Journal articles on the topic 'Тоталітарні режими'

Дослідження масових репресій сталінського режиму привертає увагу суспільства вже 60 років, починаючи з проголошення М. С. Хрущовим таємної доповіді про культ особи Сталіна на XX з'їзді ЦК КПРС. Реальні масштаби злочинів, скоєних тоталітарною державою в умовах абсолютної таємниці, стали остаточно відомими під час другої кампанії десталінізації, здійсненої М. С. Горбачовим в роки перебудови. Проте, фактично лише незалежній Україні створено реальні умови для всебічного вивчення пов'язаних з масовими репресіями історичних джерел і виявлення повної картини фізичних та моральних втрат українського народу, який опинився в епіцентрі сталінських репресій. Тяжкою спадщиною цієї доби є масові репресії, які чинились сталінським режимом та його провідниками на території України, зокрема на Півдні. Дослідження репресій дає змогу збагатити історичну науку новим оригінальним і фактичним матеріалом, аргументовано викрити злочинну діяльність Й. Сталіна, його оточення та створеної ним репресивно-каральної машини. У роки розбудови Української держави виключно важливим є процес переосмислення багатьох проблем історії України. Лише з урахуванням минулого, в тому числі і тих драматичних подій, які принесли репресії, українське суспільство може йти в майбутнє. Ключові слова: Сталінські репресії, Миколаївщина, Одещина, інтелігенція, концтабори, тоталітарний режим.

ХХ століття ознаменоване формуванням та становленням тоталітарних держав. Література зреагувала на це появою творів-антиутопій, які висвітлювали ознаки авторитаризму та розвінчували міф про створення ідеального суспільства. Зокрема тоталітарний режим Радянського Союзу викликав зацікавленість у англійського письменника Дж. Орвелла, який здійснив спробу проаналізувати теорію К. Маркса через призму організації життя тварин у сатиричному романі «Скотоферма». Мета статті полягає у тому, щоб дослідити особливості роману «Скотоферма» Дж. Орвелла на рівні різних типів образності та виокремити їхню специфіку функціонування, враховуючи авторське світобачення у критичному ставленні до соціально-політичних цілей та реальностей. У статті здійснено спробу розглянути поетику образності роману з урахуванням її типів: зоровий, слуховий, одоровий, смаковий і кінестетичний. Кожний тип образності потрібен для виокремлення певних рис головних героїв та їхнього відношення до подій з урахуванням авторського задуму. Зорові образи допомагають у створенні портретної характеристики головних героїв, за якою стають пізнаваними реальні історичні особи. Слухові образи доповнюють зовнішність героїв, актуалізуючи їхню справжню тваринну природу із зображенням причинно-наслідкових зв’язків між вчинками героїв та подіями. Одорові та смакові образи за своєю чисельністю поступаються вище означеним, проте слугують для передачі повноти картини зовнішнього та внутрішнього устрою ферми, висвітлюючи минулі та майбутні події, які охоплюють тваринне життя. Кінестетичні образи передають рухи, реакції тварин, які символізують їхнє ставлення до проголошення та створення республіки тварин та формують поведінкові моделі у тоталітарному режимі. Деякі типи образної системи помежовані один з одним, що, з одного боку, ускладнює їхню класифікацію, проте, з іншого – уможливлює створення повної картини твору з урахуванням авторського світобачення. Дж. Орвелл використовує різні типи образності для створення повноцінних образів персонажів, які знаходять порівняння із реальними історичними фігурами радянського суспільства, зображуючи їхні спільні зовнішні та поведінкові риси. Це сприяє формуванню і розвитку сюжету, який передає зміни, що відбулися в суспільстві в процесі встановлення тоталітарного режиму на території колишнього СРСР.

Мета дослідження полягає у з’ясуванні економічних та ідейно-політичних засад трансформації поняття “тоталітаризм” на сучасному етапі. Методологічне підґрунтя роботи сформоване на основі принципів системності, об’єктивності, всебічності та історизму. Дослідження здійснювалося шляхом застосування методів індукції й дедукції, аналізу і синтезу, абстрагування, а також порівняльного, проблемно-історичного та ретроспективного методів. Наукова новизна: відштовхуючись від підходів, поширених в англомовному сегменті наукової літератури з питань глобалізації, було здійснено комплексне зіставлення вказаного поняття з поняттям національної держави, а також розглянуто потенційну можливість розвитку нових форм тотального контролю політичних суб’єктів над соціумом. Висновки. Проведене дослідження робить цілком очевидним, що глобалізація – це процес становлення, розвитку і трансформації системи односторонніх переваг у контексті перманентної капіталістичної конкуренції та вибіркової модернізації. Наразі згадані переваги дедалі більше концентруються у фінансовому й інформаційному секторах. Розвиток електронних засобів контролю й комунікації, з одного боку, багаторазово посилює офіційну здатність провідних держав світу наглядати за природним і механічним рухом населення. З іншого – сприяє загальному обмеженню державних повноважень вказаною функцією та прискорює міжнародний грошовий обіг за межами урядових компетенцій, що особливо послаблює позиції політичних режимів країн, які розвиваються. Паралельно з деградацією національного суверенітету відбувається піднесення наднаціонального корпоративного та субнаціонального етнічного кластерів. При цьому, разом з реальною владою сюди ж з національного рівня перетікає потенційна здатність витворювати радикальні тоталітарні форми. Інакше кажучи, традиційним уявленням про одноосібне тоталітарне й інституційне демократичне управління протиставляється концепція субрегіонального, національного та наднаціонального контролю. Ключові слова: тоталітаризм, глобалізація, національна держава, “неспроможна держава”, суверенітет, транснаціональні корпорації, конкуренція, міграція, технічний прогрес

