Journal articles on the topic 'Інституційна парадигма'

Актуальність проблеми взаємин людини і довкілля зумовило утвердження в економічній теорії екологічної парадигми, яка передбачає розгляд усіх економічних і соціальних процесів крізь призму збереження довкілля, умов існування і розвитку людської особистості. Наголошено, що сучасні підручники з економічної теорії недостатньо враховують екологічний імператив, оскільки необхідно досліджувати поведінку людей у процесі виробництва, розподілу і споживання матеріальних благ та послуг не просто в умовах обмежених ресурсів, а уже в нових умовах – посилення екологічної кризи глобального, регіонального і локального характеру. Розкрито інституційні засади екологізації сучасних економічних систем із позицій постіндустріальної парадигми та економічної компаративістики в умовах посилення глобалізації. Виявлено зміст екологічної парадигми економічної теорії та обґрунтовано потребу виокремлення соціально-екологічних відносин у системі економічних відносин суспільства. Проаналізовано концепцію сталого розвитку та особливості еколого-економічних інструментів у розвинутих країнах. Підкреслено важливість формування сучасної екологічної культури у процесі трансформації економічних систем, коли в її основі мають бути орієнтованість на екологічну доцільність і безпеку, відсутність протиставлення людини і природи. Запропоновано авторське трактування процесу екологізації сучасних економічних систем в умовах посилення глобалізації, переходу людства до суспільства знань та "зеленої економіки". Під екологізацією економічних систем пропонуємо розуміти посилення екологічної спрямованості економічних систем у процесі їх трансформації, що виявляється у становленні сучасної економічної та екологічної свідомості та культури, екологічної відповідальності, в утвердженні сучасних екологічних цінностей, формуванні відповідної нормативно-правової, інституційної бази, спрямованої на суспільний контроль за системою зв'язків "людина – економіка – екологія", застосуванні санкцій і стимулів щодо впливу економічної системи на стан екологічної рівноваги в умовах обмеженості природних ресурсів і посилення екологічної кризи глобального, регіонального і локального характеру. Екологізація економічних систем є об'єктивним процесом їх трансформації, домінантою трансформації на зламі тисячоліть, що утверджує усвідомлення екологічних проблем як глобальних. Екологізація економічних систем розглядається сьогодні як дуже важливий, навіть визначальний критерій порівняльного аналізу національних систем чи наднаціональних системних утворень. Обґрунтовано екологічну парадигму економічної компаративістики ХХІ ст.

У статті розглянуто основні виклики сучасності, які носять глобальний характер та суттєво впливають на сучасну парадигму економічного та суспільного життя більшості країн світу. Установлено, що їх множина зумовлює необхідність пошуку ринкових організаційних форм, здатних протистояти впливам глобальних викликів, нівелювати їх негативну дифузію на суспільство та водночас відповідати цілям сталого розвитку як об’єктивно необхідної парадигми функціонування економічної та екологічної систем. Визначено, що дієвою організаційною формою у цьому контексті може стати соціальне підприємництво як інноваційна форма підприємницької діяльності, яка використовує ресурси, що не повною мірою задіяні у реальному секторі економіки, та водночас сприяє позитивним зрушенням в економічній, соціальній та екологічній площинах. Обґрунтовано, що головними глобальними тригерами для активізації розвитку соціального підприємництва є антропоцен та ті, що пов’язані з дисбалансом розподілу суспільних благ. На основі результатів досліджень учених сучасності продемонстровано взаємозв’язок функціонування соціальних підприємств з ідеологією економіки суспільного блага та новітніми агрегованими макроекономічними показниками. Зокрема, визначено взаємозалежність впливу діяльності соціальних підприємств на сумарне значення індикатора справжнього прогресу як такого, що враховує не тільки доходи населення, а й показники щодо освіти, стандарту життя та охорони здоров’я. Описано взаємопосилюючі інституційні передумови до створення соціальних підприємств через наведення новітньої практики функціонування низки фінансових інституцій, інвестиційних вкладень, краудфандингу. Результати проведеного дослідження демонструють прагматику необхідності активізації розвитку соціальних підприємств задля досягнення трипаризму ефективності як на макроекономічному, так і на глобальному рівні. Визначено перспективу подальших наукових досліджень у контексті пошуку реципієнтів із боку суспільних груп та ринкових ніш для отримання позитивних ефектів від діяльності соціальних підприємств у глобальному та локальному вимірах.

Метою статті є вивчення комплексу проблем інтолерантності у соціально-політичному житті Литви та оцінка відповідності політики цієї держави Балтії взятим на себе зобов’язанням, як члена ЄС. Методологічною основою дослідження виступає аксіологічний та інституційний аналіз. За допомогою аксіологічного аналізу з’ясовано місце цінності толерантності в політико-правовій культурі населення Литви та відповідність характеристик цієї культури ціннісній парадигмі ЄС. На основі неоінституціоналізму вивчається протидія Литви широкому спектру проявів інтолерантності, а також дана оцінка відповідності національної політики з утвердження принципу толерантності стратегії ЄС. У статті розглянуто нормативно-правові особливості, характеристики політико-правової культури населення, які перешкоджають або ж сприяють інтолерантності в Литві. Проаналізовано інституційні реформи Литви, спрямовані на зміцнення цінності толерантності та запобігання деструктивним інтолерантним практикам. Теоретичне значення дослідження полягає в з’ясуванні основних загроз, зумовлених проблемами на ціннісному та інституційному рівні в «молодих» демократіях ЄС, які підривають стійкість ліберально-демократичних принципів, зокрема принципу толерантності. Дослідження значуще в частині оцінки відповідності Литви політиці ЄС зі зміцнення толерантності в різних сферах суспільно-політичного життя. Практична цінність дослідження полягає в можливостях подальшого порівняльного аналізу широкого комплексу проблем інтолерантності в Литві зі схожими проблемами та механізмами їх розв’язання в інших країнах пострадянського простору, зокрема й Україні. Дана стаття є першою в українській політичній науці спробою дослідження кейсу Литви на предмет проявів інтолерантності та оцінкою виконання Литвою вимог європейських інституцій щодо відповідності принципу толерантності. У статті окреслено основні прояви інтолерантності у формі різноманітних соціальних фобій (ксенофобія, ромофобія, ісламофобія, гомофобія, мігрантофобія), однак їх перелік нині є ширшим і кожна з них потребує подальшого поглибленого вивчення з прогнозом перспективи поглиблення або ж послаблення. Стаття має емпіричний характер.

Розкрито інституційні засади екологізації сучасних економічних систем з позицій постіндустріальної парадигми та економічної компаративістики в умовах посилення глобалізації. Наведено зміст екологічної парадигми економічної теорії та обґрунтовано потреба виокремлення соціально-екологічних відносин у системі економічних відносин суспільства. Підкреслено важливість формування сучасної екологічної культури у процесі трансформації економічних систем, коли в її основі мають бути орієнтованість на екологічну доцільність і безпеку, відсутність протиставлення людини і природи. Запропоновано авторське трактування процесу екологізації сучасних економічних систем в умовах посилення глобалізації, переходу людства до суспільства знань та "зеленої економіки". Під екологізацією економічних систем пропонуємо розуміти посилення екологічної спрямованості економічних систем у процесі їх трансформації, що виявляється у становленні сучасної економічної та екологічної свідомості і культури, екологічної відповідальності, утвердженні сучасних екологічних цінностей, формуванні відповідної нормативно-правової, інституційної бази, спрямованої на суспільний контроль за системою зв'язків "людина – економіка – екологія", застосуванні санкцій і стимулів щодо впливу економічної системи на стан екологічної рівноваги в умовах обмеженості природних ресурсів та посилення екологічної кризи глобального, регіонального і локального характеру. Екологізація економічних систем є об'єктивним процесом їх трансформації, домінантою трансформації на зламі тисячоліть, що утверджує усвідомлення екологічних проблем як глобальних. Екологізацію економічних систем розглядають сьогодні як дуже важливий, навіть визначальний, критерій порівняльного аналізу національних систем чи наднаціональних системних утворень. Запропоноване поняття "екологізація економічних систем", на наше переконання, не тільки заповнює відповідну прогалину в економічній теорії, а й дає змогу повністю врахувати екологічний контекст дослідження і порівняння економічних систем на порозі третього тисячоліття.

