Journal articles on the topic 'Установчі повноваження'
To see the other types of publications on this topic, follow the link: Установчі повноваження.
Create a spot-on reference in APA, MLA, Chicago, Harvard, and other styles
Consult the top 50 journal articles for your research on the topic 'Установчі повноваження.'
Next to every source in the list of references, there is an 'Add to bibliography' button. Press on it, and we will generate automatically the bibliographic reference to the chosen work in the citation style you need: APA, MLA, Harvard, Chicago, Vancouver, etc.
You can also download the full text of the academic publication as pdf and read online its abstract whenever available in the metadata.
Browse journal articles on a wide variety of disciplines and organise your bibliography correctly.
1
СМІТЮХ, АНДРІЙ. "Щодо співвідношення корпоративних прав, організаційно-господарських повноважень та організаційно-установчих повноважень власника." Право України, no. 2018/06 (2018): 132. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-06-132.
Full textAbstract:
У статті пропонується узагальнене розуміння співвідношення таких категорій господарського права, як корпоративні права, організаційно-господарські повноваження та організаційно-установчі повноваження власника. Господарський кодекс України (далі – ГК України) передбачає три відмінні категорії, а саме – категорії корпоративних прав, організаційно-установчих повноважень та організаційно-господарських повноважень. Перші дві не лише вживаються, а й визначаються ГК України, утім, чітке розуміння співвідношення цих категорій відсутнє як в доктрині, так і в позитивному праві. Обґрунтовується, що організаційно-господарські повноваження охоплюють організаційні права учасників унітарних підприємств, а також організаційні (немайнові) корпоративні права у разі, коли їхній обсяг дає змогу здійснювати вирішальний корпоративний вплив на корпоративні підприємства. Отже, вбачається за доцільне внести зміни до ГК України та закріпити у ньому положення, відповідно до якого організаційно-господарські повноваження, що стосуються вже створеного підприємства, слід розуміти як повноваження учасника підприємства, а не власника майна. Концепцію організаційно-установчих повноважень власника необхідно переосмислити як право власника майна одноосібно або спільно з іншими власниками на основі належного йому (їм) майна засновувати господарські організації або здійс нювати господарську діяльність в інших організаційно-правових формах госпо дарювання, не заборонених законом, на свій розсуд визначаючи мету і предмет, структуру утвореного ним суб’єкта господарювання, склад і компетенцію його орга нів управління, інші питання при заснуванні підприємства. При цьому організаційно-установчі повноваження власника є, безумовно, видом організаційногоспо дарських повноважень. Після заснування підприємства організаційно-установчі повноваження власника виявляються реалізованими, вичерпаними і щодо корпоративних підприємств виникають корпоративні права.
2
Колодій, О. "Установчі повноваження Українського народу." Публічне право, no. 1 (29) (2018): 230–37.
Find full text
3
Колодій, О. "Установчі повноваження Українського народу." Публічне право, no. 1 (29) (2018): 230–37.
Find full text
4
Снігур, І. В. "Установчі повноваження Верховної Ради України щодо формування державних органів." Публічне право, no. 1 (2011): 13–17.
Find full text
5
Снігур, І. В. "Установчі повноваження Верховної Ради України щодо формування державних органів." Публічне право, no. 1 (2011): 13–17.
Find full text
6
Кравченко, Юлія Петрівна. "ВНУТРІШНІЙ КОНТРОЛЬ – АТРИБУТ ЕФЕКТИВНОГО УПРАВЛІННЯ БЮДЖЕТНОЮ УСТАНОВОЮ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ З НАДЗВИЧАЙНИХ СИТУАЦІЙ." Науковий вісник: Державне управління 3, no. 5 (September 15, 2020): 101–9. http://dx.doi.org/10.32689/2618-0065-2020-3(5)-101-109.
Full textAbstract:
Одним із завдань сталого розвитку суспільства є децентралізація управління в державному секторі, тобто делегування повноважень щодо прийняття управлінських рішень центральними органами виконавчої влади на місця. Реалізація децентралізованого управління можлива завдяки належним чином організованому внутрішньому контролі. Адже, зазначений контроль надає впевненість головним розпорядникам бюджетних коштів, що всі прийняті управлінські рішення на місцях є обґрунтованими та виваженими. Крім того, в сучасних умовах функціонування бюджетних установ з обмеженими ресурсами постає важливе завдання з пошуку можливих шляхів заощадження таких ресурсів та ефективного їх використання.
У статті відзначено, що організація системи внутрішнього контролю в бюджетній установі сприятиме прийняттю економічно обґрунтованих, результативних, ефективних управлінських рішень з дотриманням вимог чинного законодавства щодо використання матеріальних, фінансових чи інших ресурсів бюджетної установи, які є обмеженими. Автором досліджено походження терміну «внутрішній контроль» та наявні у міжнародній практиці моделі внутрішнього контролю. Порівняння моделей COSO та COSO ERМ зображено графічно. Стаття відображає коротку історію запровадження системи внутрішнього контролю у нормативно-правових актах України. Також даний науковий доробок містить розкриті питання організації внутрішнього контрою безпосередньо в бюджетній установі з особливим місцем ідентифікації та оцінки ризиків в даному процесі. Зазначено важливість організації та забезпечення належного рівня функціонування внутрішнього контролю бюджетними установами системи Державної служби України з надзвичайних ситуацій, адже на них покладено функції з питань цивільного захисту. Вплив внутрішнього контролю на ефективність управління бюджетною установою проілюстровано в статті графічно.
7
Берченко, Г. В. "Розвиток конституції шляхом її судового тлумачення та установча влада." Актуальні проблеми держави і права, no. 88 (January 14, 2021): 18–24. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i88.3051.
Full textAbstract:
Традиційно, коли говоримо про внесення змін до конституції, ми маємо на увазі трансформацію її тексту. Проте було б надто формалістично вбачати конституцію в її текстуальному вираженні поза практикою застосування, тлумачення тощо. З огляду на доктринальні підходи, чинник тлумачення однозначно впливає на зміст конституції, а зміна вже сформованого тлумачення і поготів. На позна-чення впливу тлумачення на зміст конституції вживають різні терміни: «розвиток», «трансформа-ція», «зміна» конституції.
Ключову роль у тлумаченні конституції в тих країнах, де існує модель спеціалізованого консти-туційного контролю, відіграють конституційні суди. Проте, як відомо, Конституційний Суд України відповідно до Конституції України здійснює низку повноважень, окремо зафіксовано повноваження щодо офіційного тлумачення Конституції України і щодо перевірки на відповідність Конституції України низки правових актів.
Варто було б ще раз звернути увагу на повноваження щодо офіційного тлумачення Конституції України шляхом його вдосконалення і прив’язки до конкретних практичних проблем правозастосу-вання або ж відмовитися від нього взагалі. Тлумачення Конституційним Судом має здійснюватися, проте казуально – під час розгляду конкретної справи, шляхом конституційного контролю.
Відповідно до позиції Венеціанської комісії, устами конституційних судів якраз і проявляє себе установча влада, що зумовлює високий ступінь їхньої легітимності. Отже, за будь-яких умов варто визнати факт перетворення конституції шляхом її судового тлумачення. Варто завжди розуміти альтернативу, якою є розвиток конституції шляхом актів звичайного законодавця. Причому легітимність промовляти від імені установчої влади в законодавчої влади є значно меншою, ніж у конституційних судів, якщо поділяти підхід П. Розанваллона. Саме тому розвиток конституції шляхом її тлумачення не варто протиставляти концепції установчої влади.
8
СМИРНОВА, КСЕНІЯ. "Європейський парламентаризм як феномен представництва в міждержавних інтеграційних об’єднаннях: еволюція становлення та сучасні тенденції." Право України, no. 2019/11 (2019): 153. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-11-153.
Full textAbstract:
Європейський парламентаризм слід розуміти як механізми взаємодії національного парламентаризму з міждержавними механізмами народного представництва, які представлені на європейському континенті створенням Міжпарламентської Асамблеї Ради Європи та Європейського Парламенту (Європарламент) у рамках Європейського Союзу (ЄС). У діяльності цих органів уособлюються національні конституційні принципи держави, принципи дотримання демократії, верховенства права та захисту прав людини на міжнародному рівні. Встановлено, що парламенти більшості європейських держав вдаються до постійної взаємодії, яка згодом зумовлює створення потужних міжнародних організацій. Міжпарламентські органи є унікальними форумами міжнародної співпраці й саме вони являють собою сучасний європейський парламентаризм. Для порівняння європейських міждержавних моделей парламентів були виділені головні критерії, якими є основні характеристики парламентів, зокрема: організація та структура парламентів; зако нодавчі функції парламенту; фінансові повноваження парламенту; механізми парламентського контролю; повноваження парламенту в зовнішній політиці. Доведено, що однопалатні національні парламенти, які є традиційними для багатьох європейських країн, стали основною моделлю для міждержавних парламентів. За своєю суттю структура міжнародних парламентських установ та організація запозичені з класичного національного парламенту. Натомість за іншими критеріями можна спостерігати значну відмінність від національних парламентів. Мета статті – визначення парадигми сучасного розвитку та еволюції європейського парламентаризму. Визначено, що відповідно до законодавчих функцій класичного парламенту міждержавні парламенти є значно обмеженими в своїх повноваженнях, а щодо законотворчих – міждержавні представницькі форми значно відрізняються від національних парламентів, і тільки Європарламент нині має досить широке, але, звичайно, обмежене коло повноважень щодо ухвалення обов’язкових до виконання рішень. Доведено, що запозичуючи з класичних національних пар- ламентів принципи діяльності, міждержавні представницькі органи не акумулюють у собі в чисто му вигляді всі повноваження. Вони стають радше форумом для поширення принципів демократії, верховенства права та недискримінації, використовуючи політичні важелі. Серед усіх парламентських установ в європейських орга нізаціях лише Європарламент у ЄС у взаємодії з національними парламентами відіграють вирішальну роль у виробленні та лобіюванні процесів європейської інтеграції. Однією з найбільш помітних тенденцій розвитку європейського парламентаризму є процеси зростання ролі національних парламентів у просуваннях та ефективному поглибленні процесів європейської інтеграції у взаємодії з Європарламентом. На сучасному етапі розвитку та еволюції європейського парламентаризму він здатен робити істотний внесок у розповсюдження та розвиток демократії в усьому світі з урахуванням національних особливостей та історичного досвіду.
9
ЯНОВСЬКА, ОЛЕКСАНДРА. "Підтвердження повноважень адвоката: презумпція добросовісності." Право України, no. 2019/12 (2019): 204. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-12-204.
