Journal articles: 'Ідея влади'

1

Донченко, О. І. "ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ ІДЕЇ ГЕТЬМАНЩИНИ В ПЕРІОД НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ." Kyiv Law Journal, no. 1 (May 11, 2022): 12–20. http://dx.doi.org/10.32782/klj/2022.1.2.

Full text

Abstract:

Анотація. Метою дослідження є здійснення історико-правового аналізу політико-правових ідей Гетьманщини в період національно-визвольної війни, зокрема зміст державницької концепції Б. Хмельницького. Методологічною основою дослідження стало поєднання загальнонаукових і спеціально-юридичних методів і прийомів наукового пізнання, зокрема застосування історичного методу у взаємозв’язку із методом аналізу дозволило охарактеризувати гетьманські статті і договори, а застосування системно-структурного методу у взаємозв’язку із методом аналізу дозволило визначити основні характерні риси політичної думки зазначеного періоду, зміст державницької концепції Б. Хмельницького. За допомогою системного підходу державницьку концепцію Б. Хмельницького в зазначений період досліджено крізь призму ідеї політичної автономії, ідеї спадкової монархічної влади та ідеї захисту православної віри. Порівняльно-правовий метод у взаємодії із історичним аналізом застосовано при аналізі наукової літератури вітчизняних авторів щодо зазначеної теми, а метод комплексного аналізу та узагальнення дозволив сформулювати висновки проведеного дослідження. Здійснено аналіз державницької концепції Б. Хмельницького в зазначений період крізь призму ідеї політичної автономії, ідеї спадковості влади та ідеї захисту православної віри. Доведено, що в зазначений період, перебуваючи в умовах складного геополітичного становища, безперервної війни, невирішених нагальних проблем та постійного пошуку потенційних союзників, послідовно формується власна українська політична думка. Її характерними рисами виступають ідеї політичної автономії в існуючих відносинах васалітету, ідеї спадкової монархічної влади як оптимальна і найбільш прийнятна форма організації влади та ідеї захисту православної віри. Виявлено, що на формування вітчизняної політичної думки в період національно-визвольної війни впливають західноєвропейські політико-правові вчення, погляди та ідеї, зокрема концепції просвітницького абсолютизму, поняття про суспільний договір та ідея національної держави. Обґрунтовано необхідність подальшого дослідження історичних передумов та специфіки впливу західноєвропейських ідей на формування політико-правових ідей Гетьманщини в період Руїни.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

2

Kulyk, Serhii. "ІДЕЯ ПРОВЕДЕННЯ ОЛІМПІЙСЬКИХ ІГОР-2022 В УКРАЇНІ ЯК ПАРТІЙНО-ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЕКТ ПАРТІЇ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ." Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії, no. 2 (8) (November 26, 2020): 192–209. http://dx.doi.org/10.29038/2524-2679-2020-02-192-209.

Full text

Abstract:

Підтримка популярних видів спорту, підготовка і проведення міжнародних спортивних заходів в Україні – це успішно апробовані політичні і виборчі технології. Особливо активно їх застосовували під час перебування на найвищих державних посадах лідера Партії регіонів (ПР) В. Януковича. Мета цього дослідження: довести гіпотезу, що ідея проведення зимових Олімпійських ігор 2022 р. в Україні – це партійно-політичний проект партії влади, а саме, Партії регіонів та її лідера – Президента України В. Януковича. Проект був розрахований на пошук підтримки електорату під час першого президентського терміну В. Януковича та ймовірного його балотування на другий термін. Встановлено, що особисте захоплення В. Януковича спортом, суміщення ним державних і спортивних посад, увага до проблем спорту у передвиборних програмах Партії регіонів, мали на меті сформувати його позитивний імідж як посадовця. Простежено, що успішне проведення «Євро-2012» в Україні під час президентської каденції В. Януковича було сприйнято членами Партії регіонів як початок підготовки до Олімпійських ігор, а взаємний «обмін» нагородами між В. Януковичем і представниками НОК, МОК став важливим елементом участі України в олімпійській заявниковій кампанії. В. Янукович особисто ініціював ідею провести в Україні зимові Олімпійські Ігри 2022 р. Виявлено, що цьому повинно було сприяти неодноразове реформування ним центральних органів виконавчої влади, відповідальних за розвиток фізичної культури і спорту. Автор статті стверджує, що проект президента В. Януковича з проведення Зимової Олімпіади в Україні геополітично мав два напрями – російський та європейський. Саме так можна пояснити, чому В. Янукович – єдиний з усіх президентів України, хто коли-небудь відвідав урочисту церемонію відкриття Олімпійських ігор, – Сочі 2014 р. Досліджено, що підготовка до майбутніх Ігор мала потенційно високі корупційні ризики, бо зосередження владних повноважень і фінансових потоків виключно у представників Партії регіонів породжувало проблеми із прозорістю використання державних коштів. Звернуто увагу на те, що ідея проведення в Україні Олімпійських ігор лишається актуальною. Так, Президент В. Зеленський вже тричі – у липні, жовтні 2019 р. і у липні 2020 р. озвучив ідею про проведення Олімпіади.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

3

ЮЩИК, ОЛЕКСІЙ. "Юридична доктрина України: актуальність і науково-методологічні основи." Право України, no. 2021/02 (2021): 13. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-02-013.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена проблемі актуальності та методологічним основам формулювання і реалізації юридичної доктрини в сучасній Україні. Мета статті полягає у визначенні поняття юридичної доктрини України і методологічних засад формування її змісту у зв’язку з поняттям національної ідеї України. Обґрунтовується необхідність доктринального визначення національної ідеї України та розкривається поняття і методологічні основи юридичної доктрини України. У статті зазначається, що існуючі у світі системи позитивного права на сучасному етапі розвитку вимагають їх пристосування до потреб демократії, а норми права мають орієнтуватися на критерії, установлені філософською доктриною сучасної епохи. Відзначено наявність кризи управління на засадах старих підходів у сучасному світі та необхідність змін національних держав через відмову їх від принципу “розділяй і владарюй” і переходу державного управління на начала протилежного принципу управління – об’єднання людства в одно ціле, зі зростаючим забезпеченням у суспільстві соціальної справедливості. Розкривається значення у цьому контексті національної ідеї як конкретного орієнтиру національного розвитку країни, що набуває значення національної цілі та, водночас, необхідної умови – теоретичного засобу для здійснення перетворень. Зроблено висновок, що універсальною національною ідеєю сучасності стає розбудова незалежних, суверенних, демократичних, соціальних, правових національних держав, і що залежно від конкретно-історичних умов кожної держави ця універсальна ідея набуває специфічного змісту, своєї особливої національної ідеї для кожної країни. Визначено наукове поняття юридичної доктрини як діалектичної єдності загального, особливого та окремого, а саме: загальнодоктринальних підходів, спеціальнодоктринальних ідей і концепцій та конкретно-доктринальних положень і рішень. Стверджується, що юридична доктрина України – це системне уявлення про комплекс не перетворення політичної та правової систем України на науковій основі; той проєкт, який поєднує різні ідеї перетворень “під прапором” національної ідеї України, розвиваючи її на основі наукового методу сходження від абстрактного до конкретного. Юридична доктрина – не програма чи план розвитку країни, а проєкт юридичного механізму публічної влади, який є тільки однією зі складових програми (плану) розвитку країни. Як така складова вона визначає зміст правової політики. Визначено поняття юридичного механізму публічної влади. Наведено схематичну характеристику методологічних основ юридичної доктрини України як розгортання її поняття відповідно до методу сходження від абстрактного до конкретного, що дає змогу усвідомлення її поняття.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

4

Сінельнікова, М. В. "Нестерпна «важкість» буття або ідея вічного повернення у філософії Ф. Ніцше." Актуальні проблеми філософії та соціології, no. 27 (April 6, 2021): 48–52. http://dx.doi.org/10.32837/apfs.v0i27.920.

Full text

Abstract:

У статті досліджено ніцшеанську ідею вічного повернення, яка вважається найбільш фундаментальною і найменш проясненою у філософії німецького мислителя. Зауважено, що її сутність краще висвітлюють основні аспекти, які розглядаються Ф. Ніцше, а саме онтологічний, космологічний, антропологічний, метафізичний, екзистенціальний та аксіологічний. Констатовано, що лише в єдності ці аспекти допомагають краще збагнути сутність ніцшеанського концепту вічного повернення. Зазначено, що онтологічний аспект вічного повернення описує «фактичні» ознаки реальності: все у світі повертається до того ж самого нескінченну кількість разів, тому буття нагадує своєрідний калейдоскоп, де щоразу випадають нові комбінації. Космологічний аспект вічного повернення передбачає нескінченність часу, в якому зливаються в одне ціле минуле та майбутнє, а миттєвість теперішнього ніби застигає у вічності. Антропологічний аспект передбачає пошуки сенсу життя у нескінченному колі вічного повернення, який проступає у Ф. Ніцше в образі надлюдини, що визнається єдиним сенсом сущого і трактується філософом як становлення самої людини через зростання у ній волі до влади. Цьому сприяє «смерть Бога», виголошена Ф. Ніцше, адже саме вона дає людині можливість максимально проявити свій творчий потенціал через власне зростання та подолання в собі всього «низького» та «людського». Екзистенціальний аспект вічного повернення пропонує людині новий імператив існування, який закликає її проживати кожну мить так, щоби бажати її вічного повернення. Метафізичний аспект вічного повернення демонструє буття як становлення надлюдини та її волі до влади, яке визнається її невід’ємною сутністю. Аксіологічний аспект ніцшеанської ідеї вічного повернення наголошує на тому, що відтепер сама людина повинна стати «мірою» усіх речей і здійснити переоцінку цінностей. Підсумовано, що вчення Ф. Ніцше про вічне повернення, надлюдину і волю до влади, зрештою, зводяться до однієї єдиної формули, а саме людського «самовизначення» через самоперевершення та самоподолання.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

5

Хвойницька-Перейма, Христина Михайлівна. "ІДЕЯ ПРИРОДНОГО ПРАВА ЯК РУШІЙНОЇ СИЛИ СОЦІАЛЬНОГО ПРОГРЕСУ УКРАЇНСЬКИХ ПРОСВІТНИКІВ." Історико-правовий часопис 17, no. 2 (March 30, 2022): 26–32. http://dx.doi.org/10.32782/2409-4544/2021-2/4.

Full text

Abstract:

У праці досліджується інтерпретація діячами українського Просвітництва ідеї природного права, що була основою ліберальної демократії у країнах Європи. Проаналізовано думки про природне право професорів Києво-Могилянської академії, її випускника Я. Козельського, С. Десницького, П. Лодія, які не знайшли підтримки ні в тогочасному суспільстві, ні у влади, хоча пов’язувалися з ідеєю суспільного прогресу. Українські мислителі інтерпретували державу як спільноту вільних людей, рушієм невпинно прогресивного розвитку якої і постає природне право. Їхні праці пропагували ідеї свободи, рівності, демократизму, джерелом і основою яких поставало природне право як дарована людині Богом здатність власним розумом обирати найкращі шляхи для індивідуального та суспільного розвитку. Здійснена спроба детальнішого філософського аналізу природно-правової проблематики представників українського Просвітництва, яка нині малодосліджена лише як проблема історії української філософії права. До неї частково зверталися юристи. Дана стаття намагається заповнити прогалини в цій дуже цікавій і актуальній темі. У результаті визначено, що змістовне окреслення феномену природного права має здійснюватися через рецепцію історико-філософських парадигмальних принципів, які постають як семантико-концептуальний прояв культурно-історичних традицій та індивідуально- авторських інновацій. А також інтерпретація феномену природно-правового мислення через сприйняття природного права як феномену чеснот справедливості, запоруки миру та злагоди в суспільстві. Ідея природного права нині актуальна в Україні в контексті судової реформи, а також розбудови демократичної держави.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

6

Andreev, D. V., and D. V. Ivanchenko. "Особливості комунікаційних моделей взаємодії влади та громадянина в інформаційному суспільстві." Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, no. 4 (August 29, 2019): 98–110. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2019.04.10.

Full text

Abstract:

Метою статті є дослідження проблемних питань формування нових форм та моделей комунікацій, які повинні збільшити якість і ефективність діалогу між громадянином та органами влади.Наукова новизна полягає в тому, що вперше на підставі історико-компаративного аналізу розглядається еволюційний процес формування комунікаційних моделей інформаційно-правових відносин органів державної влади та громадянина. Особлива увага в цьому процесі приділяється інституту засобів масової комунікації, які значно розширюють свою функції: від елементарної передачі інформації – до створення усталеного джерела формування громадської думки. Зазначений процес значно трансформується в умовах розвитку інформаційного суспільства, яке самореферентно формує нові запити громадянина та вимагає швидких, а головне – адекватних рішень органів державної влади на запити громади.Висновки. З урахуванням особливостей становлення інформаційного суспільства в Україні ми можемо констатувати: по-перше, існуюча в Україні модель комунікаційної взаємодії органів влади та суспільства потребує докорінного реформування, і її трансформація активно проходить тепер і буде здійснюватися в подальшому, адже сьогодні відбуваються незворотні процеси перетворення традиційних засобів масової інформації на новітні засоби масової комунікації, які ще кілька років тому вважалися привілеями еліт; по-друге, динаміка розширення сучасного простору комунікації влади та громади виражається в тенденціях, які мають забезпечити підвищення ефективності комунікаційної взаємодії, що призведе до: – підвищення показників національної конкурентоспроможності за рахунок розвитку людського потенціалу, а також розширення потенціалу індустрії масової інформації; – економічного зростання, результатом якого має стати поліпшення життєвого рівня населення, забезпечення прав і свобод людини, надання рівного якісного доступу до інформації, освіти тощо; – сприяння становленню відкритого інформаційного суспільства, яке гарантуватиме дотримання конституційних прав громадян щодо участі у суспільному житті, прийняття відповідних рішень органами влади;по-третє, аналіз механізмів покращення ефективності комунікаційного процесу взаємодії влади та нового інформаційного суспільства змушує нас системно розглянути різновид інформації, яку науковці нині поділяють на індивідуальну (адресну) та масову. Для останньої ми пропонуємо визначити три характерні ознаки:- має викликати інтерес більш-менш широких соціальних спільнот; - повинна мати свого адресата, тобто, незважаючи на характер поширення (на невизначену аудиторію), передбачати окреслену сферу розповсюдження; - розповсюдження масової інформації повинно відбуватися виключно сучасними інформаційно-технологічними засобами.Сучасна модель комунікаційної взаємодії розглядається як ієрархічна та контагіозна, адже в більшості демократичних суспільств саме забезпечення можливостей обміну інформацією на рівні кожного індивідууму зокрема та суспільства загалом набуває особливого значення, при цьому ідея комунікації полягає не в пропонуванні моделі політичної дії, а в аналізі суспільної ідеї у розумінні типового ідеалу.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

7

ПАНКЕВИЧ, ОЛЕГ. "Концепт мультикультуралізму крізь призму проблеми забезпечення прав національних меншин." Право України, no. 2019/11 (2019): 128. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-11-128.

