Academic literature on the topic 'Українська козацька держава'

Одним із етапів розвитку української державності була доба козацтва, ознаменована утворенням і діяльністю Української козацької держави – Гетьманщини в період 1649–1764 рр. Метою статті є спроба підійти до питання аналізу формування національної правової системи в один із важливих періодів її еволюції, а саме в Українській козацькій державі – Гетьманщині не лише з позицій позитивізму, а й “jus naturalе”, тобто права природного. Становлення і розвиток національної правової системи Гетьманщини відбувалися на засадах характерних для національних правових систем тогочасних європейських держав, основоположними серед яких є передусім історичність і наступність (спадковість) права. Значний вплив на характер і розвиток національної правової системи Гетьманщини справила європейська правова традиція, зокре ма обумовивши відповідний рівень правової культури Гетьманщини з притаманним їй правовим менталітетом. Її головні елементи, відтворюючи своєрідність і самобутність успадкованої правової культури, були стримуючим чинником на шляху поширення ментально чужої та відсталої за своєю сутністю і змістом російської правової системи. Система домінуючих правових цінностей Української козацької держави формувалася у доволі складних умовах становлення і розвитку української державності. З середини XVII ст. у національній свідомості українців особливої ваги набувають такі політико-правові цінності-категорії, як свобода особистості, демократія, рівноправність, національна самоідентифікація тощо. Впродовж першої половини 1649 р. українському керівництву вперше в історії української суспільно-політичної думки вдалося сформувати національну державну ідею створення незалежної держави в етнічних межах України як провідну у визвольних змаганнях народу всіх наступних століть. На початку XVIII ст. вперше в історії українського права було створено правові основи представницького правління та парламентаризму передусім завдяки появі Конституції П. Орлика 1710 р. Позитивно вплинула на розвиток національної правової системи Гетьманщини і досить активна її міжнародно-правова діяльність. Українська козацька держава – Гетьманщина стала однією із важливих віх розвитку української державності, а її національно-правова система відобразила сутність і зміст намагань та прагнень українського народу до незалежності й самостійності.

У статті досліджується історія роду Іващенків уХVII-ХХІ ст. із с. Лецьки Переяслав-Хмельницького районуКиївської області.Здавна наша земля надзвичайно багата не лише начорноземи, головний скарб – людський ресурс. У ХVIIІ-ХХІ ст.українці пережили чимало злетів та падінь. Українська націяздолала тяжкий шлях, змінюючи себе та організаціюдержавної влади. Цей шлях був довгим та важким, та завдякипотенціалу народу, видатним особистостям, родинам, любовідо рідної землі, українська політична нація долає всі перешкодина своєму шляху та перетворюється у правову, демократичну,духовну, заможну країну європейського світу. Великий внесоку цей важливий і тернистий історичний та етнокультурнийрозвиток здійснила наддніпрянська родина Іващенків ізс. Лецьки Переяслав-Хмельницького р-ну Київської області.Правіковічне минуле роду Іващенків відображає одну ізтипових життєвих стратегій української селянської родиникозацького походження із Центральної України. Засновникироду утвердили своє рицарське становище, пронісши у кількохпоколіннях службу в лавах Війська Запорозького. Їхні нащадкиу ХVIIІ-ХІХ ст. зуміли зберегти персональну свободу та йнадалі продовжували гордо іменувати себе козаками. Рідуспішно існував та розвивався завдяки невтомній праці на земліта багатодітним сім’ям, що ставали основною запорукоюпродовження роду. Наукова новизна дослідження полягає в тому, що наданий момент не проводився детальний аналіз історіїкозацького роду Іващенків із с. Лецьки Переяслав-Хмельницького р-ну Київської області, дані матеріали не булипредметом самостійного вивчення, тому аналіз цієї проблемидопоможе розглянути внесок родини у тернистийетнокультурний розвиток української нації.Іващенки – родина козацького походження із давньоюісторією. Найдавніші звістки про існування роду сягають часівХмельниччини, коли в ході Національно-визвольної війни1648-1657 рр. під проводом Богдана Хмельницького посталанезалежна козацька держава. Прізвище «Іващенко» можназустріти в реєстрі Війська Запорозького 1649 р. серед козаківПереяславського полку. Очевидно ще відтоді представникицього славного козацького роду із покоління в поколінняпроживали в с. Лецьки. Це був козацький край і навіть легендипро заснування села, пов’язані з особою козацького старшиниЛецика, який, одержавши наділ землі біля р. Броварки ізаснував хутір. Появу села відносять до кінця ХVI – початкуХVII ст.

