Journal articles on the topic 'Уряд радянський'

У статті аналізується діяльність радянських спецслужб щодо дискредитації українського еміграційного уряду – Державного центру Української Народної Республіки на еміграції та особисто його керівника Симона Петлюру. Екзильний уряд УНР, який стояв на позиціях антикомунізму та контролював інтерновану в польських таборах українську армію становив реальну загрозу для існування більшовицького режиму в Україні. Тому, і центральний радянський уряд в Москві, і підконтрольний йому уряд УСРР в Харкові докладали максимум зусиль для дискредитації діяльності Симона Петлюри. Одним із головних напрямів такої підривної роботи проти українського еміграційного уряду стала діяльність більшовицьких спецслужб. «Чекісти» вербували агентуру серед українських військовиків та політичних діячів близьких до Державного центру. Зокрема, ГПУ вдалося, через створення фіктивної «Вищої Військової Ради», яка нібито діяла на території України, вивезти одного із популярних військових діячів армії УНР отамана Юрія Тютюникам до УСРР. Юрій Тютюник погодився на співпрацю із більшовицькою владою і більше року, під керівництвом ГПУ, проводив агентурну гру з метою залучення спільників і з числа генералітету УНР (йшлося, насамперед про генерала Олександра Удовиченка), встановлення зв’язку Симона Петлюри з «Вищою Військовою Радою» та дискредитації Державного центру УНР перед урядовими чинниками Речі Посполитої та урядами інших держав. Така робота не мала великого успіху, тому ГПУ вдалася до розсекречення свого агента, використовуючи факт переходу «петлюрівського» генерала для деморалізації українського політикуму та військових на еміграції. Даний хід супроводжувався широкою інформаційною кампанією в радянській пресі і мав значний пропагандистський ефект як в Україні так і за кордоном. Зрештою, зрада Ю.Тютюника стала одним із чинників повернення українців до УРСР та послаблення антибільшовицького руху.

У громадянській війні в Іспанії 1936-1939 рр. брав участь Радянський Союз на боці республіканського уряду. Це була гібридна війна в повному розумінні. Відновлення історичної правди надзвичайно складне завдання. Сьогодні в історичній літературі «допомогу» СРСР Іспанії вже трактують як інтервенцію, спробу встановити свій контроль через світову революцію. В дослідженнях радянських і російських учених ніколи не йшла мова про участь того чи іншого із радянських народів. Мета статті – визначити участь українців у цій війні. Громадянська війна в Іспанії продовжувалась від липня 1936 р. до березня 1939 р. між лівореспубліканським урядом Іспанської Республіки та правими консервативними силами країни. Українці брали участь у бойових діях як на боці республіканського уряду, так і на боці франкістських сил, і відіграли чималу роль у бойових діях. Але ця тема заслуговує на більш детальне дослідження в межах всієї України.

У статті просстежено за особливостями формування образу дзюдо в радянських ЗМІ та здійснено аналіз історичних причин поступових змін політичного курсу уряду СРСР по відношенню до цього бойового мистецтва впродовж 1960-1970-х років. Зібрано і проаналізовано матеріали публікацій, присвячених дзюдо, в радянських загальносоюзних та власне українських друкованих виданнях – як загальноінформаційних, так і тематичних (спортивних та країнознавчих). Виявлено особливості, причини та мотиви співставлення радянською пропагандою японського дзюдо та радянського самбо, коротко викладено історію виникнення останнього та його взаємозв’язок із дзюдо; просстежено за долею радянського дзюдо від офіційного впровадження його в спортивне життя Радянського Союзу на початку 1960-х років з аналізом мотивів цієї події, далі період його існування в рамках радянського самбо, включаючи розгляд причин саме такого його положення, і до набуття дзюдо статусу окремого виду спорту та закріплення такого статусу за цим бойовим мистецтвом у суспільній свідомості шляхом надання офіційних пояснень мотивів такого рішення уряду на сторінках преси.

