Journal articles on the topic 'Українські ТНК'
To see the other types of publications on this topic, follow the link: Українські ТНК.
Create a spot-on reference in APA, MLA, Chicago, Harvard, and other styles
Consult the top 50 journal articles for your research on the topic 'Українські ТНК.'
Next to every source in the list of references, there is an 'Add to bibliography' button. Press on it, and we will generate automatically the bibliographic reference to the chosen work in the citation style you need: APA, MLA, Harvard, Chicago, Vancouver, etc.
You can also download the full text of the academic publication as pdf and read online its abstract whenever available in the metadata.
Browse journal articles on a wide variety of disciplines and organise your bibliography correctly.
1
Левківський, В. М. "Транснаціональний характер діяльності ТНК: світовий досвід та українські реалії." Науковий вісник Чернігівського державного інституту економіки і управління. Сер. 1 "Економіка", вип. 3 (23) (2014): 14–22.
Find full text
2
Тимошенко, Юрій. "Особливості сокільської діяльності українських організацій у Чехословаччині у міжвоєнні роки." Теорія і методика фізичного виховання і спорту, no. 3 (April 20, 2021): 101–7. http://dx.doi.org/10.32652/tmfvs.2020.3.101-107.
Full textAbstract:
Анотація. У статті poзглянуто діяльність українських cокільських організацій міжвоєнного чaсу у Чехословаччині. З об’єктивних причин ці джepeла все ще залишаються поза увагою дослідників. Мета. Ознайомити читача з новими архівними матеріалами. Методи. Історичний аналіз архівних джерел. Результати. Було встановлено, що українські товариства «Сокіл» за межами своєї батьківщини формуються з 1922 р. в новопосталій Чехословацькій Pеспубліці і наступні кілька poків проводять в opганізаційних турботах у різних містах цієї кpаїни, де українці ще не становили організаційної єдності. Роз’єднаність і автономність українських «Соколів» припиняється у 1926 р., кoли у Празі проводиться VIII Сокільський Здвиг. У березні 1927 р. представники всіх українських сокільських організацій провели установчий з’їзд, який пpoголосив створення громадського об’єднання «Союз українських сокільських оргaнізацій у Чехословаччині». Фінансова проблема, повернення значної частини українців на батьківщину призвели до того, що в найближчі кілька років діяльність товариства припинилася. Багато українських соколів пepeїхали до Аргентини, що сприяло появі там українських фізкультурних організацій. Taким чином, у 1928 р. закінчується перший період організаційного існування українських сокільських організацій у ЧСР. Після ліквідації Союзу вся активна діяльнiсть зосepeджується у м. Подебради, що на певний час стає таким собі неофіційним центром українського сокільського життя. Biйськовe знищення мирних громадян України в Польщі (так звані «пацифікації») змусило українську еміграцію в Чехословаччині висловити свою позицію щодо цього злочину. 3 грудня 1930 р. «Український Сокіл» у Подебрадах схвалив протест проти польського терору, під яким підписалися українські соколи з Брно, Ржевниці, Пшибраму та Праги. Протест було надіслано до Президії Чехословацької Сокільської громади. Поява українських сокільських організацій за межами ЧСР поставила на порядок денний потребу створення Союзу Українського Сокільства за кордоном (СУСЗАК), який з’явився в 1931 р. Президентом було обрано В. Прохода. До середини 1930-х років українська еміграція була дуже політизованою. У попередні роки цього не спостерігалося. Трагізм такої ситуації полягає в тому, що протистояння йде не так по лінії комуністи-націоналісти, скільки в середовищі національно свідомого українства. Після нацистського загарбання Чехословаччини українські сокільські товариства відмовилися від підтримки окупаційної влади і саморозпустилися.
Ключові слова: сокільство, руханка, здвиг, українська еміграція.
3
Вербовий, Микола. "Епізод з історії польсько-українських мовних контактів (іменник “гембель” ‘клопіт’)." TEKA Komisji Polsko-Ukraińskich Związków Kulturowych 6 (December 13, 2021): 197–214. http://dx.doi.org/10.31743/teka.13357.
Full textAbstract:
У статті проаналізовані особливості входження іменника гебель ‘рубанок’ до складу української мови. Німецька назва до української потрапила через польську мову. Засвоєння чужого слова українською мовою відбувалося неоднаково у східних та західних український говірках: безпосередній неперервний контакт з польською мовою для західних говірок обмежував кількість можливих змін в іменнику, а для східних українських говірок уже опосередкований польський вплив уможливив зміни як у формі (поява секундарного сонорного), так і в семантиці слова. У результаті польсько-українських мовних контактів постав власне український іменник гембель ‘клопіт’.
4
Myshchak, I. M. "Дипломатична діяльність УНР щодо визнання автокефалії Української церкви у 1919 – 1920 роках." Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, no. 4 (August 29, 2019): 23–30. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2019.04.02.
Full textAbstract:
Мета статті – аналіз дипломатичної діяльності Української Народної Республіки щодо визнання автокефалії Української церкви у 1919 – 1920 роках. Наукова новизна. Розкрито політику Української Народної Республіки та Української держави по відношенню до церкви. Проаналізовано зовнішньополітичну діяльність Української Народної Республіки щодо визнання автокефалії Української церкви. Висвітлено особливості роботи українського посла в Туреччині О. Лотоцького та його перемовини з Константинопольським патріархатом щодо надання автокефалії Українській церкві.Висновки. Рух за автокефалію Української церкви розпочався на початку 1917 р. як громадська ініціатива, а організованого вигляду набув наприкінці 1917 р. зі створенням Всеукраїнської православної церковної ради. Українська Центральна Рада та гетьман П. Скоропадський не виробили чіткої позиції щодо автокефалії Української церкви, декларуючи невтручання у церковні справи, і не вели на зовнішньополітичній арені відповідної діяльності. Натомість Директорія УНР проводила найбільш чітку позицію по відношенню до церкви та її незалежності, ухваливши 1919 року закон про автокефалію Української церкви. На виконання положень цього закону була спрямована діяльність українських дипломатів за кордоном щодо визнання Української церкви в країні перебування. Найбільш послідовно така позиція проявилася у відправці до Туреччини послом України колишнього Міністра віросповідань О. Лотоцького з проханням українського уряду до Константинопольського патріархату надати автокефалію Українській церкві. Серед інших зовнішньополітичних кроків української влади слід відзначити ініціативу звернення українців з різних держав світу до Константинопольського патріархату з проханням підтримати й благословити Автокефальну Православну Українську Церкву та призначити в Україні свого представника, що де-факто свідчило б про визнання Української церкви. Однак на дипломатичному рівні спроби Директорії УНР добитися визнання автокефалії Української церкви так і не досягли успіху.
5
FEDYK, Ivan. "ВПЛИВ ПАЦИФІКАЦІЇ НА ІДЕОЛОГІЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНОГО ОБ’ЄДНАННЯ." Наукові зошити історичного факультету Львівського університету / Proceedings of History Faculty of Lviv University, no. 21 (November 3, 2020): 41–48. http://dx.doi.org/10.30970/fhi.2020.21.3102.
Full textAbstract:
Пацифікація - це сукупність політичних дій та силових акцій, здійснених урядом міжвоєнної Польщі на території Галичини та Західної Волині та представлених як відповідь на так звану диверсійну кампанію, що проводилася на західноукраїнських територіях у літні місяці 1930 р. Українські політичні партії, а також Організація українських націоналістів заявили, що ця диверсійна кампанія була реакцією західноукраїнського суспільства на нові урядові законопроекти про колонізацію та осадництво на західноукраїнських землях. Наприкінці 1929 р. Відносини між українською меншиною та політичним середовищем з одного боку та польською владою з іншого знову погіршились через те, що економічний і політичний тиск уряду на населення Західної України посилився. Це викликало відповідну реакцію української сторони. Українське національно-демократичне об’єднання, як найбільша із легальних українських партій опинилося під серйозним політичним та поліційним викликом, що призвів до певних змін ідеологічного та організаційного характеру у його діяльності. Водночас політика Пацифікації спричинилася до переформатування відносин УНДО не лише із владою, а й з іншими політичними середовищами на західноукраїнських землях.
6
Конєва, Тетяна. "«ДІАЛОГ КУЛЬТУР» У ТВОРЧОСТІ ШОЛОМ-АЛЕЙХЕМА." ГРААЛЬ НАУКИ, no. 2-3 (April 9, 2021): 345–49. http://dx.doi.org/10.36074/grail-of-science.02.04.2021.071.
Full textAbstract:
У статті виявлено параметри зв`язків творчості Шолом-Алейхема з Україною. Розглянуто тематику прози митця так званого «київського періоду», розкрито українськи мотиви у ній. Зокрема підкреслено, що найбільш потужними у цьому відношенні є повісті й романи ліричного спрямування («Пісня пісень», «З ярмарку», «Тев`є-молочар», «Хлопчик Мотл», «Потоп», «Блукаючі зірки»), у яких згадуються українські міста та селища, або відбуваються у них події, втім, українські міста та їх населення скоріше є лише тлом для зображення драми єврейської спільноти. Водночас зазначено, що у повістях «Пісня пісень» й «Тев`є-молочар» подано описи української природи, хоча переважно крізь призму сприйняття головного героя, що надає творам особливої ліричності. Ще одним ракурсом зображення України у творах Шолом-Алейхема є звернення до українських характерів, української культури і традицій.
7
Бортнік, Тетяна. "НА ШЛЯХУ ДО СТВОРЕННЯ «СЕЛЬСОЮЗУ»: КОНСОЛІДАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО ПОЛІТИКУМУ ВОЛИНІ, ХОЛМЩИНИ ТА ПІДЛЯШШЯ (1922–1924)." Litopys Volyni, no. 23 (April 20, 2021): 7–12. http://dx.doi.org/10.32782/2305-9389/2020.23.01.
Full textAbstract:
Проаналізовано основні етапи діяльності українських діячів Холмщини та Підляшшя, Волині. Висвітлено соціально-економічні обставини та політичний контекст, які впливали на життя української громади окреслених регіонів, отже, і на їхню політичну активність. Показано основні етапи самоорганізації української інтелігенції, яка в перші роки після Першої світової війни намагалась вирішити нагальні потреби місцевого українства: тво- рення господарських та культурно-освітніх осередків, поступовий перехід до політичної діяльності. Показано, що одним із перших таких кроків у політичній сфері стало підписання українським активом так званого «Меморіалу православного населення Холмщини». У документі, надісланому українською делегацією до Варшави, містилось прохання про творення Українського комітету, який б репрезентував перед владою питання освітньо-культурного та релігійного характеру, Українського доброчинного товариства. Стверджено, що ігнорування українських вимог адміністрацією було продиктоване трактуванням українського питання як суто внутрішньої проблеми (відсутність організованого українського життя в політичній, суспільно-економічній та культурній сферах) та остаточним переходом до асиміляційного курсу політики. Зауважено, що вибори до польського сейму та парламенту в листопаді 1922 р. стали переломним момен- том для українських діячів окресленого терену. Активізувавши свої зусилля інтелігенція створила Холмський та Волинський виборчі комітети, які згодом злились в одну структуру – Український центральний виборчий комітет (УЦВК). Український центральний виборчий комітет як самостійна організація разом із представ- ництвами інших національних меншин сформували єдину виборчу платформу – Блок національних меншин (БНМ). Підсумовано, що вибори 1922 р. були успішними для політикуму Волині, Холмщини та Підляшшя та стали першим досвідом парламентської діяльності в новопосталій Польській державі.
8
БОРТНІК, Тетяна. "“З СОЙМУ ТА СЕНАТУ”: ПАРЛАМЕНТСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ “СЕЛЯНСЬКОГО СОЮЗУ” 1924 – 1925 рр. НА СТОРІНКАХ ГАЗЕТИ “НАШЕ ЖИТТЯ”." Східноєвропейський історичний вісник, no. 22 (March 27, 2022): 103–14. http://dx.doi.org/10.24919/2519-058x.22.253724.
Full textAbstract:
Мета дослідження. Цілісно проаналізувати парламентську діяльність Українського соціалістичного об’єднання “Селянський союз” у 1924 ‒ 1925 рр., виокремити ключові напрями роботи, відносини з іншими українськими партіями, що входили до складу Української парламентської репрезентації у зазначений період. Методологія дослідження базується на принципах історизму, застосуванні загальнонаукових (узагальнення, типологізація) та спеціально-наукових методів дослідження, зокрема, порівняльно-історичного, історико-системного, критичного аналізу джерел. Наукова новизна. На основі комплексного вивчення часопису “Наше життя” цілісно прослідковано ключові ланки політичної діяльності об’єднання “Селянський союз”. Це, зокрема діяльність групи “Сельсоюз” як частини Української парламентської репрезентації, взаємодія під час парламентських засідань з іншими партіями, організація з’їздів на місцях, звітування перед виборцями (так звані “справоздавчі віча”) на теренах Холмщини, Підляшшя, Волині та Полісся. Висновки. “Селянський союз” протягом 1924 ‒ 1925 рр., незважаючи на критику та ідеологічні розбіжності всередині Українського клубу, підтримував низку конструктивних відозв та поправок до законопроектів, які ініціювали діячі УНДО. Цей невеликий період українські партії консолідовано боролись проти впровадження утраквістичної системи шкільної освіти, та за втілення низки зауваг до проєктів законів про парцеляцію, земельну реформу, які мали на меті забезпечити українських безземельних та малоземельних селян наділами на безкоштовній основі, або ж за посильну виплату. Комплексно ці заходи мали на меті розв'язання нагальних проблем української спільноти, а також протистояти полонізації окреслених теренів.
