Journal articles on the topic 'Існування людства'

У процесі аналізу теорій Г. Йонаса, Б. Хюбнера, В. Стьопіна і Т. Вороніної аргументовано, що в сучасній цивілізації прогресують процеси вихолощування смислу людського життя, що веде до проблем, які погрожують існуванню людства. Спираючись на теорії Г. Геґеля, Г.- Ґ. Ґадамера, а також Дж. Нейдлмана і Т. Озборна, продемонстровано, що актуалізація у сучасному суспільстві питань етики істини здатна допомогти наділити життя сучасної людини смислом і метою існування та допомогти у боротьбі з наявними деструктивними тенденціями сучасної цивілізації. Показано, що теорія Г. Йонаса щодо відповідальності людини за існування людства може бути доповнена ідеєю відповідальності людини за осмисленість свого існування. Ця ідея, як було аргументовано, здатна не тільки застерегти від повернення у майбутньому до ситуації перебування цивілізації на межі загибелі, до чого невідворотно призводить ігнорування істини на користь її беззмістовних субститутів, але й здатна також наділити існування людини повнотою та осмисленістю.

Сьогодні поняття «відповідальність» отримало статус онтологічного, оскільки усвідомлюється як екзистенціал, моральний імператив, абсолют. Воно осмислюється вченими не лише як базове поняття нормативної етики, а здебільшого як вагома категорія буття, існування; як умова виживання людства; як життєва стратегія людини. Ми розглядаємо відповідальність визначальною рисою позитивної особистості як деякої цілісності вищого рівня, що володіє власне людськими якостями, здатністю жити і ефективно функціонувати у світі буття, керувати своїм життям, розвивати і реалізовувати свій ідеал і духовний потенціал. Позитивна особистість – це цілісна гармонійна особистість із цілісно сформованою картиною світу, в якій органічно поєднуються інтелектуальні, моральні, естетичні, духовні цінності, яка готова безкорисливо служити людям, проявляти найвищі морально-естетичні якості: любов, совість, співчуття, гуманізм ‒ і бути відповідальною, співпричетною до збереження цілісного світу як загальнопланетарного дому буття, відчувати себе громадянином країни і водночас ‒ громадянином Всесвіту. Сьогодні, як ніколи, актуальна істина, озвучена Ж.-П. Сартром: «Наша відповідальність набагато більша, ніж ми могли б припускати, оскільки поширюється на все людство… обираючи себе, людина обирає все людство». Ми осмислюємо відповідальність як інтенцію до подолання найглобальнішої кризи людства, що значною мірою полягає у відокремленості та розірваності людини та світу; як надію, сподівання на це подолання; як ціннісно-смислову опору, що забезпечить духовну безпеку та виживання людства.

Стаття спирається на поліпшену модель цивілізаційних хвиль Е. Тоффлера і містить критичний аналіз ролі технологічних винаходів у досягненні людьми становища володаря планети і створенні сукупності загроз для власного існування. Автори нагадують про рекордно помилкові передбачення майбутнього наприкінці ХХ ст. У центрі уваги перебувають три сучасні прогнози — Римського клубу, останньої конференції 2021 року у Давосі і колективна пропозиція авторів цієї статті про підтримку входження людства в нооеру. Вказано на помилковість перших двох прогнозів, наведено докази прискорення початку побудови людством не Індустрії 4.0, а ноосуспільства на основі ноознань і ноотехнологій — знань «з майбутнього». Наведено перелік частини вже створених ноотехнологій і скорочений варіант авторського «Нооглосарію» з інноваційними термінами.

Наукова стаття стосується актуальної та проблемної теми, а саме антропогенного впливу на навколишнє природне середовище. Автор у роботі досліджує вплив виду Homo sapiens на довкілля, акцентуючи увагу на окремих об’єктах навколишнього природного середовища. У праці містяться класифікації впливу людства на довкілля, зокрема наводяться види втручань людини в екологічні процеси, що запропоновані відомим американським вченим Б. Коммонером. Особливу увагу автор приділяє екологічному сліду людини, в тому числі й в Україні. Після надання визначення названого поняття, проводиться співставлення екологічного сліду особи, що проживає в Україні із реальними можливостями відповідної території. В результаті такого аналізу автор стверджує, що територія України може витримати міру тиску 19 млн. людей при сучасному рівні потреб та споживання. Крім того, в роботі зазначається, що реальна кількість територій, що забезпечують існування однієї людини в Україні становить 1,43 гга, в той час, як необхідними є 3,19 гга. Автором також досліджується таке явище, як екологічний борг, при цьому наголошується на тому, що він з 1970 р., як правило, постійно збільшується, а день екологічного боргу з 2007 р. по 2019 р. змістився з 21 серпня на 29 липня. Після аналізу того впливу, який здійснює вид Homo sapiens на навколишнє природне середовище, автор стверджує, що людство, усвідомивши реальну небезпеку для свого існування, розпочало вживати ряд заходів для мінімізації несприятливих наслідків своєї діяльності. У науковій статті піддаються аналізу як акти міжнародного права, так і норми національного законодавства. Особливу увагу автор приділяє аналізу Стратегії біорізноманіття ЄС до 2030 року: повернення природи у наше життя та Закону України «Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2030 року», адже саме в них відображені ті цілі та заходи, які будуть досягатися та вживатися для покращення стану навколишнього природного середовища. У результаті дослідження антропогенного впливу на довкілля, автор робить власні висновки та пропозиції стосовно подолання його негативних наслідків. Він зазначає, що їх вжиття є необхідним для відновлення навколишнього природного середовища та існування людства в ньому.

У статті розглянуто актуальні дослідження в галузі нейрофізіології, антропології, психології; наводяться аргументи, які спростовують положення про те, що соціалізація виявилась рушійною силою для когнітивного розвитку людини. Згідно з новітніми відомостями антропоцентричних наук фундаментом для ментального вдосконалення, зокрема такої структури, як комунікація, послугували суто фізіологічні процеси і біологічні потреби. Так, проаналізовано теорію історика і антрополога Б.Ф. Поршнєва, що базується на постулатах фізіологів І.П. Павлова й О.О. Ухтомського, у якій учений виявляє та обґрунтовує нову структуру у взаємодії гальмівної домінанти й імітації – інтердикцію, що стала фізіологічною основою не лише невербальної комунікації тварин, а й людської мови. З’ясовано, що явище імітації, яке є особливо спостережуваним серед представників фауни та у еволюційних процесах первісних людей та дотепер з успіхом використовується для навчання й адаптації немовлят на ранніх періодах розвитку, спільно з гальмівною домінантою активують інтердикцію і зумовлюють появу та розвиток мовленнєвих процесів. Активну роль у когнітивному вдосконаленні людини відіграють фізіологічні потреби у їжі, теплі, безпеці впродовж онтогенезу людства. Б.Ф. Поршнєвим виокремлено три значущих для розвитку первісної цивілізації періоди, які відзначились виживанням протолюдей, що змогли адаптуватись до нових умов життя, видів харчування, і чим перейти на новий прогресивний щабель фізіологічного і ментального розвитку. Підтвердженням теорії походження мови Б.Ф. Поршнєва є відкриття нейрофізіологом Дж. Ріцолатті і філософом К. Сінігалья «дзеркальних нейронів» у мозку деяких тварин і людини, що відповідають за імітативні процеси в організмі і сприяють набуттю мовних навичок. Вивчено вплив орофаціальної, ороларінгальної і брахіомунальної жестової комунікації на становлення і еволюцію людського вербального спілкування. У результаті проведеного аналізу праць дослідників суміжних із лінгвістикою наук виявлено переконливі факти, що підтверджують фізіологічну основу когнітивного розвитку людства, зокрема мовного аспекта.

Визнання факту, що природа планети – це не тільки фізичне середовище існування людства, джерело ресурсів для матеріального виробництва, об’єкт естетичного ставлення людини, а й передусім основа існування життя у всьому його різноманітті, є причиною включення екологічної безпеки до системи всеохоплюючої безпеки. Метою статті є аналіз сформованих у доктрині з урахуванням положень міжнародних актів підходів до розуміння поняття “екологічна безпека”, обґрунтування взаємозв’язку і взаємозалежності екологічної безпеки та сталого розвитку. У результаті проведеного дослідження автор доходить висновку, що забезпечення загальної безпеки загалом й екологічної безпеки зокрема безпосередньо пов’язано з переходом до сталого розвитку, відповідно, поняття безпеки ґрунтується на концепції сталого розвитку. Звідси, з одного боку, безпека як благо в сталому розвитку набуває комплексного характеру певної гарантованої комфортності людського існування, а з другого – виступає змістовним виміром сталого розвитку. В онтологічному аспекті це означає, що безпека – певна доцільна відстань між людством і природою, яка забезпечує їхній цивілізаційний діалог. Узагальнюючою характеристикою стану системи, яка змістовно пов’язується з її безпекою, є індикатор, величина якого в синергетичному відношенні визначається рівнем збалансованості інтересів компонентів, а в антропоцентричному – рівнем збалансованості соціально-економічної та техногенно-екологічної безпеки. Навіть у межах моделі несталого розвитку необхідним є досягнення певного рівня стабільності і безпеки, для того щоб можна було здійснити перехід до сталого розвитку. Перехід до сталого розвитку можливий лише в глобальному масштабі, у злагоджено-когерентному режимі всіх об’єктів і суб’єктів безпеки.

Сучасна українська нація проходить складний етап випробувань, зовнішньої військової і інформаційної агресії, що актуалізувало національну тематику, посилило інтерес до етнічної культури. Цілком очікувано пожвавилися націоналістичні рухи, як відповідь на спробу поширення «руського миру» і наступу на українську культуру. Та захисна спрямованість націоналізму, у деяких напрямків, часом набуває дискримінаційних, авторитарних, ізоляціоністських рис. Тож постає питання демаркації конструктивного націоналізму і того, що веде до руйнування свободи слова, совісті, віросповідання, користування зручною мовою, а зрештою – розколу суспільства. Відповідь на цю проблему запропонував Володимир Соловйов у другій половині ХІХ століття. Мислитель вважав, що нація має безумовне право на свою особливість, але мета її історичного існування не може полягати у служінні своїй унікальності. Усі нації подібно живому організму поєднані у людстві і мають слугувати загальній меті. Кожна нація повинна здійснювати свій унікальний вклад у загальнолюдський добробут. Одні народи творить науку, інші релігію і духовність, треті філософію. Зрештою найкращі надбання стають загальними і роблять життя людства кращим.

Дослідження спрямовано на пошуки алгоритму віртуального конструювання з урахуванням антропологічного параметра. Об’єкти віртуальної реальності досі по замовчуванню ототожнюють з реальними об’єктами не зважаючи на різні матерії втілення та відмінності у закономірностях їх існування. Стрімкий розвиток комп’ютерних технологій та підвищення значення віртуальної реальності для людства обумовлюють логічну необхідність вивчення віртуальних конструктів, особливо антропологічного контексту їх існування, адже заміна матерії сконструйованим людиною знаком захищає об’єкти віртуальної реальності від руйнування, що зрештою призводить до віртуальної експансії шляхом нагромадження інформаційних потоків, а отже до посилення залежності людини від віртуальної реальності. Як засвідчує проведений аналіз, тенденція до дублювання основних закономірностей творення конструктів матеріальної реальності віртуальною не є гарантією онтологічної ідентичності, адже на відміну від предметного поля реальності, кожен віртуальний конструкт та кожен етап його створення є антропологічно обумовленим. У контексті трансформацій сучасного суспільства, спричинених зростанням споживчих потреб людства, феномен віртуальної реальності вимагає теоретичного доповнення системи та переосмислення її з антропологічних позицій. На тлі підвищення інформаційного попиту та прагнення до самореалізації шляхом захоплення абсолютної влади над відкритим для маніпуляції кіберпростором виникає потреба у створенні самодостатнього та онтологічно незалежного образу віртуальної реальності, який дозволить контролювати вплив здійснюваний на людину шляхом впорядкування сутнісних структур віртуальної реальності. У перспективі, необхідною умовою розвитку віртуального конструювання є наслідування природної регуляції, яка реалізується у науці за допомогою синергетичного підходу.

