Journal articles: 'Юридична проблема'

1

Kuprii, V. M. "Проблема співвідношення понять «конституційний процес» та «конституційна процедура»." Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, no. 3 (June 1, 2018): 28–35. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2018.03.04.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена проблемі визначення поняття «конституційний процес» через дослідження його складових елементів та зв’язків із суміжними поняттями, такими як «конституційна процедура».Розглянуті основні теоретичні підходи та здійснено комплексний аналіз понять «конституцій процес», «конституційна процедура», «юридичний процес» та «юридична процедура».На основі проведеного аналізу з’ясовано зміст цих понять, їх співвідношення та взаємозв’язки. Зроблено висновок, що конституційний процес є узагальнюючим поняттям, яке включає в себе систему порядків цієї діяльності, комплекс «технологій», що утворюють специфічний порядок, особливий за умовами його реалізації.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

2

ШУМИЛО, МИКОЛА, and ОЛЕКСАНДР АНДРУШКО. "Держава як суб’єкт юридичної відповідальності перед людиною у кримінальному процесі." Право України, no. 2018/08 (2018): 15. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-08-015.

Full text

Abstract:

У статті висвітлено сучасні теоретичні, нормативно-правові та прагматичні передумови доктринального визнання держави суб’єктом юридичної відповідальності перед людиною у кримінальному процесі. Обов’язок держави відповідати перед людиною за свою діяльність сформульовано у ст. 3 Конституції України, але ця проблема практично обділена увагою у наукових розвідках: залишається не розробленою теорія держави як юридичної особи публічного права, тому відсутня концепція юридичної відповідальності держави взагалі та у кримінальному процесі зокрема; не опрацьована теоретична модель правового механізму відповідальності винних у вчиненні кримінально-процесуальних правопорушень посадових осіб в порядку регресу перед державою. Все це та інше стримує своєчасне вдосконалення законодавства і, як наслідок, ускладнює реалізацію конституційного права особи на відшкодування шкоди, завданої органами і посадовими особами держави. Метою статті є доктринальне обґрунтування теоретичних положень про державу як юридичну особу публічного права та її юридичну відповідальність перед людиною у кримінальному процесі і їх реалізація у відповідному законодавстві. На основі критичного аналізу законодавства та літературних джерел автори формулюють основні тези статті про те, що: держава як юридична особа публічного права виступає суб’єктом права та юридичної відповідальності перед людиною, що утверджує, гарантує та забезпечує дотримання прав людини, а в разі їх порушення – відновлює їх та відшкодовує свою провину; юридична відповідальність правової держави перед людиною як конституційний принцип не повною мірою конкретизована в кримінальному процесуальному законодавстві; юридична відповідальність має публічно-правовий характер, а тому ініціатива відшкодування шкоди, завданої органами і посадовими особами держави, повинна виходити, насамперед, від суб’єктів, що її завдали; відповідальність держави перед своїми громадянами реалізується через систему двосторонніх правових зв’язків за схемою: держава відповідає перед людиною, а перед державою відповідає наділена функціональними повноваженнями посадова особа за неналежне їх виконання. З урахуванням викладеного зроблено висновки про те, що існує нагальна потреба у розробленні цілісної наукової доктрини про юридичну відповідальність держави перед людиною з урахуванням її особливостей у кримінальному процесі Це передбачає наукове розроблення теоретичних моделей складів кримінально-процесуальних правопорушень відповідно до їх суспільної небезпеки і наслідків для прав людини, вчинених суб’єктами владних повноважень, для індивідуалізації юридичної відповідальності у кримінальному та адміністративному законодавстві. На основі опрацьованої теоретичної конструкції пропонується прийняти комплексний закон “Про відповідальність держави за шкоду, завдану людині”. Формою реалізації юридичної відповідальності держави перед людиною у кримінальному процесі є реабілітація, законодавчі положення якої повинні бути закріплені в КПК України. Це дасть можливість усунути декларативність і невизначеність окремих положень законодавства та запровадити ефективний механізм захисту прав людини від свавілля державних чиновників.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

3

Костенко, І. В. "Соціальний захист науковців як юридична проблема." Вісник Національного технічного університету України "Київський політехнічний інститут". Політологія. Соціологія. Право, no. 4 (20) (2013): 159–62.

Find full text

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

4

СНІДЕВИЧ, ОЛЕКСАНДР. "Теоретичні проблеми юридичної сили нотаріального акта у доктрині нотаріального процесу України." Право України, no. 2020/09 (2020): 170. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-09-170.

Full text

Abstract:

Незважаючи на те що понятійний апарат науки нотаріального процесу вже переважно сформований, окремі наукові положення залишаються за межами належної уваги науковців. Такими можуть вважатися теоретичні положення про нотаріальний акт і його юридичну силу. Вітчизняна наука сьогодні не те, що не напрацювала єдиних підходів до розуміння окремих положень юридичної сили нотаріальних актів, а й не запропонувала належних визначень цих понять, які були б предметом подальших наукових дискусій. Метою статті є узагальнення тих правових проблем, які існують у правовій доктрині нотаріального процесу України стосовно юридичної сили нотаріального акта, вироблення цілісного уявлення про юридичну силу нотаріального акта як категорію нотаріального процесу, формування визначення окремих правових понять, пов’яза них із її проявами, а також викладення власного бачення на подальше вирішення існуючих у науці проблем. Встановлено, що вітчизняна доктрина нотаріального процесу не надає визначення понять “юридична сила”, “доказова сила” та “виконавча сила” нотаріального акта. Юридична сила нотаріального акта у науці розглядається через її прояви – доказову та виконавчу силу. Таке розуміння юридичної сили виглядає обмеженим. Юридична сила нотаріального акта як різновиду правового акта також характеризується своїми межами та не є сталою. Перспективними виглядають дослідження обсягів юридичної сили нотаріальних актів залежно від динаміки розвитку правовідношення. Автор доходить висновку, що під юридичною силою нотаріального акта слід розуміти властивість нотаріального акта діяти, його юридичне значення у правовідносинах, здатність породжувати правові наслідки у вигляді виникнення, зміни та припинення правовідносин, а також місце нотаріального акта в системі інших правових актів. Пропозиція щодо законодавчого закріплення положення про неможливість оспорювання нотаріально посвідчених правочинів або документів показаннями свідків повинна втілюватися у законодавство разом з удосконаленням процедури фіксації вчинення нотаріальних дій. У зв’язку з самостійним окресленням процедур реєстрації прав та фактів у спеціально створених для цього реєстрахдоцільним є виокремлення самостійного прояву юридичної сили нотаріального акта – його реєстраційної сили.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

5

ТИХОМИРОВ, ОЛЕКСАНДР. "Проблеми компаративної саморефлексії порівняльного правознавства як юридичної компаративістики." Право України, no. 2019/03 (2019): 30. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-03-030.

Full text

Abstract:

Статтю присвячено висвітленню результатів одного з можливих варіантів концептуалізації юридичної компаративістики, її основних властивостей, співвідношень із юридичними та компаративними науками, множинності структуризацій масиву компаративних правових досліджень. Метою статті є висвітлення результатів осмислення особливостей компаративної саморефлексії порівняльного правознавства як юридичної компаративістики, що спрямована на з’ясування загального, відмінного та унікального між різними розуміннями наукової природи, філософських і наукознавчих засад порівняльного правознавства. Одним із варіантів осмислення сучасного етапу розвитку порівняльного правознавства є його компаративна саморефлексія як юридичної компаративістики на основі компаративізму як різновиду світогляду, який формується у пост-постмодерністській перспективі й охоплює його наукові та позанаукові форми, філософії компаративізму як форми раціонального осмислення сучасного існування світу, компаризму як загальнонаукової парадигми соціально-гуманітарних наук, правового компаративізму, які визначають “формати” засад ставлення до правового світу як розмаїття різних цивілізацій, культур, традицій, та світового порядку як результату їх реальної взаємодії чи відсутності такої. Юридична компаративістика як постнекласичний етап розвитку порівняльного правознавства в умовах пост-постмодерну зберігає зв’язки з попереднім його розвитком, але характеризується й відмінностями від них у предметному та методоло гічному аспектах (у предметному – множинністю та рівноправністю правових культур, соціальною та культурною обумовленістю плюральності правової реальності, а в методологічному – компаративістським мисленням, компаративним підходом, основу якого становлять виявлення “одного”, “другого” та “іншого”). Юридична компаративістика формується у просторі взаємодії компаративних і юридичних наук, де компаративні науки визначають її методологію, а юридичні – особливості об’єктів (правової реальності) в контексті соціально-культурних регулятивів (регулятивного простору, що охоплює всі країни світу з притаманними їм домінуючими регулятивами, які обумовлюють своєрідність його національної чи цивілізаційної конфігурації). За науковою природою юридична компаративістика не може бути зведена лише до автономної наукової дисципліни чи методу, а являє собою складне утворення, що охоплює різні форми існування та організації юридичних компаративних правових досліджень – наукову парадигму (компаризм), наукову дисципліну (юридичну компаратологію), методологію (компарацію), “передній край” відповідних досліджень, їх інфраструктуру, наукову професію компаративістів, їх наукові спільноти, масив спеціальних публікацій тощо.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

6

Золотухіна, Лілія, and Валерія Штундер. "ПРОБЛЕМА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗАЙНЯТОСТІ В УКРАЇНІ." Молодий вчений, no. 7 (95) (July 30, 2021): 121–23. http://dx.doi.org/10.32839/2304-5809/2021-7-95-25.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена проблемам правового регулювання запозиченої праці в Україні. У ній, зокрема, досліджуються юридична природа договорів із застосування запозиченої праці, встановлення їх умов, розподіл обов’язків між суб’єктами господарювання, які здійснюють наймання працівників для роботи в іншого роботодавця, і роботодавцями – користувачами таких послуг, а також питання захисту трудових прав працівників. На основі зроблених висновків надано пропозиції щодо вдосконалення трудового законодавства. В роботі розглянуті особливості вітчизняного ринку праці. Визначено, що проблема бідності є найгострішою в сучасних умовах. Акцентовано увагу на тому, що сьогодні, хоча необхідність законодавчого регулювання нестандартних (нетипових) видів трудової зайнятості в Україні давно назріла, проте вони так і не отримали ні законодавчого закріплення, ні втілення у відповідних законопроектах.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

7

Оніщик, Ю. В. "Проблема конструкції "юридична особа" у податковому праві України." Фінансове право, no. 3 (13) (2010): 8–11.

Find full text

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

8

Varenik, O. "ДИСЦИПЛІНАРНА ТА МАТЕРІАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ЛОКАЛЬНОГО ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ОХОРОНИ ПРАЦІ." Juridical science 1, no. 5(107) (April 3, 2020): 209–18. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-107-5-1.26.

Full text

Abstract:

Актуальність статті полягає в тому, що локальне правове регулювання охорони праці дозволяє краще пристосувати загальні вимоги законодавства до конкретних умов праці на підприємстві, що підвищує ефективність їх дії. Разом з тим, увага суб’єктів трудового права та органів державної влади до локального правового регулювання є значно меншою, що впливає на їх розуміння, як факультативних або необов’язкових до втілення. Дослідження юридичної відповідальності за порушення локального правового регулювання охорони праці надасть можливість краще розкрити її сутність та особливості застосування. У статі зазначено, що рівень травматизму та професійних захворювань залишається на стабільно високому рівні, що не може позитивно впливати на стан безпеки умов праці. Особливо гостро проблема стоїть на тих підприємствах, де техніка й інші засоби виробництва потребують модернізації. З іншого боку, запровадження нових методик та моделей роботи виробництва досі не врегульовані законодавчо, що вказує на важливість локального правового регулювання. Тому, встановлення юридичної відповідальності є гарантією дієвості таких локальних нормативно-правових актів, їх дотримання та виконання усіма суб’єктами трудових відносин. З’ясування видів юридичної відповідальності та їх змісту в контексті локального правового регулювання охорони праці вказуватиме чи усі аспекти відносин забезпечені. Дане дослідження допомагатиме розкрити особливості застосування кожного виду юридичної відповідальності, умови дотримання законності та справедливості. Визначено, що юридична відповідальність за порушення локального правового регулювання є різноманітною та диференціюється залежно від рівня негативних наслідків, що настали для підприємства, роботодавця чи трудового колективу. Досліджувана юридична відповідальність виступає, як засобом компенсації, так й засобом покарання, а тому має комплексний вплив на стан дотримання локальних норм права та підтримання безпеки праці. Крім того, юридична відповідальність виконує й функцію попередження та профілактики вчинення правопорушень завдяки невідворотності покарання. Разом з тим, правове регулювання застосування юридичної відповідальності за порушення локального правового регулювання охорони праці потребує удосконалення. Це стосується строків розслідування, прав та обов’язків потерпілого та правопорушника, а також збільшення переліку видів правопорушень, що мають відповідати сучасним тенденціям в охороні праці.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

9

Лукач, І. В., and В. В. Поєдинок. "ПРАКТИЧНІ НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ЮРИДИЧНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ." Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 26 (July 22, 2020): 64–71. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v26i0.662.

