Journal articles: 'Учасник судового процесу'

1

БИЧКОВА, СВІТЛАНА. "Правовий статус учасників цивільної справи (у контексті новел процесуального законодавства України)." Право України, no. 2018/10 (2018): 114. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-10-114.

Full text

Abstract:

Із набранням чинності 15 грудня 2017 р. Законом України “Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів” було суттєво реформовано цивільне процесуальне законо давство України, зокрема, змінено процесуальну термінологію, запроваджено новий підхід до визначення суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин, уточнено обсяг процесуальних прав та обов’язків учасників справи тощо. Зважаючи на це, виникла нагальна потреба провести аналіз оновленого законодавства для вироблення єдиних підходів до тлумачення його змісту і подальшого застосування нормативних приписів. Метою статті є визначення законодавчих змін щодо правового статусу учасників цивільної справи, з’ясування питання про обсяг і зміст їх процесуальних прав, обов’язків та інтересів, виявлення прогалин і колізій у правовому регулюванні, що стосується окремих учасників справи, а також розроблення пропозицій щодо удосконалення цивільного процесуального законодавства. Учасники справи – це учасники судового процесу, які звертаються до суду за захистом своїх порушених, невизнаних, оспорюваних прав, свобод чи інтересів або у встановлених законом випадках прав, свобод чи інтересів інших осіб (крім представників), для підтвердження наявності або відсутності визначених законом юридичних фактів, а також інші заінтересовані особи, які залучаються до участі у судовому процесі або вступають у цивільну справу за власною ініціативою. Зважаючи на характер належних учасникам справи процесуальних прав, обов’язків та інтересів, а також мету участі кожного з них у цивільному процесі, їх правовий статус може бути загальним (ним наділені всі без винятку учасники справи) та спеціальним (ним наділяється окремо кожний учасник справи). За результатами проведеного дослідження аргументовано необхідність внесення змін до статей 49, 56, 294 Цивільного процесуального кодексу України.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

2

Коротун, В. "ВИРІШЕННЯ ПРАВОВИХ СПОРІВ ІЗ ПІДСТАВ ПОРУШЕННЯ ПРАВИЛ ПРЕДМЕТНОЇ ЧИ СУБ’ЄКТНОЇ ЮРИСДИКЦІЇ." Юридичний вісник, no. 2 (July 5, 2021): 85–91. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i2.2146.

Full text

Abstract:

У статті аналізуються витоки проблеми розмежування судової юрисдикції на сучасному етапі правозастосовної діяльності Верховного Суду. Обґрунтовується теза, що у сучасних умовах проблема розмежування судової юрисдикції об'єктивно виникає у разі функціонування, щонайменше, двох підсистем судів певної юрисдикції. Робиться порівняльний аналіз окремих аспектів нормативного регулювання розгляду справ про судову юрисдикцію Великою Палатою Верховного Суду і Судом зі спорів про юрисдикцію (Tribunal des conflits) у Франції. Зазначається, що головна відмінність вирішення спорів про судову юрисдикцію у Франції полягає в економії часу і ресурсів учасників судового процесу, судової системи держави. Так, Суд зі спорів про юрисдикцію у Франції розглядає повторно справу (а не відсилає її до суду першої інстанції) лише у разі, коли адміністративний суд і суд загальної юрисдикції остаточно (рішення не підлягають оскарженню) прийняли рішення, які суперечать один одному, між тими самими сторонами, щодо одного й того самого предмета спору. На думку автора, у разі виникнення спору про судову юрисдикцію, коли суди різних юрисдикцій остаточно прийняли рішення, які суперечать один одному, між тими самими сторонами, щодо одного й того самого предмета спору, розгляд справи по суті спору мав би значно кращі наслідки для формування єдиної правозастосовної практики у судах України. Наведений у ЦПК, ГПК, КАС України перелік випадків, коли справа не підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції, скоріше засвідчує про спробу законодавця запобігти фор муванню негативної практики зловживання процесуальними правами учасниками судового процесу. З іншого боку, цей перелік спірний, оскільки учасник судового процесу, який не заявляв, не обґрунтував порушення судом правил предметної чи суб'єктної юрисдикції, міг помилятись і така помилка не має бути на заваді вирішення правового спору про судову юрисдикцію.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

3

Тимошевська, І. "Уповноважений Верховної Ради України з прав людини як учасник судового процесу." Підприємництво, господарство і право, no. 4 (290) (2020): 54–59.

Find full text

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

4

Тимошевська, Ірина. "Уповноважений Верховної Ради України з прав людини як учасник судового процесу." Entrepreneurship, Economy and Law, no. 4 (2020): 54–59. http://dx.doi.org/10.32849/2663-5313/2020.4.09.

Full text

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

5

Тимошевська, І. "Уповноважений Верховної Ради України з прав людини як учасник судового процесу." Підприємництво, господарство і право, no. 4 (290) (2020): 54–59.

Find full text

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

6

ДРОЗДОВ, ОЛЕКСАНДР, ЄВГЕН ГРИГОРЕНКО, ОЛЕКСАНДР ПЕРЕДЕРІЙ, and АНТОН СТЄБЄЛЄВ. "Експерт з питань права: теоретико-методологічні засади та вектори реалізації." Право України, no. 2021/06 (2021): 221. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-06-221.

Full text

Abstract:

Статтю присвячено висвітленню теоретико-методологічних засад реалізації правового статусу експертів з питань права, формуванню їхніх висновків та напрацюванню пропозицій щодо основних векторів подальшого розвитку правового статусу. Мета статті полягає у висвітленні аспектів правового статусу експертів з питань права з точки зору місця у правовій системі, ролі та значення у процесі правотворчості та правозастосування (насамперед судового правозастосування), а також тлумачення права. Авторами реалізовано спробу провести узагальнене дослідження правової природи наукових висновків експертів у галузі права саме як міжгалузевого загальнопроцесуального субінституту, що виконує важливе навантаження у процесі розвит ку соціально-юридичної практики. При цьому автори звертають увагу на те, що експерти з питань права та їхні висновки є різновидом amicus curiae та з точки зору місця відповідних процесуальних норм у системі права, їхньої однорідності у спрямуванні правового регулювання, а також ідентичності правових норм, що мають місце у відповідних галузях права, вважають, що їх можна розглядати як міжгалузевий правовий субінститут такого інституту, як учасник судового процесу/провадження (конституційного, кримінального тощо), що володіє спеціальними знаннями. Автори наголошують на специфіці об’єктів та суб’єктів відповідних правовідносин у межах міжгалузевого інституту учасника судового процесу/провадження (конституційного, кримінального), який володіє спеціальними знаннями, що визначає модифікацію методу, способів та засобів регулювання у межах субінституту експерта з питань права. Крім того, автори акцентують увагу на таких специфічних властивостях вказаного субінституту. По-перше, правовий статус експертів з питань права регулюється низкою галузей права, а саме галузей процесуального права, а тому є загальнопроцесуальним інститутом. По-друге, має об’єктивно-суб’єктивну природу. По-третє, обумовлює специфіку предмета правового регулювання. По-четверте, є відносно самостійним (автономним) у системі права. По-п’яте, його норми взаємодіють із загальноправовими і міжгалузевими принципами та з нормами відповідних процесуальних галузей права. Це вказує на системність зв’язків цього субінстиуту (генетичних, субординаційних і координаційних). По-шосте, є за своєю сутністю унікальним і виконує тільки йому властиву функцію. По-сьоме, закріплює особливість свого предмета, юридичного статусу суб’єктів, фіксуючи їх специфічною термінологією, законодавчими конструкціями, дефініціями. По-восьме, є формально визначеним. По-дев’яте, має власну функціональну спрямованість.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

7

Торбас, О. "Способи реалізації суддівського розсуду в кримінальному процесі України." Прикарпатський юридичний вісник, no. 1(30) (July 13, 2020): 209–12. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1(30).547.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена аналізу способів реалізації розсуду суддями на судових стадіях кримінально-го процесу України. У статті автор зазначає, що всі повноваження суду першої інстанції, в яких може бути застосовано розсуд, можна поділити на чотири кате-горії: 1) суддівський розсуд, що стосується порядку дослідження доказів; 2) суддівський розсуд, що стосу-ється порядку реалізації судового слідства; 3) суддів-ський розсуд, що стосується забезпечення руху кри-мінального провадження; 4) суддівський розсуд, що стосується забезпечення здійснення судового розгляду. При цьому автор зазначає, що здебільшого суддівський розсуд стосується або порядку дослідження доказів, або порядку здійснення судового розгляду. Водночас законодавець послідовно реалізує запропоновану ним тезу «суддя – це арбітр», суттєво обмеживши роль суду в процесі формування обсягу доказів та їх досліджен-ні. Дійсно, саме суд визначає обсяг доказів, що будедосліджуватися, проте предметом оцінки можуть бути лише ті докази, які були надані учасниками кримі-нального провадження. Суд не може на власний розсуд розширити таку сукупність, а її звуження потребує досить ґрунтовної аргументації.Також автор зазначає, що у зв’язку з подібністю процедур суддівський розсуд, що застосовується в суді першої інстанції, подібний до суддівського розсуду при перегляді судових рішень в апеляційному та каса-ційному порядку. За таких умов суддівський розсуд найбільш яскраво проявляється в процесі скасування судових рішень судами апеляційної та касаційної ін-станції у зв’язку з істотним порушенням вимог кримі-нального процесуального закону. Автор зазначає, що для встановлення істотності порушення вимок КПК України суд має: 1) встановити, які саме права мав відповідний учасник кримінального провадження; 2) встановити, чи булі ці права порушені; 3) визначити, чи можна вважати відповідне порушення прав істот-ним порушенням вимог КПК України.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

8

Куковська, В. І. "ІНСТИТУЦІЙНІ ОСОБЛИВОСТІ СУДОВОГО ДИСКУРСУ (НА МАТЕРІАЛІ АМЕРИКАНСЬКОЇ ЗАХИСНОЇ ПРОМОВИ)." Nova fìlologìâ 1, no. 81 (June 23, 2021): 191–96. http://dx.doi.org/10.26661/2414-1135-2021-81-1-29.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена вивченню інституційних ознак американської адвокатської промови, яка є одним із прикладів функціонування судового дискурсу. Проблема визначення дискурсу як лінгвістичного поняття невід’ємно пов’язана із проблемою тексту, його творення і наративних особливостей. Набуваючи індивідуального змісту разом із фоновими знаннями й екстралінгвістичними чинниками, що з’являються внаслідок інтерпретативної діяльності суб’єкта, текст перетворюється на дискурс. Захисний виступ адвоката функціонує у межах судового дискурсу, який характеризується високим рівнем організованості та контрольованими мовленнєвими подіями, що регулюють соціальні відносини у межах судового засідання. Зазначимо, що судовому спілкуванню властиві чіткий розподіл комунікативних ролей, типовість презентації інформації та властивість переконання. Учасниками судового дискурсу є як професіонали, так і прості громадяни, проте кількість ролей і функції учасників судової дискусії чітко визначені на законодавчому рівні. Незважаючи на регламентованість і ритуалізованість судового комунікативного процесу, судовому дискурсу притаманний інтерактивний характер, який проявляється навіть у монологічних відрізках судового засідання, де задля підтримки кооперації з іншими комунікантами судового обговорення учасниками дискурсу обираються стратегічні та тактичні мовленнєві засоби, що відповідають їхнім власним комунікативним завданням. Судовому дискурсу характерна варіативність мисленнєвої діяльності учасників судового засідання, на яку мають неабиякий вплив національні ментальні особливості. Під час судового процесу у разі зміни комунікативної ситуації професійні учасники судового засідання адаптують обрані ними стратегії та тактики мовленнєвої поведінки задля влучного відображення своїх переконань у чітко структурованому комунікативному просторі. Фукціонування промови адвоката як складової частини судового дискурсу характеризується одночасним поєднанням рис персонального (як публічна промова) й інституційного дискурсу. Інституційність захисної промови виявляється у її зовнішніх процедурних ознаках, статусній орієнтованості, адресованості, чіткій ритуалізованості побудови та місця її проголошення під час судового засідання.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

9

БУЧИК, АННА. "Впровадження принципу процесуальної регламентації в адміністративному судочинстві." Право України, no. 2018/02 (2018): 39. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-02-039.