Стаття присвячується тревелогу «Люди моря» Івана Ковтуна, представника «Розстріляного відродження». Це остання публікація малодослідженого автора. Твір на поверхні виглядає маніфестом ключових радянських ідеологем. Але його комплексний аналіз сприяє унаочненню неочікуваних сюжетів і жанрових рішень на тлі подорожньої літератури радянського періоду. Завданнями розвідки є характеристика жанрових ознак твору І. Ковтуна «Люди моря», виявлення специфіки образу Сходу, а також засобів репрезентації «свого» простору. Подорож І. Ковтуна, з одного боку, відповідає критеріям літературної подорожі радянського періоду, а з іншого – виходить за її межі, наприклад, долученням архаїчної моделі антипаломництва, фіксацією процесу пересування маршрутом, що притаманно традиції морської подорожі. Сюжетна структура базується на портретному репортажі: книга розділена на п’ять частин, у центрі яких постає герой із команди пароплава «Курськ». Морська тема у творі представляє кілька важливих семантичних вимірів, які реалізуються через топос корабля, усталену метафору європейської літератури. Дидактичний режим втягує в коло радянських ідеологем ініціальний сюжет, характерний для літератури подорожі. «Курськ» можна вважати колективним соціальним портретом Радянського Союзу. Парадокс конструювання образу Сходу полягає в тому, що, незважаючи на програмне антиімперське ідеологічне спрямування, оповідь спирається на колоніальні метафори й опозиції. Аналіз твору доводить, що східні конструкти відсталості, зневаги та неповноцінності, визначені Е. Саїдом, перетворюються в тексті на знаряддя протиставлення радянської системи західній. Автор статті робить висновок, що для подорожі І. Ковтуна «Люди моря» характерна еклектичність. Ідеологічна картографія стикається з естетичним баченням простору, дистанція – з емоційним сприйняттям. Східна формула, помножена на класовий підхід, трансформується: західні знаки зменшуються та знецінюються, а східна «відсталість» перекодується у класову пригнобленість.

Упродовж останніх трьох десятиліть проблеми масових політичних репресій, державного терору, інших злочинів радянського тоталітарного режиму продовжують бути предметом досліджень багатьох вітчизняних і зарубіжних істориків. Написано тисячі книг, десятки тисяч статей, оприлюднено величезні масиви архівних документів. Здавалося б, цю тему можна вважати вичерпаною раз і назавжди. Однак, якщо уважніше придивитися до змісту вказаних праць, можна побачити, що серед них відсутні узагальнюючі комплексні роботи, які б висвітлювали не тільки окремі події, трагічні факти, людські долі, а й розкривали в усіх деталях державно-правовий механізм сталінської диктатури, зокрема його серцевину – органи державної безпеки. Тому, коли наприкінці 2019 року побачила світ монографія Окіпнюка В. Т. «Радянські органи державної безпеки в Україні в період панування тоталітарного режиму (1929–1953 рр.)», присвячена історико-правовому аналізу юридичного статусу, організаційної структури та правозастосовної діяльності в Україні органів ДПУ–НКВС–НКДБ–МДБ, вона відразу привернула увагу фахівців і широкого читацького загалу. Робота має безперечну наукову новизну. Це перше в Україні комплексне історико-правове дослідження, в якому на основі вивчення архівних документів, праць науковців, довідкової літератури, публікацій у періодичних виданнях та інших джерел висвітлена наукова проблема, що полягає у розкритті юридичних засад функціонування радянських органів державної безпеки в Україні в період панування тоталітарного режиму (1929–1953 рр.). Дослідження репресивної спрямованості діяльності радянських органів державної безпеки в Україні, як приклад негативної історичної спадщини, повинно сприяти виробленню запобіжного механізму від повторення таких подій в сучасній Україні. Вивчення цього історичного досвіду може стати також додатковим матеріалом, який можна використати в процесі розробки законодавчих засад реформування сучасних спецслужб нашої держави. Ретельно продумана та логічна структура монографії складається із п’яти розділів, в яких аналізуються теоретико-методологічні засади, історіографія та джерельна база дослідження, розкриваються правовий статус, організаційна структура та діяльність органів державної безпеки, особливості юридичного статусу місцевих територіальних і спеціалізованих органів та військових формувань, кадровий склад органів державної безпеки, висвітлюється місце органів державної безпеки в системі тоталітарного владарювання. Робота ґрунтується на широкій історіографічній та джерельній базі: автором використано 480 нормативних, наукових та архівних джерел, з яких більше 250 архівних справ чотирьох центральних державних і галузевих архівів – Центрального державного архіву громадських об’єднань України, Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України, Галузевого державного архіву Служби безпеки України, Галузевого державного архіву Міністерства внутрішніх справ України. Велику кількість документів вперше введено у науковий обіг. У монографії характеризується вся сукупність елементів механізму державного терору – політико-ідеологічні (настанови та політичні рішення партійних органів), юридичні (норми, які регулювали застосування державного примусу) та інституційні (система організаційних структур, що забезпечували застосування цих настанов і норм), які були цілеспрямовано вибудовані тоталітарною владою як інструмент для тотального контролю над суспільством. У роботі також комплексно розглянуто різноманітні аспекти еволюції юридичного статусу місцевих територіальних і спеціалізованих органів державної безпеки, підпорядкованих їм військових формувань, специфіка кадрового забезпечення радянських спецслужб в Україні, особливості здійснення контролю та нагляду за їх діяльністю. Автором зокрема доведено, що карально-репресивна спрямованість діяльності ДПУ–НКВС–НКДБ–МДБ УРСР зазнавала еволюційних змін відповідно до трансформації політичної системи радянської держави, що відображалося у законодавчих змінах повноважень та структури названих органів. Отже, рецензована монографія є комплексною, завершеною науковою працею, в якій вперше в історії вітчизняної історико-правової науки досліджено юридичні засади функціонування радянських органів державної безпеки в Україні в період панування тоталітарного режиму (1929–1953 рр.), а висновки, сформульовані автором, мають документально підтверджений, достовірний характер. Наукова праця має багато позитивних якостей і, безперечно, стане настільною книгою для фахових дослідників, а також усіх, хто цікавиться історією органів державної безпеки тоталітарних держав. Її можна вважати прикладом класичних наукових досліджень. Звичайно, не всі думки вченого є незаперечними, деякі з них є дискусійними. Однак наукові підходи, рівень аргументації, методологія вирішення наукових завдань, форма викладу матеріалу відповідають кращим зразкам сучасного рівня розвитку української юридичної науки. Тому ми переконані, що монографія В. Т. Окіпнюка «Радянські органи державної безпеки в Україні в період панування тоталітарного режиму (1929–1953 рр.)» становитиме значний науково-теоретичний і практичний інтерес для наукової спільноти, працівників правоохоронних органів, а також громадськості та зробить суттєвий внесок у розвиток вітчизняної юридичної науки.