Full text

Abstract:

Усталене розуміння поняття “народовладдя” як належності всієї повно ти влади в межах території держави народові нині вже вимагає, як видається, врахування викликів глобалізації та масової міграції. Глобалізація, яка сприяє розмиванню етнокультурної ідентичності, загалом не знищує етнічного чинника, не спричиняє повної уніфікації соціокультурної сфери. Одним із перспективних варіантів забезпечення міжкультурного діалогу, вирішення правових протиріч та досягнення взаєморозуміння в умовах подекуди вимушеного співіснування носіїв різноманітних етнокультурних ментальностей, є ідея та політико-правова концепція мультикультуралізму. Метою статті є філософсько-правовий і загальнотеоретичний аналіз природи та різновидів мультикультуралізму крізь призму проблеми забезпечення прав національних меншин. Важливим практичним моментом є загальна спрямованість комунітаризму на захист прав етнічних, конфесійних та інших меншин, що до певної міри зближує комунітаризм із мультикультуралізмом. Водночас еволюція позиції частини лібералів від неприйняття до схвалення правової політики мультикультуралізму є результатом впливу комунітарної парадигми та наочним доказом синтезу й конвергенції обох філософських напрямів і появи нового концептуально модифікованого політико-правового “гібриду” – ліберального комунітаризму. Наголошено на тому, що за аналогією із “сімейством лібералізмів” можна вести мову про “сімейство мультикультуралізмів”, маючи на увазі неможливість (а ймовірно, й недоцільність) створення єдиної для всього глобального соціуму концепції мультикультуралізму. Як діахронно, так і географічно соціальні відмінності можуть бути дуже суттєвими. Мультикультуралізм як політико-правова концепція і як правова політика може бути ефективним лише щодо конкретної держави в конкретно-історичних умовах. У зв’язку з цим надзвичайно важливим є питання щодо вибору тієї чи іншої моделі, або ж навіть унікального локального варіанта мультикультуралізму. Поняття мультикультуралізму не може використовуватися для опису емпіричної соціальної реальності відокремлено від нормативного підходу. Розрізнення дескриптивного/нормативного у мультикультуралізмі є вираженням класичної дихотомії сущого/належного, яка є однією з базових категоріальних пар для філософії права та моралі. Схематично аналізовану категорію можна означити 1) як ідею (належ не, повинне) і 2) як втілення цієї ідеї (суще). Отже, є ідея “мультикультуралізму” і, відповідно, є соціальна реальність, яка до певної міри є втіленням цієї ідеї в життя. Під таким кутом зору про дескриптивний підхід варто говорити лише у контексті втілення нормативного підходу, але жодним чином не окремо чи навіть у сукупності з останнім. Зі свого боку необхідність уваги до нормативних аспектів мультикультуралізму, до “правового мультикультуралізму” викликає потребу спеціальних досліджень у межах правничих дисциплін, насамперед – філософії права.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

8

Журавель, Я. "Європейський досвід децентралізації влади та перспективи його імплементації в Україні." Юридичний вісник, no. 1 (August 7, 2020): 267–73. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.1632.

Full text

Abstract:

У статті окреслено проблематику пошуку найбільш оптимальної моделі державного устрою країни, адже необхідною умовою стабільного розвитку суспільства й ефективного функціонування держави є забезпечення балансу між загальнодержавними інтересами та інтересами населення регіонів і територіальних громад. Проаналізовано передумови, політичну історію й періоди становлення децентралізованої влади в більшості європейських середньовічних держав, наукові позиції вітчизняних і зарубіжних правознавців щодо доцільності запровадження децентралізації влади. З'ясовано, що більшість західноєвропейських держав відмовляється від унітарної державної моделі шляхом запровадження децентралізації. Провідна ідея реформування - перенесення центру вирішення питань місцевого значення на локальний, у тому числі на регіональний, рівень, що досягається за рахунок оптимі-зації відносин між різними рівнями територіальної організації влади. На формування конституційного ладу на засадах децентралізації в країнах ЄС значний вплив мають національні традиції, становлення та функціонування публічних органів у минулому, особливості адміністративно-територіального устрою держави, наявність автономних територій, поліетнічний склад населення. Розглянуто позитивний досвід Данії та Франції. Теоретично обґрунтовано, що принцип децентралізації успішно реалізовано в практиці держав ЄС. Указано, що передумовою успішної імплементації децентралізаційних процесів для створення ефективної моделі управління в системі децентралізованої влади України є утвердження принципу верховенства права; визнання та гарантії місцевого самоврядування; рівний правовий захист усіх форм власності; демократичне й ефективне виборче законодавство; незалежність, ефективність, доступність і прозорість судової системи, функціонування інститутів адміністративного судочинства; досконалий бюджетний процес і висока фінансова дисципліна; наявність адекватних соціальних стандартів; розвинутий громадський сектор і стійка тенденція до його розвитку.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

9

РУМ’ЯНЦЕВ, В’ЯЧЕСЛАВ. "Проблеми організації влади за проектом Конституції Отто Ейхельмана." Право України, no. 2018/04 (2018): 39. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-04-039.

Full text

Abstract:

Побудова демократичної правової держави і формування громадянського суспільства в Україні вимагає високого рівня конституційно-правового регу лювання найважливіших суспільних відносин. Цей процес, як підкреслюється у чинній Конституції України, спирається на “багатовікову історію українського державотворення”. Під час подій Української революції 1917–1921 рр., коли відбувалися реальні державотворчі процеси, стала набувати матеріального втілення ідея відновленнянаціональної державності, створювалися умови для реалізації конституційно-правових засад. Важливе місце в цьому займає конституційне будівництво в Український Народній Республіці (далі – УНР) доби Директорії (листопад 1918 р. – початок 1921 р.). Здобутки у сфері конституційного будівництва того часу, зокрема проект Конституції УНР О. Ейхельмана, ґрунтувалися на демократичних засадах відповідно до світових здобутків конституційного законодавства та мали вплив на подальший розвиток конституційного права в незалежній Україні. Метою статті є з’ясування загальних й особливих рис, закономірностей конституційного будівництва в УНР доби Директорії, його зв’язок із чинниками соціально-політичного розвитку, аналіз проблемних питань організації влади за проектом Конституції УНР О. Ейхельмана; дослідження витоків та характеру організації держави, структури державного механізму, засад його формування, розподілу влади. Встановлено, що в основу форми державного устрою були покладені демократичні принципи, які поєднували централізацію і широке місцеве самоврядування. Із цього виходили побудови системи організації влади в центрі та на місцях, порядок формування відповідних органів, розмежування компетенції між центральними і місцевими органами влади й управління. З’ясовані основи розподілу влади на законодавчу, виконавчу, судову, фінансову як запорука злагодженої роботи державного механізму. Автор доходить висновку, що основні положення, які увійшли до проекту Конституції УНР О. Ейхельмана з приводу організації влади, відповідали кращим тогочасним світовим стандартам, і це переконливо свідчить, що метою конституційного проекту було формування конституційно-правових засад створення демократичної, правової, соціальної держави у тій моделі, якою вона могла бути в історичних умовах 20-х років ХХ ст.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

10

Мішалова, Олена. "Національна ідея, національна ідентичність та історичний наратив культурної конвергенції." Актуальні проблеми духовності, no. 22 (November 21, 2021): 195–214. http://dx.doi.org/10.31812/apd.v0i22.4528.

Full text

Abstract:

Сучасна Україна є однiєю з найдавнiших i найбагатших європейських культурних традицiй у полiтичному, етнiчному, релiгiйному та цивiлiзацiйному сенсах. Вiдсутнiсть безперервної традицiї державностi, колонiальний статус українських земель у складi iнших держав мають не лише негативнi наслiдки (недовiра до державних органiв влади, iнституцiйна слабкiсть української держави, вiдтiк найталановитiшої та найактивнiшої частини населення до центрiв колишнiх iмперiй, рiзна iсторична пам’ять, вiдмiнний полiтичний i соцiально-економiчний розвиток, слабкiсть громадянського суспiльства), але й позитивнi (досвiд життя i виживання в рiзних цивiлiзацiйних системах, досвiд мiжкультурної та мiжрелiгiйної комунiкацiї i взаємодiї). У результатi цього ми — сучаснi українцi — маємо культурний i полiтичний вибiр. Ми можемо вiльно обирати, яку державу та країну хочемо побудувати, використовуючи наше складне минуле як корисний ресурс для подальшого розвитку. Нацiональною iдеєю українцiв має стати iдея захисту рiвних прав i свобод вiльної людини у вiльнiй країнi. Кожен сучасний громадянин України може поєднувати свою нацiонально-полiтичну iдентичнiсть з iдентичнiстю етнiчного походження, не протиставляючи їх. Отже, ми можемо говорити про українцiв кримсько-татарського, угорського, польського, росiйського, бiлоруського, нiмецького, болгарського, грецького походження тощо. Вiдсутнiсть єдиного «канонiчного» нацiонального iсторичного наратива слiд розглядати як нашу перевагу, оскiльки це дозволяє побудувати нацiональний iсторичний наратив на сучасних засадах як iсторичний наратив культурної конвергенцiї (взаємодiї), який буде бiльш адекватним до сучасних тенденцiй розвитку свiту в напрямку бiльшої вiдкритостi i iнклюзивностi. Україна — прецедент нацiональної культури з надзвичайно взаємопроникними («прозорими») кордонами, що вiдповiдає сучасним тенденцiям полiтики постмодерного свiту. Тому «слабкiсть» української iсторiї (як iсторiописання) має бути переосмислена як «сила» нової iсторiографiї.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

11

Lvova, O. L. "The Idea of power in the Reformation: Jan Hus, Martin Luther, Jean Calvin." Yearly journal of scientific articles “Pravova derzhava” 30 (2019): 76–84. http://dx.doi.org/10.33663/0869-2491-2019-30-76-84.

Full text

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

12

Танська, Людмила Вацлавівна. "КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ ВИМІРИ ФУНКЦІОНУВАННЯ МЕДІАКУЛЬТУРИ НА ПОСТРАДЯНСЬКОМУ ПРОСТОРІ." Питання культурології, no. 37 (May 28, 2021): 200–209. http://dx.doi.org/10.31866/2410-1311.37.2021.236022.

Full text

Abstract:

Мета статті — визначити культурологічні виміри проблеми функціювання медіакультури як політичної реальності на пострадянському просторі в контексті глобалізаційних процесів. Методологію дослідження становлять теоретико- інтерпретаційні настанови культуротворення щодо визначення специфіки презентації пострадянського простору сучасної культури (холізм як домінанта системи; антихолізм як визначення особистісного статусу медіапродукту). Наукова новизна полягає у розкритті особливостей категорії «політична культура» на пострадянському просторі як цілісності медіапродукту. Висновки. Визначено, що медіакультуру як політичний простір пов’язують з технологічними ознаками самоздійснення процесів, які визначаються владними перетвореннями (досягнення влади, отримання влади, втрата влади), вона також характеризує культуру загалом, є локусом політики. Медіакультура як інтенція владного дискурсу є владою слова, образу, автентичних імперативів поведінки, діяльності, стану. Політика і медіакультура утворюють одне ціле, яке потребує специфікації комунікативного простору. Доведено, що модернізм трансформаційної політики пострадянського простору призводить до його радикалізації, а простір медіа стає орієнтованим на картинки-етикетки іміджів політиків. Ідея екстраполяції західних технологій політичного процесу, як і моделей прискореного розвитку економіки хоча й виглядає спокусою, однак є моделлю архаїзації пострадянського простору. Транзитологія як теорія, що обслуговує транзит культурних та економічних, технологічних цінностей в Україні, лише маркує стан уподібнення західним іміджам і реаліям, які не приносять реальної користі. Цей транзит здається ідеалом, який описується в рубриках сучасного маркетинг-міксу політичних реляцій, зокрема у вимірі моделей трансформації політичних систем незалежних країн. Втім, справжню публічну легітимність він може отримати лише в просторі медіакультури.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

13

Pozdnyakova-Kirbyateva, E. G. "Когнітивний спектр формування соціальної місії реабілітаційного парку." Науково-теоретичний альманах "Грані" 20, no. 6/146 (August 7, 2017): 40. http://dx.doi.org/10.15421/171782.

Full text

Abstract:

Стаття являє собою складову науково-дослідної теми в галузі соціології соціальної роботи. Вона присвячена проблемі вибору методології обґрунтування соціальної місії такої новації, як реабілітаційний парк. Застосування елементів когнітивного підходу дозволило автору визначити вплив на її формування таких груп інтересів, як діти з особливими потребами, їх батьки, службовці профільних департаментів місцевої влади, грантодавці, представники територіальної громади, персонал та керівний склад парку. Доведено, що під впливом їх вимог та запитів центральною в соціальній місії реабілітаційного парку виступає ідея системності фізичного, психоемоційного, духовного відновлення, інтелектуального та соціального розвитку дитини. Виходячи з цього, принципи антропоцентризму, гуманізму, біхевіоризму визначені в публікації концептоутворюючими. Така позиція автора обумовила включення до обґрунтування необхідності створення та функціонування такого експериментального для України об’єкта, як реабілітаційний парк науково-практичного доробку соціальних, медичних, педагогічних, архітектурних, психологічних дисциплін та етики.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

14

БАТАНОВ, ОЛЕКСАНДР. "Народовладдя та муніципальна влада: феноменологія співвідношення і взаємодії." Право України, no. 2019/10 (2019): 175. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-10-175.

Full text

Abstract:

У статті досліджуються конституційно-правові проблеми організації та функціонування муніципальної влади в контексті її співвідношення з феноменом народовладдя. Висвітлюється еволюція системи уявлень про місцеве самоврядування у вітчизняній та зарубіжній юридичній думці в аспекті теоретико-методологічного розуміння вчення про муніципальну владу. Така постановка питання обумовлюється тим, що питання щодо місця і ролі муніципальної влади у системі народовладдя, її правової природи, співвідношення та взаємодії таких феноменів, як народовладдя та громадоправство, відносяться до найбільш дискусійних у сучасній конституційній теорії. Метою статті є поглиблення концептуально-конституційних основ муніципальної влади як загальноправової категорії, категорії сучасного конституційного права та народовладдя, а також як виду публічної влади. Отримати найпродуктивніші результати та зробити найоптимальніші висновки щодо проблем муніципальної влади у межах загальної теорії народовладдя можна тільки за умови використання комплексного концептуально-конституційного підходу, розглядаючи, наприклад, становлення і розвиток місцевого самоврядування та муніципальної влади у межах еволюційного процесу розвитку природи та суспіль ства як цілісного організму. За такого методологічного підходу муніципальну владу необхідно розглядати як політико-правовий та соціально-культурний феномен, який виникає у результаті еволюції людства. З цієї точки зору муніципальна влада – це вже не результат акту октроювання державою або породження суб’єктивної волі більшості, а прояв об’єктивних (закономірних) явищ соціально-політичного розвитку, які необхідно враховувати. Робиться висновок, що публічна влада не є винятково прерогативою держави, існує кілька її видів. Диференціація публічної влади обумовлена її специфічними ознаками, видовими та формальними, суб’єктно-об’єктними та функціональними характеристиками. Відзначаючи багатовимірність і багатоаспектність феномена влади, автор ґрунтується на концептуальній позиції, згідно з якою джерелом влади є організація суспільства, для якого вона є важливою функцією, що забезпечує впорядковуючий, регулюючий вплив на всі основні сфери суспільного життя. Стверджується, що в основі сучасного вчення про публічну владу має бути покладено ідею щодо форм, видів та рівнів публічної влади, зокрема наявності трьох форм публічної влади (безпосереднє народовладдя, народне представництво, непредставницькі форми функціонування публічної влади, або так зване професійне владарювання), трьох видів публічної влади (публічна влада Українського народу, державна влада та муніципальна влада) і трьох рівнів її здійснення (загальнодержавна, регіональна та локальна). Аналіз концептуальних проблем організації та функціонування публічної влади в сучасній Україні, які обумовлені формуванням демократичної соціально-правової держави та інститутів громадянського суспільства, показує, що в основі цих процесів – визнання і гарантування місцевого самоврядування як самостійного рівня здійснення Українським народом належної йому влади та організаційно й функціонально відокремленого від держави виду публічної влади територіальної громади, яку (владу) доцільно розглядати як муніципальну. У цьому контексті розкривається конституційно-правова природа муніципальної влади як виду публічної влади в Україні.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

15

БОЙКО, ІРИНА. "Доктринальні ідеї та цілі адміністративного права." Право України, no. 2019/05 (2019): 13. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-05-013.

