Journal articles on the topic 'Сутність організації праці'

У статті узагальнено теоретичні погляди на сутність оплати праці як правової категорії, на підставі чого зроблені відповідні висновки. Зазначено, що, незважаючи на існування чималої кількості теоретичних і емпіричних напра-цювань науковців у сфері оплати праці, не всі аспекти зазначеної проблематики розроблені повною мірою. Зокрема, реалії сьогодення потребують поглибленого вивчення й уточнення сутності оплати праці як правової категорії з урахуванням її специфіки в різних галузях, оскільки економічні процеси, які нині відбуваються в країні, докорінно змінюють теоретичні погляди на сутність оплати праці як правової категорії. Зроблено висновок, що як правова категорія оплата праці розкриває конкретні права й обов'язки учасників трудових правовідносин із приводу оплати праці, виступає однією з істотних умов трудового договору. Вона є інститутом галузі трудового права, являючи собою систему юридичних норм, що регулюють відносини у сфері організації оплати праці. Звернено увагу на терміни «оплата праці» й «заробітна плата», зокрема, зроблено висновок щодо їх чіткого визначення, розмежування й наповнення конкретним змістом. У підсумку зазначено, що оплата праці є одним із важливих складників організації діяльності будь-якого підприємства, оскільки від оптимальної системи оплати праці залежить не лише життєвий рівень працівників, а й результати господарської діяльності підприємства загалом. Природа оплати праці багатогранна, оскільки для роботодавця вона виступає витратами виробництва, які зазвичай він намагається мінімізувати, а для працівника - доходом, і він, відповідно, намагається її максимізувати, домовляючись про доволі високий рівень оплати праці. Тому правильна організація оплати праці, дотримання справедливих пропорцій, співвідношень, обліку розмірів заробітної плати з умовами й результатами праці слугують могутнім чинником стимулювання продуктивності праці, зацікавленості працівника в підвищенні результативності й якості роботи.

У статті обґрунтовано сутність управління закладом професійної (професійно-технічної) освіти як проєктно-орієнтованої організації. Визначено зміст управління таким закладом через описання сукупності управлінських функції з позицій проєктного менеджменту. Описано організацію процесу надання освітніх послуг через реалізацію коротко- та довготривалих проєктів, що сприятиме формуванню проєктного типу мислення його учасників. Розкрито, що процеси управління сучасним закладом професійної (професійно-технічної) освіти в своїй основі мають концепцію розвитку людського капіталу, як основного ресурсу, що забезпечує йому необхідні конкурентні переваги на риках освітніх послуг та праці й, взагалі, забезпечує успішність його життєдіяльності. З’ясовано, що для розвитку персоналу закладу освіти дієвим є використання технології менеджменту знань, в основі якої покладено сутність дефініції «знання організації».

Розглянуто поняття, принципи та сутність система оцінки персоналу в системі корпоративного тайм-менеджменту. Доведено, що комплексна оцінка оцінки персоналу дозволить якісно визначити ділові характеристики робітника, його потенціал, який організація може використати з максимальною віддачею. Узагальнені цілі оцінки персоналу сучасної організації. Систематизовані основні якісні, кількісні та комбіновані методи оцінки персоналу. Представлено механізм визначення критичних компетенцій організації, щоб працівники добре усвідомлювали компетенції різного рівня з чітким розумінням бажаної поведінки, яка повинна відображатися в їх конкретних робочих ролях. Для побудови індивідуальної системи оцінки персоналу, яка допоможе в досягненні ефективного використання людських ресурсів, представлено процес методу управління за цілями. Визначено організацію комплексної системи оцінки персоналу організації в системі тайм-менеджменту. Доведено, що підготовка персоналу, здатного до продуктивної роботи в умовах ведення бізнесу, його раціональне розміщення в структурі та просторі, ефективна культура управління залежать від якісної роботи служби управління персоналом і, відповідно, є запорукою досягнення організацією успіху. Систематизовано індикатори, джерела даних, методи збору, процедури оцінки персоналу організації та рівні оцінки персоналу організації. Узагальнена практика помилок в процесі оцінки персоналу організації та їх наслідки. Проаналізовано управління персоналом організації за результатами його оцінювання, щоб якісно виконувати функції управління персоналом. Представлено необхідність за результатами оцінювання складання детального індивідуального плану розвитку працівника, який визначає цілі розвитку, що повинен досягти учасник, на основі оцінки досягнутих цілей навчання або розвитку; відкритості працівника щодо прийняття завдань в майбутньому; використання в майбутньому навичок чи процедур; ділянок, які викликають проблеми або потребують додаткової практики; аспектів праці, які визивають труднощі і варіанти полегшення.

У статті проаналізовані особливості організації трудового виховання дітей дошкільного віку як у світовій педагогічній думці, починаючи зі Стародавньої Греції і до початку ХХ століття, так і в Україні. Українська педагогічна думка схарактеризована з часів Київської Русі і до 20-х років ХХ століття. Установлено, що суттєвий внесок у визначення специфіки розвитку зазначених питань зробили філософи Стародавньої Греції і Риму, педагоги епохи Відродження і Просвітництва. З’ясовано, що питаннями визначення особливостей трудового виховання дітей дошкільного віку займалися і вітчизняні дослідники – В. Мономах, І. Гізель, Г. Сковорода, К. Ушинський, В. Зеньковський, А. Макаренко, О. Музиченко та ін. Зазначені фахівці визначили сутність трудового виховання дітей дошкільного віку, сформулювали його мету (підготовка дітей до успішного життя в суспільстві) та провідні завдання, запропонували основні засоби виховання дитячої особистості (загадки, народні ігри, казки тощо), визначили працю одним із основних критеріїв моральності, сформулювали певні вимоги до вчителя-вихователя, який займається організацією трудового виховання дітей, звернули особливу увагу на необхідність організації трудового виховання дітей саме в дошкільному віці, визначили особливості відбору форм та методів праці в сім’ї, наголосили на важливості праці у вихованні всебічно розвиненої особистості, пов’язали дитячу працю з працею дорослих, розглянули значення праці для фізичного та морального розвитку особистості. Доведено, що визначенню специфіки трудового виховання дітей сприяли: відкриття педагогічних музеїв; заснування виховного будинку для дітей до 14 років; випуск педагогічної літератури; видання педагогічних журналів; відкриття перших дитячих садків, проведення різноманітних з’їздів.

У статті розглянуто сутність цифрового робочого простору як складової частини сучасного ринку праці. Встановлено, що внаслідок глобалізаційних процесів в економічних системах на передній план виходять цифрові технології, автоматизовані системи управління, віддалена (дистанційна) праця, розвиток економіки знань та інформаційного суспільства. Виявлено, що 2020 рік приніс значні зміни у сфері організації праці, в системі реалізації професійної діяльності людини, в підходах до розуміння особистісного розвитку, наслідком чого став пошук шляхів адаптації людей до так званої нової реальності. З’ясовано, що поняття цифрового робочого простору є досить новим у науковому обігу і водночас досить уживаним. Не існує єдиного визначення цього терміна, однак це не заважає компаніям та організаціям використовувати його для побудови стратегій розвитку та функціонування. Встановлено, що під цифровим робочим простором можна розуміти певне інтегральне утворення, що охоплює цифрові процеси, засоби цифрової взаємодії, інформаційні ресурси, цифрову інфраструктуру та інші поняття, що є характерними для цифровізації загалом. З’ясовано, що в Концепції розвитку цифрової економіки та суспільства України цифрове робоче місце визначається як віртуальний еквівалент фізичного робочого місця, котрий вимагає належної організації, користування та управління, оскільки воно має стати запорукою підвищеної ефективності працівників та створення для них більш сприятливих умов праці. Зроблено висновок про те, що у нинішніх умовах змінюється роль людини у виробничих процесах, зростає потреба у творчих кадрах, важливими ознаками робочої сили стають креативність, комунікабельність, нестандартне мислення, адаптивність тощо. Саме інтенсивний розвиток цифровізації, загальносвітові тенденції (в тому числі, пандемія коронавірусу COVID-19), прискорений розвиток цифрового простору та перехід на цифрові робочі місця є і причинами, і наслідками реалізації нових якісних ознак сучасної людини на ринку праці.

Актуальність статті полягає в тому, що юридичні можливості людини на території будь-якої держави залежать від декількох факторів, серед яких слід назвати ступінь нормативного регулювання прав людини, місце права в системі регулювання суспільних відносин, а також ставлення держави до питання непорушності правового статусу людини й громадянина. На нашу думку, останній момент постає найбільш важливим, адже фактично йдеться про захист із боку держави законних інтересів кожного індивіда. Крім того, особливо гостро питання захисту юридичних можливостей постає щодо суб'єктів, які перебувають у «групі ризику», тобто їх правовий статус має складний, іноді невизначе-ний або навіть спірний характер. Саме такими суб'єктами сьогодні є мігранти. Внаслідок особливостей свого правового статусу представники цієї соціально-правової групи потребують захисту прав, зокрема, у трудовій галузі. У статті з огляду на аналіз наукових поглядів учених наведено концептуальні підходи до визначення змісту поняття «правовий захист». Сформульовано власне розуміння сутності правового захисту трудових прав мігрантів як окремої категорії працівників. Аргументовано, що захист трудових прав мігрантів виражається у спеціальному наборі процедурних заходів, засобів та способів реалізації правових норм, які спрямовані на забезпечення всіх законних можливостей мігрантів у сфері трудового права. Визначено, що держава в особі уповноважених органів державної влади здійснює контроль у сфері праці, метою якого є забезпечення законності, а також непорушності ключових прав та свобод людини й громадянина. Зокрема, праця будь-якої особи без належного оформлення, тобто без укладання з нею трудового договору, у тому числі мігранта, є серйозним порушенням трудового законодавства. Фактично така праця є «тіньовою», у зв'язку з чим працівник, наприклад, іноземець, який працює на підприємстві чи в організації, не має статусу працівника, що, зрештою, може обмежити його можливості у користуванні передбаченими законодавством гарантіями у сфері праці.

В статті розкрито сутність поняття «мотивації» з точки зору психології працівника та як функції менеджменту. Проаналізовано визначення даного поняття. Розглянута можливість застосування матеріальної винагороди в контексті принципу поєднання цілей індивіда та організації. Досліджено особливості застосування матеріальної мотивації залежно від специфіки посади, яку займає працівник. Досліджено проблему збереження здоров’я офісних працівників та наведено способи її вирішення шляхом застосування методів нематеріальної мотивації у вигляді занять спортом. Розглянуто необхідність врахування особливостей психології працівника та соціально–культурних факторів при прийнятті рішень стосовно застосування мотиваційних заходів. В статті також розглядається проблема звільнення працівників, у зв’язку із скороченням, як фактору, що може мати демотивуючий вплив на колектив організації. Для вирішення даної проблеми було рекомендовано застосування аутплейсменту, сутність якого полягає в надані допомоги співробітникам, що підпали під скорочення, в подальшому працевлаштуванні або переорієнтації на ринку праці. Дана процедура дозволяє організації пом’якшити процес звільнення. Ще одна перевага використання аутплейсменту полягає в тому, що такий підхід може значно підвищити лояльність співробітників. Сам факт того, що компанія не кидає напризволяще працівників, що підпали під скорочення, зменшує демотивуючі настрої в колективі. Як показує світова практика, на сьогоднішній день, система мотивації найкраще розвинена в IT–компаніях. Це пов’язано з тим, що на ринку праці існує значний попит на висококваліфікованих IT–фахівців і дуже часто нестандартна система мотивації стає найкращим способом залучення фахівців такого рівня. Тому, з метою аналізу сучасних тенденцій в області мотивації персоналу було проаналізовано досвід провідних транснаціональних корпорацій в області IT. Розглянуто використання нестандартних методів мотивації в таких компаніях як Facebook Inc. та Apple Inc. Також були проаналізовані компанії з найвищим рівнем середньої заробітної плати, де серед лідерів багато організацій зайнятих в галузі IT.

Розкрито сутність та представлено результативність упровадження авторської комплементарно-інтегративної здоров’яорієнтованої педагогічної технології навчання в систему професійної освіти майбутніх менеджерів. Йдеться про зміну парадигмальних уявлень, а саме про те, що пропонована педагогічна комплементарно-інтегративна технологія навчання передбачає формування системи нетрадиційних поглядів на розуміння процесів здоров’яорієнтованого управління, безпосереднє залучення майбутніх менеджерів у простір оздоровчих методик і технологій, де домінуватимуть загальнолюдські цінності. Змістовна сутність комплементарно-інтегративної технології формування в майбутніх менеджерів готовності до створення здоров’яорієнтованого середовища організації спрямована на всебічний розвиток людини, праці і сфери управління. У дослідженні було використано такі методи: аналіз, синтез, систематизація, порівняння інформації у філософській, спеціальній педагогічній та економічній літературі з проблеми дослідження; а також педагогічний експеримент: формувальний етап, що передбачав упровадження авторської технології здоров’яорієнтованого професійного навчання студентів-управлінців. Виокремлено компоненти для оцінювання рівнів готовності майбутніх менеджерів до створення здоров’яорієнтованого середовища організації: мотиваційно-особистісний, когнітивно-інтелектуальний, комунікативний (здатність до емпатії), соціально-ціннісний, організаційно-діяльнісний. Визначено абсолютні середні значення приросту результатів у студентів контрольних і експериментальних груп після експерименту та обчислено коефіцієнт ефективності впровадження авторської педагогічної технології. Результати самооцінки студентами власної спрямованості на певні види управлінської діяльності вказують на те, що після експерименту майже на половину збільшилася кількість прихильників здоров’яорієнтованого управління серед студентів експериментальної групи. У контрольних групах суттєвих змін не відбулося. Декларовано, що пріоритети професійної освіти студентів-управлінців ґрунтуються на розумінні того, що “здоров’я” є невід’ємною складовою економічного багатства будь-якої держави, тим фактором, від якого залежать як матеріальне, так і духовне збагачення людини в поточному та перспективних періодах. Готовність майбутніх менеджерів до створення здоров’яорієнтованого середовища організації розглядається як їхня здатність скористатися знаннями в інноваційному режимі і вирішувати управлінські завдання через прогностичний спосіб моделювання. Ключові слова: комплементарно-інтегративна педагогічна технологія, компоненти, результативність, майбутні менеджери, здоров’яорієнтоване управління.

Головне завдання сучасного освітнього закладу – сприяти становленню особистості, яка здатна здійснити вибір свого професійного шляху. У цьому зв’язку актуальним є застосування наскрізних підходів до професійного орієнтування в освітньому процесі. Законом України “Про освіту” передбачено, що в системі спеціалізованої освіти здобуття загальної середньої освіти забезпечують наукові ліцеї. Статтю присвячено проблемі підготовки здобувачів освіти в наукових ліцеях до вибору майбутньої професії. Мета: розглянути теоретичні засади професійного самовизначення учнів, які здобувають спеціалізовану освіту наукового спрямування; визначити особливості та специфіку наукового ліцею, обґрунтувати чинники, які сприяють професійному самовизначенню здобувачів освіти; визначити концептуальні підходи до питання підготовки учнів ліцею до вибору майбутньої професії. Методи: теоретичні (індукція, синтез, узагальнення); емпіричні (вивчення та аналіз нормативно-правових документів у сфері спеціалізованої освіти), результатів діяльності наукового ліцею. Результати: Розкрито сутність поняття «професійне самовизначення» учнів наукових ліцеїв, визначено специфіку наукового ліцею як закладу спеціалізованої освіти наукового спрямування. Проаналізовано процес професійного самовизначення в контексті організації дослідно-орієнтованого навчання та розвитку дослідницької компетентності. Визначено підходи щодо організації роботи з учнями з метою усвідомленого вибору майбутньої професії. Висновки: Результати аналізу нормативно-правових документів дають підстави стверджувати, що в державі створені сприятливі умови для розвитку закладів спеціалізованої освіти наукового спрямування. Модернізація сучасної освіти потребує оновлення змісту на основі компетентнісного підходу. У контексті актуальності питання професійного самовизначення старшокласників, відповідності вимогам сучасного ринку праці організація дослідно-орієнтованого навчання зі здобувачами освіти в наукових ліцеях може стати основою ефективної підготовки до вибору майбутньої професії. Професійне самовизначення учнів розглядається як багатогранний процес, що реалізується через систему практичних методів і засобів, що охоплюють освітню діяльність учнів.

