Academic literature on the topic 'Виключні права'

У статті з’ясовано сутність, основні засади співвідно-шення і взаємодії державної і політичної влади. Окрес-лено єство монополії на законне застосування насиль-ства як однієї з визначальних рис держави. Виявлено властивості, що якісно відрізняють державну владу від політичної. Вказано на виключні прерогативи держав-ної влади. Зроблено застереження стосовно небезпеки зазіхання політичної влади на виключні прерогативи державної влади, а також стосовно небезпеки одер-жавлення всієї повноти та багатоманітності політичної влади тощо. Автори дійшли висновку, що державна влада – це основний різновид політичної влади, що перебуває в руках панівного «режиму», здійснюється органами державної влади, визначає політику держави в пе-ріод свого правління (яка, в ідеалі, має відповідати ін-тересам держави) та володіє монополією на законне насильство. Головною рисою державної влади є моно-полія на законне застосування насильства, водночас насильство є джерелом утворення держави, знаряддям її панування та тим благом, що убезпечує суспільство від насильства з боку неуповноважених суб’єктів, зо-крема зовнішніх ворогів і злочинців. Тож, справедливе і виправдане в розумних межах державне насильство є благом. Автори дійшли висновку, що основними властивос-тями, що якісно відрізняють державну владу від по-літичної є: служіння державному інтересу, виключне право на законне насильство, представництво всього народу, первинність, універсальний характер, створен-ня права державою, єдність державної влади в межах певної території, згуртованість суспільства державою, належність державі суверенітету та виключних преро-гатив тощо. Підкреслено неприпустимість злиття дер-жавної та політичної влади.

Процесуальним інструментом утілення конституційного права людини на судовий захист є право не лише на звернення до суду, а й на перегляд судового рішення. Перегляд судового рішення за виключними обставинами є найменш дослідженим поняттям у науці цивільного процесуального права. На практиці застосування перегля ду судового рішення за виключними обставинами теж має поодинокий характер. Це пояснюється неоднозначним підходом судів до розуміння положень ч. 3 ст. 423 ЦПК України та, відповідно, неоднаковим застосуванням цієї норми на практиці. Ця обережність є наслідком того, що насправді підстави для перегляду судового рішення за виключними обставинами, визначені законодавцем у ч. 3 ст. 423 ЦПК України, не є такими простими та зрозумілими, як видається спершу. Цим обґрунтовується актуальність обраної теми для дослідження, її мета та завдання: дослідити правові підстави для перегляду судового рішення за виключними обставинами та практику їх застосування у судах, сформувати власне визначення поняття «виключні обставини». За результатами дослідження встановлено, що з підстав п. 1 ч. 3 ст. 423 ЦПК України виключні обставини – це обставини, які на момент постановлення рішення в справі не підконтрольні ні суду, ні учасникам справи і які (за звичайного перебігу судового процесу) не можуть обґрунтовано запобігти застосуванню норми закону (іншого правового акта чи їх окремого положення), яка в подальшому визнана Конституційним Судом України неконсти туційною (конституційною). Із підстав п. 2 ч. 3 ст. 423 ЦПК України, виключними є обставини, які включають зміну умов, які відбуваються як у середині України, так і за її межами, і суттєво впливають на судові рішення національних судів, які набули законної сили тому, що тлумачення положень Конвенції про захист прав люди ни й основоположних свобод є компетенцією Європейського суду з прав людини, який з урахуванням принципу верховенства права у своїх рішеннях постійно розвиває, доповнює, уточнює практику її застосування. Прийняття судом до розгляду заяви про перегляд судового рішення за виключними обставинами з підстав п. 3 ч. 3 ст. 423 ЦПК України означає, що попередньо судовий захист узагалі був не доступним заявнику.