Full textAbstract:
Авторитет державних органів спирається на владні повноваження і підтримку всього державного апарату, натомість авторитет адвокатури має одну опору – суспільну довіру. Довіру, як відомо, досить важко здобути і легко втратити, особливо у такій конфліктній сфері, як робота адвоката в суді. Участь у вирішенні правових конфліктів вимагає від адвоката дотримання певних морально-етичних вимог, які він реалізує під час виконання своїх повноважень. Аналіз існуючого у сфері адвокатури наукового доробку свідчить про епізодичність вивчення проблематики підтвердження повноважень адвоката. Однак, як свідчить судова практика, вже на етапі підтвердження своїх повноважень як представника чи захисника в адвокатів виникають певні проблеми, які потребують не тільки нормативної визначеності, а й зміни сприйняття адвокатів як рівноправних учасників правовідносин у судах, які дотримуються комплексної системи етичних засад адвокатської діяльності, що передбачає добросовісне використання адвокатами своїх професійних прав. Метою статті є вирішення наукового завдання щодо аналізу та систематизації підходів у судовій практиці стосовно належного підтвердження повноважень адвоката у судовому процесі в Україні та обґрунтування доцільності запровадження презумпції добросовісності дій адвоката щодо підтвердження своїх повноважень. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги відповідно до ч. 1 ст. 26 Закону України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність”, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги. Водночас є певні відмінності щодо підтвердження повноважень адвоката в різних видах судочинства. Крім переліку документів, який має бути подано для підтвердження повноважень адвоката, також у судовій практиці існує певна неузгодженість щодо обов’язковості подання оригіналів документів, що посвідчують повноваження адвоката у суді. Також у судовій практиці щодо належного підтвердження повноважень адвоката у судовому процесі дискусійним залишається питання стосовно правильного заповнення обов’язкових реквізитів ордеру на надання правової допомоги. Крім того, слід пам’ятати, що відповідальність за достовірність вказаних в ордері даних несе безпосередньо адвокат. При цьому чинним законодавством України передбачено кримінальну та дисциплінарну відповідальність адвоката за надання недостовірних даних в орде рі. Зокрема, у ст. 4001 Кримінального кодексу України встановлено кримінальну відповідальність адвоката за завідомо неправдиве повідомлення суду про повноваження представляти іншу особу в суді, а також умисне невнесення адвокатом до ордера відомостей щодо обмежень повноважень, встановлених договором про надання правової допомоги. Дисциплінарна відповідальність адвоката за надання недостовірних даних в ордері настає в порядку розділу VI Закону України “Про адво катуру та адвокатську діяльність”. Очевидно, що застосування судом правових норм і вчинення дій, що мають юридичне значення, повинно відбуватися з урахуванням обставин конкретної справи та забезпеченням ефективного захисту прав, свобод та законних інтересів. Водночас формальний підхід суду до здійснення своїх повноважень вже на стадії звернення особи до суду може призвести до порушення права на справедливий судо вий розгляд. Варто зауважити, що багатьох проблем, які виникають під час підтвердження адвокатом своїх повноважень як представника чи захисника в різних видах судочинства можна було б уникнути, якби суди, оцінюючи правомочність адво ката на здійснення тих чи інших процесуальних дій, застосовували презумпцію добросовісності реалізації адвокатом своїх договірних зобов’язань щодо надання професійної правової допомоги. Загалом, адвокат, який у своїй діяльності дотримується не тільки норма права, а й етичних засад, має дотримуватися певних вимог, що свідчитимуть про чесність, сумлінність і відповідальність його як представника чи захисника прав та законних інтересів учасника судового провадження. Дотримуючись означених вимог, адвокат створюватиме об’єктивні умови для презюмування його добросовісності судом. Аналіз і систематизація підходів у судовій практиці щодо належного підтвердження повноважень адвоката у судовому процесі в Україні надали змогу зробити такі висновки: 1) підтвердження повноважень адвоката як представника чи захисника у судовому процесі є важливим етапом реалізації ним своїх професійних прав та обов’язків; 2) надмірний формалізм із боку суду при здійсненні перевірки правомоч ності адвоката в судовому процесі здатен призвести до порушення права на доступ до суду, що, зі свого боку, є складовим права на справедливий судовий розгляд; 3) сьогодні, на жаль, відсутня єдність судової практики в питаннях підтвердження повноважень адвокатом, що обумовлено недостатнім нормативним урегулюванням таких проблемних питань, як вичерпний перелік документів, що підтверджують повноваження адвоката, та чітка регламентація порядку оформлення ордеру як основного документа, що підтверджує повноваження адвоката; 4) з метою забезпечення права на доступ до суду та з урахуванням запровадження кримінальної відповідальності адвокатів за неправдиве повідомлення суду про свої повноваження, доцільним є запровадження презумпції добросовісності при здійснен ні судами перевірки повноважень адвоката як представника чи захисника в судо вому процесі.
10
Гончарова, В. Г., and А. В. Конєва. "ОБЛІК ДОХОДІВ ТА ВИДАТКІВ ЗАГАЛЬНОГО ФОНДУ МІСЦЕВИХ ГРОМАД У ПЕРІОД РЕФОРМУВАННЯ БЮДЖЕТНОЇ СИСТЕМИ." Visnik Zaporiz'kogo nacional'nogo universitetu. Ekonomicni nauki, no. 2 (50) (August 12, 2021): 28–33. http://dx.doi.org/10.26661/2414-0287-2021-2-50-05.
Full textAbstract:
Досвід багатьох країн світу свідчить, що проблеми конкретного села, міста або вулиці можуть ефективно вирішуватися тільки на місцевому рівні. Фінансова підтримка малих громад з використанням системи дотаційного вирівнювання є обтяжливою для державного бюджету та унеможливлює розвиток малих міст та селищ. Для того, щоб громада мала потужний потенціал для розвитку та ефективного функціонування, існувала необхідність в об’єднанні адміністративно-територіальних одиниць. Укрупнені територіальні громади мають більше повноважень в управлінні та краще фінансове забезпечення. Децентралізація, як нове явище для нашої країни, розглядається як спосіб організації влади в державі, при якому утворена територіальна громада має право самостійно вирішувати питання з організації своєї роботи виходячи з власних потреб. Процес бюджетної децентралізації включає в себе передачу повноважень в управлінні доходами та видатками місцевим органам громад з метою підвищення ефективності їх використання та управління. Найважливішим показником господарсько-фінансової діяльності будь- якої бюджетної установи є виконання кошторису, який неможливий без здійснення видаткової частини бюджету. Виходячи з цього слід зазначити, що облік видатків є одним із головних завдань фінансового обліку в державній установі. У статті досліджено стан проведення реформи децентралізації на території України, головні її досягнення та недоліки; визначено поняття та окреслені основні аспекти застосування програмно-цільового методу у бюджетному плануванні; розглянуто теоретичні та практичні аспекти організації обліку, аналізу і контролю доходів та видатків загального фонду місцевих установ.
11
Рибицька, О. "ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ СТАТУС СЛУЖБОВИХ ОСІБ, УПОВНОВАЖЕНИХ НА ВЧИНЕННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ДІЙ В ЕКСТЕРИТОРІАЛЬНОМУ ПРОСТОРІ УКРАЇНИ." Юридичний вісник, no. 6 (February 16, 2022): 242–49. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i6.2289.
Full textAbstract:
У статті автор вказує на колізійність норм Кримінального процесуального кодексу України щодо вичерпності переліку службових осіб уповноважених на вчинення процесуальних дій під час кримінального провадження на території дипломатичного представництва чи консульської установи України за кордоном, на повітряному, морському чи річковому судні, що перебуває за межами України під прапором або з розпізнавальним знаком України, якщо це судно приписано до порту, розташованого в Україні. Аналізуючи національне кримінальне процесуальне законодавство та міжнародні договори, ратифіковані Верховною Радою України, вказується на прогалини в кримінальному процесуальному законодавстві щодо визначення службових осіб на інших елементах екстериторіального простору, окрім вищезазначених. Автор також досліджує коло процесуальних повноважень, якими наділені, відповідно до КПК України, службові особи, уповноважені на їх вчинення під час кримінального провадження в екстериторіальному просторі України з метою визначення їхнього процесуального статусу. Також розглядається доцільність наділення кримінальними процесуальними повноваженнями керівників дипломатичних представництв та консульських установ України за кордоном, капітана повітряного, морського чи річкового судна в силу їх знань та практичних навичок. Досліджується момент та законодавча проблематика початку кримінального провадження на території дипломатичного представництва чи консульської установи України за кордоном, на повітряному, морському чи річковому судні, що перебуває за межами України під прапором або з розпізнавальним знаком України, якщо це судно приписано до порту, розташованого в Україні. У висновках автор наводить власні міркування щодо необхідності внесення змін до норм КПК України з питань процесуального статусу службових осіб, з метою врегулювання колізій та прогалин кримінального процесуального закону та вказує на перспективи подальших досліджень.
12
Dvurechenska, Oleksandra. "МЕХАНІЗМ ФУНКЦІОНУВАННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ ІЗ ЗАБОРОНИ ХІМІЧНОЇ ЗБРОЇ:." Філософія та політологія в контексті сучасної культури 12, no. 1 (July 10, 2020): 179–88. http://dx.doi.org/10.15421/352021.
Full textAbstract:
Досліджено специфіку функціонування Організації із заборони хімічної зброї. Встановлено компетенції і порядок формування провідних установ організації. Розкрито потенціал організації у забезпеченні міжнародної хімічної безпеки. Встановлено повноваження організації щодо порушників міжнародного права у сфері хімічної безпеки. Розкрито роль Організації із заборони хімічної зброї як провідної контролюючої установи у реалізації положень Конвенції про заборону розробки, виробництва, накопичення, застосування хімічної зброї та про її знищення. Визначено взаємовідносини організації з країнами-членами, міжнародними організаціями, представниками хімічної промисловості та громадянського суспільства. Підкреслено зв’язок організації з ООН.Доводиться, що Організація із заборони хімічної зброї є провідним багатостороннім об’єднанням в системі світової хімічної безпеки, яке сприяє врегулювання міжнародних відносин щодо знищення хімічної зброї, контролю над хімічною зброєю, розробки, виробництва, накопичення хімічних речовин прямого та подвійного призначення. Встановлено, що провідними структурами організації є Конференція держав-учасниць, Виконавча рада, Технічний секретаріат, Науково-консультативна рада, Комісія з питань конфіденційності та Консультативний орган з адміністративних та фінансових питань. Серед провідних напрямів практичної діяльності організації важливу роль відіграють інспекції, оскільки дозволяють представникам установи з’ясувати стан хімічної безпеки на окремих територіях та сприяють підтримки довіри між світовими акторами, обмін інформацією між країнами-учасницями та допомога державам, які постраждали від використання хімічної зброї, або прагнуть вдосконалити систему хімічної безпеки. Аналіз діяльності організації доводить, що установа постійно корегує методи реалізації своїх функцій у відповідності із новими світовими загрозами, бере участь у створенні нових міжнародних норм у сфері хімічної безпеки, а також, за погодженням з ООН, відбувається розширення її повноважень.Встановлено, що існуюча структура та способи діяльності дозволяють Організація із заборони хімічної зброї забезпечувати міжнародну хімічну безпеку та оперативно реагувати на її порушення.
13
Матейчук, Р. І. "Проблеми реалізації установчих повноважень парламенту." Вісник Запорізького національного університету. Юридичні науки, no. 4 (1) (2015): 87–94.
Find full text
14
Гудіма, Т., and О. Чабан. "ЩОДО ДОЦІЛЬНОСТІ ПОСИЛЕННЯ ДИСКРЕЦІЙНИХ ПОВНОВАЖЕНЬ НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ." Financial and credit activity problems of theory and practice 4, no. 39 (September 10, 2021): 12–20. http://dx.doi.org/10.18371/fcaptp.v4i39.238589.
Full textAbstract:
Анотація. Проаналізовано функції Національного банку України і Банку Англії крізь призму викликів, що накладаються динамічним характером суспільства та процесами глобалізації. Висвітлено різний підхід України і Великобританії під час імплементації однакових положень Директиви (ЄС) 2015/2366 Європейського Парламенту і Ради від 25 листопада 2015 року про платіжні послуги на міжнародному ринку у внутрішнє законодавство. Доводиться, що наявність необмежених дискреційних повноважень у центрального банку може завдати негативного впливу на стимулювання фінансової стабільності й одночасне забезпечення функції наглядового органу, зокрема на ринку платіжних послуг. Обґрунтовано, що замість цього збалансована система, яка складається з низки повністю або частково незалежних один від одного фінансових установ та органів влади, повинна взаємодіяти за зрозумілими і прозорими правилами. Наголошується на невідповідності вітчизняних підходів правового регулювання діяльності центрального банку принципам, установленим європейськими вимогами, зокрема Директивою (ЄС) 2015/2366. Зокрема, законопроєкт «Про платіжні послуги» № 4364 від 12.11.2020 містить положення, які поєднують в особі Національного банку України повноваження регуляторного, наглядового органу та учасника ринку платіжних послуг. Крім того, широкі дискреційні повноваження центрального банку в Україні передбачають також деякі законодавчі функції. Зазначене не відповідає європейським принципам, правилу розподілу влади, несе загрози для фінансового ринку та фінансової стабільності країни в цілому. На підставі досвіду Великобританії аргументовано доцільність розмежування наглядових і регуляторних функцій, зокрема на ринку платіжних послуг, між різними інституціями та забезпечення їхньої постійної взаємодії. Саме такий підхід здатен урівноважити вплив центрального банку та інших органів на шляху до сприяння фінансовій стабільності економіки країни. Ключові слова: незалежність, платіжні послуги, дискреційні повноваження, імплементація, фінансова стабільність, нагляд, правове регулювання, європейські принципи. Формул: 0; рис.: 0; табл.: 0; бібл.: 22.
15
Шовкопляс, Г. М. "СПЕЦИФІКА КОНТРОЛЮ НА РИНКУ ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ ЗАЛЕЖНО ВІД ВИДУ НЕБАНКІВСЬКИХ ФІНАНСОВИХ УСТАНОВ: ДОСВІД ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ." Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 26 (July 22, 2020): 156–62. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v26i0.672.
Full textAbstract:
Важливість державного регулювання ринку небанківських фінансових послуг пов'язана насамперед із необхідністю забезпечення єдності ринку, відкритості такого ринку, нагляду за функціонуванням небанківських фінансових установ і захисту прав споживачів небанківських послуг. У зв'язку з цим було здійснено реформування системи органів державного регулювання на ринку фінансових послуг. Повноваження щодо здійснення контролю на рику будуть розподілені між двома органами - Національним банком України та Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку України, а такий орган, як Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг України, буде ліквідовано. Національний банк України буде регулювати та контролювати діяльність банків, страхових компаній, лізингових компаній і суб'єктів господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, але мають право надавати послуги фінансового лізингу, факторингових компаній, кредитних спілок, бюро кредитних історій, ломбардів, інших фінансових установ. У сферу відповідальності Національної комісії з цінних паперів і фондового ринку входитиме регулювання недержавних пенсійних фондів і фондів фінансування будівництва, фондів операцій із нерухомістю. Проблема створення принципово нової моделі нагляду та контролю за діяльністю фінансових установ на ринках фінансових послуг в Україні обговорюється протягом тривалого часу. І та модель, яка є зараз потребує певних коректувань. Але жодна модель не буде ефективною, якщо її не адаптувати до реалій країни. Тому постає питання про потрібність нової моделі регулювання, яка поєднує всі контролюючі функції в єдиному наглядовому органі - Національному банку України з частковим застосуванням поділу повноважень із новоствореним органом щодо пруденційного нагляду.
