Journal articles on the topic 'Українське судочинство'
To see the other types of publications on this topic, follow the link: Українське судочинство.
Create a spot-on reference in APA, MLA, Chicago, Harvard, and other styles
Consult the top 43 journal articles for your research on the topic 'Українське судочинство.'
Next to every source in the list of references, there is an 'Add to bibliography' button. Press on it, and we will generate automatically the bibliographic reference to the chosen work in the citation style you need: APA, MLA, Harvard, Chicago, Vancouver, etc.
You can also download the full text of the academic publication as pdf and read online its abstract whenever available in the metadata.
Browse journal articles on a wide variety of disciplines and organise your bibliography correctly.
1
Факас, І. Б. "Поетапне впровадження Єдиної судово-інформаційної телекомунікаційної системи та її окремих підсистем (модулів) у цивільне судочинство." Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 28 (July 26, 2021): 129–36. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v28i0.706.
Full textAbstract:
У статті розглянуто сутність Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, її окремих підсистем (модулів), початок функціонування та етапи впровадження у цивільне судочинство.
Динаміка реформування української судової системи загалом і цивільного судочинства зокрема періодично змінюється, однак необхідно констатувати недоліки процедури комунікації між учасниками цивільного процесу та їх представниками із судовими органами.
Метою цієї статті є дослідження перспектив впровадження Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, її окремих підсистем (модулів) у цивільне судочинство. Ставиться завдання проаналізувати законодавче забезпечення впровадження Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи та її окремих підсистем (модулів), з'ясувати актуальні проблеми функціонування цієї системи у цивільному судочинстві.
Нині в Україні простежується тенденція залишення позовних заяв, поданих через підсистему «Електронний суд», без руху та повернення їх позивачам. Ці та інші факти неправомірного повернення позовних заяв створюють ризики для реалізації сторонами свого права на доступ до правосуддя під час здійснення розгляду та вирішення цивільних справ.
Крім того, завдяки комплексному підходу до вивчення зазначеної проблеми доведено, що цивільне процесуальне законодавство не містить норми, яка повністю забезпечувала би можливість ефективного використання електронного судочинства, а тому законодавче врегулювання цього питання сприятиме реалізації кожною особою права на доступ до правосуддя.
2
Осадчий, А. "Сучасний концепт української адміністративної юстиції." Юридичний вісник, no. 1 (December 4, 2019): 37–41. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.525.
Full textAbstract:
Стаття присвячена дослідженню змісту інституту української адміністративної юстиції як різновиду правосуддя, предметом якого здебільшого є публічно-правові спори, що реалізується у формі адміністративного судочинства (адміністративного процесу) на основі судової спеціалізації. Розкрито характерні риси адміністративної юстиції, завдання адміністративного судочинства, способи судового захисту прав, свобод та інтересів в адміністративному судочинстві.
3
Ювчиця, О. В. "АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ УКРІПЛЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ТА БЕЗСТОРОННОСТІ СУДУ В ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ." Знання європейського права, no. 1 (September 18, 2020): 47–50. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i1.46.
Full textAbstract:
У статті розглянуто сутність принципів незалежності та безсторонності суддів як основних засад цивільного судочинства. Динаміка реформування української судової системи в цілому, так і цивільного судочинства періодично змінюється, однак необхідно констатувати недостатнє дотримання принципів незалежності і безсторонності суду під час судового захисту прав людини і громадянина в Україні.
Метою цієї статті є дослідження сутності принципів незалежності та безсторонності суддів крізь призму цивільного судочинства, а також аналіз відповідності цих засад європейській системі цінностей та стандартів захисту прав людини. Ставиться завдання проаналізувати практику Європейського суду з прав людини в цивільних справах, дослідити стан забезпечення незалежності суддів, з'ясувати актуальні проблеми дотримання цих принципів в цивільному судочинстві, а також визначити напрями удосконалення цих основоположних засад.
Сьогодні в Україні простежується тенденція збільшення кількості фактів неправомірного втручання у діяльність суддів щодо здійснення правосуддя. Ці та інші факти неправомірного втручання створюють ризики для незалежності судді під час здійснення розгляду та вирішення цивільних справ.
Крім того, завдяки комплексному підходу до вивчення зазначеної проблеми доведено, що цивільне процесуальне законодавство не містить єдиної норми, яка повністю відтворювала б зміст принципів незалежності та безсторонності суддів в інтерпретації ЄСПЛ, а тому законодавче врегулювання даного питання сприятиме правильному тлумаченню цих основоположних засад та їх дотриманню у цивільному судочинстві України.
Зроблено висновок, що цивільне судочинство як певним чином організована сукупність цивільних процесуальних правовідносин має будуватися на засадах незалежності та безсторонності суду, оскільки ці принципи є невід'ємними атрибутами правосуддя. Здійснення правосуддя має відображати соціальне призначення судової системи, тобто забезпечувати справедливий, неупереджений і своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ із метою ефективного захисту порушених прав, свобод чи інтересів фізичних осіб та юридичних осіб, інтересів держави.
4
Moroz, J. A. "Вимоги до рішень адміністративного суду: польський та український досвід." Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, no. 2 (April 25, 2019): 65–73. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2019.02.07.
Full textAbstract:
Метою статті є висвітлення нормативно-правової регламентації вимог до судових рішень в адміністративному судочинстві України та Польщі.
Наукова новизна полягає у порівняльно-правовому вивченні інституту судових рішень, що має міжгалузевий характер, в українському і польському законах з адміністративного судочинства. Передумовою дослідження стали труднощі і недоліки судового правозастосування, пов’язані з якістю судових рішень та порядком їх ухвалення. Зауважено некоректний виклад положень частин 1–3 статті 242 КАС України. Виявлено, що на відміну від українського закону, законність, обґрунтованість і вмотивованість судових рішень польських судів не мають прямої законодавчої регламентації. Такі вимоги випливають зі змісту законодавчого акта. Запропоновано закріплення вмотивованості, як вимоги до судового рішення, в КАС України: рішення, ухвалене судом з наведенням мотивів його ухвалення. Висловлено авторську думку щодо спільних і відмінних ознак інституту судових рішень в адміністративних справах як у змістовному, так і техніко-нормотворчому аспектах, та доцільність його законодавчого удосконалення.
Висновки. Загальні засади і міжнародні стандарти та здобутки європейської практики враховано і дотримано законодавцем України і Польщі. Польський підхід вирізняє ухвалення судового рішення в адміністративному судочинстві у виді постанови, вироку й ухвали (рішення Вищого адміністративного суду Польщі). Спільними перспективами обох країн вбачається наближення судової системи до потреб споживача судових послуг, зокрема, перехід (розвиток, удосконалення) судочинства в електронну форму, розроблення внутрішньої і зовнішньої комунікаційної стратегії, адже використання електронних сервісів у судочинстві є сучасним суспільним запитом у всіх державах.
5
ЗАХАРЧЕНКО, ПЕТРО, and МАРІЯ МІРОШНИЧЕНКО. "Політико-правові засади формування національної політики Української Держави гетьмана Павла Скоропадського (1918 р.): до 100-річчя її утворення." Право України, no. 2018/06 (2018): 160. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-06-160.