Full text

Abstract:

Реформа юридичної освіти в Україні є необхідним складником утвердження верховенства права в усіх галузях і сферах суспільного життя. Проблемою, яка потребує вирішення в результаті реформи, є невідповідність змісту юридичної освіти та якості підготовки в правничих школах сучасним вимогам ринку праці та викликам, що стоять перед сучасним демократичним суспільством, глобальним тенденціям розвитку та завданням професійної діяльності правників у різних сферах діяльності. Сьогодні Україна взяла курс на компетентнісний підхід в юридичній освіті. Парадигма компетентнісного підходу алгоритмічна щодо всіх циклів і рівнів вищої юридичної освіти та дає можливість розвивати певну єдину політику у сфері освіти. Реалізація цього підходу наштовхується на необхідність подолання наявних недоліків юридичної освіти, до яких належать, зокрема: відсутність єдиних стандартів; недосконалість навчальних планів; недостатність практичного складника; потреба у висококваліфікованих викладацьких кадрах; недостатня орієнтація на європейське законодавство та практику; використання застарілих (радянських) конструкції та теорій як доктринального підґрунтя; потреба в збільшенні кількості студентів і викладачів, які володіли б європейськими мовами; потреба в оновленні способів викладення інформації на сторінках навчальної літератури; потреба в покращенні процедури оцінювання якості знань студентів і випускників. Окремою проблемою є відсутність спеціального закону про юридичну освіту. Авторами обґрунтовано низку практичних напрямів вдосконалення юридичної освіти: 1) засвоєння студентами як теоретичних знань, так і практичних навичок, що вимагає балансу лекційно-семінарських занять, 2) робота в групах (інтерактивні заняття); 3) підготовка презентацій; 4) вивчення матеріалів судової практики; 5) застосування законодавства зарубіжних країн; 6) вирішення юридичних задач (казусів); 7) юридична освіта повинна відповідати одному затвердженому стандарту, проте студент має право вільно обирати частину дисциплін.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

10

Білозьоров, Є. В. "МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ СПІВВІДНОШЕННЯ ЮРИДИЧНИХ КАТЕГОРІЙ «ПРАВОВА ДІЯЛЬНІСТЬ» І «ПРАВОВА ПОВЕДІНКА»." Прикарпатський юридичний вісник, no. 2 (August 31, 2021): 3–8. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i2.864.

Full text

Abstract:

Білозьоров Є. В. Методологічні аспекти співвідношення юридичних категорій «правова діяльність» і «правова поведінка». - Стаття. У статті розглянуто методологічні аспекти співвідношення юридичних категорій «правова діяльність» і «правова поведінка». Окрема увага дослідника була зосереджена на дефініції юридичної (правничої) діяльності як різновиду правової діяльності, і виокремлені її основні ознаки. Таким чином, юридична діяльність: є різновидом соціальної діяльності; відбувається в правовій сфері суспільного життя; здійснюється суб’єктами права; складається з юридично значущих діянь; її результатом є правові засоби, зокрема й норми права; спрямована на досягнення юридичних наслідків - упорядкування суспільних відносин. У дослідженні зазначено, що в межах правової діяльності відбувається діяльність суб’єктів, спеціально уповноважених на створення правових актів (пра- вотворчих, правозастосовних, правоінтепретаційних), а також діяльність суб’єктів безпосередньої реалізації права, у процесі якої здійснюються суб’єктивні права та юридичні обов’язки учасників суспільних відносин. Під поняттям «правова діяльність» автор розуміє юридично значущі діяння суб’єктів права, спрямовані на досягнення юридичних наслідків - упорядкування суспільних відносин. Аналізуючи окреслену проблему, дослідник у статті зазначає, що поняття «правова поведінка» - багатогранне й полідисциплінарне, оскільки є предметом дослідження низки гуманітарних наук (філософії, психології, соціології, правознавства тощо). Автором статті обґрунтовано, що поняття «діяльність» і «поведінка» відмінні, оскільки категорія «поведінка» є меншою, вужчою, ніж поняття «діяльність», тому що діяльність має як реально-, так і морально-перетворювальний характер і не завжди піддається зовнішньому спостереженню. Зазначено, що категорії «правова діяльність» і «правова поведінка» не потрібно ототожнювати, оскільки вони різні за своїм змістовним наповненням. Але таке розмежування умовне й пов’язане з багатоа- спектністю дії права на суспільні відносини. На переконання автора, у сучасний період категорія «правова поведінка» наповнюється новим змістом, її необхідно розглядати через призму поняття «правова діяльність» із врахуванням структурно-функціональної характеристики таких правових явищ.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

11

Загребельна, Н. "Юридична природа і соціальна необхідність забезпечення прав людини в умовах надзвичайного стану." Юридичний вісник, no. 1 (April 12, 2021): 108–14. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.2087.

Full text

Abstract:

У статті досліджено юридичну природу і соціальну необхідність забезпечення прав людини в умовах надзвичайного стану. Автор звер-тає увагу на те, що нестабільність політичної обстановки, економічна і соціальна кризи у суспільстві, зростання злочинності, правовий нігілізм, екологічні лиха і багато інших негативних процесів, що про-тікають у сучасній Україні, прямо і побічно продукують екстремальні ситуації. Адміністративно-право-вий режим надзвичайного стану – досить складний і багатогранний конституційний інститут, дослі-дження і розвиток якого актуальне нині не тільки для України, а й для більшості держав світу. Тероризм і стихійні лиха, державні перево-роти і міжнаціональні конфлікти, епідемії і епізоотії не можуть не становити небезпеку для держави з будь-якою формою державної влади і управління, політичного режиму і релігійної спрямовано-сті. Тим більше актуальні такі проблеми в умовах недостатньої підготовленості органів держав-ної влади та місцевого самовря-дування до екстреного і інтенсив-ного реагування на них в умовах надзвичайної ситуації, найчастіше зумовленої дією не одного, а цілої сукупності вищеназваних чинни-ків. Насамперед для дослідження, яке зачепило таке коло проблем, провідне значення має вивчення правової бази, яка повинна регла-ментувати в деталях усі необхідні елементи процесу усунення обста-вин, що спровокували виникнення екстремальної ситуації на терито-рії держави. Чітка регламентація дій суб’єктів, що відповідають за введення і підтримання режиму надзвичайного стану, є запорукою ефективної боротьби з раптовим непередбаченим явищем політич-ного, екологічного, техногенного чи іншого характеру. Актуаль-ною у сучасних умовах є проблема забезпечення прав і свобод людини і громадянина в умовах режиму над-звичайного стану. Особа людини, її основні права і законні інтереси натепер далеко не завжди захи-щені в реальному житті держави і суспільства, тим більше, в екс-тремальних умовах. Теоретичною основою вивчення питань порядку та підстав уведення правового режиму надзвичайного стану стали публікації таких провід-них науковців, як: В.В. Кожан, С.О. Магда, С.К. Могил, Б.І. Стахура, Т.М. Шмідт та ін.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

12

Грудницька, С. М. "Проблема співвідношення понять "підприємство" і "юридична особа" в контексті правового інституціонального підходу." Вісник господарського судочинства, no. 1 (2011): 91–99.

Find full text

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

13

Я., Мельник Я. "ЕПІСТЕМОЛОГІЯ ЮРИДИЧНОГО ПРОЦЕСУ В ПРОЦЕСУАЛЬНОМУ ПРАВІ: БЕЗПЕКОВИЙ АСПЕКТ." Актуальні проблеми права: теорія і практика, no. 2 (38) (February 12, 2020): 28–39. http://dx.doi.org/10.33216/2218-5461-2019-38-2-28-39.

Full text

Abstract:

У статті розглядаються проблеми юридичного процесу в процесуальному праві. Визначаються ключові взаємозв’язки юридичних конструкцій, встановлюються прояву матерії процесуального права. Наголошується на тому, що для процесуального права в епістемологічному сенсі є необхідність виділення без пекової складової, як невід`ємної матерії процесуальної форми. Доводиться, що акцентуація уваги на епістемологічному змісту процесуального права надає можливість проявляти в матерії процесуального права, його юридичного процесу ризикові фактори, фактори спроможності юридичним процесом забезпечувати ефективну дію правового регулювання процесуальних правовідносин, виявляти та долати аномалії процесуального права. Ключові слова: епістемологія права, постмодернізм права, процесуальна безпека, процесуальне право, юридичний процес, юридичні конструкції, інструментальна теорія права.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

14

Шманатова, А. С. "ЗАГАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ТА ВИМОГИ ДО ПЕРЕКЛАДУ ЮРИДИЧНИХ ТЕРМІНІВ." Nova fìlologìâ, no. 82 (August 11, 2021): 349–53. http://dx.doi.org/10.26661/2414-1135-2021-82-56.

Full text

Abstract:

Метою статті є дослідження труднощів перекладу юридичних термінів та особливостей процесу професійного перекладу з української англійською, його динамічності і зміни. Залежно від мети були визначені проблематики під час вивчення іноземної мови: опанування іноземної мови професійного спрямування у державних університетах України, специфіка її викладання та підходів до аудиторії. Проведене дослідження та розглянуті проблеми показали, що у процесі вивчення англійської мови професійного спрямування та юридичної термінології використовуються загальні та радянські методи вивчення іноземної мови професійного спрямування, які є застарілими, що впливає на якість викладання, професійний рівень підготовки студентів. Проте з розвитком науки, юриспруденції та вдосконаленням професійних підходів виникають нові та вдосконалюються наявні методи професійного перекладу, що призводить до підвищення якості та усталення нових стандартів. Відповідно до цих методів здійснено розмежування за галузями права. У матеріалах статті доведено, що застарілі засоби викладання юридичної англійської є неактуальними, тому наголошено на необхідності зміни застарілих засобів викладання та наведено приклади проблем, що зумовлюють перехід до новітніх систем навчання. Питання точності перекладу з англійської мови українською (і навпаки) може викликати труднощі під час співпраці з іноземними країнами і правниками у процесі укладання міжнародних договорів між ними. А також точність перекладу юридичних термінів має вагоме значення під час вирішення юридичних питань в іноземних та європейських судах, де мовою проваджень є суто англійська, оскільки вона є міжнародною і загальнодоступною мовою. Відповідно до наведених факторів актуальності питання виникає необхідність професійного та системного підходу до дослідження проблеми професійного перекладу та визначення актуальних питань, серед яких має місце вживання латинської мови в юридичній лексиці англійської мови. Ця стаття є спробою проаналізувати та дослідити таку проблему та привернути увагу до необхідності застосування наукового підходу до неї.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

15

СІРЕНКО, ВАСИЛЬ. "До питання про виконання судових рішень про стягнення заборгованості з юридичних осіб." Право України, no. 2018/07 (2018): 246. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-07-246.

Full text

Abstract:

За даними Міністерства юстиції України та численних публікацій, в Україні не виконується понад 90 % судових рішень, а це рішення на мільярди гривень. У цьому абсурдному явищі невиконання судових рішень принцип невідворотності покарання виявився абсолютно проігнорованим. Особливо гнітюча картина у сфері діяльності юридичних осіб. Найпоширенішими причинами невиконання судових рішень такими особами є відсутність у боржників фінансових і матеріальних засобів. Пропонується вирішення цієї проблеми на прикладі порівняння зі стягненням заборгованості з боржників аліментів. Окресливши відмінність між реалізацією принципів відповідальності юридичних та фізичних осіб, автор описує ситуацію правового глухого кута та пропонує вихід із нього. Звертається увага на органічно неминучий зв’язок між юридичною особою і фізичними особами у вигляді її засновників і так званих бенефіціарів. Фізична особа, засновуючи юридичну особу, трансформує свою індивідуальну фізичну діяльність у діяльність юридичної особи, яка повністю контролюється і спрямовується її засновником – фізичною особою та керівним складом юридичної особи. І чисельність персоналу, і напрям, і умова діяльності юридичної особи контролюються і якомога докладніше регламентуються засновником юридичної особи. При цьому весь дохід юридичної особи перебуває у руках засновника. Таким чином, пропонується боргові стягнення, що виникли в процесі діяльності юридичної особи, накладати на отримані засновником доходи від такої діяльності. Акцентується увага на тому, що цей підхід до відповідальності засновників вже практикується у відносинах між державою і юридичними особами, засновником яких є держава. Звертається увага на те, що держава намагається примусити юридичні особи до виконання судових рішень через заборону виїзду за кордон керівників юридичних осіб при невиконанні судових рішень. Оскільки обмеження виїзду за кордон керівників юридичних осіб-боржників визначається суддями залежно від їх особистого тлумачення закону й обставин, що виникли, це призводить до частого ухилення керівників-боржників від цього виду забезпечення виконання рішення суду про стягнення заборгованості. У зв’язку з цим необхідно імперативно зобов’язати суддів ухвалювати обов’язкові рішення, обмежувати виїзд за кордон засновників і керівників юридичних осіб-боржників, якщо факт ухилення від виконання судового рішення незаперечно встановлено. Окремо звертається увага на нездатність служби судових виконавців забезпечити належний правопорядок у виконанні судових рішень загалом та інститут приватних виконавців зокрема. Пропонується створити спеціальний відділ поліції з повноваженнями щодо законодавчого розслідування майнового стану боржників. Крім того, ухилення від виконання судових рішень, що супроводжується приховуванням майна або фінансових коштів, має розглядатись як адміністративне правопорушення з боку боржника і каратися великими штрафами для керівників і засновників на користь державного бюджету з частковим відшкодуванням витрат на утримання поліцейських органів, які здійснюють виконання судових рішень

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

16

ЮЩИК, ОЛЕКСІЙ. "Демократія і народовладдя в Україні як предмет юридичної доктрини." Право України, no. 2019/10 (2019): 25. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-10-025.

