Academic literature on the topic 'Феномен мистецтва'

На прикладі хореографічного мистецтва розглянуто феномен національного в радянській культурі. Стверджується, що поступовий відхід від сталінської формули «національна форма» культури та впровадження формулювання «національна своєрідність» в СРСР розширило розуміння тошо, що національне проявляється не лише у формі, а й у змісті. Зазначено, що поняття «національне» в сценічному хореографічному мистецтві радянського періоду можна розглядати в оптиці народно-сценічної хореографії, національної балетної вистави та бального танцювання, але ці феномени різною мірою та в різний спосіб засвоїли національні ознаки.

Сучасне циркове мистецтво України історично пов’язане з діяльністю і акробатів-скоморохів, і перших професійних артистів циркових труп. Особливе місце посідають акробатичні пари. Окремо виділимо саме ексцентриків, коміків. Неоціненним досвідом для молодого покоління циркових артистів в акробатичному жанрі є досягнення братів Олександра та Василя Ялових, подружжя Пастухових, братів Маренкових, братів Дякових та ін. Вони стояли біля витоків циркового акробатичного мистецтва ще радянської України. Спорт і мистецтво цирку завжди доповнювали один одний у розвитку акробатики як у манежі, так і на спортивних майданчиках. Тісний зв’язок спостерігається і в творчій діяльності сучасних циркових артистів-акробатів, а саме, серед стрибунів у групових номерах, чоловічих та змішаних парах, жіночих трійках або в чоловічих четвірках, в інших видах акробатичного жанру. На сьогодні є багато прикладів саме акробатичних шоу або вистав у світовому цирковому мистецтві. Акробатична вистава в цирку є актуальною та сучасною формою видовища. Головною дієвою особою вистави є артист-акробат, який володіє різними видами цього жанру. Вистава за своєю формою може бути дивертисментом, шоу, ревю, виставою з драматургічним сюжетом. До найзначніших феноменів сучасного українського циркового мистецтва сьогодні можна віднести акробатично-ексцентричну пару «Duo Flash», яка має понад 20 років історії. Дует є не тільки самостійним явищем циркового простору України, але і має особливе значення для позиціонування сучасного українського цирку за межами країни, тобто виконує важливу функцію покращення іміджу України у світовому культурному полі, є інструментом побудови міжкультурного діалогу. Учасниками дуету є Єфрем Біткіне та Євген Дашківський, представники циркових династій, випускники Київської муніципальної академії естрадного та циркового мистецтв. Дана розвідка присвячена основним періодам їх творчої біографії (київському, німецькому іспанському), становленню як акробатичної пари, взаємозбагаченню традицій різних циркових шкіл на їх прикладі.

Проаналізовано феномен дигітального медіамистецтва як за- собу масової комунікації. Визначено взаємозалежність засобів художнього вираження дигітального мистецтва і сучасних технологій передачі і збері- гання інформації. Це дає змогу розглядати феномен дигітального медіамис- тецтва як інтегровану частину системи засобів масової комунікації, що знач- но посилює потенціал наративного впливу. Розглядаються форми взаємодії мистецтва і політики на прикладі переосмислення архетипів за допомогою засобів художнього вираження. Підкреслюється ключова роль організації процесу самоідентифікації для встановлення політичного контролю і місце засобів масової комунікації в цьому процесі. На прикладі комп’ютерних ігор вивчається процес трансформації засобів масової комунікації в самодостат- ній об’єкт мистецтва. Проведено класифікацію комп’ютерних ігор залежно від інструментів наративного впливу. За допомогою принципів теорії коду- вання визначається, що віртуальний простір комп’ютерної гри за допомогою інтерактивності ігрового процесу перетворює будь-які повідомлення корис- тувача, створені в рамках зворотного зв’язку, в симулякри, тобто робить їх беззмістовними. Це дає змогу розглядати комп’ютерну гру як ізольований канал комунікації. Наявність ізольованого інформаційного каналу з одно- стороннім віртуальним моделюванням соціальної реальності, прообразом якого є сучасні комп’ютерні ігри, дають змогу відродити давні практики маніпуляції архетипами, але з можливостями техніки ХХI ст. Зазначаєть- ся, що спроби використання потенціалу феномену медіамистецтва як засобу масової комунікації в політичних цілях носять ситуативний характер і пояс- нюються швидше рекурсивним характером взаємозумовленості мистецтва і політики. Політичні інститути наразі не розглядають віртуальну реаль- ність комп’ютерної гри як ефективний засіб політичного контролю, а саму комп’ютерну гру як окремий засіб масової комунікації.