Уявлення про сенс життя передбачає життєво необхідну мету, а не просто теоретичне поняття. Сенс життя неможливий без важливих цінностей, які є найвищою метою існування людини, її бажань, мрій та діянь. Та чи інша епоха вносила щось своє у розуміння суті цінностей, а отже, і людина, в свою чергу, відчувала на собі вплив духу певного історичного періоду, в якому вона жила та творила. На думку М. Гартмана, цінності існують у світі вічно, ми можемо їх осягнути апріорно завдяки феноменологічному спогляданню. Ніцше зумів побачити феноменологічну низку цінностей, яким людство ще не надало філософського осмислення, хоча й вже носило у собі. Людина завжди відчувала відповідальність перед собою і оточуючим світом, піклувалася про своїх дітей та онуків, тому цінності, на які вказував Ніцше, на думку М. Гартмана, лише доповнюють надбання попередньої історії людства. Ніцше вказував на те, що існують також цінності, які не мають нічого спільного із християнською мораллю. У кожної особистості є уявлення про сенс, адже кожна людина – унікальна. Сенс життя потрібно невпинно переживати щодня. Жити, не знаючи та не розуміючи для чого ми тут, на Землі, неможливо, тому першочерговим завданням для кожного з нас є пошук сенсу існування. Подібні думки тривожили серця мислителів багатьох епох. На думку Ніцше, людина повинна стати творцем самої себе. Високе завдання людини полягає у тому, щоб бути цілісною індивідуальністю, продемонструвати стиль свого характеру, дати художній вияв своїй особистості – в пізнанні і любові, в спогляданні та діяльності.

Розгядаються питання феномену цифрового номадизму (цифрового кочівництва, digital nomad) або існування групи людей, яка веде «мобільний спосіб життя», постійно змінюючи місця проживання, а також використовуючи цифрові телекомунікаційні технології для виконання своїх професійних обов’язків і вирішення інших питань стає в сучасному світі все більш популярним і привертає увагу не лише практиків, а й теоретиків. Цифрове кочівництво – наслідок і причина активних змін матеріальної і духовної культури людства, формування в ній нових типів ідентичності (систем духовно-моральних орієнтацій, стратегій розуміння себе і світу, моделей спілкування).

Автор у статті розглядає цивілізаційні зміни спричинені інформаційно-високотехнологічним науково-технічним прогресом, які справляють глибокий вплив на всі Науково-теоретичний альманах "Грані" людського існування і неодмінно приведуть до нової економічної, соціальної, демографічної, антропологічної, ментальної і духовної ситуації в житті людства і які вже позначаються на духовності й моралі молоді, її ментальності і вірі. У статті з’ясовано, яким способом інформаційно-високотехнологічний науково-технічний прогрес, і особливо освіта, можуть впливати на ментальність молодої людини, як інтелектуального, духовно багатого спеціаліста, на її природу, на її нинішнє та майбутнє існування. Наводяться авторські визначення інформаційно-високотехнологічного науково-технічного прогресу та ментальності в умовах інформаційно-високотехнологічного прогресу.Показано, що українська нація знаходиться в стані пошуку свого шляху розвитку (цивілізаційного, духовного, культурного, ментального, економічного, політичного, суспільного) у сучасному постіндустріальному, постмодерному інформаційно-високотехнологічному світі, для інтенсифікації розвитку якого необхідно долучити як суспільні інституції, так і освітні, враховуючи ментальність нашої нації, яка має свої історичні витоки та систему цінностей, свій специфічний спосіб мислення, особливий тип світосприйняття в системі духовного життя. Тільки таким чином можна виховати молоде покоління українців — щасливе, освічене, духовно і матеріально багате, з прогресивним мисленням і ментальністю.

У статті розглядаються філософські аспекти конфлікту модусів «бути» і «здаватись» у людини з «ринковим» типом характеру, на основі робіт Е. Фромма. Сучасна людина виражає своє бажання «здаватись», а не «бути», чим сіє зерно конфлікту всередині себе. Індивід з орієнтацією на модус «мати» чи «володіти» відноситься до світу як господар до власності, до свого майна. У такому відношенні людина прагне всіх і все, включаючи себе, зробити своєю власністю, чим обирає несправжній спосіб існування – володіння, що є джерелом антагонізмів у суспільстві і причинами конфліктів. Аналізуються шляхи порятунку людства від психологічного і економічного краху, які можливі завдяки докорінній зміні характеру людини, що виражається в переході від домінуючої установки на «володіння» до панування установки на «буття». Завдяки філософському аспекту аналізу проблеми вдається охопити досліджуване явище об’єктивно та під різними кутами зору.

У статті обґрунтована ідея наступності духовного розвитку особистості. Педагогічна думка сучасності не мала б підґрунтя для власного існування, якби молоде покоління, що незмінно оновлює суспільство, змінюючи попереднє, вимушене було б починати з чистого аркушу, без творчого засвоєння та розуміння того досвіду, яке напрацювало попереднє покоління. Питання духовності в педагогічних системах – це питання з категорії «вічних» питань. Але практична реалізація духовного змісту освіти, як і його наповнення, багато в чому залежить від соціокультурних, економічних та історичних чинників. Тобто кожний період розвитку людства має власне бачення ідеї духовного розвитку особистості. Отже, надзвичайної актуальності набуває дослідження духовно-виховних ідей радянської педагогіки як досвіду попередньої епохи. Радянська педагогіка 30-90-х років XX століття демонструє закономірні зміни педагогічних орієнтирів, що послужили причиною формування в свідомості нових поколінь радянських громадян соціальної дезорієнтації. Церква в цей період не могла суттєво впливати на систему освіти, і державна влада вирішувала педагогічні проблеми, формуючи і надаючи освітній системі ідеалізованих образів: класиків марксизму-ленінізму, партії і її лідерів, земного раю, народу, історії людства. Ці образи дозволили народу не втратити повністю свій культурно-історичний тип, але в той же час, будучи помилковими, вони не могли сприяти духовному і моральному захисту, що в врешті-решт призвело до розпаду СРСР. Відтак, питання духовності як змісту педагогічної системи та виховання духовності, як основної педагогічної мети є стрижневими для будь-якого часу та суспільства. Ключові слова: духовність, духовні цінності, радянська концепція духовності.

У статті розглядається есхатологічна модель постапокаліптичного світу, запропонована творцями фільмів постапокаліптичного жанру. Поділ жанру на апокаліптичний та постапокаліптичний умовний, зроблений на основі сюжетних ліній, які або завершуються апокаліптичною подією, або розпочинаються з неї. Аналіз неоміфології постапокаліптичного світу проводиться через призму біблійних мотивів як самої основи постапокаліптичної неоміфології. Неоміфологія як сукупність взаємопов’язаних символічних оповідей (міфів) постапокаліптичної реальності розглядається в межах "есхатологічної міфологеми" сучасної культурно-релігійної традиції. Для більш детального аналізу було обрано серіал "Сосни" (2014-2016), оскільки у ньому відображено модель майбутнього суспільства у постапокаліптичному світі на основі використання ряду біблійних мотивів і схожих сюжетних ліній. Зауважено, що образ постапокаліптичного світу, відображений у фільмі "Сосни", є втіленням постцивілзаційного етапу розвитку, коли людське суспільство повністю себе вичерпує. Проєкт відродження існування homo sapiens sapiens у постапокаліптичному світі Вейворд Пайнс містить у собі цілий ряд мотивів "апокаліптичної міфологеми" (знищення людства, смерть і воскресіння, земля обітована, свобода волі людини, заборонений плід з дерева пізнання добра і зла, освячена богом влада лідера, жертвоприношення, братовбивство, кровозмішення, бог і повстання проти його волі, пророк і обраний для спасіння народ), укоріненої у традицію релігійно-культурної системи сучасної цивілізації. Універсальність їх образно-міфологічної біблійної символіки підходить для артикулювання важливих екзистенційних питань (співвідношення людини і суспільства, добра і зла, самотності і колективізму, особистого щастя і загального блага, відповідальності і безвідповідальності за долю інших, збереження і втрати людяності), що постають перед людством у кризові часи і визначають вектор подальшого розвитку.

З’ясовано, що сучасна екологічна криза має глибокі соціально-економічні корені але, головним чином це - криза духовності. Ідея всеосяжного контролю над приро­дою є плодом зарозумілості і невиправданої засміченості свідомості хибними ідеями, що природа існує лише для комфорту людини. Виявлено одну з найістотніших суперечностей, що значною мірою виражає сутність екологічної проблеми - суперечність між економічним поступом людства і можливостями біосфери до самовідновлення. Зазначається, що стратегія практичних орієнтацій призвела до спо­живацтва, виснаження природних ресурсів і деградації природи. Акцентується увага на особливій небезпеці явища споживацтва як: з економічної точки зору, оскільки природа не в змозі через обмеженість її ресурсів у кожний даний момент часу задовольнити нескінченні мате­ріальні потреби людини; з геополітичної - посилюється агресивність поведінки людей, народів і держав в умовах об­ме­жених ресурсів; з молальної - оскільки націленість на споживацтво так званих модних, престижних речей будь за веде до втрати.людиною розуміння цінності і ці­ліс­ності природи, і як наслідок викривлене сталення до самої себе як особистості. Для такої людини чистота повітря, води, грунтів і лісів пе­рестає бути цінністю, оскільки головними стають - статок, престиж, гроші, інші подібні при­ваби. У цьому сенс примітивного споживацького підходу до життя і природи. Робиться висновок, що обмеженість сучасного людства в ресурсах - це результат дії певних соціальних і культурних чинників, на які можна впливати через організацію суспільного життя. Вищі духовні цінності повинні якось регулювати побутові потреби та їх дифе­ренціацію. Потрібне нове переосмислення місця людини у світобудові: розглядати людину не як завойовника природи, а як ор­ганічну її складову частину, тобто докорінно змінити цінності, насамперед ті, які регулюють ставлення людини до природи. Важливо усвідомити, що саме по собі зростання добробуту, поліпшення умов існування ще не робить людей щасливими. Сучасній людині потрібно вгамувати свої традиційні раціонально-прагматичні пріоритети, суттєво підвищити рівень мо­ральності й духовності, усвідомити, що в процессі природокористування здобу­вається не тільки «хліб насущий», а й «хліб духовний». Пропонуються основні напрями зміни вектору економічного розвитку, так звані стратегічні екологічні ініціативи людства, які водночас були б основою зміни моральної парадигми розвику в якій економічним вважалося б тільки те, що є екологічним.

Розглянуто довіру як соціально-філософський феномен, що сприяє формуванню та ефективності колективної дії. Доведено, що вона демонструє характер розвитку соціального партнерства як на рівні суспільства, так і окремих його сфер міжособистої, міжгрупової взаємодії, що забезпечує узгодженість та стійкість колективної дії у досягненні мети. Довіра виступає продуктивною соціальною конструкцією взаємодії, і недооцінка цього фактора взаємодії призводить до неефективності колективної дії, до її непередбачуваності ризикам, до зниження ідентифікаційного процесу. Проаналізовано основні концепти, в яких розкривається суть поняття «довіра». Доведено, що воно є суто сучасним поняттям, яке форму­валося протягом усього періоду існування людства і в кожному етапі набувало нових значень. Встанов­лено, що дане явище, з антропологічної точки зору, є важливим складовим елементом колективної дії, який виконує роль «клею». Тобто завдяки їй відбувається згуртування індивідів у процесі досягнення мети. З’ясовано, що довіра проявляється в діяльності, а звідси стає зрозумілим, що її формами, в рамках діяльності особистості, індивіда, будуть солідарність, співпереживання, допомога, співпраця людини з людиною тощо. Відзначається роль довіри у забезпеченні соціального капіталу.

