Journal articles on the topic 'Тенденція демократизації'

У статті розглянуто причини авторитарних відкатів, визначено потенційні фактори та умови авторитарного відкату після третьої хвилі демократизації: зниження легітимності демократичних режимів, загальна економічна криза, виникнення ефекту «снігової кулі» через перехід до авторитаризму якоїсь демократичної або держави, яка демократизується, перехід кількох недавно демократизованих країн до диктатури, успішна експансія з боку недемократичної держави по відношенню до демократичних країн, виникнення різних форм авторитаризму, що відповідають потребам свого часу. Визначено основні причини авторитарних відкатів у країнах Центрально­Східної Європи, Прибалтики та проаналізовано загальні тенденції авторитарних режимів у окремих країнах зазначених регіонів. Визначено, що однією з основних причин посилення авторитарної тенденції розвитку політичної системи нових незалежних держав автор бачить, насамперед, у вдосконаленні механізму «доступу правлячих кіл» до національного надбання. Проте схожість загальних тенденцій політичного розвитку пострадянських республік далеко не означає, що становлення надбудовних інститутів відбувається повсюдно за одним сценарієм. Визначено, що істотні відмінності в національних політичних процесах пов’язано з відмінностями в темпах і змісті ринкових перетворень нових незалежних держав.

Актуальність статті зумовлена запитом суспільства на: відродження і зміцнення української державності; забезпечення реального суверенітету та гідного місця України в світовому співтоваристві; перехід до якісно іншої форми соціально-економічної організації суспільства; формування нової економічної, інтелектуальної та духовної еліти з інноваційним державницьким мисленням; децентралізацію управлінських повноважень у всіх сферах суспільного життя; автономізацію управлінських структур на основі розподілу управлінських повноважень; розвиток партнерських взаємовідносин між державою, приватним сектором й інституціями громадянського суспільства та ін. У зв’язку з цим актуалізується значущість урахування впливу різних тенденцій на розвиток освітньої сфери, і, зокрема, системи професійної освіти в різні періоди. Мета: виявити й охарактеризувати тенденції трансформаційних змін професійної освіти в добу незалежності України. Методи: аналіз наукових джерел, законодавчо-нормативних документів – для з’ясування сучасних тенденцій розвитку професійної освіти; методи аналізу, синтезу, узагальнення і порівняння – для виявлення спільного й відмінного, встановлення причинно-наслідкових зв’язків у процесі вивчення освітніх феноменів досліджуваного періоду. Результати: функціонування системи професійної освіти в добу незалежності – це відображення змін у соціально-економічному, політичному, духовному і культурному розвитку суспільства та трансформаційних перетворень на світовому й вітчизняному ринках праці, що впливали на: зміст професійної освіти; формування мережі закладів освіти; зміну форм управління; обсяги фінансування; механізми взаємодії з економічними структурами та ринком праці. Висновки: виявлено основні тенденції трансформаційних змін професійної освіти в добу незалежності (гуманізація, демократизація, безперервність, стандартизація, технологізація, цифровізація, економізація, соціальне партнерство); охарактеризовано пов’язані з ними пріоритети її розвитку в сучасних соціально-економічних умовах (оновлення змісту; оптимізація мережі закладів освіти; вдосконалення форм управління; підвищення рівня фінансового, кадрового й навчально-методичного забезпечення; запровадження нових механізмів взаємодії з економічними структурами та ринком праці з питань підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації робітничих кадрів).

У даній роботі концептуально представлена авторська наукова «карта руху» історичного процесу від «проімперського до демократичного модусу вівенді», заснована на інноваційному глобально-системному підході. Автором зафіксовані феноменологічні реалії та тенденції соціально-економічного поступу світу протягом XX-XXI століть, в яких поряд з інерцією імперського мислення активізувалися всі сили демократизації суспільного життя. Наприклад, запущені процеси державного будівництва в Україні, розвивається практика так званих гібридних воєн. Основною причиною активізації процесу демократизації в світі, на думку автора, є критична маса накопичених інформаційних знань. Ключові слова: глобально-системний підхід, імперія, Modus Vivendi, демократія, інформатизація, криза, цивілізація, дефіцит.

У статті представлено результати теоретичного аналізу наукових джерел щодо сучасного стану професійної підготовки фахівцівсектору безпеки та оборони у країнах, що розвиваються, а саме: Бразилія, Болгарія, Грузія, Індія, Індонезія, Казахстан, Китай, Малайзія, Румунія, Хорватія та Україна. З’ясовано, що ці країни зазнають впливу схожих зовнішніх та внутрішніх чинників, які впливають на розвиток професійної підготовки фахівців сектору безпеки та оборони. Серед таких чинників можна назвати профіль загроз національній безпеці, рівень економічного розвитку, географічне розташування, рівень технічного та технологічного оснащення військових підрозділів, готовність до впровадження інновацій, тощо.Детальний аналіз сучасних тенденцій професійної підготовки фахівців сектору безпеки та оборони у країнах, що розвиваються, дав нам змогу здійснити їх класифікацію за рівнем охоплення. Так, ці тенденції можна поділити на три групи, які відбуваються на макро-, мезо- та мікрорівні. Макрорівень стосується діяльності органів сектору безпеки та оборони (формування системи професійної підготовки майбутніх офіцерів у відповідності з урахуванням міжнародних стандартів, посилення міжнародного співробітництва, реалізація зв’язків військової та цивільної освіти, створення цільових державних програм, впровадження інноваційних підходів). Тенденції на мезорівні означають закономірності, які відбуваються в межах вищого військового навчального закладу (дистанційне та змішане навчання, навчання в умовах максимально наближених до реальних бойових дій, гуманізація, інформатизація, демократизація освітнього процесу). Мікрорівень стосується діяльності науково-педагогічних працівників вищого військового навчального закладу та здобувачів освіти (орієнтація професійної підготовки на саморозвиток здобувачів освіти, що означає опору на особистісне знання, використання інноваційних педагогічних технологій).

У статі проаналізовано відповідність стану системи охорони здоров’я до реальних потреб населення. Формальне закріплення міжнародних стандартів в означеній сфері не наділяє послуги в сфері охорони здоров’я ознаками доступності та якості. Можливість вільного доступу до міжнародних протоколів у відповідності до яких має здійснюватися лікування має бути на українській мові, що дозволить спростити порядок прийняття конкретних рішень в сфері охорони здоров’я та належним чином виявляти помилки, які можуть спостерігатись у медичній практиці. Cутність публічного адміністрування в сфері охорони здоров’я визначено на основі поєднання загальної теорії адміністративного права та специфіки сфери охорони здоров’я як регламентовану законами та іншими нормативно-правовими актами виконавчо-розпорядчу діяльність щодо охорони та забезпечення належного стану повного фізичного, психічного і соціального благополуччя шляхом прийняття адміністративних рішень та надання встановлених законами послуг в сфері охорони здоров’я. Результати дослідження актуальні для вітчизняних законодавців та суб’єктів, які здійснюють публічне адміністрування в сфері охорони здоров’я на тлі актуалізації тенденцій демократизації управлінських процесів в Україні. У цій статті вперше досліджуються глобалізаційні аспекти охорони здоров’я як системний інструмент реформування управлінського підходу в Україні. Для послідовного висвітлення проблеми виділено окремі змістовні блоки, які характеризують однорідну групу суспільних відносин, що стосуються особливостей публічного адміністрування в сфері охорони здоров’я, а саме: інституційно-правові засади публічного адміністрування в сфері охорони здоров’я, глобалізаційні тенденції в сфері охорони здоров’я, міжнародно-правові засади публічного адміністрування в сфері охорони здоров’я.

Сучасний світ (зовнішній і внутрішній) стає все більш демократичним, гуманістичним, орієнтованим на людину. І хоча локальні війни ведуться в різних регіонах світу, включаючи Україну, демократизація світу стає все більш помітною реальністю. Відповідні процеси відбуваються і в Україні. Вони визначають необхідність використання новітніх підходів до освіти як головного механізму підготовки людини до життя в майбутньому демократичному суспільстві. Звичайно, освіту для демократії потрібно переформатувати: вона сама повинна стати демократичною. Демократизація освіти є основною тенденцією її модернізації в епоху глобалізації. Основне завдання полягає в запобіганні загрозам та створенні сприятливих умов для позитивного впливу. У відповідь на виклики глобалізації пропонується розвиток національної ідеї освіти, зміст якої полягає у збереженні та примноженні національних освітніх традицій.

Статья посвящена выявлению основ проявления негативных тенденций в развитии местного самоуправления в России. Внимание обращено на то, что во многих регионах муниципальные бюджеты по-прежнему остаются дефицитными, и это явление начинает принимать хронический характер. Основной исследовательской задачей статьи является выявление глубинных причин сложившейся ситуации в области формирова­ния местных бюджетов. Обобщая опыт их формирования на протяжении последних двадцати лет, авторы приходят к выводу, что тенденции обусловлены особенностями развития местного самоуправления. Именно данный вывод позволяет понять почему преимущественно дефицитное состояние местных бюджетов не может быть сглажено частичными реформами системы налогообложения или совершенствованием механизмов межбюджетного выравнивания на субрегиональном уровне. Наличие негативных тенденций в развитии местного самоуправления обусловлено игнорированием теоретических представлений относительно самой природы местного самоуправления и экономических механизмов его реализации. Чтобы решить практическую задачу, связанную с наполняемостью местных бюджетов, необходимо, в первую очередь, уточнить ряд важных теоретических вопросов. В частности, обратиться к выявлению сущности местного самоуправления как особой сферы управления, отделенной от государственного управления, выявить особенности формирования и использования финансовых ресурсов, которыми местное сообщество распоряжается самостоятельно. Только на этой основе можно сформировать устойчивую финансовую базу для развития местных сообществ в России. Авторами также сделан вывод о том, что финансовые механизмы местного самоуправления нуждаются в коренном реформировании, прежде всего на институциальном уровне. Выявлено, что решение этой задачи может быть обеспечено за счет развития процессов демократизации бюджетного процесса на местном уровне, а также посредством формирования новых институтов, способствующих реализации этой цели.

В сучасних умовах організація інформаційної діяльності в управлінні зазнає суттєвих модифікацій і потребує аналізу тенденцій і визначення перспективних напрямів її розвитку. Основними тенденціями в організації інформаційної діяльності сфери управління є зростання ролі і значення організаційних засад в інформаційній підготовці та реалізації управлінських стратегічних планів і проектів; узалежнення організаційних засад інформаційного забезпечення управління від законодавчо-нормативної бази у сфері інформації, документації та інформаційної діяльності; нормативна база управлінської інформаційної діяльності має потужну правову основу, і саме закони визначають правове поле розробляння нормативних актів, які охоплюють всі аспекти роботи з документованою управлінською інформацією; організація інформаційної діяльності в управлінні охоплює всі стадії життя документів та має тісний зв’язок з питаннями архівування задокументованої управлінської інформації; підпорядкування інформаційного та документаційного забезпечення менеджменту цілям і завданням політики ‒ державної, політики установи/підприємства/організації; розширення предметного поля організаційних засад інформаційної діяльності в умовах демократизації суспільного життя та забезпечення доступу до публічної інформації; швидке пристосування до технічних змін і новітніх технологій створення та функціонування документованої інформації; зростання ролі наукових засад організації інформаційної діяльності важливим фактором якого є діяльність наукових інституцій, університетських кафедр; вплив міжнародного досвіду на організаційні засади інформаційно-документаційного забезпечення менеджменту; поява нових структур ‒ субʼєктів інформаційної діяльності ‒ інформаційних посередників; активізація діяльності інформаційних та інформаційно-аналітичних підрозділів установ; вплив правових питань функціонування та використання інформації, гарантування дотримання прав власності на інформацію, забезпечення доступу до відкритої інформації, що знаходиться в розпорядженні державних органів, органів місцевого самоврядування, окремих установ/організацій.