Сформульовано та науково обґрунтовано методичні підходи щодо концепції публічного управління соціально-економічної безпекою регіону шляхом побудови моделі публічного управління соціально-економічної безпекою регіону, що відрізняється від наявних тим, що вона сформована з урахуванням виявлених факторів соціально-економічної безпеки та специфіки інституційних умов регіону, а також встановлених механізмів публічного управління соціально-економічною безпекою регіону. Визначено, що одним із важливих елементів системи державного управління соціально-економічною безпекою є інституційно-правовий фактор, що включає законодавче та нормативне забезпечення формування та підтримки належного рівня соціально-економічної безпеки в країні та регіонах. Систематизовано проблеми забезпечення соціально-економічної безпеки економіки, визначені фактори та інституційні аспекти забезпечення соціально-економічної безпеки. Це дозволило розробити концептуальну модель державного управління соціально-економічною безпекою регіону. При цьому джерелом виникнення більш стійкого стану і поштовхом до самоорганізації в складній системі є руйнування колишнього стійкого стану. Тому розвиток економіки, в тому числі регіональної, представляє собою стохастичний процес, який характеризується виникненням періодичних дисипацій (розсіювання) накопичених нею ресурсів зростання, внаслідок чого темпи її зростання можуть сповільнюватися – і, на певних етапах, розвиваються в процеси у вигляді криз, нестійких станів, «струсів», екстремальних станів. Тому для ефективного управління розвитком економіки, підвищення соціально-економічної безпеки регіону необхідно формування нової парадигми публічного управління соціально-економічною безпекою, що спирається на ідеї формування структур-атракторів, які здатні «притягувати» позитивні траєкторії розвитку регіону. У процесі самоорганізації регіональної системи, як було зазначено вище, відбувається придбання нею нової якості стійкості в області тяжіння атрактора. Запропонована модель характеризується тим, що відображає важливі складові частини регіональної системи державного управління соціально-економічною безпекою: процес, що забезпечує регулювання, контроль, концентрацію ресурсів на найважливіших сферах соціально-економічної безпеки; структуру, що включає сукупність підрозділів і служб державних органів, що реалізують функції нормативного, інформаційного, організаційного, кадрового та технічного забезпечення системи соціально-економічної безпеки регіону. Мета роботи. Метою статті є дослідження концептуальних аспектів публічного управління соціально-економічної безпекою регіону. Методологія. Значний внесок у дослідженні аспектів публічного управління соціально-економічною безпекою на рівні регіону внесли відомі вітчизняні вчені, такі як Александрова О.Ю., Дикань В.В., Жовнірчик Я.Ф., Івашина С.Ю., Івашина О.Ф. та інших науковців. Аналіз попередніх досліджень та публікацій з даної проблематики свідчить про те, що авторами, як правило, досліджувалися тільки окремі аспекти соціально-економічної безпеки ми розглянемо концептуальні аспекти публічного управління соціально-економічної безпекою регіону. Наукова новизна. Удосконалено механізми публічного управління соціально-економічною безпекою, що реалізуються державою на рівні центру, де виділено спеціальні механізми публічного управління соціально-економічною безпекою, що реалізуються на рівні регіонів. До таких механізмів віднесені: нормативно-правові, фінансові, організаційно-розпорядчі, механізми соціального партнерства, інфраструктурні, інформаційні та механізми конвергенції. Висновки. Запропоновано концептуальну модель публічного управління соціально-економіч- ної безпекою регіону, що відрізняється від наявних тим, що вона сформована з урахуванням виявлених факторів соціально-економічної безпеки та специфіки інституційних умов регіону, а також встановлених механізмів публічного управління соціально-економічною безпекою регіону.

На основі дослідження економічної та екологічної діяльності на початку третього тисячоліття в умовах значного посилення об'єктивних процесів екологізації сучасних економічних систем доведено необхідність переосмислення і перегляду багатьох вже застарілих методологічних положень економічної теорії, її поняттєвого апарату. Загострення проблеми взаємин людини і довкілля зумовило утвердження в економічній теорії екологічної парадигми, яка передбачає розгляд усіх економічних і соціальних процесів крізь призму збереження довкілля, умов існування і розвитку людської особистості. Наголошено, що сучасні підручники з економічної теорії недостатньо враховують екологічний імператив, бо необхідно досліджувати поведінку людей у процесі виробництва, розподілу і споживання матеріальних благ та послуг не просто в умовах обмежених ресурсів, а уже в нових умовах – умовах загострення екологічної кризи глобального, регіонального і локального характеру. Розкрито інституційні засади екологізації сучасних економічних систем з позицій постіндустріальної парадигми та економічної компаративістики в умовах посилення глобалізації. Виявлено зміст екологічної парадигми економічної теорії та обґрунтовано необхідність виокремлення соціально-екологічних відносин у системі економічних відносин суспільства. Наголошено на важливості формування сучасної екологічної культури у процесі трансформації економічних систем, коли в її основі мають бути орієнтованість на екологічну доцільність і безпеку, відсутність протиставлення людини і природи. Запропоновано авторське трактування процесу екологізації сучасних економічних систем в умовах посилення глобалізації, переходу людства до суспільства знань та "зеленої економіки". Під екологізацією економічних систем пропонуємо розуміти посилення екологічної спрямованості економічних систем у процесі їх трансформації, що виявляється у становленні сучасної економічної та екологічної свідомості і культури, екологічної відповідальності, утвердженні сучасних екологічних цінностей, формуванні відповідної нормативно-правової, інституційної бази, спрямованої на суспільний контроль за системою зв'язків "людина – економіка – екологія", застосуванні санкцій і стимулів щодо впливу економічної системи на стан екологічної рівноваги в умовах обмеженості природних ресурсів та загострення екологічної кризи глобального, регіонального і локального характеру. Екологізацію економічних систем є об'єктивним процесом їх трансформації, домінантою трансформації на зламі тисячоліть, що утверджує усвідомлення екологічних проблем як глобальних. Екологізація економічних систем розглядають сьогодні як дуже важливий, навіть визначальний, критерій порівняльного аналізу національних систем чи наднаціональних системних утворень. Запропоноване поняття "екологізація економічних систем", на наше переконання, не тільки заповнить відповідну прогалину в економічній теорії, а й дасть змогу повністю врахувати екологічний контекст дослідження і порівняння економічних систем на порозі третього тисячоліття, відобразить вплив практики на зміну застарілих теоретичних концепцій. Саме екологізація економічних систем і є сьогодні об'єктивною визначальною домінантою парадигмальних змін в економічній теорії ХХІ ст.

Стаття присвячена аналізу основних концепцій і принципів англо-американської філософії кримінального права ХХІ століття. Розкривається суть ретрибутивістського погляду на покарання британського вченого А. Норрі, зокрема ствердження індивідуалістської суті ретрибутивізму, індивідуальної відповідальності як підстави правомірного покарання, ролі суб'єктивних чинників покарання. Досліджується філософсько-правова парадигма А. Ріпштейна, який стверджує про тісну єдність відповідальності та заслуги як у правовому, так і в моральному вияві, що дозволяє виявити суть концептуальних висновків про покарання у філософському та правовому його вимірі та визначити шляхи протидії правопорушенням в сучасних умовах. У статті аналізуються погляди британського вченого Е. Даффа, який вважає, що дослідження основних принципів філософського розуміння кримінально-правових проблем неодмінно призводить до питання про місце у цьому численних суперечностей, що породжуються світоглядним і правовим дискурсом, стають важливим аспектом основних мотивів встановлення кримінальної відповідальності. У теоретичних напрацюваннях провідних представників сучасної зарубіжної філософії права не можна не помітити зацікавлення питаннями криміналізації як специфічного визнання діянь злочинними та встановлення відповідальності за їх вчинення. У статті підкреслюється значення наукового дискурсу стосовно проблем криміналізації американським вченим Д. Гусаком, який звертає увагу на детермінантні тенденції формування засад криміналізації. Констатується те, що вчений прагне своєрідним чином сполучити внутрішньо-персональні аспекти криміналізації, які стосуються стану її суб'єкта, із тими зовнішніми умовами, що існують на рівні її інституцій, провідне місце серед яких займає держава. У статті аналізується концепція прощення британського філософа права А. Норрі, яка базується на твердженні про значення любові як специфічного морального акту, що супроводжує становлення як моральної, так і правової парадигми в сучасних умовах процесу віктимізації.

Робота присвячена питанням розвитку системи безперервної освіти як домінанти сучасної освітньої доктрини. Обґрунтовано потребу якнаймасштабніших досліджень явища й становлення окремої спеціальної парадигми і на теоретичному, і на практичному рівнях, зважаючи на поліпрофесіоналізм як характерну ознаку ринку праці, процеси професійної глобалізації, пріоритет інформаційних технологій, запровадження як пріоритетного компетентнісного підходу, критично малий період напіврозпаду сучасних компетентностей. На основі аналізу розрізнених елементів із досвіду становлення й запровадження безперервної освіти синтезовано основні проблемні питання, вирішення яких забезпечить формування цілісної парадигми системи безперервної освіти, а саме: 1) нормування терміносистеми безперервної освіти; 2) формування загально-державної освітньої стратегії на рівні принципів, завдань, структури, форм і методів тощо; 3) забезпечення належного нормативно-правового забезпечення функціонування безперервної освіти як цілісної системи на рівні законів і підзаконних актів; 4) формування на базі інфраструктури із профільних інституцій та організацій оптимальної ієрархії закладів освіти, які створюватимуть і надаватимуть освітні продукти й освітні послуги у рамках безперервної освіти; 5) використання сучасних інформаційних технологій електронного навчання.

