Academic literature on the topic 'Терор політичний'

Протоколи засідань Одеської губернської надзвичайної комісії (ОГНК), архівно-слідчі справи, які знаходяться на тимчасовому зберіганні в архівному підрозділі Управління Служби безпеки України в Одеській області, та матеріали періодичних видань слугують важливим джерелом для дослідження політичного терору проти учасників українського національно-визвольного руху в Первомайському та Вознесенському повітах Одеської губернії у 1921-1922 рр. Серед цих матеріалів особливе місце посідає справа Вознесенської підпільної петлюрівської організації, у результаті ліквідації якої, згідно рішення колегії ОГНК, було розстріляно 54 особи, 69 – ув’язнено до концтабору на термін від одного до п’яти років, 30 – звільнено, стосовно 64 осіб справу було припинено, а стосовно семи осіб було прийнято інші покарання та рішення.

У статті розглядається технологія військової агресії Росії проти України на прикладі Донеччини. Її динаміка й еволюція прослідковуються в суспільно-політичних і військових процесах, які відбувалися під час так званої російської весни 2014 р. Відзначено, що на початковому етапі була спроба сценарію «народного заколоту», втім через низку причин він не спрацював. Через те під керівництвом службових осіб ЗС РФ, ФСБ, представників російської політичної влади була утворена терористична організація «ДНР» з власними парамілітарними воєнізованими групами. Її мета полягала в провокуванні збройного конфлікту методом масового терору та провокацій. Ці дії супроводжували інші види інструментарію гібридної війни, серед яких важливе місце зайняла потужна інформаційна кампанія російських медіа ресурсів, контент якої еволюціонував в залежності від ситуації. З’ясовано, що успішне звільнення українськими військами тимчасово окупованих територій призвело до вторгнення регулярних російських військ, підписання Мінських домовленостей та переходу до збройного конфлікту в режим різного ступеня інтенсивності.

У статті досліджено наявні доктринальні визна-чення мобінгу та булінгу. Зазначено, що дослідження українських науковців стосовно визначення та харак-теристики цих явищ в основному спираються на зару-біжний досвід. Булінг охарактеризовано як умисне, що не має характеру самозахисту й не санкціоноване нормативно-правовими актами держави тривале (пов-торне) фізичне або психологічне насильство з боку індивіда або групи, яка має певні переваги (фізичні, психологічні, адміністративні і т. д.) щодо іншого ін-дивіда, яке відбувається переважно в організованих колективах із певною особистою метою (наприклад, бажання заслужити авторитет в однолітків). Зазначе-но, що булінг не включає кримінальні дії, які почина-лися як конфлікт та розвилися, тобто серйозне фізич-не насильство, погрози такого насильства, напади.Під мобінгом у службовому колективі запропоно- вано розуміти колективний психологічний терор, цькування щодо кого-небудь із працівників із боку його колег, підлеглих або начальства, здійснювані з метою змусити працівника піти з місця роботи або ос-лабити міру його соціального або професійного впливу в колективі. Залежно від рівня управління в загальній ієрархії підприємства утиски на робочому місці розді-лено на вертикальні та горизонтальні. Виділено, що найбільш поширеним є горизонтальний мобінг, який полягає в психологічному переслідуванні в межах окремого структурного підрозділу серед працівників та характеризується недоброзичливим ставленням до працівника, групи колег або керівників. Причина-ми виникнення цього мобінгу є заздрість, нудьга, про-фесійні амбіції, занижена самооцінка, низький рівень моральних якостей, асоціальний стиль життя, інші політично-соціальні погляди. Підкреслено, що верти-кальний мобінг має лінійну спрямованість психоло-гічного терору від керівника, роботодавця щодо під-леглого (босінг). Як висновок, зазначено важливість нормативного закріплення аналізованих явищ для під-вищення ефективності боротьби з ними.