Соціально-економічні зміни, які мають кардинальний характер в Україні, всебічна демократизація політичного життя суспільства обумовлюють два основні завдання суспільного розвитку. Приведення формату та способів державного управління у відповідність із світовими та європейським зокрема, тенденціям управлінської діяльності. Другим завданням є підтримання процесів формування громадянського суспільства у світлі динаміки демократичного розвитку країни. З огляну на такі завдання формування належного рівня взаємодії органів влади з населенням в лиці різноманітних громадських інституцій є актуальним напрямком як наукової розробки, так і практичної реалізації повноважень у даній сфері. Враховуючи те, що взаємодія населення з державою проявляється у різних формах та реалізовується за допомогою ряду засобів та методів, варто наголосити, що сучасна тенденція розвитку провідних країн світу полягає в тому, що органи влади починають розглядатися в якості сервісних служб по відношенню до населення. В статті проаналізовано актуальність та необхідність комплексного підходу до науково-практичної розробки чітких механізмів здійснення ефективної взаємодії органів влади та громадських інституцій. Запропоновано почати таке дослідження саме з визначення рівневості взаємодії, а конкретно з її окремого рівня – загальнодержавного рівня взаємодії. Наголошено на сферах взаємодії, серед яких виділено нормотворчу, правозастосовчу та правоохоронну діяльність. Також акцентовано увагу на проведенні громадської експертизи в рамках нормотворчої діяльності органів державної влади. Варто наголосити, що такі механізми нормативно-врегульовані, однак їх ефективність досі залишається на досить низькому рівні. Також акцентовано увагу на тому, що одним із способів або форм взаємодії центральних органів державної влади та інституцій громадського суспільства є делегування певного об’єму повноважень громадським інституціям. Також зазначається, що формою взаємодії також можливо розглядати процеси реалізації форм безпосередньої демократії.

Автор аналізує прояви популізму й авторитаризму в Болгарії, тісний зв’язок з комуністичним минулим, незрілістю демократичної системи і культури. За роки демократизації та членства в ЄС цінності демократії ще не встигли міцно вкоренитися в свідомості болгар, які регулярно віддають перевагу «харизматичній особистості». Аналіз засвідчив, що підтримка демократичних інститутів в країні низька, що криза довіри до інститутів держави і політичного класу, розчарування в реаліях європейської інтеграції формують ідеологічний вакуум. Доведено, що популізм правлячих партій і опозиції не може мобілізувати громадськість на вирішення економічних і політичних проблем держави у демократичних межах; що протестні мітинги болгар, спричинені низьким рівнем життя, популізмом, високим рівнем корупції, безпорадністю чи й небажанням урядів їх викорінити, не припиняються впродовж тривалого часу. Тож, автор вважає, що в Болгарії інститути демократії ще не зміцніли, а тому загроза реверсу авторитаризму реальна. Впевненість, що держава не зверне з демократичного шляху, буде тоді, коли виклики авторитаризму та популізму, які стоять перед Болгарією, ЄС та Європою, будуть подолані.

Принцип народовладдя має не тільки національно-правові, а й міжнародно-правові аспекти, оскільки в міжнародних відносинах держави є інструментом, за допомогою якого народи взаємодіють один з одним і воля народу виражається у міжнародних відносинах через державні органи. Опосередкований вплив на формування та функціонування міжнародного права можуть мати міжнародні неурядові організації. У міжнародному праві є норми, спрямовані на захист народів та їхнього існування. Мета статті – дослідити те, як принцип народовладдя втілюється у мінародноправові форми. Зокрема, дослідити роль принципу демократії у сфері міжнародного права, а також з’ясувати особливості проведення референдумів із точки зору норм і принципів міжнародного права. Хоча принцип народовладдя є принципом національного, а не міжнародного права, він стосується і міжнародного права. Цей принцип тісно пов’язаний з такими основними принципами міжнародного права, як принцип суверенної рівності держав, принцип рівноправ’я та самовизначення народів і націй, принцип невтручання держав у внутрішні справи одна одної, а також поваги до прав людини. Деякі мислителі намагаються концептуалізувати міжнародне право як право народів зі своїми принципами. Хоча сучасне міжнародне право безпосередньо не містить принципу народовладдя, однак воно є необхідною умовою і своєрідною гарантією ефективної реалізації принципу народовладдя у національному праві. Деякі автори, досліджуючи тенденції розвитку міжнародного права, говорять про процес демократизації міжнародного права, а також про поступове утвердження принципу демократії в системі міжнародного права. Принцип демократії є загальним принципом права, незважаючи на те, що його зміст і розуміння у різних державах може бути різним. Одним із головних інструментів прямої демократії є референдум, який співвідноситься з міжнародним правом у двох головних аспектах. По-перше, держави можуть проводити референдуми на своїй території стосовно певних питань, пов’язаних із міжнародною політикою та міжнародним правом. По-друге, у міжнародній практиці відомі референдуми (плебісцити), що проводяться під егідою міжнародних організацій з питань статусу певної території. Що стосується плебісциту, то він є одним зі старих інститутів міжнародного права, а також свідченням демократичних тенденцій у міжнародному праві. Плебісцит має подвійну правову природу: з одного боку, це – інститут національного права, а з другого – інститут міжнародного права. Однією з важливих тенденцій еволюції міжнародного права є те, що в ньому з’являються міжнародні документи “м’якого права”, які визначають загальні параметри проведення референдумів. Таким чином, принцип народовладдя хоч ще й не знайшов чіткого закріплення у міжнародному праві, утім, дедалі більше впливає на його розвиток, а інструменти прямої демократії формуються у межах міжнародного права.

В статье представлен краткий обзор основных процессов, происходящих в современном русском словообразовании под влиянием общей тенденции – демократизации языка, охватившей все уровни языковой системы. Аналитизм языка, его интернационализация привели к тому, что на данном этапе развития литературного языка продуктивными способами словообразования стали универбация, аббревиация, участилось словообразование с заимствованными элементами, появилось большое количество многоморфемных слов. Авторы отмечают, что иноязычные заимствования включаются в словообразовательную систему русского языка у разных частей речи по-разному. В основном существительные, которые имеют актуальность в то или иное время, порождают производные семьи. Если иноязычное слово начинает служить в качестве базовой основы, это свидетельствует о его ассимиляции в русском языке.

Завдяки реалізації актів муніципального законодавства в Україні відбувається подальша демократизації державного й суспільного життя. Наявність низки світових і європейських муніципальних стандартів не лише свідчить про те, що Україна цілком справедливо приділяє значну увагу постійному вдосконаленню законодавства про місцеве самоврядування, а й окреслює нові горизонти в цьому напрямі та підкреслює надзвичайну важливість роботи над постійним удосконаленням муніципального права. Євроінтеграційні прагнення України також змушують приділяти увагу питанням, які можуть бути найбільш швидко й ефективно вирішені саме органами місцевого самоврядування, а не центральними органами державної влади. Це пояснює значну увагу до процесів децентралізації публічної влади, до прагнення послідовно втілити принцип субсидіарності у правову реальність сьогодення. Теза щодо необхідності застосування кодифікації для впорядкування муніципального права України не є новою, адже доцільність прийняття Кодексу законів про місцеве самоврядування в Україні (інакше кажучи, Муніципального кодексу України) є предметом наукового та практичного дискурсу з 2000-х років. Однак можливості застосування кодифікації до інших актів муніципального законодавства України в юридичній літературі майже не аналізувалися. Вирішення зазначеної проблеми щодо до Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” (Закон) відкриває широкі можливості для постійного вдосконалення національного муніципального права як за сутнісними, так і за формальними ознаками. Отже, дослідження можливих напрямів застосування кодифікаційної діяльності щодо Закону є важливим для нормотворчості. Метою статті є виявлення перспективних напрямів кодифікації положень муніципального законодавства у межах чинного Закону. За підсумками проведеного дослідження авторки аргументували недоцільність як підвищення рівня галузевої кодифікації муніципального законодавства України, так і здійснення його рекодифікації (“надкодифікації”). Доведено відсутність потреби у розробленні та прийнятті Кодексу законів про місцеве самоврядування в Україні (Муніципального кодексу України). Рекомендовано під час проведення кодифікації муніципального законодавства України віддати перевагу здійсненню інституційної кодифікації через подальше вдосконалення Закону. Цей висновок аргументовано прикладами з національної та зарубіжної практики правової регламентації місцевого самоврядування, а також результатами аналізу проєкту Кодексу законів про місцеве самоврядування в Україні (Муніципального кодексу України). До напрямів укрупнення тексту Закону слід віднести такі перспективні інституційні кодифікації: а) положень про статус депутатів місцевих рад, старост і сільських, селищних, міських голів; б) місцевого самоврядування у столиці – місті Києві; в) положень про загальні збори громадян за місцем проживання; г) подальше угрупування положень про органи само організації населення. Перспективи подальших досліджень полягають у розробленні відповідних законопроєктів про внесення змін і доповнень до аналізованого нормативно-правового акта.

Стаття присвячена розкриттю тенденцій та особливостей розвитку недержавної вищої школи у світовому вимірі. На основі історіографічного аналізу з’ясовано ступінь розробленості вибраної проблеми та підтверджено, що розвиток недержавного сектору вищої школи належить до сучасних трендів глобального ринку освітніх послуг. З використанням термінологічного аналізу уточнено ключові поняття дослідження. Завдяки ретроспективному аналізу еволюції світового освітнього простору представлено історичні аспекти розвитку недержавних закладів вищої освіти у ХХ столітті. За допомогою синхронного аналізу перебігу інноваційних процесів у світовому освітньому просторі розкрито регіональні та сутнісні особливості розвитку недержавного сектору вищої школи у різних країнах світу. Методом синтезу узагальнено основні переваги та недоліки недержавних закладів вищої освіти у світовому вимірі на початку ХХІ століття. Показано домінування недержавного сектору вищої освіти за кількісними характеристиками та якістю освітніх послуг. Охарактеризовано типи закладів вищої освіти недержавного сектору, розповсюджених у різних країнах світу. Окреслено особливості елітних приватних університетів та вищих шкіл, спрямованих на масовізацію освіти. Розкрито значення позитивного досвіду високорозвинених країн під час розроблення освітніх моделей у різних країнах світу. Розкрито посилення таких тенденцій у розвитку недержавної вищої школи на початку ХХІ століття, як: лібералізація, демократизація, модернізація університетської автономії, диверсифікація, елітаризація, комерціалізація, інтеграція, міжнародна координація. На підставі методу узагальнення представлено результати, висновки та перспективи розроблення вибраної проблеми.