Full text

Abstract:

Вдосконалення вітчизняного адміністративного судочинства неминуче вимагає ширшого втілення у ньому вимог процесуальної регламентації. Необхідність регламентування судових процедур чіткими, короткими та зрозумілими приписами процесуальних норм, таксономічними вимогами до судового процесу викликана потребою в ефективному засобі регулювання судових процедур. Адже чинне національне адміністративне процесуальне законодавство визначає вирішення спорів пріоритетним завданням адміністративного судочинства. Метою статті є розкриття сутності, змісту принципу процесуальної регламентації та формулювання його дефініції для внесення пропозиції щодо подальшого законодавчого закріплення серед засад (принципів) адміністративного судочинства, що надасть головуючому судді важелі управління судовим процесом і сприятиме раціоналізації та покращенню судових процедур. Проведено аналіз принципу процесуальної регламентації адміністративного процесу, механізм реалізації якого процесуально не закріплений. Визначено, що його впровадження в адміністративному судочинстві позитивно впливатиме та гарантуватиме дотримання прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб при здійсненні правосуддя, сприятиме чіткості регулювання порядку, ефективності та оптимальності судового розгляду справ. Регулювання ходу судового засідання потребує окреслення права судді на встановлення чітких меж для надання пояснень, клопотань, реплік учасників процесу з метою досягнення максимальної результативності та запобігання судовій тяганині. На підставі комплексного аналізу процесуальних норм і теоретичних засад сформульовано дефініцію поняття “принцип процесуальної регламентації”, під яким розуміють зовнішні вимоги до порядку ведення судового засідання та встановлені часові обмеження процедур, що визначаються головуючим суддею у межах процесуальних повноважень, є чіткими, зрозумілими та підлягають неухильному виконанню учасниками судового розгляду. Застосування принципу процесуальної регламентації нерозривно пов’язане з організацією ведення судового процесу як частини єдиного масштабного механізму, покликаного забезпечити життєдіяльність ефективної та доступної судової системи, а також активну роль судді в цьому процесі задля реальної дієвості в практичній щоденній діяльності.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

10

ХЛІБОРОБ, НАТАЛІЯ. "Запровадження електронного адміністративного судочинства в Україні: інновації та перспективи." Право України, no. 2018/02 (2018): 102. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-02-102.

Full text

Abstract:

Запровадження електронного судочинства стало провідною темою наукових дискусій останнього часу. Основним сьогодні залишається запитання: чи зможе електронне судочинство підвищити рівень захисту прав людини, особливо в адміністративних справах, де однією зі сторін правового спору є приватна особа, якій протистоїть суб’єкт владних повноважень? Загалом інформаційні технології дають змогу створювати нові форми організації діяльності та взаємодії органів публічної влади з суспільством, запроваджувати інноваційні рішення щодо правового регулювання та організації публічно-правових відносин. Метою статті є з’ясувати, по-перше, які реальні можливості створюють інноваційні законодавчі норми про електронне адміністративне судочинство для учасників адміністративного процесу, по-друге, якими мають бути подальші кроки органів публічної влади, зокрема і законодавця, для того щоб відбулася реалізація положень про запровадження електронного адміністративного судочинства. На законодавчому рівні відбулося закріплення функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, яка має стати основою впровадження усіх наступних елементів електронного адміністративного судочинства. Вперше закріплено положення про те, що суд здійснює розгляд справи за матеріалами судової справи в електронній формі. Учасникам адміністративного процесу надано можливість подавати докази в електронній формі та використовувати електронний цифровий підпис. Крім того, документи можуть подаватися до суду, а процесуальні дії вчинятися в електронній формі з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи. Однак неоднозначним залишається правова регламентація можливості звернення до адміністративного суду з електронним позовом. У статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України чітко вказано, що позовна заява подається у письмовій формі. Хоча письмова форма фактично не виключає можливості створення електронного документа, однак те, що законодавець прямо не передбачив такої можливості, як звернення до суду шляхом подання електронного адміністративного позову, лише свідчить про неготовність публічної влади до реальних перетворень судових процесів за допомогою інформаційних технологій. Судові процеси зокрема та система загалом є чи не найконсервативнішою з публічних інституцій. У процесі розвитку суспільства базові елементи судового процесу зами є зробити використання інформаційних технологій максимально безпечним для прав людини, а також використати можливості цифрового світу для полегшення складних юридичних процедур. Отже, зі змінами, які внесені у КАС України, фактично відбулося запровадження окремих елементів електронного судочинства в адміністративний процес. Однак докорінних змін не сталося, оскільки на законодавчому рівні закріплені положення, які досі регулювалися підзаконними нормативно-правовими актами. Наст судової інформаційно-телекомунікаційної системи, посилення захисту персональних даних і відповідальності за незаконне втручання у роботу систем електронного судочинства.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

11

Микуляк, П. "Підстави самоконтролю суду першої інстанції в цивільному процесі." Юридичний вісник, no. 1 (August 6, 2020): 218–24. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.1606.

Full text

Abstract:

У статті досліджено підстави самоконтролю суду першої інстанції в цивільному процесі. Автором проводиться розмежування підстав самоконтролю суду першої інстанції як функції та підстав самоконтролю суду першої інстанції як повноваження. На прикладах із положень цивільного процесуального законодавства України робиться висновок, що підстави самоконтролю суду першої інстанції як функція співвідносяться із підставами самоконтролю суду першої інстанції як повноваженнями відповідно як ціле та частина. Відзначається, що одна й та сама підстава самоконтрольних повноважень може охоплюватися різноманітними підставами самоконтролю суду першої інстанції як функції. Автором підтримується виділення як підстав самоконтролю суду першої інстанції в цивільному процесі судової помилки та зміни обставин цивільної справи. Вперше в теорії цивільного процесу до підстав самоконтролю суду першої інстанції автором пропонується віднести реалізацію учасником справи ряду цивільних процесуальних прав, а також невиконання учасником цивільного процесу деяких цивільних процесуальних обов'язків. Вказується, що судова помилка виступає найбільш поширеною підставою самоконтролю суду першої інстанції. На підставі численних випадків із положень цивільного процесуального законодавства України аналізуються ознаки судових помилок. Автором підтримується висловлена в теорії цивільного процесу думка, за якою судова помилка в цивільному процесі може вчинятися як за винної, так і за безвинної поведінки судді. Аргументується, що зміна обставин цивільної справи як підстава самоконтролю суду першої інстанції може мати місце у процесі розгляду цивільної справи та після її вирішення. Наприклад, видужання або значне поліпшення психічного стану особи, котра була визнана недієздатною, зобов'язує суд скасувати своє рішення про визнання фізичної особи недієздатною та поновити її цивільну дієздатність. На підставі положень ЦПК України автор наводить численні випадки, які підтверджують такі підстави самоконтролю суду першої інстанції, як реалізація учасником справи своїх процесуальних прав (заміна одного заходу забезпечення позову іншим за клопотанням учасника справи) та невиконання учасником процесу своїх процесуальних обов'язків (складення неповного або неясного висновку судового експерта, що дає можливість судді винести ухвалу про призначення додаткової експертизи).

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

12

ВАСИЛЬЄВ, СЕРГІЙ. "Експертний висновок у галузі права: новація національного судочинства." Право України, no. 2018/11 (2018): 189. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-11-189.

Full text

Abstract:

Реформування цивільного, господарського та адміністративного судочинства сприяло виникненню нових процесуальних інститутів та процедур, одним із таких нововведень стала експертиза у галузі права і поява нового учасника судового процесу – експерта з питань права. Аналіз наукових публікацій свідчить, що питання експертного висновку у галузі права ще не стали предметом глибоких досліджень науковців. Як правило, автори звертають увагу більше на організаційні проблеми здійснення вказаної експертизи та на визначення статусу експерта з питань права, тоді як питання становлення висновку експерта в галузі права як у судочинстві зарубіжних країн, так і у національному процесуальному праві, його статус та змістова характеристика залишаються поза увагою. Мета статті – встановлення форм застосування інституту судової експертизи у галузі права в судочинстві, виявлення недоліків правового регулювання цього інсти туту та спроба визначення правового статусу експертизи у галузі права в національній моделі судочинства. Основні результати дослідження пов’язані з аналізом зарубіжного та національного законодавства щодо появи у судочинстві спеціального суб’єкта, який незалежно від правової позиції учасників спору, враховуючи його високий рівень науково-професійної підготовки, і на підставі матеріалів справи та чинного законодавства, має право зробити експертний висновок щодо застосування аналогії закону (аналогії права) чи змісту норм іноземного права. Розглянуто різноманіття форм участі у судовому процесі експертів з питань права, організаційну та змістову природу висновку експерта у галузі права. У процесі дослідження були зроблені такі висновки: закріплення експертного висновку у галузі права в національному судочинстві слід вважати природним результатом його історичного розвитку; мета участі у судовому процесі експерта з питань права – донести до суду особисту думку визнаного фахівця у галузі права, що може сприяти більш якісному захисту відповідних суспільних відносин та ефективному здійсненню правосуддя загалом; основним критерієм для експерта з питань права має бути його статус визнаного фахівця, крім того, є перспективною думка про можливість залучення у ролі такого експерта не тільки фізичної, а й юридичної особи; висновок експерта у галузі права має всі ознаки акта неофіційного доктринального тлумачення; використання у судовій практиці висновку експерта у галузі права сприяє розширенню або зміні нормативної моделі поведінки судді у цивільному, господарському та адміністративному судочинстві.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

13

Биркович, О. "Функціонування органів судової влади Галичини другої половини ХІХ СТ." Юридичний вісник, no. 5 (November 25, 2020): 7–13. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i5.1995.

Full text

Abstract:

У статті здійснюється аналіз і систематизація основних етапів становлення судової влади й системи судочинства в Галичині кінця XVIII - початку XX ст. Встановлено, що після приєднання краю до складу імперії Габсбургів розпочався планомірний процес імплементації австрійського законодавства, яке передбачало змагальність сторін у судовому процесі й кількасту-пеневу структуру судової влади. Усі зміни відбувалися впродовж трьох чітких етапів:1) 1772-1784 рр. - перехідний;2) 1784-1848 рр. - імплемен-таційний;3) 1849-1918 рр. - конституційний. Водночас для перших двох етапів було властивим збереження численних правових рудиментів і дотримання станового підходу в системі судочинства. Цікавою нормою тогочасного судочинства було збереження інституту прокураторів - вони представляли сторо-ни-учасники судового засідання, .. також процедури «експертизи» судового рішення з боку університетських професорів. «Експертиза» була обов'язковою для справ, що розглядалися судами вищої інстанції, а заможні прошарки суспільства могли «замовити» таку послугу у випадку обвинувачення їх у кримінальних злочинах. Початком якісних і позитивних змін в організації судової влади стали конституційні реформи середини ХІХ ст., Конституція 1849 р, законодавчі зміни 1852-1855 рр., що не тільки запровадили рівнозначну підсудність усіх громадян імперії, а й закріпили чітку структуру судової влади в краї, на вершині якої було два Вищі крайові суди в Кракові й Львові. У 1869 р. було запроваджено інститут присяжних, а згодом розширено кількість кримінальних злочинів і проступків, розгляд яких відбувався за участю присяжних. Не зважаючи на існування низки галузевих судів, австрійська система судочинства, реалізована в Галичині, була досить ефективною та зберігала чинність навіть після проголошення Західноукраїнської Народної Республіки.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

14

Чванкін, Сергій Анатолійович. "ДОКАЗОВЕ ЗНАЧЕННЯ ДАНИХ З ЕЛЕКТРОННИХ ПОВІДОМЛЕНЬ У ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ." Часопис цивілістики, no. 40 (March 27, 2021): 50–55. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i40.392.

Full text

Abstract:

У цій науковій статті охарактеризовано процесуальний порядок та особливості використання електронних повідомлень у процесі судового доказування у цивільному судочинстві України. Встановлено види електронних повідомлень, що можуть бути використані як джерело доказової інформації, залежно від засобів їх передачі та форми передачі інформації в електронному повідомленні. Охарактеризовано відмінність електронного повідомлення від електронного документа та надано оцінку значенню електронного підпису на електронному повідомленні та його впливу на юридичну силу електронного повідомлення як електронного доказу в цивільному процесі України. Обґрунтовано, що у випадках наявності заперечень з боку сторони судового процесу щодо її участі в електронній переписці доказування цього факту є доволі складним завданням та вимагає від адвоката ретельного підходу до формування доказової бази. Окреслено коло судових доказів, що можуть бути використані сторонами судового процесу для ідентифікації учасників електронного листування, що здійснювалося з використанням стільникового зв’язку, мобільних додатків-месенджерів, електронної пошти та соціальних мереж. Визначено основні правила щодо розподілу тягаря доказування обставин, пов’язаних з ідентифікацією учасників електронного спілкування, між сторонами судового процесу. Встановлено особливості судового доказування належності номера телефону, електронної скриньки, аккаунту в соціальній мережі конкретній особі. Названо основні правила використання в процесі судового доказування електронних повідомлень приватного характеру з огляду на необхідність дотримання судом прав учасників електронної переписки на недоторканість приватного життя. Окреслено перелік осіб, чия згода на використання даних електронного листування має бути надана, щоб електронне повідомлення було прийняте судом як допустимий доказ. Охарактеризовано процесуальний порядок подання до суду електронних та паперових копій електронних повідомлень як електронних доказів у цивільній справі та огляду судом оригіналів цих доказів.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

15

Юрійович, Каламайко Андрій. "УПРОВАДЖЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ І ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРИНЦИПІВ ЦИВІЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА." Часопис цивілістики, no. 43 (December 25, 2021): 58–65. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i43.445.