16
Курдес, О. В. "ФОРМУВАННЯ ТА ПІДГОТОВКА КАДРОВОГО РЕЗЕРВУ НА КЕРІВНІ ПОСАДИ В СУДОВО-ЕКСПЕРТНИХ УСТАНОВАХ." Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка 3, no. 95 (September 30, 2021): 153–62. http://dx.doi.org/10.33766/2524-0323.95.153-162.
Full textAbstract:
У статті розглянуто зарубіжний досвід роботи з кадровим резервом юридичних осіб публічного права. Наголошено на необхідності нормативно-правового врегулювання формування та підготовки кадрового резерву на керівні посади в судово-експертних установах Міністерства юстиції України. Доведено, що вдосконалення теоретичних програм підготовки резервістів, проходження ними практичної частини підготовки під час виконання обов’язків тимчасово відсутнього керівника — це основні напрями навчання осіб зі складу кадрового резерву, що є запорукою якісного комплектування посад керівного складу судово-експертних установ Міністерства юстиції України. Зарахування до резерву кадрів на керівні посади має стати одним із суттєвих мотиваційних факторів для ефективної роботи співробітника, що означає для нього перспективу обійняти посаду з більшими повноваженнями.
17
КОМАРОВА, ТЕТЯНА. "Взаємодія Суду справедливості Європейського Союзу з іншими міжнародними судовими установами." Право України, no. 2018/04 (2018): 232. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-04-232.
Full textAbstract:
В умовах фрагментації міжнародного права основного значення набувають механізми взаємодії різних правопорядків та їх судових установ. У контексті ж європейської інтеграції потребують осмислення інституційні взаємозв’язки Суду справедливості Європейського Союзу (далі – Суд ЄС) з іншими міжнародними судовими установами. На відміну від національних судів держав-членів, із якими у Суду ЄС вже існують механізми взаємодії та кооперації, питання взаємодії його з іншими міжнародними судовими установами залишаються відкритими як з погляду формування міжнародно-правової практики, так і її теоретичної інтерпретації. Суд ЄС із обережністю підходить до практики інших міжнародних судових установ, юрисдикція яких може стосуватися компетенції ЄС, оскільки їхня діяльність певною мірою може становити загрозу для юрисдикційного порядку, визначеного установчими договорами та як наслідок – автономії правової системи ЄС. Метою статті є проведення аналізу взаємодії Суду ЄС з іншими міжнародними судовими установами, дослідження конкуруючої юрисдикції цих судових установ та методів, які використовуються для уникнення паралельних судових проваджень. Доктрина Суду ЄС щодо збереження автономії правової системи ЄС зводиться до незмінності повноважень Союзу та його інститутів, встановлених установчими договорами, та уніфікованого тлумачення норм права ЄС, а також її незалежності від рішень інших правових систем, зокрема й заснованих на міжнародному праві. З погляду права ЄС така позиція є цілком проінтеграційною, але з погляду міжнародного права вона певним чином обмежує держави-члени у виборі засобів вирішення спорів, які надані їм іншими міжнародними договорами. Право ЄС не містить заборон звертатися до інших, ніж Суд ЄС, засобів вирішення спорів, але за певних умов і більшість із яких були встановлені його практикою. Фундаментальним тут є те, що трибунали, арбітражі та інші судові установи не можуть тлумачити право ЄС. Крім того, якщо ЄС і може бути суб’єктом міжнародної угоди, у межах якої діятиме суд чи арбітраж, але юрисдикція цих установ має бути обмежена лише застосуванням і тлумаченням певної угоди й не може впливати на розподіл повноважень між інститутами ЄС або між ЄС та державами-членами. У цьому контексті вкрай важливою є практика Суду ЄС щодо його взаємовідносин із Судом Європейської асоціації вільної торгівлі, Європейським судом з прав людини, арбітражами ad hoc тощо.
18
Beryslavska, O. М. "Структурно-функціональна характеристика системи управління підготовкою фахівців цивільно-військового співробітництва." Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, no. 4 (August 29, 2019): 111–21. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2019.04.11.
Full textAbstract:
Метою статті є вивчення системи управління підготовкою фахівців цивільно-військового співробітництва. В межах визначеної мети дослідження основним завданням вбачається розкриття, на основі структурно-функціонального методу, окремих елементів вказаної системи та аналіз їхньої взаємодії і залежності між ними в рамках єдиного цілого.Наукова новизна статті полягає у використанні структурно-функціонального методу як найбільш прийнятного у дослідженні суб’єктів управління підготовкою фахівців цивільно-військового співробітництва, оскільки за допомогою визначення компетенції вказаних суб’єктів можливо проаналізувати їх регулюючий вплив на об’єкт управління, а саме на установи, задіяні в процесі підготовки фахівців цивільно-військового співробітництва як структурні елементи системи військової освіти та безпосередньо на самих фахівців цивільно-військового співробітництва.Висновки. У статті визначено, що систему цивільно-військового співробітництва Збройних Сил України очолює Управління цивільно-військового співробітництва Збройних Сил України, яке є органом військового управління Збройних Сил України та одночасно органом, що координує діяльність військових навчальних закладів щодо підготовки фахівців із цивільно-військового співробітництва. Управління цивільно-військового співробітництва Збройних Сил України є замовником на підготовку фахівців із цивільно-військового співробітництва у вищих військових навчальних закладах та одночасно здійснює управлінські (адміністративно-правові повноваження) у сфері такої підготовки.Управлінська компетенція – це сукупність правових засобів, які надаються суб’єкту управління (Управлінню цивільно-військового співробітництва Збройних Сил України) для виконання відповідних функцій (завдань), повноважень у сфері публічного управління підготовкою фахівців цивільно-військового співробітництва, в тому числі з метою забезпечення прав, свобод та законних інтересів учасників такої підготовки. Компетенція Управління цивільно-військового співробітництва реалізується в актах і діях та включає функції та повноваження, а адміністративні або управлінські повноваження зводяться в основному до вирішення представницьких, організаційних та координаційних питань.Аргументовано, що для побудови ефективної системи управління підготовкою фахівців цивільно-військового співробітництва необхідне досягнення таких цілей: 1) створення умов для підготовки фахівців цивільно-військового співробітництва в рамках програм міжнародного співробітництва, а також запровадження системи підготовки військових фахівців для системи цивільно-військового співробітництва у вищих військових навчальних закладах та військових навчальних підрозділах закладів вищої освіти; 2) створення кадрового резерву з військовослужбовців та працівників Збройних Сил України, які мають досвід цивільно-військового співробітництва, для їх оперативного використання в інтересах забезпечення діяльності Збройних Сил України; 3) розробка стандартів діяльності груп цивільно-військового співробітництва та протоколів дій у штатних ситуаціях взаємодії; розробка структури та механізму залучення цивільного потенціалу в інтересах діяльності Збройних Сил України.
19
Чорна, А. М. "До характеристики правового статусу окремих центральних органів виконавчої влади як суб'єктів забезпечення прав суб'єктів підприємницької діяльності." Актуальні проблеми держави і права, no. 87 (November 5, 2020): 198–204. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i87.2819.
Full textAbstract:
Актуальність статті полягає в тому, що роль підприємницької діяльності для держави та суспільства складно переоцінити, адже вона має суттєвий вплив на всі сфери суспільного життя. Так, з економічної точки зору підприємницька діяльність сприяє залученню великих грошових коштів у різні галузі господарства, що сприяє розвитку національної економіки в цілому. Активні учасники підприємницької діяльності є найбільшими і основними платниками податків. Не можна не відмітити й соціальний ефект підприємництва, оскільки широка мережа малих і середніх підприємств сприяє створенню робочих місць. Підприємництво в суспільстві так само необхідне, як і в економіці; в установах сфери обслуговування - так само, як на промислових підприємствах. А тому важливим завданням держави є створити всі необхідні умови для забезпечення прав суб'єктів підприємницької діяльності. У статті на основі аналізу наукових поглядів учених та норм чинного законодавства України надано характеристику правового статусу окремих центральних органів виконавчої влади як суб'єктів забезпечення прав суб'єктів підприємницької діяльності. Наголошено, що як окремий вид суб'єктів забезпечення прав суб'єктів підприємницької діяльності у сфері оподаткування слід розглядати Кабінет Міністрів України. Адміністративно-правовий статус даного суб'єкта зумовлений декількома особливостями: він є вищим органом виконавчої влади, а тому координує та контролює діяльність усіх інших підпорядкованих йому органів у досліджуваному напрямі; він наділений широким колом повноважень у досліджуваній сфері; здійснює правове регулювання суспільних відносин, пов'язаних із забезпеченням прав суб'єктів підприємницької діяльності у сфері оподаткування. Узагальнено, що центральні органи виконавчої влади, набуваючи адміністративно-правового статусу суб'єктів забезпечення прав суб'єктів підприємницької діяльності, реалізують свої повноваження шляхом забезпечення формування та реалізації державної політики, а також окремі функції з реалізації державної політики у вказаному спрямуванні. Серед особливостей їхнього адміністративно-правового статусу слід назвати те, що: вони є представниками державної виконавчої влади; їхня компетенція поширюється на всю територію України; їхня назва залежить від їх функціонального призначення; вони наділені широким комплексом повноважень, спрямованих на забезпечення прав суб'єктів підприємницької діяльності у сфері оподаткування.
20
Біоус-Осінь, Т. І. "ПУБЛІЧНЕ АДМІНІСТРУВАННЯ У СФЕРІ НАУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ." Знання європейського права, no. 3 (September 7, 2021): 57–60. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i3.230.
Full textAbstract:
Статтю присвячено дослідженню публічного адміністрування у сфері наукової діяльності шляхом визначення сутнісно-змістових характеристик поняття, інституційного механізму та інструментів, що застосовано для впорядкування наукової діяльності. Встановлено, що публічне адміністрування у сфері наукової діяльності має стосуватися впорядкування суспільних відносин, яких може бути піддано управлінському впливові та диференційовано (умовно) таким чином: 1) суспільні відносини щодо безпосереднього провадження наукової діяльності;
суспільні відносини щодо створення умов для підвищення ефективності наукових досліджень і використання їхніх результатів для забезпечення розвитку всіх сфер суспільного життя; 3) суспільні відносини щодо створення умов для провадження наукової діяльності.
Встановлено, що незалежно від виду суспільних відносин у сфері наукової діяльності метою публічного адміністрування в цій сфері виступатиме їх належне впорядкування у відповідності до існуючої моделі наукової діяльності та загальноприйнятих міжнародних стандартів для забезпечення публічного інтересу.
Визначено, що інституційний механізм публічного адміністрування у сфері наукової діяльності характеризується специфікою суб’єктів, яких наділено повноваженнями стосовно: виконавчо-розпорядчої діяльності; надання адміністративних послуг; притягнення до адміністративної відповідальності; забезпечення прав і свобод громадян; управління об’єктами державної та комунальної власності, які використовуються для здійснення наукової діяльності. У характеристиці суб’єктів публічного адміністрування у сфері наукової діяльності доцільно враховувати те, що: а) сферу наукової діяльності впорядковано й уніфіковано на загальнодержавному рівні; б) значну частину повноважень щодо забезпечення наукової діяльності делеговано науковим установам та науковим самоврядним організаціям.
Виокремлено систему суб’єктів публічного адміністрування у сфері наукової діяльності, до яких віднесено:
органи державної виконавчої влади (наприклад, Кабінет Міністрів України та консультативно-дорадчі органи, яких створено при ньому); 2) суб’єктів делегованих повноважень (наприклад, наукові самоврядні організації та громадські наукові організації); 3) органи місцевого самоврядування; 4) інших суб’єктів, яких не віднесено до органів державної влади.
21
Proshchaiev, V. V. "Поняття території дипломатичного представництва та консульської установи України за кордоном." Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, no. 4 (August 29, 2019): 37–45. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2019.04.04.