Зростання кількості та соціальної значущості дитячих та молодіжних циркових фестивалів-конкурсів у сучасній Україні відкриває широке поле для ретельного аналізу та дослідження цього культурного феномену. У статті розглядається Київський міжнародний молодіжний фестиваль циркового мистецтва «Золотий Каштан» у контексті сучасного українського культурного простору. Аналізуються історичні аспекти створення та розвитку фестивалю, принципи його організації, мета та завдання фестивалю, вікові категорії учасників фестивалю та критерії оцінювання їх виступів, завдання оргкомітету фестивалю, суддівський склад міжнародного журі, головні нагороди, роботи окремих переможців фестивалю. Акцентується значення міжнародного молодіжного фестивалю циркового мистецтва «Золотий Каштан» як унікального заходу в культурно-виховному просторі України, що поєднує у собі мистецькі, освітні, навчальні та оздоровчі заходи. Захопленість дітей та юнаків цирковим мистецтвом та участь у фестивалі «Золотий Каштан» має велике значення у фізичному та естетичному вихованні підростаючого покоління та розвитку особистості. Міжнародний фестиваль «Золотий Каштан» сприяє розширенню творчих зв’язкiв між дитячими та молодіжними гуртками циркового мистецтва, поглибленню взаєморозуміння між молодим поколінням різних країн і народів, а також інтеграції України до світового культурного простору. Підкреслюється, що фестиваль «Золотий Каштан» є унікальним зразком різнорівневого спілкування, яке відкриває можливості для ефективної міжкультурної взаємодії, у результаті якої досягається розуміння і будуються довірливі стосунки між представниками різних культур. Виходячи з такого досвіду, доводиться, що міжнародний фестиваль «Золотий Каштан» як культурний феномен є ефективним інструментом міжкультурного діалогу, який покращує міжнародний імідж України.

На основі антропоцентричного підходу до аналізу візуальних самопрезентацій А. Джентілескі у творах живопису представлено художню творчість як феномен ранньомодерного періоду італійської культури як самооб’єктивації мисткині, що, породжуючи нову культурну реальність, виступають водночас засобами пізнання сутності людини. При написанні статті використано принципи і методи філософсько-антропологічного дослідження у поєднанні з хронологічним, іконографічним і образно-стилістичним методами. З поміж філософсько-антропологічних використовувався принцип антропологічної редукції, керуючись яким аналізувалась творчість А. Джентілескі як її само об`єктивація, принцип екстраполяції окремого факту життя художниці та антропологічної інтерпретації еволюції творчості, коли крізь низку хронологічно послідовних творів як образних об’єктивацій, здійснюється спроба пізнання їхнього творця. Іконографічні та образно-стилістичні методи (прийоми композиції, сюжети, колористичні характеристики) – при аналізі художнього відеоряду: автопортретів, алегорій і сюжетних картин. Аналітична робота здійснювалась поетапно як перехід від іконографічної інтерпретації картини з поступовою елімінацією художньо-стильових характеристик як позаантропологічних культурних констант із подальшою антропологічною редукцією культурного образу. Наукова новизна полягає в авторській методиці аналізу творів візуального (образотворчого) мистецтва з точки зору антропоцентричного підходу, а також у розгляді художньої творчості А. Джентілескі як її самооб’єктивацій, що породжуючи нову культурну реальність, виступають, водночас, засобами пізнання сутності людини. Творчість А. Джентілескі в діахронічному розгортанні можна розглядати як феномен ранньомодерного періоду італійської культури, як самооб’єктивацію художниці, в якій простежується еволюція самовиявлення від особистості з традиційним самосприйняттям за соціальними гендерними стереотипами (1610 р.) до феномену особистого життя, який визначатиме подальшу еволюцію її самоідентифікування (зґвалтування 1611 р.) та викорінення почуття сорому через віртуальну помсту (самовиявлення в циклі Юдиф), каяття (цикл Марії Магдалини), провини (цикл Лукреції) та формування складової ідентичності художниці як звільнення від соціальних гендерних забобонів і стереотипів щодо соціально приписаних жінці ролей і стандартів поведінки (цикл Сусанни).

