Journal articles on the topic 'Суперечливі підходи'

В статті розглядаються підходи до організації військової підготовки громадян за програмою офіцерів запасу (резерву) у провідних країнах світу. З’ясовано, що військово-політичне керівництво зарубіжних країн, особливо країн НАТО, приділяє значну увагу проблемі підготовки офіцерів запасу. Це, у першу чергу, стосується уніфікації та підвищення ефективності функціонування діючих систем підготовки та перепідготовки офіцерського складу.Історико-методологічний аналіз з одного боку підтвердив доцільність використання досвіду зарубіжних армій щодо підготовки зазначеної категорії громадян до військово-професійної діяльності, а з іншої, – виокремив суперечливі аспекти в сучасній вітчизняній системі військово-професійної освіти з урахуванням участі підрозділів Збройних Сил України у військових діях на Сході держави.

Постановка проблеми. Актуальність запропонованої статті пов’язана з потребою подолати принципові розбіжності між висновками академійних мовознавчих праць і рекомендаціями посібників з культури української мови, з одного боку, і тим, чому навчають в українських вишах, з другого. Ці розбіжності пов’язані з особливостями українських засобів подавання процесів, які відрізняють їх від засобів сусідніх слов’янських мов. Зазначені розбіжності спричинені тим, що українському мовознавству бракує однозначної, несуперечливої та загальновизнаної концепції дієслова як частини мови і частиномовної належності дієслівних утворів, системи їхніх граматичних ознак і пов’язаного з цим розуміння їхньої семантики та правил уживання в різних синтаксичних конструкціях. З огляду на це потрібно: – порівняти два панівні підходи до визначення дієслова як частини мови: 1) узвичаєний підхід, утілений у радянських і пострадянських граматиках; 2) новий семантико-граматичний, який запропонував І.К. Кучеренко та розвинув І.Р. Вихованець; – запропонувати як далі визначати дієслово та похідні дієслівні утвори. Мета статті – запропонувати як усунути деякі суперечливі положення нового семантико-граматичного підходу та доповнити його концепцією мішаних частин мови. Методи дослідження. Основним методом є аналізування граматичних та термінознавчих праць. Основні результати дослідження. Порівняно два зазначені панівні підходи до визначення дієслова як частини мови і показано істотні переваги та певні суперечливості другого. Зокрема проаналізовано семантику, граматичні ознаки та ужиткові особливості дієслівних форм на ‑но, ‑то, інфінітива, дієприслівника, віддієслівного іменники на ‑ння, ‑ття з процесовим значенням (далі – дієслівного іменника) та дієприкметника. Підтверджено, що дієслівні форми на ‑но, ‑то та інфінітив належать до дієслова як частини мови, тоді як дієприслівник, дієслівний іменник і дієприкметник є не формами дієслова, а лексико-граматичними розрядами віддієслівного прислівника, іменника та прикметника відповідно. Показано, що успадковування граматичного значення категорії виду та певних валентних позиції твірних дієслів пов’язує дієприслівник, дієслівний іменник та дієприкметник з дієсловом не лише словотвірно і семантично, а й граматично. і завдяки цьому граматичному зв’язку вони істотно відрізняються від спільнокореневих власне віддієслівних прислівників, іменників та прикметників, які повністю втратили всі дієслівні граматичні категорії і тому є результатом повного семантичного перейдення дієслова в прислівник, іменник та прикметник відповідно. Висновки та перспективи. Саме граматичний зв’язок дієприслівника, дієслівного іменника та дієприкметника з дієсловом дає підстави вважати ці утвори мішаними частинами мови. Запропоновано уточнити структуру курсу української граматики і ввести до нього спеціальний розділ «Мішані частини мови», щоб чітко відбити граматичну, семантичну й ужиткову відмінність цих утворів від власне віддієслівних прикметників, прислівників та іменників. Ключові слова: вид, валентність, дієвідмінювані дієслівні форми, дієслівний іменник (віддієслівний іменник на ‑ння, ‑ття), дієслівна форма на ‑но, ‑то, дієприкметник, дієприслівник, інфінітив, процес.

