Academic literature on the topic 'Цілісність України'

Стаття присвячена правовому аналізу окремих дій Російської Федерації (РФ), які мають фактичний характер посягання на територіальну цілісність України. Порушена проблема ускладнюється тим, що до лютого 2014 р., коли розпочалася тимчасова окупація Криму, питання посягань РФ на територіальну цілісність України у наукових публікаціях майже не розглядалося. При цьому навіть перспектива військового вторгнення вважалася неможливою через наявність цілого комплексу безпекових гарантій, закріплених у міжнародних меморандумах і двосторонніх договорах про дружбу, співробітництво та партнерство між двома державами. Нині, аналізуючи історичну ретроспективу, ми маємо можливість простежити зв’язок між постійними утисками України з боку РФ і кінцевою метою країни-агресора. Метою статті є міжнародно-правова кваліфікація діянь РФ щодо територіальної цілісності України із доведенням наявності у її діях у період із 1991 по 2013 рр. ознак планової цілеспрямованої активності, спрямованої на порушення територіальної цілісності України та інших принципів міжнародного права. Основні результати дослідження полягають у кваліфікації наведених у хронологічному порядку ситуацій, коли РФ своїми діями чинила тиск на Україну з метою її послаблення, примушення до вчинення певних дій та усунення перешкод для майбутнього військового вторгнення на її територію. У висновках зазначається, що у своїх намаганнях примусити Україну діяти за власними планами РФ здатна до використання будь-яких інструментів та заходів. У більшості випадків тиск РФ на Україну здійснювався відкрито, про застосування заходів тиску політичні лідери повідомляли публічно. Крім того, такий тиск супроводжувався схваленням нормативних актів та управлінських рішень. В окремих випадках погрози застосування тиску передавалися через другорядних чиновників і пресслужбами керівництва РФ спростовувалися. Послідовне вчинення РФ тиску на важливі галузі економіки, а також різноманітні спроби дестабілізації соціальнополітичного життя України свідчить про явні, грубі та систематичні порушення РФ норм міжнародного права, зокрема принципів невтручання у внутрішні справи інших держав, поваги до їхньої територіальної цілісності й має ознаки агресії та підготовки для широкомасштабної агресії.

Стаття присвячена правовому аналізу окремих дій Російської Федерації (РФ), які мають фактичний характер посягання на територіальну цілісність України. Порушена проблема ускладнюється тим, що до лютого 2014 р., коли розпочалася тимчасова окупація Криму, питання посягань РФ на територіальну цілісність України у наукових публікаціях майже не розглядалося. При цьому навіть перспектива військового вторгнення вважалася неможливою через наявність цілого комплексу безпекових гарантій, закріплених у міжнародних меморандумах і двосторонніх договорах про дружбу, співробітництво та партнерство між двома державами. Нині, аналізуючи історичну ретроспективу, ми маємо можливість простежити зв’язок між постійними утисками України з боку РФ і кінцевою метою країни-агресора. Метою статті є міжнародно-правова кваліфікація діянь РФ щодо територіальної цілісності України із доведенням наявності у її діях у період із 1991 по 2013 рр. ознак планової цілеспрямованої активності, спрямованої на порушення територіальної цілісності України та інших принципів міжнародного права. Основні результати дослідження полягають у кваліфікації наведених у хронологічному порядку ситуацій, коли РФ своїми діями чинила тиск на Україну з метою її послаблення, примушення до вчинення певних дій та усунення перешкод для майбутнього військового вторгнення на її територію. У висновках зазначається, що у своїх намаганнях примусити Україну діяти за власними планами РФ здатна до використання будь-яких інструментів та заходів. У більшості випадків тиск РФ на Україну здійснювався відкрито, про застосування заходів тиску політичні лідери повідомляли публічно. Крім того, такий тиск супроводжувався схваленням нормативних актів та управлінських рішень. В окремих випадках погрози застосування тиску передавалися через другорядних чиновників і пресслужбами керівництва РФ спростовувалися. Послідовне вчинення РФ тиску на важливі галузі економіки, а також різноманітні спроби дестабілізації соціальнополітичного життя України свідчить про явні, грубі та систематичні порушення РФ норм міжнародного права, зокрема принципів невтручання у внутрішні справи інших держав, поваги до їхньої територіальної цілісності й має ознаки агресії та підготовки для широкомасштабної агресії.