Тараненко М. Г., Тараненко М. М. Конституція Пилипа Орлика 1710 року як першоджерело розвитку конституціоналізму в Україні. - Стаття. У статті проаналізовано основні причини розробки першого вітчизняного конституційного акта - Кон­ституції Пилипа Орлика 1710 року (Договори і Поста- новлення прав і вольностей Війська Запорозького), показано сутність цього видатного політико-правового документа, його значення в боротьбі українського на­роду за власну національну державність. Заслуговує на увагу детальне висвітлення реальних умов, у яких опинилася українська козацька еміграція після пораз­ки короля Карла ХІІ в Полтавській битві 1709 року. Після смерті гетьмана І. Мазепи козацьку старшину турбувало вирішення значного кола наболілих пи­тань, що й стало основною причиною розроблення сус­пільного договору між нею та новобраним гетьманом. У проведеному дослідженні доведено, що Конституція 1710 року не була персональним витвором гетьмана в екзилі П. Орлика, а колективною думкою представни­ків першої української політичної еміграції: козацької старшини, запорожців і представників рядового коза­цтва, які виступали проти антидемократичної самодер­жавної форми правління в Україні гетьмана І. Мазепи. Особлива увага приділялася усуненню економічних та корупційних зловживань гетьмана та козацької еліти як одній із найбільш гострих проблем, що потребувала негайного вирішення. У статті детально аналізують­ся преамбула й усі 16 статей Конституції, які за своїм змістом можна об’єднати в 4 окремі розділи: загаль­ноукраїнські завдання, проблеми запорозького коза­цтва, організація державного правління Гетьманщини та заходи проти соціально-економічних зловживань у Гетьманщині. У дослідженні дається оцінка, під­креслюється значення Конституції 1710 року в розвит­ку політико-правової думки України XVIII століття і подальшому будівництві Української козацької респу­бліки. Важливо, що основні положення першого укра­їнського конституційного акта, на відміну від інших тогочасних європейських держав, де панував абсолю­тизм, заклали міцні основи представницького вряду- вання та парламентаризму, створювали широкі мож­ливості для запровадження в Україні республіканської форми правління.

Схарактеризовано механізми формування принципів та форм функціонування державної влади козацько-гетьманської України; вста- новлено особливості формування інституційних засад українського дер- жавотворення як складного та суперечливого процесу козацької доби; об- ґрунтовано, що упродовж усього періоду існування запорозької спільноти є природна система державного управління, яка сформувала форми підґрунтя політичного устрою та мотивувала його життєзабезпечення і сформувала основні принципи козацтва як тогочасної політичної еліти. Її принципами були: подільність (Січ поділялася на курені, максимально їх було 38), тери- торіальність — на паланки (п’ять–вісім), виборність (козаки куреня підля- гали владі виборного курінного отамана). Дослідження та аналіз наукових й історичних джерел засвідчило, що більшість науковців вважають, що в часи козацької держави можна дослідити вже структуру публічної влади, елементи якої ідентичні, якою мірою, до сучасних форм публічної влади; формою вищого органу самoуправління, яка розв’язувала найважливіші питання, була військова рада, яка ґрунтувалася на засадах щирого братерства, взає- модопомоги. Адже вся система органів державотворення забезпечувалась шляхом формування військово-адміністративної влади через виконання принципів внутрішніх і зовнішніх функцій, властивих державі. Основною формою публічної влади була зaгальна рада, окрім іншого, вона формува- ла різного рівня виконавчу, судову та військову владу Війська Запорозько- го, зокрема, обирали гетьмана, влада якого поширювалася на усіх козаків Війська Запорозького, в тому числі на тих, які мешкали на волості, тобто на заселених територіях України, насамперед у межах Київського та Брацлавського воєводств. Встановлено, що форми та принципи організації козацького самоврядувaння Запорозької Січі забезпечували виконання функцій, властивих державі. Це дає підстави стверджувати, що тут відроджувалася українська державність.