Актуальність теми обумовлена задачами, поставленими перед вітчизняною вищою військовою школою в умовах проголошеного стратегічного курсу держави на інтеграцію в ЄС і НАТО, ведення бойових дій на Сході країни щодо організації ефективної підготовки військових фахівців загалом і офіцерів служби ракетно-артилерійського озброєння (РАО) зокрема.У статті проаналізовано методологічні засади підготовки до майбутньої професійної діяльності офіцерів служби РАО в сучасних умовах адаптації до військовоосвітнього простору країн-членів НАТО як комплекс базових наукових підходів, а саме: системного, концептуального, логістичного, особистісно орієнтованого, компетентнісного, синергетичного, акмеологічного і підходу з позицій розвитку лідерства, та відповідних їм принципів організації підготовки.Концептуальний підхід як підхід з позицій Концепції підготовки Збройних Сил України, підготовленої відповідно до Воєнної доктрини-2015, групується на принципах: професійної спрямованості, яка ґрунтується на стандартах НАТО та відповідає критерію високої ефективності за прийнятних витрат; науковості; систематичності і послідовності; комплексності; доступності і наочності; максимального наближення умов навчання до обстановки реальних бойових дій; а також індивідуального підходу до тих, хто навчається.Принципи компетентнісного підходу впливають на організацію підготовки офіцерів РАО таким чином: принцип метазнань та фундаменталізації військової освіти обумовлює введення метапредметів, їх зв’язок із іншими навчальними курсами, поєднання військової та цивільної освіти; принцип професійної мобільності передбачає таку побудову змісту органічно поєднаних військової та цивільної освіти, за якою майбутній офіцер РАО буде здатним опановувати нові спеціальності, підвищувати свою кваліфікацію в умовах швидкозмінних поколінь військової техніки і нових технологій; принцип адаптованості до вимог і потреб суспільства реалізується через посилення практичної складової підготовки, залучення до викладання й оцінювання результатів навчання фахівців з досвідом АТО і ООС, залучення курсантів до наукової діяльності.За синергетичним підходом, організація підготовки офіцерів РАО полягає у створенні умов, які є необхідними і достатніми для їхнього цілеспрямованого саморозвитку, раніше, аніж під якимось іншим впливом у них сформуються протилежні тенденції. Принципи самоактуалізації, самоорганізації комунікативності, цілісності передбачають посилення самостійної і творчої роботи курсантів, формування в них навиків, потрібних для навчання впродовж всього життя, що реалізується через організацію підготовки на основі інноваційних педагогічних технологій, сумісних із застосовуваними в країнах-членах НАТО, в інтерактивних формах, координацію викладачем їхньої самостійної роботи, а принцип відкритості спрямовує організацію підготовки на залучення кращого вітчизняного та зарубіжного досвіду.Акмеологічний підхід передбачає організацію підготовки офіцерів РАО на пріоритеті та органічному поєднанні принципів професіоналізму, порядності, патріотизму.Логістичний підхід до організації підготовки офіцерів РАО полягає в розробці оптимізаційних методів їх навчання для вирішення ряду практичних завдань на основі принципів: системності, функціональності (домінуючі функції: навчання, виховання, формування і розвиток ключових компетенцій, контроль і оцінка результатів); інтеграції та інтегрального визначення цілей навчання; вирішення інформаційних проблем шляхом стандартизації даних відповідно до стандартів НАТО; пріоритету потреб тих, хто навчається, і потреб ринку праці (в аспекті майбутнього працевлаштування, мобільності на ринку праці, що обумовлює обов’язковість органічного взає280мозв’язку вищої військової і вищої цивільної освіти, відповідно стандартам підготовки офіцерського складу у військовому училищі Вест-Пойнт (США)); взаємодії всіх компонентів системи підготовки і координації дій спеціалістів різних підрозділів ВВНЗ, орієнтації на кінцевий результат, що фіксується в досягненні майбутніми офіцерами РАО заданої якості підготовки і рівня сформованості ключових компетенцій; варіативності стратегій, методів і методик організації підготовки, спрямованих на зазначений кінцевий результат. Принципи “точно в термін” (JIT – just in time) і “джит-надійності” (JIT–reliability) обумовлюють оптимізацію і надійність функціонування системи підготовки шляхом резервування інформації (наявності надлишкової інформації), що треба закладати у зміст і методику навчання.Підхід з позицій розвитку лідерства передбачає організацію і впровадження курсу лідерства, аналогічного прийнятому у навчальних закладах країн-членів НАТО. Даний курс має складатися із теоретичної частини, в якій аналізуються сутність лідерства і сучасні теоретичні концепції та форми (стилі) лідерства, і практичної частини, в якій розробляється методика або алгоритм розвитку лідерства майбутніх офіцерів за етапами навчання у ВВНЗ.На цих засадах уперше розроблено методику розвитку лідерства майбутніх офіцерів РАО у процесі навчання за структурно-логічною схемою їхньої підготовки у ВВНЗ, яка спрямована змістовно та за часом на отримання ними необхідних компетенцій, що мають прив’язку до конкретних посад у військах.

Дана наукова праця присвячена дослідженню найбільш актуального питання, пов'язаного із сутністю буття в оточуючому світі, - часовому перебігу матеріальних явищ у просторі. Також вивчене сприйняття людиною конкретних проявів темпорального руху суспільних відносин та особливості пізнання вказаних категорій. У роботі вивчено час як регулятор суспільних відносин, що має елементи історичного, суспільного та індивідуального. Встановлено, що кожна особа, перебуваючи протягом певних відрізків загального часового перебігу як спостерігач конкретних явищ, має своє неповторне темпоральне уявлення про тривалість окремих подій, їх пов'язаність з іншими явищами, послідовність та змінюваність. Визначено особливості усвідомлення темпоральних проявів різними категоріями населення, зроблена прив'язка цих характеристик до вікових, професійних та інших особливостей людини. Людина у процесі своєї діяльності здатна досить точно встановлювати конкретні мікро- та макроінтервали часу. Це відбувається шляхом задіяння рефлексу, що ґрунтується на усталених навичкових процесах, які ускладнені набутою часовою екстраполяцією. Проаналізовано різні концепції вивчення часу. У цьому плані з'ясовані основні постулати праці І. Ньютона, в якій вчений запровадив поняття абсолютного часу - безперервно змінюваної в напрямку майбутнього величини, яка є однорідною та однаковою в усіх точках простору. Вказаний час є умовним еталонним соціальним часом, спеціально створеним людством для раціональної організації суспільного життя. За ним перебіг відбувається рівномірно та послідовно, керувати ним неможливо. Натомість реля-ційна концепція А. Ейнштейна визначає час як відносне явище, яке встановлює співмір-ність між різними подіями. Під час застосування вказаного регулятивного інструментарію час залежить від характеру та швидкості руху тіл та способів взаємодії між ними. Разом із тим для вирішення тих завдань, які ставить перед собою прикладні науки, включаючи право, і зокрема цивільне, темпорального уявлення про абсолютний час цілком достатньо: саме абсолютний час та об'єктивні закономірності його перебігу опосередковують розвиток матеріальних правовідносин у суспільстві.

Стаття присвячена дослідженню поняття і сутності моральної шкоди, завданої втратою здоров'я працівників внаслідок нещасних випадків та професійних захворювань. Моральну шкоду, завдану втратою здоров'я працівників внаслідок нещасних випадків та професійних захворювань, запропоновано розуміти як сукупність моральних та/або фізичних страждань особи, яких вона зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; це втрати немайнового характеру, які породжують в особи, яка зазнала цих втрат, право на їх відшкодування. Моральна шкода, будучи негативним наслідком нещасного випадку чи професійного захворювання, виражається в моральних втратах потерпілого, порушенні його нормальних життєвих зв'язків, які вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Під час визначення її характеру і ступеня необхідно виходити із суб'єктивних (індивідуальних) особливостей потерпілого і сприйняття ним негативних наслідків заподіяння такої шкоди. Зазначено, що відшкодування моральної (немайнової) шкоди потерпілим від нещасних випадків на виробництві або професійних захворювань і членам їхніх сімей у зв'язку з внесеними змінами в Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» вже не є страховою виплатою, а Фонд соціального страхування України звільнено від відшкодування потерпілому моральної шкоди, яка отримала професійне захворювання з наступною втратою працездатності або була понівечена на виробництві. Наразі відшкодувати моральну шкоду, завдану працівникові внаслідок професійного захворювання на виробництві, зобов'язаний роботодавець. Обов'язок роботодавця відшкодувати моральну шкоду працівникові вважаємо логічним, адже саме він є гарантом безпечних та нешкідливих умов праці, відповідає за охорону праці на виробництві. При цьому тягар аргументації та формування доказової бази заподіяння моральної шкоди і її розміру лягає на працівника, якому така шкода була заподіяна. За умови доведеності заподіяння йому моральної шкоди суди задовольняють його вимоги і присуджують відшкодування завданої моральної шкоди. Хоча і до цього часу неврегульованими залишаються питання щодо визначення розміру відшкодування моральної шкоди, а в судовій практиці бракує єдиного підходу до нього.

В статті розглядаються сутність, функції та форми підприємницької діяльності в сільському господарстві. Сучасний розвиток виробничих об'єднань характеризується використанням таких юридичних форм, які зберігають основні характеристики сімейного фермерського господарства і водночас створюють сприятливі умови для організації виробничих структур, адекватних великим підприємствам, сімейної передачі господарств. Тобто колективні форми фермерської діяльності увіковічують особистий і сімейний характер сільського господарства, попереджують «пролетаризацію» селянства, зберігають його статус господаря сільської території. Саме такі тенденції у формуванні підприємницької діяльності у сільському господарстві з огляду на вітчизняні реалії повинні бути враховані в розробках щодо реструктуризації і трансформації вітчизняного аграрного виробництва. Типовий сільськогосподарський виробник, навіть коли володіє малим сімейним господарством, поєднує інвестора, управлінця і керівника у ньому. У дещо більших структурах, таких як наприклад сімейні ферми, може бути ще й бухгалтером, організатором праці, спеціалістом із догляду за рослинами і тваринами, механізатором тощо. Про успішну підприємницьку діяльність, на наш погляд, можна говорити, якщо:підприємство має дохід для оплати всіх необхідних витрат; підприємство має додатковий дохід необхідний для сплати кредитів, які можуть бути за інвестовані; виробнича спроможність підприємства і його потенціал не зменшуються, а бажано – розвиваються. Дотримання цих умов може стати однією з важливих причин успішного розвитку підприємницької діяльності. Незважаючи на певні переваги чи недоліки окремих форм підприємницької діяльності, слід розвивати різні організаційно–правові форми в сільському господарстві на ринкових конкурентних умовах. Але при цьому необхідно враховувати, що суспільні зміни впливають на систему організаційно–економічних і правових відносин у сільському господарстві. Суб'єкти підприємницької діяльності, що господарюють сьогодні в сільському господарстві, функціонуючи на основі різних форм власності, не лише мають право на існування, але й, конкуруючи один із одним, створюють умови для розвитку ринкових відносин, прибуткового ведення сільськогосподарського виробництва.

У статті розкрито етапи життєвого й творчого шляху Андрія Георгійовича Глущенка (1921-2003), відомого педагога, спеціаліста з питань трудового й морального виховання. Висвітлюючи біографію А. Г. Глущенка, автори стисло описують дитячі та юнацькі роки майбутнього педагога, розкривають участь Андрія Глущенка у бойових діях, у вигнанні німецько-фашистських загарбників із сотень сіл і десятків міст України, Молдавії, Румунії. Проаналізовано роботу А. Г. Глущенка як учителя й керівника шкільного колективу. Приділено певну увагу початку наукової діяльності педагога, захисту підготовленої ним кандидатської дисертації й переходу науковця до закладу вищої освіти. Наведено факти з історії Донбаського державного педагогічного університету (у минулому – Слов’янський державний педагогічний інститут), пов’язані з процесами зміцнення й послідовного поліпшення кадрового потенціалу цього закладу. Охарактеризовано наукові пошуки Андрія Глущенка – автора книг «Позакласна робота в початкових класах» та «Трудове виховання молодших школярів у позакласній роботі». Розкрито сутність феномена відношень, що виникають у процесі виконання школярами різних видів діяльності. Виховні відношення, як показав А. Г. Глущенко, формуються під впливом таких чинників організації діяльності: цільових настанов; обсягу й характеру завдання; розподілу на етапи й операції; розстановки учасників колективної справи та розподілу між ними обов’язків; використання прийомів стимулювання; залучення самих учасників до організації праці; позиції вихователя-організатора у процесі діяльності. Розкрито досягнення А. Г. Глущенка як письменника-мемуариста, автора книг «Живим залишитися було чудо», «Роки дитинства», «Жила на землі Людина».

У статті розглянуто сутність принципу свободи укладення трудового договору, який виражає суть значної кількості норм, що регулюють прийом громадян на роботу. Його зміст полягає в тому, що доля трудових правовідносин працівника з роботодавцем визначається трудовим договором, який становить собою фундамент їх виникнення. Зазначено, що свобода укладення трудового договору виявляється в тому, що особа (а) вправі розпоряджатися своїми здібностями до праці, обирати рід діяльності або взагалі відмовитися від неї, (б) може запропонувати себе як найманий працівник будь-якому роботодавцеві, (в) має право вільно обговорювати умови трудового договору, погодитися з ними або відмовитися від них. З метою забезпечення належного балансу прав і законних інтересів роботодавців та осіб, які бажають працевлаштуватися, у новий Трудовий кодекс України необхідно включити статтю, присвячену свободі укладення трудового договору, й викласти її в такій редакції: «Сторони під час укладення трудового договору є вільними й користуються рівними правами. Примус до укладення трудового договору на допускається, за винятком випадків, коли обов’язок укладати трудовий договір передбачений цим Кодексом, іншими законами або зобов’язаннями, взятими на себе роботодавцем добровільно. Забороняється необґрунтована відмова в укладенні трудового договору. Особі, запрошеній на роботу в порядку переведення з іншого підприємства (установи, організації) за погодженням між керівником підприємства (установи, організації), не може бути відмовлено в укладенні трудового договору. На вимогу особи, яка шукає роботу, або спеціально уповноваженого державного органу роботодавець зобов’язаний повідомити їх про мотив відмови в письмовій формі не пізніше трьох днів після звернення. Відмова в укладенні трудового договору може бути оскаржена в суді».

У статті актуалізується проблема формування загальнолюдських цінностей у майбутніх вихователів закладів дошкільної освіти, висвітлено соціально-педагогічні аспекти їх розвитку. Наголошено, що українське суспільство протягом століть виплекало багатогранну духовну культуру, що містить в собі такі загальнолюдські цінності як гуманістична свідомість, національні моральні ідеали, закоханість у свою землю, любов до Батьківщини, тощо. Проаналізовано етапи розвитку дефініції «цінності», визначено її сутність, зазначено, що духовні цінності знаходять свою конкретизацію через соціальні цінності, підкреслено що співвідношення духовних та соціальних цінностей являє собою соціально-психологічний аспект проблеми співвідношення сутності та особистості. Розкрито мету ціннісно-орієнтованої освіти, яка полягає у вихованні цілісної людини культури та має взаємозалежні природну, соціальну і культурну сутності. Розглядаються цінності освіти, зауважується, що вони мають бути спрямовані на формування системи ціннісних орієнтацій майбутнього вихователя закладу дошкільної освіти та містить у собі когнітивну, емоційну та діяльнісну складові, що зумовлюють розвиток ціннісних уявлень, емоційно-ціннісну оцінку світу, спрямованість соціально-значущих дій педагога. Схарактеризовано цінності-якості, що мають бути притаманні майбутнім педагогам вихователям, наголошено, що ціннісно-мотиваційне ядро майбутнього вихователя закладу дошкільної освіти містить у собі три рівня ставлення до навчання: ставлення до навчання як до цінності; ставлення до навчання як до одного із різновидів праці; ставлення до навчання як до специфічного виду праці, (роботи з дітьми дошкільного віку), що має забезпечити всі щабелі його духовного зростання. Підкреслено, що цінність навчальної діяльності майбутніх педагогів визначається тим, наскільки вона сприяє становленню їх як самодостатньої особистості, сприяє розвитку потреб до самореалізації, самовиховання, формування самосвідомості. Визначено вимоги до організації навчально-виховного процесу в сучасному ВНЗ з урахування кодексу цінностей сучасного національного виховання.

У статті проаналізовано фактори розвитку вищої освіти, що актуалізують інноваційні освітні процеси; висвітлено сутність категорії «інновація» щодо вищої освіти; охарактеризовано найбільш ефективні інноваційні методи викладання дисциплін у ЗВО у процесі магістерської підготовки зі спеціальності 011 Освітні, педагогічні науки (кейс-метод, ділова гра, метод «Коло ідей», метод «Акваріум», метод «Займи позицію», проблемний (проблемно-пошуковий метод), моделювання, аудіовізуальний метод навчання, метод проєктів, «Дерево рішень» та ін.).Встановлено, що у світлі сучасних вимог підготовка студентів у ЗВО має бути максимально спрямованою на майбутні фахові потреби, формувати такий рівень професійної та загальної культури, фахової компетентності, який дозволить підтримувати високий професіоналізм у будь-якій сфері діяльності. Такий підхід у процесі магістерської підготовки передбачає не тільки розроблення і введення в навчальні плани нових перспективних дисциплін, а й упровадження інноваційних методик.Зроблено висновок, що стратегічною метою реформування вищої освіти і науки в Україні є створення ефективного інноваційного освітнього середовища у ЗВО, упровадження найсучасніших методів навчання у соціокультурній сфері, системі управління та організації праці в умовах ринкової економіки.Отже, тільки органічне поєднання інноваційних методик із класичними, традиційними, продумане і гармонійне комбінування різних методів щодо кожної дисципліни та кожного заняття залежно від їх мети, призначення, специфіки сприятиме підвищенню якості та інтенсивності освітнього процесу уЗВО у процесі магістерської підготовки.

У статті розглянуто основні теоретичні засади та компоненти професійно-педагогічної комунікації як виду педагогічної діяльності. Окреслено роль викладача як суб’єкта комунікативного акту в умовах інклюзивного освітнього середовища, оскільки викладач як суб’єкт професійно-педагогічної комунікації повинен відповідати всім вимогам забезпечення та впровадження освітнього процесу. Наведено низку нормативно-правових документів, що регулюють освітні процеси, зокрема в інклюзивному просторі. Також охарактеризовано основні праці вітчизняних теоретиків і науковців із питань педагогічної та психологічної комунікації та основних принципів її проведення. Наведено основну термінологію, охарактеризовано принципи успішної комунікації та її закономірності. Згадано про поняття комунікативної компетентності та його наповненість. Визначено поняття комунікації як процесу обміну інформацією, ідеями, поглядами, емоціями, що відбувається між двома або більше особами, а також спілкування за допомогою вербальних і невербальних засобів із метою передавання та одержання інформації. Наведено принципи успішної комунікації з урахуванням ролі викладача як основного суб’єкта комунікативного процесу. Наведено основні суб’єкти професійно-педагогічної комунікації та описано зв’язки між ними. Згадано про специфіку організації спілкування зі студентами з особливими освітніми потребами в умовах дистанційного навчання. Охарактеризовано роль інформаційно-комунікаційних технологій у організації навчання та під час здійснення професійно-педагогічної комунікації. Наведено основні компоненти професійно-педагогічної та психологічної комунікації, а також згадано про функції педагогічної діяльності. Описано дев’ять основних навичок спілкування зі студентами з особливими освітніми потребами, а також обґрунтовано сукупний вплив педагога на результат комунікативного акту та на кінцеве сприйняття іншим комунікантом повноти та чіткості висловлювання. Також згадано про поняття академічної доброчесності та його роль у професійно-педагогічній комунікації. Загалом розглянуто сутність поняття комунікації як особливого виду педагогічної діяльності фахівця, професіонала своєї справи, педагога в умовах інклюзивної освіти.

