Academic literature on the topic 'Історико-політична культура'

У статті розглядається історіографія історико-культурних процесів, які відбуваються в африканському суспільстві на прикладі їх соціально-економічної і політичної трансформації крізь призму взаємозв’язків і взаємовпливів Заходу і Сходу. Політична конфронтація підриває основи діалогу культур. В цей період, коли тяжіють екстремістські гасла, розрив Африки і Заходу часом здається неподоланим, і він посилювався хаосом перших років її незалежного розвитку. В історіографічних дослідженнях значна увага приділяється питанням трансформації в соціокультурній і економічній сферах в різних регіонах Африки, проводиться їх порівняльний історико-культурний аналіз щодо рис схожості та невідповідності. Також зазначається, що культура Заходу й Африки взаємодіють із сивої давнини. Проте, починаючи з епохи європейського Відродження, створюється і тривалий час розширюється стадіальний розрив в історичному розвитку Заходу та "незахідних" країн, що є перешкодою ефективним культурним контактам. Як наслідок, трансформації в африканському суспільстві набувають конфліктного характеру.

У статті вперше у вітчизня­ному історико-правовому дискурсі розкривається історіографічний та політико-правовий зміст україн­ської політичної традиції фронтиру. Позаяк політична антропологія вивчає насамперед політичні тра­диції, то фронтирність (політична, етнічна, культурна, юридична) визначена як предмет політико-ан- тропологічного дослідження. При цьому автор звертає увагу на те, що політична антропологія має вагоме теоретико-методологічне значення і для політичної науки, і для юридичної теорії держави та права (зокрема, з точки зору еліто- логії). Отже, із позицій політоло­гічного аналізу політична традиція фронтиру характеризується легі­тимацією неформальних зв'язків між компліментарними соціоетніч- ними групами (східні слов’яни-тюр- ки-візантійці) та імперативним психологічним несприйняттям некомпліментарних соціоетнічних груп (східні слов'яни-тюрки contra германці). З позицій історико-прав- ничого аналізу політична традиція фронтиру сягає корінням надання Римською/Візантійською імперією статусу «федератів» різноетніч- ним племенам Північного Причор­номор'я. Автор розглядає феномен етнокультурної компліментар­ ності, що з давніх часів забезпечу­вав цивілізаційну близькість східних слов'ян та тюркських кочівницьких племен. Стверджується, що тюрк­ські засади «елю», як общини «віль­них людей», вплинули на консти­туювання українських політичних традицій, заклали підвалини прита­манного українській етнічній психо­логії антиінституціоналізму, пере­дували козаччині. Підкреслюється, що політичний розвиток Київської Русі уможливився виключно завдяки творчій кооперації Східної Римської імперії (Візантії) із тюркськими племенами федератів. Прослідко- вується історія взаємин між Рим­ською / Візантійською імперією та тюркськими федератами Півден­ної України. Розкриваються ґенеза та ідеологічні конотації «київ­сько-руського міфу», «козацького міфу», «річпосполитського нара- тиву», «російської імперської істо­ріографії». Історіографічні екскурси чергуються з авторськими оцінками геополітичного і правничого змісту політичних процесів на українських теренах за часів т. зв. «Київської Русі» та «Козаччини». Артикулю- ється положення про рефлективний характер формування української національної ідентичності протя­гом XVIII-XIX ст, що цілковито співпав із постнаполеонівським творенням російської ідентичності, розвиваючись на противагу поль­ським візіям «Східних Кресів». Засадничий висновояк статті - заклик до осмислення візантиніс- тичних і тюркських передумов фор­мування української державності як специфічно фронтирного політи- ко-юридичного феномена.

З’ясовано, що пізнання деякої історичної реальності не обмежується фактографічною реконструкцією подій. Воно мусить зосередитися на осмисленні суті тих процесів (соціальних, політичних, духовних), які відбуваються в історії. Опис історичних фактів повинен доповнюватися їх поясненням шляхом проникнення в духовний світ людини. Інтерес дослідника сконцентрований на пізнанні одиничного, конкретного, на поясненні унікальних, неповторних явищ історії та культури. Але за цим одиничним завжди проглядається загальне – сутність процесів і дій в історії. Тому соціально-філософське узагальнення й теоретичне осмислення є необхідною процедурою історико-політичного аналізу.Виявлено, що історичне пізнання, опис і пояснення унікальних явищ історичного процесу не може протиставлятися суто теоретичному осмисленню.Встановлено, що пізнання української політичної історії не зводиться до побудови якоїсь її єдиної схеми, моделі чи варіанту. Складна інтегральна проблема припускає багатоваріантність шляхів її дослідження, використання досягнень різних наук, відходу від усталених пізнавальних принципів і методів. Доведено, що суттєву роль у дослідженні політичної думки ранньомодерної України займає історична реконструкція, завдяки якій відтворюються загальна картина українського буття і політична реальність XVII-XVIII ст.

