Academic literature on the topic 'Форми реалізації та застосування правових норм'

Стаття присвячена історико-юридичному аналізу діяльнісної форми фіксації українського правового звичаю. Виконано спробу теоретичного обґрунтування діяльнісної форми правового звичаю на базі емпіричного матеріалу. Правовий звичай постає у суспільній реальності внаслідок дій чи бездіяльності учасників правовідносин, а згодом фіксується у певній формі. Діяльнісна (поведінкова) є першою серед цих форм і притаманна усім звичаям без винятку навіть тоді, коли паралельно з нею вони набувають інших форм (усних і письмових). Досліджено символізм діяльнісної форми українського звичаєвого права, який посилював його чинність у суспільстві внаслідок покращення застосування та реалізації відповідних норм. Діяльнісна форма правового звичаю мала властивість ускладнюватися та набувати набувати яскравого, символічного чи обрядового вираження задля кращого закріплення у пам’яті суспільства. Проаналізовано фіксацію правових звичаїв у ритуалах, обрядах та інших символічних діях. Завдяки яскравій символічній формі норма чи навіть інститут звичаєвого права передавався наступним поколінням, не потребуючи при цьому письмових записів. Висвітлено діяльнісні форми фіксації правових звичаїв у копному та козацькому праві. З’ясовано символічні форми здійснення пропозиції укладення шлюбу, виконання процесуальних дій, укладення договорів тощо. Досліджено звичаї закладу, могорича, побратимства, ініціації, обрання кошового отамана, сватання, звільнення злочинця дівчиною та ін. Однак не кожен правовий звичай набував саме символічної форми, як і не кожна символічна дія містила у собі звичаєво-правову норму. Ритуали, обряди й інші символи були не тільки формою фіксації, але й часто засобом реалізації відповідних норм українського звичаєвого права. У підсумку зазначено, що діяльнісна форма фіксації правового звичаю була найбільш поширеною та дозволяла виявити його чинність в суспільстві навіть за відсутності фіксації в інших формах. Існує не тільки можливість, але і необхідність діяльнісної форми фіксації правового звичаю, адже діяльнісна форма утворювалася та розвивалася в унісон із самим правовим звичаєм. Усні та письмові форми фіксації українського звичаєвого права виникали згодом і паралельно з діяльнісною формою, доповнюючи її.

Стаття присвячена висвітленню у загальнотеоретичному контексті окремих аспектів організації процесу правозастосування як категорії особливої форми реалізації права, що полягає у державно-владній реалізації правових приписів, своєчасність та активність котрих якісно позначається та впливає на формування і розвиток інституцій громадянського суспільства. Усвідомлено розуміння такої багатоаспектної категорії, як правозастосування, та його проблематику на сучасному етапі державотворення, де одним з основних завдань постає підвищення якості впровадження нормативно-правових актів. Зауважується, що застосування права викликано певним комплексом об'єктивних і суб'єктивних обставин, які зумовлюють спрямовану на реалізацію норм права і здійснювану у спеціально встановлених формах державно-владну діяльність органів держави та місцевого самоврядування. Наголошується, що правозастосування є один зі способів державно-правового впливу на суспільні відносини, їх регулювання, відповідно до якого здійснюється таке державне управління у соціально-правовому середовищі. Підкреслюється, що зміст правозастосовчої діяльності можливо розглядати з позицій інтелектуально-вольових характеристик: пізнання, відображення, аналіз, синтез, правове мислення, конструктивні функції тощо. Указується на завдання суб'єктів правозастосування, серед яких - співдіяльність, примус до реалізації правових норм, покладання відповідальності. Виокремлено особливості правозастосування, які вказують на його специфіку, а саме: правозастосування здійснюється від імені держави спеціальними органами, тобто, як і правотворчість, є прерогативою державно-владної діяльності; сутністю правозастосування є не лише регулювання певного виду відносин, а й призначення покарання, що накладає відбиток і на дію правових приписів; правозастосування дає можливість забезпечити дію правових приписів у тих випадках, коли інші форми реалізації права є неможливими; правозастосування є однією із суттєвих гарантій забезпечення та охорони дії правових приписів як засобу владно-регулятивного впливу держави на суспільство. Констатується практична спрямованість теорії правозастосування, яка природно зумовлюється її безпосередньо прикладним характером. Підсумовується ефективність правозастосування як комплексного правореалізаційного процесу із прикладним характером, котра криється у єднанні та взаємозумовленості його суб'єктів, у яких закладені фактори примусу та накладення відповідальності, базуючись на юридичному підґрунті.

