Academic literature on the topic 'Вагомі відкриття'

Стаття присвячена масовим відкритим онлайн курсам як виду безперервного професійного розвитку викладачів університетів. Акцентовано, що масові відкриті онлайн курси користуються популярністю для професійного розвитку фахівців, зокрема викладачів, адже вони вчасно подають актуальну інформацію, пропонують гнучкі, доступні та зручні варіанти навчання, дають можливість слухачеві самостійно обирати час і темп навчання, економлять час і фінанси на підвищення кваліфікації. Визначено, що водночас онлайн курси мають певні недоліки і обмеження, перш за все педагогічного складника: низький рівень інтерактивності і соціальної присутності як слухачів, так і викладачів курсів; недостатньо різноманітний дизайн навчального курсу і методи викладання і навчання; неефективні методи оцінювання навчальних досягнень слухачів; відсутність умов для розвитку вищого рівня мислення. У статті проаналізовано результати проходження викладачами Київського університету імені Бориса Грінченка у 2020 р. онлайн курсів на вітчизняних і зарубіжних платформах, а також результати опитування педагогічних і науково-педагогічних працівників стосовно їх ставлення до онлайн курсів. Результати опитування було проаналізовано і перевірено за допомогою методів описової статистики. Опитування підтвердило загальносвітову тенденцію до навчання на масових відкритих онлайн курсах висококваліфікованих фахівців з метою отримання нових знань з певної галузі науки і навчальної дисципліни та розвитку професійної компетентності. Однією з вагомих цілей навчання на онлайн курсах було також отримання досвіду проведення дистанційного викладання, що було особливо актуальним в умовах карантинних обмежень під час пандемії COVID-19. Опитування довело позитивне ставлення викладачів Київського Університету імені Бориса Грінченка до масових відкритих онлайн курсів як до зручного і доступного виду безперервного професійного розвитку.

Статтю присвячено дослідженню такої стадії адмі­ністративного судочинства, як відкриття провадження у справі. Автором в узагальненому вигляді з’ясовуються пев­ні закономірності позицій учених щодо визначення сутності цієї стадії, виділено її етапи, з’ясовано їх зміст та особливості. Виокремлено такі етапи стадії відкриття прова­дження в адміністративній справі: 1) пред’явлення позовної заяви; 2) перевірки позовної заяви щодо від­повідності встановленим законом вимогам, строків подання, виявлення недоліків, установлення факту адміністративної дієздатності позивача або належність повноважень представника, підстав звернення, пра­вильність підсудності справи; 3) прийняття рішення щодо подальшого руху позовної заяви. У статті встановлено послідовність їх здійснення та розкрито їх сутність, а також наголошується на важ­ливості кожного з етапів для подальшого розгляду пу­блічно-правового спору по суті та на дотриманні норм матеріального та процесуального права. Особлива увага приділяється другому етапу - пере­вірці на відповідність. У цьому етапі на суд покладаєть­ся виняткова відповідальність у частині необхідності в забезпеченні максимально детального аналізу позо­ву, а тому значення дій судді на цьому етапі відкриття провадження дуже вагоме. У висновках до статті констатується, що важливість відкриття провадження як стадії адміністративного судочинства є безперечною, оскільки вона є першим етапом реалізації права на судовий захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом ін­тересу громадянина, а також захисту прав та інтересів або реалізації в передбачених законодавством випад­ках компетенції державного органу.

Статтю присвячено огляду розвитку інноваційної діяльності в Гарвардській медичній школі з 1780-х рр. до 1860-х рр. Визначено, що Гарвардську медичну школу заснували в 1782 р., а освітній процес спочатку забезпечували три професори – Дж. Воррен, Б. Вотерхауз та А. Декстер, зібравши потужну на той час матеріальнотехнічну базу. З’ясовано, що перші випускники отримали ступінь бакалавра медицини і їм було запропоновано отримати ступінь доктора медицини. До вагомих інноваційних здобутків Гарвардської медичної школи або Массачусетського медичного коледжу (така назва була в 1820–1880 рр.) окресленого періоду належать такі: вакцинація від віспи, анестезія за допомогою оксиду азоту, відкриття нових посад та кафедр, ухвалення анатомічного закону тощо.