Full textAbstract:
Метою дослідження є наукове визначення та юридичне тлумачення терміну «територія дипломатичного представництва та консульської установи України за кордоном», яке наведено у главі 41 Кримінального процесуального кодексу України. Завданнями статті є юридичний аналіз статей глави 41 та теоретичне обґрунтування означеного терміну через категорії наступних галузей права: міжнародного права (категорії «приміщення представництва», «консульське приміщення»); теорії держави і права (категорія «територія держави»); кримінально-процесуального права (категорія «дія процесуального закону у просторі»).Наукова новизна полягає у системному дослідженні поняття «територія дипломатичного представництва». Окремі вітчизняні та зарубіжні науковці торкалися цієї проблематики частково, досліджуючи, в основному, питання вчинення процесуальних дій на території дипломатичних представництв. Більшість науковців поставило під сумнів можливість використання терміну «територія дипломатичного представництва та консульської установи» у кримінальному процесуальному законодавстві.Автором доводиться, що український законодавець у кримінально-процесуальному законі вдало та правильно застосував саме термін «територія дипломатичного представництва та консульської установи». Свою думку автор обґрунтовує трьома аргументами: 1) український законодавець відокремлює «територію України» від «території дипломатичного представництва та консульської установи України за кордоном», підкреслюючи, що це не одне і теж саме, і перше не охоплює друге; 2) у Кримінальному процесуальному кодексі України використаний спеціальний юридичний термін, який притаманний спеціальній юридичній термінології кримінально-процесуального права; 3) аналіз повноважень керівників дипломатичних представництв та консульських установ України за кордоном щодо здійснення ними кримінального провадження показав, що саме вони, використовуючи положення теорії екстериторіальності, приймають рішення про допуск чи недопуск на територію дипломатичних представництв представників правоохоронних органів країни перебування. Але, у будь-якому випадку скоєння на території дипломатичного представництва кримінального правопорушення, вони зобов’язані провести відповідні процесуальні дії.Висновки. Територія дипломатичного представництва або консульської установи України за кордоном у сенсі можливості вчинення процесуальних дій – це: 1) не територія України, тобто держави, що акредитує, а територія країни перебування; 2) територія зі спеціальним правовим статусом, який передбачає недоторканність та інші дипломатичні імунітети та привілеї; 3) сукупність будівель, частин будівель та приміщень, а також дипломатичні транспортні засоби; 4) земельна ділянка, яка позначена на місцевості і оточена парканом.
22
Кавецька, В. "Участь законного представника неповнолітнього у кримінальному процесі." Юридичний вісник, no. 4 (February 5, 2020): 184–89. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i4.989.
Full textAbstract:
У статті дається загальна характеристика законного представника неповнолітнього у кримінальному процесі України. У процесі життя і розвитку неповнолітнього його відносини з батьками та іншими особами, які можуть бути наділені повноваженнями законних представників, складаються по-різному. Саме прихильність, взаєморозуміння, довіра неповнолітнього до законного представника є прямим шляхом до їх активної, спільної та узгодженої участі в процесуальній діяльності, що, зрештою, сприяє забезпеченню прав і захисту законних інтересів неповнолітнього. Якщо неповнолітній перебуває під опікою установ та організацій, також можна надати йому можливість вибору законного представника з числа адміністрації, працівників цієї установи чи організації, педагогічному складу. Потерпілого неповнолітнього у кримінальному провадженні може представляти представник - особа, яка у кримінальному провадженні має право бути захисником. Що стосується представництва неповнолітніх потерпілих у кримінальному провадженні, то згідно зі статтею 59 КПК України, якщо потерпілим є неповнолітня особа, до участі в процесуальній дії разом з нею залучається її законний представник. Процедура проведення допиту неповнолітніх осіб заснова- на на загальних положеннях проведення допиту, регламентованих чинним кримінальним процесуальним законодавством. Законний представник здійснює лише представництво інтересів неповнолітнього допитуваного. Завданням захисника є захист прав та інтересів неповнолітнього й за допомогою засобів захисту можливість виявити обставини, які пом’якшують чи виключають кримінальну відповідальність неповнолітнього. Проаналізовано думки щодо природи законного представництва у справах за участю неповнолітніх як у кримінальному, так і у цивільному процесі. Визначено функції законного представника у кримінальному процесі та запропоновано зміни до Кримінального процесуального кодексу України.
23
Hrachevska, Tamila. "ПОГЛЯДИ АНГЛІЙСЬКОГО ДИПЛОМАТА Е.САТОУ НА ДИПЛОМАТИЧНУ ПРАКТИКУ ТА ДИПЛОМАТИЧНИЙ ІНСТРУМЕНТАРІЙ." Філософія та політологія в контексті сучасної культури 12, no. 1 (July 10, 2020): 170–78. http://dx.doi.org/10.15421/352020.
Full textAbstract:
Стаття присвячена аналізу поглядів відомого англійського дипломата Е.Сатоу на дипломатичну практику та дипломатичний інструментарій. Охарактеризовано погляди Е.Сатоу на особливості здійснення дипломатичної діяльності у різні історичні періоди. Було наведено позицію Е.Сатоу щодо ролі та місця міністрів закордонних справ, яких він розглядав як відповідальних державних діячів, котрим надані повноваження здійснювати зносини своєї держави з іншими державами, у дипломатичній практиці. Ґрунтовно розглянуто фактори, що призвели до розширення повноважень глав дипломатичних представництв, які, за Е.Сатоу, полягають у наступному: виникнення нових держав, зростання ролі певних держав, конституційні зміни у способах управління, збільшення кількості організацій, котрі мають сприяти кращому взаєморозумінню націй, ускладнення міжнародних відносин. Було розглянуто якості, які, на думку Е.Сатоу, повинні бути притаманні дипломатичним співробітникам. Встановлено, що для Е.Сатоу було принциповим створення сприятливих умов для збереження документів, які відкладаються в результаті дипломатичної діяльності, що позитивно позначається на діяльності співробітників дипломатичних установ. Охарактеризовано погляди Е.Сатоу щодо особливостей поведінки дипломатів у державі перебування, які першочергово мають розуміти та поважати традиції держави перебування. Значну увагу було приділено аналізу поглядів Е.Сатоу на роль глави дипломатичного представництва у процесі підготовки молодих дипломатів, зокрема опанування ними навичок роботи з дипломатичними документами. Встановлено, що Е.Сатоу був переконаний, що надання та забезпечення дипломатичних привілеїв та імунітетів є важливим чинником створення сприятливої атмосфери для професійної діяльності дипломатів. Значну увагу приділено характеристиці поглядів Е.Сатоу на провідні напрямки діяльності дипломатичних представників закордоном, які повинні здійснюватися з дотриманням не лише правових, а й етичних норм. Зазначено, що для Е.Сатоу важливим складником дипломатичної діяльності було правильно вживання дипломатичних термінів, неправильне використання котрих може призвести до виникнення серйозних непорозумінь та конфліктів у відносинах між державами. Встановлено, що для Е.Сатоу характерним було шанобливе ставлення до дипломатичного спадку своїх попередників, які значно, на його думку, перевершували сучасних йому дипломатів в мистецтві дипломатичної інтриги та боротьби.
24
Ключик, Ю. В. "ДО ПРОБЛЕМИ КВАЛІФІКАЦІЇ ЗЛОЧИНУ, ПЕРЕДБАЧЕНОГО СТ. 220-2 КК УКРАЇНИ." Прикарпатський юридичний вісник, no. 2(27) (January 26, 2020): 95–99. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i2(27).196.
Full textAbstract:
Статтю присвячено кримінально-правовому аналізу складу злочину «Фальсифікація фінансових докумен-тів та звітності фінансової організації, приховування неплатоспроможності фінансової установи або підстав для відкликання (анулювання) ліцензії фінансової установи» як одного із злочинів у сфері банкрутства та проблемам його кваліфікації. Досліджуються актуальні питання щодо кваліфіка-ції фальсифікації фінансових документів та звітності фінансової організації, приховування неплатоспро-можності фінансової установи або підстав для від-кликання (анулювання) ліцензії фінансової установи як злочинів у сфері банкрутства.Наведено класифікацію злочинів, пов’язаних з бан-крутством, в системі злочинів у сфері господарської діяльності. Досліджено сутність та систему господар-ських злочинів. Визначено родовий, видовий, безпосередній та додатковий об’єкти злочину «Фальсифікація фінан-сових документів та звітності фінансової організації, приховування неплатоспроможності фінансової уста-нови або підстав для відкликання (анулювання) ліцен-зії фінансової установи».Встановлено, що родовими об’єктами даного зло-чину є суспільні відносини, які виникають у процесі реалізації господарської (підприємницької) діяльності щодо виробництва, розподілу, обміну та споживан-ня продукції або благ, надання послуг та виконання робіт; видовими та безпосередніми – суспільні відно-сини у сфері виконання суб’єктами господарювання або фінансовими установами своїх фінансових зобов’я-зань; додатковими й обов’язковими об’єктами є інте-реси та нормальна діяльність фінансової установи чи суб’єкта господарювання. Охарактеризовано предмет злочину, передбаченого ст. 220-2, його об’єктивну сторону та суб’єктивні ознаки.У процесі проведеного дослідження автор доходить висновку, що чітке та правильне визначення кримі-нально-правових ознак злочину «Фальсифікація фі-нансових документів та звітності фінансової організа-ції, приховування неплатоспроможності фінансової установи або підстав для відкликання (анулювання) ліцензії фінансової установи» сприятиме його правиль-ній кваліфікації працівниками відповідних держав-них органів під час реалізації ними своїх службових повноважень.
25
Зайченко, В. В. "ІНСТРУМЕНТИ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ АКТИВІЗАЦІЇ ТРАНСФЕРУ ТЕХНОЛОГІЙ ТА РОЗВИТКУ РИНКУ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ." Підприємництво і торгівля, no. 26 (July 2, 2020): 31–36. http://dx.doi.org/10.36477/2522-1256-2020-26-05.
Full textAbstract:
Мета статті полягає в обґрунтуванні дієвих сучасних інструментів реалізації державної політики, спрямованої на стимулювання активізації трансферу технологій та забезпечення розвитку ринку інтелектуальної власності в Україні. Ідентифіковані сучасні виклики функціонування та подальшого розвитку ринку прав на об’єкти інтелектуальної власності в Україні, пов’язані з відсутністю системи делегування повноважень і забезпечення координації діяльності відповідних установ, низьким рівнем комерціалізації досліджень науково-дослідних установ, відсутністю наукових кластерів і R&D-центрів, недовиконанням приватним сектором України завдання з його виступом провідним постачальником технологій і джерелом попиту на об’єкти інтелектуальної власності, неефективною діяльністю посередників трансферу технологій у сфері комерціалізації, поглинанням інновацій і поширенням інформації про високі технології, наявністю суперечливих регулюючих норм права на інтелектуальну власність та трансфер технологій, які містяться у нормативно-правових актах, створюють неоднозначні та невизначені умови для діяльності мостових організацій, наукових установ, новаторів і користувачів інтелектуальної власності. Визначено концептуальну конфігурацію моделі ринку інтелектуальної власності в Україні. Обґрунтовано інституційні, нормативні та фінансові інструменти активізації трансферу технологій і комерціалізації об’єктів інтелектуальної власності.
26
Червякова, О. В. "Розвиток національного законодавства у сфері соціального захисту населення." Bulletin of Alfred Nobel University Series "Law" 1, no. 1 (2020): 71–79. http://dx.doi.org/10.32342/2709-6408-2020-1-1-10.
Full textAbstract:
Проаналізовано систему соціального законодавства України, що є достатньо розгалуженою, вона включає в себе акти загальної дії та акти спеціальної дії, які спрямовані на певні категорії та гру- пи соціально вразливих верств населення. Зокрема держава гарантує соціальний захист, передбаче- ний Конституцією України, право на соціальний захист гарантується загальнообов’язковим держав- ним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ та ор- ганізацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створення мережі дер- жавних, комунальних та приватних установ для догляду за інвалідами. Зазначено, що потребує по- дальшого вдосконалення законодавство щодо соціального захисту мирного (цивільного) населення, яке постраждало внаслідок бойових дій чи збройних конфліктів. Водночас низкою підзаконних актів встановлюється порядок надання щомісячної адресної допомоги внутрішньо переміщеним особам для покриття витрат на проживання, у тому числі на оплату житлово-комунальних послуг; особливос- ті реалізації прав деяких категорій осіб на загальнообов’язкове державне соціальне страхування; по- рядок використання коштів, що надійшли від фізичних та юридичних осіб для надання одноразової грошової допомоги постраждалим особам та внутрішньо переміщеним особам; здійснення соціаль- них виплат внутрішньо переміщеним особам; питання фінансування бюджетних установ, здійснен- ня соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і органі- заціям Донецької та Луганської областей, а також інших платежів з рахунків, відкритих в органах Каз- начейства; перелік населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здій- снюють свої повноваження.
27
Яцишин, Михайло Михайлович. "НОТАРІАТ У КИЇВСЬКІЙ СУДОВІЙ ПАЛАТІ (1881–1918 РР.)." Історико-правовий часопис 17, no. 2 (March 30, 2022): 42–50. http://dx.doi.org/10.32782/2409-4544/2021-2/6.