Full text

Abstract:

Розвиток інформаційних технологій є одним з аспектів глобальної трансформації, зокрема й органів державної влади. Зважаючи на сучасні інформаційні потреби суспільства, зрозуміло, що без упровадження інформаційних технологій і автоматизації окремих процесів у суді подальший розвиток системи правосуддя неможливий.«Електронне правосуддя» забезпечує використання інформаційно-комунікаційних технологій у процесі реалізації процесуального права. Новинки судової влади мають бути спрямовані на розширення доступності правосуддя, прискорення й оптимізацію судового розгляду, підвищення його якості й ефективності, досягнення прозорості та відкритості судової системи.Метою статті є розкриття особливостей використання інформаційних технологій у цивільному судочинствів розрізі дотримання основних його засад, адже цифровізація судової системи шляхом упровадження сучасних IT-технологій в Україні є одним із найбільш ефективних способів підвищення рівня та якості здійсненняправосуддя, виконання його завдань. Справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішенняцивільних справ неможливі без дотримання його принципів, які є ключовими орієнтирами у формуванніпроцесуального права.У результаті проведеного аналізу чинного та перспективного законодавства, доктринальних підходів, передового досвіду зарубіжних країн автор розкриває переваги впровадження інформаційних технологій у цивільне судочинство, їхній вплив на реалізацію таких принципів, як: верховенство права, рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом, гласність і відкритість судового процесу, розумність строків розгляду справи судом, змагальність сторін.Перехід на електронне правосуддя, безумовно, замінить паперову рутину та полегшить доступ до правосуддя,а також зробить правосуддя більш прозорим та доступним. Міжнародний досвід свідчить, що використання електронних технологій у судовій системі сприяє більш ефективній судовій діяльності, спрощує обмін інформацією між судами, учасниками процесу, а також іншими органами влади.На основі проведеного дослідження зроблені узагальнення та висновки щодо стану та перспектив застосування інформаційних технологій у цивільному судочинстві крізь призму його принципів.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

16

Мамчур, Л. В., and М. О. Мельніков. "ВИСНОВОК ЯК ПРОЦЕСУАЛЬНА ФОРМА ВИКОРИСТАННЯ ФАХОВИХ ЗНАНЬЕКСПЕРТА З ПИТАНЬ ПРАВА В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ." Прикарпатський юридичний вісник 2, no. 4(29) (April 21, 2020): 66–69. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v2i4(29).436.

Full text

Abstract:

У статті досліджено висновок експерта з питань права та його доказову силу в судовому процесі. Авто-ри зазначають загальну позитивність змін у процесу-альному законодавстві, націлених на появу у процесі експерта з питань права як спеціального учасника судового розгляду, але вказують на потребу визначити єдині підстави для залучення експерта з питань права у процес, які б мінімізували роль розсуду судді під час розгляду конкретної справи. Детальному аналізу піддано наявні недоліки та суперечності правової регламентації використання фахової думки експерта в частині невизначеності сту-пеня обов’язковості висновка експерта з питань права як процесуального документа. Для подолання виявлених недоліків автори пропонують надати висновкові експерта з питань права статусу процесуального доказу, що в такому випад-ку повинен залучатися до справи і досліджуватися нарівні з іншими доказами під час розгляду справи по суті. Автори вважають, що такий підхід дозволить повною мірою врахувати такі існуючі принципи ци-вільного судочинства, як незалежність суду і диспози-тивність судового розгляду, й уникнути ототожнення висновку експерта з питань права з актами офіційного чи неофіційного тлумачення законодавства. Водночас більш чітким виглядатиме процесуальний статус експерта з питань права, оскільки можна, прово-дячи деякі аналогії зі статусом свідка у процесі, спеці-ально передбачити відповідну процедуру попередження, у момент залучення до участі у справі, що розглядаєть-ся, експерта з питань права про його відповідальність за надання завідомо неправдивого висновку або відмову від його надання без поважних причин. На думку авторів, вимоги до висновку експерта з питань права мають бути максимально формалізовані, підтримана ідея щодо розроблення єдиної типової фор-ми такого висновку як базової.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

17

Колісник, С. А. "МЕХАНІЗМ ВИЗНАЧЕННЯ, ДОВЕДЕННЯ, РОЗПОДІЛУ ТА ВІДШКОДУВАННЯ ВИТРАТ НА ПРАВНИЧУ ДОПОМОГУ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ." Прикарпатський юридичний вісник, no. 6(35) (May 11, 2021): 105–10. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i6(35).700.

Full text

Abstract:

У статті зроблено спробу узагальнення нормативних положень та судової практики щодо нарахування, доведення, розподілу та відшкодування витрат на правничу допомогу в адміністративному судочинстві. З’ясовано, що практика застосування КАС України виявила низку проблемних питань, що виникають під час відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. Автором виокремлено групи правил визначення, доказування, розподілу та використання судових витрат на правничу допомогу в адміністративному судочинстві, що визначені кодексом та уточнені Верховним Судом. З’ясовано, що ключовими поняттями, що пов’язані з діяльністю учасників судового процесу щодо витрат на правничу допомогу, є їх визначення, доведення, розподіл, відшкодування та механізм, що охоплює правила проведення такої діяльності. Запропоновано авторське визначення цих понять. Виявлено засади функціонування механізму визначення, доведення та розподілу витрат на правничу допомогу в адміністративному судочинстві (принципи реальності, необхідності, розумності, співмірності, обґрунтованості та добросовісності). Запропоновано авторське поняття «механізм визначення, доведення та розподілу витрат на правничу допомогу в адміністративному судочинстві» як сукупності правил діяльності учасників судового процесу, визначених Кодексом адміністративного судочинства України, щодо з’ясування обсягів сум коштів, що були витрачені (чи планується витрати) сторонами під час отримання послуг чи виконання робіт адвокатом (іншим фахівцем у галузі права) з урахуванням показників, визначених законодавством, установлення співвідношення заявлених учасникам процесу складу і розміру витрат на правничу допомогу з доказами у справі за принципами реальності, необхідності, розумності та призначення до виплати сторонами відповідних сум на засадах співмірності, обґрунтованості та добросовісності.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

18

Оліфір, Альона. "ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ, ЯКІ ПОВ’ЯЗАНІ З УЧАСТЮ ПРОКУРОРА У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ." KELM (Knowledge, Education, Law, Management) 2, no. 8 (July 13, 2021): 145–50. http://dx.doi.org/10.51647/kelm.2020.8.2.23.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена дослідженню деяких аспектів участі прокурора у цивільному процесі. Автор обґрунтовує, що інститут участі прокурора у цивільному процесі в період реформування органів прокуратури хоч і не зазнав суттєвих змін, однак під час правозастосування викликає певні складності. У дослідженні значну увагу присвячено визначенню статусу прокурора у судовому процесі. Що стосується реформування органів про- куратури, то автор обґрунтовує позицію, за якої у такому разі не відбувається заміна учасника провадження, від- сутнє правонаступництво, що виключає потребу виносити будь-які процесуальні рішення. Автором висловлено позицію щодо помилкового здійснення судами заміни найменувань учасників судового провадження у зв’язку з реформуванням органів прокуратури. У статті автором проаналізовано положення процесуального законодавства щодо обсягу повноважень проку- рора у разі здійснення представництва інтересів держави у суді. Дослідником опрацьовано судову практику, яка стосується визначення правомірності оскарження прокурором в апеляційному та касаційному порядку судових рішень у справах за позовами інших осіб. Автором викладено висновок про необхідність внесення змін до законодавства з метою забезпечення одна- кового застосування норм права.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

19

Іліопол, Інна Михайлівна. "КОНЦЕПТ ПРИНЦИПІВ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА, ЩО ЗАСТОСОВУЮТЬСЯ У СТАДІЇ ПЕРЕГЛЯДУ СУДОВИХ РІШЕНЬ В АПЕЛЯЦІЙНОМУ ПОРЯДКУ, СФОРМОВАНИХ ПІД ВПЛИВОМ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КОНВЕНЦІЇ ІЗ ПРАВ ЛЮДИНИ І ОСНОВОПОЛОЖНИХ СВОБОД." Часопис цивілістики, no. 39 (January 20, 2021): 60–65. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i39.382.

Full text

Abstract:

У статті здійснене системне дослідження принципів, що забезпечують ефективний апеляційний перегляд справи, як один із засобів захисту цивільних прав, свобод та інтересів у цивільному судочинстві, узагальнення історичних та теоретичних напрацювань і концептуальних положень принципів цивільного процесуального права, а також аналіз реалізації принципів під час апеляційного оскарження судових рішень у цивільному процесі України. Адже порушення принципів цивільного процесуального права спричиняє ухвалення незаконного та необгрунтованого судового рішення, що в подальшому підлягає скасуванню. Саме тому здійснення судочинства на засадах верховенства права є гарантією дотримання законності та правопорядку в державі. У зв'язку із цим охарактеризовано основні принципи, що реалізуються в апеляційному провадженні, найважливішим з яких є принцип верховенства права. Євроінтеграціні процеси, що відбуваються в нашій державі, змінили підхід до розуміння концепції верховенства права. Так, верховенство права охоплює такі принципи, як: законність, правова визначеність, остаточність судового процесу (res judicata). Окрім принципу верховенства права, в роботі приділено увагу й таким міжгалузевим принципам, як принцип територіальності, спеціалізації та принцип інстан-ційності. Поряд із вищезазначеними принципами також досліджено інші принципи, що реалізуються в апеляційному провадженні, а саме принципи змагальності та диспозитивності, гарантією реалізації яких є забезпечення оптимального балансу прав і обов'язків учасників справи і суду у змагальному процесі не тільки в суді першої інстанції, але й у стадії апеляційного провадження. Розглянуто також принцип гласності та відкритості судового процесу, відповідно до якого розгляд справ у судах апеляційної інстанції проводиться усно і відкрито та здійснюється державною мовою. Належної уваги також приділено дослідженню принципу пропорційності, який є новим у цивільному процесуальному законодавстві України.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

20

ЛОБОЙКО, ЛЕОНІД, and НАТАЛІЯ ГЛИНСЬКА. "Письмове касаційне провадження в кримінальному процесі України." Право України, no. 2018/08 (2018): 139. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-08-139.

Full text

Abstract:

Розумна оптимізація (скорочення) процедур є одним з найважливіших завдань сучасного кримінального процесуального права, що забезпечить ефективне вирішення комплексу завдань кримінального провадження, зокрема швидкість та доступність правосуддя, його оперативність. Однією з форм оптимізації кримінальної процедури є письмова форма касаційного провадження. Незважаючи на явні переваги такої форми судового розгляду для касаційного провадження порівняно з традиційним судоговорінням, нормативна модель, закладена в Кримінальному процесуальному кодексі України (далі – КПК України), невиправдано звужує випадки його застосування, пов’язуючи це виключно з волевиявленням сторін. Втім такий підхід всупереч процесуальній економії призводить до почасти непотрібного запуску судової процедури з усіма її атрибутами, а отже спричиняє виникнення тяганини та даремних часових витрат. Мета статті полягає у з’ясуванні підстав застосування письмової форми касаційного провадження в кримінальному процесі, пошуку оптимального варіанта вирішення судом касаційної інстанції питання щодо проведення письмового або усного судочинства, розробленні науково обґрунтованих рекомендацій для вдосконалення чинного законодавства України. З огляду на аналіз сутності касаційного провадження та з урахуванням потреби забезпечення процесуальної економії, розумного спрощення процедури касаційного провадження в контексті відповідності ідеології “екстраординарності” цієї стадії обґрунтованою є доцільність запровадження до КПК України правила про віднесення виключно до дискреції суду касаційної інстанції вирішення питання про форму касаційного провадження. У КПК України доцільно запровадити правило, згідно з яким у разі відкриття касаційного провадження суд на власний розсуд, залежно від достатності матеріалів для розгляду касаційної скарги, які є у справі, має призначати касаційний розгляд у письмовому провадженні або в судовому засіданні. За наявності певних підстав, зокрема якщо для винесення законного та обґрунтованого рішення потрібно отримати від сторін та інших учасників судового провадження пояснення та додаткові документи, або якщо, на думку суду, рішення за результатами касаційного розгляду матиме істотне значення для застосування норм права та в інших випадках, суд касаційної інстанції призначає касаційний розгляд у судовому засіданні. Якщо ж суд, обравши письмову форму провадження, за результатами вивчення наданих матеріалів дійде висновку про їх недостатність для винесення законного й обґрунтованого рішення, він має винести ухвалу про розгляд справи у судовому засіданні.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

21

Мирошниченко, Ю. М. "ПРОБЛЕМА РОЗВ’ЯЗАННЯ СУДОМ СИТУАЦІЙ, ЗУМОВЛЕНИХ КЛОПОТАННЯМИ СТОРІН КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ ПРО ВИЗНАННЯ ДОКАЗІВ НЕДОПУСТИМИМИ." Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 28, no. 29 (January 26, 2022): 152–59. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v28i29.728.

