Journal articles on the topic 'Філософський термін'

Тема свободи є наскрізною для західної філософської традиції. Питання її тлумачення бентежило філософський дискурс Заходу з часів античності, находило свої варіанти у Середньовіччі, трансформувалося в Нові часи. У сучасному вигляді, але в мультиверсному розумінні, представлено постмодерністською філософською традицією. Автор статті порушує питання розуміння поняття «свобода» східною філософською традицією на прикладі раннього конфуціанства. Відзначається, що розуміння теми свободи у філософії у Давньому Китаю докорінно відрізняється від західного. Пояснюється, що терміна «свобода» в давній китайській традиції власне не існувало. Це поняття розумілося філософськими течіями Китаю як само собою зрозуміле, а щодо конфуціанської традиції воно розчинялось у головних для неї питаннях – про природу людину та способи гідної соціальної взаємодії.

Статтю присвячено пошуку підходів до перекладу українською мовою термінів буддійської філософської традиції, пов’язаних з поняттям свідомості. Оскільки точного відповідника західному поняттю свідомості в буддизмі не існує, автор розглядає найбільш наближену до нього групу буддійських термінів, які може бути перекладено як «свідомість/розум/мислення/думка»: «мислення-чітта» (кит. сінь), «свідомість-віджняна» (кит. ши), «розум-манас» (кит. і). Аналіз вживання цих трьох термінів у текстах буддійського канону свідчить про те, що значення кожного з них залежить від контексту і може бути як позитивним, так і негативним. При перекладі у більшості випадків словом «свідомість» набільш доречно перекладати терміни віджняна та чітта, словом «розум» – терміни манас та чітта, і словами «свідомість», «розум» або «мислення» – термін чітта. При цьому останній варіант («мислення») є найбільш адекватним у смисловому відношенні, адже вказує на мислення у найбільш широкому розумінні, що відповідає буддійському вжитку цього терміна.

Метою статті є артикуляція труднощів логіко- лінгвістичного розрізнення термінів «смисл» та «значення». Методологічними засадами є субстанційний і функціональний, феноменологічний і герменевтичний підходи, засади транс- цендентальної семіотики, аналітичної філософії та соціаль- но-структурного аналізу. Дослідження спирається на доробок вітчизняних та закордонних авторів. Наукова новизна полягає в тому, що зроблено спробу окреслити логіко-лінгвістичне роз- різнення термінів «смисл» та «значення; артикульовано увагу, що розрізнення подібних, однак не збіжних філософських тер- мінів сприяє формуванню філософського словника українською мовою; розширення філософського словника українською мовою уможливлює поглиблення вітчизняного філософського дискур- су; розрізнення термінів «смисл» та «значення» увиразнює ана- ліз сенсу життя у некласичних філософських підходах. Висно- вки. Щодо смислу й значення наявні дві тенденції у розумінні взаємообумовленості цих двох понять. Перша з них стверджує тотожність смислу й значення, а друга звертає увагу на те, що вони утворюють певну опозиційність, яка не є яскраво вираженою. Термін «значення» (“meaning”) виникає у серед- овищі англійського емпіризму. Слововжиток цього терміна у середовищі англійського емпіризму є розмитим. Європейці як прибічники функціональної теорії схильні дотримуватися позиції тотожності смислу й значення. Згідно із субстанцій- ним підходом терміни «смисл» і «значення» не тотожні. Термін «смисл» (“sense”), який наділений лінгвістичним та критич- ним значенням і має продовження у сучасному слововжитку, не є однозначно тотожним із терміном «смисл». Щодо перекладу англійського “sеnsе” українською мовою, то його можна пере- класти як «сенс», коли наголошуємо на «чуттєвій» складовій частині. Акцентуючи увагу на логіко-семантичному, когнітив- но-семіотичному чи онтологічному аспекті, перекладаємо його як «смисл». Німецьке “Sinn” варто перекладати як «сенс», оскільки воно має інтенційну спрямованість, яка втрачається, якщо ми перекладаємо його як «смисл/значення». Цей термін тяжіє до англосаксонського коріння із семантикою «бажати», «мати намір», що свідчить про його цільову природу, отже, сприяє зв’язку декількох полюсів смислу.

Мета: проведення історико-філософського аналізу гендерної проблематики у фізичному вихованні та з’ясування сутнісно-змістовної характеристики категорії «гендер» у сфері фізичної культури і спорту. Матеріал і методи: для розв’язання поставлених завдань, з метою узагальнення досвіду науковців, які займаються вивченням проблеми гендерного підходу у навчанні та вихованні, сучасних підходів до розвитку та вдосконалення системи фізичного виховання використовувався комплекс наступних теоретичних методів: аналіз, порівняння, узагальнення, систематизація, теоретичне моделювання. Результати: проаналізовано історичний аспект виникнення гендерного підходу у фізичному вихованні, який має певні відмінності та особливості, що робить його окремим напрямком гендерного пізнання, згідно з яким усі педагогічні та соціокультурні аспекти у фізичному вихованні молоді можуть мати гендерний вимір. Теоретично обґрунтовано потребу виокремлення і трактування гендерного підходу як дефініції в політичному, громадському, соціальному середовищах, указано на його значення для фізичного виховання і спорту та запропоновано для використання в дослідженнях новий термін, що дозволяє його характеризувати як міждисциплінарне та крос-секторальне поняття, екстрапольоване, взаємопов’язане та відповідне розвитку фізичної культури та спорту в країнах розвиненої демократії. Висновки: на основі отриманих результатів дослідження та вже наявних теоретичних і методологічних праць із гендерної проблематики обґрунтовано необхідність і доцільність розробки й упровадження гендерного компоненту у фізичне виховання сучасної молоді як сутнісно новий і прогресивний напрям аксіологічної значущості фізичної культури. Надана змістовна характеристика категорії «гендер» в сфері фізичної культури і спорту в контексті психолого-педагогічних досліджень. Ключові слова: гендер, гендерний підхід, фізичне виховання, фізична культура, спорт, історія.

Олейник А. О. Нова людина в ері технологій. – Стаття.Сучасна філософія, займаючись вирішенням аналізованих нами проблем, не може дійти консенсусу. Метою дослідження є виявлення проблематики інформаційних технологій на основі праць Маршалла Маклуена. Завдання – провести емпіричний експеримент для виявлення перспективи розвитку людини та дослідження поняття «глобальне село», його актуальності у сучасному житті та майбутньому. Стаття розглядає проблематику інформаційно-технічної революції, її розвиток і вплив на сучасну людину. Проведене дослідження висвітлює проблеми, з якими зіштовхується людина протягом життя, новітні філософські поняття, що відображають потенційне майбутнє людини сьогодення та світу навколо неї. Автор наводить власні думки із приводу розвитку інформаційних технологій, вводить новий термін і розглядає людину як частину інформаційно-технологічного світу. Методи розв’язання цього питання включають у себе введення нових законів у існуючих сферах життя людини та тих, що з’явилися із приходом інформаційних технологій. Використання цих методів розширює обсяг філософських вчень і їхню направленість, дає змогу узгодити розвиток технології паралельно з новими введеними законами у сферах сучасного людського життя. З’ясовано, що філософська проблема інформаційних технологій залишається відкритою. У майбутньому актуальність цієї проблеми ростиме, оскільки давно триває перелашту-вання життя суспільства в онлайн-простір, що відбувається завдяки технологіям. Вирішенням поставленої проблеми може стати обмеження впровадження технологій у життя людей. Отже, інформатизація має регулюватися, тобто людству необхідно контролювати її вплив на розвиток, світогляд і відчуття цивілізації. Це допоможе зберегти homo sapiens як у філософському контексті існування, так і у фізичному сприйнятті у сьогоденні та майбутньому.

Простежується взаємопов’язаність грецького та латинського періодів філософії на основі поняття знака. Досліджується зміст і суть цього поняття та витоки науки семіотики. Ключові філософські тези щодо визначення терміну розглянуто на матеріалі творів Августина і Томи з Аквіну. Показано глибинність поняття «знак» з точки зору головних філософських понять. Виділено основні вихідні позиції переходу від греки до латини. Прослідковано вплив попередніх філософів на формування середньовічної філософії. Аналізується питання перцептивності поняття знака. Проводиться зіставлення поняття знака, як воно виявляється у визначеннях Августина та його послідовників. Проводиться аналіз наступних визначень поняття знака у різних філософів середньовіччя. Вказано ряд термінів, дотичних до поняття знака, а саме – поняття аналогії, яке з’являється ще у Аристотеля. Це питання постає як фрагмент проблеми знаків у пізнанні. Виявлено, що Аристотель вкладав у поняття аналогії дещо інший зміст, аніж у нього вкладали філософи середньовіччя, зокрема Тома з Аквіну. Проблема знака постає із першого питання, яке ставить Аквінат у своїй філософії – питання буття як першого пізнаваного. Вказано, що поняття знака цікавило українських науковців ще у Києво-Могилянській академії. Проаналізовано праці сучасних науковців.

Статтю присвячено визначенню сутності прокрастинації як психологічного терміну, в процесі професіоналізації державних службовців. У результаті аналізу наукових джерел зроблений історико-філософський аналіз проблеми прокрастинації. Автором статті наголошено на різних підходах до визначення терміну поведінка. Зокрема поведінку він розглядає як сукупність послідовних учинків або як систему дій людини, як практичну, реальну або реалізовану дію, яка, передусім, є різновидом поведінки, осмисленим комплексом учинків. Також на думку автора вона є процесом зміни станів певних істот, що відповідає їхній внутрішній природі як цілому, або здатністю біологічних індивідів у певний спосіб “тримати” себе, надавати своїй взаємодії з середовищем сталих рис. А іноді вона виступає як осмислена людська характеристика, як здатність до саморегуляції означає спосіб існування, активним чинником якого є усвідомлений волевиявлення самого суб’єкта. Зокрема у статті розглянуті актуальні наукові підходи до визначення термінів. Представлення авторська позиція щодо визначення сутності прокрастинації, як процесу добровільного зволікання виконання важливих справ, у зв’язку з нерозвиненістю вольової поведінки особистості.

Анотація. У статті увагу зосереджено на тому, чи доречно дефініювати поняття «Український світ» з врахуванням дійсної ситуації та наявності в сучасній Україні різних конфесій, що можуть самовизначатись варіативно. Українські академічні релігієзнавці вже звертались до теми «Українського світу» та ситуативно застосовували цей термін в своїх попередніх розвідках. Але осмислюючи позначуване ним, науковці усвідомили, що сам термін «Український світ» потребує більш чіткого визначення. Адже трапляються випадки, коли самому терміну відмовляють в автономності, в наявності у нього дійсного змісту, вважаючи його дзеркальним відображенням «Русского міра». Так само є спроби спростувати дійсність предмету, цим терміном позначуваного. Також є актуальною і проблема усвідомлення «українського світу» релігійними суб’єктами поліконфесійної України, адже деякі з них визначаються в інших світоглядних парадигмах, з інтерпретації яких «Український світ» може й не сприйматись очевидністю. Тому автори ретельніше окреслюють обсяг та зміст поняття «Український світ» в релігійних вимірах. Стаття задовольняє пізнавальну потребу в системному релігієзнавчому аналізі, завдяки якому вдається з’ясувати, яким чином співвідносяться релігійні та конфесійні суб’єкти з культурно-бутійним локусом «Український світ». «Український світ» як поняття має власну сенсово-змістовну структуру, яка відповідає структурі того феномену, який ми цим поняттям позначаємо. Тож у обсяг поняття «Український світ» потрапляють ключові параметри українського ціннісно-смислового універсуму, український історіографічний дискурс, сформульовані українською мовою та висловлені українською культурою світоглядні системи координат, у яких визначається сучасний український громадянин та держава Україна. Різні церкви та релігійні інституції, присутні в сучасній Україні, мали б самовизначатись в координатах «Українського світу». Однак деякі церкви та релігійні інституції співвідносять себе швидше з іншими культурно-бутійними, історично-суспільними локусами. Відповідно таке самовизначення в інших координатах призводить до того, що ці церковні інституції оцінюють сучасні події та й саму державу Україна крізь оптику інших світоглядних вимірів та поводять себе як представники (агенти впливу всередині України) інших локацій. Найпроблематичнішою з таких виявляється історіографічно-ідеологічна локація «Русского міра». Адже ця імперська ідеологема намагається спростувати «Український світ» як адекватне поняття з повноцінним змістом та обґрунтовує сучасну загарбницьку війну Кремля проти України.

У статті розкрито походження слова «інтеграція», яке в античні часи означало «поповнення, відновлення», а процес передбачав об'єднування чого-небудь у єдине ціле і стосувався різних галузей суспільної діяльності. Цей термін нині актуалізовано і в освітній галузі, оскільки глобальний сплеск інформаційних потоків змушує людство шукати нові шляхи засвоєння та інтеграції знань. Мета дослідження – з’ясування філософських засад інтеграції як принципу викладання дисциплін літерату- рознавчого циклу у професійній підготовці вчителів української мови та літератури. У контексті цього дослідження з’ясовано процес пізнання, його сутність, структуру, а також розкрито інтегра- ційну основу викладання дисциплін літературознавчого циклу на основі адаптованих наукових знань, обумовлено інформативний, вольовий і смисловий складники навчання студентів спеціальності «Українська мова та літера- тура». Авторка репрезентувала принцип викладання, який поєднує пізнавальні, практичні та ціннісні аспекти професійної підготовки студентів. Створене відповідно до психолого-педагогічних вимог навчальне середовище передбачає студентоцентрований підхід, забезпечує триєдиний рівень пізнання, діалектичні принципи засвоєння знань та формування відповідних компетентностей. У статті також обумовлено застосування в освітній галузі новітніх філософських ідей, акумульованих у синер- гетиці, ноосферному вченні, загальній теорії систем. Авторка акцентує увагу на моделі сучасної освіти, зорієнтованої на формування планетарно-космічного типу особистості, яка спирається на такі засадничі філософські категорії: універсальність, цілісність, фундаменталь- ність, професійність, компетентність, гуманітаризацію, гуманізацію. Застосування принципу інтеграції у викла- данні літературознавчих дисциплін – це шлях до цілісного, адекватно організованого процесу пізнання, який забезпечує пізнавальний, культурно-світоглядний, прогностичний, аксіологічний, інформаційно-комунікацій- ний складники фахової підготовки майбутніх учителів української мови та літератури.