Full text

Abstract:

У статті проаналізовано питання впливу правової доктрини на розвиток адміністративного права. Констатовано, що ідеї, теоретичні конструкції, уявлення про напрями розвитку суспільства і держави, зароджені в доктрині права, становлять собою підґрунтя для формування правил поведінки, які об’єктивуються у законодавчі норми. Особливо залежним від ідеологічних парадигм вважається адмі ністративне право. На сучасному етапі становлення громадянського сус пільства й державотворення відбувається пошук оптимальної моделі правового регулювання відносин між приватною особою та державою у сфері публічного адміністрування. Підґрунтям для розвитку адміністративно-правової доктрини слугують конституційні норми, найбільш значущу роль серед яких відіграють положення про те, що Україна є правовою державою, людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнані найвищою соціальною цінністю, а також що орга ни державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Концепція “людиноцентризму”, породжена Конституцією України і підтримана абсолютною більшістю адміністративістів, стала осно вою, до якої тяжіють наукові розвідки у сфері адміністративного права. Вона сформувала уявлення про адміністративне право як таке, що спрямоване на реалізацію та захист конституційних прав і свобод людини та громадянина. “Людиноцентризм” проявився у впровадженні в інструментарій адміністративно-правової науки категорії “суб’єктивних публічних прав”, що відіграє принципову роль для підтвердження можливості приватної особи за власної ініціативи вступати у відносини з публічною адміністрацією та вимагати від останньої поведінки, спрямованої на задоволення потреб такої особи. Зазначено, що суб’єктивні публічні права являють собою умови реалізації основних прав людини і громадянина, закріплених Конституцією України. Важливого для адміністративного права значення набуває ідея адміністративної процедури, сутність якої полягає в установленні обов’язків суб’єктів влади приймати рішення щодо приватних осіб за уніфікованими правилами, серед яких визначальне місце займають: гарантування права особи бути вислуханою при розгляді її справи; забезпечення права брати участь в адміністративній процедурі особисто або через представника; зазначення засобів правового захисту; необхідність мотивувати рішення, прийняте не на користь приватної особи; доступ особи до інформації про її справу. Констатовано, що адміністративне право також має своїм призначенням вироблення правового механізму для задоволення публічного інтересу. Шляхами його забезпечення визначено, по-перше, діяльність суб’єктів публічного адміністрування, спрямовану на виконання законів щодо організації та функціонування певних інституцій, у яких об’єктивуються потреби різних осіб – громадян, об’єднань, держави. До таких сфер життєдіяльності належать: охорона здоров’я, освіта, національна безпека, оборона, публічний порядок тощо. По-друге, способом забезпечення публічного інтересу названо можливість представників влади обмежувати права і свободи приватних осіб із мотивів потреб демократичного суспільства, як-то: належного визнання та поваги прав і свобод інших, справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

16

ЮЩИК, ОЛЕКСІЙ. "Демократія і народовладдя в Україні як предмет юридичної доктрини." Право України, no. 2019/10 (2019): 25. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-10-025.

Full text

Abstract:

У статті розглядається проблема реалізації ідеї народовладдя в умовах розбудови демократичної, соціальної, правової держави в Україні в контексті формування національної юридичної доктрини. Мета статті полягає у з’ясуванні співвідношення понять “демократія” та “народовладдя” і ролі держави в конституюванні та забезпеченні реального здійснення влади народу. Відзначається значення етимології слова “демократія” для розуміння її поняття, трактування його різними ідеологічними течіями в сучасному суспільстві. Вказано три головні варіанти демократичного ідеалу в сучасному світі, якими є ліберальна демократія, соціал-демократія і народна демократія, кожному з яких притаманне різне розуміння поняття “народ”. Охарактеризовано внутрішні суперечності цих варіантів, на які повинна зважати національна юридична доктрина. Наголошується на негативному значенні ідей ліберальної демократії для здійснення реального народовладдя в Україні, непослідовність і внутрішню суперечливість у визначенні засад конституційного ладу України на основі ідей ліберальної демократії в Конституції України. Розкривається значення державної влади у визначенні та зміненні демократичного устрою України, підпорядкованість її здійсненню народом його виключного права визначати й змінювати конституційний лад. Зроблено висновок стосовно закономірності наявності внутрішньої суперечності ліберальної демократії як антинародної по своїй суті форми державного ладу,яка принципово заперечує реалізацію ідеї народовладдя; обґрунтовується об’єктивна необхідність на сучасному етапі розвитку України соціальної демократії. Констатується нагальна потреба у формуванні науково обґрунтованої юридичної доктрини України, визначаються деякі її важливі положення, зокрема, необхідність визначення національної ідеї та способу її реалізації, заміна формули демократії “Народ – влада – Конституція” на формулу “Народ – Конституція – влада”, зміцнення парламентаризму, значення для цього юридичної доктрини.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

17

Федорова, Анна. "СУЧАСНИЙ СТАН ТА РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО УДОСКОНАЛЕННЯ МЕХАНІЗМІВ ВЗАЄМОДІЇ ОРГАНІВ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ З ГРОМАДСЬКІСТЮ ДЛЯ ФОРМУВАННЯ БЕЗПЕЧНОГО СЕРЕДОВИЩА ЖИТТЯ ГРОМАДЯН." Litopys Volyni, no. 23 (April 20, 2021): 171–75. http://dx.doi.org/10.32782/2305-9389/2020.23.30.

Full text

Abstract:

Статтю присвячено аналізу сучасного стану та рекомендаціям щодо вдосконалення механізмів взаємодії органів публічної влади з громадськістю для формування безпечного середовища життя громадян. Участь гро- мадських організацій і соціально відповідальних громадян у забезпеченні національної безпеки дасть змогу уник- нути відчуження між державними установами та інститутами громадянського суспільства, яке нині тільки посилюється. Ідея налагодження тісної взаємодії органів влади з інститутами громадянського суспільства, які мають необхідний потенціал у запобіганні загрозам національної безпеки і досягненні високого рівня захищеності національних інтересів, видається цілком можливою в умовах наростання сучасної соціально-економічної кри- зи. Національна безпека України безпосередньо залежить від рівня участі громадян у політичних процесах, але тільки за умови, що вони не виходять за межі конституційно-правового поля. У статті наголошується, що в українському суспільстві чітко спостерігається зростання зацікавленості молоді політикою, тими важ- ливими процесами, які в ній відбуваються. Тому стає дедалі помітнішою активізація політичної діяльності молодіжних громадських організацій, яка знаходить своє вираження в безпосередній їх участі в політичних подіях, що відбуваються в суспільстві. У статті робиться висновок, що дієвими механізмами підвищення ефективності взаємодії державної системи безпеки та громадських об’єднань сприяння безпеці є: участь дер- жавних органів України в консультативній діяльності та вдосконаленні системи підбору та підготовки кадрів для недержавних суб’єктів забезпечення безпеки; прикомандирування співробітників цих органів до найбільш ефективних суспільних структур для координації співпраці та спільного вирішення завдань щодо забезпечення безпеки; подальше вдосконалення організаційних форм взаємодії між органами державного управління і гро- мадськими об’єднаннями за сприяння безпеці.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

18

Банчук-Петросова, О. В. "МЕХАНІЗМИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ." Таврійський науковий вісник. Серія: Публічне управління та адміністрування, no. 4 (April 15, 2022): 3–7. http://dx.doi.org/10.32851/tnv-pub.2021.4.1.

Full text

Abstract:

Зазначено, що важливою причиною більшості невдач у сфері функціонування української економіки та її реформування є слабкість інститутів влади: відсутність необхідної політичної волі та професіоналізму, невизначеність і навіть безграмотність рішень, бездіяльність, а часом і прямий саботаж у їхньому виконанні. Злиття владних структур із приватною підприємницькою сферою – звичайне явище для нинішньої України. Усе це не може не позначатися негативним чином на характері і розвитку української економіки. Співвідношення між рівнем ринкових свобод і масштабами державного регулювання залежить від низки факторів: загальнонаціональної значущості тих чи інших підприємств та комплексів, ситуації, в якій опинилася країна, цілей, які переслідує держава. Загалом нині це співвідношення переважно залежить від характеру економічної політики влади. Визначено, що політичні та економічні інтереси країни диктують збереження принципової лінії на відкритість економіки, забезпечення вільної взаємодії вітчизняних господарюючих суб'єктів із зовнішнім світом. Проте орієнтація на відкритість неспроможна залишатися єдиним визначальним компонентом зовнішньоекономічної політики країни. У її арсеналі мають бути присутніми заходи, спрямовані на захист національного виробництва та внутрішнього ринку від несприятливих впливів ззовні. Україна повинна забезпечити собі належне місце в багатополюсному світі, що складається. Ринкові перетворення, що проводилися в Україні протягом останнього десятиліття, не виправдали тих очікувань, які на них покладала громадськість країни. Краху зазнала не сама ідея реформування господарства, не об'єктивна необхідність ринкових реформ, а стратегія і тактика, прийоми та методи перетворень. Тим не менше, всупереч різним догмам, найкращим є економічний устрій, що забезпечує з урахуванням історичних, політичних та економічних обставин оптимальну ефективність, за якої економічні цілі гармонійно поєднуються з реальними умовами та соціальними цілями держави.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

19

Baieva, O. "ОБРАННЯ СУДДІВ НА АДМІНІСТРАТИВНІ ПОСАДИ ОРГАНАМИ СУДДІВСЬКОГО САМОВРЯДУВАННЯ." Juridical science, no. 6(108) (April 4, 2020): 28–36. http://dx.doi.org/10.32844//2222-5374-2020-108-6-1.04.

Full text

Abstract:

Актуальність статті полягає в тому, що на шляху євроінтеграційного напрямку в Україні здійснюється чимала кількість реформувань як у системі виконавчої влади, так і у системі судочинства. Ідея удосконалення судової гілки влади, на шляху реформувань, є забезпечення належності судочинства, забезпечення самостійності судів та удосконалення адміністративно-правових засад діяльності системи судочинства. Основними елементами удосконалення адміністративно-правових засад у визначеній нами темі наукового дослідження є: 1) зменшення кількості органів суддівського самоврядування; 2) надання організаційних функцій органам суддівського самоврядування, а саме вирішення питань внутрішньої діяльності судів шляхом прийняття колективних рішень; та 3) передання вкрай важливого повноваження – обрання суддів на адміністративні посади органам суддівського самоврядування. З огляду на зазначене наразі є актуальним визначення порядку обрання суддів на адміністративні посади органам суддівського самоврядування для подальших наукових досліджень щодо його удосконалення. У науковому дослідженні приділено увагу визначенню таких термінів як: «суддя», «посада», «адміністративна посада», «самоврядування» і «суддівське самоврядування». Розглянуто обрання суддів на адміністративні посади органами суддівського самоврядування через обрання голови місцевого суду та його заступника зборами суддів. Визначено, що обрання суддів на адміністративні посади органами суддівського самоврядування полягає у визначеному адміністративними нормами компетентному відборі голів судів та їх заступників на вакантні посади відповідного суду із дотриманням певних адміністративних процедур. Визначено основні процедури та їх складові порядку обрання голів місцевих судів та їх заступників. До яких віднесли: 1) скликання зборів суддів і висунення кандидатур; 2) обговорення кандидатів; 3) формування списку кандидатів; 4) таємне голосування; 5) оголошення рішення; 6) проведення повторного голосування , яка є факультативною.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

20

Dreval , V. Yu. "Сутність та особливості постання інституту громадянського суспільства." Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, no. 4 (July 21, 2021): 123–29. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2021.04.13.

Full text

Abstract:

У статті розглянуто сукупність факторів становлення та розвитку громадянського суспільства. При з’ясуванні даного питання наголос зроблено на поєднанні реальних змін в соціально-економічному та суспільному розвиткові з тими ідеями, які висловлювалися та обґрунтовувалися тогочасними мислителями. Метою статті визначено уточнення сутності та особливостей постання інституту громадянського суспільства у зв’язку з формуванням сучасного типу державно-владних відносин. Наукова новизна дослідження полягає в додатковому аргументуванні положення про те, що реальні зрушення в постанні громадянського суспільства припадають на Нові часи і завдячують тогочасним системним змінам в соціально-економічній, суспільно-політичній та ідеологічній сферах.Висновки. Первинним формам державного владарювання не були властиві будь-які форми самоорганізації населення. Упродовж достатньо тривалого часу держава як суб’єкт владних відносин виступала єдиною формою організації суспільного життя, організовуючи і направляючи всяку соціально значиму діяльність людей. Витоки становлення та осмислення того явища, яке у пізніші часи отримало назву «громадянське суспільство», припадають на давні часи і були запозичені з політичного розвитку Стародавньої Греції та Стародавнього Риму. Проте реальні зрушення в постанні громадянського суспільства припадають на Нові часи, що завдячує тогочасним системним змінам в соціально-економічній, суспільно-політичній та ідеологічній сферах. Першочергово це новації в соціально-економічному розвиткові, фактори економічного прогресу, приватної власності, усвідомлення працівниками та роботодавцями необхідності спільних дій для відстоювання власних соціально-трудових прав, разом з тим ідея невідчужуваності природних прав, поява феномену правової держави та оновлене розуміння місця людини у розвиткові державно-владних відносин. До останніх найперше слід віднести вже частково реалізовані ідеї конституціоналізму, розподілу гілок влади, парламентаризму, правової держави, врешті конституційного правління, обмеженого правом на користь громадянського суспільства.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

21

Загуменна, Юлія Олександрівна. "ПРОБЛЕМИ ПУБЛІЧНОЇ БЕЗПЕКИ В ЕЛЛІНІСТИЧНІЙ ПОЛІТИКО-ПРАВОВІЙ ДУМЦІ АНТИЧНОЇ ГРЕЦІЇ: ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ." New Ukrainian Law, no. 1 (March 30, 2022): 94–102. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2022.1.14.