Завдання держави щодо належного упорядкування та ефективного розвитку господарських відносин обумовлює потребу в існуванні сукупності правових норм, здатних врегулювати зазначені відносини, які утворюють галузь господарського права. При цьому процеси інноваційних перетворень у суспільному виробництві призводять до ускладнення і зміни господарських зв’язків, що відображається на меті правового регулювання господарських відносин задля забезпечення більш високого рівня їх розвитку. З урахуванням цього існує потреба у переосмисленні змісту функцій господарського права, зокрема охоронної функції. Мета статті полягає у розкритті змісту й особливостей реалізації охоронної функції господарського права. У процесі дослідження проаналізовано наукові погляди щодо функцій права, їх особливостей, видів функцій права та значення. Крім того, зроблено висновок про взаємообумовленість і взаємозв’язок мети та функцій господарського права у вирішенні завдання щодо утвердження і зміцнення суспільного господарського порядку в економічній системі. Доводиться, що тлумачення охоронної функції господарського права переважно в контексті захисту порушених прав суб’єктів господарської діяльності призводить до звуженого розуміння цього напряму впливу господарсько-правових норм. З урахуванням того, що господарські відносини становлять результат тісного перетинання та взаємодії приватних і публічних інтересів учасників відносин у сфері господарювання, обстоюється думка, що саме цим визначається зміст охоронної функції господарського права та її призначення максимально забезпечити належне дотримання, виконання, використання, застосування відповідних правових норм. Обґрунтовується, що для ефективної охорони господарських відносин і забезпечення правопорядку в економіці охоронні господарсько-правові норми мають регламентувати: 1) заходи й умови попередження господарських правопорушень; 2) підстави, форми і способи захисту прав учасників відносин у сфері господарювання; 3) підстави, заходи і порядок застосування заходів господарсько-правової відповідальності. Для розкриття особливостей реалізації охоронної функції господарського права охарактеризовано заходи попередження господарських правопорушень (превентивну (попереджувальну) складову), захист прав та законних інте ресів учасників відносин у сфері господарювання (центральну складову) та засто сування господарсько-правової відповідальності як складові охоронної функції господарського права. На підставі проведеного дослідження зроблено висновок, що охоронна функція господарського права становить вплив господарсько-правових норм на відносини у сфері господарювання, який здійснюється через диспозитивні й імперативні засоби правового регулювання, які забезпечують впорядкування господарських відносин на основі поєднання індивідуального підприємницького (майнового) інтересу з загальносуспільними і державними потребами.