У статті проводиться науково-теоретичний аналіз правового режиму винаходів, особливостей набуття (оформлення) патентних прав на винаходи, а також об’єм та зміст виключних патентних прав, що випливають з патенту на винаходи у зарубіжних країнах. Загальновизнано, що найбільш поширеним і значущим результатом науково-технічної творчості є винаходи, які мають високу соціальну і економічну значущість, що зумовило необхідність правового регулювання відносин, пов'язаних зі створенням, оформленням і використанням винаходів. Термін «винахід» в людській свідомості відображає реальність, яка існує незалежно від права, оскільки винахід є не правовою, а природно-технічної категорією і створення вина- ходів, а також їх використання не завжди було пов'язане з правовим регулюванням. Терміном «винахід» в технічній, філософської, художньої літератури позначають щось нове, оригінальне (нову технологію, конструкцію). У патентному праві цей термін має вужчий і певний зміст, тому в спеціальній літературі говорять про винахід в технічному сенсі і про винахід як об'єкт правової охорони. Звідси випливає, що особа, яка вважає себе винахідником, офіційно може бути визнана такою тільки в разі отримання патенту на винахід. Цей охоронний документ видається, якщо об'єкт, який просять визнати винаходом, відповідає критеріям для отримання патенту, встановленим законодавством. Набуття (оформлення) патентних прав на винахід вимагає проходження доволі складних формальностей Метою цієї статті є аналіз механізму правової охорони винаходів в зарубіжних країнах з урахуванням уніфікації міжнародного і європейського законодавства в сфері патентного права, а також розкриття особливостей процедури придбання (реєстрації) патентних прав на винаходи в зарубіжних країнах.

The article is devoted to the terminological problem of adequate Ukrainian translation of the Polish term "przedstawienie", which is a generic term to denote visual and abstract works of human intelligence. In the available Ukrainian texts, visual works are usually denoted by the term "ujavlennia", abstract – by the term "poniattia". However, these two species terms still do not have in the practice of Ukrainian word usage an established generic term that generalizes them. In general, there are two versions of the Ukrainian translation of the term "przedstawienie": "predstavlennia" (representation) and "ujavlennia" (idea). Both options from a formal-grammatical point of view have both advantages and disadvantages. Their comparative consideration, involving the experience of using these terms in Polish (for the translation of their English, German and other equivalents) – is the main content of this article. The causes and consequences of differences in the use of the term "representation" in Ukrainian dictionaries – both encyclopedic and specialized, linguistic and psychological - are compared and analyzed. The author attempts to analyze the philosophical aspects of the use of the term "representation" in its relation to representations as concrete (visual) representations and concepts as abstract (non-visual) representations. Analyzing the influences on Ukrainian terminology from the Polish and Russian languages, the author argues in favor of the actual Ukrainian etymology of the term "representation" as a generic term. The Ukrainian language often involves the interchangeable use of the terms "predstavlennia" (representation) and "ujavlennia" (idea) as generic. Also in recent years, there has been a discussion in Ukrainian science about the possible use of the term "image" as a derivative of the term "image". Mostly Russian language influences as a basis for such use are proved. However, arguments are given regarding the priority of using the term "representation" as a generic language in the Ukrainian language. This is closer to the Polish language. The author presents the main arguments of the philosophical discussion on the term "representation", which took place in Polish philosophy.

У статті здійснено аналіз формування основ прав людини в ранніх юридичних текстах і філософських думках. Оскільки концепція прав людини сягає ще самого світанку людської цивілізації, вона закріплена в усіх великих релігіях світу. На перший погляд це поняття видається таким, що асоціюється із сучасним світом, проте його витоки зустрічаються дуже глибоко у вічності. У всьому світі основні релігії, незважаючи на різницю в їх змісті, мають гуманістичну точку зору, яка підтримує права людини. Основи прав людини також укорінені в античній думці й у філософських концепціях природного права та природних прав. У статті досліджується вплив ідей справедливості й прав людини в Стародавньому Єгипті та Близькому Сході, стародавньому Китаї, Класичній Греції, Середньовіччі, в епоху Відродження й епоху Просвітництва. Розглянуто відповідні твори кількох мислителів, включаючи Менція та Платона, зазначено, що в стародавніх писаннях є посилання на основні права людини, хоча цей термін не згадується. Термін «права людини» ввійшов дещо пізніше в словниковий запас людства. Він уперше використаний Томасом Пейном. Протягом століть більшість ранніх філософських теорій природного права зосереджувалася виключно на загальних моральних обов'язках. Зазначається, що боротьба за права людини почалася в західному світі приблизно на початку XIII століття. Однак права, що містяться в Маґна Карті, були не правами людини, а радше політичними врегулюваннями. Суттєвий вплив на становлення концепції здійснили ідеї філософів епохи Просвітництва, для яких спільним було бажання розширити свободу, право користуватися свободою віросповідання й вираження поглядів, право на справедливість і на захист верховенства права. Підсумковий поворот цього періоду, котрий принципово сприяв становленню ідей справедливості й прав людини, настав з американською та французькою революціями. Унаслідок цих історичних подій прийнято низку важливих юридичних текстів, які в подальшому стануть зразками для наслідування під час укладення практично кожного міжнародного договору у сфері прав людини.

Бондар Л. А. Принципи організації навчально-пізнавальної та самоосвітньої діяльності студентів на засадах інтеграції. У статті теоретично обґрунтовано принципи організації навчально-пізнавальної та самоосвітньої діяльності студентів на засадах інтеграції в умовах вищого навчального закладу. Термін «принцип» розглянуто з філософської, психологічної та педагогічної позиції; проаналізовано критерії, за якими згруповано принципи навчання; визначено систему принципів організації самостійної навчальної діяльності студентів в умовах вищого педагогічного навчального закладу.

Термін, а згодом концепція ідеології супроводжували історію гуманітарних наук, зокрема, історію філософії, протягом останніх двох століть. Незважаючи на широко вживане використання дефініції «ідеологія», авторка статті стверджує про великі розбіжності у тлумаченні її сенсу, зокрема у українській філософії, що зробила великий стрибок від радянського філософування одразу до постмодернізму. У статті авторка намагається висвітлити суперечки, що велися навколо цього поняття, наводячи приклади з історії філософі, маючи на меті продемонструвати як цей концепт формувався у роздумах про гносеологічні здібності людини, нанесення на карту поняття помилкової (або хибної) свідомості, про балансування між реалістичним та примарним баченням буття. Висвітлення історії думки, у ході якої (історії) здійснювалося розгортання цих роздумів, має важливе значення для розуміння сучасної філософії. У статті розглядаються ключові позиції мислителів в зазначеній області, від Аристотеля до Дестюта де Трасі, Альтюссера, Фуко, Жижека та ін. і надається означення ідеології в рамках емпіризму, ідеалізму, марксизму, пост­марксизму і пост структуралізму; демонструється кореляція між напрямами та (не)можливістю вийти за межі (не)ідеологічної реальності.

В статті аналізується філософського-богословське вчення св. Луки Войно-Ясенецького про людину як триєдиний психосоматичний організм, що складає органічне ціле у вертикалі підпорядкування: тіла (цілісніості, що включає у себе усі органи, системи) – душі (як сукупності органічних та чуттєвих сприйняттів, слідів спогадів, думок, почуттів, вольових актів) - духу (як розумного, вольового, життєдайного початку) у її внутрішньому трансцендентально-кордоцентричному і зовнішньо-тілесному єстві. Термін "внутрішня людина" визначається через протиставлення "людині зовнішній" як плотській, гріховній, дезорієнтованій і відвернутій від розуму та духу. Поняття "внутрішня людина" розглядається у праксисі протистояння гріху як деяка цілісність у її розумі, серці і духу, що панує над плоттю.

У статті, виходячи з припущення про наявність певних особливостей корпоративної культури сучасного університету, що вирізняють його з-поміж інших організацій, проаналізовано соціально-філософське підґрунтя теорії його корпоративної культури. Зокрема, наведено різні підходи до визначення терміна «корпорація», «корпоративна культура», виявлено певні полемічні міркування стосовно використання феномена корпоративної культури в структурі управління сучасних організацій. Подано визначення категорії «корпоративна культура університету». Розкрито сутність соціокультурного, синергетичного та праксиологічного підходів до дослідження корпоративної культури університету.

У статті наведено визначення предмета «антропокосмічна педагогіка» в сучасному філософсько-педагогічному дискурсі. Запропоновано авторське трактування підходів до експлікації основних термінів і понять антропокосмічної педагогіки і розкриття їх філософсько-освітньої, педагогічної та духовної сутності. Доведено, що в зв’язку з необхідністю сприяти якісному переходу розумної матерії Землі із планетарного стану в стан космічної сили, необхідно забезпечити розселення і розмноження розумної матерії Землі в масштабах Сонячної системи з перспективою виходу на галактичні і метагалактичні простори. Але для цього необхідно реалізувати космічну освіту, а отже, потрібно сформувати концепцію високодуховно-моральної особистості майбутньої високорозвиненої космічно-екзопланетної цивілізації на основі антропокосмічної філософії освіти та педагогіки. Подані змістовні складові нової антропокосмічної концепції і поняття антропокосмічної інформа- ційно-високотехнологічної технічної цивілізації в рамках професійного, феноменально-світоглядного, синергетичних підходів, а також їх синтезу. На основі компаративного аналізу подано основні характеристики нововведених термінів і понять антропокосмічної філософії освіти та педагогіки.

Стаття висвітлює становлення ідеї філософії прагматизму в вітчизняній системі соціального виховання неповнолітніх правопорушників на початку 20-х рр. минулого століття. Зазначено о необхідності розбудови нової концепції виховання через ряд соціально-економічних чинників, що склалися в країні в означений історичний період, орієнтуючись при цьому на зарубіжний досвід. Результатом пошуку альтернативи стали прагматичні ідеї виховання американського філософа і педагога Джона Дьюї, які суттєво вплинули на подальший самостійний розвиток принципово нової системи освіти України. Простежено позитивне ставлення до прагматичної педагогіки вітчизняними реформаторами соціального виховання, що спонукало до розвитку нової педагогічної думки на українському просторі. Зазначено термін «прагматизм», його філософська концепція та ідея у практиці виховання неповнолітніх правопорушників. Обговорено доцільність застосування прагматизму у вихованні неповнолітніх правопорушників означеного історичного етапу дослідження.

У статті розглядаються такі поняття, як «інтегрований підхід», «інклюзивне середовище» й «інклюзивне навчання». Аналізуються різноманітні проблеми інклюзивного процесу в зарубіжній і вітчизняній науці. Виділяються особливості інтегрованого навчання осіб з особливими потребами. Інтеграція осіб з обмеженими фізичними можливостями в суспільство стала провідною тенденцією, яка базується на визнанні їхньої громадської рівноправності. При такому розумінні виділення людей з фізичними порушеннями стає неприпустимим, що й фіксується законодавчо на рівні держави. Ідеї інтеграції реалізуються в контексті суспільного протистояння будь-якому прояву дискримінації. Відбувається відмова від термінів «інвалід», «аномальність», «дефект», замість яких використовуються терміни «людина з інвалідністю», «особливі потреби», «нормалізація» тощо. Нова термінологія спрямована на гуманізацію суспільства й відповідає основній меті інтеграції в суспільство людей з особливими потребами. Аналізуються закономірності, процеси й особливості інтеграції в суспільство людей з особливими потребами завдяки отриманню вищої освіти. Розглянута інклюзія в освітньому середовищі, у професійному навчанні та подальшому прaцевлаштуванні. Аналіз педагогічних, психологічних, філософських теоретичних джерел засвідчує неухильне зростання наукового інтересу до створення освітнього середовища у вищих навчальних закладах, що потенційно гармонізує розвиток фізичних і духовних сил, здібностей, обдарувань особистості, оптимізує реалізацію потенціалу в умовах гуманізації суспільства, формування внутрішньої інтелектуально-моральної свободи людини. Стаття висвітлює організацію навчального процесу студентів з інвалідністю, спрямована на обґрунтування форм і методів пожвавлення їхньої освітньо-пізнавальної діяльності. Окреслено шляхи реалізації освітньої діяльності цієї категорії населення, подано практичні рекомендації, форми й методи гносеологічної діяльності студентів, основою якої став багаторічний досвід автора викладання на факультеті соціальної освіти і психології з використанням різних освітньо- кваліфікаційних рівнів і форм навчання. Стаття спрямована на педагогічних працівників, які забезпечують навчальний процес для молоді з інвалідністю, викладачів різних дисциплін.

Виявлено взаємозв’язок між ідеєю одкровення та преображення. Підставою для цього є реальний вплив «релігійної логіки». Встановлено, що для повновартісного вияву таких філософсько-релігійних ідей вирішальне значення має «темпоритміка». Вона наскрізно здатна єднати названі ідеї з (між)релігійними комунікаціями і міждисциплінарним простором. Унаслідок комплексу зв’язків утворюється «каскад» процесів. Це є свідченням взаємної обумовленості аналізу, елементів синтезу, гармонії, симфонії. З’ясовано недостатню кількість наявних термінів для розкриття обміркованих ідей. У дослідницький процес запропоновано ввести такі поняття, як «міжрелігійна свідомість», «одкровено-знавство» і заново – «релігійну логіку». Виявлено дотичні, сегментні зв’язки з однойменними ідеями у християнськім богослов’ї. Оцінено вплив спадщини українських мислителів (40-х років ХІХ ст. – 60-х рр. ХХ ст.) на розвиток методологічних засад філософсько-релігійних ідей. Охарактеризовано також єдність неоднозначних, різновимірних процесів у методологічному утвердженні обміркованих ідей.

