Academic literature on the topic 'L' Andrienne'

The problem of estimating the moduli of smoothness of functions from Lqin terms of moduli of smoothness from the broader Lebesgue class Lph as been known for a long time. At the initial stage, in the works of Titchmarsh, Hardy, Littlewood, Nikolsky, the properties of functions from Lipschitz classes were studied and the corresponding embeddings were obtained. For moduli of continuity of functions of one variable P.L. Ulyanov proved an inequality later named after him - "Ulyanov’s inequality". The classical Hardy-Littlewood embedding for Lipschitz spaces is a consequence of Ulyanov’s inequality. As V.A. Andrienko showed, Ulyanov’s inequality is exact in the scale of classes Hωp. Further development of this direction is connected with the works of V.A. Andrienko, E.A. Storozhenko, M.K.Potapov, L. Leindler, V.I. Kolyada, P. Oswald, N. Temirgaliev, S.V. Lapin and other mathematicians. Kolyada proved that Ulyanov’s inequality can be strengthened and proved the corresponding "Kolyada’s inequality". Kolyada’s inequality is exact in the sense that there exists a function in Lp with any given order of the modulus of continuity for which this estimate cannot be improved for any value of δ .Yu.V. Netrusov, M.L. Goldman and W. Trebelz extended Kolyada’s inequality to the moduli of smoothness of higher orders. Another direction of research was the study of fractional moduli of smoothness in the works of M.K. Potapov, B.V. Simonov, S.Yu. Tikhonov. This made it possible to strengthen the Ulyanov inequality and showed the specificity and special significance of using fractional moduli of smoothness, without which, as it turned out, it was impossible to obtain final results. In this article, we study partial moduli of smoothness of functions of two variables. Inequalities are obtained that extend Kolyada’s inequality to partial moduli of smoothness for functions with monotone Fourier coefficients. Estimates are also obtained for the partial moduli of smoothness of the derivative ofa function with monotone Fourier coefficients in terms of the partial moduli of smoothness of the original function.

Андрієнко Т. Стратегії і тактики перекладу: когнітивно-дискурсивний аспект (на матеріалі художнього перекладу з англійської мови на українську та російську). Монографія. Київ: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2016. 340 с. ISBN 978-966-489-360-9 Andrienko, T. (2016). Strategies and Tactics of Translating: Cognitive and Discursive Aspect (Based on Literary Artistic Translation from English into Ukrainian and Russian). Monograph. Kyiv: Dmytro Burago Publishing House. 340 p. ISBN 978-966-489-360-9 (in Ukrainian) Рецензент: Сергій Засєкін s.zasyekin@gmail.com Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки, Україна Поява монографії Тетяни Андрієнко «Стратегії і тактики перекладу: когнітивно-дискурсивний аспект (на матеріалі художнього перекладу з англійської мови на українську та російську)» в семіотичному просторі українського перекладознавства – непересічна й визначна наукова подія, що засвідчує поступ українського перекладознавства у світі. Її автор – досвідчений український теоретик і практик у галузі перекладу, яка вже понад півтора десятиліття після захисту фундаментальної праці в галузі прагматики художнього дискурсу (Андрієнко, 2002) актуалізує когнітивно-дискурсивний підхід й успішно торує йому шлях у перекладознавстві України. Метою праці є здійснення інтегрального комплексного спеціалізованого аналізу дискурсотворчої ролі стратегій перекладу й механізмів їхньої реалізації. Уведення вченою до перекладознавчого наукового обігу понять стратегії й тактики, на моє