To see the other types of publications on this topic, follow the link: Історія українських земель.
Journal articles on the topic 'Історія українських земель'
Create a spot-on reference in APA, MLA, Chicago, Harvard, and other styles
Consult the top 50 journal articles for your research on the topic 'Історія українських земель.'
Next to every source in the list of references, there is an 'Add to bibliography' button. Press on it, and we will generate automatically the bibliographic reference to the chosen work in the citation style you need: APA, MLA, Harvard, Chicago, Vancouver, etc.
You can also download the full text of the academic publication as pdf and read online its abstract whenever available in the metadata.
Browse journal articles on a wide variety of disciplines and organise your bibliography correctly.
1
Дупляк, Микола. "РОКСОЛАНА ПЕТРІВНА ЗОРІВЧАК (НА ОСНОВІ ОСОБИСТОГО ЛИСТУВАННЯ)." Inozenma Philologia, no. 133 (December 1, 2020): 28–34. http://dx.doi.org/10.30970/fpl.2020.133.3168.
Full textAbstract:
Автор розкриває історію свого спілкування із Роксоланою Зорівчак, яке розпочалося у 1950-х рр. і протривало до останніх днів її життя. У листах відображено життя українського науковця, яка віддала максимум своїх зусиль на розвиток української науки. Її радощі та труднощі можна перенести на долю кожного національно свідомого науковця. Автор, насильно виселений українець з етнічних українських земель у рамках операції “Вісла”, а згодом емігрант в Америці, є взірцем того, як українці закордоном намагалися працювати для своєї Батьківщини й розвивати її культуру та науку. Охоплений часовий період показує разючу відмінність між умовами, в яких були українці під час радянського режиму та в час відновленої Української Незалежности. Листи задокументували чимало подій із життя Р. Зорівчак, які стають уже забутими й нерозказаними для майбутніх поколінь. Ключові слова: Роксолана Зорівчак, історія перекладознавства, українська культура, персонологія.
2
ГОЛОВКО, ОЛЕКСАНДР. "Місце українського права у правових системах Російської та Австрійської (Австро-Угорської) імперій." Право України, no. 2020/01 (2020): 159. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-01-159.
Full textAbstract:
Сучасний етап державотворення в Україні, формування правової держави та громадянського суспільства вимагають продовження дослідження історії українського права з нових методологічних позицій. Особливо складними для вивчення є тривалі періоди, коли українська нація не мала власної національної держави. Серед них особливим є час перебування українських земель у складі Австрій ської (Австро-Угорської) та Російської імперій наприкінці ХVІІІ – на початку ХХ ст. Позитивне право, законодавство мали імперський характер, спрямовувалися на остаточну ліквідацію української державності й права. Під загрозою, особливо в Російській імперії, перебувала сама національна ідентичність українців, існування української культури і мови. За таких обставин вкрай важливо досліджувати історію українського права як правової традиції, яка проявлялася у культурно-правовій ідентичності українського народу, його правовій свідомості, правовій пам’яті, звичаєвому праві, реальному регулюванні правових відносин. Метою статті є історія українського права, української правової традиції під владою Австрійської (Австро-Угорської) та Російської імперій. Специфіка дослідження вимагала застосування поруч із загальнопоширеною методологією звернення до феноменологічного підходу щодо дослідження історико-правових явищ і процесів, доробку німецької історичної школи права, культурологічно-цивілізаційного підходу. Після остаточної ліквідації автономії України у складі Російської імперії українське право діяло на її території до 1840-х років. Українська правова традиція проявлялася у чинності норм Статуту Великого князівства Литовського, магдебурзького права, місцевому звичаєвому праві. Про його характер свідчить зміст кодифікаційних пам’яток українського права, які не набули чинності: “Зібрання малоросійських прав” 1807 р. та “Звід місцевих законів західних губерній” 1837 р. Звичаєве право стосувалося переважно питань власності, зобов’язань, сімейного та спадкового права. Питання злочинів і покарань врегульовувалися лише окремими нормами звичаєвого права. Обидві імперії прагнули встановити повний контроль за публічно-правовою сферою. Важливу роль відіграв і доробок української національно свідомої інтелігенції, яка досліджувала, зберігала і логічно структурувала українське право.
3
Vuiko, Bogdan. "ІСТОРІОГРАФІЧНІ РЕФЛЕКСІЇ ЩОДО УЧАСТІ М.Г. РЄПНІНА (ВОЛКОНСЬКОГО) В НАПИСАННІ «ИСТОРИИ МАЛОЙ РОСИИ» Д.М. БАНТИШ-КАМЕНСЬКИМ." Scientific notes on Ukrainian history, no. 46 (July 10, 2019): 218–25. http://dx.doi.org/10.31470/2415-3567-2019-46-218-225.
Full textAbstract:
У статті здійснено аналіз історіографії щодо вагомої ролі М.Г. Рєпніна (Волконського) у підготовці, написанні та оприлюднені першої синтетичної праці «Истории Малой Росии» Д.М. Бантиш-Каменським. Встановлено, що дослідники в ХІХ – на початку ХХІ ст. розглядали внесок М.Г. Рєпніна в справу підготовки та написання історії України з різних наукових позицій. Д.І. Дорошенко вважав, що написання історії України є справою політичною. Показано, що на сучасному етапі українські науковці віддаючи належне постаті М.Г. Рєпніна та його активній участі в суспільно-політичному житті Малоросії того часу, вважають, що ніякого політичного підтексту у справі підготовки історії України, і її змісті не було, за задумом князя, підготовка праці такого спрямування мала на меті довести, що малоросійська шляхта мала такі ж права на дворянство, а звідси і на чини, як і великоросійське дворянство. Акцентовано увагу на позиції, що М.Г. Рєпнін не лише здійснив намір багатьох культурних діячів того часу, замовивши написання систематичної праці з історії України, але згуртував їх навколо себе, створивши таким чином своєрідний літературно-просвітницький гурток, характер якого визначали, перш за все, ті події і ті настрої, що відбувалися в культурно-громадському житті країни і панували серед українського панства, часом він набував політичного спрямування. Доведено, що хоча літературно-просвітницький салон М.Г. Рєпніна й існував, але ніколи не мав політичного спрямування. А головною заслугою у справі підготовки української історії як М.Г. Рєпніна, так і Д.М. Бантиш-Каменського полягає в тому, що вони здійснили задум багатьох своїх попередників, звівши виклад історичного матеріалу від найдавніших часів до 60-х рр. ХVІІІ ст. в певну систему комплексної історії України. А також цей проект показав, що М.Г. Рєпнін фактично дав свою відповідь на «історіографічний виклик» імперського Петербурга. Адже при всійсвоїй «вписаності» в загальноросійську схему історичних подій «Історія Малої Росії» показувала особливості українських земель, передусім Гетьманщини.
4
Адамська, І. "Історія українських земель ІХ-ХІV століть на сторінках "Чтений в Историческом обществе Нестора-летописца"." Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія, Вип. 109 (2012): 4–7.
Find full text
5
Лиман, С. І. "Історія середньовічної Іспанії в працях медієвістів українських земель Російської імперії в 1805-1880-ті рр." Вісник Харківської державної академії культури, Вип. 17 (2006): 62–74.
Find full text
6
R.S., Melnyk. "THE TERM “WESTERN UKRAINE” AND ITS “NATIONALIZING” FUNCTION IN THE DISCOURSE OF THE NEWSPAPER “DILO” (1923–1939)." South Archive (Historical Sciences), no. 36 (February 18, 2022): 11–18. http://dx.doi.org/10.32999/ksu2786-5118/2021-36-2.
Full textAbstract:
The purpose of this article is to investigate the use of the term “Western Ukraine” / “Western Ukrainian lands” as a “basic/key concept” in the discourse of Lviv’s newspaper “Dilo” and the environment of the Ukrainian National Democratic Union (UNDO) in 1923–1939.The study applies the methodology of “conceptual history” (Begriffsgeschichte) according to R. Koselleck and J. Ifversen. The article focuses on a specific aspect of the use of this term, namely its “nationalizing” function in the context of relations with the Polish state. For a broader comparative context, the article also briefly describes Ukrainian nationalistic, Polish, and Soviet discourses, as well as transcripts of sessions of the Sejm of the Polish Republic.The article shows that after the Entente Council of Ambassadors’ decision of 1923 to recognize the sovereignty of the Second Polish Republic over Eastern Galicia, the term “Western Ukraine” acquired a new geographical meaning in Ukrainian national and Soviet discourses, denoting the territory of all Ukrainian lands in Poland. Simultaneously, with the postulate of “autonomy of the western Ukrainian lands”, this term regained its political tone.The article shows that the term “Western Ukrainian lands” was used to emphasize the national character of the Ukrainian territories of Poland, to oppose it to the policy of the Polish state, and to connect this area with Greater / Soviet Ukraine.Because of such political connotation, this term provoked a sharp controversy between the Ukrainian and Polish discourses, in particular within the parliament. At the same time, with the change of political orientation in the 1930s, the use of the term “Western Ukrainian lands” in the political declarations of the UNDO and “Dilo” gradually decreased.The study concludes that the term “Western Ukrainian lands” became a “basic / key” concept in the interwar Ukrainian discourse and contained certain political connotations. This term’s “nationalizing” function and its sharp discursive role have led to the gradual refusal of its use at the highest political level.Key words: Western Ukraine, UNDO, Dilo newspaper, Second Polish Republic, interwar period, conceptual history. Метою цієї статті є дослідити вживання терміна «Західна Україна» / «західноукраїнські землі» як «базового/ключового поняття» у дискурсі львівської газети «Діло» та середовища Українського національно-демократич-ного об’єднання (УНДО) у 1923–1939 рр.У статті застосовано методологію «історії понять» (conceptual history / Begriffsgeschichte) за Р. Козелеком та Я. Іфверсеном. Стаття зосереджується на конкретному аспекті вживання цього терміна, а саме його «націоналізуючої» функції в контексті відносин із польською державою. Для ширшого порівняльного контексту у статті коротко залучено також український націоналістичний, польський та радянський дискурси, а також застосовано стенограми засідань Сейму Польської республіки.Стаття демонструє, що після рішення Ради послів Антанти про визнання суверенітету Польської республіки над Східною Галичиною в 1923 р. термін «Західна Україна» в українському національному, а також радянському, дискурсах набув нового географічного наповнення, позначаючи простір всіх українських земель Польщі. Водночас із висуненням постулату про «автономію західноукраїнських земель» цей термін знову набув політичного звучання.У статті показано, що поняття «західноукраїнські землі» використовували з метою підкреслити національний характер українських територій Польщі, протиставити його політиці польської держави та пов’язати цей простір із Великою/Радянською Україною. Через таке змістове наповнення цей термін викликав гостру полеміку між українським та польським дискурсами, зокрема в стінах парламенту. Водночас зі зміною політичних орієнтацій у 1930-х рр. використання поняття «західноукраїнські землі» у політичних деклараціях УНДО та «Діла» поступово зменшувалось.Дослідження доходить висновку, що термін «західноукраїнські землі» став «базовим/ключовим» поняттям в міжвоєнному українському дискурсі і ніс певні політичні конотації. Саме ця його «націоналізуюча» функція та спричинена нею гостра дискурсивна роль цього терміна стала причиною поступової відмови від його використання на вищому політичному рівні.Ключові слова: Західна Україна, УНДО, газета «Діло», Польська республіка, міжвоєнний період, історія понять.
