Journal articles on the topic 'Явища природні'

На основі аналізу основних підходів до опису процесу аварійного управління і регулярності аварійної ситуації як просторово-часового процесу пропонується використовувати концепцію ризику в якості одного з критеріїв, які використовуються для оцінки ефективності аварійного управління водного транспортного засобу. Метою даної роботи є визначення особливостей управління на водному транспортному засобі у внутрішніх і територіальних водах України. Для досягнення цієї мети проаналізовано основні підходи до опису процесу управління надзвичайними ситуаціями, розглянуті закономірності виникнення надзвичайної ситуації як просторово-часового процесу і використана концепції ризику в якості одного з критеріїв, які використовуються для оцінка ефективності аварійного управління на водному транспортному засобі. В роботі оцінюється можливість виникнення небезпечних явищ за допомогою ризику. Ці явища включають природні, техногенні, соціальні, економічні явища, які відбуваються в природі, техносфери, суспільстві, економіці і є результатом розвитку відповідних процесів. Розвиток цих процесів призводить до формування в середовищі негативних (шкідливих, несприятливих) впливів на населення, об'єкти техносфери та природне середовище, що погіршують умови діяльності соціально-економічних систем. Індивідуальні інтереси людей (організацій) задовольняються в рамках окремих систем діяльності. Вони можуть включати в себе людину і об'єкти навколишнього середовища, які взаємодіють для досягнення конкретного людського інтересу. Процеси життя і діяльності по відношенню до людей і організаціям мають властивості, найважливішим з яких є небезпека і безпеку. На підставі отриманих результатів доведено, що рівень ризику надзвичайної ситуації має якісну оцінку екстреного управління на водному транспортному засобі, а в майбутньому ефективність екстреного управління оцінюється за ступенем мінімізації наслідків надзвичайної ситуації.

У статті в порівняльному аспекті проаналізовані українські і російські скоромовки, схарактеризовані їх тематичні та художньо-образні особливості. Установлено, що в народних скоромовках інтегрувалась, закріплювалась й акумулювалась вироблена певним народом традиційна інформація: етнічна самосвідомість, історична пам’ять, побут і звичаї, символізація явищ матеріальної культури та інше. Поетична цінність і педагогічна значущість скоромовок полягає не у смисловому навантаженні (хоча в них в ігровій, веселій формі відбиваються матеріальна культура та ціннісна система народу, описуються природні явища тощо), а в такому підборі та розстановці слів, вимова яких вимагає від мовця певних зусиль і сприяє виробленню дикції, правильної артикуляції, що підвищує його культуру мовлення.

Забезпечення національної безпеки є невід'ємною функцією будь-якої держави, як суспільного утворення, і має гарантувати сприятливі умови для життя і продуктивної діяльності її громадян. Рішення проблеми поліпшення параметрів процесів попередження надзвичайних ситуацій різного характеру в реальних умовах ґрунтується на аналізі стану та особливостей загроз небезпек техногенного, природного та соціального характеру в регіонах держави на основі статистичних даних моніторингу з метою їх недопущення або ліквідації можливих наслідків. Серед факторів, що характеризують стан небезпеки для території та населення регіону держави, слід зазначити наступні: площа території; характер місцевості; можливі природні явища; чисельність населення; кількість і властивості потенційно небезпечних об'єктів; стан техногенної безпеки об'єктів життєзабезпечення населення, газопроводи, енергосистеми; рівень загроз техногенного, природного та соціального характеру. У роботі проведено дослідження факторів небезпеки для території та населення Харківської області, ризиків надзвичайних ситуацій на територію регіону. Проведений аналіз стану техногенної, природної і соціальної небезпеки в Харківській області на основі даних моніторингу показав, що в силу багатьох взаємопов'язаних факторів він характеризується наростанням потенціалу небезпеки виникнення НС і наслідків в результаті них. Серед природних загроз слід виділити процеси підтоплення, зсувні та карстові процеси, просідання лесових ґрунтів і комплексні гідрометеорологічні явища, до техногенних загроз відносяться радіаційна, хімічна, пожежонебезпека і вибухонебезпечність. Корисність і доцільність досліджень обумовлена тим, що такий аналіз є фундаментом для обгрунтування організаційно-технічних заходів щодо попередження та адекватного реагування на надзвичайні ситуації в регіоні з урахуванням потенційних небезпек на цій території.

Шлях розвитку сучасного суспільства зорієнтований на постійне збільшення виробництва і споживання природних ресурсів, що спричиняє глобальну екологічну кризу, яка може бути одним із джерел стресу сучасної людини. Показано, що формування нового способу взаємин людини, техніки й природи є одним із завдань сучасної соціальної роботи. Актуальність теми зумовлена глобальністю екологічної проблеми й розширенням сфери екологічного знання на сучасну соціальну роботу, а також потребою формування життєво-ціннісних орієнтацій, зокрема відповідальному й гуманному ставленню як до природи, так і до людини. Доводиться, що саме звернення соціальних працівників до екологічної теорії було зумовлено життєвою необхідністю, коли увага зосереджувалася на проблемі взаємодії людини з навколишнім природним середовищем. Більшість соціальних теорій орієнтувались на особистість, вважаючи природу лише середовищем життєдіяльності людини, проте екологічна теорія наголошує і на цінності природного середовища, і на його взаємозв'язках з людиною, при цьому людина своєю практичною діяльністю змінює природне середовище, а довкілля, своєю чергою, позитивно впливає на людей. Зважаючи на це, доведено необхідність принципово нових підходів, зокрема екологічного, до соціальної роботи. Розглянуто соціально-філософську ретроспективу екологічного фактору в соціальній роботі. Вона не просто має інформувати про стан речей, а навчати соціальних працівників дієвим засобам протидії екологічно-кризовим явищам. Ці питання підпорядковані тому, щоб соціальна робота набувала соціально-гуманістичного спрямування і саме через екологічні знання, які в процесі соціальної роботи орієнтувалися б на абсолютну цінність природи. Відповідно соціальна робота прогресуватиме, коли вона розвиватиметься на засадах філософії освіти і враховуватиме інтереси особистості як природної істоти.

Стаття стосується сучасної проблеми підготовки майбутніх учителів початкових класів через призму дослі- дження педагогічного досвіду та спадщини українського та російського педагога, видатного класика педагогічної науки, автора наукових праць і підручників для початкової школи Костянтина Дмитровича Ушинського. Освітні реформи, зокрема Нова українська школа, актуалізують питання генерації нового покоління вчителів початкових класів, які будуть здатні не лише до реалізації суспільних запитів і вимог, а й формуватимуть інтелектуальний потенціал нації. Розв’язання цих завдань буде ефективним лише зі зміною освітнього процесу в закладах вищої освіти, однак нова система освіти має наслідувати принципи, розроблені науковцями-класиками. Мета статті полягає у ретроспективному дослідженні педагогічної спадщини К. Д. Ушинського, його наукових поглядів щодо підготовки майбутніх учителів початкових класів, основних принципів та ідей. За вченням К. Д. Ушинського, базовим у розвитку особистості школяра є вивчення основ науки, що розкриває перед дитиною закони природи та суспільства і певним чином впливає на розум і душу. Видані підручники для початкової школи були орієнто- вані на розвиток у дітей мислення і виховання моральних якостей: любові до рідної природи і свого краю, до людей, котрі їх оточують, гуманності, доброти, працьовитості. Основним засобом у підготовці підростаючого покоління учений вважав природу, адже природні явища рано починають збуджувати розум дитини. Спостере- ження й вивчення рідної природи сприяє розвитку почуття патріотизму, а також естетичному вихованню. Ці ідеї актуальні у контексті реалізації природничої освітньої галузі Нової української школи, тому важливим є питання впровадження інтерактивних методів роботи зі здобувачами вищої освіти, які сприятимуть розширенню природ- ничих знань, розвитку критичного мислення та формуванню природознавчої компетентності майбутніх учителів початкових класів. У статті розкривається практичний досвід складання пізнавальних завдань природничого зміс- ту здобувачами вищої освіти.

В останні десятиліття в Україні переглядають парадигму абсолютної заповідності і застосовують перехід на оселищні (габітатні) засади охорони біорізноманіття. Такий підхід зумовлений тим, що застосування лише заповідного режиму для збереження раритетів флори і рідкісних рослинних угруповань не забезпечує цілковитого збереження їх первинного складу і структури. Така ситуація характерна для природоохоронних об'єктів Гологірського горбогір’я, у яких збереглися ділянки екстразональної лучно-степової рослинності як оселища рідкісних видів рослин і комах. У статті охарактеризовано природні особливості Гологір, висвітлено історію створення у регіоні природоохоронних об’єктів. Відзначено, що ботанічну пам'ятку природи державного значення «Лиса Гора і Гора Сипуха» площею 283 га було створено для охорони бучин чагарникових. Проте в офіційному описі рослинності цього об’єкта зазначено, що на степових ділянках у його межах ростуть види трав, занесені до Червоної книги України. Це посилання свідчить, що пам'ятка природи мала подвійну мету – збереження не лише бучин чагарникових, але й лучно-степової рослинності з рідкісними представниками флори і фауни України, що підтверджує значну созологічну цінність об'єкта. Поряд з цим, штучне заліснення вершини гори Лисої деревними видами – Pinus sylvestris L. та P. banksiana Lamb. й подальше спонтанне їх розселення на степові ділянки негативно позначається на збереженні трав’яної рослинності та угрупованнях безхребетних. Аналіз наукових джерел щодо поширення сосни на Поділлі в минулому відображає розбіжність поглядів учених на її автохтонність. Вплив заліснення (сильватизації) оселищ лучно-степової рослинності та безхребетних охарактеризовано з природоохоронних позицій. Зроблено висновок, що наявність сосни в природоохоронних об'єктах Гологір не відповідає меті їх створення, а спонтанне поширення цієї породи призводить до деградації середовищ існування лучно-степової рослинності і угруповань комах, які підлягають охороні. Як наслідок – зникає цілий ксерофільний комплекс карабідофауни. Загальний аналіз трендів зміни чисельності окремих біотопічних груп денних метеликів у лучно-степових оселищах Гологір за останні 25 років показав значне зменшення частоти трапляння екотонних мезофілів, степових ксерофілів і лучних гігрофілів. Доцільно застосувати активне збереження мезоксерофітних травостоїв та угруповань безхребетних шляхом регулярного вилучення з їхніх оселищ самосіву сосни і ліщини.

У статті розглянуто мовчання як невербальний засіб комунікації. Вербальні та невербальні засоби комунікації у структурі драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня» взаємопов’язані та залежать один від одного, тому словесна інформація без урахування її невербальних складників деформує рецепційне навантаження та звужує горизонт читацьких сподівань. Акцентована увага на поетичному мовчанні. Центральним продуцентом поетичного мовчання виступає природа, допоміжними компонентами є природні явища, фауна, людина і Бог. У статті розмежовано модуси поетичного мовчання на модус емотивного плану, який виражає емоційне ставлення автора до об’єкта дослідження, модус волятивного плану, який висловлює бажання автора твору, і модус сенсорного плану, який висловлює чуттєве сприйняття насамперед автора, а вже потім читача. Проаналізовано модус емотивного плану, що вказує на емоційну забарвленість творів Лесі Українки, зокрема унікальне поєднання лексичних елементів, використання тропів і стилістичних фігур, що сприймає читач. Модус волятивного плану, у якому природа – головний комунікант. Природа виступає невід’ємною частиною твору, яка тісно пов’язана з життям і вчинками героїв. Зміна настрою дій відповідно до змін природи, гармонійне чергування реальних персонажів із фантастичними, багатство руху, світла, музики, діалоги, мінлива ритміка – все це робить драму-феєрію особливо сценічною. Модус сенсорного плану. Поетичні образи мовчання корелюють як із зоровими, так і зі слуховими органами сприйняття. У «Лісовій пісні» композиційно початок і кінець зведені в замкнене невербальне коло – початок, коли із величі тиші старезного пралісу народжується музика, за якою йде слово, та кінець, коли слово плавно переходить у музику, у голос сопілки, а відтак, знову у мовчання на тлі тихого та беззвучного налипання снігу. У статті проаналізовано режим існування поетичного мовчання, що передбачає осмислення основних комунікантів невербальної дії мовчання і аналізу модусів їх спілкування. Невербальність комунікування у творі Лесі Українки художньо та композиційно оформлена, а простір тексту візуалізований і сконцентрований на необхідності як споглядання, так і вслуховування.