Показником високого рівня та якості здійснення правосуддя у країнах із розвиненою правовою системою є не тільки система розгляду справ у першій судовій інстанції, а й ефективна система перегляду судових рішень. Інститут перегляду судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами у господарському судочинстві забезпечує ухвалення справедливого та законного судового рішення і є додатковою гарантією та можливістю реалізації основної мети господарського судочинства – ефективного захисту порушених прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб і держави. Нова редакція Господарського процесуального кодексу України, з одного боку, удосконалила інститут перегляду судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами, а з другого – поставила нові питання теоретичного та практичного характеру, які потребують додаткового роз’яснення. Метою статті є визначення поняття та ознак перегляду судових рішень за новоявленими та виключними обставинами, з урахуванням змін у законодавстві та процесів реформування судочинства України, що представляється важливим як із точки зору теорії права, так і з точки зору судової практики, а також викладення власного бачення щодо виокремлення особливостей перегляду судових рішень за нововиявленими та виключними обставинами. Встановлено, що перегляд судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами пов’язаний не з судовою помилкою, а з об’єктивною помилкою, якою є юридичний факт процесуального характеру. Визначено ознаки перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Обґрунтовано поняття “перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами”, “нововиявлені обставини”, “виключні обставини”, “провадження з перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами”. Розглянуто підстави для перегляду судових рішень у зв’язку з нововиявленими або виключними обставинами. Автор доходить висновку, що основним завданнями перегляду судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами є визначення їх законності та обґрунтованості з метою ефективного поновлення порушених прав осіб. Провадження з перегляду за нововиявленими або виключними обставинами можливо визначити як встановлений нормами господарського процесуального права порядок перегляду судових рішень з метою виявлення та усунення об’єктивної судової помилки шляхом здійснення юридичної оцінки нововиявлених або виключних обставин та їх впливу на законність й обґрунтованість судового рішення. Процесуальним законом не передбачено здійснення перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами у повному обсязі. Отже, господарський суд переглядає судове рішення за нововиявленими обставинами лише в тих межах, у яких ці обставини впливають на суть рішення.

В останні роки новелізація вітчизняних процесуальних кодексів у призмі верховенства права проявляється й у нормативному закріпленні нових юридичних конструкцій, покликаних створити передумови для максимального забезпечення прав та інтересів суб’єкта права у конкретних правовідносинах. Такі конструкції, як “виключна правова проблема” та “необхідність розвитку права”, встановлюють можливість перегляду Великою Палатою Верховного Суду справ, розглянутих касаційними судами у складі Верховного Суду. Незважаючи на явну позитивну значущість для судового правозахисту, ці законодавчі формулювання створюють передумови для широкого судового угляду, що становить загрозу надмірного суб’єктивізму. Тому для досягнення єдності та сталості судової практики застосування зазначених нормативних правоположень актуальною стає їхня загальнотеоретична характеристика. Метою статті є з’ясування змісту понять “виключна правова проблема” та “необхідність розвитку права”, аналіз практики їх застосування, визначення виключної правової проблеми та необхідності розвитку права, виокремлення ознак, встановлення зв’язку між цими конструкціями, напрацювання пропозицій щодо меж судового угляду при їх застосуванні. За результатами дослідження встановлено, що виключна правова проблема – це зумовлена недоліками юридичних норм, їхнім абстрактним та оціночним характером, відсутністю нормативно визначених форм і способів подолання можливість неуніфікованого судового застосування однакових юридичних норм до тотожних суспільних відносин. Наявність виключної правової проблеми у процесі правозастосування слугує об’єктивним підґрунтям для констатації “необхідності розвитку права”. Однак розвиток права не може бути процесом створення нової норми, це лише діяльність, спрямована на її конкретизацію та певне уточнення. Розвиток права як форма судової правотворчості (у континентальній правовій системі, до слова, це не є функцією судової гілки влади) може проявлятися радше як спосіб подолання недоліків чинного законодавства та його неформалізованості через судове правозастосування. Ще одна перспективна форма судового розвитку права – це його тлумачення. Задля досягнення уніфікованості судової практики при застосуванні юридичних конструкцій “виключна правова проблема” та “необхідність розвитку права” запропоновано виробити низку рекомендацій стосовно їх розуміння та правил використання. Також важливо, щоб судові інстанції у своїх ухвалах мотивували (аргументували) першопричини та форми прояву виключної правової проблеми й необхідності розвитку права.