У статті досліджено форми і методи ведення підривної діяльності (в тому числі активні заходи), притаманні радянським (російським) спецслужбам у контексті ведення гібридної війни проти країн Заходу та України. Доведено, що гібридні операції як наступальні дії радянських (російських) спецслужб були реалізовані здебільшого завдяки реалізації мережі спеціальної агентури впливу. Проаналізовано особливості підривної діяльності та активних заходів радянських і російських спецслужб у вимірі політичної, воєнної, економічної та інших видів зовнішньої розвідки. Досліджено сутність, мету та основні види діяльності відповідної агентури впливу (включно з формуванням потрібної для РФ суспільної думки; встановленням та збереженням таємного контролю за урядом або частини уряду іншої держави; генерацією політичної кризи і нейтралізацією небажаних РФ політичних опонентів тощо). Виявлено, що задля досягнення своїх цілей агенти впливу радянських (російських) спецслужб використовують такі інструменти, як компрометація, дезінформація, науково-технічна розвідка та розвідка у ЗМІ противника, агентурне проникнення (інфільтрація) і вербування, застосування чужого прапора тощо. Визначено особливості раннього виявлення гібридних загроз, що пов’язані з агресивними діями РФ у контексті проактивного підходу з пошуку проявів, що мають ознаки підривної діяльності (Hybrid Threat Hunting – HTH). Запропоновано методику відповідного виявлення на основі розвитку мережі спеціалістів (Hybrid Threat Hunters) центральних органів державної влади в кожній сфері державного управління та суспільного життя. Окреслено основні види діяльності в рамках попередження та протидії агентурним заходам впливу російських спецслужб, які включають у себе регулярний HТН-моніторинг, а також ефективну міжвідомчу взаємодію з раннього виявлення (в подальшому – аналіз, прогнозування та протидію відповідному впливу).

Наукова стаття присвячена розкриттю аспектів розвитку інституту судового захисту прав людини у сфері праці. Здійснено аналіз стану захисту трудових прав в Радянській Україні з періоду прийняття Конституції УРСР 1937 р. та за часів Другої світової війни. Наприкінці 30-х рр. ХХ сторіччя Україна починає втрачати свою суверенність та незалежність, що є закономірним наслідком здійсненої зміни конституційно-правового статусу республіки. Це вбачається зі змісту конституційних положень різних років. Так, якщо взяти до уваги зміст доповнень до Конституції УСРР, прийнятих у 1925 році, то можна побачити, що там було закріплено, що УСРР входить до складу СРСР як «незалежна республіка», згодом у Конституції УСРР 1929 р. зазначалася «суверенна договірна держава», а про створення союзної держави не йшлося. Проте в Конституції 1937 року (найменування УСРР було змінено на УРСР на Надзвичайному XIV з'їзді Рад в січні 1937 р.) ці положення відсутні, є лише запис про об'єднання республік у союзну державу. Конституція УРСР 1937 р. замість з'їздів Рад, ЦВК УРСР та їх Президій визначала найвищим органом державної влади республіки Верховну Раду УРСР. Верховна Рада УРСР обирала Президію -колегіальний постійно діючий орган влади у періоди між сесіями Верховної Ради. В Україні поступово на перший план виходило керування загальносоюзних органів управління республіканськими об'єктами господарства, пріоритетною ставала дія загальносоюзного законодавства над республіканським як у вигляді копіювання змісту загальносоюзних законодавчих актів, так і щодо застосування союзних нормативних актів як актів прямої дії. Такі негативні тенденції не оминули галузь трудового права. Теоретично прийняття у 1937 р. Конституції УРСР мало би бути важливим кроком на шляху встановлення прогресивних принципів трудового права та закріплення нових підходів до вдосконалення захисту прав працівників, проте демократичні засади й положення Конституції залишилися декларативними. Конституцією проголошувалося право кожного на працю (положення про загальну трудову повинність було відсутнє), але проголошене Конституцією УРСР право на працю фактично було обов'язком працювати, а іншими нормативним актами відбувалося закріплення працівників за підприємствами, установами, заборонялося виїжджати на заробітки тощо. Наприкінці30-х - початку 40-хрр. минулого століття у всій союзній державі (зокрема, в УРСР) задля збільшення випуску продукції у всіх галузях народного господарства та підвищення продуктивності вводилися початкові засади примусової праці. Зокрема, особи, які не працювали без поважних причин (так звані тунеядці, дармоїди, нероби), притягувалися до адміністративної або кримінальної відповідальності; було більш жорстке покарання за порушення трудової дисципліни, виробництво продукції з браком, недотримання правил техніки безпеки. У період Другої світової війни відбулося значне погіршення умов праці, падіння рівня прав та гарантій працівників, взагалі була відсутня можливість захисту їх трудових прав, тобто трудове право, покликане захищати права працівників, набуло певних регресивних ознак. Такий відступ від основних засад і принципів трудового права був обумовлений тим, що суттєва частина працездатного населення (переважно чоловічої статі) поповнила лави збройних сил. Задля забезпечення кадрами підприємств оборонного значення та сільгосппідприємств (колгоспів, радгоспів) слід було змінювати політику держави у сфері регулювання праці, оскільки на теренах УССР, РСФСР та інших союзних республік діяли Кодекси законів про працю 19221924 рр., за змістом яких передбачалися засади добровільної праці. Трудовим законодавством трудова повинність була передбачена лише за необхідності боротьби зі стихійними лихами та для виконання найважливіших державних завдань, а також лише на підставі конкретних постанов Ради Народних Комісарів. Такі демократичні засади не в змозі були забезпечити безперервну роботу оборонної промисловості, проведення оборонних і будівельних робіт, заготівку палива, безперебійного функціонування транспорту тощо. Для забезпечення виконання цих завдань радянський уряд прийняв певну кількість Указів Президії Верховної Ради СРСР та Постанов РНК СРСР, за якими вся держава переходила на воєнний стан, фактично руйнувалися всі набуті раніше демократичні досягнення у сфері трудового права. Цей період характеризується мілітаризацією праці, мобілізацією працездатного населення, залученням до праці підлітків з 14 років, збільшенням тривалості робочого часу, скасуванням відпусток та введенням надурочних робіт. Унікальність цього явища щодо дослідження генези судового захисту трудових прав населення України полягає в тому, що такі регресивні тенденції переважно були не на території УРСР, а на території РСФСР, куди були евакуйовані українські підприємства разом зі своїми працівниками та їх родинами у зв'язку з тимчасовою окупацією німецько-фашистськими військами території України. Також на території РСФСР у період із серпня 1941 р. до лютого 1943 р. здійснювали свою діяльність законодавчі та виконавчі органи влади української республіки (вони були евакуйовані до Саратова, а пізніше перебували в Уфі та Москві). Під час війни трудове законодавство союзних республік фактично не діяло, було повністю підкорено принципам і положенням законодавства СРСР, як мало на меті не забезпечення та захист прав і гарантій працівників, а застосування таких методів і заходів в організації праці, які б у найко-ротші строки сприяли налагодженню оборонної промисловості та випуску воєнної продукції в таких обсягах, щоб можна було отримати перемогу над німецько-фашистськими загарбниками.

