Journal articles on the topic 'Україна 20 ст. історія'

Бугрій В. С. Завдання, зміст та структура історичної освіти в навчальних планах і програмах трудової школи в Україні (20-ті рр. ХХ ст.). Статтю присвячено аналізу завдань, змісту та структури історичної освіти у трудовій школі в Україні у 20-ті рр. ХХ ст. Встановлено, що в навчальних планах і програмахісторична освіта підпорядковувалася головному завданню, яке ставилося перед трудовою школою – підготовці майбутніх працівників промисловості чи сільського господарства, їх вихованню в дусі відданості соціалістичним ідеалам. Історичні знання обмежувалися вивченням трудової діяльності людей і радянської дійсності як абсолютної цінності у порівнянні з минулим. У зв’язку з цим у програмах 1920-х рр. історія як самостійний шкільний предмет скасовувалася, а історичні знання були інтегровані спочатку в курс історії культури, а пізніше в курс суспільствознавства.

Проаналізовано сучасний стан вивчення кровосисних комарів Українського Полісся. Установлено, що дослідження куліцидофауни регіону тривають понад 90 років. З’ясовано, що значний внесок у вивчення Culicidae у 20–30-ті рр. ХХ ст. зробили О. О. Штакельберг та О. С. Мончадський, а починаючи з 50-х рр., – Г. К. Шевченко, А. В. Гуцевич, Н. С. Прудкіна, І. А Виноград, М. С. Дудкіна. Надзвичайно великий внесок у вивчення куліцид України зробив В. П. Шеремет, який визначив для Українського Полісся 41 вид із шести родів. На сучасному етапі дослідженням комарів регіону займаються Ю. В. Дубровський, Л. Д. Дубровська, В. Ф. Ясинська, З. В. Корж, Н. П. Кілочицька.

У статті досліджено проблеми, з якими дослідник може зіткнутися в процесі вивчення музейної документації (інвентарних карток, науково-уніфікованих паспортів, карток картотек) на музейні предмети, що стосуються тем «Історія України 20 ст.» і «Обряди і повсякдення єврейської громади України 19-20 ст.». Охарактеризованими ситуаціями актуалізовано розгляд певних блоків музейної документації як явищ, що мають еволюціонувати разом із доступом до інформації у 21 сторіччі. Підкреслено, що саме завдяки модернізації (переведення інвентарних карток у формат науково-уніфікованих паспортів, перегляд ідеологічних кліше, виправлення помилкової інформації, додатковій атрибуції та (ре)атрибуції)), буде забезпечено ще більш повноцінне використання музейних зібрань із мінімальними затратами часу і продовжено встановлення точних відомостей про пам’ятки. Акцентом дослідження визначено потребу підвищення кваліфікації співробітників музеїв (наукових і фондових) у межах неформальної освіти, зокрема внутрішніми ресурсами музею. За узагальненнями історіографії визначено, що пропонована тема, зокрема, усвідомлення музейною спільнотою застарілості (заідеологізованість, беззмістовність, помилковість) певних блоків музейної документації та критерії їх системної й остаточної заміни, досі не були предметами обговорень у музейній сфері.

У статті автор досліджує суспільно-політичні і церковно-релігійні причини виникнення розколу на єпархіально-регіональному рівні в межах тогочасної Харківській єпархії Українського Екзархату Російської Православної Церкви у 20-х роках ХХ ст. У зазначений період релігійне життя характеризувалось надмірною політизацією, яка була обумовлена атеїстичною політикою комуністичної влади. Комуністична влада свідомо стимулювала внутрішньоцерковні розколи у середині Українського Екзархату Російської Православної Церкви. Автор зосередив свою увагу на автокефальній, обновленській і лубенській течіях у середині Харківської єпархії. Наведено численні факти внутрішньоцерковної боротьби за храми та вірян, а також доведено безпосереднє втручання органів радянської влади у справи Російської Православної Церкви в Україні. Це втручання носило системний характер і призвело до перманентної кризи в церковно-православному середовищі на Харківщині у досліджуваний період. Автор статті наголошує, що перманентна криза в церковноправославному середовищі Харківській єпархії Українського Екзархату Російської Православної Церкви призвела до незворотних негативних трансформацій, посіяла ворожнечу серед кліру і вірян. Логічним і трагічним результатом втручання органів радянської влади у справи Російської Православної Церкви в Україні стало істотне послаблення позицій Церкви у суспільному житті, а подекуди і повне витіснення релігії з життя суспільства. Тогочасна специфіка церковно-релігійної ситуації в Збірник наукових праць «Історія та географія» / Харк. нац. пед. університет імені Г. С. Сковороди. Випуск 56. Харків, 2019. 67 цілому в Україні і Харківщини зокрема характеризувалась відсутністю чіткої перспективи розв’язання проблеми надання автокефалії для Української Православної Церкви.

КНИГА З ІСТОРІЇ ПЕРЕКЛАДОЗНАВСТВА У СЛОВ’ЯНСЬКИХ КРАЇНАХ Translation Theories in the Slavic countries / ed. by A. Ceccherelli, L. Constantino, C. Diddi. – Salerno, 2015. – 231 p. – (Europa Orientalis, vol. 33 (2014)). Перекладознавча історіографія переживає піднесення на початку ХХІ сторіччя. Найцікавіше, що це явище охопило всі найголовніші перекладознавчі школи. Якщо в Україні ці процеси можна пояснити відновленням Незалежности, то у світовому контексті їх, мабуть, можна пов’язати із наслідками глобалізації. Західний світ відкриває решту планети. І саме на останні 20 років припадає створення ключових історіографічних проєктів – від історичного розділу «Енциклопедії перекладознавства» видавництва «Рутледж» (2000 р.) до цілого історичного тому «Міжнародної енциклопедії перекладознавства Ubersetzung-Translation-Traduction» за редакцією Гаральда Кіттеля (2011 р.). Подібне піднесення історія перекладу та її проєкція на теорію перекладу переживала у кінці 1950-х до 1970-х років. Згадаймо тут здобутки чеської школи (монографія та антологія Ї. Левого 1957 р.), російської (антологія Ю. Левина та А. Федорова 1960 р.), польської (антологія Е. Бальцежана 1977 р.). У цьому ж руслі творилися дослідження з літературної історії ізраїльських, нідерландських і бельгійських науковців. Однак, ці праці включали обсяг тільки до середини ХХ сторіччя, коли перекладознавство тільки починало повносило розвиватися як окрема дисципліна у світовому контексті. Саме тому, кілька десятиріч опісля виникла потреба переглянути, осмислити, обґрунтувати й систематизувати історію перекладознавчої думки. Поворот до цієї тематики зумовив поступ самої науки. Незмінним помічником тут є бібліографія. Про перекладознавчу бібліографію написано вкрай мало і почасти поверхнево, хоча і в світовій практиці, і в українській науці є дуже вагомі здобутки. Водночас бібліографію не можна обмежувати лише документаційним характером. Перекладознавча бібліографія – це та ж історія перекладу й перекладознавства, тільки написано її по-особливому. За іменами й роками прочитується складна, багата, часом дуже успішна, а часом не менш закривавлена культурна історія нації. Бібліографія чітко висвітлює, наскільки націо-держава сприяє розвитку науки, коли наукова дисципліна оформлюється у самостійну галузь знань, як геноцид визначає еволюцію ідей. Бібліографія меншою мірою, та все ж показує долі людей, адже повертає їхні імена у національну пам’ять. Після захоплення дослідженням історії цивілізаційного Заходу й Сходу увага науковців повернулася до слов’янського світу. Першим підсумком такого дослідження став збірник «Теорії перекладу у слов’янських країнах», який видано як поконференційний том після міжнародного симпозіуму у травні 2014 р. і як завершальну працю кількарічного проєкту відділу сучасних мов, літератур і культур Болонського університету. Редактори Андреа Чеккереллі та Крістіяно Дідді зазначають, що слов’янські перекладознавчі традиції у певні періоди випереджали світ час, але дуже часто залишалися невідомими закордоном (с. 9). Таке становище стимулювало появу оцього тому, де представлено більшість слов’янських традицій. На жаль, справою майбутнього залишається характеристика розвитку перекладознавства у білорусів, македонців, лужицьких сербів, боснійців і чорногорців. У кількісному представленні найбільше уваги присвячено польській школі перекладознавства – три статті; болгарській та російській школам – по дві статті; словацькій і чеській школам – по одній індивідуальній статті та одна спільна стаття; українській і словенській школам – по одній статті; нарешті хорватській і сербській школам – одна спільна стаття. З методологічного боку, видається, що прийшов час чіткіше проводити межі між національними школами перекладознавства. Наприклад, варто усвідомити глибше, чим відрізнялися чеська та словацька школа. З иншого боку, пора відмовитися від використання поняття «радянської школи перекладу», якщо вона не представляє здобутків більшости республік СРСР, а будується виключно на російських працях. Збірник відкривають і закривають статті італійських дослідників. У своїх Вступних заввагах Лоренцо Константіно пояснює, як світове перекладознавство концентрувалося на Західній традиції, потім зосередилося на Азії і Африці, і тепер повертається до Центрально-Східньої Европи. До статті додано вибіркову бібліографію найвагоміших книг із перекладознавства. Цікаво спостерегти, як ця бібліографія певною мірою представляє хронологію ключових перекладознавчих праць: 1929 р. – перша книга українського перекладознавства, 1947 р. – болгарського, 1955 р. – польського й російського (хоча були й раніші книги російських науковців), 1957 р. – чеського, 1970 р. – словацького, 1978 р. – хорватського (хоча у бібліографії зазначено друге видання 1984 р.), 1981 р. – сербського, 1997 р. – словенського (хоча у Словенії виходили збірники з питань перекладу від 1975 р.). Статтю Лаури Салмон присвячено перекладознавству в Радянському союзі, однак насправді тут відбулася підміна понять, адже йдеться про російське перекладознавства. Автор не розмежовує радянську транслятологію та російську культуру, хоча виклад історії російського перекладознавства від перекладацьких потуг XVIII сторіччя до 1980-х років досить докладний. Висвітлено діяльність найчільніших російських науковців – Корнія Чуковського, Андрія Федорова, Якова Рецкера, Іллі Ревзина, Віктора Розенцвейга (до слова, уродженця Хотина), Степана Бархударова, Олександра Швейцера й Вілена Комісарова. Утім трапляються окремі хиби. Сюди не варто зараховувати харківського дослідника Олександра Фінкеля, або навпаки – подати докладніше пояснення. Свою книгу 1929 р. О. Фінкель видав українською мовою, а тому в англійському тексті її назву належало транслітерувати з української мови, а не створювати якусь мітологічну монографію, якої ніколи не існувало. Тамара Казакова логічно доповнила розвиток попередньої статті, простеживши історію російського перекладознавства від перекладознавчого семінару О. Швейцера до теперішніх днів. Авторка побудувала свій виклад згідно із перекладацькими моделями – імовірнісна модель Раймонда Піотровського (уродженця Рубіжного), метод логічного аналізу Рюрика Міньяра-Білоручева, смисловий підхід Леонори Черняхівської, герменевтичний підхід Юрія Сорокина, принципи репрезентативности Сергія Тюленева та лінгвістичного підходу Надії Рябцевої. Розвідка вкрай вагома тим, що подає синтетичну модель сучасного російського перекладознавства, на основі якого можна робити прогнози про подальші напрямки розвитку російської школи. Українська школа перекладознавства представлена у статті Тараса Шмігера, де автор намагався осмислити теоретичні питання перекладознавчої історіографії, можливість реконструкції перекладацьких поглядів XI-XVIII ст. і систематизація перекладацьких концепцій від ХІХ ст. до початку ХХІ ст. Статті не пощастило з правописного боку: мовний редактор змінив принципи транслітерації, внаслідок якого транслітерована українська мова втратила фонетичні опозиції [г]:[ґ] та [и]:[і]. Українським назвам не пощастило упродовж усієї книги: Україна инколи вживається з означеним артиклем; Харків транскрибовано як «Charkiv» (c. 22, 79, 220) або як «Char'kov» (двічі на с. 34), Львів – «Lviv» (с. 68, 73, ) і «Lvїv» (двічі на с. 127). Гадаємо, що оскільки книгу видано англійською мовою, варто було орієнтуватися на вимову англомовлян і вживати менше діякритичних знаків. Зузана Єттмарова зосередилася на ключових дослідниках Чехії та Словаччини. Називаючи Іржі Левого засновником чеського перекладознавства, авторка посилається на його таки книгу «Чеські теорії перекладу» (Прага, 1957), а отже синтез перекладацької думки від часу Середньовіччя був би дуже бажаний тут. Авторка обґрунтувала ґенезу й суть перекладацького концепції Ї. Левого, пояснила її проєкції на чеський структуралізм, пов’язала її із ґештальт-теорією та теорією інформації. Вона також висвітлила, як ідеї Ї. Левого впливали на погляди Яна Мукаржовського та словацьких науковців Антона Поповича й Франтішка Міко. Утім про словацьких перекладознавців дізнаємося більше із статті Єдити Громової та Ренати Каменарової , які сконцентрувалися на внеску школи Нітри до словацького перекладу, а постаті чеського дослідника Богуслава Ілека присвятила свою статтю Анна Радван. Польське перекладознавство представлено із погляду трьох наукових напрямків. Єва Красковська проаналізувала традиції познанської школи, засновники якої – Єжи Зьомек та Едвард Бальцежан (уродженець Вовчанська) – розвивати історико-літературні аспекти, риторичні та стильові аспекти перекладу, а найвідомішим представником є Станіслав Баранчак. Єлизавета Табаковська заглибилася у когнітивне перекладознавство, над яким активно працює і сама авторка, і ряд молодших колег – Барбара Левандовська-Томащик, Катерина Ващук, Рафал Августин, Олександр Ґомола та ин. До цього почесного списку польських науковців записано й українця, випускника Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника – Сергія Тюпу, який оборонив дисертацію в Ягайлонському університеті Кракова. Натомість Піотр де Бонча Буковський та Маґда Гейдел звернулися до поняття міждисциплінарности, яке вони схильні розглядати від часу публікацій Зенона Клеменсевича та Ольгерда Войтасевича, і яке тепер є багатообіцяючою ділянкою перекладацьких студій. Дослідники південнослов’янських перекладознавчих шкіл зосередилися головно на теоретичних здобутках ХХ сторіччя, хоча перекладна традиція у них довга, й очевидно приховує ще чимало призабутих думок і праць. В оглядовій статті про досягнення болгарських перекладознавців другої половини ХХ ст. Роберто Адинолфі розглядає дослідження над перекладом, які проводили Любомир Огнянов-Різор, Іванка Васева, Анна Лілова, Олександр Людсканов, Сидер Флорин, Сергій Влахов, Генрі Левенсон, Любен Любенов та ин. Серед рясного грона болгарських науковців чільне місце належить О. Людсканову, фахівцю із машинного перекладу, про що докладно написали Ласка Ласкова і Світлана Славкова. Значно скромніші здобутки у Хорватії, Сербії та Словенії. Натка Бадуріна вказує на вирішальну роль Володимира Івіра для хорватського перекладознавства й Ранка Буґарського для сербського, а Мартина Ожбот представляє докладніше історію словенського перекладу й побіжно повідомляє про не дуже рясні найновіші дослідження. Зрозуміло, що автори хотіли показати книжкові дослідження з питань перекладу, але аналіз статей додав би більшої об’ємности їхнім розвідкам. Цікаво, що словенська авторка зараховує до словенського перекладознавства праці каринтійського словенця Ериха Прунча (що є цілком доцільним, враховуючи його етнічну приналежність), але чомусь не знайшлося місця для досліджень Ніке Кочиянчич Покорн. Вагомою є стаття Лоренцо Константіно, де показано як слов’янські перекладознавчі ідеї переходять – прямо чи через посередників – ув італійський контекст. Різні слов’янські традиції у різному об’ємі представлені в працях італійських дослідників і в науковому обігу в Італії. Беззаперечно, що найкраще представлено російське перекладознавства, і це відбулося завдяки російській мові, яку більше вивчають в Італії. Українське перекладознавство належить до тих перекладознавчих традицій, які тільки починають відкривати на Заході. Книга «Теорії перекладу у слов’янських країнах» виконала найголовнішу функцію: представлено різноманіття слов’янських перекладознавчих традицій, які творитимуть подальшу дискусію, чи може існувати «слов’янське перекладознавство» як сутність. Але завдяки редакторам цієї збірки світ однозначно дізнається більше про перекладацьку думку Центрально-Східньої Европи.