Ключові слова: Українське соціалістичне об’єднання “Селянський союз”, Українська парламентська репрезентація, УНДО, Павло Васиньчук, Сергій Козицький, Максим Чучмай.
9
Mynenko, Jurij. "Зародження українського бароко у контексті контрреформаційних впливів у Речі Посполитій середини XVI століття." TEKA Komisji Polsko-Ukraińskich Związków Kulturowych 5, no. 13 (November 5, 2019): 23–32. http://dx.doi.org/10.31743/teka.5702.
Full textAbstract:
Стаття досліджує питання походження стилю бароко в українській літературі. Наводяться твердження видатних українських медієвістів ХХ століття (Володимир Перетц, Михайло Возняк, Дмитро Чижевський,) і сучасності (Вікторія Назарук, Богдана Криса, Валерій Шевчук). На появу стилю бароко мали вплив як українська народна творчість, так і польське віршування, що з'явилося на українських землях після підпорядкування їх Польщі на Люблінському сеймі 1569 року. Важливе значення для розвитку українського бароко мали контрреформаційні зміни у тодішній Речі Посполитій. Саме 80-ми роками ХVІ століття варто датувати виникнення цього стилю в українській літературі невдовзі після його появи у польському письменстві (Чеслав Гернас). Першим бароковим віршем є геральдична поезія Герасима Смотрицького 1581 року на герб князя Острозького в Острозькій Біблії, що була першим повним виданням Святого Письма українською мовою. У поезії виразно виявляється вплив польських стемматів у тлумаченні символіки герба шляхтича. Ще одним прикладом раннього бароко є Хронологія Андрія Римші, що також була надрукована того ж року в острозькій друкарні. У цих творах поєднується ренесансний (невластивий середньовіччю) зміст і барокова форма.
10
Гальчак, Богдан, and Ольга Харчишин. "ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКІ ВІДНОСИНИ НА ТЛІ ІСТОРІЇ ПОПУЛЯРНОЇ ПІСНІ „HEJ, SOKOŁY!” («ГЕЙ СОКОЛИ!»)." РУСИНИСТИЧНИ СТУДИЇ 4, no. 4 (February 18, 2021): 39. http://dx.doi.org/10.19090/rs.2020.4.39-56.
Full textAbstract:
У статті розкрито історію пісні „Hej Sokoły!”, яка сьогодні популярна як у Польщі, так і в Україні. У цій пісні розповідається про молодого козака, який виїхав за кордон і тужить за рідною Україною та коханою дівчиною, що залишилася там. Хоча твір і виражає любов до України, та це не українська, а польська пісня. Вона пов’язана зі середовищем поляків, які залишили українські землі після Другої світової війни. У 1918–1939 рр. сучасні терени Західної України (Галичина і Волинь) входили до складу Польської держави. Там проживало багато польських сімей. Коли після Другої світової війни Волинь та Галичина увійшли до складу Української РСР, то велика кількість поляків виїхала звідти до Польщі в її нових межах. Виражена в пісні „Hej Sokoły!” туга за Україною не однозначна з українського й польського поглядів. Водночас цей твір, перекладений українською мовою, набув популярності та вважається українською патріотичною піснею. Відтак запропонована у статті версія походження пісні „Hej Sokoły!”цілком спростовує поширену в наш час думку про автора цієї пісні Томаша (Тимка) Падуру (1801–1871) та показує, наскільки складні польсько-українські відносини.
11
Турчак, Леся Іванівна. "ТВОРЧА ДІЯЛЬНІСТЬ НЕСТОРА ГОРОДОВЕНКА В УКРАЇНІ ТА ЗА КОРДОНОМ." Питання культурології, no. 37 (May 28, 2021): 80–92. http://dx.doi.org/10.31866/2410-1311.37.2021.236002.
Full textAbstract:
Мета статті — з’ясувати внесок Нестора Городовенка в музичне мистецтво не лише України, а й у світову культуру. Методологія дослідження ґрунтується на принципах системності та історизму. У статті використано методи наукового дослідження, серед яких дослідницько-пошуковий та джерелознавчий, системно-аналітичний, біографічний та метод типологічного аналізу, а також культурологічні й мистецтвознавчі теорії та розробки (теорія сучасного хорового мистецтва, теорія інтерпретації). Наукова новизна полягає у дослідженні творчої діяльності педагога, громадського діяча, хормейстера Н. Городовенка з акцентом на популяризацію національно-пісенної спадщини та хорової музики українських композиторів. Висновки. Проаналізовано творчий шлях Н. Городовенка і доведено, що попри відсутність спеціальної музичної освіти, маестро, опираючись на пісенну практику українського народу, власний талант і музичну самоосвіту, зміг розвинути і презентувати українське хорове мистецтво як в Україні, так і за її межами. Його творча діяльність за кордоном допомагала зберегти національну і культурну ідентичність та знайомити світ із українською культурою та мистецтвом. Зауважимо, що попри грандіозні успіхи за кордоном, в УРСР про тріумфи й здобутки хору і хормейстера інформації не було. Своєю діяльністю він популяризував національно-пісенну спадщину та хорову музику українських композиторів. Виявлено, що серед вагомих здобутків Н. Городовенка успішна діяльність керованих ним колективів; розвиток української хорової музики; виконання європейської духовної музики; творча діяльність у мистецькому середовищі української діаспори Канади у 50–60-х рр. ХХ ст. З’ясовано, що авторська методика творчої діяльності Н. Городовенка є вагомим внеском у розвиток і інтерпретацію української народної пісні, популяризацію хорової музики та української культури.
12
Nevmerzhitska, O. M. "Краса як головна естетична цінність українського національного світогляду в філософії першої половини ХХ ст." Grani 18, no. 6 (April 23, 2015): 51–54. http://dx.doi.org/10.15421/1715119.
Full textAbstract:
Серед множини проблем історії української філософії, що потребують поглибленого вивчення, однією з основних, на думку автора, є дослідження системи цінностей українського народу. Одному з таких питань і присвячена ця стаття, в якій проведено дослідження естетичних цінностей українського національного світогляду в філософії першої половини ХХ століття, зокрема, головної його естетичної цінності – категорії краси. Проаналізовано творчість визначних українських вчених, філософів і суспільних діячів, що, звертаючись до людської природи, властивості людини до естетизації життя, з різних сторін досліджували український національний світогляд, який виражає цінності, погляди та переконання більшості представників українського народу. Видатні мислителі, вивчаючи та досліджуючи політичні, моральні, релігійні, естетичні ідеали та цінності, дивились на світ української людини з позиції його аксіологічної цілісності. Вони намагалися зрозуміти сутність, причини виникнення та існування різноманітних культурних процесів, що відбувалися в межах українського етносу, осягнути, яким чином через уявлення про красу народ реалізовує своє прагнення до прекрасного. Беручи до уваги, що українська філософія досліджуваного періоду ще недостатньо вивчена, заглибившись у джерела сучасної філософської думки в Україні, автором зроблено висновок, що життя українського народу найбільшою мірою підпорядковувалося прагненню до прекрасного, яке охоплює всі сфери життєдіяльності української людини як у матеріальному, так і в духовному вимірах буття.
13
Osmachko, Yuliia Oleksandrivna. "ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ПОЯВИ КОГОРТИ УКРАЇНСЬКИХ ПІАНІСТІВ У ПІВНІЧНІЙ АМЕРИЦІ." Музичне мистецтво і культура 2, no. 31 (May 20, 2021): 36–50. http://dx.doi.org/10.31723/2524-0447-2020-31-2-3.
Full textAbstract:
Питання розвитку музичного мистецтва української діаспори є не- від’ємною частиною національної музичної культури та освіти. Різ- номанітні соціальні й економічні труднощі, дві світові війни, полон, примусові вивезення, панування більшовицького тоталітарного режиму й стали тими історичними підставами для еміграції. Життя діаспори укладалося так, що частина українських емігрантів, зокрема й митців, змушена була рятуватися виїздом за кордон. Більшість тих, хто осе- лився у США та Канаді, згодом стали невід’ємною складовою части- ною населення цих країн. Саме північноамериканська українська діаспо- ра належить до найбільш організованої національної меншини у світі з високим рівнем освіти і культури. Провідна роль у цьому доволі склад- ному процесі належить українським митцям, зокрема піаністам, праця яких сприяла розквіту української музичної культури. Мета роботи полягає в розкритті історичних передумов появи українських піаністів на теренах Північної Америки. Методологія дослідження спирається на хронологічний та історичний методи, що дає змогу детально окрес- лити періоди становлення української діаспори в часовій послідовності. Наукова новизна полягає у більш глибокому вивченні передумов появи піаністів у діаспорі, їхнього життя та побуту, способів виживання, праці та, головне, мистецької діяльності. Висновки. Загалом усе багат- ство соціальних, освітніх, культурних та мистецьких надбань україн- ської діаспори Північної Америки засвідчує, що, незважаючи на доволі складні матеріальні та соціальні умови, музиканти-переселенці постій- но підтримували музичну складову частину свого буття на чужині. У процесі розвитку музичного мистецтва та освіти діаспори вагому роль відіграли митці, зокрема й піаністи, творчі здобутки яких мають важливе історико-культурне значення не лише для національного, а й світового мистецького простору, а їхня яскрава педагогічна, концерт- на діяльність й активна громадянська позиція сприяють утвердженню української культури серед чужоземного населення.
14
Rovenchak, O. A., and V. V. Volodko. "Особенности этнокультурной идентификации украинцев в США." Науково-теоретичний альманах "Грані" 20, no. 1(141) (March 23, 2017): 12. http://dx.doi.org/10.15421/17172.
Full textAbstract:
Стаття присвячена вивченню особливостей української еміґрації до США. Емпіричне дослідження базується на авторській теоретичній основі вивчення ідентифікаційних процесів в середовищі міжнародних мігрантів. У статті проаналізовано етнічні ідентичності та відповідні практики українців у США, які відтворюються через дотримання традицій та розвиток відповідної інфраструктури. Встановлено, зокрема, що етнічні ідентичності та відповідні практики українців у США мають як поверхневу, так і глибоку форму, оскільки втілюються в певній спільній діяльності. Виявлено особливості формування української складової культурної ідентичності українських імміґрантів у США. Крім того, встановлено подібності та відмінності етнічних та культурних ідентичностей і практик українських імміґрантів, що належать до «старої» (повоєнної) та «нової» (часів незалежності України) міґраційних хвиль. Зокрема, представники «старої» хвилі цю складову та відповідні практики будують на основі української національної та української етнічної приналежності, представники ж «нової» хвилі — на етнічній українській приналежності та на культурних практиках, пов’язаних із радянським минулим України та відтворенням елементів інших культур, що поширені в Україні часів незалежності. Крім того, виявлено, що через більшу поширеність участі в офіційних українських організаціях етнокультурні практики представників «старої» хвилі є більш інституціоналізованими, ніж у представників «нової» хвилі.
15
КОБИЛЕЦЬКИЙ, МИКОЛА. "Вплив магдебурзького права на розвиток місцевого самоврядування в Україні (ХІV–ХІХ століття)." Право України, no. 2020/01 (2020): 212. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-01-212.