Full text

Abstract:

У статті розглядається проблема реалізації ідеї народовладдя в умовах розбудови демократичної, соціальної, правової держави в Україні в контексті формування національної юридичної доктрини. Мета статті полягає у з’ясуванні співвідношення понять “демократія” та “народовладдя” і ролі держави в конституюванні та забезпеченні реального здійснення влади народу. Відзначається значення етимології слова “демократія” для розуміння її поняття, трактування його різними ідеологічними течіями в сучасному суспільстві. Вказано три головні варіанти демократичного ідеалу в сучасному світі, якими є ліберальна демократія, соціал-демократія і народна демократія, кожному з яких притаманне різне розуміння поняття “народ”. Охарактеризовано внутрішні суперечності цих варіантів, на які повинна зважати національна юридична доктрина. Наголошується на негативному значенні ідей ліберальної демократії для здійснення реального народовладдя в Україні, непослідовність і внутрішню суперечливість у визначенні засад конституційного ладу України на основі ідей ліберальної демократії в Конституції України. Розкривається значення державної влади у визначенні та зміненні демократичного устрою України, підпорядкованість її здійсненню народом його виключного права визначати й змінювати конституційний лад. Зроблено висновок стосовно закономірності наявності внутрішньої суперечності ліберальної демократії як антинародної по своїй суті форми державного ладу,яка принципово заперечує реалізацію ідеї народовладдя; обґрунтовується об’єктивна необхідність на сучасному етапі розвитку України соціальної демократії. Констатується нагальна потреба у формуванні науково обґрунтованої юридичної доктрини України, визначаються деякі її важливі положення, зокрема, необхідність визначення національної ідеї та способу її реалізації, заміна формули демократії “Народ – влада – Конституція” на формулу “Народ – Конституція – влада”, зміцнення парламентаризму, значення для цього юридичної доктрини.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

17

Спєсівцев, Д. "Юридичні факти-стани в цивільному праві України." Юридичний вісник, no. 4 (February 5, 2020): 88–94. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i4.974.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена розгляду основних теоретичних положень і проблемних аспектів наукової кон-цепції юридичних фактів-станів як різновиду обставин, що відповідно до норм цивільного права або актів саморегулювання цивільних відносин, спричиняють виникнення, перехід та/або припинення цивільних прав або виникнення, зміну та/або припинення цивільних правовідносин. Автор визначає, що наукова концепція юридичних фактів-станів не є новелою сучасної доктрини цивільного права. Такі вчені як О. Іоффе, А. Стальгевич, Ю. Толстой, Р. Халфіна, В. Ісаков та інші звертали на неї увагу в серелині ХХ ст. Окремі вчені відзначають існування окремих обставин, що здатні спричиняти юридичні наслідки постійно, триваючий час або періодично. У зв’язку з чим вони і були названі «юридичні факти-стани». Однак відповідні теоретичні положення стали предметом дискусії. Зокрема, Р. Халфіна вказувала на те, що з рештою всі вчені доходять висновку, що юридичні факти-склади є діями або подіями. Автор визначає два основні проблемі аспекти аналізованої наукової теорії, що впливають на життєздатність її наукових положень. Першим є понятійно-термінологічний. Відповідно до загальноприйнятого розуміння «стан» є характеристикою певного явища у зв’язку з чим відноситься до статики. В той же час юридичні факти забезпечують динаміку правової реальності. Другим аспектом є процесний (функціональний). Він демонструє складності в поясненні процесу постійного, триваючого або періодичного спричинення юридичним фактом наслідків, а також долю тих наслідків, що вже бути спричинені раніше. В результаті проведеного аналізу автор, базуючись на догматичних положеннях доктрини цивільного права, резюмує, що явище, яке називається «юридичний факт-стан» насправді являє собою умови юридичного факту або його наслідки. Хибна оцінка відповідних обставин як юридичних фактів є результатом застосування дослідниками неналежного наукового інструментарію.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

18

Колос, С. С. "ВИНА ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ У КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВІЙ ДОКТРИНІ." Прикарпатський юридичний вісник, no. 2(27) (January 31, 2020): 177–80. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i2(27).213.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена актуальній проблемі впрова-дження інституту кримінальної відповідальності юри-дичної особи, адже протягом тривалого часу у вітчиз-няній кримінально-правовій доктрині можливість визнання юридичних осіб суб’єктами кримінальної відповідальності не розглядалася.Автором розглянуто дискусійне питання вини юри-дичної особи як одного з елементів складу злочину. Здійснено аналіз основних концепцій вини юридич-ної особи у вітчизняній науці кримінального права. Розглянуто нормативно-правові акти, які регулюють застосування заходів кримінально-правового характе-ру щодо юридичних осіб в Україні. У ході дослідження автором зроблено спробу визначити поняття вини юри-дичної особи у кримінальному праві.Юридичні особи є повноправними суб’єктами ве-ликої кількості правовідносин і можуть вчиняти про-типравні діяння. Водночас суттєвою відмінністю цих протиправних діянь є характер суб’єктивної сторони такого виду правопорушень. Ця характеристика пра-вопорушення дістає відображення у понятті вини, яка характеризує свідоме ставлення особи до вчинено-го нею протиправного діяння та його наслідків.За результатами дослідження автор робить висновок, що вина юридичної особи може бути визна-чена як психічне ставлення фізичних осіб, які мають право діяти від імені юридичної особи, до зв’язку між їхніми діями чи бездіяльністю та протиправними дія-ми юридичної особи.На думку автора, введення інституту кримінальної відповідальності юридичної особи є необхідним кроком у реформуванні кримінального законодавства. Оскіль-ки у вітчизняній кримінально-правовій доктрині все ще відсутня науково обґрунтована концепція впрова-дження інституту кримінальної відповідальності юри-дичних осіб, то проблема вини юридичної особи зали-шається досить актуальною та потребує подальших досліджень.Запровадження кримінальної відповідальності юридичних осіб є одним з найскладніших питань у ре-формуванні кримінального законодавства. Особливо гострі дискусії стосуються вини юридичної особи, адже основоположним принципом у вітчизняному кримі-нальному праві є принцип особистої і винної відпові-дальності, а вина є однією з обов’язкових ознак складу злочину.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

19

Коваленко, І. А. "Правові наслідки укладення правочинів особами з вадами волі." Прикарпатський юридичний вісник, no. 4(33) (November 18, 2020): 31–36. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i4.619.

Full text

Abstract:

Проблема відповідальності - одна з найбільш складних проблем як загальної теорії права, так і галузевих юридичних наук. В останні роки у вітчизняній юридичній науці цій проблемі приділяється значна увага. Дослідження вчених-юристів зробили значний внесок у розробку теорії юридичної відповідальності. Але цю проблему не можна вважати вичерпаною. До цього часу ще не вироблено єдиного визначення поняття юридичної відповідальності, відсутній також єдиний погляд і щодо її змісту. Упродовж останніх років найбільш досліджуваними були питання цивільно-правової відповідальності малолітніх та неповнолітніх осіб. Зокрема, це знайшло відображення в дисертаційних дослідженнях молодих науковців. Водночас проблематика цивільно-правової відповідальності обмежено дієздатних, недієздатних осіб та осіб, які не усвідомлювали значення своїх дій та (або) не могли керувати ними, залишається малодослідженою в науці цивільного права України. Такий стан речей дає підстави говорити про необхідність нового, більш широкого підходу до питання цивільно-правової відповідальності осіб з вадами волі й зумовлює необхідність здійснення комплексного та всебічного аналізу даної проблематики. Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у зв'язку з цивільно-правовою відповідальністю осіб з вадами волі, а предметом дослідження є цивільно-правова відповідальність осіб з вадами волі. Вчинення правочину малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності в окремих випадках може породити цивільні права та обов'язки. Зокрема, цивільне законодавство встановлює два способи визнання правочину, вчиненого малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, дійсним: по-перше, в разі подальшого схвалення такого правочину батьками або одним із них, з ким проживає малолітня особа, або опікуном; по-друге, у випадку пред'явлення до суду позову про визнання його дійсним. Оскільки однією з умов дійсності правочину, згідно з Цивільним кодексом України, є умова, відповідно до якої зміст правочину не може суперечити йому та іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, правочини, що вчинені з дозволу органу опіки та піклування, але порушують права підопічних, мають визнаватися недійсними, такими, що порушують загальні вимоги чинності пра-вочинів. Такий правочин порушуватиме норму права, відповідно до якої опікун вчиняє правочини від імені та в інтересах підопічного.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

20

БЕХРУЗ, ХАШМАТУЛЛА. "Порівняльне правознавство як навчальна дисципліна у системі юридичної освіти України: занепад чи сподівання на оновлення?" Право України, no. 2019/03 (2019): 65. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-03-065.

Full text

Abstract:

Порівняльне правознавство протягом тривалого періоду перебуває у стані трансформації та самоідентифікації, викликаної, перш за все, необхідністю проведення подальших досліджень, спрямованих на визначення його місця у системі юридичних наук. У цьому контексті велике значення має розвиток порівняльного правознавства як навчальної дисципліни і необхідного компонента професійної підготовки сучасних юристів. Мета статті – дослідити тенденції розвитку навчальної дисципліни “порівняльне правознавство” у контексті реформування системи освіти і науки та зарубіжного досвіду її викладання. Аналіз навчальних програм юридичних вищих навчальних закладів зарубіжних країн показує, що курси з порівняльного правознавства викладаються практично в усіх провідних вишах світу, що свідчить про визнання його необхідності у систе мі юридичної освіти. Значний досвід з розробки навчальних курсів, що включають проблематику порівняльного правознавства, накопичений у США, де провідні університети розробляють і впроваджують такі дисципліни, як “Міжнародне та порівняльне право” (наприклад, Гарвардський університет, Бостонський університет, Університет Джорджа Вашингтона, Каїрський Американський університет). Велика увага при підготовці навчальних програм у рамках курсів з порівняльного права приділяється у багатьох вищих навчальних закладах і юридичних факультетах Європи (наприклад, Юридична школа Единбурзького університету, Лондонський університет Королеви Марії). Розробляються курси з вивчення порівняльного права і у країнах азіатського континенту, наприклад, у Китайському університеті політичних наук і права. Існують розбіжності щодо структури порівняльного правознавства як навчальної дисципліни, проте більшість дослідників виокремлюють її Загальну та Особливу частини. Основна проблема стосується викладання його Особливої частини, що обумовлено декількома обставинами. По-перше, спостерігається невизначеність із приводу змісту цієї частини навчальної дисципліни, оскільки різні автори наповнюють її неоднаковим змістом. По-друге, існує нагальна потреба у розробці навчального та методичного матеріалу з її Особливої частини. Бурхливий розвиток порівняльно-правових досліджень в Україні у 90-х – на початку 2000 рр. призвів до появи значної кількості праць наукового та навчального характеру, що сприяло появі та закріпленню у навчальних програмах вищих навчальних закладів України навчальної дисципліни “Порівняльне правознавство”. Проводилися активні розробки галузевих порівняльно-правових навчальних дисцип лін: порівняльного конституційного права, порівняльного кримінального права, порівняльного трудового права, порівняльного екологічного права, порівняльного цивільного права та ін. Незважаючи на появу різноманітного наукового, навчального та навчальнометодичного матеріалу з порівняльного правознавства, розробленого вітчизняними ученими-компаративістами, доля цієї навчальної дисципліни останніми роками викликає занепокоєння, оскільки деякі навчальні дисципліни порівняльно-правового спрямування поступово виключається з навчальних програм. Принципово важливим є розуміння того, що порівняльне правознавство як наука та навчальна дисципліна може і повинна стати тією необхідною ланкою, яка поєднає наукові знання, що одержують студенти протягом здобуття вищої освіти, з динамікою змін суспільного життя, сприятиме вирішенню конкретних практичних завдань у межах здійснення юристами професійної діяльності.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

21

КЛЮЧКОВСЬКИЙ, ЮРІЙ. "Референдум у системі державного режиму представницької демократії." Право України, no. 2019/10 (2019): 95. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-10-095.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена проблемі інтегрування референдуму як способу здійснення народовладдя у систему режиму представницької демократії сучасної держави. Народовладдя розглядається як суспільно-політичне явище, правовим вираженням якого є юридична категорія демократії; останню слід відрізняти, зокрема, від типу ідеології чи виду політичного процесу. У конституційно-правовому сенсі демокра тію можна кваліфікувати як принцип права, що закріплюється у конституції. У контексті правової теорії держави цей принцип є правовою вимогою стосовно форми державного режиму. Сучасне сутнісне розуміння демократичного державного режиму як способу здійснення влади засноване на концепції “демократії цінностей” (“озброєної демократії”), яка протиставляється “процедурній демократії”. Таке розуміння заперечує необмеженість предмета рішень, що приймаються шляхом демократичних процедур, і передбачає захист основних суспільних цінностей від посягання будь-яким способом. Категорія “демократії цінностей” по суті поєднує вимогу процедурної демократії та принцип верховенства права у межах концепції конституціоналізму. Конституція держави повинна закріпити не лише основні демократичні процедури формування і функціонування влади, а й ті базові цінності, сформульовані у вигляді основних конституційних принципів, які підлягають особливому захисту і не можуть бути змінені шляхом демократичної процедури. Розрізнення прямої і представницької демократії базується не лише на способі здійснення влади народу, а й на предметі безпосереднього народного волевиявлення. Суть представницької демократії полягає в тому, що народ шляхом безпосереднього волевиявлення через вибори формує персональний склад виборних органів та, опосередковано, похідних від них, яким надає можливість протягом обмеженого часу здійснювати визначені конституцією владні повноваження від імені народу. Пряма демократія передбачає, що народ шляхом безпосереднього волевиявлення приймає зобов’язальне рішення по суті певної проблеми. І представницька, і безпосередня демократії базуються на прямому волевиявленні народу, однак лише безпосереднє прийняття народом зобов’язального рішення може вважатися безпосереднім здійсненням влади народом. Вибори і референдум є формами безпосереднього народного волевиявлення і реалізуються через загальне голосування. Однак критерієм прийняття рішення референдуму є не лише участь виборців у голосуванні, а й підтримка чіткої відповіді на питання референдуму більшістю виборчого корпусу. “Консультативні референдуми”, які не мають прямих юридичних наслідків і служать формами вираження суспільної думки щодо поставленої проблеми, мають лише політичне значення і не можуть вважаться формою здійснення влади народом. Стверджується, що сучасна демократична держава можлива лише як держава представницької демократії, а окремі інститути прямої демократії можуть інтегруватися у сучасний державний режим з урахуванням їх епізодичної ролі для прийняття рішень. Таке інтегрування здійснюється у формі імперативного або факультативного референдуму. Перший конституційно наділений виключною сферою повноважень. Особливістю другого, можливого лише за народною ініціативою, є те, що проблема, якій він присвячений, віднесена до сфери повноважень певного органу системи представницької демократії. Тому застосування факультативного референдуму породжує конфлікт повноважень такого референдуму з органами представницької демократії. Запровадження інституту факультативного референдуму вимагає чіткого нормативного регулювання для досягнення узгодженого і безконфліктного функціонування елементів прямої демократії, інтегрованих у систему державного режиму представницької демократії.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

22

Orel , L. V. "Особисті немайнові права юридичних осіб." Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, no. 2 (April 27, 2021): 74–84. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2021.02.08.