Анотація. У статті з позицій джерелознавства та історії повсякдення аналізується і публікується лист правника з містечка Косів на Станіславщині Михайла Боднара, адресований керівництву СРСР улітку 1945 р. Мета статті – проаналізувати та опублікувати лист галицького юриста Михайла Боднара до керівництва радянської держави (13 серпня 1945 р.). Методологія дослідження спирається на принципи історизму, науковості, авторської об’єктивності, застосування джерелознавчих методів, зокрема методу внутрішньої критики джерел. Наукова новизна полягає у тому, що до наукового обігу вперше уводиться публікований документ. Висновки. Аналізований лист Михайла Боднара до голови Ради народних комісарів СРСР Й. Сталіна дійшов до нас не в оригіналі, а в російськомовній машинописній копії. Вона міститься у Галузевому державному архіві Служби безпеки України. Документ споряджений означенням часу і місця написання (Косів, 13 серпня 1945 р.) та прізвищем автора – «Др. Боднар». Відомо, що автором листа був Михайло Андрійович Боднар (народився 1882 р.), який після здобуття вищої юридичної освіти та докторського ступеня з права, займався адвокатською практикою в містечку Косів на Станіславщині. Структура аналізованого листа є традиційною для таких документів: вступ, виклад проблеми, пропозиції щодо її розвʼязання, завершення. Однак у кожній із цих частин помітні оцінні судження, політичні, соціальні і національні візії, правничий досвід М. Боднара, і, навіть, певне вихваляння радянського вождя. Автор листа звинуватив радянські спецоргани у вбивствах, насильстві, безпорядках у західноукраїнському регіоні й поклав на них відповідальність за розгортання боротьби ОУН і УПА. Водночас він не вважав галицьких русинів українцями, пропонував радянському керівництву обмежити свавілля НКВС і НКДБ, захист місцевого населення покласти на самих мешканців, увести фахових галицьких юристів до радянської судової системи, надати керівні посади в краї місцевим кадрам, а не скеруванцям зі східних областей України тощо. За своє звернення до радянського керівництва М. Боднар був заарештований у липні 1946 р. Станіславський обласний суд засудив його на 8 років позбавлення волі та 5 років позбавлення прав із конфіскацією майна. В ув’язненні правник помер. Його посмертно реабілітували лише у 1995 р. Листа М. Боднара до голови уряду СРСР вважаємо цікавим і репрезентативним джерелом для характеристики щоденного життя західноукраїнського суспільства у перші післявоєнні місяці 1945 р. та поглядів провінційного галицького юриста на проблеми радянської політичної системи.