Збройний конфлікт між Російською Федерацією (РФ) та Україною, який розпочався у 2014 р., коли Росія окупувала й оголосила про анексію Криму, та продовжився відкритими військовими діями, що призвели до численних жертв і сотень тисяч переміщених осіб у Донецькій та Луганській областях України, продовжується досі. Зважаючи на те що Раді Безпеки Організації Об’єднаних Націй (ООН) було важко домогтися рішучих дій, оскільки держава-агресорка є однією з її постійних членів, наділених правом вето, Україна зверталася до міжнародних судів у пошуках справедливості. У статті розглядаються невід’ємні труднощі, пов’язані з прагненням України встановити справедливість у міжнародних судах. У роздробленій системі міжнародних судових установ Україна могла подати судові позови у різних судах, залежно від їх юрисдикції. Ця стаття звертає особливу увагу справі Міжнародного суду ООН “Україна проти Росії” щодо застосування Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму та Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації. У 2019 р. Міжнародний суд ООН вирішив, що він має юрисдикцію розглядати справу по суті стосовно обох конвенцій, що стало великим успіхом судових розглядів України в міжнародних судах. Стверджується, що звернення до “Світового суду” стосовно певних міжнародно-протиправних дій, скоєних РФ у контексті її нападу на територіальну цілісність і політичну незалежність України, не слід сприймати ні як прояв слабкості, ні як зло-вживання міжнародним правосуддям. Майбутнє рішення Міжнародного суду ООН, яке охоплює лише деякі аспекти ситуації, зафіксує хронологію подій та певні причинно-наслідкові зв’язки та, серед іншого, значно обмежить можливість виправдати агресивні дії Росії. Делегітимізація міжнародно-протиправних актів повинна сприяти відновленню самих основ міжнародного правопорядку, підірваного війною Росії проти України.

Відповідно до статті 1 Конституції України, Україна є суверенною та незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. У статті 2 зазначено, що Україна є унітарною державою. Очевидно, що в 2014 році Євромайдан спричинив кристалізацію цінності та територіальний сепаратизм різних регіонів України, що буде стимулюватися державними та громадськими організаціями сусідньої країни. Згідно з історичним досвідом, прихильники сепаратизму можуть вдатися до ненасильницьких акцій (пропагандистські акції, діяльність політичних партій, громадських рухів, проведення масових мітингів, референдумів тощо) для досягнення своїх цілей, а також до використання збройних форм і методів боротьби (терористичні акти, терористичні акти, диверсія, використання повстансько-партизанської тактики тощо). Відповідно, методи, які використовуються державами для збереження територіальної цілісності, можна приблизно поділити на два основні типи: ненасильницькі та насильницькі (насильницькі чи репресивні). Ненасильницькі методи включають політичні та економічні заходи, включаючи: обґрунтовану соціальну політику. Тимчасова окупація територій Автономної Республіки Крим, Донецької та Луганської областей негативно вплинула на весь спектр прав їх мешканців і, в багатьох випадках, спричинила їх вимушену міграцію. За даними Міністерства соціальної політики України, станом на жовтень 2019 року в Україні нараховували 1 мільйон 413,6 тисяч внутрішньо переміщених осіб з Донбасу та Криму. У тому числі - понад 785 тис. Пенсіонерів, 240 тис. Дітей та приблизно 48 тис. інвалідів. На думку міжнародних експертів, Україна не вживає достатніх заходів щодо поваги прав своїх громадян, які постраждали внаслідок анексії Криму та війни на сході, як це передбачено її зобов'язаннями відповідно до Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, ратифікованого Україною 19 жовтня 1973 року. Дискримінація у здійсненні права на соціальний захист може вважатися однією з найпоширеніших форм дискримінації осіб, постраждалих внаслідок конфлікту. Право на соціальне забезпечення та захист є одним із основних прав людини, відображених у міжнародних договорах про права людини, учасниками яких є Україна. Право на пенсію є невід'ємною частиною соціального захисту та соціального забезпечення. Фактично додаткові умови отримання пенсії внутрішньо переміщеними особами не стосуються всіх інших пенсіонерів України, є дискримінаційними та не відповідають критеріям необхідності та пропорційності. Таким чином, сепаратистські процеси є негативними для української держави в цілому: механізм функціонування політичної системи порушений, легітимність центрального уряду падає, національна політика переживає кризу. Сепаратизм, загрожуючи суверенітету держави, підриває територіальну цілісність, порушує принципи геополітичної безпеки держави, знижує її міжнародний престиж та знижує соціальні стандарти для громадян. З огляду на викладене, для запобігання проявам сепаратизму необхідно підвищити соціальний рівень життя громадян, особливо на територіях, які потрібно повернути Україні.