7
Лиман, С. І. "Історія середньовічної Сербії в дослідженнях учених українських земель Російської імперії в 1804 - першій половині 1880х рр." Вісник Харківської державної академії культури, Вип. 21 (2007): 34–43.
Find full text
8
Лиман, С. І. "Історія середньовічної Франції в працях медієвістів українських земель Російської імперії в 70-80-ті рр. ХІХ ст." Вісник Харківської державної академії культури, Вип. 16 (2005): 16–29.
Find full text
9
Антонюк, Галина. "Роль трансферних процесів у становленні української освітньої моделі в період раннього модерну." Педагогіка і психологія професійної освіти, no. 1 (August 8, 2019): 188–98. http://dx.doi.org/10.32447/22185186.2019.1.19.
Full textAbstract:
Українська школа, початок якої сягає ранніх періодів історії (ХІ–ХІІ ст.), у всі часи свого становлення була відкритою до надбань інших культур. Активне засвоєння елементів іншої культури в українській освіті відбувалося в період XVI–XVIІІ ст., коли більшість етнічних українських земель опинились у чужому державному утворенні – Речі Посполитій. Підпадання під силове поле іноземної культури зумовило зрушення в тогочасній суспільній свідомості, що, в першу чергу, відобразилось у культурно-освітніх рухах. На прикладі навчальних закладів, які діяли на території України в період раннього модерну (Острозький культурно-освітній центр, братські школи, Києво-Могилянська академія), у статті проаналізовано трансфер західноєвропейських освітніх форм у вітчизняний освітній простір. Становлення власної школи відбувалося у непростих умовах конфронтації двох культурно-освітніх традицій: греко-слов’янської (візантійської) із західноєвропейською з посиленням останньої внаслідок потрапляння етнічних українських територій до складу Речі Посполитої. Трансфер західноєвропейських освітніх зразків уможливив розвиток української школи через синтез східних і західних культурно-освітніх традицій, які найвиразніше прослідковувалися в діяльності Києво-Могилянської академії. Успішний досвід Києво-Могилянської академії був використаний українською освітою та педагогікою у наступну часову епоху.
10
БОЙКО, ІГОР. "Західноукраїнська Народна Республіка та її місце в історії національного державотворення (до 100-річчя проголошення)." Право України, no. 10/2018 (2018): 164. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-10-164.
Full textAbstract:
У статті проаналізовано передумови утворення, процеси становлення і розвитку Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), а також визначено її місце в історії національного державотворення. Метою статті є аналіз становлення та розвитку ЗУНР, визначення її місця в історії національного державотворення. Зазначено, що проголошення ЗУНР було знаковою подією у тисячолітній історії національного державотворення. Ця подія свідчила про реалізацію українським народом свого права на політичне самовизначення і відповідала тогочасним європейським та світовим стандартам і традиціям, які визнавали право народу на самовизначення. Проголошення ЗУНР мало епохальний вплив на формування українського народу і його боротьбу за національну гідність та державну незалежність у ХХ ст. Наголошено, що однією з вагомих причин падіння ЗУНР була військова агресія Польщі та Румунії. Крім цього, до краху призвели надзвичайно складні міжнародні обставини, підтримка післявоєнною Європою експансіоністських, загарбницьких дій щодо ЗУНР Польщі та Румунії. Власне, зовнішньополітичні фактори й були основ ною причиною загибелі обох українських держав: щодо Української Народної Республіки – це наступ російських більшовицьких військ, підтриманих місцевими більшовиками, що зайняли значну частину українських земель; щодо ЗУНР – це захоплення її території Польщею й Румунією. З внутрішніми негараздами та проблемами обидві українські держави напевне могли б впоратися, а ось із зовнішньою агресією з боку значно сильніших сусідів не змогли. Зазначено, що ЗУНР мала важливе історичне значення. Це була чергова спроба українського народу відновити державу, звільнитися від вікової влади чужинців, влади, яка різними способами нав’язувала своє панування, право, ідеологію, історію. Великим позитивом було й те, що ЗУНР формувалась як національна держава на демократичній основі: визнання народу джерелом влади, рівність усіх перед законом, прагнення забезпечити конституційне оформлення новоствореної держави, проголошення принципів поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову, гарантування широких політичних і культурних прав національним меншинам та ін. Українці заявили про себе всьому світові як окрема нація, яка має право на власну державу. Значно підвищився рівень національної свідомості тогочасного українського народу. Українці здобули досвід державотворення, який міцно вкоренився в історичну пам’ять і став надбанням наступних поколінь борців за Українську державу, зокрема й ХХ ст. Історичне значення ЗУНР також полягає у тому, що було збережено ідентичність української нації й поглиблено процес українського державотворення.
11
Лесик, О. В. "Розвиток земельних правовідносин у Західно-Українській Народній Республіці (1918-1919 рр.)." Актуальні проблеми держави і права, no. 85 (August 14, 2020): 121–32. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i85.1858.
Full textAbstract:
Сучасні умови реформування правового регулювання земельних відносин спрямовані на забезпечення раціонального й ефективного використання земельних ресурсів, як важливого чинника побудови сильної та незалежної держави. Реформування земельного законодавства України не можливе без вивчення і врахування історичного досвіду становлення й розвитку правового регулювання земельних відносин на українських землях від найдавніших часів і до сьогодні.
В 1918 р. Австро-Угорська монархія фактично припинила існувати, а на її руїнах виникли нові національні держави, з-поміж яких і Західно-Українська Народна Республіка. Цього ж року українські військові формування встановили контроль над найважливішими стратегічними об'єктами Львова та Східної Галичини. Ця подія увійшла в історію як «листопадовий чин». У зв'язку з цим особливий інтерес викликає історико-правовий аналіз розвитку земельних правовідносин в Західно-Українській Народній Республіці (1918-1919 рр.).
У статті проаналізовано особливості розвитку земельних правовідносин в Західно-Українській Народній Республіці (1918-1919 рр.). Зазначено, що влада Західно-Української Народної Республіки намагалася уникнути популістського розв'язання земельного питання в Галичині. Державний секретаріат шукав компромісу в складних соціальних обставинах, дотримуючись принципів правового регулювання і поваги до виробленого в галицьких селян почуття приватної власності. Зважений підхід до питання з мало- і безземеллям, яке багато років не могла вирішити в краї австрійська влада, ще не означав успішної реалізації аграрної реформи.
Зазначено про земельну реформу в Західно-Українській Народній Республіці, яка мала соціальний характер і західноєвропейську спрямованість. Земельний закон від 14 квітня 1919 р. не мав завершеного вигляду, бо уникав розв'язання деяких складних питань до зібрання майбутнього Сейму. Показано, що реалізації аграрної реформи і становленню нових правовідносин у земельній сфері українських селах завадили зовнішньополітичні обставини та припинення існування Західно-Української Народної Республіки як незалежної держави.
12
КУЦИК, Руслан. "ПАТРІОТИ I КРИТИКИ: ІСТОРІЯ ПРО ТЕ, ЯК ЗМІНЮВАЛОСЯ СУСПІЛЬНЕ СПРИЙНЯТТЯ ПОДІЙ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ." Східноєвропейський історичний вісник, no. 22 (March 27, 2022): 64–81. http://dx.doi.org/10.24919/2519-058x.22.253732.
Full textAbstract:
Мета статті: висвітлити основні особливості реакції суспільства на початок Першої світової війни та подальші трансформаційні зміни настроїв різних груп населення у ході воєнних подій. Методологія дослідження ґрунтується на принципах історизму, об’єктивності, системності і науковості із використанням загальнонаукових (аналіз, синтез) та спеціально-історичних (історико-порівняльний, ретроспективний, проблемний) методів. Наукова новизна: вперше комплексно охарактеризовано особливості настроїв різних груп населення українських земель Російської імперії у 1914 – 1917 рр., з урахуванням не тільки соціального становища людини, але й вікових особливостей та особистих мотивів; чітко окреслено головні етапи зміни сприйняття та розуміння суспільством подій Першої світової війни. Висновки. Отже, початковий етап війни відзначився широким патріотизмом, який, незважаючи на “масовість”, протягом 1914 – 1917 рр. мав диференційований, амбівалентний та перманентний характер. Переважно “ярими” патріотами були або заможні верстви населення, які завдяки привілейованому та фінансовому становищу могли уникнути військового обов’язку і практично не брати участі у військових діях, або представники ультрамонархічних кіл. Для одних війна виступала способом демонстрації власної лояльності до влади, а для інших – можливістю нажитися та збагатитися. Інші групи населення, якщо і пройнялися почуттям патріотизму та визвольної боротьби, то основною причиною цього була не любов до “великої царської Вітчизни”, а розуміння необхідності захисту власної “малої батьківщини”. Подібне бачення та сприйняття війни було характерним і для солдатського середовища, оскільки його основу становили вихідці із села. У перші роки війни поведінка солдат визначалася покірним, терпеливим і самовідважним виконанням військового обов’язку. Затягування термінів війни, поразки на фронті, збільшення кількості жертв, наростання економічної кризи запустили процес дестабілізації всередині країні. У суспільстві поширювалися недовіра та незадоволення. Серед населення розповсюджувалися чутки про зраду у вищих ешелонах влади, про шпигунів та німецьке засилля. Негативні тенденції проявлялися в армії, зокрема, спостерігалися спад патріотизму, зниження морального духу та релігійності. У підсумку, наприкінці 1916 – початку 1917 рр. заходи російської імперської влади щодо контролю за суспільно-політичною ситуацією вже не могли приховувати справжній стан справ і водночас стримувати серйозні трансформації у масовій суспільній свідомості. Помітним явищем стало значне зростання національної свідомості та політичної активності українців, що було однією із важливих передумов до революційних подій та розбудови власної державності у 1917 – 1920-х рр.
Ключові слова: Перша світова війна, Російська імперія, український народ, суспільна свідомість, суспільні настрої, патріотизм, критика.
13
Карліна, Оксана, and Ганна Хлібовська. "ЛИСТОПАДОВЕ (ПОЛЬСЬКЕ) ПОВСТАННЯ 1830–1831 РОКІВ В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ." Litopys Volyni, no. 24 (July 9, 2021): 151–58. http://dx.doi.org/10.32782/2305-9389/2021.24.24.