У статті наведені маловідомі дані про воду звичайну, але більше про морську, про цю дивовижну субстанцію, без якої людина перетворюється в порожнє місце, та й сама планета наша без води - це вже не царство життя, але царство смерті. Останнім часом людина навіть перестала звертати увагу на воду лише тому, що вона до неї банально звикла, вона її як би не помічає. А насправді вона її просто недооцінила. В реальності ж її існування вода є чи не головною складовою частиною людського життя, і вона, людина, не просто повинна, але зобов'язана про це завжди пам'ятати. Виявляється, що морська та океанська вода також має дуже велике принципове значення для життя людини як і звичайна питна вода тому, що вона не просто солона, а містить в себе саме від 34 до 39‰. Чому це так? Особливо зараз встає і друге питання – яка властивість морської води є головною для людства серед її інших фізичних характеристик? Таким чином, мета теперішній статті – знайти відповіді на ці та інші питання, що в неї поставлені. Ключові слова: морська вода, електропровідність, корозія, пам'ять

У статті розглянуто поліконфесійність як соціальний феномен людства, охарактеризовано особливості й тенденції розвитку релігійного різноманіття в світі та Україні, розкрито роль релігійного плюралізму в реалізації свободи совісті. Починаючи з XVII сторіччя, коли проголошується й реалізується принцип свободи совісті, поліконфесійність стає ідеєю цивілізованого співіснування релігій і церков. Зазначені тенденції знаходять свій вияв в соціально-політичному житті сучасних суспільств. Спираючись на методику класичного еволюціонізму, запропоновану представником британської школи соціології та філософії релігії Г. Спенсером, неоеволюціонізму американського антрополога Дж. Стюарта та конвергентних процесів в релігійному житті українського науковця Е. Мартинюка, розглянуто та проаналізовано сутність поліконфесійності в соціумі: а) еволюція соціуму – від однорідності до різноманітності; б) консолідація та диференціація суспільств; в) культура та соціально-географічні особливості; г) конвергентні процеси соціуму. Звернено увагу на факти поліконфесійності та конвергенції в світі і на теренах України, що зумовлено еволюційно-історичним станом та соціально-політичними умовами країни. Цей феномен є еволюційною моделлю сучасного суспільства, яка має тенденції до формування гетерогенності соціуму, флуктуацій від інтеграції до диференціації, пристосування до природних умов, мультивекторності. На основі історичного підходу та аналітичних викладок наведено факти зближення поліконфесійності і мультикультуральності та спрогнозовано подальші перспективи їх існування. Зазначено, що явище поліконфесіональності, яке має місце і в суспільствах, де проголошуються державні релігії, часто веде до існування і постійного виникнення нових релігійних течій. Поліконфесійність нерідко продукує міжконфесійні непорозуміння й конфлікти, що може бути каталізатором нових течій та напрямів. Визначені детермінанти, а також проаналізовані фактори, які сприяють чи перешкоджають здійсненню свободи совісті в сучасному українському поліконфесійному соціумі. Констатовано, що хоча поняття "свободи віросповідання", "мультикультурализму", "релігійного різноманіття" сьогодні значною мірою є реалізованими в більшості сучасних суспільств, однак їх необхідно постійно підтримувати та зміцнювати. Особливу роль в цьому належить науковцям, які обґрунтовують теоретичні засади мультикультурного, поліконфесійного буття суспільства.

Міжнародний кримінальний суд являє собою унікальний орган міжнародної кримінальної юрисдикції. На сьогодні це перший правовий інститут, що діє на постійній основі. Серед особлівіостей, що вірізняють Міжнародний кримінальний суд серед інших міжнародних та змішаних судових установ, можна виділити також предметну юрисдикцію. Так, до компетенції Міжнародного кримінального суду віднесено переслідування осіб, винних у геноциді, воєнних злочинах, злочинах проти людяності. Заснований на основі Римського статуту, який було прийнято у 1998 році, Міжнарοдний кримінальний суд пοчав працювати у 2002 рοці. Незважаючи на кοрοткий стрοк діяльнοсті, вже пοказав свοю ефективність у кількοх справах. В οснοву діяльнοсті Міжнарοднοгο кримінальнοгο суду пοкладенο принципи кримінальнοгο права, притаманні більшοсті націοнальних правοвих систем. Стаття присвячена виникненню та розвитку ідеї створення міжнародного кримінального суду як органу міжнародної кримінальної юстиції, що діє на постійній основі. Автором висвітлено основні історичні передумови та політико-правові засади створення Міжнародного кримінального суду. Розглянуто та проаналізовано основні нормативно-правові акти, що встановлювали відповідальність за скоєння тяжких та особливо тяжких злочинів масштабного характеру, а також документів, якими було закріплена процедура кримінального переслідування за такі діяння. Разом з тим, автор вказує на недосконалість тимчасових міжнародних та змішаних судових установ , що існували до появи ідеї створення постійного органу кримінальної юстиції міжнародного рівня. Попри багатовікову історію воєнних злочинів та злочинів проти людства, а також існування інститутів покарання за ці злочини, вперше ідея ствοрення міжнарοднοгο судοвοгο οргану, дο юрисдикції якοгο б вхοдив рοзгляд справ прο злοчини прοти людства та військοві злοчини, з’явилась у післявοєнні рοки Першοї світοвοї війни. Також автор наводить та аналізує доктринальні підходи щодо моменту виникнення ідеї створення Міжнародного кримінального суду, адже вченими першοї пοлοвини XX ст. було висунуто різні ідеї та кοнцепції ствοрення пοстійнο діючοгο οргану міжнарοднοї кримінальнοї юстиції, дο кοмпетентнοсті якοгο булο б віднесенο рοзгляд злοчинів генοциду та інших нелюдських дій.

Очікуваний у найближчому майбутньому дефіцит вуглеводнів, зростаючий тиск на екологію та ресурсозабезпечення існування людства – основні тригери трансформації енергетичної галузі відповідно до ухвалених на Саміті ООН Цілей сталого розвитку. Розвиток малої гідроенергетики також повинен відповідати раціональному використанню водного ресурсу, збереженню та можливому відновленню річкової системи, мінімізації антропогенного впливу. Дана стаття спрямована на вирішення актуального питання створення малих гідроелектростанцій, технологічні режими роботи якої відповідають принципам раціонального гідроенергетичного водокористування з врахуванням природоохоронних обмежень на використання води для виробництва електроенергії. Автором приведено переваги використання функції диференційної щільності імовірнісного розподілу витрат стоку річки над традиційно застосовуваною інтегральною функцією розподілу при аналізі гідроенергетичних показників експлуатації малих ГЕС. Проведений аналіз попередніх досліджень диференційної щільності засвідчив відсутність узагальнених результатів з визначення даної функції у вигляді, необхідному для подальших практичних застосувань. Вперше розроблено прямий метод розрахунку функції диференційної щільності імовірнісного трипараметричного гамма-розподілу витрат стоку річки за довільних значень коефіцієнтів варіації та асиметрії на основі застосування інтерполяції кубічними сплайнами в околі полюсів гамма-функції. Матеріали статті містять результати проведеного дослідження у вигляді таблиць значень функції диференційної щільності імовірнісного гамма-розподілу витрат води. Зазначені таблиці рекомендуються до застосовування інженерними та проектними службами при виконанні гідрологічних та гідротехнічних розрахунків в задачах гідроенергетики. Бібл. 18, табл. 3, рис. 3.

Оптимізація використання вичерпних джерел енергії та перехід до відновлювальних набирає обертів в усьому світі. Особливо перспективними наразі стають схеми спільного використання ґрунтових теплових насосів разом із сонячними тепловими панелями (геліоколекторами) та вітрогенераторами. Це дозволяє підвищити частку використання відновлюваної енергії з навколишнього природного середовища в загальному енергоспоживанні.З сучасними досягненнями технологій почала відбуватися відкритість ресурсів, котрі раніше були поза досягненням у використанні будь-ким, крім мілітаризованої сфери. З приходом відкритості існування нових технологій прийшла ера мікромініатюризації та спрощення виробництва елементів, з яких вони побудовані. Для людства постала нова задача – навчитися використовувати відновлювані джерела енергії у повсякденному житті. З’явилась потреба у знаходженні самого підходу використання цих джерел, на ряду з тими, що ми звикли використовувати. В результаті проведеного аналізу була підтверджена доцільність використання як відновлювальних джерел енергії, так і централізованих та не відновлювальних. Але постало нове питання – як забезпечити систему більш доступним обладнанням та уніфікованими деталями. У статті розглянута доцільність створення комплексу енергозабезпечення будівлі, здатного працювати дистанційно і незалежно від прямих енергоресурсів, що призведе до значного підвищення рівня захищеності від нестабільності температурних перепадів і перепадів в електричній мережі. Також метою є оптимізація системи енергозабезпечення будівлі. Були розглянуті методи регресійно-корелляційної побудови математичної моделі за результатом експерименту, досліджені побудовані криві емпіричних та експериментально отриманих показників енергозберігаючою комплексної системи будівлі, приведений тепловий баланс та логічно-структурна схема оптимізації.

В останню третину ХХ століття в Європі та Америці інституюються такі інтелектуальні течії й суспільні рухи, як «трансгуманізм» та «постгуманізм», що наразі набувають ознак глобального поширення. Актуальні закордонні дослідження доволі чітко диференціюють поняття «транс-» та «постгуманізм», водночас дослідники з України та ближнього зарубіжжя часто не відрізняють ці явища одне від одного. Проте дослідження пост- та трансгуманістичної проблематики в українській гуманітаристиці потребують узгодження термінологічного апарату з поняттями світової науки. Мету дослідження становить експлікація актуального семантичного наповнення понять «трансгуманізм», «постгуманізм», їх диференціація та концептуалізація задля коректної інтеграції у вітчизняну гуманітаристику. Методологія. З метою експлікації актуального сенсу термінів «транс-», «постгуманізм» у науковій літературі та здійснення їх семантичної диференціації були застосовані методи семантичного, термінологічного і компаративного аналізу, семіотичний та герменевтичний підходи. Головні результати та висновки дослідження. Виявлення сенсових патернів понять «транс-» і «постгуманізм» у закордонній науковій літературі та першоджерелах дає змогу здійснити їх семантичну диференціацію. На відміну від попередніх етапів їх існування, на сьогодні рухи транс- та постгуманізму є досить сформованими; вони різняться метою і мають різні цілі. Трансгуманізм є антропоцентричним рухом, який прагне подолати природну обмеженість людини, акцентує її вищість і необхідність вдосконалення людства шляхом застосування високих технологій. На відміну від нього, постгуманізм відкидає антропоцентричну перспективу і переглядає панівне ієрархічне положення людини у всесвіті в напрямку спростування стратегій видового шовінізму (видізму) — присвоєння життєвих привілеїв істотам певного виду.

У статті розкрито необхідність та своєчасність формування конкурентоспроможності майбутнього фахівця в сучасних умовах модернізації освітньої системи. Характер проблем сучасності, причини та можливі наслідки в розвитку людства змушують задуматися про рушійні сили і перспективи, які чекають на нас в майбутньому, щоб спільно утримати рівновагу між: 1) соціальним, економічним і природним середовищем; 2) матеріальними і духовними цінностями, які є передумовами сталого розвитку суспільства і культури. Тільки таке суспільство має майбутнє, яке думає не тільки про миттєві блага, а й про те, що вона бажає і може залишити у спадок майбутнім поколінням. В наші дні неодноразово звучала думка, що не ми щось зберігаємо і залишаємо майбутнім поколінням, а майбутні покоління нам позичили свої життєво важливі ресурси на тимчасове користування. З цим ми повинні рахуватися. Якщо будемо жити тільки сьогоднішнім днем, тільки для одного дня і не зможемо віддати свій борг людству майбутнього, то наше існування вже тепер під загрозою. Світ влаштований так, що в усьому і всюди можна розглядати причинно-наслідкові закономірності. Засновник Римського клубу, італійський вчений, відомий підприємець А. Пецці висловив дуже важливу думку, - щоб управляти економікою світового масштабу, людина, в першу чергу, повинна навчитися керувати собою, повинна усвідомити й освоїти механізм саморегуляції. А. Пецці підкреслив ще одну важливу думку, що людина, стикаючись з дилемою вибору, повинна змінитися як особистість, як професіонал, як індивідуум суспільства, як громадянин Всесвіту або повинен зникнути з поверхні Землі. Дослідження підтверджують, що за останні 10 років в результаті зміни парадигм в науці та освіті, змінилася і парадигма конкурентоспроможності особистості в соціальних і гуманітарних науках. Дослідження про розуміння конкурентоспроможності в закладах середньої освіти показали нерівність інтелектуального і морального розвитку, що дозволило обрати напрямок вектору подальшого розвитку. Аналіз внутрішньої структури ЗВО дозволив розкрити сутність і дати коротку характеристику змісту досліджуваного феномена. В якості структурних виділені такі компоненти конкурентоспроможності студента ЗВО, як: мотиваційний, емоційно-вольовий, інформаційно-змістовний і операційно-практичний. Взаємозв'язок, взаємозумовленість змістовних компонентів конкурентоспроможності характеризує системний, цілісний характер досліджуваного феномена.

Останніми роками у світі прискорюється процес заміщення старих технологій на сучасні, пов’язані насамперед з відновлювальною енергетикою та штучним інтелектом, що неминуче призведе до перевороту у суспільних відносинах та до кардинальних змін у ідентичності. Реструктуризація ідентичності веде і до зміни практичних орієнтацій суб’єктів, до переосмислення ними власного місця у світі та взаємовідносин з Іншими. За антропним принципом науки, поза іншим, будь-яка система за посередництвом самореферентних процесів прагне самоорганізуватися з метою самозбереження та передбачає існування Спостерігача. На рівні живих систем код ДНК забезпечує природну ідентичність організму. У суспільному житті ідентичність забезпечує саморегуляцію взаємовідносин індивіда та Інших в контексті суспільного середовища. Протягом історії людства ідентичність ускладнюється та є чинником самоорганізації суспільних відносин. Поняття ідентичності починає формуватися ще з античного соціуму, починаючи з «вісьового часу» та виникнення рефлексивної моралі (Сократ, Аристотель, Конфуцій, Будда та ін.); продовжується цей процес і у філософії Нового часу та у класичній німецькій філософії у вигляді поняття рефлексивного духу, трансцендентальної аперцепції, рефлексивної самосвідомості; зазначені феномени розглядалися по суті справи як внутрішній живий механізм самоконструювання ідентичності (Р.Декарт, Т.Гобс, П.Гасенді, І.Кант, І.Фіхте, Г.Гегель). Ю.Габермас, спираючись на Л.Кольберга, Е.Еріксона, Ж.Піаже, пов’язав рівень розвитку ідентичності з рівнями та етапами розвиненості моральної свідомості. Мислителі та практикуючі філософи кінця ХХ – початку ХХІ століть (К.Вілбер, Ф.Лалу та ін.) в умовах сучасного технологічного та соціоорганізаційного вибуху виявляють та досліджують нові типи множинної гуманізованої ідентичності.