Стаття присвячена висвітленню однієї з актуальних проблем сучасного становища у сфері використання, розпорядження авторськими правами на комп’ютерні програми та програмне забезпечення, які є необхідними у цифрову епоху. Одним із найбільш поширених способів використання творів є їх опублікування (випуск твору у світ). Згідно зі ст 420 Цивільного кодексу України, комп’ютерні програми належать до об’єктів права інте- лектуальної власності. При цьому розрізняють особисті немайнові і майнові права інтелектуальної власності. Особисті немайнові права належать автору і не можуть бути передані (відчужені) іншим особам, за винятками, встановленими законом [3]. Що стосується майнових прав на об’єкт авторського права, то вони можуть бути передані (відчужені) третім особам [3]. До числа майнових прав належать: право на використання об’єкта права інтелектуальної власності, виключне право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної власності, виключне право перешкоджати неправомірному використанню об’єкта права інтелектуальної власності, у тому числі забороняти таке використання, інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом. Такі права набуває одержувач комп’ютерної програми в тих випадках, коли програма розробляється за його особистим замовленням або підприємство виконує подібну розробку самостійно. Крім того, майнові права інтелектуальної власності можуть бути передані їх власником повністю або частково іншій особі [2]. Доволі часто авторські права на використання комп’ютерної програми використовуються неправомірно, зокрема роботодавцями. Відносини між автором творів та іншими особами щодо передачі майнових прав на використання твору здійсюються на підставі авторського договору. Авторський договір є ключовим механізмом у відносинах щодо розпорядження авторськими правами на твір та захищає права автора від неправомірноговикористання його твору будь-якими особами Особливостями авторського договору на використаня комп’ютерної програми є передача майнових прав автора іншій особі для подальшого розповсюдження та використання з метою отримання автором винагороди.

Стаття присвячена характеристиці такого речового права, як право постійного користування земельною ділянкою. Метою статті є актуалізація наявних доктринальних розробок щодо права постій ного користування земельною ділянкою, висвітлення існуючих правозастосовних проблем у сфері його реалізації, внесення рекомендацій щодо вдосконалення земельного законодавства. Розкрито приписи земельного законодавства України щодо окресленого права постійного користування, наведено наукові підходи до сутності та складників такого права. Окремо наголошено на існуючих правозастосовних проблемах щодо реалі зації відповідними суб’єктами права постійного користування земельною ділянкою з наведенням судової практики щодо їх вирішення. Стверджується, що право постійного користування земельною ділянкою займає самостійне місце в системі речових прав на землю. Автор доходить висновку, що отримати землі у постійне користування сьогодні можуть виключно юридичні особи – як суб’єкти господарювання, так і громадські, релігійні організації чи заклади освіти. Такі юридичні особи покликані виконувати певні публічні, соціальні, освітянські функції або ж надавати послуги загального користування значній кількості споживачів. Потребує невідкладного вирішення проблема “переведення” цього права, отриманого за раніше чинним земельним законодавством особами, які нині не можуть отримати земельні ділянки на підставі такого речового права, в нормативно закріплені речові права на землю – право власності або право оренди землі. При цьому слід надати право постійним землекористувачам самостійно визначати, на якому речовому праві вони продовжуватимуть використовувати відповідні земельні ділянки. Стверджується, що законодавчо врегульованими є лише питання державної реєстрації права постійного користування землями, що надаються у таке користування відповідним суб’єктам із земель державної чи комунальної власності. Відносини ж щодо державної реєстрації права постійного користування земельною ділянкою, яка надавалася свого часу фізичній особі та, приміром, використовуєтьсязаснованим нею фермерським господарством, залишаються нормативно нерегламентованими.