Сучасна система законодавства в Україні та її стан створили передумови для формування нових поглядів науковців і суддів на зміст і форми судової діяльності та застосування доктринальних підходів. Незважаючи на велику кількість наукової літератури, реалізацію результатів дослідження на практиці під час вирішення подат кових спорів, все ж залишаються питання, які потребують з’ясування. Одне з таких питань стосується встановлення важливості доктрини доказування у судових провадженнях із вирішення податкових спорів. Із цього приводу в правознавстві регулярно відбуваються гострі дискусії, здавалося б, за допомогою доктрини здійснюється тлумачення правових норм, заповнюються прогалини в чинному законодавстві, усуваються суперечності між правовими нормами. Надано можливість, за певних умов, вибудовувати судову доктрину в окремих категоріях справ через напрацювання правових позицій судами апеляційних інстанцій, які формують усталену судову практику. Саме цими судами з метою тлумачення правових норм в окремих категоріях спорів формуються усталені положення про застосування норми права в аналогічних справах. Формування значної кількості нових поглядів суддів безпосередньо при розв’язанні податкових спорів здійснюється з метою вибудови єдиного розуміння приписів податкових норм як платниками податків, так і працівниками контролюючих органів. Метою статті є розвиток судових доктрин при вирішенні податкових спорів із застосуванням чинної нормативної основи. Встановлено, що усталена судова практика проникає у правовий розвиток національної юридичної системи та безпосередньо формує судову доктрину при вирішенні податкових спорів. Формування судової доктрини в податковому законодавстві є необхідним. Судова доктрина – це усталений у судовій практиці типовий підхід до вирішення судових справ, який може змінюватися під впливом розвитку суспільних відносин, зміни правових норм, які регулюють ці відносини. Стандарти доказування є складовою будь-якої судової доктрини. Зближення англосаксонської та романо-германської систем права та використання їх при вирішенні податкових спорів підтверджує необхідність в осмисленні та розвитку національних судових податкових доктрин.

У статті розкрито сутність поняття «педагогічні умови», яка може бути представлена через два підходи: 1) комплекс заходів, зміст, методи і форми виховання, що забезпечують організацію матеріально-просторового середовища; 2) елемент педагогічної системи, що відображає можливості освітнього середовища за впливу на студентів (зміст, засоби, форми, технології). Педагогічні умови визначено як сукупність організаційних форм, педагогічних взаємодій, змісту навчання (дисциплін), що здійснюють спрямований вплив на студентів в ході їх фахової підготовки. З’ясовано, що необхідними педагогічними умовами є ті, які забезпечують процес формування правової культури майбутніх учителів в ході фахової підготовки, а під достатніми ‒ таке їх поєднання, яке забезпечує ефективність цього процесу. Обґрунтовано педагогічні умови формування правової культури майбутніх учителів історії та правознавства у фаховій підготовці, як-то: стимулювання мотивації пізнавальної діяльності, ціннісного ставлення студентів до норм права з урахуванням сучасних суспільно-історичних реалій з використанням інноваційних форм і активних методів навчання; диверсифікація змісту навчальних дисциплін для формування у студентів позитивного ставлення до правових знань; використання освітніх технологій, що забезпечують реалізацію правового досвіду (педагогічна і правова практики, правовиховна діяльність, громадська активність). Розкрито процес реалізації першої умови, що здійснювався у ході застосуванні інноваційних форм активних методів навчання; другої ‒ через вивчення студентами навчальних дисциплін та спецсемінарів; третьої ‒ за допомогою освітніх технологій.

Формування цивілістичної теорії реалізації інформаційних прав пов’язане із низкою питань, що випливають із особливостей як самого об’єкта інформаційних відносин, так і зі специфічних правомочностей суб’єктів інформаційних прав, за допомогою яких реалізується інформаційне цивільне право. Звідси – необхідність опрацювання єдиного чи принаймні узагальнюючого підходу в питаннях дотримання, виконання, використання і застосування норм інформаційного права, максимально можливого визначення усіх правомочностей суб’єктів цивільного права для реалізації їх прав в інформаційній сфері. Метою статті є аналіз сформованих у доктрині цивільного права з урахуванням законодавчих і практичних аспектів підходів до розуміння принципів, форм та способів реалізації цивільних прав для вироблення цілісного уявлення про особливості реалізації специфічних правомочностей суб’єктів інформаційних відносин у цивільному праві, їх форм і способів, а також викладення власного бачення щодо цілей і найбільш ефективних із приватноправових позицій способів реалізації інформаційних прав в Україні. Встановлено, що вітчизняна цивільно-правова доктрина виробила на сьогодні загальну теорію реалізації цивільних прав, а також ґрунтовну і всеохоплюючу теорію інформаційних цивільних відносин. Однак цивільно-правові аспекти реалізації інформаційних прав, зокрема принципи, форми і способи їх реалізації, потребують подальшого дослідження. З’ясовано, що в сучасних умовах розвитку інформаційного суспільства важливо не лише закріплення норм інформаційного законодавства, а й їх дотримання, виконання, використання, а також застосування. Автор доходить висновку, що приватне право відповідно до притаманного йому диспозитивного методу регулювання суспільних відносин надає суб’єкту у сфері інформаційних цивільних правовідносин право самостійного вибору цілей, а також способів і засобів реалізації інформаційних прав. Основними під час реалізації інформаційного цивільного права є прості (дотримання, виконання, використання) і складні (застосування) форми реалізації права. Інформаційне цивільне право реалізується за допомогою комплексу правомочностей суб’єкта інформаційних відносин, основними серед яких є право створювати, виробляти, шукати, збирати, ознайомлюватися, одержувати (отримувати), фіксувати, знати, передавати, використовувати, поширювати (розповсюджувати), зберігати, охороняти і захищати інформацію тощо.