переконання, – досить виважене рішення, позаяк синтез когнітивної й прагматичної перспектив слугує профілактикою суб’єктивності дослідника-перекладознавця й сприяє кращому розумінню ним багатогранності процесу перекладу. Антропоцентричність підходу до перекладу зумовила застосування методу моделювання перекладацької діяльності, у центрі якої перебуває мовна особистість перекладача. Саме через мовну особистість тлумача як провідної ланки інтеракційної моделі перекладу пролягає місток між інтенцією автора вихідного тексту (ВТ) та кінцевим інтерпретатором тексту перекладу (ПТ), з’єднуючи різномовні комунікативні «береги» потоку текстової реальності. Із такого погляду, перекладну версію читач бачить як модель світу автора першоджерела. Якість і вірність цієї моделі залежить від ступеня «видимості» перекладача у ПТ. Тому логічно, що Т. Андрієнко послуговується венутівською парою: «очуження» й «одомашнення» (Venuti, 1995). У цьому сенсі перекладач – цілковито проактивна сторона процесу перекладу, або «перемовин», за термінами У. Еко (2004), що мають за мету порозуміння між учасниками проекту. Відтак, здобуття перекладачем агентивного статусу спонукає науковців аналізувати його продукт в аспекті самостійності, що означає результат певної стратегії породження «тексту для когось» (Тороп, 2015:169). Праця робить важливий унесок до чіткішого розуміння перекладацької стратегії, адже термін «стратегія» сьогодні доволі вільно тлумачать не лише лінгвісти, а й перекладознавці, як-от: процедура, техніка, прийом, метод, підхід тощо. Попри те, що ці синонімічні одиниці мають зони спільності значення, навряд чи по-науковому вдало звучать, наприклад, комбінації «локальна процедура» чи «глобальна техніка». Тому локальними чи глобальними можуть бути стратегії, що й доводить автор у своїй монографії, здійснивши спробу об’єднати їхнє когнітивне (Lörscher, 1991) та текстуальне розуміння (Chesterman, 1997). Такий синтез водночас сприяє кращому усвідомленню усталених опозицій «послівний» (word-for-word) та «смисловий» (sense-to-sense) переклад; «орієнтований на джерело» та «орієнтований на рецептора» (source- vs. target-oriented) переклад; «формальна й динамічна еквівалентність» (formal vs. dynamic equivalence) (Nida, 1964); «семантичний і комунікативний» переклад (semantic vs. communicative translation) (Newmark, 1988) і, нарешті, «очуження й одомашнення» (foreignization vs. domestication) (Venuti, 1995). Це – базові речі, без «стратегічного» опрацювання яких у книзі було б дуже непросто опанувати перекладацькі підходи, пояснити цілі й прагматичні ефекти перекладу. Заслуговує на увагу чітке структурування й змістове наповнення авторкою п’яти розділів, логічність викладу інформації. Упадає в око багатий арсенал методів аналізу художнього тексту. Одним із найпомітніших інструментів обчислення смислової інформації на основі семіотичного розуміння багатозначності смислів, що їх інферують читачі (Лотман, 2004), застосовано метод визначення міри інформаційної ентропії тексту оригіналу в зіставленні з даними тексту перекладу. Відтак, дослідниця послуговується в монографії терміном «перекладна ентропія», визначаючи її як суму ентропії ВТ та ентропії мови перекладу. Перша з цих складових реалізується на етапі інтерпретації ВТ, друга – на етапі синтезу – кодування смислу ПТ. Саме з різним рівнем інформаційної невизначеності текстів різних функціональних стилів дослідниця пов’язує можливість стандартизації перекладів конкретних типів текстів (див. Додатки Б, В), а також межі й кількість інтерпретацій і множинності перекладів (с. 111). Авторка монографії органічно інтегрує до власного дослідження ще одну важливу сторону перекладацької діяльності, – аналіз