Full text

Abstract:

Метою статті є теоретико-правовий аналіз концепції, поняття і видів особистих немайнових прав юридичних осіб, а також надання пропозицій щодо внесення змін до Цивільного кодексу України стосовно особистих немайнових прав юридичних осіб. Необхідно конкретизувати, якими саме особистими немайновими правами володіють юридичні особи. Для цього потрібно комплексно дослідити проблеми особистих немайнових прав юридичних осіб, провести їх детальний аналіз, щоб з’ясувати їх загальне поняття, зміст, правову природу, систему, взаємозв’язки. Наукова новизна полягає у комплексному дослідженні особистих немайнових прав юридичних осіб, які визначаються як абсолютні неекономічні невідчужувані права, що спрямовані на формування нематеріальних умов для діяльності цих осіб, і діють з моменту їх створення до моменту припинення. У статті розглядаються ознаки, притаманні більшості особистих немайнових прав юридичних осіб: неекономічність, невіддільність, абсолютність, загальність, спрямування на індивідуалізацію, інформатизацію та створення інших сприятливих умов для діяльності юридичної особи, дія з моменту створення особи до її припинення. Досліджуються немайнові права юридичних осіб на найменування, місцезнаходження, ділову репутацію, інформацію та різні види таємниць. Опрацьовуються поняття нематеріальних благ юридичної особи та прав на них, а також питання змісту і захисту цих прав. Висновки. Визначається необхідність удосконалення норм цивільного законодавства стосовно прав на найменування, місцезнаходження, недоторканності володіння, інформації, таємниці комунікації, особистих паперів для юридичної особи, а також щодо впровадження особистих немайнових прав на індивідуальність, вільну діяльність, об’єднання та конкуренцію.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

23

Трінтіна, Н., and С. Котелевець. "ІНФОРМАЦІЙНІ ТЕХНОЛОГІЇ В ЮРИДИЧНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ." Physical and Mathematical Education 27, no. 1 (April 26, 2021): 89–93. http://dx.doi.org/10.31110/2413-1571-2021-027-1-014.

Full text

Abstract:

Формулювання проблеми. У статті розглянуто актуальні напрямки використання інформаційних технології в юридичній діяльності. У сучасному світі одним з найважливіших завдань юридичної діяльності є своєчасне і повноцінне забезпечення юристів достовірною та актуальною законодавчою інформацією, а також відомостями, що включають зміни та доповнення, які вносяться до нормативно-правових документів, також актуальним є використання інформаційних технологій в процесі експертиз та прийняття важливих рішень правового характеру. Матеріали і методи. Матеріалами статті стали наукові праці, в яких розглядаються проблеми юридичної інформатики, відомості, які стосуються окремих напрямків використання інформаційних технології в юридичній діяльності. Метод: аналіз інформаційних систем, узагальнення отриманих фактів, класифікація інформаційних технологій, що засовуються в юридичній діяльності. Результати. Визначено й узагальнено напрямки використання інформаційних технологій в юридичній діяльності: інформатизація правоохоронної діяльності, інформатизація правотворчості, приведення законодавства у відповідність із знову прийнятими нормативними актами, вдосконалення системи законодавства для відсутності суперечливості нормативних актів, вдосконалення процесу правотворчості, інформатизація правозастосовчої діяльності. Усі правові інформаційні ресурси, представлені в мережі Інтернет доцільно класифікувати на такі: державна влада, правові ЗМІ в мережі Інтернет, сайти по праву, віртуальні клуби і правові форуми, правозахисні організації та юридичні фірми, WWW-сторінки відомих юристів, закордонні правові ресурси.. Висновки. Подальша інтеграція інформаційних технологій в галузі правової діяльності дозволить значно скоротити час, що витрачається на прийняття рішення в межах конкретної правової ситуації, поліпшити якість і виробити правильне рішення.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

24

Коссак, Володимир. "Правосуб’єктність державних органів і створюваних ними юридичних осіб у механізмі регулювання цивільної відповідальності." Право України, no. 1/2019 (2019): 154. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-01-154.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена дослідженню проблем цивільно-правової відповідальності держави і створюваних нею юридичних осіб у приватних відносинах. Цивільне законодавство закріплює один з основних принципів, що випливає з методу цивільно-правового регулювання, – юридичну рівність учасників приватних відносин. Юридична рівність полягає у тому, що кожна зі сторін цивільних відносин має свій комплекс прав та обов’язків і є незалежною, непідпорядкованою іншій. Держава як учасник цивільних правовідносин має універсальну правосуб’єктність, яку реалізує через систему своїх органів та юридичних осіб публічного і приватного права. Метою статті є аналіз особливостей цивільно-правової відповідальності держави та створених нею юридичних осіб публічного і приватного права. Критерієм визначення статусу державного органу як суб’єкта права є порядок виникнення і наявність владних повноважень, необхідних для виконання передбачених нормативними актами функцій. Юридичні особи публічного і приватного права, які створюються державою, є самостійними учасниками цивільного обороту. Такими ж суб’єктами приватного права будуть органи державної влади в цивільних правовідносинах. Тому важливе значення має встановлення суб’єкта і розміру відповідальності у відносинах за участю органів державної влади і створюваних ними юридичних осіб. Для цього законодавець у нормативних актах повинен конкретизувати правовий статус орга нів державної влади та юридичних осіб, створених органами державної влади. При цьому необхідно враховувати певні передумови. До них належать: 1) законодавче визначення правового статусу органів державної влади; 2) встановлення їх компетенції як регулятора суспільних відносин; 3) функціональні повноваження та обов’язки; 4) можливість бути самостійним суб’єктом цивільної відповідальності. Встановлено, що особливості правосуб’єктності органу державної влади у відносинах цивільної відповідальності охоплюють: 1) встановлення обставин, які є підставою для виникнення майнової відповідальності; 2) з’ясування правомірності дій органів державної влади; 3) визначення меж майнової відповідальності; 4) заборону застосування окремих штрафних санкцій до органів державної влади. Заходи цивільної відповідальності повинні застосовуватися з однакових засад для всіх суб’єктів приватних відносин. Для цього в законодавстві необхідно змінити підхід до розмежування цивільної відповідальності органів державної влади і створюваних ними юридичних осіб. У цивільних відносинах, у разі необхідності, субсидіарну майнову відповідальність повинні нести органи державної влади за зобов’язаннями юридичних осіб, які створені у розпорядчому порядку.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

25

ЗАХАРЧЕНКО, ПЕТРО, and МАРІЯ МІРОШНИЧЕНКО. "Про необхідність підвищення уваги до об’єкта дисертаційного дослідження з юридичних наук." Право України, no. 2021/03 (2021): 76. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-03-076.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена питанню підвищення вимог до написання дисертацій з юридичної науки, яка, за оцінкою експертів, перебуває в глибокій кризі. Мета статті – привернути увагу наукової спільноти до актуальної проблеми вибору методологічно та концептуально вивірених об’єкта і предмета дисертацій із правової проблематики, які є маркером їх автономії в системі юридичних досліджень, та відповідності паспортам спеціальності. Автори звертають увагу на необхідність розмежування понять “об’єкт” і “предмет” юридичної науки та “об’єкт” і “предмет” дослідження в юридичній науці. Оминаючи поле дискусії про об’єкт, предмет і метод юридичної науки, наводять авторське розуміння її об’єкта, і наголошують, що кожне окремо правове дослідження покликане вирішувати найважливіше завдання – поглиблювати, уточнювати знання про об’єкт юридичної науки, без чого вона втрачає можливості до саморозвитку та найповнішого задоволення потреб юридичної практики. Наголошують на недоцільності однотипного формулювання об’єкта дисертаційних досліджень із різних галузевих напрямів юридичної науки через призму суспільних відносин із-за їх сумнівної ефективності для розвитку доктрини й удосконалення юридичної практики особливо у частині вирішення ключової для юридичної науки проблеми – організованого забезпечення стабільного функціонування суспільства в умовах справедливого правового порядку. На думку авторів, у методологічному вимірі необхідно формулювати об’єкт і предмет дисертаційного дослідження відповідно до існуючих концептуально вивірених наукових напрямів у юридичній науці, які вирізняються досить широким спектром можливих форм: теоретична юриспруденція, догматична юриспруденція, доктринальна юриспруденція, інституціональна юриспруденція з відповідними функціями, завданнями, а отже, і внеском у загальну систему юридичного знання.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

26

Катренко, А. "Структура охороняємого законом інтересу як правовий аспект." Юридичний вісник, no. 3 (February 4, 2020): 202–6. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i3.965.

Full text

Abstract:

У статті детально аналізуються проблеми структури правового інтересу. На підставі системного підходу розкривається положення правового інтересу в структурі правового відношення і механізму правового регулювання в цілому, виробляється розмежування таких суміжних правових понять, як правові, юридичні інтереси, законні інтереси, та охоронювані законом інтереси, аналізується різні точки зору з даного питання, висловлені в науковій юридичній літературі. Зроблено висновок щодо співвідношення законних інтересів і охоронюваних законом інтересів з суб'єктивними правами та юридичними обов'язками. Аналізується елементи законного інтересу та охоронюваного законом інтересу, обґрунтовується точка зору, згідно з якою охоронюваний законом інтерес можна розглядати як особливий вид правовідносин. Отже, охоронюваний законом інтерес має ту ж структуру, що і правовідношення: суб'єкт, об'єкт і зміст. Суб'єкт в даному випадку – фізична або юридична особа, що є носієм інтересу. Об'єктом охоронюваного законом інтересу є правова цінність. Зміст охоронюваного законом інтересу утворюють суб'єктивні права та юридичні обов'язки, що забезпечують його реалізацію в про- цесі правового регулювання.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

27

РОГАТЮК, ІГОР, and ОЛЬГА МІНЧЕНКО. "Невинуватість чи невинність. Невідповідність дефініцій Кримінального процесуального та Кримінального кодексів статті 62 Конституції України." Право України, no. 2019/04 (2019): 196. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-04-196.

Full text

Abstract:

Презумпція невинуватості, будучи основоположною конституційною засадою кримінального процесу, підпорядковує дії Основного Закону України всі підзаконні акти у сфері свого впливу. Однак у різних кодифікованих законодавчих актах матеріального та процесуального права відсутні юридичні конструкції, що відповідають конституційній дефініції презумпції винуватості за формою і змістом. У зв’язку з таким хибним тлумаченням втрачається правильне розуміння зазначеного принципу, що може призвести до юридичних помилок, а подекуди й порушень закону. Незважаючи на велику кількість праць, присвячених дослідженню різних аспектів презумпції невинуватості, необхідно констатувати, що у юридичній літературі так і не сформовано чіткої, усталеної, юридичної відповідності термінології законодавчих актів ст. 62 Конституції України. Метою статті є висвітлення та аналіз норм Кримінального процесуального кодексу України (КПК України) та Кримінального кодексу України (КК України), що не відповідають термінології презумпції невинуватості, яка визначена у Конституції України. Усунення виявлених недоліків шляхом пропозиції розгляду відповідних змін до законодавства України та запровадження на методологічному рівні практики однакового відображення у процесуальних документах учасниками кримінального судочинства термінології Конституції України. Встановлено, що в КПК України стосовно особи, щодо якої розслідується кримінальне провадження у зв’язку з вчиненням правопорушення, в одних нормах вживаються терміни “винуватість” чи “невинуватість” такої особи, а в других – співзвучні поняття, але інші за змістом – “невинність” і “винність”, що не відповідають юридичній конструкції презумпції невинуватості, викладеній у ст. 62 Конституції України. Автори доходять висновку, що вказані термінологічні неточності виникають у результаті неправильного перекладу положень Основ кримінального судочинства СРСР та союзних республік, прийнятих 25 грудня 1958 р., та включення їх до норм Кримінально-процесуального кодексу 1960 р. У публікації підтверджено наявність таких рудиментів і в чинних КПК України та КК України. Зазначено, що проблема має не лише теоретичне, а й цілком практичне значення, оскільки суб’єкти кримінального процесу у своїй правозастосовній практиці застосовують неконституційні юридичні конструкції.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

28

Овечкіна, О. С. "Вирішення колізійних питань правового статусу юридичних осіб у законодавстві ФРН: сучасний стан та перспективи." Актуальні проблеми держави і права, no. 87 (November 5, 2020): 120–30. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i87.2808.