Розкриваючи питання кримінально-правової характеристики злочину геноциду української нації у 1932–1933 рр., автор досліджує світову практику встановлення чисельності жертв особливо тяжкого злочину. Цінність даного наукового дослідження полягає в тому, що міжнародний досвід надає можливість криміналістам, слідчим, експертам, історикам та дослідникам використовувати методологію, методи та спеціальні методики у ході проведення судових експертиз, історико-правових досліджень та під час встановлення чисельності жертв від злочину геноциду, вчиненого комуністичним тоталітарним режимом. Крім того, проаналізовано висновок судової науково-демографічної експертизи Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи НАН України від 30 листопада 2009 р

Проаналізовано державну політику у ставленні до польського населення 1930-х рр. Метою є вивчення національної політики сталінського режиму, методи її впровадження в одному з найбільших міст України. Основними джерелами стали документи архівів, що містять інформацію про діяльність польських громадських організацій у 1930-х рр., а також справа про ліквідацію «Польської військової організації» у 1937 р., що включає біографії засуджених поляків, матеріали слідства, допитів, винесення вироків і подальшої реабілітації невинно засуджених. Для опрацювання цих джерел використано методи аналізу й синтезу, а також спеціально-історичні методи – історико-хронологічний, історико-типологічний. На початку 1930-х рр. в Харкові діяло декілька польських громадсько-культурних організацій, метою яких була інтеграція полонії міста задля підтримки національної культури – Польський клуб, школа, театр. З початку 1930-х рр. почалось цькування активістів цих організацій, що закінчувались публічною критикою і громадським засудженням, виключенням з партії, позбавленням місця роботи. Приводом виступало неналежне виконання завдань партії. У 1937 р. переслідування перетворились у широкомасштабні репресії, метою яких була розправа з польським населенням. В результаті справи «Польської військової організації» в Харкові були засуджені і розстріляні діячі харківської полонії – члени польського клубу, вчителі польської школи, рядові робітники-поляки. Їх провина полягала лише у приналежності до польської національності, а «контрреволюційна діяльність», що їм приписувалась, лише приводом до застосування смертної кари. Виконавці даної операції були слухняними гвинтиками режиму, рядовими співробітниками органів НКВС. Таким чином тоталітарна держава розправлялась із ненадійними громадянами, намагаючись перетворити суспільство у слухняну мовчазну масу. Матеріали слідчої справи свідчать і про витримку й героїзм засуджених, і про підтримку їх оточуючими. У 1957 р. справа була переглянута, а засуджені реабілітовані у зв’язку «із відсутністю у їх діях складу злочину». Лише сьогодні, з відкриттям архівів, можна встановити подробиці цієї розправи і відновити історичну справедливість. Новизна статті полягає у виявленні особливостей проведення репресивної політики режиму у ставленні до окремих національних груп.