Сьогодення диктує нові правила та потребує від суспільства постійної готовності до нових викликів – при-родних та техногенних загроз. Техногенне суспільство, технології в цілому швидко розвиваються. Природні явища: глобальне потепління, забрудненість екосистем та ін. зумовлюють природні катаклізми, які трапляються все частіше. Це потребує постійної готовності до захисту населення в разі виникнення надзвичайних ситуацій. Реалізацію функції держави, спрямованої на захист населення, територій, навколишнього природного се-редовища та майна від надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру та ліквідацію їх наслідків покладено, в першу чергу, на пожежно-рятувальні підрозділи служби цивільного захисту України.Зрозуміло, що існує ряд чинників, які впливають на ефективність виконання пожежно-рятувальними підрозділами своїх функцій, таких як: організація роботи підрозділів та служби цивільного захисту в цілому, індивідуальна та колективна теоретична і практична підготовка, а також багато інших, серед яких і технічне за-безпечення. Якісне та надійне технічне забезпечення підрозділів цивільного захисту України є запорукою ефек-тивної роботи служби пожежно-рятувальних підрозділів і як наслідок безпеки населення України.Тому удосконалення, підвищення надійності, ресурсу роботи та універсальності пожежного та аварійно-рятувального обладнання є актуальним завданням сьогодення.Зносостійкі евтектичні покриття системи Fe-Mn-C-B-Si леговані Cr виконані у вигляді порошкових дротів відзначаються від 1,8 до 10 разів зносостійкістю від матеріалів серійного виробництва. Ці матеріали окрім високої зносостійкості також характеризуються хорошими зварювальними властивостями, що дає змогу наносити їх на деталі пожежної техніки та аварійно-рятувального обладнання за допомогою методів електродугового, плазмо-вого наплавлення та методом напилення, а також іншими перспективними методами. Методи регенерації деталей пожежної техніки та аварійно-рятувального обладнання евтектичними покриттями дають змогу продовжити ре-сурс роботи вузлів та підвищити їх зносостійкість.Розроблено склад зносостійкого покриття на основі евтектичного сплаву системи Fe-Mn-C-B-Si легованого Cr, який відзначається найкращою зносостійкістю серед досліджуваних взірців. Покриття характеризується хо-рошими зварювальними властивостями, тому його можна рекомендувати для регенерації та продовження терміну експлуатації вузлів і деталей пожежної техніки та обладнання.

У статті доведено, що навчально-виховна робота з дітьми повинна спрямовуватись на те, щоб вчити дошкільників знати, розуміти і пояснювати явища природи, їх причини, взаємозв’язки і залежності.Автором показано, щоб навчити дітей усвідомлювати зв’язки і залежності, які існують в природі, необхідно, щоб діти опановували знаннями про її явища, їх суть, причини – все в природі взаємопов’язане, і, водночас, має певне значення в житті людини.З’ясовано, що організоване таким чином навчання дітей сприяє виникненню в них інтересу до живої і неживої природи, формує прагнення до нової інформації про неї, стимулює пізнавальну діяльність.

Досліджено проблеми правового регулювання діяльності технопарків, визначено особливості надання державної підтримки щодо згаданого об'єкта інвестицій. У результаті дослідження, на підставі комплексного, усебічного науково-правового аналізу чинного законодавства й актуальних наукових праць виявлено проблемні питання, надано пропозиції щодо їх вирішення й удосконалення правової реґламентації функціонування технопарків. Правове регулювання - це упорядкування суспільних відносин, здійснюване державою за допомогою права і сукупності правових засобів, їх юридичне закріплення, охорона і розвиток. Держава забезпечує життєдіяльність суспільства як системи через використання влади, а право - через нормативне регулювання. Поняття «правове регулювання» ширше від поняття «законодавче регулювання», оскільки обсяг джерел права перевищує власне законодавчі джерела. Сфера правового регулювання - це сукупність суспільних відносин, яку можна і необхідно впорядкувати за допомогою права і правових засобів. Сфера правового регулювання - галузь соціального простору, яка охоплена правом. Це насамперед суспільні відносини - економічні, політичні, соціально-культурні. Ідеться про ті суспільні відносини, функціонування яких неможливо без використання правових засобів. Не все в суспільних відносинах урегульовано правом. Скласти сферу правового регулювання можуть лише відносини, що піддаються правовому регулюванню. Право регулює конкретні, сутнісні, глобальні відносини, що проходять через волю і свідомість людей. У встановленні сфери правового регулювання варто виходити не стільки із класифікації суспільних відносин (економічні, політичні тощо), скільки з матерії самого права як нормативного регулятора, мета якого - порядок у суспільстві. Ознаки сфери правового регулювання такі:- є соціальною, оскільки право регулює соціальні відносини, а не природні процеси (землетруси, тайфуни, фізико-хімічні явища тощо);- є тією сферою соціального простору, де існують суспільні відносини, які можуть врегульовуватися правом, тобто можуть пройти через волю і свідомість людей (не можна регулювати дії, учинені у стані неосудності або фізичного примусу);- містить сукупність конкретних суспільних відносин, які потребують врегулювання правом, а не суспільних процесів, що протікають за об'єктивними законами суспільного життя і не потребують регулювання правом;- охоплює найважливіші суспільні відносини, що в цей момент найбільшим чином зачіпають інтереси суспільства, трудових колективів, організацій, підприємств тощо;- має обмежений обсяг охоплення (межі правової реґламентації) і не може містити ті соціальні явища, які об'єктивно не допускають формально-юридичного впорядкування (дружба, любов тощо).

У статті проаналізовано народні природоохоронні традиції як системне педагогічне явище. Обґрунтовано, що історична стійкість етносу забезпечила постійність його взаємодії з природним середовищем, в ході якої природоохоронні традиції зафіксували найбільш характерні значимі риси локальних екологічних систем, головні їх природні компоненти.Доведено, що основою формування народних природоохоронних традицій є духовний характер взаємодії народу з навколишнім природним середовищем, який сформувався протягом більш ніж тисячолітнього періоду під впливом християнського світогляду.З’ясовано системність народних природоохоронних традицій з точки зору їх функціональності та змістовності. Обґрунтовано, що системність народної традиції дбайливого ставлення до природного середовища зумовлена природними факторами. Цей висновок зроблений на основі

Більшість закладів вищої освіти України зі здобуттям незалежності мали пройти процес переосмислення та трансформації, винятком можна назвати лише новостворені ЗВО та так звані ПВНЗ. Духовна освіта, яка від початку мала певні відмінності від світської освіти, повинна була не лише сформувати своє розуміння освіти зі всіма її складниками, але й пройти складний шлях від маргіналізації до визнання духовної освіти, тому найкращі напрацювання духовної освіти необхідно масштабувати. Особливо цікавий цей досвід трансформування соціальної групи із соціологічної точки зору, оскільки духовні ЗВО, створені протестантами, за 30 років пройшли шлях від маргіналізації до повноправної участі в освітньому просторі України. Між авторами немає повної згоди стосовно антиінтелектуалізму. О. Українець, наприклад, описує загальносуспільне явище антиінтелектуалізму. Д. Бінцаровський, М. Мокієнко та інші розглядають наявність явища антиінтелектуалізму у протестантському середовищі. Ю. Решетніков, В. Синій студіюють становлення духовної освіти в Україні, заперечуючи своїм дослідницьким полем явище інтелектуалізму. В інших публікаціях ми частково розглядаємо аспекти духовної освіти, а також питання термінотворення та недискримінаційного звертання до таких закладів освіти з метою уникнення маркування та стигматизації. Однак соціологічні та іміджеві особливості забезпечення якості освіти серед протестантських закладів вищої освіти не вивчені повністю. Мета статті – виокремити соціологічні та іміджеві особливості забезпечення якості освіти серед протестантських закладів вищої освіти. Духовна освіта пройшла шлях від репресій до повноправної участі в освітньому просторі. Зокрема, звертається увага на кілька цікавих соціологічних явищ, які супроводжували розбудову духовної освіти. Також розглянуті соціологічні зміни, зумовлені сучасним станом духовної освіти та її особливостями. Оригінальною розробкою автора є введення понять «конфесійні вимоги» та «конфесійні очікування», трансляція цих явищ на освітні процеси. Стаття завершується аналізом розбіжності оцінок дослідників щодо 1) природи антиінтелектуалізму, 2) витоків і причин цього феномену, 3) поширення цього явища. Автор доходить висновку, що не можливо реконструювати витоки явища українського протестантського антиінтелектуалізму, напрацювати інструмент розмежування загальносуспільного антиінтелектуалізму та власне протестантського. Ця теза знаходить кілька аргументів. Так, взаємодія вірян-протестантів із суспільством зазнала змін, що чітко прослідковується на стані сучасної духовної освіти (навіть з урахуванням особливостей духовної освіти). Констатуємо, що не можливо реконструювати витоки явища українського протестантського антиінтелектуалізму, напрацювати інструмент розмежування загальносуспільного антиінтелектуалізму та власне протестантського. Ми вважаємо, що подальшого та всебічного дослідження потребує духовна освіта в Україні, яка пройшла шлях від репресій до повноправної участі в освітньому просторі. За умов проведення подібних студій особливу увагу необхідно звернути на кілька цікавих соціологічних явищ, які супроводжували розбудову духовної освіти. Оригінальною розробкою автора є введення понять «конфесійні вимоги» та «конфесійні очікування», трансляція цих явищ на освітні процеси.

Статтю присвячено дослідженню правової природи проваджень щодо зміни цільового призначення земельних ділянок. У процесі наукових досліджень у різних галузях права часто виникає необхідність визначити правову природу того чи іншого правового яви- ща. Така необхідність зумовлена потребою в з’ясуванні характерних ознак такого явища й на підставі їх аналізу віднесенні до існуючих класів правових явищ відповідної приро- ди. Однак у процесі законотворчої діяльності часто з’являються такі нормативні конструк- ції, особливості яких або не дають можливості чітко визначити їх правову природу, або дають можливість віднести їх одразу до декількох різних класів досліджуваного явища. Прикладом такої нормативної конструкції є конструкція провадження зі зміни цільового призначення земельних ділянок, яка міститься в Земельному кодексі України. Отже, постає проблема визначення правової природи відповідного провадження. Проблемою сучасних досліджень процесуальних аспектів правового регулювання у сфері земельних відносин є їх розгляд або з позицій виключно земельного, або з позицій виключно адміністративно- го права. Це призводить до однобічності й недостатньої об’єктивності висновків. У статті на підставі аналізу норм земельного законодавства й з урахуванням сучасних поглядів на класифікацію адміністративних проваджень у сфері земельних відносин показано, що провадженням щодо зміни цільового призначення земельних ділянок притаманний певний дуалізм їхньої правової природи в межах адміністративного типу проваджень. Залежно від форми власності зміна цільового призначення земельної ділянки може розглядатись або як провадження з надання адміністративних послуг, або як провадження з прийняття управлінського рішення в межах реалізації правомочностей управління об’єктами держав- ної чи комунальної власності. Це залежить від загальної процесуальної мети проваджен- ня та характеристик суб’єктів відповідних процесуальних відносин. Використаний у статті підхід до визначення правової природи проваджень щодо зміни цільового призначення земельних ділянок може стати в нагоді для формування критеріїв класифікації адміністра- тивних проваджень у сфері земельних відносин.