Статья посвящена рисунку известного археолога, искусствоведа и художника Н.Е. Макаренко, случайно найденного несколько лет назад в Донецке. Библиографические ссылки Анисимов Н. «Диалог миров» в матрице коммуникативного поведения удмуртов / Dissertationes folkloristicae Universitatis Tartuensis. 26. Tartu: University of Tartu Press, 2017. 286 с. Букатевич Н.І. Чумацтво на Україні: історично-етнографічні нариси / Господарство та право: Записки Одеського інституту народного господарства. Одеса, 1928. 89 c. Величко Т. Традиції народного харчування гуцулів Верховинського району Івано-Франківської області // Народна творчість та етнологія. 2013. № 6 (346). С. 49–56. Воспоминания Елены Николаевны Екимовой, жены Виктора Михайловича Евсеева / Вел беседу и запись – А.В. Колесник. Донецк, обл. Дворец пионеров, 4 декабря 1986 г. // Рукопись. Архив А.Н. Усачука. В.Щ. Пища и питье крестьян-малороссов, с некоторыми относящимися сюда обычаями, поверьями и приметами // Этнографическое обозрение. 1899. № 1–2, кн. XL–XLI. С. 266–322. Галайчук В. Народний календар зарічненщини в обрядах, звичаях та фольклорі // Наукові зошити історичного факультету Львівського університету. Вип. 13–14. Львів, 2012–2013. C. 43–83. Галайчук В., Рачковський Г. Розділ XVIІI. Календарна обрядовість // Етнографія українців / За ред. проф. С.А. Макарчука. Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2015. С. 503–547. Граб В. Екслібріс Миколи Макаренка і бібліофіли // Книжник. Ч. 1 (18). Київ, 1993. С. 21–22. Граб В.И., Супруненко А.Б. Из эпистолярного наследия Н.Е. Макаренко // Донецкий археологический сборник. Вып. 3. / Науч. ред. В.А. Посредников. Донецк: Аверс Ко ЛТД, 1993. С. 36–45. Грошева Г.B. Глава 3. Чулымские тюрки // Этнография народов Томской области: Учебное пособие / Отв. ред. А.Г. Тучков. Томск: Изд-во Томского государственного педагогического университета, 2018. С. 41–50. Гуменний В.Д., Денисюк О.В., Остапенко А.І., Миронов О.С., Горячковський А.С. Чумацькі шляхи України // Актуальні питання технології продукції тваринництва: Збірник статей за результатами всеукраїнської науково-практичної інтернет-конференції студентів і молодих учених. Полтава, 2016. С. 111–126. Гуржій О.І. Чумацтво як всеукраїнське явище найму робочої сили (друга половина XVII – XVIII ст.) // Гуманітарний вісник. Сер.: Історичні науки. Ч. 21, Вип. 5(1). 2014. С. 18–33. Гюнтер Д. Бумага ручной вычерпки и поверхностная проклейка // Производство полуфабрикатов и бумаги. Т. III. Ч. I. М.: Промиздат, 1927. 57 с. Даль В.И. Толковый словарь живого великорусского языка: В 4-х томах. Т. 2. И – О. М.: Русский язык, 1979. 779 с. Данилова Н.К. «Вещный мир» в сакральном пространстве: ритуальная атрибутика в контексте знаковой информации (архетипы, образы и символы) // Человек и культура. 2020. № 5. С. 1–10. Демченко В. Свят-вечір та коляда на західноукраїнських землях кінця ХІХ-40-х років ХХ ст. (на матеріалах етнографічних експедицій Чернівецького університету) // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології: Збірник наукових статей. Т. 2. Чернівці, 1999. С. 243–250. Длужневская Г.В. Археологические исследования в Европейской части России и на Кавказе в 1859–1919 гг. (по документам Научного архива Института истории материальной культуры РАН). СПб.: ЛЕМА, 2014. 218 с. Ермолин Д.С. Погребально-поминальная обрядность и культура захоронений // Новик А.А., Бучатская Ю.В., Ермолин Д.С., Дугушина А.С., Морозова М.С. «Приазовский отряд». Язык и культура албанцев Украины / Отв. ред. А.А. Новик. Часть I. Т. 1. Санкт-Петербург: МАЭ РАН, 2016. С. 727–909. Завадська В. Ложка як антропоморфний образ української міфології // Матеріали до української етнології. Збірник наукових праць НАН України ІМФЕ ім. М.Т. Рильського. Асоціація етнологів. Вип. 4 (7). Київ, 2004. С. 232–236. Завадська В. Ложка як відповідник людської душі у фольклорі та матеріальній культурі українців // Українознавство. 2005. Ч. 3. С. 247–252. Завадська В. Символіка ложки у міфологічному світогляді слов’ян // Література. Фольклор. Проблеми поетики. Вип. 36. Присвячений дослідженню творчої спадщини Л.Ф. Дунаєвської. Київ, 2012. С. 105–115. Звагельський В. Справа Макаренка // Червоний Промінь. 1989. 15 липня. № 29. С. 4. Звагельський В.Б. Нові матеріали про Миколу Макаренка (розшуки 1988-1990 рр.) // Вивчення історичної та культурної спадщини Роменщини: проблеми і перспективи. Тези доповідей та повідомлень до наук.-практичної конференції. Суми; Ромни, 1990а. С. 23–29. Звагельський В.Б. Хроніка життя і діяльності М. Макаренка // Вивчення історичної та культурної спадщини Роменщини: проблеми і перспективи. Тези доповідей та повідомлень до наук.-практичної конференції. Суми; Ромни, 1990б. С. 53–60. Звагельський В.Б. Невтомний у праці (М.О. Макаренко) // Репресоване краєзнавство (20-30-і роки). Київ: «Рідний край», 1991. С. 161–167. Звагельський В.Б. Нове про професора Миколу Макаренка // Шоста Всеукраïнська наукова конференція з історичного краєзнавства. Луцьк, 1993а. С. 233–234. Звагельський В. Микола Макаренко: «Iстина мусить стояти на першому місці» // Червоний Промінь. 1993б. 17 квiтня. № 16. С. 4–5. Звагельський В. Нове про професора Миколу Макаренка // Червоний Промінь. 1993в. 18 грудня. № 51. С. 3. Иванова С.В. Добыча соли в Северном Причерноморье и Крыму (по археологическим и историческим данным) // Археологія: можливості реконструкцій / Археологія і давня історія України. Вип. 2 (13). Київ, 2014. С. 7–17. Календарные обряды и обрядовая поэзия Воронежской области. Афанасьевский сборник. Материалы и исследования. Вып. III. / Сост. Т.Ф. Пухова, Г.П. Христова. Воронеж: ВГУ, 2005. 249 с. Каталог. Памятные и наградные медали XVIII - нач. XX в. из фондов Донецкого областного краеведческого музея / Авторы-составители Т.П. Койнаш, С.М. Радюк. Донецк, 2003. 48 с. Клюев Н. Избранное. Томск, 2015. 348 с. Коваль-Фучило І. Похоронний обряд на Косівщині: семантика і номінація // Народна творчість та етнологія. 2013. № 6 (346). С. 65–79. Кожанов К.А. Сглаз в традиции цыган-кэлдэраров России // Живая старина. 2018. № 4 (100). С. 40–44. Коренюк Ю. Микола Макаренко – дослідник середньовічного стінопису // Студії мистецтвознавчі. Ч. 3 (19). Архітектура. Образотворче та декоративно-ужиткове мистецтво. Київ: ІМФЕ, 2007. С. 39–62. Косиков В.А. Новые находки рисунков Н.Е. Макаренко // Вивчення історичної та культурної спадщини Роменщини: проблеми і перспективи. Тези доповідей та повідомлень до наук.-практичної конференції. Суми; Ромни, 1990. С. 44–48. Косиков В.А. История исследования археологических памятников Донбасса. Донецк: Истоки, 2001. 84 с. Косикова Е.В. Возвращенное имя // Донецкий археологический сборник. Вып. 3. / Науч. ред. В.А. Посредников. Донецк: Аверс Ко ЛТД, 1993. С. 3–17. Косикова Е.В., Косиков В.А. Возвращенное наследие Н.Е. Макаренко // Человек в современном мире: Тезисы докладов Межрегионального научно-практического семинара 28 декабря 1991 г. М.; Донецк: Моск. отд. ФО СССР, Донецк. отд. ФО Украины, МНПП «Возрождение», 1991. С. 28–29. Кузьминых С.В., Усачук А.Н. «Милльон этой власти проклятий!..» (письма Н.Е. Макаренко А.М. Тальгрену) // История археологии: личности и школы. Материалы Международной научной конференции к 160-летию со дня рождения В.В. Хвойки / Отв. ред. Н.И. Платонова. СПб: Нестор-История, 2011. С. 195–216. Кузьминых С.В., Усачук А.Н. «Глубокоуважаемый и дорогой друг Михаил Маркович!» (Хельсинкская коллекция писем Н.Е. Макаренко А.М. Тальгрену) // Interactions, Changes and Meanings. Essays in honour of Igor Manzura on the occasion of his 60th birthday / Edited by Stanislav Ţerna and Blagoje Govedarica. Kishinev: Stratum Plus, 2016. С. 379–427. Клейна / Отв. ред. Л.Б. Вишняцкий. СПб.: Нестор-История, 2017. С. 64–92. Кузьминых С.В., Усачук А.Н. «С нетерпением жду ответа от Вас» (письма Н.Е. Макаренко Э.Х. Миннзу) // Ex Ungue Leonem: Сборник статей к 90-летию Льва Самуиловича Кузьминых С.В., Усачук А.Н., Белозёрова И.В. «Мои работы и ничего не стоят, и никому не нужны…»: письма Н.Е. Макаренко В.А. Городцову // Stratum plus. 2021. № 2. С. 361–402. Кучугура Л.И. Новые материалы к биографии исследователя палеолита Донбасса В.М. Евсеева // Кам’яна доба України. Вип. 4. До 130-річчя відкриття Гінцівської стоянки. Київ; Полтава: Шлях, 2003. С. 90–94. Левина-Дорш А., Кунов Г. Техника доисторической эпохи. Часть третья. Оружие. Украшение тела. Одежда. Одесса: Госиздат Украины, 1923. 115 с. Левкиевская Е.Е. Славянский оберег. Семантика и структура. М.: Идрик, 2002. 336 с. Лукина Н.В., Парнюк Л.В. Глава 5. Ханты // Этнография народов Томской области / Отв. ред. А.Г. Тучков. Томск: Изд-во ТГПУ, 2018. С. 67–84. Магрицька І.В. Весільний обряд на Східній Слобожанщині: навч. посібник. Луганськ: СПД Рєзніков В.С., 2011. 44 с. Мазур І.І. Чумацтво як передумова виникнення підприємництва в Україні // Теоретичні та прикладні питання економіки. Вип. 24. Київ: Вид.-поліграф. центр «Київський університет», 2011. С. 191–195. Макаренко Д.Е. Малоизвестные страницы жизни археолога и искусствоведа Н.Е. Макаренко // Охорона i дослiдження пам’яток археологiї Полтавщини. Третiй обласний науково-практичний семiнар. Тези доповідей. Полтава, 1990. С. 39–41. Макаренко Д.Є. Микола Омелянович Макаренко. Київ: Наукова думка, 1992. 168 с. Макаренко М. Запорозькі клейноди в Ермітажі. Корогви // Україна. Кн. 3. Київ, 1924. С. 25–38. Макаренко М. Орнаментація української книжки XVI–XVII ст. / Труди наукового інституту книгознавства 1. Київ: Держтрест «Київ-Друк», 1926. 70 с. Макаренко М. Передмова од редактора // Павлуцький Г. Історія українського орнаменту. Київ: Вид-во Украïнськой АН, 1927. С. 5–7. Макаренко М. Старогородська «божниця» та її малювання // Чернігів і Північне Лівобережжя: огляди розвідки, матеріали / Записки Історико-філологічного відділу. 23. Київ: Видавництво АН УРСР, 1928. С. 205–223. Макаренко М. Скульптура й різьбярство Київської Русі передмонгольських часів // Київські збірники історії й археології, побуту й мистецтва. Збірник І. Київ: ВУАН, 1931. С. 27–96. М.Н. [Макаренко Н.] Исследование архитектурных памятников Черниговской земли, доложенные на XIV Археологическом Съезде // Зодчий. № 39. 1908а. С. 364–366. Макаренко Н. Памятник украинского искусства XVIII века // Зодчий. № 24. 1908б. С. 211–215. Макаренко Н. Памятник украинского искусства XVIII века // Зодчий. № 25. 1908в. С. 219–222. Макаренко Н. Путевые заметки и наброски о русском искусстве. Вып. 1. Белозерский край. Санкт-Петербург: Издание А.А. Жукова, 1914. 60 с. Макаренко Н. Искусство Древней Руси. У Соли Вычегодской. Петроград: Свободное искусство, [1918]. 157 с. Мандельштам О. Письмо о русской поэзии // Собр. соч.: В 2 т. – Т. 2. Проза. М.: Художественная литература, 1990. С. 263–266. Мезенцева Г.Г. Дослідники археології України. Енциклопедичний словник-довідник. Чернігів: Сіверянська думка, 1997. 205 с. Німенко Н.А. До історії українського орнаменту (Науковий доробок Г.Г. Павлуцького очима М.О. Макаренка) // Актуальні питання вітчизняної та світової історії: збірник матеріалів Всеукраїнської наукової конференції, 23-24 квітня 2010 року. Суми: СумДУ, 2010. С. 209–212. О библиотеке В.М. Евсеева и Н.Е. Макаренко (воспоминания В.Н. Горбова) / Вел беседу и запись – А.Н. Усачук. Донецк, ул. Маршака, д. 72, кв. 6 (В.Н. Горбова), 7 февраля 2017 г. // Рукопись. Архив А.Н. Усачука. Павловский И.Ф. Первое дополнение к Краткому биографическому словарю ученых и писателей Полтавской губернии с половины XVIII века. Полтава: Изд. Полтав. учен. Архивн. Комиссии, 1913. 87 c. Пискулин А.А. Материалы по этнографии Черноземья второй половины ХХ – начала ХХI века: традиционные праздники, обряды, верования, обычаи и поверья Липецкой, Орловской, Курской, Тульской областей. / Научные труды ООО НПО «Черноземье». Вып. 3. Воронеж: Изд.-полиграф. центр «Научная книга», 2015. 208 с. Полідович Ю.Б. «Музейна» археологія: люди, події, знахідки // Літопис Донбасу. Краєзнавчий збірник. Вип. 7. (Додаток до Археологічного альманаху). Донецьк, 1999. С. 25–31. Полідович Ю. Люди, події, знахідки // Донбас. 2004. Спецвыпуск. С. 14–20. Проскурова С.В. Чумацтво як українське соціокультурне явище. Автореф. диcс. … канд. іст. наук. Київ, 2001. 14 с. Руденко С. Семантика глютонімів-інструментативів в українській мові // Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Серія: Філологічна. Вип. 48. Острог: Вид-во Нац. ун-ту «Острозька академія». 2014. С. 103–106. Салмин А.К. Система фольк-религии чувашей. СПб.: Наука, 2007. 605 с. Салмин А.К. Традиционные обряды и верования чувашей. СПб.: Наука, 2010. 240 с. Сауляк Б.М. Розвиток деревообробних ремесел Східного Поділля кінця ХІХ – початку ХХІ ст. Київ: Наукова думка, 2018. 215 с. Скрипник Г.А. Етнографічні музеї України. Становлення і розвиток. Київ: Наукова думка, 1989. 304 с. Сокур Ю.В, Малишко К.І. Аспекти становлення чумацького звичаєвого права // Митна справа. № 5 (89). Ч. 2. Кн. 1. 2013. С. 62–69. Супруненко О.Б. Археологічні дослідження та зібрання Лубенського музею К.М. Скаржинської. Автореф. дисc. … канд. іст. наук. Київ, 1997. 24 с. Супруненко О.Б. Археологія в діяльності першого приватного музею України (Лубенський музей К.М. Скаржинської). Київ; Полтава: Археологія, 2000. 392 с. Терюков А.И. Предсказание будущего в традиционной культуре народов коми // Аспекты будущего по этнографическим и фольклорным материалам / Отв. ред. Т.Б. Щепанская. Санкт-Петербург: МАЭ РАН, 2012. С. 100–113. Топорков А.Л. Об одном символе в поминальной обрядности и в гаданиях восточных славян (ложка) // Балто-славянские этнокультурые и археологические древности. Погребальный обряд / Отв. ред. Вяч. Вс. Иванов. М.: Ин-т славяноведения и балканистики, 1985. С. 87–88. Тумайкин В.П. Семейные обряды мордвы Алтайского края // Этническая история народов Урала и Поволжья (препринты докладов и сообщений) / ред. Р.Г. Кузеев, Н.В. Бикбулатов. Уфа: БФАН СССР, 1976. С. 42–43. Усачук А.М., Горбов В.М., Звагельський В.Б. Невiдомий альбом малюнкiв Миколи Макаренка // Полтавський археологічний збірник. Ч. 3. Полтава, 1995. С. 199–214. Усачук А.М., Гриб В.К. Ще один документ з архіву М.О М???????? // акаренка // Донецький археологічний збірник. 2018. № 21. С. 192–205. Усачук А.Н. Раскопки Н.Е. Макаренко и В.М. Евсеева на территории Донецка // Донецкий археологический сборник. Вып. 3. / Науч. ред. В.А. Посредников. Донецк: Аверс Ко ЛТД, 1993. С. 46–52. Усачук А.Н. Из истории украинской археологии: альбом рисунков и письма Н.Е. Макаренко // Евразийский археолого-историографический сборник / Отв. ред. А.С. Вдовин, И.В. Тункина. СПб.: СПбФ АРАН; Красноярск: КГПУ,2012а. С. 93–103. Усачук А.Н. К истории отечественной археологии: альбом рисунков Н.Е. Макаренко из фондов Донецкого краеведческого музея // Історія археології: дослідники та наукові центри / Археологія і давня історія України. Вип. 9. Київ, 2012б. С. 315–324. Усачук А.Н. Об исследованиях Н.Е. Макаренко в 1930 г. (документы и материалы) // Верхнедонской археологический сборник. Вып. 11./ Отв. ред. А. А. Бессуднов, Е. Ю. Захарова. Липецк: ЛГПУ им. П.П. Семенова-Тян-Шанского, 2019. С. 487–508. Усачук А.Н., Колесник А.В. Виктор Михайлович Евсеев: начало // Літопис Донбасу. 2012. № 20. С. 4–25. Усачук А.Н., Колесник А.В. Археологические исследования в Донбассе в конце 20 – начале 30-х гг. XX века (по материалам архива В.М. Евсеева) // Грани гуманитарного знания. Сборник статей к 60-летию профессора Сергея Павловича Щавелёва / Отв. ред. Д.П. Кузнецов, О.В. Пыжова. Курск: КГМУ, 2015. С. 412–433. Франко А.Д., Франко О.О. Огляд маловідомих архівних матеріалів про життя і наукову діяльність Миколи Макаренка // Вісник Інституту археології. 2013. Вип. 8. С. 75–81. Фролов В. Собори наших душ 4. Робочий щоденник зняття і консервації мозаїк Михайлівського монастиря в Києві (1934 року) // Пам’ятки України. 1990/1991. № 4’90/1’91. С. 35–39. Ходак І. Листи Миколи Макаренка до Данила й Вадима Щербаківських // Студії мистецтвознавчі. Ч. 3 (19). Архітектура. Образотворче та декоративно-ужиткове мистецтво. Київ: ІМФЕ, 2007. С. 63–73. Чесноков В.И. Производство деревянных ложек. М.; Л.: Всесоюзное кооп. объедин. изд-во, 1933. 153 с. Шарапова Н.С. Краткая энциклопедия славянской мифологии. М.: ООО «Изд-во АСТ»; ООО «Изд-во Астрель»; ООО «Русские словари», 2001. 624 с. Щавелєв С., Звагельський В. Микола Макаренко та Дмитро Самоквасов: зустріч на терені вивчення старожитностей України // Червоний Промінь. 1992. 1 лютого. № 5. С. 6–7. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. Т. 1. Київ: Наукова думка, 1990. 592 с. Hansson H. Gotlands bronsålder. / Kungliga Vitterhets Historie och Antikvitets Akademiens Handlingar, Del 37:1. Stockholm, 1927. 156 s.