Важливою для сучасної педагогічної науки та шкільної практики є проблема педагогіки партнерства. Її тео- ретичну та практичну значущість обґрунтовано у Концепції Нової української школи. Аналіз історико–педаго- гічних джерел засвідчує, що ще у минулому столітті її було успішно реалізовано видатним вітчизняним педа- гогом Василем Олександровичем Сухомлинським. Необхідною умовою у здійсненні педагогіки партнерства, за Сухомлинським, є єдність дій сім’ї та школи щодо навчання, виховання та розвитку школярів. Формувалася спільність дій сім’ї та школи в процесі оволодівання батьком та матір’ю батьківською педагогікою, знаннями якої вони оволодівали у школі для батьків. Мета роботи. За результатами аналізу педагогічної спадщини В.О. Сухомлинського розкрити сутність батьківської школи як важливого чинника у забезпеченні партнерської взаємодії між закладом освіти та сім’єю. Методологічною основою дослідження є наукові підходи (концептуальний, системний, аспектний, діалек- тичний, компетентнісний), принципи(науковості, об’єктивності, розвитку, практичності, історизму ); норма- тивно-законодавча база у сфері освіти; Концепція Нової української школи; твори В.О. Сухомлинського; праці науковців про В.О. Сухомлинського. Для реалізації мети дослідження було також використано методи порівняльно – історичний, аналізу, синте- зу, узагальнення, систематизації, інтерпретації. Наукова новизна дослідження. За результатами наукового пошуку обґрунтовано сутність батьківської педа- гогіки і умови ефективної взаємодії сім’ї та школи у творчому доробку вченого. Розкрито особливості та форми організації діяльності школи для батьків в спадщині В. Сухомлинського. Розвитку набуло вчення педагога про батьківську любов та висвітлення згубного впливу любові замилування, деспотичної і відкупу. Визначенні пер- спективності ідей В.О. Сухомлинського. Висновки. Важливою складовою частиною у творчому доробку Сухомлинського є партнерська взаємодія сім’ї та школи. Умовою цього партнерства є оволодівання сім’єю батьківською педагогікою. Опанування батьків- ської педагогіки та визначення стратегії спільної діяльності сім’ї та школи відбувалося на заняттях школи для батьків.

Актуальність поданої статті полягає в необхідності й доцільності вивчення зарубіжного досвіду організації та функціонування систем освіти певних країн в умовах глобалізації та інтеграції сучасного освітнього простору та ризиків, пов’язаних з ними. У цьому сенсі викликає науковий і практичний інтерес система вищої освіти Норвегії, як однієї з найбільш розвинутих скандинавських країн, що є «соціальною державою», яка побудувала «суспільство добробуту» з пріоритетом освіти як інституції. Метою статті є вивчення тенденцій розвитку вищої освіти в Норвегії. Використано комплекс методів дослідження, а саме: аналіз, синтез, порівняння, узагальнення для вивчення, зіставлення й узагальнення наукових та нормативних джерел з метою визначення особливостей та тенденцій вищої освіти в Норвегії. Розкрито сутність освітньої політики Норвегії, а саме: пріоритетність освіти в структурі соціально-економічних інституцій; егалітарність освіти; акцент на педагогічній освіті; забезпечення рівності освітніх можливостей норвежців. Розкрито базові тенденції розвитку вищої освіти в Норвегії: впровадження антиринкової моделі, що передбачає блокування ринкових відносин у сфері освіти й повну відповідальність держави за організацію та фінансування вищої освіти; відсутність у вищій освіті приватного сектору, як засобу її комерціалізації; поєднання глобального та національного в норвезькому освітньому просторі; плідний зв’язок вищої освіти й ринку праці, що дозволяє ефективно вирішувати актуальну для країни проблему зайнятості населення; реалізація «освіти впродовж життя», де ключову позицію займає вища освіта, якій передують «просунуті школи» або коледжі, а наступною виступає освіта дорослих; участь системи вищої освіти Норвегії в реалізації інноваційної політики держави, що передбачає передачу технологій, створених в університетах, промисловим підприємствам з метою їх практичного впровадження. Висвітлено можливості імплементації позитивного досвіду вищої освіти Норвегії в Україні у процесі усунення проблем та ризиків сучасної вищої освіти, з урахуванням реалій світових та євроінтеграційних процесів, а також інтернаціоналізації освіти.

У статті проаналізовано науковий доробок вітчизняних та зарубіжних дослідників з проблеми формування підприємницької компетентності особистості, зокрема учнів; розкрито сутність цієї дефініції, її критерії та показники, описано досвід формування підприємницької компетентності в здобувачів закладів загальної середньої освіти зарубіжних країн. Результати аналізу психолого-педагогічних праць засвідчили, що значне місце в сучасній освіті відводиться дослідженню проблем компетентнісного підходу в загальноосвітніх закладах освіти, намагання визначити основні компетентності в освітніх програмах як орієнтир визначення науково-методичного забезпечення якості підготовки випускників. Тому сьогодні проблемі реалізації компетентісного підходу в закладах освіти присвячені праці вітчизняних й зарубіжних науковців (М. Альберт, Д. Адамсон, Е. Бобінська, С. Бондар, І. Галяміна, П. Друкер, С. Гончаренко, М. Крейн, С. Клепко, Т. Матвеєва, Г.Назаренко, О. Проценко, К. Рендол, М. Романова, О. Романовський, Г. Селевко, О.Сулаєва, Ю. Татур, M. Товкало, С. Шишов, Д. Шеферд, Р. Шиян, В. Ягупов та ін.). Зазначено, що успішному розв’язанню цієї проблеми сприяє розробка на рівні ЄС та окремих країн нормативно-правової бази; переходу шкільної освіти до компетентнісної моделі; насичення змісту навчальних дисциплін і форм виховання матеріалом, який уможливить краще підготувати майбутнє покоління до подальшого життя, сформувати особистості майбутніх креативних підприємців; реалізація цілісного, комплексного творчого підходу педагога до організації та проведення процесів навчання й виховання, урахування вікових та особистісних особливостей учнів. проблема компетентнісного підходу до загальної середньої освіти є актуальною у світовому масштабі, а її успішне розв’язання уможливить краще підготувати прийдешнє покоління до подальшого життя, сформувати у випускника розвинене критичне мислення, готовність до інноваційної діяльності, комунікативні навички та вміння працювати в команді, а відтак вдало побудувати власну кар’єру. Подальшого дослідження вимагають (з-поміж іншого) питання підготовки майбутніх педагогів до здійснення формування підприємницької компетентності учнів загальноосвітніх закладів.

Стаття присвячена одній з актуальних проблем вищої школи – організації науково-дослідної роботи студентів як складової формування їх індивідуальної освітньої траєкторії. Зокрема, розкривається сутність такого поняття, як науково-дослідна робота студентів, та розкриваються її завдання в умовах удосконалення процесів індивідуалізації навчання, імплементації студентоцентрованого підходу, що передбачає врахування індивідуальних можливостей та потреб здобувачів вищої освіти, розширення їхньої свободи щодо вибору форм та способів науково-дослідної роботи, визначення студентами індивідуального наукового пошуку, а як наслідок, усвідомленого формування індивідуальної освітньої траєкторії. Висвітлюються внутрішні чинники, що сприяють мотивації здобувачів вищої освіти до наукової роботи. За-значається також, що при організації студентської науково-дослідної роботи необхідно враховувати осо-бистісні характеристики студентів у їх готовності до наукової діяльності. Основна увага зосереджується на характеристиці основних форм науково-дослідної роботи студентів: науково-дослідній роботі студентів в освітньому процесі, що передбачена навчальними планами та програмами освітніх компонент, і науково-дослідній роботі студентів, яка здійснюється під керівництвом науково-педагогічних працівників у позанав-чальний час. Характеризуються основні способи подання результатів науково-дослідної роботи студентів, а саме: реферат, тези, доповідь, стаття, презентація тощо. Обґрунтовується необхідність впровадження сучасних форм науково-дослідної роботи як в освітній процес, так і у позанавчальний час. Так, перспективни-ми та ефективними формами науково-дослідної роботи студентів, на думку авторів, є: їх залучення до до-сліджень на підприємствах чи у корпораціях, пов’язаних з підготовкою навчальних кейсів; участь студентів у конкурсах з отримання дослідницьких грантів, участь у наукових проектах, спеціалізованих студентських нау-кових спільнотах, інтернет-форумах і дискусіях. Участь у такій науковій роботі має бути обов’язково відоб-ражена в індивідуальному навчальному плані здобувача вищої освіти та врахована роботодавцями при пра-цевлаштуванні як одна з переваг на ринку праці.

У дослідженні на основі аналізу навчальних планів, освітньо-професійних програм підготовки здобувачів освіти, розкладів занять, описів навчально-методичного забезпечення, характеристик кадрового складу та іншої інформації, представленої на офіційних сайтах сучасних православних духовних (богословських) семінарій, академій, університетів та інститутів України розкрито особливості викладання пастирського богослов’я та морального богослов’я в означених закладах. Визначено традиції та новації у навчанні цих предметів. У роботі розглянуто сутність морального богослов’я як православно-християнського вчення про моральність і богословської навчальної дисципліни. Схарактеризовано пастирське богослов’я як навчальний предмет і науку про моральні якості та обов’язки пастиря Церкви. Визначено, що сучасні православні семінарії надають освіту не вище бакалаврського рівня, а православні академії, інститути, університети – переважно бакалаврського і магістерського рівня. Встановлено, що в означених закладах вищої освіти викладаються моральне і пастирське богослов’я в якості обов’язкових предметів, які можуть називатись аналогічно відповідній галузі богослов’я або бути представленими з дещо модифікованими назвами. У статті доведено, що переосмислення богословської спадщини часів існування Російської імперії є підґрунтям навчальної літератури з пастирського та морального богослов’я, що побачила світ у ХХ – на початку ХХІ століття. Звернена увага на активне застосування у навчальному процесі сучасних закладів посібників, підручників, а також статей і монографій, присвячених питанням означених галузей богослов’я, що датуються ХІХ – початком ХХ століття(праці Антонія (Амфітеатрова), В. Певницького, П. Солярського та інших). Установлено, що в закладах духовної освіти початку ХХІ століття активно використовуються в якості додаткової літератури з пастирського богослов’я такі роботи, як: «Пастирське богослов’я» архієпископа Антонія (Храповицького), «Пастирське богослов’я» єпископа Веніаміна (Мілова), «Про пастирське служіння за св. Апостолом Павлом» митрополита Варфоломея, «Настільна книга священнослужителя», «Пастирське богослов’я в Росії в ХІХ столітті» ієромонаха Інокентія. Висвітлено традиції і новації в організації навчально-дослідної роботи вихованців сучасних вищих духовних шкіл. Представлено перелік форм організації навчання пастирського богослов’я та морального богослов’я в академіях ХІХ – початку ХХ століття, а також у вищих закладах духовної освіти, що функціонують сьогодні.

У статті наведено здійснений автором SWOT-аналіз упровадження елементів дуальної форми навчання в професійну підготовку майбутніх кваліфікованих робітників. Означений аналіз ґрунтується на узагальненні чисельних пілотних досліджень, які реалізуються в багатьох закладах професійної (професійно-технічної) освіти України. До сильних сторін упровадження віднесено: регулювання професійного навчання принципами ринкової економіки; зростання попиту на ринку праці на випускників, які навчалися за дуальною формою; відповідність якості професійної підготовки вимогам роботодавців; тісна співпраця між урядом та бізнес-спільною з питань професійної освіти і навчання; взаємовигода для держави, підприємств, закладів професійної (професійно-технічної) освіти та учнів; посилення мотивації учнів до навчання; підвищення престижу професійної освіти. Охарактеризовано елементи дуальної форми навчання, котрі доцільно впроваджувати у професійну підготовку майбутніх фахівців. Зазначено соціально-економічні чинники, наявність яких вимагає застосування професійною освітою України дуальної форми навчання. Розкрито сутність дуальної системи навчання. Показано, що за межами Німеччини доцільно впроваджувати її окремі елементи. Підкреслено, що їхнє відповідне поєднання у складі педагогічної системи дасть змогу забезпечити позитивний результат упровадження елементів дуальної форми навчання в професійну підготовку майбутніх кваліфікованих робітників. На основі проведеного SWOT-аналізу визначено основні складові організації навчально-виробничого процесу за дуальною формою навчання в закладах професійної (професійно-технічної) освіти: нормативно-правова база забезпечення дуальної форми навчання; система консультування з професійної кар’єри (професійна орієнтація та ідентифікація); стандарти професійної (професійно-технічної) освіти з професій на компетентнісній основі, структуровані за модульним принципом; система підготовки та підвищення кваліфікації педагогічних працівників закладів професійної (професійно-технічної) освіти з урахуванням вимог підприємств – замовників робітничих кадрів; інститут наставників для представників підприємств; інноваційні багатопрофільні центри професійної (професійно-технічної).

У реаліях сучасного сьогодення здоров’я – це основна фундаментальна ланка в житті кожної людини, яка безпосередньо відображається на її буття, благополуччя, психічне та емоційне самопочуття. Здоров’я є цінним показником цивілізованості сучасного суспільства, одним із основних складників національного розвитку у цілому світі. У складних умовах пандемії, що відбувається нині у світі, сучасне суспільство все ж потребує компетентних фахівців, які могли б бути конкурентоспроможними на ринку праці, рішуче змінювалися б і організовували активну життєву позицію, які швидко приймали б логічні поставленій меті рішення, уміли раціонально організовувати свою життєдіяльність із позицій збереження, зміцнення здоров’я як свого, так і оточуючих, створювати і забезпечувати безпечні умови життя та праці на виробництві та в побуті, вміти запобігати небезпечним ситуаціям, що загрожують життю людей. Відомо, що пожежна небезпека одна із найстаріших загроз та проблем із якою стикається людство протягом всього земного життя. Вогонь залишив свої сліди в історії всіх епох і народів. Тисячі міст і сіл зникли з лиця Землі в гігантських язиках полум’я. Безцінні витвори розуму і талановитих рук попередніх поколінь перетворилися на порох. Протягом всіх століть вогонь знищував мільйони людських життів. За своїми трагічними наслідками пожежі не поступалися епідеміям, посухам та іншим лихам. Загальна кількість пожеж на нашій планеті досягла 5,5 млн на рік, кожні 5 секунд десь спалахує пожежа. Тому не дивно, що сьогодні пожежі дійсно все частіше стають вагомою проблемою. У нинішніх реаліях ХХІ століття сучасна людина вже озброєна знаннями й найпотужнішою технікою, і вже може на належному рівні конкурувати з вогнем, здобувати та формувати знання про пожежну безпеку, знання, які отримуються у закладах вищої освіти. Саме у закладах вищої освіти відбувається формування знань, підготовка майбутніх фахівців професійного спрямування як пропагандистів і педагогів у боротьбі з пожежами та безпечної організації життєдіяльності. У статті розглядаються історичні моменти виникнення та розвитку на території України архітектурних пам’яток, які в свої часи виконували вагому роль та функцію з безпеки життя українського народу і слугували пожежними вежами (каланчами). Розкривається сутність формування знань з пожежної безпеки виробництв при вивченні історичних аспектів розвитку пожежних веж на території України. Формування знань у студентів закладів вищої освіти з пожежної безпеки виробництв забезпечує розвиток умінь та навичок, здатності (компетенцій) для здійснення ефективної професійної діяльності шляхом забезпечення оптимального управління пожежної безпеки на підприємствах (об’єктах господарської, економічної та науково-освітньої діяльності), формування у студентів відповідальності за особисту та колективну безпеку, розвиток здоров’язберігаючих компетенцій і усвідомлення необхідності обов’язкового виконання в повному обсязі всіх заходів гарантування безпеки праці на робочих місцях. Саме навчальні заклади зокрема вищі, незалежно від видів їх спрямованості, є тим центром, де відбувається формування знань, умінь і навичок у студентів при вивченні пожежної безпеки зокрема. Людина з вищою освітою, яка має високий рівень здоров’язберігаючої компетентності, є пропагандистом здорового способу життя та спрямовує свої знання й уміння на безпечні умови праці.

У статті досліджено поняття операційного ризику комерційного банку, розкрито сутність системи управління операційним ризиком та розглянуто моделі, що дають змогу дати оцінку виявлених ризиків. Сьогодні операційні ризики визнаються важливими чинниками стабільності функціонування банків України. Операційні ризики, що виникають у банку, можна розглядати як потенційну можливість виникнення збитків у результаті помилок у діях співробітників, недосконалої організації бізнес-процесів і функціонування інформаційно-технологічних систем, неналежного внутрішнього контролю та впливу таких зовнішніх чинників, як: внутрішнє чи зовнішнє шахрайство, кадрова політика та безпека праці, скарги клієнтів, практика надання банківських послуг, штрафи та санкції за порушення пруденційних вимог, а також шкода, завдана матеріальним активам компанії, руйнування та проблеми в роботі систем, управління процесом. Слід зазначити, що щороку з’являються нові види операційного ризику, які впливають на діяльність кредитної установи через розвиток інформаційних та комп’ютерних систем, ускладнення інструментів фондового ринку та вдосконалення бізнес-методів, тому регулятори всіх країн намагаються постійно вдосконалювати нормативно-правову базу, пов'язану з управлінням операційним ризиком комерційного банку, виходячи з рекомендацій Базельського комітету з банківського нагляду. Зростання кількості випадків значних збитків та втрат у результаті реалізації операційного ризику сприяло не лише вдосконаленню процесів управління ризиками, а й установленню мінімальних вимог до капіталу банків для його покриття. У статті проведено тестовий розрахунок капіталу для покриття операційного ризику та нормативу достатності капталу з урахуванням операційного ризику банку для АТ «Ощадбанк» порівняно з іншими державними банками на підставі річних даних банків, що подаються до НБУ за рекомендованою методикою Національного банку України. На основі проведених розрахунків зроблено висновок, що в сучасних умовах у період наглядових трансформацій та посилення нормативних вимог до достатності капіталу, а також прояву кризових станів в економіці, на нашу думку, доречно буде пом’якшити вимоги до розрахунку достатності капіталу з урахуванням операційного ризику.