Full textAbstract:
Автори актуалізують питання історичного минулого, пов’язаного з формуванням національної політики гетьманом Павлом Скоропадським і його урядом за часів Української революції 1917–1921 рр. Аналізуються проблеми державного будівництва та юридичного забезпечення процесу становлення національної державності в 1918 р. Наголошується на суперечливому характері формування національної політики як самим П. Скоропадським, так і його достатньо часто змінюваними урядами. З одного боку, він декларував принципи державного будівництва, що ґрунтувалися на обстоюванні державного суверенітету та незалежності, українських традиціях та історичних здобутках, а з другого, – будучи продуктом російської імперської системи, тяжів до її культури та духовного світу, нею продукованого. Автори наголошують саме на аспектах публічних, зримих, реальних, насамперед, юридичного і фактологічного характеру, які засвідчують реальну картину державного будівництва, де, без сумніву, переважав національний елемент. Наводяться численні приклади організаційно-правового забезпечення цього процесу, її зовнішня атрибутика, пов’язана з практичною діяльністю гетьмана та його адміністрації. Аналізуються різноманітні сфери національно-культурного будівництва, у тому числі й розвиток судової системи, законодавства, налагодження міжнародних зв’язків тощо. Особлива увага приділена створенню судової системи, що стала логічним продовженням її реформування, започаткованого Українською Центральною Радою. Щоправда, курс, обраний попередницею, не знаходив повної підтримки у П. Скоропадського, скоріше він був її антагоністом. Відтак, з моменту здійснення державного перевороту (29 квітня 1918 р.) і до дня проголошення зловісної грамоти про федерацію з Росією та, відповідно, зречення від влади він наполегливо просував ідею організації судочинства на засадах колишньої Російської імперії, додаючи до неї національний зміст. Найбільшим його досягненням стало запровадження Державного Сенату як вищого судового органу Української Держави. Автори цілеспрямовано загострюють увагу на основних положеннях Закону “Про Державний Cенат” від 8 липня 1918 р., вказуючи на наміри гетьмана встановити в країні справедливе судочинство. Аналізований зміст закону є промовистим тому свідченням. Акцентовано увагу на тому, що протягом семи з половиною місяців перебування гетьмана при владі йому вдалося окреслити основні напрями своєї національної політики, прийняти ряд законодавчих актів, але втілити всі свої ідеї в такий нетривалий час йому так і не вдалося. Сучасна Україна визнала заслуги Павла Скоропадського, визначивши йому гідне місце в пантеоні своїх національних героїв.
6
Алєксєєва, А. О. "Щодо стандартів участі народу у здійсненні судочинства в Японії." Актуальні проблеми держави і права, no. 87 (November 4, 2020): 3–10. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i87.2792.
Full textAbstract:
Проблема участі народу у здійсненні судочинства є перманентною для української судової системи із часів незалежності. Неодноразово були здійснені спроби реформування інституту народних засідателів та присяжних, які фактично не мали необхідного результату, що підтверджується опитуваннями щодо рівня довіри народу до судової гілки влади та практичними проблемами залучення присяжних до участі в судових засіданнях.
Звичайно, проблема реформування і розвитку судової системи не може бути вирішена у відриві від міжнародного досвіду, особливо країн зі схожим історичним досвідом і тих, які тривалий час присвятили пошуку оптимальної моделі залучення народного елемента та вирішенню питань, найбільш гострих для нашої судової влади.
У даному контексті автор вирішила проаналізувати японську систему залучення народного елемента до здійснення судочинства в контексті останньої судово-правової реформи 2009 року в Японії - країни, яка відмовилась від англо-американської моделі присяжних та створила власну, змішану систему, вдало поєднала основи англо-американської та континентальної моделей. На основі ключових елементів змішаної системи японського судочинства було сформульовано перелік пропозицій для вдосконалення наявної системи залучення народу до здійснення судочинства в Україні, зокрема: забезпечити необхідну кількість присяжних, встановити розумні строки судового розгляду справи із граничними термінами, забезпечити зрозумілість кримінального процесу для присяжних та запровадити у кримінальному процесі обов'язкове проведення «попереднього засідання».
Десятирічний успішний досвід роботи японської системи саібан-ін дозволяє стверджувати, що вказані пропозиції можуть привести до реального залучення народу України до участі в судочинстві та спрощенні кримінального процесу як передумови ефективної роботи змішаної колегії суддів та представників народу. У процесі реформуванням інституту участі народу у здійсненні правосуддя необхідно пам'ятати, що правосуддя, що відправляється «судом рівних», у демократичному суспільстві розцінюється як життєво необхідна соціально-політична підсистема, за допомогою якої реалізуються основні права й обов'язки громадян країни, довіра до судів та віра в торжество справедливості.
7
Завидняк, В. І. "Проблеми впровадження прецедентних рішень ЄСПЛ у кримінальне судочинство України." Міжнародний юридичний вісник: актуальні проблеми сучасності (теорія та практика), no. 14 (May 13, 2019): 181–88. http://dx.doi.org/10.33244/2521-1196.14.2019.181-188.
Full textAbstract:
У статті розглядаються проблемні питання застосування в кримінальному судочинстві України рішень Європейського суду з прав людини. Звертається увага на актуальні проблеми використання в рішеннях українських судів правових позицій Європейського суду з прав людини. Вказується на необхідність вироблення практичних рекомендацій та методик безпосереднього використання практики Страсбурзького суду в рішеннях українських судів.
8
Артем"єва, Н. П. "Актуальне питання судочинства за українським законодавством: види та стадії цивільного судочинства." Європейські перспективи, no. 4 (2014): 118–20.
Find full text
9
Артем"єва, Н. П. "Актуальне питання судочинства за українським законодавством: види та стадії цивільного судочинства." Європейські перспективи, no. 4 (2014): 118–20.
Find full text
10
Смокович, М. І. "Принцип правової визначеності в адміністративному судочинстві: окремі теоретичні засади та практичне застосування." Актуальні проблеми держави і права, no. 88 (January 18, 2021): 116–27. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i88.3067.
Full textAbstract:
У статті досліджено окремі теоретичні засади та практичне застосування принципу правової визначеності в адміністративному судочинстві. Вказано, що принцип правової визначеності охоплює такі загальноправові категорії, як «непорушність прав», «якість та точність закону», «стабільність та оста-точність судових рішень», «законні очікування», на які спирається практика Європейського суду з прав людини, як і практика Верховного Суду. Вказано, що саме передбачуваність є основою одного з фундаментальних, основоположних для реалізації захисту прав та інтересів кожної особи - принципу правової визначеності, який, у свою чергу, є однією зі складових частин принципу верховенства права, керівною засадою під час здійснення адміністративними органами своїх владних обов'язків та повноважень. Констатовано, що наше національне правосуддя ще перебуває на шляху до впровадження загальноприйнятних європейських критеріїв справедливого судочинства.
Зроблено висновок, що правова визначеність є універсальним правовим началом, дія якого поширюється на такі важливі сфери правовідносини між державою й особою, як реалізація та забезпечення прав і свобод людини і громадянина, встановлення юридичної відповідальності, підстав та порядку притягнення до неї, недопустимість дій та бездіяльності, спрямованих на безпідставне обмеження прав і свобод людини, встановлення пропорційності застосованих до особи обмежень, здійснення повноважень органами державної влади в межах, визначених Конституцією і законами України.
Констатовано, що принцип правової визначеності є одним з основних принципів європейського права і часто використовується у практиці Суду Європейського Союзу та Європейського суду з прав людини. У статусі загального принципу права він має сприйматися і національною правовою системою. Дотримання вимог принципу правової визначеності наблизить українське законодавство до європейських правових стандартів, сприятиме вдосконаленню механізмів правотворчості та правореалі-зації, слугуватиме додатковою гарантією захищеності людини від свавілля органів державної влади.
11
Кредатусова, Я. "Назви осіб в юридичній лексиці: судочинство (словацько-український план)." Мова і культура, Вип. 20, т. 2 (187) (2017): 66–73.
Find full text
12
Руденко, М. "Роль прокуратури поза межами кримінального судочинства: сучасна українська модель." Юридичний журнал, no. 4 (82) (2009): 53–60.
Find full text
13
Самсін, І. "Побудова української моделі адміністративного судочинства: теоретико-практичні проблеми." Судоустрій і судочинство в Україні, no. 1/2 (2006): 18–26.
Find full text
14
Самсін, І. "Побудова української моделі адміністративного судочинства: теоретико-практичні проблеми." Право України, no. 10 (2006): 3–9.
Find full text
15
Дроб"язко, Н. "Види покарань в українській системі судочинства XVII століття." Батуринська старовина, Вип. 6 (10) (2017): 126–30.