У статті йдеться про кадрову політику ВКП(б) в органах НКВС наприкінці 30-х років ХХ ст. з екстраполяцією на УНКВС в Одеській області. На основі малознаних архівних джерел партійного походження з Державного архіву Одеської області (ДАОО) здійснено дослідження стосовно представників першої ланки, «низового ешелону» управлінь НКВС: співробітників районних відділів, оперуповноважених, помічників уповноважених тощо. Особливої уваги було приділено кадровим чисткам УНКВС на Одещині, які сягнули апогею після директиви ЦК ВКП(б) від 14 листопада 1938 р. «Про облік та перевірку в партійних органах відповідальних працівників НКВС СРСР», що скеровувало партійні комітети (міські, обласні, республіканські) на вжиття заходів на очищення органів НКВС від співробітників, які не заслуговували на політичну довіру. Зокрема, першочергово було направлено на розгляд ЦК ВКП(б) справи на 15 осіб керівного складу облуправління НКВС і 41 начальника районних відділів. Станом на 23 листопада Одеським обкомом КП(б)У було проведено ознайомчу роботу шляхом проведення бесід з 24 працівниками управління НКВС в Одеській області, сформувавши, відповідно, на них особисті справи. Із зазначеного числа через особливий сектор бюро обкому пройшло шість начальників відділів УНКВС і 18 начальників районних відділень. Перевірка виявила, разом з тим, значну кадрову некомплектність обласного УНКВС як серед керівного складу, так і на периферії, у районних відділеннях. Автором зроблено висновки, що намагання керівництва ВКП(б) повернути контроль над НКВС, перебравши важелі кадрової політики на себе, застосовуючи своєрідну кадрову «санацію», просіюючи та відбраковуючи незручних, ненадійних, ідейно чужих тощо, призвели до майже цілковитого перезавантаження УНКВС в Одеській області. Поряд з тим, каральна функція НКВС не припинялась, активно здійснювалася й надалі. Працівники управління НКВС в Одеській області як прихильні виконавці волі правлячого режиму в СРСР, виокремлювалися переважною малограмотністю, робітничо-селянським соціальним походженням, політичною заангажованістю й ідейною відданістю.

Українська політична еміграція міжвоєнної доби була зумовлена як Першою світовою війною, так і поразкою Української революції. За межами своєї державної території опинилися уряди УНР і ЗУНР, які різними методами продовжували боротьбу за повернення в Україну. Окрім того, в еміграцію потрапила значна кількість військових, мобілізованих до армій Денікіна і Врангеля, та тих, хто внаслідок Першої світової війни потрапив у полон. Емігрантами ставали і цивільні біженці, які втікали від воєнного лихоліття та більшовицького терору. Такими ж були й трудові емігранти з Галичини. Точної цифри великого «витікання» людей з України до ЧСР не встановлено. Приблизна кількість українських вихідців у цій країні коливається в межах 20 тис осіб. Процес еміграції кардинально змінив соціальний статус українського вихідця, бо колишні його соціальні ролі і чітке місце у соціальній ієрархії групи не бралися до уваги «новим» чехословацьким життям та «новим» чехословацьким суспільством, до того ж ущент нівелювалися попередні соціальні контакти та відносини. Соціальна адаптація – це процес пристосування індивіда до умов соціального середовища; вибудовування ним адекватного відношення із соціальними об’єктами; його інтегрування у соціальні групи, що передбачає прийняття ним норм і цінностей нового соціального середовища. Для соціальної адаптації вагомим є узгодженість оцінок і домагань індивіда із цінностями та цілями оточуючого його соціуму. Соціальна адаптація має такі (умовні) рівні: макрорівень (у межах загального соціуму); мезорівень (трудова або виробнича соціальна адаптація); мікрорівень (внутрішня соціальна адаптація). Для українських політичних вихідців у міжвоєнній ЧСР адаптаційні питання виявилися болючими через те, що всі вони (професура, кадрові офіцери, держслужбовці, політики, а ще й «новопідготовлене» виключно для України студентство – колишні вояки армії УНР та самопроголошені отамани) були спільнотою здебільшого із середньою або вищою освітою. А отже, психологічно були більш уразливими індивідами, яким важче було адаптуватися та утримувати свій попередній або щойно набутий професійний (соціальний) статус порівняно з емігрантами, котрі не мали будь-якої освіти. У нових соціально-економічних і культурних умовах українські політичні вихідці змушені були займатися справами, які давали їм змогу суто фізично виживати. Старе еміграційне покоління взяло на озброєння для боротьби з безробіттям: літературні гонорари, аудієнції у вищих чиновників, заклад дорогих речей у ломбард, кредити у крамницях і тільки на останок фізичну некваліфіковану працю. Проміжними варіантами були ще винахідництво, епатаж (суперечки, закладництво) та ворожіння. Молоде ж покоління емігрантів-таборян натомість узялося за навчання (теоретичне та практичне) новим професіям, вивчення іноземних мов і, врешті, за ту саму фізичну некваліфіковану працю.