Full textAbstract:
Представлено огляд української історіографії Листопадового (польського) повстання 1830–1831 років – однієї з важливих подій, яка суттєво вплинула на розгортання соціально-політичних і культурних процесів на українських землях у ХІХ столітті. Повстання охопило Королівство Польське і західні губернії Російської імперії. Зазначено, що українські історики обмежуються вивченням його перебігу та наслідків у південно-західних губерніях, тобто у Правобережній Україні. Ґрунтовні праці з історії з Листопадового повстання з’явилися у шістдесятих і сімдесятих роках ХХ століття на підставі опрацювання матеріалів, збережених в архівах і бібліотеках України. Відповідно до вимог тогочасної офіційної ідеології в них домінувала партійно-класова оцінка подій та явищ. У цих роботах розкривався економічний розвиток правобережних українських земель, аналізувались програмні цілі повстанців, досить докладно описувався перебіг повстання. Підкреслювалося існування соціальних проблем на Правобережжі; шляхту звинувачували в «обмеженості класових інтересів», що було причиною поразки повстання. Дослідники стверджували, що коли би в ході повстання не йшлося про відбудову Речі Посполитої в кордонах 1772 року, а селя- нам було обіцяно звільнення від кріпацтва, то основна маса українського селянства підтримала би повстанців. Подібні висновки містились також в узагальнюючих роботах з історії України ХІХ століття. У 1990-х роках в українській історіографії почали змінюватись методологічні засади дослідження мину- лого. Зросла зацікавленість науковців у вивченні соціальної історії Правобережної України. Появилось кілька праць, в яких представлена еволюція шляхти як окремого стану. Зменшення ареалу шляхетської землі внаслідок конфіскацій, переведення величезної маси дрібної шляхти в нижчі соціальні верстви, зміни в культурному і релігійному житті розглядаються як наслідки Листопадового повстання. Зауважено, що в останні десятиліття актуалізувалося багатоаспектне вивчення Листопадового повстан- ня та його наслідків на життя різних соціальних станів у південно-західних губерніях. Однак у руслі сучас- них методологічних і тематичних практик потребують повнішого дослідження проблеми гендерного чинника в повстанні, ментальних стереотипів, образу «чужого» у сприйнятті українців, поляків, росіян тощо.
14
Гальчак, Богдан, and Ольга Харчишин. "ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКІ ВІДНОСИНИ НА ТЛІ ІСТОРІЇ ПОПУЛЯРНОЇ ПІСНІ „HEJ, SOKOŁY!” («ГЕЙ СОКОЛИ!»)." РУСИНИСТИЧНИ СТУДИЇ 4, no. 4 (February 18, 2021): 39. http://dx.doi.org/10.19090/rs.2020.4.39-56.
Full textAbstract:
У статті розкрито історію пісні „Hej Sokoły!”, яка сьогодні популярна як у Польщі, так і в Україні. У цій пісні розповідається про молодого козака, який виїхав за кордон і тужить за рідною Україною та коханою дівчиною, що залишилася там. Хоча твір і виражає любов до України, та це не українська, а польська пісня. Вона пов’язана зі середовищем поляків, які залишили українські землі після Другої світової війни. У 1918–1939 рр. сучасні терени Західної України (Галичина і Волинь) входили до складу Польської держави. Там проживало багато польських сімей. Коли після Другої світової війни Волинь та Галичина увійшли до складу Української РСР, то велика кількість поляків виїхала звідти до Польщі в її нових межах. Виражена в пісні „Hej Sokoły!” туга за Україною не однозначна з українського й польського поглядів. Водночас цей твір, перекладений українською мовою, набув популярності та вважається українською патріотичною піснею. Відтак запропонована у статті версія походження пісні „Hej Sokoły!”цілком спростовує поширену в наш час думку про автора цієї пісні Томаша (Тимка) Падуру (1801–1871) та показує, наскільки складні польсько-українські відносини.
15
КОВАЛЬОВА, СВІТЛАНА. "Місце українського права у правовій системі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої." Право України, no. 2020/01 (2020): 116. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-01-116.
Full textAbstract:
Відмова від монополії марксистської методології, а отже, від диктату позитивістського праворозуміння, дає змогу переглянути деякі концепти, пов’язані з історією вітчизняного права. Сучасне трактування права як складного, багаторівневого соціокультурного феномену, що не може бути редукований до етатистської догми, дає можливість говорити про безперервну тривалість буття права в українському соціумі – українського права – незалежно від наявності/відсутності власної державності у той чи інший конкретний проміжок часу. Метою статті є встановлення загальних рис та особливостей українського права другої половини XIV – першої половини XVII ст. і його місця та ролі у формуванні правової системи Великого князівства Литовського та Речі Посполитої. З позицій посткласичних підходів до праворозуміння онтологія права реалізується у правових нормах, в індивідуальній і суспільній правосвідомості та правовій культурі, у правовідносинах. Тож деякі модуси буття права не залежать від наяв ності у суспільства власної державності. Литовсько-руське право, що діяло у Великому князівстві Литовському, мало в основі руську/українську правову традицію. Основу правової системи Великого князівства Литовського становили правові норми, інститути та принципи, що сформувалися і функціонували у праві Київської Русі та Галицько-Волинської держави. Руська/українська правосвідомість визначала напрями та характер розвитку права упродовж другої половини ХІV – першої половини ХVІІ ст., у створенні писаного права брали участь українські юристи та державні діячі. Упродовж XV–XVI ст. литовсько-руське право еволюціонувало від середньовічного до ранньомодерного; воно розвивалося у загальноєвропейському руслі, зазнаючи впливу римського права та європейського міського права (у варіанті магдебурзького права), вбираючи сформовані в добу Ренесансу та Реформації передові гуманістичні ідеї та цінності, однак зберігаючи при цьому руську/українську основу. Поштовхом для появи нових правових інститутів були нові соціальні, політичні, культурні реалії, які формувалися у державі зусиллями українського, литовського, білоруського народів; запозичені норми органічно впліталися у загальний правовий контент, не лише впливаючи на правосвідомість українського суспільства, а й зазнаючи певної трансформації у правовідносинах, що розгорталися на українських теренах, під впливом правової психології українців. Отже, право Великого князівства Литовського, сформоване на основі давньоруської (української і білоруської) правової спадщини, упродовж другої половини ХІV – першої половини ХVІІ ст. зазнавало закономірної еволюції, яка позначалася на правосвідомості, правовій культурі та правовідносинах. Це право є надбанням однаковою мірою українців, білорусів, литовців. Тож термін “українське право литовського (польсько-литовського) періоду” є коректним щодо правової реальності українських земель цієї доби.
16
Korzun, Olena. "СПІВРОБІТНИЦТВО НІМЕЦЬКИХ ТА УКРАЇНСЬКИХ ВЧЕНИХ ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ ЗА МЕМУАРАМИ НІМЕЦЬКОГО БОТАНІКА, ПРОФЕСОРА ГЕНРІХА ВАЛЬТЕРА (1898–1989)." ПРОБЛЕМИ ІСТОРІЇ ГОЛОКОСТУ: Український вимір 11 (December 15, 2019): 129–50. http://dx.doi.org/10.33124/hsuf.2019.11.05.
Full textAbstract:
У статті за мемуарами всесвітньо відомого біолога, вченого в галузі фітогеографії Генріха Вальтера (1898–1989) «Сповідь еколога» аналізується сприйняття німецьким вченим наукового життя на окупованих українських землях часів Другої світової війни, відносини з українськими науковцями. Доля Г. Вальтера тісно пов’язана з українськими землями – він тут народився, провів перші двадцять років свого життя, а згодом повернувся під час Другої світової війни. Мемуари німецького вченого вітчизняні та зарубіжні науковці використовують як джерело для вивчення історії науки, однак поза увагою залишається дослідження його оцінки подій суспільного, наукового життя часів Другої світової війни, взаємовідносин з українськими фахівцями, які залишились на окупованих землях.
Після початку німецької воєнної експансії відбулись зміни в завданнях сільськогосподарських досліджень німецької аграрної науки. Війна надала можливість підпорядкувати всі cільськогосподарські наукові установи та насіннєві станції на східних окупованих територіях та привласнити результати їхньої наукової роботи. Одночасно вивчення та включення генетичних ресурсів та наукового потенціалу окупованих території в сільськогосподарську дослідну справу Німеччини мало слугувати «свободі харчування» для німців.
У 1942–1943 рр. українські землі стали своєрідним дослідним майданчиком для багатьох німецьких науковців. Воєнний період «за Вальтером» сприймається як низка можливостей для наукового зростання німецького науковця – освоєння нових територій, знайомство з іншими науковими школами, вченими, внесок у наукове забезпечення ефективного використання cільськогосподарського потенціалу окупованих земель. Але з іншого боку – це можливість продемонструвати своє служіння державі через практичне використання набутих наукових знань як фахівця, знавця місцевих природничих умов окупованих земель, російської мови тощо. Незважаючи на більш як сорокарічний період, що розділяє описані події з датою публікації мемуарів, автор продовжує симпатизувати нацистській політиці в багатьох питаннях.
Зображені мемуаристом картини життя українського наукового співтовариства демонструють, що українські науковці використовували різні стратегії виживання в умовах окупації. Робота в створених окупаційною владою науково-дослідних інституціях давала можливість не тільки покращити матеріально-побутові умови життя, а й продовжити науково-дослідну діяльність, давала шанс зберегти наукові колекції у воєнному лихолітті. Умови війни стимулювали також постійно змінювати критерії у сприйнятті людей за принципом «свій-чужий», незважаючи на пропаганду та нав’язані стереотипи. Однак колоніальний характер окупаційної політики створював імітацію свободи наукової думки, інтеграції українського наукового соціуму в німецький науковий простір. Науковий потенціал українських земель використовувався німецькою окупаційною владою лише для максимального освоєння в усіх вимірах захопленої території.
Ключові слова: Друга світова війна, Україна, аграрна наука, сільськогосподарська дослідна справа, окупація, картографічна експедиція, Крайовий інститут сільськогосподарської ботаніки, Г. Вальтер, Г. Махов, Ю. Клеопов.
17
Nakonechnyi, Volodymyr. "LEMKOLOGICAL STUDIES IN FOREIGN UKRAINIAN HISTORIOGRAPHY (1950s – 1980s)." Problems of humanities. History, no. 8/50 (December 28, 2021): 307–18. http://dx.doi.org/10.24919/2312-2595.8/50.240943.
Full textAbstract:
Анотація. Мета статті полягає у дослідженні становлення лемкознавства в закордонній українській історичній науці 1950–1980-х рр. як інтегральної складової української історичної регіоналістики. Методологічною основою статті є принципи системності, історизму та компаративності із застосуванням культурно-історичного та порівняльно-типологічного методів. Наукова новизна статті полягає у спробі цілісної реконструкції становлення та розвитку академічного лемкознавства в діаспорних українознавчих центрах протягом 1950–1980-х рр. Висновки. Проведене дослідження дає підставу переконливо ствердити, що протягом 1950–1980-х рр. у країнах Північної Америки зусиллями вихідців з регіону українських Бескидів було розпочато системне дослідження Лемківщини як унікального історико-культурного феномену. Цей процес мав два головні виміри – інституційний (організація громадських і дослідницьких інституцій, періодичних видань, музею) та концептуальний (всебічне обґрунтування історико-культурної єдності лемків з українством) виміри. Найбільш вагомим підсумком цієї довготривалої і наполегливої праці лемківських інтелектуалів, що представляли американські та західноєвропейські діаспорні осередки, була підготовка і видання фундаментальної енциклопедії лемківської історії та культури. Власне двотомна студія «Лемківщина: земля-люди-історія-культура» остаточно утвердила в свідомості не лише пересічного читача-українця, але й представників західного експертного середовища розуміння Лемківщини як самобутнього українського історичного феномену.
18
СЕМКІВ, ВІТАЛІЙ. "Методологічні аспекти історико-правової доктрини української державності." Право України, no. 2020/01 (2020): 41. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-01-041.