Find full text
16
Миколаєць, В. А. "ЗРАЗКОВІ ТА ТИПОВІ СПРАВИ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІУ КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ: НАПРЯМИ ЗАПОЗИЧЕННЯ." Прикарпатський юридичний вісник 2, no. 4(29) (April 21, 2020): 129–35. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v2i4(29).449.
Full textAbstract:
У статті проаналізовано специфіку правового регу-лювання зразкових і типових справ в адміністратив-ному судочинстві за кордоном. Досліджено особли-вості зразкових і типових справ в адміністративному судочинстві у Франції, Угорщині та Болгарії. Виве-дено по кожній країні перелік основних ознак відпо-відного типу справ або справ, наближених до тих, що встановлені у національному адміністративно-му законодавстві. Виокремлено перелік позитивних і негативних аспектів правового регулювання зразко-вих і типових справ в адміністративному судочинстві кожної з європейських держав. Деталізовано зміст і значення кожного аспекту. Сформульовано напрями запозичення позитивного зарубіжного досвіду у націо-нальне адміністративне законодавство. Наведено чіткі законодавчі пропозиції з метою оптимізації відповід-ної сфери адміністративно-правового регулювання. На міжнародному рівні, у т. ч. й у межах права Євро-пейського Союзу, вже тривалий час порушуються пи-тання реформування процесуального законодавства країн-учасниць у напрямі спрощених судових проце-дур як на рівні законодавства окремих країн-учасниць Європейського Союзу, так і на рівні законодавства Єв-ропейського Союзу загалом. Тому в умовах активної європеїзації різних сфер в Україні та продовження ре-формування української судової влади питання зразко-вих і типових справ в адміністративному судочинстві стали надзвичайно актуальними. Крім того, урахо-вуючи те, наскільки прогресивним є запровадження механізмів зразкових і типових справ в адміністратив-ному судочинстві, поки що кількість наукових праць, присвячених їх глибокому вивченню в адміністратив-ному судочинстві у контексті європейської інтеграції, є мінімальною.
17
Рабінович, П. М. "Верховенство права з позицій європейсько-міжнародного та українсько-конституційного судочинства." Бюлетень Міністерства юстиції України, no. 3 (2006): 11–23.
Find full text
18
Королевська, Н. Ю. "УКРАЇНА ЯК СОЦІАЛЬНА ДЕРЖАВА: КОНСТИТУЦІЙНИЙ ВИМІР." Знання європейського права, no. 3 (September 7, 2021): 16–19. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i3.221.
Full textAbstract:
У дослідженні сучасних напрямів подальшого розвитку Української держави і суспільства значна увага приділяється підвищенню ефективності реалізації положення Конституції України 1996 року, відповідно до якого Україна проголошується соціальною державою (стаття 1). З моменту появи поняття «соціальна держава» воно було доволі контроверсійним, розглядалося під різними кутами, з різних точок зору, із застосуванням різних методологічних позицій та в контексті різноманітних доктрин. По відношенню до України найбільший інтерес представляють напрацювання національної юридичної науки та практики з цього питання.
Метою статті є аналіз рішень Конституційного Суду України, в яких є положення щодо уточнення визначення поняття «соціальна держава».
У мотивувальній частині Рішення від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012 у справі за конституційним поданням правління Пенсійного фонду України щодо офіційного тлумачення положень статті 1, частин першої, другої, третьої статті 95, частини другої статті 96, пунктів 2, 3, 6 статті 116, частини другої статті 124, частини першої статті 129 Конституції України, пункту 5 частини першої статті 4 Бюджетного кодексу України, пункту 2 частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України в системному зв’язку з окремими положеннями Конституції України Конституційний Суд України продемонстрував ухильний підхід, який полягає в тому, що попри аналіз поняття «соціальна держава» по відношенню до сучасних українських реалій, цей аналіз не був повним, визначення не було сформульовано. Навряд чи можна прийняти подібну практику єдиного органу конституційної юрисдикції, особливо враховуючи доволі незначну кількість справ, яку щорічно розглядає цей орган (у порівнянні з українськими судами загальної юрисдикції). Перспективи подальших досліджень полягають в аналізі й інших рішень Конституційного Суду України, положення яких можуть відповісти на запитання «Що уявляє собою соціальна держава в контексті сучасних українських реалій?».
19
Бабак, Максим Андрійович. "ІСТОРИКО-ПРАВОВІ ПЕРЕДУМОВИ ВПРОВАДЖЕННЯ ІНСТИТУТУ КОНСТИТУЦІЙНОЇ СКАРГИ В УКРАЇНІ." Історико-правовий часопис 17, no. 2 (March 30, 2022): 51–57. http://dx.doi.org/10.32782/2409-4544/2021-2/7.
Full textAbstract:
Досліджено проблематику реалізації конституційної скарги в зарубіжних країнах та її особливості й подальші перспективи розвитку в Україні. Визначено історичний досвід становлення інституту конституційної скарги та його функціонування в Україні, який, на думку автора, походить з часів встановлення правової системи Української Народної Республіки. Надано аналіз розвитку конституційного судочинства та такому інструменту, як конституційне звернення, яке, на думку автора, не відповідає вимогам сьогодення в сфері захисту людських прав. Сформульовано основну правову характеристику інституту конституційної скарги як індивідуалістичної форми захисту людських прав, розкрито основні передумови впровадження цього інституту в Україні. Визначено, що вітчизняна модель інституту конституційної скарги здебільшого спрямована на забезпечення людських прав від свавільного втручання, забезпечення приписів Конституції України щодо неможливості їх скасування або звуження змісту та обсягу під час прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів. Надано правові висновки, що інститут конституційної скарги в Україні створений за зразками зарубіжних країн та має національні особливості, які характерні для судочинства. Здійснено теоретико-правове узагальнення історичних аспектів інституту конституційної скарги, внаслідок чого виокремлено деякі проблеми діяльності такого інституту, виходячи із практики зарубіжних країн Європейського союзу. З огляду на результати логіко-правового аналізу чинних нормативно-правових актів України, які регламентують діяльність інституту конституційної скарги, автором подається низька практичних пропозицій щодо вдосконалення української моделі конституційної скарги, зокрема, в площині реалізації права громадян на подання такої скарги як способу захисту.
20
Dzhafarzade, D. "ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ПРОТИДІЇ ВЧИНЕННЮ ГРУПОВОГО ПОРУШЕННЯ ГРОМАДСЬКОГО ПОРЯДКУ МОЛОДІЖНИМИ ЕКСТРЕМІСТСЬКИМИ ГРУПАМИ." Juridical science, no. 6(108) (April 4, 2020): 379–87. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-108-6-1.45.
Full textAbstract:
Мета статті є вивчення особливостей зарубіжної регламентації кримінально-правової протидії вчиненню групового порушення громадського порядку молодіжними екстремістськими угрупуваннями. У статті висвітлено питання міжнародно правової регламентації протидії порушенням громадського порядку. Розглянуто групове порушення громадського порядку, що вчиняються молодіжними екстремістськими угрупуваннями та особливості протидії таким діям у різних зарубіжних країнах.. Висвітлено наукові позиції щодо відмінностей між підходами до протидії зазначеним видам кримінальних правопорушень та запропоновано шляхи імплементації до українського законодавства. Визначено, що розслідування кримінальних правопорушень є важливим в кримінальному процесі незалежно від форми судочинства, хоча і має певні особливості. Прагнення законодавчих органів зробити розслідування кримінальних правопорушень менш формальним призвело до того, що на сьогодні не в повній мірі регламентована діяльність поліції, а саме відсутній вичерпний перелік процесуальних дій, що можуть проводитися в ході досудового розслідування. Законодавцем надано пріоритет саме змісту права, а не формі. У Сполучених Штатах Америки основним органом досудового провадження є поліція, на яку покладено функції підтримання громадського порядку та розслідування вказаної категорії кримінальних правопорушень. Зроблено висновок, що найбільш подібна до української системи органів, які здійснюють досудове розслідування групових порушень громадського порядку, що вчиняються молодіжними екстремістськими угрупуваннями - є система кримінально-процесуальної регламентації Федеративної Республіки Німеччини. Юрисдикцією розслідування наділено МВС ФРН, так само як і українське Міністерство внутрішніх справ, визначає напрямки діяльності правоохоронних органів, в тому числі і поліції, яка в свою чергу поділяється на два види: загально-поліцейську та кримінальну. Разом з тим слід зазначити, що є і відмінні риси законодавств, так наприклад США та Великобританія на відміну від Німеччини функції органів, які здійснюють досудове розслідування групового порушення громадського порядку, що вчиняються молодіжними екстремістськими угрупуваннями, в значній мірі диференційовані, такий як відповідний центральний орган, наділений традиційними поліцейськими функціями у них відсутній.