Сучасні кити світової політики – Китай, США та Російська Федерація – намагаються не допустити військової катастрофи. Навіть можливість наявності таких технологій у руках одержимого тоталітарного режиму викликає занепокоєння не лише в Південній Кореї та Японії, а й у США і всьому цивілізованому світі.Ракетно-ядерна програма Північної Кореї, постійні погрози й агресивна риторика, а також уперті відмови КНДР конструктивно домовлятися стали ключовою проблемою не лише для всієї Східної Азії, а й для США. Причина полягає в тому, що війська США становили основу сил ООН під час гарячої фази Корейської війни 1950–1953 рр. і мають 28-тисячний контингент у Південній Кореї. Важливим чинником виступає те, що саме США стали ініціатором запровадження економічних санкцій проти Північної Кореї та системно нарощують тиск проти тоталітарно-комуністичного режиму, який не хоче відмовлятися від ядерної зброї.Президент США Дональт Трамп у 2018 р. зустрічався з Кім Чен Ином, щоб продовжити діалог щодо денуклеаризації. У результаті США й КНДР домовилися про повне ядерне роззброєння Корейського півострова під час історичної зустрічі, яка відбулася 12 червня в Сингапурі. Проте 20 грудня 2018 р. влада Північної Кореї заявила, що проведе денуклеаризацію, тільки якщо США першими усунуть ядерну загрозу зі свого боку. Проте, проблем у міжнародних відносинах Північної Кореї набагато більше, ніж лише ядерна програма. Через невдале господарювання й природні катаклізми в країні може трапитися гуманітарна катастрофа, а це – мільйони людей, які спробують залишити державу. Також важливі економічні й екологічні проблеми, що обмежують торгівлю та подорожі по всій Північно-Східній Азії. Північнокорейська програма є надто далекосяжною й надто важливою для пропаганди в країні, щоб відмовитися від неї заради кращих відносин зі США.

У статті висвітлено причини, передумови та особливості розробки і прийняття Адміністративного кодексу Української РСР 1927 р. Впродовж 1922-1927 рр. у Союзі РСР та союзних республіках тривала перша кодифікація радянського права. Хоча систематизація права Української РСР була орієнтована на загальносоюзні та власне російські акти, розробка і прийняття Адміністративного кодексу 1927 р. все ж таки були винятком, оскільки такого акта не було прийнято ні на союзному рівні, ні у жодній радянській республіці. В Українській РСР у 20-х рр. ХХ ст. розпочалася активна робота з підготовки кодифікованого акта в галузі адміністративного права. Створювався, обговорювався та редагувався проект Кодексу. На потребу кодифікації адміністративного законодавства УСРР зреагувала відповідним чином і юридична доктрина. Участь у публічнійдискусії щодо майбутнього Кодексу взяли провідні українські адміністративісти того часу. Досліджено його структуру, зміст, характерні риси юридичної чинності та застосування. Структура Адміністративного кодексу 1927 р. полягала в тому, що його 528 статей об’єднувалися в 15 поділів, більшість із яких мали відповідні розділи. Останній із названих розділів містив важливу новелу Адміністративного кодексу УСРР 1927 р. – законодавче закріплення порядку оскарження дій органів державного управління. Це становило хочі формальну, але гарантію забезпечення прав громадян і режиму законності у діяльності державних органів. З’ясовано історико-правові аспеки внесення змін, доповнень та втрати чинності Адміністративним кодексом 1927 р. Попри те, що він був офіційно скасований аж 1985 р., більшість його положень були змінені, усунені та фактично не застосовувалися вже у 30-х рр. ХХ ст. Причиною цього явища була тоталітарна сваволя комуністичного режиму Й. Сталіна. У повоєнні роки були спроби створити новий Адміністративний кодекс, проте вони не мали успіху з огляду на політичну недоцільність прийняття такого законопроекту.

Мета статті – проаналізувати особливості радянської музичної культури 1930-х років і ті трансформації, яким вона піддалась у зв’язку із втручанням тоталітарного політичного режиму. У роботі досліджується радянська музична культура 1930-х рр., а також вплив на неї з боку державного апарату та окремих діячів тоталітарної системи. Методологія грунтується на дослідницьких принципах системності, історизму, комплексному аналізі тенденцій у радянській музиці, взаємин мистецтва і влади. Структурно-аналітичний метод постав у основі логічного викладу матеріалу та написанні висновків дослідження. Наукова новизна полягає у визначенні ключових особливостей та конкретних механізмів впливу тоталітарного режиму на музичну культуру 1930-х рр., а також причин та наслідків впровадження єдиного стилю „соціалістичного реалізму” в музичному мистецтві. Висновки. У результаті застосування адміністративних заходів і прямого насильства стосовно діячів мистецтва значно постраждали стильова і жанрова різноманітність радянської музики, композитори були вимушені діяти з урахуванням розпливчатих вимог влади, а багато видатних творів залишились маловідомими масовому слухачеві. Особливістю державної політики стала, передусім, боротьба із напрямами і течіями в музиці, які не підпадали під вимоги соціалістичного реалізму (простіше кажучи, були незрозумілі чиновникам від культури). До арсеналу методів входили заборона виконання твору, цькування композиторів у пресі, в тому числі центральній. Репресії стосовно композиторів застосовувались рідше, ніж у інших сферах культури. У той же час твори, які відповідали вимогам партії і смакам масової аудиторії, отримували значну державну підтримку (наприклад, кіномузика, масова пісня). Слід підкреслити, що спільнота композиторів півтора десятиріччя протистояла впровадженню адміністративної вертикалі управління у вигляді відповідної всесоюзної організації.