Full textAbstract:
У статті розкрито методологічні аспекти історико-правової доктрини української державності. Значна увага зосереджена на аналізі історико-правової доктрини української державності. Акцентовано увагу на праві української нації на створення національної держави, верховенстві права, демократії, самоврядуванні, легітимності, через історичну неперервність яких вирішуються проблеми наступності української державності. Історико-правовий підхід зумовив виділення окремих напрямів сучасних наукових досліджень української державності, зокрема: дослідження державної та правової традиції, демократії (народоправства), самоврядування, недержавного права тощо. Зазначено, що історико-правова доктрина української державності є результатом вирішення питання про співвідношення загальної історії права з галузевими юридичними науками. На думку автора, основними завданнями загальної історії права є створення її інтегрального варіанта, що передбачає розгляд темпоральних відмінностей, які випливають із претензій будь-якого права на тривалість у часі та повторюваність. Основним завданням галузевих юридичних наук у царині історії права є історична та генетична реконструкція догм права, яка давала б змогу відповісти на питання про причини, цільові установки, філософські й методологічні основи, хід їхнього становлення та розвитку. Обґрунтовано, що наукова доктрина історії української державності послуговується найширшим розумінням верховенства права – розумінням, яке упродовж свого понад двотисячолітнього існування часто ставало дуже слабким, але ніколи не зникало повністю, розумінням того, що верховна влада, держава та її посадові особи мають обмежуватися законом. Висвітлено приклади такого розуміння верховенства права, які знаходимо у численних пам’ятках українського права, особливо козацького. В “Анонімній записці про потребу обмежити владу гетьмана”, підготовленій невідомим претендентом на посаду одного з генеральних старшин напередодні виборів гетьманом Д. Апостола, яку науковці вважають проєктом малої Конституції, йдеться про провідну роль права та судового розгляду в політичному змаганні між гетьманатом і старшиною. Прагнення до верховенства права як обмеження державної влади простежуються не тільки на різних етапах української державності, наприклад, у конституційних документах. Ці прагнення не полишають українців і в періоди перебування українських земель у складі інших держав. Історичних прикладів достатньо – бороть ба української шляхти за “золоті вольності” у Речі Посполитій, міських громад – за самоврядне міське право, українців в Австрійській та Російській імперіях – за виборчі права, українців в Українській Радянській Соціалістичній Республіці – за політичний плюралізм тощо.
19
Сеньків, М. В. "З історії соборності українських земель." Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету, Вип. 37 (2013): 93–96.
Find full text
20
Сеньків, М. В. "З історії соборності українських земель." Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету, Вип. 37 (2013): 93–96.
Find full text
21
Сеньків, М. В. "З історії соборності українських земель." Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету, Вип. 37 (2013): 93–96.
Find full text
22
Orlyk, Vasyl. "Топографія знахідок в Україні монет держави Тевтонського ордену в Пруссії та її Лівонського відділення (зведені відомості по областях)." Ukrainian Numismatic Annual, no. 1 (December 21, 2017): 37–74. http://dx.doi.org/10.31470/2616-6275-2017-1-37-74.
Full textAbstract:
Процес становлення та розвитку зв’язків українських середньовічних земель з державою Тевтонського ордену в Пруссії відображений переважно у писемних джерелах, зокрема документальних, другої половини ХІІІ ст. – початку XVI ст. Проте такі зв’язки мали залишити слід не лише в писемних джерелах. Подібні зв’язки, навіть якщо вони часом були і епізодичними, залишають в культурних шарах поселень достатню кількість нумізматичних джерел, у даному випадку тевтонських монет, загублених у свій час їхніми власниками. Метою статті є вивчення та введення до наукового обігу корпусу нумізматичних джерел, які відображають зв’язки українських середньовічних земель з державою Тевтонського ордену в Пруссії. Основними нумізматичними джерелами є монетні знахідки, поряд із власне монетами та матеріалами й інструментами монетного карбування. Саме монетні знахідки дозволяють не лише поглибити існуючі на сьогодні уявлення про грошовий обіг і торговельні взаємовідносини, але й часом змінити усталені стереотипи. Звернемося до проблеми участі монет держави хрестоносців – держави Тевтонського ордену в Пруссії, у грошовому обігу на теренах середньовічної України. Монети Тевтонського ордену зустрічаються в Україні як поодинокі знахідки, так і у складі грошових та грошово-речових скарбів. Дана проблема знайшла певне відображення в науковій літературі. Перші відомості про такі знахідки з’являються у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., зокрема у працях К. Страшкевича, у матеріалах Археологічних з’їздів. В українській радянській історіографії ігнорувалася участь тевтонських монет в грошовому обігу українських середньовічних земель, а також знахідки цих монет в Україні. В останні десятиліття відбуваються процеси переосмислення історичного минулого. Не стало винятком і вивчення проблем історії держави Тевтонського ордену в Пруссії, в тому числі й взаємин цієї держави хрестоносців з правителями і населенням середньовічної України. У сучасній українській історіографії деякі аспекти проблеми знахідок монет держави Тевтонського ордену в Пруссії на території України відображені у працях Г. Івакіна, А. Позіховського та Р. Шуста, С. Демидко, О. Погорільця і С. Стопенчука, А. Шестопала, Р. Саввова, В. Орлика та ін. Окрім згаданих праць дослідників, відомості про знахідки в Україні монет держави Тевтонського ордену в Пруссії містяться у різнопланових джерелах: архівних документах, музейних колекціях, свідченнях краєзнавців та матеріалах форумів скарбошукачів. Дослідження знахідок монет держави Тевтонського ордену в Пруссії на території сучасної України дозволяє зробити висновок про зв’язки (переважно економічні) її середньовічних земель з Тевтонським орденом і про присутність орденських монет у грошовому обігу на українських теренах у XIV – XV ст. Порушена нами проблема потребує подальшої наукової розробки. Перш за все, ґрунтовного вивчення нумізматичних колекцій Національного музею історії України, обласних та районних краєзнавчих музеїв, звітів Інституту археології НАН України, опублікованих документів XIV – XV ст., фондів Центрального державного історичного архіву України в містах Києві та Львові, а також міських архівів Торуня, Гданська, Калінінграда (Кенігсберга) та ін. Таким чином, для подальшого комплексного дослідження зв’язків українських середньовічних земель із державою Тевтонського ордену в Пруссії необхідно використовувати різнопланові джерела, в тому числі й нумізматичні, серед яких топографія знахідок монет, безперечно, посідає вагоме місце.
23
Шкіра, Микола, and Людмила Шкіра. "ІСТОРІЯ РОДУ ІВАЩЕНКІВ ІЗ СЕЛА ЛЕЦЬКИ ПЕРЕЯСЛАВ-ХМЕЛЬНИЦЬКОГО РАЙОНУ КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ." Society. Document. Communication, no. 6 (June 28, 2019): 268–86. http://dx.doi.org/10.31470/2518-7600-2018-6-268-286.
Full textAbstract:
У статті досліджується історія роду Іващенків уХVII-ХХІ ст. із с. Лецьки Переяслав-Хмельницького районуКиївської області.Здавна наша земля надзвичайно багата не лише начорноземи, головний скарб – людський ресурс. У ХVIIІ-ХХІ ст.українці пережили чимало злетів та падінь. Українська націяздолала тяжкий шлях, змінюючи себе та організаціюдержавної влади. Цей шлях був довгим та важким, та завдякипотенціалу народу, видатним особистостям, родинам, любовідо рідної землі, українська політична нація долає всі перешкодина своєму шляху та перетворюється у правову, демократичну,духовну, заможну країну європейського світу. Великий внесоку цей важливий і тернистий історичний та етнокультурнийрозвиток здійснила наддніпрянська родина Іващенків ізс. Лецьки Переяслав-Хмельницького р-ну Київської області.Правіковічне минуле роду Іващенків відображає одну ізтипових життєвих стратегій української селянської родиникозацького походження із Центральної України. Засновникироду утвердили своє рицарське становище, пронісши у кількохпоколіннях службу в лавах Війська Запорозького. Їхні нащадкиу ХVIIІ-ХІХ ст. зуміли зберегти персональну свободу та йнадалі продовжували гордо іменувати себе козаками. Рідуспішно існував та розвивався завдяки невтомній праці на земліта багатодітним сім’ям, що ставали основною запорукоюпродовження роду. Наукова новизна дослідження полягає в тому, що наданий момент не проводився детальний аналіз історіїкозацького роду Іващенків із с. Лецьки Переяслав-Хмельницького р-ну Київської області, дані матеріали не булипредметом самостійного вивчення, тому аналіз цієї проблемидопоможе розглянути внесок родини у тернистийетнокультурний розвиток української нації.Іващенки – родина козацького походження із давньоюісторією. Найдавніші звістки про існування роду сягають часівХмельниччини, коли в ході Національно-визвольної війни1648-1657 рр. під проводом Богдана Хмельницького посталанезалежна козацька держава. Прізвище «Іващенко» можназустріти в реєстрі Війська Запорозького 1649 р. серед козаківПереяславського полку. Очевидно ще відтоді представникицього славного козацького роду із покоління в поколінняпроживали в с. Лецьки. Це був козацький край і навіть легендипро заснування села, пов’язані з особою козацького старшиниЛецика, який, одержавши наділ землі біля р. Броварки ізаснував хутір. Появу села відносять до кінця ХVI – початкуХVII ст.
24
ЛИТОВЧЕНКО, В. С. "ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКИХ КОНСЕРВАТОРІЙ: СПАДКОЄМНІСТЬ ТРАДИЦІЙ." АКАДЕМІЧНІ СТУДІЇ. СЕРІЯ «ПЕДАГОГІКА» 2, no. 4 (April 19, 2022): 122–27. http://dx.doi.org/10.52726/as.pedagogy/2021.4.2.18.
Full textAbstract:
У статті описано походження терміна «консерваторія», згадано відкриття перших консерваторій у ХVІ столітті на території сучасної Італії. Відзначено трансформацію консерваторій у заклади вищої освіти, що діють за університетським принципом, на відміну від середньовічної системи «майстер – підмайстер». Описано першу спробу відкриття консерваторії в Україні у місті Кременчук у кінці XVIII століття, тобто ще до появи перших консерваторій на територіях країн, до складу яких входили українські землі у ХІХ столітті. Відзначено спільні тенденції розвитку професійної музичної освіти на українських землях у складі Австро-Угорщини та Російської імперії, появу музичних товариств, що сприяли відкриттю музичних училищ у Львові, Києві, Харкові, Одесі в ХІХ столітті. Простежено, як на базі цих навчальних закладів згодом було відкрито консерваторії. Описано становлення за радянських часів системи професійної музичної освіти, де найвищими ланками були консерваторії Києва, Харкова, Одеси, Львова. Виявлено позитивні та негативні риси централізації та уніфікації системи музичної освіти. Охарактеризовано шляхи розвитку вищої музичної освіти за часів незалежності, описано труднощі впровадження дворівневої системи вищої освіти. Описано процес зміни статусів та назв навчальних закладів, що в результаті привело до заміни консерваторій на університети та академії. Описано відкриття нових навчальних закладів, що надають вищу освіту в галузі музики, у великих містах України. Зроблено висновок про те, що діяльність сучасних українських закладів вищої освіти, що здійснюють підготовку музикантів, має в основі усталену систему музичної освіти українських консерваторій, яка спирається на багатовікові традиції західноєвропейської системи професійної музичної освіти.