Дослідження масових репресій сталінського режиму привертає увагу суспільства вже 60 років, починаючи з проголошення М. С. Хрущовим таємної доповіді про культ особи Сталіна на XX з'їзді ЦК КПРС. Реальні масштаби злочинів, скоєних тоталітарною державою в умовах абсолютної таємниці, стали остаточно відомими під час другої кампанії десталінізації, здійсненої М. С. Горбачовим в роки перебудови. Проте, фактично лише незалежній Україні створено реальні умови для всебічного вивчення пов'язаних з масовими репресіями історичних джерел і виявлення повної картини фізичних та моральних втрат українського народу, який опинився в епіцентрі сталінських репресій. Тяжкою спадщиною цієї доби є масові репресії, які чинились сталінським режимом та його провідниками на території України, зокрема на Півдні. Дослідження репресій дає змогу збагатити історичну науку новим оригінальним і фактичним матеріалом, аргументовано викрити злочинну діяльність Й. Сталіна, його оточення та створеної ним репресивно-каральної машини. У роки розбудови Української держави виключно важливим є процес переосмислення багатьох проблем історії України. Лише з урахуванням минулого, в тому числі і тих драматичних подій, які принесли репресії, українське суспільство може йти в майбутнє. Ключові слова: Сталінські репресії, Миколаївщина, Одещина, інтелігенція, концтабори, тоталітарний режим.

У статті проаналізовано історію православного просвітництва на Волині. Подано, що від початку свого існування Українська церква користувалась широкою автономією. З національно-державницьким рухом зростало й змагання за її незалежність. У XX ст. складовою цього процесу був національно-церковний рух на Волині. Православна церква посідає помітне місце в політичному, культурному й соціально-економічному житті українського народу. Тривалий період її роль у формуванні національної ідентичності українців штучно ігнорувалась, хоча церква завжди була вагомим засобом впливу на суспільну свідомість. Зазначено, що православне духовенство зробило значний внесок у розвиток культурної сфери краю. Велику роль священники відводили підвищенню загального освітнього рівня, моральному вихованню своїх вірян, дослідженню історії своєї батьківщини та пам’яткоохоронній діяльності. З’ясовано, що зміни режимів, політичних систем не змогли похитнути її авторитет, оскільки з нею асоціювалися духовні почуття людини. В періоди бездержавного існування українського народу церква підтримувала національно-творчі процеси і як суспільна організація з могутньою християнською ідеологією об’єднувала народ. Значення Православної церкви у національно-політичних процесах усвідомлювала частина української інтелігенції та інших верств, розгорнувши в першій половині XX ст. боротьбу за повернення церковній організації національних ознак. Тому вивчення історії Православної церкви має першорядне значення для відтворення цілісної картини минулого українського народу. Церковним процесам на Волині 20-40-х рр. XX ст. належить важлива роль у загальноукраїнському національно-визвольному русі та у відродженні Української держави і церкви. Знання минулого Української церкви потрібні і для подолання багатьох штучних стереотипів, які перешкоджають формуванню в Україні демократичного громадянського суспільства. Церковно-історичні дослідження розкривають причини сучасної міжконфесійної напруженості, з’ясовують її витоки і навіть подають варіанти можливих виходів з неї.

У статті висвітлюються питання формування і поширення соціально-медичних ідей в Україні на сторінках періодичних медичних видань другої половини ХІХ – 20-х рр. ХХ ст. У процесі виконання дослідження застосовано методи джерелознавчого та термінологічного аналізу. З’ясовано, що медична періодика відігравала вагому роль у формуванні і поширенні медичних знань, значенні наукових відкриттів для практичної медицини, наданні пріоритету профілактичній медицині, популяризації наукової медицини, переконанні своєчасності звернення населення за медичною допомогою тощо. Спеціальна медична преса в другій половині XIX – початку ХХ століть посіла чільне місце в системі соціальної комунікації. У 9 губерніях Наддніпрянської України виходило друком 186 спеціалізованих періодичних і продовжуваних видань із питань гуманітарної медицини, які є цінним джерелом історії становлення та розвитку соціальної медицини. Санітарні лікарі земств ділилися досвідом щодо розбудови санітарної справи на сторінках журналів «Архив судебной медицины и общественной гигиены» (1865 – 1871), «Вестник судебной медицины и общественной гигиены» (1885 – 1889), «Вестник общественной гигиены, судебной и практической медицины» (1889 – 1917) та ін. Встановлено, що лікарсько-санітарні хроніки та інші земські періодичні видання містили багатий матеріал про захворюваність і смертність населення України, про стан медичної допомоги, пропагували здоровий спосіб життя. На сторінках журналів приділялася значна увага питанням народного здоров’я та громадської медицини, публікувалася велика кількість статей з різних питань суспільної гігієни, організації земської медицини, боротьби з соціальними та інфекційними хворобами, санітарно-освітньої роботи серед населення.

Статтю присвячено вивченню сучасної української історіографії діяльності громадських молодіжних організацій в УСРР 20-х – 30-х рр. ХХ ст. Здійснено аналіз теоретичних підходів, спрямованості досліджень та основних тенденцій в історіографії проблеми. Сучасний український молодіжний рух усе активніше заявляє про себе в алгоритмі суспільного життя країни як учасник формування та реалізації молодіжної політики. Представники молоді не лише складають найбільш масову групу учасників громадських подій, але й намагаються висувати свої прогресивні погляди щодо подальшої долі української держави та суспільства. З огляду на це постає необхідність вивчення та переосмислення досвіду та усталених стереотипів, засилля шаблонності передусім у радянській історіографії дослідження громадських молодіжних об’єднань УСРР 20-х – 30-х рр. ХХ ст. Метою статті є дослідження сучасної історіографії громадських молодіжних організацій у 20–30-і рр. ХХ ст. У зв’язку з цим потрібно розв’язати ряд завдань: проаналізувати тематику історіографічних праць, присвячених історії громадського молодіжного руху у 20–30-і рр. ХХ ст.; з’ясувати стан розробки теми; визначити підходи вітчизняних та зарубіжних авторів до вивчення цієї проблеми. В ході написання статті з’ясовано, що для історичних розвідок сучасного періоду характерна докорінна переоцінка всіх наявних історичних джерел із проблем молодіжних організацій як радянського походження (загальноісторичні, історіографічні, історико-партійні, історико-комсомольські та ін.), так і зарубіжної україніки. На зміну класовому підходу у вивчені громадських організацій прийшов цивілізаційний, який розглядає молодіжний рух 1920-х – 1930-х рр. у всьому розмаїтті суперечностей, взаємовпливів та багатофакторного розвитку. Головними напрямами сучасних досліджень стали як провладний комуністичний рух молоді, так і небільшовицькі молодіжні організації, зокрема національні меншини, релігійні групи тощо.

Анотація. Мета дослідження – проаналізувати джерельну базу означеної проблеми, здійснити класифікацію джерел з проблеми, з’ясувати їх інформативну цінність. Методологія дослідження спирається на принципи історизму, системності, науковості, об’єктивності, а також на використання загальнонаукових (аналіз, синтез, узагальнення) та спеціально-історичних (історико-типологічний, історико-системний) методів. Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що вперше здійснено узагальнювальний аналіз джерельної бази становища християнського духовенства (православного та римо-католицького) в Радянській Україні в 20–30-ті рр. ХХ ст. Висновки. Досліджено винятково писемні історичні джерела. Вони, зі свого боку, поділяються на опубліковані та неопубліковані (архівні) матеріали. Серед вивчених опублікованих джерел є офіційно-нормативні (актові) документи, справочинні, статистичні джерела, джерела особового походження, періодика. Чимало опублікованих документів уміщено у збірниках документів, наукових працях з різних проблем історії християнства та в інших археографічних виданнях. Репрезентативність джерельної бази з означеної проблеми забезпечує комплекс архівних документів двох центральних та кількох обласних державних архівів України. Цей комплекс матеріалів є різноманітним, строкатим, більшість з них становлять законодавчі, статистичні, справочинні матеріали та інші. Джерельна база даної проблеми є достатньо репрезентативною, всі групи джерел характеризуються високою фактографічною і науковою цінністю.

Українські процеси боротьби за незалежність 20-х рр. ХХ ст. – початку ХХІ ст. набирають нових обертів. Події 2013–2014 рр. кинули виклик пострадянській системі, суттєво змінили українське суспільство, його культурні, духовні, політичні цінності. На тлі цих історичних подій ідея соборності України стала ключовою. Актуалізація питання соборності досить чітко простежується в посилах політиків, науковців, аналітиків, діяльності наукових та освітніх закладів. Саме тому Національний історико-етнографічний заповідник «Пере- яслав» започаткував низку національно-патріотичних заходів. У статті автори на основі виставкових проєктів Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» висвітлюють роль переяславців у державотворчих процесах нової та новітньої історії України. Відкриття щорічних виставок приурочувалося до Дня Соборності України. Виставки проходили в межах заповідника та інших закладах міста Переяслава упродовж 2015–2021 рр. Структура експозицій вибудовувалася відповідно до принципів історичної достеменності та хронологічної послідовності показу етапів боротьби за незалежність і соборність держави: Українська революція 1917–1921 рр., Революція Гідності 2013–2014 рр., російсько-українська війна на сході України. Територіально більшість виставкових наративів пов’язані з Переяславом – документи із фондів Заповідника періоду Української Народної Революції 1917–1921 рр., які доповнені автентичними речами учасників революційних подій початку ХХІ ст. та матеріалами із зони військових дій на сході України. Основна мета статті – розкрити проблематику поєднання виставкової та інших форм просвітницької діяльності Заповідника через принципи історичної достеменності та хронологічної послідовності. Загалом авторами представлено та узагальнено, що такий проєкт має позитивний резонанс у суспільстві і нині в умо- вах війни є особливо актуальним. Наголошується, що ідеологія виставкових проєктів є наріжною у формуванні європейської ідентичності, а отже, має важливе значення для інтеграції України до Європи.

У статті здійснено аналіз розвитку теоретичних основ і практики позашкільної освіти, який дав можливість автору зробити узагальнення, що вона має свою історію, зумовлену багатогранністю змісту і форм здійснення. Автор констатує, що роком народження позашкільної освіти в Україні як унікальної освітньої ланки вважається 1918 р. В уряді молодої української держави саме цього року громадський діяч, видатний педагог С. Русова очолила два відділи – шкільного виховання та позашкільної роботи. До 1917 р. простежувалися лише певні елементи цієї роботи. Термін «позашкільна освіта» в сучасному значенні увійшов у понятійний апарат у кінці ХІХ ст. У дослідженні наголошується, що початок ХХ ст. характеризується бурхливими політичними і соціальними змінами. Розвиток демократії, зростання національного руху в країні сприяли активізації роботи з дітьми та підлітками, що стало об’єктивною необхідністю виховання нової особистості і зумовило розширення мережі освітніх закладів у сфері дозвілля: функціонували недільні школи, різноманітні гуртки й курси, Народні будинки, які здійснювали культурно-освітню роботу, організовували лекції, вистави, екскурсії, створювали драматичні й хорові колективи, бібліотеки-читальні тощо. Було створено перші клуби для дітей і підлітків із бідних сімей з метою організації їхнього дозвілля, урахування інтересів до театру, музики, науки, образотворчого мистецтва тощо. У статті виокремлюються особливості позашкільної освіти на початку ХХ ст.: розширення її змісту та урізноманітнення форм організації в позашкільних та інших навчальних закладах. Йшов пошук шляхів розвитку освіти дітей поза школою. Велася аналітична робота, приходило усвідомлення необхідності створення умов для позашкілля. Цей час розглядається як підготовчий у створенні системи позашкільної освіти. Характерним для 20–30-х рр. ХХ ст. автор називає зв’язок виховання з виробництвом, який давав дітям можливість, ознайомившись із декількома професіями, обрати ту чи іншу з них відповідно до власних здібностей і бажань, що сприяло їхній соціалізації в суспільстві. У публікації обґрунтовано, що в 1930–1940 рр. система позашкільної освіти набувала подальшого розвитку. Мережа позашкільних закладів, зміст позашкільного виховання орієнтувалися на зв’язок із життям, вирішення завдання всебічного розвитку особистості, підготовку до праці та продовження навчання.

Концептуальним методологічним ядром дослідження є інтегративний аналіз конфліктів як складно організованих явищ. Інтегративний підхід дозволяє проаналізувати й систематизувати причини й чинники конфліктизації певного соціуму, які дають повну картину появи та ескалації будь-якого конфлікту. Мислителі доіндустріального суспільства бачили світ стабільним, тому й знання того періоду опирались на вчення Аристотеля. Вчені індустріального суспільства розуміли людину, як центр світобудови, і це призводило до того, що «через людину» пояснювались і з нею пов’язувались практично всі світові процеси, в тому числі й конфлікти. Мислителі Нового часу висловлювали різні судження щодо причин соціальних конфліктів і перспектив їх подолання. У XIX ст. сам по собі конфлікт ще не сприймався як явище, яке підлягає науковому вивченню, але Кант і Геґель, а після них чимало вчених, визнавали плідність соціальних конфліктів і бачили їхнє співвіднесеня з історичним процесом. Багато ідей німецьких філософів є актуальними для сучасної постколоніальної України.

Побудова демократичної правової держави і формування громадянського суспільства в Україні вимагає високого рівня конституційно-правового регу лювання найважливіших суспільних відносин. Цей процес, як підкреслюється у чинній Конституції України, спирається на “багатовікову історію українського державотворення”. Під час подій Української революції 1917–1921 рр., коли відбувалися реальні державотворчі процеси, стала набувати матеріального втілення ідея відновленнянаціональної державності, створювалися умови для реалізації конституційно-правових засад. Важливе місце в цьому займає конституційне будівництво в Український Народній Республіці (далі – УНР) доби Директорії (листопад 1918 р. – початок 1921 р.). Здобутки у сфері конституційного будівництва того часу, зокрема проект Конституції УНР О. Ейхельмана, ґрунтувалися на демократичних засадах відповідно до світових здобутків конституційного законодавства та мали вплив на подальший розвиток конституційного права в незалежній Україні. Метою статті є з’ясування загальних й особливих рис, закономірностей конституційного будівництва в УНР доби Директорії, його зв’язок із чинниками соціально-політичного розвитку, аналіз проблемних питань організації влади за проектом Конституції УНР О. Ейхельмана; дослідження витоків та характеру організації держави, структури державного механізму, засад його формування, розподілу влади. Встановлено, що в основу форми державного устрою були покладені демократичні принципи, які поєднували централізацію і широке місцеве самоврядування. Із цього виходили побудови системи організації влади в центрі та на місцях, порядок формування відповідних органів, розмежування компетенції між центральними і місцевими органами влади й управління. З’ясовані основи розподілу влади на законодавчу, виконавчу, судову, фінансову як запорука злагодженої роботи державного механізму. Автор доходить висновку, що основні положення, які увійшли до проекту Конституції УНР О. Ейхельмана з приводу організації влади, відповідали кращим тогочасним світовим стандартам, і це переконливо свідчить, що метою конституційного проекту було формування конституційно-правових засад створення демократичної, правової, соціальної держави у тій моделі, якою вона могла бути в історичних умовах 20-х років ХХ ст.

The article considers and analyzes the informational significance of the leading economic specialized publication of the late XIX – early XX centuries. „Banking Encyclopedia”. It is noted that in 1917 the second volume of this work, fundamental at that time in the field of economics, was published in Kyiv, which was entirely devoted to the study of stock exchange business in the leading countries, the Russian Empire and the Ukrainian lands. The co-authors of the work were leading contemporary economists and lawyers, in particular A. N. Antsiferov, G. V. Afanasyev, H. A. Baranovsky, M. N. Bogolepov, E. V. Vanshtein, I. M. Goldstein, N. S. Dobrokhotov, V. Ya. Zheleznov, A. M. Lazarev, D. N. Levin, E. S. Lurie, P. P. Migulin, N. D. Silin, P. B. Struve, M. P. Tugan-Baranovsky and others. Among the aspects considered were, in particular, the activities of the leading stock exchange institutions of Dnieper Ukraine: in Odessa, in Kyiv, in Kharkiv. Leading economist, professor of the Kyiv Commercial Institute, long-term deputy of the State Duma Leonid Mykolayovych Yasnopolsky became the editor-in-chief of the publication. Analyzing the scientific works collected in the Second Volume of the Banking Encyclopedia of 1917, the author of the article came to the conclusion that they make it possible to trace the state of affairs in the development of the stock market in the late nineteenth and early twentieth centuries. In particular, one can trace the state policy towards these financial institutions, which in many respects slowed down the development of the stock market, both in Ukraine and in the Russian Empire as a whole.