Розглянуто проблему становлення та розвитку бунчуків, як складової частини клейнодів кошових отаманів та гетьманів українського козацтва. Тюркомовна за походженням лексема «бунчук» з плином часу трансформувалася у сучасне значення, що є загальноприйнятим в українській культурі. Традиційно вважається, що перший зафіксований випадок використання військовими бунчуків пов’язаний із ім’ям арабського халіфа Абу-Бакра та його військовими баталіями на території сучасної Сирії в 7 ст. В ході активних міжкультурних контактів, на початку 13 ст. бунчуки стали відомими спочатку у монголів, а пізніше і у турків. Ранні Османи використовували їх не лише як військовий знак, але й як маркер рангу придворного чиновника, статусний подарунок, що підвищував соціальне положення певної людини. Від турків бунчуки перейняли представники Речі Посполитої та надали їм значення спочатку сим- волу військової влади гетьманів кварцяного війська, а пізніше, з середини XVII ст. і польського короля. Історична традиція пов’язала використання бунчуків українським козацтвом з військовими реформами польського монарха Стефана Баторія. Але сучасні вчені, вивчаючи військову історію козацтва першої чверті XVII ст. й користуючись матеріалами польських архівів заперечили цю тезу, та акцентували увагу на турецького-татарському векторі. Для запорожців бунчуки були одними з атрибутів легітимності влади або законності певного дійства. В зовнішньому оформленні переважали червоно-чорні кольорові гами. Державна символіка ранньомодерної Української держави середини 17 – 18 ст., в основу якої лягли атрибути влади запорожців, зафіксувала бунчуки особистими штандартами гетьманів. Для розрізнення із запорожцями, гетьмани почали використовувати білі бунчуки. Історичні джерела зберегли відомості саме про такі знаки в арсеналі гетьмана Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, Івана Мазепи та Кирила Розумовського. До бунчуків наказних гетьманів додавалися дві срібні китиці. Саме під цим знаком керівники козацької держави приймали військові паради, зустрічали іноземних послів, вели зовнішньо-політичні переговори. Під час виборів нового гетьмана, бунчуки на рівні з булавою виступали атрибутом правомірності обрання тієї чи іншої особи на роль голови Української держави. В разі смерті гетьмана, згідно з Московськими статтями 1665 р., бунчуки, запаковані у спеціальні ящики, відправлялися російському воєводі у Київ, який передавав їх до Збройної Палати Московського Кремля.

Розвиток сучасної української держави обумовлений пошуком оптимальної моделі керівництва суспільством і регулювання різноманітних суспільних відносин. Тому, поряд із орієнтуванням на європейські правові традиції та цінності, важливим є врахування досвіду українського державотворення у різні історичні періоди. Особливо цікавими і важливими у цьому сенсі є правові звичаї та традиції, які існували в Запорозькій Січі, де великою мірою формувався менталітет і характер української нації. Мета статті – з’ясувати вплив звичаєвого козацького права на правосвідомість українців у державотворчих процесах, а також визначити місце та роль Запорозької Січі в українському державотворенні у XVI–XVIII ст. З’ясовано, що звичаєве право у запорозьких козаків відігравало важливу роль у регулюванні різноманітних суспільних відносин. Воно мало переважно усний характер і передавалося з покоління в покоління. Визнання та дотримання його норм було однією з умов перебування та про живання у козацькому середовищі. Звичаєве право сприяло виробленню особливої козацької правосвідомості, яка ґрунтувалася на гострому відчутті справедливості, рівності, чесності. Військовий стан, у якому майже постійно перебували козаки, вимагав безумовного та чіткого правопорядку і виконання обов’язків кожним із них. До військового стану був підпорядкований і соціально-економічний уклад, який давав змогу забезпечувати козаків усім необхідним. Через це норми звичаєвого права використовувалися у різноманітних сферах регулювання правовідносин: у способах і формах управління козаками та створення управлінських органів, у відносинах козаків між собою та сусідніми народами, а також у громадському житті та побуті. Козаць ке звичаєве право стало важливим етапом українського державотворення і правотворення. Значним позитивом було те, що українці заявили про себе всьому світові як окрема нація, яка має право на власну державу; значно підвищився рівень національної свідомості тогочасного українського народу; українці здобули досвід державотворення, який міцно вкоренився в історичну пам’ять і став надбанням наступних поколінь борців за Українську державу. Закарбувавшись у людській пам’яті, запорозьке козацтво нагадувало наступним поколінням про славні сторінки наших предків і закликало до подальшої боротьби за національну українську незалежну державу.