Надано увагу сутнісному значенню термінів “інтеграція” та “консолідація” для визначення маштабності актуальності інтегрального осмислення природи людства як соціуму на кожному рівні його життєдіяль- ності. Загальним маркером консолідованої та інтегрованої спільноти є підви- щення якісних показників життєдіяльності як окремих суб’єктів-індивідів, так і групи загалом. Зазначено, що релятивізм як методологічний принцип відносності вже стає ознакою не лише фізичного — матеріального (зокрема соціального), а та- кож і внутрішнього — психологічного світу людини [1, с. 8], тим самим знаме- нуючи про поширення серед суб’єктів соціального світу “космополітичних” тенденцій життєдіяльності. Наявне обумовлене явище архетипності людської природи як існування певної фільтр-матриці у сприйнятті, осмиленні, алгоритмах прийняття рі- шень та подальших дій являє собою нематеріальну, проте науково верифіко- вану “призму”, через яку, і завдяки якій “людина-носій” архетипу взаємодіє з оточуючим природним та соціальним середовищем. У назріваючу епоху метамодерну завдання перед людською сутністю полягає не в пошуку джерела або причин формування її архетипічної са- мобутності, а в удосконаленні здатності до самоусвідомлення наявних де- структивно-негативних алгоритмів та особистісної діяльності, на фізичному, емоційному та ментальному рівнях та у постійному розвитку вмінь коригува- ти їх у творче-позитивний вектор особистісного самовираження. Національна інтеграція та консолідація як явище і здатність для людини, яка пройшла шлях самоусвідомлення і самоаналізу з верифікацією себе як сутності згідно з її природньою та соціальною обумовленістю стає усвідомленою та безумовною точкою відліку в її житті. Подібні тенденції самоідентефі- кації сприятимуть міжособистісній гармонізації, покращенню інтеграційних та консолідаційних процесів.

Вивчення деструктивного змісту реклами дає нам можливість проаналізувати її ступінь та методи впливу на сучасний зовнішній медіапростір людини та суспільства. Завдання статті – вивчити та проаналізувати руйнівний зміст реклами та дослідити соціальний фактор у процесі комунікаційних процесів суспільства на прикладі інформації сучасних рекламних повідомлень. Актуальність теми виявляється у необхідності вивчення існування людини в медіа-просторі та її соціального становлення у віртуальному суспільстві. Зі збільшенням участі людства у віртуальній інформаційній мережі збільшується ризик неконтрольованості особистості та більша залежність від колективних установок. Вивчається та аналізується сутність соціального фактора від використання деструктивного змісту в рекламному дискурсі, огляду та аналізу деструктивного змісту реклами, її суб'єктивного змісту та впливу на екзистенційне сприйняття людини світом. Досліджено синергетичний ефект реклами з деструктивними образами в комунікативних соціальних процесах. Досліджено роль формування віртуальних втрат (збитків) у процесі просування товарів та послуг, що використовують руйнівний зміст реклами. Дослідження формування нових ментальних установок одержувачів реклами та їх впливу на існуюче співіснування та взаємодію у суспільстві. У сучасному суспільстві реклама стала важливою частиною соціалізації людей, саме тому вона відіграє значну роль у формуванні громадської думки, оцінках людей та подій, встановленні рівня життя та ставлення до взаємодії, в тому числі спрямованої на внутрішній світ особи. Відзначається, що через неможливість протидії рекламним зображенням в інформаційному полі людина є споживачем інсталяцій, але водночас вона здатна по-різному коригувати наявний вплив і відображати на ньому.

Мета роботи. У статті пропонується розгляд проблематики порушення природного балансу життєдіяльності ноосфери Землі та спричиненого цим наростання глобальних екологічних викликів, які стоять перед системами публічного управління національних держав та міжнародною спільнотою в цілому.Методологія. Методологічним інструментарієм проведеної розвідки є кейс-стаді виконання Указу Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 23 березня 2021 року «Про виклики і загрози національній безпеці України в екологічній сфері та першочергові заходи щодо їх нейтралізації».Наукова новизна. Обґрунтовано, що ноосфера Землі на початку третього тисячоліття піддається тиску значної кількості глобальних викликів і загроз, які все більше виходять на передній план національної безпеки сучасних держав та екологічної безпеки усього людства. Проаналізовано стан реалізації заходів щодо протидії загрозам екологічній безпеці в Україні, який засвідчив, що лише незначна частина передбачених президентським указом першочергових заходів щодо забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України виявилася вчасно виконаною в повному обсязі.Висновки. Зроблено висновок, що турбота про збереження природного середовища нашої життєдіяльності все більше виходить на передній план проблематики розвитку людської цивілізації та – врешті-решт – самого її існування. І одним з найголовніших напрямків діяльності усіх національних урядів має стати нова державна екологічна політика, яка функціонально покликана забезпечити досягнення конституційно-гарантованого рівня екологічної безпеки та безпеки життєдіяльності людини й суспільства через формування необхідних для цього політичних, економічних та соціальних умов, а також через проактивну протидію глобальним екологічним загрозам.

Проблема смерті та безсмертя особистості особливо актуальна та гостро постає у сучасному українському суспільстві у зв’язку з трагічними розстрілами на Майдані (Небесна Сотня) та тисячами вбитих молодих українських військових у зоні АТО. Ця робота присвячена відповіді на ключове філософське питання людського буття: чому людина шукає та хоче безсмертя? У статті розглянута психоаналітична структура особистості та проблема смерті і безсмертя у праці З. Фройда «Ми і смерть». За З. Фройдом, людська особистість (психіка) складається з трьох структур: Ід (Воно), Его (Я) та Супер-Его (Над-Я). Ід співвідноситься з підсвідомістю, Его – зі свідомістю, СуперЕго – моральний регулятор поведінки, який контролює роботу Его і оберігає його від панування Ід за допомогою двох підструктур Над-Я: его-ідеалу та совісті. У праці «Ми і смерть» З. Фройд розглядає філогенетичний розвиток уявлень про смерть та її природу. У первісної людини, окрім кровожерливості до чужаків, була також любов до близьких людей, і саме смерть близької людини, друга чи кровного родича сприймалася первісною людиною дуже боляче та трагічно. У зв’язку з цим первісна людина починала часто наділяти померлих не тільки добрими і хорошими якостями, але і боятися їх, асоціюючи з лихими та небезпечними духами тощо. Це пояснюється тим, що смерть близьких людей була тією ситуацією для первісної людини, коли хороші та негативні «уявлення про смерть змикалися і вступали між собою в конфлікт» [6]. На основі праці З. Фройда «Ми і смерть» як методологічної основи у статті вперше запропоновано авторську концепцію про потяг до безсмертя – Осіріс, яка продовжує вчення З. Фройда про існування двох вроджених інстинктів, таких як: Ерос (інстинкт життя) та Танатос (інстинкт смерті). Суть ідеї полягає в тому, що первісна людина так боялася і не хотіла помирати, що в якийсь момент філогенетичного розвитку людства у первісної людини виник потяг до безсмертя Осіріс. Він проявився в тому, що люди почали вірити в основну заповідь всіх релігій світу – «не вбивай». Пошук безсмертя закладений у людину природою або Творцем. Осіріс – це вроджений потяг, програма поведінки, яка проявляється в бутті людини у бажанні жити вічно та залишатися при цьому особистістю.

Усвідомлення людством реальної небезпеки екологічної катастрофи, яка загрожує існуванню цивілізації, стало причиною початку розробки концепції сталого розвитку. Новою парадигмою розвитку суспільства розглядається парадигма сталого розвитку, яку доцільно розуміти не лише в контексті зміни стосунків людини і природи задля розширення можливостей економічного зростання, а як скоординовану глобальну стратегію виживання людства, орієнтовану на збереження і відновлення природних спільнот у масштабах, необхідних для повернення до меж господарської місткості біосфери.

Вступ. Актуальними загрозами існування людства є ядерна війна, екологічний колапс і технологічний прорив, які тісно пов’язані як з політикою безпеки, так і з розвитком економіки.Проблематика. Діюча у світі економічна система використовує за рік такий обсяг ресурсів, для відновлення яких необхідно щонайменше півтора року, здійснюючи таким чином незворотній вплив на екосистему планети.Мета. Розкрити основні тенденції, пов’язані з переходом до економіки циркулярного типу.Матеріали й методи. Використано методи аналізу й синтезу, порівняльного аналізу та системного підходу. Матеріалами слугували наукові доповіді міжнародних організацій, приватних і публічних компаній, публікації, присвячені зазначеній проблематиці.Результати. Зростання світового ВВП забезпечило суттєвий прогрес і дозволило, певною мірою, звільнитися відзубожіння мільярдам людей. При цьому економічне зростання спричинює постійне підвищення попиту на природніресурси. Це, у свою чергу, призводить до втрати біорізноманіття та проблем дефіциту води, які обумовлюються методами, що застосовуються в ході видобутку та переробки природних багатств. Для розбудови циркулярної економіки, яка є нейтральною для клімату, започатковуються відповідні політичні ініціативи, розробляються програмні дії.Трансформація вже триває, проте концептуальні рішення необхідно розробляти та приймати якнайшвидше.Висновки. Політика та економіка мають бути спрямовані на те, щоб діяльність, яка сприяє перетворенню суспільства на більш екологічно чисте, ставала економічно вигідною. Найбільш очевидним кроком має стати заборона субсидування будь-якої діяльності, що шкодить навколишньому середовищу. В Україні існують широкі можливості для трансформації домінуючої моделі лінійної економіки в екологічно й економічно ефективну циркулярну модель. Розвиток циркулярної економіки в країні може забезпечити не тільки позитивний екологічний ефект і дати помітнийеко номічний ефект від підвищення енерго- та ресурсної ефективності, а також соціальний ефект від створення додаткових робочих місць, отримання прибутку компаніями в нових галузях і видах діяльності.

Аналіз особистості як культурно-історичного феномена, на нашу думку, є важливим у розумінні процесу та механізмів зародження, формування й розвитку особистості зі зміною конкретних культурно-історичних форм існування людства. Бачення закономірностей цього процесу дає вихід на прогнозування можливих шляхів, напрямів та особливостей розвитку людини в сучасних та майбутніх культурно-історичних умовах. Це характеризується початком пробудження свідомості, виділення людини, виникнення ідеального образу, який можна осмислити, втілити у дійсність. Усвідомлення відмінності себе від іншого з’являється з роздвоєнням свідомості на власне свідомість і самосвідомість, коли з’являється така форма інобуття реального, як засіб виробництва, матеріальний посередник. Стаття присвячена соціально-культурному феномену «особистість». Автором доведено, що феномен особистості виник на певному етапі історичного розвитку, тому можна певним чином спростувати тезис О. Леонтьева про те, що «особистість народжується двічі», адже у такому разі необхідно було зазначати, що особистість є феноменом, який зустрічається на всіх етапах розвитку людини. Визначено, що ілюзорність сучасного буття людини, а також утвердження постмодерністського концепту «смерті суб’єкта» зумовлює необхідність звернення дослідників до проблеми особистості, що супроводжується виразною неоднозначністю її визначення. Однак є група дослідників, які говорять про те, що особистість є результатом еволюційного розвитку людської психіки, що свідчить про те, що людина буває у межі надсоціального та соціального, причому вона піднімається над усіма соціокультурними традиціями і керується внутрішніми нормами (совістю) та загальнолюдськими цінностями Інша ж група вважає, що особистість – це результат соціокультурної обробки індивіда у результаті його соціалізації. Також у роботі з’ясовано, що формування соціального об’єкта, у якому визначена соціальна роль, означає утвердження особистості, котра буде привілеєм для тих, хто не лише здатний стати членом суспільства, але й має змогу піднятися над його певним чином сформованими історично нормами у сферу загальнолюдського чи надлюдського, яке виражається через етичне або релігійне почуття.