Анотація. Суб’єкти спортивного співтовариства стали використовувати процеси глобалізації у своїй діяльності не тільки в бізнес-корпораціях, а й у формуванні ринку праці спортсменів високої кваліфікації, особливо у видах спорту, пов’язаних із значними обсягами грошових коштів. У зв’язку з цим визначення складу і структури організаційних аспектів моделювання механізмів управління міграційними процесами має в цих умовах вирішальне значення. Мета. Розкриття сучасних аспектів управління міграційними процесами в Україні та моделі їх реалізації в інших країнах. Методи. Аналіз науково-методичної літератури та нормативно-правових документів, опитування, анкетування, методи математичної статистики. Результати. Встановлено участь у формуванні міграційних процесів суб’єктів управління спорту в Україні. Подано класифікацію міграційних потоків у сучасному спортивному просторі та видів спорту за ступенем активності у них. Розкрито універсальну теоретичну модель організації управління цими процесами та особливості її застосування у світі відповідно до специфіки регулювання трудових відносин. Визначено параметри ціни життя людини як критерій обґрунтованості під час розробки цільових комплексних програм управління міграційними процесами у спорті Висвітлено сутність та фактори, що впливають на міграційні процеси в українській спортивній спільноті. Аналіз спеціальних літературних джерел дозволив зробити висновок, що в ході вивчення даного процесу більшість фахівців приділяють увагу теоретико-методологічним аспектам, тоді як питання пошуку механізмів управління міграцією у спорті залишаються мало вивченими, що призводить до негативних наслідків у розвитку спортивної індустрії і запізнілої реакції на сучасні світові тенденції у цій сфері. Встановлено, що найбільш впливовими суб’єктами управління міграційними процесами у спорті в Україні є топ-менеджери спортивних клубів і команд, а також органи громадського самоврядування у спорті. При формуванні механізмів управління міграційними процесами у вітчизняному спорті потрібно враховувати параметри ціни життя реального або потенційного мігранта, а також загальних і економічних факторів. Ключові слова: міграція, механізми, модель, процеси, управління, спорт.

Мельничук Ю. Ю. Формування готовності майбутніх учителів початкових класів до організації спілкування учнів. У статті на основі вивчення теоретичних праць, присвячених проблемі професійно-педагогічної підготовки майбутніх учителів початкових класів, розкрито різні підходи до її трактування, визначено змістові компоненти та з’ясовано сутність готовності студентів до організації спілкування молодших школярів у процесі навчання.

У статті розглянуто сутність оборотних активів, та ризики, пов’язані з процесом формуванням їх оптимальної структури. Визначено вплив прискорення обіговості оборотних активів на фінансові результати діяльності підприємства. Аргументовано процедури постійного моніторингу і аналізу ефективності використання оборотних активів, що забезпечує керівництво підприємства своєчасною інформацією та дозволяє прийняти обґрунтовані управлінські рішення щодо оптимального формування обсягу оборотних активів. Розкрито дефініцію оборотних (мобільних) активів як системоутворюючого елемента поліфункціональних змін масштабів розвиненості структурних одиниць з одного боку – комерційного продукту(послуги) за ознакою його матеріально-речової форми, з іншого – як діяльність з безпосереднього його створення та реалізації в безперервному кругообігу форм власності, що убезпечує: агломерацію різних за природою суб’єктно-орієнтованих відносин та ущільнення взаємодії між усіма ієрархічними рівнями. З’ясовано, що коли підприємства знаходяться на повному самофінансуванні, визначення оптимальної потреби в оборотних активах як в цілому, так і по кожній складовій, має важливе значення. Збільшення суми оборотних активів вище за цей оптимум приводить до збитку через зайві кошти та невикористання наявних матеріальних ресурсів. У той же час зменшення оборотних активів підприємств, в порівнянні з їх оптимальним значенням, спричиняє простої устаткування і інші втрати, пов'язані з відсутністю тих або інших необхідних матеріальних ресурсів. Раціональне управління оборотними активами припускає їхню оптимізацію виходячи з потреби підприємства. Обґрунтовано напрями підвищення ефективності використання оборотних активів в залежності від стадії кругообігу, що включають економічно-фінансові детермінанти, джерела та інструментарій регулювання для створення результативної політики управління оборотними активами у загальній стратегії управління активами підприємства для формуванні необхідного обсягу і складу оборотних активів, оптимізації джерел їхнього фінансування. Опрацьовано критерії підвищення ефективності використання оборотних активів, що включають: прискорення їх обіговість за допомогою підвищення обсягу реалізованої продукції з забезпеченням довгострокового її випуску на замовлення, а також ретельної і своєчасної добірки продукції на відвантаження; використання методів нормування оборотних активів – метод прямого розрахунку, аналітичний (дослідно-статистичний) метод, коефіцієнтний метод; підвищенням ліквідності та платоспроможність підприємства; дотримання оптимального співвідношення власних і позикових оборотних активів, а також складання бюджетів поточних надходжень і витрат. Для системної оптимізації структурних одиниць визначені такі шляхи управління дебіторською заборгованістю, як надання знижок за швидку оплату; факторинг; контроль стану розрахунків з покупцями при відстроченій(простроченій) дебіторській заборгованості; системний аналіз співвідношення дебіторської та кредиторської заборгованості; класифікація дебіторської заборгованості залежно від її якості та створення резервів безнадійних боргів; проведення моніторингу дебіторської заборгованості і порівняння її показників з такими ж показниками по галузі, конкурентів та даними минулих років. В залежності від стадії кругообігу визначено пріоритетні шляхи підвищення ефективності використання оборотних активів: скорочення матеріальних запасів на складах за рахунок зниження наднормативних запасів матеріалів, внаслідок поліпшення постачання, за рахунок зниження норм витрат матеріалів на одиницю продукції; зменшення тривалості циклу виробництва основної продукції за рахунок застосування нової техніки і технології, підвищення продуктивності праці, норм витрат ресурсів, зменшення часу перебування в заділах деталей, складальних одиниць; скорочення залишків нереалізованої продукції через прискорення реалізації, підвищення ефективності роботи служби маркетингу, удосконалення розрахунків, поліпшення комплектності постачань; підвищення ритмічності виробництва внаслідок рівномірності випуску і відвантаження продукції, удосконалення планування і організації виробництва.

Статтю присвячено дослідженню поняття службового відрядження та його ознак. Проаналізовано визначення поняття «службове відрядження» в юридичній літературі та чинному законодавстві України. Зазначено, що службові відрядження знаходять широке й постійне застосування на численних підприємствах, в установах і в організаціях, оскільки мають велике значення для успішного розв'язання багатьох питань господарсько-фінансової діяльності та забезпечення ефективної конкуренції в сучасних умовах ринкової економіки. Розкрито основні положення Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон, а також інших підзаконних нормативно-правових актів, які розкривають поняття та сутність службового відрядження. У статті зауважено, що службове відрядження належить до трудових обов'язків працівників, і відмова від нього без поважних причин вважається порушенням трудової дисципліни. Здійснено аналіз трудового законодавства зарубіжних країн, зокрема Росії, Білорусі, Молдови? та наголошено, що всі вони поняття службового відрядження закріпили в кодифікованих нормативно-правових актах. Зроблено висновок, що під поняттям службового відрядження треба розуміти поїздку працівника за наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи чи організації на певний строк до іншого населеного пункту для виконання службового доручення поза місцем його постійної роботи. Таке визначення пропонується закріпити в Кодексі законів про працю України. Автором визначено такі ознаки службового відрядження: 1) виконання службового завдання поза місцем постійної роботи й постійного проживання, зокрема й за межами України; 2) виконання службового завдання працівником, який перебуває у трудових відносинах із роботодавцем; 3) наявність службового доручення для працівника, якого відряджають відповідно до його трудової функції; 4) встановлення чіткого терміну відрядження; 5) застосування для працівника гарантій і (або) компенсацій, пов'язаних із поїздкою. Пропонується на підприємствах, в установах і організаціях розробляти та затверджувати «Положення про відрядження», відповідно до якого будуть регулюватися ті чи інші аспекти службових відряджень з урахуванням специфіки діяльності конкретного підприємства, установи, організації.

Вступ. Вивчення фізіології людини починається принаймні з 420 р. до н. е., з часів Гіппократа, основоположника медицини, з критичного мислення Аристотеля і його висновку про взаємозв’язок між структурою і функцією, із спостережень Клавдія Галена (близько 126-199 рр. н. е.), засновника експериментальної фізіології, але як наука фізіологія бере свій початок з робіт англійського лікаря Вільяма Гарвея (1578-1657), котрий своїм відкриттям системи кровообігу перетворив фізіологію на фундаментальну дисципліну [1].В області фізіології вченими була зроблена велика кількість відкриттів, в тому числі і українською школою фізіологів – А. В. Нагорним, О. О. Богомольцем, П. Г. Костюком, Є. Ф. Вотчалом, В. В. Фролькісом та іншими [2], здобуто величезні знання та досвід, що охоплює близько 50-ти наукових дисциплін, які включають перш за все медичні науки, біологію фізіологію, інформатику, охорону здоров’я та розвиток технологій.Разом з цим багато ключових висновків були визнані науковцями настільки важливими, що для визначення досягнень з фізіології було створено Нобелевську премію. З 1901 року по теперішній час її вручено 121 здобувачу, серед яких звучать імена великого І. П. Павлова (1904) та І. І. Сєченова (1908) [3].Постановка проблеми та її актуальність. Вивчення фізіології – фундаментальної науки про динаміку життєвих процесів, області пізнання з теоретичними та експериментальними науковими дослідженнями, пошуком закономірностей та механізмів, керуючих ними [4], було і є невід’ємною частиною при підготовці спеціалістів у вищих медичних навчальних закладах: лікарів, провізорів, косметологів, лаборантів.Навчання майбутніх фахівців відповідно медичної програми з фізіології завжди орієнтувалося на наукове розуміння студентом функцій людських органів і систем, механізмів їх регулювання на системних, органних, клітинних та молекулярних рівнях експлуатації і інтегрувалося із знаннями анатомії та біохімії.Сучасні умови та задачі навчання у ВНЗ України в світлі приєднання країни до європейської кредитно-модульної системи освіти сприяли появі нових шляхів в організації навчального процесу і вчасності підняттю на інший рівень значущості самостійної роботи студента при вивченні фундаментальних дисциплін.Згідно Положення про організацію навчального процесу у вищих навчальних закладах, самостійна робота студентів є основним засобом оволодіння навчальним матеріалом у час, вільний від обов’язкових навчальних занять [5]. Сьогодні це – цілеспрямована самостійна пізнавальна діяльність студента [6]. У широкому розумінні самостійна робота студентів присутня в кожному виді навчальних занять, і завдання викладача полягає в тому, щоб активізувати і управляти цією діяльністю, створити для неї найсприятливіші умови за рахунок комплексу організаційно-педагогічних заходів. У вузькому ж розумінні самостійна робота студентів – це один з видів навчальних занять, специфічною особливістю яких є відсутність викладача під час навчальної діяльності студента [6].У сучасному освітньому процесі немає проблеми більш важливої і, одночасно, більш складної, ніж організація самостійної роботи студентів. Важливість цієї проблеми пов’язана з новою роллю самостійної роботи, яка поступово перетворюється на провідну форму організації навчання [5].Життєвим досвідом доведено, що тільки ті знання, які студент здобув самостійно, достатньо чітко відкарбовуються у тенетах довготривалої пам’яті. За даними ЮНЕСКО, якщо навчальний матеріал людина опрацьовує сама, самостійно виконує завдання від його постановки до аналізу результатів, то засвоюється не менше, ніж 90% інформації [7]. У зв’язку з цим досить обґрунтовано, що навчальний час, відведений для самостійної роботи студента, повинен становити не менше 1/3 та не більше 2/3 загального обсягу навчального часу студента, відведеного для вивчення конкретної дисципліни [5].Аналіз сучасної науково-педагогічної літератури показує, що самостійну роботу студента можна розглядати як метод навчання [8], як форму організації діяльності студента [9], як вид пізнавальної і практичної діяльності [10]. Більш повно педагогічну сутність самостійної роботи розкриває трактування її як форми колективної або індивідуальної навчальної діяльності студентів, під час якої вони засвоюють необхідні знання, оволодівають уміннями й практичними навичками, навчаються планомірно та систематично працювати, мислити, формувати власний стиль розумової діяльності [11].Плануванню і організації самостійної роботи студентів присвятили свої дослідження Б. П. Єсіпов, І. Я. Лернер, М. І. Махмутов, Ю. С. Васютін, П. І. Підкасистий [6; 12; 13; 14]. Вони розглядали загальнодидактичні, психологічні, організаційно-діяльні, методичні, логічні та інші аспекти, характерні для традиційного дидактичного підходу. Теоретичні основи диференційного навчання заклали Ю. К. Бабанський, М. І. Махмутов, Н. Ф. Тализіна [15; 16]. Закономірності процесу самоосвіти і формування прагнення до самоосвіти розглядав Б. Ф. Райський [17]. Але разом з тим аналіз наукових праць показав, що методичні аспекти використання новітніх форм організації самостійної роботи у процесі професійної підготовки майбутнього лікаря є недостатньо освітленими.Постановка завдання, цілі статті. З огляду на викладене, метою статті є розкриття необхідності використання різних форм самостійної роботи студента, залежно від рівня засвоєння матеріалу, при вивченні фундаментальної дисципліни – нормальної фізіології. Основним завданням є визначення самостійної роботи як одного з продуктивних методів засвоєння теоретичного та практичного матеріалу.Виклад основного матеріалу. В процесі підготовки майбутнього лікаря самостійній роботі відводиться більш ніж 30% загального погодинного навантаження на одного студента, що до курсу нормальної фізіології людини – є 100 годин на рік.З огляду на методи навчання, що забезпечують перший рівень засвоєння матеріалу, доцільна самостійна робота з джерелами інформації на ознайомчому рівні (підручниками, комп’ютерними навчальними програмами, наочними матеріалами). Самостійна робота студентів на другому рівні засвоєння значно складніша не тільки за обсягом, але й за методичними підходами до її вирішення. Вона ґрунтується на праці з літературою та іншими джерелами інформації (комп’ютерними навчальними програмами, матеріалами наочності) на репродуктивному рівні [18].Серед методів самостійної роботи студентів найчастіше широко впроваджується, визначений тематичним модулем, огляд літератури, який не виключає і користування анотаційними листами. Не втратила своєї значущості і підготовка тематичного реферату або інформаційного виступу, який готується за багатьма літературними джерелами з подальшою оцінкою роботи як автора так і слухачів, за їх участю у обговоренні доповіді авторів.Серед простих видів самостійної роботи студентів, з метою закріплення теоретичних знань та їх творчого осмислення, буде доцільним виділення ключових слів та взаємозв’язків між ними, у визначеному викладачем контексті. Не менш цікаве і рецензування конспектів лекцій, як своїх так і товаришів, або суттєві доповнення до лекційного матеріалу нової вагомої інформації, знайденої за новітніми джерелами. Самостійне створення плану-схеми лекції, на нашу думку, допомагає спростити сприйняття складного матеріалу теми, що взагалі через позитивно забарвлений досвід, поліпшує в майбутньому вільне та чітке відновлювання надбаних знань.Складні види самостійної роботи пов’язані із проробленням матеріалу, що буде вивчатися на перспективу, бажано за декількома джерелами літератури, або із складанням перспективної тематичної лекції чи її фрагменту. Деякі студенти охоче розробляють тематичні таблиці та алгоритми, які наочно демонструють ключові моменти визначеного тематичного модулю.Засвоєння та відпрацьовування практичних навичок також пов’язане з наполегливою самостійною працею студента, бо професійні вміння розуміються як здатність фахівця самостійно і кваліфіковано оперувати знаннями та навичками у вирішенні ускладнених, нетипових професійних задач [19]. Студенти із задоволенням сприяють різноманітні ігрові та творчі види самостійної роботи (наприклад, складання або розв’язування тематичного кросворду, ситуаційних клінічних задач, тестів різного рівня складності); виконання індивідуальних завдань за індивідуальним графіком роботи (наприклад, складання контуру регуляції органу чи системи органів). Особистий досвід демонструє результативність від залучення для творчих видів самостійної роботи різних методичних рівнів, таких як репродуктивний, евристичний або пошуковий [20; 21]. Так, великою популярністю користувалися завдання, що до підготовки короткої (до 5 хвилин) захоплюючої розповіді за заданим питанням (репродуктивний рівень), або невеликого повідомлення на оригінальну тему (за фахом) і виступ з ним з мультимедійним супроводом (евристичний рівень), чи підготовка, виголошення з мультимедійною презентацією та захист проблемної промови за тематичним модулем (пошуковий рівень).Самостійну роботу студента передбачено і у науково-дослідній галузі. В якісному плані ми можемо запропонувати підготовку наукового реферату; написання проблемної наукової доповіді; участь у роботі студентського наукового товариства або науковій конференції. Важливим є і самостійна підготовка матеріалу до підсумкового модульного контролю.Для більшої ефективності самостійної роботи студентів обов’язково має бути самоконтроль. Слід акцентувати увагу і на розширення функціональних обов’язків викладача, що працює в рамках кредитно-модульної програми. В сьогоденні він виступає не тільки як організатор і контролер навчального процесу в вищому навчальному закладі, але й як кваліфікований консультант студентського загалу.Ми поділяємо точку зору авторів , що визначають за необхідне для оптимізації викладацького контролю самостійної роботи студентів застосовувати наступний алгоритм:1. Вивчення умов формування у студентів уміння самостійно виконувати завдання.2. Аналіз навчального плану й навчальної програми.3. Визначення змісту й обсягу самостійної роботи.4. Підготовка переліку знань й умінь, які має здобувати студент у процесі самостійної роботи.5. Діагностування індивідуальних особливостей студентів і визначення змісту й засобів самостійної роботи для кожного з них.6. Розроблення банку професійно зорієнтованих завдань для самостійної роботи (для самостійного вивчення теорії, перевірки практичних умінь, здобутих під час самостійної роботи, самоконтролю знань й умінь тощо) та групування цих завдань блоками.7. Визначення методів контролю самостійної роботи й критеріїв оцінювання виконання завдань.8.Розроблення системи стимулювання самостійної роботи з урахуванням рівня їхніх академічних досягнень та індивідуальних особливостей [22].Разом з цим важливим підходом у організації самостійного навчання є заохочення студентів до самостійної групової роботи. Освітні переваги студентів, що працюють спільно в групах, добре відомі. Серед іншого, вивчення разом показало достовірне підвищення якості навчання (за нашими даними, на 40% у студентів-іноземців 2-го курсу медичного факультету).З іншого боку, придбані навички спільної роботи в групі, в майбутньому дуже цінуються роботодавцями. Відповідно з результатами одного з досліджень агентства «Контакт», сьогодні необхідні для роботодавців якості кандидатів на перспективне місце роботи розподіляються таким чином: 40% – корпоративність, вміння грати в команді; 30% – креативність, вміння людини сприймати нове, швидко відсівати непотрібне, генерувати ідеї; 20% – навички, вміння робити конкретну роботу, і, нарешті, тільки 10% – знання [23].Висновки. Таким чином, самостійна робота при вивченні фундаментальних дисциплін має бути спрямована не тільки на формування професійних знань та вмінь, а й на розвиток організаторських і комунікативних якостей.Самостійна робота студента є важливою ланкою при підготуванні конкурентоспроможного фахівця. Вона потребує сучасних методичних форм і методів реалізації на тлі об’єктивного систематичного особистого та викладацького контролю. Найбільш ефективні результати навчання та вірогідні перспективи що до майбутнього працевлаштуванні дає поєднання індивідуальної та групової самостійної роботи.