25
Siromskyi, Ruslan. "“У ЖИТТІ ВЧЕНОГО ГОЛОВНІ БІОГРАФІЧНІ ФАКТИ – КНИГИ”: ОГЛЯД НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ПРОФЕСОРА СТЕПАНА КАЧАРАБИ." Наукові зошити історичного факультету Львівського університету / Proceedings of History Faculty of Lviv University, no. 19-20 (October 1, 2019): 15–32. http://dx.doi.org/10.30970/fhi.2019.19-20.2348.
Full textAbstract:
Здійснено огляд наукових напрацювань професора Степана Качараби – авторитетного дослідника історії української еміґрації, автора численних наукових публікацій з історії України, історичного краєзнавства та світової історії. Становлення С. Качараби як науковця розпочалося у другій половині 1980-х років і пов’язане з підготовкою кандидатської дисертації, присвяченої українській еміґрації з Галичини та Північної Буковини наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. Значний вплив на формування наукового світогляду молодого дослідника справив професор Степан Макарчук, науковий керівник під час написання кандидатської, а згодом – консультант докторської дисертації. Загалом, серед порушених у студіях вченого проблем варто виокремити такі аспекти, як напрямки еміґрації із західноукраїнських земель, еміґраційна політика та законодавство країн поселення українців, організація еміграційної політики у Львові та в Західній Україні загалом, суспільна опіка над еміґрантами та ін. Науково-організаційна діяльність С. Качараби – перебування на посаді заступника декана історичного факультету (1990–1994), завідувача катедри історичного краєзнавства (1998–2008) та завідувача катедри нової та новітньої історії зарубіжних країн Львівського університету (від 2008 р.).
26
Istomina, Alla. "Сучасне наукове осмислення особливостей справляння податків російською владою на українських землях в роки Першої світової війни." Pereiaslav Chronicle, no. 15 (August 20, 2019): 54–65. http://dx.doi.org/10.31470/2518-7732-2019-1(15)-54-65.
Full textAbstract:
У статті проаналізовано історіографію податкової політики уряду Російської імперії в Наддніпрянській Україні та на окупованих землях Західної України в роки Першої світової війни. Як відомо, вступ Російської імперії у Першу світову війну потребував значних фінансових ресурсів. Нестача грошових коштів була критично відчутною вже до середини 1915 р. Спостерігалося зростання зовнішнього і внутрішнього боргу, спустошувався золотий запас країни. Запущені механізми емісії грошей не вирішували глобальних фінансових проблем воюючої держави. Крім того, введення в імперії «сухого закону» позбавив російський Держаний бюджет надходжень акцизу на суму, яка сягала 1 млрд. рублів. Тож, наступним кроком уряду Російської імперії у віднайдені грошей для ведення війни, було підвищення податків і запровадження нових, тимчасових «військових» податків. Усі заходи імперської влади щодо забезпечення державної скарбниці фінансами необхідними для ведення війни відчуло на собі населення українських земель: Наддніпрянщина, як складова Російської імперії, а Галичина й Буковина, як окуповані Російською імперією. Проблеми історії оподаткування населення України російською владою в роки Першої світової війни стали предметом вивчення у працях багатьох сучасних українських дослідників. Мета статті – розгляд наукового осмислення сучасними вченими особливостей справляння податків російською владою на українських землях у роки Першої світової війни. Методологія даного дослідження ґрунтується на сукупності принципів історизму, науковості та об’єктивності із комплексним застосуванням загальнонаукових (аналізу, синтезу, конкретизації) та історіографічних методів (конкретного історіографічного аналізу та синтезу). З’ясовано, що проблеми оподаткування українських земель у роки Великої війни стали предметом дослідження багатьох сучасних українських науковців, а в останні роки з’явилися праці, які розкривають податкову політику російського уряду на окупованих землях Галичини й Буковини. Проте, до сьогодні немає узагальненого фундаментального дослідження податкової політики російських урядовців на українських землях у цілому. На наше переконання, робота над такою перспективною науковою проблемою вкрай необхідна, але дослідження податкової політики, як і інших складових економічної історії України, досить складні у методологічному плані, із зосередженням предмету дослідження у площині перетину декількох наук, зокрема історії, економіки та права.
27
Hromovyk, B. P., and O. B. Pankevych. "ІСТОРІОГЕНЕЗ САМОРЕГУЛЮВАННЯ ФАРМАЦЕВТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ НА ТЕРЕНАХ УКРАЇНИ." Фармацевтичний часопис, no. 3 (October 8, 2020): 60–69. http://dx.doi.org/10.11603/2312-0967.2020.3.11427.
Full textAbstract:
Мета роботи. Сформувати узагальнене наукове бачення розвитку саморегулівних фармацевтичних організацій (СРФО) у процесі творення української історії.
Матеріали й методи. Об’єкт дослідження – громадські об’єднання фармацевтичного спрямування (ГОФС), предмет дослідження – процес їхнього виникнення. Інформаційну та фактологічну базу дослідження становили наукові праці, присвячені питанням саморегулювання фармацевтичної діяльності (СРФД) на українських теренах. У роботі використано системно-історичний підхід, методи вивчення літературно-історичних джерел та аналізу, тлумачення й інтерпретація теоретичних і емпіричних даних.
Результати й обговорення. Визначено три періоди та хронологію розвитку СРФД. Показано, що на території України саморегулювання зародилось понад чотири століття тому з організацією у 1609 р. Львівського цеху аптекарів. При цьому лише за 1806–1885 рр. у період знаходження українських земель у складі інших держав було створено дванадцять СРФО: Греміуми аптекарів у Львові і Чернівцях, Аптекарське товариство та Молодіжне фармацевтичне товариство у Львові, Товариство (колегія) аптекарів Буковини, Київське фармацевтичне товариство, Галицьке аптекарське товариство, Таврійське медико-фармацевтичне товариство, Допоміжне товариство одеських фармацевтів, Київське фармацевтичне товариство взаємної допомоги, Харківське фармацевтичне товариство, Товариство власників аптек міста Одеси. З’ясовано, що цей період характеризується, з одного боку, активним територіальним розвитком ГОФС, з іншого – недостатньо показаний у науковій літературі, позаяк відсутні дані про розвиток СРФД у багатьох сучасних обласних центрах України. Результатом періоду радянської доби стало створення єдиної всеукраїнської професійної організації – Наукового товариства фармацевтів України з відділеннями в усіх регіональних центрах. Показано, що попри активний розвиток СРФД у періоді незалежності України (створено 25 і 96 ГОФС, відповідно, міжнародного/національного та регіонального/місцевого статусів), не спостерігається переходу від старої до нової якості у СРФД.
Висновки. У роботі набуло подальшого розвитку питання становлення СРФД в Україні на основі реконструкції його історіогенезу, що уможливило узагальнення хронології розвитку ГОФС за три періоди: період знаходження українських земель у складі інших держав, період радянської доби та період незалежності.
28
MUZYCHKO, Oleksandr. "ДОСЛІДЖЕННЯ ВОЛИНІ У ПІВДЕННОУКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ (ХІХ – ПОЧАТОК ХХ СТ.)." Наукові зошити історичного факультету Львівського університету / Proceedings of History Faculty of Lviv University, no. 19-20 (October 1, 2019): 171–81. http://dx.doi.org/10.30970/fhi.2019.19-20.2340.
Full textAbstract:
Мета студії – дослідити питання про зв’язки у галузі історичної науки між двома віддаленими одна від одної українських земель: Волині та Південної України. Певні елементи цієї теми наявні у дослідженнях деяких наших попередників, але комплексно тема не розглядалася. У студіях південноукраїнських істориків Волинь фігурувала в історико-краєзнавчих нарисах туристичного типу, загальному контексті досліджень соціяльно-правового устрою Великого князівства Литовського, у працях, спеціяльно присвячених історії Волині, що було відображено і в їх назвах.
29
Трубчанінов, Сергій. "УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНІЙ ВІЗІЇ ВІНЦЕНТІЯ ПОЛЯ." Litopys Volyni, no. 23 (April 20, 2021): 52–57. http://dx.doi.org/10.32782/2305-9389/2020.23.09.
Full textAbstract:
У статті розповідається про визначного польського поета-романтика Вінцентія Поля (1807–1872), якого навіть називали «четвертим поетом-пророком». Він був також відомий як географ, етнограф і політичний діяч. Дослідники історії польської географічної науки особливо наголошують, що кафедра географії в Кракові, де працював В. Поль, стала другою в Європі та світі після кафедри Карла Ріттера в Берліні. Саме йому належить запровадження терміна «Креси» в розумінні колишніх східних земель Речі Посполитої. Уродженець Любліна, виходець з ополяченої німецько-французької родини, значну частину свого життя він провів у Галичині. Тут він зростав, навчався, робив свої перші спроби в поезії та науці. Так, на межі 1830–1840-х років він об’їхав Карпати – від Буковини до Сілезії, вивчав фізичну географію та етнографію краю. У 1842 р. в кількох числах надзвичайного додатку до «Львівської газети» В. Поль опублікував свою розвідку щодо географії Галичини. Він готу- вав ґрунтовну працю з географії та етнографії Польщі, проте більшість матеріалів згоріли під час селянського заво- рушення на початку 1846 р. Наприкінці 1849 р. завдяки підтримці австрійського міністра культів і освіти В. Поль очолив новоутворе- ну кафедру загальної, фізичної і порівняльної географії Краківського університету. Більшість із опублікованих географічних праць В. Поля – тексти лекцій, які він читав на початку 1850-х рр. у Кракові. В. Поль викладав географію Австрійської монархії, етнографію, географію Святої землі та низку інших навчальних курсів. Серед географічних дисциплін важливе значення вчений відводив історичній географії. Незважаючи на те, що з 1 січня 1853 р. В. Поль перестав бути професором, а його кафедра була ліквідована, він не полишав зацікавленості географічними студіями і в подальші роки. У п’яти листах до Ф. Духіньського (1867) В. Поль найбільш повно виклав власну історико-географічну візію польських земель, якими він вважав усі території, що колись входили до складу Речі Посполитої. На його думку, географічне розташування є природним фундаментом для історії. В. Поль вважав, що східний кордон Європи йшов не по Уралу та Кавказу, а відразу за басейнами річок Двіна та Дніпро.
30
Iliashko, O. O. "Анексовані українські землі: політико-правовий екскурс в історію." Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, no. 4 (September 3, 2018): 7–12. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2018.04.01.
Full textAbstract:
Предметом дослідження є основні приклади анексії українських територій протягом XVIII – XXI століть, а також інші протиправні способи зміни статусу державних територій. На основі вивчення вітчизняного досвіду сформульовано пропозиції стосовно врегулювання ситуації, яка склалася в анексованому Криму, з урахуванням міжнародно-правових зобов’язань, Конституції та законодавства України, національних інтересів та інтересів місцевого населення.
31
Сорока, Ю. "Сучасна українська історіографія історії західноукраїнських земель 1940-х - 1950-х років." Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія, Вип. 105 (2011): 48–52.
Find full text
32
МІРОШНІЧЕНКО, Валентна, and Галина ДОБРОВОЛЬСЬКА. "НАРОДОЗНАВСТВО ЯК НЕВИЧЕРПНЕ ДЖЕРЕЛО РОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ." Збірник наукових праць Національної академії Державної прикордонної служби України. Серія: педагогічні науки 23, no. 4 (March 26, 2021): 251–63. http://dx.doi.org/10.32453/pedzbirnyk.v23i4.600.