«Відкрите суспільство» К. Поппера – не лише суто абстрактний конструкт, це також і система цінностей та ідеалів сучасної європейської цивілізації, таких, як – свобода, індивідуалізм, гуманізм, демократія. Однак підґрунтя цієї системи, зв’язок між її елементами, взаємовідношення з сучасною політикою, перспективи реалізації та багато інших значущих тем й дотепер залишаються проблематичними. Автор аналізує один з основоположних принципів «відкритого суспільства» – принцип керівництва та намагається продемонструвати, що відповідь на питання «Хто повинен керувати державою?» має вагоме значення принаймні у двох аспектах. По-перше це питання може бути переформульоване у дусі фаллібілізму як питання «Хто не повинен керувати державою?». По-друге, пошук відповіді на це питання може розглядатись як стратегічна проблема «відкритого суспільства», пов’язана з захистом його цінностей.

Анотація. Здійснено узагальнення та систематизацію основних напрямів діяльності кінноспортивних клубів в Україні та за кордоном. Мета. Узагальнення та систематизація основних напрямів діяльності кінноспортивних клубів в Україні та за кордоном. Методи. Статистичний, порівняльного аналізу, систематизації. Результати. Представлена систематизація основних напрямків діяльності кінноспортивних клубів в Україні показала, що на сьогодні в Україні існують: 1) великі кінноспортивні клуби – суб’єкти, які задіяні за основною (в тому числі з організацією та проведенням кінноспортивних турнірів, змагань як національних, так і міжнародних) та додатковою діяльністю; 2) середні кінноспортивні клуби – суб’єкти, які надають широкий спектр основних та додаткових послуг, але не займаються організацією та проведенням кінноспортивних турнірів, змагань (через відсутність критих майданчиків); 3) малі кінноспортивні клуби – суб’єкти, які надають вузький спектр послуг. Аналіз та систематизацію основних напрямів діяльності кінноспортивних клубів в інших країнах здійснено на прикладі країн, які протягом останніх 20 років мали перемоги та були лідерами Олімпійських ігор з кінного спорту. Встановлено, що кінноспортивні клуби цих країн, як і українські, пропонують послуги основного та додаткового напрямів діяльності. При цьому вагоме місце в їх функціонуванні займають ті послуги, які забезпечують попит серед населення, дохідність (участь в тоталізаторах на скачках, які офіційно дозволені законодавством). Встановлено, що цей вид діяльності є важливим джерелом доходів як кінноспортивних клубів, так і бюджету країн. Можна констатувати, що адаптація кращого зарубіжного досвіду управління напрямами діяльності в Україні можлива за умов відповідного законодавчого та інституційного забезпечення. Дохідний напрям участі кінноспортивних клубів у тоталізаторах на скачках потребує прийняття рішення на рівні державної влади щодо необхідності та можливості дозволу на такий вид діяльності. Розвиток організаційно-технічного потенціалу, необхідного для розширення масштабів діяльності кінноспортивних клубів, може бути реалізований за умов паритетного державно-приватного партнерства, зокрема за напрямом відкриття закладів з підготовки кадрів та відкриття і реконструкції іподромів тощо. Ключові слова: кінноспортивні клуби, напрями діяльності, надання послуг.