Стаття присвячена змінам у меморіальному просторі м. Рівного, які відбулися протягом останніх 5 років. Напередодні Другої світової війни місто було типовим єврейським штетлом, етнічне обличчя якого на 80% формували євреї. У 1941–1942 рр. у Рівному відбулися одні з найбільших в Україні акцій масового вбивства євреїв. Проте пам’ять про жертв Голокосту тривалий час залишалася на маргінесі як у вимірі комеморативних практик, що проводяться в місті, так і в контексті існуючих меморіальних маркерів у символічному просторі Рівного. Поодинокий символ Голокосту – меморіал в урочищі Сосонки – просторово розміщений на краю міста (місце масового вбивства євреїв у 1941 р.) довгий час залишався символом маргіналізації пам’яті про жертв Голокосту. Протягом останніх 5 років у Рівному сталися зміни, які дозволяють констатувати реанімацію тривалий час забутої пам’яті. До них відносимо: встановлення в центральній частині міста «каменів спотикання» жертвам нацизму, створення меморіального знаку жертвам рівненського гетто, маркування об’єктів, що репрезентують єврейську історико-культурну спадщину, анотаційними дошками та QR-кодами. Ці зміни сталися з ініціативи інститутів громадянського суспільства. «Камені спотикання» та меморіальний знак жертвам гетто встановлені ГО «Центр “Мнемоніка”». Маркування об’єктів єврейської історико-культурної спадщини відбулося в межах нової практики залучення громадських організацій до процесу бюджетування – бюджет участі. Усі ці ініціативи – результат посилення інструментів впливу громадянського суспільства на локальну публічну політику в процесі реформ, що відбулися після подій Революції гідності (виникнення бюджету участі та посилення ефективності адвокаційних кампаній). Коригування меморіального ландшафту Рівного призвело до співіснування в його символічному просторі одразу трьох візій пам’яті про Другу світову війну – радянської міфологеми про «Велику Вітчизняну війну», націоналістичного канону героїки (частина символів якого підібрана не дуже вдало – окремі меморіальні знаки глорифікують людей та організації, які несуть безпосередню відповідальність за Голокост і етнічні чистки) та меморіальних знаків, присвячених жертвам Голокосту. Ця остання візія є абсолютно новою для міста і поки що промовляє невпевнено. Але перші кроки до відродження пам’яті про жертв Голокосту та мультикультурний характер Рівного в довоєнний період місто вже зробило. Чи можливе таке співіснування взаємовиключних символів – питання, на яке важко дати однозначну відповідь. На це впливає низка факторів. Одними із найважливіших конфліктогенних чинників визначаємо такі: 1) допоки залишається живою пам’ять та «постпам’ять» про Другу світову війну, є ризик, що ці взаємовиключні наративи виконуватимуть радше конкуруючу функцію; 2) політична інструменталізація цих меморіальних маркерів у часі виборчих кампаній також акумулює в собі значний конфліктогенний потенціал. Однак амбівалентність оцінок цих символів серед значної частини громадськості свідчить на користь можливості їх безконфліктного співіснування. У будь-якому випадку багато що залежатиме від подальших політичних контекстів, які визначатимуть меморіальну політику в місті. Ключові слова: меморіальний простір, символічний простір, політика пам’яті, комеморація, Голокост, Друга світова війна у меморіальному просторі.