У статті аналізуються проблеми трансформації освіти в умовах глобалізації. Автор акцентує увагу на тому, що глобалізація, як об’єктивний процес зрощення національних економік, культур, соціальних систем, відбувається на фоні інтенсивного розвитку інформаційно-комунікаційних технологій. Наголошено на тому, що розглядати процеси трансформації освіти неможливо поза даним контекстом. В ході дослідження з’ясовано, що основними причинами трансформації освіти виступають цивілізаційні зміни, соціально-економічні процеси у глобалізованого суспільства, стрімкий розвиток інформаційних технологій, наслідком чого є формування відкритого освітнього простору. Охарактеризовано основні напрямки освітньої трансформації з огляду на ефекти та ризики, що їх супроводжують. Встановлено, що на сучасному етапі глобалізації основними тенденціями змін виступають процеси диверсифікації, соціалізації та демократизації освіти. Описуючи особливості змін, авторкою наголошено, що глобалізаційні процеси знаходять відображення як у змісті освітнього процесу, так і у формах його організації. Відбувається формування глобальної освітньої моделі, яка сама може виступати критерієм глобалізації.

В статье рассматривается актуальная проблема характеристики фразеологии современной публицистики с учетом изменений, происходящих на рубеже XX – XXI веков в лексическо-фразеологической системе русского языка под влиянием экстралингвистических и внутрилингвистических факторов. Особый акцент сделан на такой тенденции, как «демократизация языка», которая выражается в активном использовании в публичном пространстве разговорной лексики, в том числе фразеологизмов. Авторы проанализировали статьи различных жанров одного из ведущих печатных средств массовой информации – газеты «Аргументы и факты». В результате интерпретации полученных данных выявлена специфика использования фразеологических единиц в современном публицистическом стиле речи, особенности ее функционирования, цели и задачи, которые ставят и реализуют журналисты, использующие данное средство выразительности. Также выявляется экспрессивно-выразительный потенциал разговорной лексики в рамках газетной публицистики.

Автор статті здійснює історіографічний аналіз проблеми розвитку вищої освіти в Україні, обґрунтовує основні етапи її розвитку на основі історичних особливостей країни та виявляє тенденції і зміст кожного з них. На думку автора в історії розвитку вищої освіти Україні умовно на основі історичних подій можна виділити декілька етапів. Перший (1576–1805 рр.) – зародження вищої освіти, поява перших навчальних центрів; ІІ етап (1805–1850) організаційний – виникнення університетів на українській території, що перебувала у складі Російської та Австро-Угорської імперій, удосконалення змісту освіти; ІІІ етап (1850–1917) – спеціалізація вищих навчальних закладів з урахуванням сучасних перетворень в промисловості; ІV етап (1917–1991) − радянський період розвитку вищої освіти: зростання кількості вищих навчальних закладів і чисельності студентів, введення заочної форми навчання, покращення навчально-методичного забезпечення та якості навчання студентів; V етап (1991 до сьогодення) – утвердження незалежності України: реформування, децентралізація й демократизація вищої освіти, розширення прав вищих закладів освіти, надання академічної свободи у виборі форм і методів навчання, підвищення ролі самостійної роботи студентів, інтеграція у загальноєвропейську систему освіти.

Стаття присвячена дослідженню особливостей люстраційних процесів у країнах Чорноморського регіону. Автор аналізує процеси люстрації в таких країнах як: Албанія, Болгарія, Грузія, Румунія, Молдова; характеризує особливості виходу кожної з цих країн із зони впливу Радянського Союзу, прослідковує тенденції люстраційних змін у цих країнах та порівнює ці політичні процеси з тими, які відбуваються зараз в Україні. Детально проаналізовано роботи сучасних та вітчизняних науковців з даної тематики та виявлено, що вперше у науковому дискурсі дається порівняльний аналіз саме люстраційних процесів у країнах колишнього соціального табору та України, тому що лише ці країни зіштовхнулися з проблемою докорінних змін, повалення радянської системи управління та відбудови держави за новою схемою. Крім того, що автор досліджує шляхи досягнення люстрації у країнах Чорноморського регіону, він дає своє бачення процесам люстрації в нашій державі. Характеризує поняття люстрації та наводить різностороннє тлумачення цього поняття. Зокрема автор вказує, що основна хвиля зміни влади припала на 1989 р., коли за лічені місяці в регіоні було знищено кілька прорадянських комуністичних режимів. Орієнтиром на шляху до реформ європейських держав служила система західної демократії та правової держави. Проте на шляху до демократизації кожна з країн колишнього соціалістичного табору мала позбутися старих норм та законів правління, більшість з них вдалися до люстраційних процесів. В ході роботи автор дійшов висновку, що кожна з країн Чорноморського регіону мала свої тенденції у питанні люстрації, але автор підтвердив таку гіпотезу: чим менший вплив на ту чи іншу країну мав Радянський Союз, тим легитимнішим був процес люстрації у цій країні. На відміну від Румунії, Албанії, Болгарії, де люстраційні процеси проходили в 1980-1990 рр., то в Україні питання люстрації підіймалось тільки після «Помаранчевої революції» 2004 р. Поте люстраційні процеси в Україні в 2000-х рр. розглядались як ситуативний інструмент досягнення політичними силами своїх інтересів. Автор доводить, що з 2014 р. в нашій державі розпочався справжній процес люстрації.

У контексті дослідження трансформації політичної системи автором була розроблена концепція «залученості в процес ретрадиціоналізаціі», в рамках якої розглядались особливості діяльності президентів України під час їх каденції. За результатами аналізу була вибудувана відповідність політики кожного з президентів певній стратегії. Так, Л. Кравчук обрав стратегію «раціональної залученості», характерною ознакою якої було збереження традиційних цінностей, необхідних на початковому етапі трансформаційного шляху. Стратегія Л. Кучми продовжувала політику свого попередника та відповідала «обмеженій залученості», підкреслювалася спадковість методів ведення політики з часів існування СРСР. Обрання чіткого курсу на всебічну демократизацію та подолання загрози «перспективи політичного застою» стали характерними ознаками стратегії «непримиренності до залученості», використовуваної В. Ющенком. Яка, в свою чергу, виступила в якості альтернативного шляху розвитку держави та відрізнялася від політики попередніх президентів за багатьма параметрами. В. Янукович продовжив політику Л. Кравчука та Л. Кучми й обрав стратегію «повної залученості», що характеризувалася зменшенням демократичних прав і громадянських свобод, що спричинило перетворення «проблемної демократії» в Україні на «гібридний режим». У підсумку автор зазначає, що дослідження динаміки тенденцій ретрадиціоналізації в політичному житті України має важливе значення, оскільки під час трансформаційних перетворень у демократичному напрямку необхідно враховувати різні сценарії розвитку політичних подій та їх можливих наслідків, а також досвід пострадянських країн на шляху «воскресіння» і розвитку «радянських традицій».

У контексті дослідження трансформації політичної системи автором була розроблена концепція «залученості в процес ретрадиціоналізаціі», в рамках якої розглядались особливості діяльності президентів України під час їх каденції. За результатами аналізу була вибудувана відповідність політики кожного з президентів певній стратегії. Так, Л. Кравчук обрав стратегію «раціональної залученості», характерною ознакою якої було збереження традиційних цінностей, необхідних на початковому етапі трансформаційного шляху. Стратегія Л. Кучми продовжувала політику свого попередника та відповідала «обмеженій залученості», підкреслювалася спадковість методів ведення політики з часів існування СРСР. Обрання чіткого курсу на всебічну демократизацію та подолання загрози «перспективи політичного застою» стали характерними ознаками стратегії «непримиренності до залученості», використовуваної В. Ющенком. Яка, в свою чергу, виступила в якості альтернативного шляху розвитку держави та відрізнялася від політики попередніх президентів за багатьма параметрами. В. Янукович продовжив політику Л. Кравчука та Л. Кучми й обрав стратегію «повної залученості», що характеризувалася зменшенням демократичних прав і громадянських свобод, що спричинило перетворення «проблемної демократії» в Україні на «гібридний режим». У підсумку автор зазначає, що дослідження динаміки тенденцій ретрадиціоналізації в політичному житті України має важливе значення, оскільки під час трансформаційних перетворень у демократичному напрямку необхідно враховувати різні сценарії розвитку політичних подій та їх можливих наслідків, а також досвід пострадянських країн на шляху «воскресіння» і розвитку «радянських традицій».

В конце двадцатого столетия Россия избрала путь к построению принципиально новых для страны экономических отношений. Возникла настоятельная потребность в демократизации основ общественного развития с последующей интеграцией в международную систему хозяйствования, что должно сопровождаться принятием международных стандартов финансовой отчетности (МСФО), реализующих на практике важнейшие требования, предъявляемые к отчетности предприятия: прозрачность бухгалтерской информации о состоянии активов, капитала, обязательств, о доходах и расходах, движении денежных потоков, финансовых результатах деятельности и т.п. В связи с этим особая роль принадлежит рейтинговой оценке в раскрытии существенных свойств транспарентности финансовой отчетности. Задачи работы: раскрыть сущность, функции, значение рейтинговой оценки; определить место рейтинговой оценки в системе проводимого комплексного экономического анализа на предприятии; представить методику рейтинговой оценки показаелей финансово-хозяйственной деятельности филиалов; определить параметры эффективности внедрения процедур оптимизации существующей системы учета и контроля. Новизна работы заключается в том, что применен комплексный и системный подход к рейтинговой оценке, позволяющий наиболее полно провести анализ, выявить резервы и наметить тенденции развития.

У статті на основі принципів гуманізації й демократизації освіти та інтеграції освітньої діяльності в європейський інформаційний простір як базових процесів, які відкривають можливості прогресивних змін у сучасній системі освіти, забезпечують вивільнення творчого потенціалу особистості, визначені основні змістові напрями педагогічної підготовки вчителя у закладах вищої освіти. Виявлено вплив гуманістичної та демократичної тенденцій на формування на цій основі якісно нових суб’єктно-суб’єктних стосунків особистості з усіма учасниками освітнього процесу, розвиток у неї почуття відповідальності за власну діяльність, самоініціативності як основної рушійної сили прогресу особистості, гармонійне становлення студентів. Обґрунтовано, що зовнішнім виявом таких перетворень є пріоритет моралі, відхід від диктатури людини над людиною і реалізація права людини на вибір предмета, способів діяльності, позитивна мотивація діяльності, вдосконалення її здібностей; посилення практичного та виховного спрямування дисциплін соціального змісту, які забезпечують мовно-літературну освіту. Наголошено на необхідності застосування до змісту вищої освіти т. зв. діяльнісного підходу, що створює умови для демократичної побудови змісту освіти та означає забезпечення різнорівневим матеріалом (з метою врахування особливостей навчання й виховання дітей з різними здібностями, потребами), профільність навчання, поглиблене вивчення окремих дисциплін, здатність користуватися інформацією, самостійно аналізувати процеси та явища, що відбуваються навколо, розв’язувати творчі завдання, пристосовуватись до нових умов, мати можливості нестандартно підходити до розв’язання життєвих проблем. Відображення різнорівневого змісту освіти у різнорівневих підручниках, програмах, посібниках дає змогу реалізувати добрі умови для вибору змісту завдань.