Актуальність статті полягає в тому, що важливою складовою реалізації в трудовому праві принципу верховенства права є визнання державою пріоритетності міжнародних правових актів перед національним законодавством. Окрім того, активні інтеграційні процеси в європейську спільноту, що тривають наразі в нашій державі, зокрема прагнення до безвізового режиму з багатьма країнами Європи, запровадження відкритого ринкового простору, зобов’язує Україну приймати участь у численних міжнародних заходах, налагоджувати зв’язки з багатьма міжнародними спільнотами й організаціями, визнавати міжнародні стандарти, в тому числі в сфері трудової політики. У статті, спираючись на аналіз наукових поглядів вчених та норм чинного законодавства, запропоновано авторське визначення поняття міжнародного нормативно-правового акту. Аргументовано, що за критерієм юридичної сили міжнародні нормативно-правові акти посідають майже найвище місце в ієрархії нормативно-правових актів, що входять до системи трудового права. Відзначена важливість застосування норм міжнародного законодавства у національній правові системі. Зроблено висновок, що міжнародно-правові акти посідають особливе місце серед інших структурних елементів системи джерел трудового права, так як встановлюють світові загальні стандарти й основи реалізації особами права на працю, визначають загальні механізми й основи правового регулювання трудових і тісно пов’язаних із ними правовідносин. За таким критерієм як юридична сила, міжнародно-правові акти посідають майже найвище місце в ієрархії нормативно-правових актів, що входять до системи трудового права. Міжнародно-правовий акт як структурний елемент системи джерел трудового права являє собою укладений відповідно до законодавчо встановлених процедур офіційний акт між Україною й іншою стороною (сторонами) міжнародного права, форма якого встановлена міжнародними стандартами та правилами, що набув статус частини чинного національного законодавства й на основі положень якого здійснюється правове регулювання трудових і близько пов’язаних із ними правовідносин.