У статті проаналізовано основні елементи сучасної теоретичної концепції постсекулярності в контексті компаративного аналізу з основними положеннями теорії секулярності, зіставлено та проаналізовано різні інтерпретації та різні теоретико-методологічні підходи для дефініціювання постсекулярного суспільства. Проведений ретроспективний аналіз причин та процесу формування постсекулярної парадигми в умовах спостереження неспроможності цілісної реалізації принципів секуляризму. Розкривається кореляція між постсекулярною реальністю та конвергентними процесами, як реакцією на соціокультурні трансформації суспільства. З’ясовано роль екуменічної концепції як одного з основних елементів конвергентних процесів суспільства як відповідь на поширення секулярної ідеології та соціокультурні трансформації суспільства. Здійснений комплексний та компаративний аналіз рефлексивно-критичних поглядів на секулярність, а також окреслений плюралізм інтерпретацій застосування терміна «постсекулярність» у новітній філософсько-релігієзнавчій площині.

У статті здійснено міждисциплінарне дослідження феномену казки та охарактеризовано особливості проведення казкотерапії. Проаналізовано основні класифікації казок, які зустрічаються у арт-терапії. Зокрема, види казок за світоглядним типом: міфологічна, релігійна, наукова, філософська та види казок, за якими здійснюється недирективна взаємодія із дитиною: художні, дидактичні, психотерапевтичні, психокорекційні, медитативні. Проаналізовано широку джерельну базу щодо підходів до виникнення та значення казки у житті людини, починаючи від поглядів давньогрецьких філософів. Досліджено досвід сучасних українських та закордонних теоретиків і практиків арт-терапії, що зосередили свою діяльність навколо актуальних проблем казкотерапевтичних методів роботи. Під терміном казкотерапії розуміються засоби передачі психологічних знань про соціальне становлення особистості за допомогою метафоричних засобів (за Т. Д. Зінкевич-Євстигнєєвою). Визначено, що казкотерапія є одним із найдавніших психологічних та педагогічних методів роботи. Проаналізовано теоретико-методологічні основи казкотерапії, систематизовано найпоширеніші методи роботи з казкою, сформульовано вимоги та основні компоненти казкотерапевтичних занять. Визначено, що казкотерапія є універсальним методом роботи, який найбільш актуальний на заняттях із дітьми дошкільного віку та школярами, однак він може бути дієвим навіть у роботі з дорослими. Обґрунтовано, що казкотерапевтичні заняття найбільш вдало можна організувати під час навчально-виховного процесу у закладах позашкільної освіти, однак, потрібно чітко розуміти мету таких уроків та аудиторію, на яку вони розраховані. Визначено етапи арт-терапевтичних занять у закладах позашкільної освіти, проаналізовано найпоширеніші принципи підбору казок. Доведено, що ефективність організації навчального-виховного процесу на основі казкотерапії безпосередньо пов’язана із дотриманням певного алгоритму роботи, однак вимагає постійного моніторингу та гнучкості. Охарактеризовано правила створення та функціонування середовища для проведення арт-терапевтичних занять.

Стаття присвячена теоретичному аналізу психологічної літератури щодо понять тривоги, тривожності, їх компонентів, рівнів прояву та характерних ознак. Проаналізовано основні теорії у вивченні феноменів тривоги і тривожності. Встановлено, що найбільш розробленими в психології з дослідження тривоги є теорії З. Фройда, А. Адлера, К. Хорні, Е. Фромма. Зокрема, в роботах класиків психології тривога розглядається як прояв неблагополуччя, причиною якого можуть бути несприятливі умови або дитячі психотравми. Сучасні підходи до розуміння тривоги характеризуються термінологічною розбіжністю. Так, тривога розглядається на основі поведінкових ознак, з позицій захисних механізмів, як результат впливу минулого досвіду, як фізіологічна реакція. З’ясовано, що тривожність визначається як складний процес, що містить когнітивні, афективні та конативні реакції в ситуації, що об’єктивно оцінюється особистістю як потенційно небезпечна. Розглянуто класифікації видів і форм прояву тривожності. Розглядаючи тривожність як ситуативну та особистісну, встановлено, що в першому випадку термін використовується для опису неприємного емоційного стану, пов’язаного з напруженням, очікуванням несприятливих подій, а в другому – як переживання особистої загрози, підвищену чутливість до невдач та помилок. Визначено та проаналізовано психологічні особливості юнацького віку: соціальну ситуацію розвитку, основні новоутворення (саморефлексія, усвідомлення власної індивідуальності, поява життєвих планів, готовність до самовизначення, установка на свідому побудову власного життя, розвиток теоретичного мислення, філософська рефлексія, прагнення до абстрагування, широких узагальнень, формування індивідуального стилю розумової діяльності). Розглянуто та проаналізовано деякі причини виникнення і прояву тривожності у студентської молоді.

У статті на основі цілісного ретроспективного аналізу наукової літератури, досвіду діяльності загальноосвітніх шкіл гірської місцевості регіону Українських Карпат увиразнено особливості соціокультурного простору гірської школи як історичного, етносоціального явища та предмета наукових студій. Вказано на те, що проблематика становлення, розвитку та проектування просторів є однією з тих, що найбільш активно розробляються в сучасній психолого-педагогічній літературі. У її рамках чітко виділяється й набуває самостійного статусу тематика еволюції регіональних соціокультурних просторів. Автором наголошується, що у філософських, культурологічних, психолого-педагогічних, соціологічних дослідженнях як фундаментальних, так і тих, які мають прикладний характер, термін «соціокультурний простір» використовується як вихідна категорія, оскільки розглядається як збірний образ, що вміщає все різноманіття існуючої реальності. Акцентується увага, що шляхом теоретичного аналізу джерельної бази та методологічного конструкту дослідження просторової тематики обґрунтовано сутність поняття «соціокультурний простір» як предмет історичних, етносоціальних, освітніх і культурологічних студій, окреслено теоретико-методологічні засади організації соціокультурного простору закладу загальної середньої освіти. Актуалізується використання таких методів дослідження як: пошуково-бібліографічний – з метою вивчення бібліотечних каталогів, бібліографічних видань; контент-аналіз – для з’ясування стану розробленості проблеми, формулювання терміносистеми базових понять і концептуалізації основних положень; аналіз змісту педагогічної діяльності закладів освіти, узагальнення власного досвіду співпраці з педагогами та учнями гірських шкіл.Узагальнено, що просторовий розвиток та аналіз життєдіяльності людей, які проживають у певному соціокультурному просторі постають серед низки актуальних для сучасного суспільства питань. Педагогічна наука послуговується великою кількістю підходів та методів просторового аналізу, що дозволяють досліджувати соціально-педагогічні проблеми та певною мірою сприяти їх ефективному вирішенню.

У статті подано місткий теоретичний опис етапів розвитку наратології як науки від античної поетики до постструктуралістських (постмодерних) різновидів і напрямів, що вивчають наративи загалом і художній дискурс зокрема. Проблемно-хронологічним методом вивчено історичну послідовність зародження, формування та розвитку наратології. Історико-описовий і порівняльний методи допомогли проаналізувати ідеї вітчизняних і зарубіжних науковців і виокремити два основні визначення наукового терміна «наратологія»: у традиційному, вузькому, розумінні наратологія є наукою про сюжетно-оповідні твори; у більш широкому розумінні наратологія постає вченням про розповідь як один із базових способів оформлення, збереження й передачі людського досвіду. Наратологія вивчає наратив як особливий тип дискурсу, процес оповіді/розповіді, у ході якого оповідач розкриває слухачеві певну історію; у широкому витлумаченні наратологія – це не лише частина теорії епічного тексту, а й учення про манеру ведення оповіді як один із базових способів оформлення, збереження та передачі людського досвіду. Становлення науки охоплює три періоди формування: античність, класичний період і посткласичний, або некласичний. Останній характеризує наявність багатьох варіантів вужчих напрямів (лінгвонаратологія, когнітивна наратологія, теорія можливих світів, тематична наратологія, філософські наративні теорії, трансжанрові теорії). Окреслено міждисциплінарний статус науки наратології у філософському, літературознавчому та лінгвістичному ракурсі. Розкрито поняття наративної стратегії як особливого індивідуально-авторського комплексу тактик і прийомів, застосовуваних у художньому творі. Основні хронологічні етапи, характерні риси й представники кожного періоду систематизовані та представлені інфографічно.

У контексті аналізу особливостей конструювання поколінного простору науковцями романтично-гуманітарного підходу виокремлено ідеї пошуку сутності духовно-символічної поколінної єдності і пов’язування історичних подій з конструюванням поколінної реальності. Обґрунтовано необхідність визначення атрибутивних ознак поколінності в працях Вільгельма Дільтея і Хосе Ортеґи-і-Ґассета як теоретичного підґрунтя пізнання феномену поколінності. Здійснено порівняльний аналіз різниці генеалогічних та філософсько-історичних позицій науковців у трактуванні поняття покоління. Виявлено загальні ознаки, за якими Дільтей і Ортеґа об’єднували покоління в групу осіб (єдина “зона” дат народження, історичний досвід у роки становлення, соціальні відносини, спільні культурні тенденції, національні й етнічні форми, мовні особливості, територіальне розташування). Представлено показники поколінної єдності через константи духовної сутності, її ознаки, функціональність, автентичність та ін. Проаналізовано природничі і духовні поколінні антитези в поєднанні життя і досвіду, минулого і сучасного, змінного і незмінного. Визначено, що періоди функціонування поколінь мають обмежений термін за генеалогічним принципом, а соціальні еволюційні курси духовних рухів пов’язані з поколінним хронологічним виміром психічного часу, формою суспільного життя і набутим досвідом (Дільтей), при цьому період домінування покоління сучасників над їхніми пращурами і нащадками обмежується лише п’ятнадцятирічним часовим відрізком (Ортеґа). У результаті аналізу змінних і незмінних констант поколінного феномену з’ясовано, що Дільтей пов’язує особливості еволюційного історичного шляху конструювання духовного світу та історичні знання поколінь, а Ортеґа, навпаки, наголошує на незмінності субстанції духовної суті – “душі і тіла” як психофізіологічного суб’єкта, і ритму історичних змін у світі переплетених життів, колективних вірувань. Зроблено висновок, що трактування сутності динамічних зв’язків поколінь, поглиблені уявлення про перебіг поколінних генетичних процесів, визначені фактори пояснення духовно-символічної єдності поколінь можна розглядати як теоретичне підґрунтя пізнання феномену поколінності науковцями романтично-гуманітарного підходу.

У статті окреслено проблемно-тематичні комплекси, через які в річищі сучасного роману представлено антропоценну проблематику. Визначено термін «антропоцен», експлуатований у річищі англійськомовної гуманітаристики й літературознавчих студій зокрема, а також представлено історію виникнення й функціонування цього поняття в річищі природничих і гуманітарних наук. Досліджено екстралітературні чинники, що вплинули на формування творів, у яких представлено антропоценний погляд персонажів чи оповідачів на світ, цю специфіку розкрито в романі «Міністерство граничного щастя» індійсько-британської авторки Арундаті Рой. Зазначено, що такий погляд визначає незалежний статус природи, утверджує її самобутність, яка не визначається як ресурс для розвитку людства й має цінність суто в аспекті цивілізаційного прогресу. Досліджено, що представлення антропоценних проблем у романах початку ХХІ століття зумовлено значною увагою читачів і суспільства загалом до екологічних проблем, як-от глобальне потепління, зміна клімату, пошуки безпечних джерел енергії. Визначено філософські аспекти роману «Міністерство граничного щастя», проаналізовано транскультурну специфіку твору. Окреслено вплив роману «Сповідь служниці» Марґарет Етвуд на формування антропоценного дискурсу в річищі англійськомовного роману. На матеріалі роману «Міністерство граничного щастя» А. Рой показано, яким способом сучасний роман здатний інтегрувати в себе позалітературні елементи, що визначають його соціальну й епістемологічну значущість. Розвинуто теоретичні підходи Т. Бовсунівської в аспекті дослідження позалітературних елементів у структурі постпостмодерністського роману. Охарактеризовано погляди британських теоретиків літератури на антропоценну проблематику, наголошено на актуальності зазначених проблем для висвітлення в літературознавчих дослідженнях. Антропоценна топіка в літературних творах детермінує перспективний розвиток як компаративістичних студій зокрема, так і сучасної гуманітаристики загалом. Визначено вектори досліджень антропоценної проблематики в літературознавстві, а також форми художньої репрезентації цього явища в сучасному романі А. Рой «Міністерство граничного щастя».