Full text

Abstract:

Досліджено теоретичні та практичні аспекти проблеми розуміння публічної безпеки в політико-правовій думці Античної Греції Елліністичної доби. Доведено, що античним політико-правовим ученням, які осимслювали публічну безпеку, притаманні такі основні риси: її етатизація (вивищення держави та її інститутів у гарантуванні цієї безпеки), персоналізація (тісна залежність особистої безпеки від публічної, часом навіть вивищення особистої безпеки над публічною), універсалізація (безпека як явище космічного світоустрою, загальнеоеллінська безпека), раціоналізація (дискурсивне осмислення проблематики публічної безпеки), юридизація (переведення проблематики публічної безпеки в площину юридичного її забезпечення, що набуває імперативного характеру, обов’язкове слідування полісним законам, система жорстких покарань за правопорушення у сфері публічної безпеки, забезпечення законності і правопорядку в суспільстві і в державі), нерозмежованість власне державної та громадської безпеки (що було зумовлено полісним характером державного устрою), аксіологізація (безпека як висока людська і суспільна цінність, як благо, як невід’ємний елемент полісного світогляду та забезпечення належного улаштування полісного життя), поліморфність (широта спектру форм публічної безпеки та специфікація її «образів» у філософії, поезії, історіографії, риториці тощо). Висвітлено тенденцію юридизації публічної безпеки. Остання забезпечується державою та законами, самі закони повинні відповідати загальносуспільним уявленням про благо та справедливість, держава повинна будуватися на засадах соціального миру, компромісів та урівноваження різних соціальних інтересів. Сама ідея про те, що поза державою неможливо гарантувати безпеку людей, стала революційною і вперше висунула саме державну організацію суспільних відносин на передній план гарантування безпеки громадян. Іншою революційною ідеєю стало опертя держави при гарантуванні публічної безпеки на раціонально сконструйоване та вдосконалюване мірою розвитку суспільних відносин право, яке регулювало і скеровувало розвиток відносин людей, рівних між собою. Нарешті, по-третє, відкритий софістами дискурс людиноцентричності права зумовив посилення особистої складової частини в суспільно-політичному житті полісу, що, своєю чергою, зумовило появу критики насильства та сприяло формуванню ідеї про права вільної людини та необхідності їх захисту органами державної влади. Відповідно, безпека полісу стала багато в чому залежати від безпеки і захищеності прав його громадян.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

22

ХРИСТОВА, ГАННА. "Доктрина позитивних зобов’язань держави у сфері прав людини: основні аспекти розуміння." Право України, no. 2019/06 (2019): 100. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-06-100.

Full text

Abstract:

Сьогодні позитивні зобов’язання держави становлять невід’ємну частину міжнародного, передусім європейського права прав людини та входять до усталеного категоріального апарату західної юриспруденції, однак лишаються малодослідженими в українській науці. Водночас ця конструкція поступово, але впевнено входить до національного законодавства та судової практики України, зокрема й конституційної юриспруденції. Це вимагає комплексного осмислення позитивних зобов’язань як концептуального підґрунтя юридичної оцінки ефективності державної політики у сфері прав людини. Мета статті полягає у визначенні основних елементів доктрини позитивних зобо в’язань держави, розкритті розуміння та особливої природи таких зобов’язань, окресленні змісту, обсягу та меж, виокремленні типів позитивних обов’язків, що консолідують розмаїття, а також їх структури порівняно з негативними зобов’язаннями та у взаємодії з іншими доктринальними підходами, що утвердилися завдяки “праву Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод” (Конвенція). Встановлено, що еволюція позитивних зобов’язань за Конвенцією органічно вписується у більш широкий контекст еволюції в галузі прав людини, відбиваючи загальні тенденції руху від виключно негативних зобов’язань до “багатовимірних прав”, що містять як негативні, так і позитивні вимоги. Обґрунтовано розуміння позитивних зобов’язань держави у сфері прав людини як таких, що становлять юридично обов’язкові вимоги до держави в особі її законодавчих, виконавчих і судо вих органів запроваджувати та застосовувати ефективні заходи матеріального та процесуального, а також юридичного й фактичного характеру, для запобігання порушенням всього спектру прав людини з боку представників влади або приватних осіб, а також їх захисту та сприяння реалізації. З урахуванням стандартів позитивних зобов’язань, вироблених Європейським судом з прав людини (ЄСПЛ), доведено, що принципи ефективності та динамічної інтерпретації є підставою для розвитку позитивних зобов’язань. Зі свого боку принципи історичної інтерпретації та систематичного тлумачення норм Конвенції та формулювань її конкретних положень, а також ідея “єдиного європейського стандарту”, заснованого на консенсусі держав-членів, розумно обмежують судовий активізм. Такі обов’язки не можна тлумачити у спосіб, який покладав би на органи державної влади неможливий або непропорційний тягар. Маючи диз’юнктивну (альтернативну) структуру, позитивні зобов’язання передбачають особливо широку свободу розсуду держави стосовно вибору засобів. При цьому вжиті заходи мають бути розумними (обґрунтованими), належними та достатніми, і підлягати оцінці ЄСПЛ із застосуванням принципу пропорційності та справедливого балансу інтересів. Принцип субсидіарності та свобода розсуду держави обумовлюють покладання основної відповідальності за розвиток позитивних зобов’язань на національні орга ни влади, які, з урахуванням пріоритетів та ресурсів держави, мають забезпечити ухвалення належного законодавства (“національної правової рамки”) та запровадження ефективних засобів національного захисту, необхідних для забезпечення реальної свободи й автономії особи.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

23

Павлов, О. І. "НІЦШЕАНСЬКИЙ ОБРАЗ НАДЛЮДИНИ ТА СУЧАСНІСТЬ." Актуальні проблеми філософії та соціології, no. 32 (February 3, 2022): 74–79. http://dx.doi.org/10.32837/apfs.v0i32.1029.

Full text

Abstract:

Павлов О. І. Ніцшеанський образ надлюдини та сучасність. – Стаття.У статті розкрито ніцшеанський образ надлюдини, яка за покликанням долі має перебувати у постійному русі на шляху самовдосконалення не тільки тіла, а й духу та розуму, чого, на думку Ф. Ніцше, можливо досягти за рахунок волі до влади над собою. Доведено, що тільки від духовної установки людини залежить до якого ступеня розвитку вона дійде. Звідси випливає розуміння надлюдини як людини, котрій вдалося подолати роздрібненість свого існування, котра повернула собі світ і підняла погляд над його горизонтом. Основні результати дослідження ґрунтуються на філософському положенні, яке відбилося у праці Ф. Ніцше, про те, що духовні якості людини є результатом виховання, історичного й особистого досвіду та не успадковуються, на відміну від фізіологічних і пси-хологічних властивостей, тому вони досить рухливі та мінливі. Мета життя полягає у пошуку істини, творчій праці, подоланні себе. Простежується зв’язок цього основоположного лейтмотиву твору Ф. Ніцше із сучасним етапом розвитку людства, яке переживає перехід від інформаційно-комунікативних технологій п’ятої хвилі до когнітивно-кібернетичних технологій шостої хвилі. З’ясовано зв’язок ідеї Ф. Ніцше про надлюдину з концепцією «осьового часу» К. Ясперса, вченням В. Вернадського про ноосферну людину, із трансгуманістичним техніко-детермінованим образом людини з машини та їх впливом на формування досконалої людини. Актуальність ідеї Ф. Ніцше про надлюдину підтверджується спостереженням В. Вернадського щодо того, що людина матиме величезне майбутнє,якщо вона не вживатиме свій розум і свою працю на самознищення.Зроблено висновок, що уявлення Ф. Ніцше про надлюдину не суперечить науковим поглядам сучасних мислителей про шляхи та напрями еволюції людини розумної. Саме тому сучасна людина відчуває потребу в оволодінні творчою спадщиною Ф. Ніцше щодо удосконалення людських якостей. Ф. Ніцше проголосив неминуче, потрібне, неможливе. Він сповістив нас про прихід надлюдини. Цей прихід значно збільшив кількість людської спільноти, готової стати на канат і йти до кінця – до перемоги над собою. Обґрунтовуючи значення ніцшеанського образу надлюдини для сучасності, потрібно розуміти, що Ф. Ніцше був несвоєчасною людиною для своєї епохи. Епоха жила вірою у прогрес, він же розглядав своє справжнє як минуле, шукав опору в ідеальному світі. Сучасний світ є далеко не ідеальним, тому існує нагальна потреба у послідовниках творчих пошуків німецького філософа. Оскільки ідея всебічного удосконалення сучасної людини набула вселенського значення, її осягнення потребує зосередження уваги вчених на міждисциплінарному підході, що і є одним із перспективних напрямів здійснення подальших наукових розвідок.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

24

КУЯН, ІРИНА. "Ідеї суверенної і незалежної держави в контексті національної ідеї України." Право України, no. 2021/02 (2021): 63. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-02-063.

Full text

Abstract:

В останні роки в Україні все частіше виникає питання змісту національної ідеї, що, думається, відтворює запит суспільства щодо осмислення шляхів розвитку та напрямів модернізації держави, підвищення її ефективності перед викликами сучасності, посилення гарантій суверенітету та визначення дороговказу розвою державності в Україні. Це питання безпосередньо стосується характеру зв’язку національної ідеї і юридичної доктрини, який, на нашу думку, детермінований діалектикою політики і права, та є конститутивним для суспільства фактором. Тому необхідне глибоке розуміння ідеї суверенітету, сутності характеристик суверенності і незалежності держави як моделі та проєкту формування змісту і напрямів державної політики. Метою статті є наукове осмислення характеристик України як суверенної і незалежної держави, що має значення для розуміння національної ідеї як політико-правового орієнтиру при здійсненні реформ у державі. Акцентовано, що ознаки державного суверенітету утверджено в Декларації про державний суверенітету України (1990 р.), а в Конституції України нашу державу визначено суверенною і незалежною, демократичною, соціальною і правовою. Виходячи з розуміння сутності суверенітету як властивості певного суб’єкта щодо володіння верховною владою, виводиться його теоретична конструкція – родового і видових понять (народного, національного і державного) суверенітету. Підкреслено, що вказаний політико-правовий феномен має об’єктивно-суб’єктивну природу та виявляється як результат матеріальних процесів і вольове правове відношення. Визначено зміст верховенства влади народу, нації та держави як виключних суб’єктів суверенітету. Народний суверенітет розуміється як об’єктивно надана властивість народу володіти верховенством своєї влади, що ґрунтується на його інтересах і волі та реалізується у його правах на державотворення, на зміну конституційного ладу, на участь у формуванні й функціонуванні держави та її органів. Зміст поняття національного суверенітету як властивості нації володіти верховенством влади ґрунтується на розумінні нації як особливої форми життєдіяльності суспільства, як спільноти, яка формує загальні потреби, інтереси та загальну волю. Наголошено, що, за змістом преамбули Конституції України, право на самовизначення належить українській нації, усьому українському народу. Акцентовано, що реалізація суверенітету України на засадах, визначених у Конституції України, значною мірою залежить від повноти законодавчого регулювання, розвитку цих засад у національному законодавстві. Похідним від народного є державний суверенітет. Конституція утверджує Україну як суверенну державу, визначає основні її атрибути і символи, суб’єктів, уповноважених реалізовувати владу та забезпечувати загальнонародний, загальнодержавний інтерес. Суверенітет, суверенність – ознака іманентно притаманна державі як формі політичної і правової організації суспільства. Державний суверенітет – це властивість держави як публічної політикоправової організації володіти в межах відповідної території верховенством, незалежністю, повнотою, самостійністю і єдністю своєї влади, що ґрунтується на інтересах і волі народу та закріплена в правових формах. Ключовою ознакою державної влади є верховенство. Верховенство державної влади і незалежність влади та держави є найважливішими ознаками державного суверенітету. Верховенство як ключова характеристика державної влади в Основному Законі України виражена насамперед через принцип “верховенства права”. У цьому контексті наголошено на ієрархії юридичної сили Конституції і законів України в системі нормативно-правового регулювання суспільних відносин. Аргументовано, що суверенна державність України у доктринальному сенсі передбачає у своїй основі класичну модель взаємозв’язку народного, національного і державного суверенітету. А втілений у Конституції України принцип суверенітету народу, нації й держави встановлює правило, яке повинно наповнюватися змістом усією системою конституційного законодавства та враховуватися при здійсненні державних реформ на науковому підґрунті юридичної доктрини.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

25

Gursky, Taras, and Natalia Kotsan. "ПРОЦЕС РЕГІОНАЛІЗАЦІЇ У ВЕЛИКІЙ БРИТАНІЇ." Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії, no. 1 (7) (March 18, 2020): 132–37. http://dx.doi.org/10.29038/2524-2679-2020-01-132-137.

Full text

Abstract:

Здійснено аналіз процесу регіоналізації у Великій Британії. Визначено основні сучасні тенденції регіоналізації та їх роль у політичних процесах Великої Британії. Розглянуто позитивні зрушення в британському суспільстві, причиною яких стало розширення кола владних компетенцій місцевих органів. Установлено, що регіоналізацію можна розглядати як результат загального процесу кризи держави, що виражається в дифузії влади, тобто вона переходить як вверх – до транснаціональних організацій, так і вниз – до регіонів та інститутів громадської спільноти. Загальні причини регіоналізації виступають у прагненні зробити владу більш ефективною, перекласти на регіональну владу частину повноважень за прийняття рішень, задовольнити потреби тих чи інших прошарків суспільства до самоуправління. Висвітлено те, що проблема регіоналізації всередині країни виникає на сьогодні в багатьох країнах на основі ідей автономії, спираючись на історію, географію, культуру та інші шляхи, які йдуть вглиб століть та тисячоліть. Однак, саме зараз створюються зручні умови для розповсюдження самої ідеї регіоналізації, відродження подібних процесів із новою силою, на які діють численні каталізатори, головним із яких виступає глобалізація. Національні меншини продовжують заявляти про свою роль й отримують активну підтримку та захист зі сторони міжнародного співтовариства, твердо спираючись на норми міжнародного права, використовуючи можливість донести свою позицію до світової спільноти й об’єднати однодумців, використовуючи всі можливі засоби.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

26

Подорожна, Т. С., and О. С. Котуха. "РЕАЛІЗАЦІЯ ПРИНЦИПУ ПРАВОВОЇ ВИЗНАЧЕНОСТІ КРІЗЬ ПРИЗМУ ЗАХИСТУ КОНСТИТУЦІЙНИХ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА." Herald of Lviv University of Trade and Economics Law sciences, no. 10 (November 18, 2021): 72–80. http://dx.doi.org/10.36477/2616-7611-2021-10-10.

Full text

Abstract:

У статті досліджено принцип правової визначеності, його реалізацію у процесі захисту прав і свобод людини та громадянина. Зазначено, що в широкому розумінні принцип правової визначеності є сукупністю вимог до організації та функціонування правової системи з метою забезпечення стабільного правового становища людини шляхом удосконалення процесів правотворчості і правозастосування. При цьому для сучасної конституційної держави найвищим досягненням має стати довіра громадян до самої держави та її інститутів. Така довіра може ґрунтуватися тільки на гармонійній взаємодії правової визначеності чинного законодав- ства та аналогічної його дії на практиці. Дотримання принципу правової визначеності чітко позна- чає межі діяльності державної влади, максимально домагається прозорості у відносинах держави й людини, тим самим забезпечуючи дотримання прав і свобод людини та громадянина. Наголошено на тому, що в основі принципу юридичної визначеності, як одного з істотних елементів принципу верхо- венства права, лежить відоме з римського права положення res judicata (лат. «вирішена справа»), відповідно до якого остаточне рішення правомочного суду, яке вступило в силу, є обов’язковим для сторін і не може переглядатися. Зроблено висновок про те, що ідея та поняття «правова визначе- ність» є досить складною, багатогранною, різноаспектною категорією як для правової доктрини, так і для юридичної практики. Правова визначеність є універсальним принципом у всіх сферах юри- дичної діяльності. Це постає з того, що, по-перше, у законотворчій сфері правова визначеність є ключовим критерієм якості та основною метою цього виду діяльності; по-друге, правова визначе- ність є найважливішим інструментом і засобом у процесі реалізації конституційного контролю орга- нами правосуддя. Вищий судовий орган конституційного контролю неодноразово встановлював, що невизначеність норм права сама собою неконституційна, адже дає можливість правозастосовникові зловживати своїм становищем, по-різному тлумачити норми права залежно від власного інтересу, ставить суб’єктів права в нерівні умови.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

27

Титаренко, Віта. "Теоретичні й практичні виміри «українського світу»: місце та роль релігії." Ukrainian Religious Studies, no. 93 (April 26, 2021): 32–48. http://dx.doi.org/10.32420/2021.93.2219.