21
Лазуренко, О. Г. "Товариські суди на селі в період лібералізації системи судочинства в Українській РСР." Гуманітарний вісник Черкаського державного технологічного університету. Серія : Історичні науки, Число 27 (2017): 73–81.
Find full text
22
Андрусенко, Дмитро Володимирович. "ІСТОРИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ ПРИНЦИПУ ДОСТУПНОСТІ ПРАВОСУДДЯ." New Ukrainian Law, no. 6 (December 27, 2021): 48–53. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2021.6.7.
Full textAbstract:
Досліджено теоретичні та практичні аспекти становлення та розвитку принципу доступності правосуддя протягом різних конкретно-історичних періодів еволюції держави і права. Проаналізовано різноманітні вектори впливу історичних процесів на прогресивний розвиток судочинства та судоустрою. Показано місце та роль органів та посадових осіб державного управління у реалізації функції правосуддя в державах Стародавнього світу, зокрема в Стародавній Індії, Стародавньому Єгипті, Стародавньому Вавилоні, Стародавній Греції. Наголошується, що визначення оптимальних шляхів реалізації права на доступ до правосуддя, на наш погляд, передбачає використання належних теоретико-методологічних засад, важливим елементом чого є дослідження історико-правових аспектів становлення та розвитку права на доступ до судочинства протягом різних конкретно-історичних етапів еволюції світової та української державності, починаючи з досвіду реалізації правосуддя у державах Стародавнього світу. Визначено, що у світовій історії держави і права визначаються три основні етапи становлення принципу доступності правосуддя: І. Стародавній етап, протягом якого відносна доступність населення до правосуддя в умовах відсутності автономної судової гілки влади забезпечувалася поєднанням управлінських та судових функцій центральними та місцевими загальними органами і посадовими особами публічного управління, включаючи абсолютного монарха (фараона, царя і тому подібного). ІІ. Новий етап (починаючи з 17 ст.), протягом якого судова влада поступово виокремилася з-поміж інших елементів системи публічного управління в якості самостійної, професійно забезпеченої кадрами гілки влади. ІІІ. Новітній етап (з 60-х рр. XX ст. до сьогодні), який характеризується доктринальним розробленням концепції доступності правосуддя, яка згодом набула статусу міжнародно-правового стандарту та принципу національного судочинства правових держав в якості необхідного складового елементу права на справедливий суд.
23
Hurbyk, Andrii. "Interpretation of a judicial district («okolytsia») in the public legal proceedings in the Ukrainian lands as a part of Grand Duchy of Lithuania." Ukraina Lithuanica. Studìï z ìstorìï Velikogo knâzìvstva Litovsʹkogo 2009, no. 1 (May 22, 2009): 11–33. http://dx.doi.org/10.15407/ul2009.01.011.
Full text
24
Hurbyk, Andrii. "The legal Institute of the «trace persecution» in the «kop» legal proceedings on the Ukrainian lands of the Grand Duchy of Lithuania." Ukraina Lithuanica. Studìï z ìstorìï Velikogo knâzìvstva Litovsʹkogo 2013, no. 2 (April 2, 2013): 96–111. http://dx.doi.org/10.15407/ul2013.02.096.
Full text
25
АРАКЕЛЯН, МІНАС. "Адвокатура у механізмі надання професійної правничої допомоги (до питання про скасування адвокатської монополії)." Право України, no. 2019/12 (2019): 113. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-12-113.
Full textAbstract:
Найважливішим чинником оптимізації адвокатської діяльності є формування нормативної бази, яка визначає стратегію розвитку правової системи і спрямована на зміцнення правозахисної діяльності сучасної української держави. Сучасний етап правота державотворення в Україні потребує нового правового обґрунтування діяльності адвокатури. Метою статті є розгляд права людини на правничу допомогу та визначення місця адвокатури у механізмі його реалізації у контексті дискусії щодо скасування адво катської монополії. Право на правничу допомогу є фундаментальним правом, яке забезпечує право на правосуддя і, відповідно, на справедливий судовий розгляд. Джерела закріплення міжнародно-правових стандартів доступу до правосуддя можна класифікувати за двома критеріями: а) ступенем обов’язковості – імперативні (норми міжнародних договорів, рішення Європейського суду з прав людини) і диспозитивні, тобто рекомендаційні (акти орга нів міжнародних організацій – резолюції Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй, рекомендації Комітету Міністрів Ради Євро пи); б) ступенем поширеності – універсальні, прийняті на рівні міжнародного співтовариства, і регіональні. У цих джерелах передбачається обов’язкова участь захисника (адвоката) як представника лише у межах кримінального судочинства, щодо представництва адво катів в інших юрисдикціях такої імперативної норми не міститься. Внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) у 2016 р. запровадило в Україні адвокатську монополію, що спричинило неоднозначну оцінку доцільності цього кроку. Найбільш важливими аргументами на користь її скасування є: звужування реалізації права доступу до суду; відсутність необхідної кількості адвокатів; бюрократизація процесу набуття статусу адвоката, що призвело до збільшення вартості їхніх послуг; суперечність нормам міжнародного права, які передбачають право особисто або через вільно обраного на власний розсуд захисника з числа юрис-тів, які можуть надати ефективний правовий захист, реалізовувати право доступу до правосуддя. З метою оптимізації механізму отримання професійної правничої допомоги нещодавно запропоновано зміни до законодавства України щодо скасування адвокатської монополії, що є позитивним кроком, спрямованим на розширення доступу до правосуддя широких верств населення для захисту своїх прав і свобод. Виключне право адвоката здійснювати захист залишено лише у кримінальному судочинстві, що є виправданим, оскільки адвокатська діяльність у цій сфері є вельми специфічною, відмінною від захисту прав особи у некримінальних сферах судо чинства. Як правило, адвокати у кримінальних справах спеціалізуються лише на цьому напрямі, що сприяє формуванню професійних практичних навичок, а це, зі свого боку, забезпечує більш ефективний правовий захист свого клієнта. При цьому слід наголосити, що у разі участі у кримінальному провадженні кількох захисників, один із них має бути адвокатом обов’язково, а інші – лише юристами.
26
Корнієнко, М. "Принцип дотримання найкращих інтересів дитини та його застосування у цивільному судочинстві України." Юридичний вісник, no. 1 (August 7, 2020): 398–404. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.1661.
Full textAbstract:
Дослідження автора присвячено поняттю «найкращі інтереси дитини» як основній правовій категорії, що застосовується у розгляді справ щодо дітей. Автором проаналізовані положення міжнародних нормативно-правових актів і законодавчих актів України, які закріплюють принцип дотримання найкращих інтересів дитини. Зокрема, норми Конвенції ООН «Про права дитини», Сімейного кодексу України та Закону України «Про охорону дитинства». Автор звернувся до наукових підходів до визначення поняття найкращих (найвищих) інтересів дитини та навів тлумачення декількох провідних вчених. Значна частина статті присвячена судовому тлумаченню досліджуваного поняття, а саме практиці Європейського суду з прав людини. Автором проаналізовані підходи до визначення поняття найкращих інтересів у рішеннях по справах «М.С. проти України», «Хант проти України», «Савіни проти України» та «Мамчур проти України». У статті виокремлені категорії справ, у яких українські суди найбільш часто звертаються до принципу дотримання найкращих інтересів дитини й у яких цей принцип є визначальним. Виділені підходи Верховного Суду до визначення поняття найкращих інтересів дитини, проаналізовані рішення Верховного Суду у сімейних спорах, ухвалені протягом 2018-2020 рр. У висновках автор наводить свої узагальнення щодо дослідженої проблематики та пропонує шляхи вдосконалення чинного законодавства. Зокрема, запропоновано доповнити ст. 1 Закону України «Про охорону дитинства» визначенням поняття «найкращі інтереси дитини». На думку автора, закріплення визначення цього поняття на законодавчому рівні матиме позитивний вплив на правозастосування загалом і судову практику зокрема. Крім того, пропонується уникати вживання поняття «найвищі інтереси» та використовувати «найкращі інтереси дитини» (the best interests of the child), яке передбачено Конвенцією ОО про права дитини.