У статті досліджено теоретичні та практичні підходи до розуміння поняття «суб’єкти доказування», їх класифікацію в залежності від процесуального становища, ролі в процесі, обов’язку або права в доказуванні. Суб’єктів доказування розглянуто також через додатко- вий критерій – реалізацію всіх елементів процесу доказування (збирання, перевірка та оцін- ка доказів). Висловлено деякі критичні зауваження щодо думок та позицій науковців. За результатами аналізу Кримінального процесуального кодексу України підкреслено нечіткі, фрагментарно розкидані по Кодексу, іноді суперечливі права певних суб’єктів доказуван- ня. Висвітлено дискусійні питання реалізації суб’єктами доказування їхніх процесуальних функцій. Наведено нову позицію Великої Палати Верховного Суду щодо форми та моменту початку досудового розслідування, яку практики назвали «альтернативною» по відношен- ню до чинного порядку. На прикладах проілюстровано актуальні та дискусійні питання ролі суб’єктів доказування в кримінальних провадженнях про порушення прав інтелектуальної власності. Підкреслено ознаку активності потерпілого в доказуванні. Окрему увагу звернуто на форму збирання доказів потерпілим – процесуальну дію добровільної видачи документів, речей тощо. Вказано обставини, що звужують права потерпілого після пред’явлення цивіль- ного позову. Окреслено специфіку діяльності захисника, зокрема складність спростування порушення норм матеріального права (способів використання об’єктів права інтелектуаль- ної власності). Обґрунтовано, чому експерт може бути суб’єктом доказування. Як висновок запропоновано шляхи вирішення проблемних питань.

Підходи до оцінки ризиків структурованих фінансових інструментів, а саме цінних паперів, забезпечених активами, у сучасній фінансовій інженерії є недостатньо систематизованими. Причинами цього можуть стати розмаїття ризиків, які банк бажає уникнути, передавши в управління іншим сторонам; неналежна увага до селекції позичальників; відсутність консолідації з питань формування єдиної методики оцінки типових ризиків. Автор подає для аналізу три головні види ризиків, з якими стикається банк у процесі здійснення сек’юритизації: ризик дострокового повернення кредиту, ризик зміни процентної ставки та ризик дефолту контрагента. У основі оцінок лежать фактори часу та події, які за певних умов можуть критично впливати на грошові потоки фінансових установ. Ризики дострокового повернення пов’язані з розрахунком усереднених значень часу до настання виплат за кредитами, однак уніфікована методика оцінки у банківській практиці наразі відсутня. Оцінка ступеню ризику супроводжується обрахунком процентного приросту до базової ціни з незмінною доходністю. Приріст відображає ризик зміни процентної ставки протягом певного часу. Особливу увагу у статті автор приділив аналізу методів оцінки дефолту контрагента структурованого інструменту. Встановлено, що методика Е. Альтмана за різних умов економічного середовища може давати суперечливі результати. Тому в останні роки оптимальними моделями оцінки ризику дефолту можна вважати моделі нечітко-нейронних мереж. Взята за основу методика О.А. Недосєкіна показує ступінь ризику банкрутства позичальника, спираючись на методи експертних оцінок. З одного боку, модель нечітко-нейронних мереж може давати наближені до істини результати, з іншого – на точність результату може впливати асиметрія інформації, на основі якої будує оцінку певний експерт. В такому ключі ця модель потребує подальших вдосконалень, які пропонують сучасні японські вчені на основі критерію Мамдані. Таким чином, проблематика оцінки кредитних ризиків структурованих інструментів залишається актуальною у сучасних наукових колах та потребує вироблення спільних ідей уніфікації методик, які пропонуються сучасною наукою.