Full text

Abstract:

У статті досліджується питання вирішення правових колізій, що зумовлені відсутністю єдиного підходу до регулювання приватноправового статусу юридичних осіб законодавствами сучасних держав. Вирішення питання регулювання приватно-правого статусу юридичних осіб в науці міжнародного приватного права вже традиційно вважають одним із найскладніших, оскільки правові системи держав містять суттєві відмінності в обсязі правоздатності юридичних осіб, регламентації щодо порядку їх створення та функціонування, що призводить до правових колізій. Актуальність дослідження регулювання приватноправового статусу іноземних юридичних осіб у ФРН зумовлюється тим, що юридичні особи України вже традиційно співпрацюють з юридичними особами ФРН, яка є одним із найбільших торгових партнерів України. Встановлено, що Ввідний закон до Німецького цивільного уложення не містить колізійної норми, що визначає правовий статус юридичної особи. Німецькою доктриною та судовою практикою закріплено критерій фактичного (реального) місцезнаходження в разі встановлення особистого закону юридичної особи. Щодо іноземних юридичних осіб, котрі належать до держав, які не є державами-членами ЄС, німецькими судами застосовується, як правило, критерій фактичного місцезнаходження. Застосування критерію осілості в державах-членах ЄС фактично перешкоджає реалізації принципу свободи заснування, визначеному установчими договорами ЄС, що засвідчує прецедентна практика Суду ЄС. Прецедентне право Суду ЄС змінює принципи, за якими держави-члени мають вирішувати колізійні питання регулювання статусу юридичних осіб. У рамках ЄС з метою подолання проблем, що викликані розбіжностями колізійно-правового регулювання статусу юридичних осіб, здійснюються процеси гармонізації національних законодавств держав-членів з окремих питань правового статусу та діяльності юридичних осіб, а також створення нових організаційно-правових форм юридичних осіб, правовий статус та діяльність яких регулюється правом ЄС. Згідно з Директивою ЄС 2019/2121 має бути гармонізовано норми законодавств держав-членів ЄС щодо транскордонного перетворення, злиття та поділу товариств з обмеженою відповідальністю.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

29

Panafidin, Igor. "Справедливiсть i вiйна: проблема поєднання." Актуальні проблеми духовності, no. 13 (February 27, 2017): 161–72. http://dx.doi.org/10.31812/apd.v0i13.1814.

Full text

Abstract:

В статтi дослiджується iдея справедливої вiйни в контекстi уявлень про справедливiсть як таку. Автор розглядає два можливих тлумачення термiну «справедливiсть» (юридичне i суто етичне) i приходить до висновку, що традицiя справедливої вiйни залучає юридичний аспект справедливостi як заборони свавiлля i дотримання правил. Натомiсть моральне розумiння справедливостi як поняття про належне актуалiзує традицiю вiчного миру.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

30

ПАНОВ, МИКОЛА. "Понятійний апарат кримінального права та його науково-практичне значення." Право України, no. 2018/04 (2018): 205. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-04-205.

Full text

Abstract:

Проблема понятійного апарату кримінального права та її складових понять, категорій та юридичної термінології – має надзвичайно важливе значення для теорії і практики кримінального права. Проте вона ще не отримала належного наукового дослідження, а тому є недостатньо розробленою. Метою статті є надання загальної характеристики та з’ясування значення понятійного апарату для теорії і практики кримінального права, розгляд його складових: понять, категорій та юридичної термінології, встановлення їхніх суттєвих та основних ознак, системоутворюючих відношень і зв’язків. Понятійний апарат кримінального права розглядається як система взаємопов’язаних і взаємодіючих елементів: понять, категорій та юридичної термінології, сукупність яких утворює відповідне збірне юридичне поняття. Сутність цього апарату полягає у тому, що за допомогою його елементів у тексті права відображаються об’єкти (явища) реальної дійсності, що відносяться до сфери суспільних відносин, які виникають і функціонують із приводу злочинів, покарань, інших заходів кримінально-правового характеру. Функціональне призначення понять, категорій та термінології кримінального права полягає у визначенні і нормативно-правовому закріпленні в тексті закону кримінально-правових норм, інститутів, юридичних конструкцій, інших нормативно-правових утворень, що становлять зміст кримінального права. На основі проведеного аналізу обґрунтовується висновок про важливе значення понятійного апарату і його елементів для науки кримінального права, правотворення та практики застосування закону про кримінальну відповідальність. Поняття трактуються як такі логіко-юридичні утворення кримінального права, які відображають і фіксують у своєму змісті суттєві загальні типові ознаки певного класу (виду) об’єктів (явищ) реальної дійсності у сфері злочинів, покарань, інших заходів кримінально-правового характеру, та якими вони відрізняються від інших об’єктів (явищ). Логічною структурою понять визнається їхній зміст і обсяг, які виражаються у словесній формі. Виокремлюються, залежно від обсягу узагальнення, видові і родові поняття, залежно від ролі в науці і практиці кримінального права доктринальні і легальні. Розглядаються основні риси понять кримінального права: формальна визначеність, точність, що дає можливість достатньо чітко і повно визначати їхній зміст і обсяг у кожному випадку і, відповідно, встановлювати коло об’єктів (явищ) реальної дійсності, які відображаються у відповідних поняттях. Поряд із цим розглядаються оціночні поняття, зміст і обсяг яких не мають чіткого визначення, а процедура їхнього застосування пов’язана з оціночно-пізнавальною діяльністю і, відповідно, з правозастосовною дискрецією. Пропонується обмежувати їх використання у кримінальному законодавстві, одночасно висловлюються рекомендації щодо особливого порядку застосування цих понять. Категорії розглядаються як гранично широкі за обсягом фундаментальні поняття кримінального права, такі як “закон про кримінальну відповідальність”, “поняття злочину”, “склад злочину” та його елементи, поняття покарання тощо. Наголошується на важливому методологічному значенні категорій, зокрема, для упорядкування системи понять та для більш глибокого пізнання кожного з них. Відстоюється позиція, згідно з якою до змісту понятійного апарату кримінального права, поряд із поняттями, входять також (як і в інших галузях права) властиві йому категорії як неодмінна і надзвичайно важлива складова. Термінологія кримінального права визначається як система юридичних термінів – особливих знакових мовних одиниць, за допомогою яких у тексті закону в словесній формі визначаються (фіксуються) поняття та категорії, що входять до змісту кримінального права. Розглядаються суттєві ознаки термінів кримінального права як основоположних одиниць термінології, акцентується увага на жорсткому зв’язку термінів кримінального права з його поняттями і категоріями. Формулюються основні вимоги до термінології кримінального законодавства. У висновках розкриті основні положення змісту розглянутої проблеми та її значення для удосконалення кримінального правотворення і практики застосування чинного кримінального законодавства, розвитку юридичної науки.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

31

Білозьоров, Є. В. "Методологічний підхід як інструмент пізнання права." Актуальні проблеми держави і права, no. 90 (August 9, 2021): 32–37. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i90.3204.

Full text

Abstract:

У статті автор охарактеризовує ключові методологічні (дослідницькі) підходи, які використовуються в сучасних юридичних дослідженнях. Зазначається, що особливістю юридичної науки порівняно з іншими гуманітарними науками є те, що вона має прикладний характер, покликана обслуговувати практичні потреби правого регулювання суспільних відносин, сприяти вдосконаленню чинного законодавства та юридичної практики. У дослідженні уточнено, що ефективне розв’язання проблем демократичної трансформації українського суспільства, зокрема формування соціальної правової держави, національної системи права і законодавства, об’єктивно зумовило зростання ролі правознавства, яке повинно стати основним інтелектуальним чинником забезпечення державно-правових процесів в Україні. Обґрунтовано, що для всебічного дослідження предмету пізнання, з’ясування його сутності, якісних характеристик, динаміки розвитку в усій різноманітності об’єктивної реальності, її закономірних та випадкових проявів, властивістю ефективно і швидко реагувати на зміни у сучасному швидкоплинному житті, юридична наука повинна розвивати й удосконалювати систему методологічних підходів своїх досліджень. Очевидно, що ця система у сукупності з іншими спеціальними засобами і прийомами пізнання державно-правових явищ є складним утворенням, що формує дослідницький інструментарій юридичної науки – її методологію. Дослідником визначено, що методологічні підходи є визначальною за евристичним потенціалом складовою (рівнем) методології дослідження державно-правових явищ сучасності. Методологічні (дослідницькі) підходи безпосередньо залежать від наукових парадигм і здебільшого є результатом їх використання, крім того, цей вплив здійснюється не лише за допомогою ідеалів, норм, правил, але й їх предметних положень. Вони об’єднують різноманітні методи, певним чином пов’язаних між собою, серед яких один або кілька є основними, а всі інші підпорядковуються їм та мають допоміжний характер. Автор узагальнив, що на сучасному етапі розвитку юридичної науки уявляється за доцільне використовувати не окремо взятий підхід до дослідження правової дійсності, а їх певну сукупність, що сприятиме вирішенню різнопланових дослідницьких проблем і практичних завдань щодо формування в Україні сучасної демократичної, соціальної та правової держави.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

32

Крижевська, О. О., and А. В. Крижевський. "Державна політика у сфері юридичної освіти: актуальні питання." Актуальні проблеми держави і права, no. 88 (January 18, 2021): 75–84. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i88.3062.

Full text

Abstract:

У статті розглянуто сучасний стан освіти в Україні, окреслено тенденції та перспективи її розвитку в умовах модернізації та інтеграції в європейський освітній простір. Проаналізовано правові аспекти державної політики у сфері освіти з урахуванням положень доктрини, оновлених положень законодавства та стратегій розвитку. Висвітлено законодавчі проєкції реалізації реформи системи освіти в Україні в контексті тенденцій оновлення законодавства у сфері освіти, зокрема ухвалених нових законів «Про вищу освіту» та «Про освіту». Водночас автори зосереджують увагу на законодавчих ініціативах реформування вищої юридичної освіти, аналізують проблеми в цій сфері, підходи щодо їх вирішення, зокрема в контексті міжнародних стандартів, конституційних гарантій та положень національного законодавства. Проведено аналіз законопроєктів «Про юридичну (правничу) освіту і загальний доступ до правничої професії» (реєстр. № № 7147, 7147-1) та проєкту Концепції розвитку юридичної освіти, оприлюдненого на сайті Комітету Верховної Ради з питань освіти, науки та інновацій. Зроблено висновок про те, що докорінно змінити якість вищої юридичної освіти в Україні можна лише шляхом послідовного, цілеспрямованого впровадження інноваційної моделі освіти, через практичну реалізацію стандартів і реформування юридичної освіти в Україні. Окреслено заходи, спрямовані на поліпшення вищої юридичної освіти, серед яких: зменшення надмірної кількість закладів вищої освіти, що готують правників; посилення практичної підготовки випускників; приділення уваги поглибленому вивченню іноземних мов; сприяння проходженню здобувачами вищої юридичної освіти стажування в органах державної влади, судах, в органах нотаріату, прокуратури, адвокатури й інших юридичних особах; якісна підготовка науково-педагогічних кадрів, що охоплювала б не тільки високий рівень компетентності, а й волю до інноваційної діяльності, використання сучасних методів освіти, мультимедійних засобів, бажання самовдосконалюватися.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

33

Летнянчин, Любомир. "Проблеми конституціоналізації індивідуальної конституційної скарги в Україні." Право України, no. 12/2018 (2018): 55. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-12-055.