Full textAbstract:
У статті проаналізовано вплив магдебурзького права на розвиток місцевого самоврядування в Україні (ХІV–ХІХ ст.). Акцентовано увагу на тому, що магдебурзьке право є однією з найвідоміших систем середньовічного міського права, яка регулювала різноманітні політичні, соціально-економічні та правові відносини того часу. Територіально воно поширювалося у Центрально-Східній Європі, а отже, і на українських землях у Галицько-Волинській державі, а після припинення її існування – на українських землях, що увійшли до складу Польського королівства, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої та Російської імперії. Визначальною особливістю застосування магдебурзького права в Україні стало його широке використання органами самоврядування міст Гетьманщини та міста Києва, а також у кодифікації українського права у XVIII – на початку XIX ст. Магдебурзьке право, незважаючи на його широке застосування в Україні, є однією з найменш досліджених тем в українській історико-правовій науці. Визначено риси міського права, зокрема й магдебурзького, відкритість і гнучкість сприяли його поширенню як просторово, так і ментально. Тому магдебурзьке право є невід’ємною складовою європейської правової цивілізації, європейської правової культури. Акцентовано увагу на високій адаптованості магдебурзького права до конкретноісторичних умов, соціальних потреб окремих громад. Конкретно-історичний розвиток принципів магдебурзького права, їхня правова деталізація спричинила до його трансформації, перетворення в українське міське право. Зазначено, що використовуючи і розвиваючи магдебурзьке право, український народ перебував у єдиному культурно-правовому просторі з іншими європейськими народами, які сьогодні становлять основу європейської спільноти. Магдебурзьке право в Гетьманщині було загальнодержавним правом, оскільки застосовувалося в адміністративній діяльності міст та міських і козацьких судах, а також під час кодифікації українського права. Магдебурзьке право разом із хелмінським правом, Саксонським Зерцалом, українським звичаєвим правом та нормативно-правовими актами органів влади Гетьманщини стало основними джерелами кодифікації українського права у XVIIІ – першій половині ХІХ ст. Це, зокрема, “Процес краткий приказний” 1734 p., “Економіка краткая” 1734 p., “Права, за якими судиться малоросійський народ” 1743 р., “Права малоросійські з книг Статуту, Саксону і Порядку виписаних” 1744–1757 рр., “Суд і розправа в правах малоросійських” 1750 р., “Книга статут и прочне права малоросийские” 1764 р., “Екстракт малоросійських прав” 1767 р., “Екстракт із указів, інструкцій і установлень” 1786 р., “Зібрання малоросійських прав” 1807 р. тощо. Магдебурзьке право сприяло формуванню в Україні громадянського суспільства, демократизму та регламентувало суспільне життя на підставі правових норм, створювало правову основу для належного функціонування міст. Майже всі українські міста, що перебували у складі Галицько-Волинської держави, Польського королівства, Великого князівства Литовського та Гетьманщини володіли магдебурзьким правом. У середині XVIII ст. міст, що володіли магдебурзьким правом, налічувало близько 1 000. Магдебурзьке право мало значний вплив на розвиток місцевого самоврядування в Україні у ХІV–ХІХ ст.
16
Чух Г. П. "ФОРМУВАННЯ МІЖКУЛЬТУРНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ ЗДОБУВАЧІВ ОСВІТИ У ЗМІСТІ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ ВЧИТЕЛІВ-ФІЛОЛОГІВ: УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКІ КОРЕЛЯЦІЇ." ПЕДАГОГІЧНИЙ АЛЬМАНАХ, no. 50 (January 22, 2022): 148–53. http://dx.doi.org/10.37915/pa.vi50.317.
Full textAbstract:
У статті досліджено проблему формування міжкультурної компетентності здобувачів освіти у змісті післядипломної освіти вчителів-філологів. Закцентовано на українсько-польських культурно-історичних зв’язках під час вивчення мовно-літературних навчальних дисциплін. Відзначено, що освіта є відчутним фактором впливу на колективну свідомість нації, тому під час підвищення кваліфікації вчителів-філологів важливо включити означену тематику в зміст різних видів цієї діяльності. Доведено, що формування культури міждержавного добросусідства, міжетнічної толерантності доцільно розглядати в межах більш широкої проблеми, а саме: запровадження наскрізної змістової лінії «Громадянська відповідальність» у закладах загальної середньої освіти під час викладання української мови, української та зарубіжної літератури. Відзначено важливість формування громадянської компетентності здобувачів освіти, що передбачає як набуття національного самоусвідомлення, виховання патріотизму, так і поваги та толерантності до етносів, що населяють Україну, та народів інших країн загалом і сусідніх європейських держав зокрема. Такий підхід сприятиме виробленню навичок установлення доброзичливих стосунків із носіями різних мов, представниками різних культур, релігій.Відстежено відображення українсько-польських культурно-історичних зв’язків у змісті деяких підручників «Українська література» для закладів загальної середньої освіти. Розгляд проблеми формування міжкультурної компетентності здобувачів освіти загалом і відстеження українсько-польських культурно-історичних зв’язків зокрема під час різних форм підвищення кваліфікації вчителів-філологів сприятиме вдосконаленню процесу соціалізації здобувачів освіти, сприйняття ними української культури як складника загальноєвропейської і світової спадщини. Це сприятиме розвиткові в молодого покоління прагнення будувати спільне європейське майбутнє на засадах добросусідства.
17
Makar, Vitaliy. "Українці Канади та їх роль у відстоюванні української державності." Історико-політичні проблеми сучасного світу, no. 41 (June 26, 2020): 11–18. http://dx.doi.org/10.31861/mhpi2020.41.11-18.
Full textAbstract:
Cтаття присвячена вивченню діяльності як українських етнічних організацій на території Канади, так і окремих осіб, відомих канадських політиків українського походження, щодо лобіювання української державності перед урядом Канади. Цілком зрозуміло, що тісні дружні міждержавні стосунки між обома державами склалися після проголошення України незалежною. Особливо Канада підтримує Україну в теперішній, важкий час у протистоянні із російською агресією. Безперечно, офіційна Канада, не зовсім могла відверто говорити про українську державність до 1991 р. Але, очевидно, вона постійно відчувала тиск з боку української громади, мається на увазі 1920-1980 рр., щодо лобіювання інтересів Материкової Батьківщини. Відомо що Канада достатньо толерантно та приязно ставилась до змагань українців за свою державність. До 1923 р. на території Домініону функціонувало дипломатичне представництво Західноукраїнської Народної Республіки, представники української громади Канади були делегатами на Паризьку мирну конференцію після Першої світової війни, утворення та діяльність Комітету українців Канади (в подальшому Конгресу українців Канади), участь у відстоюванні українських інтересів першого канадського українця у Федеральному парламенті Михайла Лучковича, діяльність та промови Сенатора українського походження Павла Юзика – всі ці речі дають підстави говорити про увагу Канади до українського питання.
18
Прокопчук, Вікторія. "ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКИЙ КОНФЛІКТ В ІНТЕРПРЕТАЦІЇ РАДЯНСЬКИХ ПАРТИЗАНСЬКИХ КЕРІВНИКІВ." Litopys Volyni, no. 25 (December 10, 2021): 48–53. http://dx.doi.org/10.32782/2305-9389/2021.25.08.
Full textAbstract:
У статті здійснено спробу показати польсько-український конфлікт 1939–1945 рр. крізь призму присутності в ньому СРСР та Третього райху як «третьої сили» цього міжетнічного протистояння. Мета статті – розкрити бачення польсько-українського конфлікту радянськими партизанськими керівниками у своїх спогадах та простежити у цих спогадах німецько-радянський вплив на ескалацію протистояння між поляками та українцями в 1939–1945 рр. Як джерела для вивчення проблематики польсько-українських відносин в роки Другої світової війни проаналізовано мемуари радянських партизанських керівників С. Руднєва, Д. Медведєва, А. Бринського, І. Старінова, В. Войцеховича, Г. Якименка. Із використанням критичного методу викладено інтерпретацію ворожнечі між поляками та українцями радянським партизанським керівництвом. Висвітлено аспекти діяльності радянської партизанки, спрямовані на посилення конфронтації між поляками та українцями. Показано, що в ескалації міжетнічної польсько-української ворожнечі були зацікавлені як радянська, так і німецька сторона. На основі мемуарів висвітлено позиції радянського партизанського керівництва щодо діяльності українського національно-визвольного руху в роки Другої світової війни. Коротко охарактеризовано погляди сучасних українських науковців на присутність «третьої сторони» в польсько-українському протистоянні в 1939–1945 рр. Спираючись на подану в мемуарах інформацію, простежено розвідницьку діяльність радянської партизанки на території України. Наукова новизна статті полягає у систематизованому опрацюванні спогадів радянських партизанських керівників із метою виявлення в них фактів, які свідчать про втручання СРСР та Третього райху в польсько-українське протистояння в роки Другої світової війни. Визначено перспективи для проведення подальших досліджень окресленої у статті проблематики.
19
Konon, N. E., and A. V. Skrebnyeva. "Українсько-канадські відносини: сучасний стан та перспективи розвитку." Grani 19, no. 2 (January 28, 2016): 27–32. http://dx.doi.org/10.15421/1716043.
Full textAbstract:
Відносини України та Канади мають давню історію і охоплюють великий спектр сфер. Особливість українсько-канадського співробітництва обумовлена наявністю 1,2-мільйонної української діаспори, яка, представляючи собою неекономічну групу тиску, активно включена в процес формування українсько-канадських відносин. Канада на сьогодні є для нашої держави основним партнером та підтримкою на міжнародній арені. Про це свідчить активна позиція Канади на міжнародній арені в українській кризі. Після незаконної анексії Криму Росією і початку конфлікту на Донбасі Канада послідовно підтримує Україну як у рамках міжнародних організацій (ООН, ОБСЄ, НАТО, «Велика сімка»), так і на двосторонньому рівні. Крім того, Канада запровадила економічні та політичні санкції проти низки російських осіб та компаній, а також представників т.зв. «ДНР» та «ЛНР» і лідерів сепаратистів. Відносини з Канадою є перспективним напрямком для зовнішньополітичної стратегії України. Канада підтримує нашу державу та сприяє її розвитку, а також допомагає в подоланні української кризи. Питання України в Канаді завжди стоятиме на порядку денному, і, враховуючи останні вибори, можна говорити, що позиція Канади на міжнародній арені завжди буде на користь Україні, а підтримка Канади буде тільки посилюватись.
20
Хмельницька, Людмила. "НАЦІОТВОРЧІ ОРІЄНТИРИ НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНОЇ ТА ГРОМАДСЬКО-ПРОСВІТНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ БОРИСА ГРІНЧЕНКА." Society Document Communication, no. 14 (May 5, 2022): 65–83. http://dx.doi.org/10.31470/2518-7600-2022-14-65-83.
Full textAbstract:
У статті висвітлено життєвий і творчий шлях Бориса Дмитровича Грінченка, зокрема, розглянуто та проаналізовано основні напрямки його літературної, педагогічної, громадсько-просвітницької діяльності, а також науково-педагогічні напрацювання в галузі народного шкільництва із застосуванням принципів народної педагогіки та національних ідеалів, визначено внесок у становлення і розвиток української національної школи.
Зазначено, що Б. Грінченко одним із перших, в умовах тотальної заборони поширення української мови, порушив питання застосування рідної мови у навчальному процесі, зокрема недільних шкіл. Таким закладом стала приватна школа для дівчат Христини Алчевської в с. Олексіївка Катеринославської губернії, де Борис Дмитрович шість років вчителювання (1887-1893 рр.) втілював свої ідеали побудови національної школи, таємно ознайомлюючи учнів з українською мовою.
Згідно принципів народної педагогіки Б. Грінченко популяризував нові інноваційні форми та методи організації навчально-виховного процесу, не визнаючи фізичних покарань, виступаючи за зближення комунікації між вчителем та учнями. Навчання рідною мовою стало основним кредом Грінченка-вчителя. При цьому Борис Дмитрович був прихильником використання найкращих надбань прогресивних педагогів, застосовуючи діалектичну єдність мислення та мови, вважаючи останню виразником національних ознак: етнографічних, ментальних та світоглядних.
Особливою увагою Бориса Дмитровича користувалася література для народного читання, якій він присвятив спеціальну статтю «Популярні книжки». Педагогічні погляди Б. Грінченка відображені і у його численних працях: «На безпросветном пути» (1905), «Якої нам треба школи» (1906), «Народні вчителі і українська школа» (1906), «Перед широким світом» (1907) та численних художніх творах про учнів та вчителів.
Невідꞌємну частину громадсько-просвітницької діяльності Бориса Грінченка займає видавнича діяльність, яка особливого масштабу набула у Чернігові, де він організовує єдине в той час в Україні народне видавництво на україномовні книжки. Робота на цій ниві виявилась плідною, адже за період з 1894 по 1902 роки Б. Грінченко видав близько 50 книжок для народу загальним накладом близько 170 тисяч примірників, серед них твори видатних класиків.
Видатною заслугою Б. Грінченка є видання чотиритомного «Словаря української мови» (1907-1909) на 68 тисяч українських слів з народної та писемної мови, що охопили період від І. Котляревського до початку ХХ століття. Попри критику видання, значною заслугою Б. Грінченка є той факт, що в Словнику представлено мовне багатство тогочасної України – від сходу до заходу, що утверджувало споконвічну ідею єднання українського народу, а отже Словник можна вважати обличчям української нації, що підняв статус української мови та утвердив право народу на самовизначення.
Головним сенсом життя та діяльності Б. Грінченка була боротьба за українську національну справу. Так, у своїх «Листах з України Наддніпрянської», надрукованих у газеті «Буковина» в 1892-1893 рр., Борис Дмитрович подає критичний огляд тогочасного суспільства, звертаючись до аналізу причин занепаду національних змагань, та висуває думку щодо активізації процесів відродження.
21
Дьякова, О. В. "УКРАЇНОМОВНІ НОМІНАЦІЇ В УРБАНІМІЦІ ХАРКОВА." Історія та географія, no. 56 (2019): 55–58. http://dx.doi.org/10.34142/2313-2345.2019.56.08.