У статті розповідається про родину волинських словаків Залет із Пряшівщини. На основі спогадів Ганни Матвіївни Зай, доньки голови родини Матвія Матвійовича Залети, описано історію їх переселення як оптантів у 1947 році, зокрема мотиви переїзду, труднощі, з якими стикалася родина після переїзду, заняття і життєві шляхи членів родини. Спогади створюють яскравий детальний опис повоєнної Волині, дають змогу відтворити окремі сторінки минулого. Як виявилось, доля приготувала чимало випробувань на новій землі для родини Залет. Якщо добровільний вияв волинських чехів на виїзд з України у 1947 році не викликає сумнівів, то щодо населен- ня Словаччини є певні суперечливі моменти. І спогади очевидців тих подій дають змогу хоча б частково їх вирішити. Водночас спогади спонукають до більш детального вивчення цього питання і подальшого розширення джерельної бази. Наприкінці січня 1947 р. зі Східної Словаччини вирушили ешелони з оптантами на Волинь. Тисячі людей повірили агітаторам, які їздили по східнословацьких селах і розповідали про «щасливе» життя в Радянському Союзі. Представники радянського уряду обіцяли надати все необхідне для проживання на новому місці поселення в селах, де раніше мешкали «волинські чехи». Спочатку частково так і було: надали житло, землю, інвентар, тобто те, що залишилося після виїзду звідси чехів-колоністів до Чехословаччини. Тільки дійсність виявила- ся зовсім іншою: пізніше майже все, навіть те, що було привезено селянами зі Словаччини, радянська влада і відібрала, створивши в місцях проживання оптантів колгоспи. Замість добротної хати в Словаччині радянська влада дала родині Залет будинок із протікаючим дахом, а замість господарства з коровами і кіньми – бідність та голод. Сподівання були великими, але не меншим було і розчарування. Такою виявилася ціна довіри простого словацького селянина з села Лютина до радянської влади. І спогади очевидиці, яка разом із батьками, братами і сестрами (в родині було 8 дітей), пережила ті складні часи, відчула на собі всі ті поневіряння, є правдивою історією життя однієї з родин волинських оптантів зі Словаччини.