Наукове дослідження проблеми життєдіяльності людини пов’язане із загостренням проблеми збереження і сталого розвитку світу. До кола актуальних і недостатньо осмислених понять, перспективних для сучасного етапу розвитку психологічної науки, зокрема, галузей психології особистості та вікової й педагогічної психології входить і поняття самоздійснення. Метою статті єнауково-теоретична рефлексія міждисциплінарних підходів до дослідження процесу самоздійснення особистості. Встановлено, що у зарубіжних психологічних і філософських словниках термін «самоздійснення» (self-fulfillment) найчастіше трактується як завершений, кінцевий результат самореалізації, повне звершення можливостей особистості. У статті відзначено, що з проблемою самоздійснення семантично пов'язана низка інших понять: всебічний розвиток особистості, самоствердження, самоактуалізація, сенс життя, життєва стратегія, доля. Змістовно близькими і активно науково досліджуваними процесами, особистості є самореалізація та самоактуалізація. У наукових працях класиків марксизму представлена концепція тотальної людини, яка самореалізується в творчій, активній праці, в суспільному житті, культурі, пізнавальної діяльності. Самоздійснення, у значенні самореалізація особистості, ґрунтоване на вільному розвитку і прояві «людської природи». Виявлено, що наукові розробки кола проблем розвитку та вдосконалення людини у вітчизняній психології радянського періоду визначалися діяльнісним підходом. Ідея самореалізації особистості як максимально повного розкриття її творчого потенціалу розкривають в дослідженнях А. Маслоу і К. Роджерса. Вищим рівнем потреб щодо здійснення своїх ідентифікацій: таланту, творчих потенцій, цінностей, смислів, орієнтації А. Маслоу розглядає самоактуалізацію. Відзначене переконання К. Роджерса, що людська природа завжди прагне до безперервного розвитку, до реалізації можливостей людини, до реалізації своїх здібностей. Виявлено, що у наукових дослідженнях реалізацію або втілення, здійснення людини пов’язують із реалізацією «індивідуальних сутнісних сил», або «людської природи». Дослідники в досить різних контекстах намагалися вичленувати специфічний зміст природи особистості. Змістовно забезпечує ідею розвитку і реалізації особистості у динамічному світі поняття особистісного потенціалу. Перспективи подальших наукових розвідок вбачаємо в дослідженні змістовних характеристик та визначенні функційного навантаження особистісного потенціалу у процесі самоздійснення. Ключові слова: самоздійснення, самореалізація, самоактуалізація, особистість, особистісний потенціал, самість, діяльність, стратегії самореалізації, творчий потенціал.

Ключовим питанням, на яке намагається дати відповідь філософська антропологія, є питання про те, чим людина по своїй сутності відрізняється від інших живих істот. Класики цього напряму філософії одним з таких факторів називають рух людського духу, який, виходячи за власні межі, пізнає навколишній світ і, пізнаючи, починає його змінювати, перетворюючи на світ культури. Одними з двигунів цього процесу є діалектика феноменів страху та віри, крізь призму якої ми й проаналізуємо феномен руху людського духу. У статті використовуються екзистенціальні підходи М. Гайдеґґера і К. Ясперса та метаантропологічний підхід пізнього М.Шелера та його розвиток у сучасній українській філософській антропології. Автор розглядає феномен екзистенціально-трансцендентального роз-гортання людського духу як феномен, який виокремлює людину з поміж інших форм життя. Тільки людина має здатність не лише пристосовувати певні елементи навколишнього світу до власних потреб, що ми можемо спостерігати й у поведінці вищих приматів, а й створювати те, чого в світі природи ніколи не було, тобто не лише змінювати форми певних елементів світу природи, а й створювати нові за сутністю артефакти світу культури. Силами, що примушують людину діяти, окрім інших, виступають також феномени страху і віри. Саме дослідженню розгортання людського духу під впливом діалектики названих феноменів, які постають в даному випадку екзистенціалами, й присвячена дана стаття. Страх, як правило, підштовхує людину до дії, а віра задає напрямок руху. Дію ми розуміємо як цілеспрямований рух, але навіть націленість руху не розкриває сутності цього процесу. Найбільш вдалим визначенням, на нашу думку, є термін Г.В.Ф. Гегеля «розгортання» [2, 241]. Ми приймаємо його остільки, оскільки він відображує не лише кількісні зміни притаманні руху, навіть цілеспрямованому, а й, що для нас більш важливо, якісні. Тож можемо стверджувати, що результатом діалектики феноменів страху і віри буде розгортання людського духу. А оскільки цей рух відбувається з позиції крайнього свого емоційного напруження у напряму виходу за власні межі, тобто створенню того, чого не було у світі раніше, то ми можемо назвати цей феномен екзистенціально-трансцендентальним розгортанням людського духу, або ж власного Я. У цьому діалектичному єднанні рисою, яка виокремлює людину серед інших форм життя, виступає феномен віри. Тому для кращого розуміння умов екзистенціально-трансцендентального розгортання окреслимо принципові відмінності феноменів віри й надії. Надалі ми розглянемо цей рух, використовуючи метаантропологічний метод в буденному, граничному та метаграничному вимірах буття людини. Результатом розгортання людського духу, спричиненого дією різних модусів феноменів страху та віри, у буденному бутті будуть: феномени марновірства, довіри, Невпевненості у майбутньому та турботи про близьких; в граничному – заданості, обмеженості, самотності, некомфортності, віри в себе й впевненості в собі; в метаграничному – свободи, любові, співтворчості, віри в Іншого і впевненості в Ньому. Феномен свободи виникає в результаті вибору людиною не просто діяльності чи бездіяльності, а буття чи небуття і в основі цього вибору лежать не інстинкти й інтереси роду, а необмежена воля. Феномен свободи є найважливішим результатом діалектики екзистенціалів страху та віри. У цьому випадку страх і віра будуть не лише формувати феномен свободи, а й виконувати функцію її стримування в певних межах, не даючи свободі можливості перетворитися на феномен волі з її анархічною вседозволеністю. Таким чином, екзистенціально-трансцендентальне розгортання людського духу є не лише тією умовою, що виділяє людину з поміж інших живих істот, а й являється тим фактором, який перетворює людину на особистість, що не лише виробляє артефакти культури, а й створює витвори мистецтва, які несуть відбиток індивідуально-особистісних рис свого творця. Тож екзистенціально-трансцендентальне розгортання духу є не лише необхідною, а й достатньою умовою перетворення людини природної на людину культуротворчу, а отже, на особистість.

Формулювання проблеми. Підготовка до інноваційної діяльності майбутніх фахівців, що на теперішній час є одним з головних завдань освіти, вимагає насамперед обов’язкового опанування понятійним апаратом інноватики, в якій і досі не існує чітко сформованої терміносистеми. На сьогодні існує величезна кількість визначень поняття «інновації» в залежності від сфери застосування результатів інноваційної діяльності. Найчастіше разом з поняттям «інновація» використовують такі споріднені поняття як «відкриття», «винахід», «новація», «нововведення», якими нерідко заміняють «інновацію», вважаючи їх синонімами. «Новація», «нововведення», «інновація» є широко вживаними в україномовних та російськомовних джерелах, при цьому в англомовних джерелах найчастіше поняття «інновація» є загальним та включає в себе всі ці три поняття. Метою статті є семантичний аналіз базових термінів інноватики, аналіз відмінностей в схожих за змістом поняттях, і, як наслідок, формулювання загальних для різних галузей означень понять «новація», «нововведення», «інновація». Матеріали і методи. У дослідженні використовувалися такі методи: аналіз і синтез змісту філософських, культурологічних, лінгвістичних, економічних, технічних, психолого-педагогічних, історичних наукових та методичних досліджень проблеми формування понятійного апарату інноватики; порівняльно-історичний, ретроспективний методи; структурно-логічний аналіз. Результати. Проведений в роботі етимологічний аналіз слів «відкриття», «винахід», «новація», «нововведення», «інновація» (в українській, російській, англійській мовах) надав можливість зрозуміти закладену сутність цих слів на початку їх появи. Окреме дослідження походження пари слів «новація – інновація» на основі аналізу подібних пар латинських слів надало роз’яснення смислового навантаження залучення латинської приставки «in-» до первинного слова. При аналізі україномовних, російськомовних та англомовних наукових праць з інноватики виявилась суттєва розбіжність у використанні основних термінів. Семантичний аналіз понять «новація», «нововведення», «інновація», визначення особливостей використання цих понять у філософії, культурології та економіці надали можливості виокремити співпадіння у смисловому навантаженні та спільні частини формулювань у їх означеннях. На основі проведеного дослідження запропоновано використання термінів «новація», «нововведення», «інновація» в інноватиці, як окремих категорій, та сформульовано загальні означення цих понять для будь-якої галузі застосування. Висновки. Проведене дослідження виявило існування великої кількості розбіжностей, неточностей і протиріч у означеннях понять, невідповідностей термінології в різних мовах. Запропоновані в роботі формулювання загальних означень понять, які відповідають стадіям інноваційного процесу, надають можливість у подальшому розробити онтологічну модель в інноватиці, визначити її структуру та взаємозв’язки між об’єктами, що також має важливе значення для представлення даних в алгоритмічному машино-інтерпретованому вигляді. Формування понятійного апарату, чіткої термінології, формулювання загальних для різних галузей означень базових понять є необхідним етапом становлення та подальшого розвитку інноватики.

Мета статті – виявити основні механізми впливу географічних факторів на формування народної хореографічної культури Тернопільщини. Методологія. Для проведення дослідження застосовано комплекс методів: аналіз літератури, порівняння концепцій, з’ясування відповідності терміна означуваному поняттю (термінологічний метод), узагальнення інформації та ін. Наукова новизна. Вперше обґрунтовано та введено в хореологічний дискурс поняття «фронтир» в значенні зони інтенсивної взаємодії різних культур. Висновки. Географічні умови проживання, детермінуючи особливості художньої культури, зокрема й танців, впливають на формування територіальної ідентичності населення. Географічне розташування Тернопільської області на перетині трьох регіонів (Галичина, Поділля, Волинь), що відрізняються багатьма елементами традиційно-побутової культури, спричиняє ситуацію територіального фронтиру («порубіжжя»). Тема фронтиру в хореографії лишається практично не висвітленою, хоча це питання безпосередньо стосується буття танцю українського етносу і його ролі (як і хореографічної культури) у формуванні ментальності, національного характеру й національної ідентичності. Якщо розглядати фронтир як комплексний, багатогранний феномен, що включає не лише природно-географічні, економічні, господарсько-історичні, а й філософсько-культурологічні, духовно-ментальні аспекти, то цілком закономірним постає і включення художньо-мистецького фронтиру, а у нашому випадку – хореографічного (чи танцювального) фронтиру. Крім того, еволюція змістового наповнення поняття «фронтир» у ХХ ст. при здійсненні його операціоналізації, дозволяє ввести це поняття у хореографічний науковий дискурс. При цьому операціоналізація поняття фронтир у статусі категорії мистецтвознавства ставить питання про його трактування як хореографічного конструкту, тобто концептуальної структури хореографічного наукового знання, й тим самим розглянути як один із смислоутворюючих чинників формування народно-сценічної хореографічної культури.

Дефініція «маньєризм» трактується в мистецтвознавстві по-різному, має різні тлумачення, відмінні за смисловим наповненням, від вузькоспроямваних до розширювальних. Систематизованих спроб експлікації до сьогодні у вітчизняному мистецтвознавстві, на жаль, дуже мало. Бібліографія з художньої культури Європи к. XV – І пол. XVIІ ст. доволі багата, бо це матеріал, дуже плідний як для мистецтвознавчих, так і для культурологічних, філософських досліджень. Не дивлячись на те, що французьке, італійське та іспанське мистецтво цієї доби багаторазово ставало предметом уваги науковців, у переважній більшості випадків аналізувався корпус матеріалу доби Відродження. Але проблема маньєризму в художній культурі означеної доби ставилася в дослідженнях вкрай рідко, і більшою мірою це лише окремі статті. Доба, що йшла за Ренесансом і передувала бароко, – хронологічний відрізок, який є дуже значним для розуміння природи, характеру стильової тканини в мистецькому процесі наступних епох, принципу процесу стильоутворення взагалі, що без осягнення маньєризму неможливо. Цей мистецький феномен пережив своє друге народження в українській науці зовсім недавно, коли йому судилося бути відкритим глядачеві знову, оскільки з’явилися дослідники, які почали вивчати творчість маньєристів, забутих впродовж кількох століть. Але категорія «маньєризм» у працях вітчизняних науковців до сьогодні не була висвітлена в усіх можливих і необхідних аспектах, що і пояснює необхідність її поглибленого аналізу. Дефініція «маньєризм» пропонується дослідниками переважно як означення стилю або течії у художній культурі XVI ст. Але навіть хронологічні межі даного стильового феномену окреслити чітко неможливо, бо їх визначення перебуває в залежності від географічних меж аналізованого феномену. І далі трактування терміну «маньєризм» зазвичай не поширювалося, тоді як насправді він може бути застосований і до інших мистецьких явищ різних художньо-історичних епох, до кризових етапів майже кожної з них.

Проаналізовано проблеми категорійних та державно-управлін- ських аспектів формування національної безпеки. Розкрито сутність терміна “безпека” у процесі розвитку ідей дискурсивної демократії, де він розглядав- ся як “цінність”, певний “суспільний інтерес”, “благо”. Однак, зазначено, що такий підхід не враховує, що поняття “безпека” можна інтерпретувати ширше як категорію філософську, а відтак — і категорію теорії·державної·політики та державного управління. При цьому, визначено, що зростаючий інтерес до ви- вчення сутності поняття “безпека” у контексті її світоглядно-філософського розуміння, залежить від багатьох факторів. Серед яких, зокрема, складність та неузгодженість сучасних процесів трансформації геополітичного та гео- економічного поля, усвідомлення необхідності вирішення глобальних про- блем безпеки та фундаментальних суспільно-політичних та соціально-еко- номічних змін, що останнім часом простежуються у багатьох країнах світу і мають вирішальний вплив на міжнародну та національну безпеку. Доведено, що зміст національної безпеки визначається ступенем захище- ності національних інтересів; станом захисту життєво важливих інтересів особистості, суспільства та держави, довкілля у різних сферах життєдіяль- ності від внутрішніх та зовнішніх загроз; станом захисту національних інте- ресів від різного роду загроз, який досягається завдяки цілеспрямованій ді- яльності органів державної влади та інститутів громадянського суспільства з метою гарантування прав людини та основних свобод, їх прогресивного роз- витку та стабільності конституційного ладу. Разом з тим обґрунтовано, що національна безпека держави полягає не тільки у захисті національних інте- ресів, а й у підтримці відповідних і необхідних умов існування як держави і суспільства, так і окремих громадян. Відповідно, забезпечення таких спри- ятливих умов є необхідною умовою реалізації національних інтересів та цілей.

