Academic literature on the topic 'Ідейна громада'

У статті досліджено зміст технології фандрайзингу у контексті її впливу на розвиток об’єднання територіальних громад. Доведено, що для України здійснення фандрайзингової діяльності на місцевому рівні є ефективним інструментом залучення додаткових ресурсів в об’єднані територіальні громади. Розглянуто особливості, джерела фандрайзингу, напрями реалізації його завдань. Обґрунтовано важливість краудфандингу як одного із способів фандрайзингу та інструменту залучення через інтернет значної суми грошей для реалізації ідей і проектів, направлених на розвиток об’єднаних територіальних громад.

Активні сучасні протестантські течії створюють до своїх найгірших мінусів. Однієї з найбільших пізньопротестантських спільнот в сучасній Україні є євангельські християни-баптисти. Ця течія існує на українських землях, вже існує сто років. На думку Радянського Союзу і на сучасному етапі громадського життя євангельські християни і баптистів дотримуються спільної діяльності церкви. На перших етапах це було дуже успішно, і вони були складені в склад. Зауважимо, що й ніні на польських нечісній громаді громади євангельських християн діють окремо від баптистів. В Україні та упродовж 1992 року, коли вони спровокували спільноту євангельських християн у рамках Собору незалежних євангельських церков в Україні та Союзу церковних євангельських християн у світі. Незважаючи на те, що основна частина «історичних» громадських євангельських християн не виявляє бажання визнати приєднатись до баптистів, тенденції до відродження ідей євангельського християнства існують і на сьогоднішній день.

Розкрито сутність асиметричної децентралізації як виду по- літичної децентралізації, її ідейна основа та інституціональне призначення, визначено умови, що відкривають перспективи її впровадження в Україні. Показано, що асиметрична децентралізація є видом політичної децентра- лізації, за результатами якої регіональним органам влади надаються неод- накові повноваження. Її інституціональне призначення полягає у наданні регіонам відносної автономії в політико-правовому, матеріально-фінансо- вому, етнокультурному чи інших сенсах з метою розв’язання регіональних конфліктів та подоланні сепаратистських настроїв. Така автономія дає змогу захищати права громадян та реалізувати інтереси окремих історично сформованих регіонів, де існують значні розбіжності в історико-культурному, геополітичному, етнополітичному, економічному планах. Ідейною базою асиметричної децентралізації в Україні виступає євро- пейський “новий регіоналізм”, який обґрунтовує принцип відтворення по- літичної самобутності регіону, у межах якого обґрунтовується підвищення ефективності управління, зниження рівня корупції, залучення громадян до управління на основі партисипативної демократії, забезпечення демокра- тичних стандартів, підвищення якості в наданні адміністративних послуг, економічне зростання. Стверджується, що європейський вибір орієнтує Україну йти шляхом “нового регіоналізму”. Проте, в нинішніх умовах асиметрична децентралі- зація не має підтримки з боку політичних сил та населення регіонів. Харак- терною особливістю сучасної України є її інституціональна слабкість. Тим не менш, автор стверджує, що консервація процесів децентралізації надовго залишить Україну на узбіччі європейського шляху розвитку. На закінчен- ня стверджується, що адекватна для України модель децентралізації може допускати елементи асиметричності лише за певних умов: зламу партій- но-олігархічної системи, впровадження механізмів поміркованого партій- ного плюралізму, наявності механізмів партисипативної та консенсусної демократії, зміцнення культурно-інституціонального середовища та основ місцевого самоврядування, оптимізації та раціоналізації публічного управ- ління, демократизації суспільно-політичного життя в цілому.