В умовах правової глобалізації об’єктивно посилюється зв’язок міжнародного права з національними правовими системами держав – членів міжнародного співтовариства, що знаходить свій прояв у взаємодії норм і принципів міжнародного права, які містяться в міжнародних договорах з системою національного конституційного права і законодавства. Найбільш яскраво ця взаємодія проявляється у запозиченні нормами національного конституційного права держав міжнародних правових стандартів як складної системної нормативної феноменології міжнародних договірних відносин, що після визнання державами-учасницями міжнародних договорів, шляхом їх підписання, повинні бути імплементовані в національну систему конституційного законодавства для подальшої дії на рівні та як звичайних норм національного конституційного права. Метою статті є дослідження феноменології місця, ролі, значення та застосування міжнародних правових стандартів у національному конституційному праві в контекстуалізації їх доктринального визначення, розуміння, а також праксеологічної цінності через дослідження їх поняття, ознак та місця в його системі джерел. Наукова новизна полягає у дослідженні місця та ролі міжнародних правових стандартів у національній системі конституційного права через визначення їх поняття, ознак та місця в системі джерел конституційного права. Висновки. Конституційне право держави є основоположною, фундаментальною та єдиною профілюючою галуззю національного права, бо саме її правові норми регулюють основні відносини, що виникають у процесі становлення, існування, функціонування та взаємодії між собою особистості (людини), суспільства та держави. Отже, з огляду на такий конституюючий характер зазначених правових відносин саме конституційному праву належить особлива роль у моделюванні національної системи права та національної системи законодавства, включаючи й запозичення норм міжнародного права. Актуальність досліджуваної проблематики обґрунтовується відсутністю вітчизняних наукових розробок з комплексного дослідження категорії «міжнародних стандартів», розкриття особливостей їх впливу на становлення і розвиток конституційного права України, з’ясування їх місця у сфері прав, свобод та обов’язків людини і громадянина в конституційному праві України, а також у формуванні та діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, нерозвиненістю відповідного законодавства та недостатністю узагальнення практики й зарубіжного досвіду із вказаних питань, – хоча її важливе теоретичне і практичне значення для розвитку національного конституційного нормопроектування (законопроектування), а також нормотворення (законотворення) у сфері імплементації міжнародних стандартів до національного законодавства України, є безумовно важливим. Наявність великої кількості доктринальних підходів щодо розуміння міжнародних правових стандартів все ж не вирішує завдання їх оптимального визначення, – разом із тим вважаємо, що теоретичні наробки в цій сфері йдуть по продуктивному шляху через визначення правової природи міжнародних правових стандартів, суб’єктів їх розробки, їх прийняття та легалізації на міжнародному рівні. Характерними рисами міжнародно-правових стандартів виступають: наявність об’єкта і методу правового регулювання; їх погоджувальний характер; їх координаційний характер; обов’язковість для тих сторін, які визнали їх добровільно; форми їх існування – міжнародний договір або інші акти міжнародних організацій; забезпечення їх реалізації, що відбувається на рівні держав або міжнародних організацій як об’єднань держав; їх структурна особливість, якою є відсутність структурного елемента норми – санкції. Міжнародні правові стандарти, що містяться в міжнародних багатосторонніх договорах, є ординарними та належними джерелами національного конституційного права, що можуть бути застосованими в практичній діяльності його суб’єктів як й інші норми національного права та законодавства.

Стаття присвячена вивченню питання розмежування судових юрисдикцій. Як свідчить практика, суб’єктний склад спірних відносин, а також характер суспільних зв’язків, із яких конфлікт виник, не можна вважати вичерпними критеріями для визначення суду, повноважного його (конфлікт) вирішувати. Метою статті є пошук додаткових критеріїв, зважаючи на які можна встановити процесуальну форму, що є найбільш придатною для розв’язання правового спору з характерними ознаками. У статті зауважено, що утворення судів різних юрисдикцій обумовлено тим, що їхні судді мають спеціалізуватися на вирішенні конфліктів, які виникають із правових відносин різної галузевої приналежності й підлягають регламентації за допомогою матеріальних норм різних галузей права. Таким чином, судді, що спеціалізуються, спроможні продемонструвати найвищий рівень розуміння галузевих матеріальних норм, засвідчити свою здатність фахово тлумачити такі норми, а отже, бути взірцем у питаннях їх застосування. Водночас наголошено на тому, що суди у своїй діяльності дотримуються різних процесуальних законів, які акумулюють норми, що відзначаються особливостями; “спеціалізований” суд діє за правилами, що сприяють створенню пристойних умов для реалізації сторонами конфлікту наданих їм процесуальних прав. Це озна чає, що правильне визначення юрисдикції гарантує не тільки високий ступінь суддівської компетентності у застосуванні матеріальних норм, а й не менш цінний “процесуальний комфорт”, що мають відчувати всі учасники судового процесу. Запропоновано наблизитися до вирішення проблеми розмежування судових юрисдикцій не через виокремлення ознак спорів, формування їхніх переліків, а за допомогою пошуку відповіді на запитання: чи потребує їх (спорів) розв’язання застосування спеціальних процесуальних правил? Констатовано, що первісно зміст спеціальних процесуальних правил відбивається у нормах про принципи судочинства; свій розвиток такі правила отри мують у подальших процесуальних приписах. Кодекс адміністративного судочинства України (КАС України) пристосований для розв’язання конфліктів за участю суб’єктів влади. Отже, всі його правила, засновані на виписаних на початку КАС України принципах, спрямовано на створення умов, за яких нерівні у матеріальних відносинах суб’єкти права, які є сторонами спору, досягають рівності у судовому процесі. Зроблено деякі узагальнення, за допомогою яких проілюстровано, як діють спеціальні положення КАС України для гарантування рівності сторін в адміністративному судочинстві. Такі узагальнення супроводжуються прикладами судових рішень у справах із розгляду податкових спорів, що вкотре дало змогу впевнитися у правильності обрання для їх розв’язання саме адміністративної процесуальної форми.