Стаття присвячена важли­вому питанню історії та теорії держави і права - співвідношенню понять «де-юре» та «де-факто». Особливості методологічної коре­ляції демонструються на істо­ричних прикладах імперій періодів пізньої античності та раннього середньовіччя. Філософсько-пра­вовий дискурс кореляції «де-юре» та «де-факто» криється в фунда­ментальній суперечці двох підхо­дів - чисто юридичного та чисто політологічного (політичного). Перший базується на визначенні ідеального стану справ, тоді як другий відображає реальність з усіма її відхиленнями від ідеального теоретизування. Відтак головна відмінність історико-юридичного тлумачення державної історії, на відміну від тлумачення політоло­гічного, полягає в наявності норм та формальностей, що жодним чином не можуть бути піддані законодавчому сумніву (водночас, вони сумнівні з позицій буденної життєвої практики). Для при­кладу, феномен «імперської» влади полягає у її «вселенському», «сві­товому» масштабі. Цей юридичний «факт» не піддавався жодним сум­нівам ані в нормативно-правовій базі, ані в дипломатичних практи­ках означеної доби. Лише «імперії» могли вважатися «джерелом дер­жавності»; імператори роздавали титули та достоїнства «царів», «каганів», «королів», «князів», «гер­цогів», «графів» тощо. Не дарма термін «суверенітет» походить від латинського поняття «сюзе­ренітет». З огляду на юридичний «факт» імперської наддержавності (імперії сприймались та уявлялись як сукупності-співдружності дер­жав, «царства царств») тільки взаємне визнання імперіями одна одної могло бути інституціональ- ної базою для творення системи міжнародного права. Ця система, відповідно, розвивалась на основі інституту міжнародної право- суб’єктності, де взаємним визнан­ням суб’єктності послуговувались виключно імперії зі «вселенськими амбіціями». Наше визначення сто­сується насамперед Східної Рим­ської імперії (Візантії), Перського царства (Ірану), Кушанського царства (Індії) та пізньоантичної Хань Чао (Китайської імперії). Окремо, перебуваючи в контексті історії міжнародної правосуб’єк- тності, стаття покликана ознайо­мити читачів із триступінчастою методикою обробки історичних фактів (локальні події, міжнародні події, суб’єктивна інтерпретація). Відтак ґенеза української держав­ності (київсько-руської) подається та вписується в контекст опові­дання як локальний аспект міжна­родної історії, що може по-різному інтерпретуватися істориками, політологами та юристами. Теорія візантійського походження юридичних форм Київського князівства має на меті підтвердження невід­повідності політичного (політоло­гічного) та юридичного (істори- ко-правового) розуміння феномену ґенези державних утворень.­

У статті проведено філософсько-правовий аналіз темпорально-просторових координат державотворення і правотворення (правова освіченість громадян). Обґрунтовано, що дотримання встановлених законів громадянами, з одного боку, та державою щодо людини, із другого, є запорукою стабільності в державі. Завдяки цьому формується баланс, що допомагає утримувати державу на певному рівні у правовій системі показників, наближаючи або віддаляючи її від правової держави та громадянського суспільства. Отже, щоби громадяни дотримувалися законів, вони передусім повинні мати можливість ознайомитися з ними; по-друге, іноді людині необхідна консультація-роз’яснення для вчинення або уникнення здійснення певних дій (а вартість професійної консультації юриста не кожний може оплатити); людина має бути впевнена, що держава, через компетентні органи й уповноважених законом осіб, за необхідності, у найкоротші терміни відновить її порушене право та покарає порушників відповідно до закону. З’ясовано, що одним із завдань держави є гарантування дотримання прав і свобод людини. Кожний має право звернутися до компетентних органів за відновленням свого порушеного права. Проте, як відомо, простіше попередити певну подію, ніж ліквідовувати її негативні наслідки. Саме тому одним із пріоритетних напрямів роботи у правовій сфері є підвищення загального рівня правової освіченості громадян. Завдяки цьому чимало людей отримують правові знання, які допоможуть їм уникнути вчинення дій, що суперечать закону, та не допустити порушення особистих прав і свобод, а також знати правові механізми відновлення свого порушеного права. На основі проведеного аналізу доведено, що найбільш ефективним способом впливу на правову освіченість громадян є продумана системна діяльність держави у сфері державотворення та правотворення, яка дає змогу людині відчути себе цінною для держави, своєю поведінкою показати важливість цінностей громадянського суспільства та правової держави для себе.

У статті розглянуті онтологічні аспекти явища, а також концептуальне оформлення терміна в різні культурно-історичні епохи. Особливу увагу приділено тематизації проблем безпеки щодо кожного із зазначених етапів. У сучасному науковому дискурсі розгляд проблем безпеки досить часто обмежується аналізом стану справ в окремих сферах життєдіяльності суспільства. Автор вважає, що зведення поняття безпеки до одного з її видів (національної, екологічної тощо) цілком виправдане з прагматичної точки зору, проте необхідність цілісного, системного осмислення феномена, вивчення самої суті безпеки життєдіяльності та її проявів в історичному розвитку зберігає свою актуальність. Осмислення онтології безпеки, в першу чергу, має на увазі вказівку на темпоральність феномена. По-перше, про неї можна говорити стосовно до минулого, в контексті реакції на небезпеку. Людина, взаємодіючи із зовнішнім світом, пізнає небезпеки, які загрожують її існуванню, і вживає заходів щодо їх запобігання або зменшення. По-друге, у феномені небезпеки укладені майбутні негативні наслідки, він не може не мати суб'єктного характеру. Таким чином, доведено, що поняття «небезпека» і «безпека» є діалектично нерозривно пов'язаними, взаємообумовленими і взаємодоповнюючими. У статті також подається філософська інтерпретація безпеки життєдіяльності соціуму і на цій основі вирішуються питання, пов'язані з обґрунтуванням її як соціального і філософського феномена, аналізуються небезпеки і загрози як атрибути безпеки, прогнозуються тенденції розвитку безпеки життєдіяльності як сучасної галузі знання.Автор робить висновок про те, що розгорнута концепція безпеки знаходиться в стадії становлення. Можна констатувати наявність спектра теоретичних підходів, окремих принципів і ідей щодо визначення сутності феномена безпеки, але вважає необхідним продовжити створення загальної теорії безпеки, систематизуючи і доповнюючи вже сформульовані ідеї і принципи. У зв'язку з цим потрібна рефлексія над логічними, методологічними засадами такої систематизації і формулювання загальнонаукового визначення безпеки.

Барт, Р. (1989). Избранные работы: Семиотика: Поэтика. Москва: Прогресс. Гаєвська, Н. Линченко, М. (2009). Добро і зло в романі Уласа Самчука «Марія». Наукові записки, 85, 123–129. Данилевич, М. (2000). Український образ світу у трилогії У. Самчука «Волинь». Тернопіль: ТДПУ. Джиоева, А. (2019). Традиции семейного романа в отечественной прозе ХХ столетия. Автореф. дис. канд. філол. наук. Москва. Режим доступу https://www.dissercat.com/content/ traditsii-semeinogo-romana-v-otechestvennoi- proze-khkh-stoletiya. Элиаде, М. (1999). Избранные сочинения: Очерки сравнительного религиоведения. Москва: Ладомир. Женетт, Ж. (1998). Фигуры:в 2-х т. Т.1: Палимпсесты. Литература во второй степени. Москва: Изд-во им. Сабашниковых. Затонский, Д.В. (1972). Искусство романа и ХХ век. Москва: Художественная литература. Ильин, И.П. (1999). Интертекстуальность. Современное литературоведение (страны Западной Европы и США): концепты, школы, термины. Москва: INTRADA. 204–210. Кристева, Ю. (2000). Бахтин, слово, диалог и роман. Французская семиотика: От структурализма к постструктурализму. Москва: ИГ Прогрес. 427–457. Кононенко, В. (1991). Словесні символи в семантичній структурі фраземи. Мовознавство.6, 30–36. Копситянська, Н. (2012). Час і простір у мистецтві художнього слова. Львів: ПАІС. Лотман, Ю. (1970). Структура художественного текста. Москва: Искусство. Мегела, І. (2008). Угорський роман 20–30 років ХХ століття. Проблематика. Жанрова структура. Форма оповіді. Київ: Видавець Карпенко В.М. Никольський, Е. (2009). К вопросу о специфике жанра – семейной хроники и его зарождении в русской классической литературе. Вопрос языка и литературы в современных исследованиях: Кирилло-Мефодиевские чтения. Москва. Плетенчук, Н. (2011). Художній феномен сакралізації волинського макротопоса в прозі Уласа Самчука. Питання літературознавства. 83. 163–171. Порохняк, Н. (2009). Роман сімейна-хроніка та сімейний наратив. Волинь філологічна: текст і контекст. 222–230. Самчук, У. (1993). Волинь: Роман: у 3 ч. Т.1: Куди тече та річка. К.: Дніпро. Самчук, У. (1993). Волинь: Роман: у 3 ч. Т.1: Війна і революція. К.: Дніпро. Фатеева, Н. (1998). Типология интертекстуальных элементов и связей в художественной речи. Изв. АН: сер. “Литературы и языки”. 5, 25–38. Шевчук, В. (1992). Улас Самчук та його волинська сага. Українська мова і література в школі. 11–12, 30–32. Bart, R. (1989). Yzbrannye raboty: Semyotyka: Poetyka. Moskva: Prohress. [In Russian]. Hayevsʹka, N, Lynchenko, M. (2009). Dobro i zlo v romani Ulasa Samchuka «Mariya». Naukovi zapysky. 85, 123–129. [In Ukrainian]. Danylevych, M. (2000). Ukrayinsʹkyy obraz svitu u trylohiyi U. Samchuka «Volynʹ». Ternopilʹ: TDPU. [In Ukrainian]. Dzhyoeva, A.(2019) Tradytsyy semeynoho romana v otechestvennoy proze ХХ stoletyya. Avtoref. dys. kand. filol. nauk. Moskva. Retrieved from https://www.dissercat.com/content/traditsii-semeinogo-romana-v-otechestvennoi-proze-khkh-stoletiya [In Russian]. Eliade, M. (1999). Izbrannyye sochineniya: Ocherki sravnitel’nogo religiovedeniya. Moskva: Ladomir. [In Russian]. Zhenett, ZH. (1998). Figury:v 2-kh t. Vol.1: Palimpsesty. Literatura vo vtoroy stepeni. Moskva: Izd-vo im. Sabashnikovykh [In Russian]. Zatons’kiy, D.V. (1972). Iskusstvo romana i ХХ vek. Moskva: Khudozhestvennaya literatura. [In Russian]. Il’in, I.P. (1999). Intertekstual’nost’. Sovremennoye literaturovedeniye (strany Zapadnoy Yevropy i SSHA): kontsepty, shkoly, terminy. Moskva: INTRADA. 204–210 [In Russian]. Kristeva, Yu. (2000). Bakhtin, slovo, dialog i roman. Frantsuzskaya semiotika: Ot strukturalizma k poststrukturalizmu. Moskva: IG Progres. 427–457. [In Russian]. Kononenko, V. (1991). Slovesni symvoly v semantychniy strukturi frazemy. Movoznavstvo 6, 30–36. [In Ukrainian]. Kopsytyansʹka, N. (2012). Chas i prostir u mystetstvi khudozhnʹoho slova. Lʹviv: PAIS. [In Ukrainian]. Lotman, Yu. (1970). Struktura khudozhestvennogo teksta. Moskva: Iskusstvo [In Russian]. Mehela, I. (2008). Uhorsʹkyy roman 20-30 rokiv ХХ stolittya. Problematyka. Zhanrova struktura. Forma opovidi. Kyiv: Vydavetsʹ Karpenko V.M. [In Ukrainian]. Nikol’s’kiy, Ye. (2009). K voprosu o spetsifike zhanra – semeynoy khroniki i yego zarozhdenii v russkoy klassicheskoy literature. Vopros yazyka i literatury v sovremennykh issledovaniyakh: Kirillo-Mefodiyevskiye chteniya. Moskva. [In Russian]. Pletenchuk, N. (2011). Khudozhniy fenomen sakralizatsiyi volynsʹkoho makrotoposa v prozi Ulasa Samchuka. Pytannya literaturoznavstva. 83. 163–171. [In Ukrainian]. Porokhnyak, N. (2009). Roman simeyna-khronika ta simeynyy naratyv. Volynʹ filolohichna: tekst i kontekst. 222–230. [In Ukrainian]. Samchuk, U. (1993). Volynʹ: Roman: u 3 ch. Vol.1: Kudy teche ta richka. Kyiv: Dnipro. [In Ukrainian]. Samchuk, U. (1993). Volynʹ: Roman: u 3 ch. T.1: Viyna i revolyutsiya. Kyiv: Dnipro. [In Ukrainian]. Fateyeva, N. (1998). Tipologiya intertekstual’nykh elementov i svyazey v khudozhestvennoy rechi. Izv. AN: “Literatury i yazyki” 5, 25–38. [In Russian]. Shevchuk, V. (1992). Ulas Samchuk ta yoho volynsʹka saha. Ukrayinsʹka mova i literatura v shkoli. 11–12, 30–32. [In Ukrainian].