У статті висвітлено характер радянської тоталітарної етнополітики та її вплив на зародження польського руху Опору в Західній Україні на початку Другої світової війни. З’ясовано основні чинники формування активних протестних настроїв частини польського населення на західноукраїнських територіях, що відійшли до СРСР внаслідок поділу Польщі в результаті реалізації пакту Молотова-Ріббентропа. Визначено категорії осіб польської національності, що були невдоволені репресивною сталінською політикою 1939-1941 рр. та стали тим соціальним середовищем, у якому остаточно сформувався рух опору тоталітарному і, зокрема, антинародному, по відношенню до польського етносу, режиму та з середовища якого згодом з’явилися активісти даного руху. Зроблено аналіз діяльності радянської влади на окупованих територіях колишніх «Всходніх Кресув» Другої Речі Посполитої та встановлено основні фактори, що призводили до невдоволення жорсткою політикою радянської влади по відношенню до колишніх державних службовців, військових осадників та служителів Римо-католицької церкви. Досліджено етапи та визначено особливості становлення польського руху Опору на колишніх територіях Східної Польщі, окупованих у 1939 р. СРСР та до окупації цих земель у 1941 р. фашистською Німеччиною. Описано зародження та діяльність перших польських підпільних збройних формувань на території Західної України.

Під час Голокосту в містечку Острог на Рівненщині було знищено більшість єврейської спільноти, що становила від 64 до 70 % тодішнього населення й існувала з кінця XIV ст. Фактично, структуру міста було зруйновано, а його полікультурну історію – розірвано. Після війни тоталітарна політика совєтського режиму позбавляла матеріальні медії пам’яті про минуле соціокультурного змісту й автентичності. У статті розглянуто окремі місця пам’яті про Катастрофу, їх стан сьогодні, а також сучасні меморативні практики і форми роботи з ними. Давній Острозький єврейський цвинтар після війни було перетворено на совєтський парк відпочинку. Місце розстрілу острозьких євреїв спочатку визначали через формулу загальної ідентичності «жителів», без уваги до того, що нацисти переважно знищили саме євреїв через їхнє походження. Велика Синагога довгий час була складом, а відтак перетворилася на руїну. Могилу Маршуе спаплюжили, а поступово відновили тільки в період незалежності України. Звернуто увагу на різні форми вандалізму: викидання сміття, руйнування могил і сакральних споруд, «нацистські» графіті, якими досі паплюжать єврейську спадщину Острога. Позитивно, що основні місця пам’яті сьогодні відновлені або перебувають у стані реставрації, а робота з ними охоплює широкий спектр практик: перфоманси вшанування, реставрація й відбудування, освітні й туристичні заходи, опрацювання джерел, документів, мап, розшифрування текстів і написів, пошуки могил тощо. Не меншу вагу має вироблення відповідної адекватної політики, спрямованої на збереження пам’яті про втрачену ідентичність міста і міжкультурне порозуміння, розвиток толерантності й соціальної свідомості.

У статті розглядається життєвий та творчий шлях талановитого музиканта, унікального кобзаря І. Кучугури-Кучеренка. Акцентується увага на тих моментах біографії, які не відповідають дійсності. Прослідковується життєвий та творчий шлях представника унікального явища української етнічної культури на основі архівних джерел, публікацій та музейних предметів. Такий аналіз, що розкриває дійсний стан справ, став можливий лише після проголошення Незалежності України, коли науковці, дослідники та зацікавлені люди змогли користуватись архівними джерелами та публікаціями без радянської тоталітарної цензури. Автор на основі опрацьованих новітніх джерел на прикладі постаті І. Кучугури-Кучеренка розкриває інформацію про нищення етнічної культури радянським імперським режимом. Кінець 80-х рр. XX ст. відзначався активними процесами відродження національної культури, і кобзаризм не був винятком. Тому під час створення музейної виставки у Переяславі було проведено величезну колекційну роботу. Під час цієї титанічної роботи на заводі в м. Полонне Хмельницької області було введено в експлуатацію серію декоративних фарфорових ваз. Цю серію розробив художник Козак Микола Іванович. До неї також була ваза з портретом Івана Кучугура-Кучеренка. Вона зараз знаходиться в експозиції переяславського Музею кобзарства. Крім портретного зображення, на ній є напис Івана Кучугура-Кучеренка. Рік загибелі не відповідає дійсності, оскільки на момент створення вази архіви були недоступні, це була щерадянська епоха. Навіть після проголошення незалежності України ми маємо інформацію про те, що кобзар був фактично страчений у 1937 р. Але для того, щоб приховати злочини радянської влади, така неправдива інформація була надана. Було прийнято, що І. Кучугура-Кучеренко загинув під час німецької окупації.