Проаналізовано зміст правових гарантій у процесі інвестування у сфері державно-приватного партнерства. Зазначено, характерною особливістю ДПП як співробітництва між державним партнером та приватним є інвестування в довгостроковий проєкт із розподіленням ризиків між партнерами з наявністю показників результативності - це кількісні та якісні показники щодо надійності та доступності об'єкта державно-приватного партнерства, що мають бути досягнуті в результаті реалізації проєкту, що здійснюється на умовах державно-приватного партнерства, з урахуванням його мети та завдань. Обґрунтовано, що, незважаючи на взаємні вигоди різних форм державно-приватного партнерства, вони мають істотні ризики, в першу чергу для приватного партнер як сторони вразливішої, оскільки реалізація проєктів ДПП залежить від політики концедента (держави) як сторони договору. Загалом це впливає на надходження інвестицій в об'єкти ДПП та вимагає від держави системи гарантій захисту інвестицій. Теорія та практика різноманітних сфер, моделей та інструментів державно-приватного партнерства інвестування підтверджує необхідність встановлення гарантій для інвесторів для захисту власних капіталовкладень. Системний аналіз цих законів доводить, що гарантії в процесі інвестування у сфері ДПП є загальними та декларативними і майже не передбачають специфіки проєктів ДПП. Проаналізовано спеціальне законодавство у сфері ДПП, зроблено аналіз, що правові гарантії спрямовані на захист інвестицій та являють собою систему правових норм різних нормативно-правових актів. Визначено, що напрями вдосконалення застосування правових гарантій для забезпечення захисту прав приватних інвесторів, зокрема щодо усунення термінологічної плутанини та систематизації понять «державна підтримка», «державні гарантії» та «державні гарантії захисту інвестицій» та створення правових механізмів їх реалізації.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук 12.00.02 – конституційне право, муніципальне право. – Інститут законодавства Верховної Ради України, Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, Харків, 2019. Дисертація містить аналіз стану досліджень механізмів реалізації та захисту прав людини, прямої дії норм Конституції України. На основі змісту вказаних понять виокремлено структурні елементи таких механізмів. Запропоновано визначення поняття «пряма дія норм Конституції» та доведено, що усі норми Основного Закону наділені такою юридичною властивістю. Встановлено співвідношення понять «аналогія закону», «аналогія права» та «пряма дія норм Конституції». Проведено аналіз практики Конституційного Суду України у частині тлумачення прямої дії норм Конституції України та їх безпосереднього застосування. На основі змісту рішень національних судів зроблено висновок про те, що норми Основного Закону здебільшого застосовуються при вирішенні процесуальних питань. Внаслідок аналізу рішень Європейського суду з прав людини встановлено, що розширювальне тлумачення правових норм надає можливість застосовувати єдиний нормативно-правовий акт для ефективного захисту прав людини. Встановлено, що аналогічна структура, подібні юридичні властивості норм Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод дають підстави для їх типового застосування. З огляду на положення законодавства України доведено, що права людини реалізуються і захищаються безпосередньо на підставі норм Основного Закону.