Обґрунтовано розуміння конфлікту як феномену, вбудованого в освітній процес танеобхідного для розвитку. Конфлікт пропонується трактувати як актуалізоване зіткненнясуперечностей, коли сторони з різними цінностями, настановленнями, мотивами не можутьіснувати в незмінному вигляді, становлять загрозу для психічної цілісності тавзаємовпливають одна на одну. Представлено «ставленнєвий» складник конфліктологічноїкомпетентності педагога, що зумовлює готовність і здатність педагога реалізовувати знання йнавички у сфері конфліктології (взаємодіяти в ситуації загрози задля розв’язаннясуперечностей на противагу уникненню, перенаправленню енергії на менш загрозливіоб’єкти): рефлексивність, здатність налагоджувати довірливу взаємодію, орієнтація в часі,незалежність цінностей та поведінки суб’єкта, адаптація, домінування, ескапізм, цінностісамоактуалізації та гнучкість поведінки, сензитивність до себе та спонтанність, самоповага,самоприйняття (ставлення до себе), ставлення до інших людей, міжособистісна чутливість.Презентовані ставлення необхідні для зведення до мінімуму руйнівного впливу, а заможливості – для конструктивного розв’язання конфліктів. Під «суб’єктивним ставленням» уструктурі конфліктологічної компетентності педагога запропоновано розуміти латентнийпсихічний потенціал реакцій, переживань та дій людини, що актуалізується в процесіконструювання нею поточної комунікативної ситуації, у зв’язку з оцінними уявленнямиіндивіда про навколишнє середовище та самого себе. Розвиток конфліктологічноїкомпетентності вчителя пропонується вивчати в контексті соціально-психологічних умов(процесів), що мають місце в педагогічному колективі (малій групі): сприйняття індивідомгрупи, психологічний мікроклімат, згуртованість та ставлення до власної ролі в малій групі(педагогічному колективі), суб’єктивне сприйняття стилю керівництва, типу особистостікерівника, вагомості роботи в закладі освіти як єдиного джерела задоволення матеріальнихпотреб. Наведено результати емпіричного дослідження психологічних процесів у малихгрупах та ставленнєвого складника конфліктологічної компетентності педагога, встановленозв’язки ставлень педагогів із їх суб’єктивним сприйняттям педагогічного колективу.Виявлено, що вчителі оцінюють соціально-психологічний клімат переважно як сприятливий,говорять про переважно високий рівень групової згуртованості в колективах за умовиколективістського типу сприйняття групи та демократичного стилю керівництва. Дляреспондентів характерні середній рівень рефлексивності, підвищене самосприйняття (блоксамоповага та самосприйняття), прагнення до домінування при незначному зниженніадаптованості та браку довіри до навколишнього світу й інших людей. Виявлено тенденціюдо сепарації респондентів від соціального оточення, сприйняття ними індивідуалізму якчинника успішності в професійній діяльності, що може призводити до примноженнясуперечностей, але водночас до блокування готовності їх визнавати. Тобто сприятливісоціально-психологічні умови праці вчителів та орієнтація на колективізм задають для нихрамки гуманістичного сприйняття людини як основи суб’єкта та об’єкта професійноїпедагогічної діяльності, однак самі педагоги демонструють суперечливі тенденції: з одногобоку, вони надають вагу колективізму, визнають себе частиною освітнього середовища яктакого; з другого – їхня самореалізація в професійній діяльності досягається за умовидомінування, індивідуалізму та сепарації від групи, що свідчить про важливістьсамототожності для вчителя. Означено підходи до розвитку конфліктологічної компетент-ності педагогів з урахуванням особливостей процесів, що відбуваються в малій групі.

Розглянуто категорії та поняття, що складають методологічну основу сучасного філософського підходу до соціокультурних явищ – архетипного. Постульовано його цінність як методологічного інструменту аналізу соціальної реальності, наголошено на перспективності його використання у соціогуманітарній науці. Зосереджено увагу на широті його методологічної палітри, що зумовлено мультидисциплінарним потенціалом цього підходу. Висвітлено нюанси термінологічного дискурсу, що розгортаються в межах розробки положень аретипного підходу у сучасній гуманітарній науці в Україні, і не лише у філософській, а й у соціокультурологічній науці. Виокремлено завдання класифікації архетипів як базової ланки семантичного конструювання методологічного підходу. Як найбільш артикульоване, проаналізовано поняття «архетип»; наведено приклади, які використані дослідниками для віднесення того чи іншого архетипу до певної категорії, здійснено співставлення поняття «архетип» із категоріями, через які найчастіше деталізуються моделі архетипного аналізу. Серед категорій, з якими пов’язується архетип як методологічний конструкт, акцентовано поняття «символ», «міф», «образ («архетипний образ»), «архетипний смисл», «ідея», «концепт». «паттерн». Розкрито зміст деяких суперечливих моментів у масиві архетипного аналізу, пов’язаних із термінологічною невизначеністю. Наприкінці здійснено огляд проблематики, в якій архетипний підхід виявляється плідним, особливий акцент зроблено на соціальних проблемах, пов’язаних із сферою аналізу діяльності та соціальних практик. Запропоновано критерії, за якими можна здійснити чіткіше розмежування поняття «архетип» та суміжних категорій архетипного підходу. Підкреслено значення архетипу як підґрунтя соціальної практики, висловлено припущення про соціальну природу психологічного архетипу із потенційним виходом у соціальну філософію, а не у культурологію чи етнопсихологію. На думку автора, саме цей аспект архетипного підходу потребує подальшого унормування, або віднесення «фігуративних» архетипів до образів (тоді увиразнюється роль символу), а до категорій архетипів слід віднести ті складові детермінації людської діяльності, які, будучи і досі «замкненими» у сфері антропології та теорії культури, не мають адекватного виходу у методологію соціальної філософії – сутнісні сили людини: «дух», «душа», «розум», «розсудок», «воля», «тіло».