У статті розглядаються проблеми становлення інституту семіотики в соціальному праві. Розглядаються питання доктринального семіотичного вакууму, що позначається на правовій політиці повноцінного розвитку соціального права.Автор зазначає, торкаючись змісту терміну «семіотика» (грецькою «semeiotikón»), він від «seméion», що означає знак, ознака, а семіологія, як наука, досліджує властивості знаків і знакових систем, природних і штучних мов. Вчена О.М. Балинська семіотику права пропонує визначати як окремий напрям філософії права, що концептуально охоплює всі основні філософські аспекти (онтологію, гносеологію, аксіологію, антропологію та праксеологію) права як суспільного феномена.Розмірковуючи про дійсність як образ образів, не було б зайвим відмітити позицію Г. Андерса, який зазначає, що образи принципово оприявнюють не зв’язки, а лише вирвані картини світу, отже, коли вони показують світ, вони і його приховують. Зрештою, Г. Андерс зауважує, що сенсаційне сутнісно належить до шаблонів; і не лише тому, що воно їх прикриває і гасить; а й тому, що воно саме тяжіє до перетворення на шаблони.Абсолютизація права, – на думку В.В. Завальнюка, – це теж міф про право як реалізацію справедливості, ідеалу. Міф, що втілив месіанський образ права, який існував на різних історичних етапах, трансформувався і утворив безліч похідних міфів. Ю.Г. Барабаш та В.Л. Федоренко приходять до висновку у тому, що соціальна політика держави в тому числі на конституційному рівні, повинна бути переорієнтована виключно з питання про соціальне піклування громадян на створення умов, коли кожен зможе власними зусиллями гарантувати собі нормальне існування. Схожої позиції притримуються й науковці М.І. Іншин та В.І. Щербина. Вони відмічають, що зазвичай, кінцевими цілями соціальної політики є досягнення рівноваги, стабільності і безпеки життя у суспільстві, цілісності і динамізму його розвитку, забезпечення достатніми матеріальними, організаційними та іншими ресурсами їх прогресу та вдосконалення, а в кінцевому рахунку становлення умов для спокійного життя громадян, їх упевненості у завтрашньому дні. Ключові слова: соціальне право, правова семіотика, соціальна політика, семіотика соціального права, право, як знакова система.

Актуальність пропонованої статті вбачається насамперед у тому, що гуманістичний, людиноцентричний та миротворчий потенціал Загальної декларації прав людини (Декларація), незважаючи на тривалий, 70-річний період її функціонування, ще й досі не використаний повністю. Зокрема, у різних регіонах світу, у різних країнах тривають масові та грубі порушення основоположних прав людини, зафіксованих у цьому документі, навіть у тих державах, які принаймні номінально погоджуються з його положеннями. Тому конструювання механізмів (як міжнародних, так і національних) розширення впливу цього епохального акта, посилення його дієвості залишаються нагальними завданнями не тільки загальної теорії права, а й інших юридичних наук, зокрема й міжнародно-правової науки. У будь-якому разі сказані 10 грудня 1948 р. тодішньою очільницею Комісії Організації Об’єднаних Націй (ООН) з прав людини Е. Рузвельт слова про те, що з прийняттям вказаного документа почалася нова ера в історії людства, зобов’язують до подальшого розкриття невичерпаних можливостей Декларації у збагаченні змісту, охороні та захисті людських прав і свобод. Метою статті є характеристика впливу Декларації на здійснюваний ООН розвиток системи всесвітніх міжнародних стандартів прав людини та юридичних інструментів їх забезпечення і захисту. Основна увага приділяється філософсько-концептуальній інтерпретації базового, стрижневого терміно-поняття цього документа – “права людини”. Додатково обґрунтовується дефініція поняття, відповідно до якої основоположні права людини – це певні можливості людини, які необхідні для задоволення потреб її існування і розвитку за конкретно історичних обставин, об’єктивно обумовлюються досягнутим рівнем розвитку суспільства і забезпечені обов’язками інших суб’єктів. В осно ву цього визначення покладено потребовий дослідницький підхід, обстоюваний автором, починаючи з середини 80-х років минулого століття. Акцентується увага на особливій ролі поглядів професора Г. Лаутерпахта стосовно першого доктри нального проекту Міжнародного білля прав людини, опублікованого ним ще 1945 р. Констатується сучасний, значно збагачений склад вказаного Білля та можливості його подальшого розвитку. Автор робить висновок, що для реалізації Декларації, тобто втілення у соціальну практику встановлених у ній “взірців” прав і свобод, було необхідно, по-перше, трансформувати її принципові положення (викладені – хоча б заради досягнення міжнародного консенсусу – у вельми абстрактній, часто-густо оцінювальній формі), у такі більш конкретні нормативні приписи, які можна було би закріпити в юридично обов’язкових угодах та контролювати їх додержання. По-друге, слід було створити певні інституції ООН, на які покладався б такий контроль. Не забезпечена розгалуженою, досить дієвою нормативно-інституційною системою, Декларація справляла б, у кращому випадку, лише морально-політичний вплив на соціальну практику, на здійснення державної влади у країнах світу, насамперед у державах – членах ООН. Однак самого лише такого впливу було би, вочевидь, замало.

Виступаючи найважливішою складовою загального процесу глобалізації, що базується на різноманітті ноосфери, правова глобалізація справляє суттєвий вплив на розвиток природничих, суспільних і, звичайно ж, філософських наук, і хоча вона всього лише є проявом однієї з безлічі соціогенних функцій ноосфери, вона, своєю чергою, сама по собі здатна надавати домінантний вплив на динаміку процесу глобалізації в цілому. Отже, якщо глобалізація як системна інтеграція цивілізаційних процесів в ноосфері, за своїм завершенням, неминуче повинна привести все інституційні структури, що функціонують на базі різноманіття ноосфери до уніфікації, то згідно з ученням про ноосферу, правова глобалізація, як одна з форм планетарної – розумової і творчої діяльності людини, – це потужний інформаційно-правовий фактор соціогенної природи. Вона активно впливає на еволюцію ноосфери (планети в цілому) на глобальному, регіональному і локальному рівнях її просторової і речової системної організації. Саме тому не викликає здивування, що в процесі соціогенезу в ноосферу, відповідно до явища зворотного зв’язку в складних системах, правова глобалізація детермінує політичну, економічну, культурну та інші види і форми глобалізації. В цьому проявляється самоорганізація процесів у ноосфері як в природній динамічній системі. В основі механізму самоорганізації знаходиться зворотний зв’язок об’єкта управління з суб’єктом управління (ефект зворотного зв’язку – «feed back»), що, як правило, при негативному зворотному зв’язку забезпечує стійкість системи. Однак явище позитивного зворотного зв’язку в ноосфері може викликати лавиноподібний катастрофічний ефект, наслідком якого буде порушення процесу її сталого розвитку та, навіть, руйнування екосоціального фундаменту ноосфери. Тому важливим видається дослідження ролі топологічної двоконтурної моделі ноосфери, яка: а) виникає в процесі геополітичного аналізу концепції ноосфери як цілісної системи; б) у термінах геометрії і топології (відповідно до теорії подібності) має природну двоконтурну – «оболонково-ядерну» структуру, розділену симплексом еквіпотенціальної поверхні; в) відображає фундаментальні ознаки та глибинні властивості об’єкта, його глобальні й локальні просторові характеристики, особливості взаємодії з навколишнім середовищем у дослідженні процесів правової глобалізації. Метою статті є визначення ролі топологічної двоконтурної моделі ноосфери в дослідженні процесів правової глобалізації. Наукова новизна полягає у дослідженні факторів, що сприяють формуванню, функціонуванню та виокремленню топологічної двоконтурної моделі ноосфери в контекстуалізації процесів правової глобалізації. Висновки. Дослідження процесів формування, функціонування та виокремлення топологічної двоконтурної моделі ноосфери в контекстуалізації процесів правової глобалізації може виявитися перспективним та конструктивним напрямом в умовах загальної глобалізації для використання в моніторингу глибинних процесів правової глобалізації, а саме – еволюції системи міжнародного публічного права, досліджень в області конвергенції правових систем і конституційної політичної економіки суб’єктів міжнародного публічного права, а також міжнародно-правового прогнозування та розроблення правових методів попереджувального управління процесами в ноосфері.

Language is commonly believed to be one of the dominant components in the philosophical ideology. The given article is aimed at revealing the linguistic and philosophical foundations of “contextuality” and “context” under the study of occasional speech units on the material of the English language from the standpoint of interdisciplinary holism. Interdisciplinarity is caused by the lack of a unified methodology for the study of contextual synonyms as global phenomena in newspaper and artistic discourses in the contemporary English.Lexical units on the basis of modern newspaper and artistic discourses are studied. “Contextuality” with a reference to modern explorations of linguistic philosophy is explicated. The study of contextual synonyms characterizes the role of linguistic and philosophical knowledge and outlines the prospects for further research in terms of linguosynergetics. The methodological basis contains a combination of general (analysis, synthesis, induction, deduction) and linguistic (componential, logical) methods. The epistemological interpretation of “contextualism” explains the fact that the context is based on pure experience and a priori structures. From the standpoint of anthropology, “contextuality” is composed of three components, which include a cognitive, behavioral and emotional components.There has been made an attempt to study contextual synonyms within the framework of Austin’s language pragmatism. It has been determined that the main prerequisites for contextuality are ready-made scripts and templates of a certain language community. The proposed article confines that the contextual synonyms are formed by the author’s intentions in the artistic style, while the situational synonyms on the material of the English periodicals are formed on the basis of collective beliefs or background knowledge. The main hypotheses of the British and American schools to understanding the concept of “context” are highlighted. Both schools singled the “cultural component” out. It has been substantiated that contextual synonyms activate the pragmatic effect in terms of a language game. The analyzed theoretical sources indicate that the rejection of structural logocentrism in favor of dynamism and linguistic ambiguity becomes a prerequisite for the study of speech phenomena in the realm of linguosynergetics.Key words: contextuality, context, cultural component, language game, pragmatism. Заведено вважати, що мова є одним із домінантних компонентів у філософській ідеології. Реферована стаття покликана розкрити лінгвофілософські підвалини поняття «контекстуальність» і «контекст» у процесі дослідження оказіональних мовленнєвих одиниць на матеріалі англійської мови в умовах інтер-дисциплінарного холізму. Міждисциплінарність викликається відсутністю уніфікованої методики до дослідження контекстуальних синонімів як глобальних феноменів на матеріалі англійської мови. У розвідці досліджуються лексичні одиниці на матеріалі сучасного газетного й художнього дискурсів. Експлікується термін «контекстуальність» з опертям на сучасні розвідки лінгвофілософії. Під час вивчення контекстуальних синонімів характеризується роль лінгвофілософського знання та окреслюються перспективи подальшого дослідження в розрізі лінгвосинергетики. Методологічне підґрунтя містить поєднання загальних (аналіз, синтез, індукція, дедукції) та лінгвістичних (компонентний, логічний) методів. Епіс-темологічне трактування «контекстуалізм» зводиться до того, що контекст ґрунтується на чистому досвіді й апріорних структурах. З позиції антропології «контекстуальності» сприяють когнітивний, поведінковий (біхевіористичний) та емоційний компоненти. У межах Остінського мовного прагматизму про-понується вивчення мовленнєвих феноменів – контекстуальних синонімів. Визначено, що основними пере-думовами контекстуальності є готові сценарії та шаблони певної мовної спільноти. У запропонованій статті з’ясовано, що контекстуальні синоніми, утворені авторськими інтенціями, притаманні радше художньому стилю, в той час, як ситуативні синоніми на матеріалі англомовної періодики утворюються на колективних уявленнях чи фонових лінгвокультурних знаннях. Викладено основні гіпотези британської та американської школи щодо розуміння поняття «контекст». Обидві школи орієнтувались на «культурний компонент». Обґрунтовано той факт, що контекстуальні синоніми є активізаторами прагматичного ефекту у вигляді мовної гри. Проаналізовані теоретичні джерела свідчать про те, що відмова від структурного логоцентризму на користь динамічності й мовної неоднозначності стає передумовою вивчення мовленнєвих феноменів у руслі лінгвосинергетики.Ключові слова: контекстуальність, контекст, культурний компонент, прагматизм, мовна гра.

У статті проаналізовано характерне для лінгвальної дійсності явище переходу мовних одиниць одного стилю в інший. З’ясовано, що терміни в публіцистичних текстах Дмитра Донцова отримують конотативне забарвлення завдяки авторським дефініціям, атрибутивним модифікаторам та використанню численних тропів (метафор, антитез, порівнянь). Доведено, що емоційні тексти Трибуна нації є базою для формування державотвірного світогляду та основою в теоретичному осмисленні сучасних суспільно-політичних проблем. Ключові слова: суспільно-політичні терміни, шовінізм, фанатизм, Дмитро Донцов, конотація. Покликання Список використаної літератури Баган, Олег. Актуальна націософія: теоретичні, культурологічні, геополітичні та історіософські аспекти. Львів: Піраміда, 2016. Баган, Олег. Поміж містикою і політикою (Дмитро Донцов на тлі української політичної історії першої половини ХХ ст.). Київ, 2008. Башнянин, Григорій, Мисловський, Петро, Шевчик, Богдан, і Пасічник, Василь. Українська національна ідея: політико-економічний та історико-соціальний аналіз. Львів: Ліга-Прес, 2018. Гомза, Іван. Суспільно-політичні рухи. Київ, 2018. Грицак, Ярослав. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ – ХХ ст. Київ: Генеза, 1996. Донцов, Дмитро. Дух нашої давнини. Львів–Київ: Накладом Юрія Криворучка, 2011. Донцов, Дмитро. Єдине, що є на потребу. Київ: Діокор, 2002. Донцов, Дмитро. Націоналізм. Вінниця: ДП «ДКФ», 2006. Донцов, Дмитро. Хрестом і мечем. Тернопіль: Рада, 2010. Касьянов, Георгій. Теорії нації та націоналізму. Київ: Либідь, 1999. Квіт, Сергій. Дмитро Донцов: ідеологічний портрет. 2-ге вид. Львів: Галицька видавнича спілка, 2013. Короткий оксфордський політичний словник, за ред. І. Макліна, А. Макмілана; пер. з англ.: В. Сидоров, Д. Таращук та ін. Київ: Основи, 2005. Кузик, Петро. Націоналізм і шовінізм у міжнародних відносинах. 2-ге вид. Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2003. Кузик, Петро. Націоналізм та шовінізм у міжнародних відносинах. Автореф. дис. …канд. політ. наук: 23.00.04. Львів, 2004. Лісовий, Василь. Культура – ідеологія – політика. Київ: Видавництво ім. Олени Теліги, 1997. Манелюк, Юрій, і Чубур Наталія. Сучасні ідейно-політичні течії. Київ: КНЕУ, 2010. Микитюк, Оксана. «Суспільно-політична термінологія Дмитра Донцова як основа українських державотвірних традицій». Куньч, Зоряна, Наконечна, Галина, Микитюк, Оксана, Булик-Верхола, Софія, Теглівець, Юлія. Теорія терміна: конкретизація лексико-семантичних парадигм. Львів: Галицька Видавнича Спілка, 2018, с. 67–90. Новоставська, Оксана. «Парадигматичні відношення (синонімія та антонімія) у філософській термінології творів Івана Франка». Українська мова, № 2, 2013, с. 68–75. Паночко, Михайло. «Українська суспільно-політична термінологія кінця ХІХ – початку ХХ ст.: лексикографічний аспект». Науковий вісник Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Ів. Франка. Серія: Філологічні науки (мовознавство), № 7, 2017, с. 133–6. Панько, Таміла. Від терміна до системи. Львів, 1979. Панько, Таміла, Кочан, Ірина, і Мацюк, Галина. Українське термінознавство. Львів: Світ, 1994. Сосновський, Михайло. Дмитро Донцов – політичний портрет: З історії розвитку ідеології українського націоналізму. Нью-Йорк–Торонто, 1974. Словник української мови, за ред. І. К. Білодіда. В 11 т. Київ: Наукова думка, 1970–1980. Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду. Документи і матеріали. Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2005. Чугуєнко, Михайло. Формування та розвиток ідеології Дмитра Донцова. Автореф. дис. …канд філософ. наук: 09.00.12. Харків, 1998. Шведа, Юрій. Політичні партії: енциклопедичний словник. Львів: Астролябія, 2005. Coleman, Heather, Hrytsak, Yaroslav, Hundorova, Tamara, Zaitsev, Oleksandr and Shkandrij, Myroslav. A roundtable on Myroslav Shkandrij’s Ukrainian Nationalism: Politics, Ideology, and Literature, 1929–1956. DOI: 10.1080/00085006.2017.1319619.