Full textAbstract:
Стаття висвітлює вплив мовної політики Росії, Радянського Союзу та України на урбаніміку Харкова. У статті авторка вперше виділила україномовні топоніми, що з’явилися у Харкові протягом XVII-XXI століть. Аналізуючи ситуацію з урбаністичними номінаціями вулично-дорожньої мережі, можна зробити висновок, що основна маса місцевих топонімів має двомовний характер, тобто і українською, і російською мовами вони звучать майже однаково. Причому є назви, що з’явились за часів Російської імперії або Радянського Союзу, які мають українське походження і російською мовою звучать так само, як і українською (Панасівка, Джерело, Квітуча) – тобто відбулася калька топоніму. У статті зазначається, що на сучасному етапі українізації у Харкові поки що дотримуються двомовного паритету, проте вже зараз з’являються суто українські хороніми. Таким чином, можна констатувати, що державна мовна політика безпосередньо впливала на номінацію урбанонімів і в Російській імперії, і в Радянському Союзі, і в сучасній Україні. Це особливо видно по періодах появи україномовних номінацій вулично-дорожньої мережі Харкова.
22
Титаренко, Віта. "Теоретичні й практичні виміри «українського світу»: місце та роль релігії." Ukrainian Religious Studies, no. 93 (April 26, 2021): 32–48. http://dx.doi.org/10.32420/2021.93.2219.
Full textAbstract:
В статті розглядається питання онтології українського соціуму в контексті потенційного його виходу із стану сингулярності – він (соціум) має шанс перетворитися на щось позитивно інше, або так і залишитися у вимушено знайденому стані радикального збурення, із суттєво зміненим порядком речей, явищ, очікувань, сподівань. Цей процес характеризується наступною контроверсійністю: 1) наявністю високого ризику деструктивних змін, які мають релігійну основу; 2) наявністю потенціалу конструктивних змін, досвід якого накопичений та апробований самою історичною присутністю релігії.
Автор пропонує (з позицій філософсько-релігієзнавчих) пошук життєздатних і емпірично дієвих концептів, спроможних об’єднати громадян країни (у їх етнічній, культурній, релігійній тощо багатоманітній ідентичності) у прагненні вивести український соціум із стану сингулярності в новій якості – з перспективами позитивних змін.
В статті аналізуються окремі теоретичні аспекти поняття «український світ», яке стає актуальним в середовищі релігієзнавців і його співвіднесеність з поняттями «нація», «українська нація», «етнічна нація», «громадянська (політична) нація», «національна ідея», «національна держава» тощо. В широкому розумінні «український світ» може розглядатися як простір єднання, співставний із загальнонаціональною ідентичністю, де індивід ототожнює себе з певними символами, цінностями, історією, територією, культурою, а також з державними та правовими інституціями, політичними й економічними інтересами. Таке розуміння концепту «український світ» логічно виводить нас на необхідність аналізу практичної його складової. Послуговуючись даними соціологічних опитувань, статистичними даними, інтерв’ю, прикладами діяльності релігійних організацій і об’єднань – аналізується місце релігії в цьому просторі єднання, її потенціал, ризики, виклики.
Висновується, що «український світ» як простір єднання може і здатен формуватися за умов: 1) адекватної і зваженої політики з боку, перш за все, української держави – відповідно до Конституції, чинного законодавства, без преференцій для окремих конфесій (особливо на місцях), як шлях формування довіри до органів влади з боку конфесій; 2) розуміння і усвідомлення з боку представників церков і релігійних організацій своєї відповідальності перед українським суспільством, базування на універсальних загальнолюдських цінностях, здатних об’єднати українців та реалізація цих цінностей через практичну діяльність в суспільстві.
23
ГАЙ-НИЖНИК, Павло. "ОУН(Р-Б) У 1970 – 1980-ті рр.: БАЧЕННЯ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО УСТРОЮ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ." Східноєвропейський історичний вісник, no. 22 (March 27, 2022): 178–93. http://dx.doi.org/10.24919/2519-058x.22.253727.
Full textAbstract:
Метою дослідження є аналіз і висвітлення програмових та ідеологічних засад українського націоналізму Організацією Українських Націоналістів (революціонерів-бандерівців) у 1970 – 1980-х рр., її бачення суспільно-політичного і соціально-економічного ладу в майбутній Українській Державі. Методологія дослідження ґрунтується на принципах науковості, історизму, критичного аналітизму, системності. Під час дослідницької роботи використовувалися як загальнонаукові (аналізу і синтезу, систематизації та узагальнення), так і спеціально-наукові методи: проблемно-тематичний, хронологічний, а також системно-структурний. Наукова новизна статті полягає у розкритті маловідомих сторінок історії Організації Українських Націоналістів (революціонерів-бандерівців) загалом й місця і ролі у її керівництві в 70 – 80-х рр. ХХ ст. Ярослава Стецька, Василя Олеськіва та Слави (Ярослави) Стецько. Безпосередньо йдеться про зміни й уточнення програмових та ідейно-політичних засад Організації в її концепції побудови Української Самостійної Соборної Держави, основ її соціально-економічного ладу тощо, проєкту відродження ролі у національно-визвольному русі Українського Державного Правління та наростання і загострення кризових явищ в ідейно-політичному житті ОУН, зумовлених відходом з життя старшого покоління, стагнацією політичної програми Організації, її відірваності в умовах діаспори від тодішньої дійсності в Україні тощо. Висновки. Було встановлено, що тривале перебування в умовах емігрантсько-діаспорного політичного життя в умовах “залізної” завіси та Холодної війни зумовили застійні явища в ідеологічно-політичній еволюції світоглядних бачень та концепції державного устрою майбутньої України в керівних органах ОУН(р-б) наприкінці ХХ ст., а також призвело до її поступового організаційного занепаду, що спричинило кризові явища в цій політичній силі та її неготовності потужно й впливово влитися у політичні й державотворчі процеси в Україні зі здобуттям нею державної незалежності.
Ключові слова: ОУН, Стецько, національно-визвольна боротьба, Українське державне Правління.
24
Сарнацький, О. П., and Б. В. Бондаренко. "ГОСПОДАРСЬКЕ ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКИХ ЕМІГРАНТІВ У ТАБОРАХ ПЕРЕМІЩЕНИХ ОСІБ НІМЕЧЧИНИ ТА АВСТРІЇ У 1945–1952 РР." Visnik Zaporiz'kogo nacional'nogo universitetu. Ekonomicni nauki, no. 2 (50) (August 12, 2021): 114–21. http://dx.doi.org/10.26661/2414-0287-2021-2-50-22.
Full textAbstract:
У статті аналізується господарське життя українських емігрантів у табо- рах переміщених осіб Німеччини та Австрії у 1945–1952 рр. Після Дру- гої світової війни мільйони українців опинилися на території Німеччини та Австрії. Згідно до угоди між СРСР, США та Великою Британією. Радянські громадяни підпадали під репатріацію СРСР. Таємна угода передбачала і примусову репатріацію. Значну групу переміщених осіб складали українці. Це були полонені, остарбайтери, учасники колабора- ціоніських формувань, біженці. З політичних та національних причин багато українців не бажали повертатися до СРСР. Незважаючи на при- мусову репатріацію біля 450 тис. українців не повернулися до СРСР. Вони склали так звану третю хвилю української еміграції. Джерельною базою статті стали статистичні дані з документів того часу, спогади, періодична преса 1945–1952 років. Розглядається історіографія проб- леми. Проблема репатріації діяльності таборів інтернованих, пересе- лення в нові країни перебування, громадсько-політична діяльність нової хвилі еміграції стали предметом вивчення дослідниками. Зазначимо, що гостра заполітизованість теми й відсутність доступу до архівних дже- рел не сприяли вивченню її радянськими істориками до кінця 1980-х рр. Усе ж таки, окремі радянські історики вивчали репатріацію радянських громадян після війни та виникнення нової еміграції. У збірнику, присвя- ченому радянсько-французьким відносинам, згадувалося й про угоду із Францією про репатріацію і проблеми її проведення [1]. Радянські вчені, досліджуючи долю військовополонених і остарбайтерів, приділяли увагу і їхньому поверненню до СРСР [2]. Робилися спроби спростувати дослі- дження західних істориків, прикладом є стаття, присвячена дослідженню Миколи Толстого, у якій повторювалися пропагандистські твердження про добровільність репатріації, відсутність репресій щодо репатріантів, перешкоди західних союзників [3]. Незважаючи на заангажованість, увагу дослідників привертає монографія М. Павленка, у якій не тільки розгля- дається політика СРСР і союзних держав щодо репатріації, але й дається характеристика нової хвилі української еміграції [4]. Отже, радянські історики не зробили значного внеску у вивчення «третьої хвилі» україн- ської еміграції. У 1950–1980-х рр. історію нової хвилі української емі- грації почали досліджувати історики-емігранти. Безпосередні учасники подій намагалися оцінити чисельність, соціальний склад, країни посе- лення й особливості цієї хвилі української еміграції [5]. Детально вивча- лася діяльність українських політичних партій у 1945–1952 рр. і їхній вплив на еміграцію та стосунки з урядами зарубіжних країн [6]. Най- більш фундаментальною й ретельною працею була монографія Володи- мира Маруняка [7]. Західна історіографія, аналізуючи долю колабораці- оністських збройних формувань після війни, звертала увагу на проблеми репатріації, життя в таборах переміщених осіб, утворення нової хвилі антирадянської еміграції [8]. Отже, зарубіжна українська і західна істо- ріографії зробили певний поступ у дослідженні проблеми, хоча мали недоліки, серед яких обмежена джерельна база й заідеологізованість. Наприкінці 1980-х рр. для дослідників стали доступними раніше закриті архіви. З’явився доступ до документів радянських репатріаційних орга- нів, дипломатичних установ та органів державної безпеки. Одним із перших, проблему почав досліджувати російський історик Віктор Зем- ськов [9–12]. Він не тільки ретельно проаналізував статистичні дані та напрями радянської політики щодо репатріації, але й звернув увагу на зародження нової хвилі еміграції. Науковець хоча й визнавав порушення прав людини з боку СРСР щодо репатріантів і репресії проти них, але зазначав їхню обмеженість і вимушеність в умовах того часу. В. Земськов доводив порушення угод з боку західних союзників СРСР і їхні пере- шкоди в репатріації. Автор одним з перших висвітлив чисельність, склад, країни перебування емігрантів після Другої світової війни. Цікавий ста- тистичний матеріал у його працях є і про українську еміграцію. Іншу позицію ми знаходимо у працях Павла Поляна, який безумовно засуджує примусову репатріацію й репресії, визначає причини нової хвилі емігра- ції, і вважає дії радянського керівництва брутальним порушенням прав людини [13–15]. Наведені ним статистичні дані не збігаються з даними В. Земськова в деяких цифрах до того ж відрізняються й дефініції. Під- сумовуючи, зазначимо, що російська історіографія багато уваги приді- лила репатріації радянських громадян і значно менше зародженню нової хвилі еміграції. Відсутні комплексні дослідження післявоєнної еміграції із СРСР. У 1990-х рр. українські дослідники вивчали «третю хвилю» української еміграції на основі нових архівних джерел. Спеціальні дослідження з проблеми репатріації українських біженців і переміще- них осіб, їхнього проживання в таборах, переселення у країни Америки і Австралії з’явилися тільки на зламі ХХ– ХХІ ст. Людмила Стрільчук у дисертації і статтях визначила чисельність, склад, особливості нової хвилі української еміграції та діяльність міжнародних організацій щодо роботи з ними [16–18]. Політику західних країн щодо переселення українських емігрантів до США і Канади розглянув в дисертації Сергій Рудик [19]. У дисертації Михайла Куницького проаналізовані причини, порядок та наслідки примусової рапатріації громадян СРСР [20]. Історик вивчає боротьбу між країнами антигітлерівської коаліції щодо проблеми репатріації. Він досліджує подальшу долю репатріантів у СРСР та за її межами. На наш погляд, «третя хвиля» української еміграції потребує подальшого ретельного вивчення українськими істориками, особливо після завершення переселення з таборів переміщених осіб. Дослідивши джерела автор у статті дійшов до наступних висновків. Що у таборах переміщених осіб українські емігранти відродили традиції кооператив- ного руху в Україні при чому кооперативи відіграли значну роль у фінан- суванні культурно-освітнього життя таборів та наданні соціальної допо- моги. Кустарні та народні промисли знайшли подальший розвиток серед емігрантів і допомогли не тільки вижити їм фізично але і розвиватися духовно. Після від’їзду більшості емігрантів з Німеччини та Австрії та передачі таборів до управління владою ФРН, господарське життя в табо- рах занепадає. Досвід який українські емігранти набули у господарській діяльності у таборах переміщених осіб вони перенесли до нових країн свого поселення.
25
ТЕРЛЮК, ІВАН. "Становлення українського національного законодавства у сфері соціально-економічних відносин (1917–1921 роки)." Право України, no. 2020/01 (2020): 180. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-01-180.