Серед десятків опублікованих на початку цього року наукових праць, монографія є дослідженням актуальної наукової проблеми державного управління – формування конкурентоспроможності держави. У сучасному глобалізованому світі забезпечення високого рівня конкурентоспроможності держави – це питання не лише економіки, політики, а перш за все, – державного управління. Тому сьогодні дуже важливо якомога точно оцінювати ресурси та можливості країни, прогнозувати наслідки суспільно-політичних, державно-управлінських явищ і процесів, важливих для стабільного економічного зростання та суспільного благополуччя. У цьому зв’язку обрана Зубчиком О. А. тема спонукає до вивчення необхідності не лише зміцнення конкурентної політики України, дерегулювання та зниження адміністративних бар'єрів для розвитку бізнесу, але й дослідження питань підвищення ефективності державно-управлінських рішень, зменшення рівня корупції, вдосконалення інфраструктури, впровадження політики підтримки малих і середніх підприємств, реформування управління освітою, забезпечення політичної стабільності та інших. Від державно-управлінських аспектів значною мірою залежить суспільно-політичний розвиток України. В умовах незворотності інтегрування України до європейського та світового економічного і політичного простору, економіка та суспільство стають більш відкритими, що збільшує ризики та загрози. Наразі в Україні практично відсутні комплексні праці, предметом яких був би, власне, аналіз державної політики формування конкурентоспроможності держави в умовах глобальних перетворень. Текст монографії Зубчика О. А. містить вступ, чотири розділи, післямову (як короткі висновки), список використаних джерел. У першому розділі автор розглянув класичні дослідження, зокрема праці Т. Гоббса, Д. Юма, Р. Оуена, Дж. С. Мілля, Ф. Енгельса, К. Маркса, Й. Шумпетера М. Вебера, Дж. М. Кейнса, А. Сміта, Л. Вальраса та інших. Зазначається, що історично поняття конкуренції належить до базових понять визначення ринкової організації суспільства. Критерії та пріоритети конкурентоспроможності держав – це найважливіші орієнтири їхнього розвитку. Як свідчить зміст першого розділу монографії, автор у своєму дослідженні з’ясовує сутність конкуренції, досліджує державно-управлінську та політичну складову конкурентоспроможності, методологію та методику дослідження. Систематизовано й узагальнено теоретичні, методологічні та прикладні механізми формування конкурентоспроможності держави в перспективі політичного часу. Звертає увагу детальне розкриття сутності понять «конкуренція» та «конкурентоспроможність» і авторське бачення трансформації змісту концепту «конкуренція» в контексті суспільного розвитку. Також у цьому розділі наведене авторське бачення конкуренції як управлінської проблеми, хоча, на нашу думку, воно не відображає повною мірою обрану назву цього параграфу, а скоріше наводить приклади управлінських рішень та їхніх наслідків для суспільств. У першому розділі автором також розкрито особливості методології та методик дослідження конкурентоспроможності, зокрема проаналізовано можливості Індексу глобальної конкурентоспроможності та Індексу конкурентоспроможності країн. У цьому контексті описано фактори, які впливають на конкурентоспроможність держави. У другому розділі монографії Зубчиком О.А. здійснено аналіз конкурентоспроможності держави в контексті суспільно-політичних змін. По-перше, автор показав, що має бути чітка система показників конкурентоспроможності, якою слід користуватися при оцінці державної політики (прийняття державно-управлінських рішень). Вона має включати політичні, соціальні, економічні складові. Отже, має бути чітка методика дослідження конкурентоспроможності. З цією метою автор пропонує використовувати Індекс глобальної конкурентоспроможності. По-друге, цікавою є думка про те, що автор доводить залежність стратегій формування конкурентоспроможності держави у майбутньому від «раніше пройденого шляху». Представлено бачення політичних наслідків і нових перспектив конкурентоспроможності держави від членства України в Світовій організації торгівлі, проаналізовано інституційні чинники впливу на конкурентоспроможність держави. Крім того, у цьому ж розділі Зубчик О.А. детально аналізує державне управління сферою вищої освіти. Зокрема, показано, як вища освіта впливає на трансформацію суспільства і на конкурентоспроможність держави у перспективі політичного часу. Показано, що імміграційний режим – один із ключових інструментів держави в «глобальних перегонах за талантами». В умовах стирання відмінностей між імміграційними режимами і посилення конкуренції за людські ресурси особливого значення набувають чинники, які виходять за рамки імміграційної політики: мова, культура, можливості для розвитку, заробіток, якість життя, професіоналізм менеджменту, доступність якісної вищої освіти. Щороку зростає кількість громадян України, які обирають для здобуття вищої освіти іншу країну. Третій розділ монографії автор присвятив аналізу державної політики формування конкурентоспроможності держави в перспективі політичного часу та механізмів її реалізації. Проаналізовано концептуальні засади формування конкурентоспроможності України в умовах реформ на національному та регіональному рівнях. Детально окреслено значення політичної, економічної та гуманітарної складової державної політики як механізмів формування конкурентоспроможності держави у перспективі політичного часу. Акцентовано особливу увагу на зростаючій об’єктивній потребі ефективності регіонального управління, особливостях політики регіонального вирівнювання, що здійснюється за допомогою таких інструментів, як дотації та субвенції. У четвертому, заключному розділі дослідження містяться наукові положення щодо визначення пріоритетних напрямів зміцнення конкурентоспроможності України. Автором відзначено особливий ефект законодавчих актів, які визначають функції та повноваження органів влади в сфері управління конкурентоспроможністю, їх взаємозв’язок та інструменти впливу на конкурентоспроможність регіонів і держави. Зауважено, що Україна має використати участь у СОТ з точки зору її політичних можливостей, а саме, як політичного механізму. Показано специфіку конкуренції та тенденції її розвитку в сучасному українському суспільстві. Запропоновано підвищення ефективності діяльності суб’єктів публічного управління та адміністрування, удосконалення державної політики розвитку економічної свободи та підприємництва, заходи щодо активізації зусиль органів публічного управління з використання людського ресурсу для підвищення конкурентоспроможності держави та інструменти імплементації досвіду провідних країн щодо забезпечення конкурентоспроможності держави в перспективі політичного часу. Обґрунтовано комплекс управлінських, політичних, організаційно-економічних та інституційних засобів забезпечення конкурентоспроможності України. У третьому та четвертому розділах Зубчик О. А. показав, що Україна суттєво відстає від держав Європейського Союзу в сфері управління, є проблема недостатнього розвитку та підтримки науково-технічного прогресу, використання наукових досягнень в економіці. Аргументовано, що держава недостатньо підтримує розвиток високотехнологічних сервісних галузей. Позитивно, що автор розглянув і рівень конкурентоспроможності країни та конкурентоспроможність держави як результат функціонування національної системи державної управління. Також Зубчик О. А. запропонував розглядати конкурентоспроможність як аналітичний і політичний інструмент. За його допомогою оцінюється те, як нації, країни, суспільства, держави формують своє майбутнє у перспективі політичного часу. Крім того, варто відзначити, що дана тематика має безпосередній зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Разом з тим, хочеться висловити певні побажання щодо монографії та подальшого дослідження. Зокрема, особливо позитивним є те, що автор показав важливу конкурентну перевагу України –її людський капітал, який вона сьогодні вже втрачає. У цьому зв’язку монографія мала б містити чіткі пропозиції щодо проектів державних рішень, які, на жаль, відсутні. Зубчик О. А. визначив чинники, що негативно впливають на забезпечення належного високого рівня конкурентоспроможності держави. Так, зокрема у висновках окремих параграфів автор навів обґрунтовану думку, що серед політичних особливостей процесу послаблення конкурентоспроможності держави в перехідних суспільствах є, зокрема, політична конкуренція між багатьма політичними силами різновекторного спрямування, що утруднює ситуацію прийняття зважених і раціональних політичних рішень, ускладнює підвищення конкурентоспроможності держави. Незважаючи на висловленні побажання, слід вважати, що монографія заслуговує на те, щоб бути представленою науковій спільноті та всім, хто цікавиться питаннями державного управління в сфері забезпечення конкурентоспроможності держави.

Стаття розкриває особливе місце і роль нотаріату в системі захисту цивільних прав через призму цивілістич- них категорій і широкого кола проблем цивільного права, а також системного розгляду захисної функції нотаріа­ту в цивільному обороті. Розкрито сутність цивільно-правового захисту суб'єктивних прав. За допомогою аналізу проблем теорії предмета цивільного права встановлено співвідношення цивільно-правового регулювання і цивіль­но-правового захисту. На підставі аналізу поняття суб'єктивного цивільного права і його структури визначена правова природа права на захист у цивільному праві. На основі аналізу існуючих у цивільно-правовій доктрині наукових поглядів і правозастосовчої практики виявлено сутнісні ознаки і вироблений цілісний підхід до нотарі­альної охорони і захисту прав як до спеціального публічно-правового інституту, органічно вбудованого в систему цивільного права. Проаналізовано правову природу і характер захисної функції - нотаріату в цивільному обо­роті. Нотаріальна охорона і захист розглянуті як складова частина цивільно-правового регулювання, спрямо­вана на безперешкодне здійснення суб'єктивних цивільних прав. Визначено призначення нотаріальної охорони і захисту цивільних прав. Виявлені проблеми нотаріального посвідчення угод як інституту щодо забезпечення та захисту майнових прав громадян і організацій. Охарактеризована правова природа виконавчого напису нота­ріуса як позасудового способу захисту зобов'язальних прав. Проаналізовані перспективи нотаріального захисту корпоративних прав. Виявлені особливості та правові проблеми нотаріального захисту спадкових прав. Розкрито поняття і значення правових ризиків у цивільному праві. Розглянута система нотаріального провадження як фак­тора зниження цивільно-правових ризиків. Зроблено висновок, що на сучасному етапі розвитку цивілістики, законодавства і правозастосовчої практики назріла необхідність у визнанні самостійності нотаріального порядку цивільно-правової охорони і захисту цивільних прав.

В сучасних умовах мистецтво управління людським потенціалом стає вирішальною умовою, що забезпечує конкурентоспроможність підприємства і стабільність підприємницького успіху. Саме тому останнім часом так виріс інтерес до менеджменту, як сфери мотивації персоналу. Саме область стимулювання становить значну частину концепції цієї управлінської науки. Знання мотиваційних установок працівника, вміння їх формувати і направляти відповідно до особистих цілей і завдань підприємства є одним з найважливіших питань в управлінні сучасного підприємства. В умовах сучасних економічних відносин стимулювання трудової діяльності співробітників організацій займає найважливіше місце в управлінні персоналом підприємства, так як є безпосередньою причиною їх трудової діяльності. Мобілізація співробітників на активну, ініціативну і якісне виконання своїх обов'язків по суті є головним завданням керівництва. Внаслідок зміни змісту праці в умовах науково-технічного прогресу, широкої автоматизації та інформатизації виробничої діяльності, в умовах підвищення рівня професійної освіти і соціальних очікувань співробітників значення стимулювання в керівництві персоналом ще більше зросла, значно розширився й ускладнився зміст цього роду управлінської діяльності. У дослідженні обґрунтовано необхідність аналізу особливостей стимулювання менеджерів стратегічного рівня управління. Надано тлумачення поняття "стимулювання", що дозволяє розкрити повну сутність і розуміння цього терміну. Визначено зміст стимуляційного профілю, що являє собою актуальні для співробітника мотиваційні чинники або потреби. Обґрунтовано, що у сучасних організаційних умовах успішний процес стимулювання менеджерів вищої ланки перш за все базується безпосередньо на вірно обраному керівником напряму стимулювання. Шлях до ефективного управління трудовою діяльністю менеджерів вищої ланки в сучасних організаційних умовах лежить через розуміння їх мотивації і стимулювання праці. При цьому існують істотні відмінності в мотиваційній структурі менеджерів різних рівнів управління підприємств. Це необхідно враховувати при розробці системи стимулювання праці в конкретних виробничих умовах.

Мета статті полягає у виявленні формування в період “холодної війни”, глобального протистояння у світі та розпаду світової колоніальної системи комплексу концептуальних засад, відповідних воєнно-політичних структур, а також специфічної стратегії, форм і методів військової та спеціальної діяльності, що лягли в основу доктрин й арсеналу сучасної асиметричної (“гібридної”, неконвенційної) конфліктності. Методологічну основу праці становлять методи класифікації, типології, структурно-системний, історико-порівняльний, історико-типологічний, історико-генетичний, методи військово-спеціальної науки, безпекознавства, політичної конфліктології. Наукова новизна полягає у спробі авторів впорядковано дослідити на історичному матеріалі часів “холодної війни” формування доктринальних передумов й стратегії, комплексу спеціальних структур та методів деструктивної діяльності, котрі знайшли своє структуроване втілення у “гібридних” конфліктах початку ХХІ ст. Висновки. У період “ІІІ світової”, або “холодної війни” (1946–1990) нечуваного розвитку сягнули парадигми, форми і методи гібридного протиборства, його доктринальні й концептуальні засади, відповідні теоретико-методологічні, науково-практичні та технологічні засади. Спеціальні служби, афільовані з ними “неурядові організації” та парамілітарні (іррегулярні) структури, профільні аналітико-прогностичні та науково-дослідні центри, медіа-структури стали здатні цілеспрямовано впливати на зміну політичної реальності в національному, міждержавному і транснаціональному вимірах. Відбулося якісне удосконалення військ спеціального призначення, котрі перетворилися на важливий (інколи – вирішальний) фактор ведення локальних війн і збройних конфліктів, участі у комплексних спеціальних операціях, розгортання керованих іррегулярних збройних формувань. Розпочинається новий якісний етап в організації “елітних військ” – їх реорганізація в сили спеціальних операцій як автономний компонент збройних сил. У складі ССО подальшого серйозного розвитку набули підрозділи (структури) інформаційно-психологічної боротьби та роботи із цивільним населенням. У період міжблокового протистояння у повоєнному світі, стрижнем якого виступала саме війна психологічна, суттєвого й зростаючого значення набули методи (механізми) впливу на сферу управління колективною діяльністю людей, переформатування масової свідомості та світогляду за рахунок маніпулювання свідомістю людини і створення віртуальної реальності через застосування сучасних інформаційних та соціально-культурних технологій. На основі потужної спадщини планетарного протистояння суспільних систем та міжблокової конфронтації 1946–1990 рр. склалися численні стратегічні, тактико-технологічні й інформаційно-когнітивні передумови для формування нового якісного типу конфліктності – “гібридної”, у розумінні синтезування різноманітних новітніх форм і методів деструктивної діяльності та їх комплексного, скоординованого застосування. Набули розвитку такі сутнісні ознаки “гібридного” протистояння, як відсутність оформлення відповідно до міжнародного права війни, використання антиурядових організацій та рухів, незаконних збройних формувань, течій сепаратистського характеру, екстремістських угруповань, деструктивних спільнот тощо, пріоритетна роль спеціальних служб, сил спецоперацій, застосування інших методів невійськового тиску на державу-жертву, включаючи дипломатичні, фінансово-економічні, гуманітарні та інші. Основними рушійними силами асиметричної стратегії ставали неурядові організації, повстанські й “опозиційні” рухи, сили спецоперацій, сили і засоби психологічних операцій, а наголос у стратегії змішувався на користь спецоперацій та конфліктів малої інтенсивності.