27
КУЗНЕЦЬ, Тетяна, and Ольга СКУС. "АРХІВНО-СЛІДЧА СПРАВА НА ГРИГОРІЯ ТИМОФІЇВА ЯК ДЖЕРЕЛО З ІСТОРІЇ РЕПРЕСІЙ 1930-Х РОКІВ." Східноєвропейський історичний вісник, no. 18 (March 30, 2021): 148–55. http://dx.doi.org/10.24919/2519-058x.18.226513.
Full textAbstract:
Анотація. Мета дослідження передбачає висвітлення репресивної політики радянської влади щодо української інтелігенції у 1930-х роках на прикладі аналізу архівно-слідчої справи директора Бабанської середньої школи Г.С. Тимофіїва. Методологія дослідження має за основу наукові принципи об’єктивності, історичної достовірності та інформаційної цінності віднайдених документів. Використано спеціальні історичні методи, загальнонаукові, міждисциплінарні, персоніфікованого аналізу та ін. Основу джерельної бази дослідження становлять раніше недоступні архівні матеріали регіонального відділення Галузевого архіву Служи Безпеки України (СБУ) при Державному архіві Черкаської області. Наукова новизна праці полягає у встановленні історичної справедливості щодо минулого українського народу, переосмисленні суспільних трансформацій у ретроспективному просторі на тлі сучасних умов відстоювання української незалежності. Висновки. На основі історико-наукового аналізу доведено, що у 1930-х роках радянською владою створювалися неконституційні позасудові органи з широкими правами. Відповідно до їхніх постанов і наказів було застосовано спрощене судочинство у справі освітянина Уманщини – Григорія Степановича Тимофіїва. За сфабрикованою Бабанським районним відділом Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС) УРСР карною справою, яка переповнена сфальсифікованими показаннями свідків і протоколами очних ставок з побіжною відсутністю доказів злочину та запереченням своєї вини обвинуваченого в «контрреволюційній націоналістичній діяльності», Г.С. Тимофіїва було засуджено двічі (1937 – ув’язнення, 1950 – виселення). Лише у 1956 р. завдяки роботі прокурорського нагляду, скарг Г.С. Тимофіїва та його дружини, справу було переглянуто і закрито Військовою колегією Верховного суду СРСР. Г.С. Тимофіїва реабілітовано.
Ключові слова: Григорій Степанович Тимофіїв, репресивно-каральна система, архівно-слідча справа, обвинувачення, Бабанська середня школа.
28
Солончук, І. В., В. О. Балінська, and Я. В. Геращенко. "ЕЛЕКТРОННІ ДОКАЗИ У ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ: ПЕРЕВАГИ ТА НЕДОЛІКИ ЗАКОНОДАВЧИХ НОВОВВЕДЕНЬ." Знання європейського права, no. 2 (June 29, 2021): 48–52. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i2.203.
Full textAbstract:
У статті досліджено процес виведення на законодавчий рівень поняття електронного доказу та його правовий шлях від внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України через офіційне закріплення такого поняття до встановлення його місця серед системи доказів сьогодні.
З’ясовано правову природу процесу електронного доказування та нормативне закріплення особливостей такого виду доказу. Проаналізовано та розкрито зміст поняття електронного доказу, наведеного законодавцем, виокремлено його основні види, які випливають із такого аналізу, та з’ясовано шляхи подання до суду, ураховуючи особливості, продиктовані сучасними технологіями.
Оскільки дискусійним питанням серед вітчизняних науковців залишається відмежування копії електронного доказу від оригіналу, особливу увагу приділено його дослідженню.
Також результатом дослідження є з’ясування місця електронних доказів в інституті доказування у цивільному судочинстві сьогодні. Установлено, яку форму повинен мати електронний доказ, аби стати належним та бути прийнятим судом, зокрема досліджено проблематику посвідчення електронного доказу шляхом підписання єдиним цифровим підписом.
Для з’ясування практичного боку електронного доказу у статті проаналізовано значну кількість судових рішень, у тому числі постанов Верховного Суду, які сьогодні є орієнтиром для українських суддів під час вирішення спорів, доказова база яких має електронні докази.
Таким чином, статтею вирішено низку проблематичних питань у сфері електронного доказування та звернено увагу на основні переваги і недоліки існування категорії електронних доказів: приєднання електронних доказів до позовної заяви, розмежування понять «оригінал електронного доказу» та «копія електронного доказу», аналіз способів їх засвідчення та проблематика визнання судом прийнятності електронних доказів і долучення їх до матеріалів справи.
Також дослідженням акцентовано на зручності подання електронних доказів та нових можливостях, які виникли внаслідок розширення меж доказування, використання сучасних технологій, що призвело до виведення процесу захисту права особи новий рівень.
29
Гурбик, А. "Устроєві засади громадського судочинства й народна підсвідомість на українських землях у складі Великого князівства Литовського." Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавеіших часів до кінця XVIII ст.), Вип. 7 (2007): 102–23.
Find full text
30
Гурбик, А. "Устроєві засади громадського судочинства й народна підсвідомість на українських землях у складі Великого князівства Литовського." Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавеіших часів до кінця XVIII ст.), Вип. 7 (2007): 102–23.
Find full text
31
Александров, О. "Боротьба за права української мови у сфері судочинства в другій половині XIX ст.: голос Олександра Кониського." Юридична Україна, no. 5 (2007): 9–14.
Find full text
32
В., Татаренко Г., Болгарєва К. В., and Татаренко Д. В. "ЕЛЕКТРОННІ ДОКУМЕНТИ ЯК ЗАСІБ ДОКАЗУВАННЯ: СУТНІСТЬ ТА ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ." Актуальні проблеми права: теорія і практика, no. 1 (37) (January 24, 2020): 111–19. http://dx.doi.org/10.33216/2218-5461-2019-37-1-111-119.
Full textAbstract:
Стаття присвячена аналізу відносно нового різновиду доказів – електронних доказів, які впроваджено в судовий процес у зв’язку із всеохоплюючою автоматизацією всіх сфер життя суспільства внаслідок появи та широкого застосування новітніх інформаційних технологій. Більш детальному дослідженню та аналізу піддано такий засіб доказування в судовому процесі як електронний документ.
Український законодавець закріпив та в певній мірі урегулював в процесуальних кодексах (Цивільному процесуальному кодексі України, Господарському процесуальному кодексі України, Кодексі про адміністративне судочинство України та Кримінальному процесуальному кодексі України) електронний документ як засіб доказування. Проведено аналіз правового регулювання електронних документів як засобів доказування в судовому процесі, обґрунтованості пред’явлених до них механізмів ідентифікації та автентифікації. Встановлено, що наразі в українському законодавстві присутній певний дисбаланс та відсутній єдиний підхід стосовно належності електронних документів до уніфікованого засобу доказування, а також виявлено відсутність уніфікованих вимог, які пред’являються до електронних документів як засобів доказування в судовому процесі, зокрема щодо їх ідентифікації.
Також в статті було приділено увагу аналізу зарубіжного та міжнародного досвіду щодо правового регулювання електронних документів в якості доказів в судовому процесі.
На базі дослідженого матеріалу (національного, зарубіжного та міжнародного досвіду правового регулювання електронних документів як засобів доказування) зроблено відповідні узагальнення, спрямовані на удосконалення законодавчої регламентації електронних документів – засобів доказування процесуального права.