Мета — запропонувати розгляд візуальної та розумової природи проєктів контемпорарі як своєрідної форми візуального зауму. Методи: механізм проведення дослідження полягає у логіко-понятійному розкритті умов існування візуальних форм контемпорарі як творчих прийомів реалізації художником здорового глузду через «розумний зміст». Дослідження спирається на дедуктивно-індуктивний метод, орієнтоване на розв’язання протиріч та демонстрацію міждисциплінарного компаративного підходу до з’ясування природи досліджуваного явища. Наукова новизна полягає в тому, що вперше в гуманітаристиці розгляд візуальної та розумової природи проєктів контемпорарі здійснено з погляду їхнього опредметнення у формі візуального зауму. Висновки. На підставі залучення результатів міждисциплінарних досліджень зі сфери історії красного письменства показано, що завдання художника та глядача, художника та мистецтвознавця протилежні, для їхнього розв’язання у кожного заготовлені власні методи, що за режимом використання не можуть збігтися в межах здорового глузду та формальної логіки. Особливо ситуація загострюється, щойно йдеться про твори нетрадиційного мистецтва останніх двох десятиліть. Виявлено, що явище контемпорарі встановилося у мистецтві «після» постмодерну, «слідом» за ним, тобто після затвердження точних методів у мистецтвознавстві. Звернення до проєктів контемпорарі як явищ мовного візуального зауму сприяє «прочитанню» проєкту (твору, об’єкту) більш-менш адекватно тому, що мав намір мовити художник. Звичайні мистецтвознавчі методи тлумачення візуальних референцій митця щодо проєктів контемпорарі мають залишитися у минулому, а пошук нових здійснюється на наших очах — з моніторингом явищ контемпорарі арт.

У статті розглянуто особливості семантики фразеологізмів із компонентом-назвою явища природи, використаних у перекладах Миколи Лукаша. Описано явище багатозначності, синонімічні та антонімічні відношення досліджуваних фразем, а також фразеологічну варіативність.

Мова – складна, багатогранна і багатоаспектна величина, що перебуває в безперервному русі. Однією із природних її особливостей є видозміна мовних одиниць (явище варіантності). У статті розглянуто і проаналізовано погляди українських та зарубіжних лінгвістів на проблему варіювання слова, визначено перспективи подальших розвідок досліджуваного мовного явища.

Розглянуті питання функціонального зонування територій національних природних парків України і світу як ключової проблеми їх територіальної організації або планування. У порівняльному аналізі показані як позитивні явища, так і недоліки вітчизняного та світового природоохоронного планування, передусім рекреаційних територій. Функціональне зонування є основним розділом проєктів організації природно- заповідних територій та об'єктів України, охорони, відтворення і використання їх природних комплексів. Практичний досвід створення та діяльності національних природних парків України переконує: планування їх територій має принципово важливе значення і є основною передумовою забезпечення врівноваженого та безконфліктного функціонування таких поліфункціональних природно-заповідних установ. Результатом функціонального зонування території національних природних парків виступає схема, чи картосхема як наочне відображення просторових функцій, які ця територія має виконувати. На ній виділяють територіальні ділянки (функціональні зони), що різняться за функціями та цілями охорони, а відтак – охоронними режимами і формами практичної діяльності в їх межах. Функціональне зонування територій національних природних парків України здійснюється за вільним типом: загальний рисунок мозаїчний, ділянки кожної зони представлені декількома контурами – тобто воно має кластерний характер. Порушені питання щодо рекреаційних навантажень, як агрегатного показника антропогенного впливу протягом комфортного періоду, у межах вітчизняних і зарубіжних національних (природних) парків та їх нормативів. Для території національних природних парків України автором запропоновано орієнтовні нормативи допустимого рекреаційного навантаження.