У статті проведено аналіз історіографічних розвідок у галузі санітарної статистики в Україні в другій половині ХІХ – початку ХХ століття. У дослідженні використано методи джерелознавчого та історіографічного аналізу і синтезу, структурно-системний підхід, періодизація. Як один із наукових методів дослідження запропонована періодизація, щодозволила виявити закономірності та особливості розвитку санітарно-статистичних досліджень у кожному часовому вимірі. Історіографічний аналіз досліджуваної проблеми проведено за трьома періодами: перший період – друга половина ХІХ – початок ХХ ст.; другий – радянський період (1917–1990 рр.); третій – сучасний, період незалежності України, з 1991 р. З’ясовано, що в другій половині ХІХ ст. домінували праці земських лікарів, представників наукових медичних товариств. Розкрито внесок земських лікарів у проведенні санітарно-статистичних досліджень. Чільне місце в масиві публікацій із проблем санітарної статистики належало вченим провідних університетів – Київського, Харківського, Новоросійського. Встановлено, що для другого історіографічного періоду (1917–1990 рр.) було характерно наявність значного масиву наукових розвідок як за рівнем теоретичних узагальнень, так і авторством публікацій. У цей період з’являються нові напрями розвитку гігієни, зокрема соціальної, фундаментальні дослідження в галузі санітарної статистики тісно поєднуються з її прикладними аспектами. Дослідження здійснюються як на університетських кафедрах, так і в спеціалізованих установах ВУАН. Для сучасного історіографічного періоду характерно більш об’єктивне висвітлення історії становлення і розвитку санітарної статистики. До наукового обігу повернулися з спецсховищ архівів праці вчених-лікарів, які були репресовані тоталітарним режимом. Санітарна статистика стала досліджуватися як на рівні макро, так і мікроісторії, відбулося повернення в лабораторію творчого пошуку забутих імен учених-лікарів, подвижників медичної справи на теренах України.

Метою статті є огляд правових підходів до реалізації процесів та процедур управління ідентифікаційними даними, аналіз правового регулювання механізмів управління ідентифікаційними даними, опрацювання нових напрямів досліджень, огляд перспективних ідей стосовно правового регулювання управління ідентифікаційними даними на основі матеріалів Комісії ООН з права міжнародної торгівлі і Європейської економічної комісії ООН. Методологія. Робота входить до циклу статей за тематикою проблем правового регулювання сфери управління ідентифікаційними даними. У попередніх дослідженнях розглядалися питання законодавчого регулювання процесів ідентифікації, анонімізації та псевдонімізації ідентифікаційних даних, а також проблеми класифікації та питання категоріально-понятійного апарату в даній сфері. Наразі автор здійснює огляд парадигм правової та технологічної регуляції процедур та процесів управління ідентифікаційними даними, які вивчаються Робочою групою IV (електронна торгівля) Комісії ООН з прав міжнародної торгівлі, а саме: положень управління ідентифікаційними даними за проєктом Всесвітнього банку, концептуальної моделі управління ідентифікаційними даними на основі eIDAS, трирівневої моделі управління ідентифікаційними даними за пропозиціями Сполучених Штатів Америки, моделі транскордонного простору довіри у сфері електронної торгівлі за пропозицією Російської Федерації. Новизна. У даній статті подається огляд моделі транскордонного простору довіри у сфері електронної торгівлі за пропозицією Російської Федерації. Дана модель характеризується новизною як в напрямі технічної реалізації, так і в напрямі законодавчого регулювання сфери управління ідентифікаційними даними, в тому числі і в транскордонному режимі. Висновки. Дану модель можливо застосувати як основу систем управління ідентифікаційними даними в електронній торгівлі та громадському секторі. Водночас модель має низку недоліків. Запропоновані в моделі транскордонного простору довіри у сфері електронної торгівлі механізми можуть суттєво обмежити право на вільну торгівлю та мати ознаки інструменту тоталітарної системи для впливу на суспільство. Впровадження такої моделі може закласти підґрунтя створення механізму, який в глобальному масштабі значно обмежить права і свободи людини, можливості вільної торгівлі і призведе до необґрунтовано надмірного контролю за будь-якими транзакціями.

Актуальність дослідження визначається потребою пояснення та переосмислення трагічних подій національної історії ХХ ст., що мають резонанс у сучасному українському суспільстві. У центрі уваги доля звичайної людини, яка опинилася за складних життєвих обставин антигуманної і злочинної політики радянського та нацистського тоталітарних режимів. Аркадій Вайспапір відомий передусім як учасник повстання в таборі смерті Собібор. Однак детальніше вивчення його біографії спонукає переосмислити й інші проблеми історії довоєнних та післявоєнних років. Методологія дослідження ґрунтується на персоналістичному, мікроісторичному та системному підходах, принципах науковості та історизму. А. Вайспапір був вихідцем із середовища переселенців-євреїв, які мешкали на Півдні України. Встановлено, що до початку Другої світової війни він зростав та працював у селянській родині, на життя якої докорінно вплинули колективізація, Голодомор та політичні репресії. Зокрема, його батька Мойсея було незаконно заарештовано та розстріляно в херсонській тюрмі під час Великого терору. Опинившись у Червоній армії на початку Другої світової війни, молодий чоловік боровся за життя за умов бойових дій та Голокосту. Як радянський військовополонений єврей він потрапив до табору смерті Собібор, де став одним із активних учасників відомого повстання. Під час Голокосту А. Вайспапір втратив більшість своїх найближчих родичів. У післявоєнні роки він спробував повернутися до соціуму, налагодити особисте життя та побудувати кар’єру в умовах посилення державного та побутового антисемітизму. На заваді цьому ставала біографія репресованого батька, через що він був обмежений у певних можливостях. Зокрема, отриманні партійного квитка. Схарактеризовано життя А.Вайспапіра в Україні після розпаду СРСР, його роль у збереженні пам’яті про Голокост. Здійснено спробу показати медійний образ особистості в кінематографі. Встановлено, що з кінця 1980-х рр. і до сьогодні він був репрезентований у художньому та документальному кіно. Режисери намагалися передати через його досвід поведінку людини за екстремальних умов війни, коли заради порятунку доводилося вдаватися до насилля. Зазначено, що тема повстання в Собіборі зберігає політичний підтекст і може бути використана за умов інформаційної війни.