У статті визначено категоріальні аспекти формування понятійної бази в питаннях удосконалення інституціонального середовища регіональної та національної економіки. Визначено основні історичні передумови становлення та розвитку сучасного інституціоналізму. Досліджено особливості впливу інститутів та інституцій на модернізацію продуктивних сил регіонів України в умовах переформатування владних повноважень. Окреслено загальні риси, виокремлено специфічні, зосереджено наукову увагу на етапізації становлення основних парадигм інституціоналізму. Проаналізовано сутнісні ознаки переваг, викликів і загроз, які несе в собі для регіональної економіки процес децентралізація.

У статті висвітлено протиріччя та ускладненості розвитку електронної освіти в сучасному освітньо-комунікативному прос­то­­рі. Представлено розгляд електронної освіти як нової освітньої парадигми XXI ст. Мета статті – огляд та висвітлення ключових форм, завдань, переваг і недоліків електронної освіти як освітньо-комунікативного простору. На основі аналізу наукової літератури запропоновано класифікації й типології електронної освіти на осно­ві різних критеріїв: за ступенем залучення навчальної діяль­но­сті до електронного освітнього середовища, за критерієм часу та інституційної регламентації. У роботі наведено функції елект­ронної освіти як соціального інституту, переваги й недоліки цієї освітньої моделі. Неоднозначність оцінок та невизначеність думок стосовно електронної освіти наштовхує на висновок про, з одного боку, від­носну новизну цього феномену в українському освіт­ньо­му просторі, а з іншого – значні перспективи подальших досліджень і необхід­ність системного та комплексного вивчення.

У статті розглядаються конституційно-правові проблеми вдосконалення врядування в організації публічної влади, які не знайшли достатньої розвідки у конституційному праві. Досліджуються категорії «врядування», «належного врядування» в контексті організації публічної влади. Дається характеристика поняття та концепції «належного врядування» з огляду на міжнародно-правові документи. Прослідковується взаємозв’язок врядування з розвитком інститутів громадянського суспільства та вдосконаленням конституційно-правового регулювання засад публічної влади. Розглядаються пропозиції щодо поширення антропологічних філософських поглядів на природу, аксіологію влади і праворозуміння. Акцентується увага на принципі єдності, цілісності публічної влади і у цьому сенсі висловлюються пропозиції про можливість кореляції відповідних норм першого розділу Конституції України. Це дає можливість окреслити нову парадигму конституційно-правового регулювання взаємовідносин суб’єктів врядування, вдосконалення законодавства щодо засад організації публічної влади, впровадження в практику діяльності органів публічної влади, інституцій громадянського суспільства принципів належного врядування.

Досліджено та узагальнено характерні тренди розвитку лісової політики як наукової дисципліни. На основі аналізу процесів зміни парадигми лісової політики та економіки лісокористування, суспільних змін і глобальних проблем поглиблено розуміння теоретико-методологічної сутності та економічного змісту лісової політики, як сучасної наукової дисципліни, її взаємозвязки з іншими дисциплінами і особливості понятійного відображення різних інтерпретацій. Систематизовані епістемологічні підходи до лісової політики та економіки лісокористування. Узагальнено наукові підходи, характерні для досліджень з лісової політики, на основі огляду наукових праць як стосовно неї, так і в ширшому контексті публікацій з екологічної та природоохоронної політики. Обгрунтовано перспективи розгортання досліджень з лісової політики, зумовлені її важливістю для вирішення актуальних проблем, на які інші науки не дають відповіді: аналіз взаємних впливів політик різних секторів та їхньої взаємодії, інституційний аналіз, вивчення ринків, соціально-економічні дослідження ставлення різних категорій і груп населення до послуг лісових екосистем, вивчення потреб зацікавлених сторін.

Досліджено соціальні аспекти креативного менеджменту з позицій платформи соціально-економічної парадигми національної економіки та побудови соціально орієнтованого суспільства, заснованого на знаннях. Зазначено, що креативний менеджмент є багатокомпонентним управлінським впливом, пов'язаним із процесами генерування і впровадження у соціально-економічний простір нових ідей, заснованих на постійно оновлюваному знанні. Показано, що завданням інституційної підтримки креативного менеджменту є сприяння розвитку високотехнологічних галузей та інтеграція національної економіки у світове науково-інноваційне співтовариство. Креативність керівника проявляється у творчому ставленні до справи, вмінні критично бачити проблему та формулювати нові задачі перед підлеглими. Доведено, що наявність антагоністичних умов вимагає поєднання жорсткості та гнучкості в управлінні, дотримання принципів "обмежувального фактора" для забезпечення конструктивного вирішення проблеми. Зазначено, що в етичному контексті завданням креативного менеджменту стає управління кумулятивним накопиченням технологічних перетворень та постійний моніторинг можливості їх позитивного, негативного (зокрема, і небажані технологічні, екологічні, інформаційно-правові ефекти) чи різновекторного впливу на безперервне оновлення вихідних умов для подальших трансформацій.

Домінуюча парадигма енергогенерування централізована, високовуглецева і породжує енергетичну бідність. Імператив глобальної зміни клімату пріоритезує процес енергетичного переходу, одним із аспектів якого є стале енергетичне використання деревної біомаси. Обґрунтовано необхідність трансформації енергетичного сектора шляхом використання холістичних методів дослідження і деліберативних методів прийняття рішень. Побудовано причинно-наслідкову модель процесу енергетичного переходу і потокову модель поширення екоінновацій для процесу формування енергетичних кооперативів. За результатами регресійного аналізу макроекономічних показників глобальної конкурентоспроможності країн виконано параметризацію потокової моделі для умов України. За результатами моделювання, проведеного з використанням цієї моделі, встановлено, що процес формування енергетичних кооперативів відбуватиметься повільно, насамперед – через неефективність інституцій. Однак відповідно до здійсненого нами опитування в м. Борислав встановлено, що 18,1 % респондентів знайомі з концепцією енергетичних кооперативів, з яких кожен п’ятий готовий вкласти власні кошти в їхній розвиток, близько половини опитаних бажають змінити системи опалення в своїх помешканнях, що значно простіше зробити членам кооперативів. Використовуючи причинно-наслідкову модель, протестовано запропоновані нами SWOT-стратегії процесу покращення енергетичного використання деревної біомаси в житловому секторі, визначено додаткові важелі впливу, виявлено потенційні небажані наслідки і джерела непевності, що сприятиме глибшому розумінню і кращому управлінню процесом енергетичного переходу.

Зародження і становлення педагогічної біографістики як окремого, складного феномену детермінувалося комплексом взаємопов’язаних суспільних, соціокультурних, освітньо-наукових факторів. Існують передумови та чинники формування педагогічної біографістики. До передумов належать європейські традиції історико-біографічного жанру (доба Античності, Середньовіччя, Відродження, Просвітництва, Новітнього часу); українська біографічна традиція («літописна житійна» кінця Х-ХVI ст., козацько-літописна кінця ХVI- ХVIІІ ст., «емпірично-наукова» ХІХ с.; імперська (російська і австро-угорська) та західноукраїнська та радянська 20-30 рр. ХХ ст. та саме біографічний підхід в історії філософії та психології, літературознавства. Чинники виокремлено на суспільно-політичні та державно-політичні, що визначило ідеологічні доктрини розвитку освіти і науки; науково-методологічні напрями; моделі; рефлексії пізнання і дослідження суспільного розвитку (персоналізм, фрейдизм); тенденції розвитку та інституційна структура історико-педагогічної науки та етапи розвитку педагогічної думки. Концентровано-ретроспективний погляд на розвиток європейської біографічної традиції дозволяє зробити низку проміжних висновків. Розвиток біографії завжди обумовлювався існуючими суспільно-політичними і соціокультурними умовами і відразу реагував на чергові зміни у суспільних настроях, ідейних парадигмах, світоглядних очікуваннях. Ця обставина та загальний поступ гуманітарних наук стимулювали й узалежнювали модифікацію типів, видів, родів біографічних творів і їхніх методологічних засад, які в загальному вимірі еволюціонували між художнім і науковим жанрами. Традиція українського біографічного жанру, її розвиток та історико-педагогічні умови, опираючись на тісний взаємозв’язок, заклали основу для виникнення, розвитку та становленню педагогічної біографістики в останній третині ХХ – на початку ХХІ століття. Ключові слова: феномен, біографістика, науково-методичний підхід, розвиток біографії.