У статті розглянуто питання, які стосуються теоретико-правового визначення принципу безсторонності суддів розрізі правової науки, та охарактеризовано співвідношення цього принципу з іншими концептуальними заса-дами здійснення судочинства з урахуванням темпоральних змін сучасної практики правозастосування в демокра-тичній та правовій державі.Нормативне закріплення на національному та міжнародному рівні принципу безсторонності судді є результа-том демократизації правового регулювання суспільних відносин, що сприяє підвищенню рівня довіри суспільствадо суду як інституції та є одним із засобів подолання негативних тенденцій, які виникають у суспільній свідомо-сті, зважаючи на наявність таких чинників, як корумпованість, політизованість органів державної влади тощо.Крім того, проаналізовано умови нормативної регламентації права на незалежний і неупереджений суд у кон-тексті забезпечення реалізації права на справедливий судовий розгляд. Доведено, що принцип безсторонностісуду не тільки має вагоме значення для забезпечення функціонування судової системи України, а і є суттєвоюправовою фундацією для суспільства і держави загалом, оскільки є невід’ємним елементом гарантованості реалі-зації прав і свобод людини і громадянина та «лакмусовим папірцем», що характеризує рівень розвитку державизагалом. У правовій державі цей принцип є основоположним у системі юрисдикційного захисту прав особи, адженайбільш ефективною його формою є саме судовий захист порушених, невизнаних чи оспорених прав.Визначено, що дослідження принципу безсторонності судді є теоретично і практично значущим, оскількина цьому етапі суспільно-правового розвитку його основні параметри і критерії не тільки сформовані на законо-давчому рівні, а й невід’ємно пов’язані з результатами процесуальної діяльності такої інституції, як Європей-ський суд із прав людини.

Досліджено особливості зовнішньої політики Польщі щодо України в період каденції Л. Качинського (2005–2010 рр.). Як ніколи, відчувалася підтримка Республіки Польща, яка вже була членом Європейського Союзу та НАТО, а Україна, що перебувала в постреволюційному стані, лише прагнула до євроатлантичної інтеграції. Ці два факти сформували особливий інтерес Польщі до України та навпаки, оскільки такий вектор зовнішньополітичної орієнтації міг значно зміцнити позиції обох держав. За основу в зовнішньополітичних орієнтирах Польщі в східному напрямі в період президентської каденції Л. Качинського (2005–2010 рр.) взято програму «Європейська політика сусідства» На базі опрацьованих матеріалів та документів установлено, що східному вектору зовнішньої політики Республіки Польща в Україні надавали пріоритетного значення. Окреслено основні напрями співпраці, які є взаємновигідними для країн Євроатлантичного простору й України. З’ясовано, що програма «Європейська політика сусідства» спрямована на розвиток двосторонніх відносин між країнами-партнерами ЄС і її членами й сприяє можливому поступовому приєднанню до європейської політики та програм. Республіка Польща ініціює створення програми «Європейська політика сусідства», у рамках якої й здійснювалася реалізація східного напряму зовнішньої політики РП щодо України. Однак половинчасті дії українського політикуму стосовно демократизації суспільства, помірковані кроки на шляху до впровадження реформ та низка гучних заяв сприяли охолодженню відносин із Республікою Польща. А після трагічних подій 2010 р. під Смоленськом та зміною очільника України світова спільнота однозначно констатувала, що ера адвокатування українських інтересів польськими президентами закінчилась зі смертю Л. Качинського. Установлено, що зовнішня політика Республіки Польща щодо України у 2005–2010 рр. продовжила загальні тенденції, закладені у двосторонніх відносинах у попередні роки, відтак напряму залежала від рішень і дій президентів, чим і надалі підтримувала особливий простір польсько-українського співробітництва – прези­дентський вимір.

Стаття присвячена проблемі вдосконалення педагогічної майстерності вихователів дітей дошкільного віку, що базується на необхідністі реалізації тенденцій демократизації та гуманізації сучасного освітнього простору, особистісно-зорієнтованого підходу, забезпечення ефективного педагогічного супроводу особистісного зростання суб’єктів освітнього процесу. На основі аналізу наукової літератури «комунікативна культура» розглядається в сукупності з суміжними й підпорядкованими поняттями одного проблемного кола: «спілкування», «культура спілкування», «комунікація», «міжособистісна взаємодія», «комунікативні здібності», «комунікативні якості особистості», «комунікативні вміння», «комунікативна компетентність», «культура мовлення». Надано визначення комунікативної культури як динамічного поліструктурного інтегративного утворення особистості, що включає сукупність взаємопов’язаних компонентів (ціннісно-мотиваційного, інформаційно-когнітивного, емоційно-вольового, мовленнєво-діяльнісного), детерміновано зовнішніми умовами (соціальна ситуація розвитку особистості) і внутрішніми чинниками (комунікативні здібності та якості особистості) та забезпечує гармонійну соціалізацію особистості через взаємодію з реальним соціальним середовищем і самим собою. Констатуються результати розвідувального дослідження рівня потреби педагогів у реалізації позиції педагогічного супроводу розвитку особистості дітей в закладах дошкільної освіти та особливостей комунікативної культури педагогів, що показали недостатній рівень сформованості зазначених параметрів та визначили необхідність організації цілеспрямованого впливу на розвиток комунікативної культури та зміну педагогічної позиції педагогів. Визначено зміст дослідницької роботи, що була організована в межах постійно діючого семінару «Комунікативна культура педагога: проблеми, пошуки, рішення», індивідуальних та групових занять-консультацій, інноваційного здійснення засідань педагогічних рад, проведення науково-практичної конференції «Комунікативна культура педагога як вимога сучасності». У статті розкрито предмет вивчення семінару «Комунікативна культура педагога: проблеми, пошуки, рішення», його основні завдання, програма проведення та різні форми педагогічної взаємодії; проблематика занять-консультацій; зміст проведення педагогічних рад, щодо актуалізації комунікативного потенціалу соціокультурного середовища ЗДО; поетапне методичне наповнення науково-практичної конференції. Отже, у статті визначено підсумки дослідження та перспективні напрями подальших наукових розвідок.

Стаття присвячена комплексному аналізу впливу глобалізаційних процесів на правову ідеологію держави. Надано означення поняття глобалізму і визначено його роль у вироб- ленні універсальних механізмів та принципів права. Показано тенденцію до єдності людства, вираженням якої є зміцнення зв’язків між різними націями, обмін духовними цінностями, формування наддержавних структур. Розглянуто універсалізацію правової сфери як один із важливих аспектів світової глобалізації. Зроблено спробу розкрити вплив глобалізації на вітчизняну правову систему, зокрема на правотворчу діяльність, правову культуру, право- свідомість. На основі аналізу наукових поглядів щодо сучасних глобалізаційних викликів є підстави вважати, що глобалізація в українській правовій системі торкається практично всіх її елементів. Встановлено, що першочергово здійснюється вплив на нормативно-право- ву базу, а саме на джерела права. Особливу увагу зосереджено на ідеології прав і свобод людини, гарантіях їхнього дотримання та реалізації, проголошених на державному та гло- бальному рівнях. Обґрунтовано ідею про те, що права людини є основним критерієм демо- кратичності держави. З’ясовано, що демократизація суспільного життя є важливим наслід- ком глобалізаційних процесів, який впливає на формування уявлень про права та свободи людини. Значну увагу приділено дослідженню реалізації глобальної моралі як форми гео- політичного контролю за дотриманням стандартів поведінки держав у контексті інституці- оналізації прав людини. Розглянуто вплив глобалізаційних процесів на правову культуру як одну з найдинамічніших складових правової системи. Простежено, що тісна взаємодія держав, обмін закордонним досвідом сприяють вдосконаленню та розвитку національних правових інститутів. Виділено основні завдання, які покладають глобалізаційні виклики на правову систему. Наголошено на важливості вироблення світовою спільнотою універсальних принципів регулювання правових відносин між різноманітними суб’єктами в сучасних гло- балізаційних умовах. Досліджено, що глобалізація істотно впливає як на внутрішні правові процеси держави, так і на характер відносин з різноманітними правовими системами.

В статье рассматриваются тенденции, связанные с развитием феномена трансрегионализма в современной мировой политике. Углубление глобализационных процессов, распространение интеграционных практик и тренд демократизации мира – три ключевых мегатренда современности – обусловили совокупность условий для расширения трансрегионального сотрудничества. Авторы анализируют взаимосвязь трех мегатрендов и трансрегионализма, рассматривая последний как особый вариант взаимодействия государств, протекающий на промежуточном между региональным и глобальным уровне мировой политики. Трансрегионализм обусловлен перестройкой политической организации мира, которая протекает на трех уровнях – национальном, уровне системы международных отношений и уровне Вестфальской системы. Активизация негосударственных акторов, увеличение прозрачности границ и трансформация суверенитета в результате интенсификации транснациональных потоков, кризисное состояние ряда старых институтов и форматов взаимодействия в рамках эволюционирующей к полицентричности политической организации мира, поиск новых стимулов роста как национальными государствами, так и региональными объединениями, также стали причинами выдвижения трансрегиональных инициатив. В статье обосновывается выделение трех типов трансрегионализма: 1) сотрудничество региональных интеграционных групп (ЕС-АСЕАН, ЕС-МЕРКОСУР и др.); 2) трансрегиональные форумы, в которых участвуют государства из разных регионов мира (БРИКС, МИКТА и др.); 3) сетевой трансрегионализм как более сложный формат, в котором взаимодействуют как интеграционные группы, так и отдельные государства и группы государств (инициатива “Один пояс и один путь”, Транстихоокеанское партнерство и др.). Авторы предлагают определение трансрегионализма и выделяют его функции и раскрывают три возможных сценария: 1) сценарий “трансрегиональной хаотизации”, опирающийся на высококонкурентный потенциал трансрегиональных инициатив; 2) сценарий, рассматривающий трансрегионализм как “ступень глобализации”, 3) “трансрегиональная мозаика”, предусматривающая формирование сети взаимопересекающихся трансрегиональных структур.

Статья посвящена анализу функционирования в поэтическом тексте вставных конструкций (парантез) как одного из видов экспрессивных синтаксических построений. Данная работа сосредоточена на исследовании данного синтаксического явления в поэтическом творчестве И.А. Крылова и выполнена по преимуществу на материале его басенного творчества. Активность парантез в баснях обусловлена не только жанрово-стилистической принадлежностью крыловских произведений, но и той прагматической задачей, которой обусловлено введение вставок в стихотворный XVIII - начала XIX в. Использование автором вставных конструкций в первую очередь демонстрирует углубление аналитических тенденций в синтаксисе русской литературной речи под влиянием живой устной речи, а также указывает на постепенную демократизацию книжно-письменного языка. Вставные конструкции употребляются Крыловым по преимуществу для характеристики басенных персонажей, мотивации поведения героев, пояснения намерений автора, выражения иронии, способствуя авторизации, «интимизации», диалогизации басенного дискурса; но необходимо отметить, что в речи персонажей парантезы встречаются спорадически. The article is devoted to the analysis of the functioning of inset structures (parantez) in the poetry as a type of expressive syntactic constructions. The present research is concentrated on this phenomenon in poetic works by I.A. Krylov and is mainly based on the material of fable creativity. The activity of parantez in fables is due both to the genre and stylistic affiliation of Krylov's works, and to the pragmatic task of introducing inserts into the verse of the XVIII - early XIX century. It demonstrates the deepening of analytical trends in the syntax of Russian literary speech under the influence of live oral speech, and the gradual democratization of the book-written language. Inserted constructions are used to characterize fable characters, to explain the motives of their behavior, to clarify the author's intentions, to express irony, which contributes to authorization, "intimatization", dialogization of fable discourse; but it must be mentioned that in the speech of characters parantheses are rare.