У статті досліджено особливості інституту правонаступництва держав у доктринах україн- ських і зарубіжних вчених, законодавчих актах і у практиці реалізації на прикладах держав. У дослідженні використано порівняльно-правовий і формально-догматичний методи, а також метод історико-правового дослідження. Доведено, що за 30 років незалежності в Україні не реалізовано політико-правову складову правонаступництва держави у контексті визнання України правонаступником державних утворень періоду 1917–1920 рр, що зараз є ґрунтом зазіхань на суверенітет і територіальну цілісність України. Показано дискусії вчених щодо розуміння інституту правонаступництва, які зосереджені в основному навколо правонас- тупництва щодо міжнародних договорів, а також правонаступництва держав щодо майна, надано характеристику міжнародно-правовим і національним актам регулювання реалізації правонаступництва. Представлено авторське бачення поняття правонаступництва держави. За допомогою порівняльно-правового методу досліджено практику реалізації інституту пра- вонаступництва у таких державах, як Латвія, Литва, Естонія, Азербайджан, Грузія і Украї- на. Цей порівняльно-правовий та історико-правовий аналіз засвідчив, що згадані держави, окрім України, у своїх конституційних і декларативних актах при поновленні державнос- ті одразу закріпили статус правонаступництва за національними державними утвореннями початку ХХ ст., засудили окупацію СРСР їхніх територій та вказали іншу інформацію про національні уряди, які продовжили державотворчу діяльність в еміграції періоду окупації СРСР. Надано характеристику актів поновлення державності цих країн у контексті визнання етапів національного державотворення як предмету правонаступництва держав. За допомо- гою формально-догматичного методу було проаналізовано вітчизняне законодавство у даній сфері, у результаті чого констатовано необхідність внесення змін і доповнень у Конститу- цію України щодо закріплення правонаступництва України не від УРСР, а від національних державних утворень періоду визвольних змагань 1917–1920 рр. Представлено перспективи подальших досліджень щодо удосконалення законодавчого закріплення правонаступництва України.