Статтю присвячено аналізу історичних тенденцій щодо розвитку вітчизняного законодавства та кримінальної відповідальності за статеві зносини з особами, які не досягли статевої зрілості. Розв’язання проблеми захисту неповнолітніх від сексуальних злочинів і посягання на їхню честь і гідність неможливе без звернення до історично-правових аспектів. Ретельне вивчення історії розвитку кримінальної відповідальності за статеві злочини проти неповнолітніх дає нам змогу виявити, який є рівень розвитку відповідальності, та зрозуміти, які існують перспективи щодо вдосконалення законодавства з цього питання. Історичний розвиток законодавства стосовно статевих злочинів може сягати в далеке минуле, коли відповідальність за такі злочини регулювалася переважно законами церкви. Тому будь-яка держава, яка існувала або проходила стадію розвитку за той час, мала свої законодавчі акти, що регулювали ту чи іншу сферу життя суспільства. Закони з часом проходять багато стадій удосконалення, тому якщо сьогодні порівняти будь-який нормативно правовий акт сучасності, можливо знайти в ньому багато різних аспектів щодо захисту неповнолітніх від різних посягань на їхню честь і гідність. Історичний етап існування людства на той час характеризувався різними особливостями та мав багато заборон, які стосувалися злочинів щодо неповнолітніх. Тому врегулюванню сексуального життя суспільства відводилась не останнє місце з боку законодавців того часу. Правники розуміли важливість таких питань, як захист неповнолітніх осіб від посягання на їхню статеву свободу та статеву недоторканність, для розвитку надалі стабільного та сучасного суспільства. Діти є майбутнім будь-якої держави, і від того, як відбувається їх захист на різних сферах їхнього життя, залежить розвиток сучасного законодавства. Тому історичний розвиток українського законодавства щодо злочинів, які було скоєно з неповнолітніми, має характерні суперечки щодо ставлення держави до відповідальності за такі злочини. Історичний аналіз норм стосовно статевих злочинів показав, що вітчизняне законодавство на різних етапах свого зародження виділяло такі злочини в окремий інститут.

У статті досліджуються правові проблеми пристосування людства до існування в умовах пандемії та подолання пов’язаних з нею загроз. Відправною тезою дослідження є твердження, що для подолання загроз пандемії COVID-19 має не лише надання медичної допомоги, але й активні організаційні зусилля та використання механізму правового регулювання відповідних суспільних відносин. Звертається увага на те, що спроби держави приборкати пандемію шляхом обмеження контактів хворих та потенційно хворих шляхом встановлення карантину, проведення вакцинації тощо викликають не мають достатньої підтримки у суспільстві. Значна частина населення просто ігнорувала такі заходи, чому значною мірою сприяла непослідовна правова політика держави та поведінка її функціонерів. На думку авторів, використання механізму правового регулювання суспільних відносин в умовах пандемії не може бути ефективним без врахування вимог антропологічного підходу. Такий підхід дозволяє зробити поправку на «людський чинник», без чого не можуть бути успішними ні кампанії вакцинації, ні локдауни, ні інші заходи, спрямовані на подолання пандемії та її наслідків. У зв’язку з цим пропонується переглянути засади використання механізму цивільно-правового регулювання відносин в умовах COVID-19 під кутом зору антропологічного підходу (егологічної концепції права). Використовуючи антропологічний підхід, автори розглядають особливості механізму цивільно-правового регулювання особистих немайнових і майнових відносин, враховуючи, що в умовах пандемії традиційні функції цивільного права коригуються відповідно до головної мети суспільства: подолати загрози його здоров’ю, а можливо, і самому буттю. Із урахуванням того, що механізм цивільно-правого регулювання функціонує, головним чином, у сфері приватного права, досліджуються межі та характер цивільно-правового регулювання у цій сфері в умовах пандемії. Наголошується на тому, що у сфері приватного права, враховуючи, що учасники цивільних відносин можуть врегулювати договором між ними практично будь-які питання, межі «приватного» регулювання визначаються лише засадами приватного права. Засади приватного права ґрунтуються на положеннях природного права, яке є підґрунтям, своєрідною «передісторією правового регулювання». У статті доводиться, що з позицій антропологічного підходу перспективним є модернізація класичної теорії природного права у вигляді концепції «соціального натуралізму». Останній визначається як вчення, що відповідно до ідеї природної цілісності світу полягає у визнані існування соціальної природи, яка існує за своїми законами – законами соціальної природи. На підставі аналізу меж, засад і доцільності правового регулювання робиться висновок, що вони є різними для сфери приватного і публічного права, але у кожному разі мають здійснюватися з позицій антропологічного підходу (егологічної концепції) . Крім того, правове регулювання в одній та іншій сфері має здійснюватися у різний спосіб, з використанням різних форм правового впливу, наданням юридичного значення різним юридичним фактам тощо. Із урахуванням властивостей сфери приватного права мають визначатися також особливості удосконалення механізму цивільно-правового регулювання в умовах пандемії COVID-19 із наголошуванням на тій обставині, що перевага має надаватися мотивованому впливу на поведінку учасників цивільних відносин.

Актуальність проблеми взаємин людини і довкілля зумовило утвердження в економічній теорії екологічної парадигми, яка передбачає розгляд усіх економічних і соціальних процесів крізь призму збереження довкілля, умов існування і розвитку людської особистості. Наголошено, що сучасні підручники з економічної теорії недостатньо враховують екологічний імператив, оскільки необхідно досліджувати поведінку людей у процесі виробництва, розподілу і споживання матеріальних благ та послуг не просто в умовах обмежених ресурсів, а уже в нових умовах – посилення екологічної кризи глобального, регіонального і локального характеру. Розкрито інституційні засади екологізації сучасних економічних систем із позицій постіндустріальної парадигми та економічної компаративістики в умовах посилення глобалізації. Виявлено зміст екологічної парадигми економічної теорії та обґрунтовано потребу виокремлення соціально-екологічних відносин у системі економічних відносин суспільства. Проаналізовано концепцію сталого розвитку та особливості еколого-економічних інструментів у розвинутих країнах. Підкреслено важливість формування сучасної екологічної культури у процесі трансформації економічних систем, коли в її основі мають бути орієнтованість на екологічну доцільність і безпеку, відсутність протиставлення людини і природи. Запропоновано авторське трактування процесу екологізації сучасних економічних систем в умовах посилення глобалізації, переходу людства до суспільства знань та "зеленої економіки". Під екологізацією економічних систем пропонуємо розуміти посилення екологічної спрямованості економічних систем у процесі їх трансформації, що виявляється у становленні сучасної економічної та екологічної свідомості та культури, екологічної відповідальності, в утвердженні сучасних екологічних цінностей, формуванні відповідної нормативно-правової, інституційної бази, спрямованої на суспільний контроль за системою зв'язків "людина – економіка – екологія", застосуванні санкцій і стимулів щодо впливу економічної системи на стан екологічної рівноваги в умовах обмеженості природних ресурсів і посилення екологічної кризи глобального, регіонального і локального характеру. Екологізація економічних систем є об'єктивним процесом їх трансформації, домінантою трансформації на зламі тисячоліть, що утверджує усвідомлення екологічних проблем як глобальних. Екологізація економічних систем розглядається сьогодні як дуже важливий, навіть визначальний критерій порівняльного аналізу національних систем чи наднаціональних системних утворень. Обґрунтовано екологічну парадигму економічної компаративістики ХХІ ст.

АПК вважають локомотивом економіки України. Він забезпе- чує традиційно 15–20 % ВВП щорічно, генерує валютний виторг від експор- ту сільськогосподарської продукції, в умовах боргового навантаження на на- ціональну економіку є джерелом покриття поточних зобов’язань. Головне завдання АПК: забезпечити продовольчу безпеку країни, а на- селення — якісною продукцією вітчизняного виробництва. Активна участь країни в міжнародних економічних відносинах є визначальним фактором розвитку економіки країни. На зміну теорії економічного зростання виникла концепція сталого роз- витку. Нині в науковій літературі існує багато визначень сталого розвитку. Та- ка ситуація зумовлена двома факторами: складністю концепції, що включає в себе економічні, екологічні, соціальні та інші аспекти розвитку суспільства, а також розбіжністю поглядів вчених, підприємців і політиків. Для кращого розуміння цей термін варто розділити на дві частини. Поєднання термінів “сталий” і “розвиток” дає змогу посилити зв’язок упорядкованих змін системи світового господарства з урахуванням інтеграції різних за характером цілей, територій, часу. Сталий розвиток АПК потребує державної підтримки. Окрім вирішення питання забезпечення продовольчої безпеки країни, сталий розвиток аграр- ного сектору є важливим з точки зору забезпечення зайнятості населення, нарощування експортного потенціалу країни. Україна є одним із ключових гравців на світовому ринку сільськогоспо- дарської продукції. Брак інноваційних підходів до розвитку галузі спричиняє нестачу інвес- тицій, потрібних для її розвитку, сільські мешканці в пошуках роботи їдуть за кордон. В умовах існування об’єктивної загрози вичерпання природних копалин як джерел одержання палива для потреб людства, усе більшої актуальності набуває необхідність вирішення проблеми пошуку альтернативних джерел для покриття енергетичних потреб. Біоенергетика могла б задовольнити значну частину енергетичних потреб житлово-комунального господарства України. Крім того, земля, яка унаслі- док забруднення стала непридатною для вирощування харчових рослин, мог- ла б використовуватись для вирощування енергетичних культур. Аграрна сфера економіки має потужний потенціал, який можна активу- вати за умови реалізації Стратегії сталого розвитку України та архитипіки в публічному управлінні.

Досвід за останні 25 років становлення ринкової моделі економіки України свідчить про те, що в нашій країні ще не створені ефективні умови для стабільного економічного зростання, що тісно пов'язане з накопиченням капіталу та інтенсифікацією процесу інвестування в усіх галузей економіки, а також подальший економічний розрив між розвиненими країнами світу та нашою країною став тенденцією і, як наслідок, призвів до зниження конкурентоспроможності вітчизняної економіки. Також низька додана вартість у базових галузях промисловості не дозволяє накопичити достатню кількість капіталу та перерозподілити ці заощадження для розвитку нових галузей промисловості, що, у свою чергу, не дозволяє підняти соціально-економічний рівень життя до європейського рівня у для забезпечення сталого розвитку. Більше того, останніми роками ми можемо спостерігати переорієнтацію економіки країни з індустріальної на сільськогосподарську. Такі глобальні зміни досить болісно відбиваються як у соціальному,так і у економічному аспекті. Змінюються центри формування капіталу, виникає надлишок трудових ресурсів в одних галузях та нестача в інших, а відповідно збільшення безробіття, падіння рівня життя, міграція та інші негативні елементи, які невід'ємно притаманні періоду зміни економічної структури держави. Євроінтеграційні процеси, безперечно, визначають вектор розвитку нашої держави, але для трансформації потужної пострадянської індустріальної економіки нам належить вирішити чимало складних соціальних, економічних та інших проблем.У свою чергу, перехід передових економік світу на новий технологічний уклад, всеосяжна цифровізація, розвиток генних технологій, екологічні проблеми, що становлять під загрозу подальше існування людства та іншіглобальні зиіни, які відбуваються у світовій спільноті нині, породжують багато неординарних викликів, відповідь на які потребує нових, нетрадиційних знань та підходів.Для вирішення ціх проблем необхідно проаналізувати досвід європейських країн, який показав, що на сучасному етапі розвитку світової економічної системи необмежене економічне зростання не є визначальним чинником створення ефективної економіки. Розуміння цього переорієнтувати європейську економіку та світ загалом для побудови моделі, що ґрунтується на принципах сталого розвитку, з урахуванням екологічної, економічної та соціальної складових.

У статті розглянуто основні існування глобальних ринків сьогодення. У XXI столітті, на наш погляд, слід говорити про виникнення якісно нового виду конкуренції - гіперконкуренції, або інноваційної гіперконкуренції, тобто керованому гіперконкурентном розвитку глобальних ринків в умовах використання випереджальних домінантних інновацій, що обумовлюють інтеграцію в глобальні структури і включають нові, передові методи конкурентної боротьби. Сьогодні виникає цілий клас нових явищ і процесів, які вимагають нового наукового осмислення і систематизації, концептуального теоретико-методологічного дослідження і обґрунтування їх сутності, а також розробки нового категоріального апарату і введення в науковий обіг системи нових взаємопов'язаних понять. У сучасному процесі інтеграції національних (і їх регіональних) економік в єдине світове господарство є ряд відмінностей, особливостей, в порівнянні з тим, що відбувалося в недавньому минулому: перш за все, велика частина світу не брала участі в глобальній економіці початку нашого століття. Сьогодні більше, ніж будь-коли раніше, кількість країн, відкрили свої кордони для торгівлі, фінансових операцій, інвестиційної діяльності та розповсюдження інформаційних потоків. Не тільки розвинені, але і країни, що мають трансформаційну економіку та розвиваються сьогодні перейшли на шляї реформування своїх економічних систем; якщо на початку століття глобалізація була викликана скороченням транспортних витрат, то в даний час вона обумовлена зниженням вартості коштів на реалізацію комунікаційного процесу. Революційні зміни відбулися в області глобальних засобів комунікацій і становлення «інформаційного суспільства». Також зазначено, що віртуальне середовище сьогодення – Інтернет, має найстрімкіший розвиток серед будь яких технологій за всю історію людства. У цифровій економіці спостерігаються неймовірні інновації та розвиток людського капіталу, пошук шляхів підвищення якості та продуктивності праці, перехід від простої цифрової техніки до складних інновацій, що базуються на комбінаціях технологій штучного інтелекту, промислового інтернету, роботизації та автоматизації процесів (від проектування, моделювання виробництва до оформлення покупки товару і моменту доставки споживачеві в сферах виробництва, громадського харчування, роздрібної торгівлі, фінансів, освіті, охороні здоров'я та ін.).