У статті проаналізовано вплив магдебурзького права на розвиток місцевого самоврядування в Україні (ХІV–ХІХ ст.). Акцентовано увагу на тому, що магдебурзьке право є однією з найвідоміших систем середньовічного міського права, яка регулювала різноманітні політичні, соціально-економічні та правові відносини того часу. Територіально воно поширювалося у Центрально-Східній Європі, а отже, і на українських землях у Галицько-Волинській державі, а після припинення її існування – на українських землях, що увійшли до складу Польського королівства, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої та Російської імперії. Визначальною особливістю застосування магдебурзького права в Україні стало його широке використання органами самоврядування міст Гетьманщини та міста Києва, а також у кодифікації українського права у XVIII – на початку XIX ст. Магдебурзьке право, незважаючи на його широке застосування в Україні, є однією з найменш досліджених тем в українській історико-правовій науці. Визначено риси міського права, зокрема й магдебурзького, відкритість і гнучкість сприяли його поширенню як просторово, так і ментально. Тому магдебурзьке право є невід’ємною складовою європейської правової цивілізації, європейської правової культури. Акцентовано увагу на високій адаптованості магдебурзького права до конкретноісторичних умов, соціальних потреб окремих громад. Конкретно-історичний розвиток принципів магдебурзького права, їхня правова деталізація спричинила до його трансформації, перетворення в українське міське право. Зазначено, що використовуючи і розвиваючи магдебурзьке право, український народ перебував у єдиному культурно-правовому просторі з іншими європейськими народами, які сьогодні становлять основу європейської спільноти. Магдебурзьке право в Гетьманщині було загальнодержавним правом, оскільки застосовувалося в адміністративній діяльності міст та міських і козацьких судах, а також під час кодифікації українського права. Магдебурзьке право разом із хелмінським правом, Саксонським Зерцалом, українським звичаєвим правом та нормативно-правовими актами органів влади Гетьманщини стало основними джерелами кодифікації українського права у XVIIІ – першій половині ХІХ ст. Це, зокрема, “Процес краткий приказний” 1734 p., “Економіка краткая” 1734 p., “Права, за якими судиться малоросійський народ” 1743 р., “Права малоросійські з книг Статуту, Саксону і Порядку виписаних” 1744–1757 рр., “Суд і розправа в правах малоросійських” 1750 р., “Книга статут и прочне права малоросийские” 1764 р., “Екстракт малоросійських прав” 1767 р., “Екстракт із указів, інструкцій і установлень” 1786 р., “Зібрання малоросійських прав” 1807 р. тощо. Магдебурзьке право сприяло формуванню в Україні громадянського суспільства, демократизму та регламентувало суспільне життя на підставі правових норм, створювало правову основу для належного функціонування міст. Майже всі українські міста, що перебували у складі Галицько-Волинської держави, Польського королівства, Великого князівства Литовського та Гетьманщини володіли магдебурзьким правом. У середині XVIII ст. міст, що володіли магдебурзьким правом, налічувало близько 1 000. Магдебурзьке право мало значний вплив на розвиток місцевого самоврядування в Україні у ХІV–ХІХ ст.

Національні традиції народовладдя в Україні мають багатовікову історію. Унікальність історії становлення та розвитку інституту народовладдя в Україні полягає не лише в тому, що воно має власні глибинні корені та давні традиції. Втрачаючи та знову виборюючи власну державність, український народ навіть у часи, коли був роз’єднаний сусідами-державами, підтримував ідею народовладдя з надією, що воно стане у майбутньому основою відро дження Української державності. Народовладний контекст українського національного менталітету включає волелюбність і розвинутий індивідуалізм та є тією силою, яку майже неможливо знищити. Тяглість до народовладдя і справедливості була характерною рисою українців у тисячолітній історії національної державності. Для українського народу в процесі становлення та розвитку української державності особливим було і є прагнення до упорядкованості у суспільстві, демократії, народовладдя, що концентрується у праві, справедливості, правді, котрим протистоять неправда, кривда. Прагнення до порядку і народовладдя належить до тих визначальних рис, які формувалися українським народом упродовж усього періоду його існування. На становлення інституту народовладдя в Україні значно впливав високий духовний рівень українського народу (цінування справедливості, добра, щирості, доброзичливості, миролюбства, працьовитості, гідності, чесності, толерантності тощо). Метою статті є визначення інституту народовладдя як невід’ємної складової української державно-правової традиції; аналіз традиції народовладдя в Україні як закономірності розвитку демократичних процесів та визначення особливостей національного державотворення. Становлення інституту народовладдя тісно пов’язано із зародженням і розвитком українського державотворення. Найдавнішою формою прямого народовладдя в Україні було віче – народні збори громади чи міста, де кожен мав право висловлювати свою думку. Віче було важливим інститутом українського звичаєвого права і відоме вже в добу племінного ладу. На зборах роду, племені обиралися старійшини, пізніше – і воєначальники. Віче характеризувалось як вияв волі народу, народ- ної влади або народовладдя. Під впливом традицій шляхетських сеймиків та елементів староруського віча, у Запорізькій Січі сформувалася традиція проведення козацьких рад. Козацька рада була основоположним інститутом народовладдя Запорізької республіки. Подальший розвиток інституту народовладдя в Україні пов’язаний зі становленням і розвитком Українського конституціоналізму, який має власні особливості, серед яких провідне місце посідають демократизм, повага до суспільних та індивідуальних прав. Ці засади формувалися упродовж століть відповідно до національного характеру українців, способу життя, цінностей і суспільних відносин. Активізація розвитку інституту народовладдя в Україні відбулася у період Української Народної Республіки/Західноукраїнської Народної Республіки, котрий представлений низкою конституційних актів та проєктів, які продемонстрували правову й політичну зрілість українців під час спроби відновити національну державність у 1917–1923-х роках. Події останніх років в Україні показали, що віче, яке нині більш відоме як мітинг, відіграло важливу роль у політичному житті нашої держави, особливо під час Помаранчевої революції та Революції Гідності. Проте українці відстояли національну гідність, продемонстрували всьому світові прагнення до волі й свободи, яке в українців є сильнішим навіть за смерть. Героїзм і жертовність борців за волю України сьогодні також допомагають нам в обороні державної самостійності та демократії.