Вступ. В умовах сучасної промислової революції Україні потрібна реіндустріалізація на засадах інноваційної модернізації, яка неможлива без створення відповідних інститутів.Проблематика. Формування та реалізація сучасної політики регіонального розвитку, яка спрямована за активізацію інноваційної діяльності, вимагає пошуку нових можливостей через створення та ефективну дію інститутів регіонального розвитку. Мета. Обґрунтування теоретичних підходів до розуміння сутності інститутів регіонального розвитку та їхньої ролі в інноваційній модернізації економіки.Матеріали й методи. Використано теоретичне надбання економічного вчення провідних учених з проблем інституційної обумовленості інноваційних процесів. Дослідження базується переважно на інституціональній парадигмі тапередбачає синтез інституціонального та еволюційного підходів.Результати. Інститути регіонального розвитку запропоновано розглядати у широкому розумінні як диференційовані регуляторні режими, які створюють умови для досягнення бажаного соціально-економічного стану системи вцілому через надання можливості господарюючим суб’єктам вилучати інноваційну ренту; у вузькому розумінні, інститути регіонального розвитку — це організації різної організаційно-правової форми, які є елементами регіональноїінноваційної інфраструктури і забезпечують розвиток і підтримку всіх стадій інноваційного процесу, мінімізуючи трансакційні витрати.Висновки. Висунуто гіпотезу що інститути регіонального розвитку — це не тільки організації, механізми, інструменти й норми поведінки, які створені державою, а й результати інституціоналізації на мезорівні правил, вироблених колективом господарюючих суб’єктів. Подальші дослідження полягають у визначені можливостей формування інститутів регіонального розвитку в результаті здійснення колективних спроб подолання умов невизначеності та мінімізації трансакційних витрат в процесі інноваційної активності.

Розглядаються методологічні, науково-теоретичні, конституційні та законодавчі основи сучасного стану і перспектив еволюції доктрини земельного права та законодавства у контексті реалізації Цілей Сталого розвитку (ЦСР) в Україні на період до 2030 р. Мета статті – провести науково-теоретичний аналіз і зробити фахову оцінку сучас ного стану земельно-правової доктрини, системи і структури земельного права і законодавства та їх функціонального призначення як складових національної правової системи у забезпеченні механізму правового регулювання земельних відносин у контексті реалізації ЦСР і на цій основі сформулювати висновки і зр обити рекомендації з розбудови земельного права, удосконалення системи, структури та змісту законодавства відповідно до Конституції України у контексті ЦСР в Україні як у демократичній, правовій і соціальній державі. Стверджується, що з причин об’єктивного і суб’єктивного характеру назріла потреба у перегляді усталених у теорії земельного права ідей, поглядів, концепцій на юридичну природу сучасного земельного права і законодавства та поступового переходу до нової парадигми правового регулювання земельних і поєднаних із ними інших суспільних відносин з огляду на взяті Україною зобов’язання з реалізації ЦСР до 2030 р. Встановлено, що в сучасній доктрині земельного права України залишаються не дослідженими теоретичні і практичні питання правового забезпечення реа лізації таких ЦСР, як подолання бідності, запобігання голоду, забезпечення екосистемного підходу у використанні земель та інших природних ресурсів у сільському, лісовому і водному господарстві. Тому у чинному земельному та поєднаному з ним аграрному, екологічному та іншому законодавстві не знаходять свого законодавчого вираження і нормативного закріплення юридичні, інституційно-функціональні та інші засоби забезпечення реалізації ЦСР. Зроблено висновок про те, що зміна парадигми правового регулювання земельних відносин відповідно до Конституції України у контексті реалізації ЦСР із необхідністю потребує пере-гляду системи і структури земельного законодавства з огляду на заплановані заходи з рекодифікації цивільного законодавства України. Запропоновано переглянути всю систему земельного законодавства на предмет відповідності його Конституції України, відмовитися від подальшої кодифікації земельного законодавства у формі Земельного кодексу, розробити і прийняти такі основоположні закони: “Про власність на землю Українського народу”, “Про використання землі в Україні”, “Про охорону землі як основного національного багатства Українського народу”, “Про державне регулювання земельних відносин у ринкових умовах”, а також функціональні закони з питань публічного адміністрування у сфері земельних відносин.

Криза парламентаризму, параліч багатьох публічних правових механізмів, колапс у діяльності певних конституційних інституцій, деградація вихідних засад конституціоналізму знову і знову обумовлюють пошук найбільш оптимальних та ефективних шляхів вирішення викликів, які ставить час перед існуючим конституційно-правовим режимом України. Одними з доцільних шляхів удосконалення системи народовладдя в Україні можуть стати інструменти прямої електронної демократії, які знову перебувають на порядку денному сучасного політикуму й нині активно дискутуються громадськістю. Метою статті стало прагнення автора продемонструвати зріз підходів до прямої електронної демократії, які наразі побутують у світі, академічних колах, серед мислителів, практиків запровадження демократичних електронних інструментів. Демонстрування основних підходів дає змогу більш глибинно опанувати юридичну природу цього складного явища, що зародилося й існує на межі конституційного права, політології, соціології, інформаційно-технічних знань. Основні результати дослідження полягають у виокремленні та систематизації головних концептів електронної демократії та їх вимірі у конституційно-правовій парадигмі, адже пряма електронна демократія була генерована інтернет-спільнотою як явище саморегуляції цифрового суспільства і не була штучно розроблена науковцями-конституціоналістами. Досі пряма електронна демократія не знайшла своєї точної індексації у категорійному апараті конституційного права і перебуває у стадії розробки й осмислення як особлива форма політико-правового режиму чи як його підвид, особлива форма. Основними висновками з цієї публікації є умовиводи про доцільність осмисленого, поступового, належним чином розробленого інструментарію прямої електронної демократії у практику реалізації конституційних прав народовладдя.

У статті виявляються особливості реалізації концепту «держава в смартфоні» як напряму підвищен-ня юридичної відповідальності держави в сучасній Україні. Вказується, що Україна, як і більшість інших сучасних держав, вступила в цифрову добу, закономірності суспільного розвитку якої вимагають глибоких наукових досліджень. Цифровізація суспільних відносин зумовила виникнення нової форми сучасної держави – електронної або цифрової. Своєю чергою у наукових дослідженнях, що акцентують увагу довкола цього феномену, виокремлюються дві провідні парадигми: одна наголошує на компліментарності електронної держави до тієї системи державного управління, що виробилася на основі попередніх адміністративних практик, тоді як друга наполягає на принциповій новизні сутності електронної держави, яка суттєво модифікує як внутрішню інституційну будову держави, так і специфікує механізм її взаємодії з громадянами та сферою приватного бізнесу. У контексті розгляду електронної держави потребує переосмислення юридична відповідальність такої держави, зумовлена як інституційними зрушеннями в самій електронній держави, так і суттєвим розширенням каталогу людських прав, зокрема включенням до нього так званих цифрових прав. Зроблено висновок, що українське законодавство досить стрімко розвивається в напрямі супроводження процесів цифровізації, хоча досі не відзначається системним та завершеним характером. Додаткового імпульсу цьому розвиткові надала концепція «держава в смартфоні», що передбачає комплекс масштабних зусиль держави в напрямі цифровізації більшості публічних послуг населенню та супроводжується набли-женням цих послуг до споживача. Водночас означена програма змін не містить системних заходів щодо зміцнення юридичної відповідальності держави з метою уникнення ситуацій використання електронних засобів та методів для відходу від демократичних принципів і засад управління, подолання цифрової нерівності, захисту особистих даних, які містять електронні реєстри, від можливих уражень. Загалом, у контексті реалізації концепту «держава в смартфоні» порушується питання істотного розширення меж і подальшої конституційно-правової специфікації юридичної відповідальності держави перед особою та суспільством.