стратегій відтворення реалій, тропів, власних назв. Цікавим видається підхід до алюзій як когнітивних реалій, відтворення яких в іншій культурі еквівалентне відтворенню інтертекстуальних зв’язків у перекладі. Така позиція суголосна ідеї семіотика Тартуської школи П. Торопа стосовно того, що алюзію слід визначати як засіб активізації одночасно двох текстів (Тороп, 2015:169). Підкреслю, що Т. Андрієнко слушно акцентує ті питання, що часто залишалися поза увагою науковців. І позитивом є те, що з набиранням обертів дескриптивного напряму перекладознавство поступово зміщує фокус від сприйняття перекладу як функції до його бачення як перекладацької дії. Авторка своєю монографією доводить, що перекладацька особистість, її когніція, дискурсивний і психолінгвальний статус повинні бути центральною темою наукових дискусій. Хоч і невидимий, перекладач сьогодні таки «говорить», про що свідчить і рецензована праця, і непомітні, на перший погляд, події на загальному науковому тлі. Ось, наприклад, конференція “The Translator Speaks: Literature, Language and the Art of Translation,” що відбулася в м. Вільямстаун, штат Массачусетс (США). Її назва говорить, що перекладачеві потрібно більше приділяти уваги, почути його, шанувати його професію, адже переклади не беруться нізвідки. Вони є результатом напруженої роботи мозку перекладача, наслідком лінгвосеміотичної реалізації його когнітивних планів, балансуванням між домінуванням авторської інтенції та задоволенням читача, між імпліцитними та експліцитними смислами, перекладацьких відкриттів і рутинних рішень, успіхів і невдач. Суголосно цим ідеям, в інтеракційній моделі перекладу перекладач визначається як центральний антропокомпонент комунікативної взаємодії в перекладі, організатор віртуального комунікативного акту «автор – читач», а його комунікативний статус вважається вищим за статуси автора й читача. Отже, монографію Тетяни Андрієнко «Стратегії і тактики перекладу: когнітивно-дискурсивний аспект (на матеріалі художнього перекладу з англійської мови на українську та російську)» вирізняє доступність думок й легкість стилю, чіткість і влучність відбиття наукових ідей. Переконаний, що ця праця стане в пригоді багатьом молодим і зрілим дослідникам у галузі перекладознавства та суміжних галузей науки. References Андрієнко Т. П. (2002). Мовленнєвий акт іронії в англійській мові (на матеріалі художньої літератури XVI - XX століть) : Дис... канд. філол. наук: 10.02.04. Харків: ХНУ ім. В. Н. Каразіна. Andrienko, T. (2002). Speech Act of Irony in the English Language (On the Material of Belletristic Literature of the 16th and 20th Centuries). Ph.D. dissertation. Kharkiv: V. Karazin National University of Kharkiv. Baker, M. (1992). In Other Words. London and New York: Routledge. Chesterman, A. (1997). Memes of Translation: The Spread of Ideas in Translation Theory. Amsterdam & Philadelphia: John Benjamins. Eco, U. (2004). Mouse or Rat? Translation as Negotiation. L.: Phoenix. Lörscher, W. (1991). Translation Performance, Translation Process, and Translation Strategies: A Psycholinguistic Investigation. Tübingen: Narr. Лотман Ю. (2004). Семиосфера. СПб.: Искусство СПБ. Lotman, Yu. (2004). Semiosphere. S-Petersburg: Iskusstvo SPB. Newmark, P. (1988). Approaches to Translation. London & New York: Prentice Hall. Nida, E. A. (1964). Toward a Science of Translating. Leiden: Brill. Тороп, П. (2015). Тотальний переклад. Пер. з рос. О. А. Кальниченка, О. І. Оржицького. Вінниця: Нова книга. Torop, P. (2015). Total Translation. Translated by O. Kalnychenko. O. Orzhytskyi. Vinnytsia: Nova Knyha. Venuti, L. (1995). The Translator's Invisibility: A History of Translation. London & New York: Routledge.