Наукова стаття присвячена розкриттю аспектів розвитку інституту судового захисту прав людини у сфері праці. Здійснено аналіз стану захисту трудо-вих прав у Радянській Україні з періоду прийняття Конституції УРСР 1937 року та за часів Другої світової війни. Наприкінці 30-х років ХХ сто-річчя Україна починає втрачати свою суверенність та незалеж-ність, що є закономірним наслідком здійсненої зміни конституційно-правового статусу республіки. Це вбачається зі змісту конститу-ційних положень різних років. Так, якщо взяти до уваги зміст допов-нень до Конституції УСРР, при-йнятих у 1925 році, то там було закріплено, що УСРР входить до складу СРСР як «незалежна рес-публіка», згодом у Конституції УСРР 1929 року зазначалося, як «суверенна договірна держава», а про створення союзної держави мови не було. Проте в Конститу-ції 1937 року (найменування УСРР було змінене на УРСР на Надзви-чайному XIV з’їзді Рад у січні 1937 року) ці положення відсутні, є лише запис про об’єднання респу-блік у союзну державу. Конститу-ція УРСР 1937 року замість з’їздів Рад, ЦВК УРСР та їх Президій визначала найвищим органом дер-жавної влади республіки Верховну Раду УРСР. Верховна Рада УРСР вибирала Президію – колегіальний постійно діючий орган влади у пері-оди між сесіями Верховної Ради. В Україні поступово на перший план виходило керування загально-союзних органів управління респу-бліканськими об’єктами господар-ства, пріоритетною ставала дія загальносоюзного законодавства над республіканським як у вигляді копiювання змiсту загальносо-юзних законодавчих актів, так і застосуванням союзних норматив-них актів як актів прямої дії. Такі негативні тенденції не оминули і галузь трудового права. Теоретично прийняття у 1937 році Конституції УРСР мало б бути важливим кроком на шляху встановлення прогресивних принципів трудового права та закріплення нових підходів до удосконалювання захисту прав працівників, проте демократичні засади і положення Конституції залишилися деклара-тивними. Конституцією проголошувалося право кожного на працю (положення про загальну трудову повинність було відсутнє), але проголошене Конституцією УРСР право на працю фактично було обов’язком працювати, а іншими нормативним актами відбувалося закріплення працівників за під-приємствами, установами, заборо-нялося виїжджати на заробітки тощо. Наприкінці 30-х – початку 40-х років минулого століття у всій союзній державі (у тому числі і в УРСР) з метою збільшення випуску продукції у всіх галузях народного господарства та підви-щення продуктивності вводилися початкові засади примусової праці. Зокрема, особи, які не працювали без поважних причин (так звані «тунеядці», «дармоїди», «нероби»), притягувалися до адміністратив-ної або до кримінальної відповідаль-ності; мало місце більш жорстке покарання за порушення трудової дисципліни, за виробництво про-дукції з браком, за недотримання правил техніки безпеки. У період Другої світової війни відбулося значне погіршення умов праці, падіння рівня прав та гаран-тій працівників, взагалі була від-сутня можливість захисту їхніх трудових прав, тобто трудове право, покликане захищати права працівників, набуло певних регре-сивних ознак. Такий відступ від основних засад і принципів трудового права був зумовлений тим, що суттєва частина працездатного населення (в основному чоловічої статі) поповнила лави збройних сил. З метою забезпечення кадрами підприємств оборонного значення та сільгосппідприємств (колгос-пів, радгоспів) слід було змінювати політику держави у сфері регулю-вання праці, оскільки на теренах УССР, РСФСР та інших союзних республік діяли Кодекси законів про працю 1922–1924 років, за зміс-том яких передбачалися засади добровільної праці. Трудовим зако-нодавством трудова повинність була передбачена лише у разі необ-хідності боротьби зі стихійними лихами та для виконання найважливіших державних завдань, та лише на підставі конкретних постанов Ради Народних Коміса-рів. Такі демократичні засади не в змозі були забезпечити безперервну роботу оборонної промисловості, проведення оборонних і будівель-них робіт, заготівлю палива, без-перебійного функціонування тран-спорту тощо. Для забезпечення виконання цих завдань радянський уряд прийняв певну кількість ука-зів Президії Верховної Ради СРСР та постанов РНК СРСР, за якими вся держава переходила на воєнний стан і фактично руйнувалися всі набуті раніше демократичні досяг-нення в сфері трудового права. Цей період характеризується міліта-ризацією праці, мобілізацією пра-цездатного населення, залученням до праці підлітків з 14 років, збіль-шенням тривалості робочого часу, скасуванням відпусток та введен-ням надурочних робіт. Унікальність цього явища у плані дослідження ґенези судового захисту трудових прав населення України полягає в тому, що такі регресивні тенденції в основному мали місце не на території УРСР, а на території РСФСР, куди були евакуйовані українські підприєм-ства разом зі своїми працівниками та їхніми родинами у зв’язку з тимчасовою окупацією німець-ко-фашистськими військами тери-торії України. Також на території РСФСР у період із серпня 1941 року до лютого 1943 року здійснювали свою діяльність законодавчі та виконавчі органи влади української республіки (вони були евакуйовані до Саратова, а пізніше перебували в Уфі та Москві). Під час війни трудове законодавство союзних республік фактично не діяло, було повністю підкорене принципам і положенням законодавства СРСР, яке, своєю чергою, мало на меті не забезпечення та захист прав і гарантій працівників, а застосування таких методів і заходів в організації праці, які б у найкоротші строки сприяли налагодженню оборонної промисловості та випуску воєнної продукції в таких обсягах, щоб можна було здобути перемогу над німецько-фашистськими загарбниками.