Стаття присвячена дослідженню правової основи міжнародних стандартів прав і свобод людини та громадянина. Проаналізовано наукові підходи до визначення поняття міжнародних стандартів прав людини і громадянина, а також розглянуті питання забезпечення прав і свобод людини і громадянина відповідно до міжнародних стандартів, закріплених в міжнародно-правових документах. Здійснено аналіз міжнародно-правових актів, які містять відповідні стандарти в сфері дотримання прав людини і громадянина, а також розглянуто їх класифікацію. Міжнародні стандарти прав людини є системою прав, які розкривають сучасну ідею прав людини, закріплену в основних міжнародно-правових документах і, відповідно, визнану в усьому світі. Стандарти основних прав і свобод людини і громадянина регулюються низкою міжнародно-правових актів, що визначають політичні, природні, культурні, соціальні права. Автор зробив висновок про те, що у основу Конституції України закладено принципово нові правові парадигми зовнішньої і внутрішньої державної політики України, що спрямовані на утвердження й забезпечення прав і свобод людини і громадянина. А це об’єктивно вимагає істотної переорієнтації та модифікації всієї національної правової системи. В Україні набуває поширення теорія визнання людської гідності, яка є інтегративною властивістю природи людини та виступає як один з інституційних джерел її основних прав. І з огляду на це у загальній теорії права сформульовано антропогенну інтерпретацію людської гідності, поняття якої визначається як самоцінність людини як унікальної біосоціальної істоти. На переконання автора, зазначені доктринальні позиції у ближній перспективі вимагатимуть відповідної нормативно-правової і навіть конституційної регламентації. Адже держава має охороняти, захищати права і свободи людини та громадянина, гарантувати їх реальне здійснення. Відповідно, держава повинна створювати необхідні умови для гідної праці, надавати соціальну допомогу тим, хто перебуває у складних життєвих обставинах.

У статті розглянуто трактування сутності терміна «потенціал» як складного, багатоманітного поняття, що поєднує насамперед ресурси, засоби, джерела, необхідні для функціонування системи, котрі в разі реалізації можливості їх мобілізації i використання за певних умов здатні надати розвитку системи якісно нового імпульсу. Загальновідомо, що стрімкий економічний і науково-технологічний розвиток розвинених економік у другій половині ХХ ст. пов'язаний зі значною кількістю винаходів та нововведень. Поява інновацій, які суттєво вплинули на продуктивність праці та витрати виробництва, стала результатом дії науково-технічного прогресу. Відповідно, трансфер технологій, імплементація нововведень у виробництво потребують великих фінансових ресурсів, інвестицій, що й зумовлює поєднання категорій «інновації» та «інвестиції». Розкрито сутність інноваційного та інвестиційного потенціалів та описано їхні складники. Удосконалено трактування поняття інноваційно-інвестиційного потенціалу економічного розвитку на засадах сталості як здатність економічної системи за збалансованими екологічним та соціальним склaдниками розвитку до здійснення інноваційної діяльності за наявності сприятливoго інвестиційного середовища. Реалізація інноваційно-інвестиційного потенціалу неможлива без механізмів йoго формування та використання, тому, узагальнюючи підходи до трактування сутності понять «господарський механізм», «економічний механізм», «інституційний механізм», було запропоновано парадигму: механізму формування інноваційно-інвестиційного потенціалу, який визначено як систему причино-наслідкових та обернених зв’язків між усіма елементами потенціалу в усіх сферах національної економіки та різних рівнях господарювання для підвищення ефективності його застосування; механізму використання інноваційно-інвестиційного потенціалу, в основі якого лежить узгодження приватних і суспільних інтересів на основі вдосконалення нормативно-правового забезпечення, зміни економічної структури національного господарства, здійснення моніторингу діяльності суб’єктів економіки, інформаційно-аналітичного та кадрового забезпечення процесу залучення інвестиційних ресурсів, що знаходить вираз у цілях, формах і результатах їх взаємодії на всіх рівнях.

У статті розглядається питання формування правових засад розвитку в Україні громадянського суспільства в умовах перехідного періоду. Автор статті звертає увагу на проблеми нерозвиненості методів і форм впливу гро¬мадськості на прийняття органами влади управлінських рішень, що призводить до дисбалансу між суспільними і державними інтересами, а також поглиблення соціальних конфліктів. Акцентовано увагу на тому, що означе¬на проблема активізується в умовах перехідного періоду, на етапі якого перебуває Україна, оскільки з’являєть¬ся потреба впровадження додаткових механізмів захисту прав і свобод громадян. Саме тому за мету статті автор ставить комплексний теоретико-правовий аналіз впливу перехідного правосуддя на процес розбудови в Україні громадянського суспільства. В статті проаналізовано основні нормативно-правові акти, в яких закріплено пра¬вові засади розбудови громадянського суспільства в Україні, з подальшим визначенням ключових недоліків, які заважають зміні парадигми відносин між владою та громадськістю. Автор доходить висновку, що перспектив¬ними напрямами розвитку громадянського суспільства в Україні в умовах перехідного періоду є: чітке розмежу¬вання понять «участь громадськості в реалізації державної політики» та «неправомірне втручання громадськості в діяльність органів влади»; впровадження системи зрозумілих та реальних критеріїв оцінки стану розвитку гро¬мадянського суспільства в Україні; перегляд доктрини участі інститутів громадянського суспільства у законотво¬рчості та прийнятті інших, важливих для держави рішень. Автор доводить, що принципи та напрями перехідного правосуддя відіграють значну роль у розвитку громадянського суспільства в Україні, розширюючи функціональ¬ні можливості інститутів громадянського суспільства. Автор також детально аналізує наступні напрями пере¬хідного правосуддя, які сьогодні впливають на процес становлення в Україні громадянського суспільства: кон¬статація істини (визначення так званих «пункту відправлення» та «пункту прибуття»); інституційні реформи (впровадження механізмів взаємодії та координації влади і громадськості в різних галузях суспільного життя); удосконалення законодавства та практики його застосування (розвиток громадянського суспільства не можливий без модернізації відповідного законодавства).

Метою статті є аналіз правових механізмів реалізації конституційного статусу Президента Угорщини, зокрема у сфері захисту демократичної діяльності державного апарату. Наукова новизна. Проведено ретроспективний аналіз конституційних норм, що регулюють участь Президента Угорщини в законодавчому процесі. Висновки. Виокремлено закони конституційного значення, що суттєво впливають на зміст президентських повноважень в контексті визначення впливу президента на формування нормативно-правової бази та визначають акторів на законодавчому полі. На підставі ретроспективного аналізу визначено, що Президент Угорщини виконує другорядну роль у законодавчому процесі, а у період з 1989 по 2010 роки – функцію захисту демократичної діяльності державного апарату та, більш того, захисту конституційних прав і свобод людини від звуження обсягу існуючих соціальних прав з боку законодавця, перебрав на себе Конституційний Суд Угорщини. З цього приводу досліджено спосіб впливу Конституційного Суду на законотворчість та окреслено панівну правову парадигму угорської системи стримувань і противаг та її теоретичний базис у період з 1989 по 2010 роки. Особливий акцент зроблено на способі демонтування «старої» Конституції 1989 року у рамках існуючої системи стримувань і противаг та встановлення нової системи конституційно-правових відносин з Основним Законом 2011 року. У рамках нової політичної кон’юнктури Президент Угорщини залишився поважним суб’єктом конституційно-правових відносин із досить обмеженою правоздатністю. Своєю чергою, дієздатність Конституційного Суду було обмежено правовою конструкцією. На нашу думку, в Угорщині склалася політико-правова система без реалізації концепції взаємних стримувань і противаг між вищими органами державної влади. За цих умов, ефективність демократичного контролю державних інституцій досить невизначена. Серйозність проблематики реалізації Президентом функції захисту демократичної діяльності державного апарату, особливо у контексті актуальних тенденцій розвитку української державно-правової системи, спонукало авторів висловити свої погляди відносно розв’язання зазначеного питання.

На сучасному етапі розвитку суспільства все частіше виникає розуміння необхідності переходу до вивчення соціологічної природи права та його ролі у забезпеченні необхідних соціальних результатів. Метою статті є висвітлення зв’язку концепції правової системи з соціологічним розумінням права, а також трансформації поглядів на сутність і функції правової системи в контексті розвитку соціології права від початку ХХ ст. до сьогодні. У статті розглядається концепція правової системи з позицій соціологічного розу міння права у контексті історико-правового дискурсу, який відображає розвиток як соціології права за останні 100 років, так і еволюцію соціологічного розуміння сутності правової системи, зв’язок останньої з іншими соціальними підсистемами, її структуру і функції. У статті пропонується аналіз поглядів представників найбільш відомих шкіл соціології права. Зокрема, серед представників європейських учених особлива увага приділяється представникам німецької (М. Вебер та Є. Ерліх) та французької (Е. Дюркгейм, Л. Дюгі) шкіл соціології права. Відзначається той зв’язок між розвитком правової системи та змінами парадигми розвитку суспіль них відносин, який свого часу підкреслювали представники обох зазначених шкіл. Серед інших цікавих ідей слід виокремити думку щодо зменшення ролі держави як регулятора суспільних відносин, пов’язану з розвитком приватноправової сфери та громадянського суспільства, яку свого часу запропонував Л. Дюгі. Аналізуючи праці представників американської школи соціології права (Б. Кардозо, Р. Паунд, К. Ллевеллін), підкреслюється зв’язок правової системи з процедурами здійснення правосуддя та судовою системою як такою, що являє собою механізм двостороннього зв’язку між правом та іншими соціальними підсистемами, який, зі свого боку, забезпечує відповідність розвитку правової системи швидким змінам постіндустріального суспільства. Головним висновком статті є теза про те, що, аналізуючи право як основну регулятивну систему суспільних відносин, теоретики соціології права підкреслюють різноманітні й багатогранні зв’язки правової системи з іншими соціальними феноменами. Розуміння ж правової системи як системи юридичних комунікацій підкреслює необхідність усвідомлення проблематики особливого статусу інституцій і тих підстав, які уповноважують ці інституції для створення відповідної системи комунікацій.