Full text

Abstract:

В статті розглядається питання онтології українського соціуму в контексті потенційного його виходу із стану сингулярності – він (соціум) має шанс перетворитися на щось позитивно інше, або так і залишитися у вимушено знайденому стані радикального збурення, із суттєво зміненим порядком речей, явищ, очікувань, сподівань. Цей процес характеризується наступною контроверсійністю: 1) наявністю високого ризику деструктивних змін, які мають релігійну основу; 2) наявністю потенціалу конструктивних змін, досвід якого накопичений та апробований самою історичною присутністю релігії. Автор пропонує (з позицій філософсько-релігієзнавчих) пошук життєздатних і емпірично дієвих концептів, спроможних об’єднати громадян країни (у їх етнічній, культурній, релігійній тощо багатоманітній ідентичності) у прагненні вивести український соціум із стану сингулярності в новій якості – з перспективами позитивних змін. В статті аналізуються окремі теоретичні аспекти поняття «український світ», яке стає актуальним в середовищі релігієзнавців і його співвіднесеність з поняттями «нація», «українська нація», «етнічна нація», «громадянська (політична) нація», «національна ідея», «національна держава» тощо. В широкому розумінні «український світ» може розглядатися як простір єднання, співставний із загальнонаціональною ідентичністю, де індивід ототожнює себе з певними символами, цінностями, історією, територією, культурою, а також з державними та правовими інституціями, політичними й економічними інтересами. Таке розуміння концепту «український світ» логічно виводить нас на необхідність аналізу практичної його складової. Послуговуючись даними соціологічних опитувань, статистичними даними, інтерв’ю, прикладами діяльності релігійних організацій і об’єднань – аналізується місце релігії в цьому просторі єднання, її потенціал, ризики, виклики. Висновується, що «український світ» як простір єднання може і здатен формуватися за умов: 1) адекватної і зваженої політики з боку, перш за все, української держави – відповідно до Конституції, чинного законодавства, без преференцій для окремих конфесій (особливо на місцях), як шлях формування довіри до органів влади з боку конфесій; 2) розуміння і усвідомлення з боку представників церков і релігійних організацій своєї відповідальності перед українським суспільством, базування на універсальних загальнолюдських цінностях, здатних об’єднати українців та реалізація цих цінностей через практичну діяльність в суспільстві.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

28

Vorotin, V. Ye. "Рецензія на монографію Чаплай І. В. «Державно-громадська комуні- кація як об’єкт наукового дослідження в Україні»." Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, no. 3 (June 21, 2019): 152–54. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2019.03.16.

Full text

Abstract:

Рецензія на монографію кандидата наук з державного управління, доцента, завідувача кафедри професійної освіти та управління навчальним закладом Міжрегіональної Академії управління персоналом Чаплай Ірини Віталіївни «Державно-громадська комунікація як об’єкт наукового дослідження в Україні» На сьогодні становлення державно-громадської комунікації визначається вченими як процес розвитку комунікаційного продукту, що, в першу чергу, сприяє розвитку динаміки в стосунках між політичними діячами та партіями, з одного боку, та основними засобами масової інформації, з іншого боку, без особливої уваги та розгляду громадськістю. Ідея про те, що державно-громадська комунікація – це паливо для організаційного двигуна держави, ще не знайшла достатнього висвітлення у сучасних методологічних дослідженнях вітчизняних вчених, які не ставили за мету дослідити сутність ґенези інформаційно-комунікативних систем та їх роль в концептуалізації пріоритетності прав людини, торкаючись цих питань лише побіжно, або звертаючись до їх розгляду у зв’язку з вивченням інших процесів впровадження законотворчої системи. У зв’язку з цим, монографія Чаплай І. В. «Державно-громадська комунікація як об’єкт наукового дослідження в Україні» є своєчасною та обумовлена нагальними потребами державотворчої практики щодо осмислення теоретичних і практичних аспектів удосконалення державної комунікаційної політики. Монографія має логічну послідовність викладення результатів дослідження, а поставлені завдання є достатньо розглянутими та завершені конкретними висновками і пропозиціями. Вона є завершеним самостійним науковим дослідженням, яке досить повно охоплює тему. Отримані результати мають наукове та практичне значення. Наукові положення, висновки та рекомендації мають достатнє емпіричне та теоретичне обґрунтування, що обумовлено використанням значної кількості наукової літератури, законодавчих та підзаконних нормативних актів України, правових актів та міжнародних документів за темою дисертаційного дослідження (близько 300 джерел), що дало можливість автору системно підійти до розробки критеріїв результативності та безпосередньої ефективності державно-громадської комунікації. У межах першого розділу автором здійснено теоретико-методологічний аналіз поняття та категоріального ряду комунікації в державі та суспільстві, відповідно до чого сформульовано основні положення, що розкривають зміст реалізації поставленої дослідницької мети. Заслуговує на увагу проведення теоретичної ідентифікації поняття комунікації, що дозволило систематизувати основні концепції та підходи до визначення її змісту, схарактеризувати практико-прикладний характер її реалізації у різних сферах суспільного життя. З таких положень можна говорити про те, що у сучасних умовах суттєво змінилося ставлення до комунікації. У другому розділі визначено, що комунікація є важливою складовою підготовки та прийняття державно-управлінських рішень. До того ж у цьому контексті вона поліпшує інституційну ефективність діяльності органів державної влади та вимірює певною мірою управлінські спроможності уряду. З’ясовані місце та роль інформаційно-комунікативних систем у концептуалізації пріоритетності прав людини й прав громадянина. Зазначено, що застосування інформаційно-комунікативних систем у державному управлінні вважається вирішальним чинником для досягнення ефективності її економічного функціонування як специфічного інституційного інструменту для реалізації державної політики. Якість інформаційно-комунікаційних зв’язків між окремими суб’єктами державного управління визначається низкою факторів. І це впливає на загальну систематичну структуру всієї організації державного управління. Крім того, інформаційно-комунікаційні зв’язки також впливають на якість потоків інформації, що здійснюються в межах усієї системи державної влади, а також характеристики зовнішніх зв’язків державного управління. Якість комунікаційного зв’язку може (але це не обов’язково повинно бути) істотно залежати від використання інформаційно-комунікаційних технологій. У третьому розділі Іриною Віталіївною обґрунтовано необхідність серйозного осмислення та доопрацювання правового механізму державного регулювання державним та громадським секторами. Визначено, що сьогодні удосконалення механізму впровадження сучасних технологій інформаційної присутності та інформування громадян про їхні права, зокрема про право вибору, право відповідальності, є першим важливим кроком до їхньої участі в процесі контролю за виробленням та реалізацією державної політики. Отримуючи повну інформацію, інститути громадянського суспільства можуть ліпше оцінювати ефективність державного сектору і надавати свої пропозиції. Однак важливо, щоб такий обмін був двостороннім: від посадових осіб до громадян, і навпаки. Це призводить до максимізації ефективності внутрішньо системного управління та до якісних удосконалень зовнішньо-управлінської результативності як органів державної влади, так громадського сектору загалом. Заходи контролю під час управління обома секторами мають бути безпосередньо пов’язані з використанням цих показників, як для зворотного зв’язку, так і для прямого контролю. Це сприятиме виявленню нових стратегічних можливостей для досягнення цілей контролю та забезпечуватиме здатність використовувати наявні можливості. У четвертому розділі наукового видання Чаплай І. В. визначено місце та роль комунікативних інструментів і технологій реалізації державних рішень у публічному управлінні. Сформульовано твердження про основні характеристики налагодження ефективної комунікативної взаємодії органів публічної влади та інститутів громадянського суспільства в публічному управлінні. Конкретизовано сучасні інституціональні форми оптимізації комунікативних відносин у системі взаємодії органів державної влади та громадськості. Аналіз проблем використання інформаційно-комунікативних технологій у процесі комунікативної взаємодії органів публічної влади та інститутів громадянського суспільства дав можливість зробити висновок про те, що перехід до комп’ютерно-орієнтованих технологій надання державних послуг, створення умов для їх розроблення, апробації та впровадження, раціональне поєднання новітніх засобів із традиційними - нелегка задача, що потребує розв’язання цілого комплексу організаційних, навчально-методичних, матеріально-технічних та інших питань. У п’ятому, заключному розділі, окреслено шляхи модернізації засобів і каналів громадянського впливу на публічну політику України. Зокрема, особлива увага приділена питанню реалізації стратегічного планування щодо громадського впливу на публічну політику України, що потребує серйозних змін застарілого стереотипного ставлення до планування як до процесу, що повною мірою керований органами державної влади. На перший план виходить необхідність нового розуміння планування, формування його стійкого становища завдяки максимізації рівня задоволеності громадян. У цьому контексті актуалізовано необхідність дослідити, наскільки державно-громадська комунікація як соціальний феномен сприяє розгортанню соціокультурної динаміки суспільства, як трансформується суспільна свідомість унаслідок розвитку відповідних комунікативних процесів. Зазначено, що стратегічне планування механізмів і каналів громадського впливу на публічну політику в Україні, запровадження новітніх моделей реалізації системних реформ стають можливими завдяки активізації участі громадськості, що забезпечується відповідними комунікативними інструментами. Надано авторське визначення мети формування саморегулівної системи засобів і каналів громадського впливу на публічну політику в Україні, що полягає у реалізації заходів професійного, громадського саморегулювання для розвитку та удосконалення процесів державно-громадської комунікації та визначення можливостей і перспектив їх використання в Україні. Використовуючи міжнародний досвід формування державно-громадської комунікації, визначено основні, стратегічні цілі об’єднання та інституційного зміцнення засобів і каналів громадського впливу на публічну політику в Україні. Наукова значимість монографії Чаплай І. В. «Державно-громадська комунікація як об’єкт наукового дослідження в Україні» полягає у формуванні особливостей і тенденцій становлення та розвитку державно-громадської комунікації і, на основі цього, у визначенні практичних рекомендацій щодо її удосконалення як важливої складової інформаційної діяльності органів державної влади, яка забезпечує демократичність і соціальну орієнтованість відповідних комунікативних повідомлень та їх просування по всій державно-управлінській вертикалі.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

29

ВЕРЛОС, НАТАЛЯ. "Рецепція у муніципальному праві." Право України, no. 2020/10 (2020): 110. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-10-110.

Full text

Abstract:

Сучасний стан державотворення в Україні супроводжується динамічним процесом реформування системи законодавства у напрямі децентралізації влади, поступовим оновленням інституційного дизайну конституційного механізму публічної влади, виокремленням муніципальної влади як окремого виду публічної влади. Цей процес супроводжується рецепцією окремих ідей, концепцій, доктрин, інститутів і норм муніципальним правом України. Саме дослідження проблеми рецеп ції в муніципальному праві України є нагальною потребою сьогодення і вимагає від науки доктринального визначення та вироблення якісно оновленого концепту державного будівництва. Метою статті є дослідження сутності та змісту рецепції як загальнотеретичного та муніципально-правового феномену, визначення доктринальної дефініції рецепції у муніципальному праві крізь призму виділення характерних ознак з урахуванням галузевої специфіки та прогностичних тенденцій розвитку муніципального права. Встановлено, що сучасні доктринальні підходи до розуміння поняття “рецепція” пропонують розглядати її: по-перше, як сприйняття правом тієї чи іншої держави норм (положень) раніше існуючих держав; по-друге, як процес технічного прийняття відповідними органами державної влади норм права, які текстуально повторюють норми міжнародно-правових; по-третє, як нав’язування (змушування) прийняття норм права однією державою іншій унаслідок певного політичного тиску; по-четверте, як добровільне запозичення норм права певної держави у разі пробільності правового регулювання визначеного кола суспільних відносин. Доведено, що механізм муніципально-правової рецепції починається зі сприйняття доктринальної ідеї і завершується засвоєнням та ефективним функціонуванням муніципально-правової норми чи інституту. Пропонується у процесі формування доктринальної дефініції та вироблення системного уявлення про сутність рецепції в муніципальному праві виділяти низку характерних ознак, серед яких: 1) муніципально-правовий феномен і глобальний процес міждержавної взаємодії; 2) у процесі рецепції можуть сприйматися не тільки ідеї, доктрини, норми тощо, а й міжнародно-правові норми; 3) може мати односторонній характер і відбуватися за ініціативи тільки країни-реципієнта або країни-донора, а в деяких випадках двосторонній (країна-донор – країна-реципієнт)або багатосторонній характер (у процесі сприйняття міжнародно-правових норм); 4) має кростемпоральний характер, що виявляється у сприйнятті, впровадженні та засвоєнні зарубіжного правового матеріалу створеного як у сучасну, так і в історичну епохи; 5) має усвідомлений, вольовий характер, тобто механізм реалізації обов’язково відбувається за ініціативи органів публічної влади на підставі нормативного закріплення; 6) має на меті сприяти розвитку та модернізації муніципального права, але може мати як конструктивні, так і деструктивні правові наслідки. У результаті проведеного дослідження пропонується розуміти “рецепцію у муніципальному праві” як муніципально-правовий феномен і процес міждержавної правової взаємодії, що має кростемпоральний характер та полягає у можливості чи необхідності сприйняття, впровадження та засвоєння зарубіжних муніципально-правових ідей, доктрин, концепцій, норм, інститутів (міжнародно-правової норми) національною системою права з метою модернізації та розвитку системи місцевого самоврядування.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

30

Кожевнікова, А. "Засоби захисту прав людини в умовах російсько-українського конфлікту." Юридичний вісник, no. 2 (August 26, 2020): 233–42. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i2.1728.