The article describes the legal aspect of repatriation of displaced people in British government; The article describes the legal aspect of British politics on repatriation of displaced people; briefly outlines and analyzes the decisions of international meetings of senior officials, that were called upon maintain the organization and operation of this process; discloses the essence and significance of the Yalta agreements for the return of displaced people. In particular, after the Yalta conference, we can clearly see the formation of two separate approaches to repatriation. Thus, we can make a conclusion, that at first time the USSR people’s repatriation had a forcing nature, according to Yalta agreements and clarified protocol to them. But in future, the USA and Great Britain’s governments, especially, after the beginning of Cold War, were giving all kinds of legal and material help DPs, which, because of personal reasons and motives, didn’t aspire to come back, that, in return, on the other hand, considerably deteriorated inter union relations. The Soviet government sought to return all displaced people without any exception, while the Great Britain gave an alternative to all those people, who didn’t want to return to their homeland. In view of this claim, such people were transferred automatically from the category of displaced people to the category of refugees eligible for shelter in Western Europe. The approaches of the British side to different ethnic groups of repatriates are traced; the categories of displaced persons who have not been able to avoid forced return to the USSR under interstate agreements have been identified. As of the end of 1945, with the rise of crisis trends between the governments of the Big Three countries and the controversy surrounding the repatriation issue, the British government decided to halt the forced return of Soviet DPs. In particular, its concerned soldiers of the Waffen SS Galychyna Division, who did not partially come under the conditions of forced return to the USSR, but were able to use the refugee shelter in the Great Britain.

Метою даної статті є розкриття юридичних колізій на життєвому шляху Петра Бубели (трьох судових процесів за його участі – 1911, 1919 та 1931 рр.) – одного з провідних галиць- ких військових діячів, юриста за освітою, який упродовж 1908–1913 рр. навчався на правничому факультеті Львівського університету. Методологія дослідження спирається на принципи історизму, об’єктивності та системності. У ході дослідження застосовувалися такі конкретно-історичні методи: проблемно-хронологічний та історико-біографічний. Наукова новизна полягає в тому, що на основі опублікованих та неопублікованих джерел (архівних документів) і наукових розвідок розглянуто причини, хід, наслідки трьох судових процесів, у яких доводилося брати участь П. Бубелі в різних якос- тях. На судовому процесі 1911 р. П. Бубела виступав як обвинувачуваний австрійською владою нібито в образі релігійних почуттів селян на зборах громади села Лисиничі, що відбулися 1910 р. На судовому процесі 1911 р. П. Бубелу засуджено до двох тижнів арешту, замінених згодом грошовим штрафом. У період Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) П. Бубела входив до складу галицького уряду, займав посаду заступника державного секретаря військових справ. У 1919 р. взяв участь як військовий юрист і представник влади в судовому процесі над генералом М. Тарнавським. З 1920 р. проживав в Одесі. На початку 1931 р. заарештований радянськими органами Держав- ного політичного управління (ДПУ) й звинувачений в антирадянській діяльності, зокрема в участі та керівництві військовою групою т. зв. «української контрреволюційної організації», що нібито діяла на Одещині, була частиною «Всеукраїнського національного центру» на чолі з М. Грушевським і Г. Косса- ком та нібито готувала збройне повстання проти радянської влади, в членстві та керівництві одесь- ким відділенням Української Військової Організації (УВО). Після закритого судового розгляду «судова трійка» ДПУ засудила П. Бубелу до трьох років таборів. Реабілітований посмертно в 1989 р.

Аналізуються особливості призову жінок на службу у збройних силах Великої Британії та СРСР в роки Другої світової війни. Авторка доходить висновку, що обидві країни були змушені оголосити призов жіночого населення до збройних сил та на роботу у військовій промисловості. Характер бойових дій у кожній з цих країн наклав відбиток на особливості призову жінок. Загалом в обох країнах мобілізація жінок була наслідком нестачі чоловічих ресурсів, і це було вимушеним кроком для їхніх урядів. Обидва уряди збільшували кількість жінок на службі у війську та допоміжних організаціях поступово, по необхідності, залучаючи їх до різних родів військ. Спільною практикою було заміщення чоловіків жінками на небойових посадах з метою вивільнення перших для фронту. Якщо порівняти переліки посад, на які призивали британок та мешканок СРСР, то можна відшукати чимало аналогічних або подібних.