Full textAbstract:
Проблема становлення українського національного законодавства у сфері соціально-економічних відносин (1917–1921 рр.) завжди залишатиметься актуальною з огляду на повсякчасну потребу історичної легітимізації сучасної Української держави та історичну тяглість між сучасним процесом українського державотворення та українськими національними державними формаціями доби Української революції 1917–1921 рр. Як 100 років тому, так і зараз головна увага українського законодавця зосереджується на законодавчому регулюванні соціальноекономічної сфери – земельних і трудових відносин. Стаття не претендує на емпіричну чи фактологічну вичерпність. Її основна мета – дослідити особливості нормативно-правового регулювання земельних і трудових відносин нової української державності революційної доби як процес закладення основ національного земельного та трудового й соціального законодавства. Стверджується, що реальний процес вироблення правових основ урегулювання соціально-економічних проблем новітньої української національної державності розпочався щойно після ІІІ Універсалу Української Центральної Ради (УЦР). Ним уперше оприлюднено соціальну програму УЦР, визначено орієнтири правової політики проголошеної Української держави, зокрема й у сфері правового вирішення земельного та трудового питань. Спроба законодавчого розв’язання останніх розглядається крізь призму ідеологічних підходів, демонстрованих, з одного боку, обома соціалістичними Українськими Народними Республіками, а з другого – несоціалістичною Українською гетьманською державою. Зокрема, земельне питання досліджується як перебіг законодавчого забезпечення розподілу та перерозподілу землі. З царини земельних відносин аналізуються базові земельні закони УЦР, Директорії та Гетьманату. В основі перших лежали соціалістичні принципи щодо ліквідації приватної власності на землю, її націоналізації тощо, а в другому – визначалися особливості набуття землі у власність різними соціальними категоріями. Автор робить висновок, що гетьманська влада через реалізацію цього закону по-ставила за мету вирішення суспільно-політичного завдання – створення середнього класу селян-власників, які мали стати її опорою. Наголошується на тому, що фактор праці як один із соціально-економічних чинників у процесі формування й еволюції правової політики українських національних урядів був контроверсійним, а сама “трудова” – політика малоефективною. Обґрунтовується думка, що законодавче регулювання трудових відносин, яке поєднувалося зі спробами вирішити правовими засобами численні соціальні проблеми, започаткувало ще й українське національне соціальне законодавство. Висловлюється переконання, що загальний стан законодавчого вирішення земельної проблеми й недооцінка гострих питань ефективного законодавчого врегулювання трудових відносин значною мірою позначилися на успіху/неуспіху українців у розбудові власної національної державності.
26
Goldin, Tatiana, Mykhaylo Bagmet, and Inna Horzhevska. "ГРОМАДСЬКА МОЛОДІЖНА ДУМКА ВІДНОСНО НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ В УМОВАХ ГІБРИДНОЇ ВІЙНИ." Public Administration and Regional Development, no. 7 (April 7, 2020): 57–88. http://dx.doi.org/10.34132/pard2020.07.03.
Full textAbstract:
У кожному регіоні України нагромаджено чимало яскравих прикладів щодо участі молоді у зміцненні обороноздатності України. Актуальність посилюється продовженням довготривалою анексією Російською Федерацією Криму та здійсненням кривавої агресії на території Донбасу в ході рішучій відсічі російським військовим та сепаратистам. Вагоме місце посідає безпосередня волонтерська і моральна підтримка все більше набираючим сили і міцність українським збройним силам.
У статті висвітлюються доробки як молодих представників Чорноморського національного університету імені Петра Могили, так і всього професорсько-викладацького та допоміжного складу щодо здійснення послідовних кроків у впровадженні європейських і євроатлантичних критеріїв і стандартів.
В основу змісту покладені наукові результати проведених моніторингів серед молоді, зокрема студентів університету, що засвідчують дії і помисли молоді, спрямовані на необхідне посилення національної безпекової політики України. Високопатріотичні дії молоді Миколаївщини, як і всієї України, переконують, що і в подальший період молоде покоління буде активно позитивно реагувати на нові виклики і загрози українській національній безпеці. Поява і подальше запровадження нових обороноспроможних стартапів й інноваційних технологічних заходів мають бути підтримані і реалізовані на різних рівнях державності. Сьогодні з метою зміцнення української системи національної безпеки державним очільникам, громадським діячам та й вченим варто не тільки покладатися на зовнішню допомогу, а й послідовно й ретельно реалізувати положення закону щодо національної безпеки України.
Гадаємо, що науковий аналіз розміщених в тексті фактів і свідчень та сформовані пропозиції й рекомендації, а також висновки викличуть зацікавленість як в українських, так і зарубіжних фахівців, що неодмінно позначиться на результативності вкрай актуального напрямку.
27
Zaria, Svitlana. "АУДІОВІЗУАЛЬНІ РЕКЛАМНІ ТВОРИ З НАЦІОНАЛЬНОЮ ТЕМАТИКОЮ ЯК КУЛЬТУРНИЙ ФЕНОМЕН СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ." ART-platFORM 1, no. 1 (May 14, 2020): 351. http://dx.doi.org/10.51209/platform.1.1.2020.351-365.
Full textAbstract:
У статті досліджуються особливості сучасного творчого виробництва таких телевізійних проектів, як аудіовізуальні рекламні твори, що характеризуються використанням українських національних мотивів і позиціонуються рекламними кампаніями як культурний феномен сучасної України. Метою дослідження є простежити сучасну тенденцію використання патріотичного історичного образу, національних традицій і минулого українського народу в україномовній рекламі як ефективного засобу масової комунікації у вітчизняному відеовиробництві, виявити специфіку української національно-культурної складової у рекламі та виділити характерні риси відеоряду аудіовізуальних рекламних творів, де лейтмотивом сюжету є український національний колорит. Сучасні українські торгові марки звертаються до теми національних традицій у культурі та мистецтві, використовуючи їх в аудіовізуальних творах.
Кожна країна має свій рекламний стиль, що зумовлено особливостями національної свідомості, історією національних традицій. Менталітет нації та умови, у яких вона побутує, – це основна ознака рекламних повідомлень тієї країни, в якій вони транслюються. Географічна особливість сприйняття та технічні можливості накладають свій стиль на будь-яку рекламну кампанію. Рекламні відеоролики, у яких відображено народні традиції й асоціативні історичні образи, є потужним чинником формування позитивного іміджу як українського виробника, так і українського суспільства у світі. Телевізійна реклама, безумовно, є потужним суспільним і культурним механізмом впливу на масову аудиторію. Як культурологічний феномен вона відіграє важливу роль для збереження національної культури та традицій, закріплення та відродження національної самосвідомості суспільства як в окремих своїх проявах, так і в цілісному розумінні цього питання. Ця розвідка базується на ретельному системному аналізі численних прикладів національної рекламної відеопродукції з погляду ефективності її впливу на вітчизняну аудиторію.
Ключові слова: реклама, рекламний відеоролик, аудіовізуальний рекламний твір, національна культура, національні традиції, патріотизм.
28
Горкуша, Оксана Василівна, and Людмила Олександрівна Филипович. "Концепт «Український світ» як когнітивний ідентифікатор життєвого простору сучасних українців (філософсько-релігієзнавчий аналіз)." Ukrainian Religious Studies, no. 93 (April 26, 2021): 13–31. http://dx.doi.org/10.32420/2021.93.2218.
Full textAbstract:
Анотація. У статті увагу зосереджено на тому, чи доречно дефініювати поняття «Український світ» з врахуванням дійсної ситуації та наявності в сучасній Україні різних конфесій, що можуть самовизначатись варіативно. Українські академічні релігієзнавці вже звертались до теми «Українського світу» та ситуативно застосовували цей термін в своїх попередніх розвідках. Але осмислюючи позначуване ним, науковці усвідомили, що сам термін «Український світ» потребує більш чіткого визначення. Адже трапляються випадки, коли самому терміну відмовляють в автономності, в наявності у нього дійсного змісту, вважаючи його дзеркальним відображенням «Русского міра». Так само є спроби спростувати дійсність предмету, цим терміном позначуваного. Також є актуальною і проблема усвідомлення «українського світу» релігійними суб’єктами поліконфесійної України, адже деякі з них визначаються в інших світоглядних парадигмах, з інтерпретації яких «Український світ» може й не сприйматись очевидністю. Тому автори ретельніше окреслюють обсяг та зміст поняття «Український світ» в релігійних вимірах. Стаття задовольняє пізнавальну потребу в системному релігієзнавчому аналізі, завдяки якому вдається з’ясувати, яким чином співвідносяться релігійні та конфесійні суб’єкти з культурно-бутійним локусом «Український світ». «Український світ» як поняття має власну сенсово-змістовну структуру, яка відповідає структурі того феномену, який ми цим поняттям позначаємо. Тож у обсяг поняття «Український світ» потрапляють ключові параметри українського ціннісно-смислового універсуму, український історіографічний дискурс, сформульовані українською мовою та висловлені українською культурою світоглядні системи координат, у яких визначається сучасний український громадянин та держава Україна. Різні церкви та релігійні інституції, присутні в сучасній Україні, мали б самовизначатись в координатах «Українського світу». Однак деякі церкви та релігійні інституції співвідносять себе швидше з іншими культурно-бутійними, історично-суспільними локусами. Відповідно таке самовизначення в інших координатах призводить до того, що ці церковні інституції оцінюють сучасні події та й саму державу Україна крізь оптику інших світоглядних вимірів та поводять себе як представники (агенти впливу всередині України) інших локацій. Найпроблематичнішою з таких виявляється історіографічно-ідеологічна локація «Русского міра». Адже ця імперська ідеологема намагається спростувати «Український світ» як адекватне поняття з повноцінним змістом та обґрунтовує сучасну загарбницьку війну Кремля проти України.
29
Гулик, Вікторія. "КОЗАЦЬКИЙ ТАНЕЦЬ У ТВОРАХ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ." Молодий вчений, no. 3 (91) (March 31, 2021): 42–44. http://dx.doi.org/10.32839/2304-5809/2021-3-91-9.
Full textAbstract:
У статті досліджено проблему походження та розвитку козацького танцю, розкривається художньо-творчий потенціал українського козацького танцю в мистецьких творах літератури. Проаналізовано відомості про танцювальну культуру українського народу описану в художніх джерелах як давньої, так і сучасної літератури. Показано чинники формування козацького танцю, а також роль і значення в цьому процесі Запорозької Січі. Стаття присвячена висвітленню традиційних елементів козацької видовищної хореографії та святково-розважальної культури у контексті історичної творчої спадщини української писемності. Досліджено роботу під назвою «Запорізька січ – колиска козацького танцю» Олександра Колоска. Вказано імена дослідників українського народного танцю. Надано огляд творів українських письменників та поетів. Описано характерні риси притаманні козацькому танцю. Висвітлено одні з найяскравіших згадок про танець козаків в українській літературі.
30
Єпур, Максим Вікторович, and Валентина Петрівна Самойловська. "ЕВОЛЮЦІЯ ПРАВОВОГО СТАНОВИЩА СЕЛЯН У ГЕТЬМАНЩИНІ." Історико-правовий часопис 17, no. 2 (March 30, 2022): 7–12. http://dx.doi.org/10.32782/2409-4544/2021-2/1.
Full textAbstract:
У статті встановлено напрями та основні етапи еволюції правового статусу селянства Гетьманщини. Показано, що українське селянство другої половини XVII – початку XVIII ст. представляло собою неоднорідний у правовому, соціальному та економічному відношенні стан. Визначено категорії селян, що існували протягом досліджуваного періоду, охарактеризовано правове становище кожної з категорій. Встановлені загальні риси процесів поглиблення майнової, соціальної, юридичної диференціації всередині кожної з категорій українського селянства, що тривали впродовж XVIII ст. Визначені передумови, причини та особливості перебігу вказаних процесів у межах кожної з категорій селянства гетьманщини. Вказано на роль російських впливів, зокрема кріпацтва, на процеси еволюції правового статусу селянства Гетьманщини. На основі аналізу гетьманських статей та інших нормативних актів узагальнено характер та напрями політичної, правової, соціальної та економічної політики українських гетьманів у сфері регулювання правового становища селянства. Охарактеризовано російське імперське законодавство другої половини XVIII ст., яке регулювало поширення кріпацтва на українських землях. Показана роль зовнішньополітичних чинників та їхній вплив на еволюцію правового статусу селянської верстви Гетьманщини. Доведено, що спільною рисою еволюції правового статусу для всіх категорій українських селян у другій половині XVII–XVIII ст. була втрата особистої свободи та посилення юридичної залежності від великих землевласників – представників полково-сотенної адміністрації. Визначено, що цей процес був пов’язаний із зростанням застарілого за формою феодального землеволодіння. Показано, що поступовий наступ на права селян наприкінці XVIII ст. завершився остаточним впровадженням кріпацтва на українських землях. Водночас підкреслено, що українське селянство не було пасивним об’єктом соціального й економічного гноблення та відповідних юридичних заходів: друга половина XVII – початок XVIII ст. відзначені численними протестами та прикладами спротиву, у тому числі збройного, тиску з боку як російської, так і української адміністрації.
31
Perepelytsia, Hryhorii. "Особливе партнерство України і Канади в безпековій та оборонній сферах." Історико-політичні проблеми сучасного світу, no. 41 (June 26, 2020): 58–72. http://dx.doi.org/10.31861/mhpi2020.41.58-72.