Full text

Abstract:

Мирошниченко Ю. М. Проблема розв’язання судом ситуацій, зумовлених клопотан- нями сторін кримінального провадження про визнання доказів очевидно недопусти- мими. – Стаття. Мета дослідження, частина результатів якого подається в статті, полягала в доведенні необхідності відмови від традиційного підходу до розуміння сутності подання суду доказів у кримінальному провадженні. У публікації така необхідність обґрунтовується на прикладі розв’язання судом окремих ситуацій, зумовлених спорами сторін щодо допустимості дока- зів під час розгляду клопотань учасників судового провадження. Визнано невиправданою практику, за якої зібрані сторонами докази подаються до суду під час розгляду ним клопотань учасників судового провадження, як таку, що породжує між сторонами передчасні суперечки з приводу допустимості доказів. Констатується, що розв’язання таких спорів з огляду на відсутність у суду попередніх відомостей щодо змісту наявних у сторін доказів є вельми проблематичним і не відповідає завданням такої фази судового розгляду. У підсумку автор доходить висновку про те, що доказ може вважатися очевидно недопу- стимим за умови, що наявність ознак такого дефекту безсумнівна, однозначна, незапереч- на, безспірна з боку будь-якої неупередженої розумної людини. Натомість коли перевірка поставленої під сумнів якості доказу потребує з’ясування певних обставин і дослідження інших доказів, очевидність його недопустимості відсутня. Інколи сама гострота процесуаль- ного спору, глибина наявних між сторонами з такого приводу суперечностей свідчіть про відсутність «очевидної» недопустимості, що вимагає свого доведення в процесі судового дослідження. Тому втягування суду в передчасні суперечки сторін щодо процесуальних вад певних доказів дезорганізує судове провадження. З метою подолання деструктивного впли- ву таких спорів на хід судового розгляду необхідно відокремити розгляд клопотань учасни- ків судового провадження, безпосередньо не пов’язаних із процесом судового дослідження, від подання сторонами доказів, у процесі якого вони мають продемонструвати перед судом як належність і допустимість окремих джерел фактичних даних, так і логічні зв’язки між ними, доводячи певні обставин, критикуючи докази процесуального супротивника, підкрес- люючи недоліки чужих і переваги власних доказів.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

22

Онуфрієв, В. М. "ФОРМУВАННЯ СПИСКУ ПРИСЯЖНИХ ЯК АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВА ПРОЦЕДУРА." Знання європейського права, no. 3 (September 7, 2021): 100–104. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i3.239.

Full text

Abstract:

У статті досліджено зміст адміністративно-правової процедури формування списку присяжних, висвітлено основні концепції адміністративно-правової процедури, проведено розмежування категорій формування списку присяжних та суду присяжних; з’ясовано правові засади, що визначають структуру цих процедур за чинним законодавством, іноземним досвідом та у проєктах законів. Встановлено, що процедура формування суду присяжних - це нормативно визначена процесуальна діяльність суду та учасників судового процесу, спрямована на виявлення обставин, що виключають участь присяжного із затвердженого відповідними місцевими радами списку, у розгляді конкретної справи та включення його до складу суду присяжних, зафіксованого у протоколі судового засідання. У результаті проведеного дослідження виокремлено ознаки адміністративної процедури формування списку присяжних: за змістом це послідовно здійснювана діяльність органів публічної адміністрації, розгляд та вирішення індивідуальних адміністративних справ, не пов’язаний з розглядом суперечок або застосуванням заходів примусу, тобто має безспірний характер; в її процесі реалізується публічний інтерес щодо забезпечення участі народу у здійсненні правосуддя через присяжних, тобто має публічний характер; визначений адміністративно-правовими нормами; метою є формування списку присяжних, індивідуальний характер, оскільки рішення внесення особи до списку присяжних стосується конкретної особи; має етапний характер; внесення даних осіб, що відповідають вимогам, до списку присяжних та затверджується місцевими чи обласними радами; реалізуються в межах адміністративно-правових відносин, що виникають між органами публічної адміністрації, - органами місцевого самоврядування, територіальними управліннями Державної судової адміністрації України та громадянами. Запропоновано поняття «процедура формування списку присяжних».

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

23

Nahirnyi, Mykola. "Особливості правосуддя Республіки Хорватія у сфері військових злочинів (за матеріалами «миклушевського процесу»)." Eminak, no. 3(31) (October 1, 2020): 243–51. http://dx.doi.org/10.33782/eminak2020.3(31).455.

Full text

Abstract:

У статті розглянуто переслідування та покарання військових злочинців у Республіці Хорватія за підсумками сербсько-хорватської війни 1990-х років. Описано процес такого переслідування на прикладі матеріалів так званої «миклушевської справи». Висвітлено основні проблеми даного процесу. Виділено його особливості, характер і тривалість. Показано еволюцію даного судового процесу крізь призму зміни поведінки органів правосуддя Хорватії, заходи хорватської влади задля вирішення цих проблем. Проаналізовано долі головних учасників процесу. Встановлено, що «миклушевська справа» виявилась невдалою для тогочасного хорватського правосуддя, показавши його недосконалість. Показано значення цього процесу для сучасної України.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

24

МОСКВИЧ, ЛІДІЯ. "Довіра до суду: стан та інструменти впливу." Право України, no. 2018/03 (2018): 9. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-03-009.

Full text

Abstract:

Сьогодні в Україні є очевидним існування системних проблем у відносинах державної влади і суспільства, які протягом останніх років призвели до надзвичайного зниження рівня довіри громадян до державних інституцій загалом та до суду зокрема. Утім, довіра громадян – це особливе джерело сили державної влади й одночасно показник її ефективності. Влада, яка не користується підтримкою населення, якій не довіряють люди, не є життєздатною. Збереження подібного становища при загальній психологічній кризі може викликати підвищення соціальної напруги в суспільстві. Ось чому серед найважливіших завдань, що стоять перед судовою владою в Україні, першочерговим є набуття довіри громадян, підвищення свого авторитету й соціального статусу у суспільстві. Наукове опрацювання проблеми довіри суспільства до суду як одного з критеріїв його ефективності дасть змогу окреслити напрями оптимізації діяльності судової системи, підвищити авторитет судової влади в суспільстві зокрема та громадську підтримку судової реформи загалом, налагодити їхнє взаєморозуміння і взаємодію з метою більш ефективного здійснення судової політики. Метою статті є визначення структурних елементів такого системного явища, як довіра до суду, їхній аналіз, з’ясування проблем, що негативно впливають на стан довіри до суду та внесення пропозицій щодо можливих шляхів їхнього вирішення. Фактично виникнення питання недовіри до однієї з гілок державної влади свідчить про кризу єдності державної влади. Питання довіри до суду є елементом системної довіри до державної влади, а отже, має вирішуватися системними заходами. Водночас певні передумови виникнення недовіри до судової влади закладені в нормативних актах, провокуються конкурентними діями гілок влади та окремими носіями державної влади. Виправити ситуацію може правозастосовна та правотлумачна практика, що заснована на принципі верховенства права, і розуміння легітимної мети, закладеної в праві. Оскільки судова влада є державною владою, то загальні засади формування суспільної довіри до державних інститутів повинні мати свою імплементацію і в механізмах формування довіри до суду. Водночас специфіка функцій, способи формування органів судової влади та її функціонування здійснює визначальний вплив на інструменти формування її позитивного іміджу в суспільній свідомості, надаючи їм специфічні характеристики. До змістовних елементів, які впливають на формування довіри до суду в учасників процесу, належать: а) незалежність та неупередженість суду при вирішенні конфлікту; б) об’єктивність і всебічність процесу пізнання, а також правильність його результату; в) справедливість судового рішення у матеріально-правовому сенсі; г) справедливість судового розгляду в процесуальному сенсі (як надання сторонам рівних можливостей для відстоювання в суді своїх інтересів); ґ) законність дій та рішень суду.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

25

Півненко, Л. В. "ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА НА ЗАХИСТ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ ТА ГАРАНТІЇ ЙОГО РЕАЛІЗАЦІЇ." Збірник наукових праць ХНПУ імені Г. С. Сковороди "Право", no. 34 (2021): 153–60. http://dx.doi.org/10.34142/23121661.2021.34.21.

Full text

Abstract:

У статті досліджуються питання щодо розкриття змісту забезпечення права на захист та визначення основних гарантій його реалізації у кримінальному судочинстві. Аналізуються точки зору вчених та положення законодавства, які визначають зміст і складові елементи принципу забезпечення права на захист. Доведено, що поняття «забезпечення права на захист» більш широке, ніж поняття «право на захист». Крім того, це право передбачає діяльність інших учасників процесу із здійснення прав і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого з метою правильного вирішення справи і винесення законного й обґрунтованого судового рішення. Забезпечення права на захист – це діяльність, що реалізується на усіх стадіях судочинства не тільки стороною захисту, а й державними органами та посадовими особами, які ведуть кримінальний процес, та спрямована на спростування кримінального переслідування, виявлення обставин, що спростовують підозру, виправдовують обвинуваченого, пом’якшують його відповідальність і покарання, а також у певних випадках ця діяльність спрямована на відновлення порушених прав, свобод та законних інтересів учасників процесу. Забезпечення права на захист визначене як засада кримінального провадження, яка насамперед адресована державним органам і посадовим особам, які здійснюють криміналь-ний процес і зобов’язані забезпечити ефективні гарантії його реалізації учасниками кримінального провадження, оскільки право на захист невід’ємне від гарантій його здійснення. Принцип забезпечення права на захист – це не тільки гарантія забезпечення прав особи, а й гарантія забезпечення ефективного судового процесу, належна реалізація якого запобігає слідчим і судовим помилкам та є запобіжником щодо притягнення до кримі-нальної відповідальності невинуватих осіб.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

26

Городецька, М. С. "До питання помилкового визначення предмету відання на досудовому розслідуванні." Прикарпатський юридичний вісник, no. 2(31) (September 4, 2020): 177–81. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i2(31).588.

Full text

Abstract:

У статті розглянуто випадки помилкового визначення предмету відання на досудовому розслідуванні. Наведено приклади конкуренції підслідності та проблеми її вирішення на досудовому розслідуванні. Зазначено, що внаслідок помилкового визначення підслідності може бути застосована кримінальна процесуальна відповідальність у вигляді визнання здобутих доказів недопустимими. У статті наголошено, що внаслідок визнання доказів недопустимими відповідальність несуть не лише органи кримінального провадження. Тягар цієї відповідальності покладається на учасників кримінального процесу, які відстоюють власний інтерес і які не повинні страждати через помилки державних органів. У статті зазначено, що дотримання підслідності є умовою забезпечення такого основоположного права учасників, як доступ до суду у частині забезпечення кваліфікованого суб'єкта провадження. Автор погоджується із можливістю застосування судового контролю щодо визначення підслідності під час досудового розслідування. Оскарження до слідчого судді створить умови для втручання незалежного суб'єкта, котрий розгляне підстави для застосування правил підслідності. Проте зазначається, що сторона захисту може умисно не заявляти про порушену підслідність на досудовому розслідуванні, щоб «приберегти» цей аргумент для судового розгляду, де, скориставшись ним, досягти визнання доказів недопустимими і таким чином звести нанівець обвинувальну діяльність. Зроблено висновок, що можна запровадити судовий контроль стосовно визначення підслідності, але із зауваженням того, що у разі, якщо учасники не скористалися можливістю оскаржити підслідність під час досудового розслідування, під час судового розгляду питання законно визначеної підслідності під сумнів не ставиться й оскарженню не підлягає. У такому разі питання про допустимість доказів на цій підставі не розглядається. Таким чином, учасники кримінального провадження будуть позбавлені спокуси використовувати аргумент неправильно визначеної підслідності під час судового розгляду для визнання усіх здобутих доказів недопустимими.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

27

Олійник, О. "Специфіка юридичної риторики адвоката як професійного учасника судового процесу." Юридична Україна, no. 9 (93) (2010): 4–8.

Find full text

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

28

Кіцен, Наталія Валентинівна. "ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ У СУДІ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ." Знання європейського права, no. 4 (February 7, 2020): 153–61. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i4.18.

Full text

Abstract:

Розглядається глибокий аналіз національного та міжнародного законодавства, загальний порядок судового розгляду у суді першої інстанції, виявлено наслідки неприбуття учасників судового провадження, значну увагу приділено правам та обов’язкам присутніх у залі судового засідання, аналіз заходів до порушників порядку судового засідання, виявлення заходів забезпечення кримінального провадження, обґрунтування особливості проведення процесуальних дій у режимі відеоконференції під час судового провадження. На фундаментальному рівні автором досліджено окремі аспекти судового розгляду у суді першої інстанції, обґрунтовано зв’язок сучасного законодавства України з міжнародним правом, що дало можливість переосмислити деякі положення національного законодавства, викласти в авторському розумінні рішення комплексу проблем правового регулювання судового розгляду у суді першої інстанції в кримінальному процесі України. Встановлюючи, що правосуддя здійснюється виключно судами, автор виходить із того, що правовий статус суду, його функції та суворо визначений порядок діяльності створюють такі переваги в забезпеченні правильного застосування правових норм і закріплення законності в країні, які не може мати жодна форма державної діяльності. Прикладом цього є кримінальний процес і його одна з основних стадій – провадження у суді першої інстанції. Автор вважає, що необхідність точного і правильного додержання кримінального процесуального законодавства при здійсненні судового розгляду спрямовано на додержання встановлених законом процесуальних гарантій всіх учасників кримінального провадження. Це необхідно для забезпечення всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин в кримінальному провадженні, виявлення причин і умов, що сприяють вчиненню кримінальних правопорушень, постановлення законного, обґрунтованого та вмотивованого судового рішення.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

29

ВАСИЛИНА, НАТАЛІЯ, and ЮРІЙ ПРИТИКА. "Розвиток приватних засад у цивільному процесі." Право України, no. 2019/02 (2019): 162. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-02-162.