Посягання на територіальну цілісність України, систематичні спроби політичної та економічної її дестабілізації, спроби підриву базових національних цінностей нашої держави тощо. Все це, у свою чергу, поставило всю українську спільноту перед новими виклик

Посягання на територіальну цілісність України, систематичні спроби політичної та економічної її дестабілізації, спроби підриву базових національних цінностей нашої держави тощо. Все це, у свою чергу, поставило всю українську спільноту перед новими виклик

Разом із проголошенням незалежності в нашій державі розпочався процес відродження національного та релігійного життя. На сьогодні церква продовжує посилювати свою роль як повноцінної інституції громадянського суспільства. Будучи за Конституцією відокремленою від держави, вона не відокремлюється від людської спільноти, а навпаки, тісно взаємодіє з нею, бажаючи надати їй духовну підтримку, покращити моральний стан, провадить активну благодійницьку, культурно-просвітницьку та соціальну роботу. Яскравим прикладом цих відносин є партнерство та конструктивна співпраця в інтересах розвитку українського суспільства. Така ситуація зумовлена не лише утвердженням демократичних засад у житті Української держави, а й поверненням нашого народу до традиційних духовних цінностей, глибокими історичними традиціями, які сьогодні намагаються відродити громада, держава і церква. Зважаючи на активну інтеграцію України у європейське співтовариство важливого значення набувають наукові дослідження, які висвітлюють історичний контекст участі греко-католицького духовенства у державотворчих процесах. У даному контексті мова йде про політичну площину україно-польських взаємин другої половини ХІХ- початку ХХ ст., та участі у них галицького греко-католицького духовенства. Ретроспектива україно-польських стосунків та участь у цих процесах греко-католицької церкви сьогодні посідає важливе місце в історичні науці, адже Україна та Польща впродовж свого існування завжди були поруч не тільки як сусіди, але й як країни, які мають спільне минуле та перебувають, хоча й на різних фазах, у стадії розбудови національних держав. До того ж на сучасному етапі Польща активно та всебічно допомагає Україні боронити її територіальну цілісність. Не зважаючи на те, в історії україно-польських стосунків присутня чимала кількість драматичних епізодів та суперечливих моментів, потреба всебічно досліджувати ці питання, за допомогою залучення нових джерел та підходів залишається актуальною. Про подібні моменти наголосив і Президент України Володимир Зеленський під час прес-конференції у Варшаві у серпні 2019 р. «Радий, що у наших відносинах немає жодних питань, які ми не змогли б вирішити шляхом діалогу та порозуміння. Чудово усвідомлюємо, що напружені відносини України та Польщі стали б для наших недругів прекрасним подарунком, а отже – ми не повинні цього робити. Ми домовились оновити й перезавантажити двосторонню робочу групу, що працюватиме під патронатом обох президентів для того, щоб усі темні плями минулого не завадили нашими народам будувати спільне світле майбутнє», – сказав Володимир Зеленський.

Повітряний транспорт відіграє важливу роль в забезпеченні стійкого економічного і соціального розвитку держав. Але, не дивлячись на те, що темпи розвитку повітряного транспорту і його ефективність значною мірою сприяють прогресу, його зростання в певних обставинах може мати й зворотний вплив. Збільшення кількості повітряного транспорту змушує все більше приділяти увагу безпеці, що в свою чергу створює необхідність модернізації вже наявних систем зв’язку, навігації, спостереження.
Воздушный транспорт играет немаловажную роль в обеспечении устойчивого экономического и социального развития государств. Но несмотря на то, что темпы развития воздушного транспорта и его эффективность в значительной степени способствуют прогрессу, его рост в определенных обстоятельствах может оказать и обратное влияние. Увеличение количества воздушного транспорта заставляет все больше уделять внимание безопасности, что в свою очередь создает необходимость модернизации существующих систем связи, навигации, наблюдения.
Національний авіаційний університет

Кончук Н. С. Кримінальна відповідальність за державну зраду: дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.08 – кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право / Кончук Наталія Сергіївна. – Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ МВС України, 2019. - 218 с.