Full textAbstract:
Характерною рисою української зовнішньої політики в період її становлення було започаткування партнерських відносин України з багатьма країнами. Канада стала першою країною з якою були встановлені відносини «особливого» партнерства. В чому полягає ця «особливість» на відміну від поняття «відмінність»? Очевидно, що ця особливість обумовлюється багатьма подібними трендами в історії розвитку України та Канади, на відміну від відносин з іншими країнами. Особливість українсько-канадських відносин також полягає в тому, що у розвитку їх велику роль відіграє українська діаспора в Канаді. Дослідження цих особливих українсько-канадських відносин показує, що не зважаючи на зміну урядів і глобальних трансформацій міжнародного середовища, саме Канада була і залишається найбільш надійним і послідовним партнером України в підтримці її державного суверенітету, територіальної цілісності, безпеки, демократії, економічного розвитку і процвітання. Канада для України є певним взірцем соціальної держави, яка проводить виважену миролюбну зовнішню політику, спрямовану на зміцнення як національної так і міжнародної безпеки. У статті висвітлені основні аспекти імплементації особливого партнерства України і Канади в безпековій та оборонній сфері, проаналізована ґрунтовна договірно-правова база, на якій розвиваються україно-канадські відносини в цій царині. Особлива увага приділена в цій статті питанням, які залишились поза увагою багатьох публікацій на тему україно-канадських відносин. Це проблематика спільних дій України і Канади в сфері міжнародної безпеки та допомога Канади в зміцненні національної безпеки і оборони України в умовах російсько-української війни.
32
ЄЩЕНКО, Тетяна Анатоліївна. "КОЛЕКТИВНИЙ АДРЕСАНТ ПОЕТИЧНОГО ТЕКСТУ: КОМУНІКАТИВНО-ПРАГМАТИЧНИЙ АСПЕКТ." Мова, no. 35 (July 29, 2021): 85–91. http://dx.doi.org/10.18524/2307-4558.2021.35.237790.
Full textAbstract:
Мета статті – опис лінгвоперсонологійних виявів колективного адресанта української поезії кінця ХХ століття як літературно-мовного феномена, окреслення динаміки зрушень та стильові тенденції іміджу митців постколоніального українського дискурсу. Джерельною базою розвідки слугують поетичні словесні цілі, з яких у спосіб точної і повної інвентаризації здійснено вибірку одиниць (метафор, епітетів, перифраз, оксюморонів тощо), що маніфестують текстову категорію «колективний адресант». Об̓єктом вивчення є український поетичний дискурс постколоніальної епохи та його складники (колективний адресант↔текст↔адресат), а предметом – художні образи української поезії 1990-х років як виразники колективного адресанта «дев̓ятдесятників». Джерельною базою обрано віршовані твори сучасних українських поетів В. Виноградова, Р. Скиби, І. Павлюка, Л. Мельник, М. Кіяновської, Н. Нежданої, А. Дністрового, В. Балдинюк, С. Жадана, О. Галети, В. Махно, Д. Кубая, Н. Дички, О. Яковини, Н. Федорака, П. Михайлюк, П. Вольвача, А. Бондаря, І. Бондаря-Терещенка, О. Сливинського та ін., що уміщені в літературних часописах, журналах, газетах («Березіль», «Кальміус», «Сучасність», «Курʾєр Кривбасу», «Літературна Україна», «Тернопіль вечірній», «Дніпро», «Світо-вид», «Дзвін», «Дніпро», «Слово просвіти» «Слово і час», «Західний курʾєр», «Світ молоді», «Київ», «Українська культура», «Дивослово» та ін.), антологіях поезій («Іменник» (1997), «Девʾятдесятники» (1998), «Антологія нової української поезії» (1998), «Дивовид» (1997), «Антологія нової української поезії» (1998), «Боян-97», «Пастухи квітів» (1999), «Цех поетів» (1999) та ін.). Результатом наукового пошуку стало опрацювання концепції антропоцентричної природи поетичного тексту, в якому адресант і адресат складають інтерактивний комунікативний ланцюг, а художньо-поетична комунікація в аспекті дискурсивного підходу розглядається як процес, у якому предмет вербальної взаємодії між її учасниками закодований у віршованій формі. Подано також характеристику стильових мовних ознак іміджу митців. Висновком є те, що кожна культурно-історична епоха витворює мікрообраз часу, виробляє власний спосіб художньо-образного осмислення і бачення світу. Українські поети покоління «1990» – це знакова спільнота письменників, що народилася орієнтовно в один час і має спільний життєвий досвід, і як наслідок – ідентичність способів рефлексії, спорідненість емоцій, проблем, зацікавлень. Ці автори характеризуються спільним досвідом так званого поколіннєвого переживання, що визначило їх подальше духовне зростання й формування свідомості. Молодіжна поетична група «1990» у своїх поетичних збірках нарешті позбулася комплексу меншовартості колоніальної нації, сформувала унікальну манеру письма, виступила проти так званого методу «соціалістичного реалізму» у літературі, зафіксувала протест проти офіціозу й ідеологічної заангажованості у художній словесності, утвердила гендерну рівність у поезії. Визначаємо лінгвоперсонологійні вияви колективного адресанта української поезії кінця ХХ століття: сарказм, депресивний синдром, почасти мода на деконструкцію, колажність техніки, кліповість, фрагментарність бачення світу, стилістична какафонія, змішування жанрів, гіперболізм та цитатність мислення, антипоетичність, антиестетичність, іронічна позиція щодо усталених зворотів, синтез сучасного європейського світогляду з притаманними тільки українському менталітету способу сприйняття міфів, образів та метафор, гра з етноміфологемами українського віршування, етнототожніми елементами етнокультури, мовно-естетичний радикалізм, пародійність, гротескність, стилістчні варіації, семантично-деструктивні експерименти з усталеними поетизмами, фразеологізмами, відомими у національній і світовій культурі текстами, прецедентними іменами, деконструктивістська гра з узуально-«стертими» метафоричними образами з метою подолання тиражованості, автоматизму їх сприймання, знижена мова як масово-естетична реакція на нормотворчість, стандартність мови та пуризм, зорієнтованість на маси, тобто «середню» людину, без переваг та духовної вишколеності, кітчева естетика письма, уведення у поезію кліше мас-медіа-простору, ідеологізованих висловів тоталітарного режиму, які творчо модифікуються авторами шляхом іронізування та заперечення, нівелювання канонізованого сентиментального ставлення до історичних та релігійних істот, будь-яких авторитетів, розширення мовно-естетичних горизонтів поетичного слова (сленг, суржик, діалектизми), відчуження від соціальних інститутів, політики, панівних ідеалів та ідеологій, семантико-стилістичні мотиви самотності, порожнечі та спустошення.
33
Tsisar, Oleksandr, and Petro Kralyuk. "Трактат Інокентія Гізеля “Мир з богом людині” як пам’ятка релігійно-етичної думки України." Multiversum. Philosophical almanac 1, no. 1 (March 31, 2020): 176–90. http://dx.doi.org/10.35423/2078-8142.2020.1.13.
Full textAbstract:
У статті розглядається трактат «Мир з Богом людині», автором якого вважають Інокентія Ґізеля. Цей твір, який вийшов друком у 1669 р., є відомою українською літературною пам’яткою середини XVII ст. Певним свідченням актуальності дослідження твору «Мир з Богом людині» є його перевидання в 2012 р. у перекладі українською мовою в зібранні творів Інокентія Ґізеля. Різні аспекти цього твору розглядали як українські, так і зарубіжні дослідники. «Мир з Богом людині» – перший значний твір з морального богослов’я у Православній Церкві України. Написаний церковнослов’янською мовою, він був зорієнтований на православне духовенство України, а також Московії, Білої Русі й навіть, можливо, інших країн, де в богослужінні використовувалася церковнослов’янська мова. При написанні трактату «Мир з Богом людині» використовувалися західні, переважно католицькі, джерела, що було притаманним книжникам кола київського митрополита Петра Могили. Особливо відзначимо, що в творі маємо постійне звернення до українських реалій. Використовуючи їх, можемо реконструювати картину українського соціуму середини XVII ст. Варто відзначити, що Києво-Печерська лавра, у друкарні якої і вийшов друком трактат, була на той час одним з найбільших видавничих осередків України, а друковані в ній видання розходилися не лише в Україні, а й серед православного населення усієї Східної Європи й Балкан. Автор доходить висновку, що трактат «Мир з Богом людині» значно вплинув на розвиток моральних уявлень в Україні. Навіть сьогодні цей твір становить інтерес для українських православних теологів.
34
Денькович, Василь Степанович. "МИСТЕЦЬКО-ДУХОВНИЙ ПОТЕНЦІАЛ КУЛЬТУРИ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ." Питання культурології, no. 37 (May 28, 2021): 53–60. http://dx.doi.org/10.31866/2410-1311.37.2021.235997.
Full textAbstract:
Мета статті — висвітлити специфіку розвитку культури української діаспори, означити її мистецько-духовний потенціал та окреслити роль у збереженні сутнісних етнічних констант. Методологія дослідження передбачає застосування аналітичного підходу для виокремлення основних стратегій розвитку культури діаспори. Порівняльний метод використовується задля висвітлення специфіки взаємодії між культурою України та діаспори. Метод зіставлення залучено для наголошення на результативності розвитку культури діаспори для сьогодення. Наукова новизна. В статті окреслено значення української діаспори як транслятора та продовжувача культурних традицій України. Визначено її мистецько-духовний потенціал, який полягає у збереженні сутнісних етнічних чинників та впливі на сучасну культурно-мистецьку практику України. Висновки. Культурні зміни зумовлені процесами взаємодії різних культур (як в межах однієї країни, так і між окремими державами). Унаслідок збільшення інтеграційних процесів важливу роль відіграє проблема збереження цінностей кожної культури. Доведено, що у культурі української діаспори відбулося своєрідне консервування основних константних характеристик, притаманних українській культурі. Напрями її розвитку насамперед були пов’язані зі збереженням етнічної ідентичності. Автори використовували фольклорний матеріал, тематику та інструментарій, що притаманні українській етнічній культурі. Водночас відсутність ідеологічних перепон сприяла формуванню вільного простору для творчості, внаслідок чого діаспора почала розвиватися більш прогресивно, виступаючи орієнтиром для української культури сьогодення. Отже, культурна спадщина представників діаспори може належати як українській культурі, так і світовій.
35
Колоїз, Жанна. "Відонімні деривати в термінології гірничої справи." Філологічні студії: Науковий вісник Криворізького державного педагогічного університету 19 (May 23, 2019): 27–53. http://dx.doi.org/10.31812/filstd.v19i0.2321.
Full textAbstract:
У статті досліджено апелятивні відонімні деривати, що функціонують у термінологічному корпусі гірничої справи, з’ясовано їх дериваційно-генетичні зв’язки. На прикладі найменувань гірських порід та мінералів простежено способи словотворення, виявлено найпродуктивніші форманти, проілюстровано ті чи ті фономорфологічні процеси, які супроводжують процес словотворення (чергування, усічення, інтерфіксація). Розглянуто особливості адаптації та кодифікації відонімних найменувань на українському ґрунті, їхню варіантність, зроблено спробу пояснити причини її появи. Акцентовано на непослідовності й суперечливості у продукуванні й написанні апелятивних відонімних дериватів, що подекуди відбувається усупереч із чинними нормами (орфоепічними, орфографічними, словотвірними і т. ін.) української мови. Виокремлено передусім варіантність, зумовлену написанням: латинських літер g і h українською мовою; відонімних дериватів, спродукованих на основі власних назв, що ілюструють подвоєння; онімного дериватора й апелятивного деривата, пов’язаного із так званим правилом “дев’ятки”; іншомовних букв і буквосполучень, використовуваних для позначення невластивих українській мові звуків тощо.
36
Цуркан, Марія Валентинівна, Марія Михайлівна Греб, and Анна Володимирівна Ільків. "ВИКОРИСТАННЯ ЗАСОБІВ ІКТ У ПРОЦЕСІ НАВЧАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ІНОЗЕМНИХ СТУДЕНТІВ-МЕДИКІВ." Information Technologies and Learning Tools 83, no. 3 (June 25, 2021): 288–300. http://dx.doi.org/10.33407/itlt.v83i3.3517.
Full textAbstract:
У статті репрезентовано досвід використання інформаційно-комунікаційних технологій у ході вивчення української мови як іноземної студентами-медиками з метою їх соціоадаптації та формування у них комунікативно-професійної компетентності. Автори наголошують, що одним з ефективних засобів навчання української мови як іноземної є мультимедійні презентації, створені в програмі PowerPoint, які забезпечують реалізацію принципу візуалізації та полегшують засвоєння лексико-фразового матеріалу. Також у дослідженні описано організацію дистанційного навчання у Вищому державному навчальному закладі України «Буковинський державний медичний університет», а саме: створення та функціонування сервера дистанційного навчання та електронного журналу успішності на безкоштовній електронній навчальній платформі Moodle, що сприяє аудиторному і позааудиторному вивченню як спеціальних медичних дисциплін, так і предметів суспільно-гуманітарного циклу, до яких належить українська мова як іноземна. Визначено, що ефективною технологією вивчення української мови як іноземної є створення ментальних карт за допомогою таких Інтернет-сервісів, як-от: Cliffy; Mindomo; Spinscape; MAPMYself; MindMeister; Bubbl.us; SpiderScribe. Здійснено критичний аналіз українських сайтів дистанційного навчання української мови іноземців, зокрема http://www.speakukraine.net; http://www. ukrainianlessons.com та ін. Виокремлено мобільні додатки, створені в Україні та діаспорі, що найбільш адаптовані для вивчення української мови як іноземної. Закцентовано увагу на тому, що використання інформаційно-комунікаційних технологій у процесі засвоєння мови сприяє організації самостійної пошукової роботи студентів-іноземних громадян. Зазначено, що подальші пошуки можуть бути спрямовані на вдосконалення професійно-комунікативної компетентності іноземних студентів-медиків шляхом запровадження нових ІКТ, зокрема хмарних освітніх технологій, розроблення концепцій електронних інтерактивних підручників з української мови як іноземної.