Full text

Abstract:

Метою статті є розкриття питань співвідношення приватних і публічних засад у цивільному процесі. Пошук оптимального співвідношення приватних та публічних засад у цивільному процесі є основою для утворення адекватної суспільним потребам системи врегулювання спорів. Важливим при цьому є обґрунтування правильного розуміння цивільного процесу як форми не лише здійснення судочинства, а й інструменту захисту прав та інтересів юридичних і фізичних осіб, певної узгодженості їх волевиявлення на врегулювання цивільно-правового спору, що в результаті забезпечуватиме їх можливості та право мірність поведінки. Сучасна філософія приватноправового регулювання у цивільному процесі пов’язана передусім із максимальною реалізацією принципів диспозитивності та рівності учасників справи, що зумовлює їхню активність, розширення можливостей впливу на динаміку цивільного процесу. Нове розуміння ролі приватноправового регулювання у цивільному процесі пов’язане з більшою реалізацією принципів диспозитивності, змагальності, відмови від активної участі суду в процесі доказування, збільшення ролі нотаріату, альтернативних способів вирішення спорів, удосконалення системи приватноправової юрисдикції, що в комплексі сприяє підвищенню ефективності вітчизняної системи цивільної юрисдикції. Змістом публічно-правових елементів у цивільному процесі є: забезпечення розгляду юридичної справи судом і врегулювання спірних матеріально-правових правовідносин шляхом ухвалення правозастосовного акта індивідуального характеру; гарантування дотримання та забезпечення обов’язкових стандартів справедливого судового розгляду, зокрема, права на доступ до суду, верховенства права, принципів правової визначеності та пропорційності. Автори доходять висновку, що поєднання публічних і приватних засад є однією із головних тенденцій розвитку сучасного цивільного процесу, яка характеризує його як саморегульовану систему та визначає напрями оптимізації механізму забезпечення захисту прав (інтересів) громадян і юридичних осіб у порядку цивільного судочинства. Формами реалізації приватних засад у цивільному процесі є: прояв диспозитивності як принципу та методу цивільного процесу; реалізація приватних засад через розширення системи досудових, судових (судове примирення), позасудових і приватних альтернативних форм та методів врегулювання приватноправових спорів вирішення і врегулювання юридичних конфліктів та спорів; застосування процесуальних договірних конструкцій у цивільному процесі; існування різних механізмів вирішення спорів, юрисдикція яких розмежовується за допомогою засто сування приватних засад; запровадження інституту судового контролю за компетенцією недержавних юрисдикційних органів.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

30

КРАВЧЕНКО, СТАНІСЛАВ. "Перегляд судових рішень у кримінальному процесі України як реалізація принципу restitutio in integrum." Право України, no. 2018/08 (2018): 123. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-08-123.

Full text

Abstract:

У статті за результатами проведеного аналізу положень чинного законодавства України та зарубіжних країн, практики Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) та матеріалів вітчизняної судової практики досліджено проблемні питання перегляду судових рішень у кримінальному провадженні України з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні такої справи судом. У межах цього наукового дослідження також приділено увагу окремим проблемам, пов’язаним із здійсненням повторного перегляду справ у разі встановлення рішенням ЄСПЛ порушень Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, зокрема: здійснення повторного перегляду справ, матеріали яких втрачені, та питання відшкодування шкоди, завданої тривалим ув’язненням. Метою статті є отримання нових результатів у вигляді наукових висновків щодо специфіки перегляду судових рішень у кримінальному процесі України як реалізації принципу restitutio in integrum, виявлення пов’язаних із цим проблем, можливих шляхів їх подолання та вироблення критеріїв допустимості призначення повторного розгляду справ у кримінальному провадженні з урахуванням стандартів та вимог Ради Європи. З урахування міжнародного досвіду, практики ЄСПЛ та особливостей національного законодавства в главі 34 КПК України запропоновано визначити підстави для скасування або зміни судового рішення у разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні цієї справи судом. Встановлення подібних фільтрів може забезпечити реалізацію принципу restitutio in integrum, з одного боку, та, з другого, – обмежити надходження до суду заяв про перегляд у випадках, коли такий захід індивідуального характеру не може і не повинен бути застосовний. При цьому необхідним є забезпечення як захисту та відновлення порушених прав, так і принципу правової визначеності для учасників кримінально-процесуальних правовідносин.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

31

Шепітько, В. Ю. "ПРОБЛЕМИ ТИПІЗАЦІЇ ОКРЕМИХ КРИМІНАЛІСТИЧНИХ МЕТОДИК." Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 19 (November 7, 2019): 445–51. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v19i0.486.

Full text

Abstract:

Статтю присвячено проблемам формування та типізації окремих криміналістичних методик, визначенню їх змісту і структурних складників. Акцентовано увагу на необхідності застосування уніфікованих підходів до окремих криміналістичних методик та створення їх реєстру. Розроблення окремих криміналістичних методик має бути спрямовано на різних учасників та стадії кримінального провадження у змагальному процесі. Відстоюється позиція про доцільність віднесення до структури окремої криміналістичної методики типових тактичних операцій, які певним чином співвідносяться із постановленням та вирішенням стратегічних (перспективних) завдань. Оптимальність застосування окремих криміналістичних методик пов'язано із технологізацією процесу розслідування та судового розгляду.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

32

Кармаза, О. О., and Б. О. Прудкий. "ПЕРСПЕКТИВИ СТАНОВЛЕННЯ ІНСТИТУТУ МЕДІАЦІЇ У ВИБОРЧОМУ ПРОЦЕСІ." Знання європейського права, no. 3 (February 3, 2021): 94–98. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i3.106.

Full text

Abstract:

Актуальність статті полягає в тому, що в Україні не існує окремо закону, який би регулював процес медіації. Офіційне закріплення інституту медіації перебуває в Україні на стадії розробки та прийняття. Відтак із метою напрацювання ефективних положень проекту закону про медіацію, які б відповідали сучасному розвитку суспільних відносин у світі загалом та в Україні зокрема, подальші наукові розвідки у сфері медіації є актуальними та своєчасними. Метою статті є науково-практичний аналіз перспектив впровадження інституту медіації у виборчому процесі крізь призму досвіду діяльності органів адміністрування виборів з вирішення спорів, які виникають під час виборів в Україні. Визначено концепції розвитку медіації як альтернативної процедури вирішення спорів в Україні стосовно правосуддя. Запропоновано зміни до проекту закону України про медіацію. Доведено, що медіація та переговори є альтернативними щодо судового процесу процедурами вирішення спору. Під альтернативним вирішенням спорів в цій статті розуміється взаємодія прийомів (технік) та методів, за допомогою яких сторони спору досягають згоди та можуть укласти взаємовигідну для них угоду без звернення до суду. Альтернативні процедури вирішення спору, якщо це не суперечить Конституції, Виборчому кодексу України та закону України, можуть замінити процедуру вирішення спору в суді, не потребують значних фінансових та організаційний витрат сторін та інших учасників спору. Доведено, що медіація є альтернативною процедурою врегулювання спорів із залученням медіатора та може бути застосована у випадках, визначених законом, у виборчому процесі. Її завдання - це встановлення та сприяння ведення конструктивного діалогу між сторонами спору з метою досягнення законного рішення для сторін спору. На відміну від судового процесу сторони медіації самостійно приймають рішення щодо спору. Наголошено, що в умовах швидкоплинності виборчого процесу доцільно вести мову лише про усну форму провадження медіації - з моменту її початку й до моменту прийняття сторонами компромісного рішення, адже такі рішення в подальшому мають виконуватися невідкладно. Звідси - ще одна сутнісна характеристика інституту медіації у виборчих правовідносинах, яка вимагає встановлення конкретних особливостей для цього виду медіації. Адже в іншому разі постає справедливе питання про ефективність застосування медіації саме як інструменту якнайшвидшого врегулювання спірних правовідносин в умовах, коли час на таке врегулювання є вкрай обмеженим.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

33

Зайцева, М. О. "СТРАТАГЕМА АПЕЛЯЦІЇ ДО ЛОГІКИ ЯК ЗАСІБ ДИСКУРСИВНОГО ВПЛИВУ (ЗА ВИСТУПАМИ ПРОКУРОРІВ)." Collection of scientific works "Visnyk of Zaporizhzhya National University Philological Sciences", no. 1 (September 17, 2021): 75–80. http://dx.doi.org/10.26661/2414-9594-2021-1-10.

Full text

Abstract:

Розглянуто стратагему апеляції до логіки в англійськомовному судовому дискурсі з погляду її впливу на реципієнтів. Це поняття безпосередньо пов’язане з поняттям стратегії. Однак, на відміну від неї, це поняття тільки починає займати свою нішу у працях учених. Актуальність статті зумовлена нестачею досліджень із цієї теми та глибокого аналізу цього явища в контексті постійного протистояння в сучасному інформаційному просторі. Дослідження проводиться на перетині кількох наукових і лінгвістичних парадигм: комунікативної, когнітивної, прагматичної і лінгвокультурологічної. Логіка розвитку цих напрямів сучасної лінгвістичної науки зумовила новизну цієї розвідки. Значну увагу приділено прикладному характеру дослідження. Основна мета цієї роботи – дослідити стратагему апеляції до логіки в англійськомовному судовому дискурсі з погляду її впливу на учасників судового процесу. Заявлено такі завдання: уточнити термінологічний апарат, задіяний у статті; з’ясувати типи переконливих аргументів, їхній вплив на учасників судового процесу; встановити мовні засоби, що виражають стратагему апеляції до логіки в дискурсі сторони звинувачення. У розвідці використано такі методи: лінгвістичне спостереження й аналіз, а також когнітивний метод, метод критичного аналізу дискурсу, метод прагматичного аналізу. Доведено, що зазначена стратагема виражена за допомогою аргументів глибинного та поверхневого рівнів. Глибинні аргументи виконують основну функцію логічного впливу – доведення правоти позивача. Такі докази обґрунтовують правдивість суджень, які, у свою чергу, переконують суд і присяжних. Лексичні засоби, які вербалізують аргументи глибинного рівня, об’єднані загальним смислом: «переконливість аргументів». Встановлено, що аргументи поверхневого рівня виконують другорядну функцію – функцію емоційного впливу для створення негативного іміджу відповідача та позитивного іміджу позивача: а) лексичні засоби з позитивною конотацією для створення образу позивача; б) лексичні засоби з негативною конотацією для створення образу відповідача. Разом вони утворюють ефективну тактику переконання, яка впливає на свідомість адресатів, приводить до зміни їхньої поведінки.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

34

Дрогозюк, Крістіна Борисівна. "ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ ОРИГІНАЛУ І КОПІЇ ЕЛЕКТРОННИХ ДОКАЗІВ У ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ." Знання європейського права, no. 3 (February 7, 2020): 100–109. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i3.26.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена дослідженню визначення поняття електронного доказу у чинному цивільному процесуальному законодавстві України. Визначено проблеми застосування електронних доказів у цивільному процесі через відсутність чіткого правового регулювання понять "оригінал" та "копія" електронного доказу у цивільному процесі України. Перш за все, від цього залежить доказова сила електронного доказу. Тільки чітке визначення всіх аспектів правового режиму електронного доказу допоможе забезпечити і захистити законні інтереси учасників цивільного судочинства і тим самим сприятиме його розвитку. У статті також проаналізовано різні підходи вітчизняних вчених щодо застосування електронних доказів у цивільному процесі України. Розвиток інформаційних технологій впливає як на діяльність судової системи в цілому, так і на змагальний судовий процес по конкретній справі. Сьогодні більшість представників бізнесу і громадян використовують електронну переписку як швидкий і ефективний інструмент для спілкування, укладення договорів, угод побутового характеру, тощо. При цьому часто сторони не створюють ніякого іншого документообігу, крім електронного, або обговорюють важливі нюанси за допомогою месенджерів або електронної пошти. У зв'язку з цим судова практика останніх років свідчить про постійне зростання кількості цивільних справ, в яких спір виник на підставі інформації, розміщеної в Інтернеті. Одним з основних критеріїв електронного доказу є можливість визначити та ідентифікувати першоджерело, за допомогою якого було отримано цей доказ. Учасник справи, який подає копію електронного доказу, повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу електронного доказу. Якщо оригінал електронного доказу не представлений, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги. Разом з тим, існує проблема того, що інформація, розміщена в Інтернеті може бути легко змінена або навіть видалена.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

35

РЄЗНІКОВА, ВІКТОРІЯ, and МАРІЯ КУРЕЙ. "Штраф як форма господарсько-процесуальної відповідальності." Право України, no. 2020/07 (2020): 78. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-07-078.