Метою статті є спроба осмислення евристич- ного потенціалу концепту «ненормального» у розумінні між- дисциплінарних зв’язків, які формуються у сучасному людиноз- навстві. Методологічним підґрунтям дослідження послужили принципи і категорії діалектики, філософської антропології, медичної антропології, християнської антропології, цілісний і соціокультурний підхід до пізнання людини і формування нових, синтетичних форм знання про неї. Наукова новизна. Запит на нові методологічні засоби організації і реорганізації знань про людину у другій половині XX століття був усвідомлено сформу- льований як у закордонній, так і в радянській і пострадянській філософії. Постмодернізм, який, здавалося б, повстав проти будь-яких методологій, усе ж в особі М. Фуко ставить свою методологічну парадигму розгляду людини у просторі зістав- лення нормального і ненормального. Концепт «ненормального» є плодом своєрідного синтезу емпіричного та теоретичного підходу до розуміння ненормальності як специфічного медикалі- зованого феномену, зверненого до суспільства, до соціокультур- ного простору буття людини. Медикалізація суспільного жит- тя є необхідною (під час епідемій ‒ проказа чума, короновірус) і водночас стає небезпечною, коли способи і форми боротьби із чумою, сприяючи зрощенню влади і знання, закріплюються в сус- пільстві назавжди. Висновки. Цінність дослідження М. Фуко полягає в тому, що він, розкриваючи зміст і сенс концепту ненормального, виходить з аналізу зв’язків медицини як знання та царини практичної діяльності і влади. Зв’язків глибоких, час- то завуальованих, але які завжди виявляються у просторі вза- ємодії «знання ‒ влада». Історичний дискурс допомагає М. Фуко показати джерело домагання – влади над тілом, форми якої змі- нюються відповідно до розширення соціокультурного простору інституцій, що функціонують, і які бажають здобути цю владу. На прикладі аналізу появи медичної експертизи мислитель роз- криває механізм створення міждисциплінарних зв’язків, які, як не парадоксально, сприяли подальшому поглибленню диференці- ації медичних знань. Але водночас М. Фуко завжди виділяє опо- середковані ланки, які утримують міждисциплінарні зв’язки.

Автор відстоює свою думку, що незважаючи на поширеність типології Р. Нібура, її застосування до протестантського середовища України виявляється практично неможливим та нерелевантним. Одним з провідних доказів автора є збережене віровизнання з одного боку та істотна зміна рівня залученості протестантів в український соціум. З огляду на динамічність соціального виміру протестантів на тлі теологічного консерватизму, автор пропонує використання динамічних моделей, які вимірюють декілька показників на відміну від застарілої моделі Р. Нібура. Зокрема розглянуті випадки, коли для окремих християн взаємодія з суспільством буде провідною задля актуалізації місійних задач, або герменевтичного покликання, передумовою такого впливу є не лише наявність можливості, але й саме по собі богослов’я взаємодії із суспільством та вихідна герменевтика. Автор погоджується з запропонованими парадигмами Д. Холінджера та Л. Світа. Відтак розглянуті наступні вектори взаємодії з суспільством: 1) надання гуманітарної допомоги; 2) створення альтернативних християнських інституцій; 3) розповсюдження «Благої Вістки» як спосіб не лише поширення вірувань, але й спроба досягти структурних змін у суспільстві; 4) пророче проголошення як спосіб впливу на наявні негативні тенденції; 5) політичне лобіювання із спробою недопущення прийняття певних законопроєктів, або навпаки їх просування; 6) створення політичних партій або політичних груп; 7) ненасильницький супротив; 8) практика християнського втілення як прояв вірності Богу із розумінням, що досяжність етичних стандартів можлива лише в межах християнської спільноти; 9) особистий вплив, з розумінням, що християнин дотримується відмінних від суспільства морально-етичних принципів, але при цьому застосовує їх не лише у межах християнських громад, але й взаємодії з суспільством. Разом з цим, продемонстрована можливість використання типології Л. Світа, де вимірюється ступінь змінності двох континуумів: Наратива та Методів.

У статті проаналізовано питання впливу правової доктрини на розвиток адміністративного права. Констатовано, що ідеї, теоретичні конструкції, уявлення про напрями розвитку суспільства і держави, зароджені в доктрині права, становлять собою підґрунтя для формування правил поведінки, які об’єктивуються у законодавчі норми. Особливо залежним від ідеологічних парадигм вважається адмі ністративне право. На сучасному етапі становлення громадянського сус пільства й державотворення відбувається пошук оптимальної моделі правового регулювання відносин між приватною особою та державою у сфері публічного адміністрування. Підґрунтям для розвитку адміністративно-правової доктрини слугують конституційні норми, найбільш значущу роль серед яких відіграють положення про те, що Україна є правовою державою, людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнані найвищою соціальною цінністю, а також що орга ни державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Концепція “людиноцентризму”, породжена Конституцією України і підтримана абсолютною більшістю адміністративістів, стала осно вою, до якої тяжіють наукові розвідки у сфері адміністративного права. Вона сформувала уявлення про адміністративне право як таке, що спрямоване на реалізацію та захист конституційних прав і свобод людини та громадянина. “Людиноцентризм” проявився у впровадженні в інструментарій адміністративно-правової науки категорії “суб’єктивних публічних прав”, що відіграє принципову роль для підтвердження можливості приватної особи за власної ініціативи вступати у відносини з публічною адміністрацією та вимагати від останньої поведінки, спрямованої на задоволення потреб такої особи. Зазначено, що суб’єктивні публічні права являють собою умови реалізації основних прав людини і громадянина, закріплених Конституцією України. Важливого для адміністративного права значення набуває ідея адміністративної процедури, сутність якої полягає в установленні обов’язків суб’єктів влади приймати рішення щодо приватних осіб за уніфікованими правилами, серед яких визначальне місце займають: гарантування права особи бути вислуханою при розгляді її справи; забезпечення права брати участь в адміністративній процедурі особисто або через представника; зазначення засобів правового захисту; необхідність мотивувати рішення, прийняте не на користь приватної особи; доступ особи до інформації про її справу. Констатовано, що адміністративне право також має своїм призначенням вироблення правового механізму для задоволення публічного інтересу. Шляхами його забезпечення визначено, по-перше, діяльність суб’єктів публічного адміністрування, спрямовану на виконання законів щодо організації та функціонування певних інституцій, у яких об’єктивуються потреби різних осіб – громадян, об’єднань, держави. До таких сфер життєдіяльності належать: охорона здоров’я, освіта, національна безпека, оборона, публічний порядок тощо. По-друге, способом забезпечення публічного інтересу названо можливість представників влади обмежувати права і свободи приватних осіб із мотивів потреб демократичного суспільства, як-то: належного визнання та поваги прав і свобод інших, справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту.