Дисертація є першим в Україні комплексним кримінально-правовим дослідженням державної зради, що дало змогу отримати певні науковотеоретичні результати, вагомі і для науки, і для діяльності правозастосовних органів, а також для вдосконалення відповідних положень чинного кримінального законодавства України. На підставі отриманих результатів доведено необхідність диференціювати кримінальну відповідальність за державну зраду з урахуванням виду суб’єкта цього злочину та встановити відповідальність військовослужбовців та службових осіб, які займають особливо відповідальне становище, у кваліфікованому складі злочину. Констатовано, що кримінальній відповідальності за державну зраду повинні підлягати також особи, які мають громадянство України та приналежність до громадянства іншої держави (інших держав) одночасно. Обґрунтовано, що суб’єкт вчинення державної зради способом переходу на бік ворога може бути лише спеціальноконкретним (якому, крім загальних і спеціальних ознак, на момент вчинення суспільно небезпечного діяння, притаманні додаткові конкретно-визначені ознаки), оскільки перейти з однієї сторони («своєї») на ворожу може той, хто належить до воюючої сторони, є супротивником на війні, у воєнних діях. З’ясовано стан теоретичного дослідження кримінальної відповідальності за державну зраду. Короткий огляд кримінально-правової літератури засвідчив, що кримінальна відповідальність за державну зраду нині ще не достатньо вивчена. Досліджено історію розвитку кримінальної відповідальності за державну зраду в пам’ятках українського кримінального права. Відтак встановлено, що проблема кримінальної відповідальності за державну зраду була актуальною одвіку. Але законодавча регламентація відображає рівень юридичної техніки. Тому відповідна спеціальна норма відображається у законодавстві з часів раннього середньовіччя. Окреслено закономірності у розвитку кримінальноправової регламентації: поява «нових» способів державної зради та їх деталізація; утвердження принципу колективної відповідальності, за яким покаранню підлягали усі члени сім’ї зрадника. Проаналізовано зарубіжний досвід регламентації кримінальної відповідальності за державну зраду. Визначено низку спільних ознак кримінального законодавства зарубіжних держав із КК України (передбачення спеціального виду звільнення від кримінальної відповідальності; відсутність кваліфікуючих ознак державної зради) та відмінних (передбачення у законодавці КК зарубіжних держав діянь, що охоплюються поняттям державної зради, які не вказані у КК України; сувора міра покарання за державну зраду; наявність інших умов звільнення від кримінальної відповідальності за державну зраду). Визначено об’єкт і предмет складу злочину «державна зрада». Констатовано, що злочин, передбачений ст. 111 КК України, враховуючи його безпосередній об’єкт, необхідно віднести до так званих «багатооб’єктних» злочинів, які одночасно заподіюють шкоду декільком групам суспільних відносин, які є альтернативними та цілком самостійними об’єктами відповідного складу злочину. Предметом складу злочину «державна зрада» є відомості, що становлять державну таємницю, які чітко визначені у сферах, в яких вона може існувати (у сфері оборони; економіки, науки і техніки; зовнішніх відносин, у сфері державної безпеки й охорони правопорядку). Відтак, якщо громадянин України, який передав іноземній державі, іноземній організації чи їхнім представникам інформацію, яка не відповідає будь-якій із ознак державної таємниці, то такі дії не підлягають кримінальній відповідальності за державну зраду, вчинену способом шпигунства. Проаналізовано особливості об’єктивної сторони складу злочину «державна зрада». Він описаний як формальний склад злочину, що свідчить про те, що обов’язковою ознакою об’єктивної сторони є лише суспільно небезпечне діяння. Констатовано, що перехід на бік ворога та шпигунство можуть бути вчинені і шляхом дії, і бездіяльності; і за попередньою пропозицією представника іноземної держави, і з власної ініціативи громадянина України. Державна зрада, вчинена способом надання іноземній державі, іноземній організації або їхнім представникам допомоги у проведенні підривної діяльності проти України, вчиняється шляхом як активних, так і пасивних дій. Встановлено, що суб’єкт державної зради є спеціальним. Державну зраду може вчинити фактично кожна особа, котра наділена загальними (фізична, осудна чи обмежено осудна особа, яка досягла шістнадцятирічного віку) та спеціальною (наявність громадянства України) ознаками суб’єкта складу злочину, – від Президента України до пересічної людини. Наявність громадянства іншої держави не означає, що особа автоматично втрачає громадянство України, оскільки існує відповідна процедура припинення громадянства України. Однак норми про втрату громадянства складно застосовувати на практиці, зважаючи на відсутність механізму підтвердження отримання іноземного громадянства, оскільки часто трапляються випадки, коли інша держава не визнає за обов’язок повідомляти Україну про надання свого громадянства тій чи іншій особі. Встановлено особливості суб’єктивної сторони складу злочину «державна зрада». Зокрема, констатовано, що державна зрада вчиняється виключно з прямим умислом, оскільки відповідний злочин описаний як такий, що має формальний склад. Прямий умисел також випливає з його мети – спричинити шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України. Визначено групи суміжних складів злочинів (ст.