Full text

Abstract:

Статтю присвячено дослідженню засобів захисту прав людини в умовах російсько-українського конфлікту. Поява нових прав та свобод людини і громадянина завжди є викликом для країни їх громадянства. Анексія, окупація українських територій, військова агресія Російської Федерації змусили Україну реагувати на проблеми громадян України, що постраждали внаслідок російсько-українського конфлікту. І досі механізм правового захисту громадян не є ідеальним ні з погляду законодавства, ні з погляду практики. І проблема не лише у недоліках діяльності суб'єктів такого захисту, що виконують функції держави, а й у тих умовах, у яких Україна змушена була реагувати (і реагує досі) на зухвале порушення основоположних прав та свобод її громадян. Хоча права і свободи діють безпосередньо, не можна говорити про те, що не потрібно створювати механізм для їх захисту. Потреба в правозахис-ному механізмі зростає, коли права порушуються, саме тому запропоновано дану наукову публікацію. Окрім діяльності органів держави щодо захисту прав громадян, правозахис-ний механізм включає у себе боротьбу самих громадян за втілення в життя наданих їм законодавством прав та свобод. Кожен громадянин повинен мати можливість вільно вибрати спосіб захисту своїх порушених прав. При цьому він повинен бути впевнений у тому, що держава гарантує рівну можливість скористатися цими способами захисту. Це є, в першу чергу, і викликом самій державі тримати оборону, стримувати військову агресію та водночас здійснювати захист прав та свобод своїх громадян. В іншому разі прагнення України до демократії, законності, свободи, рівності, гуманізму, правової держави, виражене в конституційних нормах і принципах, залишиться лише декларацією про наміри. У цій роботі аналізується державний захист як основний захист прав особи органами публічної влади. Верховна Рада України (далі -ВРУ). Представницький характер парламенту полягає у тому, що цей орган є виразником інтересів та волі народу, який складається з усієї сукупності громадян держави. Звідси - позначення парламенту як народного (національного) представництва. Для функціонування системи народного представництва необхідно, щоб депутати відображали політичні настрої та інтереси країни; вони мають керуватися її волею. Установлено, що представницька функція ВРУ здійснюється через реалізацію низки представницьких повноважень, до яких, зокрема, належить і визначення засад внутрішньої та зовнішньої політики. ВРУ одна з перших законодавчо від-реагувала на загарбницькі дії з боку РФ, прийнявши низку нормативних актів, спрямованих на захист державного суверенітету, прав та свобод людини і громадянина. Проаналізовано, що політичний напрям діяльності Верховної Ради України має на меті: демократизацію політичних відносин, удосконалення інститутів політичної системи, забезпечення ефективного управління суспільними та державними процесами, підвищення рівня політичної свідомості та правової культури суспільства, створення умов, необхідних для реалізації прав і свобод людини та громадянина, тощо. Отже, у цій статті звернулися до питання національної ідеї і задалися питанням, хто повинен стати її головним гарантом. Відповідь єдина - Президент України. Більше того, саме Президент України (і йдеться зараз не про прізвище, а про посаду) повинен розробити законопроєкт «Про національну ідею України» та винести його на всеукраїнський референдум. Щодо змісту самої національної ідеї, то, на нашу думку, вона сформувалася виходячи із реалій сьогодення, і, як би примітивно це не звучало, це має бути незалежність України. За результатами дослідження констатовано, що навіть якщо сподіватися, що збройний конфлікт із Російською Федерацією завершиться, то в практичному сенсі на роки ще залишиться завдання з відновлення української незалежності, а в теоретичному - без незалежності ми не можемо говорити ні про національну єдність, ні про подальший розвиток, ні про дієвий механізм правового захисту своїх громадян. І парадокс у тому, що, здобувши державну незалежність, національна ідея переходить у нову фазу - розбудови, розвитку, курс на що останніми роками активно веде Україна. А зараз нам знову потрібно відвойовувати незалежність. Таким чином, кінцева мета діяльності демократичної правової держави полягає у забезпеченні прав і свобод людини і громадянина. У статті встановлено: соціальна зумовленість досягнення цієї мети нерозривно пов'язана з обов'язком держави створювати систему захисту прав і свобод, а також установлювати чіткі юридичні процедури такого захисту. Україні потрібні нові проєкти прогресивної спрямованості.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

31

Баскакова, А. С. "Кримська криза та російсько-українська війна: погляд із позиції політичного неореалізму." Актуальні проблеми філософії та соціології, no. 29 (July 6, 2021): 93–99. http://dx.doi.org/10.32837/apfs.v0i29.966.

Full text

Abstract:

У статті проведено комплексний аналіз особливостей використання теоретико-концептуального та методологічного інструментарію такого наукового напряму в міжнародно-політичній науці, як політичний неореалізм, для дослідження Кримської кризи та початку українсько-російського збройного протистояння. Стверджується, що Кримська криза 2014 року та початок збройного російсько-українського протистояння викликані не лише реакцією Росії на події в Україні та зміною її зовнішньополітичних орієнтирів, але й такими міжнародно-політичними чинниками, як: експансія демократичних цінностей з боку США та країн Західної Європи на країни світу, які раніше входили до зони геополітичної відповідальності Москви та прагнення Вашингтона вирішувати питання власної безпеки, не беручи до уваги інтереси інших держав сучасного світу, що породжує ще більшу анархічність міжнародної політики, конфліктність самої структури та спонукає інші держави до вжиття заходів протидії з метою підвищення рівня власної захищеності та забезпечення реалізації інтересів національної безпеки. Особливої актуальності проблема дослідження набуває в зв’язку із потребою у концептуалізації протистояння між Україною та Росією з точки зору політичного неореалізму. Основна ідея полягає в тому, чи може втручання Росії у внутрішні справи пострадянських країн та порушення нею територіальної цілісності цих держав бути визнане легітимним з точки зору політичного неореалізму. Метою дослідження є аналіз Кримської кризи та початку українсько-російського збройного протистояння з використанням такого наукового напряму в міжнародно-політичній науці, як політичний неореалізм. Щодо окупації Криму та збройного протистояння на Сході України, то неореалісти використовують теорію «балансу загроз» для пояснення дій РФ. До прямого порушення норм міжнародного права з боку Москви призвели не лише неоімперські амбіції, а й бажання стримати розширення НАТО на схід, експансію демократичних цінностей з боку США на пострадянський простір. Незалежно від типу політичного режиму, захист інтересів Росії є зрозумілим з точки зору теорії політичного неореалізму: вона вбачає проблему для себе у використанні «української карти» для остаточної експансії демократичних цінностей на пояс геополітичних інтересів Росії з метою подальшого розширення демократії вже вглиб Росії і в такий спосіб підриву її авторитарного політичного режиму, зміни влади та встановлення демократичного уряду.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

32

Цибулько, О. С. "ДУХОВНІ ОРІЄНТИРИ РАДЯНСЬКОЇ ПЕДАГОГІКИ." Духовність особистості: методологія, теорія і практика 91, no. 4 (September 30, 2019): 231–42. http://dx.doi.org/10.33216/2220-6310-2019-91-4-231-242.

Full text

Abstract:

У статті обґрунтована ідея наступності духовного розвитку особистості. Педагогічна думка сучасності не мала б підґрунтя для власного існування, якби молоде покоління, що незмінно оновлює суспільство, змінюючи попереднє, вимушене було б починати з чистого аркушу, без творчого засвоєння та розуміння того досвіду, яке напрацювало попереднє покоління. Питання духовності в педагогічних системах – це питання з категорії «вічних» питань. Але практична реалізація духовного змісту освіти, як і його наповнення, багато в чому залежить від соціокультурних, економічних та історичних чинників. Тобто кожний період розвитку людства має власне бачення ідеї духовного розвитку особистості. Отже, надзвичайної актуальності набуває дослідження духовно-виховних ідей радянської педагогіки як досвіду попередньої епохи. Радянська педагогіка 30-90-х років XX століття демонструє закономірні зміни педагогічних орієнтирів, що послужили причиною формування в свідомості нових поколінь радянських громадян соціальної дезорієнтації. Церква в цей період не могла суттєво впливати на систему освіти, і державна влада вирішувала педагогічні проблеми, формуючи і надаючи освітній системі ідеалізованих образів: класиків марксизму-ленінізму, партії і її лідерів, земного раю, народу, історії людства. Ці образи дозволили народу не втратити повністю свій культурно-історичний тип, але в той же час, будучи помилковими, вони не могли сприяти духовному і моральному захисту, що в врешті-решт призвело до розпаду СРСР. Відтак, питання духовності як змісту педагогічної системи та виховання духовності, як основної педагогічної мети є стрижневими для будь-якого часу та суспільства. Ключові слова: духовність, духовні цінності, радянська концепція духовності.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

33

Krzysztof, Filipow. "Медаль до десятиліття здобуття незалежності Польщі (1928)." Ukrainian Numismatic Annual, no. 1 (December 21, 2017): 173–82. http://dx.doi.org/10.31470/2616-6275-2017-1-173-182.

Full text

Abstract:

У статті розглянуто історію становлення та побутування пам’ятної медалі до 10-річного ювілею здобуття Польською Республікою, очолюваною Юзефом Пілсудським, незалежності. Запровадження такої ювілейної медалі, як і деяких інших: наприклад, пам’ятної медалі «За війну 1918-1921 років», медалі до 3 травня, випущену у 1925 році, «Хреста Заслуг» 1923 року, медалі «За порятунок гинучих» 1928 року, «Хреста Звитяги», та багато інших, – було проведено у пропагандистських цілях та з метою зміцнення патріотизму та відданості серед населення. Ідея створення медалі, пов'язаної з відновленням незалежності, народилася відносно пізно – влітку 1928 року. Спочатку було призначено встановити "Медаль 10-ї річниці Польської Армії" для військових. Пізніше з цієї нагоди було внесено пропозицію вшанувати всіх громадян Республіки, які здійснили конкретний внесок у справу відродження Батьківщини. 18 серпня 1928 року рішення про створення медалі прийнято наказом Владислава Чушкевича – співробітника Бюро Управління Міністерства Військових справ Польщі. 22 вересня 1928 року був представлений урядовий проект для створення нової відзнаки під назвою: «Медаль Десятиліття відновленої незалежності». 27 вересня 1928 р. Президія Ради Міністрів затвердила остаточний текст постанови про публікацію нового цивільного оформлення. Це була пам'ятна медаль Десятиліття відновленої незалежності. Медаль мала круглу форму, діаметром 35 мм, із зображенням голови маршала Юзефа Пілсудського на лицьовій стороні і алегорія роботи – популярної символіки у вигляді орача. На зворотному боці дати: «1918-1928». Образи, зображені на медалі, були досить символічними. З одного боку, у нас є засновник незалежності Польщі – Юзеф Пілсудський, а з іншого боку – пахар, символ, який широко розумів кожен як алегорію праці за незалежність країни. Виготовлення медалі відбувалось у Варшаві. Серед перших нагороджених в Польській Армії були генерали: Станіслав Врублевський, Станіслав Тачак, Даніель Конаржевський, Генерал Людвік Данець та Станіслав Галл – єпископ Польської армії. Медаль також було присуджено 400 священикам, які служили військовими капеланами або "за участь у духовних чи санітарних цілях". Медаль "Десятиліття відновленої незалежності" практично перестала транслюватися в установах та департаментах, які звітували перед Міністерством в середині 1930-х років. Подальші нагородження були спорадичними. Важко визначити остаточну кількість осіб, нагороджених «Медаллю Десятиліття Незалежності». Не було збережено жодного сукупного списку або списку нагороджених осіб. У Малому Статистичному Щорічнику знаходимо лише відомості про вручення медалі: у Варшаві – 4 600 медалей, у Львові – 4 600, в Познані – 1300. Проте, правда, останні не включали посмертне нагородження. На підставі підрахунків кількість нагороджених медаллю "Відродженого Десятиліття незалежності" оцінюється приблизно в 40 000 осіб. Можна також припустити, що це число може бути гіпотетично збільшене –приблизно 60 000 цивільних працівників. Початок Другої світової війни та спільної агресії Третього Рейху й Радянської Росії проти Польщі у вересні 1939 року припинила існування та видачу медалі. Польська влада у вигнанні не продовжила її присудження. Медаль, введена як «санація», і на додаток до образу маршала Юзефа Пілсудського, батька незалежності Польщі, було неприйнятним для нової влади Другої Польської Республіки. Ця медаль також не була включена до нової системи еміграції та системи відмінностей Другої світової війни.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

34

Антошина, І. "Інформаціна влада." Юридичний вісник, no. 4 (February 5, 2020): 14–20. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i4.937.

Full text

Abstract:

Формування інформаційної влади безпосередньо пов'язане зі становленням інформаційного суспільства, в якому інформація стає головним економічним ресурсом, а інформаційний сектор виходить на перше місце за темпами зростання. Інтелектуальна власність стає основною формою власності, важливим стає людський капітал; інформація стає предметом масового споживання, формуються нові правові основи функціонування інформаційного суспільства. Тепер свобода слова та інформації на засадах верховенства права та повага прав людини - це основні постулати створення громадянського суспільства, заява про справжню демократію. Тому межі існування інформаційної влади мають бути узгоджені з правами та свободами людини. Отже, право на доступ до інформації стає одним з невід’ємних прав людини і громадянина. Пріоритетним завданням Української держави є забезпечення свободи слова, свободи інформації, права на висловлення думок та позиції громадянина, права на отримання та поширення достовірної інформації без перешкод. Суть інформаційної влади зводиться до здатності поширення за допомогою засобів масової інформації та міжособистісного спілкування певних ідей. Право на доступ до інформації стає одним з невід'ємних прав людини і громадянина. Пріоритетним завданням української держави є забезпечення свободи слова, свободи інформації, право на вираження думки і позиції громадянина, право на отримання і поширення достовірної інформації без перешкод. Найважливіше значення для подальшого розвитку українського суспільства полягає у взаємодії державної влади з інформаційною владою. В сучасних умовах інформаційна влада визначальним чином впливає на різні сфери суспільного розвитку, що трансформує багато політичних та державних інститутів. Ефективність державної влади багато в чому залежить від всебічного регулювання інформаційних відносин, що визначає характер її взаємодії з інформаційною владою.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

35

Білоконь, Анастасія. "Становлення нормативно-правової бази й організаційних основ державної допомоги дітям в УСРР 1920-х рр." Старожитності Лукомор'я, no. 4 (August 23, 2021): 137–44. http://dx.doi.org/10.33782/2708-4116.2021.4.98.

Full text

Abstract:

У статті досліджується початок формування нормативно-правової бази надання державної допомоги дітям у 1920-х рр. Встановлено, що з приходом більшовиків до влади було реалізовано їх ідею про передачу всієї раніше сформованої системи соціального забезпечення дітей у відання радянської держави. Відбувалася докорінна трансформація старої системи соціального захисту дитинства та виникнення її нових напрямів. Радянська влада оголосила охорону прав неповнолітніх пріоритетом своєї діяльності. З реалізацією такої політики радянської влади відразу загострилася низка соціальних проблем, серед яких першочергового вирішення вимагала саме проблема масової дитячої безпритульності та бездоглядності. З’ясовано розуміння на той час поняття «безпритульність» і застосування його у тогочасних нормативно-правових актах. Соціальний захист дитинства виражався у формуванні нормативної бази, різноманітних державних і громадських організацій з охорони прав неповнолітніх, у створенні різного роду дитячих установ, у наданні матеріальної та правової допомоги дітям та їх родинам, у доступності загальної та професійної освіти, у працевлаштуванні підлітків, охороні їх праці. Організаційно оформилася діяльність кількох структур, які займалися соціальним захистом дітей: Наркомат освіти, Наркомат внутрішніх справ, Наркомат шляхів сполучення; міжвідомча Комісія з поліпшення життя дітей при ВЦВК координувала зусилля всіх відомств.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

36

Кельман, М. С., and Р. М. Кельман. "СУДОВА ПРАКТИКА ЯК БЕЗПОСЕРЕДНІЙ ПРОЯВ РЕАЛІЗАЦІЇ ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА." Herald of Lviv University of Trade and Economics Law sciences, no. 9 (August 9, 2021): 36–43. http://dx.doi.org/10.36477/2616-7611-2021-09-05.