Освіта – основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави. Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищення освітнього рівня народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями [1].Провідним орієнтиром в ХХІ столітті в суспільстві знань постають гуманізація та інтелектуалізація соціальних відносин, а першочергового значення набувають знання та інформація. Актуальність проблеми обумовлюється перетворенням освіти на один з вирішальних соціокультурних чинників інформаційного суспільства. З огляду на динамічні зміни у сучасному глобалізованому світі, які детермінували нові вимоги до рівня освіти, професійної підготовки і компетентностей фахівців, сьогодні на національну вищу освіту покладається завдання формування сучасної національної еліти, здатної забезпечити відтворення та розвиток інноваційного потенціалу демократизації суспільства.Реорганізація освіти відповідно до вимог сучасності – комплексне завдання. Воно включає модернізацію управління як всієї системи освіти, так і окремими її закладами; зміну форм і методів навчального процесу; підвищення якості навчання студентів; перегляд кількості напрямів підготовки; постійне підвищення кваліфікації професорсько-викладацького складу; забезпечення академічної і трудової мобільності студентства; інноваційні підходи до проблем фінансування та самофінансування освітніх закладів тощо. Зокрема, у Національній доктрині розвитку освіти пріоритетним розвитком визначено впровадження новітніх інформаційно-комунікативних технологій, а поєднання освіти і науки розглядається як умова модернізації системи освіти, головне джерело її подальшого розвитку [2].Актуальні проблеми становлення сучасної освітньої парадигми та модернізаційних зрушень в системі вищої освіти проаналізовані в роботах В. П. Андрущенка, М. З. Згуровського, І. А. Зязюна, С. Ф. Клепка, К. В. Корсака, В. Г. Кременя, В. І. Лугового та інших вітчизняних науковців. В роботах Д. Белла, З. Бжезинського, І. Валлерстайна, У. Дайзарда, Ж. Еллюля, Г. Кана, Г. Кіссінджера, Р. Коена, Ж.-Ф.Ліотара, Т. Куна, М. Макклюєна, Й. Масуди, Р. Рорті, Т. Стоуньєра, А. Тоффлера, А. Турена, Ф. Уебстера, П. Фейєрабенда, М. Фуко, Ф. Фукуями, Ю. Хаяші, Ф. Хіггса, П. Штомпки, К. Ясперса відображено проблеми концептуальних засад глобальних змін суспільства, визначено теоретичні (наукові, інтелектуальні) знання, інновації та інформаційні технології.Ключові проблеми інформатизації освіти як складової інформатизації суспільства, аналіз педагогічного потенціалу інформатизації навчального процесу розкрито в працях В. Ю. Бикова, А. Ф. Верланя, А. М. Гуржія, Ю. О. Дорошенка, А. П. Єршова, М. І. Жалдака, Ю. О. Жука, Ю. І. Машбиця, І. Ф. Прокопенка, В. Д. Руденка, О. В. Співаковського та багатьох інших науковців.Аналіз проблем інформатичної освіти, дослідження теоретичних і методичних аспектів навчання інформатики в сучасних умовах знайшли відображення в працях А. П. Єршова, М. І. Жалдака, К. К. Коліна, Е. І. Кузнєцова, О. А. Кузнєцова, М. П. Лапчика, В. М. Монахова, Н. В. Морзе, О. О. Ракітіної, Ю. С. Рамського, С. А. Ракова, C.О. Семерікова, В. Ф. Сухіної, Ю.В. Триуса та інших.Проте, не зважаючи на достатню кількість наукових публікацій з численних питань реформування національної вищої освіти, сьогодні чітко окреслюється коло проблем, які потребують подальшого осмислення й аналізу.Структурне реформування національної системи вищої освіти, зміна освітніх програм і проведення необхідних інституційних перетворень у вищих навчальних закладах України здійснюється в рамках Болонського процесу. У багатьох його документах зазначається, що він не передбачає уніфікації змісту освіти, натомість кожна країна-учасниця має зберегти національну палітру, самобутність та надбання у змісті освіти і підготовці фахівців з вищою освітою, а далі запровадити інноваційні прогресивні підходи до організації вищої освіти.Аналіз теорії та практики архітектурної освіти свідчить, що рівень професійної підготовки молодих архітекторів не відповідає міжнародним вимогам, що негативно позначається на продуктах архітектурної діяльності, а отже, на якості навколишнього середовища та життя суспільства в цілому. Це зумовлено суперечністю між потребою послідовного, цілеспрямованого залучення майбутніх фахівців до професійного та соціокультурного досвіду, опанування новітніми інформаційно-комунікаційними технологіями та відсутністю ефективних освітніх технологій формування професійної культури майбутніх архітекторів [3].Світовий і вітчизняний досвід сучасної архітектури свідчить про те, що єдиний процес інформатизації в архітектурі розвивається по двох паралельних руслах: перше – технологічний супровід проектування, істотно інтенсифікує і змінює його процесуальне зміст. Друге – дослідження, що проводяться у віртуальному середовищі (або віртуальні дослідження), що активізують творчий потенціал проектувальника і формують професійну мову сучасного архітектора. Вітчизняна практика вищої архітектурної освіти розвивається в основному в першому руслі – спонтанного впровадження цифрових технологій шляхом вивчення пакетів комп’ютерних програм. Це задовольняє, насамперед, попит архітектурно-будівельного ринку на фахівця, що володіє ремеслом, необхідним для оформлення проектної документації в електронному вигляді. Однак така спеціалізація не служить розвитку художньої складової архітектурної професії [4].Різним теоретичним і методичним аспектам підготовки архітекторів у системі вищої освіти присвячено дослідження К. С. Алабяна, Ю. С. Асєєва, Л. Г. Бачинської, М. Г. Бархіна, Є. Д. Білоусова, Ю. М. Бі­локоня, В. М. Вадимова, Ю. П. Волчок, Н. В. Докучаєва, М. М. Дьоміна, В. І. Єжова, О. В. Кащенка, Л. М. Ковальського, Г. І. Лаврика, І. Г. Лежави, В. П. Мироненка, В. Є. Михайленка, Д. Л. Мелодинського, Н. Ф. Метленкова, Т. Ф. Панченка, О. С. Слєпцова, Г. Ю. Сомова, В. О. Тімохіна, В. В. Товбича, М. А. Туркуса, В. П. Уреньова, В. Р. Усова, Г. Й. Фільварова, У. А. Кисельової, І. С. Ніколаєва, М. В. Никольського, Н. Ф. Нечаєва, Е. А. Левінсона, С. О. Хан-Магомедова, Л. П. Холодової, М. І. Яковлєва, О. В. Чемакіна, Ю. О. Дорошенка, Ю. М. Ковальова, О. А. Трошкіна, Л. М. Бармашина, Г. І. Болотова.Проблеми архітектури і архітектурної освіти також постійно знаходяться в центрі уваги міжнародних суспільних та професійних організацій. Зокрема, ці проблеми представлено в Хартії Міжнародного Союзу архітекторів та ЮНЕСКО «Про освіту архітекторів», яка прийнята на XIX Міжнародному конгресі МСА в Барселоні в 1996 році; у міжнародних програмах ЮНЕСКО «Всесвітнє природне і культурне надбання в руках молодих», у програмі МСА «Архітектори у школі».Проблемам навчання майбутніх архітекторів власне комп’ютерних технологій архітектурного проектування та візуалізації спроектованих об’єктів донині приділяється вкрай мало уваги. Зазначене пояснюється певною консервативністю архітекторів щодо активного використання інноваційних засобів і технологій у своїй діяльності, відсутністю належної підготовки у більшості науково-педагогічних працівників та певним запізненням щодо розробки та впровадження у практику інструментальних програмних засобів архітектурного проектування порівняно з інженерними САПР. Разом з тим, можна назвати публікації, присвячені навчанню майбутніх архітекторів сучасних комп’ютерних технологій архітектурного проектування та опануванню відповідного програмного інструментарію [3; 4; 5]. Проте таких робіт досить мало, а їх зміст не відповідає повною мірою на запити освітньої практики та свідчить про недостатню кваліфікацію (щодо розв’язуваної проблеми) їх авторів і неповне розуміння ними актуалізованих завдань модернізації вищої архітектурної освіти у плані її інформатизації.Роль і значення архітектурної освіти неухильно зростає, вона стає предметом досліджень, у тому числі й дисертаційних, у соціології, психології, культурології тощо. У педагогічній науці архітектурна освіта представлена ідеями та діяльністю різних дослідників, які розглядають теоретичні аспекти та навчально-методичні основи архітектурної освіти, методологію креативного навчання, вивчають архітектурну освіту за кордоном, розробляють конкретні методики архітектурно-художньої освіти, зокрема, професійної підготовки майбутнього архітектора засобами образотворчого мистецтва.У сучасних умовах інформатична освіта набуває особливого значення у професійній підготовці майбутніх архітекторів, оскільки швидкий процес інформатизації практики архітектурного проектування потребує від сучасного архітектора знань і умінь щодо доцільного й ефективного застосування інформатичних засобів, методів і технологій у власній професійній діяльності, що загалом визначає фахово-інформатичну компетентність архітектора. Тому предметом інформатичної освіти у структурі вищої архітектурної освіти є інтелектуальні технології створення архітектурного проекту за допомогою комп’ютерно-комунікаційних апаратних та програмних засобів.Отже, нинішня зміна освітніх цілей та ціннісних орієнтирів потребує кардинального оновлення змісту вищої архітектурної освіти. Згідно чинного законодавства України про освіту структура освіти включає: дошкільну освіту; загальну середню освіту; позашкільну освіту; професійно-технічну освіту; вищу освіту; післядипломну освіту; аспірантуру; докторантуру; самоосвіту. Вивчення стану вищої архітектурної освіти в Україні показало, що фахівців галузі знань «Будівництво та архітектура», «Мистецтво» готують сьогодні у вищих навчальних закладах І-IV рівнів акредитації у відповідності з напрямами, за якими здійснюється підготовка фахівців у навчальних закладах за освітньо-кваліфікаційним рівнем молодшого спеціаліста, бакалавра, спеціаліста та магістра (табл. 1).Вищими навчальними закладами, згідно чинного законодавства в Україні є технікум (училище), коледж, інститут, консерваторія, академія, університет та інші. [1]Таблиця 1Перелік напрямків, за якими здійснюється підготовка фахівців у навчальних закладах за освітньо-кваліфікаційним рівнем молодшого спеціаліста, бакалавра, магістра та спеціаліста ГалузьМолодші спеціалістиБакалавриСпеціалістиМагістри0601Будівництво та архітектура будівництво та експлуатація будівель і споруд 5.06010101архітектура6.060102архітектура будівель і споруд7.06010201 архітектура будівель і споруд8.06010201 містобудування 7.06010202 містобудування8.06010202архітектурне проектування та внутрішній інтер’єр5.06010201дизайн архітектурного середовища7.06010203 дизайн архітектурного середовища8.06010203реставрація пам’яток архітектури та містобудування і реконструкція об’єктів архітектури7.06010204реставрація пам’яток архітектури та містобудування і реконструкція об’єктів архітектури8.060102040202Мистецтводизайн5.02020701дизайн (за видами)6.020207дизайн (за видами)7.02020701дизайн (за видами)8.02020701 Відповідно до статусу вищих навчальних закладів законодавчо встановлено чотири рівні акредитації:перший рівень – технікум, училище, інші прирівняні до них вищі навчальні заклади (підготовка фахівців за освітньо-кваліфікаційним рівнем – молодший спеціаліст);другий рівень – коледж, інші прирівняні до нього вищі навчальні заклади (підготовка фахівців за освітньо-кваліфікаційним рівнем – бакалавр);третій і четвертий рівні (залежно від наслідків акредитації) – інститут, консерваторія, академія, університет (підготовка фахівців за освітньо-кваліфікаційним рівнем – спеціаліст, магістр). [1]Загальносвітові процеси глобалізації та становлення інформаційного суспільства призводять до адекватної зміни освітніх цілей та ціннісних орієнтирів особистості, що у свою чергу зумовлює відповідне оновлення змісту освіти та здійснення навчального процесу. Основою такого оновлення в світовій практиці нині прийнято компетентнісний підхід.Формування і розвиток інформатично-комунікативної компетентності майбутнього архітектора та її складової – фахово-інформатичної компетентності – здійснюється під час наскрізної інформатичної підготовки: спочатку у середній загальноосвітній школі, затим, ступенево-поетапно, в університеті, потім, за потребою – у післядипломній освіті, під час професійної діяльності. Відповідно до сказаного виділятимемо такі етапні рівні: початкова загальноосвітня інформатична компетентність  базова інформатична компетентність  фахово-інформатична компетентність  акмеологічна фахово-інформатична компетентність. Тобто, компетентнісний підхід трансформується у акмеологічний підхід.Архітектор навчається все життя і при цьому має постійно слідкувати за новітніми науковими розробками. Тобто, архітектурна освіта, як ніяка інша відповідає нинішній освітній концепції навчання впродовж життя.Зважаючи на різноплановість фахової підготовки та складність професійного й духовного становлення молодого архітектора, системна інтеграція художніх, наукових і технічних (інженерних) знань має відбуватися впродовж усього процесу формування, становлення і розвитку архітектора як професіонала: спочатку під час допрофесійного (пропедевтичного) навчання, затим – під час фахової підготовки у вищих навчальних закладах, насамкінець, у процесі професійного (акмеологічного) зростання і саморозвитку під час виробничої діяльності.Процес підготовки майбутніх архітекторів до професійної діяльності розглядаємо як складну динамічну систему, яка ґрунтується на комплексі теоретико-методологічних підходів і забезпечує формування компетентного креативного фахівця нової генерації, підготовленого для здійснення професійної діяльності із застосуванням комп’ютерних засобів та інформатичних технологій, а також здатного до активної конкуренції на ринку праці та безстресової соціалізації.Концептуальні положення підготовки майбутніх архітекторів проявляються у формі провідних тенденцій і визначають стратегію цього процесу. До таких насамперед можна віднести: гуманізацію; гуманітаризацію; фундаменталізацію; забезпечення неперервності освіти; міждисциплінарний та інтернауковий характер знань; інтелектуалізацію навчальної і професійної діяльності; динамізацію.Реформаційні заходи в системі архітектурної освіти на сучасному етапі можуть прислужитися активізації індивідуально-орієнтованого навчання та особистісного підходу до розвитку творчих здібностей студентів, забезпечити в процесі навчання формування самостійного аналітичного мислення студентів, слугувати вдосконаленню професійної підготовки спеціалістів, здатних працювати в умовах глобалізованої економіки. Від цього багато в чому залежить, якою мірою майбутні спеціалісти зможуть поєднувати сучасні знання, професіоналізм із соціальною активністю і високою моральністю. Адже кінцевим результатом діяльності усіх рівнів освіти є всебічно осв