ст. 114, 231, 232, 232-1, 328, 330, 422, 427, 429, 430, 431 КК України) зі злочином «державна зрада», а також наведено їхні спільні й, головне, розмежувальні ознаки. Ключовою розмежувальною ознакою слід визнавати мету вчинення державної зради, зокрема спричинення шкоди суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України. Проаналізовано особливості призначення покарання за державну зраду. Встановлено, що щодо осіб, які вчинили державну зраду, можуть застосовуватися такі форми кримінальної відповідальності, як осуд з призначенням та виконанням (відбуванням) покарання, а також осуд з умовним невиконанням (звільненням від відбування) покарання. Водночас кримінальна відповідальність у формі осуду без призначення покарання не може застосовуватись, оскільки це суперечитиме положенням чинного кримінального процесуального законодавства, відповідно до якого у резолютивній частині вироку, у разі визнання особи винуватою, зазначається покарання, призначене за кожним із обвинувачень, що визнані судом доведеними, та остаточна міра покарання, обрана судом. Визначено передумови звільнення від кримінальної відповідальності за державну зраду: перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або збройного конфлікту, що має вияв у наданні згоди на таке співробітництво; готування до шпигунства (отримання злочинного завдання і надання згоди на його виконання) та готування до надання допомоги іноземній державі, іноземній організації чи їхнім представникам у проведенні підривної діяльності проти України (отримання злочинного завдання і надання згоди на його виконання), за умови, що ці діяння були вчинені за попереднім завданням іноземної держави. Запропоновано передбачити звільнення від кримінальної відповідальності за державну зраду у таких випадках: 1) якщо громадянин України чи особа, яка має громадянство України та приналежність до громадянства іншої держави (інших держав) одночасно, припинили вчинення дій (бездіяльності), спрямованих на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України, хоча можливість доведення злочину до кінця існувала; 2) не завдано шкоди національній безпеці України; 3) добровільно повідомлено органи державної влади про вчинене. The thesis is the first comprehensive criminal-law investigation of treason in Ukraine. As a result of the work, certain scientific and theoretical results were obtained which are important not only for science but also for the activity of law enforcement bodies as well as for improving the provisions of the current criminal legislation of Ukraine in this part. On the basis of the results obtained during the research, the necessity to differentiate the criminal liability for the treason, taking into account the type of the subject of the crime, and establish the responsibility of the servicemen and officials who occupy a particularly responsible position, in the qualified composition of the crime, has been proved. It was stated that persons who have the citizenship of Ukraine and at the same time have belonging to another state (other states) should also be subject to criminal liability for state treason. It is substantiated that the subject of the commission of a state treason, the way of passing to the side of the enemy, can only be a special-concrete one (which, in addition to general and special features, at the time of the commission of a socially dangerous act, has additional specific, definite features), since the transition from one side («Its») to the enemy, one who belongs to the belligerent side, is an opponent in the war, in hostilities. The state of theoretical study of the issue of criminal responsibility for state treason was conducted. A brief review of criminal literature has given an opportunity to conclude that the issue of criminal responsibility for state treason is one of those who have not been properly resolved. The history of the development of criminal responsibility for state treason in the monuments of Ukrainian criminal law is researched. The problem of criminal responsibility for state treason was relevant forever. But the legislative framework reflects the level of legal technology. Therefore, the relevant special rule is reflected in the legislation since the early Middle Ages. The following regularities in the development of criminal-legal regulation are revealed: the appearance of «new» methods of treason and their greater detail; assertion of the principle of collective responsibility in accordance with which all family members of the traitor should be punished. The foreign experience of the regulation of criminal responsibility for state treason has been analyzed. A number of common features of the criminal law of foreign countries from the Criminal Code of Ukraine (foreseeing a special type of exemption from criminal liability, lack of qualifying attributes of state treason) and various (foreseeing in the legislator of the Criminal Code of foreign states the acts covered by the concepts of state treason which are not specified in the Criminal Code of Ukraine; strict punishment for state treason; availability of other conditions for exemption from criminal liability for state treason). The object of the crime «State treason» is determined. It is stated that the crime provided for in art. 111 of the Criminal Code of Ukraine, taking