У терміні фундаментальні дисципліни (ФД), характерному для вищої технічної школи, закладені зміст та вимоги до таких дисциплін, як вища математика, загальна та теоретична фізика, хімія та інформатика. Вони повинні створювати базу знань, яка є підгрунтям ефективного засвоєння студентами матеріалу, професійно-орієнтованих дисциплін (ПОД). Саме тому викладанню ФД останнім часом приділяють особливу увагу.З метою підвищення ефективності навчального процесу останнім часом інтенсивно запроваджують педагогічні технології (ПТ). Серед них відомі інформаційні технології, інноваційні (пов’язані із застосуванням активних методів навчання: методу проектів, кейс-методик тощо) [1]. У більшості ж з вузів намагаються запровадити ПТ, сутність яких полягає у розробці такої організаційної структури навчання, що допомогла б діагностувати якість знань студентів на проміжних етапах навчання. Це означає планування та організацію навчального процесу на основі системи чітко визначених цілей та проміжних і кінцевих результатів навчального процесу, створення системи методів та засобів контролю, яка дозволяє досягти встановлених результатів і має прозору систему управління навчальним процесом з можливістю корекції його етапів. Зробити це дозволяє модульно-рейтингова система (МРС) організації навчання. Зараз її лише певною мірою можна розцінювати як ПТ. В той же час на її основі можна розробити достатньо гнучку технологічну схему для ФД. Поділ змісту навчального курсу на окремі модулі дозволяє визначити проміжні цілі навчання, створити необхідну систему контролю. Введення рейтингового контролю одночасно є і стимулюючим чинником, оскільки вимагає систематичної наполегливої навчальної праці [2, 144].МРС розглядалась як базова при дослідженні проблеми моделювання ПТ у вищій технічній школі. Вивчення досвіду її впровадження у практику роботи ВНЗ виявило труднощі як організаційного, так і методичного порядку, але викладачами пріоритет надається саме організаційним аспектам впровадження МРС. Методичні проблеми усвідомлюються ними не повною мірою, іноді на інтуїтивному рівні. В першу чергу це пов’язано із недостатністю психолого-педагогічних знань.Дослідження показало, що МРС не усвідомлюється викладачами як цілісна технологія, вони згодні використовувати у навчальному процесі і окремі її елементи. Так, 47% викладачів вважають, що модуль може бути не пов’язаний із рейтингом. 19% викладачів вважають, що поділ навчального курсу на модулі штучний і ускладнює процес навчання. Фактично ця частина викладачів виступає проти побудови ПТ із діагностикою проміжних результатів навчання. Розробка окремих модулів у змісті навчального курсу, як показало опитування, не є проблемою. Більшість викладачів орієнтується на логіку навчальної дисципліни, а саме – на окремі теми курсу. Найбільші складності при застосуванні МРС пов’язані із розробкою системи рейтингового контролю. 54% викладачів вважає, що для впровадження рейтингу достатньо визначити кількість балів за кожен модуль навчального курсу і ввести необхідну градацію (на “3”, на “4”, на “5”). Анкетування засвідчило, що викладачі, які будували таким чином власну технологію навчального процесу, отримали поразку. Характерно, що більшість з них, а саме 33%, вважають, що дана технологія неефективна.Вивчення досвіду впровадження МРС показало, що усі недоліки тісно пов’язані саме із початковим етапом побудови ПТ: проектуванням технології, розробкою моделі. Етап моделювання повинен закладати систему роботи викладача (організаційні і методичні аспекти) і студента (пізнавальна діяльність) над теоретичними знаннями та практичними уміннями, а також передбачити трьохрівневу структуру навчального курсу за рівнем складності запропонованих студентам завдань. На етапі моделювання МРС як ПТ перед викладачем стоять декілька завдань: 1) визначення навчальних модулів з курсу; 2) визначення мінімального обсягу теоретичних знань, необхідних для підготовки фахівця, цей обсяг буде у визначати рівень “3”; 3) розробка системи тестового контролю для вимірювання знань студентів; 4) визначення необхідного обсягу практичних умінь, якими повинен оволодіти студент; 5) розробка необхідної системи завдань практичного змісту, якими повинен оволодіти студент як майбутній фахівець. Цей рівень також у подальшому визначить рівень лише “3”; 6) розробка системи диференційованих практичних завдань різного рівня складності (передбачено два рівні, що визначать “4” та “5”); 7) визначення кількості балів на кожен навчальний модуль відповідно рівням складності; 8) при викладанні ФД створення моделі ускладнюється необхідністю розробки тісних міжпредметних зв’язків з ПОД. Дослідження показало, що більшість викладачів у моделі МРС випускає частину необхідних етапів. Не розроблено систему диференційованих практичних завдань для студентів, що є суттєвим недоліком сучасних розробок МРС як технології. Останній недолік не дає змоги побудувати гнучку ПТ, яка б відповідала завданню створення відкритих систем у освіті.Важливим компонентом ПТ є часові параметри. Дослідження виявило, що розподіл навчальних годин (лекційні та практичні) не завжди узгоджується із реальним співвідношенням між теоретичними знаннями та практичними уміннями, формування яких передбачається навчальною програмою. Формування практичних умінь – процес більш тривалий, ніж формування теоретичних знань (співвідношення у часі приблизно 3:1, зараз воно вкладає 1:1). Самостійне опрацювання практичних завдань не завжди доречне, оскільки у студентів ще не повною мірою сформована орієнтовна модель уміння. Тому вважаємо, що розробка ефективної ПТ вимагає узгодження розподілу навчальних годин з співвідношенням теоретичних знань та практичних умінь, передбачуваних навчальною програмою.Попередні дослідження [3, 57] виявили зниження рівня мотивації студентів до вивчення ФД. Це можна подолати, ввівши до моделі ПТ компоненти, засновані на міжпредметних зв’язках ФД і ПОД. Система міжпредметних зв’язків наведена у навчальних програмах переважно як посилання на навчальну дисципліну без реального відображення зв’язків у ПТ. Між тим саме їх аналіз впливає на оптимальний розподіл годин при розробці моделі ПТ для ФД. Вважаємо, що зміст ФД потрібно вивчати у контексті їх зв’язку з ПОД. Чітко визначені міжпредметні зв’язки і впроваджені на їх основі до курсів ФД корективи (розробка змісту лабораторних робіт з урахуванням змісту ПОД, впровадження у вищу математику задач, пов’язаних з змістом ПОД) дають змогу викладачу ФД познайомитись з конкретними спеціальними задачами, елементи яких можна використати при викладанні і стимулювати мотиви пізнавальної діяльності студентів. Врахування цих вимог дає змогу змінити існуюче зараз у вищій технічній школі ставлення певної частини студентів до ФД.Таким чином, дослідження виявило певні специфічні риси, що необхідно враховувати при розробці моделі ПТ, застосовуваної при вивченні ФД у вищій технічній школі.

У статті досліджено онтологічний вимір антропо-соціальних джерел формування права. Доведено, що феномен права тісно пов'язаний із людиною, її сутністю, сенсом людського буття, а відповіді на всі філософські питання про виникнення права визначаються відповіддю на питання про сенс людського буття. Природа людини, що зумовлює формування права, характеризується єдністю біологічних, соціальних та духовних складових частин. Через призму антропологічного підходу людина і право є взаємозумовленими: природа людини обумовлює виникнення права, а право моделює виникнення і розвиток форм існування людини, які відповідають критеріям цивілізованості. Кожна людина здатна самостійно осягнути природний закон, який був би умовою існування серед інших людей, оскільки апріорно існує феномен свободи розумної і незалежної людини. Стародавні греки визначали розум як властивість, що підноситься над почуттями людини, завдяки якій можна виділити ідеальні елементи права. У Стародавньому Римі мислителями було виявлено таку властивість розуму, як загальність, що надає можливість виведення і пізнання загальних, універсальних принципів права. В епоху Середньовіччя філософи на основі розуму шукали першооснови права в вищих духовних позаправових реаліях. Філософія Нового часу показала, що розум, як здатність, необхідний для того, аби тлумачити і розглядати право з позицій природи самої людини. Апогеєм розвитку уявлень про роль розуму з'явилася класична німецька філософія, в рамках якої І. Кант виділив автономію людської особистості як першооснову права, а Г. Гегель вбачав у праві вираз людського розуму. Дослідження взаємозв’язків між поняттями права та розуму дає підстави констатувати, що поняття розумності постає як одна із засадничих категорій природно-правового мислення, яка у найабстрактнішій формі виражає сутнісне призначення та функцію права – впорядкування, оптимальну організацію взаємовідносин між людьми за посередництвом нормативного обмеження індивідуального свавілля. Образ людини як «першооснови» права необхідно характеризувати через такі її властивості, як розум і воля, що виступають антропо-соціальним джерелом формування права. Розумність права полягає в тому, що воно гарантує людську гідність та інші антропо-соціальні цінності, які є похідними від неї.

Актуальність статті полягає в тому, що загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню підлягають особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту) на підприємствах, організаціях, установах, незалежно від їх форм власності та господарювання чи у фізичних осіб та особи, які забезпечують себе роботою самостійно, громадяни – суб’єкти підприємницької діяльності. Їх взаємодія із державою відбувається наступним чином – застраховані особи та їх роботодавці вносять кошти до відповідних фондів, і як наслідок наділяються правом на отримання матеріального забезпечення або соціальних послуг у разі настання страхових випадків. Таким чином, держава та застраховані особи співвідносяться як суб’єкт, який бере участь в управлінні страховими фондами, та суб’єкт, який здійснює внески та розраховує на надання матеріального захисту у разі настання страхових випадків. Так, стаття присвячена дослідженню місця держави серед суб’єктів права соціального забезпечення. Говорячи про соціальне забезпечення як місце серед інших субєктів права, ми вважаємо за доцільне розглядати, соціальний захист, власне, є системою (системою організаційних, юридичних, економічних і фінансових заходів, спрямованих на подолання несприятливих наслідків соціальних ризиків за рахунок не заборонених законом джерел фінансування, а також на їх профілактику); Україні притаманна своя система соціального захисту (яка формується завдяки існуванню різних організаційно-правових форм соціального захисту); крім цього, в межах такої системи можна виділити свої підсистеми, які притаманні її структурним одиницям. Сутність участі держави в праві соціального забезпечення шляхом надання компетенції даному органу полягає у соціальному забезпеченні безробітних осіб та у вчиненні заходів щодо зайнятості таких індивідів. Зайнятість громадян є нагальною потребою українського суспільства та передумовою економічного зміцнення держави. Вона надає можливість громадянам своє працею набувати необхідних для життєдіяльності ресурсів. Безробітні особи позбавлені можливості забезпечувати себе особисто, тому така участь держави у праві соціального забезпечення є одним із найважливіших напрямків. Сутність держави як суб'єкта права соціального забезпечення проявляється у наступних аспектах: 1) формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері соціального забезпечення й координація дій суб’єктів з метою підтримання зв’язків між ними; 2) наданні соціальної допомоги особам, які не здатні себе забезпечити; 3) зборі внесків, призначенні, перерахунку та виплат відповідних форм допомоги; 4) створенні спеціальних суб’єктів, які не виконують функції держави, проте сприяють здійсненню соціального обслуговування населення.

У статті представлені різні наукові підходи, що дозволяють ґрунтовно дослідити та проаналізувати проблему розвитку громадської діяльності студентської молоді вищих навчальних закладів України ХХ століття. Актуальність проблеми зумовлена суперечностями, зокрема: між необхідністю врахування впливу процесів громадської діяльності студентів на формування особистості й недостатністю дослідження національного молодіжного руху як інституту соціалізації і виховання молодого покоління. Метою статті є вивчення та аналіз різних наукових підходів до дослідження проблеми розвитку громадської діяльності студентської молоді вищих навчальних закладів України ХХ століття. Автором були використані такі методи дослідження: аналіз, узагальнення, систематизація історикопедагогічних, науково-методичних праць учених з проблеми розвитку громадської діяльності студентської молоді. У статті показано, що для здійснення об’єктивного і комплексного дослідження розвитку і організації громадської діяльності студентів ХХ століття в Україні доцільно використовувати сукупність науково-методологічних підходів. Було доведено, що базовими для нашого дослідження стали такі підходи: системний, синергетичний, історіографічний, культурологічний, хронологічний, історичний феноменологічний, аксіологічний, цивілізаційний, парадигмальнопедагогічний. Автором представлено змістовну характеристику кожного з наукових підходів, визначено їхню сутність, особливості використання у науково-дослідній практиці. У статті простежено закономірності виникнення та розвитку кожного з підходів, встановлено їхнє місце і практичне значення у науковому полі досліджуваної проблеми. Було доведено, що система зазначених наукових підходів дозволить відобразити цілісність досліджуваних процесів і явищ, обґрунтувати закономірності розвитку і становлення даної наукової проблеми, дати об’єктивну і змістовну характеристику основним науковим категоріям дослідження, простежити тенденції і закономірності розвитку громадської діяльності студентської молоді України ХХ століття.

У статті висвітлено специфіку методики викладання навчальної дисципліни «Старт-ап-технології» майбутнім офіцерам-прикордонникам. Автори торкнулись проблем якості вищої освіти в Україні і, зокрема, вищої військової освіти. Проаналізовано низку наукових праць з проблеми дослідження: і публікації, і монографії, і дисертації. Сутність методики викладання «Старт-ап-технологій» автори розкрили на прикладі спеціальності «Телекомунікації та радіотехніка» у прикордонній академії. Основними особливостями методики є: побудова робочої програми згаданої навчальної дисципліни із врахуванням змісту професійної діяльності офіцерів-прикордонників; розподіл аудиторних годин було здійснено таким чином, щоб більша їх частка забезпечувала практичну підготовку майбутніх офіцерів-прикордонників. Приблизно 26 навчальних годин з 46 аудиторних – це практичні заняття, решта лекційні та семінарські; під час проведення практичних та семінарських занять з майбутніми офіцерами-прикордонниками використовувався широкий спектр педагогічних технологій: від інтерактивних бесід до колабораційних технологій; забезпечення міждисциплінарного зв’язку, оскільки «Старт-ап-технології» пов’язані із дисциплінами «Філософія», «Політичні та економічні системи», «Управління проектами» та іншими; використання управлінського потенціалу навчальної дисципліни, з метою формування здатності до прийняття рішень та усвідомлення відповідальності за ці рішення; формування нового стилю мислення, що демонструють власники старт-апів всього світу; розширення світогляду курсантів-прикордонників; забезпечення виховання майбутніх офіцерів-прикордонників, зокрема таких якостей, як толерантність, стриманість тощо. Методика викладання сучасної навчальної дисципліни «Старт-ап-технології» вимагає врахування специфіки організації освітнього процесу у навчальному закладі, змісту професійної діяльності майбутніх офіцерів-прикордонників та оптимального рівня підготовленості до її викладання науково-педагогічних працівників.

В статті здійснено теоретичний аналіз проблеми ергономічного підходу до формування простору класної кімнати початкової школи. З’ясовано, що ергономічний підхід передбачає посилення уваги до проблем технічної, технологічної оснащеності процесу освіти, її адекватності індивідуальним особливостям вчителів і учнів (антропометричним, фізіологічним, психологічним і т. п.), вимогам, зумовленим змістом освіти, взаємодії педагогів і учнів із засобами праці в педагогічному процесі з урахуванням вирішальних соціальних чинників. Визначено, що основне завдання ергономічного підходу полягає в забезпеченні зручності освітнього процесу, тобто у формуванні простору для ефективної освітньої діяльності учня й професійної діяльності педагога за умови збереження здоров’я й розвитку особистості. Ергономічний підхід, який є реалізацією вимог педагогічної ергономіки до освітнього процесу, розглядається як наукова й технологічна основа педагогічно-ергономічних умов побудови простору класної кімнати. При цьому ергономічний підхід полягає в орієнтації на «людський чинник», у повній пристосованості інформаційно-предметного середовища і засобів навчання до діяльності суб’єктів педагогічного процесу, а забезпечення функціонування системи «педагог – учень – засоби навчання – навчальне предметне середовище» є його сутністю. З’ясовано, що концепція Нової української школи передбачає організацію простору класної кімнати у вигляді восьми навчальних осередків (навчально-пізнавальна діяльність, зміна тематичних осередків, гра, художньо-творча діяльність, куточок живої природи, дитяча класна бібліотечка, куточок відпочинку, осередок вчителя), які відображають освітні потреби й інтереси дітей. Таким чином, ергономічний підхід передбачає цілковиту безпеку й полягає в повній пристосованості освітнього середовища школи, класної кімнати, засобів навчання до спільної діяльності суб’єктів педагогічного процесу.

У статті визначено та охарактеризовано адміністративні процедури реалізації повноважень місцевих державних адміністрацій в галузі бюджету та фінансів. Мета статті – на основі вивчення наукових праць та чинного законодавства України визначити та охарактеризувати адміністративні процедури реалізації повноважень місцевих державних адміністрацій в галузі бюджету та фінансів. Встановлено, що процедура є реалізацією виконавчих дій місцевих державних адміністрацій, в частині реалізації повноважень щодо формування та розподілу місцевих фінансів, складання бюджету. Метою адміністративної процедури є виконання управлінських дій та функцій суб’єктами виконавчої влади. Адміністративні процедури реалізують механізм державного управління. Правовий захист місцевих громад здійснюється у певній процесуальній формі. Процесуальна форма являє собою невід’ємну частину судочинства, яка являє собою особливу правову форму діяльності органів досудового розслідування, прокуратури, суду щодо вирішення, адміністративних, цивільних та кримінальних справ тощо. Процесуальна форма є основною науковою категорією теорії права, що визначає внутрішній зміст юридичного процесу (розгляд спорів, захист прав). Процедури з прийняття бюджету, які здійснюють місцеві державні адміністрації охоплюють ряд стадій: а) розробка проекту бюджету; б) розгляду проекту бюджету; в) затвердження бюджету; г) виконання бюджету та звітування. Запропоновано авторську класифікацію адміністративних процедур, які реалізують місцеві державні адміністрації у сфері бюджету і фінансів: планування місцевого бюджету; організація бюджетного процесу і розподіл коштів; контролювання доходів і видатків місцевого бюджету; регулювання; прийняття управлінських рішень. Доведено, що сутність адміністративної процедури щодо управління бюджетом та фінансами відображає принципи, за якими вона виконується: прогнозованості, плановості, самостійності, збалансованості, субсидіарності, гнучкості, справедливості, контролювання, ефективності, публічності тощо.