Стаття присвячена проблемі місця та ролі історії українського права в системі української юридичної освіти в умовах її потужної комерціалізації та зміщення акцентів у підготовці майбутніх фахівців – юристів у бік утилітаризму та ремісництва. Авторка наголошує, що одним із головних недоліків такої підготовки юристів є те, що вона спрямована, перш за все, на формування навичок і компетенцій у сфері вузької спеціалізації. При цьому всі інші навички і компетенції, які корелюють із поняттям “людський фактор”, наріжною гранню якого є морально духовна і морально-психологічна складові, вважаються другорядними чи взагалі зайвими. Хоча, власне, завдяки людському фактору в минулому і виникло право. Як це сталося? Відповідь дає історія права. Метою статті є привернути увагу наукової та освітянської спільноти до обговорення питання про актуальність дослідження та викладання дисципліни “Історія українського права” у національних університетах України, які покликані забезпечувати умови для отримання студентами фундаментальних знань і плекати національно орієнтовану еліту з високим рівнем інтелігентності. Без неї зміцнення української державності на тлі викликів, перед якими опинилася Україна на початку третього тисячоліття, не має перспективи. Порушено питання про актуальність дослідження та поглибленого вивчення у національних університетах України історії українського права у фокусі глобальних викликів сучасності. Авторка звертає увагу на те, що науковою настановою на користь збереження історії українського права зі статусом обов’язкової дисципліни в навчальному процесі є трансдисциплінарна методологія, яка оголошена ЮНЕСКО провідною в організації освітнього процесу в ХХI ст. Аналізується предметна сфера дисципліни “Історія українського права” через призму актуалізації знань, набутих студентами в процесі її вивчення, для застосування у практичній площині юридичної діяльності на користь України й українського народу, навіть за умов, коли отримання юридичної освіти розглядається як комерційний проєкт. Головне, щоб при цьому не втрачалося відчуття реальності. Історичний правовий досвід виступає запобіжником на цьому шляху. Вивчаючи цю дисципліну, студент отримує практично орієнтований зріз знань про історичний досвід (як негативний, так і позитивний) наведення справедливого правового порядку відповідно до ментальних уявлень українського народу (як культурно історичної спільності народів, що проживали і проживають на теренах України з найдавніших часів) про справедливість і вимоги законів природного права.

У статті розглянуто фахову компетентність майбутніх морських фахівців та висвітлено вплив гуманітарних дисциплін на її формування.Наведено приклади основних нормативно-правових актів, що мали вплив на зміст освіти, а саме закон України «Про вищу освіту», «Про освіту», Державна національна програма «Освіта» («Україна XXI століття»), Концепції національного виховання, Національна доктрина розвитку освіти в ХХІ ст., Морська доктрина України на період до 2035 (із змінами, внесеними згідно з Постановою Кабінету Міністрів України № 1108 від 18.12.2018).Проаналізовано навчальний план зі спеціальності 14.03 Експлуатація суднових енергетичних установок (спеціалізація 14.03.01 Для морського флоту) з метою порівняння кількості годин, відведених на вивчення дисциплін соціально-гуманітарного та природничого циклів з дисциплінами спеціального циклу, яких у незалежній Україні стало більше у зв’язку з відродженням та гуманітаризацією системи освіти.Зазначено перелік гуманітарних дисциплін, яких на початку 90-х стало більше у зв’язку з відродженням та гуманітаризацією системи освіти в незалежній Україні. Так, відповідно до Інструктивного листа міністерства освіти України № 1/9-64 від 19.05.1993 р. «Про викладання соціально-гуманітарних дисциплін» у навчальних планах з’явилися такі гуманітарні дисципліни як: «Всесвітня історія», «Історія України», «Ділова українська мова», «Світова література», «Біологія», «Географія», «Філософія з релігієзнавством», «Правознавство», «Основи економічної теорії», «Допризовна підготовка юнаків», «Основи соціальної екології», «Політологія», «Соціологія», «Українська та зарубіжна культура».Визначено провідні складові фахової компетентності здобувачів освіти, які ґрунтуються на реалізації організаційних, когнітивних, світоглядних, технологічних і комунікативних операційних процесів.У ході дослідження з’ясовано, що гуманітарні дисципліни відіграють важливу роль у підготовці та формуванні фахової компетентності майбутніх фахівців морської галузі, оволодіння якою в майбутньому послужить підґрунтям для професійної та особистісної самореалізації.

Мета роботи – проаналізувати основні напрямки науково-дослідницької діяльності кафедри ботаніки та екології в історичній ретроспективі. Кафедра впродовж свого існування якісно і ефективно виконувала навчально-виховні завдання з підготовки висококваліфікованих вчителів біології для освітянської галузі міста, Дніпропетровської області, України. Розташування в центрі гірничо-видобувної та металургійної промисловості Придніпров’я зумовило наукову відповідальність кафедри за розвиток озеленення території міста, фіторекультивації порушених земель (відвалів, кар’єрів та хвосто- шламосховищ), інвентаризації зелених насаджень промислових підприємств міста. У 50-60-их рр. ХХ ст. професором кафедри І.А. Добровольським були розпочаті практичні роботи з формування системи озеленення міста на основі науково обґрунтованих підходів і розуміння ролі зеленої рослини у формування якості життя людини. Ці роботи знайшли своє продовження у реалізації науково-дослідних тем з фіторекультивації порушених територій. У 70-80-их рр. ХХ ст. професором кафедри В.І. Шандою були розроблені науково-обґрунтовані основи фіторекультивації антропогенно порушених земель Криворіжжя, екологічні підходи до боротьби з бур’яновою рослинністю. У 2011 р. продовжено сучасний етап практичної науково-дослідної роботи кафедри з участі у Міжнародному проекті «Повернути ріку людям Партнерство на користь відновлення р. Саксагань в Кривому Розі як механізм підтримки міжсекторального діалогу». Цей проект був реалізований проекту «Нова Гута-Кривий Ріг. Партнерство у промислових регіонах» за участю Fundacja Miejsc I Ludzi Aktywnych (фундація MILA, (Польща). У цьому проекті кафедру представляв доцент Е.О. Євтушенко У подальшому були реалізовані міжнародні проекти зі збереження біорізноманіття на території Жовтокам’янського кар’єру підприємства Хайдельбергцемент Україна. У 2014 під керівництвом доцента кафедри В.М. Савосько був виконаний проект «Територія кар’єру як депозитарій для рідкісних рослин і основа для екологічної освіти». У 2018 р. під керівництвом доцента кафедри Е.О. Євтушенка був виконаний проект «Створення чагарникових угруповань як нового місця існування для біоти кар’єру». Розширення тематики науково-дослідних тем пов’язано з фіторекультивацією порушених земель та інвентаризацією зелених насаджень, яка була визначена конкретними потребами підприємств. Під керівництвом доцента кафедри Е.О. Євтушенка булі виконані: інвентаризація зелених насаджень промислових майданчиків (2016 рік – ПрАТ Центральний ГЗК, 2018 рік – ПрАТ Південний ГЗК) та фіторекультиваційні дослідження (2018 р. – промислові територій ПАТ Інгулецький ГЗК, 2018 р. – міські території). У 2019 р. розпочата реалізація науково-дослідної теми «Виконання післяпроектного моніторингу впливу планованої діяльності видобування вапняків та глини, придатних для використання у якості цементної сировини, Жовтокам’янського родовища (ділянка №3), розташованого в Апостолівському районі Дніпропетровської області, на стан флори і фауни протягом 3 років (керівник - доцент кафедри Євтушенко Е.О.). Активні фіторекультиваційні дослідження та проектна діяльність кафедри ботаніки та екології мають багату історію та є фундаментом якісної підготовки фахівців з біології та екології.

Нечаева Могила – единственный сохранившийся до наших дней скифский царский курган-гигант в Северном Причерноморье. С 1853 г. он известен российским археологам. Его высота на сегодняшний день составляет 14–15 м. За последние два века курган претерпел существенные изменения. В середине 19 ст. были отмечены просадки насыпи, затем на вершине был вырыт глубокий колодец, позднее засыпанный, и на его месте выстроена беседка. Особо трагическую роль курган сыграл в годы Великой Отечественной войны, когда он был одним из узловых опорных пунктов войск вермахта в Никопольско-Криворожской наступательной операции Красной армии в декабре 1943 г. – январе 1944 г., в ходе которой была разгромлена криворожско–никопольская группировка, пытавшаяся удержать любой ценой Никопольский марганцевый и Криворожский железорудный бассейны. В боях за Нечаеву Могилу полегло более полутора тысяч советских воинов. Сам курган, в особенности его вершина, был изрыт блиндажами и ходами сообщений, а также сотнями воронок от снарядов. После войны вершина кургана была полностью перепланирована и на ней был установлен триангуляционный пункт высшей категории. Все факты указывают на то, что ранее курган входил в число крупнейших скифских царских курганов Северного Причерноморья и имел высоту не менее 20 м. Библиографические ссылки Артамонов М.И. Из истории методики археологических раскопок // ПИДО. 1935. № 1–2. С. 142–164. Бидзиля В.И., Полин С.В. Скифский царский курган Гайманова Могила. Киев: Скиф, 2012. 814 с. Бобринский А.А. Вновь открытая могила скифского царя // ИТУАК. 1913. № 50. Браун Ф.А. Разыскания в области гото-славянских отношений. СПб.: Тип. Имп. Акад. наук, 1899. ХХ, 392 с. Брун Ф.И. Черноморье. Сборник исследований по исторической географии Южной России. Одесса: Тип. Г. Ульриха, 1880. Ч. 2. 422 с. Бурачков П. О местоположении древнего города Каркинитеса и монетах ему принадлежащих // Записки Одесского общества истории древностей (ЗООИД). Одесса,1875. Т. 9. С. 1–133. Вертильяк Н. Описание Белозерского городища // Записки Одесского общества истории древностей (ЗООИД). Одесса,1858. Т. IV. С. 143–145. Виноградов Ю.Г., Яценко І.В. Археологічна діяльність Б.М. Гракова на Україні // Археологія. 1990. № 3. С. 86–92. Граков Б.Н. Отчет Никопольской археологической экспедиции за 1939 г. // НА ИА НАНУ. Фонд ИИМК. № 30–33. Граков Б. Нікопольська експедиція // Археологія. 1947. № 1. С. 191. Граков Б.Н. Отчет Скифской (Никопольской) экспедиции ИИМК АН СССР за 1947 г. // НА ИА НАНУ. № 1947/36-А Граков Б.Н. Никопольская экспедиция // КСИИМК. 1947б. Вып. XXI. С. 73–74. Граков Б.Н. Каменское городище на Днепре / МИА. № 36. М.: АН СССР, 1954. 238 с. Дараган М.Н. Курганы степной части Украины: пространственный анализ и визуализация методами ГИС-Технологий // Виртуальная археология (неразрушающие методы исследований, моделирование, реконструкции): Материалы Первой Международной конференции. СПб.: ГЭ, 2012. С. 76–85. Дараган М.Н. Пространственная характеристика Александропольского кургана // Полин С.В., Алексеев А.Ю. Скифский царский Александропольский курган IV в. до н.э. в Нижнем Поднепровье. Киев; Берлин: Изд. Олег Філюк, 2018. С. 732–740. Древности Геродотовой Скифии (ДГС II). Сборник описаний археологических раскопок и находок в Черноморских степях. СПб: Типография Императорской Академии наук, 1872. Вып. II. 118 с. + Приложение. С. XVII–CXXVII Древности Геродотовой Скифии (ДГС II). Атлас – Древности Геродотовой Скифии. Сборник описаний археологических раскопок и находок в Черноморских степях. СПб.: Тип. Имп. Акад. наук, 1872. Вып. II. Атлас. Табл. XXII–XL. Дмітров Л.Д. Кургани Нікопольбуду. Звіт про роботу археологічної експедиції // НА ИА НАНУ. Фонд ИИМК. 1935–36. № 10-11. Дмитров Л.Д. Археологические работы по исследованию Никополя в 1936 г. Предварительный отчет и перспективные предложения Никопольской археологической экспедиции // НА ИА НАНУ. Фонд ИИМК. 1936. № 12. Дмітров Л.Д. Археологічне вивчення Нікопольщини в 1935–1936 рр. // Наукові записки Iнституту історії і археології. Київ, 1946. Кн. II. С. 55–73. Дмітров Л.Д. Археологічне вивчення Нікопольщини в 1935–1936 рр. // Археологія. 1950. Т. III. C. 151–166. Доклад профессора Д.И. Эварницкого о произведенных им раскопках курганов и исторических исследованиях. Екатеринослав, 1904. 23 с. Забелин И.Е. Скифские могилы. Чертомлыцкий курган // ДТМАО. 1865. Т. 1. С. 71–90. Зайцев Ю.П., Мордвинцева В.И. Ногайчинский курган в степном Крыму // ВДИ. 2003. № 3. С. 61–99. Заседания Московского Предварительного Комитета XIII Археологического Съезда // Труды XIII АС. М., 1908. Т. 2. C. 121–142. Ильинская В.А. Скифские курганы около г. Борисполя // СА. 1966. № 3. С. 152–171. История Великой Отечественной войны Советского Союза. 1941–1945. Т. 3. / Ред. Ю.П. Петров. М: Воен. изд-во МО СССР, 1961. 659 с. Колтухов С.Г. Скифы Крымского Присивашья в VII–IV вв. до н.э. Погребальные памятники / Материалы к археологической карте Крыма. Вып. X. Симферополь: Изд-во ЧП «Предприятие Феникс», 2012. 138 с. Колтухов С.Г. Скифы Северо-западного Крыма в VII–IV вв. до н.э. (погребальные памятники) / Археологический альманах № 27. Донецк: Донбасс, 2012. 265 с. Лазаревский Я. Александропольский курган. Могила скифского царя // ЗРАО. 1894. Т. VII. Вып. 1–2. СПб. С. 24–46, 16 табл. Манцевич А.П. Курган Солоха. Публикация одной коллекции. Л: Искусство, 1987. 143 с. Марти Ю. Сто лет Керченского музея. Исторический очерк. Керчь: Гос. Керчен. арх. музей, 1926. IV, 96 с. Мелюкова А.И., Яценко И.В. Первые экспедиции с Б.Н. Граковым // РА. 1999. № 4. С. 215–220.Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. Вып. I. / ред. В. Антонович. Кіевь: Тіп. Г.Е. Корчакь-Новицкаго, 1890. 141 с. Мозолевський Б.М. Товста Могила. Київ: Наукова думка, 1979. 248 с. Мозолевский Б.Н. Скифский царский курган Желтокаменка // Древности степной Скифии / Отв.ред. А.И. Тереножкин. К: Наукова думка, 1982. С. 179–222. Мозолевський Б.М. Скіфський степ. Київ: Наукова думка, 1983. 197 с. Мозолевский Б.Н. К вопросу о скифском Герросе // CА. 1986. № 2. С. 70–83.Мозолевський Б.М. Кургани вищої скіфської знаті і проблема політичного устрою Скіфії // Археологія. 1990. № 1. С. 122–138. Мозолевский Б.Н., Полин С.В. Курганы скифского Герроса IV в. до н.э. (Бабина, Водяна и Соболева могилы). Киев: Стилос, 2005. 599 с. Мощанский И.Б. Освобождение Правобережной Украины. М.: Вече, 2011. 320 с. Самоквасов Д.Я. Могилы Русской земли. IV. М.: Синод. тип., 1908. 271 с. ОАК за 1891 г. СПб., 1893. 187 с. ОАК 1899. СПб., 1902. 184 с. ОАК 1900. СПб., 1902. 173 с. Об археологических разысканиях 1852–53–54 – Об археологических разысканиях в Екатеринославской губернии в 1852, 1853 и 1854 гг. // РА ИИМК РАН, ф.9, д. № 43. 110 л. О командировании 1852–53 – О командировании коллежского советника Терещенко для археологических разысканий на юге России и расследовании Луговой Могилы // РА ИИМК РАН, ф. 9, д. 6. О раскопках 1855-А – О раскопках в Екатеринославской губернии в 1855 г. // РА ИИМК РАН, ф. 9, д. 49а. 132 л. Отрощенко В.В., Болтрик Ю.В. Культурно-хронологическое и территориальное распределение могильников Днепро-Молочанской степной области // Материалы по хронологии археологических памятников Украины / Отв. ред. Д.Я. Телегин. Київ: Наукова думка, 1982. С. 38–46. Падалка Л. Каменный Затон и Белозерское городище на Днепре // Киевская старина. 1891. Т. 35. С. 384–390. Полин С.В., Алексеев А.Ю. Скифский царский Александропольский курган IV в. до н.э. в Нижнем Поднепровье. Киев; Берлин: Олег Філюк, 2018. 926 с. Пояснительная записка к проекту вскрытия скифского захоронения (“Нечаевой Могилы”) в Днепропетровской области. Орджоникидзе, 1966 (архив С.В. Полина). Пустовалов С.Ж. Реконструкція чисельності катакомбного населення за курганними похованнями Північного Причорномор’я // Археологія. 1997. № 3. С. 40–49. Путешествия в восточные страны Плано Карпини и Рубрука / Ред., вступ. ст. и прим. Н.П. Шастиной. М.: Гос. изд-во геогр. л-ры, 1957. 287 с. Сибирский А.А. Донесение министру уделов Л.А.Перовскому о раскопках в Феодосии и кургане, находящемся близ селения Александрополя Екатеринославской губ. // РА ИИМК РАН, ф. 9, д. 20. 15 л. Соколов В. Белозерское городище на Днепре // Киевская старина. 1892. Т. 38. C. 225–245 Сосса Р.І. Історія картографування території України. Від найданіших часів до 1920 р. Київ: Наукова думка 2000. 247 с. Тереножкин А.И., Ильинская В.А., Черненко Е.В. Отчет о работе Скифской Никопольской экспедиции 1965 г. // НА ИА НАНУ, № 1965/7. Тереножкин А.И., Ильинская В.А., Черненко Е.В., Мозолевский Б.Н. Скифские курганы Никопольщины // Скифские древности / Отв. ред. В.А. Ильинская, А.И. Тереножкин. Киев: Наукова думка, 1973. С. 113–186. Терещенко А. Очерки Новороссийского края // ЖМНП. 1853. № 4. С. 1–30. Терещенко А. Очерки Новороссийского края // ЖМНП. 1853. № 5. С. 55–75. Терещенко А. Очерки Новороссийского края // ЖМНП. 1853. № 7. С. 1–69. Терещенко А. О могильных насыпях и каменных бабах в Екатеринославской и Таврической губ. // Чтения в императорском обществе истории и древностей Российских при Московском университете. Кн. IV. / Ред. О.М. Водянский. М., 1866. С. 1–37. Уваров А.С. Исследования о древностях Южной России и берегов Черного моря. Вып. 1СПб.: Тип. экспедиции загот. гос. бумаг, 1851. 138 с. Черненко Е.В. Скифские курганы на Никопольщине // Записки Одесского археологического общества. Т. 2 (35). Одесса. 1967. С. 179–191. Черных Л.А., Дараган М.Н. Курганы эпохи энеолита-бронзы междуречья Базавлука, Соленой, Чертомлыка. Киев: Издатель Олег Филюк, 2014. 568 с. Черняков І.Т. Кургани в культурі України / Чмихов М.О. Курганні пам’ятки як явище давньої культури. Київ: НМК ВО, 1993. 144 с. Чирков А. Краткий очерк городищ, находящихся по Днепру и его лиману // Записки Одесского общества истории древностей (ЗООИД). Одесса,1867. Т. 6. С. 546–550. Чуйков В.И. От Сталинграда до Берлина. М.: Воениздат, 1980. 672 с. Шпеер А. Воспоминания. М.: Захаров, 2010. 679 с. Юргевич В.Н. Исторический очерк 50-летия Императорского Одесского общества истории и древностей. Одесса: Тип. А. Шульце, 1889. 121 с. Daragan M. The Use of GIS Technologies in Studying the Spatial and Time Concentration of Tumuli in the Scythian-time Lower Dnieper Region // Tumulus as Sema Space, Politics, Culture and Religion in the First Millennium BC Vol. 27. / Topoi – Berlin Studies of the Ancient World / Topoi – Berliner Studien der Alten Welt / Edited by: Olivier Henry and Ute Kelp. Berlin, 2016. Рp. 337–346.