У статті зроблена спроба завершити концептуалізацію феноменів людини і культури в якості протилежних моментів суперечливої основи феномена соціальності. Завданням статті є деконструкція бінарної опозиції «людина» – «культура» і перетворення її в суперечливу основу тернарной композиції антропосоціокультурной тотальності. Концептуалізація понять людини і культури є синтетичною науковою задачею і передбачає категоріальне відтворення процесу виникнення і безперервного перевиникнення найскладніших з усіх існуючих об'єктів, оскільки вони «знімають» в собі всі інші еволюційні процеси, що вивчаються космологією, еволюційної біологією укупі з палеонтологією і археологією, описовою та теоретичною соціогуманітаристикою, що включає етнографію, культурну та соціальну антропологію і соціологію культури. Завершуючи перелік наукових дисциплін, автор цього дослідження спирається на останні досягнення, теоретичної філософії з діалектикою, що історично сформувалася як загальна теорія розвитку, філософською антропологією, філософією історії та філософією культури. Виток традиції раціонального осмислення людини і культури лежить в античній філософії, що вважала людину не просто частиною, а аналогом Макрокосму (з чим охоче погоджується сучасна космологія з її антропним принципом). У антропоцентричній філософії Відродження ми знаходимо ідею незавершеності самотворення людини, і через століття цю думку Мірандолла по-своєму повторить Ніцше в своєму «Заратустрі». Думка просвітителя Гердера про необхідно зумовлену будовою Сонячної системи появу людини на одній з її планет перегукується з тейярдістскім уявленням про природу феномена людини і центральними ідеями т.зв. «Великої» або «Універсальної» історії. Ми не могли залишити без уваги зусилля не тільки класичної, але також некласичної і постнекласичної філософії, що деконструює бінарну опозицію класичних і некласичних підходів в тернарну композицію постнекласичної соціогуманітаристики.

Виникнення кримінального провадження на підставі угод є новелою як для кримінального процесуального закону України, так і для процесуальної діяльності органів досудового розслідування та судової системи. Це нововведення раніше невідоме українській правовій системі, оскільки запозичене з англо-американського досвіду з метою економії часу та вдосконалення кримінального судочинства. Здійснення кримінального провадження на підставі угод як особливого порядку кримінального провадження має на меті, насамперед, розв’язання наявного кримінально-правового конфлікту між його учасниками, спрощення та скорочення загальної процедури кримінального провадження, забезпечення процесуальної економії, зменшення навантаження на суди, надання самостійності сторонам угоди щодо вирішення питання про призначення узгодженого ними покарання звільнення від його відбування з випробуванням. Кримінальне провадження на підставі угод є проявом диференціації кримінальної процесуальної форми, яка ґрунтується на матеріально-правових критеріях, котрі передбачають встановлення змісту договірних правовідносин, та кримінально-процесуальних, що визначають форму і процедуру досягнення взаємних поступок між сторонами угод про примирення чи про визнання винуватості у кримінальному провадженні. Проте в науці кримінального процесуального права та у практичній діяльності залишається велика кількість суперечливих підходів, неузгодженість правових позиції та різне бачення деяких аспектів функціонування такого інституту. Зокрема, суперечності виникають під час визначення особливостей кримінального процесуального доказування під час провадження на підставі угод, що є предметом даного наукового дослідження. Основний підхід до розгдяду зазначеного питання в цій статті полягає у здійсненні критичного аналізу норм чинного законодавства, які регламентують особливості кримінального процесуального доказування під час провадження на підставі угод. В публікації здійснюється аналіз нормативної регламентації кримінального провадження на підставі угод, висловлені зауваження до низки норм КПК, які закріплюють особливості кримінального процесуального доказування під час провадження на підставі угод та запропоновані підходи до усунення їх недоліків. Матеріали статті представляють як теоретичну, так і практичну цінність. Вони можуть бути використані для подальшого наукового дослідження особливостей кримінального процесуального доказування під час провадження на підставі угод, а також для належного розуміння та здійснення правозастосовної кримінальної процесуальної діяльності.