У статті проаналізовано характерне для лінгвальної дійсності явище переходу мовних одиниць одного стилю в інший. З’ясовано, що терміни в публіцистичних текстах Дмитра Донцова отримують конотативне забарвлення завдяки авторським дефініціям, атрибутивним модифікаторам та використанню численних тропів (метафор, антитез, порівнянь). Доведено, що емоційні тексти Трибуна нації є базою для формування державотвірного світогляду та основою в теоретичному осмисленні сучасних суспільно-політичних проблем. Ключові слова: суспільно-політичні терміни, шовінізм, фанатизм, Дмитро Донцов, конотація. Покликання Список використаної літератури Баган, Олег. Актуальна націософія: теоретичні, культурологічні, геополітичні та історіософські аспекти. Львів: Піраміда, 2016. Баган, Олег. Поміж містикою і політикою (Дмитро Донцов на тлі української політичної історії першої половини ХХ ст.). Київ, 2008. Башнянин, Григорій, Мисловський, Петро, Шевчик, Богдан, і Пасічник, Василь. Українська національна ідея: політико-економічний та історико-соціальний аналіз. Львів: Ліга-Прес, 2018. Гомза, Іван. Суспільно-політичні рухи. Київ, 2018. Грицак, Ярослав. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ – ХХ ст. Київ: Генеза, 1996. Донцов, Дмитро. Дух нашої давнини. Львів–Київ: Накладом Юрія Криворучка, 2011. Донцов, Дмитро. Єдине, що є на потребу. Київ: Діокор, 2002. Донцов, Дмитро. Націоналізм. Вінниця: ДП «ДКФ», 2006. Донцов, Дмитро. Хрестом і мечем. Тернопіль: Рада, 2010. Касьянов, Георгій. Теорії нації та націоналізму. Київ: Либідь, 1999. Квіт, Сергій. Дмитро Донцов: ідеологічний портрет. 2-ге вид. Львів: Галицька видавнича спілка, 2013. Короткий оксфордський політичний словник, за ред. І. Макліна, А. Макмілана; пер. з англ.: В. Сидоров, Д. Таращук та ін. Київ: Основи, 2005. Кузик, Петро. Націоналізм і шовінізм у міжнародних відносинах. 2-ге вид. Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2003. Кузик, Петро. Націоналізм та шовінізм у міжнародних відносинах. Автореф. дис. …канд. політ. наук: 23.00.04. Львів, 2004. Лісовий, Василь. Культура – ідеологія – політика. Київ: Видавництво ім. Олени Теліги, 1997. Манелюк, Юрій, і Чубур Наталія. Сучасні ідейно-політичні течії. Київ: КНЕУ, 2010. Микитюк, Оксана. «Суспільно-політична термінологія Дмитра Донцова як основа українських державотвірних традицій». Куньч, Зоряна, Наконечна, Галина, Микитюк, Оксана, Булик-Верхола, Софія, Теглівець, Юлія. Теорія терміна: конкретизація лексико-семантичних парадигм. Львів: Галицька Видавнича Спілка, 2018, с. 67–90. Новоставська, Оксана. «Парадигматичні відношення (синонімія та антонімія) у філософській термінології творів Івана Франка». Українська мова, № 2, 2013, с. 68–75. Паночко, Михайло. «Українська суспільно-політична термінологія кінця ХІХ – початку ХХ ст.: лексикографічний аспект». Науковий вісник Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Ів. Франка. Серія: Філологічні науки (мовознавство), № 7, 2017, с. 133–6. Панько, Таміла. Від терміна до системи. Львів, 1979. Панько, Таміла, Кочан, Ірина, і Мацюк, Галина. Українське термінознавство. Львів: Світ, 1994. Сосновський, Михайло. Дмитро Донцов – політичний портрет: З історії розвитку ідеології українського націоналізму. Нью-Йорк–Торонто, 1974. Словник української мови, за ред. І. К. Білодіда. В 11 т. Київ: Наукова думка, 1970–1980. Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду. Документи і матеріали. Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2005. Чугуєнко, Михайло. Формування та розвиток ідеології Дмитра Донцова. Автореф. дис. …канд філософ. наук: 09.00.12. Харків, 1998. Шведа, Юрій. Політичні партії: енциклопедичний словник. Львів: Астролябія, 2005. Coleman, Heather, Hrytsak, Yaroslav, Hundorova, Tamara, Zaitsev, Oleksandr and Shkandrij, Myroslav. A roundtable on Myroslav Shkandrij’s Ukrainian Nationalism: Politics, Ideology, and Literature, 1929–1956. DOI: 10.1080/00085006.2017.1319619.

Визначено та охарактеризовано фактори (природно-географічні, соціальноекономічні, суспільно-політичні, історико-культурні, екологічні), що зумовлюють особливості формування та розвитку туристсько-рекреаційного комплексу Харківської області. З’ясовано, що позитивними факторами є зручна географічна конфігурація області, сприятливі кліматичні умови, наявний значний природно-ресурсний та історико-культурний потенціал, розвинута транспортна та інформаційна інфраструктура, матеріальні та людські ресурси; негативні фактори – нестабільна політична ситуація, економічна криза, низький рівень використання інформаційних технологій, що не відповідає вимогам світового рівня.