Однією з найвагоміших реформ, розпочатих в Україні протягом останніх років, є реформа децентралізації влади. На сьогодні об’єднані територіальні громади, розпочавши свою активну діяльність, вже відчули перші виклики перед собою. Європейський досвід децентралізації, а також реалізація функціональної концепції реформування місцевого управління в країнах ЄС впливають на вибір та адаптацію вітчизняних інструментів розвитку об’єднаних територіальних громад. Необхідно налагодити управління наявними ресурсами, забезпечити потреби та сталий розвиток громад. Саме тому важливим є сприяння процесам децентралізації, забезпечення сталості розвитку громад та процесів проведення реформи в цілому. Важливо визначити, що ефективність загального процесу децентралізації та успішність зазначеної реформи місцевого самоврядування в Україні залежить від спроможності органу місцевого самоврядування здійснювати визначені законодавством повноваження та функції, а значить – від формування дієвої організаційної структури цього органу. Сьогодні стратегічним завданням об’єднаних територіальних громад є формування дієвої організаційної структури та штатного розпису, а також ефективного управління персоналом ОТГ в умовах, обмежених фінансовими та людськими ресурсами.Мета статті полягає в обґрунтуванні застосування адаптивних інструментів щодо формування дієвої організаційної структури, управління персоналом ОТГ та основних елементів сталого розвитку об’єднаних територіальних громад в Україні.Наукова новизна полягає в дослідженні найефективніших інструментів сталого розвитку об’єднаних територіальних громад та модернізації публічної влади у таких напрямах, як: застосування сучасних і адаптивних інструментів щодо управління персоналом ОТГ та створення клієнтоорієнтованої системи публічного управління, яка може стати невід’ємним елементом механізму соціально-політичного захисту населення, фактором підвищення його соціальної і політичної активності та, як наслідок, зростання економічних показників країни.Висновки. У контексті формування бюджету на 2021 рік та з метою загальної оцінки економічної ситуації в країні органам місцевого самоврядування необхідно взяти до уваги та проаналізувати затверджені Урядом основні макропоказники економічного і соціального розвитку України на 2021–2023 рр. Подальша демократизація суспільства, децентралізація владних повноважень на засадах субсидіарності є на сьогодні пріоритетами серед реформ в Україні. Це пов’язано із формуванням поняття публічної адміністрації – єдиної системи публічного урядування, за якої місцеві органи влади, місцеві інтереси, місцеве самоврядування загалом не протиставляються державним, а навпаки, є інтегрованими в єдиний управлінський механізм, діяльність якого спрямована на комплексне вирішення завдань, що постали перед суспільством у цілому. Нові тенденції у державному будівництві нашої країни, становлення інститутів громадянського суспільства, оптимізація системи публічного управління обумовлюють нові умови реалізації децентралізації за умови збереження ідей правової держави. Модернізація публічної влади повинна відбуватися за допомогою адаптивних інструментів щодо сталого розвитку територіальних громад: у напрямі створення клієнтоорієнтованої системи публічного управління, яка може стати невід’ємним елементом механізму соціально-політичного захисту населення, фактором підвищення його соціальної і політичної активності, покращення показників якості життя та в цілому позитивних змін у виробничій, економічній, політичній та інших сферах діяльності країни.