Full textAbstract:
У статті розглянуто особливості створення та функціонування органів нотаріату у судовій системі у Російській імперії у середині ХІХ – на початку ХХ століття. Зокрема, охарактеризовано історіографічну базу проблеми, сформульовано особливості розвитку інституту нотаріату в контексті європейської історії держави і права, розглянуто правові особливості організації та функціонування судових установ на території округу Київської судової палати, проаналізовано законодавчу та нормативну базу, що забезпечувала роботу нотаріату в ході судової реформи 1864 р., зокрема розкрито основні статті Положення про нотаріальну частину, які докорінно змінили нотаріальну частину дореформеного періоду і утворили окремий правовий інститут, у результаті чого встановлено, що Положення не лише регулювало порядок призначення на посаду нотаріуса, його компетенцію, повноваження і відповідальність, але й визначало порядок учинення окремих нотаріальних дій, зокрема, встановлювало чіткі форми і правила складання всіх нотаріальних актів. Здійснено комплексний історико-правовий аналіз функціонування органів нотаріату в загальноімперському державному механізмі, розкрито повноваження органів нотаріату та принципи їх взаємодії з іншими суб’єктами судової влади у Російській імперії у середині ХІХ – на початку ХХ століття. Розглянуто та проаналізовано кадрові вимоги, що висувалися до кандидатів на посади нотаріату. Зроблено узагальнюючий висновок, що розвиток нотаріальної справи на території українських земель, які перебували у юрисдикції Київської судової палати, був нерозривно поєднаний із загальноросійськими правовими традиціями, а поступовий розвиток нотаріальної діяльності в регіоні зумовлювався зростанням економічного потенціалу, а тому і цивільного обігу, розширенням кола об’єктів та суб’єктів приватної власності.
28
Крутько, М. "АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ДОХОДІВ МІСЦЕВИХ БЮДЖЕТІВ: ПРАВОВІ АСПЕКТИ ТА ШЛЯХИ ВИРІШЕННЯ." Юридичний вісник, no. 6 (February 16, 2022): 82–88. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i6.2269.
Full textAbstract:
У статті досліджено стан проведення реформи децентралізації в Україні, що сприяло створенню демократичного механізму здійснення публічної влади на місцевому рівні. Доведено, що сама реформа спрямована на підвищення практичної значущості органів місцевого самоврядування та розширення і підвищення реальної дієвості їх повноважень за рахунок бюджетної децентралізації шляхом створення ефективної моделі побудови місцевих бюджетів. Встановлено, що на формування місцевих бюджетів впливають обсяги прибутків підприємств, установ, організацій, а також рівень прибутків населення, як є платниками податків та зборів в межах певної територіальної громади. Визначено, що реальне виконання місцевими органами своїх повноважень та їх активний вплив на соціально-економічну ситуацію в регіоні напряму залежить від достатнього обсягу матеріально-фінансових ресурсів, що знаходяться в їх розпорядженні, а тому своєї актуальності в сучасних умовах набуває проблематика формування доходів місцевих бюджетів, як одного із основних важелів в сфері діяльності органів муніципальної влади. В результаті аналізу актуальних проблемних аспектів формування доходів місцевих бюджетів встановлено, що попри запровадження фінансової самостійності органів місцевого самоврядування в рамках реформи бюджетної децентралізації та їх розширення повноважень у сфері формування місцевих бюджетів на практиці дані положення наразі не підтверджуються. Доведено, що задля оптимізації механізмів формування доходів місцевих бюджетів та підвищення ефективності управління місцевими фінансами необхідно вирішити низку проблем: недосконалість та неузгодженість законодавчого регулювання у сфері формування дохідної частини місцевих бюджетів; високий рівень концентрації фінансових ресурсів у державному бюджеті; розмитий механізм між територіального фінансового вирівнювання та розподілу повноважень між органами публічної влади та органами місцевого самоврядування тощо.
29
Іванцова, А. В. "МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД ПІДГОТОВКИ КАДРІВ ДЛЯ СУДОВОЇ СИСТЕМИ." Знання європейського права, no. 1 (September 21, 2020): 130–34. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i1.63.
Full textAbstract:
У статті проаналізовано зарубіжний досвід щодо регулювання професійної підготовки суддів у таких державах, як Польща, Німеччина, Грузія та Канада. Розглянуто більш детально умови підготовки і проходження підвищення кваліфікації для суддів, помічників суддів. Вказується, який орган із перелічених держав здійснює саме підготовку і підвищення кваліфікації. Так, наприклад, у Польщі це Національна школа судової влади і прокуратури Республіки Польща. Особливістю її діяльності є те, що вона готує кадри як для судових установ, так і для органів прокуратури. Одним із основних завдань даної установи є теоретична і практична підготовка до посади судді, прокурора, асесора прокуратури. Початкова підготовка суддів в Польщі загалом триває 3 роки. У Німеччині це Німецька судова академія, яка здійснює міжрегіональне навчання діючих суддів та прокурорів та не має повноважень із початкової підготовки майбутніх суддів. Початкова підготовка забезпечується системою Juristenausbildung, де викладається єдиний курс права для майбутніх суддів, прокурорів, адвокатів, нотаріусів, юристів. Тривалість такого навчання складає 6-7 років. У Грузії професійну підготовку осіб, які призначаються на посаду судді, здійснює Вища школа юстиції, де забезпечується і перепідготовка діючих суддів із метою професійного вдосконалення, підготовка та перепідготовка кандидатів у помічники суддів та інших фахівців для укомплектування системи загальних судів висококваліфікованими кадрами. Така підготовка триває 10 місяців. У Канаді професійна підготовка суддів здійснюється Національним Суддівським Інститутом. Там існують два види курсів: загальнодержавні та курси, які розробляються на замовлення конкретних судів. Крім того, в Національному суддівському інституті діє система дистанційного навчання, яка має декілька форм: електронний вісник і комп'ютерні навчальні програми; онлайн-курси, відеокурси та інформаційні ресурси. Також визначено, які аспекти досвіду зарубіжного правового регулювання можливо використати, удосконаливши при цьому процедуру підготовки суддів в Україні.
30
Божкова, Вікторія Вікторівна, and Сергій Олександрович Линник. "ПУБЛІЧНЕ УПРАВЛІННЯ ТА АДМІНІСТРУВАННЯ ТЕРИТОРІЙ: МАРКЕТИНГОВИЙ АСПЕКТ." Науковий вісник: Державне управління 3, no. 5 (September 14, 2020): 49–59. http://dx.doi.org/10.32689/2618-0065-2020-3(5)-49-59.
Full textAbstract:
У статті, на основі аналізу вітчизняної законодавчої бази, наукових праць та досвіду з поширених практик діяльності регіональних органів управління окреслено проблему недостатньої уваги органів державної влади і місцевого самоврядування до впровадження концепції маркетингу територій. Визначено особливі характеристики маркетингу територій як філософії територіального розвитку з використанням сучасного інструментарію. Окреслено суб’єктів просування територій, до яких віднесено: центральні органи державної влади; органи місцевого самоврядування і місцеві державні адміністрації; громадських і публічних діячів (національних й іноземних), посадових осіб міжнародних організацій, політиків, діячів науки і освіти, культури і мистецтва; суб’єктів економічної діяльності всіх видів і галузей (підприємства, установи і організації, центральні офіси і представництва корпорацій, холдингів, туристичні оператори і агентства, заклади сфери гостинності (готелі, заклади харчування, розваг), торговельні мережі тощо); представників інфраструктури бізнесу і ринку (територіальні економічні асоціації розвитку, торгові доми, підприємства транспорту, зв'язку, ЗМІ, фінансові установи тощо); громадські організації і осередки політичних партій; спортивні клуби, комітети і федерації; заклади освіти; діаспору; інших.
Запропоновано визначати три рівні впровадження заходів маркетингу територій, а саме: макрорівень – рівень центральних органів державної влади; мезорівень – рівень органів місцевого самоврядування і місцевих державних адміністрацій; мікрорівень – рівень окремих суб’єктів господарювання. Це, на відміну від існуючих підходів дозволяє розмежовувати повноваження між суб’єктами маркетингу територій. Окреслено окремі види заходів та виконавців, відповідно запропонованих рівнів управління.
31
ГОНЧАРЕНКО, Олексій, and Олександр ПОТИЛЬЧАК. "ПРОБЛЕМА ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО УПРАВЛІННЯ РАЙХСКОМІСАРІАТУ “УКРАЇНА” (1941 – 1944) У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ." Східноєвропейський історичний вісник, no. 21 (December 24, 2021): 149–61. http://dx.doi.org/10.24919/2519-058x.21.246911.
Full textAbstract:
Метою статті є історіографічний аналіз досліджень вітчизняних вчених з проблематики діяльності установ місцевого управління цивільної адміністрації Райхскомісаріату “Україна” (далі – РКУ) у вертикалі органів нацистського окупаційного режиму, з’ясування головних напрямів цих студій, виявлення недостатньо вивчених питань та окреслення перспективних напрямів подальших досліджень цієї тематики. Методологія дослідження ґрунтується на наукових принципах історизму, об’єктивності, наступності, науковості та системності. Для студіювання історіографічного контексту проблеми автори застосовують методи історичної компаративістики, джерелознавчого, структурно-функціонального та ретроспективного аналізу. Наукова новизна дослідження полягає у системному аналізі основних здобутків і проблемних питань вітчизняної історіографії у сфері реконструкції однієї з маловідомих, назагал недостатньо вивчених і контроверсійних сторінок минулого України доби нацистської окупації 1941 – 1944 рр. Висновки. Проблематика особливостей функціонування органів місцевого управління, підпорядкованих німецькій цивільній адміністрації РКУ, в сучасній українській історіографії наразі розробляється доволі активно. У результаті цих досліджень з'ясовано основні напрями діяльності та повноваження районних, міських і сільських управ у соціально-економічній, культурно-освітній, комунальній та побутовій сферах. Об’єктивно сприяючи реалізації завдань окупаційної політики, ці низові управлінські структури паралельно працювали й на забезпечення в екстремальних умовах війни потреб місцевого соціуму. Достатньо вивченими виглядають регіональні аспекти функціонування органів місцевого управління РКУ. Авторами встановлено їх організаційну структуру, службові повноваження, з’ясовано взаємостосунки зі структурами німецької військової та цивільної окупаційної влади. Попри ці позитивні тенденції, напрацьований науковий наратив не позбавлений певної плутанини в понятійному апараті, особливо у сегменті ідентифікації цих органів як “самоврядних”, “українських” або ж “громадських”. Окремі дослідники гіперболізують участь осередків ОУН і національно орієнтованої української інтелігенції у створенні та діяльності інституцій місцевої влади, зокрема у період перебування окупованих українських земель під контролем тимчасової німецької військової адміністрації.
32
Ivaniuk, Iryna V. "РОЗВИТОК ЦИФРОВОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ ВЧИТЕЛІВ: ДОСВІД КРАЇН СКАНДИНАВІЇ." Information Technologies and Learning Tools 72, no. 4 (September 21, 2019): 81–90. http://dx.doi.org/10.33407/itlt.v72i4.3081.
Full textAbstract:
У статті розглянуто поняття «цифрова компетентність» на основі документу Європейської Комісії «Рамка цифрової компетентності для громадян». Зроблено огляд основних стратегічних документів освітньої політики Норвегії та Фінляндії, які є підґрунтям сучасного реформування системи підготовки та підвищення кваліфікації вчителів з метою розвитку їх цифрової компетентності. Виявлено, що в зазначених країнах створено спеціальні установи, які відповідають за розроблення та впровадження національного курікулуму, що охоплює впровадження новітніх інформаційно-комунікаційних технологій - Національне агентство освіти в Фінляндії та Директорат у Норвегії. Висвітлено основні повноваження та сфери відповідальності державних інституцій, які впроваджують освітню політику країн (Міністерства освіти, округи, муніципалітети, спеціальні служби, заклади загальної середньої освіти). Подано огляд електронних ресурсів, що використовуються в країнах для розвитку цифрової компетентності вчителів (навчальні платформи з переліком ресурсів за різними тематиками начальних дисциплін, національні тести, онлайн-інструменти з самооцінки щодо визначення рівня цифрової компетентності тощо). Зазначено, що аналіз існуючих документів освітньої політики Норвегії та Фінляндії свідчить про комплексний підхід до вирішення поставлених завдань щодо реформування системи освіти на всіх рівнях, а також розроблення відповідних навчальних платформ, електронних освітніх ресурсів та онлайн-інструментів з оцінювання та визначення рівня цифрової компетентності. Надано рекомендації Міністерству освіти і науки України щодо використання позитивного досвіду розвитку цифрової компетентності вчителів скандинавських країн в освітній політиці України, зокрема: створення спеціальної установи, яка відповідатиме за цей процес; запровадження принципу «рівний-рівному» у навчанні вчителів використовувати новітні інформаційно-комунікаційні технології; розроблення онлайн-інструменту з самооцінки вчителями рівня інформаційно-цифрової компетентності; створення відкритого комерційного ринку для онлайн-навчальних матеріалів та електронних підручників.