Сучасна доктрина власності в українському цивільному праві підлягає переосмисленню через погляд на власність як фундаментальне право людини. Мета статті – описати підхід Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) до вирішення заяв за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і осново положних свобод, а також дослідити горизонтальний ефект права на мирне володіння майном як фундаментального права людини в практиці Верховного Суду. Вирішуючи справи за заявами про захист власності, ЄСПЛ послуговується витонченим алгоритмом аналізу, який можна подати через певну послідовність ‘так’ – або – ‘ні’ запитань, де перехід до кожного наступного запитання можливий лише за умови ствердної відповіді на попереднє: 1) чи була власність?; 2) чи було втручання у право власності?; 3) чи було втручання законним?; 4) чи мало втручання легітимну мету?; 5) чи було втручання пропорційним до тієї мети, яка ставилася? Згідно з цим алгоритмом, якщо відповідь на перші чотири запитання ствердна, а на останнє, п’яте, – заперечна, то ЄСПЛ констатує порушення державоювідповідачкою права заявника на мирне володіння майном. В усіх інших випадках – порушення немає. Якщо в межах юрисдикції держави одна приватна особа може порушити право власності іншої приватної особи без будь-яких негативних наслідків для себе і без поновлення порушеного становища потерпілого, то ця ситуація може бути поставлена у провину державі, оскільки вона може вказувати, що або немає законів, які б забороняли відповідні порушення і пропонували ефективні засоби захисту, або випадки відповідних порушень належним чином не розслідуються, або суди належно не застосовують положення відповідних законів. Виправлення цих недоліків “державної роботи”, безумовно, справляє вплив на горизонтальні відносини і є відчутним для приватних осіб у їхніх відносинах між собою. Тектонічні зміни в національній доктрині права власності полягають у тому, що власність більше не розглядається ані як виключно цивілістичний, ані як виключно національний правовий інститут. Як і низка інших приватноправових інститутів, власність зазнає конституціоналізації. Будь-який спір, зосереджений довкола права власності, дістає новий ракурс із погляду основоположних прав людини. Причому це стосується не тільки вертикальних правовідносин ‘людина – держава’, а й відносин приватних осіб між собою (горизонтальних). Горизонтальний ефект прав людини досягається через застосування концепції позитивних зобов’язань держави Верховним Судом та імплементацію в національну правозастосовну практику тесту на пропорційність.

У статті досліджено питання судової юрисдикції справ про скасування наказів Мін'юсту щодо скарг у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно. Проаналізовано правові позиції Верховного Суду щодо зазначеного питання та конкретизовано обставини, що визначають приналежність зазначених справ до цивільної, господарської і адміністративної юрисдикції. Установлено, що участь Мін'юсту та державного реєстратора як співвідповідача у справі, в якій оскаржується наказ Мін'юсту, не є достатньою ознакою адміністративної юрисдикції. Якщо відповідний позов подано для вирішення спору з іншою особою щодо речового права, то участь цих суб'єктів публічного права не змінює приватноправовий характер спору. Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється. Не належить до адміністративної юрисдикції спір, в якому необхідно надати правову оцінку правомірності як оскаржуваного наказу Мін'юсту, так і набуття права на нерухоме майно та відповідних реєстраційних дій. Якщо порушення своїх прав позивач убачає у наслідках рішення Мін'юсту та (або) державного реєстратора, які він уважає неправомірними, а ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, то визнання таких рішень незаконними є способом захисту цивільних прав та інтересів, а справа належить залежно від суб'єктного складу до цивільної або господарської юрисдикції. Якщо спір стосується виключно здійснення державної реєстрації речового права, а не законності фактів, що були підставою для вчинення реєстраційних дій, то він не є спором про право та підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. У такому разі об'єднання в позовній заяві вимог про поновлення реєстраційних записів і скасування наказу Мін'юсту не виключає адміністративної юрисдикції спору, оскільки поновлення реєстраційних записів є наслідком визнання незаконним і скасування такого наказу. Справи за позовами державних реєстраторів щодо скасування наказів Мін'юсту (зокрема, щодо застосованої до позивача санкції за допущені порушення) належать до адміністративної юрисдикції.

На практиці точне визначення та обґрунтування величини матеріального збитку і особливо обчислення упущеної вигоди пов’язано з серйозними труднощами, які не в змозі усунути навіть положення п. 2 § 252 ЦК, спрямовані на полегшення тягаря доказування на користь потерпілого. Перевага другого способу полягає в тому, що потерпілий має можливість визначати не якісь гіпотетичні суми, а ґрунтуватися на точно відомій сумі отриманого порушником прибутку [1]. Правове обґрунтування цього методу наведено у § 14а 1 (п.2) Закону про охорону промислових зразків і § 97 1 (п.2) Закону про авторське право і суміжні права.

Розглянуто теоретико-методичні положення порушення виключних прав на промислових підприємствах. Досліджено рівень збитків правовласників від контрафактної діяльності.
Considered theoretical and methodological provisions the infringement of exclusive rights in industrial enterprises. We investigated the level of losses of copyright holders from counterfeiting.