Full text

Abstract:

Статтю присвячено дослідженню штрафу як форми господарської процесуальної відповідальності ті складової ефективного судового захисту, спрямованого на запобігання і протидію вчиненню господарських процесуальних правопорушень. Акцентовано увагу на проблемі визначення правової природи процесуальних штрафів, розглянуто доктринальні підходи прихильників і критиків концепції існування судових штрафів, розмежовано склади адміністративного правопорушення, передбаченого у ст. 1853 Кодексу України про адміністративні правопорушення (КУпАП), і господарських процесуальних правопорушень, передбачених у ч. 1 ст. 135 Господарського процесуального кодексу України (ГПК України). Особливу увагу також приділено питанню віднесення неповаги до суду до господарських процесуальних правопорушень, на підставі чого аргументовано необхідність у наданні господарському суду можливостей для застосування штрафу до присутніх у залі засідань, а також наведено приклади судової практики, які свідчать про становлення тенденції притягнення порушників нормального ходу розгляду судової справи до процесуальної відповідальності за прояв неповаги до суду. Було проаналізовано ознаки судового штрафу, а також надано класифікацію особ ливостей господарського процесуального штрафу як загальних процесуальних, які роблять штраф міжгалузевим процесуальним феноменом, а також спеціальних процесуальних, якими визначається місце штрафу в господарському судочинстві. Зосереджено увагу на дискусійному питанні необхідності стягнення штрафу і з учасника господарської справи, і з його представника, проілюстровано позицію, якої дотримуються авторки статті. Проаналізовано та класифіковано функції штрафу, які визначають його місце в господарському процесі, на превентивну, стимулюючу, яка демонструє суттєву відмінність між штрафом у матеріальному та процесуальному праві, та каральну.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

36

Дуюнова, Тетяна Василівна, and Людмила Володимирівна Півненко. "КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ ЗМІСТ ПРЕЗУМПЦІЇ НЕВИНУВАТОСТІ." New Ukrainian Law, no. 6 (December 27, 2021): 161–65. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2021.6.24.

Full text

Abstract:

У статті досліджено поняття та зміст основоположного конституційного принципу презумпції невинуватості. Визначено його місце та роль у сфері кримінaльного судочинства. Зазначено, що принцип презумпції невинуватості – це закріплена у Конституції України й у Кримінальному процесуальному кодексі України правова гарантія, яка виступає запобіжником формування передчасної обвинувальної позиції у суб’єктів кримінального процесу. Презумпція невинуватості розглядається як один із базових демократичних принципів кримінального процесу, що має самостійне значення та виконує роль «захисного механізму» від незаконних дій державних органів і посадових осіб, котрі ведуть кримінальний процес. Структурними елементами презумпції невинуватості виступають: правило про недопустимість доказів; правило про обов’язок доведення вини; норми, що зaбезпечують свободу оскарження в aпеляційному та кaсаційному порядку вироку та інших судових рішень; правило про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої безпідставним засудженням. Зазначено, що належна реалізація принципу презумпції невинуватості спряє виконанню завдань кримінального судочинства у сфері охорони прав учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений. Презумпція невинуватості забезпечує право особи, щодо якої сформульовано обвинувачення, на незалежний і безсторонній суд, оскільки є одним із елементів справедливого судового розгляду.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

37

Дяченко, С. В., and В. В. Красько. "Домовитись не можна судитись." Прикарпатський юридичний вісник, no. 5(34) (February 23, 2021): 62–66. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i5(34).647.

Full text

Abstract:

У статті досліджено специфіку досудового врегулювання цивільних спорів та визначено, що це сукупність дій учасників спору, які спрямовані на вирішення конфлікту із використанням позасудових процедур, що не заборонені цивільним процесуальним законодавством та базуються на вільному волевиявленні сторін. Висвітлено основні переваги альтернативних способів вирішення цивільних спорів. Серед них спрощена процедура, вільний вибір посередника, відсутність елемента доказування, конфіденційність, необмеженість в часі, відсутність надмірного формалізму, добровільне волевиявлення. Встановлено, що «судова медіація» та «медіація» не є тотожними поняттями. Критеріями розмежування є порядок реалізації, тривалість процедури, суб'єктивний склад, функціональні повноваження посередників. Визначено особливості новели цивільного процесуального законодавства - врегулювання спору за участю судді, та запропоновано визначати судову медіацію як додатковий засіб правового захисту, що передбачає вирішення спору на добровільних засадах та спрямований на підвищення рівня судового захисту прав та свобод особи, а не його обмеження. З'ясовано, що така альтернативна процедура є одним із ефективних способів вирішення спорів, яка забезпечує вирішення справи за допомогою мінімальних матеріальних та часових ресурсів. Головною метою досудового врегулювання спору за участю судді є прагнення вирішення спору між сторонами до початку судового розгляду задля заощадження часу та додаткових судових витрат. Досліджено проблемні аспекти, які можуть виникати під час застосування судової медіації, а також її позитивні результати, що обґрунтовано судовою практикою. В результаті дослідження встановлено, що вибір досудового врегулювання спору за участю судді є правом, а не обов'язком особи, яке не обмежує можливості реалізації права на судовий захист. Альтернативний спосіб захисту обирається особою з власних переконань та не позбавляє звернення безпосередньо до суду за захистом своїх прав, а держава повинна створити необхідні умови для підтримання її вибору та оптимізації ефективного функціонування досудового та судового врегулювання цивільних спорів.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

38

SOBIN, OLEKSIY, SERGIY ZAZIMKO, and VLADISLAV FEDORENKO. "Advisory Message on the Results of Expert Research: Concept, Content, Scope." Право України, no. 2019/05 (2019): 164. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-05-164.

Full text

Abstract:

Публікація присвячена актуальним проблемам теорії та практики консультативного повідомлення як формі втілення результатів експертного дослідження в Україні. Консультативне повідомлення розмежовується з висновком судового експерта, висновком експерта на замовлення учасника справи та висновком експертного дослідження, визначається сфера застосування консультативного повідомлення. Розкривається зміст консультативного повідомлення та його сутнісні ознаки, особливості складання консультативних повідомлень судовими експертами і сфера їх застосування. Доводиться, що висновок експертного дослідження та консультативне повідомлення мають спільні ознаки: відповідно до ст. 71 Закону України “Про судову експертизу” проводяться на підставі договору за замовленням фізичних або юридичних осіб; відповідають на конкретно поставлені замовником (фізичною або юридичною особою) запитання; можуть мати комплексний характер, з огляду на об’єкти експертного дослідження та зміст питань, поставлених замовником такого дослідження; проводяться судовими експертами, атестованими за судово-експертною спеціальністю у межах предмета екс-пертного дослідження; ґрунтуються на спеціальних знаннях судового експерта; втілюють результати експертного дослідження тощо. Водночас консультативне повідомлення застосовується для надання експертної оцінки легітимності окремим адміністративним процедурам, зокрема при застосуванні переговорної процедури закупівлі, пов’язаної із захистом прав інтелектуальної власності (програмних продуктів, програмно-апаратних комплексів, послуг щодо їх підтримки та (або) модернізації тощо). Обґрунтовується висновок, що консультативне (з фр. consultatif, яке бере свої витоки від лат. cosulto – “раджуся” та означає “дорадчий, який має дорадчі права…”) повідомлення – це документ, у якому за результатами експертного до слідження викладається письмова консультація, зміст якої полягає в наданні відповіді на конкретні запитання із застосуванням спеціальних знань і методів судової експертизи з боку атестованих за відповідними спеціальностями судових експертів, в якій сформована незалежна позиція судових експертів для врахування спеціально уповноважених суб’єктів при проведенні адміністративних процедур.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

39

РОССИЛЬНА, ОЛЬГА. "Самопредставництво в господарському процесі України." Право України, no. 2018/07 (2018): 95. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-07-095.

Full text

Abstract:

Зі встановленням монополії адвокатури на представництво інтересів учасників справи в судових органах України все більшого значення та актуальності набуває можливість юридичних і фізичних осіб особисто захищати свої права та інтереси, зокрема, при вирішенні господарського спору. Метою статті є дослідження та аналіз змін, які відбулися у нормативно-правовому регулюванні інституту представництва з прийняттям нової редакції Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України), судової практики, сформованої новоствореним Верховним Судом, а також теоретико-практичних можливостей здійснення представництва інтересів юридичних та фізичних осіб у господарському процесі. Встановлено, що сутність категорії “самопредставництво” не є новою для науки господарського процесу, однак відповідні зміни до господарсько-процесуального законодавства дадуть змогу поставити крапку у дискусії про правову природу органу юридичної особи, а також правовий механізм реалізації процесуальної дієздатності юридичної особи. У господарсько-процесуальному законодавстві категорія “самопредставництво” є новелою, проте це зовсім не означає, що такого правового явища не існувало до прийняття відповідних змін. По суті, самопредставництво – це особиста участь суб’єктів права як учасників справи у процесі вирішення господарського спору судом. Так, згідно з ч. 3 ст. 56 ГПК України участь юридичних осіб у справі можлива через керівника або члена виконавчого органу, уповноваженого діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення. Автор доходить висновку, що повнолітня фізична особа за наявності бажання та достатніх знань цілком може самостійно представляти свої інтереси в господарському процесі. Крім того, в окремих передбачених законодавством випадках відповідні функції може реалізовувати також неповнолітня особа, що закономірно пов’язано з наділенням повною цивільною дієздатністю та (або) випливає з особливостей господарських відносин, учасником яких є відповідна фізична особа.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

40

Острогляд, О. В., and О. В. Острогляд. "ДОКАЗУВАННЯ В АПЕЛЯЦІЙНОМУ СУДІ (ІСТОРИЧНИЙ ЕКСКУРС)." Прикарпатський юридичний вісник 1, no. 4(29) (April 10, 2020): 38–42. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v1i4(29).391.

Full text

Abstract:

Метою статті є історичний аналіз існування апеляційного перегляду рішень суду першої інстанції на території України в різні історичні періоди в аспекті доказування та побудова на підставі цього можливостей удосконалення цього інституту в сучасних умовах. Дослідження присвячено аналізу в історичному ракурсі інституту апеляційного перегляду рішень суду першої інстанції. Викладаються основні положення розвитку апеляції на території України. Зазначається, що інститут апеляційного перегляду був притаманний українським землям здавна, а інститут касації як друга інстанція був тимчасовим явищем. Аналізуються особливості доказування, що зумовлені саме цією стадією судочинства. З’ясовано, що справедливість судового рішення неможлива без реалізації права зацікавленої особи на його перевірку іншим складом суду. Причому таким складом суду, який є колегіальним, незалежним від суду, що постановляв оскаржуване рішення, та який без відправлення справи в той самий суд може сам скасувати попереднє рішення і, дослідивши необхідні обставини справи, постановити своє, остаточне. Такий порядок перевірки судових рішень прийнято називати апеляційним. Через свою надійність він притаманний більшості країн світу і служить додатковою гарантією дотримання прав людини та уникнення судової помилки. Наголошено, що подання апеляційної скарги чи протесту призупиняло виконання вироку, але тільки в тій його частині, яка була оскаржена. Проти скарги, поданої однією стороною, інша сторона могла подати свої заперечення чи пояснення обов’язковому члену мирового з’їзду (якщо справа розглядалася мировим суддею) і в судову палату (при оскарженні рішень загальних судових ухвал), куди передавалась і сама справа для апеляційного розгляду. Зроблено висновок, що загальним для процесу доказування в апеляційному порядку є те, що положення, які не досліджувалися в суді першої інстанції, не переглядаються, за винятком тих, де учасники заявляли про це клопотання під час попереднього розгляду місцевим судом, або вони стали відомі після ухвалення судового рішення, а також процес доказування обмежується апеляційни-ми вимогами (хоча історично були і моменти повного перегляду).

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

41

Рафальська, О. В. "ІНСТИТУТ МНОЖИННОСТІ В ЄВРОПЕЙСЬКІЙ ПРАКТИЦІЯК НОВИЙ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОГО ЗАКОНОДАВСТВА." Прикарпатський юридичний вісник 2, no. 4(29) (April 22, 2020): 161–64. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v2i4(29).455.

Full text

Abstract:

У статті автор досліджує питання, пов’язані з по-няттям та сутністю інституту множинності в адмі-ністративному процесі України. Стаття присвячена актуальній проблематиці, що характеризується між-дисциплінарністю. Зазначене також підтверджується метою статті – проаналізувати сучасну ситуацію проце-суальної реалізації інституту множинності на міжна-родній арені та в адміністративному процесі України, розглянути ключові у юридичній науці позиції, визна-чити на глибинному рівні особливості розуміння дослі-джуваного концепту. Проблемі визначення та затвердження інституту множинності в адміністративному судочинстві присвя-чено досить велику кількість наукових праць. Однак майже відсутні ґрунтовні дослідження, пов’язані з осо-бливостями цієї концепції. На основі відповідної судової практики та наукової теоретичної бази було проаналізовано та системати-зовано основні підходи до визначення цього поняття. Сформульовано важливий висновок про те, що у кон-тексті правозастосування така ідея наповнюється якіс-но новим змістом, який відповідає як національній, так і міжнародній спільноті. А враховуючи вищеза-значене, це дослідження є актуальним та важливим для системи уявлень про інститут процесуальної співу-часті. У статті розглядаються групові позови в системі процесуальних форм захисту. Сформульовані особли-вості цієї форми захисту в контексті процесуальної множинності. У цій роботі досліджено низку наукових підходів до визначення поняття «процесуальна участь», досліджено його правову природу. Увага при-діляється питанням розмежування суміжних процесу-альних інститутів – процесуальної участі та групового позову. Автор досліджує досвід проведення інституцій-них класових дій у зарубіжних країнах та можливість його використання в процесуальному законодавстві України, визначає особливості провадження за групо-вим позовом. Здійснена детальна характеристика основних скла-дових елементів права на судовий захист за множин-ності учасників у процесі, а також обґрунтовано те, що це право можна реалізувати тільки за наявності ефек-тивного механізму судового захисту.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

42

Іванов, О. "Загальні процесуальні права та обов’язки учасників спрощеного позовного провадження." Юридичний вісник, no. 3 (October 8, 2020): 304–10. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i3.1955.