33
Кулаковський, Олександр. "Компетентнісна модель скника педагогічного закладу вищої освіти у сфері інтелектуальної власності." New pedagogical thought 103, no. 3 (December 14, 2020): 21–29. http://dx.doi.org/10.37026/2520-6427-2020-103-3-21-29.
Full textAbstract:
У статті представлено компетентнісну модель випускника педагогічного закладу вищої освіти у сфері охорони та захисту прав інтелектуальної власності, що посідає ключове місце як у процесі розробки,так і впровадження у закладі освіти технології формування певних компетентностей, зокрема й щодо охорони і захисту прав інтелектуальної власності. Здійснено класифікацію професійної діяльності випускників педагогічних закладів вищої освіти на педагогічну та управлінську діяльність. Залежно від різних критеріїв (виду діяльності, спеціальності педагога, напряму діяльності) проведено класифікацію основних видів діяльності. Розглянуто особливості професійної діяльності випускника педагогічного закладу вищої освіти, законодавчо обґрунтовано його функціональні обов’язки у процесі здійснення педагогічної та управлінської діяльності. Розглянуто правовідносини, учасниками яких є педагогічні працівники, їхні функції, компетенції, повноваження. На підставі цього та на основі блочного принципу побудови компетентнісної моделі розроблено компетентнісну модель випускника педагогічного закладу вищої освіти. Запропонована компетентнісна модель випускника педагогічного закладу вищої освіти у сфері охорони та захисту прав інтелектуальної власності охоплює здійснення ним педагогічної діяльності в закладах освіти, методичних центрах, центрах професійного розвитку педагогічних працівників (професійно-діяльнісний (педагогічний) блок, інноваційно-економічний блок), а також управлінську діяльність, яка здійснюється на керівних посадах в закладах освіти, наукових установах, методичних центрах, центрах професійного розвитку педагогічних працівників (інноваційно-управлінський блок).
34
Севрук, Ю. Г. "ПРАВОВІ ОСНОВИ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ФУНКЦІЙ ПРОКУРАТУРИ УКРАЇНИ." Прикарпатський юридичний вісник 2, no. 3(28) (March 24, 2020): 111–16. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v2i3(28).370.
Full textAbstract:
У науковій публікації досліджуються правові основи адміністративно-правового забезпечення реалізації функцій прокуратури України. Зазначається, що Конституція України чітко визначає функції прокуратури, які деталізовані в Законі України «Про прокуратуру», проте на практиці їх реалізація потребує ще більшої правової деталізації, що зумовлює необхідність ухвалення Генеральною прокуратурою України цілого масиву підзаконних нормативно-правових актів, зокрема наказів. Наказами Генеральної прокуратури України регламентується порядок здійснення окремих повноважень прокурорів у межах визначених функцій, тому значення таких відомчих нормативних актів важко переоцінити, і вони потребують окремого науково аналізу з метою виявлення прогалин, колізій та формулювання конкретних пропозицій щодо їх удосконалення відповідно до принципів права, норм ратифікованих міжнародних актів і положень чинних законів України.
Формулюється висновок про те, що правовою основою адміністративно-правового забезпечення реалізації функції прокуратури є Кримінальний процесуальний кодекс України, Цивільний процесуальний кодекс України, Господарський процесуальний кодекс України, Кодекс адміністративного судочинства України, закони України «Про прокуратуру», «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», «Про запобігання корупції», «Про виконавче провадження» тощо. Основними адміністративно-правовими засобами забезпечення реалізації функцій прокуратури є накази Генеральної прокуратури України, які деталізуються в наказах керівників регіональних і місцевих прокуратур. Загальний стан адміністративно-правового забезпечення реалізації функцій прокуратури України є задовільним через наявні прогалини в національному законодавстві щодо відсутності відповідальності суб’єктів владних повноважень за невиконання законних вимог (запитів, вказівок) прокурора. Пріоритетним напрямом удосконалення адміністративно-правового забезпечення реалізації функцій прокуратури України названо внесення змін до процесуальних кодексів України, Закону України «Про прокуратуру» (щодо повернення інституту законних вимог прокурора, які є обов’язковими для всіх органів, підприємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян і виконуються невідкладно або в передбачені законом чи визначені прокурором строки (стаття 8 «Обов’язковість виконання вимог прокурора» Закону України «Про прокуратуру» в редакції до 2014 року), Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо посилення відповідальності суб’єктів владних повноважень за невиконання законних вимог прокурора (стаття 185–8 Кодексу України про адміністративні правопорушення).
35
КОВАЛЬЧУК, ВІТАЛІЙ. "Популізм і конституційна трансформація у країнах Центрально-Східної Європи та Україні." Право України, no. 2021/08 (2021): 168. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-08-168.
Full textAbstract:
Метою статті є аналіз таких явищ сучасної цивілізації, як конституціоналізм і популізм, їх ціннісних та інституційних основ, а також негативних наслідків впливу політики популізму на конституційний процес в умовах демократичної трансформації та можливих шляхів їх запобігання. У статті здійснено політико-правовий аналіз впливу популізму на конституційний процес у країнах Центрально-Східної Європи та Україні. Зазначається, що популізм – це найбільша прихована загроза для конституційних цінностей, якими є гідність, свобода та справедливість. Популізм закладає основи авторитаризму та гібрид ної демократії. Встановлено, що однією з небезпек політичного популізму в умовах демократичного транзиту є нівелювання принципів верховенства права та демократичної легітимації, що має наслідком інволюцію конституціоналізму та системну кризу існуючого правопорядку. Доведено, що популісти негативно ставляться до будь-яких юридичних процедур та інститутів, зокрема тих, які нездатні забезпечити досягнення їх корисних цілей. Одним із засобів політичної боротьби популістських партій є ослаблення незалежності судової влади і зниження ролі органів конституційної юрисдикції. Досвід країн Центральної та Східної Європи демонструє, що поєднати популістське законодавство та незалежність органу конституційної юрисдикції є практично неможливим. Наголошується на тому, що популістські партії, які мають високий кредит суспіль ної довіри, – це намагаються розширити свої владні повноваження через ухва лення популістських конституцій. Популісти використовують конституцію як фасад, який приховує їхню справжню мету – концентрація та утримання влади. Вони готові пожертвувати конституцією у разі, якщо вона перестає слугувати їхнім цілям. Популістські конституції втрачають свою правову сутність і здатність бути установчим актом народу. Всенародні обговорення щодо ухвалення чи внесення змін до конституцій, які ініційовані самими популістами, не враховують альтернативну думку меншості та політичної опозиції. Популістські конституції стають політичним інструментом, за допомогою якого здійснюється владарювання лише однієї партії, яка монополізує право представляти інтереси народу. Встановлено, що популістські режими тяжіють до безпосередньої демократії. З цією метою вони проголошують політику “істинного народовладдя”, складовою якої є ухвалення низки законодавчих актів, що передбачають безпосередню народну ініціативу. Однак демократію, пропоновану популістами, не слід ототожнювати з демократією участі (партисипативною демократією). Остання передбачає активну участь у суспільно-політичному житті країни (регіону) кожного зацікавленого громадянина. Важливими є не тільки кількість учасників таких демократичних процесів чи форма їх проведення, а й причини, що спонукали людей брати в них участь. Як підсумок проведеного системного аналізу, в основі якого покладено аксіологічний підхід, автор статті робить висновок, що дієвим механізмом запобігання політичного популізму в умовах транзиту є правова ідеологія держави, яка заснована на принципах конституційного патріотизму. Остання поєднує у собі конституційну традицію та сучасні цінності конституціоналізму – гідність людини та нації; особистої свободи та народного суверенітету; народовладдя та прав меншості; обмеження дискреційних повноважень державної влади та забезпечення незалежності суду.
36
Trofimov, E. A. "Механізми консервації російського моноцентризму: історико-політологічний нарис." Науково-теоретичний альманах "Грані" 20, no. 2(142) (April 25, 2017): 10. http://dx.doi.org/10.15421/171719.
Full textAbstract:
У статті розглядаються історично сформовані методи консервації російського моноцентризму. Відзначається, що Російська «держава» набуває моноцентричний персоніфікований характер у період хрещення Русі і татаро-монгольського ярма, який зберігається протягом століть. Виявлено основні механізми консервації російського моноцентризму: а) сакралізація суверена (як персони, так і його владного статусу), б) консервація доклассової структури суспільства, в) фрагментація елітних груп і створення альтернативних їм у функціональному плані політичних акторів та надзвичайних органів, г) функціональне перевантаження і дублювання повноважень государевих «установ», клієнтелізм, д) використання популізму, репресій і цензури з формуванням Державної Думи – виборчі технологій. В усі часи існували закриті (гільдійські) механізми формування інституту персоніфікованого лідера.Мета дослідження полягає у виявленні основних механізмів консервації персоналістського моноцентричного характеру російської політії.Гіпотеза дослідження: з плином століть у Російського «держави» сформувався комплекс механізмів, що забезпечують «хороший» еквілібріум (рівновага) у рамках архаїчної політичної системи.Методи дослідження: діалектичний, історичний, логічний.
37
КОСТЮЧЕНКО, ЯРОСЛАВ. "Доктрина acquis у праві Європейського Союзу та її відображення в правовій системі України." Право України, no. 2019/06 (2019): 89. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-06-089.
Full textAbstract:
Важливою особливістю правопорядку Європейського Союзу (ЄС) є те, що його основою є так званий acquis. Особливе значення концепції acquis полягає в забезпеченні однорідності правової системи ЄС, оскільки вона базується на ідеї про те, що її елементи не можуть бути змінені в процесі співпраці з іншими суб’єктами міжнародного права. Загалом це забезпечує цілісність системи та обов’язково однакове застосування законодавства ЄС в усіх державах-членах. Однорідність (гомо генність) права ЄС зберігається, зокрема, в світлі тлумачення, поданого Судом ЄС у кількох його рішеннях. Суд розглядає право ЄС як новий правовий порядок, за яким держави обмежили свої суверенні повноваження та які відрізняються як від міжнародного права, так і від національного законодавства. Недостатня визначеність цього поняття в актах Євросоюзу, насамперед в установчих договорах, та відсутність офіційного тлумачення його Судом ЄС призводять до виникнення різного розуміння такого комплексу, як аcquis. Метою статті є дослідження змісту поняття аcquis у правопорядку ЄС. Аcquis є досить динамічною доктриною, що перебуває у процесі постійного розвитку в напрямі розширення та поглиблення регулятивних конструкцій. Наповнення acquis можна поділити на “конституційне”, яке включає головні принципи структури правового порядку, та “прецедентне” – основні правові позиції Суду ЄС, що утворює недоторканну серцевину acquis і не може бути змінене без шкоди для наднаціональної природи ЄС. “Конституційне” acquis включає принципи дії права ЄС у національних правопорядках: верховенства, прямої дії та прямого застосування; загальні принципи права ЄС: пропорційності, недискримінації, субсидіарності, правової визначеності, легітимних очікувань, поваги прав людини.
38
Кучерук, Г. "Новий погляд на порядок розкриття банківської таємниці правоохоронним органам в контексті останніх законодавчих змін." Юридичний вісник, no. 6 (February 17, 2021): 326–36. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i6.2063.
Full textAbstract:
У статті розглянуто порядок розкриття інформації, що містить банківську таємницю, на вимогу правоохоронних органів у контексті законодавчих змін з цього питання, які відбулися у 2019 році в законодавстві України. Проаналізовано суб'єктний склад державних правоохоронних органів та підстави для отримання такої інформації для кожного з цих органів окремо. Акцентовано увагу на вимогах, які висуваються до форми та змісту, яким має відповідати запит правоохоронних органів щодо отримання інформації, що містить банківську таємницю у процесі виконання ними своїх владних повноважень.
Розглянуто питання отримання інформації, що містить банківську таємницю, у судовому порядку згідно з вимогами кримінально-процесуального законодавства у разі відмови банківської установи у наданні такої інформації на підставі вимоги. Проаналізовано підстави для такого звернення до суду й порядок виконання судового рішення.
На основі аналізу суб'єктного складу державних правоохоронних органів, уповноважених згідно із законодавством на отримання такої інформації, необхідності дотримання форми та змісту звернення з такою вимогою, аналізу змісту інформації, яка може бути надана на підставі такого запиту, визначено недоліки порядку отримання інформації на підставі вимоги та запропоновано внесення відповідних змін у законодавство України.
У статті порушено питання більш чіткого врегулювання питання стосовно порядку та підстав отримання інформації, що містить банківську таємницю, оперативними підрозділами шляхом внесення відповідних змін у Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» щодо повноважень таких підрозділів та у Закон України «Про банки і банківську таємницю», що передбачає оперативні підрозділи як суб'єкти отримання інформації, що містить банківську таємницю.
Запропоновано внесення змін до Закону України «Про банки та банківську діяльність» у вигляді прямого посилання у Законі на наявність інформації щодо кримінального правопорушення, вчиненого конкретною особою (юридичною або фізичною), внесеної до Єдиного реєстру досудових розслідувань, як підстави для отримання інформації, що містить банківську таємницю, уповноваженими суб'єктами.