Сліпченко С. О. Механізм правового регулювання особистих немайнових відносин з оборотоздатними об'єктами : дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.03 / Святослав Олександрович Сліпченко; Харків. нац. ун-т внутр. справ. – Харків, 2014. – 453 с.
Дисертацію присвячено дослідженню та визначенню напряму вдосконалення механізму цивільно-правового регулювання особистих немайнових відносин з оборотоздатними об’єктами. У ході теоретичного узагальнення запропоновано нове вирішення наукової проблеми, що виявляється у формуванні науково обґрунтованої концепції механізму цивільно-правового регулювання особистих немайнових відносин з оборотоздатними об’єктами. Обґрунтовується, що особисті немайнові відносини з оборотоздатними об’єктами можуть бути врегульовані за допомогою механізму правового регулювання, який застосовувався тільки для відносин інтелектуальної власності (механізму правового регулювання виключних відносин). Цьому сприяє і сформований категоріальний апарат.
The dissertation is devoted to the study and determination of the direction of improvement of the mechanism of civil legal regulation of the personal non-property relations with transfer objects. The new solution of the scientific problem that is brought out in the formation of scientifically reasonable concept of the mechanism of civil legal regulation of the personal non-property relations with transfer objects is proposed in a course of the theoretical generalization. It is grounded that the personal non-property relations with transfer objects can be regulated by means of the mechanism of the legal regulation which was applied only to the relations of intellectual property (the mechanism of legal regulation of the exclusive relations). The created categorical instrument assists to this.
Диссертация посвящена исследованию и определению направления теоретического совершенствования механизма гражданско-правового регулирования личных неимущественных отношений с оборотоспособными объектами. Анализ свойств объектов в личных неимущественных правоотношениях позволил установить наличие таких нематериальных благ, которые содержат в себе свойства как имущественных, так и неимущественных благ и являются оборотоспособными. Они привлекаются к обороту через допуск к ним третьих лиц. В работе обосновывается, что личные неимущественные правоотношения с оборотоспособными объектами состоят из парных прав: личных неимущественных и имущественных. Отмечается, что специфика юридических фактов в механизме правового регулирования личных неимущественных отношений полностью охватывается общими положениями об основаниях возникновения, изменения и прекращения гражданских прав, обязанностей. Такими могут быть правопорождающие, правоизменяющие и правопрекращающие юридические факты. Проведение сравнительного анализа личных неимущественных правоотношений, возникающих в отношении оборотоспособных объектов, и правоотношений интеллектуальной собственности позволило установить общие признаки, которые их характеризуют. В частности, это: нематериальная природа объектов данных правоотношений, их натуральная оборотоспособность и способность рассматриваться как имущественным, так и неимущественным благом. Регулирование отношений осуществляется не через закрепление владения нематериальными благами, поскольку ими можно только обладать, а через определение пределов их использования. Правоотношения состоят из парных прав – личных неимущественных и имущественных. Имущественная составляющая правоотношений включает права на самостоятельное использование своих нематериальных благ и права предоставления третьим лицам доступа к своему нематериальному благу для его правомерного использования. Предоставляя третьим лицам право доступа к объекту, его носитель может определять и формы, способы, пределы такого использования. Непередаваемой (неотчуждаемой, неспособной переходить от одного субъекта к другому) является лишь неимущественная составляющая (личные неимущественные права). Возможность перехода к третьим лицам, как при жизни правообладателя, так и после его смерти, имущественной составляющей (права на использование нематериального объекта и права предоставления третьим лицам доступа к нематериальному благу) также указывает на подобность конструкций личных неимущественных правоотношений с оборотоспособными объектами и правоотношений интеллектуальной собственности. Общность признаков позволила утверждать об однородности правоотношений интеллектуальной собственности и личных неимущественных правоотношений с оборотоспособными объектами и объединить их в одну группу – исключительных правоотношений. При этом предлагается термин «исключительные правоотношения» использовать только как родовое понятие относительно понятий «правоотношения, возникающие по поводу результатов интеллектуальной деятельности» («правоотношения интеллектуальной собственности») и «личные неимущественные правоотношения с оборотоспособными объектами». Обосновывается, что личные неимущественные отношения с оборотоспособными объектами могут быть урегулированы с помощью механизма правового регулирования, который применялся только для отношений интеллектуальной собственности (механизма правового регулирования исключительных отношений). Этому способствует и сформированный категориальный аппарат.