У статті актуалізується необхідність розробки моделі професійної підготовки майбутніх фахівців із соці- альної роботи до надання соціальних послуг. Мета статті – обґрунтувати модель професійної підготовки май- бутніх фахівців із соціальної роботи до надання соціальних послуг. Аналізуються підходи до розуміння поняття «модель», яку ми розглядаємо як графічно представлену систему підготовки фахівця, яку можна коригувати і вдосконалювати залежно від змін умов і вимог суспільства. Ураховуючи запити ринку праці та специфіку професійної підготовки фахівців соціальної сфери у ЗВО, роз- роблено структурно-функціональну модель підготовки майбутніх фахівців із соціальної роботи до надання соці- альних послуг. Побудова нашої моделі підготовки майбутніх фахівців із соціальної роботи до надання соціальних послуг має базуватися на використанні загальних принципів моделювання та принципів професійної підготовки фахівців із соціальної роботи. Метою моделі є формування готовності майбутніх фахівців із соціальної роботи до надання соціальних послуг. Об’єктом моделі є організація процесу підготовки майбутніх фахівців із соціальної роботи до надання соціальних послуг у громаді. Модель виконує такі функції: освітню (оволодіння системою знань про сутність соціальних послуг, застосування отриманих знань і умінь на практиці); розвивальну (опану- вання знань органічно пов’язане з певним рівнем особистісного й професійного розвитку майбутнього фахівця із соціальної роботи, який сприяє формуванню його відносини, мотивів, цінностей, прагнення до цілеспрямованої професійної діяльності та надання соціальних послуг у громаді). В основу моделі покладено чотири взаємопов’язані блоки: цільовий, що характеризує цілі і завдання профе- сійної підготовки; змістовий, який розкриває її зміст; діяльнісний, який розглядає форми, методи і технології навчання фахівців із соціальної роботи. Результатом представленої моделі є підвищення рівня професійної готовності майбутніх фахівців соціальної роботи до надання соціальних послуг. Критерієм ефективності представленої моделі є формування належного рівня критеріїв професійної готовності майбутніх фахівців соціальної роботи до окресленого виду діяльності.

У статті визначено сутність основних дефініцій «компетенція» – можливiсть встановлення зв’язку мiж знаннями i ситуацiєю, «професійна компетентність» – характеризується рівнем професійної освіти, досвідом та індивідуальними здібностями людини, її мотивованими прагненнями до безперервної самоосвіти та самовдосконалення, творчим і відповідальним ставленням до справи. З’ясовано, що зміни у термінології основних понять зумовлені змінами як у педагогiчнiй практицi так і в теорії педагогiчних систем: поняття компетенцiї увiйшло до суспiльних наук у цiлому, зокрема, педагогiки, психології, в управлiння i в сферу працi та організацій; модернiзацiї змiсту професiйної підготовки; швидка поява нових і старiння ранiше набутих знань, якi вписуються нинi в практичний досвiд декiлькох поколiнь і посилюють переконання людей, що наступнi поколiння повиннi навчатися впродовж всього життя; змiни практики та технологiй в системi навчання вiдбуваються в результатi повiльних змiн способiв і механiзмiв управлiння освiтнiми системами i регулювання ними. Визначено, що професійно значущі якості учителів, залежать від особистості та визначаються, насамперед, здібностями і характером, а складні особливості здібності, такі, як організаторські, так і управлінські, уточнюються в окремих професійних здібностях, і необхідно чітко окреслити та обґрунтувати основу класифікації. З’ясовано, що професіоналізм виступає як необхідна умова прояву компетентності, компетентність є показником ступеня відповідності, адекватності професіоналізму і змісту компетенції посади. Вихідний показник професійної компетентності вчителя Нової української школи у сучасній ситуації – це сфера відношень до людини, оскільки вчитель працює в системі «людина – людина». Виокремлено структурні компоненти професійної компетентності вчителя Нової української школи: особистісно-гуманітарна спрямованість, системне сприйняття освітньої реальності, уміння інтегрувати інший досвід, креативність як спосіб буття в професії, здатність до рефлексії.

В Меморандумі неперервної освіти Європейського союзу зафіксовано, що «Європа вже вступила в «епоху знань»…». Тому сьогодні безперечною є теза про успішність переходу до економіки і суспільства, основаних на знаннях, за умов супроводу його процесом неперервної освіти – учіння довжиною в життя (lifelong learning) [7]. Відтак, концепція освіти впродовж всього життя у ХХІ столітті набула ключового значення.Очевидно, що необхідність у неперервній освіті, професійній підготовці виникає щоразу, коли людина зустрічається з чимсь новим, що з’являється в його професійному й особистому житті. Тому ця необхідність нині набуває все більшої актуальності. За результатами дослідження проблеми неперервності освіти в глобалізованому світі М. Вартанян дійшов висновку, що неперервна освіта має репрезентувати «не тільки освітній шлях людини довжиною в життя з широким спектром можливостей доступу до освіти, але й трьохмірний освітній простір, в якому кожна людина може і зобов’язана знайти свою освітню траєкторію, що відповідає її індивідуальним запитам і потребам суспільства, рівень глибини якої залежить лише від його здібностей» [1, 21]. Ця позиція науковця близька нам за суттю, оскільки відповідає потребам керівників професійно-технічних навчальних закладів (ПТНЗ) з огляду на специфіку їх управлінської діяльності і може бути основою для побудови такої освітньої траєкторії кожного з них. Вона цілком органічно вбудовується в цілісну систему неперервної професійної освіти як її складова, забезпечуючи підвищення професіоналізму керівників ПТНЗ, їх потребу в постійному професійному вдосконаленні.Проблема неперервної професійної освіти знаходиться в центрі уваги відомих вітчизняних і зарубіжних учених, серед яких О. Гагаріна, Т. Десятов, С. Коваленко, Л. Кравченко, Л. Лукьянова, Н. Ничкало, В. Олійник, Л. Сігаєва тощо. Безумовно, що основною сферою реалізації неперервності підвищення професійного рівня управлінця (менеджера) є післядипломна освіта, додаткова освіта та самоосвіта. На переконання В. Олійника, самоосвіта керівного персоналу ПТНЗ (як окремий елемент системи післядипломної педагогічної освіти) має бути керованою в міжкурсовий період за акумулятивним принципом і становити фундамент для здобуття вищих освітньо-кваліфікаційних рівнів [1111, 252].Досліджуючи наукові основи підготовки менеджерів освіти у системі неперервної педагогічної освіти, Л. Кравченко модифікувала поняття «педагогічна професійна підготовка менеджера освіти» як «поетапний концентричний індивідуалізований процес цілеспрямованого формування особистісно і соціально значущих професійно-педагогічних компетентностей фахівця та його самоздійснення у системі освіти впродовж життя» [5]. Ідеї, сформульовані Л. Кравченко в концепції професійної підготовки менеджера освіти, можна вважати основоположними для розвитку інформаційно-аналітичної компетентності (ІАК) керівників ПТНЗ, оскільки вони відображають поступальне вдосконалення професіоналізму як індивідуального процесу довжиною в усе життя, висвітлюють наукові засади до організації керованої самоосвіти в міжкурсовий період.Відомо, що будь-який підхід визначається певною ідеєю, концепцією, принципом і базується на основних категоріях. Ідеї неперервності освіти людини в усі періоди її життєдіяльності, розвинуті до теоретичних положень, створили передумови для розробки і розвитку акмеології (акме в перекладі з давньогрецької – вища точка, розквіт, зрілість, найкраща пора) як нової міждисциплінарної галузі наукового знання, що межує з усіма науками, які вивчають людину і які вивчає сама людина в процесі професійного становлення. Акмеологія цілеспрямовано виокремлює професіоналізм і чинники впливу на нього [6, 7]. Завданням акмеології є побудова, розроблення і вдосконалення систем професійної майстерності, для яких ключовими є поняття продуктивності і рівня професіоналізму [3].Здійснення науковцями досліджень в галузі акмеології стосуються вивчення і використання резервних можливостей педагога щодо стану професійного і особистісного зростання – акме. Однак, досягнення суб’єктом навчання вершини професійної майстерності було «природнім в умовах орієнтації освіти на підготовку необхідних для держави спеціалістів і при розгляді професійної освіти як головної цінності…» [16, 45]. Водночас, при такому підході ця парадигма також орієнтується на соціальні норми і фактично дублює андрогогічну. Тому, на думку Ю. Фокіна, цей напрям можна назвати професійною акмеологією. Очевидно, в реаліях сьогодення, коли здійснюється переорієнтація на особистість, її індивідуальні потреби, виникла необхідність змінити орієнтири. Вчений вважає, що при акмеологічному підході до процесів навчання було б більш природним орієнтуватись на потенціал суб’єкта учіння, на його індивідуальність (людина як унікальна самобутня особистість, яка реалізує себе в творчий діяльності). Тоді орієнтація на соціальні норми стає нераціональною і керуватись слід нормами, що залежать від індивідуальності суб’єкта навчання. У такому разі змінюються орієнтири акмеологічної парадигми – викладання має бути спрямоване на допомогу суб’єкту навчання в досягненні вершини його можливостей, в найбільш повній реалізації ним потенціалу своєї особистості. Тобто, той потенціал, яким володіє суб’єкт навчання, може бути розвинутим до таких висот специфічної діяльності, про існування яких інші люди й не здогадувались, а соціальні норми відсутні. В той час як суспільно визнану вершину професійної майстерності індивід досягти нездатний. Такий підхід зараз використовується в дефектології, але «для забезпечення досягнення вершини реалізації індивідуального потенціалу такого підходу потребує кожний, навіть із здібностями і можливостями для одержання установленої суспільством вищої освіти» [16, 46].Такий погляд близький нам за своєю сутністю, оскільки він відповідає особливостям управлінської діяльності керівного персоналу ПТНЗ. Адже в Україні функціонують різнотипні ПТНЗ різних форм власності та підпорядкування, які відрізняються за рівнем атестації, профілем підготовки кваліфікованих робітників для різних галузей виробництва, умовами соціально-економічного регіонального розвитку тощо.Для подальшого дослідження заявленої проблеми необхідно визначити сутність поняття «керівник ПТНЗ». Семантичний аналіз поняття «керівник» показав що це «той, хто керує ким-, чим-небудь, очолює когось, щось» [9, 827]. Це також менеджер – найманий робітник, зайнятий професійною організаторською діяльністю в органах керування підприємства, фірми, установи, наділений суб’єктом власності визначеними повноваженнями. До числа керівників відносять лінійних і функціональних керівників організації та її структурних підрозділів [2]. В сучасну професійну педагогіку вводяться нові поняття і категорії, що вказує на її постійний розвиток і конвергенцію з іншими науками, зокрема менеджментом. Так, в науковому дослідженні Л. Кравченко на основі авторського компетентнісно-концентричного наукового підходу репрезентовано поняття «менеджер освіти». Нею визначено, що це професіонал високого рівня, освітній лідер, організатор педагогічної взаємодії, що «має спеціальну професійну підготовку, конвергентний світогляд, наділений владними повноваженнями з боку держави чи власника закладу, професійно керує педагогічним колективом відповідно до мети, місії й освітніх стандартів та соціально значущих педагогічних вимог, забезпечує рентабельність і конкурентоздатність освіти, здійснює моніторинг внутрішнього і зовнішнього педагогічного середовища, проводить маркетинг освітніх послуг, налагоджує ефективні зв’язки з громадськістю, як креативна особистість займається оперативним упровадженням інновацій у практику діяльності закладу» [5]. Отже, на основі смислового визначення цього поняття керівниками є директор і його заступники, директор (завідувач) філіалу, завідувач відділення, старший майстер, тобто ті особи, які працюють на керівних посадах, визначених Типовими штатними нормативами ПТНЗ. Вони мають затверджені функціональні обов’язки, що корелюють із змістом наукової категорії «менеджер освіти», і виходять за межі педагогічної діяльності, чим і зумовлюється необхідність визначення індивідуальної траєкторії їх самоосвіти. Керівництво нею в міжкурсовий період сьогодні здійснюється обласними навчально-(науково-)методичними центрами професійно-технічної освіти, які, зазвичай, і визначають зміст самоосвітньої діяльності керівного персоналу ПТНЗ, виходячи з потреб регіону (планують семінари, круглі столи, педагогічні читання, надання методичної допомоги тощо). Однак, останнім часом спостерігається тенденція зростання потреби керівників ПТНЗ у дослідженні окремих проблем розвитку педагогічних процесів, що виражається в координації тем дисертацій, створенні експериментальних майданчиків, підписанні договорів з науковими установами про співпрацю, участь у міжнародних і всеукраїнських виставках, публікації статей у фахових виданнях, виступах на всеукраїнських науково-практичних та науково-методичних семінарах тощо. Реалізація цієї потреби і визначає індивідуальну траєкторію руху особистості керівника до тієї вершини професіоналізму (акме), яку сьогодні він визначає самостійно і здебільшого інтуїтивно. Водночас саме поняття «керована» (самоосвіта) передбачає визначення цілей, планування, організацію, координацію, контроль, при необхідності корегування, аналізу і обов’язково рефлексії.Стратегія управління сучасним ПТНЗ потребує від керівників знань, умінь, навичок і здатності приймати неординарні рішення, організовувати інноваційні, творчі процеси в умовах певної невизначеності, високої конкуренції на ринку освітніх послуг і ринку праці, що зумовлює необхідність постійного суб’єктивного розвитку та опанування різними компетентностями, зокрема інформаційно-аналітичною, яка науковцями визнана невід’ємною складовою управлінської діяльності. Педагогічна практика свідчить, що формування і розвиток інформаційно-аналітичної компетентності (ІАК) не носить цілеспрямованого і обґрунтованого характеру в системі підвищення кваліфікації керівників ПТНЗ. Прояв цієї компетентності здебільшого залежить від ситуативних чинників, а тому в практиці управління не корелює з професіоналізмом управлінця. Однак, нерідко її недостатній розвиток стає причиною невдач в управлінській діяльності [14, 449].Аналіз останніх досліджень і публікацій з філософії, соціології, менеджменту, педагогіки і психології засвідчує зростання інтересу вчених до інформаційного аспекту дійсності та діяльності, що виникає на її основі, та висвітлений в наукових працях Ю. Абрамова, Д. Блюменау, Н. Ващекіна, В. Глушкова, О. Єлчанінової, С. Злочевського, Л. Кедровської, О. Кузя, А. Урсула та інших. Значна увага приділяється вивченню проблеми інформаційного забезпечення управління організаціями (В. Афанасьєв, Г. Воробйов, В. Волович, Н. Дніпренко, Л. Козачкова, В. Тарасенко, С. Шапіро тощо). В. Биков, Г. Бордовський, І. Гришанов, Ю. Дорошенко, М. Жалдак, Л. Калініна, Т. Коваль, В. Лапінський, А. Олійник, Н. Островерхова, Т. Поясок, С. Сисоєва, Л. Сущенко, Н. Тверезовська, І. Утюж та інші розглядають інформаційно-аналітичну діяльність у контексті управління навчальними закладами та організації навчально-виховним процесом.Вивчення результатів науково-дослідної роботи вказує на те, що кожний окремо взятий процес управління в ПТНЗ здійснюється за допомогою інформації – її вивчення, аналізу і синтезу, якісно-смислової переробки, в результаті чого виникає нова інформація та нові знання. З кожним днем у практичних працівників зростає об’єм інформації, що потребує обробки, вивчення, осмислення та прикладного застосування. Тобто, постійний розвиток ІАК суб’єктів управління ПТНЗ є очевидною необхідністю. На це вказують і результати вивчення нами ступеня готовності керівного складу ПТНЗ до реалізації ІАК в практичній діяльності. Саме труднощі, що виникають у роботі з різною інформацією, брак часу, відсутність необхідних «знань, умінь і навичок» як фундаменту інформаційно-аналітичної діяльності (ІАД), часто демотивують керівників до вивчення наукових підходів здійснення управління педагогічним і учнівським колективами, вивчення сучасних тенденцій розвитку професійної освіти і навчання, досвіду роботи своїх колег як за кордоном, так і на теренах країни, тощо.Повертаючись до проблеми нашого дослідження, зазначимо, що ІАК керівників ПТНЗ за визначенням учених (О. Гайдамак, Н. Гайсинк, Т. Єлканова, Н. Зинчук, О. Назначило, В. Омельченко, Н. Рижова, І. Савченко, О. Філімонова, В. Фомін, Н. Фролова, В. Ягупов) є складним, інтегрованим, особистісним та індивідуальним утворенням, до складу якого обов’язково входять когнітивний і функціональний (діяльнісний, процесуальний) компоненти. Для їх розвитку в системі неперервної освіти, а також самоосвіти необхідно передбачити певний зміст – програму як інформаційну технологію розвитку ІАК керівного складу ПТНЗ. Саме її розроблення забезпечить керовану самоосвіту управлінців, а використання різних форм контролю і самоконтролю, самооцінки (рефлексії) – стимулювання до опанування наукових підходів у роботі з інформацією. Таким чином, окреслиться роль обласних навчально-(науково-)методичних центрів професійно-технічної освіти в реалізації акмеологічної парадигми щодо розвитку менеджерів освіти.Існують різні підходи до розроблення навчальних програм. У науковій літературі, що висвітлює результати дослідження проблеми розвитку ІАК, представлені програми формування і розвитку цього утворення у студентів і курсантів. У нашому дослідженні ми маємо справу з дорослими людьми з багатим досвід педагогічної роботи і управлінської діяльності, амбітними у визначенні життєвих і професійних цілей, що необхідно враховувати як при конструюванні змістової складової інформаційної технології розвитку в них ІАК, так і процесуальної. Тому вважаємо, що розроблення програми має здійснюватись на основі діагностики (для визначення рівня сформованої ІАК, потенціалу особистості керівника та його потреб). Адже в «самому загальному вигляді компетентність фахівця – це актуальна особиста якість людини, заснована на знаннях, інтелектуально і особисто зумовлених його соціально-професійними інтересами» [15, 14–15]. Вибір форм навчання також бажано узгоджувати. При цьому необхідно запропонувати декілька, щоб була альтернатива вибору. Не менш важливим є з’ясування очікувань учасників процесу розвитку ІАК щодо обраних ними інформаційних ролей (приймальник, розповсюджувач, оратор) [13]. Одним із методів з’ясування очікувань є робота з «листами очікувань», в яких пропонується закінчити одну із фраз (наприклад: «я сподіваюсь, що виконання цієї програми буде …», «я бажав би (бажала) унести з собою …», «я очікую, що …», «я буду розчарований (розчарована), якщо …» і т. ін.). Вони мають певне значення: для організаторів процесу навчання – дають інформацію про те, на що сподіваються учасники процесу, для самих керівників – це деякою мірою стимул для цілеспрямованої роботи.Ефективний розвиток ІАК керівників ПТНЗ у процесі неперервної професійної освіти, зокрема в міжкурсовий період, як зазначалось вище, передбачає визначення мети і завдань. Метою нашої програми є розвиток ІАК керівників ПТНЗ, а завдання полягають у: вивченні теоретичної основи ІАД (систему теоретичних і технологічних знань); розвинути в керівників інформаційно-аналітичні уміння, рефлексивні здібності, що допомагають усвідомлювати і оцінювати ІАД. Отже, реалізація програми розвитку ІАК дасть змогу її учасникам опанувати системою інформаційно-аналітичних знань (базовими поняттями, технологіями – способами і методами – здійснення ІАД; реалізувати їх на практиці (опанувати інформаційно-аналітичними уміннями); оцінювати і корегувати ІАД, визначати перспективи розвитку ІАК у межах власного потенціалу.При розробленні програми можливе використання блочно-модульного структурування навчального матеріалу з урахуванням рівня сформованості ІАК керівника. Ґрунтуючись на результатах попереднього опитування керівного персоналу ПТНЗ, зазначимо, що зміст програми може містити, наприклад, такі теми: основні теоретичні положення розвитку ІАК, організація ІАД, засоби забезпечення ІАД, інформаційний пошук, обробка і фіксація інформації, аналіз і синтез отриманої інформації, практичне використання інформації в управлінській діяльності, самодіагностика рівня ІАК.Для визначення блочно-модульного розподілу навчального матеріалу, орієнтуючись на загальну структуру діяльності і логіку управлінської діяльності керівників ПТНЗ, ми визначили структуру їх ІАД і виокремили інформаційно-аналітичні уміння, які необхідні в роботі з інформацією. Одержані результати показані на рис. 1, який ілюструє, що на першому етапі ІАД – мотиваційно-цільовому – керівник використовує управлінські уміння (коректне формулювання своїх інформаційних запитів; визначення потреби певного інформаційного ресурсу в межах оперативного і стратегічного управління ПТНЗ; сприйняття і активний пошук усіх різновидів і типів інформації; уміння, що запезпечують планування, організацію і регулювання інформаційно-аналітичної дільності; створення і забезпечення розвитку інформаційної системи ПТНЗ); на другому етапі – організаційно-виконавчому – затребувані