У статті на підставі нещодавно оприлюднених документів проаналізовано позицію керівництва СРСР стосовно центральноєвропейської (чехословацької) політичної кризи напередодні Другої світової війни. Доведено, що дії СРСР, спрямовані на підтримку Чехо-Словаччини, були продиктовані передусім наміром виконати свої зобов’язання відповідно до радянсько-чехословацького договору про взаємну допомогу і тим самим запобігти внаслідок можливого воєнного конфлікту серйозним змінам у європейській геополітичній конфігурації, які були б на шкоду Москві. З іншого боку, територіальній анексії Чехо-Словаччини, а у подальшому і остаточній її ліквідації, сприяла політика Великобританії і Франції, уряди яких мало що зробили для того, аби зупинити німецьку експансію. Навпаки, підписавши Мюнхенську угоду, вони фактично визнали територію Центрально-Східної Європи сферою переважаючих інтересів Третього рейху, а його претензії «природним процесом».

Кубанська Народна Республіка була проголошена незалежною 16 лютого 1918 р. Її територію становили Кубанська область і землі Кубанських козацьких військ колишньої Російської імперії. У зовнішній політиці головним завданням Кубанської Народної Республіки був розвиток відносин із новими державами регіону задля спільної боротьби проти більшовиків і денікінців. Хоча Кубанська Народна Республіка мала більш тісні зв'язки з Українською Народною Республікою, вона також мала інтенсивні дипломатичні відносини з Азербайджанською Демократичною Республікою. Для Азербайджанської Демократичної Республіки встановлення близьких відносин із молодими державами, які утворилися на теренах колишньої Російської імперії, мало особливе значення. Перед лицем неминучої загрози з боку Денікіна, Колчака і більшовиків Азербайджанська Демократична Республіка була зацікавлена у співпраці з новими державами, які не проводили антиазербайджанської політики і не схвалювали ідеологію більшовизму. У березні 1919 р. у столиці Кубанської Народної Республіки – Катеринодарі було відкрито дипломатичне представництво Азербайджанської Демократичної Республіки. Уряд Азербайджанської Демократичної Республіки вважав, що зміцнення самостійності Кубанської Народної Республіки та інших республік Північного Кавказу служить справі запобігання небезпеки, яка виходить із Півночі, від більшовицького режиму. Азербайджанська Демократична Республіка, яка існувала в 1918–1920 рр., зробила певні кроки у встановленні дипломатичних відносин із Кубанським урядом, навіть спробувала захищати його інтереси на Паризькій мирній конференції. Внутріполітична обстановка на Кубані була складною і не всі політичні сили схвалювали добрі відносини з Азербайджаном. Незважаючи на всі ці політичні перипетії, налагодження відносин з Кубанською Народною Республікою й іншими нещодавно утвореними молодими державами на Північному Кавказі служило зміцненню державної безпеки Азербайджанської Демократичної Республіки, оскільки ці держави створювали смугу безпеки між Радянською Росією й Азербайджаном.

Стаття присвячена дослідженню інституційних умов і чинників розвитку зовнішньої торгівлі України у міжвоєнний період. Виявлено характерні риси механізму державного регулювання вітчизняної зовнішньоторговельної діяльності у період воєнного комунізму. Охарактеризовано рівень включення України до системи міжнародних торговельних зв’язків у період нової економічної політики (НЕП). Обґрунтовано нормативно-правове забезпечення та специфіку впровадження радянського механізму державної монополії зовнішньої торгівлі 20-х рр. ХХ ст. Проаналізовано ієрархічну структуру та функціональне скерування державних органів управління та реалізації зовнішньої торгівлі СРСР, зокрема, Народного комісаріату зовнішньої торгівлі. Розкрито роль змішаних акціонерних товариств та державних монополістичних об’єднань (трестів та синдикатів) в інтенсифікації та розширені зовнішньоторговельної діяльності України. Визначено особливості впровадження механізму комерційної концесії в СРСР як спроби залучення іноземного капіталу до сфери вітчизняної зовнішньої торгівлі. Акцентовано увагу на специфіці регулювання та організації зовнішньоторговельних відносин союзних республік, зокрема, України, в рамках єдиного інституційного механізму СРСР. Охарактеризовано систему методів та інструментів митно-тарифного регулювання радянським урядом вітчизняної зовнішньоторговельної діяльності. Проаналізовано особливості митних тарифів СРСР, прийнятих протягом 20-х рр. ХХ ст. Висвітлено рівень експортно-імпортного обкладання основних груп товарів. Виявлено специфікупрактики використання транзитного мита на території України. Визначено чинники, параметри та масштаби розвитку на українських кордонах контрабанди як тіньового сегменту вітчизняної експортно-імпортної діяльності. Обґрунтовано напрями та методи боротьби радянського уряду з контрабандним бізнесом.