Розглянуто методичні підходи до оцінки протиправної діяльності на ринку технологічних товарів. Розроблено рекомендації по визначенню розміру економічних втрат правовласників від контрафактної діяльності.

Доведено, що при передачі авторських і суміжних прав, варто мати на увазі, що така може здійснюватися у формі укладення або договору про відступлення інтелектуального права, або ліцензійних договорів про передачу інтелектуальних прав.

Княжева П. В. Необхідна оборона і крайня необхідність, як різновид обставин, що виключає протиправність діянь : кваліфікаційна робота магістра спеціальності 262 "Правоохоронна діяльність" / наук. керівник О. В. Мельковський. Запоріжжя : ЗНУ, 2020. 86 с.
UA : Кваліфікаційна робота складається із 86 сторінок, містить 51 джерел використаної літератури. Життя та здоров’я людини є найголовнішими цінностями, які потребують захисту. Держава повинна забезпечувати недоторканність цих благ людини. Цю функцію покладено на правоохоронні органи, які, на жаль, не завжди справляються з її повним виконанням. В момент, коли держава не може захистити права людини, кожен має право зробити це самостійно. Для забезпечення цього права Кримінальним кодексом України передбачено такі інститути як необхідна оборона та крайня необхідність. Вони покликані для того, щоб виключити злочинність в діянні, яке особа вчинила захищаючи свої або чиїсь права та при цьому нанесла шкоду нападнику. Але тут постає питання співмірності тяжкості нанесеної шкоди із тою, що відверталась та відповідальності особи за такі дії. В кваліфікаційній роботі висвітлено проблемні питання низького застосування положень статей 36 та 39 Кримінального кодексу України до осіб, які, діяли в стані крайньої необхідності або необхідної оборони. Детально досліджено інститути необхідної оборони та крайньої необхідності. Здійснено аналіз нормативно-правових актів та запропоновано шляхи вирішення деяких виявлених проблемних питань. Метою кваліфікаційної роботи є комплексний аналіз та дослідження інститутів необхідної оборони та крайньої необхідності. Об’єктом кваліфікаційної роботи є суспільні відносини, які виникають при застосуванні необхідної оборони та крайньої необхідності Предметом дослідження право людини на необхідну оборону та дії у разі крайньої необхідності. Методологічну основу роботи складають загальнонаукові та приватно-наукові методи такі яканаліз та синтез, індукція та дедукція, сходження від абстрактного до конкретного, від конкретного до абстрактного, порівняльно правовий, історичний та формально-юридичний метод.
EN : The qualification work consists of 101 pages, contains 51 sources of used literature. Human life and health are the most important values that need protection. The state must ensure the inviolability of these human goods. This function is entrusted to law enforcement agencies, which, unfortunately, do not always cope with its full implementation. At a time when the state cannot protect human rights, everyone has the right to do so independently. To ensure this right, the Criminal Code of Ukraine provides for such institutions as necessary defense and extreme necessity. They are designed to exclude crime in an act that a person has committed in defense of his or someone else's rights and thereby harmed the attacker. But here the question arises of the proportionality of the severity of the damage inflicted with the averted and the responsibility of the person for such actions. The qualification work covers the problematic issues of low application of the provisions of Articles 36 and 39 of the Criminal Code of Ukraine to persons who acted in a state of extreme necessity or necessary defense. Institutions of necessary defense and extreme necessity are studied in detail. The analysis of normative-legal acts is carried out and the ways of the decision of some revealed problem questions are offered. The purpose of the qualification work is a comprehensive analysis and research of the institutions of self-defense and extreme necessity. The object of the qualification work is the social relations that arise when applying the necessary defense and extreme necessity The subject of the study is the human right to necessary defense and action in case of extreme necessity. The methodological basis of the work consists of general and private-scientific methods such as analysis and synthesis, induction and deduction, ascent from the abstract to the concrete, from the concrete to the abstract, comparative legal, historical and formal-legal method.