Метою статті було надання характеристики діяльності з видобутку криптовалюти (“майнінгу”) та здійсненню операцій із нею і визначення можливості визнання їх видами господарської діяльності та пропозиція напрямів подальшого розвитку господарського права і законодавства щодо них. Аналіз діяльності з видобутку криптовалюти (“майнінгу”) та здійснення операцій із нею вказує на значну схожість правового статусу осіб та їхніх груп й організацій, які видобувають (“майнять”) криптовалюту та здійснюють операції з нею. Із п’яти ознак, що характеризують економічну сутність як правосуб’єктне утворення, чотири повною мірою притаманні таким особам та групам, а п’ята ознака має переважно суб’єктивний характер. Показано, що фактично учасники діяльності на ринку криптовалюти мають певну організаційну єдність та визначеність організаційно-правової форми (хоча у більшості випадків і без офіційного її закріплення), майнову відокремленість, сукупність прав та обов’язків у сфері господарювання, несуть відповідальність за результати своєї діяльності. Лише пройти процес легітимації вони не можуть через законодавчі заборони. Доведено, що діяльність “майнерів” криптовалюти та інших учасників ринку криптовалюти фактично є господарською, оскільки здійснюється у сфері суспільного виробництва і спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Значна кількість операцій із купівлі-продажу криптовалюти є господарськими і має на меті отримання доходу. У статті зазначено, що офіційне визнання державою законним видом господарської діяльності “майнінгу” криптовалюти та визнання господарськими операцій із її купівлі-продажу у комплексі з покладанням на “майнерів” обов’язку офіційно зареєструватись як суб’єкт підприємницької діяльності, поширенням на всіх учасників відносин на ринку криптовалюти дії законодавства про оподаткування та кримінальної, адміністративної, господарської відповідальності до порушників дасть змогу усунути невизначений або гібридний правовий статус суб’єктів та режим їхньої діяльності, а також наявні прогалини у праві та законодавстві. Держава отримає додаткові надходження до бюджету та можливість регулювання і контролю окремих операцій із криптовалютою.

Дана праця присвячена дослідженню правових пи-тань справедливості судових рішень. Право на чесний суд є загальновизнаною нормою права, яка пов’язана з міжнародним принципом верховенства права, а та-кож є імперативною нормою, якій має відповідати на-ціональне законодавство. Визначення права на спра-ведливий судовий розгляд закріплене у міжнародних актах, зокрема у Пакті про громадянські і політичні права. У ньому не лише проголошується право на спра-ведливий судовий розгляд, але і вказуються конкретні обов’язки держави щодо організації гарантій для забез-печення реалізації права на судовий захист. Зокрема, передбачається рівність усіх перед судами і трибуна-лами у можливості отримати процесуальні свободи при розгляді конкретної справи.У роботі аналізується зміст юридичного понят-тя права на справедливий судовий розгляд як одного з основних елементів механізму захисту прав і сво-бод людини. Встановлено, що воно є багатоманітним і комплексним. Вимога справедливості правосуддя визначається ступенем дотримання цілої системи га-рантій, до числа яких відносяться механізми як ма-теріально-правового, так і процесуального характеру. Одними з головних є публічність розгляду справ та рів-ність осіб перед законом і судом. Досліджено пробле-ми, пов’язані зі здійсненням правосуддя, коли судові рішення мають в достатній мірі надавати учасникам можливості аргументувати свою позицію, висвітлю-вати мотиви та підстави, на яких вона базується. При цьому враховується, що межі обов’язку однакового підходу до процесуального правового становища сто-рін можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися у контексті обставин кожної спра-ви. На підставі вивчення конкретних справ ЄСПЛ з’я-совано сутність правового принципу, за яким розгляд справи має відбуватися в таких умовах, які не ставлять учасника у істотно невигідне становище відносно дру-гої сторони. У даному сенсі досліджено правову приро-ду таких понять, як «рівність озброєння учасників про-цесу», «справедливий баланс між сторонами».Беручи до уваги практику Європейського суду, автор проаналізував процесуальні питання щодо рівно-сті сторін, які часто межують та навіть перетинаються з іншими правилами, що забезпечують справедливість судочинства, такими як публічність розгляду, відкри-тість процесу, диспозитивність тощо.

The article reveals the conceptual approaches to improving the content and organization of professional foreign language teaching in technical higher educational establishments.The purpose of the study is to consider the role of information technology and to determine the psychological and pedagogical conditions in the formation of professional foreign language speech competencies of future technical specialists.Research methods: method of theoretical analysis of normative educational documents and scientific-methodical works on problematic issues of pedagogy teaching methods; synthesis of educational and methodical ideas; generalization of own pedagogical experience; methods of generalization, systematization for formulating of scientific research conclusions.Results. The main attention of the publication focuses on theoretical and practical aspects of professional foreign language teaching of future technical specialists, the formation of professional foreign-language speech competencies on its basis.The views of psychologists and teachers on the problem of introducing information technologies into the process of teaching a foreign language for professional purposes are studied. The study of the peculiarities of the formation of professional foreign language speech competencies by means of modern information technologies is conditioned by the search for effective methods of teaching a foreign language in technical higher educational establishments. In the process of learning a foreign language with the use of information technologies, important psychological and pedagogical conditions for the formation of professional foreign language speech competencies are identified. Besides, the main linguodidactic objectives have been defined, the solution of which is facilitated by the introduction of information technologies in the process of foreign language learning. Changes in traditional teaching model of the process of professional foreign language training using information technologies are considered. It is noted that the essence of learning in the new model is not the transfer of information, but the students’ ability to independently acquire knowledge, form and improve their speech competencies, communication skills and habits.Conclusions. The content of foreign language training for future specialists in technical higher educational establishments is the formation of professional foreign language speech communication competencies that contribute to the development of professionally oriented speaking skills, mastering the profession, increase labor efficiency and positively affect business relations.Key words: linguodidactic objectives, teaching model, information technologies, psychological and pedagogical conditions, professional foreign language speech competencies. У статті розкрито концептуальні підходи до вдосконалення змісту й організації навчання іноземної мови за професійним спрямуванням у закладах вищої освіти технічного профілю.Мета дослідження – розглянути роль інформаційних технологій та визначити психолого-педагогічні умови під час формування професійних іншомовних мовленнєвих компетентностей майбутніх фахівців технічного профілю.Методи дослідження: метод теоретичного аналізу нормативних освітніх документів і науково-методичних праць із проблемних питань методики викладання педагогіки; синтез навчально-методичних ідей; узагальнення власного педагогічного досвіду; методи узагальнення, систематизації для формулю-вання висновків наукового дослідження.Результати. Основна увага публікації зосереджується на теоретичних і практичних аспектах навчання іноземної мови професійного спрямування майбутніх фахівців технічного профілю, формуванні на його основі професійних іншомовних мовленнєвих компетентностей. Досліджено погляди вчених-психологів і педагогів на проблему впровадження інформаційних технологій у процес навчання іноземної мови за професійним спрямуванням. Дослідження особливостей формування професійних іншомовних мовленнєвих компетентностей засобами сучасних інформаційних технологій зумовлене пошуком ефективних методик викладання іноземної мови у закладах вищої освіти технічного профілю. У про-цесі навчання іноземної мови з використанням інформаційних технологій визначені важливі психолого-педагогічні умови формування професійних іншомовних мовленнєвих компетентностей. Визначено основні лінгводидактичні завдання, вирішенню яких сприяє впровадження інформаційних технологій у процес іншомовної освіти. Розглянуто зміни в моделі процесу навчання іноземної мови за професійним спрямуванням під час використання інформаційних технологій. Під час побудови нової моделі навчання сутністю навчання стає не передача інформації, а вміння студента самостійно здобувати знання, формувати та вдосконалювати свої мовленнєві компетентності, комунікативні вміння та навички.Висновки. Зміст навчання іноземної мови майбутніх фахівців у закладах вищої освіти технічного профілю полягає у формуванні професійних іншомовних мовленнєвих комунікативних компетентностей, які сприяють розвитку професійно зорієнтованого мовлення, оволодінню фахом, підвищують ефективність праці та позитивно впливають на ділові стосунки.Ключові слова: лінгводидактичні завдання, модель навчання, інформаційні технології, психолого-педагогічні умови, професійні іншомовні мовленнєві компетентності.

Досліджено проблеми правового регулювання діяльності технопарків, визначено особливості надання державної підтримки щодо згаданого об'єкта інвестицій. У результаті дослідження, на підставі комплексного, усебічного науково-правового аналізу чинного законодавства й актуальних наукових праць виявлено проблемні питання, надано пропозиції щодо їх вирішення й удосконалення правової реґламентації функціонування технопарків. Правове регулювання - це упорядкування суспільних відносин, здійснюване державою за допомогою права і сукупності правових засобів, їх юридичне закріплення, охорона і розвиток. Держава забезпечує життєдіяльність суспільства як системи через використання влади, а право - через нормативне регулювання. Поняття «правове регулювання» ширше від поняття «законодавче регулювання», оскільки обсяг джерел права перевищує власне законодавчі джерела. Сфера правового регулювання - це сукупність суспільних відносин, яку можна і необхідно впорядкувати за допомогою права і правових засобів. Сфера правового регулювання - галузь соціального простору, яка охоплена правом. Це насамперед суспільні відносини - економічні, політичні, соціально-культурні. Ідеться про ті суспільні відносини, функціонування яких неможливо без використання правових засобів. Не все в суспільних відносинах урегульовано правом. Скласти сферу правового регулювання можуть лише відносини, що піддаються правовому регулюванню. Право регулює конкретні, сутнісні, глобальні відносини, що проходять через волю і свідомість людей. У встановленні сфери правового регулювання варто виходити не стільки із класифікації суспільних відносин (економічні, політичні тощо), скільки з матерії самого права як нормативного регулятора, мета якого - порядок у суспільстві. Ознаки сфери правового регулювання такі:- є соціальною, оскільки право регулює соціальні відносини, а не природні процеси (землетруси, тайфуни, фізико-хімічні явища тощо);- є тією сферою соціального простору, де існують суспільні відносини, які можуть врегульовуватися правом, тобто можуть пройти через волю і свідомість людей (не можна регулювати дії, учинені у стані неосудності або фізичного примусу);- містить сукупність конкретних суспільних відносин, які потребують врегулювання правом, а не суспільних процесів, що протікають за об'єктивними законами суспільного життя і не потребують регулювання правом;- охоплює найважливіші суспільні відносини, що в цей момент найбільшим чином зачіпають інтереси суспільства, трудових колективів, організацій, підприємств тощо;- має обмежений обсяг охоплення (межі правової реґламентації) і не може містити ті соціальні явища, які об'єктивно не допускають формально-юридичного впорядкування (дружба, любов тощо).

Статтю присвячено дослідженню сучасного стану системи оподаткування в період її реформування та подальшим розробкам в галузі фундаментальних основ оподаткування.Метою написання статті є поглиблене вивчення природи, сутності ризиків у сфері оподаткування, розгляд змісту системи керування ризиками та обґрунтування концептуальних основ ефективності керування податковими ризиками шляхом запровадження системного підходу в умовах великої частки тіньової економіки. Дослідження проведено із застосуванням методів дедукції та індукції, системного підходу, аналізу й синтезу на основі законодавчої бази України, даних Держаної фіскальної служби України, даних Державної служби статистики України, праць вітчизняних і закордонних економістів, матеріалів авторських досліджень.Досліджено сутність і місце податкових ризиків у системі керування ними. Доведено, що податковий, а також економічний ризики зазвичай занадто переоцінюють, оскільки щодо витрат заходи з підвищення результатів діяльності людського капіталу дуже розпливчаті та сформовані у недосконалих інформаційних умовах.З’ясовано необхідність системного підходу до керування податковими ризиками. Розглянуто основні елементи системи керування податковими ризиками. Доведено вплив людського капіталу та інформації на ефективність керування податковими ризиками.Акцентовано увагу на доцільності вивчення податкових ризиків у системі керування і мінімізації протидії. Доведено, що така система може бути описана як сукупність деяких методів, процедур і заходів і надає можливість прогнозувати дефіцит податкових платежів та вживати заходи стосовно мінімізації порушень у податковій сфері.Розглянуто основні елементи системи керування податковими ризиками. Дана система являє собою сукупність взаємопов’язаних і взаємозалежних елементів, таких як: 1) суть та оригінальні джерела ризику; 2) аналіз, оцінка й опис ризику; 3) методи мінімізації ризиків; 4) моніторинг заходів щодо запобігання і протидії ризику.Доведено, що метод систематизації платників застосовують відповідно до стандартів для визначення податкових ризиків у системі їх керування. Такий підхід дозволить упровадити на практиці нову стратегію організації контрольно-ревізійної роботи та істотно скоротити витрати на здійснення планових перевірок.Наголошено, що податкові ризики слід розглядати як наукову основу для розробки критерію ефективності побудови систем забезпечення національної податкової безпеки. Як і будь-які ризики, податкові ризики повинні бути не тільки визначені , але й зведені до мінімуму. Для цього доцільно застосувати систему керування податковими ризиками як сукупність деяких методів, процедур і заходів. Використання людського капіталу та інформаційного забезпечення дозволить досягти необхідного рівня ефективності.Застосування системного підходу в теорії і практиці оподаткування допоможе передбачати негативні наслідки впливу зовнішнього середовища, сприятиме ефективності моніторингу ризиків і їх практичному керуванню. Податкова служба може підвищити обсяг податкових надходжень до бюджету за рахунок зменшення податкових злочинів (ухилення від сплати податків). Це, в свою чергу, призведе виходу економіки з тіні.Науковою новизною дослідження є поглиблення та визначення природи, сутності податкових ризиків, а також обґрунтування концептуальних основ ефективності їх керування через запровадження системного підходу.Урахування системного підходу дозволить фіскальним службам ефективно керувати податковими ризиками.Перспективним напрямком досліджень є перегляд нормативної документації Державної фіскальної служби на основі системного підходу та врахування податкового ризику як виміру результатів діяльності людського капіталу й недосконалого інформаційного забезпечення.