Full textAbstract:
У статті визначається роль та місце виховного потенціалу української народної педагогіки у процесі національного виховання дітей дошкільного віку. Авторами розглянуто деякі аспекти патріотичного виховання дошкільнят, що вирішує ширше коло завдань, а саме виховання любові до рідного дому, сім’ї, дитячого садочку, зокрема, виховання шанобливого ставлення до людини-трударя та результатів його праці, рідної землі, захисників Вітчизни, державної символіки, традицій держави, загальнонародних свят.
Звертається увага, що методи виховання дошкільнят забезпечують оволодіння ними знаннями про рідний народ, його Батьківщину і, на цій основі, розвиток національних рис і якостей молодого покоління.
Найбільш дієвими методами для ознайомлення дітей із народознавством є пізнавальні та практичні методи. Це знайомство з предметами, обстеження його чи прослухування, використання в побуті – погляд в історію нашого народу, нашого краю. До практичних методів відносимо зображення творів мистецтва, дотримуючись їх особливостей та притаманним їм елементам зображення.
Автори вважають, що інтеграція сучасних методів виховання з українською історією, традиціями народної педагогіки, фольклором, різними видами національного та світового мистецтва дає можливість всебічно розвивати дитину як особистість в освітньому середовищі дошкільних навчальних закладів, реалізуючи педагогічні завдання на національному ґрунті.
Звертається увага, що ознайомлення сучасних дошкільників з народними традиціями, українською народною творчістю, малими фольклорними жанрами становить найкращий матеріал для розвитку їх мовлення, для пошукової роботи дітей, їх активності, зацікавленості на занятті. Розмаїття виховних заходів народознавчої тематики як за змістом так і за формою дозволить поповнити активний словник дітей, виховати у них любов до рідної мови, до свого краю, українського народу, чесність, працьовитість, доброту, почуття прекрасного.
Автори доводять, що сучасний дошкільний навчальний заклад повинен виховувати майбутніх громадян України на основі культурно-історичного досвіду нашого народу, його багатовікової мудрості та духовності. Відтак, мета народного виховання в освітньому середовищі дошкільного навчального закладу повинна полягати у піднесенні загальної культури вихованця, підготовці до життя і праці, виховання справжнього патріота і громадянина своєї держави.
33
Плекан, В. "Історико-правові передумови виникнення корупції в правоохоронних органах України." Юридичний вісник, no. 1 (April 12, 2021): 65–76. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.2082.
Full textAbstract:
Становлення України як демо-кратичної держави неможливе без зниження рівня корупції в дер-жаві, у тому числі в правоохорон-них органах, одним із завдань яких є забезпечення дієвої боротьби із цим негативним явищем. У засобах масової інформації досить часто публікуються новини щодо коруп-ційних скандалів за участю поса-дових осіб поліції, Служби Безпеки України, митниці, прокуратури. Окрім цього, корупційні злочини, що вчиняються працівниками право-охоронних органів, негативно впли-вають на стан законності держави в цілому, породжують недовіру до цих органів. Водночас теперіш-ній стан корумпованості право-охоронних органів не виник одно-моментно, оскільки виникненню будь-якого соціального явища в тому числі корупції передує значна кількість історичних чинників, які нерідко взаємопов’язані між собою та створюють підґрунтя для подальшого їх розвитку.
Метою дослідження у цій статті є виокремлення історичних передумов, які сприяли виникненню корупції в правоохоронних орга-нах, а також дослідження дієвості правових актів, спрямованих на подолання корупційних явищ, що виникали на території українських земель в різні історичні періоди.
Автором досліджено істори-ко-правові передумови для виник-нення корупції в правоохоронних органах України. Проаналізовано антикорупційне законодавство, що діяло на українських землях з часів Київської Русі, у складі Великого кня-зівства Литовського, Речі Поспо-литої, Австро-Угорської та Російської імперій, СРСР і до моменту проголошення Україною Незалеж-ності у 1991 році, з точки зору його ефективності, достатності та безпосередніх результатів впливу на стан і рівень корупції. Упродовж кожного історичного періоду надано оцінку методам, спрямованим на подолання коруп-ції, що впроваджувались на держа-ному рівні. Досліджено історично встановлені факти корупції, що мали місце в діяльності правоохоронних органів на території українських земель. За результатами дослідження виокремлено ключові соціально-правові, ментальні, соці-ально-економічні та соціально-політичні передумови для виникнення та подальшого розвитку корупції в правоохоронних органах України.
У статті автором досліджено історичні передумови для виник-нення корупції в правоохоронних органах України. Проаналізовано антикорупційне законодавство, яке діяло з часів Київської Русі і до проголошення Україною Неза-лежності у 1991 році. Досліджено факти корупції, що мали місце в діяльності правоохоронних органів на території українських земель. За результатами дослідження виокремлено ключові соціально-пра-вові, ментальні, соціально-еконо-мічні, соціально-політичні переду-мови, які сприяли становленню та подальшому розвитку корупції у правоохоронних органах України.
34
Іляшко, О. "Анексовані українські землі: політико-правовий екскурс в історію." Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України, no. 4 (2018): 7–12.
Find full text
35
Іляшко, О. "Анексовані українські землі: політико-правовий екскурс в історію." Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України, no. 4 (2018): 7–12.
Find full text
36
Сустрєтов, Анатолій. "ФАЛЬШИВІ АСИГНАЦІЇ ДОБИ НАПОЛЕОНІВСЬКИХ." Society. Document. Communication, no. 10 (January 9, 2021): 105–27. http://dx.doi.org/10.31470/2518-7600-2020-10-105-127.
Full textAbstract:
У статті досліджується історіографія питання розповсюдження в грошовому обігу фальшивих асигнацій, які привносили наполеонівські війська на українські землі у складі Російської імперії. Метою статті постає аналіз сучасного наукового доробку з окресленої проблематики. Висвітлення поглядів дослідників дозволить встановити наявні уявлення про цілі та завдання, які ставились Наполеоном щодо кампанії виготовлення фальшивих російських асигнацій, місця друку підробок, час та географію їх появи на землях Російської імперії, номінали такого роду асигнацій, методи запобігання розповсюдження підробок, відмінності в порівнянні зі справжніми асигнаціями, загальну суму таких грошових паперових знаків, а також окреслити проблематику, яка потребує подальшого вивчення. У дослідженні висвітлено, що серед сучасних українських досліджень особливо цінними є такі, що вводять до наукового доробку архівні матеріали з історії грошового обігу на території Наддніпрянської України у складі Російської імперії.
Під час роботи над даним дослідженням було використано методи синтезу та аналізу, порівняння, узагальнення, завдяки яким досягнуто низки висновків, встановлено, що існують відмінності в поглядах дослідників щодо мети використання французькою владою під час наполеонівських війн фальшивих асигнацій, оскільки окремі автори вважають міфом завдання підірвати економіку Російської імперії таким чином. Проаналізовано науковий доробок з історії грошового обігу дослідників А. Алехова, О. Баюри, А. Бугрова, А. Бойко-Гагаріна, А. Денісова, В. Коцура, Л. Муравйової, П. Нікольського, В. Орлика, С. Орлик, І. Рязанцевої, О. Хітальського, Р. Шуста, К. Яковлева та Я. Яковлевої. Авторами називаються різні центри виготовлення подібних асигнацій, а також час, коли підробки потрапили до терен Російської імперії. Різняться в сучасному науковому доробку також погляди щодо номіналів, які французи використовували для друку підробок. Загалом, сучасна історіографія потребує подальшого залучення архівних документів з окресленої проблематики, вивчення регіональних особливостей історії обігу фальшивих асигнацій, котрі були виготовлені французами під час наполеонівських війн.
37
Корсунь, А. О. "З історії створення міжнародної служби обертання Землі (IERS). Ініціативи українських астрономів." Країна знань, no. 9 (120) (2016): 24–25.
Find full text
38
Корсунь, А. О. "З історії створення міжнародної служби обертання Землі (IERS). Ініціативи українських астрономів." Країна знань, no. 9 (120) (2016): 24–25.
Find full text
39
Корсунь, А. О. "З історії створення міжнародної служби обертання Землі (IERS). Ініціативи українських астрономів." Країна знань, no. 9 (120) (2016): 24–25.
Find full text
40
Плєшкова, Ольга, Ірина Калиновська, and Еліна Коляда. "ІСТОРІЯ РІДНОГО КРАЮ КРІЗЬ ПРИЗМУ ЖИТТЄВОГО І ТВОРЧОГО ШЛЯХУ УКРАЇНСЬКО-КАНАДСЬКОЇ ПИСЬМЕННИЦІ ЛЮБОВІ ВАСИЛІВ-БАЗЮК." Актуальні питання іноземної філології, no. 12 (June 22, 2021): 173–79. http://dx.doi.org/10.32782/2410-0927-2020-12-25.
Full textAbstract:
У статті проаналізовано життєвий і творчий шлях Любові Йосипівни Василів-Базюк. Ім’я незламної жінки, родом із волинського села, добре відоме поза межами України. Під час Другої світової війни вона змушена була залишити рідну землю, щоб через десятиліття не раз повернутися сюди, довівши, що серце її належить Батьківщині. Вона є прикладом сильної українки, яка зуміла залишитися вірною своєму народові. Сьогодні Любов Василів-Базюк – відома письменниця, науковиця, благодійниця, справжня патріотка, яка, проживаючи за океаном, у Торонто, не пориває зв’язків із Волинню. Вона дбає про будівництво українських церков, організовує збір коштів на відбудову Волинської богословської семінарії, засновує іменні стипендії для студентів, пише книги про події, які є близькими для мільйонів українців. У творчому і науковому доробку Любові Василів-Базюк, почесної професорки Волинського національного університету імені Лесі Українки, десятки наукових статей, віршів, дописів, десять історичних романів, які написані на основі документальних матеріалів, спогадів власних та очевидців. Наукові статті та романи авторки присвячені трагічним подіям в історії України та Волині зокрема. Письменниця також висвітлює важливі сучасні політичні події та соціальні проблеми життя українців як в Україні, так і в еміграції. Вона пише про своє життя, про те, що вплинуло на її характер та як формувалися її релігійні та політичні погляди. Любов Василів-Базюк постійно надсилає примірники своїх книг до українських університетів, коледжів, бібліотек. За велику жертовну працю Любов Василів-Базюк нагороджена орденами Св. Варвари, Св. Миколая, Св. Кирила і Мефодія. У 2019–2020 рр. життєвий і творчий шлях Любові Василів-Базюк досліджували науковці Волинського національного університету імені Лесі Українки та вчителі Ковельської міської гімназії імені Олени Пчілки в рамках грантового дослідницького проєкту за підтримки Канадського інституту українських студій (Меморіальний Фонд імені Петра Чорного). Було проведено низку творчих зустрічей, круглих столів, семінарів, науково-мистецьких заходів.
41
Бурдін, М. Ю. "Земельна власність як правова основа земельних відносин в історії української хліборобської цивілізації." Право та юстиція, no. 1 (2) (2018): 79–90.
Find full text
42
Бурдін, М. "Земельна власність як правова основа земельних відносин в історії української хліборобської цивілізації." Наукові записки [Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка]. Серія: Право, вип. 2 (2017): 40–47.