На основі дослідження економічної та екологічної діяльності на початку третього тисячоліття в умовах значного посилення об'єктивних процесів екологізації сучасних економічних систем доведено необхідність переосмислення і перегляду багатьох вже застарілих методологічних положень економічної теорії, її поняттєвого апарату. Загострення проблеми взаємин людини і довкілля зумовило утвердження в економічній теорії екологічної парадигми, яка передбачає розгляд усіх економічних і соціальних процесів крізь призму збереження довкілля, умов існування і розвитку людської особистості. Наголошено, що сучасні підручники з економічної теорії недостатньо враховують екологічний імператив, бо необхідно досліджувати поведінку людей у процесі виробництва, розподілу і споживання матеріальних благ та послуг не просто в умовах обмежених ресурсів, а уже в нових умовах – умовах загострення екологічної кризи глобального, регіонального і локального характеру. Розкрито інституційні засади екологізації сучасних економічних систем з позицій постіндустріальної парадигми та економічної компаративістики в умовах посилення глобалізації. Виявлено зміст екологічної парадигми економічної теорії та обґрунтовано необхідність виокремлення соціально-екологічних відносин у системі економічних відносин суспільства. Наголошено на важливості формування сучасної екологічної культури у процесі трансформації економічних систем, коли в її основі мають бути орієнтованість на екологічну доцільність і безпеку, відсутність протиставлення людини і природи. Запропоновано авторське трактування процесу екологізації сучасних економічних систем в умовах посилення глобалізації, переходу людства до суспільства знань та "зеленої економіки". Під екологізацією економічних систем пропонуємо розуміти посилення екологічної спрямованості економічних систем у процесі їх трансформації, що виявляється у становленні сучасної економічної та екологічної свідомості і культури, екологічної відповідальності, утвердженні сучасних екологічних цінностей, формуванні відповідної нормативно-правової, інституційної бази, спрямованої на суспільний контроль за системою зв'язків "людина – економіка – екологія", застосуванні санкцій і стимулів щодо впливу економічної системи на стан екологічної рівноваги в умовах обмеженості природних ресурсів та загострення екологічної кризи глобального, регіонального і локального характеру. Екологізацію економічних систем є об'єктивним процесом їх трансформації, домінантою трансформації на зламі тисячоліть, що утверджує усвідомлення екологічних проблем як глобальних. Екологізація економічних систем розглядають сьогодні як дуже важливий, навіть визначальний, критерій порівняльного аналізу національних систем чи наднаціональних системних утворень. Запропоноване поняття "екологізація економічних систем", на наше переконання, не тільки заповнить відповідну прогалину в економічній теорії, а й дасть змогу повністю врахувати екологічний контекст дослідження і порівняння економічних систем на порозі третього тисячоліття, відобразить вплив практики на зміну застарілих теоретичних концепцій. Саме екологізація економічних систем і є сьогодні об'єктивною визначальною домінантою парадигмальних змін в економічній теорії ХХІ ст.

Мета. У статті осмислюється антагонізм зовнішніх запитів і внутрішніх особистих очікувань сучасного індивіда. Незбіг цих сфер людського існування є основною причи- ною постановки питання про «персональну ідентичність», його змістову наповненість, що дає можливість спрогнозувати можли- ве майбутнє людства. Методологія. У статті використовується метод співставлення, який дає змогу прослідкувати послідовність та об’єктивність смислового викладу матеріалу, а також аналітичний метод, який орієнтує на осмислене розуміння тих реалії, які є актуальними сьогодні. Наукова новизна. У світі відкритих кордонів, де культура кожного народу має свою без- умовну цінність, бо, так чи інакше, слугує основою для форму- вання персональної ідентичності кожної людини, постає пробле- мою якраз визначення цієї самої ідентичності, її ролі в людській діяльності, урешті, проблемою постає те, що саме можна зара- хувати до суті цієї ідентичності. Неоднозначність розуміння й підходів до цього поняття призводить до хиткості людського становища у світі, а відмова від цільності, яка є основою будь- якої особистості, урешті, може призвести й до розмивання (чи навіть зникнення) самого поняття «Людина». Висновки. Незважаючи на величезну кількість різнорідних знань про люди- ну та її діяльність, накопичених упродовж усієї людської історії, наука сьогодні знає про людську сутність так само мало, як і на початку часів. Питання про особистісну ідентичність і про кри- зу цієї ідентичності є, безперечно, одними з найактуальніших у сучасних інтелектуальних дискусіях, при цьому всьому немає якогось єдиного бачення чи погляду на те, чим є за своєю сут- тю ця шукана ідентичність. «Персональна ідентичність» як орієнтація на цілісність і цільність, як не дивно, усе більше зво- диться в міф про те, чого людина ніколи не мала, але що завжди прагнула отримати, урешті, визначення ідентичності як набо- ру різнорідних психологічних властивостей і схильностей люди- ни, які працюють збалансовано й одновекторно, що робить її стійкішою у сфері соціально-суспільних запитів, піднімає її влас- ну планку стресостійкості, свідчить про те, що сама людина зі своєю багатоплановістю прагне спростити власний погляд на саму себе, відмовитися від пошуків того, «чого немає і бути не може», а це прямо зв’язано з класичним запитуванням «бути чи не бути» Людині. Варто відмітити й те, що це запитуван- ня давно перейшло з теоретичної сфери на рівень практики, яка успішно змінює не лише реальність людини, а й безповоротно змінила її саму.

Актуальність пропонованої статті вбачається насамперед у тому, що гуманістичний, людиноцентричний та миротворчий потенціал Загальної декларації прав людини (Декларація), незважаючи на тривалий, 70-річний період її функціонування, ще й досі не використаний повністю. Зокрема, у різних регіонах світу, у різних країнах тривають масові та грубі порушення основоположних прав людини, зафіксованих у цьому документі, навіть у тих державах, які принаймні номінально погоджуються з його положеннями. Тому конструювання механізмів (як міжнародних, так і національних) розширення впливу цього епохального акта, посилення його дієвості залишаються нагальними завданнями не тільки загальної теорії права, а й інших юридичних наук, зокрема й міжнародно-правової науки. У будь-якому разі сказані 10 грудня 1948 р. тодішньою очільницею Комісії Організації Об’єднаних Націй (ООН) з прав людини Е. Рузвельт слова про те, що з прийняттям вказаного документа почалася нова ера в історії людства, зобов’язують до подальшого розкриття невичерпаних можливостей Декларації у збагаченні змісту, охороні та захисті людських прав і свобод. Метою статті є характеристика впливу Декларації на здійснюваний ООН розвиток системи всесвітніх міжнародних стандартів прав людини та юридичних інструментів їх забезпечення і захисту. Основна увага приділяється філософсько-концептуальній інтерпретації базового, стрижневого терміно-поняття цього документа – “права людини”. Додатково обґрунтовується дефініція поняття, відповідно до якої основоположні права людини – це певні можливості людини, які необхідні для задоволення потреб її існування і розвитку за конкретно історичних обставин, об’єктивно обумовлюються досягнутим рівнем розвитку суспільства і забезпечені обов’язками інших суб’єктів. В осно ву цього визначення покладено потребовий дослідницький підхід, обстоюваний автором, починаючи з середини 80-х років минулого століття. Акцентується увага на особливій ролі поглядів професора Г. Лаутерпахта стосовно першого доктри нального проекту Міжнародного білля прав людини, опублікованого ним ще 1945 р. Констатується сучасний, значно збагачений склад вказаного Білля та можливості його подальшого розвитку. Автор робить висновок, що для реалізації Декларації, тобто втілення у соціальну практику встановлених у ній “взірців” прав і свобод, було необхідно, по-перше, трансформувати її принципові положення (викладені – хоча б заради досягнення міжнародного консенсусу – у вельми абстрактній, часто-густо оцінювальній формі), у такі більш конкретні нормативні приписи, які можна було би закріпити в юридично обов’язкових угодах та контролювати їх додержання. По-друге, слід було створити певні інституції ООН, на які покладався б такий контроль. Не забезпечена розгалуженою, досить дієвою нормативно-інституційною системою, Декларація справляла б, у кращому випадку, лише морально-політичний вплив на соціальну практику, на здійснення державної влади у країнах світу, насамперед у державах – членах ООН. Однак самого лише такого впливу було би, вочевидь, замало.

Павлов О. І. Ніцшеанський образ надлюдини та сучасність. – Стаття.У статті розкрито ніцшеанський образ надлюдини, яка за покликанням долі має перебувати у постійному русі на шляху самовдосконалення не тільки тіла, а й духу та розуму, чого, на думку Ф. Ніцше, можливо досягти за рахунок волі до влади над собою. Доведено, що тільки від духовної установки людини залежить до якого ступеня розвитку вона дійде. Звідси випливає розуміння надлюдини як людини, котрій вдалося подолати роздрібненість свого існування, котра повернула собі світ і підняла погляд над його горизонтом. Основні результати дослідження ґрунтуються на філософському положенні, яке відбилося у праці Ф. Ніцше, про те, що духовні якості людини є результатом виховання, історичного й особистого досвіду та не успадковуються, на відміну від фізіологічних і пси-хологічних властивостей, тому вони досить рухливі та мінливі. Мета життя полягає у пошуку істини, творчій праці, подоланні себе. Простежується зв’язок цього основоположного лейтмотиву твору Ф. Ніцше із сучасним етапом розвитку людства, яке переживає перехід від інформаційно-комунікативних технологій п’ятої хвилі до когнітивно-кібернетичних технологій шостої хвилі. З’ясовано зв’язок ідеї Ф. Ніцше про надлюдину з концепцією «осьового часу» К. Ясперса, вченням В. Вернадського про ноосферну людину, із трансгуманістичним техніко-детермінованим образом людини з машини та їх впливом на формування досконалої людини. Актуальність ідеї Ф. Ніцше про надлюдину підтверджується спостереженням В. Вернадського щодо того, що людина матиме величезне майбутнє,якщо вона не вживатиме свій розум і свою працю на самознищення.Зроблено висновок, що уявлення Ф. Ніцше про надлюдину не суперечить науковим поглядам сучасних мислителей про шляхи та напрями еволюції людини розумної. Саме тому сучасна людина відчуває потребу в оволодінні творчою спадщиною Ф. Ніцше щодо удосконалення людських якостей. Ф. Ніцше проголосив неминуче, потрібне, неможливе. Він сповістив нас про прихід надлюдини. Цей прихід значно збільшив кількість людської спільноти, готової стати на канат і йти до кінця – до перемоги над собою. Обґрунтовуючи значення ніцшеанського образу надлюдини для сучасності, потрібно розуміти, що Ф. Ніцше був несвоєчасною людиною для своєї епохи. Епоха жила вірою у прогрес, він же розглядав своє справжнє як минуле, шукав опору в ідеальному світі. Сучасний світ є далеко не ідеальним, тому існує нагальна потреба у послідовниках творчих пошуків німецького філософа. Оскільки ідея всебічного удосконалення сучасної людини набула вселенського значення, її осягнення потребує зосередження уваги вчених на міждисциплінарному підході, що і є одним із перспективних напрямів здійснення подальших наукових розвідок.