Сучасний стан формування культури людських прав в Україні та світі характеризується неоднозначністю й суперечливістю. З одного боку, людські права майже одностайно визнаються цінністю загальнолюдської культури, існує розгалужена система міжнародних стандартів та інституцій щодо їх регламентації й захисту. З іншого боку, повага до людських прав, їх дотримання, гарантування нівелюються й знецінюються в умовах сучасних міжнародних збройних конфліктів, катастроф техногенного характеру, зменшення матеріальних і природних ресурсів тощо. Рівень культури людських прав як окремих індивідів, так й українського суспільства загалом не є високим. Це зумовлено й історичним минулим (адже індивідуалізм, у контексті якого розвивалися уявлення про людські права на Заході, не притаманний українському суспільству), і реаліями сьогодення. Тимчасова окупація територій і неоголошена війна в Україні є серйозним викликом людським правам, фактично спростуванням поваги до людського життя й людської гідності. У такій ситуації важливо, щоби як громадяни, так і представники державних структур мали знання у сфері людських прав і навички щодо їх реалізації та захисту. Метою статті є дослідження освітнього й науково-дослідного напрямів формування культури людських прав як основи демократії та цивілізованої держави, аналіз міжнародно-правових стандартів і національного досвіду. Вагому роль у формуванні культури прав людини в сучасній Українській державі відіграє міжнародне співробітництво. Інформування громадськості про права людини здійснюється в рамках діяльності міжнародних і регіональних організацій. Освіта в галузі прав людини - це необхідна умова запобігання порушенням прав людини, а також важливий внесок у процес організації справедливого суспільства. Таке суспільство характеризується повагою до прав кожного його члена, високим рівнем культури прав людини. Досягнення вагомих здобутків можливе лише на основі ефективної міжнародної співпраці, діалогу всіх сторін, досконалого забезпечення права людини знати свої права. Поряд із освітнім напрямом у формуванні культури прав людини важливу роль відіграє також науково-дослідний складник. Дослідження різних аспектів прав людини в кандидатських і докторських дисертаціях з юридичних, політичних, історичних, філософських наук, створення нових напрямів науки прав людини, відкриття наукових лабораторій, ініціативних науково-дослідних груп з підготовки колективних робіт, наукових праць із прав людини, студентських гуртків, спеціалізованих кафедр. Дуже важливим є розвиток і вдосконалення досвіду юридичних клінік, що сприяє формуванню в студентів знань, умінь і навиків, здобуття цінного досвіду реалізації, охорони, захисту прав людини. Головними векторами формування культури прав людини в українському суспільстві сьогодні є реалізація зобов'язань, які випливають з універсальних і регіональних міжнародних нормативно-правових актів, спрямованих на виховання всіх верств населення й забезпечення належних умов для проведення юридичних досліджень у галузі прав і свобод людини.

У статті висвітлюються питання формування і поширення соціально-медичних ідей в Україні на сторінках періодичних медичних видань другої половини ХІХ – 20-х рр. ХХ ст. У процесі виконання дослідження застосовано методи джерелознавчого та термінологічного аналізу. З’ясовано, що медична періодика відігравала вагому роль у формуванні і поширенні медичних знань, значенні наукових відкриттів для практичної медицини, наданні пріоритету профілактичній медицині, популяризації наукової медицини, переконанні своєчасності звернення населення за медичною допомогою тощо. Спеціальна медична преса в другій половині XIX – початку ХХ століть посіла чільне місце в системі соціальної комунікації. У 9 губерніях Наддніпрянської України виходило друком 186 спеціалізованих періодичних і продовжуваних видань із питань гуманітарної медицини, які є цінним джерелом історії становлення та розвитку соціальної медицини. Санітарні лікарі земств ділилися досвідом щодо розбудови санітарної справи на сторінках журналів «Архив судебной медицины и общественной гигиены» (1865 – 1871), «Вестник судебной медицины и общественной гигиены» (1885 – 1889), «Вестник общественной гигиены, судебной и практической медицины» (1889 – 1917) та ін. Встановлено, що лікарсько-санітарні хроніки та інші земські періодичні видання містили багатий матеріал про захворюваність і смертність населення України, про стан медичної допомоги, пропагували здоровий спосіб життя. На сторінках журналів приділялася значна увага питанням народного здоров’я та громадської медицини, публікувалася велика кількість статей з різних питань суспільної гігієни, організації земської медицини, боротьби з соціальними та інфекційними хворобами, санітарно-освітньої роботи серед населення.

У статті продовжено дослідження права на отримання та доступ до інформації, яка визнана публічною. Акцент зроблено на можливостях реалізації правомочностей в контексті та за допомогою технологій цифровізації. Вказано на пріоритетні напрями розвитку цифрових засобів інструментів реалізації досліджуваного права – отримання інформації з офіційних сайтів та подання електронногозапиту.Доведено, що зобов’язання розпорядників інформації оприлюднювати і регулярно оновлювати публічну інформацію у формі відкритих даних на відповідному державному веб-порталі та на своїх веб-сайтах чітко визначені законодавчо, є соціально значущими, особливо в умовах сьогоденних обставин, пов’язаних з поширенням коронавірусної інфекції COVID-19. Але проведений аналіз правозастосовної та судової практики засвідчив про ігнорування та неналежне виконання деякими розпорядниками інформації своїх обов’язків. Запропоновано для забезпечення фактичного, а не декларативного оприлюднення публічної інформації на офіційних веб-сайтах, встановити відповідні способи контролю. Вирішити проблему декларативності приписів законодавства щодо оприлюднення публічної інформації на офіційних веб-сайтах вбачається можливим шляхом встановлення дієвого громадського контролю. Також доцільним є розробка та впровадження уніфікованих вимог щодо розташування публічної інформації на офіційних сайтах державних органів.Подання електронних запитів на інформацію шляхом заповнення онлайн форми або надсилання запиту на електрону пошту визнано вагомим здобутком цифровізації у сфері реалізації інформаційних прав. Поряд з існуванням беззаперечних переваг такого виду запитів перед письмовими, встановлено, що надання відповіді на запит шляхом надсилання на електронну пошту надає можливості порушення права особи на доступ до інформації. Сформульовано пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання досліджуваного права, пов’язаного з доступом до публічної інформації, за допомогою цифрових засобів та електронних систем. Ключові слова: доступ до публічної інформації, розпорядники публічної інформації, порядок оприлюднення відкритих наборів даних, електронний запит, уніфікація вимог до розташування публічної інформації на сайті.