Памятники ранних кочевников Казахстана обладают значительной информативной емкостью, особенно важное значение имеют произведения древнего искусства, изделия, декорированные в скифском зверином стиле. Библиографические ссылки 1. Акишев К.А., Акишев А.К. Проблема хронологии раннего этапа сакской культуры // Археологические памятники Казахстана. Алма-Ата: «Наука», 1978. С. 38-63. 2. Алпамыс батыр. Казахский героический эпос в прозаическом пересказе Сейдимбекова А. Перевод с каз. Санбаева С. Художник Сидоркин Е. Алма-Ата: «Жалын», 1981. 112 с. 3. Арриан Квинт Эппий Флавий. Индика. Бонгард-Левин Г.М., Бухарин М.Д., Вигасин А.А. Индия и античный мир. М.: «Восточная литература», 2002. 4. Бейсенов А.З. Талды-2 и памятники раннесакского времени степной Евразии // Сакская культура Сарыарки в контексте изучения этносоциокультурных процессов степной Евразии: тез. докл. Круглого стола, посвящ. 20-летию НезависимостиРеспублики Казахстан. Караганды, 2011. С. 14-20. 5. Бейсенов А.З. Тасмолинская культура Сарыарки // Казахстан в сакскую эпоху: коллективная монография. Алматы: Институт археологии им. А.Х. Маргулана, 2017. С. 59-100. 6. Бейсенов А.З., Смаилов Ж.Е. Талдысайские удила раннетасмолинского времени в Центральном Казахстане // Проблемы изучения и сохранения исторического наследия: матер. междунар. археологической конф. Алматы, 1998. С. 271-275. 7. Бейсенов А.З., Джумабекова Г.С. Бляшка с мифологическим сюжетом из Центрального Казахстана // Известия АлтГУ. 2014. № 4. С. 42-46. 8. Бейсенов А.З., Джумабекова Г.С., Базарбаева Г.А., Дуйсенбай Д.Б., Ахияров И.К. Вихревые композиции в искусстве саков Центрального Казахстана // Археологія і давня історія України. 2017. Вип. 2 (23). С. 40-58. 9. Бесетаев Б. Случайные находки деталей конского снаряжения и воинская поясная гарнитура раннесакского времени из Восточного Казахстана // Казахстанская археология и этнология: прошлое, настоящее и будущее: матер. междунар. научн.-практ. конф. «VII Оразбаевские чтения», посвящ. 550-летию образования Казахского ханства, 20-летию Ассамблеи народа Казахстана (28-29 апреля 2015). Алматы: «Қазақ университетi», 2015. С. 252-256. 10. Бобров Л.А. Тактический прием «хоровод» конных лучников в военном искусстве кочевников Великой степи XIII–XVI вв. // Средневековые тюркско-татарские государства. 2016. № 8. С. 73-83. 11. Борискин К. Зачем олени водят хороводы // Вечерняя Москва. 6 мая 2018 г. 12. Валиханов Ч.Ч. Тенкри (бог) // Собр. соч. в 5 т. Алма-Ата: Главная ред. Казахской советской энциклопедии, 1984. Т. 1. С. 208-215. 13. Васильков Я.В. Битва как жертвоприношение (По данным древнеиндийской традиции) // Жертвоприношение в архаике: атрибуция, назначение, цель: сб. научн. тр. семинара «Теория и методология архаики». Под ред. М.Ф. Альбедиль, Д.Г. Савинова. СПб.: МАЭ РАН, 2012. Вып. V. С. 74-86. 14. Ворошилов А.Н. Копьеносцы в войске скифского времени на Среднем Дону // Древности. Харьков, 2005. С. 19-23. 15. Горелик М.В. Сакский доспех. В: Пиотровский Б.Б. (отв. ред.) // Центральная Азия. Новые памятники письменности и искусства. М.: Наука, 1987. С. 110-133, 367-373. 16. Досжанов Д. Шелковый путь. Алма-Ата: «Жазушы», 1983. 605 с. 17. Ермолаева А.С. Памятники предгорной зоны Казахского Алтая (эпоха бронзы–раннее железо). Алматы: Институт археологии им. А.Х. Маргулана, 2012. 238 с., ил. 18. Кадырбаев М.К. Памятники тасмолинской культуры // Маргулан А.Х., Акишев К.А., Кадырбаев М.К., Оразбаев А.М. Древняя культура Центрального Казахстана. Алма-Ата: «Наука», 1966. С. 303-433. 19. Королькова Е.Ф. Чепраки с полумерлонами: конское снаряжение как элемент сакральной символики // Золото, конь и человек: сб. ст. к 60-летию А.В. Симоненко. Киев: КНТ, 2012. С. 345-352. 20. Кушкумбаев А.К. Военное дело казахов в XVII–XVIII веках. Алматы: Дайк-Пресс, 2001. 172 с. 21. Маргулан А.Х. Казахское народное прикладное искусство. Алма-Ата: «Онер», 1986. Т. 1. 256 с. 22. Мец Ф. О возможных семантических параллелях «рогатым» лошадям пазырыкской культуры // Теория и практика археологических исследований. 2013. № 1 (7). С. 91-102. 23. Перевалов С.М. Тактические трактаты Флавия Арриана: Тактическое искусство; Диспозиция против аланов. Комментарий. М.: “Памятники исторической мысли”, 2010. С. 181-300. 24. Полидович Ю.Б. Хищник и его жертва: выражение круговорота жизни и смерти средствами скифского зооморфного кода // Структурно-семиотические исследования в археологии. Донецк, 2006. Т. 3. С. 355-398. 25. Савинов Д.Г. Идея множественности как залог успешного жертвоприношения // Жертвоприношение в архаике: атрибуция, назначение, цель: сб. научн. тр. семинара «Теория и методология архаики». СПб., 2012. Вып. 5. С. 49-62. 26. Симоненко А.В. Сарматские всадники Северного Причерноморья. СПб.: Факультет филологии и искусств СПбГУ, 2009. 328 с., ил. 27. Тишкин А.А., Шепелева Е.В. Изучение «поминальных» сооружений пазырыкской культуры Алтая // Теория и практика археологических исследований. 2006. Вып. 2. С. 57-75. 28. Черненко Е.В. О времени и месте появления тяжёлой конницы в степях Евразии // Проблемы скифской археологии. МИА. 1971. № 177. С. 35-38. 29. Черемисин Д.В. К дискуссии о семантике искусства звериного стиля и реконструкции мировоззрения носителей пазырыкской культуры // Археология, этнография и антропология Евразии. 2007. № 3 (31). С. 87-102 30. Шалыгин А. Секреты волчьей охоты: охота волчьей стаи была смоделирована на компьютере Учеными США и Испании // National Explorer. URL: http://www.nexplorer.ru/news__12487.htm 31. Шевцова А. Казахский народный орнамент: истоки и традиция. М.: Московский фонд «Казахская диаспора», 2007. 240 с., ил. 32. Шульга П.И. Могильник раннескифского времени Гилёво-10 в предгорьях Алтая. Новосибирск: ИПЦ НГУ, 2016. 258 с. 33. Čugunov K.V., Parzinger H., Nagler A. Der skythenzeitliche Fürstenkurgan Aržan 2 in Tuva. Archäologie in Eurasien 26. Steppenvölker Eurasiens 3. Mainz: Verlag Philipp von Zabern, 2010.

Мета статті – здійснити спробу визначити сутність правової доктрини в українській правовій традиції. Установлено, що представники вітчизняного і зарубіж ного політикуму, науково-експертного середовища неодноразово акцентували увагу на незадовільній якості актів, що приймаються суб’єктами нормотворчості та органами судової влади. У зв’язку з цим наголошується на важливості й необхідності наукового (доктринального) забезпечення юрисдикційної діяльності Конституційного Суду України, інших органів державної влади та місцевого самоврядування. Резюмовано, що правові системи більшості країн пострадянського простору вже відповідають двом із чотирьох основних вимог, що пред’являються до правових систем сім’ї романо-германського права, а саме методологічним та інфраструктурним. За цими критеріями сучасні правові системи держав пострадянського простору відрізняються від сім’ї романо-германського права лише деякими особливостями. Встановлено, що правова система України є складовою сучасного європейського права, що природно. За період свого історичного етногенезу український народ проявив себе органічною частиною європейської спільноти. Незважаючи на всю складність політичних взаємин, українці створювали спільну культурну та політикоправову спадщина. З огляду на своє географічне і геополітичне положення Україна перебувала в сфері перехресних впливів азіатсько-кочового, орієнтальновізантійського та європейського світів, по-різному інтегруючи їх. І все ж вирішальним вектором її соціокультурної та політико-правової орієнтації була європейська цивілізація, що першим аргументовано довів М. Грушевський. До кінця XVIII ст. і державність, і правова система України відчували на собі значний вплив правового поля загальноєвропейської цивілізації, хоча і з самобутніми особливостями в державно-правовому розвитку. Констатовано, що українська правова традиція є потужною, унікальною, формувалася протягом тисячоліть, зберегла самобутність і своєрідність, незважаючи на всі державні, політичні, економічні та соціальні катаклізми. І не варто їй побоюватися зарахування до західної традиції – у романо-германську правову сім’ю. Тисячолітня історія Україна довела, що це анітрохи не вплине на її характер і значущість. Не потрібно заперечувати минулого, а, навпаки, з багатої культурноправової традиції України необхідно взяти основне, краще, зуміти його зрозуміти й оцінити, натомість негативні ознаки спробувати нівелювати. Історико-культурному фактору необхідно приділяти особливу увагу, зокрема традиціям: менталітету, способу життя, інститутам української правової традиції. Саме це дасть змогу зберегти унікальність і своєрідність, які неможливо знищити жодними реформами або законодавчими актами.

У статті розглядається історія рецепції та перекладання поезії і драматургії бельгійського французькомовного письменника Еміля Вергарна (1855-1916) польськими літераторами і перекладачами кінця ХІХ- першої половини ХХ ст. Метою статті є панорамне висвітлення важливіших епізодів критичного прочитання та інтерпретації літературної спадщини класика бельгійської літератури через акцентування на важливіших підставових проблемах його творчості. Дослідницька методика. У статті використову- ється системний підхід із застосуванням історико-літературознавчого, генетичного та порівняльного методів. На основі цих методів було з’ясовано історію входження окремих зразків поезії та драматургії Еміля Вергарна у польське красне письменство, уточнено причини, що спонукали до зацікавлення конк- ретними художніми текстами. Результати. У дослідженні подано історію польського прочитання окремих творів із поетичної і драматургійної спадщини Еміля Вергарна за період з 1896 р. до 30-х рр. ХХ ст. Говориться також про висвітлення творчості бельгійського поета на сторінках польської періодики зазначеного періоду, зокрема про її прочитання українськими літераторами І. Франком, В. Стефаником, Б.-І. Антоничем. Наукова новизна. Стаття є першою студією в українському літературознавстві про історію польського прочитання поетичної і драматургійної спадщини Еміля Вергарна; окремі елементи цієї проблеми були висвітлені у монографічному дослідженні про перегуки поетичної спадщини бельгійського поета у творчості І. Франка, В. Стефаника та Б.-І. Антонича. Вагомим є акцентування на тій ролі, яку відіграли польські періодичні видання зазначеного періоду для пізнання українськими письмен- никами Галичини творчості Е. Вергарна. Практична вартість. Стаття може стати підґрунтям для глибшого прочитання спадщини видатного бельгійського французькомовного поета, пізнання його поетики в теоретичному і перекладознавчому аспектах.

Одним із проявів дихотомії «мова і мовлення» в українській мові є вокатив. За останні майже 100 років історія вокативу (кличного відмінка) зазнала змін. Ці зміни відчутні й зараз, оскільки й досі, незважаючи на повноправне функціонування вокативу у відмінковій парадигмі української мови з 90-х рр. ХХ ст., можна спостерігати неправильне утворення та використання форм звертання – у на- зивному відмінку замість кличного. В українській мові вокатив вживається з давніх часів. Доказом цього можуть служити фольклорні тексти, де в колядках, щедрівках, веснянках та інших жанрах вико- ристовуються звертання саме в кличному відмінку. Четвертим виданням «Українського правопису» вокатив було введено до відмінкової парадигми української мови, й він посів там 7-ме місце. Клич- ний відмінок в українській мові слід розглядати з урахуванням категорії роду, числа, відміни та гру- пи. Під час утворення форм вокативу треба враховувати різні варіанти імен, які наявні в мові: це по- вне (офіційне) ім’я, скорочений (розмовний) або зменшено-пестливий варіант імені.