Стаття присвячена дослідженню людської гідності як об’єкта сучасного етико-філософського дискурсу. Автор, враховуючи трансформаційні процеси у поглядах на людські цінності та права, визначає гідність як базову людську цінність, що визначає вектор розвитку її моральності, місця в суспільних відносинах. У статті здійснено філософсько-етичний аналіз людської гідності. Охарактеризовано її сутність, структурні елементи. Опрацьовано різноманіття підходів до тлумачення змісту гідності людини. У дослідженні детально висвітлено актуальну історико-філософську проблематику. Визначено методологічні принципи розуміння гідності людини як однієї з визначальних ідей існування громадянського суспільства. Опрацьовано та інтерпретовано доробок сучасних учених-філософів про людську гідність. Доведено, що людська гідність є духовним та моральним ідеалом, з якого випливають такі соціальні цінності, як свобода, справедливість, рівність. У статті завдяки опрацюванню сучасних наукових досліджень проілюстровано проблему формування людської гідності та її значення в соціумі. Наведено аналіз компонентів феномена гідності. Розкрито структуру та умови становлення гідності особистості. Описано такі складові частини гідності людини, як суб’єкт, об’єкт, суб’єктивна сторона та об’єктивна сторона. Акцентовано увагу на показниках гідності людини. Доведено, що почуття гідності відповідає таким показникам, як сформованість власного реалістичного образу «Я», мотивація досягнення, особливості вольової сфери. Автор доводить важливість поваги до гідності людини як невід’ємного атрибуту існування суспільства. У статті систематизовано численні характеристики гідності як найважливішої моральної якості та вищої цінності. Виявлено місце і значущість проблеми у філософсько-етичному напрямі. Визначено головні закономірності формування гідності людини. Поглиблено знання з етико-філософської проблематики людської гідності як ключової моральної цінності у становленні соціуму, нації, держави.

У статі обґрунтовується проблема соціального зла в творчості А. Камю, робиться акцент на антихристиянському компоненті розуміння зла філософом у творах ''Сторонній'', ''Калігула'', ''Праведники''. З’ясовується, що дихотомія зла прямо пропорціональна абсурдності людського існування, залежить від кількості та якості соціального добра, його розуміння людством. Досліджується проблема життя та смерті, як дилема етичної дії особистості, робиться акцент на філософії зла, що витікає з проблеми абсурдності людського існування в межах питання: ''жити, чи померти''.

Людська гідність посідає визначальну роль у системі конституційних цінностей. Будучи ядром кожного конституційного права, формує та транслює уявлення про людину як унікальну самовизначену істоту, яка не перебуває під владою держави, формує повагу до внутрішнього світу людини, її місце у суспільстві та взаємовідносини з державою. Зі свого боку право на повагу до людської гідності кореспондує з визнанням людини найвищою соціальною цінністю, що унеможливлює тлумачення людини інструментально, лише як об’єкт державної волі. Метою статті є аналіз людської гідності в системі конституційних цінностей через призму історичних детермінант та сучасних політико-правових реалій. За підсумками проведеного аналізу виділено основні аспекти, які дають змогу тлумачити людську гідність як інтегративну категорію, яка визначає, наскільки повсякденне існування людини в конкретному соціумі відповідає її природі та високому призначенню у світі. Серед таких аспектів, зокрема: свобода як можливість вільно діяти відповідно до власної волі; достатній життєвий рівень, який забезпечує гідне існування людини; можливість вибору в духовній та інтелектуальній сфері, можливість формування власного світогляду та духовного світу; аспект безпеки і захищеності людини від посягань та ін. Право на повагу до людської гідності практично в усіх конституційних системах, зокрема і в нашій, є абсолютним, як і право на життя. А це означає, що держава не може встановлювати обмеження права на реалізацію людської гідності. На інші права – так, на них і було встановлено ці критерії обмеження законом. Зокрема, Конституційний Суд України відзначив, що обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно Конституцією і законами України, мати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими, у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов’язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права. По суті, ядро кожного конституційного права – це людська гідність. Що стосується обмежень – це критерії, які було сформульовано імпліцитно. Є й експліцитні обмеження, які фіксуються у тексті конституції. Це стосується саме тих законів, які вводять обмеження і втручаються у права людини. У цьому полягає основне навантаження конституційної скарги – оцінити закони, які обмежують права людини. Мається на увазі реалізація прав людини, що є сутнісним ядром права, без якого воно не може бути правом, і чи не атакують певні закони це ядро. Натомість людська гідність – це те, без чого людина не може бути людиною.

Мета статті. У статті проаналізовано ключові ідеї філософсько-антропологічного проекту Мартіна Бубе- ра крізь призму рецепції та ревізії ним кантівської філософії. Методологія. У статті застосовані аналітико-синтетичний, логічний та компаративний методи, а також аналітична герменевтика текстів І. Канта та М. Бубера, виявлення в них елементів та ідей, які або прямо запозичені М. Бубе- ром у Канта, або сформувалися під впливом його філософії. Наукова новизна. У статті стверджується, що філософська програма І. Канта розвіяла спокусу умоглядної метафізики у питаннях простору, часу та Бога, відкривши М. Буберу шлях до серйозного філософського вивчення біблійної спадщи- ни та заклавши підвалини для його власної філософії діалогу. Спираючись переважно на кантівську концепцію простору і часу як форм чуттєвої інтуїції, філософ-екзистенціаліст стверджує, що життєсвіт у його повсякденності обумовле- ний втіленою людською природою, водночас намагається вия- вити наслідки цієї ідеї для самореалізації людини та релігії, які Кант-раціоналіст не міг збагнути. Замість раціональної системи обов’язків М. Бубер запропонував діалогічне жит- тя, що передбачає присутність цілісної людини для іншого, як втілену реалізацію її духу. Людина самореалізується через власну присутність-у-світі у її повноті, перебуваючи у взаєминах з присутніми-у-світі іншими та наслідуючи Бога згідно з іудейською традицією, який створив і любить «втілене існування», навчає людство, як реалізувати божественний план в рамках цього створеного та втіленого існування. Висновки. Метою буберівської філософської антропології є розроблення концепції людини як істоти, що здатна усвідомити через влас- не повсякденне існування у часі та просторі вічне та окреслити умови можливості діалогічного мислення у сфері міжлюдського (Я – Ти) як соціальному просторі діалогічної взаємодії людей та просторі реалізації Бога в людях.

Сир є одним із найдавніший харчових продуктів відомий людству на зорі виникнення сільського господарства. Вони підрозділяються на кілька груп, що мають принципові відмінності в способах згортання молока, мікробіологічних та фізико-хімічних основах виробництва. М'які кислотно-сичужні сири - це продукти, одержувані шляхом комбінованого згортання молока з подальшою обробкою сирного згустку і сирної маси, з дозріванням або без нього. Метою цієї статті є проведення досліджень закономірностей виробництва м'якого кислотно-сичужного сиру з житніми висівками, що дозволяє направлено регулювати й удосконалювати процес отримання нового збалансованого та збагаченого харчовими речовинами продукту. Пропорції окремих харчових речовин в раціоні відображаються у формулі збалансованого харчування. Формула збалансованого харчування не є застиглим зразком харчування, вона повинна постійно вдосконалюватися і доповнюватися з урахуванням нових даних про харчування, змін умов існування людини.