Однією з найвагоміших реформ, розпочатих в Україні протягом останніх років, є реформа децентралізації влади. На сьогодні об’єднані територіальні громади, розпочавши свою активну діяльність, вже відчули перші виклики перед собою. Європейський досвід децентралізації, а також реалізація функціональної концепції реформування місцевого управління в країнах ЄС впливають на вибір та адаптацію вітчизняних інструментів розвитку об’єднаних територіальних громад. Необхідно налагодити управління наявними ресурсами, забезпечити потреби та сталий розвиток громад. Саме тому важливим є сприяння процесам децентралізації, забезпечення сталості розвитку громад та процесів проведення реформи в цілому. Важливо визначити, що ефективність загального процесу децентралізації та успішність зазначеної реформи місцевого самоврядування в Україні залежить від спроможності органу місцевого самоврядування здійснювати визначені законодавством повноваження та функції, а значить – від формування дієвої організаційної структури цього органу. Сьогодні стратегічним завданням об’єднаних територіальних громад є формування дієвої організаційної структури та штатного розпису, а також ефективного управління персоналом ОТГ в умовах, обмежених фінансовими та людськими ресурсами.Мета статті полягає в обґрунтуванні застосування адаптивних інструментів щодо формування дієвої організаційної структури, управління персоналом ОТГ та основних елементів сталого розвитку об’єднаних територіальних громад в Україні.Наукова новизна полягає в дослідженні найефективніших інструментів сталого розвитку об’єднаних територіальних громад та модернізації публічної влади у таких напрямах, як: застосування сучасних і адаптивних інструментів щодо управління персоналом ОТГ та створення клієнтоорієнтованої системи публічного управління, яка може стати невід’ємним елементом механізму соціально-політичного захисту населення, фактором підвищення його соціальної і політичної активності та, як наслідок, зростання економічних показників країни.Висновки. У контексті формування бюджету на 2021 рік та з метою загальної оцінки економічної ситуації в країні органам місцевого самоврядування необхідно взяти до уваги та проаналізувати затверджені Урядом основні макропоказники економічного і соціального розвитку України на 2021–2023 рр. Подальша демократизація суспільства, децентралізація владних повноважень на засадах субсидіарності є на сьогодні пріоритетами серед реформ в Україні. Це пов’язано із формуванням поняття публічної адміністрації – єдиної системи публічного урядування, за якої місцеві органи влади, місцеві інтереси, місцеве самоврядування загалом не протиставляються державним, а навпаки, є інтегрованими в єдиний управлінський механізм, діяльність якого спрямована на комплексне вирішення завдань, що постали перед суспільством у цілому. Нові тенденції у державному будівництві нашої країни, становлення інститутів громадянського суспільства, оптимізація системи публічного управління обумовлюють нові умови реалізації децентралізації за умови збереження ідей правової держави. Модернізація публічної влади повинна відбуватися за допомогою адаптивних інструментів щодо сталого розвитку територіальних громад: у напрямі створення клієнтоорієнтованої системи публічного управління, яка може стати невід’ємним елементом механізму соціально-політичного захисту населення, фактором підвищення його соціальної і політичної активності, покращення показників якості життя та в цілому позитивних змін у виробничій, економічній, політичній та інших сферах діяльності країни.

Метою статті є висвітлення формування і становлення особистості О. А. Тищинського (1835–1896) як українського народолюбця другої половини ХІХ ст. Методами дослідження стали історико-генетичний, історико-типологічний, персоналі- стичний. Джерела: архівні документи з фондів ІІІ відділу Власної його імператорської величності канцелярії та Особливого присутствія Правительствуючого Сенату Російської імперії, опубліковані спогади М. М. Грінченко та А. В. Верзиліва, С.Ф. Русової, автобіографічні нотатки П.С. Єфименка, творчі матеріали О. А. Тищинського, епістолярії О. Я. Кониського, А. П. Свидницького тощо. Основні результати полягають у тому, що автор з’ясував, що формування світогляду Олександра Тищинського відбувалося під впливом кількох важливих ідейних чинників, зокрема ліберальних ідей оновлення суспільства на основі утвердження конституційного способу правління; поглядів радикальної демократії, які популяризувалися «Колоколом» О. І. Герцена та М. П. Огарьова; українських народолюбних впливів, які спричинили формування зацікавленості українським фольклором і письменством, а особливо поезією Тараса Шевченка. Діяльність О. А. Тищинського як українського народолюбця зародилася в період його участі в Харківсько-Київському таємному товаристві (1856–1860), а утвердилася на початку 1860-х рр. – у часи діяльності в Чернігівській українській громаді. Як український національний демократ, О. А. Тищинський займався педагогічною, публіцистичною та громадською національно-культурницькою діяльністю, хоча його радикально-демократичні симпатії обумовлювали зв’язки з російськими землевольцями. У 1870–1880-х рр. український діяч був серед найактивніших організаторів Чернігівської громадської книгозбірні та книгарні, відстоював інтереси народу в лавах Чернігівського повітового земства, сприяючи поступу народної освіти, охорони здоров’я тощо. У 1890-х рр. О. А. Тищинський належав до тих діячів, які відновили Чернігівську українську громаду. Стислі висновки. Доведено, що О. А. Тищинський, незважаючи на впливи російської радикальної демократії, сформувався як діяч українського національно-демократичного руху, який від початку 1860-х і до середини 1890-х рр. належав до найпомітніших й найавторитетніших українських народолюбців Чернігівщини, зробив свій внесок у розвиток українського національного культурництва в цьому краї. Практичне значення статті в тому, що її матеріал представлятиме інтерес для студентів, аспірантів, докторантів та фахівців-істориків у процесі вивчення етнонаціональної та суспільно-політичної історії України ХІХ ст. Оригінальність статті полягає в осягненні маловивчених аспектів світогляду й діяльності українського діяча. Наукова новизна в актуалізації життя та діяльності О. А. Тищинського як українського національного демократа другої половини ХІХ ст. Тип статті: описово-аналітичний.