Full text

Abstract:

Конституційний Суд України (КСУ) як орган конституційної юрисдикції відіграє провідну роль у конституціоналізації індивідуальної конституційної скарги в Україні. Практичне втілення конституційної скарги в Україні лише на початковому етапі. Саме тому такою важливою є практика діяльності КСУ з розгляду конституційних скарг, оскільки на цьому етапі закладаються підходи, традиції, принципи й методи, на яких буде вибудовувати свою діяльність КСУ й орієнтувати потенційних скаржників щодо перспектив розгляду конституційних скарг. Метою статті є аналіз практики діяльності органу конституційної юрисдикції та його юридичних позицій в аспекті впливу на становлення й розвиток інституту конституційної скарги в Україні, виявлення теоретико-правових проблем реалізації права на індивідуальну конституційну скаргу на початковому етапі та формулювання пропозицій щодо вдосконалення відповідної практики КСУ та інституту конституційної скарги. КСУ як орган конституційної юрисдикції, “суд права”, легітимний орган конституціоналізації інституту конституційної скарги реагує на численні конституційні скарги, формулюючи при цьому важливі юридичні позиції. Встановлення ним додаткових вимог щодо змісту конституційної скарги вказує на судовий активізм останнього та спробу підсилити “тест обґрунтованості” як умову їх прийнятності. Це відповідає природі конституційної скарги як важливого універсального засобу захисту фундаментальних прав людини. А тому КСУ спонукає суб’єктів конституційної скарги до зваженого, відповідального й ретельного ставлення до їх підготовки, адже ефект від їх задоволення має загальний характер, на відміну від наслідків судових рішень. Конституційно-судову перспективу матиме конституційна скарга, в якій обґрунтовано конституційно значущу проблему в царині конституційних прав і свобод. Тягар із виявлення та обґрунтування конституційно значущої проблеми лежить на суб’єктах конституційної скарги. Акцентування лише на конституційних принципах і гарантіях в обґрунтування неконституційності закону (його окремого положення) без зазначення конституційних прав і свобод, які зазнали порушень, не матиме переконливого юридичного ефекту, що не заперечує їх широкого використання для підсилення обґрунтованості вимог і демонстрації проблеми. У цьому вбачається специфіка саме конституційної скарги і прихований сигнал КСУ, що він таки “суд права”. За таких обставин у найбільш уразливому становищі опиняються юридичні особи приватного права. Складність у підготовці конституційної скарги повинна компенсуватися можливостями не лише адвокатської спільноти, а й фахівців у галузі права, зокрема конституційного, науковців, конституційних експертів у галузі прав людини, правозахисників і правозахисних організацій.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

34

Цуркан-Сайфуліна, Юлія Василівна. "ЗВ’ЯЗОК ВЛАДИ І ПРАВА У КОНЦЕПЦІЯХ ЮРИДИЧНОГО ПОЗИТИВІЗМУ." Актуальні проблеми політики, no. 64 (January 21, 2020): 21–47. http://dx.doi.org/10.32837/app.v0i64.186.

Full text

Abstract:

В статті розглянуто сутність право розуміння та основні підходи його наукового осмислення. Визначено типологію праворозуміння. У рамках дослідження запропоновано підхід, відповідно до якого існує чотири основних типи праворозуміння: юридичний позитивізм, юснатуралізм, соціологічне праворозуміння та інтегральне праворозуміння. Встановлено, що кожен із цих типів праворозуміння так чи інакше торкається проблем владної зумовленості права.Визначено, що у найбільш спрощеному вигляді юридичним позитивізмом вважається стиль правової думки, в якому використовуються трипостулати: постулат про розмежування права і моралі, постулат про соціальні джерела права та постулат про дискретність судових рішень. Доведено, що той дискурс щодо позитивізму, який сформувався на пострадянському просторі, не повною мірою відповідає вихідним позиціям сучасного юридичного позитивізму. З’ясовано, що найбільш релевантним проблемі зв’язку права і влади є другий постулат, який вказує на обов’язкову наявність інституційного зв’язку між соціальними й нормативними фактами та змістом права.Обґрунтовано одну з ключових методологічних засад сучасного юридичного позитивізму: право відрізняється від інших регулятивних систем не змістовно, а формально. Доведено, що найбільш яскраво залежність розуміння права від концепту влади проявляється саме в позитивізмі. Позитивне розуміння права пов’язане з концептом державної влади, в якому межі права окреслено поняттям державної влади. Право – це закон, а закон – це інститут, встановлений владою. Юридичне бачення права через поняття закону – це його бачення крізь призму поняття державної влади, яка створює закон і забезпечує його реалізацію.Обґрунтовано, що призначення держави полягає не у створенні природних прав людини (інакше б вони від неї залежали і не були б невід’ємними), а у їх визнанні та максимальному захисті.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

35

Матвєєва, Л. Г. "Правова еліта в Україні: проблема формування." Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 27 (January 19, 2021): 67–77. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v27i0.683.

Full text

Abstract:

Проблема формування правової еліти в українському суспільстві за сучасних умов набуває особливої актуальності. Кардинальна зміна суспільних цінностей зумовлює суттєві зміни і у правовому регулюванні. Україна у своєму поступальному правовому розвитку цілеспрямовано здійснює процес трансформації та модернізації всіх сфер правового життя. Формування нової за змістом, функціями, ціннісними орієнтаціями правової еліти поставило дослідників перед проблемами наступності в діяльності еліт, цінності досвіду і механізму передачі знань у процесі підготовки майбутніх професійних правників. Така тематика приваблює як юристів, так і політологів, соціологів, економістів, культурологів і сучасних політиків. Основними завданнями якісної юридичної освіти на сучасному етапі правового розвитку є підготовка юристів, які діють відповідно до принципів верховенства права. Тому стаття присвячена проблемам формування правової еліти та її впливу на формування правової культури українського суспільства. Досліджено особливості формування вітчизняної правової еліти в умовах незалежності. Особлива увага акцентується на значенні правової еліти для сучасного етапу розвитку Української держави, необхідності формування нової правової еліти, її впливу на рівень підготовки та кваліфікації професійних правників. Підкреслено, що правова еліта, будучи елементом правової системи, впливає на всі інші елементи суспільства: бере участь у розробці нових законопроєктів, здійснює юридичну практику, виробляє правову ідеологію, впливає на правові погляди і правову культуру громадян, впливає на професійну правову свідомість і правову культуру юристів. Наголошено, що головним завданням правової еліти є підтримання верховенства права, захист прав людини і громадянина. Правова еліта виступає вирішальним суб'єктом правової трансформації, генератором ідей та провідником правових реформ. Перераховано вимоги, яким має відповідати правова еліта. Визначена роль правової еліти в успішному реформуванні правової системи України.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

36

КОСОВИЧ, ВІТАЛІЙ. "Виключна правова проблема та необхідність розвитку права: загальнотеоретичний аналіз." Право України, no. 2020/03 (2020): 218. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-03-218.

Full text

Abstract:

В останні роки новелізація вітчизняних процесуальних кодексів у призмі верховенства права проявляється й у нормативному закріпленні нових юридичних конструкцій, покликаних створити передумови для максимального забезпечення прав та інтересів суб’єкта права у конкретних правовідносинах. Такі конструкції, як “виключна правова проблема” та “необхідність розвитку права”, встановлюють можливість перегляду Великою Палатою Верховного Суду справ, розглянутих касаційними судами у складі Верховного Суду. Незважаючи на явну позитивну значущість для судового правозахисту, ці законодавчі формулювання створюють передумови для широкого судового угляду, що становить загрозу надмірного суб’єктивізму. Тому для досягнення єдності та сталості судової практики застосування зазначених нормативних правоположень актуальною стає їхня загальнотеоретична характеристика. Метою статті є з’ясування змісту понять “виключна правова проблема” та “необхідність розвитку права”, аналіз практики їх застосування, визначення виключної правової проблеми та необхідності розвитку права, виокремлення ознак, встановлення зв’язку між цими конструкціями, напрацювання пропозицій щодо меж судового угляду при їх застосуванні. За результатами дослідження встановлено, що виключна правова проблема – це зумовлена недоліками юридичних норм, їхнім абстрактним та оціночним характером, відсутністю нормативно визначених форм і способів подолання можливість неуніфікованого судового застосування однакових юридичних норм до тотожних суспільних відносин. Наявність виключної правової проблеми у процесі правозастосування слугує об’єктивним підґрунтям для констатації “необхідності розвитку права”. Однак розвиток права не може бути процесом створення нової норми, це лише діяльність, спрямована на її конкретизацію та певне уточнення. Розвиток права як форма судової правотворчості (у континентальній правовій системі, до слова, це не є функцією судової гілки влади) може проявлятися радше як спосіб подолання недоліків чинного законодавства та його неформалізованості через судове правозастосування. Ще одна перспективна форма судового розвитку права – це його тлумачення. Задля досягнення уніфікованості судової практики при застосуванні юридичних конструкцій “виключна правова проблема” та “необхідність розвитку права” запропоновано виробити низку рекомендацій стосовно їх розуміння та правил використання. Також важливо, щоб судові інстанції у своїх ухвалах мотивували (аргументували) першопричини та форми прояву виключної правової проблеми й необхідності розвитку права.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

37

Дніпров, О. С. "Адміністративно-правові засади громадського контролю за діяльністю органів виконавчої влади: проблеми законодавчого регулювання." Прикарпатський юридичний вісник, no. 3(32) (October 16, 2020): 37–42. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i3(32).600.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена проблемам законодавчого регулювання в Україні громадського контролю за діяльністю органів виконавчої влади. Автор аналізує зміст поняття «громадський контроль» у юридичній літературі та законодавчих пропозиціях. Підзвітність і контроль влади перед суспільством - фундаментальний принцип конституційного ладу, невід'ємний елемент принципів верховенства права, законності та поваги до прав людини, важлива умова формування довіри громадськості до влади та держави загалом. Проаналізовано інститут громадського контролю в аспекті сучасних тенденцій розвитку українського адміністративного права. В контексті європейських принципів державного управління, які базуються на забезпеченні «належного врядування», громадський контроль за діяльністю державного управління є невід'ємною частиною права громадян брати участь в управлінні державними справами. Межі, форми та методи, права та обов'язки суб'єктів контролю за діяльністю уряду, їх повноваження та обов'язки юридично не уніфіковані. Громадський контроль повинен підкорятися правовим принципам, формам і методам його здійснення, а зв'язок між діяльністю суб'єктів громадського контролю і законом повинен відображатися на законодавчому рівні. Визначено адміністративно-правові основи організації та здійснення громадського контролю в контексті європейських критеріїв демократичної держави. Європейські стандарти існують у формі критеріїв, принципів, правил, процедур, механізмів організації управління або систем державного управління: верховенство права, пріоритет прав та свобод людини і громадянина у відносинах із державою, принципи партнерства влади та суспільства, взаємна відповідальність держави та суспільства, взаємна відкритість і прозорість, взаємоповага сторін тощо. Вирішення проблеми законодавчого регулювання правових основ громадського контролю за діяльністю державного управління може слугувати основою для розробки узгодженої науковцями та практиками єдиної Концепції законопроекту про громадський контроль. Концепція законопроекту про громадський контроль повинна закріпити ідею превентивного контролю, який спрямований на попередження порушень Конституції України, законів України, інших правових актів, забезпечення дотримання прав фізичних і юридичних осіб.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

38

Губська, О. А. "Недоліки та прогалини законодавства у сфері працевлаштування державних службовців в умовах євроінтеграції України." Актуальні проблеми держави і права, no. 86 (September 22, 2020): 38–47. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i86.2402.

Full text

Abstract:

У статті проаналізовано специфіку теоретичних і практичних проблем правового регулювання працевлаштування державних службовців. Виявлено недоліки та прогалини законодавства у сфері працевлаштування державних службовців в умовах євроінтеграції України. Наприклад, автором виділено такі проблеми: невідповідність стандартів та процедур управління персоналом на державній службі європейським практикам; відсутність взаємозв'язку системи класифікації посад державної служби та вимог, що висуваються до професійної компетентності для зайняття таких посад; недостатнє застосування наукових підходів та результатів наукових досліджень для управління людськими ресурсами на державній службі тощо. Аналіз юридичної літератури засвідчив наявність позитивних тенденцій, що вказували на початок вирішення тих проблем, які виділяли науковці в часи чинності законодавства про державну службу попередніх років. Свідченням цього процесу було, зокрема, ухвалення Концепції Державної цільової програми розвитку державної служби на період до 2016 року, у якій було виокремлено основні причини недостатньої ефективності управління людськими ресурсами на державній службі та залучення громадян до державної служби. Автор виділив недоліки та прогалини законодавства у сфері працевлаштування державних службовців, як-от: 1) відсутність оцінювання індивідуальних психологічних особливостей, фізичної придатності та стану здоров'я кандидатів на зайняття посад державної служби; 2) відсутність чітких вимог щодо професійно-кваліфікаційних характеристик посад державної служби, яким повинен відповідати кандидат на посаду держслужбовця; 3) проблема іноземного громадянства державних службовців, подвійного громадянства чи участі в заборонених в Україні терористичних організаціях; 4) проблема політичного впливу на державних службовців; 5) проблема дотримання військового законодавства державними службовцями з огляду на складну військово-політичну ситуацію в нашій державі. Сформульовано обґрунтовані пропозиції щодо шляхів їх вирішення.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

39

КОСТРУБА, АНАТОЛІЙ. "Преюдиціальний запит як інститут похідної юрисдикції у процесуальному праві Франції: питання національної рецепції." Право України, no. 2018/03 (2018): 144. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-03-144.