Find full text
43
Бурдін, М. Ю. "Земельна власність як правова основа земельних відносин в історії української хліборобської цивілізації." Право та юстиція, no. 1 (2) (2018): 79–90.
Find full text
44
Бурдін, М. "Земельна власність як правова основа земельних відносин в історії української хліборобської цивілізації." Наукові записки [Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка]. Серія: Право, вип. 2 (2017): 40–47.
Find full text
45
Батюк, Тарас. "НАУКОВО-ПОПУЛЯРИЗАЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ МИРОНА КОРДУБИ В РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ." Problems of humanities. History, no. 8/50 (December 28, 2021): 118–32. http://dx.doi.org/10.24919/2312-2595.8/50.242266.
Full textAbstract:
Анотація. Мета дослідження полягає у всебічному вивченні форм та змісту науково-популяризаційної діяльності М. Кордуби в роки Першої світової війни. Методологія дослідження спирається на традиційне для історіографічних праць поєднання принципів (історизму й об’єктивності) і методів (загальнонаукових та спеціально-історичних) наукової праці. Наукова новизна статті полягає у спробі всебічної реконструкції творчості Кордуби-популяризатора в період Першої світової війни. Висновки. У підсумку визначено провідні ідеї науково-популярного дискурсу М. Кордуби. Перша – ідея українського народу як однієї з найбільших європейських етнічних спільнот, що неприхильною волею історії була поділена більш організованими сусідами. Другою, в розумінні історика, стала ідея території, котру цей народ здобув колонізаційною енергією в доісторичні часи, а потім вклав у її розвиток і захист свої таланти та мужність. Третя – ідея української соборності, зрозумілої як культурна єдність й спільність історичної долі мешканців всіх регіонів від Холмщини і до Криму. Органічним синтезом цих ідей стала максима відродження української державності, що мала підсумувати тривалу боротьбу народу за право бути господарем на власній землі. Ці ідеї, викладені в доступній формі й узасаднені значною кількістю різнопланового матеріалу (фрагменти із джерел, матеріали статистики, географічні карти), справили очікуваний М. Кордубою ефект на читачів його науково-популярних праць. Вони змушували пересічного українця замислитися над своїм місцем у тогочасних подіях, допомагаючи зрозуміти власний інтерес у протистоянні військових блоків, що полягав у здобутті національної держави. Також ці праці відіграли поважну освідомлюючу роль для європейської громадськості, що подекуди саме з них уперше пізнавала українські незалежницькі прагнення. Дієвість науково-популяризаторської праці М. Кордуби довели наступні події Визвольних змагань, коли більшість його ідей стали політичними вимогами пробудженого українства.
46
Біляєва, Світлана. "З ІСТОРІЇ СТВОРЕННЯ ФОРТИФІКАЦІЙНОЇ ЛІНІЇ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО І РУСЬКОГО У ПІВНІЧНОМУ ПРИЧОРНОМОР’Ї." Уманська старовина, no. 8 (December 30, 2021): 25–44. http://dx.doi.org/10.31499/2519-2035.8.2021.249923.
Full textAbstract:
Ключові слова: система укріплень, фортеця Тягин, археологічні дослідження, фортифікаційна лінія, Північне Причорномор’я. Анотація Історико-археологічне вивчення маловідомого періоду перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського і Руського : розбудови фортець, організації транснаціональної торгівлі, матеріальної культури є актуальним завданням сучасного етапу наукових досліджень. Завдяки археологічним розкопкам останніх 2016-2021рр. зроблені видатні відкриття у галузі вивчення комплексу пам’яток Південної фортифікаційної лінії, які засвідчують наявність спільної історичної спадщини Литви і України у Північному Причорномор’ї. У статті показано, що дослідження 2016-2021 рр. довели надзвичайну важливість вивчення археологічних пам’яток українських земель доби середньовіччя у Північному Причорномор’ї. Знаковим відкриттям, визнаним українською та світовою спільнотою, постало створення доказової бази існування будівельних залишків фортеці Тягинь, архітектурно-археологічних об’єктів та ознак литовської присутності. Її розташування на крайньому Півдні території Великого князівства Литовського та Руського уособлювало важливий форпост захисту українських земель, важливого чинника створення передумов становлення нового суспільного стану козацтва та його використання у захисті батьківщини. Посилання Аrhiv, 1854 – Аrhiv sctoriko-yuridichnyh svedeniy, otnosyaschihsya do Rossii, izd.Nikolaem Kalachovym. M., 1854. kn. 2., 544 s [in Russian] Biliaieva, Fialko, Hulenko, 2017 – Biliaieva S.O., Fialko O.Ye. Hulenko K.S. Arkheolohichni doslidzhennia poselennia bilia s. Tiahynka u 2016 r. [Archaeological investigationsof the settlement andfortress tiagin: some resultsand problems] // Novi doslidzhennia pam’iatok kozatskoi doby v Ukraini. Vyp. 26. 2017. S. 495-502. [in Ukrainian] Vytkunas, Zabyla, 2017 – Vytkunas M., Zabyla H. Horodyshcha baltov: neyzvestnoe nasledye [Fortified settlements of the Balts: unknown heritage]. Vylnius: Lietuvos archeologijos draugija, 2017. 88 s. [in Russian] Hoshkevych, 1916 – Hoshkevych V.Y. Raskopky na ostrove protyv m. Tiahynky [Excavation on the island against Tyaginki] // Letopys muzeia za 1914 hod. Kherson, 1916. Vyp. 6. 48 s. [in Russian] Hutsul, 2011 – Hutsul V.M. Knightly military technology in the Kyiv-Russian and Polish-Lithuanian states in the XIII-XVI centuries: tools, concepts and practices of armed struggle [Knightly military technology in the Kyiv-Russian and Polish-Lithuanian states in the XIII-XVI centuries: tools, concepts and practices of armed struggle]: dis. cand. ist. science: 07.00.02; Nat. Kyiv-Mohyla University acad. Kyiv, 2011. 306 p. [in Ukrainian] Diachenko, 2004 – Diachenko S.A. Levoberezhe Nyzhneho Dnepra na karte Rychchy Zanony 1767 hoda [The left bank of the Lower Dnieper on the Ricci Zanoni map of 1767] // Naukovi Zapysky. Problemy arkheolohii, etnohrafii, literaturoznavstva, mystetstvoznavstva, muzeieznavstva, onomastyky, sotsiolohii. Kherson., Ailant. 2004. S. 54-71. [in Russian] Ehorov, 1985 – Ehorov V.L. Ystorycheskaia heohrafyia Zolotoi Ordу [Historical geography of the Golden Horde]. M., 1985. 246 s. [in Russian] Enhel, 2014 – Enhel Y.Kh. Istoriia Ukrainy ta ukrainskykh kozakiv [History of Ukraine and Ukrainian Cossacks]. Kharkov 2014. 640 s. [in Ukrainian] Yelnykov, 2006 – Yelnykov M. Do pytannia pro kilkist zolotoordynskykh horodyshch na Nyzhnomu Dnipri [On the question of the number of Golden Horde settlements on the Lower Dnieper] // Pivnichne Prychornomor’ia i Krym u dobu serednovichchia (XIV-XVI st.). Kirovohrad. 2006. S. 45-51. [in Ukrainian] Zharkykh, 2017 – Zharkykh . Natysk na pivden: Try roky polityky Vitovta (1397 – 1399 rr.) [The pressure on the south: Three years of Vytautas' policy (1397 - 1399)], 2017. URL: https://www.m-zharkikh.name/en/History/Monographs/Essays/SourceValueGenealogies/Structure.html [in Ukrainian] Ylynskyi, 2010 – Ylynskyi V.E. Horod Tiahyn-Semymaiak na Tavanskoi pereprave.(Ystorycheskaia spravka) [The city of Tyagin-Semimayak on the Tavan ferry. (Historical information)] // Zapovidna Khortytsia. Materialy IV mizhnarodnoi naukovo-praktychnoi konferentsii «Istoriia zaporozkoho kozatstva: v pam’iatkakh ta muzeinoi praktytsi. Spetsialnyi vypusk. Zbirka naukovykh prats. Zaporizhzhia. 2010. S. 308-313. [in Russian] Ivakin, 1996 – Ivakin H.Yu. Istorychnyi rozvytok Kyieva KhIII-KhV st.: istoryko-topohrafichni narysy [Historical development of Kyiv in the XIII-middle of the XVI century]. K. 1996. 271 s. [in Ukrainian] Kobaliia, 2018. – Kobaliia D. Krepost Tiahyn y ee sovremennoe sostoianye [Tyagin fortress and its current state] // Scriptorium nostrum. 2018. № 2 (11). s. 172-196. [in Russian] Krasnozhon, 2018 – Krasnozhon A.V. Fortetsi ta mista Pivnichno-Zakhidnoho Prychornomor’ia [Fortress and cities of the North-Western Black Sea coast]. Odesa: Vydavnytstvo Chornomor’ia. 2018. 311 s. [in Ukrainian] Na rozi, 2018 – Na rozi dvokh svitiv. Istorychna spadshchyna Ukrainy ta Lytvy na terytorii Khersonskoi oblasti [At the corner of two worlds. Historical heritage of Ukraine and Lithuania in the Kherson region] / Avt. kol.: S.O. Biliaieva, K.S. Hulenko, O.Ye. Fialko, M.M. Iievlev, O.V. Hrabovska, O.V. Manihda, O.V. Chubenko, O.V. Symonenko, O.S. Dzneladze, D.M. Sikoza. NAN Ukrainy. Instytut arkheolohii; KhMHO «Kulturnyi tsentr Ukraina-Lytva». Kyiv; Kherson: Hileia, 2018. 72 s. [in Ukrainian] Olenkovskaia, Olenkovskyi, 1978 – Olenkovskaia M.Y., Olenkovskyi N.P. Razvedky na terrytoryy Khersonskoi oblasty [Exploration in the territory of the Kherson region] // Arkheolohycheskye otkrыtyia 1977 hoda. M., 1978. S. 364. [in Russian] Petrashyna, 2011 – Petrashyna V. Arkheolohichni doslidzhennia Natsionalnoho zapovidnyka «Khortytsia» na o. Tiahyn 2010 r. (za materialamy rozkopu № 3) [Archaeological excavations of the Khortytsia National Reserve on Fr. Tyahyn 2010 (according to excavation materials № 3)] // Novi doslidzhennia pam’iatok kozatskoi doby v Ukraini. 2011. Vyp. 20. S. 71-79. [in Ukrainian] Teslenko, 2014 – Teslenko Y.B. Odna yz honcharnykh tradytsyi Tavryky XIV–XV vv. (keramyka hruppy Yuho-Zapadnoho Kryma) [One of the pottery traditions of Taurica XIV-XV centuries. (ceramics of the South-West Crimea group)] // Ystoryia y arkheolohyia Kryma. Vyp. 1. Symferopol. 2014. S. 495-512, 541-560. [in Russian] Tykhomyrov, 1979 – Tykhomyrov M.N. «Spysok russkykh horodov dalnykh y blyzhnykh» [«List of Russian cities far and near»] // Russkoe letopysanye. M.,1979. S. 83-137. [in Russian] Toichkin, 2014 – Toichkin D.V. Bulavy y pernachi na terenakh Ukrainy: zbroia ta symvol vlady [Maces and feathers on the territory of Ukraine: weapons and symbols of power] // Istoriia davnoi zbroi. Doslidzhennia 2014: zb. nauk. pr. Instytut istorii Ukrainy NAN Ukrainy; Natsionalnyi viiskovo-istorychnyi muzei Ukrainy. Kyiv: In-t istorii Ukrainy NANU. 2014. S. 227-241. [in Ukrainian] Chernaia, 1998 – Chernaia E.D. Kollektsyia polyvnoi keramyky Khersonskoho kraevedcheskoho muzeia [Collection of glazed ceramics of the Kherson Museum of Local Lore] // Ystoryko-kulturnыe sviazy Prychernomoria y Sredyzemnomoria X-XVIII vv. Po materialam polyvnoi keramyky. Tezysы dokladov nauchnoi konferentsyy. Symferopol, 1998. S. 186-189. [in Russian] Shlapak, 2004 – Shlapak M. Belhorod-Dnestrovskaia krepost. Yssledovanye srednevekovoho oboronnoho zodchestva [Belgorod-Dnestrovskaya fortress. Study of medieval defense architecture]. Kyshynev, 2004. 237 s. [in Russian] Evarnickij, 1898 – Evarnickij D.I. Vol'nosti zaporozhskih kozakov [Liberties of the Zaporozhye Cossacks]. SPb., 1898. 427 s. [in Russian] Yavornytskyi, 1990 – Yavornytskyi D.I. Istoriia zaporozkykh kozakiv. U 3-kh t [History of the Zaporozhian Cossacks. In 3 volumes]. T. 1 / Peredmova V.A. Smoliia; Red. kol.: P.S. Sokhan (holova), V.A. Smolii (zast. holovy), V.H. Sarbei, H.Ya. Serhiienko, M.M. Shubravska (vidp. sekr.). AN Ukrainskoi RSR. Arkheohrafichna komisiia, Instytut istorii. K.: Naukova dumka, 1990. 596 s. [in Ukrainian] Urbanavićiene, 1995 – Urbanaviċiene S. Dictarų kapininas // Lietuvos archeologija. 1995. T. 11. S. 169-206. [In Lithuanian]
47
Igor KOLYADA, Stepan BORCHUK, Ruslan KUTSYK, Ігор КОЛЯДА, Степан БОРЧУК, Руслан КУЦИК. "АНТИРОСІЙСЬКИЙ НАРАТИВ У БРОШУРАХ СОЮЗУ ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ: КРИТИКА ІМПЕРСЬКИХ ІДЕОЛОГЕМ ТА МІФОТВОРЕННЯ (1915–1916 рр.)." Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис "Галичина", no. 34 (December 10, 2021): 51–67. http://dx.doi.org/10.15330/gal.34.51-67.