Латковська Т. А. Реформування пенсійної системи з метою забезпечення фінансо- вої стабільності країни. – Стаття. Виходячи із сучасного стану світової економіки, усі національні проблеми набувають світового значення, оскільки акумулюються та інтегруються в спільний економічний про- цес. Інтеграційні питання стають визначальними, тому що виступають ключовими фактора- ми подолання кризових явищ. Перед Україною, як і перед кожною країною, постає питання про необхідність інтегруватися в ту чи іншу спільноту для економічного процвітання, заяв- леного не лише в Конституції, а насамперед в українському суспільстві. Тісно пов’язане з інтеграційними процесами й реформування фінансової системи, яке спостерігається нині, тож виникає необхідність створення ефективних систем управління на всіх рівнях. Важливе й болюче реформування пенсійної системи України, адже Пенсій- ний фонд є найбільшим фондом соціального призначення, який належить до групи держав- них централізованих цільових позабюджетних фондів і, відповідно, самостійною ланкою фінансової системи держави. На жаль, фінансова стійкість Пенсійного фонду України стоїть під питанням. Сфера соціального забезпечення перебуває в глибокій кризі, адже наша країна, успадкувавши багато чого від колишнього Союзу Радянських Соціалістичних Республік, суттєво відста- ла у справі надання соціальних пільг і гарантій громадянам. Постійне недофінансування соціальної галузі стає значною перешкодою на шляху розвитку держави. В Україні триває пенсійна реформа, необхідність якої зумовлена постійним дефіцитом коштів фондів загаль- нообов’язкового державного пенсійного страхування, а наявність його дефіциту спричи- нена багатьма чинниками. Серед таких чинників, які гальмують фактичне провадження пенсійної реформи, є і забезпечення належного доступу громадськості до публічної інфор- мації, пов’язаної з роботою Пенсійного фонду України, і забезпечення реалізації принципу публічності й прозорості діяльності фонду, і недовіра суспільства до недержавних фондів фінансових ресурсів, і недоліки й суперечності законодавчих актів, і відсутність сформо- ваного галузевого законодавства, що спричиняє порушення прав громадян на пенсійне забезпечення. І хоча пенсійна реформа на відміну від багатьох інших не є частиною вимог Міжнародного валютного фонду, однак уряду необхідно проводити її через те, що Пенсій- ному фонду бракує коштів, у зв’язку із чим фонд потребує дедалі більшого фінансування з державного бюджету.

Весняний період був насиченим щодо подій на ниві наукової та організаційної роботи. Пройшли конференції пам’яті М.Д. Стражеска, товариств із серцевої недостатності, інтервенційної кардіології, медичний форум та ін. Сподіваюся, що цей номер ви отримаєте ще до початку нашої щорічної конференції, а також будете мати можливість взяти участь у її роботі (інформація на вкладці в поточному номері). Для тих, хто не зможе, ми, як завжди, у № 3 зробимо дайджест та опублікуємо резолюцію. Але все таки, повертаючись до того, що відбулося, я хотів би зосередитися на проекті Уряду України із реімбурсації. У всіх регіонах, де б я не читав лекції, мене запитують: чому такий вибір молекул? Чому не враховані думки практичних лікарів? Чому, чому і чому? У мене немає детальних відповідей, тому що про нашу думку ні­хто не питав. Але тим не менше я хочу виступити адвокатом цього проекту. Краще, коли є щось, ніж немає нічого. Запровадження такого типу реімбурсації для пацієнтів із серцево-судинними захворюваннями, цукровим діабетом та бронхіальною астмою — це великий крок уперед. Для фахівців вибір зрозумілий — список препаратів від Всесвітньої організації охорони здоров’я для бідних країн. Він не ідеальний. Але зробивши початок, допрацювати механізми повернення грошей і привчити лікарів і хворих до такої системи, із покращенням фінансування стане можливим розширювати перелік засобів відповідно до можливостей системи. Коли таке станеться? На це питання у мене також немає відповіді, але вона не залежить від медиків. Хотілося, щоб скоріше. Але без першого кроку, який ми зробили зараз, подальший рух буде неможливий. В одній із недавніх закордонних поїздок у колишню радянську республіку я мав нагоду дискутувати із моїм колегою із Москви (Росія), і він був здивований щодо наявності в нашій країні такого проекту, тому що в Росії нічого подібного на поточний момент немає. Таким чином, треба набратися терпіння і наполегливо працювати.