39
Мота, Андрій. "Адміністративно-правовий механізм ідентифікації нелегальних мігрантів, які виявляються органами Державної прикордонної служби України." Право України, no. 2018/01 (2018): 184. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-01-184.
Full textAbstract:
Значна кількість мігрантів затримуються органами охорони державного кордону України без будь-яких документів, що посвідчують особу і дають змогу їх ідентифікувати. Способи встановлення персональної інформації про таких осіб є обмеженими та потребують додаткової регламентації. Відповідна правоохоронна діяльність виявилася недостатньо дослідженою, що важливо для забезпечення національної безпеки в умовах існування міграційних загроз. Мета статті полягає у встановленні призначення, юридичної природи та особливостей правової регламентації ідентифікації нелегальних мігрантів, які виявляються органами Державної прикордонної служби України, а також визначення їх повноважень у процесі охорони державного кордону і контролю в’їзду в Україну, виїзду з України іноземців та осіб без громадянства. У статті використано результати опитування анкетованих у 2017 р. військовослужбовців і працівників Державної прикордонної служби України щодо способів, які слід застосовувати для ідентифікації іноземців та осіб без громадянства. Залежно від завдань, які виконують підрозділи охорони державного кордону, аналізуються види ідентифікаційних процедур. Розрізняється ідентифікація під час прикордонного контролю та для забезпечення примусового видворення (реадмісії) за межі України. Встановлено, що в законодавстві зазначаються такі ідентифікаційні способи, як перевірка документів та запити до дипломатичних представництв або консульських установ. Персонал органів та підрозділів охорони державного кордону розглядає нерегламентовані засоби ідентифікації (моніторинг інтернет-ресурсів, психологічне спостереження, робота з діаспорами на території країни, соціокультурне порівняння) як додаткову можливість з’ясувати окремі відомості про нелегального мігранта. Запропоновано характеризувати ідентифікацію нелегальних мігрантів як адміністративно-правовий механізм, що дає можливість комплексно врахувати всі аспекти такої правоохоронної діяльності. Удосконалення цього механізму передбачається через збільшення засобів ідентифікації та регламентацію повноважень щодо її здійснення. Перспективи застосування ідентифікаційних методів пов’язані з необхідністю попередити в’їзд на територію України небажаних осіб. Набуватиме поширення біометрична фіксація та її використання в поєднанні з традиційними способами прикордонного контролю.
40
Стецик, Юрій. "ПАРАФІЯЛЬНИЙ ЛІТОПИС СЕЛА ДОРОЖІВ ЯК ДЖЕРЕЛО ДО ВИВЧЕННЯ ПОВСЯКДЕННОГО ЖИТТЯ." Problems of humanities. History, no. 7/49 (July 20, 2021): 91–102. http://dx.doi.org/10.24919/2312-2595.7/49.234426.
Full textAbstract:
Анотація. Мета дослідження – проаналізувати інформаційний зміст парафіяльного літопису, виокремивши основні тематичні частини. Методологія дослідження базується на використанні аналітичної та синтетичної критики джерел. Для встановлення об’єктивності інформації проведено її верифікацію із оригіналами текстів документів, які згадуються у літописі. Наукова новизна вбачається у запровадженні до широкого обігу окремих фрагментів літопису, які допомагають висвітлити деякі сторони повсякденного життя селянства. Висновки. Парафіяльний літопис дорожівської парафії є унікальною документальною пам’яткою 30-х рр. XX ст., в якій відображенні як історичні, так і географічні, етнографічні та мовознавчі матеріали. Поєднання як усних, речових, так і писемних краєзнавчих джерел дає змогу привідкрити окремі сторони буденного життя дорожівської парафіяльної людності: народні вірування, звичаї, пісні, прислів’я, тип господарювання, особливості одягу та харчування. Зафіксований краєзнавчий матеріал допомагає визначити, які фактори сприяли розвитку чи занепаду населеного пункту. З’ясовано, що започатковане парафіяльне літописання розвивалося нетривалий час, оскільки прихід радянської влади (вересень 1939 р.) та її остаточне утвердження (серпень 1944 р.) зупинив процес укладення подальших описів, а започаткував переслідування національно свідомих українських патріотів, ліквідацію культурно-освітніх установ. Радянська адміністрація намагалася контролювати укладення церковної документації шляхом видання довідок про смерть односельчан дорожівською сільською радою, які мали слугувати підставою для внесення парохом запису до метричних книг померлих парафіян. Із середини XX ст. виконавчі органи сільських рад починають переймати від парафіяльної канцелярії повноваження щодо укладення цивільних реєстрів (про народжених, одружених і померлих) та видачі документів державного зразка (замість церковних метрик запроваджуються державні свідоцтва про народження, шлюб, смерть).
41
МИНЮК, Дмитро, and Ірина БАСОВА. "МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО У СФЕРІ ОХОРОНИ НАВКОЛИШНЬОГО ПРИРОДНЬОГО СЕРЕДОВИЩА." Наукові праці Міжрегіональної Академії управління персоналом. Юридичні науки 60, no. 1 (February 23, 2022): 31–35. http://dx.doi.org/10.32689/2522-4603.2021.1.6.
Full textAbstract:
Стаття присвячена дослідженню міжнародно-правової бази у сфері охорони навколишнього природнього середовища та віднаходженню шляхів з удосконалення національного законодавства у цій сфері. Метою даної статті є дослідження міжнародного співробітництва у сфері охорони навколишнього природнього середовища крізь призму міжнародної правотворчої діяльності, а також внесення пропозицій щодо її удосконалення. Визначення міжнародних органів та установ, до повноважень яких входить забезпечення охорони навколишнього природнього середовища. Опрацювання основних міжнародно-правових актів у цій сфері загалом та міжнародних договорів, стороною яких є Україна. З’ясування основних принципів, на яких має будуватися національна нормативно-правова база та екологічна політика держави. Методологічну основу даної статті склали, насамперед, порівняльно-правовий метод та методи аналізу та синтезу. Наукова новизна. Чинне законодавство України з охорони навколишнього природнього середовища потребує удосконалення, зокрема у частині приведення його окремих положень до міжнародних стандартів. Удосконалити систему управління відходами України згідно з положеннями проєкту Європейського Союзу «Управління і регулювання відходами – Інструмент Європейського добросусідства і партнерства – Схід», стороною якого є Україна. Як висновок, аналіз міжнародно-правової бази з питань з охорони навколишнього природнього середовища свідчить, що українське законодавство загалом побудоване на нормах міжнародно-правових актів. Водночас варто визнати, що існує коло проблемних питань, що підлягають удосконаленню.
42
Горбонос, В. В. "КЛАСИФІКАЦІЯ НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ АКТІВ, ЯКІ РЕГУЛЮЮТЬ ДІЯЛЬНІСТЬ ЕКСПЕРТНОЇ СЛУЖБИ МВС УКРАЇНИ." Знання європейського права, no. 3 (February 3, 2021): 73–78. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i3.102.
Full textAbstract:
Актуальність статті полягає в тому, що за допомогою норм права забезпечується правопорядок на території країни та належне функціонування державних і громадських інституцій. На противагу зникнення норм права із суспільного життя призведе до хаосу, який за наслідками буде ідентичний таким явищам, як державний переворот або війна. Тому цілком обґрунтованим убачається те, що міжнародна спільнота та окремі держави приділяють велику увагу якості правових норм, постійно працюючи в напрямі вдосконалення їх змісту. Не виключенням є і Україна, перед якою сьогодні постає складне завдання - формування європейської держави, що буквально вимагає підвищення ефективності функціонування органів державної влади, орієнтованого на актуальні потреби населення. Важлива роль у виконанні такого завдання відводиться нормам права, як основному засобу врегулювання суспільно-політичного життя країни та роботи окремих інституцій. Мета статті зумовлюється необхідністю систематизації множинності нормативно-правових актів, що регламентують діяльність Експертної служби МВС України, а також здійснення їх класифікації. У статті автором, на підставі систематизації нормативно-правових актів, які регулюють діяльність Експертної служби Міністерства внутрішніх справ України, запропоновано їх класифікацію за юридичною силою, суб'єктом нормотворчості, рівнем регулювання, галузевою належністю, сферою дії та напрямом регулювання, зокрема в межах останнього критерію, що найповніше відображає сутність такого регулювання, виокремлено правові акти, що визначають: підстави проведення судової експертизи та експертних досліджень; організаційно-функціональні аспекти діяльності; процедуру проведення судової експертизи та експертних досліджень; окремі питання професійної діяльності працівників Експертної служби МВС України, в тому числі матеріальні умови праці, також засади міжнародного співробітництва. Визначено, що нормативно-правові акти організаційного характеру визначають місце установ даної служби в системі Міністерства внутрішніх справ України та повноваження міністерства щодо функціонування експертної служби.
43
Санжаров, В. А. "ІНСТИТУЦІЙНЕ ОФОРМЛЕННЯ ПАПСЬКОГО ПРАВОСУДДЯ З ПОВНОПРАВНОЮ ЮРИСДИКЦІЄЮ У XIV СТОЛІТТІ." Актуальні проблеми держави і права, no. 93 (April 20, 2022): 37–43. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i93.3312.
Full textAbstract:
Санжаров В. А. Інституційне оформлення папського правосуддя з повноправною юрисдикцією у XIV ст.: Римська Рота. – Стаття. Стаття присвячена дослідженню історії судової системи католицької церкви і проблеми розвитку папського трибуналу, Римської Роти, як інституту; правил звичайної, кримінальної та скороченої процедури розгляду справ; етапів процесу і судової практики розвинутого Середньовіччя. Автором констатовано, що у авіньйонський період організаційна структура папського правосуддя набула закінченого вигляду. Нагальною необхідністю стали спеціалізація та поділ судової влади. До цього повноваження та функції суддів були делегованими (папою) та обмеженими: вони лише проводили розслідування та слухання справи. Вироки за нечастими винятками виносив сам понтифік. Стаття доводить, що за понтифікатів Клемента V та Іоанна XXII папське правосуддя, навпаки, отримало організаційне оформлення з повноправною юрисдикцією. Стверджується, що аудітори апостольського палацу, як і інші куріалісти, утворили колегію, об’єднану не лише завдяки дотриманню загальної дисципліни та літургічним практикам, а й завдяки характеру та методам роботи. Компетенція аудіторів Роти охоплює всі сфери церковного життя, а прийняті ними рішення стають правовими прецедентами. Висловлено думку, що правознавці займають чільне місце при папському дворі як через їх особисті якості, так і через значущість їх функції – стежити за дотриманням закону. Просопографічний та біографічний аналіз колегії аудіторів папського трибуналу демонструє, що завершенням кар’єри багатьох середньовічних церковних суддів були єпископські сани або інші прелатури. Істотною ознакою діяльності Римської Роти є розробка процесуальних норм ordo iudiciarius або римсько-канонічного процесуального права. Збірки рішень суддів папського трибунала отримали офіційний або напівофіційний характер і незабаром набули широкого визнання в Європі. Автор доходить висновку, що організація, процедури судочинства та фіксація прийнятих рішень Римської Роти стали прикладом для наслідування для тогочасних світських судових установ.
44
Дмитрук, І. М. "Правові інструменти впровадження децентралізації в Україні." Актуальні проблеми держави і права, no. 85 (August 12, 2020): 77–82. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i85.1828.
Full textAbstract:
Досліджується впровадження та посилення таких правових інститутів, як місцевий референдум та адміністративний договір на теперішньому етапі децентралізації в Україні. Проводиться аналіз нормативно-правової бази, в результаті якого формуються висновки про відсутність достатнього правового регулювання місцевого референдуму, що суперечить нормам Конституції України.
Референдум повинен існувати в демократичному суспільстві, адже він може бути використаний як противага рішенням органів державної влади та місцевого самоврядування, які інколи піддаються суперечливим мотиваціям найактивнішими громадянами. Місцевий референдум допоможе жителям громади легітимізувати свої рішення безпосередньо. Установча влада в Україні належить до виключного права українців, тому найближчим часом необхідно прийняти Закон «Про місцеві референдуми», щоб ввести в українське законодавство ключовий інструмент демократії та підкріпити норми Конституції не формальними положеннями, а дієвими кроками.
Адміністративний договір, як інструмент договірного врегулювання правових відносин, що можуть скластися чи складатимуться з органами влади та територіальною громадою, потребує частішого використання на практиці. Причиною виникнення адміністративного договору може бути як закон, де чітко мають встановлюватися умови таких правових відносин, так і рішення ради про делегування публічно-владних управлінських функцій для розмежування компетенції чи визначення порядку взаємодії між суб'єктами владних повноважень, для перерозподілу або об'єднання бюджетних коштів у випадках, визначених законом, замість видання індивідуального акта для врегулювання питань надання адміністративних послуг.