Кожне покоління дослідників прагне розширити обрії методологічного дискурсу тієї чи іншої галузі наукового знання. Науковці, які займаються проблемами музичного мистецтва, спрямовуються, як правило, на більш глибоке розуміння як класичної спадщини, так і процесів, що відбуваються у сучасній музичній творчості, намагаючись, по можливості, уникнути «уторованих шляхів» (особливо якщо це стосується вже опрацьованого в цілому матеріалу). Анастасія Кравченко успішно вписується в означену тенденцію, відкриваючи нове для об’єкта вивчення дослідницьке поле, що і стає у її монографії джерелом нових сенсів камерно-інструментальної музики вітчизняних композиторів постмодерної доби та площиною перехрещення наукових рефлексій щодо аналітичних підходів до явищ, які існують «тут і зараз». Представлений ракурс дослідження – семіологічний аналіз сучасного камерно-інструментального мистецтва України (у сферах композиторської та виконавської творчості) – безперечне надбання авторки, тож актуальність праці А. Кравченко базується на перетині матеріалу дослідження та обраного аналітичного підходу до нього. Звернення до камерної інструментальної творчості вітчизняних митців видається цілком слушним, адже саме ця жанрова сфера ще на початку ХХ століття стала полем інтенсивних новаторських шукань європейських композиторів. У специфічний спосіб ця тенденція реалізується і в нашу «добу синтезів», позначену (подібно до перших десятиліть минулого століття) вищою мірою інтегративності – відтак, цілком логічно рух дослідницької думки спрямований у монографії в інтермедіальну площину. Зауважимо принагідно, що праці з інтермедіальної проблематики складають сьогодні значний пласт досліджень у галузі гуманітаристики – не в останню чергу це пояснюється полівалентністю самого поняття «інтермедіальність», його співвіднесеністю з різними сферами гуманітарного знання (що, власне, й дало підстави Микиті Ісагулову охарактеризувати дефініцію інтермедіальність як «зонтичний термін» [2]). Смисловим ядром дослідження Анастасії Кравченко є «прочитання» і спроба розгадки феномену інтермедіальності крізь призму семіологічного аналізу, головним методом і предметом якого Олександра Самойленко вважає діалог [4, 7]. Тож абсолютно логічно основна ідея дослідниці «розгортається» радіусами діалогічних смислів, простеженням крізь призму семіології діалогічних співвідношень таких понять, як інтертекстуальність – інтермедіальність, синтез мистецтв – інтермедіальність, інтермедіальність – медіальна синергія, – що і стає «визначальним фактором актуалізації макродіалогу семіотико-культурних шарів музичного тексту в горизонтальних і вертикальних проекціях інтертекстуальних та інтермедіальних зв’язків» [3, 7]. Поставивши за мету «семіологічне осмислення специфіки функціонування історико-культурних, інтертекстуальних, інтермедіальних вимірів камерно-інструментального мистецтва України в контексті універсалістичної парадигми постсучасної музичної культури кінця ХХ – початку ХХІ століть» [3, 6-7], Анастасія Кравченко прагне до максимального охоплення у проблемному полі свого дослідження матеріалу, пов'язаного з його темою. У тому чи іншому аспекті до аналітичних спостережень залучено близько двохсот творів понад п’ятдесяти українських композиторів – представників різних поколінь, шкіл, напрямів. Задіяний творчий доробок декількох десятків камерно-інструментальних колективів, розглянуті численні мистецькі форми побутування сучасної камерно-інструментальної музики. Структура монографії концептуально спрямована й відображає динамічний рух авторки до реалізації поставленої мети: від обґрунтування своєї власної позиції щодо досліджуваної проблеми – через різнорівневу аналітику – до узагальнення основних ідей та висновків. «Дослідницька тональність» книги задана вже у Передмові, де констатовано «фрагментарність у дослідженнях українського камерно-інструментального мистецтва в сучасний період його розвитку» [3, 5] та заявлено про намір «проведення комплексного аналізу камерно-інструментального мистецтва України межі ХХ–ХХІ століть із застосуванням інтегративних підходів семіології мистецтва та музичної культурології» [3, 6]. У кожному з чотирьох розділів монографії Анастасія Кравченко демонструє широкий діапазон задіяної спеціальної літератури, постійно перебуваючи в діалозі зі своїми попередниками – авторами наукових праць з питань, дотичних до основної проблематики дослідження. Численні доцільні посилання на фундаментальні філософські, культурологічні, літературознавчі, мистецтвознавчі, музикознавчі праці (список літератури налічує 365 позицій, включаючи близько 40 іноземними мовами) надають теоретичним положенням і висновкам монографії ґрунтовності та достатньої переконливості. Перший розділ «Теоретико-методологічні основи дослідження камерно-інструментальної музики України в контексті семіології мистецтва та музичної культурології» традиційно присвячений аналітичному «огляду літератури» та висвітленню термінологічних аспектів проблеми. У другому розділі («Феномен камерно-інструментального мистецтва на зламі тисячоліть: семіологічні виміри») починають звучати «живі голоси» творців феномена, що вивчається – «дійових осіб» сучасного музичного процесу. Звернення до матеріалів з мистецьких веб-порталів та авторських інтернет-блогів, цитати з діалогів М. Нестьєвої з В. Сильвестровим, А. Луніної з Г. Гаврилець, Л. Грабовським, В. Степурком, З. Алмаші, О. Найдюк з Н. Сікорською, Ю. Погорецьким та ін., фрагменти власних бесід А. Кравченко з композиторами та виконавцями (Ю. Гомельська, К. Цепколенко, С. Азарова, В. Ларчіков, О. Веселіна) – створюють «ефект присутності», причетності до сучасного музичного процесу, який демонструє, за словами Ніни Герасимової-Персидської, «надзвичайне розширення самого поняття музика» [1, 5]1. Як результат, через узагальнення солідного масиву наукової інформації, доповненої власними умовиводами на основі емпіричних спостережень та теоретичних міркувань Анастасія Кравченко обґрунтовує авторський підхід до розробки типології інтермедіальності в музиці2, виявляючи «три базових рівня медіальної взаємодії за принципами: медіального синтезу, медіальної транспозиції та медіальної синергії» [3, 90]. Презентована типологічна класифікація інтермедіальних зв’язків музики включає взаємодію кодів і текстів культури, належних до мистецької та позамистецької концептуальних сфер. Фактично кожне теоретичне положення роботи підтверджується у третьому («Сучасна українська камерно-інструментальна музика: жанрово-стильові та міжвидові інтерференції») та четвертому («Естетика ансамблевого виконавства в культурному контексті України на порубіжжі ХХ–ХХІ століть») розділах монографії посиланнями на конкретні артефакти композиторської та виконавської творчості, події концертного життя тощо (при такій насиченості тексту іменами, назвами – творів, фестивалів, ансамблів – значною підмогою для читача міг би стати довідковий «навігатор» у вигляді іменного та інших покажчиків). Цінною рисою є залучення різних контекстних аспектів досліджуваної проблематики. Насамперед, це історична палітра європейської та традиції вітчизняної камерно-інструментальної творчості, панорама розвитку українського камерно-інструментального ансамблю (включаючи композиторів та виконавців діаспори) у суто мистецькому та в соціокультурному вимірах, з акцентом на динаміці тематичної, образно-смислової, жанрово-стильової сфер камерної інструментальної музики «від класики до авангарду» [3, 55], з виходом в інтертекст сучасної української та ширше, європейської художньої культури. Предмет дослідження набуває, таким чином, стереоскопічного виміру. В результаті камерно-інструментальне мистецтво України постмодерної доби постає як певна цілісність, всередині якої відбуваються різновекторні процеси оновлення у композиторській (жанри, стиль, форми, специфіка музичної мови і засобів виразності, семіотика сучасної нотної графіки) та у виконавській (інтерпретаційна багатоликість, режисерські ініціативи, введення поліхудожніх ефектів тощо) творчості. На прикладах творчої співпраці композиторів (Є. Станкович, В. Сильвестров, В. Рунчак, А. Загайкевич, Л. Юріна, А. Томльонова, А. Шмурак та ін.) і виконавців (дуети «Kiev Рiano Duo», «Duo Violoncellissimo», «Senza Sforzando», ансамблі «Київські солісти», «Нова музика в Україні», «MusClub», «Artehatta», «Ensemble Nostri Temporis», «Electroacoustic’s ensemble», Ансамбль нової музики «Рикошет» та ін.) дослідниця доводить, що смислове призначення (семантична наповненість) камерно-інструментальної творчості урізноманітнюється впливом нових музичних технологій, оновленням музичної програмності за рахунок зростання виконавсько-театральних ефектів, ігровою організацією концертного простору та ін. – саме так репрезентовано у книзі новий «образ» вітчизняного камерно-інструментального мистецтва. Важливими є й ретельно розглянуті на сторінках монографії (розділ 4) деталі сучасного музичного життя (зокрема, не відомі широкому загалу подробиці організації мистецьких фестивалів, реалізації поліхудожніх проєктів, факти креативного використання концертних майданчиків, створення «синестетичного» діалогічно-комунікативного простору, ігрові стратегії тощо), урахування яких дає можливість презентації «цілісних семіотичних комплексів у сумісній дії музики, живопису, відео-арту, балет-пластики, різноманітних відео-проекцій <…>, веде до створення нових культурних контекстів та активізує міжвидовий діалог у інтеракціональному, інтермедіальному просторі нової музики» [3, 259. Курсив автора. – В. Р.]. Користуючись словами Юрія Чекана, йдеться про «ознаки нової парадигми історичного музикознавства, що відходить від “опусоцентризму” та наївної описової емпірики та орієнтується на гуманітаристику й концептуальність» [5, 283]. Підсумовуючи проведене дослідження, Анастасія Кравченко доводить на прикладі камерно-інструментального мистецтва важливість інтермедіальних стратегій композиторського і виконавського мислення як провідних у художній творчості кінця ХХ – початку ХХІ століть, і, відповідно, – значення «культурсеміологічної концептосфери сучасного музикознавства» [3, 260], що «окреслює нові семіологічні напрями і критерії дослідження музичних артефактів <…> й висвітлює медіальні перспективи мовно-знакової еволюції музики в цілому» [3, 262]. Актуальність появи дослідження, наукове значення якого полягає у розширенні концептуального діапазону семіотичних підходів у вивченні музики як специфічної моделі світу, як «філософії, що звучить» (О. Клюєв), не викликає сумніву. Запропоновані Анастасією Кравченко параметри аналізу явищ музичного мистецтва можуть розглядатися як нові дискурси сучасного мистецтвознавчого та культурологічного пізнання. Природно, що складність поставлених у монографії завдань провокує певні дискусійні моменти. Так, викликає подив «відмова» сучасним мистецтвознавцям (в тому числі музикознавцям) у причетності до розробки інтермедіальної проблематики. В той же час, на сторінках книги відчутно бракує, на нашу думку, присутності імені Світлани Маценки – літературознавиці й філологині, яка протягом останніх років активно займається проблемами інтермедіальності, концентруючи увагу саме на інтегративному потенціалі музичного мистецтва3. У списку використаних джерел відсутні, на жаль, праці Олександри Самойленко, у яких викладені основоположні методологічні орієнтири сучасного музикознавства: монографія «Музыковедение и методология гуманитарного знания. Проблема диалога» (Одеса, 2002) та «Лекции по музыкальной семиологии» [4]. Прикрасою бібліографії рецензованого дослідження могли б стати і статті музикознавців Олени Зінькевич, Марини Черкашиної-Губаренко, Лариси Неболюбової, Юрія Чекана та ін.4, у яких автори безпосередньо торкаються проблем інтермедіальних зв’язків музики, по суті, інтегруючи парадигму синтезу мистецтв до більш широкої концепції інтермедіальності. Важко погодитись із тим, що для вітчизняного музикознавства проблема інтермедіальності поки що ледь не terra incognita (саме так сприймаються твердження на сторінках 65, 67, 68-69 і далі, аж до Післямови – с. 261). Розуміючи неможливість «осягнути неосяжне», вважаю все ж таки, що праці названих авторів потребують обов’язкового осмислення і ніяк не можуть ігноруватися дослідником, який займається проблемою інтермедіальних зв’язків музичного мистецтва. Книга Анастасії Кравченко написана «дисертаційним» стилем: текст наповнений (а місцями переобтяжений) складною науковою термінологією – час від часу доводиться повертатися до окремих речень і абзаців, щоб осягнути («розкодувати») сенс прочитаного (адресація «широкому колу читачів», як зазначено в анотації, безумовно, є перебільшенням). Прикро, що до тексту книги вкралися окремі вади термінологічного та стилістичного характеру. Зокрема, маємо на увазі «неологізми» на кшталт неотрадиція (с. 133), недоречне використання терміну камералістика (с. 17), а також некоректність визначень біобібліографічний (біобібліографічний рівень вивчення – с. 14; біобібліографічне дослідження – с. 17, 23, 25; біобібліографічна розвідка – с. 16; біобібліографічна праця – с. 20 тощо) та органологічний (нормативні органологічні параметри жанру – с. 30; органологія кількісних і якісних параметрів жанрів камерно-інструментальної музики – с. 93; органологія жанрових моделей – с. 139; органологія камерного жанру – с. 147 тощо). Збивають з толку, порушуючи логіку викладення, безособові речення, які починаються словами «Тобто…», «Адже…», «Оскільки…», «А саме…» і мали б бути підрядними синтаксичними конструкціями. Наявна в тексті й традиційна калька з російської: майже на кожній сторінці зустрічаємо «даний твір», «дана монографія», «дані тенденції» і т.д. Подібні недоліки, звичайно, не рідкість на сторінках сучасних наукових видань, але звикнути до них або їх «не помітити» – неможливо… У цілому вважаємо рецензоване дослідження достойним синтезуючим результатом наукової та творчої діяльності його авторки. Монографія Анастасії Кравченко – серйозна, інформативно насичена інтердисциплінарна праця, яка має безперечну наукову цінність, оскільки виводить проблему аналізу музики на новий культурологічно-філософський рівень, що цілком резонує з актуальними запитами сучасності. Семіологічний аналіз камерно-інструментального мистецтва України на межі ХХ–ХХІ століть переконливо демонструє безмежність горизонтів, що їх відкриває досліднику музика – мистецтво глибинних смислів, закодованих у звуках-знаках.