Система освіти, яка ґрунтується на наукових засадах її організації, характеризується зміщенням акцентів від отримання готового наукового знання до оволодіння методами його отримання як основи розвитку загальнонаукових компетенцій.Уже достатньо чітко визначена спрямованість нової освітньої парадигми, осмислені її детермінуючі особливості, визначено предмет постнекласичної педагогіки та її основоположні аксіоми. Вироблені пріоритети всієї постнекласичної дидактики, аж до розроблення її категоріального апарату. Проте, на фоні такої колосальної роботи педагогічної думки так і не сформульовано достатньо чітко концептуальні основи постнекласичної дидактики, яка перебуває в стані активного формування як загалом, так і по відношенню до її природничо-наукової компоненти.На сучасному етапі модернізації освіти головним завданням стає формування у студентів здатності навчатися, самостійно здобувати знання і творчо мислити, приймати нестандартні рішення, відповідати за свої дії і прогнозувати їх наслідки; за період навчання у них мають бути сформовані такі навики, які їм будуть потрібні упродовж всього життя, у якій би галузі вони не працювали: самостійність суджень, уміння концентруватися на основних проблемах, постійно поповнювати власний запас знань.Зараз вимоги до рівня підготовки випускника пред’являються у формі компетенцій. Обов’язковими компонентами будь-якої компетенції є відповідні знання і уміння, а також особистісні якості випускника. Синтез цих компонентів, який виражається в здатності застосовувати їх у професійній діяльності, становлять сутність компетенції. Отже, інтегральним показником досягнення якісно нового результату, який відповідає вимогам до сучасного вчителя, виступає компетентність випускника університету. Оволодіння сукупністю універсальних (завдяки інтегральному підходові до викладання) і професійних компетенцій дозволить випускнику виконувати професійні обов’язки на високому рівні. Необхідно шляхом інтеграції навчальних дисциплін, використовуючи активні методи та інноваційні технології, які привчають до самостійного набуття знань і їх застосування, допомагати як формуванню практичних навиків пошуку, аналізу і узагальнення любої потрібної інформації, так і набуттю досвіду саморозвитку і самоосвіти, самоорганізації і самореалізації, сприяти становленню і розвиткові відповідних компетенцій, актуальних для майбутньої професійної діяльності учителя.Стосовно обговорюваного питання, то в результаті вивчення циклу природничих дисциплін випускник повинен знати фундаментальні закони природи, неорганічної і органічної матерії, біосфери, ноосфери, розвитку людини; уміти оцінювати проблеми взаємозв’язку індивіда, людського суспільства і природи; володіти навиками формування загальних уявлень про матеріальну першооснову Всесвіту. Звичайно, що забезпечити такі компетенції будь-яка окремо взята природнича наука не в змозі. Шлях до вирішення цієї проблеми лежить через їх інтеграцію, тобто через оволодіння масивом сучасних природничо-наукових знань як цілісною системою і набуття відповідних професійних компетенцій на основі фундаментальної освіти [2].Когнітивною основою розвитку загальнонаукових компетенцій є наукові знання з тих розділів дисциплін природничо-наукового циклу ВНЗ, які перетинаються між собою. Тобто, успішність їх розвитку визначається рівнем міждисциплінарної інтеграції вказаних розділів. Загальновідомо, що найбільший інтеграційний потенціал має загальний курс фізики, оскільки основні поняття, теорії і закони фізики широко представлені і використовуються у більшості інших загальнонаукових і вузькоприкладних дисциплін, що створює необхідну базу для розвитку комплексу загальнонаукових компетентностей.У той же час визначальною особливістю структури наукової діяльності на сучасному етапі є розмежування науки на відносно відособлені один від одного напрями, що відображається у відокремлених навчальних дисциплінах, які складають змістове наповнення навчальних планів різних спеціальностей у ВНЗ. До деякої міри це має позитивний аспект, оскільки дає можливість більш детально вивчити окремі «фрагменти» реальності. З іншого боку, при цьому випадають з поля зору зв’язки між цими фрагментами, оскільки в природі все між собою взаємопов’язане і взаємозумовлене. Негативний вплив відокремленості наук вже в даний час особливо відчувається, коли виникає потреба комплексних інтегрованих досліджень оточуючого середовища. Природа єдина. Єдиною мала б бути і наука, яка вивчає всі явища природи.Наука не лише вивчає розвиток природи, але й сама є процесом, фактором і результатом еволюції, тому й вона має перебувати в гармонії з еволюцією природи. Збагачення різноманітності науки повинно супроводжуватися інтеграцією і зростанням упорядкованості, що відповідає переходу науки на рівень цілісної інтегративної гармонічної системи, в якій залишаються в силі основні вимоги до наукового дослідження – універсальність досліду і об’єктивний характер тлумачень його результатів.У даний час загальноприйнято ділити науки на природничі, гуманітарні, математичні та прикладні. До природничих наук відносять: фізику, хімію, біологію, астрономію, геологію, фізичну географію, фізіологію людини, антропологію. Між ними чимало «перехідних» або «стичних» наук: астрофізика, фізична хімія, хімічна фізика, геофізика, геохімія, біофізика, біомеханіка, біохімія, біогеохімія та ін., а також перехідні від них до гуманітарних і прикладних наук. Предмет природничих наук складають окремі ступені розвитку природи або її структурні рівні.Взаємозв’язок між фізикою, хімією і астрономією, а особливо аспектний характер фізичних знань стосовно до хімії і астрономії дають можливість стверджувати, що роль генералізаційного фактору при формуванні змісту природничо-наукової освіти можлива лише за умови функціонування системи астрофізичних знань. Генералізація фізичних й астрономічних знань, а також підвищення ролі наукових теорій не лише обумовили фундаментальні відкриття на стику цих наук, але й стали важливим засобом подальшого розвитку природничого наукового знання в цілому [4]. Що стосується змісту, то його, внаслідок бурхливого розвитку астрофізики в останні декілька десятків років потрібно зробити більш астрофізичним. Астрофізика як розділ астрономії вже давно стала найбільш вагомою її частиною, і роль її все більше зростає. Вона взагалі знаходиться в авангарді сучасної фізики, буквально переповнена фізичними ідеями й має величезний позитивний зворотній зв’язок з сучасною фізикою, стимулюючи багато досліджень, як теоретичних, так і експериментальних. Зумовлено це, в першу чергу, невпинним розвитком сучасних астрофізичних теорій, переоснащенням науково-технічної дослідницької бази, значним успіхом світової космонавтики [3].Разом з тим, сучасна астрономія – надзвичайно динамічна наука; відкриття в ній відбуваються в різних її галузях – у зоряній і позагалактичній астрономії, продовжуються відкриття екзопланет тощо. Так, нещодавно відкрито новий коричневий карлик, який через присутність у його атмосфері аміаку і тому, що його температура істотно нижча, ніж температура коричневих карликів класів L і T, може стати прототипом нового класу (його вчені вже позначили Y). Важливим є й те, що такий коричневий карлик – фактично «сполучна ланка» між зорями і планетами, а його відкриття також вплине на вивчення екзопланет.Сучасні астрофізичні космічні дослідження дозволяють отримати унікальні дані про дуже віддалені космічні об’єкти, про події, що відбулися в період зародження зір і галактик. Міжнародна астрономічна спілка (МАС) запровадила зміни в номенклатурі Сонячної системи, ввівши новий клас об’єктів – «карликові планети». До цього класу зараховано Плутон (раніше – дев’ята планета Сонячної системи), Цереру (до цього – найбільший об’єкт з поясу астероїдів, що міститься між Марсом і Юпітером) та Еріду (до цього часу – об’єкт 2003 UB313 з поясу Койпера). Водночас МАС ухвалила рішення щодо формулювання поняття «планета». Тому, планета – небесне тіло, що обертається навколо Сонця, має близьку до сферичної форму і поблизу якого немає інших, таких самих за розмірами небесних тіл. Існування в планетах твердої та рідкої фаз речовини в широкому діапазоні температур і тисків зумовлює не тільки величезну різноманітність фізичних явищ та процесів, а й перебіг різнобічних хімічних процесів, таких, наприклад як, утворення природних хімічних сполук – мінералів. На жодних космічних тілах немає такого розмаїття хімічних перетворень, як на планетах. Проте на них можуть відбуватися не тільки фізичні та хімічні процеси, а й, як свідчить приклад Землі, й біологічні та соціальні. Тобто планети відіграють особливу роль в еволюції матерії у Всесвіті. Саме завдяки існуванню планет у Всесвіті відбувається перехід від фізичної форми руху матерії до хімічної, біологічної, соціальної, цивілізаційної. Планети – це база для розвитку вищих форм руху матерії. Слід зазначити, що це визначення стосується лише тіл Сонячної системи, на екзопланети (планет поблизу інших зір) воно поки що не поширюється. Було також визначено поняття «карликова планета». Окрім цього, вилучено з астрономічної термінології термін «мала планета». Таким чином, сьогодні в Сонячній системі є планети (та їх супутники), карликові планети (та їх супутники), малі тіла (астероїди, комети, метеороїди).Використання даних сучасних астрономічних, зокрема астрофізичних уявлень переконливо свідчать про те, що дійсно всі випадки взаємодій тіл у природі (як в мікросвіті, так й у макросвіті і мегасвіті) можуть бути зведені до чотирьох видів взаємодій: гравітаційної, електромагнітної, ядерної і слабкої. В іншому плані, ілюстрація застосувань фундаментальних фізичних теорій, законів і основоположних фізичних понять для пояснення особливостей будови матерії та взаємодій її форм на прикладі всіх рівнів організації матерії (від елементарних частинок до мегаутворень Всесвіту) є переконливим свідченням матеріальної єдності світу та його пізнаваності.Наукова картина світу, виконуючи роль систематизації всіх знань, одночасно виконує функцію формування наукового світогляду, є одним із його елементів [1]. У свою чергу, з науковою картиною світу завжди корелює і певний стиль мислення. Тому формування в учнів сучасної наукової картини світу і одночасно уявлень про її еволюцію є необхідною умовою формування в учнів сучасного стилю мислення. Цілком очевидно, що для формування уявлень про таку картину світу і вироблення у них відповідного стилю мислення необхідний й відповідний навчальний матеріал. В даний час, коли астрофізика стала провідною складовою частиною астрономії, незабезпеченість її опори на традиційний курс фізики є цілком очевидною. Так, у шкільному курсі фізики не вивчаються такі надзвичайно важливі для осмисленого засвоєння програмного астрономічного матеріалу поняття як: ефект Доплера, принцип дії телескопа, світність, закони теплового випромінювання тощо.В умовах інтенсифікації наукової діяльності посилюється увага до проблем інтеграції науки, особливо до взаємодії природничих, технічних, гуманітарних («гуманітаризація освіти») та соціально-економічних наук. Розкриття матеріальної єдності світу вже не є привілеями лише фізики і філософії, та й взагалі природничих наук; у цей процес активно включилися соціально-економічні і технічні науки. Матеріальна єдність світу в тих галузях, де людина перетворює природу, не може бути розкритою лише природничими науками, тому що взаємодіюче з нею суспільство теж являє собою матерію, вищого ступеня розвитку. Технічні науки, які відображають закони руху матеріальних засобів людської діяльності і які є тією ланкою, що у взаємодії поєднує людину і природу, теж свідчать про матеріальність засобів людської діяльності, з допомогою яких пізнається і перетворюється природа. Тепер можна стверджувати, що доведення матеріальної єдності світу стало справою не лише філософії і природознавства, але й всієї науки в цілому, воно перетворилося у завдання загальнонаукового характеру, що й вимагає посилення взаємозв’язку та інтеграції перерахованих вище наук.Звичайно, що найбільший внесок у цю справу робить природознавство, яке відповідно до характеру свого предмета має подвійну мету: а) розкриття механізмів явищ природи і пізнання їх законів; б) вияснення і обґрунтування можливості екологічно безпечного використання на практиці пізнаних законів природи.Інтеграція природничо-наукової освіти передбачає застосування впродовж всього навчання загальнонаукових принципів і методів, які є стержневими. Для змісту інтегративних природничо-наукових дисциплін найбільш важливими є принцип доповнюваності, принцип відповідності, принцип симетрії, метод моделювання та математичні методи.Вважаємо за доцільне звернути особливу увагу на метод моделювання, широке застосування якого найбільш характерне для природничих наук і є необхідною умовою їх інтеграції. Необхідність застосування методу моделювання в освітній галузі «природознавство» очевидна у зв’язку зі складністю і комплексністю цієї предметної галузі. Без використання цього методу неможлива інтеграція природничо-наукових знань. У процесі моделювання об’єктів із області природознавства, що мають різну природу, якісно нового характеру набувають інтеграційні зв'язки, які об’єднують різні галузі природничо-наукових знань шляхом спільних законів, понять, методів дослідження тощо. Цей метод дозволяє, з одного боку, зрозуміти структуру різних об’єктів; навчитися прогнозувати наслідки впливу на об’єкти дослідження і керувати ними; встановлювати причинно-наслідкові зв’язки між явищами; з іншого боку – оптимізувати процес навчання, розвивати загальнонаукові компетенції.Фундаментальна підготовка студентів з природничо-наукових спеціальностей неможлива без послідовного і систематичного формування природничо-наукового світогляду у майбутніх фахівців.Науковий світогляд – це погляд на Всесвіт, на природу і суспільство, на все, що нас оточує і що відбувається у нас самих; він проникнутий методом наукового пізнання, який відображає речі і процеси такими, якими вони існують об’єктивно; він ґрунтується виключно на досягнутому рівні знань всіма науками. Така узагальнена система знань людини про природні явища і її відношення до основних принципів буття природи складає природничо-науковий аспект світогляду. Отже, світогляд – утворення інтегральне і ефективність його формування в основному залежить від ступеня інтеграції всіх навчальних дисциплін. Адже до складу світогляду входять і відіграють у ньому важливу роль такі узагальнені знання, як повсякденні (життєво-практичні), так і професійні та наукові.Вищим рівнем асоціативних зв’язків є міждисциплінарні зв’язки, які повинні мати місце не лише у змісті окремих навчальних курсів. Тому, сучасна тенденція інтеграції природничих наук і створення спільних теорій природознавства зобов’язує викладацький корпус активніше упроваджувати міждисциплінарні зв’язки природничо-наукових дисциплін у навчальний процес ВНЗ, що позитивно відобразиться на ефективності його організації та підвищенні якості навчальних досягнень студентів.Підсумовуючи вище викладене, можна зробити наступні висновки:Однією з особливостей компетентісного підходу, що відрізняє його від знанієво-центрованого, є зміна функцій підготовки вчителів з окремих дисциплін, які втрачають свою традиційну самодостатність і стають елементами, що інтегруються у систему цілісної психолого-педагогічної готовності випускника до роботи в умовах сучасного загальноосвітнього навчального закладу.Інтеграційні процеси, так характерні для сучасного етапу розвитку природознавства, обов’язково мають знаходити своє відображення в природничо-науковій освіті на рівні як загальноосвітньої, так і вищої школи. Майбутнім педагогам необхідно усвідомлювати взаємозв’язок і взаємозалежність наук, щоб вони могли підготувати своїх учнів до роботи в сучасних умовах інтеграції наук.Учителям біології, хімії, географії необхідно володіти методами дослідження об’єктів природи, переважна більшість яких базується на законах фізики і передбачає уміння працювати з фізичними приладами. Крім того, саме фізика створює основу для вивчення різноманітних явищ і закономірностей, які складають предмет інших природничих наук.Інтеграція природничо-наукових дисциплін дозволить розкрити у процесі навчання фундаментальну єдність «природа – людина – суспільство», значно посилить інтерес студентів до вивчення цього циклу дисциплін, дасть можливість інтенсифікувати навчальний процес і забезпечити високий рівень якості його результату.

У статті представлено аналіз національного менталітету як духовно-інтелектуального феномену гетерогенної природи, що поєднує у собі усвідомлювані та неусвідомлювані (підсвідомі) складові. Проаналізовано основні архетипи української ментальності як екзистенціали буття української нації, що сформувалися протягом століть відповідно до географічного положення, природно-кліматичних умов, історії та низки інших чинників. Досліджено особливості формування архетипів української ментальності та їх вплив на соціокультурні явища та суспільно-політичне життя загалом.

Дана стаття присвячена дослідженню актуального питання про часовий елемент існування матерії. Позаяк час – то форма координації змін об’єктів та їхнього стану, важливим є наукове оформлення процесу пізнання темпоральної форми буття, що проявляється у тривалості сущого та послідовності зміни станів усіх матеріальних систем і процесів у світі. У роботі основна увага приділена вивченню співмірностей у перцепції таких станів реально наявних явищ, які охоплюються поняттями «сучасне», «минуле» та «майбутнє». Адже теоретичне співвідношення даних трьох часових суперпозицій завжди були одним із актуальних аспектів, що гарантувало науковий інтерес у процесі сприйняття темпоральних властивостей. Проаналізовано різні доктринальні підходи темпорального опосередкування сущого, що спрямовані на окремі аспекти феноменальності часового усвідомлення характеру подій, їх розмежування на минулі, сучасні та майбутні. Вивчена цікава філософська думка, згідно з якою не тільки властивості та стан об’єктів можуть мати вплив на час як характеристику матерії. За подібною тезою у природі можливий і зворотній зв’язок: час як відносно самостійне явище, яке наділене власною енергією, може проявляти вплив на певні процеси та об’єкти, що існують у природі. Також розглянута концепція противників цією теорії, які визначають час виключно як форму існування матерії, яка, виходячи із сенсу матеріалізму проявом змісту, тобто самої матерії. Як наслідок, дані вчені категорично відкидають субстанціалізацію часу, тобто надання йому якостей особливої об’єктивної субстанції, об’єкта. Також досліджене питання про порядок зміни певних темпоральних станів певного явища. Встановлено, що час є взаємодіючим триваючим процесом, спрямованим від минулого до майбутнього через нинішнє. При цьому остання категорія і є тією точкою відліку, від якої ми пізнаємо попередні чи наступні події. Приділена увага властивості часу щодо його руху від минулого до майбутнього в порядку причинно-наслідкової взаємодії. У просторі завжди є певні позиції, які можуть характеризуватися як «до чогось» чи «після чогось». Якщо зафіксувати конкретний момент подій, всі інші явища по відношенню до них будуть по різні сторони такого зрізу: минуле – з одного боку, майбутнє – з іншого.

Мета роботи – висвітлити історичні шляхи розвитку медичної фізики, розкрити закономірності становлення і розвитку фундаментальних фізичних та медичних знань, їхній взаємозв’язок, показати їх еволюцію й значущість для минувшини та сьогодення. Основна частина. У статті розглянуто деякі з етапів історії становлення та розвитку медичної фізики. Показано, як змінювалися наукові знання про теплові й електромагнітні явища упродовж сотень літ. Стаття знайомить із деякими з тих, хто розширював межі людського знання про оточуючий світ, розкриваючи нові таємниці природи і її закони. Дослідження теплових явищ привело до відкриття другого начала термодинаміки, яка займає особливе місце серед законів природи, а електромагнітних – до магнітних винаходів і впроваджень у медицині. Саме знання історії розвитку науки не лише освітлює шляхи її розвитку, а й сприяє її прогресу. Висновок. У статті розглянуто етапи розвитку вчення про теплові та електромагнітні явища, становлення електрофізіології (електробіології) як науки.