Full text

Abstract:

Отже, в статті було досліджено загальні процесуальні права і обов'язки учасників спрощеного позовного провадження в господарському процесу крізь призму норм Конституції України та Господарського процесуального кодексу України. Слід зазначити, що перелік і обсяг прав і обов'язків не є вичерпним та безмежним і тому окреслюється судом виходячи з конкретних обставин справи. Однак, саме ця «гнучкість» і є засобом забезпечення ефективного, справедливого, всебічного правосуддя, оскільки адаптуються процесуальні права та обов'язки учасників справи відповідно до конкретних обставин справи та враховуючи чинне законодавство України. Питання судового захисту та відновлення своїх законних інтересів, прав і свобод, а також забезпечення реалізації законних інтересів, прав та свобод людини є чи не одним з найгостріших питань, тому слід чітко розуміти обсяг прав і обов'язків учасників судового процесу, які виникають при використанні механізму судового захисту у вигляді спрощеного позовного провадження. Згідно зі статтею 4 Господарського процесуального кодексу України, право на звернення до господарського суду в установленому порядку гарантується Господарським процесуальним кодексом України. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Жодна особа не може бути позбавлена права на участь у розгляді своєї справи у визначеному законом порядку. Кожна юридична та фізична особа має право бути рівним перед судом і законом, це означає, що жоден не може бути звужений у своїх процесуальних правах і мати розширений обсяг обов'язків. Досліджено загальні процесуальні права та обов'язки учасників спрощеного позовного провадження в господарському процесу крізь призму норм Конституції України та Господарського процесуального кодексу України. Слід зазначити, що перелік і обсяг прав і обов'язків не є вичерпним та безмежним і тому окреслюється судом виходячи з конкретних обставин справи. Однак, саме ця «гнучкість» і є засобом забезпечення ефективного, справедливого, всебічного правосуддя, оскільки адаптуються процесуальні права тата обов'язки учасників справи відповідно до конкретних обставин справи та враховуючи чинне законодавство України.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

43

Шевчук, В. М. "Концептуальні основи формування окремих криміналістичних методик (проблеми визначення поняття та ознак)." Актуальні проблеми держави і права, no. 86 (September 23, 2020): 246–58. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i86.2452.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена дослідженню актуальних проблем окремої криміналістичної методики, її поняття і ознак, формування її концептуальних основ та перспективних напрямів сучасних досліджень. Проведено аналіз наукових підходів до дослідження поняття «окрема криміналістична методика», здійснено їх критичний аналіз, виокремлено суттєві ознаки цього поняття, запропоновано авторське визначення сучасного розуміння криміналістичної методики. Запропоновано окрему криміналістичну методику розглядати як інформаційно-пізнавальну модель, яка містить систему методів, засобів, прийомів, рекомендацій, слідчих та судових технологій типізованого характеру, викладених у описовій або формалізованій формі щодо організації та оптимального здійснення процесу збору, оцінки і використання доказової інформації стосовно специфіки вчинення кримінальних правопорушень з метою забезпечення ефективного їх розслідування, профілактики і судового розгляду кримінальних проваджень. Вбачається, що до суттєвих ознак окремої криміналістичної методики необхідно віднести такі: інформаційність; системність; структурованість; формалізованість; технологічність; рекомендаційність; ефективність. Обґрунтовується, що окрема криміналістична методика має інформаційно-пізнавальну спрямованість і фактично являє собою інформаційно-пізнавальну модель, яка розробляється на підставі вивчення та узагальнення значної кількості практики розслідування кримінальних правопорушень і відображає саме типове для всього масиву розслідуваних деліктів і містить науково обґрунтовані та апробовані практикою методико-криміналістичні рекомендації. Пізнавальна цінність цієї моделі полягає в тому, що суб'єкти досудового розслідування та судового розгляду мають можливість використовувати її як своєрідний орієнтир стосовно підвищення ефективності та оптимізації процесу виявлення, розслідування, профілактики кримінальних правопорушень та їх судового розгляду. Доводиться, що сучасний розвиток криміналістичної методики потребує розширення меж дослідження та уточнення його предмету та сучасного розуміння. Вбачається, що відповідні методико-кри-міналістичні рекомендації потрібні для усіх учасників кримінального провадження з метою реалізації своїх кримінально-процесуальних функцій у процесі досудового розслідування та судового розгляду. Тому криміналістика має розробляти ефективні методико-криміналістичні рекомендації не лише для суб'єктів досудового розслідування, а й для судового розгляду кримінальних проваджень, адресованих для судді (суду), прокурора, захисника, які включаються в об'єктно-предметну сферу криміналістичної методики. Обґрунтовано нові наукові підходи розроблення та формування концептуальних основ криміналістичної методики, запропоновано окремі пропозиції з вирішення досліджуваних дискусійних проблем, визначено перспективні напрями криміналістичних досліджень у цій царині знань.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

44

Бориченко, К. В., and К. В. Бориченко. "ЩОДО ЕКОНОМІЧНОЇ ДОСТУПНОСТІ СУДОВОГО ЗАХИСТУ ПРАВА НА СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ." Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 28, no. 29 (January 25, 2022): 40–46. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v28i29.714.

Full text

Abstract:

Бориченко К. В. Щодо економічної доступності судового захисту права на соціаль- ний захист. – Стаття. Стаття присвячена дослідженню теоретичних та практичних аспектів економічної до- ступності захисту права на соціальний захист в Україні в сучасних умовах. Встановлено, що з огляду на визначені ставки судового збору, належного до сплати в разі звернення до суду в соціальних спорах із заявами, скаргами, за видачею документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, зростання рівня прожиткового мінімуму, від якого за- лежить грошовий вираз судового збору, і стабільно низький рівень пенсійного забезпечен- ня та забезпечення грошовими соціальними допомогами за збільшення кількості порушень права на соціальний захист доступ до суду у процесі захисту права на соціальний захист не можна вважати безперешкодним з економічного погляду. З огляду на загальний рівень доходів населення, кількість малозабезпечених сімей, сімей із дітьми, одиноких громадян, бездомних осіб та безпритульних дітей, пенсіонерів, право на соціальний захист яких по- рушується, надання пільг зі сплати судового збору лише обмеженому колу суб’єктів є сут- тєвим обмеженням доступу цих та інших осіб до судового захисту досліджуваного права. Доведено, що з огляду на схожу правову природу грошових виплат у системі соціально- го захисту та заробітної плати доцільно поширити практику звільнення від сплати судового збору позивачів – у справах про стягнення заробітної плати, на позивачів – у справах про стягнення належних людині грошових виплат у сфері соціального захисту. Встановлено, що доцільність звільнення від плати судового збору фізичних осіб у спра- вах щодо захисту права на соціальний захист зумовлена також тим, що відповідні спори вирішуються за правилами спрощеного позовного провадження, що зазвичай не передба- чає повідомлення й участі учасників справи в разі її розгляду судом, що значно економить витрати на здійснення правосуддя. Із започаткуванням роботи Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи відповідні витрати будуть скорочені ще більше.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

45

Смокович, М. І. "Адміністративна юстиція та електронне судочинство в Україні." Прикарпатський юридичний вісник, no. 4(33) (November 24, 2020): 77–81. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i4.627.

Full text

Abstract:

У статті розглянуто питання впровадження електронного судочинства в Україні. Вказано, що забезпечення дієвих інформаційних ресурсів адміністративного судочинства гарантує дотримання принципів гласності, відкритості й транспарентності розгляду й розв'язання публічно-правових спорів. Зроблено висновок, що окремі кроки на цьому шляху вже зроблено. І саме пандемія стала, можна сказати, «поштовхом» для швидшого розвитку в цьому напрямі, оскільки парламент, ухваливши «антикоро-навірусний» закон, надав сторонам більше можливостей брати участь у процесах дистанційно. Раніше ця можливість також була, але учасник процесу мав з'являтися до найближчої судової установи, де ідентифікували його особу й забезпечували його віддалену участь у процесі, що відбувся в іншому суді. Зараз процедуру спростили. І за допомогою різних програм відеоконфе-ренцзв'язку сторони отримали більше можливостей на проведення дистанційних засідань, а суди - більше інструментів для ідентифікації сторін. Констатовано, що європейські експерти неодноразово наголошували, що чотири рівні електронної взаємодії між громадянами й владою, що розроблені в Європейському Союзі, є запорукою ефективності будь-якої системи, в тому числі й судової. Це такі рівні: перший -онлайнова інформація про загальнодоступні послуги; другий - одностороння взаємодія: завантаження форм із сайтів; третій - двостороння взаємодія: обробка форм (у тому числі аутентифікація), процесуальні дії в цифровій формі; четвертий - транзакція: робота зі справою, прийняття та оголошення рішення, оплата тощо. Підсумовано, що незважаючи на те, що криза, викликана пандемією, виявила проблеми, пов'язані з недосконалістю правового регулювання, технічною неготовністю судів переходити до електронного судочинства, що є нагальною потребою часу, держава потужно підтримує та розвиває цей напрям. Зокрема створено Міністерство й Комітет цифрової трансформації, а також у Комітеті Верховної Ради України з питань правової політики створено робочу групу із цифровізації судочинства, де обговорюються питання інновацій для запуску Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

46

ЯНОВСЬКА, ОЛЕКСАНДРА. "Підтвердження повноважень адвоката: презумпція добросовісності." Право України, no. 2019/12 (2019): 204. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-12-204.

Full text

Abstract:

Авторитет державних органів спирається на владні повноваження і підтримку всього державного апарату, натомість авторитет адвокатури має одну опору – суспільну довіру. Довіру, як відомо, досить важко здобути і легко втратити, особливо у такій конфліктній сфері, як робота адвоката в суді. Участь у вирішенні правових конфліктів вимагає від адвоката дотримання певних морально-етичних вимог, які він реалізує під час виконання своїх повноважень. Аналіз існуючого у сфері адвокатури наукового доробку свідчить про епізодичність вивчення проблематики підтвердження повноважень адвоката. Однак, як свідчить судова практика, вже на етапі підтвердження своїх повноважень як представника чи захисника в адвокатів виникають певні проблеми, які потребують не тільки нормативної визначеності, а й зміни сприйняття адвокатів як рівноправних учасників правовідносин у судах, які дотримуються комплексної системи етичних засад адвокатської діяльності, що передбачає добросовісне використання адвокатами своїх професійних прав. Метою статті є вирішення наукового завдання щодо аналізу та систематизації підходів у судовій практиці стосовно належного підтвердження повноважень адвоката у судовому процесі в Україні та обґрунтування доцільності запровадження презумпції добросовісності дій адвоката щодо підтвердження своїх повноважень. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги відповідно до ч. 1 ст. 26 Закону України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність”, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги. Водночас є певні відмінності щодо підтвердження повноважень адвоката в різних видах судочинства. Крім переліку документів, який має бути подано для підтвердження повноважень адвоката, також у судовій практиці існує певна неузгодженість щодо обов’язковості подання оригіналів документів, що посвідчують повноваження адвоката у суді. Також у судовій практиці щодо належного підтвердження повноважень адвоката у судовому процесі дискусійним залишається питання стосовно правильного заповнення обов’язкових реквізитів ордеру на надання правової допомоги. Крім того, слід пам’ятати, що відповідальність за достовірність вказаних в ордері даних несе безпосередньо адвокат. При цьому чинним законодавством України передбачено кримінальну та дисциплінарну відповідальність адвоката за надання недостовірних даних в орде рі. Зокрема, у ст. 4001 Кримінального кодексу України встановлено кримінальну відповідальність адвоката за завідомо неправдиве повідомлення суду про повноваження представляти іншу особу в суді, а також умисне невнесення адвокатом до ордера відомостей щодо обмежень повноважень, встановлених договором про надання правової допомоги. Дисциплінарна відповідальність адвоката за надання недостовірних даних в ордері настає в порядку розділу VI Закону України “Про адво катуру та адвокатську діяльність”. Очевидно, що застосування судом правових норм і вчинення дій, що мають юридичне значення, повинно відбуватися з урахуванням обставин конкретної справи та забезпеченням ефективного захисту прав, свобод та законних інтересів. Водночас формальний підхід суду до здійснення своїх повноважень вже на стадії звернення особи до суду може призвести до порушення права на справедливий судо вий розгляд. Варто зауважити, що багатьох проблем, які виникають під час підтвердження адвокатом своїх повноважень як представника чи захисника в різних видах судочинства можна було б уникнути, якби суди, оцінюючи правомочність адво ката на здійснення тих чи інших процесуальних дій, застосовували презумпцію добросовісності реалізації адвокатом своїх договірних зобов’язань щодо надання професійної правової допомоги. Загалом, адвокат, який у своїй діяльності дотримується не тільки норма права, а й етичних засад, має дотримуватися певних вимог, що свідчитимуть про чесність, сумлінність і відповідальність його як представника чи захисника прав та законних інтересів учасника судового провадження. Дотримуючись означених вимог, адвокат створюватиме об’єктивні умови для презюмування його добросовісності судом. Аналіз і систематизація підходів у судовій практиці щодо належного підтвердження повноважень адвоката у судовому процесі в Україні надали змогу зробити такі висновки: 1) підтвердження повноважень адвоката як представника чи захисника у судовому процесі є важливим етапом реалізації ним своїх професійних прав та обов’язків; 2) надмірний формалізм із боку суду при здійсненні перевірки правомоч ності адвоката в судовому процесі здатен призвести до порушення права на доступ до суду, що, зі свого боку, є складовим права на справедливий судовий розгляд; 3) сьогодні, на жаль, відсутня єдність судової практики в питаннях підтвердження повноважень адвокатом, що обумовлено недостатнім нормативним урегулюванням таких проблемних питань, як вичерпний перелік документів, що підтверджують повноваження адвоката, та чітка регламентація порядку оформлення ордеру як основного документа, що підтверджує повноваження адвоката; 4) з метою забезпечення права на доступ до суду та з урахуванням запровадження кримінальної відповідальності адвокатів за неправдиве повідомлення суду про свої повноваження, доцільним є запровадження презумпції добросовісності при здійснен ні судами перевірки повноважень адвоката як представника чи захисника в судо вому процесі.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

47

Овсяннікова, О. О. "БЕЗСТОРОННІСТЬ СУДУ ЯК ЕЛЕМЕНТ СПРАВЕДЛИВОСТІ СУДОВОЇ ВЛАДИ." Знання європейського права, no. 2 (October 27, 2020): 90–96. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i2.81.