Сучасний світ дедалі більше характеризується руйнуванням стійких та сталих структур, які дотепер визначали основи світобудови. Людина опиняється у зоні небезпеки і, водночас, у просторі нових можливостей та нереалізованих потенцій. Щоб їх реалізувати, віднайти співмірні духу епохи культурні форми, зберегти рівновагу у сучасному плинному соціумі, вона має вибудувати власну траєкторію розвитку згідно реалій часу. В умовах сучасного світу освіта покликана задавати орієнтири подальшого соціального розвитку, поширюватись в авангарді усіх суспільних змін. У цій галузі розглядаються нові підходи та концептуальні ідеї, актуалізується проблема пошуку нових стратегій мислення, аналізуються результати освітніх практик, способів передачі і трансляції знань, тобто переосмислюється проблема чого навчати. Результатом переосмислення є відхід від знаннєвої парадигми у змісті освіти на користь компетентнісного підходу. Мова йде про оволодіння людиною сукупністю взаємопов’язаних умінь та якостей, які спрямовані на здобуття знань та досвіду самостійно навчатися й перенавчатися, ефективно й неупереджено вирішувати різноманітні життєві проблеми, уміти віднаходити рішення в умовах невизначеності та мінливості. Провідну позицію серед них займає комунікативна компетентність. Комунікація є умовою особистісного, індивідуального буття, яка визначає можливість існування та реалізації людської суті. Одним із ефективних й продуктивних методів навчання, який дозволяє набути цієї компетентності є storytelling. Передача інформації, її обговорення й осмислення у формі історій активізують увагу та мислення, є ефективним інструментом донесення й закріплення змісту у свідомості людини. Серед прийомів мотивації за допомогою історій у навчальній діяльності використовується створення проблемних ситуацій, застосування різноманітних наочних та технічних засобів, використання маловідомої, суперечливої інформації, яка спонукає до міркувань та здатності робити власний вибір, емоційна насиченість та ціннісна орієнтованість тощо.

The article substantiates the relevance of isolating adultery as one of the independent, powerful phenomena of the artistic world of I. Bunin. It is proved that adultery in the Bunin world is inappropriate to interpret as trivial adultery, considered in an unambiguous ethical coordinate system. The main approaches and directions of research into the poetics of adultery are determined: historical-typological, comparative, method of motive's analysis. The main purposes of the article are: to trace the main variants and variations of adultery, to understand how and in what main directions its development took place in the Bunin world; to clarify the moral, aesthetic and existential foundations of adultery as something that binds together such contradictory and necessary for comprehending the mystery of authenticity (F. Stepun), personality and truthfulness of feelings, as liberty and duty, love and responsibility, loyalty and betrayal, devotion, decency and possibility of change for self, choice and chance. Results. The fact of adultery in I. Bunin in no way implies immorality, depravity of a person, even in those cases when it is unambiguous from the traditional point of view. This is typical both for works focused on the poetics of realism and for stories for which the discoveries of existentialism are significant. The banality, predictability of the situation and types of heroes of adultery, inevitable when describing betrayal, are the equivalent of the Kantian situation of moral and ethical choice in I. Bunin. Aesthetic perception and the experience of betrayal are one of the opportunities for the heroes to know who they are. Conclusions. I. Bunin's deliberate attention to the everyday life of adultery, but also his non-admission in the practice of life, is the hero's choice of their usual everyday life as a choice of themselves, an almost Heidegger's opportunity to be oneself, and not a representative of the vulgarity of everyday situations. Adultery is a space of inner freedom and honesty of the self, existential infinity and unlimited possibilities of immersion and self-awareness, as well as his rights, duties (not)choosing oneself.Key words: motive, the paradox of adultery, moral and ethical choice, existential attitude. У статті обґрунтовується актуальність виокремлення адюльтеру як одного із самостійних, сильних феноменів художнього світу І. Буніна. Доводиться, що адюльтер у бунінському світі неправомірно трактувати як тривіальну подружню невірність, розглянуту в однозначній етичній системі координат. Визначаються основні підходи та напрями дослідження поетики адюль-теру: історико-типологічний, порівняльний, метод мотивного аналізу. Мета. Простежити основні варіанти й варіації адюльтеру, зрозуміти, як і в яких основних напрямах відбувався його розви-ток у бунінському світі; прояснити моральну, естетичну та екзистенційну основи адюльтеру як того, що пов’язує воєдино такі суперечливі й необхідні для осягнення таємниці автентичності (Ф. Степун) особистості та істинності почуття, як свобода та обов’язок, любов і відповідальність, вірність і зрада, відданість, порядність і можливість змін для я, вибір і випадковість. Результат. Факт адюльтеру в І. Буніна в жодному разі не передбачає аморальність, порочність людини навіть у тих випад-ках, коли це з традиційної позиції виявляється однозначним. Це характерно і для творів, орієнтованих на поетику реалізму, і для оповідань, для яких значимі відкриття екзистенціалізму. Неминучі під час опису зради банальність, передбачуваність ситуації й типів героїв адюльтеру є в І. Буніна еквівалентом кантівської ситуації морально-етичного вибору. Естетичне сприй-няття та переживання зради – це одна з можливостей для героїв пізнати себе справжніх. Висновки. Навмисна увага І. Буніна до буденності адюльтеру, проте водночас його недопущення на практиці життя – це зроблений героями вибір своєї звичної буденності як вибір себе, майже хайдеггерівська можливість бути самим собою, а не репрезентантом вульгарності загальножиттєвих ситуацій. Адюльтер – це простір внутрішньої свободи й чесності я, екзистен-ціальної безмежності та безмежної можливості занурення й усвідомлення себе, а також його права, обов’язки (не)вибору себе.Ключові слова: мотив, парадокси адюльтеру, морально-етичний вибір, екзистенційне світовідчуття.