Актуальність статті полягає в тому, що загроза тероризму є не- від’ємною складовою сучасного світу. Міжнародна спільнота стикається з проявами різноманітних видів терористичної загрози постійно. Однак якщо релігійний, збройний, інформаційний та політичний тероризм – яви- ща глибоко і широко досліджені, то економічний тероризм – явище мало аналізоване і недостатньо висвітлене в юридичній літературі та нор- мативно-правових документах. Тим не менш, воно досить активно про- являється у міжнародній практиці. Річ у тім, що економічний тероризм – поняття різнорівневе. На базовому рівні акти економічного тероризму спричиняють падіння акцій та призводять до банкрутства підприємств. На топ-рівні реакція значно складніша та критичніша – поява економічних бар’єрів, суттєве падіння рівня валового внутрішнього продукту, погір- шення умов життя, введення ембарго та заборон на експортно-імпортні операції. І це не остаточний перелік наслідків економічно-терористичної діяльності. Метою статті є конкретизація поняття економічного теро- ризму та розробка пропозицій щодо покращення його юридичного закріплен- ня у вітчизняній правовій доктрині відповідно до міжнародних стандартів. Стаття присвячена економічному тероризму, як складової частини між- народної терористичної загрози. Встановлено, що міжнародний тероризм є багатоаспектним і багаторівневим поняттям і інтерпретується з пози- цій різних науковців. На сьогодні можна знайти різні визначення як теро- ризму загалом, так і окремих його видів, однак поняття економічного теро- ризму нечасто фігурує у дослідженнях. Міжнародний економічний тероризм – явище на сьогодні не достатньо досліджене, проте важливе у контексті розвитку понятійного розуміння тероризму. Проаналізовано економічний тероризм і визначено, що це поняття мало конкретизоване та відверто розмите з точки правового визначення, однак, не зважаючи на це – воно є одним з напрямків світових правових інтересів, як частина терористичної діяльності. Зокрема, воно опосередковано фігурує у доповіді К. Лян «Індекс глобального тероризму» на Женевському звіті щодо глобального тероризму 21 листопада 2017 року, організованого Женевським центром політики безпеки. Дійдено висновку, що історично понятійне виокремлення економіч- ного тероризму виникло в результаті еволюції підходу до розуміння теро- ристичної діяльності.

Актуальність дослідження визначається потребою пояснення та переосмислення трагічних подій національної історії ХХ ст., що мають резонанс у сучасному українському суспільстві. У центрі уваги доля звичайної людини, яка опинилася за складних життєвих обставин антигуманної і злочинної політики радянського та нацистського тоталітарних режимів. Аркадій Вайспапір відомий передусім як учасник повстання в таборі смерті Собібор. Однак детальніше вивчення його біографії спонукає переосмислити й інші проблеми історії довоєнних та післявоєнних років. Методологія дослідження ґрунтується на персоналістичному, мікроісторичному та системному підходах, принципах науковості та історизму. А. Вайспапір був вихідцем із середовища переселенців-євреїв, які мешкали на Півдні України. Встановлено, що до початку Другої світової війни він зростав та працював у селянській родині, на життя якої докорінно вплинули колективізація, Голодомор та політичні репресії. Зокрема, його батька Мойсея було незаконно заарештовано та розстріляно в херсонській тюрмі під час Великого терору. Опинившись у Червоній армії на початку Другої світової війни, молодий чоловік боровся за життя за умов бойових дій та Голокосту. Як радянський військовополонений єврей він потрапив до табору смерті Собібор, де став одним із активних учасників відомого повстання. Під час Голокосту А. Вайспапір втратив більшість своїх найближчих родичів. У післявоєнні роки він спробував повернутися до соціуму, налагодити особисте життя та побудувати кар’єру в умовах посилення державного та побутового антисемітизму. На заваді цьому ставала біографія репресованого батька, через що він був обмежений у певних можливостях. Зокрема, отриманні партійного квитка. Схарактеризовано життя А.Вайспапіра в Україні після розпаду СРСР, його роль у збереженні пам’яті про Голокост. Здійснено спробу показати медійний образ особистості в кінематографі. Встановлено, що з кінця 1980-х рр. і до сьогодні він був репрезентований у художньому та документальному кіно. Режисери намагалися передати через його досвід поведінку людини за екстремальних умов війни, коли заради порятунку доводилося вдаватися до насилля. Зазначено, що тема повстання в Собіборі зберігає політичний підтекст і може бути використана за умов інформаційної війни.

Висвітлено репресії однієї з найбільших національних меншин України – німецької на Дніпропетровщині. Означено основним інструментом масової колективізації в німецьких колоніях було розкуркулення, механізм здійснення якого був визначений низкою політичних і законодавчих актів ; родини переселяли до спеціальних куркульських поселень, розташованих на нових, відведених для них за межами колективних господарств ділянках та ін. Проаналізовано наслідки репресій проти німецького населення Дніпропетровської області, засобами терору і депортацій влада «остаточно вирішила» німецьке питання на території Дніпропетровщини, звільнивши простір для поширення так званого «русского мира».

Висвітлено репресії однієї з найбільших національних меншин України – німецької на Дніпропетровщині. Означено основним інструментом масової колективізації в німецьких колоніях було розкуркулення, механізм здійснення якого був визначений низкою політичних і законодавчих актів ; родини переселяли до спеціальних куркульських поселень, розташованих на нових, відведених для них за межами колективних господарств ділянках та ін. Проаналізовано наслідки репресій проти німецького населення Дніпропетровської області, засобами терору і депортацій влада «остаточно вирішила» німецьке питання на території Дніпропетровщини, звільнивши простір для поширення так званого «русского мира».