into account its direct object, should be attributed to so-called «multi-objective» crimes, which at the same time cause damage to several groups of social relations, which are alternative and completely independent objects of the corresponding crime. The state of treason is the subject of the crime of state treason, which is clearly defined in the areas in which it can exist (in the field of defense, economy, science and technology, external relations, in the field of state security and law and order). Accordingly, if a citizen of Ukraine, who has provided information to a foreign state, a foreign organization or their representatives that does not correspond to any of the signs of state secrets, is not subject to criminal liability for state treason committed in a way of espionage. The peculiarities of the objective side of the crime «State treason» are analyzed. It is described as a formal crime, indicating that the obligatory indication of the objective side is only a socially dangerous act. It was stated that the transition to the enemy's side and espionage can be committed both by action and inaction; on the basis of a previous proposal by a representative of a foreign state, and on his own initiative, a citizen of Ukraine. State treason committed in a way to assist a foreign state, a foreign organization or their representatives in carrying out subversive activities against Ukraine, is committed both through active and passive actions. It is established that the subject of treason is special. In fact, every person who has a general (physical, convicted or limited convicted person under the age of sixteen) and a special (presence of citizenship of Ukraine) of a crime subject, starting from the President of Ukraine and ending with ordinary residents, can actually commit treason. The presence of the citizenship of another state does not mean that a person automatically loses Ukrainian citizenship, as there is an appropriate procedure for termination of citizenship of Ukraine. However, the rules on the loss of citizenship are difficult to apply in practice, in the absence of a mechanism for confirming the receipt of foreign citizenship, since there are often cases where another state does not recognize its obligation to inform Ukraine of granting its citizenship to one or another person. The peculiarities of the subjective part of the crime «State treason», committed solely with direct intent, are investigated, since the corresponding crime is described as having a formal composition. Direct intent is also followed from its purpose – to cause damage to sovereignty, territorial integrity and inviolability, defense capability, state, economic or informational security of Ukraine. Groups of adjacent syllables of crimes are identified (Article 114, Article 231, Article 232, Article 222-1, Article 338, Art.330, Art. 422, Art.427, Art.429 Art.430 Art.431 of the CC of Ukraine) with the crime of treason as well as their general and, most importantly, demarcation features. A key distinguishing feature should be the purpose of committing state betrayal, and in particular, causing damage to sovereignty, territorial integrity and inviolability, defense capability, state, economic or informational security of Ukraine. Peculiarities of punishment for state treason are analyzed. It has been established that, in relation to persons who committed treason, there may be forms of criminal liability in the form of condemnation with the appointment and execution (serving) of the punishment, as well as the condemnation of conditional non-execution (release from serving) of the punishment. Regarding criminal liability in the form of a condemnation without a punishment, it can not be applied as it would be contrary to the provisions of the current criminal procedural law, in accordance with which, in the operative part of the sentence, if the person is found guilty, the punishment imposed on each of the charges is indicated, which has been certified by the court, and the final measure of punishment chosen by the court. The preconditions for the release from criminal responsibility for state betrayal are defined: the transition to the enemy's side in conditions of martial law or armed conflict is expressed in giving consent to such cooperation; preparation for espionage (receiving a criminal assignment and giving consent to its execution) as well as preparation to render assistance to a foreign state, foreign organization or their representatives in conducting subversive activities against Ukraine (receiving a criminal offense and granting consent to its execution), provided that these acts were committed on the basis of a preliminary task of a foreign state. A release from criminal liability for treason against the state is proposed to be provided in the following cases: 1) if a citizen of Ukraine or a person having simultaneously the citizenship of Ukraine and the citizenship of another state (other states), have ceased the commission of actions (omission to act) aimed at harming the sovereignty, territorial integrity and inviolability, defense capability, state, economic or information security of Ukraine, although the possibility of the crime consummation existed; 2) the national security of Ukraine is not harmed; 3) the state authorities are voluntarily informed of the committed crime.