Full text

Abstract:

Мета: дослідження верховенства права як принципу в діяльності судової влади в таких аспектах, як з’ясування витоків ідеї верховенства права, співвідношення концепцій верховенства права і судової влади, аналіз відповідної доктрини в Україні. Методи: діалектичний, герменевтич- ний, прогностичний, порівняльно-правовий, формально-логічний, метод моделювання, декомпозиції, комплексного аналізу, міжгалузевий метод юридичних досліджень, логічні методи, що були вико- ристані як інструментарій для досягнення поставленої мети. Результати. Застосовуючи принцип верховенства права, суддя має пам’ятати про нього як про глобальну мету правосуддя – панування верховенства права в суспільстві. Вирішення кожного спору й будь-якого правового конфлікту має бути спрямоване на дотримання цього принципу. Обговорення. З практичної позиції верховенство право визначає місце судів у системі публічної влади, яке має засвідчувати не лише реальний розпо- діл влади, а й спроможність судової влади обмежувати дискреційні повноваження законодавчої та виконавчої влади і в такий спосіб гарантувати захист від свавілля. Це можливо лише за умови неза- лежності суду (і процедур правосуддя) від інших гілок влади. Такий підхід до взаємозв’язку поділу влади (традиційно – елементу концепції правової держави) зближує концепції верховенства права та ідеї правової держави в сучасних умовах.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

37

Берченко, Г. В. "ПОЛІТИЧНИЙ ПОПУЛІЗМ ТА УСТАНОВЧА ВЛАДА НАРОДУ." Знання європейського права, no. 3 (February 2, 2021): 7–11. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i3.89.

Full text

Abstract:

У статті з'ясовано зв'язок між політичним популізмом і концепцією установчої влади, ставлення до неї і практику використання цієї концепції. Проблематика політичного популізму поступово виходить на перший план у сучасних конституційно-правових дослідженнях на Заході. Пояснюється це певним розворотом, який став несподіваним після домінування протягом досить тривалого часу концепції «кінця історії» Ф. Фукуями. Сучасні популісти мають авторитаристські риси, демонструють заклики до боротьби з традиційними елітами, а також використовують конкретні конституційні концепції, що допомагають їм реалізовувати власні ідеологеми. Поширення популізму, що може охоплювати різну палітру політичних сил і поглядів, є справжньою проблемою. Загальною ознакою популізму варто визнати антиплюралізм. Водночас популізм втілює свої антиплюралістичні погляди в конкретних юридичних механізмах, пов'язаних із особливим трактуванням і використанням концепцій народного суверенітету, установчої влади і конституційної ідентичності. Часто популістські лідери і сили намагаються підкорити антиплюралістичній логіці й безпосередньо собі судову владу. Досвід зарубіжних країн, передусім Угорщини й Венесуели, має продемонструвати небезпеки, які потенційно можуть очікувати в цьому плані Україну. Маніпулювання концепцією установчої влади можливе шляхом вилучення із цього процесу опозиції і втілення власних вузькопартійних і антиплюралістичних ідей у тексті нового Основного Закону або ж використання інструментів скликання Установчих зборів і референдуму для боротьби з легітимними гілками влади. У тексті Конституції України також немає спеціальної процедури ухвалення нової конституції ані на референдумі, ані установчими зборами, натомість пропозиції ухвалити нову конституцію поза відповідною процедурою, спираючись тільки на ст. 5 Конституції, лунають постійно. Ба більше, це прямо передбачалося визнаним неконституційним Законом «Про всеукраїнський референдум» 2012 р.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

38

Хомик, Х. Р. "ПОДІЛ ВЛАД У ПРАЦЯХ ДЖОНА АДАМСА ТА КОНСТИТУЦІЇ ФРАНЦІЇ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ." Таврійський науковий вісник. Серія: Публічне управління та адміністрування, no. 3 (February 18, 2022): 156–63. http://dx.doi.org/10.32851/tnv-pub.2021.3.21.

Full text

Abstract:

Джон Адамс є одним із головних авторів структури уряду США. Він зосереджується на моделі республіки і, на відміну від інших філософів, акцентує увагу на деталях, відповідно до свого бачення. В основі Конституції Франції – те саме міркування. Оскільки вона спрямована на встановлення демократії в країні з монархічною традицією, то тут більше уваги приділяється створенню інститутів та механізмів стримувань і противаг, ніж у державах із демократичною традицією. Обидві роботи схожі в тому, чого вони планували досягти; тож Адамс може стати чудовим джерелом знань для системи державного управління Франції. У статті розглядаються основні ідеї Джона Адамса, пов’язані з поділом влади та системою стримувань і противаг, які автор дослідження порівнює з відповідними статтями в Конституції Франції для виявлення подібностей та відмінностей між моделями. У першій частині статті описано міркування Адамса, чому республіка є ідеальною формою правління та погляди щодо необхідності поділу влади. Згодом автор переходить до детального аналізу кожної гілки влади окремо та її зв’язків із іншими. Після огляду ідей Адамса щодо певного аспекту автор описує, як це питання відображене в Конституції Франції, та робить порівняння для кращої візуалізації обох моделей. Наприкінці автор визначає відмінності та пояснює, як можна уникнути потенційних проблем у системі публічної адміністрації. У статті розкрито, що між моделями є відмінності; проте не можна вважати це недоліком, оскільки вони розкривають альтернативні способи збереження рівноваги між гілками влади. З аналізу виходить,що Конституція Франції є більш детальною, ніж праці Джона Адамса. Отже, незважаючи на те, що всі аспекти бачення Адамсом механізму стримувань і противаг реалізовані у Франції, автор намагається зосередитися на тому, як вони будують єдину систему та які потенційні прогалини в ній наявні.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

39

Сінельникова, М. В. "Ніцшеанське вічне повернення як шлях до самого себе." Актуальні проблеми філософії та соціології, no. 29 (July 6, 2021): 28–32. http://dx.doi.org/10.32837/apfs.v0i29.956.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена дослідженню ніцшеанської ідеї вічного повернення та проблемі її різностороннього трактування. Зауважено, що такий концепт є фундаментом всієї ніцшеанської філософії, який об’єднує в єдине ціле інші ключові ідеї мислителя, такі як надлюдина, «остання» людина, воля до влади, «смерть» Бога, amor fati. Наголошено, що людина зображується Ніцше як дуальна істота, оскільки в ній рівною мірою представлено два протилежних начала – людське й надлюдське. Підкреслено, що, на переконання Ніцше, кожен із нас потенційно вже є надлюдиною, нам лише потрібно «видобути» її з себе, «подолавши» в собі своє людське начало, «вижити» із себе слабку «останню» людину. Відзначено, що подібне вивищення власної (надлюдської) сутності над усім низьким, незмінним і людським («занадто людським») можливе лише в колі вічного повернення, через яке людина здійснює своє призначення, реалізує мету власного життя та вершить свою долю – самоперевершується та стає надлюдиною. Саме тому ніцшеанське вічне повернення може бути трактоване як ідеальна програма людської самореалізації, вічне становлення людини, її шлях до самої себе, її повернення до власної сутності, до себе справжньої, до оновленого, «покращеного» варіанту себе самої. Акцентовано, що, лише долаючи саму себе, людина підіймається до найвищого утвердження життя, адже, переживаючи постійний «жах» вічного повернення та радісно вітаючи всі перспективи, які воно перед нами відкриває, людина не тільки створює саму себе, вона ще й перестворює наново увесь світ. Для цього їй потрібна неабияка сила волі, точніше, воля до влади, яка у філософії Ніцше виступає не як жага до панування, а як влада людини над собою, як свобода її самовираження через внутрішню силу духу й самовладання. Таким чином, вдосконалюючись і самоперевершуючи себе, людина досягає більших висот власної самореалізації.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

40

Kiyanka, Iryna. "ІДЕЇ ПОПУЛІЗМУ У ВИБОРЧІЙ КАМПАНІЇ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ 2019 РІК." Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії, no. 1 (7) (March 18, 2020): 223–29. http://dx.doi.org/10.29038/2524-2679-2020-01-223-229.

Full text

Abstract:

У статті здійснено аналіз ключових гасел, які активно використовувались у виборчій кампанії Президента України 2019 р. До уваги взято програми, у яких відображено реальні політичні вимоги та популістські гасла. Вивчення популізму актуалізується наявністю соціального замовлення від зацікавлених суб’єктів політичної дії, які застосовують популізм для реалізації своїх програм та в боротьбі за владу. У сучасних умовах політичне гасло лідера відіграє надзвичайно важливу роль у процесі передвиборчої боротьби за владу. Гасло займає провідну нішу у виборчих технологіях і забезпечує успіх політичного лідера у веденні виборчої кампанії. Як свідчить досвід останніх виборчих кампаній, політичне гасло досить часто асоціюється з популізмом або стає популістським гаслом Разом із цим актуальна сьогодні в Україні популістська категорія «народу», носія всіх чеснот, найвищої цілі та мірила добра й зла, веде свій родовід ще від українського національно-демократичного руху ХІХ ст., із його виразно народницькими рисами. Новітній український національний рух певною мірою перейняв її як частину інтелектуальної спадщини від своїх історичних попередників, тим більше, що вона, як зазначалося вище, виявилася потрібною в роки вирішальної атаки на комуністичний режим. Акцентовано, що популістські гасла у виборчі кампанії на пост Президента України 2019 р. сприймається, по-перше, як іноді спланована політична дія, за допомогою якої певна політична партія чи група політичних лідерів свідомо провокує та включає значну частину мас для втілення своїх маніпулятивних дій і реалізацію політичних технологій заради здобуття влади. А по-друге, політична еліта вдало використовує національні образи, ідеї, символіку, щоб утвердити це у свідомості більшої частини свого електорату й узяти під контроль політичну ситуацію в країні. Останнім часом спостерігаємо на полі українського електорату, де з боку як опозиційних партій, так і провладних усі готуються до виборів-2020 р., забуваючи свої передвиборчі обіцянки та програми. Вибори в Україні втрачають значення механізму ствердження стандартів відповідальної державної політики. Це також є свідченням слабкості політичних партій, адже саме вони мають бути зацікавлені в зміцненні такого інституту демократії, як вибори, оскільки вибори дають змогу політичним партіям реалізувати себе. Виборча система й надалі залишається фактором соціально-політичної напруженості, провокує політичні сили використовувати регіональні відмінності як інструмент політичної боротьби

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

41

Ruban, Yu G. "Політична філософія Ханни Арендт як запрошення до нових починань у публічному управлінні." Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, no. 2 (March 13, 2020): 150–58. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.02.16.

Full text

Abstract:

У статті досліджуються погляди Ханни Арендт на публічний простір і владу з точки зору ризиків тоталітаризму, присутніх у житті модерних держав. Кризові явища в політиці та економіці змушують визнати існування цих ризиків на рівні політичних документів, що додатково заохочують до нового прочитання поняття тоталітаризму, розуміння його джерел у сучасному публічному і приватному просторах та створення можливостей йому протистояти. Метою дослідження є виявлення нових доктринальних тенденцій у розвитку публічного управління й адміністрування, які б спиралися на запропоновані Ханною Арендт шляхи зміцнення публічного простору. Наукова новизна дослідження полягає у встановленні зв’язку між філософськими концептами публічного простору, зв’язку людських спільнот із реальністю та владою, з одного боку, та новими доктринальними тенденціями в публічному управлінні та адмініструванні – з іншого. Цей зв’язок дозволяє побачити необхідність розширення усталеного погляду на роль державного управління з точки зору належної відповіді на кризові явища у багатьох сферах людського життя, які розгортаються на початку ХХІ століття. Висновки. Спираючись на результат дослідження, у роботах Ханни Арендт ми знаходимо ідеї для нових ідей і практичних втілень у розвитку публічного управління та адміністрування. У планах цього розвитку варто забезпечити отримання інструментів для забезпечення доступу громадян до фактичної інформації, для належного представлення в публічному просторі інтересів осіб і груп, для винесення в публічний простір і персоналізації відповідальності за рішення на всіх етапах його підготовки та прийняття, для збереження й розвитку потенціалу критичного мислення у суспільстві. Це варто зробити, аби у публічному просторі формувати спільне бачення реальності, а влада реалізувала свою відповідальність.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

42

Воронянський, О. В. "ПІСЛЯ КІНЦЯ ІСТОРІЇ: КРИЗА ЛІБЕРАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНОЇ ПАРАДИГМИ." Сучасне суспільство: політичні науки, соціологічні науки, культурологічні науки 1, no. 20 (2020): 32–40. http://dx.doi.org/10.34142/24130060.2020.20.1.03.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена розгляду системних характеристик політичних відносин, сукупність яких спростовує ідею «кінця історії» як результату повної реалізації історичної задачі інституційного забезпечення свободи і демократії. Показано, що оскільки феномен влади формується через відносини обміну, вже сама економічна система постійно генерує всередині себе структуру влади. Звідси політичні інститути регулювання економічного обміну, на формування яких здійснюють вплив у першу чергу розпорядники найбільш значущих ресурсів, виступають як засоби закріплення відносин особистої залежності і позаекономічного примусу, зрощування політичної влади і економічного панування.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

43

Potapenko, Ruslana. "НАУКОВО-ОСВІТНЯ ІНТЕЛІГЕНЦІЯ В ПРОЦЕСАХ ТРАНСФОРМАЦІЇ УКРАЇНОЗНАВЧИХ СТУДІЙ В ПЕРІОД СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ (1985-1991)." Scientific notes on Ukrainian history, no. 46 (July 10, 2019): 225–32. http://dx.doi.org/10.31470/2415-3567-2019-46-225-232.

Full text

Abstract:

У статті простежено як радянська влада боролася з проявами національної свідомості в Україні. Висвітлено актуальні питання щодо українознавчого аспекту дослідження історії України в добу Перебудови (1985-1991 рр.). Адже, в формуванні національної самосвідомості українського народу важливе значення посідало відновлення історичної пам’яті, осмислення або переосмислення історичної місії в контексті загальноцивілізаційного поступу. Важливу роль в даних процесах відігравали вчителі-патріоти, науковці, які підтримували ідею незалежної і суверенної України. Формуючи українську націю вони звертали свої погляди на українознавство, а уроки з даної тематики сприяли усвідомленню приналежності до певного народу, який має свою історію, культуру, духовну спадщину. На долю українського народу випали важкі випробування, які були викликані її колоніальним поневоленням, особливо в частині національної самобутності. Для досягнення результату використовувалися всі методи, засоби, починаючи від демагогії, утисків, фальсифікацій, заборон і закінчуючи нищенням, репресіями національної еліти, інтелігенції, що становила ядро нації. У часи Перебудови виникла ідея стосовно створення першого в Україні науково-освітнього центру, який би займався вирішенням практичних завдань, а саме – творив би національну освіту, науку, виховання. Так за ініціативи декана філологічного факультету Київського державного університету імені Тараса Шевченка П. Кононенка в 1988 р. було створено Центр українознавства.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

44

КЛИМЕНКО, ОКСАНА. "Розвиток законотворчих ідей щодо конституційної моделі інституту всеукраїнського референдуму." Право України, no. 2020/08 (2020): 105. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-08-105.