Освіта – основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави. Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищення освітнього рівня народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями [1].Провідним орієнтиром в ХХІ столітті в суспільстві знань постають гуманізація та інтелектуалізація соціальних відносин, а першочергового значення набувають знання та інформація. Актуальність проблеми обумовлюється перетворенням освіти на один з вирішальних соціокультурних чинників інформаційного суспільства. З огляду на динамічні зміни у сучасному глобалізованому світі, які детермінували нові вимоги до рівня освіти, професійної підготовки і компетентностей фахівців, сьогодні на національну вищу освіту покладається завдання формування сучасної національної еліти, здатної забезпечити відтворення та розвиток інноваційного потенціалу демократизації суспільства.Реорганізація освіти відповідно до вимог сучасності – комплексне завдання. Воно включає модернізацію управління як всієї системи освіти, так і окремими її закладами; зміну форм і методів навчального процесу; підвищення якості навчання студентів; перегляд кількості напрямів підготовки; постійне підвищення кваліфікації професорсько-викладацького складу; забезпечення академічної і трудової мобільності студентства; інноваційні підходи до проблем фінансування та самофінансування освітніх закладів тощо. Зокрема, у Національній доктрині розвитку освіти пріоритетним розвитком визначено впровадження новітніх інформаційно-комунікативних технологій, а поєднання освіти і науки розглядається як умова модернізації системи освіти, головне джерело її подальшого розвитку [2].Актуальні проблеми становлення сучасної освітньої парадигми та модернізаційних зрушень в системі вищої освіти проаналізовані в роботах В. П. Андрущенка, М. З. Згуровського, І. А. Зязюна, С. Ф. Клепка, К. В. Корсака, В. Г. Кременя, В. І. Лугового та інших вітчизняних науковців. В роботах Д. Белла, З. Бжезинського, І. Валлерстайна, У. Дайзарда, Ж. Еллюля, Г. Кана, Г. Кіссінджера, Р. Коена, Ж.-Ф.Ліотара, Т. Куна, М. Макклюєна, Й. Масуди, Р. Рорті, Т. Стоуньєра, А. Тоффлера, А. Турена, Ф. Уебстера, П. Фейєрабенда, М. Фуко, Ф. Фукуями, Ю. Хаяші, Ф. Хіггса, П. Штомпки, К. Ясперса відображено проблеми концептуальних засад глобальних змін суспільства, визначено теоретичні (наукові, інтелектуальні) знання, інновації та інформаційні технології.Ключові проблеми інформатизації освіти як складової інформатизації суспільства, аналіз педагогічного потенціалу інформатизації навчального процесу розкрито в працях В. Ю. Бикова, А. Ф. Верланя, А. М. Гуржія, Ю. О. Дорошенка, А. П. Єршова, М. І. Жалдака, Ю. О. Жука, Ю. І. Машбиця, І. Ф. Прокопенка, В. Д. Руденка, О. В. Співаковського та багатьох інших науковців.Аналіз проблем інформатичної освіти, дослідження теоретичних і методичних аспектів навчання інформатики в сучасних умовах знайшли відображення в працях А. П. Єршова, М. І. Жалдака, К. К. Коліна, Е. І. Кузнєцова, О. А. Кузнєцова, М. П. Лапчика, В. М. Монахова, Н. В. Морзе, О. О. Ракітіної, Ю. С. Рамського, С. А. Ракова, C.О. Семерікова, В. Ф. Сухіної, Ю.В. Триуса та інших.Проте, не зважаючи на достатню кількість наукових публікацій з численних питань реформування національної вищої освіти, сьогодні чітко окреслюється коло проблем, які потребують подальшого осмислення й аналізу.Структурне реформування національної системи вищої освіти, зміна освітніх програм і проведення необхідних інституційних перетворень у вищих навчальних закладах України здійснюється в рамках Болонського процесу. У багатьох його документах зазначається, що він не передбачає уніфікації змісту освіти, натомість кожна країна-учасниця має зберегти національну палітру, самобутність та надбання у змісті освіти і підготовці фахівців з вищою освітою, а далі запровадити інноваційні прогресивні підходи до організації вищої освіти.Аналіз теорії та практики архітектурної освіти свідчить, що рівень професійної підготовки молодих архітекторів не відповідає міжнародним вимогам, що негативно позначається на продуктах архітектурної діяльності, а отже, на якості навколишнього середовища та життя суспільства в цілому. Це зумовлено суперечністю між потребою послідовного, цілеспрямованого залучення майбутніх фахівців до професійного та соціокультурного досвіду, опанування новітніми інформаційно-комунікаційними технологіями та відсутністю ефективних освітніх технологій формування професійної культури майбутніх архітекторів [3].Світовий і вітчизняний досвід сучасної архітектури свідчить про те, що єдиний процес інформатизації в архітектурі розвивається по двох паралельних руслах: перше – технологічний супровід проектування, істотно інтенсифікує і змінює його процесуальне зміст. Друге – дослідження, що проводяться у віртуальному середовищі (або віртуальні дослідження), що активізують творчий потенціал проектувальника і формують професійну мову сучасного архітектора. Вітчизняна практика вищої архітектурної освіти розвивається в основному в першому руслі – спонтанного впровадження цифрових технологій шляхом вивчення пакетів комп’ютерних програм. Це задовольняє, насамперед, попит архітектурно-будівельного ринку на фахівця, що володіє ремеслом, необхідним для оформлення проектної документації в електронному вигляді. Однак така спеціалізація не служить розвитку художньої складової архітектурної професії [4].Різним теоретичним і методичним аспектам підготовки архітекторів у системі вищої освіти присвячено дослідження К. С. Алабяна, Ю. С. Асєєва, Л. Г. Бачинської, М. Г. Бархіна, Є. Д. Білоусова, Ю. М. Бі­локоня, В. М. Вадимова, Ю. П. Волчок, Н. В. Докучаєва, М. М. Дьоміна, В. І. Єжова, О. В. Кащенка, Л. М. Ковальського, Г. І. Лаврика, І. Г. Лежави, В. П. Мироненка, В. Є. Михайленка, Д. Л. Мелодинського, Н. Ф. Метленкова, Т. Ф. Панченка, О. С. Слєпцова, Г. Ю. Сомова, В. О. Тімохіна, В. В. Товбича, М. А. Туркуса, В. П. Уреньова, В. Р. Усова, Г. Й. Фільварова, У. А. Кисельової, І. С. Ніколаєва, М. В. Никольського, Н. Ф. Нечаєва, Е. А. Левінсона, С. О. Хан-Магомедова, Л. П. Холодової, М. І. Яковлєва, О. В. Чемакіна, Ю. О. Дорошенка, Ю. М. Ковальова, О. А. Трошкіна, Л. М. Бармашина, Г. І. Болотова.Проблеми архітектури і архітектурної освіти також постійно знаходяться в центрі уваги міжнародних суспільних та професійних організацій. Зокрема, ці проблеми представлено в Хартії Міжнародного Союзу архітекторів та ЮНЕСКО «Про освіту архітекторів», яка прийнята на XIX Міжнародному конгресі МСА в Барселоні в 1996 році; у міжнародних програмах ЮНЕСКО «Всесвітнє природне і культурне надбання в руках молодих», у програмі МСА «Архітектори у школі».Проблемам навчання майбутніх архітекторів власне комп’ютерних технологій архітектурного проектування та візуалізації спроектованих об’єктів донині приділяється вкрай мало уваги. Зазначене пояснюється певною консервативністю архітекторів щодо активного використання інноваційних засобів і технологій у своїй діяльності, відсутністю належної підготовки у більшості науково-педагогічних працівників та певним запізненням щодо розробки та впровадження у практику інструментальних програмних засобів архітектурного проектування порівняно з інженерними САПР. Разом з тим, можна назвати публікації, присвячені навчанню майбутніх архітекторів сучасних комп’ютерних технологій архітектурного проектування та опануванню відповідного програмного інструментарію [3; 4; 5]. Проте таких робіт досить мало, а їх зміст не відповідає повною мірою на запити освітньої практики та свідчить про недостатню кваліфікацію (щодо розв’язуваної проблеми) їх авторів і неповне розуміння ними актуалізованих завдань модернізації вищої архітектурної освіти у плані її інформатизації.Роль і значення архітектурної освіти неухильно зростає, вона стає предметом досліджень, у тому числі й дисертаційних, у соціології, психології, культурології тощо. У педагогічній науці архітектурна освіта представлена ідеями та діяльністю різних дослідників, які розглядають теоретичні аспекти та навчально-методичні основи архітектурної освіти, методологію креативного навчання, вивчають архітектурну освіту за кордоном, розробляють конкретні методики архітектурно-художньої освіти, зокрема, професійної підготовки майбутнього архітектора засобами образотворчого мистецтва.У сучасних умовах інформатична освіта набуває особливого значення у професійній підготовці майбутніх архітекторів, оскільки швидкий процес інформатизації практики архітектурного проектування потребує від сучасного архітектора знань і умінь щодо доцільного й ефективного застосування інформатичних засобів, методів і технологій у власній професійній діяльності, що загалом визначає фахово-інформатичну компетентність архітектора. Тому предметом інформатичної освіти у структурі вищої архітектурної освіти є інтелектуальні технології створення архітектурного проекту за допомогою комп’ютерно-комунікаційних апаратних та програмних засобів.Отже, нинішня зміна освітніх цілей та ціннісних орієнтирів потребує кардинального оновлення змісту вищої архітектурної освіти. Згідно чинного законодавства України про освіту структура освіти включає: дошкільну освіту; загальну середню освіту; позашкільну освіту; професійно-технічну освіту; вищу освіту; післядипломну освіту; аспірантуру; докторантуру; самоосвіту. Вивчення стану вищої архітектурної освіти в Україні показало, що фахівців галузі знань «Будівництво та архітектура», «Мистецтво» готують сьогодні у вищих навчальних закладах І-IV рівнів акредитації у відповідності з напрямами, за якими здійснюється підготовка фахівців у навчальних закладах за освітньо-кваліфікаційним рівнем молодшого спеціаліста, бакалавра, спеціаліста та магістра (табл. 1).Вищими навчальними закладами, згідно чинного законодавства в Україні є технікум (училище), коледж, інститут, консерваторія, академія, університет та інші. [1]Таблиця 1Перелік напрямків, за якими здійснюється підготовка фахівців у навчальних закладах за освітньо-кваліфікаційним рівнем молодшого спеціаліста, бакалавра, магістра та спеціаліста ГалузьМолодші спеціалістиБакалавриСпеціалістиМагістри0601Будівництво та архітектура будівництво та експлуатація будівель і споруд 5.06010101архітектура6.060102архітектура будівель і споруд7.06010201 архітектура будівель і споруд8.06010201 містобудування 7.06010202 містобудування8.06010202архітектурне проектування та внутрішній інтер’єр5.06010201дизайн архітектурного середовища7.06010203 дизайн архітектурного середовища8.06010203реставрація пам’яток архітектури та містобудування і реконструкція об’єктів архітектури7.06010204реставрація пам’яток архітектури та містобудування і реконструкція об’єктів архітектури8.060102040202Мистецтводизайн5.02020701дизайн (за видами)6.020207дизайн (за видами)7.02020701дизайн (за видами)8.02020701 Відповідно до статусу вищих навчальних закладів законодавчо встановлено чотири рівні акредитації:перший рівень – технікум, училище, інші прирівняні до них вищі навчальні заклади (підготовка фахівців за освітньо-кваліфікаційним рівнем – молодший спеціаліст);другий рівень – коледж, інші прирівняні до нього вищі навчальні заклади (підготовка фахівців за освітньо-кваліфікаційним рівнем – бакалавр);третій і четвертий рівні (залежно від наслідків акредитації) – інститут, консерваторія, академія, університет (підготовка фахівців за освітньо-кваліфікаційним рівнем – спеціаліст, магістр). [1]Загальносвітові процеси глобалізації та становлення інформаційного суспільства призводять до адекватної зміни освітніх цілей та ціннісних орієнтирів особистості, що у свою чергу зумовлює відповідне оновлення змісту освіти та здійснення навчального процесу. Основою такого оновлення в світовій практиці нині прийнято компетентнісний підхід.Формування і розвиток інформатично-комунікативної компетентності майбутнього архітектора та її складової – фахово-інформатичної компетентності – здійснюється під час наскрізної інформатичної підготовки: спочатку у середній загальноосвітній школі, затим, ступенево-поетапно, в університеті, потім, за потребою – у післядипломній освіті, під час професійної діяльності. Відповідно до сказаного виділятимемо такі етапні рівні: початкова загальноосвітня інформатична компетентність  базова інформатична компетентність  фахово-інформатична компетентність  акмеологічна фахово-інформатична компетентність. Тобто, компетентнісний підхід трансформується у акмеологічний підхід.Архітектор навчається все життя і при цьому має постійно слідкувати за новітніми науковими розробками. Тобто, архітектурна освіта, як ніяка інша відповідає нинішній освітній концепції навчання впродовж життя.Зважаючи на різноплановість фахової підготовки та складність професійного й духовного становлення молодого архітектора, системна інтеграція художніх, наукових і технічних (інженерних) знань має відбуватися впродовж усього процесу формування, становлення і розвитку архітектора як професіонала: спочатку під час допрофесійного (пропедевтичного) навчання, затим – під час фахової підготовки у вищих навчальних закладах, насамкінець, у процесі професійного (акмеологічного) зростання і саморозвитку під час виробничої діяльності.Процес підготовки майбутніх архітекторів до професійної діяльності розглядаємо як складну динамічну систему, яка ґрунтується на комплексі теоретико-методологічних підходів і забезпечує формування компетентного креативного фахівця нової генерації, підготовленого для здійснення професійної діяльності із застосуванням комп’ютерних засобів та інформатичних технологій, а також здатного до активної конкуренції на ринку праці та безстресової соціалізації.Концептуальні положення підготовки майбутніх архітекторів проявляються у формі провідних тенденцій і визначають стратегію цього процесу. До таких насамперед можна віднести: гуманізацію; гуманітаризацію; фундаменталізацію; забезпечення неперервності освіти; міждисциплінарний та інтернауковий характер знань; інтелектуалізацію навчальної і професійної діяльності; динамізацію.Реформаційні заходи в системі архітектурної освіти на сучасному етапі можуть прислужитися активізації індивідуально-орієнтованого навчання та особистісного підходу до розвитку творчих здібностей студентів, забезпечити в процесі навчання формування самостійного аналітичного мислення студентів, слугувати вдосконаленню професійної підготовки спеціалістів, здатних працювати в умовах глобалізованої економіки. Від цього багато в чому залежить, якою мірою майбутні спеціалісти зможуть поєднувати сучасні знання, професіоналізм із соціальною активністю і високою моральністю. Адже кінцевим результатом діяльності усіх рівнів освіти є всебічно осв