Стаття присвячена систематизації сучасних наукових досліджень, спрямованих на дослідження проблеми мотивації військовослужбовців до діяльності в екстремальних умовах. Мотивація до професійної діяльності військовослужбовців є ієрархізованою динамічною системою мотиваційних утворень, структурованих на основі взаємозв’язку провідних інституційних (внутрішніх) та прагматичних (зовнішніх) мотивів, регулюючих здійснення діяльності, у результаті чого формується система спонукань, які детермінують діяльність. Більшість сучасних зарубіжних досліджень мотивації людини до професійної діяльності, зокрема в екстремальних умовах, сконцентровано у парадигмі теорії самовизначення, яку в 1985 р. запропонували E. Deci та R. Ryan. За її основними положеннями людська мотивація поділяється на зовнішню та внутрішню, остання вимагає врахування трьох вроджених універсальних психологічних потреб у: компетентності (потреб людини у проявленні здібностей), автономії (праві вибору виду діяльності) й взаємозв’язку (потреби відчувати власну приналежність до соціальної групи та/або місця діяльності). Результати аналізу досвіду провідних країн світу засвідчили, що мотивація кандидатів на військову службу та мотивація діючих військовослужбовців має деякі особливості, але вона ґрунтується на взаємозв’язку між інституціональної та прагматичної мотивації, в деяких випадках вона формується на засадах ідеологічних концепцій, прийнятих у цих країнах. У різних країнах світу триває пошук додаткових шляхів вирішення проблеми мотивації військовослужбовців за такими напрямами (формування інституційних та прагматичних мотивів): підвищення авторитету армії, військової служби; формування позитивного іміджу військовослужбовця і військової служби у засобах масової інформації, рекламній продукції; створення сприятливих умов, пільг, соціальної захищеності, матеріальної і кар’єрної зацікавленості; формування у молоді та діючих військовослужбовців почуття особистої соціальної значущості, користі та патріотизму. Попри на ці зусилля, проблема мотивації військовослужбовців до діяльності в екстремальних умовах досі не знайшла свого остаточного вирішення.

Анотація. Доведено актуальність дослідження інституційного забезпечення еколого-економічної безпеки аграрного сектору. Результати проведеного аналізу дозволили констатувати, що в Україні на сьогоднішній день не існує скоординованого механізму регулювання еколого-економічної безпеки аграрного сектору, органи регулювання діють за централізованою моделлю, організаційна структура та функціональна система не відповідає вимогам забезпечення еколого-економічної безпеки аграрного сектору. Обґрунтовано стратегічні напрями нейтралізації конфліктних ситуацій та гармонізації інтересів суб’єктів забезпечення еколого-економічної безпеки аграрного сектору, які передбачають: зміну парадигми розвитку аграрного сектору з технократичної на екологічно безпечну; формування дієвого механізму регулювання еколого-економічної безпеки аграрного сектору завдяки раціональному поєднанню ринкових та державних важелів впливу, спрямованих на передбачення та попередження загроз; оптимізацію інституційного забезпечення еколого-економічної безпеки аграрного сектору. Інституціоналізація процесу забезпечення еколого-економічної безпеки включає в себе залучення широкого кола учасників разом з їх власними цілями та притаманними їм функціями. Функціонування аграрного сектору залежить від наступних характеристик господарської динаміки: матеріальні потреби, господарські орієнтири та інтереси, визначена під їх впливом мотивація до господарської діяльності. Перш за все, суб’єктами забезпечення еколого-економічної безпеки є органи законодавчої, виконавчої та судової влади в межах своїх встановлених законом повноважень. Ключові слова: аграрний сектор, еколого-економічна безпека, інституційний, забезпечення.