У статті розглянуто процес морально-естетичного виховання дітей дошкільного віку, в ході якого відбувається безпосереднє розширення світоглядних орієнтирів, формування морально-естетичних якостей, ідеалів і переконань, сприймання світу та прагнення до його зміни за законами краси. Виходячи із розуміння поняття морально-естетичного виховання дітей дошкільного віку, визначено його завдання: засвоєння моральних норм та правил, відповідно до віку дітей; формування моральних почуттів, якостей, переконань; розширення естетичного сприймання та поглядів; виховання уміння отримувати насолоду від сприймання прекрасного в навколишній дійсності та мистецтві; формування потреби і здатності створювати прекрасне на основі моральних норм та правил, опанування знань і практичних умінь у мистецтві. Пісочне мистецтво визначено як феномен, що містить позитивні передумови морально-естетичного виховання дітей дошкільного віку. Видами пісочного мистецтва визначена пісочна анімація та ігри з піском. Пісочна анімація представлена як процес, який стимулює моральну активність, моральну поведінку, а також свідоме і відповідальне ставлення дитини до своїх дій. Розглянуто історичні відомості виникнення пісочної анімації, її організаційні аспекти, особливості підбору матеріалів та обладнання. Ігри дітей з піском, які впливають на морально-естетичне виховання, систематизовано за типами: ігри на встановлення психологічного комфорту, ігри із зануренням рук у пісок, будівельні ігри та ігри з піском із застосовуванням води. Наведено тематику ігор до кожного типу.

У статті проаналізовано ключові аспекти хорового співу Української православної церкви. Розглянуто питання специфіки сакрального мистецтва, осмислено особливості музично-естетичного наповнення богослужіння в системі координат алгоритму його структурної організації. Акцентовано на важливості дотримання богослужбових вказівок у контексті музичної літургіки та значущій ролі регента в культовій практиці. Подано характерні ознаки феномену хорового православного виконавства в контексті тлумачення стилістичних особливостей найширшого кола українських духовних піснеспівів. Досліджено фундаментальні основи мистецтвознавчого аспекту прояву українського сакрального мистецтва, що відіграє надважливу роль як динамізуючий фактор храмової обрядовості, підносячи його на рівень прекрасного в поступі створення художньої біблійної образності, яка проявляється через синкретизм музичної мови та молитовних текстів.

Ключовим питанням, на яке намагається дати відповідь філософська антропологія, є питання про те, чим людина по своїй сутності відрізняється від інших живих істот. Класики цього напряму філософії одним з таких факторів називають рух людського духу, який, виходячи за власні межі, пізнає навколишній світ і, пізнаючи, починає його змінювати, перетворюючи на світ культури. Одними з двигунів цього процесу є діалектика феноменів страху та віри, крізь призму якої ми й проаналізуємо феномен руху людського духу. У статті використовуються екзистенціальні підходи М. Гайдеґґера і К. Ясперса та метаантропологічний підхід пізнього М.Шелера та його розвиток у сучасній українській філософській антропології. Автор розглядає феномен екзистенціально-трансцендентального роз-гортання людського духу як феномен, який виокремлює людину з поміж інших форм життя. Тільки людина має здатність не лише пристосовувати певні елементи навколишнього світу до власних потреб, що ми можемо спостерігати й у поведінці вищих приматів, а й створювати те, чого в світі природи ніколи не було, тобто не лише змінювати форми певних елементів світу природи, а й створювати нові за сутністю артефакти світу культури. Силами, що примушують людину діяти, окрім інших, виступають також феномени страху і віри. Саме дослідженню розгортання людського духу під впливом діалектики названих феноменів, які постають в даному випадку екзистенціалами, й присвячена дана стаття. Страх, як правило, підштовхує людину до дії, а віра задає напрямок руху. Дію ми розуміємо як цілеспрямований рух, але навіть націленість руху не розкриває сутності цього процесу. Найбільш вдалим визначенням, на нашу думку, є термін Г.В.Ф. Гегеля «розгортання» [2, 241]. Ми приймаємо його остільки, оскільки він відображує не лише кількісні зміни притаманні руху, навіть цілеспрямованому, а й, що для нас більш важливо, якісні. Тож можемо стверджувати, що результатом діалектики феноменів страху і віри буде розгортання людського духу. А оскільки цей рух відбувається з позиції крайнього свого емоційного напруження у напряму виходу за власні межі, тобто створенню того, чого не було у світі раніше, то ми можемо назвати цей феномен екзистенціально-трансцендентальним розгортанням людського духу, або ж власного Я. У цьому діалектичному єднанні рисою, яка виокремлює людину серед інших форм життя, виступає феномен віри. Тому для кращого розуміння умов екзистенціально-трансцендентального розгортання окреслимо принципові відмінності феноменів віри й надії. Надалі ми розглянемо цей рух, використовуючи метаантропологічний метод в буденному, граничному та метаграничному вимірах буття людини. Результатом розгортання людського духу, спричиненого дією різних модусів феноменів страху та віри, у буденному бутті будуть: феномени марновірства, довіри, Невпевненості у майбутньому та турботи про близьких; в граничному – заданості, обмеженості, самотності, некомфортності, віри в себе й впевненості в собі; в метаграничному – свободи, любові, співтворчості, віри в Іншого і впевненості в Ньому. Феномен свободи виникає в результаті вибору людиною не просто діяльності чи бездіяльності, а буття чи небуття і в основі цього вибору лежать не інстинкти й інтереси роду, а необмежена воля. Феномен свободи є найважливішим результатом діалектики екзистенціалів страху та віри. У цьому випадку страх і віра будуть не лише формувати феномен свободи, а й виконувати функцію її стримування в певних межах, не даючи свободі можливості перетворитися на феномен волі з її анархічною вседозволеністю. Таким чином, екзистенціально-трансцендентальне розгортання людського духу є не лише тією умовою, що виділяє людину з поміж інших живих істот, а й являється тим фактором, який перетворює людину на особистість, що не лише виробляє артефакти культури, а й створює витвори мистецтва, які несуть відбиток індивідуально-особистісних рис свого творця. Тож екзистенціально-трансцендентальне розгортання духу є не лише необхідною, а й достатньою умовою перетворення людини природної на людину культуротворчу, а отже, на особистість.