У статті проаналізовані аспекти створення соціального механізму взаємодії суб'єктів громадянського суспільства з метою вирішення суспільно значущих завдань правопорядку, основою для розробки якого є соціальний контроль. У соціальному контролі за станом суспільних відносин виділені три найважливіші напрямки, а саме ретроспективний, превентивний і прогнозуючий контроль. Ретроспективний соціальний контроль показує спектр раніше розглянутих проблем, механізм їх вирішення і досягнутий результат. Цей контроль стає основою для більш поглибленої оцінки результатів у протидії різним правопорушенням. Превентивний соціальний контроль сприяє виробленню у громадян стереотипів поведінки, заснованих на суспільно значущих соціальних нормах, які в перспективі покликані допомагати членам соціуму орієнтуватися в різних життєвих ситуаціях, в них закріплюється морально-етичний і духовний досвід суспільного розвитку. Прогнозуючий соціальний контроль заснований на ідеї попередження порушень, практиці своєчасної реєстрації дій, що відхиляються від прийнятих норм, попереджувальному інформування про їх наслідки. Соціальний контроль являє собою комплекс процесів, покликаних забезпечити стійкість, згуртованість та об’єктивність в управлінні поведінкою соціальних груп, інститутів та індивідів. За допомогою соціального контролю створюється можливість фіксації ступеня відхилення різних поведінкових актів від встановлених суспільством норм. Проблематичність ідеї соціального контролю пов’язана з загальними недоліками суспільства, або ж низьким моральним рівнем конкретного соціального інституту чи групи населення. Якісний результат дії соціального контролю прямо пов'язаний зі ставленням та цілями владних структур. Принципи соціального контролю покликані сформувати правомірну, моральну, активну життєву позицію індивіда в суспільстві.

Епоха Просвітництва та довготривала боротьба євреїв за зрівняння у громадянських правах дали очікуваний результат. Єврейські громади Європи проявили особливу активність не лише під час революції 1848 р. Боротьба за законодавче закріплення принципу рівності почала втілюватися в реальність ще задовго до революції, яскравим прикладом чого було неодноразове публічне обговорення питання правового статусу єврейства такими відомими європейськими діячами, як Г. Є. Лессінг, М. Мендельсон, А.-Б. Грегуар, які виступали борцями за емансипацію євреїв. Очевидно, розвиток правової думки XVIII ст. вимагав змін тогочасного правового порядку Європи. Поступово з євреїв були зняті обмеження з приводу місця проживання, набуття права власності на нерухоме майно та низка інших абсурдних обмежень (заборона брати християнські імена, дозвіл на одруження тощо), було надано свободу віросповідання, активне та пасивне виборче право. Набувши таких широких громадянських і політичних прав, євреї мали змогу брати активну участь у сфері публічно-правових відносин, свідченням чого є обрання в австрійський рейхстаг, який почав працювати з 1848 р., п’ятьох євреїв. І це було непоодиноким випадком. У міру того, як скасовувалися дискримінаційні обмеження, розпочинався процес асиміляції. Євреї активно почали обіймати посади в органах державної влади і місцевого самоврядування у таких європейських держав, як Англія, Швеція, Данія, Угорщина, Норвегія. Метою статті є висвітлення правових способів впровадження ідей емансипації в європейських державах у XVIII–XIX ст. через закріплення в нормативно-правових актах принципу рівності та свободи віросповідання. На основі аналізу законодавства, яким євреї зрівнювалися у правах із корінним населенням Європи, досліджено основні групи законодавчих актів, що проголошували емансипацію та формальний аспект імплементації принципу рівності єврейських громад Європи. Крім того, проаналізовано види спеціальних нормативно-правових актів, які врегульовували питання правового облаштування єврейських громад: загальні нормативні акти, які визначали правовий статус євреїв, та окремі нормативні акти, які декларували принцип рівності євреїв у громадянських правах, надавали їм політичні права на рівні з християнами, визначали межі релігійно-правової автономії тощо. Авторка доходить висновку, що процес емансипації в Європі відзначався нестійким і непослідовним характером. Країни одна за одною приймали законодавчі акти, якими євреї зрівнювалися у правах, проте така тенденція часто чергувалася з регресом і скасуванням прийнятих актів. Водночас, попри нестабільний характер та внут рішні суперечності, процес емансипації євреїв в Європі у XVIII–XIX ст. був таким, що характеризувався прогресом у відображенні демократичних цінностей правової свідомості європейського суспільства.