У сучасному мистецтвознавстві все частіше спостерігаються процеси диференціації та науково-термінологічної інтеграції. Монографія Оксани Фрайт безпосередньо пов’язана із глобальним еволюціонізмом гуманітаристики, де музично-вербальна емінентність розкривається через взаємозв’язки й взаємовплив музики й слова у програмних фортепіанних композиціях, вокальному мистецтві, «музичній» прозі. Аналізуючи специфіку музичної програмності, у монографії особливої уваги заслуговує музична номеносфера, музично-вербальна емінентність (термін Г.-Ґ. Ґадамера) – кроскультурне взаємовивищення та взаємопрезентування музики і слова, музичного мистецтва і літератури. Спираючись на концепцію відомого американського літературознавця Стівена Пола Шера, запропоновано авторський принцип емінентних зв’язків музики й слова у різних вимірах: від традиційного (програмова музика, вокальна музика), крізь менше вивчені («музична» проза, музична критика й публіцистика письменників), до невивчених раніше (белетристика музикантів, музичних ідіом у статтях про образотворче мистецтво, проекція музичних заголовків літературних творів на їхній художній зміст). Зразки програмової української фортепіанної музики отримали оригінальне визначення з лексемою «музична номеносфера літературних заголовків». На основі порівняльного аналізу поезій С. Чарнецького та П. Карманського з тотожними музичними заголовками запроваджено нові термінологічні диференціації музичного екфразису у літературній творчості. Музично-вербальна емінентність презентована з наскрізними творчими «конструктами». Універсальним принципом, звичайно, представлено мімезис. Ментально-художня основа музично-вербальної емінентності визначена національним пісенним фольклором. Антиципаційна дуальність музично-вербальної емінентності ґрунтовно підкріплена музично-критичними письменницькими спробами й літературно-публіцистичними надбаннями митців, які свій творчий досвід перенесли у музичні заголовки, що, в свою чергу, виокремило номеносферу як особливий індикатор вербальної «музикалізації». Така послідовність спрямовує реципієнтів (слухачів, виконавців, читачів і дослідників) до герменевтики музично-вербальної емінентності. Хоча емінентні тексти завжди володіють певним авторитетом, їхній смисловий потенціал довершений, вони є зразками, до яких постійно звертаються. Тому у монографії представлені музично-літературні зразки відомих митців І. Франка, О. Олеся, М. Лисенка, С. Людкевича, А. Кос-Анатольського, Н. Нижанківського. Вищесказане зумовлює актуальність теми представленої для рецензування монографії О. В. Фрайт «Музично-вербальна емінентність: виміри та парадигми» [1]. Об’єктом свого дослідження О. В. Фрайт визначає експліцитні та імпліцитні прояви музично-вербальних діалогів у просторі української культури. Відповідно, мета монографії сформульована автором на рівні спроби долучитися до «дискурсивної поліфонічності», спирається на музикознавчі й суміжні естетико-філософські, культурологічні, мистецтвознавчі, літературознавчі, мовознавчі наукові джерела для доведення емінентних результатів взаємодії музики й слова в кількох органічних сполученнях-вимірах. [1, 9]. Визначена О. В. Фрайт мета дослідження зумовлює структуру монографії, що складається з п’яти розділів, які послідовно розкривають сутність музично-вербальної емінентності на зразках фортепіанної і вокальної музики українських композиторів, української «музичної» прози, музичній критиці й публіцистиці українських митців. У першому розділі монографії О. В. Фрайт актуалізується науково-джерельна база з проблем програмної музики в аспекті мистецтвознавчого дискурсу. Другий розділ монографії О. В. Фрайт зосереджений на виявленні музично-вербальної емінентності в українській вокальній музиці, де симбіоз музики й поезії знаходить оригінальне втілення в творчості І. Франка, О. Олеся та А. Кос-Анатольського, Н. Нижанківського, М. Лисенка, С. Людкевича. Емінентний вимір української «музичної» прози розкривається у третьому розділі монографії, підкріплюючись зразками малої прози Д. Віконської, В. Домонтовича, У. Кравченко. Парадигми музично-вербальної емінентності характерні й для музичної критики й публіцистики, що ґрунтовно презентовано у четвертому розділі монографії. Особливу увагу привертає звернення авторки до емінентності музичної номеносфери на матеріалі літературної творчості С. Чарнецького у п’ятому розділі монографії. Сказане визначає практичну цінність рецензованої монографії О. В. Фрайт «Музично-вербальна емінентність: виміри та парадигми», задану органікою входження її матеріалів до курсів теорії та історії культури, музичної культурології, історії мистецтва у вищій ланці музичної, культурологічної та мистецької освіти України.

Статтю присвячено теоретичному аналізу концепту справедливість та його ролі в контексті психологічних досліджень у гендерній психології. Проведений науковий пошук засвідчив існування різних підходів до розуміння змісту та сутності поняття справедливості у гуманітарних науках. Осмислення цього концепту залежить від історичної епохи, соціально-політичного устрою, економічних факторів функціонування суспільства. Показано існування взаємозв’язку між мораллю, правом та справедливістю як базовим принципом взаємодій людей у суспільстві. Критерієм справедливості часто виступала рівність. Виявлено, що в різні історичні епохи панував принцип справедливої нерівності, коли одні мали привілеї, а інші були їх позбавлені. Особливо гостро це стосувалося представниць жіночої статі. Зазначено, що у філософії справедливість позначається як вищий принцип людського життя й основа для автономії і розвитку особистості. Визначено, що поруч із поняттям справедливість для філософської та психологічної науки важливим є концепт соціальна справедливість, який пояснює процес справедливої взаємодії між людиною і суспільством. Простежується, що у межах соціальних подій ХХ століття відбувся зсув парадигми розуміння принципів справедливості від «рівних можливостей» до «рівних результатів». Обґрунтовано, що дотримання гендерної рівності не може відбуватись без опори на принцип соціальної справедливості, зокрема, гендерної справедливості. В Україні на законодавчому рівні утверджена гендерна рівність і вимоги до її дотримання. Визначено, що сутність гендерної справедливості пов’язана з рівноправ’ям і справедливістю у розподілі благ та відповідальності між чоловіками і жінками. Підкреслено, що вивчення впливу психологічних і соціальних чинників на розгортання гендерної справедливості здійснюється у межах гендерної психології з використанням гендерного підходу. Стверджується, що використання принципу гендерної справедливості веде до становлення гендерної рівності. Література Аболіна, Т.Г. (2012). Теоретичні та соціокультурні передумови виникнення прикладної етики. В.І. Панченко (Ред.), Прикладна етика (с. 5–41). Київ : Центр учбової літератури. Августин, А. (1998). О граде Божием. Книги ХІV–ХХІІ. Творения. (Т. 4.) Киев : УЦИММ-пресс. Аквінський, Т. (2003). Коментарі до Арістотелевої «Політики». Київ : Основи. Арістотель. (2000). Політика. Київ : Либідь. Бендас, Т.В. (2006). Гендерная психология. Санкт-Петербург : Питер. Бутенко, А.П. (Ред.). (1988). Социализм: социальная справедливость и равенство. Москва : Знание. Власова, О. (2009). Гендерное равенство как ресурс теории справедливости. Грані. Філософія, 5(67), 67–69. Режим доступу: http://eadnurt.diit.edu.ua/jspui/bitstream/123456789/995/1/F-6.pdf Власюк, Ж.І. (2015). Виховання почуття справедливості у молодших школярів у позаурочній діяльності. Житомир : ЖДУ ім. І. Франка. Гегель, Г.В.Ф. (2004). Феноменологія духу. Київ : Основи. Гулевич, О. (2011). Социальная психология справедливости. Москва : Изд-во «Институт психологии РАН». Данильян, О.Г. (Ред.). (2005). Философия права. Москва : Изд-во Эксмо. Дынник, М.А. (Ред.). (1955). Материалисты Древней Греции: собр. текстов Гераклита, Демокрита, Эпикура. Москва : Государственное издательство политической литературы. Загальна декларація прав людини. ООН. (1948). Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_015#Text Закон України «Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків». (2005). №2866-ІV. Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2866-15#Text Кант, И. (2000). Лекции по этике. Москва : Республика. Кашников, Б.Н. (2001). Концепция общей справедливости Аристотеля: опыт реконструкции. Этическая мысль. Москва : РАН, Институт философии. Клочек, Л.В. (2019). Психологія соціальної справедливості у педагогічній взаємодії. (Дис. д-ра психол. наук). Київ. Конституція України. (1996). Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws Манхейм, К. (1994). Идеология и утопия: Диагноз нашего времени. Москва : Юрист. Маркс, К. & Энгельс, Ф. (1961). Сочинения. Москва : Государственное издательство политической литературы. Марценюк, Т. (2019). Інтеграція гендерної складової в аналітичні матеріали. Київ : МФ «Відродження». МОЗ розіслало в Telegram сексистські постери про карантин. (2020). Режим доступу: https://zmina.info/news/moz-rozislalo-u-telegram-seksystski-postery-pro-karantyn/ Мор, Т., & Кампанелла, Т. (1988). Утопія. Місто сонця. Київ : Видавництво художньої літератури «Дніпро». Оганесян, А.К. (1990). Равенство и справедливость (концепции Д. Роулса и Д. Белла). Москва : Изд-во политической литературы. Потапова, О. & Салахова, Я. (2018). Від дискримінації до гендерної справедливості. Київ : МОМ. Під час пандемії жінки частіше потерпають від домашнього насильства. (2020). Укрінформ. Режим доступу: https://www.ukrinform.ua/ Платон. (2000). Держава. Київ : Либідь. Рогожа, М. (2009). Соціальна мораль: колізії мінімалізму. (Монографія). Київ : Парапан. Руссо, Ж.-Ж. (2016). Эмиль, или о воспитании. Москва : Литрес. Сидоренко, І. (2014). Історичні інтерпретації принципу справедливості. Культура і сучасність, 5, 8–12. Сумченко, І.В. (2012). Філософські концепції справедливості: особливості інтерпретації. Філософія і політологія в контексті сучасної культури, 4(2), 212–218. Ткалич, М. (2011). Гендерна психологія. Київ : Академвидав. Тофтул, М. Г. (2014). Сучасний словник з етики. Житомир : ЖДУ. Фальковська, Л.М. (2011). Справедливість як предмет соціально-психологічного дослідження. Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави, 11, 290–299. Цыганкова, Г.П. (2009). Психология гендерного воспитания в высшем колледже. Минск : МГВРК. Шведова, Н.А. (2002). Просто о сложном: гендерное просвещение. Режим доступa: http://www.owl.ru/win/books/easygender/part1_2.html Шевченко, З.В. (2016). Словник ґендерних термінів. Черкаси : видавець Чабаненко Ю. Bryson, V. (2007). Gender and the politics of time: feminist theory and contemporary debates. Bristol, UK : The Policy Press. Burn, Sh. (1995). The social psychology of gender. McGraw-Hill Humanities. Locke, J. (2003). Two Treatises of Government. Cambridge : CUP. Popper, K. (2020). The Open Society and Its Enemies. Princeton : PUP. Foucault, M. (1985). The History of Sexuality. Chicago : University Press. Hobbes, Th. (2008). Leviathan. Oxford : Oxford University Press. Rawls, J. (1971). A Theory of Justice. Cambridge : Mass. Valdeavilla, E. & Manapat, F. (2001). Breaking New Grounds for Women's Empowerment. Manila : NCRFW.