Full text

Abstract:

Формування єдиної судової практики на сучасному етапі розвитку правосуддя в Україні є методологічною проблемою, яка має відповідне емпіричне підґрунтя. В її основі лежить відсутність підходів у процесуальній діяльності Верховного Суду, якими забезпечується дотримання принципу правової визначеності. Проведеною реформою процесуального законодавства України сформовані засади здійснення правосуддя у країні, проте, в контексті наведеного, деякі практичні аспекти їх впровадження вимагають свого доопрацювання. Зазначимо, що у юридичній літературі не сформовано усталеної позиції щодо інтегрального механізму уніфікованої судової практики, невизначеними залишаються юридичні засоби забезпечення його дієвості. Метою статті є вирішення проблеми забезпечення сталої практики Верховного Суду через обґрунтування доцільності запровадження аналогових юридичних конструкцій комунітарного процесуального права Європейського Союзу та процесуального права Франції у національну правову систему. Встановлено, що неоднакове застосування правових норм сприяє деформації структурної єдності судової практики. Одним зі способів подолання цього процесу є впровадження інституту преюдиціального запиту в національну правову систему України. Цей інститут похідної юрисдикції набуває свого процесуального поширення не тільки в межах національного судочинства європейських країн, а й використовується як засіб уніфікації судової практики в наднаціональній юрисдикції. Преюдиціальний запит – форма звернення суду певного рівня юрисдикції (який встановлюючи фактичні обставини, застосовує національне право) до компетентного органу судової влади національної правової системи, який переглядає судові акти першої або апеляційної інстанції в порядку касаційного провадження, для отри мання його думки щодо застосування тієї чи іншої правової норми в спірних правовідносинах через делеговане тлумачення її змісту. Правова сутність преюдиціального запиту проявляється через його формальні (судова ініціативність, інформативна доступність, строковість, дискретність) і змістовні ознаки (питання застосування права, наявність проблеми єдності правозастосування, новаційний характер проблеми правозастосування, відсутність касаційного провадження із предмета спору в межах преюдиціального запиту в суді). Проведений аналіз процесуального законодавства Франції свідчить про необхідність вдосконалення національного законодавства в контексті конвенційних зобов’язань України. Доцільним є впровадження у правову систему України інституту преюдиціального запиту як способу формування єдиної судової практики, що дасть змогу забезпечити належне виконання вимог статей 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, сприятиме підвищенню рівня правосуддя у країні. У цьому контексті розроблений в Україні законопроект щодо запровадження інституту преюдиціального запиту та уніфікації касаційного провадження вимагає свого доопрацювання з урахуванням позитивного досвіду Франції

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

40

ДОБРЯНСЬКИЙ, СВЯТОСЛАВ. "Права людини в Європейському Союзі: можливості удосконалення юридичного гарантування." Право України, no. 2019/11 (2019): 108. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-11-108.

Full text

Abstract:

Реалізація положень Угоди про асоціацію з Європейським Союзом (ЄС) вимагає від України освоєння юридичних стандартів прав та свобод людини цього міжнародного формування. Система юридичного забезпечення прав людини у праві ЄС пройшла тривалий шлях становлення та розвитку: від первісного заперечення необхідності визнання таких прав – до прийняття окремого міжнародного акта – Хартії основних прав Європейського Союзу (Хартія ЄС), яка наділена юридичною силою установчих договорів ЄС. Проте, незважаючи на значну історію свого становлення та розвитку, достатніх підстав констатувати, що нині система захисту прав людини в ЄС остаточно сформована і не потребує суттєвого удосконалення, немає. Європейський законодавець не обмежився наданням нормам Хартії ЄС сили установчих договорів, а також включив до Лісабонського договору обов’язок ЄС приєднатися до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ЄКПЛ), чим, власне, створив складну ситуацію юридичного дуалізму чинного та перспективного врегулювання статусу стандартів прав та свобод людини в ЄС. З одного боку, нині норми Хартії ЄС та встановлені на її основі Судом ЄС стандарти прав та свобод мають вищу юридичну силу в правовій системі цього міжнародного формування, а з другого – за умов виконання обов’язку приєднання ЄС до ЄКПЛ, вищим ступенем обов’язковості у питаннях визначення європейських стандартів прав людини у правовій систе мі ЄС володітиме ЄКПЛ, застосована у відповідній практиці Європейського суду з прав людини. Для України відповідь на запитання – які ж тенденції у юридичному забезпеченні прав людини переважають у ЄС? – впливатиме на вирішення проблеми пошуку оптимальних юридичних інструментів наближення законодавства України до права ЄС. Метою статті є дослідження загальних закономірностей, особливостей, а також проблем юридичного гарантування прав та свобод у ЄС задля більш ефективного наближення правової системи України до правової системи ЄС. Досліджуються особливості становлення та розвитку інституту прав людини в ЄС. Аналізуються норми Хартії ЄС як головного юридичного інструменту гарантування прав людини у цьому формуванні, а також перспективи вдосконалення юридичного гарантування прав та свобод у ЄС з огляду на підготовку Договору про приєднання Європейського Союзу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

41

Андрусів, Л. М. "ОСОБЛИВОСТІ ТА ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ ОПРИЛЮДНЕННЯ ЗАКОНІВ УКРАЇНИ." Прикарпатський юридичний вісник 1, no. 4(29) (April 10, 2020): 3–7. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v1i4(29).385.

Full text

Abstract:

У статті розглянуто порядок оприлюднення законів України з огляду на потребу в деталізації, забезпечення правовим підґрунтям та техніко-юридичними правилами. Наголошено на тому, що техніко-юридичні правила оприлюднення законів України зумовлюються тим, що ці нормативно-правові акти мають не тільки найвищу юридичну силу, а й регулюють найважливіші суспільні відносини. Установлено, що порядок та засоби офіційного оприлюднення законів України безпосередньо регулюються Законом України «Про Регламент Верховної Ради України» та Указом Президента «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності». Констатовано, що між цими нормативно-правовими актами існує правова колізія щодо засобів офіційного оприлюднення, яка є ключовою проблемою, адже колізія стосується засобів офіційного оприлюднення. До характерних особливостей оприлюднення законів України віднесено: для оприлюднення використовуються нормативно визначені форми: офіційне опублікування, неофіційне опублікування, електронне оприлюднення на офіційному веб-сайті Верховної Ради та оприлюднення через телебачення і радіо в окремих випадках; закріплення на нормативно-правовому рівні офіційного оприлюднення законів, з яким пов’язане набрання законами юридичної сили, та форм неофіційного оприлюднення; офіційне оприлюднення законів здійснюється у формі опублікування в офіційних друкованих виданнях; оприлюднення здійснюється державною мовою у п’ятнадцятиденний строк після їх прийняття у встановленому порядку і підписання; офіційними друкованими виданнями є газета «Голос України» та «Відомості Верховної Ради України»; передбачення електронної форми оприлюднення законів, яка не має статусу офіційного оприлюднення, зокрема оприлюднення законів на офіційному веб-сайті Верховної Ради; визначення на нормативно-правовому рівні поняття «оригінал закону» та місце його зберігання; наявність спеціальних норм оприлюднення для законів, що регулюють митні правовідносини; визначення алгоритму дій у разі виявлення невідповідностей опублікованого закону його оригіналу.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

42

Смирнов, В. А. "ПРАВОВІ НАСЛІДКИ ВИЗНАННЯ ДОКАЗІВ НЕДОПУСТИМИМИ: ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ." Juridical science, no. 2(104) (July 15, 2021): 446–53. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-104-2.50.

Full text

Abstract:

Метою статті є визначення поняття «правові наслідки визнання доказів недопустимими», формулювання їх системи та особливостей застосування. В статті розглянуто проблемні аспекти визначення недопустимості доказів. Доведено, що визнання доказів недопустимими є юридичним фактом та наведено аргументи на підтвердження цього. Встановлено, що поняття правових наслідків визнання доказів недопустимими є не зовсім висвітленим в юридичній доктрині, а вченими-процесуалістами висловлюються різні бачення щодо категорії досліджуваного поняття. Законодавець у положеннях КПК України також прямо не визначає правові наслідки визнання доказів недопустимими. Автором підтримано наукову позицію, що в будь-якому випадку виключення недопустимого доказу встановлює певні правові наслідки для доказової бази, суб’єктів кримінального процесу, визначає напрямки і межі обвинувачення, кримінального переслідування, застосування заходів процесуального примусу, впливає на процесуальний статус підозрюваного, обвинуваченого, а також на постановлення вироку та прийняття рішень в апеляційному та касаційному порядках. На підставі вивчення доктринальних та законодавчих положень визначено, що систему правових наслідків визнання доказів недопустимими складають основні та додаткові наслідки. До основних належать: 1) втрата ним юридичної сили, неможливість його врахування при прийнятті процесуальних рішень і при доведенні обставин, які входять до предмету доказування; 2) преюдиційність рішення суду щодо визнання недопустимим доказу; 3) виключення посилання на такий доказ у мотивувальній частині вироку суду першої інстанції; 4) необхідність вжиття заходів з перевірки законності дій сторони обвинувачення під час досудового розслідування. Додатковими наслідками є винесення судом виправдувального вироку, скасування або зміна судом апеляційної інстан- ції вироку на підставі невідповідності висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження, а також закриття провадження.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

43

Stratonov, Vasyl. "REVIEW OF THE MONOGRAPH "COUNTERACTION OF JUDICIAL TRIAL IN CRIMINAL PROCEEDINGS AND WAYS TO OVERCOME IT IN MODERN REALITIES" DOCTOR OF LAW, PROFESSOR O. V. ODERIY AND CANDIDATE OF LEGAL SCIENCES R. V. MUDRETSKY." Ukrainian polyceistics: theory, legislation, practice 2, no. 2 (2021): 180–83. http://dx.doi.org/10.32366/2709-9261-2021-2-2-180-183.

Full text

Abstract:

Робота містить систему наукових ідей, понять, концептів, наукових положень і пропозицій, які збагачують юридичну науку новими знаннями, гіпотезами, концепціями та теоретичними моделями юридичних рішень, допомагають формуванню світогляду й правосвідомості як курсантів (студентів), так і практичних працівників. Пропозиції та рекомендації авторів розкривають шляхи розв’язання однієї з найбільш складних проблем у галузі юриспруденції, а саме подолання протидії судовому розгляду кримінальних проваджень. Актуальність і певна унікальність зібраного й виданого матеріалу дають підстави сподіватися, що монографія «Протидія судовому розгляду у кримінальних провадженнях та шляхи її подолання у сучасних реаліях» доктора юридичних наук, професора О. В. Одерія та кандидата юридичних наук Р. В. Мудрецького займе гідне місце серед наукових джерел і буде корисною практичним працівникам, слугуватиме подальшому розвитку науки.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

44

СПАСИБО-ФАТЄЄВА, ІННА. "Про майнову відповідальність юридичних осіб за зобов’язаннями держави." Право України, no. 1/2019 (2019): 204. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-01-204.

Full text

Abstract:

Тематика майнової відповідальності юридичних осіб і звернення стягнення на їх майно за борги засновників привертає увагу дослідників та фахівців, оскільки вона не лише безпосередньо стосується майнового стану юридичної особи, її учасників та кредиторів, а й позначається на цивільному обороті загалом. Одним із найважливіших аспектів цієї проблематики є відповідальність юридичних осіб, частка в статутному капіталі або акції чи навіть майно яких належить державі. Зокрема, це питання припустимості звернення стягнення на майно юридичної особи, майно якої перебуває в державній чи комунальній власності, за зобов’язаннями власника, тобто, відповідно, держави або територіальної громади. Особливого загострення воно набуває в разі, якщо власником майна юридичної особи або частки в її статутному капіталі чи акцій (передусім, якщо вони становлять 100 % статутного капіталу) є іноземна держава. Подібні проблеми виникали з приводу майнової відповідальності юридичних осіб України перед іноземними інвесторами, а також майнової відповідальності іноземної держави за зобов’язаннями юридичних осіб, зареєстрованих в Україні. При цьому одним із каменів спотикання є самостійна майнова відповідальність як одна з ознак юридичних осіб. Метою статті є з’ясування можливості чи недопустимості притягнення до майнової відповідальності учасників (засновників, акціонерів) юридичної особи, зважаючи на її права на своє майно та права її учасників (засновників, акціонерів) на це майно, підстави цивільної відповідальності та враховуючи суперечливість їх законодавчого регулювання в Україні. Це має значення як з теоретичної, так і з практичної точки зору. Результатами дослідження стало виявлення очевидних недоліків законодавчого регулювання майнових прав держави як засновника юридичної особи та прав юридичної особи на своє майно, особливо, якщо ними є господарське відання та оперативне управління, а також прав на майно господарських товариств, 100 % статутного капіталу або акцій яких належить державі (державних або національних компаній чи корпорацій). Відповідно, цим обумовлюється надання відповіді на питання щодо можливості притягнення до відповідальності юридичних осіб за зобов’язаннями їхніх засновників, і навпаки. Робляться висновки про: а) необхідність внесення змін до законодавства України не лише стосовно прав на майно державних та комунальних підприємств і установ, а взагалі змін їх організаційно-правової форми; б) послідовність додержання принципу недопущення відповідальності учасників юридичних осіб за борги останніх, і навпаки – юридичних осіб за борги учасників за винятком притягнення до відповідальності цих осіб за рішенням суду при встановленні недобросовісності їхніх дій.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

45

Кузнєцова, Наталія. "Інститут цивільно-правової відповідальності у вітчизняній та зарубіжній цивілістичній доктрині." Право України, no. 1/2019 (2019): 186. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-01-186.