Сучасні інформаційні потоки вимагають інтенсивного оновлення. Очевидно, що керуватися в навчанні повнотою викладання матеріалу в такій ситуації безглуздо. Змінюється основна мета навчання – не засвоєння суми знань, а розвиток особистості і формування її активного мислення. Сьогодні виграє той, хто здатний швидко опанувати нове і головний стрижень цього процесу – керовану самостійність. У зв’язку з цим викладачі повинні створювати відповідні умови та надавати допомогу в організації розвиваючої навчально-пізнавальної діяльності, без чого не може бути забезпеченою компетентність і висока кваліфікація спеціаліста в галузі його професійної діяльності.Перебудова системи вузівської підготовки висококваліфікованих спеціалістів для держави в умовах переходу до ринкової економіки має забезпечити реальне підвищення якості знань студентів. В сучасній системі багаторівневої вищої освіти: бакалавр – спеціаліст – магістр актуальність використання нових технологій навчання безумовна.Популярною сьогодні є модульно-рейтингова система навчання. На всесвітній конференції ЮНЕСКО у Токіо (1972 рік) модульна система була рекомендована як найбільш придатна для неперервної освіти. Наша вища школа вже має досвід використання модульних систем, починають вони приживатися і в середній школі. Тому широкий обмін досвідом, який допоможе вдосконалити, відшліфувати і пристосувати до ефективнішого застосування в “виробництві” якісних спеціалістів необхідний.Модульно-рейтингова технологія навчання покликана, насамперед, внести такі зміни в організаційні засади педагогічного процесу у вищій школі, які б забезпечили суттєву його демократизацію, створили умови для дійсної зміни ролі студента у навчанні (перетворення його з об’єкта в суб’єкт цього процесу), надали б навчально-виховному процесу необхідної гнучкості, сприяли б запровадженню принципу індивідуалізації навчання.Набутий досвід і результати навчання за модульною технологією доводять можливість організації процесу вузівського навчання на принципово нових засадах.Модульна система організації навчального процесу спрямовує викладачів і студентів на постійну творчу працю, активізує мотиваційну сферу і нові стимули до навчання, руйнує “непорушність” споруди лекційно-семінарської системи навчання, пропонуючи справжній демократизм вищої освіти, право на вільне, особистісне волевиявлення кожного студента і викладача.Принцип модульності має на увазі цілісність і завершеність, повноту і логічність побудови одиниць учбового матеріалу у вигляді модулів. В сучасній педагогічній практиці зустрічаються досить різнозмістовні означення модуля, що обумовлено різними підходами і глибиною занурення в психолого-педагогічний процес. Багаторічний досвід використання модульно-рейтингової системи привів до такого варіанту означення модуля.Модуль – логічно завершена частина курсу, в якій розглядається фундаментальне поняття (закон, явище) і яка супроводжується добіркою практичних занять, пакетом ретельно обраних форм та змістів контролю, а також розробленою сіткою рейтингових оцінок. На наш погляд, модуль – це скоріше частина процесу навчання, а не лише частина теоретичного курсу.За змістом модуль – це великий розділ курсу в якому розглядається одне фундаментальне поняття, або група споріднених, взаємопов’язаних понять. При необхідності модуль можна поділити на блоки.За метою модуль може бути інформаційним, систематизаційним, координуючим, інтерпретаційним, таким, що порушує проблему. Цей перелік, очевидно, визначається специфікою курсу і може бути як розширеним так і скороченим. В практичній роботі визначення цієї мети відіб’ється на добірці форм контролю що до цього модуля, які ми обговоримо нижче.За формою модуль – це інтегрований навчальний процес, складений з різних видів навчання (лекції, практичні, лабораторні, різноманітні види контролю, завдання для самостійної роботи), підібраних з урахуванням їх доцільності для засвоєння даного модуля, які підкорені загальній темі або актуальній науково-технічній проблемі.За принципом модуль відповідає на два запитання: що досліджується і як досліджується. Щодо першого, то модуль забезпечує формування фундаментальних понять, які випливають з теоретичних розробок, спостережень або експерименту, розглядуваних у курсі. Такі фундаментальні поняття створюють базу для системи знань про ті чи інші природні або соціальні явища. З другого боку, матеріал модуля показує, якими методами можна вести дослідження природних та соціальних явищ. Очевидно, що обидві позиції пов’язані між собою, бо тими чи іншими методами можна відкрити нові явища та встановити нові фундаментальні поняття, а використання теоретичних та інструментальних методів не можливе без фундаментальних досліджень. Такі дилеми вирішує викладач, який створює модульний образ курсу керуючись своїм досвідом.За дидактичним забезпеченням модуль потребує чіткого розподілу базового матеріалу на: а) лекційний, б) той що студент буде вивчати самостійно, в) той, що буде вивчатися на практичних або лабораторних заняттях. Перед викладачем постають завдання:– визначити напрямок самостійної роботи студента;– дати студенту необхідні вказівки та поради;– забезпечити незалежне навчання студента у межах програми, коли він користується свободою вибору як матеріалу так і способу засвоєння.Модульна система вимагає перегляду програмного матеріалу та при необхідності об’єднання ряду тем в єдину логічно-замкнену систему. Модульне формування курсу дає можливість перерозподілу часу між окремими темами навчальної дисципліни та є одним з ефективних шляхів інтенсифікації навчального процесу. Велике значення має відповідність кількості виділених модулів до регламенту семестру. Процес виділення модулів великою мірою пов’язаний з досвідом викладача та специфікою курсу.Відокремлюють початкові або базові модулі, що розглядаються на початку курсу, і такі, що є їх продовженням і одночасно основою для наступних модулів. Модулі можуть бути полівалентними, тобто такими, які є базою для двох або більше наступних та моно валентними, як основа для одного наступного модуля. Ми використовуємо змістовий аспект модульного навчання, хоча в реальному процесі форма і зміст модуля об’єднані, синтезовані в єдиний модуль процесу навчання.Організація навчального процесу має бути такою, щоб створити умови, за яких студент не може не діяти самостійно. В психолого-педагогічній літературі самостійна робота визначається як специфічна форма діяльності у процесі навчання. Специфічність такої форми діяльності полягає у зближенні психології мислення та психології навчання.Модульний підхід долає роз’єднаність елементів процесу навчання, об’єднує їх в єдине ціле. Модуль можна розглядати як завершену інформаційно-операційну дозу навчального матеріалу. Такий підхід вимагає інтенсифікації процесу навчання через активізацію самостійної роботи студентів. Викладач бере участь у самостійній роботі, в структурі якої є три елементи: завдання-виконання-контроль. Виконання – центральний елемент, який здійснюється безпосередньо і лише студентом в зручний для нього час.Проблема організації та активізації самостійної роботи зводиться до вирішення таких питань:– у бюджеті часу студента потрібно вивільнити достатньо часу для самостійної роботи;– студента потрібно поставити в умови коли у нього з’явиться потреба самостійно опрацювати матеріал.Очевидно, що ефективність самостійної роботи залежить від якості модульної структури курсу, максимально чіткої організації контролю, раціонального планування часу і відповідного матеріально-технічного забезпечення навчального процесу.Викладач має передбачити декілька варіантів завдань, щоб стимулювати здатність творчого вибору студента у роботі. При проведенні контролю не варто допускати захист роботи одночасно декількома студентами. Така практика знижує відповідальність студента за свою роботу.Самостійна робота – це система організації умов, які забезпечують керування навчальною діяльністю студента без викладача, метою чого є формування навичок, вмінь та активних знань, що забезпечать в подальшому творчий підхід до своєї професійної роботи.Мета самостійної роботи двоєдина: формування самостійності як риси особистості та засвоєння знань, умінь та навичок. Під умінням можна розуміти можливість виявляти, виділяти та класифікувати об’єкти за істотними ознаками; зіставляти, аналізувати та узагальнювати інформацію; здійснювати пошук; порівнювати поточне інформаційне уявлення з еталоном, вибирати еталонну гіпотезу і розробляти її; приймати рішення щодо принципів та програм дій; здійснювати дії за програмою та проводити у разі необхідності корекцію цих дій.До самостійної роботи відноситься опрацювання конспектів лекцій, читання і конспектування додаткової літератури, підготовка до виконання лабораторних робіт, самостійне розв’язування задач, підготовка до лекцій, семінарських і практичних занять, підготовка курсових і дипломних робіт, підготовка до колоквіумів, контрольних робіт, екзаменів та інших форм поточного та підсумкового контролю знань.Самостійну роботу слід розглядати, як діяльність студента по оволодінню необхідними для майбутньої професії знаннями, уміннями і навичками; діяльність спонукувану пізнавальними потребами, самостійно організовану для виконання завдань і здійснювану у відсутності викладача, але зорієнтовану ним.Проблема організації і активізації самостійної роботи пов’язана з фактом докорінної переорієнтації учбових годин і створенням банку контрольних завдань для кожного модуля і інформаційно-методичних матеріалів.Для здійснення такої системи навчання викладач повинен розробити методичну документацію, яка дозволить студентові успішно працювати самостійно. Особливість методичних матеріалів у багатоваріантності рекомендацій для студентів. Контроль самостійної роботи при застосуванні переважно діалогових форм вимагає педагогічної майстерності викладача і значного часу. Спілкування із студентами становить суттєвий аспект формування спеціаліста високого рівня, оскільки в процесі обміну думками відбувається засвоєння глибинних постулатів навчальної дисципліни.Всі модулі об’єднуються в календаризований графік навчального процесу, який доводиться до студента в перші дні семестру. При формуванні модуля потрібно визначити його мету, форму, принцип, та дидактичне забезпечення. Мета модуля може бути досить різноманітною. У практичній роботі визначення такої мети відбивається на добірці форм контролю щодо цього модуля. Наприклад, якщо мета модуля інформаційна, то форми контролю мають активізувати процес запам’ятовування.Щодо принципу, то модуль повинен відповідати на два запитання: що? і як? В першому разі матеріал модуля забезпечує формування фундаментальних понять курсу які випливають із спостережень теоретичних розробок або експерименту. Тому при викладенні матеріалу потрібно знайти способи яскравого виділення саме тих понять, які і створять таку базу. У другому випадку матеріал модуля показує, якими методами можна вести дослідження за природними чи соціальними явищами. Очевидно, обидва випадки пов’язані між собою, бо тими чи іншими методами можна відкривати нові явища і встановлювати нові фундаментальні поняття, а використання теоретичних та інструментальних методів в свою чергу не можливе без фундаментальних досліджень. Такі проблеми вирішує викладач, який створює модульний образ курсу, керуючись своїм досвідом.Серед елементів педагогічної системи вищого навчального закладу важливе місце займають контроль знань, вмінь і навичок, а також організація зворотного зв’язку, як засіб управління навчально-виховним процесом. Основними функціями контролю є: повторення і узагальнення навчального матеріалу, позитивна мотивація і стимулювання навчання, виховання студентів, управління навчальною діяльністю та облік знань, умінь і навичок.Повторення буває двох видів: пасивне і активне. Природно, що підготовка до різних контрольних заходів створює умови для закріплення знань і підвищення якості навчання в цілому. Функція оцінки, як відомо не обмежується лише констатацією рівня навченості. Оцінка – важливий засіб позитивної мотивації, стимулювання учня, впливу на особистість студента. Саме під впливом об’єктивного оцінювання у студентів створюється адекватна самооцінка, критичне ставлення до своїх досягнень. Важливе значення має морально-психологічний клімат у студентському колективі.Важливою функцією контролю є управління, тобто забезпечення зворотного зв’язку між викладачем і студентами, одержання викладачем об’єктивної інформації про ступінь засвоєння навчального матеріалу, своєчасне з’ясування недоліків і прогалин у знаннях. Лише за таких умов можливе регулювання і корекція навчально-виховного процесу. Інформація про якість роботи студентів і способи її одержання повинні задовольняти ряду вимог. Важливими принципами контролю є:– плановість, тобто проведення відповідно до навчального плану і графіку навчального процесу;– систематичність – відповідність розкладу (календарному графіку) контролю;– об’єктивність – наукова обґрунтованість оцінювання успіхів і недоліків у навчальній діяльності студентів;– економність – контроль не повинен забирати багато часу у викладачів і студентів, а забезпечувати аналіз роботи і ґрунтовну оцінку за порівняно невеликий строк;– простота – відсутність потреби у складних пристроях, а при використанні технічних засобів, доступність будь-якому викладачеві і студентам;– гласність – полягає перш за все у проведенні відкритих випробувань всіх студентів за одними і тими ж критеріями, рейтинг кожного студента має наочний, порівнюваний характер.Одна з головних тенденцій розвитку вищої освіти – індивідуалізація навчання. Індивідуалізація навчання у вузі повинна забезпечувати розвиток здібностей усіх студентів, змагальність у навчанні, виділення груп сильних і слабких студентів.Задається мінімальний темп засвоєння матеріалу, необхідний для успішного навчання. Студент має можливість певною мірою вибирати методи звіту: контрольні ігри, доповідь на семінарському занятті, захист опорного конспекту, захист реферату, брифінг, фізичні диктанти, захист кросвордів, колоквіум, контрольну роботу, захист навчаючої програми, бесіда з відкритим підручником, тестування, постановка або модернізація лабораторної роботи, постановка лекційних демонстрацій, участь в науково-дослідній роботі (доповідь, стаття, участь в олімпіаді), тощо.Невід’ємною частиною пропонованої системи є рейтингова система оцінки знань. Така система оцінки знань базується на підрахунку загальної суми балів, яку студент отримав за результатами виконання всіх видів навчальної роботи, передбаченої графіком навчального процесу. Названу суму балів прийнято називати індивідуальним кумулятивним індексом студента (ІКІ). Ідея такого індексу передбачає багатоступеневий принцип оцінки роботи студента при поточному контролі знань і оптимальну об’єктивність при підсумковому контролі.Важливою структурною одиницею такої системи оцінок є рейтинговий коефіцієнт, яким підкреслюється вагомість тієї чи іншої форми контролю знань. Немає значення цифра коефіцієнту і взагалі цифровий зміст рейтингової сітки, має значення збалансована система цієї сітки. Обрання форм контролю залежить від специфіки навчальної дисципліни. Остаточний індивідуальний кумулятивний індекс виводиться, як сума всіх поточних за семестр.Викладач при контролі повинен перевірити глибину і міцність знань, вміння логічно мислити, синтезувати знання по окремим темам, правильно користуватися понятійним апаратом.До календаризованого плану навчання входить перелік знань та умінь, які повинен набути студент під час навчання. Навчальний процес повинен стимулювати студента систематично, активно, самостійно поповнювати знання, вміти користуватися науковою літературою, орієнтуватися в потоці інформації з обраної спеціальності, вміти користуватися довідниковою літературою, розвивати навички науково-дослідницької роботи, вміти застосовувати знання на практиці (розв’язок задач, виконання лабораторних досліджень, виконання індивідуальних завдань, курсових і дипломних робіт).Модульно-рейтингова система повинна давати можливість студенту вибирати форми контролю. Всі форми контролю поділяються на варіативні та інваріантні. Варіативні форми контролю дають студенту можливість проявити свої уподобання. Для студентів, які проявляють підвищений інтерес до певних розділів навчальної програми пропонуються завдання підвищеної труднощі, які оцінюються і вищими рейтинговими коефіцієнтами. Такий студент може бути звільнений від частини варіативних завдань.Студент може в індивідуальному темпі працювати над програмним матеріалом, але темп повинен бути не повільнішим,

Проаналізовано досвід формування стилів управління персоналом у сфері державної служби зарубіжних країн, насамперед країн-членів Європейського Союзу. Особлива увага приділена країнам з кар’єрною та змішаною моделями державної служби, зокрема Франції, Польщі, Чеській Республіці, Латвії. На основі аналізу передусім законодавчих актів висвітлено систему управління персоналом у сфері державної служби, показані тенденції до її демократизації шляхом формування на паритетних засадах консультативних органів управління, на прикладі Франції дана їх характеристика. Значне місце відведено аналізу американської, японської, європейської моделей управління кадровим забезпеченням та їх впливу на особливості стилю управління персоналом державної служби. Розкрито підходи до організації управління персоналом на рівні органу державної влади. Охарактеризовано роль стратегії використання та розвитку «людських ресурсів» у підвищенні ефективності державної служби.