Розроблено закони координатно-параметричного поліоптимального керування перехідними та усталеними режимами експлуатаційної ділянки магістрального нафтопроводу. За допомогою системного підходу магістральний нафтопровід представлено як складний ієрархічний електрогідравлічний комплекс, який містить електричну та гідравлічну підсистеми. Поєднано поліоптимальне керування усталеними та динамічними режимами роботи ієрархічної електрогідравлічної системи. Встановлено, що режими роботи нафтоперекачувальних станцій України відрізняються від номінальних і потребують розроблення та реалізації алгоритмів оптимального керування. Визначено критерії глобальної оптимізації верхнього рівня та локальної оптимізації нижнього рівня ієрархічної системи експлуатаційної ділянки магістрального нафтопроводу. Встановлено, що ці критерії взаємозв'язані та мають суперечливий характер. Розроблено закони дискретно-неперервного керування збудженням синхронного електродвигуна. За допомогою регулятора змінної структури реалізовано алгоритми координатно-параметричного поліоптимального керування, що дало змогу підвищити стійкість та ефективність роботи електродвигуна та насоса з одночасним збереженням необхідної якості електропостачання та нафтоперекачування. Вимоги до характеристик регулятора сформовано на підставі отриманих законів керування. Вперше виконано комплексне дослідження роботи ієрархічної електрогідравлічної системи, що дало змогу поєднати закони поліоптимального керування усталеними та динамічними режимами електроприводних насосних агрегатів. Розроблено функціональну схему автоматичного регулятора для реалізації координатно-параметричного керування режимами експлуатаційної ділянки магістрального нафтопроводу. Розв'язок оптимізаційної задачі керування перехідними режимами електрогідравлічного комплексу дає змогу за незначного збільшення часу перехідного процесу досягти розширення результуючої області стійкості насосного агрегату. Підвищення стійкості зумовлено реалізацією алгоритмів локально-оптимального керування, вибір яких здійснюється за допомогою запропонованого координатно-параметричного керування.