У статті висвітлено історичні етапи розвитку оптики – розділу медичної фізики, в межах якої вивчається природа оптичного випромінювання (світла), досліджуються процеси випромінювання світла, його поширення в середовищі і взаємодія з речовиною, інтерференційні, дифракційні і поляриметричні явища. Розглянуто еволюцію знань людства про природу світла, фізичні основи дифракційних, інтерференційних, поляриметричних явищ, голографії, оптичні методи дослідження, а також світового значення відкриття, яке отримало назву «просвітлення оптики» українського фізика Олександра Смакули (1900–1983), уродженця с. Добриводи Збаразького району, що на Тернопільщині. Він винайшов спосіб покриття поверхні лінз оптичних пристроїв спеціальним тонким шаром певного матеріалу, що значно зменшував коефіцієнт відбитого світла від поверхні лінзи і набагато збільшував контрастність зображення. Середньовічний філософ Роджер Бекон стверджував: «Оптика – прикраса всієї філософії, через яку, а не без неї, можуть бути показані всі інші науки». Особливе місце в історії оптики займає вчення про зір. Давньоримський філософ Сенека писав: «Не все, однак, сягаємо оком, не все бачимо таким величним, яким воно є, але наш зір прокладає собі стежку для дослідження, закладає для нас підвалини пізнання правди, щоб від явного ми могли у своїх пошуках переходити до прихованого; віднаходити й те, що є давнішим від усього видимого світу». У даній праці розглянуто історичні шляхи вчення про зір, етапи розвитку геометричної і хвильової оптики, фізичну природу оптичних явищ, оптичні методи дослідження медико-біологічних систем. Відзначимо, що випромінювання і поглинання світла розглядалися як неперервні процеси, проте в області коротких довжин хвиль спостерігалася невідповідність між існуючими теоріями і фізики заговорили про так звану «ультрафіолетову катастрофу». Тому-то необхідна була теорія, яка усувала б відповідні суперечності. Але про це вже буде сказано у наступній публікації.

З’ясовано, що сучасна екологічна криза має глибокі соціально-економічні корені але, головним чином це - криза духовності. Ідея всеосяжного контролю над приро­дою є плодом зарозумілості і невиправданої засміченості свідомості хибними ідеями, що природа існує лише для комфорту людини. Виявлено одну з найістотніших суперечностей, що значною мірою виражає сутність екологічної проблеми - суперечність між економічним поступом людства і можливостями біосфери до самовідновлення. Зазначається, що стратегія практичних орієнтацій призвела до спо­живацтва, виснаження природних ресурсів і деградації природи. Акцентується увага на особливій небезпеці явища споживацтва як: з економічної точки зору, оскільки природа не в змозі через обмеженість її ресурсів у кожний даний момент часу задовольнити нескінченні мате­ріальні потреби людини; з геополітичної - посилюється агресивність поведінки людей, народів і держав в умовах об­ме­жених ресурсів; з молальної - оскільки націленість на споживацтво так званих модних, престижних речей будь за веде до втрати.людиною розуміння цінності і ці­ліс­ності природи, і як наслідок викривлене сталення до самої себе як особистості. Для такої людини чистота повітря, води, грунтів і лісів пе­рестає бути цінністю, оскільки головними стають - статок, престиж, гроші, інші подібні при­ваби. У цьому сенс примітивного споживацького підходу до життя і природи. Робиться висновок, що обмеженість сучасного людства в ресурсах - це результат дії певних соціальних і культурних чинників, на які можна впливати через організацію суспільного життя. Вищі духовні цінності повинні якось регулювати побутові потреби та їх дифе­ренціацію. Потрібне нове переосмислення місця людини у світобудові: розглядати людину не як завойовника природи, а як ор­ганічну її складову частину, тобто докорінно змінити цінності, насамперед ті, які регулюють ставлення людини до природи. Важливо усвідомити, що саме по собі зростання добробуту, поліпшення умов існування ще не робить людей щасливими. Сучасній людині потрібно вгамувати свої традиційні раціонально-прагматичні пріоритети, суттєво підвищити рівень мо­ральності й духовності, усвідомити, що в процессі природокористування здобу­вається не тільки «хліб насущий», а й «хліб духовний». Пропонуються основні напрями зміни вектору економічного розвитку, так звані стратегічні екологічні ініціативи людства, які водночас були б основою зміни моральної парадигми розвику в якій економічним вважалося б тільки те, що є екологічним.

У статті проведено дослідження конкурентоспроможності туристичної сфери областей України. Враховуючи поліструктурність туризму, як явища, методика оцінювання містить ключові елементи, котрі формують відповідний субіндекс, котрий складається із історико-культурних, природних, транспортних та туристичних показників. Якість транспортної складової проаналізовано за показниками обсягів наданих послуг залізничним, авіаційним та автобусним транспортом. Туристичну сферу оцінено за кількістю закладів харчування та розміщення. Як ключовими елементами конкурентоспроможності сфери туризму певної території виділена кількісна характеристика наявних історико-культурних пам’яток та різноманітних об’єктів природно-заповідного фонду. Проведений аналіз дає змогу наочно відобразити конкурентоспроможність кожної із областей України та виявити недоліки у забезпеченні туристичного обслуговування.

Метою дослідження є визначення критеріїв універсального інструментарію моделювання складних систем. Задачами дослідження є визначення мір складності для систем різної природи і походження. Об’єктом дослідження є моделювання складних систем. Предмет дослідження: синергетична парадигма складності як інструмент ідентифікації та прогнозування природних і штучних систем. У результаті дослідження проаналізовано сучасні підходи до моделювання складних систем різної природи. Показано, що синергетична парадигма складності надає необхідний набір універсальних інструментів для адекватної ідентифікації і прогнозування основних паттернів як природних, так і штучних систем. Сюди, в першу чергу, відносяться теорія фракталів, нелінійна динаміка, еконофізика, теорія складних мереж. Виділено два класи задач: (1) задачі порівняльної класифікації та (2) моніторингу і попередження критичних і кризових явищ. Перший клас задач зводиться до виділення так званих мір складності системи, за якими можна провести класифікацію систем за складністю. При цьому більш складні системи є більш робастними, стійкими до збурень. Досліджуючи динаміку виділених мір складності та порівнюючи її з динамікою вихідної складної системи, можна будувати індикатори і передвісники критичних та кризових явищ. Висновки. Ефективність запропонованого інструментарію продемонстровано на прикладах статистичних реалізацій складних систем різної природи, представлених у виді часових рядів: фізичних, технічних, фінансових, біомедичних, когнітивних тощо. Результати досліджень рекомендується використовувати для створення систем підтримки прийняття рішень, зокрема для моніторингу та прогнозування небажаних кризових явищ у складних системах.

Проаналізовано потенційні негативні наслідки зміни клімату в умовах Лівобережного Лісостепу та визначено, що основними потенційними негативними наслідками зміни клімату, які можуть про-являтися в даний час, є: термічний стрес; підтоплення; зменшення площ та порушення видового складу зелених насаджень; природні гідрометеорологічні явища; зменшення кількості та погіршення стану питної води. Підкреслюється, що в Україні спостерігається явне підвищення температури повітря за період 1996–2016 років. Наведено характерну оцінку ячменю ярого як перспективної зер-нової культури як важливої для повної продовольчої безпеки України, оскільки вона належить до ку-льтур універсального використання. Вплив сортових властивостей самих рослин та своєчасне вико-ристання стимуляторів важливі для отримання високих та стабільних урожаїв ячменю ярого. На прикладі контрольного поля площею 100 гектарів, що належить АГ «Горобець» села Шилівка Реше-тилівського району Полтавської області, оцінювали вирощування ячменю ярого та збільшення його врожайності за допомогою стимуляторів типу розчин бішофіту, Епін-екстра, Циркон та Полістин. Експеримент проводився для таких сортів ячменю ярого, як Геліос, Вакула, Парнас, і включав оброб-ку досліджуваних сортів розчином бішофіту з різною концентрацією та без обробки (контроль). Грунт дослідної ділянки - сірий ліс, важкий суглинистий за гранулометричним складом. Експериме-нтально встановлено, що розчин з концентрацією бішофіту 1,0 % має оптимальний стимулюючий ефект на проростання насіння ячменю ярого, а сам бішофіт має комплексну дію на рослини з два-дцяти макро- та мікроелементів, що містяться в бішофіті. При обробці ячменю ярого на дерново-опідзоленому ґрунті обприскування культур у фазі кущіння регуляторами росту Епін-екстра, Циркон та Полістин, тривалість фаз розвитку рослин, а також вегетаційний період на 2–4 дні, що дозволяє розпочати збирання ячменю на зерно раніше, ніж зазвичай. Застосування стимуляторів Епін-екстра та Полістін збільшує поверхню асиміляції листя посівів ячменю ярого на 8,5 та 11,1 % відповідно; фотосинтетичний потенціал на 6,2 % та чиста продуктивність фотосинтезу в середньому протя-гом вегетації на 3,3 та 10,4 % відповідно. Застосування стимулятора Циркон у фазі кущіння не ро-бить суттєвого позитивного впливу на фотосинтетичну активність посівів ячменю ярого в ґрунто-во-кліматичних умовах.

Розглядаються знак - текст - інформація як явище однієї природи у їх взаємозв’язку і та взаємообумовленості. Інформація має знакову природу. Процеси, пов’язані с передачею, переробкою і зберіганням інформації протікають з використанням знаків та знакових систем, тобто є семіотичними. Семіотика постає як основа теорії інформації.

Проаналізовано історико-стильовий генезис урбанізованих ландшафтів і формування системи садово-паркових насаджень міста Львова. Досліджено вплив місцевих ландшафтних геосистем і геофізичних процесів у них на формування топокліматичних характеристик парків. З'ясовано еколого-біологічні відмінності та особливості формування просторових природних явищ у певній садово-парковій композиції. Встановлено, що вивчення топокліматичних відмінностей потрібно починати із розгляду потоків сонячної радіації, температури повітря та ґрунту, атмосферних опадів і вітру. Проаналізовано територіальні еколого-біологічні відмінності та особливості формування просторових природних явищ залежно від потоків речовини та енергії. Виявлено вузькі амплітуди температури в геокомплексах вершин, середини і підніжжя схилів, бар'єрний вплив на міграцію та місцеву трансформацію повітряних мас, що впливає на специфіку піднаметового фітоценозу. Охарактеризовано врахування топокліматичних характеристик для підвищення комфортності розвитку садово-паркових композиційних груп. Відзначено, що поверхня пагорбів разом з мереживом стежок, прокладених на схилах, піддається ерозії та потребує зменшення та регулювання рекреаційного навантаження. Окреслено негативні явища, які сукупно із віковим чинником та відсутністю належного агротехнічного догляду впливають на умови місцезростання та розвиток паркових насаджень.

На сучасному етапі розвитку виробництва та забезпечення сталого господарювання виникає необхідність подолання неузгодженостей між рівнем технологічного процесу та засобами, що підтримують екологічну безпеку життєдіяльності людини. Таким чином, постає необхідність у пошуку інноваційних шляхи для забезпечення економічного зростання та синхронного покращення екологічних показників виробничих процесів. Перші систематизовані погляди, що вказують на енергетичний характер суспільного багатства, описані в минулому столітті українським мислителем Сергієм Подолинським. Він виклав основні положення теорії розвитку суспільства, що базується на використанні людиною природної енергії, а сама людина розглядалася С. Подолинським як теплова машина. Нинішні норми навантаження господарської діяльності на наземні ландшафтні системи є за своєю суттю санітарно-гігієнічними, оскільки вони спрямовані передусім на інтереси людини і не пов'язані з біофізичними критеріями збереження довкілля. Дотримання принципів побудови екологічно сталої економіки, зорієнтованих на запобігання негативним природним змінам потребує формування відповідної статистики біофізичних параметрів. Найкращим розв'язанням даної проблеми є вироблення комплексної державної програми екологічного нормування, яка повинна спрямовувати екологічну безпеку України на досягнення конкретних природоохоронних результатів. Поточним заходом, що має упередити екологізацію управління природокористуванням, повинно стати законодавче закріплення вимог обов'язкового проведення державної і громадської екологічної експертизи планів і проектів. При цьому підприємства і відомства самостійно проводити таку експертизу не мають права. Проблема рівноваги у природі безпосередньо входила до кола досліджуваних В.І. Вернадським. Учений глибоко осягав її теорію. Виходячи зі своїх дослідницьких потреб, він створив власну наукову типологію різновидів гомеостазу – стану рівноваги динамічного середовища, у якому відбуваються біологічні процеси. Учений довів, що усі явища всюди підпорядковані законам рівноваги і повинні бути виражені числами.