Мета статті – з’ясувати суть культурно-мистецького феномену сучасної скульптури та її вплив на суспільний простір України. Методологія дослідження визначається мистецтвознавчими методами (формальним, стилістичним, семіотичним), а також іконографічним та загальнонауковими теоретичними методами аналізу, синтезу й абстрагування, що дало змогу виявити візуально-естетичні якості сучасної скульптури та впливи соціального й політичного розвитку України на організацію сучасного мистецтва в суспільному просторі. Наукова новизна статті полягає у виявленні особливостей трансформації сучасної української скульптури, з’ясуванні її впливу на сучасне довкілля та суспільний розвиток України. Висновки. Встановлено, що українська скульптура є молодим мистецтвом, що зазнало зміну поколінь та естетичних поглядів, оскільки після розпаду СРСР та здобуттям Україною державної незалежності монументальна пропаганда значною мірою була зосереджена на потребі утвердження національної ідентичності. Сучасна скульптура як складний мистецький феномен має значний дослідницький потенціал, що привертає увагу дослідників різних галузей знань (культурологія, історія, релігія й ін.) і потребує фахового наукового опрацювання. Стрімкі урбанізаційні процеси і загальна демократизація українського суспільства вплинула на розвиток образотворчого мистецтва в цілому і на скульптуру зокрема. Для активного діалогу із соціумом сучасні скульптурні твори встановлюються у відкритому архітектурному просторі, що дає змогу суспільству переосмислювати традиційні форми та формувати нові концепції сприйняття. Сучасна скульптура, створюючи нові й модифікуючи наявні культурно-символічні образи населених пунктів, відіграє надзвичайно важливу роль у створенні ефекту автентичності урбаністичного простору, підсилює його культурний, мистецький та історичний сенс, є своєрідним ефективним засобом актуалізації культурної пам’яті.

Мета роботи полягає в осмисленні творчої діяльності Миколи Самокиша у світлі соціокультурних взаємодій доби національного українського відродження, визначенні особистого внеску митця до розвитку національного стилю в мистецтві як визначного явища української художньої культури кінця XIX - початку XX ст. Методи дослідження. Методологічну основу дослідження складають загальнонаукові принципи, на яких ґрунтуються сучасні дослідження культурно-мистецької спадщини. Застосовано теоретичний, культурологічний, аналітичний, мистецтвознавчий, порівняльний методи для досягнення означеної мети дослідження. Наукова новизна. У статті вперше комплексно досліджено феномен творчості М. Самокиша в дискурсі українського “національного романтизму” як концептуального та культурно-мистецького напряму кінця XIX - початку XX ст. з урахуванням регіональної специфіки.