The article discovers scientific and critical researches devoted to flash fiction of Ye. Hutsalo. The review of scientific investigation allowed finding out that author`s heritage has been in the focus of literary criticism for many years. However, depending on the political and ideological directives, an emphasis of the study of his prose was changeable. Such literary critics as V. Andrienko, Yu. Badzio, L. Bakhaeva speak lightly of Ye. Hutsalo creativity, criticizing him for retreating from the socialist canon. Truth be told, a modern scholar G. Sivokin undermined the views of these critics on the associativity of the author`s artistic work («Alone with Nature»). The scientist notes that the prose writer, in addition to «traditional» industrial problems, examined general humanistic problems. V. Andrienko and L. Bakhaeva, analyzing the composition plot, indicate the «compositional monotony» of Ye. Hutsalo creative works. [2, с. 146—147], the plot weakening and the «amorphousness of the author's idea» [4, с. 175] Most researchers (E. Adelheim, O. Bulbachynska, I. Dziuba, V. Donchyk, I. Hlotova, G. Kalantaievska, N. Navrotska, N. Naumenko, O. Povoroznyk [13], O. Podlisetska [14], O. Polischuk [17], O. Chepurna [21], etc.) analyze genre, poetical, problem-style features of the writer's prose. They emphasize the intermediaries of prose, author immersion in existential depths, and discrepancy between «internal» and «external» in the artistic world of Y. Hutsalo. O. Podlisetska and N. Polokhova draw attention to writer`s appeal to the poetics of modernism by synthesizing elements of «psychology and external manifestations of being, fact and reflection (thoughts, memories, delusions), philosophical self-depressions and visible pictures of the landscape» [16, с. 415]. Despite the existence of scientific studies of the Soviet and contemporary periods of Ye. Hutsalo flash fiction study, a holistic analysis of his fiction was not accomplished.

Notre projet de recherche vise à mener une étude croisée de la traduction du latin vers le moyen français et du genre des textes traduits, comédies antiques et textes dialogués aux XIVe et XVe siècles, période marquée par la multiplication des traductions et par l'essor d'un « théâtre comique ». Plus exactement, nous entendons, d'une part, analyser l'acte de translation ; d'autre part, évaluer la théâtralité, du moins, la possibilité d'une performance, de textes versifiés, essentiellement dialogués, que nous nous proposons de nommer « poèmes dialogués » ou « contes à jouer ». En effet, il ne nous semble pas opportun aujourd'hui de persévérer dans des classifications génériques tant la question du théâtre médiéval - sacré ou profane - a déjà été longuement débattue, les pièces listées, catégorisées et à nouveau classées selon des caractéristiques diversement discutées par la critique. Pour aborder ces problématiques, nous avons défini un corpus propice à l'appréhension de différentes postures de traducteurs (de la fidélité à la réécriture) et formes de « contes dramatiques ». Ainsi, notre corpus se constitue-t-il de la traduction avant 1466 de l'Andria de Térence attribuée à Guillaume Rippe (Paris, BnF, NAF 4804) et du Traicté de Getta et d'Amphitrïon mis de latin en françois (Paris, BnF, fr. 840) d'Eustache Deschamps, selon nous vers 1365-1385, d'après Geta de Vital de Blois. Notre travail sur le Traicté nous a amenée à nous intéresser à d'autres pièces « dramatiques » du XIVe siècle, « farces ? », « dits » et « ballades dialoguées ». La prudence nous invite à la précaution des guillemets, tant à cette époque les usages terminologiques se suppléent les uns aux autres. La réflexion sur la mise en scène de ces textes s'appuie, de surcroît, sur l'analyse du Dit des quatre offices de l'ostel du roi et de la Chançon royal a deux visaiges de Deschamps, ainsi que de l'édition de la Farce de Maistre Trubert et d'Antrongnart, de deux sotes chançons (Sote chançon de cinq vers a deux visaiges et Sote chançon a deux visaiges d'un compaignon qui venoit de Paris), et de ballades (« Je ne sçay de communs mestiers », « Enseigniez moi, douce gent », « Cergens, prenez moi ce larron »), ainsi que du Dit de menage, pièce anonyme du XIVe siècle (Paris, BnF, fr. 24432).Deux champs majeurs, et conjoints, de recherche s'ouvrent alors. Le premier, ecdotique et linguistique, porte sur l'édition des textes et sur la traduction d'œuvres-sources du latin vers des œuvres-cibles. Le second, esthétique et stylistique, s'attache à examiner les indices codicologiques, formels et génériques de théâtralité, sinon de mise en scène, à tout le moins de mise en voix. Ainsi, à travers les divers textes de notre corpus, nous interrogerons-nous sur l'acte de translation à la fin du Moyen Âge. D'abord, à travers la question des pratiques de traduction. Comment les translateurs ont-ils travaillé leur matière-source ? Quelles visées ont présidé aux translations ? Nous nous demanderons, in fine, si l'actor, par son travail sur le langage et la matière-source n'est pas, lui aussi, un auctor. Ensuite, à travers la question des motifs des traductions. Ces traducteurs répondent-ils à une commande d'un haut dédicataire ? Ou, a contrario, s'agit-il d'une traduction destinée à une diffusion privée ou à un cercle restreint, de curiaux par exemple ? Quelles étaient les finalités des traductions entre delectatio et utilitas ? Pourquoi avoir choisi de translater ou de réécrire des textes relevant d'un genre, tout ou partie, dialogué, alors que le témoin unique qui nous est parvenu peut laisser à penser que ces textes étaient dévolus à la seule lecture ? Quels indices de performance se décèlent dans les œuvres dramatiques et leur support matériel ?