Ключові слова: електронні докази, засіб доказування, електронний документ, електронний цифровий підпис, судовий процес.
33
ФУРСА, ЄВГЕН. "Предмет оскарження діяльності або бездіяльності консула при вчиненні нотаріальних дій: актуальні питання." Право України, no. 2020/09 (2020): 183. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-09-183.
Full textAbstract:
У світлі міграції громадян України та перебування їх в іноземних державах актуалізується питання надання їм якісних нотаріальних послуг у консульських установах і дипломатичних представництвах. Переваги саме консульського посвідчення нотаріальних документів, порівняно з аналогічними діями іноземних нотаріусів, полягають у тому, що не потрібна подальша легалізація нотаріального документа. Водночас нотаріальні послуги в консульських установах і дипломатичних представництвах надаються не завжди якісно, що негативно впливає на охорону й захист прав та інтересів українських громадян і юридичних осіб, негативно позначається на іміджі України за кордоном. Тому ці питання важко переоцінити, необхідна активна робота на предмет удосконалення механізму реалізації права таких осіб на подання скарги, що дасть змогу застерегти від виникнення подібних проблем у майбутньому. Мета статті зводиться до обґрунтування нового погляду на проблему охорони та захисту прав громадян і юридичних осіб, які постраждали або вважають себе такими, що зазнали порушення власних прав, під час вчинення нотаріальної дії консулом. При цьому увагу приділено аналізу адміністративного та судового порядків захисту прав таких осіб. Автор аналізує різні проблеми теорії та практики у сфері оскарження дії або бездіяльності консула при вчиненні нотаріальних дій, а також питання підсудності справ про оскарження діяльності чи бездіяльності консулів при вчиненні нотаріальних дій. Доводить, що за основу має братися характер спору про право, а тому і юрисдикція суду має визначатися за правилами про предмет справи (спору). Обґрунтовує твердження, що нотаріальна діяльність консулів має бути підпорядкована одночасно двом міністерствам: Міністерству юстиції України та Міністерству закордонних справ України. У статті виокремлюються підстави оскарження відмови у вчиненні нотаріальних дій або неправильності їх вчинення, зокрема: грубе поводження з громадянами; помил ки при кваліфікації тих чи інших правовідносин; недосконалість норм законодавства. Автор дійшов висновків, що у випадку, коли основними суб’єктами спору будуть, зокрема, сторони посвідченого консулом цивільного договору, то спір має розглядатися у порядку цивільного судочинства; а коли оскаржуватиметься відмова консула у вчиненні нотаріальної дії, то спір має розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Існування скарги як окремого процесуального документа у сучасних умовах є недоцільним. Робить пропозиції для удосконалення законодавства, вважаючи неприпустимим обмеження прав громадян та юридичних осіб у виборі способу захисту власних прав, порушених консулом при вчиненні нотаріального провадження.
34
МЕЛЬНИК, РОМАН. "Предмет адміністративного права." Право України, no. 2018/03 (2018): 159. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-03-159.
Full textAbstract:
Точне і правильне розуміння предмета адміністративного права є важливим для сфери адміністративного судочинства, адже предмет адміністративного права надає можливість конкретизувати межі юрисдикції адміністративних судів. Предмет адміністративного права – визначальний чинник і для вивчення адміністративного права студентами та проведення адміністративно-правових досліджень. Викладене обумовлює необхідність формулювання завершеної і досконалої теорії (концепції) предмета адміністративного права. Метою статті є формулювання авторської концепції предмета адміністративного права через призму аналізу історичного досвіду, а також критичного вивчення праць сучасних учених-адміністративістів. Проведено аналіз наукових доробків, присвячених з’ясуванню змісту предмета адміністративного права і підготовлених радянськими вченими. Автору вдалося встановити та пояснити причини введення у науковий обіг категорії “предмет правового регулювання”, що було зроблено професором М. Аржановим на противагу західноєвропейській теорії поділу права на публічне і приватне. На думку автора статті, запропонована радянськими вченими концепція предмета та методу правового регулювання як критерій для розмежування галузей права є штучною і нежиттєздатною. Задля вирішення цього завдання, як наголошується у статті, вчені та юристи-практики мають послуговуватися розробленими європейськими авторами й апробованими практикою правозастосування відповідними теоріями, як-от: теорією субординації, спеціально-правовою теорією та двоступеневою теорією. Доводиться неможливість включення до предмета адміністративного права суспільних відносин: які виникають у внутрішньоорганізаційній діяльності державних підприємств; пов’язаних зі здійсненням адміністративного судочинства та судовою процедурою притягнення фізичних осіб до адміністративної відповідальності. На розвиток сформульованих висновків автор обстоює необхідність суттєвого розширення предмета адміністративного права, який, на його думку, утворюється не лише з відповідних суспільних відносин. Як підсумок робиться висновок про те, що предмет сучасного адміністративного права утворюється за допомогою: відносин, що виникають під час безпосередньої реалізації влади Українським народом; відносин, які виникають між приватною особою та суб’єктом публічного адміністрування у разі, коли останній діє щодо приватної особи через використання одного чи сукупності адміністративно-правових інструментів; відносин, що виникають між суб’єктом публічного адміністрування й іншим суб’єктом публічної влади, з яким перший із них не перебуває у відносинах підпорядкування; відносин, які виникають у межах внутрішньо організаційної діяльності органу публічної влади; відносин, що виникають між суб’єктом публічного адміністрування та “особливо підпорядкованими особами”; відносин, пов’язаних із управлінням об’єктами публічної власності (публічним майном); відносин, пов’язаних із матеріальною відповідальністю суб’єкта публічного адміністрування за шкоду, завдану приватній особі рішенням (дією); регулювання фактичних дій; регулювання юридичного статусу суб’єктів адміністративно-правових відносин.
35
Кобак, М. В. "ГЕНЕЗИС ІНСТИТУТУ СЛІДЧОГО СУДДІ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСУАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ." Прикарпатський юридичний вісник 2, no. 3(28) (March 25, 2020): 171–77. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v2i3(28).382.
Full textAbstract:
Стаття присвячена обґрунтуванню визначення етапів становлення та еволюції розвитку інституту судових слідчих в кримінальному процесуально-му законодавстві України. Проаналізовано масив законодавства від реорганізації повітової поліції в дореволюційні часи до сучасного стану – Кримінального процесуального кодексу України 2012 року, яким запроваджений інститут слідчого судді. Окреслено еволюцію функцій слідчих суддів, які належали в різні періоди різним державним органам. Детально розглянуто перший етап – етап введення інституту судових слідчих. Досліджено Указ «Заснування судових слідчих», «Наказ судовим слідчим», зазначено особливості кримінально-процесуального статусу судових слідчих у дореволюційний період, окреслено характерні функції та взаємодію з іншими державними органами. Самостійна в процесуальному сенсі фігура судового слідчого, який стояв на захисті прав і законних інтересів суспільства і держави, існувала до 1917 року. Другий етап (часи Центральної Ради, Гетьманату Скоропадського, Директорії, Української Народної Республіки, Української Соціалістичної Радянської Республіки) – це поступове скасування інституту судових слідчих. Нормативно-правові акти вказаних часів закріплювали контроль за органами досудового розслідування то у руках суду (Положення про народний суд УРСР від 26 жовтня 1920 року, КПК УСРР 1922 року), то у руках прокуратури (Основи кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік від 31 жовтня 1924 року, КПК УРСР від 20 липня 1927 року). Третій етап (1960–2012 роки) характеризується відсутністю інституту слідчого судді та зародженням ідей щодо його впровадження. Значну роль для майбутньої появи в українському кримінальному процесуальному законодавстві інституту слідчого судді зіграв Конституційний Суд України та Верховний Суд України (суб’єкт права на конституційне подання). Важливим у цьому контексті було рішення від 30 січня 2003 року у справі No 1-12/2003, яким були визнані неконституційними вказані у статті положення Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року, які унеможливлювали розгляд судом на стадії досудового слідства скарг на постанови слідчого, прокурора стосовно приводів, підстав і порядку порушення кримінальної справи щодо певної особи. Останній етап (2012 – сьогодення) – це законодавче урегулювання існування слідчих суддів, їх мети, функцій та порядку роботи. Встановлено, що в сучасному кримінальному процесуальному законодавстві відсутня єдина норма щодо повноважень слідчих суддів. Вказане потребує подальшого вирішення через внесення змін у законодавство.