Інтеграція України у світове співтовариство та європейський простір обумовила трансформаційні процеси у правотворчості та практиці застосування законодавства. Такі процеси відбуваються і у кримінальному процесі України. З набуттям незалежності, переходом від тоталітарної системи до режиму демократії, а в подальшому – із прийняттям Кримінального процесуального кодексу України 2012 р. (КПК України) відбулося становлення та утвердження системи міжнародних стандартів прав людини у вітчизняному кримінальному процесі. Аналіз правової літератури радянського періоду показав, що за часів Радянського Союзу у науці кримінального процесу не порушувалося питання дотримання міжнародних стандартів прав людини та їх закріплення у нормах законодавства як джерел кримінального процесуального права. Можливо, саме наслідки минулого стали поштовхом для закріплення у чинних нормах кримінально-процесуального законодавства пріоритету особи, її прав і свобод перед державою, теоретико-прикладний аналіз та систему яких необхідно розкрити. Метою статті є аналіз вітчизняних і зарубіжних наукових джерел, у яких розкрито проблемні системні питання з’ясування сутності міжнародних стандартів у кримінальному процесі України, обґрунтування їхнього доктринального значення. Проаналізовано основні підходи до розуміння поняття “міжнародно-правові стандарти”. Звернено увагу на те, що головним елементом використання міжнародних стандартів прав людини у кримінальному процесі України є людина, а причиною їх реалізації – необхідність захисту її прав і свобод. Встановлено та проаналізовано основні ознаки системи міжнародних стандартів прав людини у кримінальному процесі України. Запропоновано авторське бачення системи міжнародних стандартів прав людини у кримінальному процесі України та її ознак. Встановлено, що під системою міжнародних стандартів прав людини у кримінальному процесі України необхідно розуміти імплементований у систему кримінального процесуального законодавства, на основі спеціального дозволу, комплекс норм міжнародних договорів, що визначають правове становище особи у сфері кримінального процесу та вимоги, що пред’являються до кримінально-процесуальних механізмів, які забезпечують охорону прав і свобод громадян у кримінальному провадженні. Визначено, що система міжнародних стандартів прав людини у кримінальному процесі України характеризується такими ознаками: а) головним елементом використання таких стандартів є людина; б) причина реалізації міжнародних стандартів – охорона та захист її прав і свобод; в) міжнародні стандарти містяться у нормах міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а саме в договорах, що визначають правове становище особи у сфері кримінального процесу та вимоги, що пред’являються до кримінальних процесуальних механізмів, які забезпечують охорону прав і свобод громадян у кримінальному провадженні; г) система є динамічною, адже з розвитком “поколінь” прав людини може доповнюватися новими стандартами; ґ) систему не можна класифікувати за критеріями норм матеріального або процесуального права, оскільки вона комплексно вміщує їхні норми; д) система міжнародних стандартів прав людини у кримінальному процесі передбачає відповідність їй норм КПК України та інших законів України, які вміщують кримінально-процесуальні норми.