Our research project aims to carry out a cross-study of the translation as well the genre of the texts translated from Latin to late medieval French along with Ancient Comedies and dialogues from the fourteenth and fifteenth centuries -- a period marked by the multiplication of translations and the emergence of “Comedies”. On the one hand, we specifically intend to analyze the act of translating while assessing, on the other hand, the notion of theatricality or at least the possibility of performing these versified texts that are mostly dialogue-based and which we suggest labeling “dialogues” or “tales to play”. Indeed, from our modern perspective it does not seem relevant/appropriate to follow some generic classifications insofar as the question of medieval theatre whether it be sacred or profane, has already been discussed at length with the plays being listed, categorized and sorted over and over again according to the characteristics discussed by critics under various lights.To address these questions/issues, we have put together a corpus that favors the understanding/apprehension of the translators' various positions (from accuracy to rewriting) and the different styles of “dramatic tales”. Thus, our corpus is made up of the pre-1466 translation of Terence's Andria attributed to Guillaume Rippe (Paris, BnF, NAF 4804) and Eustache Deschamps' Traicté de Getta et d'Amphitrïon mis de latin en françois (Paris, BnF, fr. 840) based on Vital de Blois' Geta dating back, according to our research, to the years 1365-1385. Our work on Traicté de Getta et d'Amphitrïon mis de latin en françois has led us to take an interest in other “dramatic” plays of the 14th century such as “farces”, “versified plays, dits” and “dialogue-based ballads.” We use quotation marks out of caution as at this time the different terminological uses very often replaced one another. Moreover, the reflection on the staging of these texts is based on the analysis of Dit des quatre offices de l'ostel du roi and Chançon Royal a deux visaiges by Deschamps and the editing of Farce de Maistre Trubert et d'Antrongnart, two poems, sote chansons (Sote chançon de cinq vers a deux visaiges and Sote chançon a deux visaiges d'un compaignon qui vient de Paris), ballads («Je ne sçay de communs mestiers», « Enseigniez moi, douce gent », « Cergens, prenez moi ce larron ») and Dit de menage, an anonymous play from the fourteenth century (Paris, BnF, fr. 24432). Two major and joint fields of research then open. The first one, ecdotic and linguistic, focuses on the editing and translation of source texts from Latin to French. The second one, aesthetic and stylistic, strives to examine the codicological, formal and generic clues of theatricality, if not of staging, at least of “putting into voice”. Thus, the various texts of our corpus will help us question the very act of translating at the end of the Middle Ages. First, through the question of translation practices. How did the translators work with their source material? What were the aims of such translations? We will wonder if, ultimately, the actor through his work on language and the source text cannot also be considered an auctor. Then, we will address the question of the reasons for these translations. Were they commissioned by higher dedicatees? Or, on the contrary, were they intended for some private distribution or for a small circle of people, the clergy, for example? Between delectatio and utilitas, what were the purposes of these translations? Why choosing to translate or rewrite texts belonging to a genre that is all or in part based on dialogue when the only reference available to us today seem to suggest that these texts were intended for reading only? What evidence of performance can be found in the dramatic works and their material format?