Тут договір постає як необхідність врегулювання правових відносин між суб'єктами цих відносин, одним із яких є суб'єкт публічного права. Правова природа таких договорів є досить дискусійною. Використання адміністративного договору прискорить ефективну діяльність територіальних громад і органів державної влади та надихне їх до значно оперативнішого впровадження прийнятих рішень у життя. Не можливо впроваджувати процеси децентралізації без розширення правових інструментів, які мають бути справедливо ввірені саме народу.
45
ДУДКО, Сергій. "КОМПЕТЕНТНІСТЬ КЕРІВНИКА ЗЗСО У СТВОРЕННІ БЕЗПЕЧНОГО ТА ЗДОРОВ’ЯЗБЕРЕЖУВАЛЬНОГО ОСВІТНЬОГО СЕРЕДОВИЩА." Acta Paedagogica Volynienses 2, no. 1 (April 14, 2022): 56–62. http://dx.doi.org/10.32782/apv/2022.1.2.9.
Full textAbstract:
Розглядається компетентність керівника закладу загальної середньої освіти у формуванні безпечного та здоров’язбережувального освітнього середовища. Звертається увага, що в професійних стандартах серед переліку управлінських та професійних функцій керівника закладу загальної середньої освіти, пов’язаних із реалізацією побудови НУШ, є здоров’язбережувальна компетентність та професійні функції з розбудови безпечного і здорового освітнього середовища. Методологію дослідження становили праці І. Анохіна, В. Маслова, І. Підласого, О. Ващенко, В. Ільченко, Л. Рибалко, Н. Тамарської, А. Хуторського, А. Цимбалару. Науковці та педагоги у своїх дослідженнях неодноразово звертали увагу на розвиток професійних та управлінських компетентностей керівників закладів освіти. У дослідженні уточнюється поняття «здоров’язбережувальна компетентність». Передбачено, що керівник закладу освіти в межах наданих йому повноважень сприяє здоровому способу життя здобувачів освіти та працівників, забезпечує створення в закладі безпечного освітнього середовища, вільного від насильства та булінгу (цькування). Наголошується, що сучасний освітній заклад має забезпечити створення таких умов навчання, за яких усі учасники освітнього процесу матимуть однаковий доступ до освіти, у тому числі діти з особливими освітніми потребами, які також мають навчатися в дошкільних та загальноосвітніх установах, а керівник освітнього закладу повинен мати відповідні професійні компетентності та сприяти створенню в закладі освіти інклюзивного освітнього середовища, універсального дизайну та розумного пристосування. Проаналізовано Національну стратегію розбудови безпечного і здорового освітнього середовища в Новій українській школі. Таким чином, керівник закладу ЗЗСО має володіти компетентностями щодо цілісного формування безпечного і здорового освітнього середовища в Новій українській школі.
46
Приліпко, Сергій. "ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ КООПЕРАТИВНОГО РУХУ В УКРАЇНІ В КІНЦІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ ст." Public management 17, no. 2 (February 27, 2019): 241–52. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2019-17-2-241-252.
Full textAbstract:
Зазначено, що з метою подолання соціально-економіч- них проблем сільських громад і перебудови суспільного ладу наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. у різних регіонах України поширення набув коопе- ративний рух, який згодом став загальнодержавним соціально-економічним явищем. Формування обслуговуючої кооперації здійснювалось через ство- рення сільськогосподарських товариств та їх об’єднань у кооперативні спіл- ки, союзи та центри розвитку. Доведено, що становлення кооперативного ру- ху не відбувалося без втручання органів державної влади, які крім прийняття відповідних нормативних документів, постійно намагалися нав’язати грома- дам партійну ідеологію через співпрацю з кооперативною системою. Встановлено, що кооперативні установи впливали на політичне життя країни че- рез фінансування партій та проведення агітаційної роботи серед населення.
З’ясовано, що поширення кооперації відбувалося через масове здійснен- ня кооперативами та їх інституціями культурно-просвітницької, інформа- ційно-консультативної та освітньої роботи. Зокрема, особлива увага при- ділялася створенню кооперативних гуртків, шкіл, бібліотек, проведенню демонстраційних показів і виставок, організації прокатних станцій сільсько- господарської техніки й обладнання.
Резюмовано доцільність врахування історичного досвіду становлення і розвитку кооперації як соціально-економічного явища у державі за сучас- них умов проведення реформи децентралізації повноважень влади та по- яви сільських об’єднаних територіальних громад. Зазначено, що для успішно- го розвитку сільських територій України слід зосередити увагу на основних ідеологічно-організаційних засадах відродження і розвитку українського ко- оперативного руху, вихованні національно свідомих членів суспільства, під- вищенні культурно-освітнього та фінансово-економічного рівня населення.
47
Костенюк, Наталія. "АРХЕТИПІКА РЕІНЖИНІРИНГУ В КОНТЕКСТІ УДОСКОНАЛЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ." Public management 18, no. 3 (May 29, 2019): 252–61. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2019-18-3-252-261.
Full textAbstract:
Розглянуто поняття реінжинірингу в контексті удосконален- ня діяльності органів місцевого самоврядування на основі архетипіки. Про- аналізовано проведення структурних реформ у діяльності органів місцевого самоврядування за допомогою архетипіки, які дають змогу досягти стійкого економічного ефекту за умови гармонізації пріоритетів і етапів реформуван- ня діяльності органів місцевого самоврядування.
Схарактеризовано, що орган місцевого самоврядування виступає як центр адміністративно-управлінських процесів. Реінжиніринг встановлює процеси, які орієнтовані на певні цілі. Поставлені цілі досягаються впливом кадрами і засобами виробництва на інформацію, матеріальні блага і послуги. В умовах реформування діяльності ОМС залишається вищою метою надання послуг населенню. Зацікавлені особи отримують можливість реалізації управлінських цілей. При цьому необхідно враховувати як поточні, так і майбутні наслідки управлінських дій.
Основою системи місцевого самоврядування є два головні суб’єкти: дер- жава і громада. Роль держави полягає у законодавчій регламентації процесу місцевого управління. Механізмом формування демократичного і ефектив- ного місцевого самоврядування є децентралізація, що забезпечує передачу частини владних повноважень самоврядним структурам. Об’єктом децен- тралізації виступає громада — локальна соціальна система, яка спроможна реалізовувати управлінську функцію. Ефективність діяльності ОМС за- лежить від рівня взаємодії з громадянами і підприємствами, якості роботи кожної установи, взаємодії органів влади між собою. Розвиток відповідної технічної бази не вирішить усіх проблем у системі місцевого самовряду- вання, але може істотно підвищити ефективність її роботи на різних рівнях. Застосування сучасних ІКТ супроводжується оптимізацією організаційних процедур, що робить їх більш простими і логічно витриманими.
48
Кобрусєва, Є. А. "Шляхи покращення ефективності функціонування адміністративно-правового забезпечення права на мирні зібрання в Україні." Проблеми сучасних трансформацій. Серія: право, публічне управління та адміністрування, no. 1 (October 20, 2021): 40–45. http://dx.doi.org/10.54929/pmtl-issue1-2021-06.
Full textAbstract:
Наукова стаття присвячена дослідженню змісту правового забезпечення конституційного права на мирні зібрання в Україні, як засобу забезпечення дотримання прав громадян. Забезпечення права на мирні зібрання в Україні, в двигуні Європейських перегонів великої політики, породжує високу активність волевиявлення та захисту прав та свобод громадян. З урахуванням процесів становлення держави та тривалого реформування різних державних інституцій, свобода та право громадян на мирні зібрання, ставить перед органами влади питання відповідності активності громадян у вирішенні своєї участі на державному та регіональному рівнях, відстоювання своїх інтересів шляхом вираження та донесення поглядів та незгоди до державних та місцевих структур влади. Постає питання законодавчого та практичного регулювання такого болючого питання як відносини влади та суспільства шляхом урегулювання проведення мирних зібрань та активних «без зброї» акцій впливу на державні установи різного рівня. З урахуванням міжнародного досвіду, пропонуються алгоритми та механізми забезпечення права на мирні зібрання, які своєю складовою становлять можливість контролю спеціалізованих уповноважених органів за реалізацією права громадян на мирні зібрання та звернення до Європейського суду з прав людини у разі порушених прав та свобод громадян. Оскільки впровадження європейських стандартів є однією з передумов інтеграції України в європейський правовий простір. Оскільки право на свободу мирних зібрань не може бути реалізованим за відсутності кореспондуючих обов’язків, покладених на державу в особі її уповноважених органів, аналіз норм Конституції та законів України, дозволив виокремити такі органи у категорію суб’єктів владних повноважень забезпечення права на мирні зібрання.
49
ЩЕРБИНА, ВАЛЕНТИН. "Право господарського відання і право оперативного управління: поняття, зміст та сфера застосування в Україні." Право України, no. 2018/06 (2018): 13. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-06-013.
Full textAbstract:
У статті досліджуються похідні від права власності обмежені речові права: право господарського відання та право оперативного управління. Метою статті є розкриття поняття, змісту та сфери застосування права господарського відання і права оперативного управління в Україні. Висвітлено історію виникнення та закріплення зазначених речових прав у радянському цивільному законодавстві та пострадянському господарському законодавстві. На основі норм чинного Господарського кодексу України (далі – ГК України) розкрито відмінності між правом господарського відання та правом оперативного управління, а також повноваження учасників господарських відносин щодо володіння, користування і розпорядження закріпленим за ними державним майном. Зазначається, що, незважаючи на відсутність у цивільному законодавстві загальних норм, які розкривали б зміст права господарського відання та права оперативного управління, ці права широко вживаються не лише в ГК України, а й у інших законах, що визначають правовий статус державних і комунальних установ та організацій як юридичних осіб публічного права. Водночас зміст низки нормативно-правових актів, положення яких наведено в статті, свідчить про відсутність єдиних підходів до визначення випадків та кола суб’єктів, за якими майно закріплюється на праві господарського відання або праві оперативного управління, що створює можливості для довільного тлумачення окремих положень чинного законодавства, а також спекуляцій навколо ГК України. У зв’язку з цим піддана критиці позиція деяких українських науковців та практиків щодо можливої відповідальності створених державою юридичних осіб за зобов’язаннями держави, а саме шляхом звернення стягнення на закріплене за такими юридичними особами державне майно. Сформульовано низку пропозицій до Цивільного кодексу України та ГК України, спрямованих на удосконалення правового регулювання права господарського відання, права оперативного управління та права оперативного використання майна. На думку автора, реалізація запропонованих змін до законодавства приведе до впорядкування правового регулювання таких речових прав, як право господарського відання, право оперативного управління та право оперативного використання майна.
50
Гончаренко, Г. А. "Громадський контроль за сектором безпеки: адміністративно-правові засади, суб'єкти та проблеми реалізації." Актуальні проблеми політики, no. 65 (September 2, 2020): 160–67. http://dx.doi.org/10.32837/app.v0i65.321.
Full textAbstract:
У статті розглянуто зміст, поняття та суб'єктів громадського контролю за сектором безпеки в контексті розвитку науки адміністративного права, вказано на проблеми його реалізації. Розкрито та проаналізовано контрольні повноваження суб'єктів громадського контролю, які передбачені Законом України «Про національну безпеку України». Встановлено, що в наукових працях розрізнюють два підходи щодо його розуміння - вузьке та широке. Запропоновано авторське визначення правової конструкції «громадський контроль за сектором безпеки». Встановлено, що в законодавстві до складових інститутів громадянського суспільства зараховано громадські організації, професійні та творчі спілки, організації роботодавців, благодійні і релігійні організації, органи самоорганізації населення, недержавні засоби масової інформації та інші непідприємницькі товариства і установи, легалізовані відповідно до законодавства. Розкрито, що громадяни самостійно беруть участь у здійсненні громадського контролю над сектором безпеки в разі звернення: 1) до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та 2) його представника або 3) в інший державний орган сектора безпеки, відповідно до норм законодавства. З'ясовано, що в інших випадках громадяни беруть участь у здійсненні громадського контролю над сектором безпеки через громадські організації, членами яких вони є, через депутатів представницьких органів влади. Окреслено діяльність Громадських рад при державних органах сектора безпеки як суб'єктів громадського контролю. Аргументовано, що в реалізації заходів громадянського контролю розрізняють низку проблем, які і потребують вирішення, а це: (1) питання встановлення відповідальності суб'єктів сектора безпеки за наслідки ухвалених рішень у секторі безпеки в контексті неврахування пропозицій громадськості, (2) необхідність визначення чітких правил обов'язкової звітності (письмова форма, періодичність, відповідальність за їх невиконання) органів сектора безпеки в рамках реалізації контролю інститутами громадянського суспільства, (3) обов'язкове виконання законодавчих норм щодо створення Громадських рад при всіх суб'єктах сектора безпеки, (4) впровадження обов'язкового видання щорічно так званих «Білих книг» та/або аналітичних документів (оглядів, національних доповідей, статистичних даних) кожним із суб'єктів сектора безпеки України.