37
Козинець, О. Г., and М. Г. Жернова. "НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНІ ПОГЛЯДИ І. ФРАНКА ТА Л. УКРАЇНКИ." Знання європейського права, no. 1 (April 27, 2021): 12–16. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i1.162.
Full textAbstract:
У статті проаналізовано погляди Івана Франка та Лесі Українки та їх вагомий внесок у формування незалежної демократичної Української держави. Так, у статті автори розглянули специфіку національно-демократичних, політико-правових поглядів видатних українських діячів та їх вплив на розвиток української державності. Адже у сучасних умовах розвитку Української держави вивчення та переосмислення політико-правової спадщини українських мислителів має важливе значення. Актуальними є оригінальні погляди двох яскравих представників
ХІХ - поч. ХХ ст. - І. Франка та Л. Українки. Вони були виразниками української ідеї на зламі століть, мали власні політико-правові погляди і кожен із них плекав надію на розбудову сильної та єдиної держави України.
І. Франко пояснював процес виникнення держави з позицій матеріалізму. Він стверджував, що матеріальне є первинним. Був прихильником ідеї про те, що політичні інститути, політика і право випливають із економічних відносин, які панують у суспільстві.
Право і закон, на його погляд, можна було ототожнити з ідеями гуманності і справедливості. Також він підіймав національно-державницьку тему. Наприклад, значну увагу приділяв вирішенню українського питання та розвитку національної мови, оскільки у ті часи це питання було дуже гостро поставлено і була необхідна постійна, кропітка боротьба за можливість розвивати українську мову.
Леся Українка сформувала особисті політичні погляди, які ґрунтувалися на принципах та поглядах соціал-демократів. Була прибічницею теорії насильства щодо походження держави, тому що її думка ґрунтувалася на тому, що держава створюється з завоюванням одного народу іншим.
Так, держава виступає певним продовженням того ж насильства, оскільки політична влада перебуває в руках панівного класу, який має найбільше можливостей серед інших.
Леся Українка та Іван Франко виступали за об'єднання України, за просування української національної ідеї та покращення рівня життя українського народу. Їх діяльність також була спрямована на підтримку української мови та можливість донести її до всіх українців. Вони були прихильниками демократії, вели активну політичну боротьбу, щоб дати можливість українському народу бути вільним на рідній землі.
38
ШАРАНОВА, Ю. В., О. В. ЦЕПКАЛО, and О. О. КІБЕЦЬ. "ЛЕКСИКО-СЕМАНТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ АНГЛОМОВНИХ ТЕРМІНІВ ФАХОВОЇ МОВИ ПСИХОЛОГІЇ (ПЕРЕКЛАДАЦЬКИЙ АСПЕКТ)." АКАДЕМІЧНІ СТУДІЇ. СЕРІЯ «ГУМАНІТАРНІ НАУКИ», no. 3 (February 16, 2022): 232–38. http://dx.doi.org/10.52726/as.humanities/2021.3.34.
Full textAbstract:
У статті висвітлено результати дослідження лексико-семантичних особливостей психологічних термінів у перекладацькому аспекті на матеріалі англомовних текстів науково-популярної психології та їх відповідних перекладів українською. Наголошено, що на процес перекладу психологічних фахових текстів певною мірою впливає розгляд психології як гуманітарної науки. Тому необхідно звертати увагу на смисловий аналіз вихідного тексту, а також не лише на лінгвістичні чинники, а й екстралінгвістичні контексти вживання термінів. Схарактеризовано виокремлені тематичні групи англомовних психологічних термінів («Загальнонаукові терміни», «Психічні процеси», «Поведінкові моделі», «Емоції та почуття», «Стосунки», «Психічні хвороби та розлади», «Симптоми», «Анатомія»). У межах кожної тематичної групи окреслено результати перекладацького аналізу шляхів відтворення англомовних психологічних термінів українською мовою. Встановлено, що в перекладі українською англомовних термінів із текстів різних жанрів фахової мови психології простежується тенденція до вибору словникового відповідника або варіантного відповідника, а також застосування калькування. Зазначено, що варіантний відповідник становить більшість аналізованих випадків через неоднозначність певних термінологічних одиниць, морфологічних або синтаксичних форм, нехарактерних для української терміносистеми аналізованої галузі. Вибір калькування для великої кількості англомовних психологічних термінів пояснюється міжрегіональним характером фахової мови загалом, а також значною кількістю запозичених слів як в англійській, так і в українській терміносистемі. З’ясовано, що прийоми конкретизації, генералізації та додавання застосовуються здебільшого до безеквівалентної лексики або для вдалої адаптації терміну в українському термінологічному контексті.
39
Гапон, Леся. "ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ ЯРОСЛАВА-БОГДАНА РУДНИЦЬКОГО В КАНАДІ ЯК ФЕНОМЕН ДОБИ ІДЕОЛОГІЧНОГО ПРОТИСТОЯННЯ." Актуальні питання іноземної філології, no. 12 (June 22, 2021): 52–58. http://dx.doi.org/10.32782/2410-0927-2020-12-9.
Full textAbstract:
У статті проаналізовано праці Я. Рудницького канадського періоду (1949–1995 рр.) – доби ідеологічного протистояння радянської та західної систем – з метою виявлення впливу наукової позиції вченого діаспори на розвиток окремих галузей сучасної української лінгвістики. Стисло схарактеризовано наукову діяльність Я. Рудницького в Канаді, висвітлено погляди мовознавця на роль славістів діаспори в період тоталітарного тиску на україністику в СРСР. Продемонстровано вагому роль ученого в боротьбі за збереження правописних норм харківського правопису як у середовищі емігрантів, так і в материковій Україні. Наведено факти особистої участі Я. Рудницького в наукових дискусіях та громадсько-політичних акціях стосовно необхідності повернення в українську абетку літери “ґ”, відновлення окремих відмінкових форм та транслітерації іншомовних запозичень. Доведено стійку позицію Я. Рудницького щодо підтримки української наукової термінолексики, утвореної на базі питомих слів за українськими дериваційними моделями. Значну увагу приділено соціолінгвістичному напряму канадських мовознавчих студій автора стосовно умов розвитку української мови в УРСР. Окреслено ключові аспекти концепції “лінґвіциду”(мововбивства), автором якої є Я. Рудницький, висвітлено основні “лінґвіцидні” фактори, наголошено на важливості використання вченим можливостей демократичної системи Заходу в процесі виборювання права української мови на самостійний розвиток і державний захист. У дослідженні використано біографічний метод, метод аналізу лінгвістичної літератури, зіставний та актуалізаційний методи. Погляди автора подані в порівнянні із висновками сучасних українських дослідників. Опис лінгвістичних процесів стосовно особливостей становлення і розвитку української соціолінгвістики, наукової термінології та правописних норм відтворено з урахуванням впливу на них історичних та соціокультурних чинників доби ідеологічного протистояння радянської та західної систем із проєкцією на сьогодення.
40
Плазова, Тетяна Іванівна, and Олександр Васильович Тимощук. "УЧАСТЬ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ПЕРСОНАЛУ В ДІЯЛЬНОСТІ МИРОТВОРЧИХ МІСІЙ МІЖНАРОДНИХ СИЛ ООН." Військово-науковий вісник, no. 36 (November 16, 2021): 100–110. http://dx.doi.org/10.33577/2313-5603.36.2021.100-110.
Full textAbstract:
З проголошенням незалежності України одним із пріоритетних напрямів зовнішньої політики нашої держави є участь у заходах міжнародної спільноти щодо підтримання миру та безпеки в світі, відвернення та врегулювання міжнародних конфліктів. Враховуючи, що на сучасному етапі безпека будь-якої з держав значною мірою залежить не лише від надійності її кордонів, але й від загального військово-політичного клімату, керівництво нашої країни спрямовує свою миротворчу діяльність на співпрацю з Радою Безпеки ООН, при цьому дотримуючись загальновизнаних принципів та норм міжнародного права.
У даній статті досліджується та аналізується співпраця українського національного персоналу в миротворчих місіях Міжнародних сил сприяння безпеці. Особлива увага у викладеному матеріалі приділяється законодавчій базі, що регламентує миротворчу діяльність України під егідою ООН та в рамках співпраці з НАТО. Виділено й основні завдання, які покладались на український національний персонал у міжнародних місіях.
Починаючи з липня 1992 року, вже в статусі незалежної держави Україна почала брати участь у миротворчих операціях під егідою міжнародних організацій. Такі дії нашої держави підтверджують прагнення активного підтримання всіх колективних заходів ООН щодо збереження миру та стабільності як у Європі, так і в світі загалом.
Участь України у міжнародних миротворчих операціях ООН та НАТО дає вагомі позитивні результати, а якісне і бездоганне виконання завдань з боку українських миротворців, відповідальність, мужність та високий професіоналізм сформували українським миротворцям заслужено високий авторитет.
Поряд з тим участь українських підрозділів в міжнародних місіях та операціях сприяють зміцненню іміджу нашої Держави, створенню сприятливого клімату для налагодження та активізації двостороннього співробітництва з окремими державами. Також українські військовослужбовці мають змогу отримувати унікальний професійний досвід, знайомитись з сучасними вимогами в коригуванні пріоритетів розвитку Збройних Сил та модернізацією озброєнь і військової техніки. Разом з тим мають нагоду вносити зміни та коригувати навчальний процес підготовки миротворчого персоналу, зокрема з використанням можливостей військово-технічного співробітництва зі збройними силами інших держав.
Висока оцінка з боку наших міжнародних партнерів стала основним підґрунтям для постійного запрошення України до участі у новостворюваних та вже існуючих миротворчих місіях, розширення географії залучення Збройних Сил України до миротворчої діяльності в усьому світі.
41
Kononets, Alexey. "ВИКЛИКИ СЬОГОДЕННЯ НА РИНКУ ОЦІНКИ ВАРТОСТІ КОМПАНІЙ В УКРАЇНІ." PROBLEMS AND PROSPECTS OF ECONOMIC AND MANAGEMENT, no. 2 (18) (2019): 271–77. http://dx.doi.org/10.25140/2411-5215-2019-2(18)-271-277.
Full textAbstract:
У статті розглянуто ключові питання, що стоять перед компаніями та інвесторами на ринку оцінки вартості компаній в Україні, що сприятимуть всебічній, повній та об’єктивній оцінці. У статті проаналізовано моделі та підходи до оцінки вартості компаній як у міжнародній, так і у вітчизняній практиці. Наступним кроком є визначення основних параметрів, які відрізняють український ринок оцінки вартості компаній від західного. По-перше, це форма власності; по-друге, це непрозорі схеми роботи підприємств; по-третє, це незадовільний рівень розвитку фондового ринку; по-четверте, це високі відсоткові ставки за кредитами для підприємств. Однак проведення якісної оцінки вартості компаній є цілком можливим за умов застосування моделей, які враховують зазначені особливості української економіки та фінансового ринку. І наші подальші дослідження спрямовані саме на визначення та закріплення відповідної методології у практичних моделях оцінки українських підприємств.
42
КАРІКОВА, Наталія. "НАУКОВІ СУПЕРЕЧКИ МОВОЗНАВЦІВ 20-Х РОКІВ МИНУЛОГО СТОЛІТТЯ ЩОДО СПОСОБІВ ПОПОВНЕННЯ ЛЕКСИЧНОГО ФОНДУ ТОГОЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ." Проблеми гуманітарних наук Серія Філологія, no. 48 (March 10, 2022): 53–60. http://dx.doi.org/10.24919/2522-4565.2021.48.7.