У статті аналізується господарське життя українських емігрантів у табо- рах переміщених осіб Німеччини та Австрії у 1945–1952 рр. Після Дру- гої світової війни мільйони українців опинилися на території Німеччини та Австрії. Згідно до угоди між СРСР, США та Великою Британією. Радянські громадяни підпадали під репатріацію СРСР. Таємна угода передбачала і примусову репатріацію. Значну групу переміщених осіб складали українці. Це були полонені, остарбайтери, учасники колабора- ціоніських формувань, біженці. З політичних та національних причин багато українців не бажали повертатися до СРСР. Незважаючи на при- мусову репатріацію біля 450 тис. українців не повернулися до СРСР. Вони склали так звану третю хвилю української еміграції. Джерельною базою статті стали статистичні дані з документів того часу, спогади, періодична преса 1945–1952 років. Розглядається історіографія проб- леми. Проблема репатріації діяльності таборів інтернованих, пересе- лення в нові країни перебування, громадсько-політична діяльність нової хвилі еміграції стали предметом вивчення дослідниками. Зазначимо, що гостра заполітизованість теми й відсутність доступу до архівних дже- рел не сприяли вивченню її радянськими істориками до кінця 1980-х рр. Усе ж таки, окремі радянські історики вивчали репатріацію радянських громадян після війни та виникнення нової еміграції. У збірнику, присвя- ченому радянсько-французьким відносинам, згадувалося й про угоду із Францією про репатріацію і проблеми її проведення [1]. Радянські вчені, досліджуючи долю військовополонених і остарбайтерів, приділяли увагу і їхньому поверненню до СРСР [2]. Робилися спроби спростувати дослі- дження західних істориків, прикладом є стаття, присвячена дослідженню Миколи Толстого, у якій повторювалися пропагандистські твердження про добровільність репатріації, відсутність репресій щодо репатріантів, перешкоди західних союзників [3]. Незважаючи на заангажованість, увагу дослідників привертає монографія М. Павленка, у якій не тільки розгля- дається політика СРСР і союзних держав щодо репатріації, але й дається характеристика нової хвилі української еміграції [4]. Отже, радянські історики не зробили значного внеску у вивчення «третьої хвилі» україн- ської еміграції. У 1950–1980-х рр. історію нової хвилі української емі- грації почали досліджувати історики-емігранти. Безпосередні учасники подій намагалися оцінити чисельність, соціальний склад, країни посе- лення й особливості цієї хвилі української еміграції [5]. Детально вивча- лася діяльність українських політичних партій у 1945–1952 рр. і їхній вплив на еміграцію та стосунки з урядами зарубіжних країн [6]. Най- більш фундаментальною й ретельною працею була монографія Володи- мира Маруняка [7]. Західна історіографія, аналізуючи долю колабораці- оністських збройних формувань після війни, звертала увагу на проблеми репатріації, життя в таборах переміщених осіб, утворення нової хвилі антирадянської еміграції [8]. Отже, зарубіжна українська і західна істо- ріографії зробили певний поступ у дослідженні проблеми, хоча мали недоліки, серед яких обмежена джерельна база й заідеологізованість. Наприкінці 1980-х рр. для дослідників стали доступними раніше закриті архіви. З’явився доступ до документів радянських репатріаційних орга- нів, дипломатичних установ та органів державної безпеки. Одним із перших, проблему почав досліджувати російський історик Віктор Зем- ськов [9–12]. Він не тільки ретельно проаналізував статистичні дані та напрями радянської політики щодо репатріації, але й звернув увагу на зародження нової хвилі еміграції. Науковець хоча й визнавав порушення прав людини з боку СРСР щодо репатріантів і репресії проти них, але зазначав їхню обмеженість і вимушеність в умовах того часу. В. Земськов доводив порушення угод з боку західних союзників СРСР і їхні пере- шкоди в репатріації. Автор одним з перших висвітлив чисельність, склад, країни перебування емігрантів після Другої світової війни. Цікавий ста- тистичний матеріал у його працях є і про українську еміграцію. Іншу позицію ми знаходимо у працях Павла Поляна, який безумовно засуджує примусову репатріацію й репресії, визначає причини нової хвилі емігра- ції, і вважає дії радянського керівництва брутальним порушенням прав людини [13–15]. Наведені ним статистичні дані не збігаються з даними В. Земськова в деяких цифрах до того ж відрізняються й дефініції. Під- сумовуючи, зазначимо, що російська історіографія багато уваги приді- лила репатріації радянських громадян і значно менше зародженню нової хвилі еміграції. Відсутні комплексні дослідження післявоєнної еміграції із СРСР. У 1990-х рр. українські дослідники вивчали «третю хвилю» української еміграції на основі нових архівних джерел. Спеціальні дослідження з проблеми репатріації українських біженців і переміще- них осіб, їхнього проживання в таборах, переселення у країни Америки і Австралії з’явилися тільки на зламі ХХ– ХХІ ст. Людмила Стрільчук у дисертації і статтях визначила чисельність, склад, особливості нової хвилі української еміграції та діяльність міжнародних організацій щодо роботи з ними [16–18]. Політику західних країн щодо переселення українських емігрантів до США і Канади розглянув в дисертації Сергій Рудик [19]. У дисертації Михайла Куницького проаналізовані причини, порядок та наслідки примусової рапатріації громадян СРСР [20]. Історик вивчає боротьбу між країнами антигітлерівської коаліції щодо проблеми репатріації. Він досліджує подальшу долю репатріантів у СРСР та за її межами. На наш погляд, «третя хвиля» української еміграції потребує подальшого ретельного вивчення українськими істориками, особливо після завершення переселення з таборів переміщених осіб. Дослідивши джерела автор у статті дійшов до наступних висновків. Що у таборах переміщених осіб українські емігранти відродили традиції кооператив- ного руху в Україні при чому кооперативи відіграли значну роль у фінан- суванні культурно-освітнього життя таборів та наданні соціальної допо- моги. Кустарні та народні промисли знайшли подальший розвиток серед емігрантів і допомогли не тільки вижити їм фізично але і розвиватися духовно. Після від’їзду більшості емігрантів з Німеччини та Австрії та передачі таборів до управління владою ФРН, господарське життя в табо- рах занепадає. Досвід який українські емігранти набули у господарській діяльності у таборах переміщених осіб вони перенесли до нових країн свого поселення.

The article analyzes the first – pre-revolutionary period of the research process of academic staffs of the universities in Naddnipryanska Ukraine of the second half of the XIX – beginning of the XX century, which allowed to determine the state of study and basic methods, concepts and views of researchers on the development and formation of scientific and pedagogical teams of Naddnipryanska Ukraine, their scientific and professional responsibilities. It is determined that the first initial period – pre-revolutionary – is characterized by the appearance of the first analytical investigations analyzing the University Statute of 1863 and 1884. The works contain materials on the government and the Ministry of Education, the history of Kyiv, Kharkiv and Novorossiysk universities, contains an analysis of some aspects of the organization of educational, scientific work, elimination of student performances, etc. The history of universities, the composition of scientific and pedagogical workers becomes the subject of research of representatives of the scientific intelligentsia of the Naddnipryanska Ukraine, prominent figures of public life. From the second half of the XIX – beginning of the XX century publications appear on certain issues of the organization of university education in the post-reform era and social, economic and social life of representatives of scientific and pedagogical teams. The thesis is substantiated that the pre-revolutionary period of historiography of dissertation research can be called a period of accumulation of historical facts range of sources and issues of historical research on the history of universities of the Naddnipryanska Ukraine in the second half of the XIX – beginning of the XX centuries.Key words: historiography, university, higher education, academic staff, scientific intelligentsia, Naddnipryanska Ukraine. У статті проаналізовано перший – дореволюційний період процесу дослідження академічних штатів університетів Наддні-прянської України другої половини ХІХ – початку ХХ століття, які дозволили визначити стан вивчення проблеми та основні методи, концепції та погляди дослідників на розвиток і формування науково-педагогічних колективів університетів Наддні-прянської України та виконання ними їх науково-професійних обов’язків. Визначено, що перший початковий період – дореволюційний – характеризується появою перших аналітичних розвідок з аналізом дії Університетського статуту 1863 й 1884 рр. У роботах містяться матеріали щодо огляду діяльності уряду та Мініс-терства народної освіти, історії заснування Київського, Харківського та Новоросійського університетів, міститься аналіз окремих моментів організації навчальної, наукової роботи, ліквідації студентських виступів тощо. Історія університетів, склад науково-педагогічних працівників стає предметом дослідження представників наукової інтелігенції Наддніпрянщини, видатних діячів громадського життя. У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. з’являються публікації, присвячені окремим питанням організації університетської освіти в пореформену добу та соціального, економічного і суспільного життя представників науково-педагогічних колективів.Обґрунтовано тезу про те, що дореволюційний період історіографії дисертаційного дослідження можна назвати періодом накопичення історичних фактів, формування кола джерел і проблематики історичних досліджень з історії університетів Наддніпрянської України другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Ключові слова: історіографія, університет, вища освіта, науково-педагогічні працівники, наукова інтелігенція, Наддніпрянська Україна.

The article is devoted to reviewing the book by the well-known Turkish historian İlber Ortaylı "Ottomans on Three Continents". The authors consistently analyze the main postulates of the work in the history of Ottoman possessions in the Crimea and the Northern Black Sea region, focusing on the role of the Ottoman Empire in the interaction of Black Sea civilizations in the late Middle Ages and early modern times.The authors prove that the history of the Ottoman Empire is essential for understanding the history of Ukraine. Ottoman influences significantly impacted the history of the Ukrainian people and other indigenous peoples of Ukraine – Crimean Tatars, Karaites and Krymchaks, Crimean Greeks.The authors agree with the thesis of the Turkish researcher about the significant and sometimes decisive influence of the Ottomans on the situation in the Black Sea region in the XV–XVIII centuries. Furthermore, the authors express their views on certain statements of the book. In particular, İlber Ortaylı proves that the Ottoman Empire was a "state of the Middle Eastern Islamic type". Its presence in the Black Sea resulted in the interaction of Islamic Mediterranean civilization with Eastern European Orthodoxy and Ukraine were at the centre of this interaction. However, the authors cannot agree with the historian's statement about the primary basis of the empire – the system of the state, especially military, slavery (devshirme). It allowed to creation of a vast empire, The Sublime or Ottoman Porte. However, slavery could not create social mechanisms of progress. The civilizational basis of the Ottoman Empire was its steppe, Turkic-steppe, essence.In the Ottoman Empire, Western modernization borrowings were superficial, served utilitarian-pragmatic purposes, and did not change the foundations of civilization. Such selectable reforms were the reason why the Omans lost their possessions in the Crimea and the Northern Black Sea region to the Russian Empire in the eighteenth century. Significantly, both empires claim the imperial, not civilizational, heritage of the Roman Empire. The intelligence emphasizes that these claims are not sufficiently substantiated.Key words: İlber Ortaylı, Ottoman Empire, heritage, history of Ukraine, Northern Black Sea Coast, Crimea. Стаття присвячена огляду-рецензії книги відомого турецького історика Ільбера Ортайли «Османи на трьох континентах». Автори послідовно проаналізували основні постулати праці в координатах історії османських володінь в Криму і Північному Причорномор’ї, приділивши головну увагу ролі Османської імперії у взаємодії цивілізацій Чорномор’я у періоди пізнього середньовіччя і раннього модерного часу.Доведено, що історія Османської імперії має важливе значення для розуміння історії України. Османські впливи відіграли значну роль в історії українського народу та інших корінних народів України – кримських татар, караїмів і кримчаків, кримських греків.Автори погоджуються з тезою турецького дослідника про значний, а часом визначальний, вплив Османів на ситуацію у Чорномор’ї у ХV–ХVІІІ ст. та висловлюють свої міркування щодо окремих положень праці. Зокрема, І. Ортайли кваліфіковано доводить, що Османська імперія була «державою близькосхідно-ісламського типу» і її присутність у Чорномор’ї мала наслідком взаємодію ісламської середземноморської цивілізації зі східноєвропейською православною, причому Україна знаходилась у центрі цієї взаємодії. Однак, не можна погодитись з твердженням історика щодо головної основи імперії – системи державного, передусім військового, рабства (девшірме). Вона дозволило створити величезну імперію, Сяючу Порту, але рабство не може створити суспільних механізмів поступу. Цивілізаційною основою Османської імперії стала її степова, тюрксько-степова, сутність. В Османській імперії західні модернізаційні запозичення були поверховими, служили утилітарно-прагматичним цілям і не змінювали цивілізаційних основ. Власне це і стало основною причиною того, що у ХVІІІ ст. Омани втратили свої володіння в Криму і Північному Причорномор’ї, які дістались Російській імперії. Показово, що обидві імперії висувають претензії на імперську, а не цивілізаційну, спадщину Римської імперії. У розвідці наголошується, що ці претензії не є достатньо обґрунтованими. Ключові слова: І. Ортайли, Османська імперія, спадщина, історія України, Північне Причорномор’я, Крим.

Публіцистика Бориса Грінченка – це підсумок його громадсько-політичної діяльності. Публіцистичні жанри – нариси, фейлетони, критичні статті, полемічні і дискусійні статті і навіть публіцистичні замітки – серцевина журналістики. Публіцистика у будь-якому періодичному виданні творить обличчя цього видання, декларує приналежність його до тієї чи іншої ідеології, творення ідеалу найкращим чином організованого суспільства. Всі ці завдання у публіцистиці цієї особистості окреслені гранично чітко. Комуністична ідеологія трактувала Бориса Грінченка як ідеолога буржуазного націоналізму, «співця петлюрівщини», культуртрегера, автора «теорії малих діл». Це «здобуток» радянської методології. До 1917 року націоналізм означав патріотизм, а не шовінізм. Космополітизм трактувався як інтернаціоналізм. З часом суть термінів змінилася до протилежної. Історія Грінченкової публіцистики засвідчує, що він відстоював визначений Шевченком національний шлях розвитку України і в реалізації цього шляху бачив суть свого життя. Він, з певними застереженнями, схилявся до ідеології радикалізму і для реалізації програми національного розвитку і побудови національної держави створив Українську радикальну партію, згодом об’єднався із Демократичною партією Л. Жебуньова в Українську радикально-демократичну партію. Серед близько 20 партійних брошур кілька були написані самим Грінченком, а ще ним укладено (№ 7) збірник поетичної публіцистики, точніше – публіцистичної поезії, – «Червона квітка» (1905). У 1892 році Борис Грінченко зробив остаточний ідеологічний і культурно-науковий вибір. Свідченням цьому є полеміка Грінченка із Драгомановим про шляхи розвитку України і роль Шевченка в націєтворенні (Грінченко, 1994). Це листи з майбутньої України. Пройшли через УНР, УРСР, щоб у 1991 році одержати назву держава Україна. «Листи з України Наддніпрянської», «Галицькі вірші», «На беспросветном пути», «Зачем?», «Тяжким шляхом», «Було, є, буде», «Нова сем’я», «Нарід в неволі» – це классика української публіцистики незабутнього значення. Ці твори мають освоювати студенти історики, філологи, політологи, журналісти, які історію журналістики мають вивчати не як історію періодичних видань, а як історію української суспільно-політичної думки, відображеної на сторінках численних видань, в яких він брав участь.