За сучасних умов епідеміологічної кризи дедалі вагомої актуальності набуває звернення до аксіологічного потенціалу філософії, права та міжнародних відносин. Розглянуто вестернізацію як квантову переорієнтацію, що містить у собі тотально-цифровий контроль модернізації, що сприяє формуванню нових наукових імперативів у сучасних умовах глобальної кіберцивілізації. Пропонується ентропійну особливість конвергенції як впливу на дифузію державної влади розглядати від атомарного рівня до мислячих систем як стратегічну перспективу якісного зростання самовизначених та саморегулюючих технологічних можливостей індивідуального і суспільного розвитку людини. Метою статті є теоретичне визначення та практичне дослідження вестернізації як електронно-тотального контролю щодо дифузії державної політики у сучасних умовах глобальної кіберцивілізації. Наукова новизна. У статті тотально-цифровий контроль щодо дифузії державної влади в системі інформаційного капіталу розглядається від атомарного рівня до мислячих систем як стратегічна перспектива якісного зростання самовизначених та саморегулюючих технологічних можливостей індивідуального і суспільного розвитку людини. Визначається, що ера унікальних перетворень фундаментальних першооснов людського життя, яка будує правову державу, дозволяє відкрити новий онтологічний, гносеологічний та аксіологічний вимір – кіберсучасність. Як висновок, у статті обґрунтовано вестернізаційні суб’єктори світової кібершахівниці, які не несуть юридичної відповідальності за свої дії перед суспільством, що підривають особливу роль правової держави в сфері кіберінфраструктурного забезпечення охорони здоров’я.

Мета роботи – дослідження місця та ролі Національної академії медичних наук (НАМН) України та підпорядкованих їй науково-дослідних установ, в структурі яких є клінічні підрозділи, в системі надання медичної допомоги пораненим, ураженим, травмованим і хворим військовослужбовцям під час антитерористичної операції та операції Об’єднаних сил (АТО/ООС). Матеріали та методи. Використано нормативно-правові акти з питань національної безпеки держави та охорони здоров’я в Україні, публікації у відкритих наукових джерелах стосовно діяльності Національної академії медичних наук України в цілях надання медичної допомоги військовослужбовцям під час АТО/ООС. Методи дослідження – бібліографічний, статистичний, аналітичний, системного підходу. Результати. НАМН України та підпорядковані їй науково-дослідні установи, в структурі яких є клінічні підрозділи, під час АТО/ООС взяли активну участь у наданні медичної допомоги пораненим, ураженим, травмованим і хворим військовослужбовцям ЗС України та інших військових формувань. Робота НАМН України щодо надання медичної допомоги військовослужбовцям була багатовекторною і велася за декількома напрямами: організаційний, безпосереднього надання медичної допомоги та наукового супроводу. Клінічні установи НАМН України під час АТО/ООС не припиняли надання високоспеціалізованої медичної допомоги цивільному населенню України, зокрема й вимушеним переселенцям з районів проведення АТО/ООС. Висновки. Завдяки злагодженій діяльності Президії НАМН України та підпорядкованих їй науково-дослідних установ зроблено вагомий внесок у надання високоспеціалізованої медичної допомоги пораненим, ураженим травмованим і хворим військовослужбовцям під час АТО/ООС, а також сформовано основні напрями розвитку вітчизняної військово-медичної науки: організаційний, лікувально-профілактичний та логістично-технологічний.