Кінець ХХ ст. в діяльності ЮНЕСКО, Світового Банку, освітніх департаментів Європейського Союзу та інших міжнародних організацій відзначений кількома важливими змінами:– безприкладним підвищенням уваги до вищої освіти та наукових досліджень як головної передумови стійкого соціального і економічного розвитку націй у ХХІ столітті (введення нових стандартів класифікації освіти в 1997 р., конференція 1998 р. в Парижі з вищої освіти та ін.);– акцентуванням проблеми вимірювання і забезпечення якості навчання і професійної підготовки, створення та поширення засобів об’єктивного оцінювання діяльності навчально-виховних закладів (здійснення проектів на кшталт PISA – масового тестування сотень тисяч учнів у десятках країн);– прискоренням розвитку фундаментальних наук і розширенням використання їх у системах освіти як незамінного засобу підготовки працівників ХХІ ст. і формування передумов для стійкого суспільно-економічного розвитку.Строго кажучи, останні два аспекти тісно поєднуються, оскільки високоякісна і сучасна освіта не може не включати вивчення точних наук і формування навичок використання новітніх інформаційних та інших “високих” технологій. Прикладом цього є рекомендації Всесвітньої конференції з точних наук, організованої під егідою ЮНЕСКО в Будапешті (26 червня – 1 липня 1999 р.) [1]. Для нас особливо важливим є та частина документів цієї конференції, де йдеться про безперспективність скорочення вивчення фундаментальних наук в системі обов’язкової освіти під фальшивим приводом їх “складності”, де пропонується змінювати й осучаснювати зміст природничо-математичної складової середньої та вищої освіти як фундаменту стійкого розвитку людства, збереження і поліпшення довкілля, забезпечення миру і стабільності.Однак, у деклараціях конференцій та інших працях експертів ЮНЕСКО мало мовиться про необхідність негайного подолання наслідків сучасного “інформаційного вибуху”, насамперед – браку в активного населення новітніх знань для ефективної й результативної діяльності. Пропонуємо називати це явище “ефект хоттабізації” на знак того, що все частіше і частіше кваліфіковані фахівці внаслідок незнання новітніх наукових досягнень повторюють дії дідугана Хоттабича, який намагався допомогти одному лінуватому підлітку скласти екзамен з фізичної географії на основі знань про довкілля, які існували за дві тисячі років до нашої ери на теренах Індії і Близького Сходу. Негативні наслідки ефекту хоттабізації загострюються тим, що нашими сучасниками є приблизно 90% всіх науковців, які жили на планеті, а продуктивність їхньої праці постійно зростає завдяки комп’ютерній техніці і створенню світових мереж для циркуляції наукової інформації та наукової співпраці (електронна пошта, Інтернет та ін.).Неусвідомлення загрози з боку ефекту хоттабізації вже привело в Україні до того, що у нас продовжують використовувати поняття “фундаментальні курси” в анахронічному аспекті як синонім тих усталених академічних знань, що датуються періодом становлення класичних наук. Наслідком цього, очевидно, стає зниження ефективності діяльності всієї системи освіти, а також певна втрата впливу наукової спільноти на громадську думку. Як відомо, цим негайно скористалися представники псевдонаук і невігласи, адепти релігійних й езотеричних вчень тощо.В Україні для вчителів шкіл і викладачів вищих навчальних закладів зникла можливість для ліквідації ефекту хоттабізації і безперешкодного отримання нових даних про результати наукових досліджень в десятках старих і молодих наук. Наукові матеріали чи повідомлення про відкриття займають маргінальне становище, зустрічаються в кількох газетах і науково-популярних журналах з мікроскопічним накладом. Не буде перебільшенням твердження, що сучасна Україна поступається більшості країн третього світу в увазі до поширення наукових знань, у виданні книг, журналів, газет, використанні спеціалізованих каналів телебачення тощо.Очевидно, що подібна деградація не віщує нам нічого хорошого у найближчому майбутньому й загрожує подальшим зниженням інтегральної виробничої компетентності населення України. Яскравий і виключно неприємний приклад стратегічно помилкових дій в освітній сфері – здійснення у нас на Кіровоградщині фінансованого зі США проекту “розвитку критичного мислення”, опис якого і перші “результати” можна знайти в статті [2]. Заокеанські “меценати” розвитку нашої школи безапеляційно оголосили всі тексти підручників “банальними й усім відомими знаннями”, а справжньою цінністю – те, що в ці книги не входить. Цим вони гранично активізували цікавість молоді до антинаукової інформації – переповідання старих релігійних текстів і псевдо-знань алхіміків, байок про легкість отримання “необмеженої енергії з вакууму” та здійснення всіх мрій людства на базі “торсійних полів”. Наслідок? Він дуже сумний – учні на заключних заняттях і залікових дискусіях затаврували всі фундаментальні науки, “довели шкідливість і помилковість” праць Ч. Дарвіна та безлічі інших геніальних вчених...Ми були б необ’єктивними, стверджуючи, що лише в Україні природничо-математичні науки страждають від активізації фанатизму і невігластва. Зауважимо, що і в зарубіжних країнах ситуація з оновленням комплексу навчальних дисциплін і врахуванням у них новітніх наукових відкриттів другої половини ХХ ст. залишається доволі строкатою. З міркувань лаконічності, вкажемо лише два приклади.На відміну від української практики 90-х років, що відзначається значним зниженням уваги до точних наук під гаслом кампанії з гуманізації та гуманітаризації діяльності системи освіти, політичне і адміністративне керівництво Франції інтенсифікувало рух у протилежному напрямі. Як свідчать останні матеріали про тенденції розвитку вищої школи Франції [7], країна обрала твердий курс на розширення охоплення молоді вищою освітою шляхом професіоналізації навчальних програм, широкого впровадження коротких професіоналізованих профілів підготовки кадрів, доповнення класичних спеціалізацій (філолога, історика тощо) додатковими – юриста середньої кваліфікації, соціолога, психолога та ін. Якщо у нас ключовим терміном є “інтелект”, то у сучасній Франції – “компетентність”. Зауважимо, що такою ж є освітня політика кількох інших розвинених країн – Фінляндії, Австрії, Нідерландів, – а також частини країн третього світу – Південної Кореї, Сінгапуру, Індії тощо.Інший приклад. Сучасна Росія, очевидно, успадкувала від СРСР не лише розташовану на своїй території мережу навчальних закладів, але й теоретично-методичний доробок науково-педагогічних дослідних установ, більшість яких концентрувалася в радянські часи у Москві. Нас особливо цікавлять досягнення в інтегруванні природничих наук, зокрема, створенні навчального курсу з інтегрованого “Природознавства”. Вже на початку 80-х років там розпочалися дослідження з диверсифікації старшої середньої школи і використання в навчальному процесі нових предметів і дисциплін.В Україні ці тенденції оновлення виявили себе у планах міністерства народної освіти ввести в майбутньому профільне навчання в старших класах середньої школи. Серед підготовчих кроків (очевидно, за дозволом Москви) воно у другій половині 80-х рр. проводило конкурс на створення програми інтегрованого предмету “Природознавство”, призначеного для заміни фізики, хімії і біології в гуманітарних профілях або потоках навчання. Протягом декількох років комісії відкинули багато невдалих варіантів. Організатори в 1990 р. запропонували автору взяти участь у конкурсі, що призвело до створення бажаної програми і закриття проблеми. Вперше нова програма з інтегрованого “Природознавства” була опублікована в №23 Інформаційного збірника міносвіти в 1991 р., а пізніше регулярно перевидавалася (напр., [3]).Ми переконані – головні ідеї цього нового предмету стають все більш актуальними. Про це свідчать і події в Росії, де експериментують з новою вузівською дисципліною “Концепції сучасного природознавства” і пропонують іншу – “Наукова картина світу” ([4] та ін.). Та вже побіжне ознайомлення з російськими варіантами інтегрованих природознавчих дисциплін засвідчує, що вони мають численні недоліки – еклектичність, відсутність певної інтегруючої ідеї, акцентування другорядної інформації та ін. Схоже, росіяни не змогли скористатися негативним досвідом країн Заходу, де у 80-х роках нова дисципліна “Наука (Science)” була найчастіше простим об’єднанням надмірно класичних фрагментів двох-трьох традиційних наук.Українська старша середня і вища школи мають врахувати вказані приклади і тенденції, створивши і використавши власний варіант дисципліни (чи групи споріднених дисциплін), де були б акумульовані й логічно поєднані в єдине ціле більшість головних відкриттів природничих наук останнього тридцятиріччя. Цей період виділений нами тому, що нові досягнення групи молодих наук дають змогу створити більш повне і сучасне уявлення про Всесвіт і довкілля, Землю і людство.Один з варіантів нових підходів ми пропонуємо у згаданому інтегрованому “Природознавстві”, яке може бути однаково корисним як у старшій середній школі, так і на базовому рівні вищої освіти.Основна особливість авторського “Природознавства” – акумуляція в ньому останніх відкриттів і досягнень цілої групи наук про природу і людину: астрофізики, ядерної і теоретичної фізики, нерівноважної термодинаміки, нелінійної хімії, геофізики і геохімії, етології, нейро- і молекулярної біології, генетики, теорії інформації, почасти, екології й ін.Розроблений варіант курсу складається з двох частин із подібними цілями, що послідовно висвітлюють сучасні уявлення про походження неживої (1-я частина курсу) і живої субстанції, їхній розвиток й постійне ускладнення, а також розглядають сучасний стан і шляхи подальшої еволюції косної і живої матерії у Сонячній системі. У центрі уваги – загальні й партикулярні закони, що детермінують цю еволюцію, а також “досягнення” людства в порушенні природної ходи подій та пошуки реального шляху ліквідації загроз його існуванню. Відсутність фінансування не дає змоги виділити півтора-два року на завершення цього досить складного проекту і створення серії підручників для навчальних закладів різного рівня (включаючи посібники для підготовки викладачів нової дисципліни). Поки-що є лише попередній текст першої частини “Природознавства” (приблизно 20 друкованих аркушів).Настільки детальна розповідь про нереалізований проект виправдана переконанням автора в тому, що в найближчому майбутньому в рамках переходу до 12-річної середньої освіти в Україні можуть активізуватися пошуки нових предметів і дисциплін для заключних рівнів первинної освіти (термін означає всю сукупність засобів і методів підготовки нових генерацій до активного життя). Наприклад, проблема адекватного викладу складних наукових аспектів сучасної екології як інтегративної науки найкраще вирішується саме в рамках ще більш інтегративного курсу “Природознавства”. Багато років автор використовував у різних комбінаціях інформацію з екології, природознавства і наукового людинознавства під час читання курсів “Вступ в екологію”, “Основи екології” і “Безпека життєдіяльності” в університетах та спеціалізованих середніх навчальних закладах Києва. Досвід показав, що учні і студенти негативно ставляться до викладу цих курсів на основі акцентування видів забруднень і правил цивільної оборони, віддаючи перевагу отриманню знань про закони живої і неживої природи та про особливості комплексних динамічних явищ довкілля.Наше заключне зауваження стосується ужитого терміну “наукове людинознавство” і, напевне, має особливе значення. Цієї науки ще немає, але існують і розширюються досить тривкі острівці наукових знань про сутність людини в рамках групи окремих молодих точних наук.Тисячоліттями сутність людини була об’єктом вивчення, аналізу і трактування гуманітарних наук і мистецтв. Накопичений ними океан знань відрізняється декількома особливостями, зокрема: а) колосальним обсягом; б) словесною або графічною формою; в) відсутністю надійного інструментарію для відділення істини від помилок і хибних гіпотез; г) непристосованістю до швидкої передачі молодим поколінням.Для автора друга половина ХХ ст. відзначена насамперед тим, що у своєму розвитку генетика, етологія, теорія інформації, нейро- і молекулярна біологія й інші точні науки “проникли” в сферу вивчення сутності людини. Багато чого з золотого фонду здогадок науковців-гуманітаріїв вони підтвердили у формі законів природи, виявивши одночасно хибність частини поширених ідей і постулатів (особливо в сфері психології й уявлень про мотиви поведінки людини, див. напр. [5,6]). Автор, зрозуміло, володіє лише частиною інформації зі сфери наукового людинознавства, але й вона чітко виявила свою виняткову ефективність у процесі виховання і викладання. Відзначимо, що окремі аналітики-прогнозисти серед педагогів-науковців (як Т. Левовицький у Польщі чи Б. Гершунський у Росії) пропонують розширити можливості педагогіки у ХХІ ст. шляхом залучення досягнень психології, соціології і кібернетики. Та значно більшого можна чекати від названих вище молодих наук, особливо етології, генетики і нейромолекулярної біології.Й досі педагоги або не підозрюють про існування, приміром, законів етології й нейрохімії людських емоцій, або, не вивчивши їх глибоко, відхиляють як небезпечну для їхньої науки єресь (“сьянтизм”). Звичайно, ці варіанти дій по-своєму логічні, але не мають перспективи з урахуванням необхідності переходу від адаптаційної до трансформаційної (існують також назви “гуманістична” і “критично-креативна”) парадигми освіти, формування в молоді потрібної в ХХI сторіччі неоцивілізаційної компетентності – фундаментальної передумови виживання людства і його стійкого прогресу.Свою частину рішення зазначених освітньо-виховних проблем може взяти на себе великий курс “Основи сучасного природознавства” як комплекс знань про походження, розвитку і сутності природи і людини, міру розумності і можливостей останнього.

Мамедзаде Ф. А. Динаміка і характер змін етичних проблем в період пандемії: взаємодія трьох рівнів. –Стаття.Основна мета статті – аналіз етичних проблем пандемічного періоду в ланцюжку індивід – суспільство –людство. Проблема аналізується в рамках системної взаємодії етичних компонентів цих рівнів. Для нас основним способом вирішення етичних проблем пандемічного періоду є виховання толерантного і дыалогичного мислення. Цей момент є головною метою нашого підходу.Використовувані методологія і методи включають вивчення етичних проблем пандемічного періоду в аспекті системного взаємодії компонентів. Застосовується системний метод вивчення соціокультурних систем,де нелінійність, спонтанність, синергетичний ефект взаємодій компонентів займають центральне місце. Субстантивний і комунікативний аспекти етичнихпроблем розглядаються у єдності. Основна наукова новизна. Вивчення різних аспектів пандемічного періоду в рамках гуманітарних наук – одна з найактуальніших наукових проблем. Рефлексіяетичних проблем у цьому контексті має величезну наукову значимість. У статті ця проблема аналізується у контексті взаємовпливу рівнів індивід – суспільство – людство. Прояснення етичних проблем пандемічного періоду в рамках такого підходу є важливим фактором,що визначає новизну дослідження.Результати дослідження:1. Етичні проблеми у період пандемії на індивідуальному рівні змінюють ставлення людей до довіри, справедливості, добра та зла.2. Між індивідуальною та колективною реакцією на пандемію спостерігається тісний зв’язок. Індивідуальні реакції формують групову реакцію, що виражається у факті існування різних групових реакцій на цей феномен.3. Етика у період пандемії характеризується ще неадекватною реакцією держав на світовому рівні. Така ситуація створює основу для багатьох геополітичних, політичних, економічних і гуманітарних проблем у глобальному масштабі.4. Вищенаведені пункти показують, що вивчення етичних проблем у період пандемії стає дуже актуальним як у теоретичній, так і в методологічній площині. Показується, що у період пандемії змінюється характер деяких етичних проблем, які вважаються традиційно універсальними.

У статті розглядається проблема визначення компонент методичної системи розвитку інформаційно-цифрової компетентності у навчанні фізики і технічних дисциплін при підготовці майбутніх фахівців комп’ютерних технологій. Актуальність дослідження пов’язана з тим, що на зламі ХХ–ХХІ ст. людство перейшло в якісно нову інформаційну епоху і поступово відбуваються зміни умов системи його існування. Нині людство переходить у техногенно-інформаційне суспільство. Досліджено ставлення науковців до проблеми розвитку інформаційно-цифрової компетентності. Встановлено, що проблема розвитку інформаційно-цифрової компетентності в навчанні фізики і технічних дисциплін при підготовці майбутніх фахівців комп’ютерних технологій не знайшла свого розв’язання. Для розв’язання окреслених проблем було застосовано ряд методів: аналіз та узагальнення психолого-педагогічної літератури, нормативних документів, концепцій підготовки фахівців; проведено опитування науково-педагогічних працівників щодо проблеми розвитку інформаційно-цифрової компетентності в сучасних умовах; використано структурно-логічний аналіз. У статті авторка визначила компоненти цілей здобуття знань, умінь, навичок, цінностей та готовності до застосування ще під час навчання; характеристики розвитку інформаційно-цифрової компетентності; компоненти психолого-педагогічних інформаційно-цифрових умінь та інтегративних знань; складові розвитку інформаційно-цифрової компетентності на базі інтегративних знань з фізики і технічних дисциплін. Як підсумок проведених досліджень, сформована модель методичної інтегративної системи розвитку інформаційно-цифрової компетентності. Вона включає елементи методичної спрямованості, що зосереджені навколо поняття моделі та блоку концепції інтегративного сучасного природознавства та технічної науки, які концентруються на понятті фундаментальної інтегративної теорії інформаційно-цифрової компетентності. Сформована модель має формальну і змістову характеристику. Формальна характеристика включає елементні блоки щодо теорії. До складу елементних блоків входять визначення, принципи фундаментальні емпіричні та теоретичні і нефундаментальні емпіричні закони. Ключові слова: інформаційно-цифрова компетентність, інтегративність, компоненти методичної системи, підготовка майбутніх фахівців комп’ютерних технологій, методика навчання фізики і технічних дисциплін.

Дослідження релігійності, зацікавлення в цій темі багатьох дослідників зумовлена прагненням до кращого розуміння людської сутності – ще одного кроку на шляху до осягнення світу і ролі та місця в ньому людини. Намагаючись віднайти відповіді, більшість науковців прагнуть до дослідження окремих аспектів тієї чи іншої проблеми, але досить часто лише у взаємозв’язку можливе осягнення істинної суті питання. Саме тому, метою дослідження є аналіз соціально-психологічних передумов релігійності. Людська життєдіяльність, у будь-яких її проявах, зумовлює постійні відношення одного явища до іншого, показуючи всі тонкощі їх існування. Простеживши еволюцію наукових поглядів на релігійність та її компоненти, можна говорити не лише про соціальну прояв релігії та релігійність населення як показника одухотвореності чи моральності суспільства, а й зауважувати що, релігійність відображає певний рівень еманації, надприродніх пошуків людини. Релігійність стає невід’ємним виміром людського буття і залишається безумовною потребою людини, зокрема потребою в її духовному світі.