36
ЛІЩИНА, ІВАН. "Скасування остаточних судових рішень як порушення права власності у практиці Європейського суду з прав людини та сучасний стан проблеми в українському судочинстві." Право України, no. 2019/11 (2019): 256. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-11-256.
Full textAbstract:
Право власності, яке закріплене в ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція), у разі визнання Європейським судом з прав людини (ЄСПЛ) його порушення, призводить до призначення найбільш значних розмірів справедливої компенсації. При цьому така форма порушення цього права, як скасування остаточного судового рішення, є такою, що ЄСПЛ найчастіше встановлює у справах проти України. Стаття вивчає історичні та теоретичні засади виникнення і розвитку практики ЄСПЛ щодо скасування остаточного судового рішення як порушення права власності, випадки таких порушень щодо України, а також можливості встановлення нових порушень такої категорії у межах існуючого стану судової системи. Робиться висновок про те, що в українській судовій системі все ще існують процедури, які можуть призвести до скасування остаточних судових рішень та, відповідно, до порушення права власності. Такими процедурами є поновлення строку на апеляційне або касаційне оскарження рішень та перегляд за нововиявленими обставинами. Обидві процедури не являють собою автоматичного порушення принципу правової визначеності. Утім, зловживання ними, зокрема безпідставне поновлення строку на апеляційний перегляд рішення, задоволення заяви про перегляд справи за нововиявленими обставинами, яке є, по суті, “прихованою апеляцією”, або розгляд справи після поновлення, який виходить за межі встановлених нововиявлених обставин, може призвести до порушення права власності. Також зазначається, що національні суди мають бути надобережні при задоволенні заяв про поновлення строку на апеляційне/касаційне оскарження і при розгляді заяв про поновлення справ за нововиявленими обставинами та при розгляді справ після такого поновлення, для того, щоб їхні рішення не призвели до значних витрат із державного бюджету за рішеннями ЄСПЛ щодо порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції та скасування остаточних судових рішень на користь заявників.
37
Острогляд, О. В., and О. В. Острогляд. "ДОКАЗУВАННЯ В АПЕЛЯЦІЙНОМУ СУДІ (ІСТОРИЧНИЙ ЕКСКУРС)." Прикарпатський юридичний вісник 1, no. 4(29) (April 10, 2020): 38–42. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v1i4(29).391.
Full textAbstract:
Метою статті є історичний аналіз існування апеляційного перегляду рішень суду першої інстанції на території України в різні історичні періоди в аспекті доказування та побудова на підставі цього можливостей удосконалення цього інституту в сучасних умовах. Дослідження присвячено аналізу в історичному ракурсі інституту апеляційного перегляду рішень суду першої інстанції. Викладаються основні положення розвитку апеляції на території України. Зазначається, що інститут апеляційного перегляду був притаманний українським землям здавна, а інститут касації як друга інстанція був тимчасовим явищем. Аналізуються особливості доказування, що зумовлені саме цією стадією судочинства. З’ясовано, що справедливість судового рішення неможлива без реалізації права зацікавленої особи на його перевірку іншим складом суду. Причому таким складом суду, який є колегіальним, незалежним від суду, що постановляв оскаржуване рішення, та який без відправлення справи в той самий суд може сам скасувати попереднє рішення і, дослідивши необхідні обставини справи, постановити своє, остаточне. Такий порядок перевірки судових рішень прийнято називати апеляційним. Через свою надійність він притаманний більшості країн світу і служить додатковою гарантією дотримання прав людини та уникнення судової помилки. Наголошено, що подання апеляційної скарги чи протесту призупиняло виконання вироку, але тільки в тій його частині, яка була оскаржена. Проти скарги, поданої однією стороною, інша сторона могла подати свої заперечення чи пояснення обов’язковому члену мирового з’їзду (якщо справа розглядалася мировим суддею) і в судову палату (при оскарженні рішень загальних судових ухвал), куди передавалась і сама справа для апеляційного розгляду. Зроблено висновок, що загальним для процесу доказування в апеляційному порядку є те, що положення, які не досліджувалися в суді першої інстанції, не переглядаються, за винятком тих, де учасники заявляли про це клопотання під час попереднього розгляду місцевим судом, або вони стали відомі після ухвалення судового рішення, а також процес доказування обмежується апеляційни-ми вимогами (хоча історично були і моменти повного перегляду).
38
Беспалько, І. "ОСОБЛИВОСТІ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ДОКАЗУВАННЯ ПІД ЧАС ПРОВАДЖЕННЯ НА ПІДСТАВІ УГОД." Юридичний вісник, no. 1 (April 14, 2022): 34–43. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.2300.
Full textAbstract:
Виникнення кримінального провадження на підставі угод є новелою як для кримінального процесуального закону України, так і для процесуальної діяльності органів досудового розслідування та судової системи. Це нововведення раніше невідоме українській правовій системі, оскільки запозичене з англо-американського досвіду з метою економії часу та вдосконалення кримінального судочинства. Здійснення кримінального провадження на підставі угод як особливого порядку кримінального провадження має на меті, насамперед, розв’язання наявного кримінально-правового конфлікту між його учасниками, спрощення та скорочення загальної процедури кримінального провадження, забезпечення процесуальної економії, зменшення навантаження на суди, надання самостійності сторонам угоди щодо вирішення питання про призначення узгодженого ними покарання звільнення від його відбування з випробуванням. Кримінальне провадження на підставі угод є проявом диференціації кримінальної процесуальної форми, яка ґрунтується на матеріально-правових критеріях, котрі передбачають встановлення змісту договірних правовідносин, та кримінально-процесуальних, що визначають форму і процедуру досягнення взаємних поступок між сторонами угод про примирення чи про визнання винуватості у кримінальному провадженні. Проте в науці кримінального процесуального права та у практичній діяльності залишається велика кількість суперечливих підходів, неузгодженість правових позиції та різне бачення деяких аспектів функціонування такого інституту. Зокрема, суперечності виникають під час визначення особливостей кримінального процесуального доказування під час провадження на підставі угод, що є предметом даного наукового дослідження. Основний підхід до розгдяду зазначеного питання в цій статті полягає у здійсненні критичного аналізу норм чинного законодавства, які регламентують особливості кримінального процесуального доказування під час провадження на підставі угод. В публікації здійснюється аналіз нормативної регламентації кримінального провадження на підставі угод, висловлені зауваження до низки норм КПК, які закріплюють особливості кримінального процесуального доказування під час провадження на підставі угод та запропоновані підходи до усунення їх недоліків. Матеріали статті представляють як теоретичну, так і практичну цінність. Вони можуть бути використані для подальшого наукового дослідження особливостей кримінального процесуального доказування під час провадження на підставі угод, а також для належного розуміння та здійснення правозастосовної кримінальної процесуальної діяльності.
39
Barabash , T. M., and L. V. Levytska . "Сучасний стан законодавчого забезпечення кримінально-правової політики в Україні." Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, no. 5 (September 27, 2020): 22–31. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.05.02.
Full textAbstract:
Вирішення питань кримінально-правової охорони найважливіших суспільних цінностей, благ та інтересів, боротьба з діяннями, що підпадають під ознаки кримінального правопорушення, удосконалення процедури досудового розслідування кримінальних проваджень, кримінального процесуального судочинства належать до одних із найважливіших завдань держави.