Full textAbstract:
У статті йдеться про складний період розвитку української літературної мови, який припав на період так званої дерусифікації (20-ті – поч. 30-х рр. минулого століття). Наукові суперечки, що точилися тоді навколо питань унормування літературної мови, заторкнули й болюче питання про способи поповнення української лексики. Такі науковці, як Ю. Шевельов і П. Векслер виокремили в українському мовознавстві дві течії, або дві групи пуристів («крайні» та «помірковані»), які демонстрували різні підходи до багатьох дражливих нормативних питань, одним із яких було питання про шляхи збагачення української терміносистеми. Так, крайні пуристи заперечували потребу запозичувати іншомовні слова, пропонуючи замість них уживати свої, українські, а якщо таких відповідників не було, то створювати або, як тоді писали, «кувати» нові слова на позначення абстрактних понять та явищ. Натомість помірковані пуристи були протилежної думки й пропонували не обмежувати використання чужомовних слів, адже це сприятиме поповненню української термінологічної системи. Показово, що сьогодні ми намагаємося повернути в науковий обіг українські слова, вилучені в період лінгвоциду (від поч. 1930-х років) з тогочасних термінологічних словників, й надаємо перевагу питомим лексемам, як-от: первень замість елемент, підсоння замість клімат, світлина замість фотокартка, бігун замість полюс, мапа замість карта, рівновартник замість еквівалент та багато інших. Аналіз тогочасних лексикографічних джерел допоміг унаочнити ці мовознавчі дискусії й довести, що поміж нормалізаторами 20-х років не було згоди й щодо вживання таких лексем, які можна використовувати не тільки в мові науки й техніки (за приклад ми взяли декілька мовних одиниць, кодифікованих у двомовних перекладних словниках, видаваних під ту пору у великій кількості).
43
Zborets, S. V., and H. O. Lebedeva. "Особливості етнополітичного розвитку населення підросійської України на межі ХІХ - ХХ ст." Grani 18, no. 9 (July 21, 2015): 91–95. http://dx.doi.org/10.15421/1715182.
Full textAbstract:
У даній статті визначено особливості етнополітичного розвитку населення підросійської України. З’ясовано, що наприкінці ХІХ ст. український народ за своїм кількісним складом був одним з найчисельніших серед народів Європи. Особливо швидкими були темпи приросту протягом ХІХ ст. на тих українських землях, які перебували у складі Російської імперії. За матеріалами Першого загального перепису населення Російської імперії 1897 р., а також за іншими даними, у світі проживало близько 26,4 млн. українців. З того числа в Росії налічувалося 22 380,6 тис. осіб (84,46%), АвстроУгорщині —3 814,9 тис. осіб. (14,40%). Близько 215 тис. осіб (менше 1%) проживало поза межами обох імперій. В роботі простежено динаміку чисельності та розміщення як власне етнічних українців, так і населення України загалом. Охарактеризовано населення України з його значними відмінностями, зумовленими, насамперед, політичними й економічними факторами, пов’язаними з поширенням масової етносоціальної самосвідомості, пожвавленням і поширенням національного руху, створенням нової української культури, розвитком усіх галузей життя. Як за територією, так і за чисельністю серед населення національних меншин Російської імперії саме українці були провідною нацією. Серед основних складових, притаманних кожній нації, в українців чітко вираженими були літературна мова, багатовікові традиції, наявність власної інтелігенції.
44
R., Drozd. "THE PROBLEM OF BURIAL ORGANIZATION AND HONORING THE MEMORY OF UNR SOLDIERS IN POLAND IN 1989–2005." South Archive (Historical Sciences), no. 34 (October 7, 2021): 16–21. http://dx.doi.org/10.32999/ksu2786-5118/2021-34-3.
Full textAbstract:
After 1989, the change of the political system in Poland from a totalitarian to a democratic one allowed the Ukrainian national minority in Poland to develop its own national life. In addition to cultural and political activities, people became interested in their own history, and the process of reviving their own historical memory began. One of its elements was the problem of honoring the memory of people important to the Ukrainian nation who were buried in what is now Poland. Among the burials were the graves of UPR soldiers who found themselves in Poland and died as a result of the Polish-Bolshevik war of 1920. Under the Polish People’s Republic, their graves were both intentionally and unintentionally abandoned, and the then authorities did not agree to restore them. Such an opportunity arose only after 1989, but even here the Ukrainian community met with resistance from some representatives of central and local authorities. However, several cemeteries and buildings dedicated to UPR soldiers, Poland’s allies in the war with Bolshevik Russia, were tidied up and renovated.Key words: Poland, Ukraine, UPR, Ukrainian military cemeteries, commemoration. Після 1989 р. зміна політичної системи в Польщі з тоталітарної на демократичну дозволила українській національній меншині в Польщі розвивати власне національне життя. Крім культурної та політичної діяльності, люди зацікавилися власною історією, розпочався процес відродження власної історичної пам’яті. Одним з її елементів була проблема вшанування пам’яті людей, важливих для української нації, котрі були поховані на території нинішньої Польщі. Серед поховань були могили воїнів УНР, котрі опинилися у Польщі в результаті польсько-більшовицької війни 1920 року та померли у Польській Народній Республіці. Згодом їхні могили були як навмисно, так і ненавмисно занедбані, а тодішня влада не погодилася на їх відновлення. Така можливість виникла лише після 1989 року, але і тут українська громада зустріла опір з боку деяких представників центральної та місцевої влади. Тим не менше, кілька кладовищ та будівель, присвячених воїнам УНР, союзникам Польщі у війні з більшовицькою Росією, були впорядковані та оновлені.Ключові слова: Польща, Україна, УНР, українські військові кладовища, вшанування пам’яті.
45
Ніколишин, С. І. "Українські спільноти у Китаї: так далеко, так близько." Україна - Китай, no. 1 (7), спец. вип. (2017): 146–47.
Find full text
46
Ніколишин, С. І. "Українські спільноти у Китаї: так далеко, так близько." Україна - Китай, no. 1 (7), спец. вип. (2017): 146–47.
Find full text
47
Telvak, Vitalii, and Iryna Lozynska. "Ukrainian Historical Institutions in Interwar Poland: the Attempt to Generalise." Scientific Papers of the Vinnytsia Mykhailo Kotsiubynskyi State Pedagogical University. Series: History, no. 36 (June 2021): 104–11. http://dx.doi.org/10.31652/2411-2143-2021-36-104-111.
Full textAbstract:
Мета статті. На основі аналізу різнопланової історіографічної літератури узагальнено інституційну структуру української історичної науки у міжвоєнній Польщі. Методологія дослідження ґрунтується на використанні міждисциплінарного підходу. Виходячи з принципів об’єктивності та історизму, дослідницький акцент зроблено на структурно-функціональному системному аналізі історіографічних фактів і порівняльно-історичному методі. У статті використано евристичні можливості методів періодизації, класифікації і типологізації. Наукова новизна статті полягає у спробі узагальнення інституційної структури української гуманітаристики в Другій Речі Посполитій. Висновки. Українські інтелектуали в Другій Речі Посполитій, подекуди за сприяння представників польської влади, але частіше наперекір її антиукраїнській політиці, загалом добре адаптувалися до наявних у країні суспільно-політичних реалій. Відповідаючи на численні виклики, вони успішно трансформували набутий у попередній період інституційний досвід української гуманітаристики та, попри значні фінансові труднощі, ініціювали створення нових науково-дослідних інституцій, чиї співробітники опрацьовували найбільш перспективні тоді українознавчі проблеми. Специфікою української гуманітаристики в Другій Речі Посполитій був її інституційний поділ між Львовом та Варшавою. І тут, попри насиченість міжособистісних взаємин між галицькими вченими та їхніми наддніпрянськими колегами-емігрантами у польській столиці, так і не вдалося налагодити повноцінної інституційної співпраці. Це призвело до дублювання організаційних структур, котрі нерідко займалися подібною проблематикою. Така ситуація, котра вочевидь не відповідала скромним матеріальним і людським ресурсам тогочасної української науки, мала наслідком неузгодженість наукових проєктів, а іноді – й особистісну конфліктність. Утім, саме наявні у Другій Речі Посполитій українські історичні інституції були перенесені у повоєнному часі емігрантами до країн вільного світу, що дозволило вітчизняній гуманітаристиці перетривати часи комуністичного експерименту на Батьківщині та зберегти інституційну пам‘ять.
48
Зубко, Ольга. "ПРОБЛЕМА ЗАЙНЯТОСТІ ТА СОЦІАЛЬНО-ПРОФЕСІЙНІ АДАПТАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ ВИХІДЦІВ НА ТЕРЕНАХ МІЖВОЄННОЇ ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ. ВИРОБНИЧА (ТРУДОВА) ПОВСЯКДЕННІСТЬ: МІЖ ЗВИЧНИМ І ВИМУШЕНИМ (1918–1939)." Litopys Volyni, no. 25 (December 10, 2021): 86–92. http://dx.doi.org/10.32782/2305-9389/2021.25.14.
Full textAbstract:
Українська політична еміграція міжвоєнної доби була зумовлена як Першою світовою війною, так і поразкою Української революції. За межами своєї державної території опинилися уряди УНР і ЗУНР, які різними методами продовжували боротьбу за повернення в Україну. Окрім того, в еміграцію потрапила значна кількість військових, мобілізованих до армій Денікіна і Врангеля, та тих, хто внаслідок Першої світової війни потрапив у полон. Емігрантами ставали і цивільні біженці, які втікали від воєнного лихоліття та більшовицького терору. Такими ж були й трудові емігранти з Галичини. Точної цифри великого «витікання» людей з України до ЧСР не встановлено. Приблизна кількість українських вихідців у цій країні коливається в межах 20 тис осіб. Процес еміграції кардинально змінив соціальний статус українського вихідця, бо колишні його соціальні ролі і чітке місце у соціальній ієрархії групи не бралися до уваги «новим» чехословацьким життям та «новим» чехословацьким суспільством, до того ж ущент нівелювалися попередні соціальні контакти та відносини. Соціальна адаптація – це процес пристосування індивіда до умов соціального середовища; вибудовування ним адекватного відношення із соціальними об’єктами; його інтегрування у соціальні групи, що передбачає прийняття ним норм і цінностей нового соціального середовища. Для соціальної адаптації вагомим є узгодженість оцінок і домагань індивіда із цінностями та цілями оточуючого його соціуму. Соціальна адаптація має такі (умовні) рівні: макрорівень (у межах загального соціуму); мезорівень (трудова або виробнича соціальна адаптація); мікрорівень (внутрішня соціальна адаптація). Для українських політичних вихідців у міжвоєнній ЧСР адаптаційні питання виявилися болючими через те, що всі вони (професура, кадрові офіцери, держслужбовці, політики, а ще й «новопідготовлене» виключно для України студентство – колишні вояки армії УНР та самопроголошені отамани) були спільнотою здебільшого із середньою або вищою освітою. А отже, психологічно були більш уразливими індивідами, яким важче було адаптуватися та утримувати свій попередній або щойно набутий професійний (соціальний) статус порівняно з емігрантами, котрі не мали будь-якої освіти. У нових соціально-економічних і культурних умовах українські політичні вихідці змушені були займатися справами, які давали їм змогу суто фізично виживати. Старе еміграційне покоління взяло на озброєння для боротьби з безробіттям: літературні гонорари, аудієнції у вищих чиновників, заклад дорогих речей у ломбард, кредити у крамницях і тільки на останок фізичну некваліфіковану працю. Проміжними варіантами були ще винахідництво, епатаж (суперечки, закладництво) та ворожіння. Молоде ж покоління емігрантів-таборян натомість узялося за навчання (теоретичне та практичне) новим професіям, вивчення іноземних мов і, врешті, за ту саму фізичну некваліфіковану працю.
49
Чабан, Наталя Іванівна. "Досвід організації практичної роботи з української мови для іноземних студентів." Філологічні студії: Науковий вісник Криворізького державного педагогічного університету 16 (October 27, 2017): 487–96. http://dx.doi.org/10.31812/filstd.v16i0.139.
Full textAbstract:
У статті узагальнено досвід навчання іноземних студентів української мови у Херсонському державному університеті. Обґрунтовано доцільність чотирьох категорій іноземних студентів для розподілу в групах під час практичної роботи на заняттях. Цей розподіл залежить від рівня початкового володіння як українською, так і англійською або російською мовами, які відіграють роль мовного посередника у практичній роботі іноземних студентів на заняттях. Схарактеризовано методику використання тьюторської допомоги в ході виконання практичної роботи іноземними студентами на заняттях із української мови. Розкрито методичні особливості використання групових форм організації практичної роботи іноземних студентів на заняттях із української мови.
50
Бортнік, Тетяна. "Діяльність українського політикуму Холмщини та Підляшшя, Волині на сторінках часопису «Наше життя» у 1922-1923 роках." Старожитності Лукомор'я, no. 5 (November 3, 2021): 67–80. http://dx.doi.org/10.33782/2708-4116.2021.5.113.
Full textAbstract:
Проаналізовано роботу українських політичних діячів Холмщини, Підляшшя та Волині – членів Блоку національних меншостей у Сеймі та Сенаті Республіки Польща у 1922-1923 рр. Зосереджено увагу на діяльності Української парламентської репрезентації (УПР), так званого «Українського посольського та сенаторського клубу» на чолі із Антоном Васиньчуком, а згодом Семеном Підгірським. Висвітлено основні напрямки праці українських депутатів і сенаторів у контексті суспільно-політичної ситуації в польській державі. Стверджено, що тижневик «Наше життя» подавав детальну сеймову хроніку, звернення-заяви депутатів щодо покращення становища шкільництва, проблеми парцеляції земельних наділів, відновлення житлового та господарського фонду українських мешканців на Волині, Холмщині, Підляшші.