Проаналізовано архетиповий аналіз національної самосвідомо- сті та патріотизму молоді в сучасні Україні. Розкрито сутність поняття “на- ціональна самосвідомість”, яка визначається як цілісна саморефлексія нації (всебічне розуміння нацією свого історично-цивілізаційного покликання). Національна самосвідомість виступає могутнім засобом її історичного посту- пу, повноцінного функціонування у світовій спільноті, спонукає колективну людську волю до активної життєвої позиції, мобілізації всіх наявних і прихо- ваних життєвих ресурсів народу. Актуальність національно-патріотичного виховання громадян, особли- во молоді, зумовлюється процесом консолідації та розвитку українського суспільства, сучасними викликами, що стоять перед Україною і вимагають подальшого вдосконалення системи національно-патріотичного виховання, оптимізації державної політики у зазначеній сфері. Особливе місце у національно-патріотичному вихованні молоді займає молодіжна організація “Пласт”. Це національна скаутська організація Укра- їни, яка є неполітичною і позаконфесійною молодіжною організацією. Мета “Пласту” — сприяти всебічному, патріотичному вихованню та самовихован- ню української молоді на свідомих, відповідальних і повновартісних грома- дян місцевої, національної та світової спільнот, провідників суспільства на ідейних засадах “Пласту” та на засадах християнської моралі. Одним з головних завдань сучасного пластунського руху є розвиток людського потенціалу, виховання креативного, мислячого покоління нової формації, нових лідерів, реформаторів та державотворців. В основу систе- ми національно-патріотичного виховання покладено ідею розвитку україн- ської державності як консолідуючого чинника розвитку суспільства й нації загалом. Форми й методи виховання ґрунтуються на архетипах українських народних традицій, кращих надбаннях національної та світової педагогіки та психології.

Стаття присвячена особливостям застосування маркетингових і менеджерських технологій у рамках узгодження природоохоронних заходів та економічного розвитку. Метою статті є з’ясування смислового контекст сталого розвитку як сукупності політичних меседжів, орієнтованих на широку аудиторію. Було підкреслено, що просування сталого розвитку як політичної доктрини та мотивації політичної поведінки становить значний інтерес з точки зору впровадження програмних цілей сучасних політичних партій, неурядових організації та груп інтересів. Проаналізовано механізми аналізу каналів публічного просування ідей сталого розвитку на глобальному рівні. У світлі подій, що відбуваються, інформаційна адженда публічної влади має бути спрямована на популяризацію ресурсозбереження не лише індивідуальними господарствами, але й потужними економічними гравцями. З’ясовано, що політичний контекст сталого розвитку визначає стимулювання політичних акторів до активної поведінки в контексті координації зусиль стосовно забезпечення балансу споживання та навколишнього природного середовища. Розкрито процеси сталого розвитку, які вимагають особливого комунікаційно-менеджерського підходу з урахуванням стану колективного та індивідуального світогляду цільових груп. Доведено, що оцінка перспектив корекції політичного контексту сталого розвитку, вимагає узгодження економічної діяльності з населенням відповідних територій. З’ясовано перспективи та ефективність пропагандистської трансляції ідеалів сталого розвитку в межах територіальної або ідеологічної системи. Припущено, що перелік соціально-політичних аспектів сталого розвитку формує очікування громадян від політики сталого розвитку та його впровадження у трансформаційних державах. Встановлено, що аналіз інтересів та потреб базових соціально-демографічних груп вимагає експертної та планувальної роботи щодо адресного представлення політичних цінностей сталого розвитку в комунікаційні сфері. Зроблено висновок, що сталий розвиток має політико-мобілізаційну спроможність, яка ґрунтується на прагматичних інтересах громадянина, на потребах місцевих громад у відстоюванні політичних інтересів, на тенденціях формування культури споживання тощо.

У статті розглянуто вплив візантійської антропології на думку Григорія Сковороди і преп. Паїсія Величковського. За допомогою порівняльно-історичного методу та методу історії традиції (tradition history) простежено застосування українськими богословами XVIIІ ст. візантійської патристичної спадщини. Доповнюючи нещодавнє дослідження М.Ґ.Бартоліні, присвячене розробці Сковородою ідей Александрійської школи патристики, стаття аналізує мотиви, позичені ним у Антіохійської школи. Це, зокрема, своєрідна філософія дозвілля та християнський епікуреїзм, що відлунює вчення Йоана Золотоуста про легкість і природність християнського способу життя. Порівняння містичної антропології двох богословів показало відмінність шляхів їхньої інтроспекції, яка у Сковороди присвячена, передусім, самопізнанню, а в Паїсія – автентичному пошуку Іншого: Бога, наставника, подвижницької громади.