Анотація. Статтю присвячено обґрунтуванню інформаційного підходу у системі громадсько-державного управління закладом загальної середньої освіти. Акцентовано, що глобалізаційні тенденції суспільного розвитку трансформують традиційні підходи до організації освітнього процесу та управління закладом загальної середньої освіти. Підкреслено, що для них характерні інтеграційні аспекти, інформатизація та цифровізація освітньої діяльності, що знаходять своє відображення у змінах змісту і структури освіти, запровадженні нових форм, методів, технологій організації освітнього процесу та його демократизації. Актуалізовано, що глобалізаційні тенденції суспільного розвитку активізують трансформаційні процеси, зокрема у сфері управління освітою. Закцентовано, що разом із законодавчо визначеним державно-громадським управлінням активно розвивається система громадсько-державного управління, яка зорієнтована не тільки на поєднання зусиль громадських і державних суб’єктів управління, а й на досягнення соціально значущої мети, визначеної громадсько-державними структурами. Визначено, що теоретичну складову системи громадсько-державного управління становлять: нормативно-правове забезпечення; системний, синергетичний, кібернетичний, діяльнісний, середовищний, інформаційний, ситуативний наукові підходи; основні положення стратегічного, інноваційного, адаптивного, партисипативного, маркетингового та інформаційного видів управління; наукові закономірності та принципи демократичного управління. З’ясовано, що інформаційний підхід у межах громадсько-державного управління зумовлений активним розвитком інформаційного суспільства та спрямований на оптимізацію інформаційних потреб і запитів суб’єктів та об’єктів управління закладу загальної середньої освіти. У статті наведено критерії ефективності системи громадсько-державного управління та розглянуто їх через призму інформаційного підходу. У результаті проведеного дослідження доведено, що інформаційний підхід – невід’ємна складова системи громадсько-державного управління закладом загальної середньої освіти, що регулює інформаційне забезпечення діяльності закладу освіти. Ключові слова. Заклад загальної середньої освіти, управління, система управління, управління закладом загальної середньої освіти, громадсько-державне управління, інформаційний підхід, інформація.

Само выражение «женская проза» в русском литературном дискурсе дискуссионно, поскольку многие писательницы отказываются себя к ней относить. Женщина-писатель обладает всеми правами писателя как такового, но при этом у нее есть дополнительное право на самоидентификацию в качестве представительницы «женской прозы». Женская проза требует двойного исследовательского зрения: взгляд на нее как на неотъемлемую часть художественной прозы и выявления специфических особенностей произведений, созданных писателями-женщинами. В годы перестройки (вторая половина 1980- х годов) активизировалась женская активность в русской прозе, на авансцену литературной жизни вышли Л. Петрушевская и Т. Толстая. Важной вехой в осознании специфики женской прозы была в свое время серия «Женский почерк» в издательстве «Вагриус». Характерная тенденция развития современной русской женской прозы - демократизация художественного мышления и языка, тяготение высокой прозы к массовости и доступности. В этом плане в статье рассматривается проза В. Токаревой, О. Славниковой, Д. Рубиной, М. Степновой, Н. Абгарян, Г. Яхиной и других.

Розглянуто зарубіжний досвід державно-громадського управління освітою як основний напрям демократизації освітньої політики. Функціювання державно-громадської системи управління освітою не можливе без добровільної активної участі в управлінні представників громадськості: громадських лідерів, зокрема, депутатів, членів освітніх громадських організацій, бізнесменів, батьків, педагогів. Сьогодні в Україні при органах влади створено громадські ради, колегії, представників громадськості уведено до складу колегій. Вивчення світових тенденцій та особливостей розбудови освіти, модернізація управлінських механізмів має важливе значення для реформування освіти України, дає основу для прогнозування й реального відродження національної освіти, системного управління нею та наближення до європейських стандартів. Вивчення досвіду європейських країн викликане їхнім теоретичним та практичним здобутком у цій сфері діяльності і є пізнавальним для розбудови державно-громадської системи управління. У більшості країн світу управління освітою здійснюється на трьох рівнях: центральному або верхньому, регіональному, місцевому. Центральний переважає в таких європейських державах, як Греція, Ірландія, Ісландія, Італія, Норвегія, Португалія, Франція та ін. У країнах з федеральним державним устроєм (Німеччина, США, Канада, Швейцарія та ін.) освітою управляють суб’єкти федерації, які, до речі, є центральним рівнем, а федерального в деяких країнах взагалі не існує. Подаються приклади державно-громадського управління в Даніі, Литві, Люксембурзі, Польщі, Словаччині, Туреччині, Фінляндії та інших краінах. Вивчення зарубіжного досвіду є пізнавальним для розбудови Україною державно-громадської системи управління освітою. Подальші розвідки вбачаємо в питанні залучення інституцій громадянського суспільства.

Предмет статьи – анализ основных аспектов и тенденций Постколониальности как междисциплинарного направления исследований и как одного из “больших вызовов” современности. Постколониальность – существенная черта возникающего на планете универсума, колониальность как феномен и проблема продолжает существовать в постколониальном мире, однако борьбу за политический суверенитет замещает практика социокультурной деколонизации людей и сообществ. В области же дисциплинированной рефлексии Постколониальность позиционируется как комплексное направление интеллектуального поиска, академическая теория и критическая концепция, претендующая на переосмысление наследия цивилизации и пересмотр евроцентричного дискурса в сфере социогуманитарного знания. А в русле дискуссий о переживаемом транзите это важный ориентир социальных движений. События Нового и Новейшего времени при всех трагических изломах современной истории образуют вектор устремленности к универсальной эмансипации людей и суверенизации народов: демократизация – деколонизация – десегрегация – легитимация инакости – утверждение достоинства личности. Возникает калейдоскопичность исторической перспективы, рождаются альтернативные сценарии оккупации будущего. На планете складывается многочисленное и активное “не имеющее отечества” номадическое сообщество, не укладывающееся в прокрустово ложе географической локализации и национальной государственности. Постсовременность, делая ставку на творческий потенциал, экспериментируя с разнообразием путей самоорганизации и самореализации, оказывается в симбиотическом союзе с Постколониальностью, являющейся, фактически, ее фрактальным изводом. Сегодня, обращая прежние обременения в ресурс, былые обитатели третьего мира осваивают планету, образуя разновекторные коалиции конструктивного / деструктивного толка, и, обретая трансконтинентальную субъектность (афрополитизм, декополитизм), перехватывают стратегическую инициативу. В процессе цивилизационного транзита “темнокожий космополитизм” перерастает первоначальные пропорции и демонстрирует потенциал амбициозного “проекта планетарного масштаба”. Сбывается предвидение Альфреда Сови о роли третьего мира, потенции которого он сравнил с преобразующей силой, некогда отправившей на свалку истории феодально- сословный миропорядок. История “бремени темнокожего человека”, пройдя в своем африканском аспекте долгим маршем по ступеням панафриканизма, негритюда, движения “черных пантер”, афроцентризма и в прихожей нового века – акционизма BLM, приблизилась к воплощению синтеза афрополитизма с рассеянной по планете Постсовременностью, укрепляя солидарные позиции деколонизирующего Современность интегрального космополитизма.

В статье рассматриваются лексические процессы, свидетельствующие об активизации осетинского словарного фонда, проявляющейся, в частности, в проникновении в исконный и иноязычный речевой оборот единиц, ранее находившихся на периферии лингвистической структуры или же для нее в целом не актуальных. В условиях глобализации, стирания национальных отличий регионалистические исследования языков все чаще привлекают научное внимание, что свидетельствует о несомненной важности данной научной специализации. Цель статьи – описание функционального динамизма лексической системы современного осетинского литературного языка на фоне таких актуальных векторов глобальной языковой динамики, как либерализация и демократизация языков, а также современного языкового контактирования в аспекте сравнения с действием указанных факторов в современном русском литературном языке. Представляются наблюдения над влиянием диалектного потенциала, а также влиянием другой тенденции, формирующей современный языковой вкус, – либерализации языка, приводящей к обновлению литературного канона. Функциональный динамизм осетинского языка рассматривается и на фоне современного языкового контактирования, которое представляет собой широкомасштабное явление, наглядно демонстрирующее влияние языковой глобализации; отмечается, что параллельно в современном мире наблюдается интеграция локальных сообществ, стремление их к определенной автаркии, в том числе на уровне языковых систем. Работа показала, что в осетинском языке функциональные сдвиги проявляются в русле взаимодействия двух разнонаправленных векторов современной языковой динамики: с одной стороны, глобализации, с другой, регионализации. На материале указанных наблюдений обнаруживаются особенности современной осетинской и русской лексической динамики. Утверждается, что изменения в сфере языковой политики, произошедшие в последнее время в Республике Северная Осетия-Алания, обусловливают наряду с активным влиянием на осетинский язык русского языка возникновение параллельной, осетинско-русской, линии языковых контактов; данное обстоятельство объективно диктуется самой природой последних: известно, что любой долговременный этнический контакт не может быть односторонним.The article deals with lexical processes that indicate the activation of the Ossetian vocabulary. The purpose of the article is to describe the functional dynamism of the lexical system of the modern Ossetian literary language. In the aspect of comparison with the vocabulary of modern Russian literary language. The work showed that functional shifts in the Ossetian language are manifested in the interaction of two different vectors of modern language dynamics: on the one hand, globalization, on the other hand, regionalization. The material of these observations reveals the features of modern Ossetian and Russian lexical dynamics. Russian language policy in the Republic of North Ossetia-Alania, along with the active influence of the Russian language on the Ossetian language, causes the emergence of a parallel, Ossetian-Russian, line of language contacts. This fact is objectively dictated by the very nature of the latter: it is well known that any long-term ethnic contact cannot be unilateral.