Purpose and methodology of the study. The article analyzes criminal investigation cases on the Bashtan-sky region of the Nikolayev area. The main goal is to identify the sentiments and reactions of the peasants to the actions of the authorities that provoked the artificial famine in Ukraine based on the analysis of criminal nvestigations in 1932–1933 . In the context of the study, criminal investigative cases are not only an indicator of the scale of the punitive system of government, but also evidence of public sentiment, the reaction of people to the totalitarian regime. Research of archival materials is based on a systematic approach and structural and functional analysis. The solution of the set goal is realized at the expense of historical-situational, histori-cal-chronological, biographical, retrospective methods.Results and conclusions of the study. Since the proclamation of Ukraine’s independence, there have been many scholarly works on the Holodomor, as well as the mass repression that accompanied the artifi-cial famine. The Nikolaev historians carried out the detailed analysis of a source base about the Holodomor of 1932–1933 , covered the reasons, consequences of the artificial Holodomor, its features in the territory of the Nikolaev area. A community representative at the district level joined this work. The value of their research lies in the creation of an information block based on the memories of eyewitnesses, the discovery of burial sites, photographic documents. On the other hand, the work of researchers does not fully cover and analyze the problem of protest mood of people who are on the verge of survival.The mood of the Ukrainian peasantry, which can be described as protest, has been identified. Based on the analy-sis of criminal investigation cases, several variants of resistance of the residents of the villages of the Bashtansky district to the punitive actions of the communist authorities were identified. The first type is passive resistance, which manifested itself in attempts to hide part of the harvest from total confiscation. Such a reaction is characteristic not only of individual peasant farms and families. The heads of the collective farms and members of the board also tried to leave the harvest in their village by various methods and prevent it from being taken away. The second type is active resistance, which is manifested in the dissemination of objective information about the situation, attempts to organize riots against the government and direct demonstrations of the peasants.Undoubtedly, the Ukrainian people, which faced many trials in the first decades of the twentieth century – the First World War, revolutions, civil war, famine of 1921–1923, repeated changes of power and political course, transformation of political, economic, cultural space – was exhausted. But this does not mean that people have lost the thirst for life, the desire for freedom and unquestioningly, like lambs, went to the slaughter. Ukrainians were not ready to accept the punitive policy of the authorities. This thesis is confirmed by numer-ous criminal investigations in which citizens were accused of anti-Soviet agitation, calls and preparations for riots against the government, attempts to overthrow it.Key words: Holodomor, Bashtansky district, peasants, protest moods, propaganda, anti-Soviet agitation, leaflets, terror. Мета та методологія дослідження. У статті аналізуються карно-слідчі справи в Баштанському районі Миколаївської області. Основна мета – виявлення настроїв, реакції з боку селян на дії влади, що спровокували штучний голод в Україні, на основі аналізу карно-слідчих справ за 1932–1933 роки. У контексті дослідження карно-слідчі справи виступають не лише показником масштабів дій каральної системи влади, а й свідоцтвом настроїв у суспільстві, реакцією людей на тоталітарний режим. Дослідження архівних матеріалів відбувається на основі системного підходу та структурно-функціонального аналізу. Розв’язання поставленої мети реалізується за рахунок історико-ситуаційного, історико-хронологічного, біографічного, ретроспективного методів.Результати та висновки дослідження. З моменту проголошення незалежності України з’явилося чимало наукових праць, присвячених Голодомору, а також масовим репресіям, які супроводжували штучний голод. Миколаївські історики здійснили докладний аналіз джерельної бази про Голодомор 1932–1933 років, висвітлили причини, наслідки штучного Голодомору, його особливості на території Миколаївщини. До цієї роботи долучились представник громад на районному рівні. Цінність їхніх досліджень полягає у створенні інформаційного блоку, що базується на спогадах очевидців подій, виявленні місць поховань, фотодокументах. З іншого боку, в роботах дослідників не повною мірою висвітлено та про-аналізовано проблему протестних настроїв людей, які опинились на межі виживання.У статті визначено настрої українського селянства, які можна охарактеризувати як протестні. На основі аналізу карно-слідчих справ виявлено кілька варіантів супротиву жителів сіл Баштанського району по відношенню до каральних дій з боку комуністичної влади. Перший тип – пасивний спротив, який проявлявся у спробах приховати частину врожаю від тотальної конфіскації. Така реакція притаманна не лише окремим селянським господарствам, родинам. Голови колгоспів, члени правління також зі свого боку намагались різними методами залишити врожай в своєму селі та не дати його вивезти. Другий тип – активний спротив, який проявлявся в поширенні об’єктивної інформації про ситуацію, яка склалася, спроби організувати заворушення проти влади та безпосередньо виступи селян.Безумовно, український народ, на долю якого випало чимало випробувань в перші десятиліття ХХ століття – Перша світова війна, революції, громадянська війна, голод 1921–1923 років, кількаразова зміна влади та політичного курсу, трансформації політичного, економічного, культурного простору – був виснажений. Але це не означає, що люди втратили жагу до життя, прагнення волі та беззаперечно, як агнці, йшли на заклання. Українці не готові були миритися із каральною політикою влади. Підтвердженням цієї тези є чисельні карно-слідчі справи, в яких громадян звинувачували в антирадянській агітації, закликах та підготовці заворушень проти влади, спроб її повалення.Ключові слова: Голодомор, Баштанський район, селяни, протестні настрої, пропаганда, антирадянська агітація, листівки, терор.

У статті вперше розглянуто окремі особливості біографічно-ідеологічного портрета відомого українського мовознавця і політика Святослава Караванського (1920–2015). Простежено цілісність націоналістичного світогляду мовознавця, нескореного понад 30-річним ув’язненням московським тоталітарним режимом та 37-річним перебуванням на еміграції. Аналіз здійснено на основі двох основних максим мислителя, науковця і борця: історичної і соціолінгвальної.

У даному дослідженні використовуючи змістовне наповнення навчально-освітньої діяльності педагогів радянських закладів освіти демонструється процес формування в дитячій свідомості ідеї боротьби з «ворогами народу» і місце в цьому учителів радянської України у період 1920-1930-х років, як активних провідників ідей комуністичного режиму під час активного становлення радянської тоталітарної системи. На конкретних прикладах боротьби, зокрема з «куркулями» або з релігією, ілюструється яким чином закріплюється в дитячій свідомості політика політичних репресій проти так званих «ворогів народу», які були в уяві радянських партійних і урядових діячів того часу.