Full text

Abstract:

У статті розглядається безсторонність (неупередженість) суду як невід'ємний елемент та міра реалізації завдань справедливого суду. Зауважується, що одним із чинників, що позитивно впливає на формування громадської думки щодо судової влади та суддів безумовно, є безсторонність (неупередженість) суддів. Адже безсторонній розгляд і вирішення судових справ - один із головних обов'язків кожного судді, а також складова частина присяги судді, порушенням якої визнається, зокрема, вчинення суддею дій, що можуть викликати сумнів у його неупередженості та підірвати довіру до судової влади в цілому з боку громадськості. Статтю присвячено дослідженню сутності безсторонності суддів та визначенню її основних критеріїв з огляду на міжнародні норми, норми національного законодавства, а також практику Європейського Суду з прав людини. Зазначається, що в Європейському Суді з прав людини напрацьована багаторічна практика щодо з'ясування того, чи був національний суд, розглядаючи конкретну справу, безсторонннім у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Так, п. 1 ст. 6 Конвенції вимагає, щоб «суд», що підпадає під його дію, був неупередженим. Як правило, неупередженість означає відсутність упереджень або упередженості, при цьому її наявність або відсутність можуть бути перевірені різними способами. Отже, сенс і прояви безсторонності прийнято виводити з оцінок правового поняття «упередженість», яке має окремі усталені практикою Європейського Суду критерії, пов'язані з наданням переваг одній зі сторін спору. Саме на констатації фактів упередженості і на цій основі визнання порушень правил Конвенції про справедливий суд побудована прецедентна практика Європейського Суду. Крім того, відповідно до усталеної практики Європейського Суду з прав людини наявність безсторонності відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод повинна визначатися за об'єктивним та суб'єктивним критеріями. Європейський Суд у своїх рішеннях проводить відмінність між об'єктивним підходом, тобто визначенням, чи були судді надані достатні гарантії, щоб виключити будь обґрунтовані сумніви в цьому відношенні, та суб'єктивним підходом, тобто прагненням переконатися в суб'єктивному обвинуваченні або інтересі певного судді у конкретній справі. У статті також проаналізовані приклади випадків, у яких може постати питання щодо недостатньої безсторонності суду: перший, функціонального характеру, стосується, наприклад, виконання однією особою різних функцій в межах судового провадження, або ієрархічні чи інші зв'язки між цією та іншою особою в межах того ж провадження; другий має особистий характер і є наслідком поведінки судді у даній справі. На підставі проведеного аналізу зроблено висновок, що безсторонність є ключовою характеристикою судді, головною ознакою судової влади та основою судового процесу і вважається очевидним фактом. Безсторонність суду має означати його діяльність виключно на основі чинного законодавства, враховуючи принцип верховенства права, на підставі професійних знань і власної правосвідомості, виключаючи будь-який сторонній вплив і підконтрольність. Власне безсторонність як ознака справедливого судового розгляду означає рівне ставлення суду до учасників, вирішення спору як нейтральним і безстороннім фахівцем без надання комусь переваг. Саме такий стан речей зможе реально забезпечити право кожної особи на справедливий судовий процес та слугувати стандартом організації судочинства у правовій демократичній державі.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

48

ВАСЬКОВСЬКИЙ, ОЛЕГ. "Судові процедури у справах щодо неплатоспроможності та банкрутства юридичних осіб: сутність." Право України, no. 2021/07 (2021): 169. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-07-169.

Full text

Abstract:

Формування нового правового поля задля удосконалення регулювання відносин у сфері неплатоспроможності та банкрутства зумовило необхідність переосмислити теоретичні та практичні підходи до розуміння і застосування правових норм, що регулюють судові процедури відносно боржників – юридичних осіб. У статті проводиться ґрунтовний правовий аналіз сутності та розуміння судових процедур як інституту загалом, так і передбачених згідно з Кодексом України з процедур банкрутства, а також судової практики зокрема. Він свідчить про наяв ність окремих правових прогалин і колізійність правових норм, недостатність їх повноти та визначеності. Це, безумовно, порушує принципи якості законодавства та перешкоджає забезпеченню належних умов для ефективної реалізації прав та обов’язків учасників відносин неплатоспроможності й банкрутства, і, як наслідок, негативно відображається на функціонуванні ринку й економічних відносинах. Мета статті полягає в окресленні сутності судових процедур у справах щодо неплатоспроможності та банкрутства з огляду на цілі кожної із передбачених законодавством процедур, що є квінтесенцією для належного врегулювання відносин неплатоспроможності та досягнення необхідних наслідків для всіх залучених учасників. За допомогою порівняльно-правової методології окреслено відмінності й особливості у правовому регулюванні інституту судової процедури із попереднім законодавством у сфері неплатоспроможності. Логіко-семантичний метод дав змогу виявити важливі елементи й ознаки у смисловій наповненості судової процедури. На підставі системного правового аналізу судової практики визначено певні недоліки та прогалини у праворозумінні й тлумаченні судових процедур, а також неналежне (необачливе) вживання і застосування такої категорії в окремих сферах правового регулювання, відмінного від сфери відносин неплатоспроможності, та яке непритаманне судовій юрисдикції, що не може бути прийнятним у площиніякісного правового регулювання, правової визначеності та верховенства права загалом. За допомогою методу аналогії виявлено неузгодженість судової практики та законодавства щодо розуміння встановлених у ньому правових понять, зокрема судових процедур. У науковій статті також були застосовані такі методи правового дослідження, як гіпотетичний, аксіоматичний, формально-юридичний, які суттєво сприяли розкриттю сутності судової процедури у справах щодо неплатоспроможності та банкрутства і формулюванню узгодженого її тлумачення. У процесі наукової розвідки сформульовано дефініцію правової категорії “судова процедура”, яку доцільно закріпити на законодавчому рівні та застосовувати у практичному значенні, зокрема під час обґрунтування судових рішень, що сприятиме узгодженості підходів у процесі прийняття таких рішень. Попри це, концепційне тлумачення судової процедури залишається залежним від ракурсу наукових поглядів та повноти їх відображення. У статті також визначено необхідність розмежування судових процедур на окремі категорії, що відповідатимуть меті та завданням кожної із них. Зокрема, пропонується диференціювати судові процедури, передбачені як згідно із чинним законодавством, так і у разі появи у законодавчих нормах нових видів процедур, на превентивні судові процедури, судові процедури відновлення платоспроможності боржника, судові процедури банкрутства та судові процедури примирення. Такий розподіл на окремі категорії сприятиме відповідному розумінню мети впровадження необхідних заходів під час кожної із судових процедур. Проведений правовий аналіз теоретичних напрацювань, судової практики та законодавчого регулювання у сфері судових процедур відносно юридичних осіб – боржників вкотре підтверджує необхідність як у вдосконаленні підходів до розуміння сутності судових процедур, їх мети та наслідків за допомогою правил правничої мови, так і у підвищенні якості правових норм, неухильному дотриманні принципів права та законотворення.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

49

СТЕПАНОВА, ТЕТЯНА. "Місце похідного позову в системі захисту у господарському судочинстві." Право України, no. 2020/07 (2020): 44. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-07-044.

Full text

Abstract:

Корпоративні правовідносини в Україні постійно розвиваються та вдоско налюються. І чинне процесуальне законодавство намагається не відставати від них і “підставляти плече” у разі необхідності захисту прав учасників (акціонерів, власників). Загальновідомо, що в 2015 р. до Господарського процесуального кодексу України (ГПК України) було внесено положення, згідно з яким акціонерам (учасникам, засновникам, власникам) юридичної особи була надана можливість подавати позови на захист інтересів цієї юридичної особи у випадках, коли керівництво (орган управління, якому це право надано законом) ухиляється від подачі позову до особи, яка завдала цій юридичній особі збитків. Однак не всі основні елементи цих правовідносин чітко та одноманітно встановлені законодавством і підтверджені судовою практикою. Метою статті є дослідження похідного позову як способу захисту у господарському судочинстві, виявлення прогалин його регулювання і розроблення пропозицій з удосконалення господарського процесуального законодавства з окресленого питання. Виявлено та систематизовано ознаки похідного позову. Обґрунтовано, що юридична конструкція похідного позову дотепер остаточно не сформована на законодавчому рівні, і деякі питання вирішуються на рівні судової практики. У загальному вигляді похідний позов можна визначити як право акціонерів та (або) учасників юридичної особи звертатися до суду від імені та в інтересах такої юридичної особи з вимогою про відшкодування посадовою особою завданих її діями чи бездіяльністю збитків, зокрема й після припинення повноважень такої посадової особи. І хоча конструкція похідного позову видається досить ефективним засобом захисту прав власників (акціонерів, учасників) юридичної особи, однак слід визнати, що законодавчий масив містить деякі недоліки та неузгодженості, які законодавцеві необхідно усунути найближчим часом. Аргументовано доцільність чіткого визначення ГПК України права звертатися з похідними позовами власникам (учасникам, акціонерам), які сукупно є власниками 10 % і більше статутного капіталу юридичної особи. Зроблено висновок, що при оцінці дій посадової особи юридичної особи як винних дій, що завдали збитків останній, господарським судам слід виходити з того, що посадова особа на момент розгляду господарської справи може вже не бути посадовою особою позивача, проте займала відповідну керівну посаду на момент укладення оспорюваної угоди і від її вольових дій залежало укладення або неукладення такої угоди. Вказане повинно знайти відображення у процесуальному законі, що усуватиме можливості зловживань сторонами процесу та різноманітного тлумачення цих норм господарськими судами.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

50

Dybets, N. "СУТНІСТЬ ТА ПОНЯТТЯ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ ПРАВОСУБ’ЄКТНОСТІ СУБ’ЄКТІВ АДМІНІСТРАТИВНОГО СУДОЧИНСТВА." Juridical science, no. 6(108) (April 4, 2020): 72–78. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-108-6-1.09.

Full text

Abstract:

Мета статті полягає в тому, щоб аналізуючи адміністративно-процесуальні норми та науково-теоретичні позиції вчених визначити сутність та поняття адміністративної процесуальної правосуб’єктності суб’єктів адміністративного судочинства. У статті розкрито поняття адміністративної процесуальної правосуб’єктності суб’єктів адміністративного судочинства. Визначено сутність адміністративної процесуальної правосуб’єктності суб’єктів адміністративного судочинства, що полягає у моменті входження (приєднання) у адміністративно-процесуальні правовідносини з подальшим визначенням загальнообов’язкових та додаткових елементів правового статусу окремих суб’єктів адміністративного судочинства, що залежить від специфічності їх правового положення. Наголошено, що особливістю адміністративної процесуальної правосуб’єктності осіб, що обслуговують адміністративний процес, є те, що вони виконують функції, які не слід розглядати як процесуальні, тобто такі, що спрямовані на вирішення публічно-правового спору по суті. Реалізація ними своїх процесуальних прав та обов’язків зводиться лише до вчинення дій обслуговуючого характеру, що значно спрощує процедуру розгляду та вирішення публічно-правового спору адміністративним судом, або ж забезпечує її нормальний перебіг. Зроблено висновок, що адміністративна процесуальна правосуб’єктність суб’єктів адміністративного судочинства – це процесуально встановлена можливість стати учасником конкретного судового провадження з подальшим набуттям прав та обов’язків, які дозволяють реалізувати свої права, свободи та законні інтереси як учасника судового провадження. Сутність адміністративної процесуальної правосуб’єктності суб’єктів адміністративного судочинства полягає у моменті входження (приєднання) у адміністративно-процесуальні правовідносини з подальшим визначенням загальнообов’язкових та додаткових елементів правового статусу окремих суб’єктів адміністративного судочинства, що залежить від специфічності їх правового положення.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

Journal articles on the topic 'Учасник судового процесу'

Create a spot-on reference in APA, MLA, Chicago, Harvard, and other styles