Необхідність дослідження проблем, пов’язаних із здійсненням державної політики забезпечення законності і правопорядку в країні, охорони прав і свобод людини і громадянина, закріплених Конституцією України, зумовлено підвищенням ролі права в процесі соціального регулювання. Зважаючи на те, що закон завжди продукується реальними потребами суспільства, зміни соціально-політичних, економічних умов життя зумовлюють необхідність подальшого реформування правових підстав та порядку притягнення до кримінальної відповідальності у напрямку посилення захисту прав і свобод людини.
Метою статті є висвітлення сучасного стану законодавчого врегулювання питань кримінально-правової політики на прикладі змін до кримінального та кримінального процесуального законів та представлення авторського бачення вирішення законотворчих проблем у цьому напрямі.
Наукова новизна пов’язана з тим, що масштабність сучасних реформ, важливість прогнозування нових процесів і тенденцій, які з’являються в політико-правовій сфері держави, обумовлюють формування науково обґрунтованих вимог підготовки законодавчих рішень, спрямованих на створення якісної національної правової системи. Пошук найбільш ефективних, раціональних та достатніх засобів і способів оновлення законодавчих джерел кримінального права, кримінального процесуального права, впровадження їх здобутків в практику, встановлення балансу між загальновизнаними принципами й нормами міжнародного права, процесом євроінтеграції та збереженням самобутності, історичних здобутків вітчизняної науки, відповідності потребам української державності – все це формує сучасний стан наукових поглядів на розвиток і удосконалення законодавчої бази у сфері правоохоронної системи, боротьби зі злочинністю, протидії корупції та здійснення правосуддя у кримінальному провадженні.
На підставі аналізу сучасних напрямів оновлення кримінального і кримінального процесуального законодавства України в контексті внесених змін і доповнень до Кримінального кодексу України (далі – КК) [1], Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) [2] узагальнено пропозиції науковців щодо удосконалення національного кримінального та кримінального процесуального законодавства, окреслено орієнтири подальшого законодавчого забезпечення кримінально-правової та процесуальної сфери, висловлено авторську думку щодо шляхів його удосконалення.
Вказано, що правова наука покликана реагувати на актуалізацію проблем та вад чинного законодавства, а також – пропонувати законодавцю шляхи і механізми ефективного вдосконалення правового поля. Зауважено, що обґрунтовані положення мають стати підґрунтям формування концепції закону, загальнодержавних програм економічного, соціального і культурного розвитку, удосконалення галузевих блоків національного законодавства.
З метою посилення взаємозв’язку правової науки і законотворчості запропоновано прийняти державну стратегію щодо основних засад кримінально-правової політики та розробити на її основі концепцію кримінального і кримінального процесуального закону.
Висновки. Підсумовано, що практика вітчизняного нормотворення у кримінальній та кримінальній процесуальній сферах характеризується певним перебільшенням можливостей правових норм у протидії злочинності. Існуюча тенденція дослівного перенесення положень чинних міжнародних договорів до тексту закону вимагає продовження дискусії щодо категоризації кримінальних правопорушень у контексті європейської кримінальної політики, джерел кримінально-правового та процесуального регулювання, форм і видів реалізації кримінальної відповідальності під кутом зору сучасних практик визначення якості, доступності, точності та передбачуваності законодавства.
40
Анненко, О., and П. Зубаков. "Концептуальні проблеми інституту відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді за кримінально-процесуальним законодавством України." Юридичний вісник, no. 2 (August 25, 2020): 44–50. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i2.1702.
Full textAbstract:
У науковій статті розглядаються проблеми застосування інституту відмови прокурора від публічного обвинувачення. Аргументується висновок щодо доцільності законодавчого закріплення наслідків відмови прокурора від публічного обвинувачення у кримінальному провадженні.
Відповідно до ст. 121 Конституції України, однією з функцій прокуратури є підтримання державного обвинувачення в суді. Ця конституційна норма зумовлює обов'язкову участь прокурора у розгляді в суді кожного кримінального провадження, яке надійшло з обвинувальним актом, з постановою про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або про звільнення від кримінальної відповідальності.
В окремих передбачених законом випадках прокурор бере участь у розгляді судом кримінального провадження приватного обвинувачення. Але не в кожному кримінальному провадженні можливе підтримання державного обвинувачення до кінця, тому що не в кожному провадженні особу притягують до відповідальності обґрунтовано.
Водночас помилки досудового слідства не обов'язково мають бути виправлені в суді лише шляхом винесення виправдувального вироку, оскільки є шлях більш короткий і простий. Цей шлях - відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді і закриття останнім кримінального провадження.
Тривалий час у науковій літературі точилися дискусії навколо питання про відмову прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді та її правових наслідків. Незважаючи на значну кількість наукових досліджень, тему відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення і зміни обвинувачення в суді не можна вважати вичерпаною. Зокрема, потребують з'ясування питання щодо можливості та процесуальних наслідків відмови прокурора від обвинувачення під час судового розгляду.
Як правило полеміка ведеться навколо того, чи повинен суд у разі відмови прокурора від обвинувачення продовжувати розгляд кримінального провадження по суті і вирішити його на свій розсуд, керуючись керівними засадами ст. 2 Кримінального процесуального кодексу України, чи негайно закрити кримінальне провадження, зважаючи на відсутність спору як такого.
Питання, повязані з інститутом відмови прокурора від обвинувачення, дуже глибокі, концептуальні й іноді знаходяться не лише в юридичній площині, а й у політичній.
КПК України відтворює американський підхід до вирішення легітимності обвинувальної діяльності прокурора, відповідно до якого прокурор вправі відмовитися від обвинувачення, а суд зобов'язаний закрити кримінальне провадження у зв^язку з відсутністю спору між сторонами. При цьому на відміну від США український кримінальний процес не створює для такого підходу сприятливих умов, оскільки, по-перше, в Україні відсутня політична відповідальність прокурорів перед виборцями, що відразу ставить під сумнів легітимність їхніх рішень про відмову від підтримання державного обвинувачення.
По-друге, відповідно до чинного КПК України, потерпілий є самостійним суб'єктом кримінального процесу з широкими повноваженнями, що надають йому можливість активної участі в кримінальному судочинстві.
Ураховуючи природню відсутність «американських елементів» у системі українського кримінально-процесуального законодавства, зазначену проблему можна вирішити не шляхом модифікації інституту відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді, а шляхом повної відмови від нього як теоретично нікчемного (неспроможного).
Прокурор повинен бути вільний у викладені перед судом своєї персональної позиції за підсумками судового розгляду, але позбавлений права відмовлятися від підтримання обвинувачення, оскільки він діє як представник суспільства, доручення якого забороняє йому відмовлятися від обвинувачення.
41
Рудюк, Володимир. "СУЧАСНЕ УКРАЇНСЬКЕ СУДОЧИНСТВО В КООРДИНАТАХ АНТРОПОЦЕНТРИСТСЬКОЇ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ МОДЕЛІ СУДОЧИНСТВА." Věda a perspektivy, no. 2 (2) (July 23, 2021). http://dx.doi.org/10.52058/2695-1584-2021-2(2)-116-124.
Full text
42
Маркевич, Оксана. "МАГДЕБУРЗЬКЕ ПРАВО НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ: ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ." ГРААЛЬ НАУКИ, November 3, 2021, 449–52. http://dx.doi.org/10.36074/grail-of-science.22.10.2021.81.
Full textAbstract:
У статті аналізується значення запровадження та існування Магдебурзького права в українських містах. Основна увага звернена як впливало надання цієї грамоти на економічний розвиток міст, судочинство, можливостей видання місцевих нормативно-правових актів і його архітектурний облік. Наводиться оцінка сучасних дослідників Магдебурзького права, а також дореволюційного В. Антоновича з приводу впливу його на повсякдення міщан, перетворення їх на окремий стан.
43
Shcherbak, Vitalii. "Brechunenko V., Synjak І. Advokaty v sudochynstvi rann’omodernoi ukrains’koi derzhavy. Kyiv, 2017. 432 S." Kyiv Historical Studies, no. 2 (2017). http://dx.doi.org/10.28925/2524-0757.2017.216.
Full text