Full text

Abstract:

Інститут загальнонаціонального референдуму є вищою формою вираження волі народу в системі здійснення державної влади на засадах народовладдя. В Україні тривалий час існує прогалина щодо правового забезпечення інституту всеукраїнського референдуму, підґрунтям якої є проблема нормативного відтворення його конституційно-визначеної моделі, що зумовлено ідеологічними, політичними та правовими чинниками. Тому нині, в умовах активізації законодавчої роботи у цьому напрямі, вартими уваги є питання конституційної законотворчості щодо моделювання інституту всеукраїнського референдуму у процесі конституційних перетворень, що відбувалися у державі. Мета статті – висвітлити розвиток конституційних концептів щодо юридизації інституту всеукраїнського референдуму в контексті формування національної тради ції конституціоналізму в незалежній Україні, зокрема у фокусі відповідних законопроєктів, що були внесені на розгляд Верховної Ради України, та інших законотворчих ідей, що хоча й не відбулися у відповідних документах, однак визна чають політико-ідеологічний, науково-правовий стан суспільної думки та ставлення громадськості до розбудови інститутів прямої демократії. Аналізується процес розвитку в Україні конституційної законотворчості щодо нормативної моделі всеукраїнського референдуму, зокрема в контексті політичних і конституційно-правових трансформацій, які відбувалися в державі, формування референдного законодавства і практики. Пропонується авторська концепція періодизації цього процесу в проєкції найбільш значущих для розвитку референдного права конституційно-правових подій. Наголошується на фундаментальному значенні незмінності політико-правового концепту гарантування народовладдя че-рез проведення всеукраїнського референдуму. Досліджено процес трансформації консти туційних концептів, зокрема: від функціонального концепту всеукраїнського референдуму (визнання законодавчої (конституційно-установчої) функції) та його контрольно-організаційної ролі в механізмі оновлення представницьких органів державної влади) до загально-засадничого концепту в проєкції загальної моделіорганізації публічної влади. Увага акцентується на тому, що політична та ідеологічна багатоманітність у законотворчих ідеях щодо конституалізації інституту референдуму поглиблює процеси демократизації суспільства та засвідчує суспільний запит на впровадження ефективних інструментів народного волевиявлення у систему державного управління. Вибір законодавчої моделі організації національного (всеукраїнського) референдуму апелює до рівня політичної та правової культури, зрілості політичних еліт в уособленні державно-владного прошарку суспільства. В умовах демократії представницькі інститути державної влади, яким делеговано функції публічного управління, є позитивно зобов’язаними забезпечити ефективні механізми реалізації народовладдя в системі конституційного ладу.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

45

Щербак, Марія. "ОБРАЗ ЛОНДОНА ТА КОРОЛІВСЬКОЇ ВЛАДИ У ПОЕМІ «CONCORDIA»." City History, Culture, Society, no. 10 (3) (November 17, 2020): 81–92. http://dx.doi.org/10.15407/mics2020.10.081.

Full text

Abstract:

У статті розглядається королівський в’їзд 1392 року в місті Лондон у часи правління Річарда ІІ Плантагенета. Основна увага приділена аналізу писемного джерела – поеми «Concordia facta inter regem et cives Londonie», автором якої був кармелітський монах Річард Мейдстоун. Були сформульовані основні функції поеми та розкриті ідеологічні аспекти твору. Окрім цього на основі аналізу тексту продемонстровано сильні й слабкі сторони пропагандистської поезії. У статті демонструється важливість та символізм королівського в'їзду, як союз правителя зі своєю столицею та всіма її жителями. Зміст церемонії урочистого в'їзду дозволяє розглядати її в рамках проблеми взаємовідносин міста і королівської влади. На прикладі поеми «Concordia» простежується становлення сакрального образу монарха. Були визначені особливості урочистого в’їзду в житті міста Лондона, а також важливість проведення такого заходу в становленні королівського образу Річарда ІІ Плантагенета. Були показані основні ідеї Річарда Мейдстуона що демонструють уявлення про події серпня 1392 року, у деяких місцях перебільшуючи чи навіть прикрашаючи факти, щоб показати усі королівські привілеї монарха перед Лондоном. За допомогою твору можна побачити яку роль відігравав королівський в’їзд під час правління Річарда ІІ. Це був один зі способів встановлення відносин та регулювання питань між містянами та їх правителем. У процесі такої церемонії король показував усю могутність та силу своєї влади, тим самим хотів ще більше сакралізувати себе та зміцнити авторитет корони. Акцентується увага на використанні автором твору різноманітних алегоричних символів, що підкреслюють благочестивість та милосердність короля. Таким способом король хотів підняти авторитет корони й використовував для цього різні способи, у тому числі королівські в’їзди. У статті досліджується способи використання таких урочистих заходів для комунікації монарха зі своїм народом. Стверджується, що урочистий в’їзд у місто є однією із форм репрезентації королівської влади у часи середньовіччя. Встановлено, що урочисті в’їзди значною мірою передають загальні уявлення про королівську владу в пізньому середньовіччі.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

46

Кононенко, В. В., and Т. І. Пилипенко. "Конституційне будівництво в Україні на етапі утвердження комуністичного тоталітарного режиму (1919-1937 рр.)." Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка 1, no. 93 (March 30, 2021): 34–43. http://dx.doi.org/10.33766/2524-0323.93.34-43.

Full text

Abstract:

У роботі проаналізовано основні процеси конституційного будівництва в УСРР та УРСР періоду 1919-1937 рр. Зазначено, що український конституційний процес цього періоду відповідав загальним рисам процесам у РРСФР та СРСР. Із втіленням у життя ідеї республіки рад паралельно йшло формування моделі центральних органів державної влади та управління, органів місцевої влади республіки. Зроблено висновок, що загалом конституційний процес у цей період був спрямований на поступове перетворення України із формально незалежного державного утворення на суб’єкта союзної держави.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

47

Москальчук, Юрій. "ОГЛЯД НАУКОВИХ ДЖЕРЕЛ З ПИТАНЬ ФУНКЦІОНУВАННЯ СИСТЕМИ СТРИМУВАНЬ І ПРОТИВАГ В УКРАЇНІ." Public management 24, no. 4 (March 20, 2020): 238–47. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2020-4(24)-238-247.

Full text

Abstract:

Викладено розвиток наукової теорії та практики застосування конституційних основ функціонування інститутів державної влади, що при- діляє системі стримувань та противаг ключову роль у формуванні злагодже- ної та конструктивної державної політики. Дослідження, проведені у сфері державного управління, конституційного будівництва та політичної теорії, засвідчили поступовість та невідворотність впровадження системи стриму- вань і противаг на різних рівнях організації влади у державі. Виділено основні напрями теоретичних досліджень ідеї стримувань і противаг, актуальні та перспективні позиції науковців з обраної проблема- тики. Сформульовано значення та спрямованість робіт, які стосуються пи- тання проведення злагодженої, контрольованої та взаємопов’язаної роботи у владних інституціях держави. Зроблено висновки з приводу проведеного огляду та сформульовано пропозиції з подальших розвідок в опрацюванні вказаного питання. В умовах сьогодення проблема наукового обґрунтування та законодав- чого закріплення механізмів реалізації ідеї стримувань і противаг не втрачає своєї актуальності, а навпаки, вимагає дієвої, ефективної та плідної роботи у напрямах конституційних, законодавчих, інституційних перетво- рень і напрацювань. Форми взаємодії та взаємоконтролю, обсяг повнова- жень і напрями діяльності інституцій державної влади не є сталими, тому теорія щодо налагодження демократичної системи стримувань і противаг повинна постійно розвивати актуальні аспекти та грані вітчизняного дер- жавотворення. Проведення огляду ключових, фундаментальних і різнопланових пози- цій, які розкривають сутність та зміст системи стримувань і противаг, спри- ятиме подальшому вдосконаленню публічного управління, формуванню громадянського суспільства та правової держави, поширенню демократії, практичному застосуванню принципу поділу влади в Україні.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

48

ЗАХАРЧЕНКО, ПЕТРО, and МАРІЯ МІРОШНИЧЕНКО. "Політико-правові засади формування національної політики Української Держави гетьмана Павла Скоропадського (1918 р.): до 100-річчя її утворення." Право України, no. 2018/06 (2018): 160. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-06-160.

Full text

Abstract:

Автори актуалізують питання історичного минулого, пов’язаного з формуванням національної політики гетьманом Павлом Скоропадським і його урядом за часів Української революції 1917–1921 рр. Аналізуються проблеми державного будівництва та юридичного забезпечення процесу становлення національної державності в 1918 р. Наголошується на суперечливому характері формування національної політики як самим П. Скоропадським, так і його достатньо часто змінюваними урядами. З одного боку, він декларував принципи державного будівництва, що ґрунтувалися на обстоюванні державного суверенітету та незалежності, українських традиціях та історичних здобутках, а з другого, – будучи продуктом російської імперської системи, тяжів до її культури та духовного світу, нею продукованого. Автори наголошують саме на аспектах публічних, зримих, реальних, насамперед, юридичного і фактологічного характеру, які засвідчують реальну картину державного будівництва, де, без сумніву, переважав національний елемент. Наводяться численні приклади організаційно-правового забезпечення цього процесу, її зовнішня атрибутика, пов’язана з практичною діяльністю гетьмана та його адміністрації. Аналізуються різноманітні сфери національно-культурного будівництва, у тому числі й розвиток судової системи, законодавства, налагодження міжнародних зв’язків тощо. Особлива увага приділена створенню судової системи, що стала логічним продовженням її реформування, започаткованого Українською Центральною Радою. Щоправда, курс, обраний попередницею, не знаходив повної підтримки у П. Скоропадського, скоріше він був її антагоністом. Відтак, з моменту здійснення державного перевороту (29 квітня 1918 р.) і до дня проголошення зловісної грамоти про федерацію з Росією та, відповідно, зречення від влади він наполегливо просував ідею організації судочинства на засадах колишньої Російської імперії, додаючи до неї національний зміст. Найбільшим його досягненням стало запровадження Державного Сенату як вищого судового органу Української Держави. Автори цілеспрямовано загострюють увагу на основних положеннях Закону “Про Державний Cенат” від 8 липня 1918 р., вказуючи на наміри гетьмана встановити в країні справедливе судочинство. Аналізований зміст закону є промовистим тому свідченням. Акцентовано увагу на тому, що протягом семи з половиною місяців перебування гетьмана при владі йому вдалося окреслити основні напрями своєї національної політики, прийняти ряд законодавчих актів, але втілити всі свої ідеї в такий нетривалий час йому так і не вдалося. Сучасна Україна визнала заслуги Павла Скоропадського, визначивши йому гідне місце в пантеоні своїх національних героїв.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

49

Водянніков, Олександр. "Прогалина в праві як предмет конституційної скарги." Право України, no. 12/2018 (2018): 128. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-12-128.

Full text

Abstract:

Змінами до Конституції України 2016 р. був запроваджений механізм конституційної скарги. Нормативна модель конституційної скарги, обрана українським конституцієдавцем, дає змогу особі після вичерпання всіх національних засобів юридичного захисту оскаржити до Конституційного Суду України (КСУ) консти туційність закону, застосованого в її остаточному рішенні. Право на звернення до КСУ з конституційною скаргою є конституційним правом, гарантованим ч. 4 ст. 55 Конституції України, а тому має тлумачитися у спосіб, що забезпечує ефективність цього положення. У такому контексті постає питання, чи може бути предметом конституційної скарги прогалина в праві, адже конституційні права і свободи можуть зазнавати порушень не тільки внаслідок дій органів державної влади, а й бездіяльності. Метою статті є дослідження умов, за яких прогалина в праві може бути предметом конституційної скарги. Виокремлення питання прогалин у праві в окремий предмет дослідження відбувається в XVIII–XIX ст. у період народження модерної держави і системи права, коли на місце полінормативності домодерного суспільства приходить ідея законодавчої монополії держави. Крім того, у цей період стає наочним таке явище, як lacuna legis, або прогалина в праві. Адже законодавча монополія і мононормативність, властиві модерній державі, витіснили і маргіналізували інші нормативні порядки, якими послуговувалася домодерна юриспруденція. У статті здійснюється розрізнення між прогалинами права і прогалинами в праві. Прогалина права означає ситуацію ultra legem, тобто відсутність правового регулювання певних суспільних відносин. Натомість прогалина в праві охоплює два випадки: 1) “прогалини формулювання”, або “технічні прогалини”, коли відсутні нормативно-правові приписи у правовій системі, які суддя може використати для вирішення конкретної справи, або такі норми є неповними; 2) “аксіологічні”, або “оцінні”, прогалини, коли наявне правоположення не є належним, задовільним чи справедливим. Прогалини права не можуть внаслідок самої своєї природи бути предметом конституційного контролю і, відповідно, предметом конституційної скарги. Однак прогалини в праві мають бути предметом конституційного контролю за конституційними скаргами. Адже в такому разі йдеться як про якість “закону” загалом, так і про дотримання державою своїх позитивних обов’язків зокрема. І тому прогалини в праві, будь-то аксіологічні чи технічні (явні, теологічні, колізійні чи реальні) можуть бути предметом конституційної скарги, якщо їх наслідком є порушення будь-якого з прав і свобод, гарантованих розділом ІІ Конституції України. Оскільки визначення змісту закону і, відповідно, прогалин в законі неможливе без звернення до судової практики, поняття “закон” для цілей ст. 1511 Конституції України має включати і практику його застосування судами. Зміст “закону” для цілей цієї статті має визначатися відповідно до тлумачення, яке надається йому судом. У цьому, власне, й полягає один із важливих мотивів встановлення вимоги щодо вичерпання всіх національних засобів юридичного захисту. Прогалини в праві є саме тим мостом, який із точки зору юридичної техніки й аргументації пов’язує конституційні права і свободи та позитивні обов’язки держави для цілей конституційної скарги. Для цілей дієвості конституційного права на конституційну скаргу, гарантованого ст. 55 Конституції України прогалини в праві не тільки можуть бути предметом конституційної скарги, а й становлять той юридичний механізм, який поширює конституційний контроль на позитивні обов’язки держави через механізм конституційної скарги.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

50

Гнатовська, А. І. "Концепція «сервісної держави»: досвід іноземних держав та особливості впровадження в Україні в умовах цифровізації." Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 28 (July 26, 2021): 37–43. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v28i0.694.

Full text

Abstract:

У статті розглянуто підходи до визначення поняття публічних послуг в європейських країнах. Охарактеризовані концепції розуміння, втілення та використання «сервісної держави» в іноземних державах та особливості надання публічних послуг. Поняття «публічної послуги» має сьогодні різні визначення та аспекти розуміння. Це означає, що, з одного боку, можна і, безумовно, потрібно досліджувати його правову природу та його сутнісні ознаки, аналізуючи в тому числі розробки вчених різних галузей права національних та зарубіжних країн. Вказується на вагомий вплив впровадження електронного урядування на процес надання послуг державою. Суспільству потрібен чіткий, простий, ясний і доступний для громадян порядок, що надає високий ступінь прозорості, стабільності та гарантованості всіх життєвих процесів, а також оптимальний обсяг нормативно-правових актів за рахунок збільшення спільності правових приписів, оптимального механізму державного управління з метою усунення дублювання функцій органів публічної влади і точного встановлення обсягу їх компетенції. Для успішного втілення концепції «сервісної держави» як ідеї та забезпечення повної реалізації всіх її переваг нашій державі, безперечно, необхідно пройти шлях наближення системи публічного адміністрування до європейських стандартів. При цьому перехід від традиційного управління до надання публічних послуг за допомогою системи електронного урядування має відбуватися поступово та супроводжуватися відповідними змінами у розвитку суспільства, що сприятиме його стабілізації. Електронний уряд закладає ідею комплексного перетворення принципів організації адміністрування державою. Упровадження порталу Дія, який призначений для реалізації права кожного на доступ до електронних послуг та інформації про адміністративні та інші публічні послуги, звернення до органів виконавчої влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та отримання інформації з національних електронних інформаційних ресурсів, яка необхідна для надання послуг, а також для проведення моніторингу та оцінки якості послуг, дає надзвичайний поштовх та гарантую справжню реалізацію концепції «сервісної держави» в Україні.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

Journal articles on the topic 'Ідея влади'

Create a spot-on reference in APA, MLA, Chicago, Harvard, and other styles