У статті визначено мету та завдання нормативно-правового забезпечення діяльності реєстрового козацтва в Україні. Окреслено місце реєстрового козацтва як суспільної верстви в умовах станового суспільства Речі Посполитої, його динаміку та історико-правовий зміст. Проаналізовано нормативні акти і документи, а саме нормативно-правові акти Великого Князівства Литовського, Речі Посполитої, Російської імперії, українських гетьманів, договори Війська Запорозького з іноземними державами, думки учених-правників, що регулюють питання діяльності реєстрового козацтва в Україні. Простежено питання зародження інституту найму на військову службу та динаміку трансформації прав і обов’язків реєстрового козацтва. Виявлено фактори, що сприяли появі реєстрового козацтва в Україні, та особливості правового регулювання його діяльності в умовах найму, здійсненого правителями інших країн та у власній державі. Схарактеризовано особливості становлення та функціонування реєстрового козацтва у правовій реальності досліджуваної доби. Обґрунтовано основні риси, що визначають правовий статус реєстрового козацтва не лише як лицарської корпорації, а й реєстрового козака як фізичної особи, продемонстровано відмінності між ними. Встановлено межі міжнародної правосуб’єктності реєстрового козацтва.

У статті розглядається реалізація концепту «Україна» в літературі для дітей та юнацтва письменників української діаспори. Цей концепт є домінантним у концептосфері «Свого» українців. Батьківщина, рідний край, Україна – типові образи, що знаходять в літературі різноманітні вияви духовних рефлексій українських письменників ХХ ст. Причини денаціоналізації, пробудження самосвідомості, історична пам’ять, пізнання свого коріння – це ті питання, що зараз максимально хвилюють українське суспільство. Орієнтованість письменників української діаспори, з одного боку, на збереження колективного минулого до часу, коли Україна позбудеться свого колоніального стану за радянських часів, та передачу знання про минуле майбутнім поколінням, з іншого, свідчить про міфологізацію українського досвіду у творах, написаних для дітей та молоді. В основі міфосвіту дитячої літератури української діаспори лежить триєдність: минуле-сучасне-майбутнє. Минулий світ презентований через образ історичної Батьківщини – України-Русі та козацької України. У відображенні історико-героїчного змісту письменники надавали перевагу жанрам легенди та казки. У творах про Київську Русь, або княжу Україну, з одного боку, відображена сакральність буття Руси-України, а, з іншого, – розкриваються події, що призвели до її втрати: міжусобні чвари князів, зовнішні війни. Охоронцями ідеї первинного сакрального світу України як могутньої, величної, впливової держави постає і козацтво. Збереження сакрального простору, свого, власне українського у митців – то не лише об’єднання супроти ворога, а й єднання земель під одним прапором – держаним символом України. У тріаді минуле-сучасне-майбутнє важливу роль відіграє мотив відновлення втраченої пам’яті. В умовах відірваності від національного коріння образ євшан-зілля ставав чинником пробудження самосвідомості для українців в екзилі. У легендах, казках та оповіданнях для дітей та молоді простежується ідея наступності: зберегти минуле для майбутнього та побудови нового світу у незалежній квітучій Україні.