Неупереджений аналіз перебігу світових процесів останніх тисячоліть незаперечно свідчить на користь того, що порівняно незначний за площею і кількістю населення північно-західний фрагмент гігантського євразійського материка став лідером переважної більшості інновацій в більшості сфер людської діяльності. Особливо помітна його участь у прогресі технологій виробництва, що спираються не на примітивний емпіризм і “здоровий глузд”, а на вищу форму інтелектуальності – цілеспрямовані природничо-наукові дослідження й ефективне використання їх результатів в усіх можливих сферах. Слід вітати ту обставину, що в розвинених країнах все частіше зусилля істориків скеровуються не на чергові панегірики на честь національних політичних і військових лідерів (дуже часто – справжніх злочинців), а на дослідження людського буття і культурно-цивілізаційних взаємодій в Європі та інших регіонах планети (напр. [1]).Ці тенденції дають надію на те, що серед головних цілей діяльності систем навчання і виховання належне місце все впевненіше займатиме формування не націонал-патріотів, а висококультурних професіоналів з високим рівнем компетентності в сфері наук і технологій.В останні десятиріччя життя вимусило країни-лідери розпочати перехід від індустріального суспільства до нового, яке слід називати “суспільством знань”, а не “інформаційним” (в усі часи людський соціум продукував інформацію й будував буття саме на її основі!). Ці країни – більшість їх розташовані в Західній і Північній Європі – обирають цілковито нову стратегію індивідуальної і колективної діяльності, новий комплекс перспективних цивілізаційних цінностей, шукають і реалізують засоби поєднання стійкого розвитку соціуму і збереження довкілля. Українські політологи і соціологи ще дуже далекі від належного усвідомлення того, наскільки в цій сфері датчани чи норвежці випереджають американців чи англійців. Саме тому вони в аналізі майбутнього роблять серйозні помилки, помічаючи лише окремі явища змін – як правило, лише “глобалізацію” (напр. [2]) – й полишаючи поза увагою десятки інших (частина їх названа в статті [3]).Одна з подібних стратегічних помилок вищого політичного і економічного керівництва України – спроба реалізувати концепцію “вільного ринку” в умовах, коли згадані нами країни-лідери давно відмовилися від цього надмірно архаїчного засобу організації діяльності економічного життя. Ця помилка співпала у часі й просторі з ще однією – нерозумінням значення фундаментальних наук і високоінтелектуальних технологій для забезпечення якості життя і прогресу націй у ХХІ ст. Тому перші роки нашої незалежності стали часом повернення до зразків капіталістичного суспільства періоду ХІХ століття, а не свідомої підтримки паростків нового суспільства ХХІ ст.Утім, події останніх двох-трьох років свідчать на користь того, що керівництво і громадськість України поступово позбавляються решток невиправданих сподівань на неорганізований “ринок”, суспільний хаос (чого варта шкода від “тіньового сектора”!) і шкідливий для 99,9% населення варіант приватизації колективної власності. Одна з ознак обрання більш перспективного напряму розвитку – бажання інтегруватися в європейські економічні структури шляхом глибоких законодавчих та виробничих змін.Серед тих засобів, які ми можемо використати в процесі руху до інтеграції – удосконалення і ефективізація діяльності системи освіти. Вона у нас має чимало позитивних рис, але загалом не надто добре відповідає європейським стандартам. До того ж, є певні відмінності між нашою і європейською стратегію розвитку та модернізації освіти.У цих тезах ми акцентуватимемо лише частину європейської освітньої стратегії – намагання зберегти і підвищити якість освіти, забезпечити кожного молодого європейця достатньою за обсягом і змістом компетентністю (реалізаційними знаннями, вміннями і навичками), яка б гарантувала його індивідуальні успіхи на ринку праці та світову якість створеної продукції чи наданих ним послуг.Про важливість освіти для подальшого існування та економічних успіхів об’єднаної Європи нікого на її теренах переконувати не треба – це вже визнана аксіома. Питання стоїть в іншій площині – як досягти максимальних результатів за наявних і можливих засобів і ресурсів. Саме так сформулювали завдання своїх держав та урядів вищі керівники 15 країн-членів Європейського Союзу під час березневої наради 2000 року в Лісабоні – зусиллями науковців, освітян та фахівців всіх інших профілів забезпечити для Європи економічні успіхи на основі “найбільш конкурентноздатних знань у світі” [4].Виконання цих складних завдань можливе за умови спільних зусиль всіх європейських країн одразу на трьох стратегічних напрямах удосконалення первинної освіти (цей термін означає всі форми навчання і підготовки до моменту виходу на ринок праці):І. покращення її якості та ефективності;ІІ. лібералізації і розширення до теоретичного максимуму доступу до первинної освіти;ІІІ. відкритості систем освіти на оточення і світ.Завдання підвищити якість освіти не випадково стоїть на першому місці – ніхто не має бажання надаремне витратити 5-8% валового національного продукту ([4, с.7]) і зусилля 3-6% всього активного населення (саме у цих межах лежить відсоток вчителів і викладачів серед всіх зайнятих у розвинених країнах [5, с.219]). Це завдання передбачає вирішення кількох вужчих проблем.Стимулювати вибір учнями і студентами науково-технологічних профілів навчання.Розвинути у молоді компетентності, необхідні для життя у суспільстві знань (інформаційному суспільстві).Забезпечити їй доступ до всіх нових інформаційних технологій.Поліпшити навчання і підготовку педагогічних працівників.Забезпечити ефективніше використання ресурсів.Для стратегічного планування шляхів розвитку національної освіти вищому керівництву й педагогам України слід уважно дослідити вказаний перелік тих заходів, які Європейський Союз вважає надійним фундаментом забезпечення якості освіти.Особливо важливий акцент на природничо-математичну та інженерно-технологічну освіту, оскільки саме цю сферу знань європейці вважають критичним показником якості всієї освіти, всієї первинної підготовки. І вони мають рацію – суспільство знань спиратиметься на найвищі технології й вершинні досягнення фундаментальних наук. Саме на це, а не на класичну механіку, елементарну хімію, фізику чи основи металознавства. Час цих наукових знань залишився у віддаленому індустріальному минулому.Як же на практиці Європа здійснює наміри підвищити якість освіти через розширення залучення учнів і студентів на науково-технологічні профілі навчання? Ситуація у цій сфері досить строката, про що й свідчать дані щодо їх загальної кількості на цих профілях у вищих навчальних закладах різних країн ЄС (табл. 1). Таблиця 1. Відсоток студентів, які вивчають точні науки(2000 рік) [4] Країна% студентів, які навчаються на даних профіляхКількість дипломованих осіб віком 20-29 років в розрахунку на 1000 мешканцівТочні науки (разом з інформатикою)Технології та інженеріяТочні науки, технологія, інженеріяФінляндія10.625.6– *Великобританія14.88.816.2Ірландія16.911.423.2Бельгія9.211.89.7Швеція11.419.111.6Австрія11.614.07.1Франція–––Данія10.210.0–Німеччина12.715.88.2Іспанія12.616.19.9Італія7.616.8–Португалія9.417.96.3Греція–––Люксембург9.38.11.8Примітка: * – брак даних. Тут стикаємося з певною несподіванкою – за короткий період 1990-х років Фінляндія стала європейським і світовим лідером з фундаменталізації освіти. Керівники цієї країни анітрішечки не бояться того, що мало не 40 відсотків всіх її студентів вивчають точні науки і “високі” технології.На початку 1990-х років Фінляндія потрапила в глибоку економічну кризу. Розпад Радянського Союзу позбавив цю невелику країну величезного ринку, який задовольнявся виробами, що хоч і мали задовільну якість, але не вимагали “високих” технологій. Це не лише майже вполовинило валовий національний продукт Фінляндії і знизило рівень життя населення, але й примусило виходити на світові ринки з підвищеними вимогами як до технологій, так і до якості.Під час вибору стратегії розвитку своєї освіти, Фінляндія відхилила пропозиції гранично гуманітаризувати її та розширити підготовку правників і менеджерів. Було скорочене викладання історії, на ранній дитячий вік перенесене перше ознайомлення з друкованими текстами тощо. Натомість, розширене і поліпшене викладання точних наук і найновіших технологій. Невисокої якості середня професійна освіта була досить швидко реформована у вищу, випускники якої отримували глибокі наукові знання і вміння використовувати досягнення точних наук. Наслідок усіх цих змін – стрімкий розвиток виробництва у найновітніших сферах і перше місце у світі з темпів підвищення людського капіталу нації на основі використання “високих” технологій.Та приклад Фінляндії не є винятком. Як стає все більш очевидним з даних останніх років, значна частина інших країн ЄС також відзначається великою (15-19%) кількістю тих студентів, які готуються розвивати і використовувати найбільш ефективні технології ХХІ століття. Та ще важливіша та обставина, що на відміну від України, де надто часто звучать промови про “надмірну кількість науковців та інженерів” й пропонується прискорено готувати необмежену кількість адвокатів і менеджерів, в країнах ЄС застосовується стратегія збереження (і навіть розширення) саме природничо-математичних та інженерно-технологічних секторів вищої освіти.Сучасний розподіл нашого студентства в закладах університетського рівня за профілями підготовки відповідає кращим європейським зразкам – ми маємо приблизно 11% майбутніх науковців і близько 20% – інженерів і технологів [6]. Ось тільки б зберегти і підвищити якість навчання, зокрема, не витрачати перші семестри на ліквідацію недоліків роботи школи…На жаль, ми не можемо сподіватися на позитивні зрушення в роботі середньої школи, оскільки керівництво міністерства освіти і науки вважає, що навчатися і набувати досвід можна лише на власних помилках. Однак, доцільніше вчитися на чужих невдачах. Наприклад, багато разів у десятках країн світу з різноманітних міркувань ті чи інші предмети переводили з обов’язкових у вибіркові, ліквідовуючи жорсткі випускні екзамени. Результат кожного разу був один і той же – профанація викладання, різке зниження знань випускників шкіл і погіршення діяльності всієї вищої освіти. Кожна країна виходила з подібної кризи своїм шляхом. Більшість повертала обов’язковість вивчення і глибоко модернізувала зміст програм, інші (як США) просто скуповували за рубежем випускників шкіл і студентів з потрібними якостями і знаннями.То чи не краще нам відмовитися від подальшого поглиблення кризи в природничо-математичній освіті й обрати за приклад не американський, а фінський досвід?

Кінець ХХ ст. в діяльності ЮНЕСКО, Світового Банку, освітніх департаментів Європейського Союзу та інших міжнародних організацій відзначений кількома важливими змінами:– безприкладним підвищенням уваги до вищої освіти та наукових досліджень як головної передумови стійкого соціального і економічного розвитку націй у ХХІ столітті (введення нових стандартів класифікації освіти в 1997 р., конференція 1998 р. в Парижі з вищої освіти та ін.);– акцентуванням проблеми вимірювання і забезпечення якості навчання і професійної підготовки, створення та поширення засобів об’єктивного оцінювання діяльності навчально-виховних закладів (здійснення проектів на кшталт PISA – масового тестування сотень тисяч учнів у десятках країн);– прискоренням розвитку фундаментальних наук і розширенням використання їх у системах освіти як незамінного засобу підготовки працівників ХХІ ст. і формування передумов для стійкого суспільно-економічного розвитку.Строго кажучи, останні два аспекти тісно поєднуються, оскільки високоякісна і сучасна освіта не може не включати вивчення точних наук і формування навичок використання новітніх інформаційних та інших “високих” технологій. Прикладом цього є рекомендації Всесвітньої конференції з точних наук, організованої під егідою ЮНЕСКО в Будапешті (26 червня – 1 липня 1999 р.) [1]. Для нас особливо важливим є та частина документів цієї конференції, де йдеться про безперспективність скорочення вивчення фундаментальних наук в системі обов’язкової освіти під фальшивим приводом їх “складності”, де пропонується змінювати й осучаснювати зміст природничо-математичної складової середньої та вищої освіти як фундаменту стійкого розвитку людства, збереження і поліпшення довкілля, забезпечення миру і стабільності.Однак, у деклараціях конференцій та інших працях експертів ЮНЕСКО мало мовиться про необхідність негайного подолання наслідків сучасного “інформаційного вибуху”, насамперед – браку в активного населення новітніх знань для ефективної й результативної діяльності. Пропонуємо називати це явище “ефект хоттабізації” на знак того, що все частіше і частіше кваліфіковані фахівці внаслідок незнання новітніх наукових досягнень повторюють дії дідугана Хоттабича, який намагався допомогти одному лінуватому підлітку скласти екзамен з фізичної географії на основі знань про довкілля, які існували за дві тисячі років до нашої ери на теренах Індії і Близького Сходу. Негативні наслідки ефекту хоттабізації загострюються тим, що нашими сучасниками є приблизно 90% всіх науковців, які жили на планеті, а продуктивність їхньої праці постійно зростає завдяки комп’ютерній техніці і створенню світових мереж для циркуляції наукової інформації та наукової співпраці (електронна пошта, Інтернет та ін.).Неусвідомлення загрози з боку ефекту хоттабізації вже привело в Україні до того, що у нас продовжують використовувати поняття “фундаментальні курси” в анахронічному аспекті як синонім тих усталених академічних знань, що датуються періодом становлення класичних наук. Наслідком цього, очевидно, стає зниження ефективності діяльності всієї системи освіти, а також певна втрата впливу наукової спільноти на громадську думку. Як відомо, цим негайно скористалися представники псевдонаук і невігласи, адепти релігійних й езотеричних вчень тощо.В Україні для вчителів шкіл і викладачів вищих навчальних закладів зникла можливість для ліквідації ефекту хоттабізації і безперешкодного отримання нових даних про результати наукових досліджень в десятках старих і молодих наук. Наукові матеріали чи повідомлення про відкриття займають маргінальне становище, зустрічаються в кількох газетах і науково-популярних журналах з мікроскопічним накладом. Не буде перебільшенням твердження, що сучасна Україна поступається більшості країн третього світу в увазі до поширення наукових знань, у виданні книг, журналів, газет, використанні спеціалізованих каналів телебачення тощо.Очевидно, що подібна деградація не віщує нам нічого хорошого у найближчому майбутньому й загрожує подальшим зниженням інтегральної виробничої компетентності населення України. Яскравий і виключно неприємний приклад стратегічно помилкових дій в освітній сфері – здійснення у нас на Кіровоградщині фінансованого зі США проекту “розвитку критичного мислення”, опис якого і перші “результати” можна знайти в статті [2]. Заокеанські “меценати” розвитку нашої школи безапеляційно оголосили всі тексти підручників “банальними й усім відомими знаннями”, а справжньою цінністю – те, що в ці книги не входить. Цим вони гранично активізували цікавість молоді до антинаукової інформації – переповідання старих релігійних текстів і псевдо-знань алхіміків, байок про легкість отримання “необмеженої енергії з вакууму” та здійснення всіх мрій людства на базі “торсійних полів”. Наслідок? Він дуже сумний – учні на заключних заняттях і залікових дискусіях затаврували всі фундаментальні науки, “довели шкідливість і помилковість” праць Ч. Дарвіна та безлічі інших геніальних вчених...Ми були б необ’єктивними, стверджуючи, що лише в Україні природничо-математичні науки страждають від активізації фанатизму і невігластва. Зауважимо, що і в зарубіжних країнах ситуація з оновленням комплексу навчальних дисциплін і врахуванням у них новітніх наукових відкриттів другої половини ХХ ст. залишається доволі строкатою. З міркувань лаконічності, вкажемо лише два приклади.На відміну від української практики 90-х років, що відзначається значним зниженням уваги до точних наук під гаслом кампанії з гуманізації та гуманітаризації діяльності системи освіти, політичне і адміністративне керівництво Франції інтенсифікувало рух у протилежному напрямі. Як свідчать останні матеріали про тенденції розвитку вищої школи Франції [7], країна обрала твердий курс на розширення охоплення молоді вищою освітою шляхом професіоналізації навчальних програм, широкого впровадження коротких професіоналізованих профілів підготовки кадрів, доповнення класичних спеціалізацій (філолога, історика тощо) додатковими – юриста середньої кваліфікації, соціолога, психолога та ін. Якщо у нас ключовим терміном є “інтелект”, то у сучасній Франції – “компетентність”. Зауважимо, що такою ж є освітня політика кількох інших розвинених країн – Фінляндії, Австрії, Нідерландів, – а також частини країн третього світу – Південної Кореї, Сінгапуру, Індії тощо.Інший приклад. Сучасна Росія, очевидно, успадкувала від СРСР не лише розташовану на своїй території мережу навчальних закладів, але й теоретично-методичний доробок науково-педагогічних дослідних установ, більшість яких концентрувалася в радянські часи у Москві. Нас особливо цікавлять досягнення в інтегруванні природничих наук, зокрема, створенні навчального курсу з інтегрованого “Природознавства”. Вже на початку 80-х років там розпочалися дослідження з диверсифікації старшої середньої школи і використання в навчальному процесі нових предметів і дисциплін.В Україні ці тенденції оновлення виявили себе у планах міністерства народної освіти ввести в майбутньому профільне навчання в старших класах середньої школи. Серед підготовчих кроків (очевидно, за дозволом Москви) воно у другій половині 80-х рр. проводило конкурс на створення програми інтегрованого предмету “Природознавство”, призначеного для заміни фізики, хімії і біології в гуманітарних профілях або потоках навчання. Протягом декількох років комісії відкинули багато невдалих варіантів. Організатори в 1990 р. запропонували автору взяти участь у конкурсі, що призвело до створення бажаної програми і закриття проблеми. Вперше нова програма з інтегрованого “Природознавства” була опублікована в №23 Інформаційного збірника міносвіти в 1991 р., а пізніше регулярно перевидавалася (напр., [3]).Ми переконані – головні ідеї цього нового предмету стають все більш актуальними. Про це свідчать і події в Росії, де експериментують з новою вузівською дисципліною “Концепції сучасного природознавства” і пропонують іншу – “Наукова картина світу” ([4] та ін.). Та вже побіжне ознайомлення з російськими варіантами інтегрованих природознавчих дисциплін засвідчує, що вони мають численні недоліки – еклектичність, відсутність певної інтегруючої ідеї, акцентування другорядної інформації та ін. Схоже, росіяни не змогли скористатися негативним досвідом країн Заходу, де у 80-х роках нова дисципліна “Наука (Science)” була найчастіше простим об’єднанням надмірно класичних фрагментів двох-трьох традиційних наук.Українська старша середня і вища школи мають врахувати вказані приклади і тенденції, створивши і використавши власний варіант дисципліни (чи групи споріднених дисциплін), де були б акумульовані й логічно поєднані в єдине ціле більшість головних відкриттів природничих наук останнього тридцятиріччя. Цей період виділений нами тому, що нові досягнення групи молодих наук дають змогу створити більш повне і сучасне уявлення про Всесвіт і довкілля, Землю і людство.Один з варіантів нових підходів ми пропонуємо у згаданому інтегрованому “Природознавстві”, яке може бути однаково корисним як у старшій середній школі, так і на базовому рівні вищої освіти.Основна особливість авторського “Природознавства” – акумуляція в ньому останніх відкриттів і досягнень цілої групи наук про природу і людину: астрофізики, ядерної і теоретичної фізики, нерівноважної термодинаміки, нелінійної хімії, геофізики і геохімії, етології, нейро- і молекулярної біології, генетики, теорії інформації, почасти, екології й ін.Розроблений варіант курсу складається з двох частин із подібними цілями, що послідовно висвітлюють сучасні уявлення про походження неживої (1-я частина курсу) і живої субстанції, їхній розвиток й постійне ускладнення, а також розглядають сучасний стан і шляхи подальшої еволюції косної і живої матерії у Сонячній системі. У центрі уваги – загальні й партикулярні закони, що детермінують цю еволюцію, а також “досягнення” людства в порушенні природної ходи подій та пошуки реального шляху ліквідації загроз його існуванню. Відсутність фінансування не дає змоги виділити півтора-два року на завершення цього досить складного проекту і створення серії підручників для навчальних закладів різного рівня (включаючи посібники для підготовки викладачів нової дисципліни). Поки-що є лише попередній текст першої частини “Природознавства” (приблизно 20 друкованих аркушів).Настільки детальна розповідь про нереалізований проект виправдана переконанням автора в тому, що в найближчому майбутньому в рамках переходу до 12-річної середньої освіти в Україні можуть активізуватися пошуки нових предметів і дисциплін для заключних рівнів первинної освіти (термін означає всю сукупність засобів і методів підготовки нових генерацій до активного життя). Наприклад, проблема адекватного викладу складних наукових аспектів сучасної екології як інтегративної науки найкраще вирішується саме в рамках ще більш інтегративного курсу “Природознавства”. Багато років автор використовував у різних комбінаціях інформацію з екології, природознавства і наукового людинознавства під час читання курсів “Вступ в екологію”, “Основи екології” і “Безпека життєдіяльності” в університетах та спеціалізованих середніх навчальних закладах Києва. Досвід показав, що учні і студенти негативно ставляться до викладу цих курсів на основі акцентування видів забруднень і правил цивільної оборони, віддаючи перевагу отриманню знань про закони живої і неживої природи та про особливості комплексних динамічних явищ довкілля.Наше заключне зауваження стосується ужитого терміну “наукове людинознавство” і, напевне, має особливе значення. Цієї науки ще немає, але існують і розширюються досить тривкі острівці наукових знань про сутність людини в рамках групи окремих молодих точних наук.Тисячоліттями сутність людини була об’єктом вивчення, аналізу і трактування гуманітарних наук і мистецтв. Накопичений ними океан знань відрізняється декількома особливостями, зокрема: а) колосальним обсягом; б) словесною або графічною формою; в) відсутністю надійного інструментарію для відділення істини від помилок і хибних гіпотез; г) непристосованістю до швидкої передачі молодим поколінням.Для автора друга половина ХХ ст. відзначена насамперед тим, що у своєму розвитку генетика, етологія, теорія інформації, нейро- і молекулярна біологія й інші точні науки “проникли” в сферу вивчення сутності людини. Багато чого з золотого фонду здогадок науковців-гуманітаріїв вони підтвердили у формі законів природи, виявивши одночасно хибність частини поширених ідей і постулатів (особливо в сфері психології й уявлень про мотиви поведінки людини, див. напр. [5,6]). Автор, зрозуміло, володіє лише частиною інформації зі сфери наукового людинознавства, але й вона чітко виявила свою виняткову ефективність у процесі виховання і викладання. Відзначимо, що окремі аналітики-прогнозисти серед педагогів-науковців (як Т. Левовицький у Польщі чи Б. Гершунський у Росії) пропонують розширити можливості педагогіки у ХХІ ст. шляхом залучення досягнень психології, соціології і кібернетики. Та значно більшого можна чекати від названих вище молодих наук, особливо етології, генетики і нейромолекулярної біології.Й досі педагоги або не підозрюють про існування, приміром, законів етології й нейрохімії людських емоцій, або, не вивчивши їх глибоко, відхиляють як небезпечну для їхньої науки єресь (“сьянтизм”). Звичайно, ці варіанти дій по-своєму логічні, але не мають перспективи з урахуванням необхідності переходу від адаптаційної до трансформаційної (існують також назви “гуманістична” і “критично-креативна”) парадигми освіти, формування в молоді потрібної в ХХI сторіччі неоцивілізаційної компетентності – фундаментальної передумови виживання людства і його стійкого прогресу.Свою частину рішення зазначених освітньо-виховних проблем може взяти на себе великий курс “Основи сучасного природознавства” як комплекс знань про походження, розвитку і сутності природи і людини, міру розумності і можливостей останнього.