Full text

Abstract:

Сучасний етап розвитку суспільства характеризується стрімкою динамікою інформаційних відносин, ущільненням взаємозв’язків між різнорідними явищами, значними конфліктами концептуального характеру, обумовленими процесом глобалізації. Такий вихідний орієнтир для пізнавальної діяльності є актуальним і для дослідження такої фундаментальної правової категорії, як юридична відповідальність. Зі свого боку системне розуміння проблематики цивільно-правової відповідальності передбачає не лише врахування ретроспективи та тенденцій цивілістичної доктрини в умовах інтеграції правових систем, а й контексту прогресивних прагнень соціуму, вираженого ідеєю громадянського суспільства. Метою статті є виявлення стану та перспектив розвитку інституту цивільно-правової відповідальності в межах наукового осмислення і правотворчих пошуків, які ведуться в новітній порівняльно-правовій площині. Звернено увагу на соціальний та інструментальний аспекти природи категорії відповідальності. Підкреслено важливість здійснення всебічного комплексного й системного аналізу правового феномену та основних методологічних проблем цивільно-правової відповідальності, зокрема й із врахуванням її загальних філософських аспектів. Розглянуто основні доктринальні підходи до вирішення проблеми обґрунтування умов (підстав) цивільно-правової відповідальності. Підтримано вчення про склад цивільного правопорушення як підставу цивільно-правової відповідальності. Констатовано відсутність фундаментальних наукових досліджень підстав притягнення до цивільно-правової відповідальності та звільнення від неї, окремих умов відповідальності, категорії “непереборна сила”, неповноту дослідження у приватноправовій доктрині проблеми співвідношення таких категорій, як “цивільно-правова відповідальність”, “захист цивільних прав”, “зловживання суб’єктивними цивільними правами”. Наголошено на значенні практичної складової цивільно-правової відповідальності – ефективності її як елементу механізму правового регулювання. Розкрито характер якісних змін у змістовному наповненні інституту юридичної відповідальності в умовах розбудови правової держави та формування громадянського суспільства. У зв’язку з цим зроблено висновок про пов’язаність розуміння позитивної відповідальності та виконання цивільно-правовою відповідальністю її попереджувально-виховної функції. У межах питання щодо оновлення цивільного законодавства України відзначено потенційну ефективність деяких статей DCFR, які мають загальне значення для регламентації інституту цивільно-правової відповідальності. При цьому високий ступінь деталізації окремих положень DCFR, приділення значної уваги питанням “юридичної технології” та фрагментарність визнано особливостями правової ідеології DCFR.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

46

Драч, Д. "Метаправо: проблеми розуміння та значення для юридичної науки і практики." Вісник Пенітенціарної асоціації України, no. 1 (May 27, 2020): 134–44. http://dx.doi.org/10.34015/2523-4552.2020.1.14.

Full text

Abstract:

Статтю присвячено дослідженню проблем розуміння та значення метаправа для юридичної науки і практики. Визначено поняття метаправа як юридико-лінгвістичної категорії. З’ясовано сутність досліджуваного явища на основі аналізу наукових підходів до його розуміння, концепції співвідношення метаправа з юридичною технікою та семіотикою права. Розкрито зміст особливостей метаправа, які характеризують його сутність. Прослідковано фрагментарні аспекти значення метаправа та інтегровано їх забезпеченням ефективності механізму правового регулювання.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

47

ПИСЬМЕНСЬКИЙ, ЄВГЕН. "Колабораціонізм у сучасній Україні як кримінально-правова проблема." Право України, no. 2020/12 (2020): 116. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-12-116.

Full text

Abstract:

Сьогодні питання колабораціонізму, його поняття, ознаки та види, межі юридичної відповідальності колаборантів тощо набувають особливої значущості в Україні, враховуючи триваючу досі окупацію частини її суверенних територій, що відбулася з початком російської агресії, поєднаної з використанням гібрид них методів ведення війни. Водночас явище колабораціонізму, досить ретельно розглянуте у працях учених-істориків, у юридичній науці дотепер залишається недостатньо вивченим. Порушена проблема хоч стабільно і перебуває в центрі уваги українських фахівців і представників влади, проте навіть не наблизилася до належного розв’язання. Про це свідчить констатована відсутність чіткої та вивіреної позиції правників стосовно підходів до правового реагування на поведінку громадян України, які, проживаючи на окупованій території, співпрацюють із державою-окупанткою, необхідності їх зміни та визначення узгоджених засад правового впливу на таких осіб. Метою статті є оглядовий розгляд проблеми колабораціонізму як сучасного явища, що виникло та продовжує існувати у зв’язку з окупацією частини території України, у кримінально-правовому дискурсі. З’ясовано, що окремі українські правники, які розглядали у своїх працях той чи інший кримінально-правовий аспект колабораціонізму, дотепер не наблизилися до розв’язання ключових проблем, що виникають у зв’язку з необхідністю вдосконалення юридичного механізму протидії посяганням на державну та воєнну сфери безпеки. Підкреслюється, що брак одностайності та переконливості в обраних прийомах такого вдосконалення, а також відсутність побудованої на науково обґрунтованих висновках моделі нормативного врегулювання колабораціонізму здатні ускладнити перспективний процес деокупації території України. Кримінально-правова проблематика колабораціонізму має істотний потенціал для її подальшого більш глибокого наукового розроблення, що дасть змогу подолати прогалини науки кримінального права в цій сфері й отримати нові теоретичні та практичні здобутки. Насамперед відповідні напрацювання є важливими з позиції повноцінної реалізації прогностичної функції, яку виконує сучасна кримінально-правова наука (як показує досвід України, другорядне ставлення до цієї функції з виникненням явища колабораціонізму призвело до розгубленості та хаотичності наукових думок, нездатності сформулювати ефективні науково-практичні рекомендації). Завчасне прогнозування змін у кримінально-правовому регулюванні відповідної сфери відносин мало б сприяти мінімізації суперечливих знань і, як наслідок, швидкому та якісному розв’язанню комплексу досліджених проблем.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

48

ГЕТЬМАН, АНАТОЛІЙ, and ГАННА АНІСІМОВА. "Теоретико-методологічні засади формування національної доктрини земельного права." Право України, no. 2020/05 (2020): 29. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-05-029.

Full text

Abstract:

Формування сучасної національної доктрини земельного права пов’язано з низкою питань, зокрема й теоретико-методологічного характеру. Спираючись на методологічні підходи, земельно-правову доктрину розглянуто як галу зеву юридичну основу земельного права, державної земельної політики, що інституціоналі зована в земельному законодавстві і є інтегруючою сукупністю юридично-наукових трактувань і суджень про право, в межах яких розробляються юридичні форми пізнання права і правових явищ, принципи, поняття, терміни та конструкції, обґрунтовуються способи, засоби, прийоми сприйняття, розуміння і тлумачення його джерел, системи, структури тощо. Метою статті є огляд і впорядкування теоретико-методологічних засад формування земельно-правової доктрини, окреслення перспективних напрямів становлення та визначення особливостей її застосування при вдосконаленні національної політики, зокрема для реформування земельних правовідносин, і подальшій система тизації земельного законодавства в умовах євроінтеграції і сталого розвитку, а також викладення власного бачення окресленої проблематики. Для досягнення поставленої мети використано комплексний підхід, що передбачає застосування широкого кола загальнофілософських, загальнонаукових, спеціально-наукових і, власне, правових методів. Історичний метод став у нагоді при вивченні генези доктрини земельного права і законодавства. Діалектичний метод дав змогу всебічно розглянути й обґрунтувати закономірний характер формування (через динаміку, постійне оновлення й удосконалення) земельно-правової доктрини. За допомогою системно-структурного методу визначено місце земельноправової доктрини в архітектоніці системи національної правової доктрини. Теоре тико-прогностичний метод застосовано при прогнозуванні подальшого вдосконалення положень національної земельно-правової доктрини й земельного законо давства, а метод розумового моделювання – у процесі конструювання та модернізації правових норм, запропонованих з метою внесення змін до чинного законодавства. Використання статистичного методу дало змогу довести негативний вплив колізійності й неузгодженості норм земельного законодавства на механізм правового регулювання земельних відносин. Ці та інші методи використовувалися у взаємо зв’язку, що сприяло повноті дослідження та обґрунтованості сформульованих висновків і пропозицій. При цьому енвайронменталізм став оптимальною методологічною основою при формуванні доктрини земельного права. Крім того, завдяки комплексному підходу до вивчення зазначеної проблеми доведено, що подальша систематизація земельного законодавства має відбуватися на підставі опрацювання єдиної наукової доктрини, що сприятиме правильному тлумаченню юридичних норм, подоланню суперечностей, колізій і прогалин у чинному земельному законодавстві України, а також сформульовано пропозиції з удосконалення цього законодавства та зроблено висновок, що головним завданням нашої країни в умовах євроінтеграції є створення цілісної, логічно узгодженої національної земельно-правової доктрини як теоретичної основи нормотворчих процесів і формування єдиного правового простору.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

49

ТЕПЛЮК, МИХАЙЛО. "Конституційне визначення публічної влади – ключова ланка юридичної доктрини України." Право України, no. 2021/02 (2021): 29. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-02-029.

Full text

Abstract:

Статтю присвячено проблемі конституційного визначення системи публічної влади в Україні в контексті юридичної доктрини України. Метою статті є визначення поняття публічної влади та методологічних підходів до конституційного закріплення її системи в Україні. У статті підкреслено потребу в наукових дослідженнях конституційних засад організації та функціонування публічної влади в Україні, з’ясування сутності цієї влади та особливостей її виявлення в українському суспільстві, необхідність дослідження закономірностей функціонування публічної влади в системі конституційного ладу України та напрямів її реформування. Розглянуто поняття публічної влади у зв’язку з політичною владою та основні форми здійснення публічної влади в сучасних суспільствах, якими є державна влада та місцеве самоврядування. Відзначено негативну закономірність погіршення якості публічної влади через нерозвинену політичну систему, зумовлену недосконалістю визначення конституційного ладу України. Стверджується, що однією з таких обставин є та, що Конституція України ґрунтується на суперечливій, принципово хибній концепції конституційного процесу. Наголошено, що ключовою ланкою стратегії конституційного процесу, від якої залежить успішність політичної та правової реформ, а з ними – реформування економічної, соціальної, гуманітарної та інших сфер, стає ухвалення всеукраїнським референдумом Конституції України в новій редакції. Лише через конституційні зміни відкривається можливість системно, послідовно і виключно на правовій основі провести реформи публічної влади. Вказано на пріоритетний характер формулювання в юридичній доктрині України засадничих конституційних положень щодо організації політичної системи, а також розроблення на її основі загальної концепції політичної реформи. Визначено головні завдання реформи політичної системи України, якими є усунення або зменшення впливу відповідних суспільно-політичних факторів, що живлять неякісну владу, визначено концептуальні основи політичної реформи. Наголошено, що реформована таким чином політична система є необхідною умовою здійснення правової реформи як неодмінної передумови реформ в інших сферах. Визначено головну мету правової реформи та її концептуальні засади згідно з юридичною доктриною України. Охарактеризовано різні аспекти зазначених засад. Розгля нуто питання установчої влади, зокрема, доктринальне визначення взаємовідносин держави і народу в частині участі державної влади в реалізації установчої влади безпосередньо народом. Відзначено необхідність, відповідно до юридичної доктрини України, реального втілення в життя принципу конституційної законності, неухильного виконання Конституції України, імперативність застосування конституційних норм і необхідність забезпечити реальну охорону Конституції від протиправної зміни та інших порушень її вимог. У зв’язку з цим у новій редакції документа слід передбачити розділ “Охорона Конституції”, на основі якого має бути розроблений і запроваджений належний юридичний механізм, та надано характеристику останнього. Критично розглянуто поняття “конституційна реформа”, запропоновано визначення її об’єкта і предмета.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

50

В., Шаповалова О. "РОЗВИТОК ГОСПОДАРСЬКОГО ЗАКОНОДАВСТВА В КОНТЕКСТІ РЕФОРМУВАННЯ ЕЛЕКТРОННИХ ПУБЛІЧНИХ РЕЄСТРІВ." Актуальні проблеми права: теорія і практика, no. 1 (37) (January 24, 2020): 44–50. http://dx.doi.org/10.33216/2218-5461-2019-37-1-44-50.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена проблемам реформування електронних публічних реєстрів в Україні. Здійснюється теоретична розробка підстав для виокремлення двох етапів реформування системи публічних реєстрів. Аналізуються законопроект про електронні публічні реєстри. Характеризуються спільні рекомендації української влади та міжнародних організацій, які реалізують проекти щодо протидії та попередженню корупції. Зокрема, міжнародної організації права розвитку (IDLO), Фонду Східної Європи, Державного агентства з питань електронного урядування України, Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) та інших. Виявляються причини низького стану державних реєстрів та перспективи його зміни на краще. У законопроекті про електронні публічні реєстри уточнюється коло суб’єктів, які представляють публічні інтереси у спірних відносинах щодо моніторингу, охорони та захисту інформаційних ресурсів публічних реєстрів. Надано української влади критичну оцінку механізму перевірки інформації про бенефіціарних власників в Україні з боку громадських організацій. У процесі перевірки достовірності інформації про кінцевих бенефіціарних власників виникають конфлікти/спори щодо тестування громадськими організаціями Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (ЄДР) в частині внесення неповних, помилкових та викривлених відомостей про бенефіціарних власників. Здійснено коментар загальних засад юридичної відповідальності у сфері реєстрів та підстав для притягнення до неї. Запропоновано шляхи розвитку господарського законодавства в контексті проблематики протидії рейдерству, корупції та іншим зловживанням у сфері господарювання, які безпосередньо пов'язані з інтероперабільностю реєстрової інформації публічних електронних реєстрів. Ключові слова: електронні реєстри; реєстрова інформація, протидія рейдерству, корупції та іншим зловживанням, юридична відповідальність у сфері реєстрів.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

Journal articles on the topic 'Юридична проблема'

Create a spot-on reference in APA, MLA, Chicago, Harvard, and other styles