Full textAbstract:
У статті висвітлено головні особливості пропаганди антиросійських ідей та розвінчування імперських міфів у брошурах Союзу визволення України (СВУ), які були орієнтовані на українського читача та ставили своїм головним завданням широку пропаганду національного питання. Практично із самого початку створення організації, її члени приступили до активної інформаційної діяльності. У Відні та інших містах Європи було налагоджено широкі видавничі потужності, в контексті якої окреме місце відводилося друкуванню такого виду засобу інформації як брошури. У роки Першої світової війни, вони стали одним із важливих “майданчиків” для здійснення агітації та пропаганди. Своє головною ціллю СВУ проголосив створення самостійної України. При цьому, реалізація такого плану вбачалася лише за умови абсолютної поразки у війні Російської імперії. У зв’язку з цим, одним із ключових інформаційних завдань, яке постало перед членами організації було формування негативного образу Росії. Для цього, авторами використовувався широкий спектр пропагандистських прийомів. Серед них, найбільш поширеним був прийом “протиставлень та порівнянь”. У брошурах систематично відзначалося на позитивних політичних змінах, які відбулися в Австрії і, що українці тут мають більш широкі права та свободи на власний розвиток, ніж у Росії. Особливого значення в антиросійській риториці автори надавали аргументації з історичної точки зору. Події та факти минулого були чи не найкращим способом, щоб переконати читача у власній правоті. Окрім формування загального негативного образу Росії, важливим інформаційним завданням було протидіяти імперським міфам, які довгий час насаджувалися у суспільній свідомості українського народу і в роки війни набули нового імпульсу. Від так, автори брошур здійснюють спробу спростувати наступні міфи: що нібито в княжу добу існувала одна “спільна русска держава”, що Московське царство є прямим спадкоємцем Давньої Русі, що угода Богдана Хмельницького з московським царем Олексієм Романовим 1654 р. була “повторним поверненням” українських земель до Росії, а також, що поточна боротьба ведеться за звільнення братніх слов’янських народів від гніту країн Троїстого союзу. У підсумку, перед читачем Росія поставала у вигляді головного винуватця війни та ворога, який несе за собою лише цілковиту руїну, має на меті повністю знищити будь-які прояви українського національного руху і є основною причиною, чому протягом тривалого часу в історії український народ був позбавлений власної державної самостійності.
Ключові слова: пропаганда, антиросійські ідеї, імперські міфи, брошура, Союз визволення України, Україна, Російська імперія, Перша світова війна.
48
Яцишин, Михайло Михайлович. "НОТАРІАТ У КИЇВСЬКІЙ СУДОВІЙ ПАЛАТІ (1881–1918 РР.)." Історико-правовий часопис 17, no. 2 (March 30, 2022): 42–50. http://dx.doi.org/10.32782/2409-4544/2021-2/6.
Full textAbstract:
У статті розглянуто особливості створення та функціонування органів нотаріату у судовій системі у Російській імперії у середині ХІХ – на початку ХХ століття. Зокрема, охарактеризовано історіографічну базу проблеми, сформульовано особливості розвитку інституту нотаріату в контексті європейської історії держави і права, розглянуто правові особливості організації та функціонування судових установ на території округу Київської судової палати, проаналізовано законодавчу та нормативну базу, що забезпечувала роботу нотаріату в ході судової реформи 1864 р., зокрема розкрито основні статті Положення про нотаріальну частину, які докорінно змінили нотаріальну частину дореформеного періоду і утворили окремий правовий інститут, у результаті чого встановлено, що Положення не лише регулювало порядок призначення на посаду нотаріуса, його компетенцію, повноваження і відповідальність, але й визначало порядок учинення окремих нотаріальних дій, зокрема, встановлювало чіткі форми і правила складання всіх нотаріальних актів. Здійснено комплексний історико-правовий аналіз функціонування органів нотаріату в загальноімперському державному механізмі, розкрито повноваження органів нотаріату та принципи їх взаємодії з іншими суб’єктами судової влади у Російській імперії у середині ХІХ – на початку ХХ століття. Розглянуто та проаналізовано кадрові вимоги, що висувалися до кандидатів на посади нотаріату. Зроблено узагальнюючий висновок, що розвиток нотаріальної справи на території українських земель, які перебували у юрисдикції Київської судової палати, був нерозривно поєднаний із загальноросійськими правовими традиціями, а поступовий розвиток нотаріальної діяльності в регіоні зумовлювався зростанням економічного потенціалу, а тому і цивільного обігу, розширенням кола об’єктів та суб’єктів приватної власності.
49
Даниленко, Олександр. "ПРОФЕСІЙНА ПІДГОТОВКА ФАХІВЦІВ МОРСЬКОГО ПРОФІЛЮ В УКРАЇНІ У ІСТОРИЧНІЙ РЕТРОСПЕКТИВІ (КІНЕЦЬ ХV – ПОЧАТОК ХХ СТ.)." Збірник наукових праць Національної академії Державної прикордонної служби України. Серія: педагогічні науки 17, no. 2 (January 26, 2020): 111–24. http://dx.doi.org/10.32453/pedzbirnyk.v17i2.35.
Full textAbstract:
У статті висвітлено періодизацію та історичні засади підготовки фахівців морського профілю в Україні від ХV до початку ХХ століття. З урахуванням результатів аналізу науково-педагогічної та історико-педагогічної літератури автор виокремлює п’ять періодів розвитку морехідної освіти і навчальних закладів морського профілю в Україні: перший період – козацький (кінець ХV – остання четверті ХVІІІ ст.); другий період – епоха вітрильного флоту (остання чверть ХVІІІ – початку ХІХ ст.); третій період – дореволюційний (початок ХІХ ст. – 1917 р.); четвертий період – радянський (1917–1991 роки); п’ятий – сучасний (1991 рік – наші дні).Перший період в історії морської освіти України, починається після офіційного розриву Кримського ханства з Великим князівством Литовським і спустошливих нападів Кримської орди на Україну впродовж 1480–1482 рр., і пов’язаний з українським козацтвом. Загалом у Запоріжжі напередодні зруйнування Січі на землях Війська Запорозького існувало близько 44 початкових шкіл. У січових школах Війська Запорозького вчили також плавати, веслувати, переховуватись від ворога під водою та добре маскуватися. Другий період характеризується: інтенсивною колонізацією південноукраїнських земель Російською імперією; знищенням Запорізької Січі разом з її флотилією, що були на той час серйозною військовою силою в південноукраїнському регіоні; початком побудови Чорноморського флоту; освоєнням нових морських шляхів до ринків Азії та Європи. Від першої половини до кінця ХІХ століття на південноукраїнських землях діяло понад двадцять закладів освіти, що готували фахівців для морської галузі. Для початку ХХ ст. характерним став бурхливий розвиток судноплавства та річкового флоту, особливо на Дніпрі і Десні. Це спонукало до вирішення проблеми кадрового забезпечення цієї галузі транспорту.
50
Polovka, S. G., O. D. Lavryk, S. M. Dovbysh, and O. А. Polovka. "Доробок професора Володимира Христофоровича Геворк’яна в пізнанні дна акваторії Світового океану (до 85-річчя з дня народження)." Вісник Дніпропетровського університету. Геологія, географія 26, no. 1 (March 30, 2018): 150–57. http://dx.doi.org/10.15421/111816.
Full textAbstract:
Здійснено історичний зріз основних віх життя і висвітлено наукові напрацювання, організаційну і громадську діяльність відомого в Україні та за її межами морського геолога, доктора геолого-мінералогічних наук, професора Володимира Христофоровича Геворк’яна. Персоналізація геології океанів і морів в Україні дає можливість визначити етапи подальшого розвитку її наукових напрямів й надає історії української науки та освіти портретної конкретики. Вказані аспекти визначають актуальність дослідження. Тому за мету статті обрано висвітлення історичних віх життєвого шляху і наукової, дослідницької і педагогічної та громадської діяльності професора В. Х. Геворк’яна. Показано коло його наукових інтересів та акцентовано увагу на започаткованих науковцем трьох нових наукових напрямах у галузі геології океанів і морів в Україні. Значна частина статті присвячена розкриттю новітніх теоретичних напрацювань В. Х. Геворк’яна: висунення та обґрунтування нової концепції – аседиментаційної трансформації і мобілізації осадових порід та відкладів через вплив на них глибинних флюїдів; ролі органічної речовини в процесах аутигенного мінералоутворення, її значенню для формування горючих корисних копалин і для з’ясування більш загальних питань колообігу вуглецю у біосфері Землі; однієї з моделей відродження науково-дослідного флоту в Україні.