У статті обґрунтовано дидактичні можливості цифрових технологій і висвітлено досвід їх використання на уроках біології та основ здоров’я у закладах загальної середньої освіти. Аргументовано, що необхідність використання цифрових технологій навчання під час вивчення біології та основ здоров’я зумовлена особливостями цих навчальних предметів (необхідність проведення спостережень та експериментів, демонстрування природних об’єктів і наочних посібників, моделювання поведінки людини у різних ситуаціях, відпрацювання навичок безпечної для здоров’я поведінки), а також особливостями і потребами сучасних учнів. З’ясовано, що особливістю цифрових технологій навчання є електронні транзакції, що передбачають використання Інтернету. Обґрунтовано, що використання цифрових технологій у процесі вивчення біології та основ здоров’я надає можливості знайомити учнів із процесами, які в реальних умовах проходять упродовж місяців, років і століть; демонструвати особливості будови об’єктів живої природи, їх процесів життєдіяльності та механізми біологічних процесів у динаміці; проводити експерименти з моделями біологічних систем та явищ; демонструвати явища, що мають звукове відображення; проводити лабораторні і практичні роботи у віртуальних лабораторіях; здійснювати поточний і тематичний контроль знань учнів; забезпечити зручний перегляд, швидке отримання та доцільне використання навчальних матеріал та ін. Для інформаційної підтримки уроків біології та основ здоров’я розроблено навчальні ресурси за допомогою онлайн-сервісів Genially, Learning-Apps і Kahoot! Розроблені ресурси (інтерактивні презентації, плакати, тести, навчальні фільми, анімації, картки, схеми, модулі) дадуть викладачам змогу здійснювати перевірку знань учнів, а учням – закріплювати знання в ігровій формі, покращити сприймання навчального матеріалу, ефективно поєднувати новий навчальний матеріал із уже засвоєним.

У дослідженні обґрунтовано, що корупція є явищем не тільки правовим, але й соціальним, економічним і моральним; це завдає шкоди нормальному функціонуванню моральних і правових відносин у суспільстві й державі; корупцію не можна розглядати тільки в правовому аспекті, тому що, ігноруючи інші сторони корупції, які характеризують її як соціальне, політичне, економічне явище, важко дослідити її природу походження, не вдасться з’ясувати її вплив, прояви й способи протидії такому явищу. Виявлено деякі особливості прояву корупційних практик у таких сферах суспільного життя, як сфера охорони здоров’я; сфера освіти; судова система; сфера адміністративних і соціальних послуг. У статті виділено сучасні практико-орієнтовані соціальні механізми попередження, запобігання та протидії корупції як соціального явища, що в умовах перехідного суспільства набуває інституціональних ознак. Надано соціологічну інтерпретацію корупції як інституціоналізацію та легітимізацію неформальних соціальних відносин, що виявляється в деформації ціннісно-нормативної системи суспільства. Дослідження спрямоване на спробу виокремлення проявів корупції з досвіду населення та аналізу можливості протистояти цьому процесу. Соціальними чинниками корупційних практик у соціальній сфері українського суспільства за результатами емпіричного дослідження виділено такі групи: соціокультурні чинники, які пов’язані з домінуванням у суспільній свідомості уявлень про корупцію як невіддільну особливість українського суспільства; соціально-правові чинники, які є наслідком низького рівня розвитку правової культури й громадянського суспільства; соціально-економічні чинники, породжені економічною кризою. Виокремлено соціальні механізми протидії корупції в соціальній сфері: соціальні механізми нормативно-правової регуляції системи протидії корупції; соціальні механізми інституційно-організаційного забезпечення; соціальні механізми інформаційно-комунікаційної взаємодії соціальних суб’єктів протидії корупції.

Виступаючи найважливішою складовою загального процесу глобалізації, що базується на різноманітті ноосфери, правова глобалізація справляє суттєвий вплив на розвиток природничих, суспільних і, звичайно ж, філософських наук, і хоча вона всього лише є проявом однієї з безлічі соціогенних функцій ноосфери, вона, своєю чергою, сама по собі здатна надавати домінантний вплив на динаміку процесу глобалізації в цілому. Отже, якщо глобалізація як системна інтеграція цивілізаційних процесів в ноосфері, за своїм завершенням, неминуче повинна привести все інституційні структури, що функціонують на базі різноманіття ноосфери до уніфікації, то згідно з ученням про ноосферу, правова глобалізація, як одна з форм планетарної – розумової і творчої діяльності людини, – це потужний інформаційно-правовий фактор соціогенної природи. Вона активно впливає на еволюцію ноосфери (планети в цілому) на глобальному, регіональному і локальному рівнях її просторової і речової системної організації. Саме тому не викликає здивування, що в процесі соціогенезу в ноосферу, відповідно до явища зворотного зв’язку в складних системах, правова глобалізація детермінує політичну, економічну, культурну та інші види і форми глобалізації. В цьому проявляється самоорганізація процесів у ноосфері як в природній динамічній системі. В основі механізму самоорганізації знаходиться зворотний зв’язок об’єкта управління з суб’єктом управління (ефект зворотного зв’язку – «feed back»), що, як правило, при негативному зворотному зв’язку забезпечує стійкість системи. Однак явище позитивного зворотного зв’язку в ноосфері може викликати лавиноподібний катастрофічний ефект, наслідком якого буде порушення процесу її сталого розвитку та, навіть, руйнування екосоціального фундаменту ноосфери. Тому важливим видається дослідження ролі топологічної двоконтурної моделі ноосфери, яка: а) виникає в процесі геополітичного аналізу концепції ноосфери як цілісної системи; б) у термінах геометрії і топології (відповідно до теорії подібності) має природну двоконтурну – «оболонково-ядерну» структуру, розділену симплексом еквіпотенціальної поверхні; в) відображає фундаментальні ознаки та глибинні властивості об’єкта, його глобальні й локальні просторові характеристики, особливості взаємодії з навколишнім середовищем у дослідженні процесів правової глобалізації. Метою статті є визначення ролі топологічної двоконтурної моделі ноосфери в дослідженні процесів правової глобалізації. Наукова новизна полягає у дослідженні факторів, що сприяють формуванню, функціонуванню та виокремленню топологічної двоконтурної моделі ноосфери в контекстуалізації процесів правової глобалізації. Висновки. Дослідження процесів формування, функціонування та виокремлення топологічної двоконтурної моделі ноосфери в контекстуалізації процесів правової глобалізації може виявитися перспективним та конструктивним напрямом в умовах загальної глобалізації для використання в моніторингу глибинних процесів правової глобалізації, а саме – еволюції системи міжнародного публічного права, досліджень в області конвергенції правових систем і конституційної політичної економіки суб’єктів міжнародного публічного права, а також міжнародно-правового прогнозування та розроблення правових методів попереджувального управління процесами в ноосфері.

Мета роботи. Стаття пов'язана з дослідженням природи, умов та особливостей функціонування колективного співу у дитячому фольклорі зі спиранням на категорії колективності, гри, цілісності, а також дитинства, дитячості. Методологія дослідження полягає в застосуванні компаративного, естетико-культурологічного, історичного методів, а також музикознавчого аналітичного підходу, які утворюють єдину методологічну основу. Зазначений методологічний підхід дозволяє розкрити модель дитячого колективного співу як специфічного культурного явища у синкретичній системі фольклору. Наукова новизна роботи полягає в розширенні уявлень про дитячий колективний спів у фольклорі у мистецтвознавчому та музикологічному аспектах. Доводяться колективна природа, ігрові засади дитячого співу у фольклорі, іманентність якості цілісності, зв’язок зі смисловим полем дитячості. Висновки. Категорії колективності, гри, цілісності, а також дитинства, дитячості, виступають у дитячому фольклорі (поряд з синкретизмом, утилітарністю, символізмом, образністю, декоративністю і традиційністю) тими основними концептами, які визначають його зміст, розвиток, міфологічні й виховальні засади, музично-мовні засоби.Ключові слова: дитячий фольклор, дитинство, колективний дитячий спів, ігрова природа, цілісність.

Дана стаття присвячена актуальному питанню про вивчення часового руху матерії як постійно триваючого процесу переміщення об’єктивних явищ від минулого до майбутнього. Воно є надзвичайно важливим, бо в соціально-економічному плані символізує соціальне правило, за яким процес розвитку суспільства прямо пропорційний цінності часу як важливого фактору ефективності поступу. Тож, у роботі автором ставилася мета з’ясувати темпоральні прояви буття, як вони усвідомлюються конкретною особистістю, які методи пізнання часового руху у світовій доктрині найбільш прийнятні та яке значення часу, його роль та прояви в оточуючій реальності. При дослідженні вказаного питання використовувалися загальнонаукові та спеціально-наукові методи пізнання, зокрема діалектичний, формально-логічний та порівняльний. Наукова новизна. Розглянуті та оцінені окремі концепції вивчення часу, які, маючи різні засадничі підвалини та ґрунтуючись на певних еволюційних уявленнях про час упродовж розвитку пізнання природи, виходили з не однакових засад щодо природи руху як категорії часу. Зокрема, субстанційна концепція використовує поняття часу як певну особливого роду субстанцію, яка об’єктивно існує в природі поряд із простором, речовиною тощо. Простір і час є незалежними від матерії сутностями – субстанціями. Відповідно до протилежної – реляційної наукової концепції час то не певний «сам по собі» незалежний перебіг та не окреме незалежне явище – субстанція. Це конкретна фізична властивість фізичного тіла та змін, які з ним відбуваються. Також у праці порівняно основні тези статичної та динамічної концепцій часу, позаяк вони постулюють різні підходи до принципового питання про взаємне співставлення таких визначальних категорій як час і буття. Окремо досліджена така ознака часу, як його однонаправленність та незворотність. Висновки. У прийнятому нами усвідомленні часовий перебіг завжди відбувається у напрямку від минулого до майбутнього. Разом з тим, перебіг часу від минулого до майбутнього одночасно означає перетікання конкретних подій матеріального світу із майбутнього через сучасність в минуле.