Предлагаемая статья состоит из трех небольших очерков. Первый очерк посвящен 60-летнему юбилею доктора исторических наук И.Л. Измайлова. Второй очерк содержит критический обзор версии польского исследователя В. Свентославского о реальности использования татаро-монголами в битве под Легницей (1241 г.) «боевых отравляющих газов». Построенная на сведениях польского историка ХV в. Яна Длугоша версия не имеет никаких серьезных оснований. Последний, третий очерк содержит обзор не всегда позитивного опыта характеристики украинским исследователем – доктором исторических наук Я.В. Пилипчуком (г. Киев) комплекса вооружения предков средневековых ингушей. Простой перечень известных категорий вооружения предков ингушей не дает ясного понимания процесса и динамики развития их военного дела, упрощая осознание всей сложности его формирования. Я.В. Пилипчук, уходя от демонстрации историографического наследия своих предшественников, допускает и неоправданные неточности. Среди них есть утверждения об использовании, например, эмиром Тимуром в Грузии «ружей и пушек». Все это превращает рассматриваемые им публикации в работы сомнительного научного качества. Библиографические ссылки Археология Евразийских степей. 2017. № 5. 355 с. Басов В.И., Нарожный Е.И., Тихонов М.П. О двух типах наконечников копий с территории Северного Кавказа // МИАСК. Вып. 2 / Отв. ред. Е.И. Нарожный. Армавир: РИЦ АГПИ, 2003. С. 105−111. Воронин Н.Н. Крепостные сооружения // История культуры Древней Руси. Домонгольский период. Т. I: Материальная культура / Под ред. Н.Н. Воронина, М.К. Каргера и М.М. Тихановой. М.- Л., 1948. С. 439–470. Горелик М.В. Монголы и подвластные народы в Золотой Орде (этносоциальная самоидентификация и ее внешнее выражение) // Золотоордынское наследие.: Материалы второй международной научной конференции «Политическая и социально-экономическая история Золотой Орды», посвященной памяти М. А. Усманова (Казань, 29–30 марта 2011 г.) Вып. 2 / Отв. ред. и сост. И.М. Миргалеев. Казань: ООО «Фолиант», ИИ им. Ш. Марджани АН РТ, 2011 С. 77−89. Горелик М.В. Черкесские воины Золотой Орды (по археологическим данным) // Вестник КБИГИ. 2008. Вып. 15. С. 158−189. Дмитриев А.В., Нарожный Е.И. Два захоронения воинов-кочевников ХIII ХIV вв. из Северо- Восточного Причерноморья (к истории формирования комплекса вооружения Золотой Орды) // Генуэзская Газария и Золотая Орда. Т. 2. / Ред. С.Г. Бочаров, А.Г. Ситдиков. Кишинев: Stratum Plus, 2019. С. 599−641. Дружинина И.А. Шестопер из кургана у станицы Абинская (по материалам раскопок В.Г. Тизенгаузена в Кубанской области, 1879 г.) // Археология Евразийских степей. 2017. № 5. С. 99–107. Дружинина И.А., Чхаидзе В.Н. О старых и новых находках предметов вооружения из североосетинского святилища Реом // Очерки средневековой археологии Кавказа. К 85-летию со дня рождения В.А. Кузнецова / Отв. ред. В. И. Козенкова. М.: ИА РАН, 2013. С.74-81. Золотая Орда: библиографический указатель / Отв. ред. Э.Г. Сайфетдинова. Казань: ИИ им. Ш.Марджани АН РТ, 2013.412 с. Кадырбаев А.Ш. Польша и татаро-монгольские народы в историческом пространстве // История и современность. 2008. №1. С. 76−98. Каргер М.А. Археологические исследования древнего Киева. Киев (Львов): Изд-во АН Укр. ССР. 1950. 252 с. Крупнов Е.И. Средневековая Ингушетия. М.: Наука, 1971. 207 с. Майоров А.В. Завоевание русских земель в 1237–1240 годах // Золотая Орда в мировой истории. / Отв. ред. И. Миргалеев и Р. Хаутала. Казань: ИИ им. Ш. Марджани АН РТ, 2016. С. 89−113. Мамаев Р.Х. Из истории изучения булав, найденных на Центральном Кавказе // Вестник Академии наук Чеченской Республики. 2017. №3(36).С. 54–59 Мамаев Р.Х. Навершие средневековой булавы из ГИМа (К истории археологии Чечни)// Вестник Академии наук Чеченской Республики. 2019. № 7(47). С. 71−75. Мамаев Р.Х. Об одном типе бронзовых булав, найденных на Северном Кавказе // Изучение и сохранение археологического наследия народов Кавказа. XXIX «Крупновские чтения». Материалы международной научной конференции (Грозный, 18–21 апреля 2016 г.) / Отв. ред. Х. М. Мамаев. Грозный: Чеченский гос. ун-т, 2016. С. 229–230. Мамаев Р.Х. Средневековые сабли из Майртупа // Вестник Академии наук Чеченской Республики. 2013. № 3 (20). С. 74−84. Мамаев Р.Х., Мамаева Р.А., Мамаев Х.М. О новых находках сосудов с надписями из склепового могильника «Цой-Пхеде» (Малхиста) // Наука и молодежь. Всероссийская научно-практическая конференция студентов, молодых ученых и аспирантов (Грозный, 27-28 октября 2016). / Отв. ред. Р.А. Кутуев. Грозный: Изд-во:ЧГУ, 2016. С. 333−336. Мамаев Х.М. Мамаев Р.Х. Топор из Мескетов и некоторые вопросы изучения позднесредневековых башен Чечни // Вестник Академии наук Чеченской Республики. 2011. № 1 (14). С. 124−128. Мамаев Х.М. Мамаев Р.Х., Нарожный Е.И. Археологические памятники Гудермесского района ЧР (материалы к археологической карте) // Вестник Академии наук Чеченской Республики. 2012. № 1 (16). С. 121−130. Мамаев Х.М., Чахкиев Д.Ю. О назначении железных позднесредневековых топоров из Чечни // Хозяйство и хозяйственный быт /Отв. ред. В.Б. Виноградов. Грозный, 1983. С. 68–78. Мамаев Х.М., Чахкиев Д.Ю., Даутова Р.А. Лук и стрелы у позднесредневековых вайнахов // Новые археологические материалы по средневековой истории Чечено-Ингушетии /Отв. ред. В.Б. Виноградов. Грозный: ЧИНИИСФ, 1983. С. 44−80. Мужухоев М.Б., Нарожный Е.И., Чахкиев Д.Ю. Воинское погребение №33 Келийского могильника (Горная Ингушетия) // Археология Евразийских степей. 2017. №5. С. 77−185. Нарожный В.Е. Население высокогорной Ингушетии в XIII−XV веках. Автореф. Дисс. ... канд. истор. наук. Владикавказ: СОГУ, 2012. 26 с. Нарожный В.Е., Нарожный Е.И. Горная зона Восточного Придарьялья и золотоордынские владения (К изучению динамики взаимоотношений) // Диалог городской и степной культур на евразийском пространстве // Донские древности. Вып. 10 / Отв. ред. А.А. Горбенко. Азов: Изд-во Азовского музея-заповедника, 2009. С. 373–387. Нарожный В.Е., Нарожный Е.И. Погребение №67 Келийского могильника (Горная Ингушетия) // Поволжская археология. 2012. №2. С. 173–183. Нарожный В.Е., Нарожный Е.И. Находки ремесленного инструментария в горной Ингушетии XIII–ХIV вв. // Третья Абхазская международная археологическая конференция: Проблемы древней и средневековой археологии Кавказа / Отв. ред. М.Т. Кашуба, А.Ю.Скаков. Сухум: ИИМК РАН; АбИГИ им. Д. И. Гулиа АНА; РУП «Дом печати», 2013. С. 321−324. Нарожный В.Е., Нарожный Е.И., Чахкиев Д.Ю. Погребения «копейщиков» Келийского могильника в высокогорной Ингушетии // Археология Евразийских степей. 2017. № 5. С. 67−176. Нарожный Е.И. Пластины доспеха из полуподземного склепа № 10 Келийского могильника (Горня Ингушетия) // Военное дело Золотой Орды. Проблемы и перспективы изучения / Отв. ред. И. М. Миргалеев. Казань: Изд- во: ИИ им. Ш. Марджани АН РТ, 2011. С. 82−85. Нарожный Е.И. К вопросу о происхождении позднесредневековых щитов Северо-Западного Кавка- за // Археологический журнал. 2010. № III-IV. С. 94–95. Нарожный Е.И. Нарожный В.Е., Чахкиев Д.Ю. Погребение №15 Келийского могильника (Горная Ингушетия) // МИАСК. Вып. 5 / Отв. ред. Е.И. Нарожный. Армавир: Международная Академия Наук. 2005. С. 291−304. Нарожный Е.И. О половецких изваяниях и святилищах ХIII-ХIV вв. Северного Кавказа и Дона // Степи Европы в эпоху средневековья. Т. 3. Половецко-золотоордынское время / Гл. ред. А.В. Евглевский. Донецк: ДонНУ, 2003. С. 245−274. Нарожный Е.И. Юбилейные заметки (К 60-летию Сергея Борисовича Буркова) // Археологические раскопки на Северном Кавказе. Сборник избранных научных работ С.Б. Буркова: статьи, материалы, рецензии. К 60-летию со дня рождения /Отв. ред. М.С. Гаджиев. Махачкала: МавраевЪ, 2019. С. 371−393. Нарожный Е.И., Чахкиев Д.Ю. Еще раз о комплексе вооружения из средневекового захоронения у селения Верхний Алкун в горной Ингушетии // МИАСК. Вып.11 /Отв. ред. Е.И. Нарожный. Армавир: РИЦ АГПИ, 2010. С. 237−239. Нарожный Е.И., Чахкиев Д.Ю. О воинских щитах из горной Ингушетии.. О воинских щитах из горной Ингушетии // Десятые чтения по археологии Средней Кубани. /Отв. ред. В.Б. Виноградов и Е.И. Нарожный. Армавир: РИЦ АГПИ, 2003. С. 42−43. Нарожный Е.И., Чахкиев Д.Ю. О находках некоторых образцов ударного и защитного вооружения на Северном Кавказе (ХIII-ХV вв.) // МИАСК. Вып. 2 / Отв. ред. Е.И. Нарожный. Армавир: РИЦ АГПИ, 2003. С. 126–153. Орлов Р.С., Моця А.П., Покас П.М. Исследования летописного Юрьева на Росси и его окрестностей // Земли Южной Руси IХ-ХIV вв. / Под ред. П.П. Толочко. К.: Наукова думка, 1985. С. 41−60. Пашуто В.Т. Монгольский поход вглубь Европы // Татаро-монголы в Азии и Европе /Отв. ред. С.Л. Тихвинский. М.: Наука, ГРВЛ, 1977. С. 210−227. Пилипчук Я.В. Война в жизни кыпчаков. Противостояние с другими кочевниками // Вестник КазН-ПУ им. Абая. Серия: Исторические и социально-политические науки. 2011. № 4 (31). С. 12−17. Пилипчук Я.В. Оружие и защитное снаряжение кипчаков // Вестник КазНПУ им. Абая. Серия: Исторические и социально-политические науки. 2012. №4 (35). С. 26−31. Пилипчук Я.В. Военное искусство кыпчаков // Тюркские кочевники Евразии (кимаки, кипчаки, половцы …) / Отв. ред. С.Г. Кляшторный, В.А. Иванов, И.К. Загидуллин. Казань: Ихлас, 2013. C. 187−209. Пилипчук Я.В. Грузия и тюрки в конце ХIV в. // Вестник КазНПУ им. Абая. Серия: Исторические и социально-политические науки, 2016. №4(5371-1). С. 58−65. Пилипчук Я.В. Кыпчакские наемники на службе у правителей Евразии // Степи Европы в эпоху средневековья. Т. 10. Половецкое время /Отв. ред. А.В. Евглевский. Донецк, ДонГУ 2012б. С. 337−346. Пилипчук Я.В. О месте нахов в политической истории Центрального Кавказа // Amirani. 2019. № 32. С. 129−146. Результаты радиоуглеродных датировок. Заключение по результатам дендрохронологического исследования в 2015 г. URL: http://ing-arheologiya.ru/index.php/nauka/85-otchet-po-dendro-rabotam-2015-g (дата обращения 05.12.2020) Савенко С.Н. Размышлении о юбилеях, общем деле, соратничестве, взаимоподдержке и дружбе: к 60-летию кавказоведа, доктора исторических наук Евгения Ивановича Нарожного // МИАСК. Вып. 18. / Отв. ред. Е.И. Нарожный. Армавир-Краснодар: РИЦ АГПИ, 2020. С. 364−377. Сальников А.В. К вопросу об атрибуции некоторых шлемов Северного Кавказа XII–XVI вв. // Теория и практика археологических исследований. 2017. №3 (19). С. 91−106. DOI: https://doi.org/10.14258/tpai(2017)3(19).-06 Свентославский В. Боевые газы в армии средневековых монголов // Военная археология. Оружие и военное дело в исторической и социальной перспективе. СПб.: Изд-во Гос. Эрмитажа, 1998, С. 295−297. Свентославский В. Боевые газы в военном деле монголо-татар // ЗВОРАО: Новая серия. Т.1(ХХVI) / Отв. ред. В.И. Масон. СПБ: Петербургское востоковедение, 2012. С. 393−379. Студенецкая Е.Н. Одежда народов Северного Кавказа. XVIII-XX вв.М.: Наука, 1989. 288 с. Тарабанов В.А. Средневековые погребения Ленинохабльского могильника (по раскопкам 1975 г.) // Вопросы археологии Адыгеи /Отв. ред. Н.В. Анфимов, П. У. Аутлев. Майкоп., 1984. С. 164–172. Тимохин Д.М., Тишин В.В. Рецензия на монографию о социальной истории кыпчаков в IX–XIII вв.: Пилипчук Я.В. Соціальна історія кипчаків у IX–XIII ст. Київ – Вінниця: Національний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова, Тов «Твори», 2018. 340 с. // История, археология и этнография Кавказа. 2020. Т.16. №1. С. 210−226 DOI: https://doi.org/10.32653/CH161210-226 Чахкиев Д.Ю. , Нарожный Е.И. Погребение знатного горского воина начала XV века из селения Верхний Алкун (Чечено-Ингушетия) // Военное дело древнего и средневекового населения Северной и Центральной Азии / Отв. ред. Ю.С. Худяков. Новосибирск: НГУ, 1990 .С. 129−141 Чахкиев Д.Ю. Копья и дротики у позднесредневековых вайнахов // Новые материалы по археологии и этнографии Чечено-Ингушетии / Отв. ред. М.Б. Мужухоев. Грозный: Чеч.- Инг. кн-е изд-во, 1988. С. 85−95. Чахкиев Д.Ю. Оружие и вопросы военного искусства позднесредневековых ингушей и чеченцев (ХIII-ХVIII вв.). Магас, 2019. 380 с. Чахкиев Д.Ю., Голованова С.А., Нарожный Е.И. О хронологии и методах применения некоторых позднесредневековых образцов вооружения у вайнахов // Проблемы хронологии погребальных памятников Чечено-Ингушетии /Отв. ред. В.Б. Виноградов. Грозный: Чеч.- Инг. кн-е изд-во, 1986. С. 70−80. Чахкиев Д.Ю., Нарожный Е.И. Образцы ударного оружия золотоордынского времени на Северном Кавказе // Научный вестник Ингушского госуниверситета. 2002 №1. С. 4−8. Школяр С.А. Китайская доогнестрельная артиллерия (Материалы и исследования). М.: Наука, 1980. 406 с. Dąbrowska E. Kurhany Rassawskie // Archeologia 1958.VIII, Z.1. S. 122−167 (in Polish). Mamaev R. Kh. On the four-poinied pommel of the Medieval Mace found in Chechnya // The European Proceedings of Social & Behavioural Sciences EpSBS, 2019. Р. 2115−2119 (in English). Tsurtsumia M. Medieval Sword and Sabre from the Georgian National Museum // Acta Militaria Mediaevalia. 2015. Vol. XI. S. 159−172. Tsurtsumia M. The Mace in Medieval Georgia // Acta Militaria Mediaevalia. Vol. 14, 2018. S.. 87−114.