У статті автор здійснює спробу розкрити особливості самотності як прояву соціального неприйняття. Особливу увагу приділено аналізові феномену самотності, який має давню історію і супроводжує людство на кожному етапі його існування. Стаття присвячена критеріям аналізу природі самотності, яка поділяється на два основні наукові підходи, які розглядають цю категорію як індивідуальне та соціальне явище. Самотність як індивідуальне явище сприяє самовдосконаленню особистості шляхом втечі від реальності. Представлено різні сучасні класифікації соціального самотності, розроблені як вітчизняними, так і зарубіжними авторами. За Вайсом, засновник інтеракціоністського підходу у дослідженні феномену «самотності», який вводить такі поняття, як "емоційна самотність" та "соціальна самотність". У його працях дане явище трактується як "стан, викликаний відсутністю близької інтимної прихильності". За Садлером, які представлені у нерозривному зв’язку: космічний; культурний; соціальний; міжособистісний. За І. С. Коном, який пропонує таку класифікацію самотності:тимчасове почуття самотності та супутній пригнічений настрій; ситуативна самотність, яка залежить від життєвих обставин; хронічна. Увага акцентується на причинах, особливостях соціального самотності за Боумен, який висунув три причини збільшення самотності в сучасному світі:ослаблення зв’язків у первинній групі;підвищена мобільність сім'ї;підвищена соціальна мобільність. Та проаналізовано заступні класифікації причин самотності за Дерлега та Маргулісом, Вайсом, Шагівалєєвой. Зроблено висновки в системі вивчення самотності як прояву неприйняття, що дане явища провокує самотність індивіда або самоізоляцію, цей процес є невід’ємним елементом проходження соціалізації індивіда при соціальній взаємодії та процесах життєдіяльності групи. Подальший розгляд цієї проблеми вбачаємо в більш розгорнутому вивченні основних функціональних впливів соціального неприйняття, що виникають при загрозі приналежності, неоднозначності, невизначеності ситуацій і відмови у взаєминах; дослідженні взаємозалежності неприйняття та соціальної самотності.

Представлено результати пошуку теоретико-методологічної стратегії вивчення нігілізму як соціально-психологічного феномену. Основним завданням було виявити засоби соціально-психологічного осмислення цього феномену. Ретроспективний аналіз філософських концепцій нігілізму та поглядів сучасних дослідників на це явище дав змогу зробити висновок, що наразі є щонайменше два підходи до його вивчення: (перший – презентація нігілізму як “онто-історичного” явища, другий – коли нігілізм розглядається як властивість мислення або специфічна його спрямованість). Обстоюється думка, що єдиним і природним критерієм, який поєднує всю різноманітність нігілістичної тематики, є онтологічний вимір. Презентовано авторське розуміння нігілізму як феномену, що має комунікативну природу і виявляється в процесі смислотворення – коли заперечення є певним твердженням, що реалізується в подальшій протестній активності особистості; беручи до уваги загальнопсихологічні та соціально-психологічні теорії і концепції, зроблено спробу обґрунтувати таке розуміння сутності нігілістичного ставлення до дійсності. Наголошено, що нігілістичне ставлення залежить від сформованості особистісних ставлень і визначає реакції, переживання і дії людини у зв’язку з обставинами її життя. Якість системи ставлень (позитивних/негативних) узалежнено від того, як людина взаємодіє зі світом і як трансформує власний досвід в уявлення та переконання, у концептуальну модель “себе у світі”, на основі якої відтак окреслює свої цілі і способи їх досягнення, оцінює те, що відбувається. Зауважено, що все це є продуктом комунікації особистості з “олюдненим світом”, “виростає” з процесу і феноменів взаємодії, визначаючи особистісну регуляцію цієї взаємодії. Зроблено висновок, що особистісна регуляція процесу взаємодії людини із собою і світом є смислотворчою, оскільки саме осмислення того, що відбувається, визначає вибір суб’єктом свого способу “буття у світі”, а “збій” у процесі комунікативного смислотворення стає зазвичай основною причиною нігілістичного ставлення до світу.

Проблематика народовладдя перебуває на перетині багатьох соціальних наук – і соціології, і філософії, і політології, і, безперечно, юриспруденції. Саме науковий арсенал юриспруденції містить унікальний інструмент дослідження будь-яких суспільних процесів і явищ – теорію правовідносин. З точки зору теорії правовідносин будь-яке явище чи процес розглядається крізь призму суб’єктно-об’єктного зв’язку, що виникає, змінюється чи припиняється на підставі юридично визначених обставин (або сукупності, стану таких обставин) і характеризується наявністю специфічного змісту – взаємокореспондуючих прав та обов’язків. Не виняток у цьому контексті й народовладдя. Народовладдя доцільно розглядати у системі правовідносин як юридичну категорію, що входить у категорійний апарат конституційного права і становить принцип та інститут конституційного права, справляє свій вплив фактично на всі інші структурні елементи конституціоналізму, визначаючи парадигму конституційно-правового режиму держави. Метою статті є визначення місця і ролі народовладдя у палітрі юридичних явищ і процесів. Основними результатами дослідження стало дослідження народовладдя як, зокрема: правового принципу, правової гарантії, суб’єктивного права народу, об’єкта правовідносин та права, правового механізму і конституційно-правового інституту. Автор доходить висновку, що кожний із наведених аспектів народовладдя потребує глибокого самостійного дослідження, чого наразі бракує у вітчизняній юриспруденції, і що може істотно розширити юридичні уявлення про цю цікаву юридичну дефініцію. Існуючі в Україні дослідження народовладдя, на жаль, не повною мірою розкривають комплексний характер категорії, що має значення не тільки для розвитку конституційного права як науки, а й є надзвичайно актуальними для практики законотворення та конституційної реформи у нашій країні.

У статті розглянуто явище клієнтелізму у розрізі процесів моделювання систем представництва інтересів в політиці. Окреслено історичні етапи його становлення та функціонування. Виокремлено його специфіку як політико-психологічного феномену. Доведено, що, зростаюча спеціалізація та інституалізація політичної діяльності у демократичних суспільствах не припинила клієнтелістичних практик, не зважаючи на їх архаїчність та невідповідність етичним принципам демократичного ідеалу. Актуальність клієнтелізму пояснюється його глибинною психологічною природою. Клієнтелізм завжди грунтується на персоналізованих обмінах та інструментах впливу, а клієнтела представляє собою спільноту, яка базується на психологічній сумісності матеріально та емоційно залежних від лідера членів, і функціонує на основі їх безумовного підпорядкування. Обгрунтовано, що на сучасному етапі клієнтелізм здебівльшого знаходить благодатний грунт на локальному рівні політики. Дана характеристика локального політичного режиму. Показано, що локальні політичні клієнтели будуються за принципом вертикальної мережи, в якій в ролі привілейованих «патронів» виступають формальні інститути влади, а залежні від них «клієнти» (різноманітні групи інтересів) намагаються впливати на прийняття рішень через опосередковані механізми нерівноцінного обміну в умовах монополії на доступ до ресурсів. У такій ситуації головним інструментом забезпечення панівних позицій місцевої влади стає адміністративний ресурс. Найбільш наочно специфіка локального клієтелізму проявляється у перехідних суспільствах. Зокрема багатий фактологічний матеріал для аналізу клієнтелізму як соціального, економічного, політичного явища та психологічного феномену надає нам пострадянській простір. Показано, що в період системних трансформацій, клієн-тела може бути прийнятною як «перехідна» модель представництва інтересів в політиці, адже за умов її тимчасовості сприятиме консолідації місцевої влади, місцевих еліт та громади. Втім якщо на зміну клієнтелі не прийде більш інституціалізована система політичних ролей, це може значно загальмувати демократичний транзит. На основі політико-психологічного аналізу відносин клієнтелістичного типу відзначено, що вони не є антагоністичними демократії та не перебувають у повному протиріччі з бюрократичною логікою її політико-адміністративних інституцій. І хоча офіційні уявлення про легітимні форми представництва інтересів в політиці призводять до дискредитації клієнтелізму і, через це, телепортують його в сфери неофіційних коридорів влади, дане явище залишається структурованою частиною представницьких демократій у силу його психологічної природи.

У статті здійснено спробу розглянути філософсько-теоретичну діяльність Ф. Бекона, спрямовану на розкриттяролі і місця науки і наукових знань в опануванні людиною і законом природи як важливого чинника соціальногопрогресу.Установлено, що Ф. Бекон був одним із перших мислителів, хто усвідомив характер нової епохи і значення екс-периментальних наукових досліджень для соціально-економічного, політичного, правового, морально-етичногота культурного розвитку суспільства.Він творчо сформулював ідею щодо науки як сили, яка здатна озброїти людину знаннями, і як важливого чин-ника її самовдосконалення. У статті акцентується увага на прагненні Ф. Бекона до активного проведення експери-ментальних досліджень як необхідної умови розширення і поглиблення знань про навколишній світ, виявленнязаконів і закономірностей розвитку і функціонування природних явищ, без чого не можна заволодіти людиноювладою над природою. Мислитель був упевнений у тому, що опанувати природу і поставити її собі на службу люди-на може тільки за умови створення нової техніки, постійно вдосконалюючи науково-технічні винаходи. Філософнаголошує на необхідності тісного творчого зв’язку науки й техніки.У статті обґрунтовується, що важливим аспектом нових наукових досліджень Ф. Бекон уважав розробленнянового методу і методології дослідження. Основою розвитку наукових знань філософ оголошує експерименталь-не дослідження природи, а логікою, що забезпечує цей розвиток, має бути індуктивне узагальнення результатівдослідження.У статті наголошується, що Ф. Бекон був активним прихильником політики й ідеології британського коло-ніалізму. У науці він відводив особливу роль, мріючи тим самим перетворити Велику Британію в сильну світовудержаву.Мислитель був упевнений у тому, що наука здатна забезпечити не тільки економічний розвиток, а й обороноз-датність держави, в якій важливу роль відіграє військова наука і військове мистецтво, розширення торговельнихзв’язків з іншими країнами, а також розширення своєї території за рахунок придбання нових колоній.У статті вказується, що Ф. Бекон акцентував увагу на тісному діалектичному взаємозв’язку теорії і практики.Будь-яка практика, як заявляв він, може бути успішною, якщо вона спирається на науково обґрунтовану теорію.Установлено, що значну роль Ф. Бекон відводив досвіду й експерименту, зосереджуючи увагу на ґрунтовномувідборі фактів. Таким чином, Ф. Бекон у науці бачив велику силу і соціальну цінність прогресивного розвиткусуспільства.У результаті наукового дослідження автором статті розглядається аналіз творчості Ф. Бекона в науковихрозвідках та його оцінка. Філософські теоретичні ідеї Ф. Бекона привертали увагу західноєвропейських ученихБ. Биховського, Т. Котарбинського, М. Мелвиля, Б. Рассела, Л. Фейєрбаха,, Л. Фейхтанверга, Ф. Фішера та ін.Деякі аспекти творчої спадщини англійського мислителя аналізували у своїх працях представники радянської таросійської науки Г. Александров, В. Асмус, А. Деборин, Ф. Коган-Бернштейн, О. Литвинова, А. Луначарський,Ю. Михаленко, І. Нарський, В. Соколов, А. Субботін та ін.На жаль, серед вітчизняних дослідників Ф. Бекону дотепер не приділено достатньо уваги.

Метою статті є з’ясувати стан протидії наркозлочинності підрозділами протидії наркозлочинності Національної поліції України. У статті досліджено стан протидії наркозлочинності підрозділами протидії наркозлочинності Національної поліції України. За результатами вивчення стану протидії наркозлочинності визначено: 1) наркозлочинності притаманна природна латентність, яка негативно сприяє: зменшенню ступіня достовірності прогнозів її розповсюдження; формуванню хибного уявлення про фактичні обсяги наркозлочинності, її рівень, структуру, динаміку; зростанню організованої злочинності; порушенню принципу невідворотності відповідальності за вчинення цих кримінально протиправних дій; процесам самодетермінації (відтворення) злочинності; 2) сучасний стан існування наркозлочинності в країні характеризується негативними тенденціями щодо поширення цього суспільно небезпечного явища. Кількісні показники не відображають реального стану розповсюдження зазначеного явища, оскільки кримінальні правопорушення, пов’язані з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів та прекурсорів, характеризуються високою латентністю. Зроблено висновок, що наркозлочинності притаманна природна латентність, яка негативно сприяє: зменшенню ступеня достовірності прогнозів її розповсюдження; формуванню хибного уявлення про фактичні обсяги наркозлочинності, її рівень, структуру, динаміку; зростанню організованої злочинності; порушенню принципу невідворотності відповідальності за вчинення цих кримінально протиправних дій; процесам самодетермінації (відтворення) злочинності. Таким чином, сучасний стан існування наркозлочинності в країні характеризується негативними тенденціями щодо поширення цього суспільно небезпечного явища. Кількісні показники не відображають реального стану розповсюдження зазначеного явища, оскільки кримінальні правопорушення, пов’язані з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів та прекурсорів, характеризуються високою латентністю.

У статті розглядаються проблеми конструювання та визначення транснаціональної ідентичності, розкривається дефініція «транснаціональної ідентичності» через аналіз природи загального поняття «ідентичності» та впливу провідних факторів, кристалізуючих її транснаціональність. Глобалізація, як незворотній трансформаційний процес, потребує розуміння всіх явищ та змін, що мають місце у сучасному світі та мають безпосередній вплив на всі її суб’єкти. Одним з таких явищ є транснаціональна ідентичність як досить новий феномен, що не має достатнього висвітлення та чіткої дефініції в українській науці. Був розглянутий конструкт ідентичності та вплив глобалізаційних трансформацій на інтенсифікацію міжкультурних та міжцивілізаційних взаємодій та ідентифікацію. Провідним фактором формування транснаціональної ідентифікації в умовах глобалізації було визначено революційні зміни інформаційно-технологічного характеру. Також наведена низка факторів, що формулюють та актуалізують феномен транснаціональної ідентичності сьогодення. Наведено перелік недержавних акторів світової політики, які своєю діяльністю просувають модель транснаціональної ідентифікації. Встановлені деякі з наслідків та мета глобального діалогу культур та поширення транснаціональної ідентичності. Ця робота має на меті зміцнити засади для подальшого вивчення у вітчизняній літературі транснаціональної ідентичності як концепту та несе у собі спробу дати розгалужену дефініцію цього явища. Тема, розкрита у роботі, має великий потенціал для подальшої розробки.

Досліджено особливості формування і функціонування системи національної екологічної політики. Отримано висновок, що екологічна криза є наслідком недосконалості механізмів соціально-економічної системи. Визначено роль екологічної складової у вирішенні політичних та економічних проблем. Проаналізовано проблеми реалізації сучасної національної екологічної політики. Обґрунтовано необхідність її подальшого удосконалення і визначено пріоритетні напрями її подальшого розвитку. Проведення у процесі реформування національної економіки політики збалансованого використання і відтворення природних ресурсів та об’єктів у межах усіх виробничо-територіальних комплексів України, що вирізнялися високою ресурсо- та енергоємністю, було пов’язане, в першу чергу, з необхідністю подолання еколого-економічних кризових явищ. В еколого-економічному аспекті розвиток України в 1992-2015 рр. можна розділити на два етапи: - загальна еколого-економічна криза з одночасним суттєвим скороченням використання головних природних ресурсів (1992—2000) - водних, мінерально-сировинних, частково земельних, зниження викидів у повітря тощо; - відносна стабілізація і початок відродження (з 2000р.) про­мислового та аграрного виробництв зі зростанням в окремих регіонах об’ємів скидання забруднених вод, викидів шкідливих речовин та ін. Діюча в Україні система показників оцінки екологічного стану навколишнього середовища та використання природних ресурсів значною мірою ґрунтується на параметрах статистичної звітності 70-х років. Для зміни даної методики оцінки варто зосередити увагу на наступних напрямах щодо формування засад збалансованого використання і відтворення природних ресурсів: - наукового обгрунтування внутрішніх потреб України в різних видах природних ресурсів; - прискореного впровадження заходів щодо попередження незворотних порушень екологічного стану середовища в гірничодобувних регіонах та промислово-міських агломераціях, забезпечення його стійкого покращання та екологічно врівно­важеного стану; - виконання екологічно обґрунтованих оцінок питомої забезпе­ченості населення різними видами природних ресурсів, у тому числі життєзабезпечуючими; -удосконалення економічних важелів регулювання природоохоронної діяльності. Україна належить до числа країн, розвиток яких значною мірою залежить від збалансованості використання наявної бази природних ресурсів, у першу чергу, життєзабезпечуючих (земельних, водних, мінерально-сировинних). Дослідження й аналіз підтверджують, що, незважаючи на успадковані проблеми розвитку, Україна має власні можливості їх вирішення, насамперед шляхом ефективного викорис­тання всіх видів природних ресурсів. Якщо виходити з того, що промислова структура є ядром націо­нальної економіки, її динаміки і природоресурсомісткості, то пріори­тетним завданням є вдосконалення структури промисловості у напрямі підвищення її технологічності та надання переваг тим галузям і виробництвам, які випускають кінцеву екологічно немістку і екологічно чисту продукцію. Це проблема великої стратегічної мети, на яку має спрямовуватися державна політика. Таким чином, найбільш активним рівнем еколого-економічних систем є регіональний, оскільки регіон (область) є одночасно об’єктом управління, на цьому рівні формуються екологічні проблеми суспіль­ства, ставляться вимоги до екологізації виробництва і раціонального природокористування. Саме регіон поєднує конкретні пункти розміщення продуктивних сил, підприємства-забруднювачі і підприємства- природокористувачі, які є елементами його економічної структури. Структура і масштаб регіонального виробництва визначають характер і обсяги забруднень, інтенсивність впливу на природне середовище. Отже, розвиток національної економіки вимагає враховувати при­наймні три обставини: по-перше, природоресурсний потенціал національної території, який в Україні, як і у кожної країни, має свої обмеження, зокрема, коли йдеться про окремі базові елементи довкілля (воду, лісові ресурси тощо); по-друге, розвиток економічної, зокрема промислової структури, зорієнтованої на мінімізацію затрат природних ресурсів; по-третє, економне видобування і використання природних ресурсів, бо воно не тільки пов’язане з ефективністю економіки, але передусім із забрудненням повітряного басейну, водоймищ тощо. Чим потужніше природні ресурси залучаються у процес виробництва, тим більші можливості погіршення якості довкілля шкідливими промисло­вими і непромисловими викидами.

Портові огороджувальні споруди: моли та хвилеломи, піддаються впливу природних явищ, що відбуваються у земній, водній (морській) та повітряній сферах. До дії природних явищ приєднується і вплив факторів, що виникають внаслідок діяльності людини. Ці фактори можуть поділятися на такі основні групи: геологічні; гідрометеорологічні; експлуатаційні; фактори виконання робіт; сейсмічні; військові. Практика будівництва та експлуатації портових огороджувальних споруд свідчить, що за певних випадків фактори кожної з перелічених груп можуть стати причиною деформації споруди. Однак узагальнений аналіз матеріалів про пошкодження огороджувальних споруд дозволяє констатувати, що в більшості випадків вирішальними для їх збереження є геологічні фактори, що зумовлюють характер взаємодії фундаменту споруди та ґрунту, а також визначають стан загальної стійкості споруди і ґрунтового масиву, на якому вона зведена . Портові огороджувальні споруди, піддаючись впливу досить значних вертикальних і горизонтальних сил, створюють інтенсивні та великі за площею навантаження на ґрунти, на яких розташовані. Високе значення напруги ґрунту характерне для молів і хвилеломів гравітаційного типу, що передають навантаження на ґрунт безпосередньо або через підсипку. Найчастіше поверхневі шари морського дна, які є несучими для цих споруд, складаються з неоднорідних і легко стисливих ґрунтів. Тому геологічні фактори мають першорядне значення в проєктуванні і будівництві огороджувальних споруд. Деформації та аварії споруд через невідповідність проєкту або методів виробництва геологічним умовам трапляються дуже часто. Причиною такої невідповідності зазвичай є неправильне уявлення про явища, що відбуваються в ґрунті під навантаженням, а отже, застосування неправильних розрахункових схем і методів визначення взаємодії споруди і ґрунту, що лежить в її основі. Іноді це зумовлено незадовільним проведенням геологічних вишукувань.

У статті висвітлено єдність фізики та мистецтва у формуванні гармонійно та всебічно розвиненої й обізнаної особистості. Взаємний вплив науки та мистецтва не завжди розкривається однозначно. Істинне розуміння мистецтва невідривне від розуміння процесів, завдяки яким воно створюється, а визначена послідовність процесів забезпечує наявність результату. У такий спосіб спрацьовує філософський закон «переходу кількісних змін у якісні». Краса фізики як науки криється у поступовості, послідовності, логічності. Краса мистецтва є результатом тих самих кроків. Фізика як фундаментальна природнича наука має потужний арсенал засобів впливу на формування загальної культури особистості в цілому. Окрім того, фізика сама є потужним засобом формування загальнокультурної та загальнорозвиненої особистості. Природність фізики неможливо розглядати окремо від природності людського сприйняття спостережуваних явищ природи. Розуміння природних явищ, особливостей перебігу процесів у природі дає можливість митцям створювати шедеври, що змушують насолоджуватися, затамувавши подих, та підносити над усе майстрів справи. Майстри художнього лиття та кування повинні знати все про процеси нагрівання, плавлення, тверднення різних металів, їхню пластичність і деформацію. Для художників важливі знання законів утворення тіні і півтіні, а також механізм сприйняття світла, що дозволяє досягти надзвичайних ефектів та уникнути проблеми візуального викривлення дійсності. Для дослідників картин та їх реставраторів в нагоді стає метод наукової фотографії в ультрафіолетових променях, фотографування в інфрачервоних променях, рентгенографія та важливі навички правильної інтерпретації результатів проведеного дослідження і встановлення правильного подальшого алгоритму дій щодо відновлення творів мистецтва. Твори П. Чайковського, І. Баха, А. Вівальді стають в нагоді при вивченні характеристик звукових коливань на уроках фізики. Таке поєднання є непідробним підтвердженням взаємного впливу на формування цілісного світосприйняття особистості. Естетичні смаки видатних фізиків були досить різноманітними та виражалися також у різний спосіб. Альберт Ейнштейн грав на скрипці, Лев Ландау захоплювався поезією, Макс Планк і Вернер Гейзенберг були чудовими піаністами, Леонардо да Вінчі захоплювався живописом. Отже, єдність фізики та мистецтва є природньою, непідробною, однозначною та беззаперечною.

В роботі розглянуто методи побудови математичних моделей явища гістерезису, які придатні для його опису в об'єктах довільної природи. В результаті аналізу літератури встановлено, що явище гістерезису спостерігається не тільки у фізиці, але і в багатьох галузях знань, таких як моделювання антитерористичних операцій, опис роботи різних механізмів, гідрогеологія, економіка, планування навчального процесу. Показано, що в цих випадках найбільш вдалим методом апроксимації петлі гістерезису буде використання S-образних (логістичних) кривих. Наведено приклад побудови S-подібної (логістичної) кривої з використанням перетворення графіка функції гіперболічного тангенсу. В роботі досліджено властивості двохпараметричних, трьохпараметричних та чотирьохпараметричних логістичних кривих, S-подібних кривих Гомперца і Вейбулла. В роботі наведено вирази для визначення таких властивостей кривих, як: дотична в точці М(x0, y0) кривина кривої в довільній точці М(x, y) радіус кривини в довільній точці М(x, y), координати ξ, η центру С кривини, еластичність функції по аргументу і взаємна еластичність по параметрах. Останнє особливо важливе при дослідженні процесів, пов'язаних з отриманням матеріалів із заданими властивостями. Співвідношення еластичності надають можливість вивчити вплив відносної зміни властивостей зовнішнього середовища на відносну зміну значення функції, яку вивчають. Гранична норма заміщення надає можливість оцінити вплив внутрішніх властивостей по відношенню до явища, що вивчається, на значення функції, що вивчається. Це може бути корисним при синтезі матеріалів із заданими властивостями.