Теоретичне осмислення та питання практичного застосування здійснен ня податкових перевірок і їх оформлення пройшло декілька етапів протягом розвит ку та становлення податкової системи України. Наша держава завжди прагла до створення ефективної податкової системи, яка б мала, серед іншого, ефективну систему виявлення порушень у сфері податкового законодавства. Актуальність порушеної проблематики та поглиблена увага фахівців-практиків до проблеми значення акта податкової перевірки та його подальшого впливу на податкові правовідносини спричинена суперечливим ставленням до цього документа у процесі правозастосування протягом багатьох років. Метою статті є розкриття сутності та змісту акта податкової перевірки та аналіз його впливу на подальші можливі податкові правовідносини з метою напрацювання єдиного підходу у правозастосуванні та судовій практиці з розгляду податкових спорів, а також напрацювання пропозицій щодо подальшого законодавчого закріплення належного регулювання цього явища. Стаття розкриває сутність і зміст поняття акта податкової перевірки й аналізує три основні аспекти податкових правовідносин, у яких буде задіяний акт податкової перевірки після його оформлення. Авторка звертає увагу на суперечливе визначення акта податкової перевірки у профільному законодавстві та у судовій практиці, і детально аналізує акт як службовий документ податкового органу, який засвідчує факт проведення перевірки, та окремо як документ, який документує виявлені порушення податкового законодавства. Причому наголошує, що думка суддів адміністративної юрисдикції стосовно того, що сам собою акт не породжує для платника податків настання будь-яких юридичних наслідків та не впливає на його права, обов’язки та законні інтереси, не є однозначно правильним. Перший аспект – це розгляд справи про адміністративне правопорушення, в якому авторка звертає увагу, зокрема, на існуючу проблему розмежування компетенції адміністративних судів і судів загальної юрисдикції при встановленні факту наявності порушень податкового законодавства. Другий аспект – роль аналітичної роботи органів податкової служби та, у зв’язку з цим, опосередкований вплив акта податкової перевірки на подальші правовідносини об’єкта перевірки – платника податків. Третій аспект – акт податкової перевірки як підстава для відкриття досудового розслідування за ст. 212 Кримінального кодексу України. Авторка доходить висновку про те, що в кожному з варіантів існує неузгодженість із основними нормами та іншими процесами розвитку правовідносин, яку породжує акт перевірки, а тому питання належної ролі акта податкової перевірки не є нині достатньо врегульованим та пропонує конкретні зміни для врегулювання суперечностей.

Автор статті досліджує філософську спадщину відомого індусько-англійсько-американського мандрованого проповідника, духовного вчителя, Джидду Крішнамурті. У ній розглядається його підхід до мислення та розуму, а також їхнє відношення до фундаментальної реальності, яку він називає ґрунтом. Цей підхід порівнюється з європейським новочасним проєктом раціональності, створеного раціоналістами та психологами-емпіриками. Відтак, у підсумку автор висновує, що Джидду Крішнамурті створив власну концепцію розумності, заснованої на осяянні, а сама осяйна розумність має гносеологічний, епістемологічний та онтологічний статус. Гносеологічний статус осяйної розумності полягає у безпосередньому сприйнятті фундаментальної реальності; епістемологічний статус – у наданні людині доступу до гнозису про таку реальність; онтологічний статус полягає у тому, що лише осяйна розумність може досягнути того, що лежить в основі дуальної та суперечливої видимості, а саме: єдиного, цілісного, нечасового та непросторового ґрунту.

Мета. Науково обґрунтувати циклічність функцій систем організму і прояв спеціальної працездатності спортсменок у різні фази менструального циклу для керування їхньою спортивною підготовкою. Методи. Аналіз наукової літератури з питання сучасних уявлень про особливості спортивної підготовки жінок. Результати. Показано великий інтерес до участі жінок у спорті вищих досягнень. При цьому специфіка жіночого організму й необхідність індивідуального підходу в практиці їхньої спортивної підготовки залишаються недостатньо вивченою. Закономірності адаптаційних реакцій жіночого організму до змін зовнішнього й внутрішнього середовищ, описані в сучасній науковій літературі, свідчать про великий інтерес до даної проблеми. Однак представлені результати мають суперечливий характер відносно впливу біологічних особливостей жіночого організму – циклічності функцій його систем у зв’язку зі зміною концентрації статевих гормонів у крові організму жінок у різні фази менструального циклу – на психічний стан і фізичну працездатність спортсменок. Оскільки наукові дані закордонних фахівців здебільшого вказують на відсутність впливу статевих гормонів на фізичну працездатність спортсменок і неспортсменок, для обґрунтування поставленої цілі наведено результати наших багаторічних досліджень і робіт наших аспірантів.

Окреслено сучасні підходи до озеленення урбосередовища: концепції зеленого простору, зеленої інфраструктури та сталість поглядів в Україні, де збереглися традиції з радянських часів. Обґрунтовано доцільність структурування зелених насаджень з компонентами, які виокремлюють фізичний вигляд, просторову мозаїчність, соціальну функцію, доступність, екосистемні послуги, збереження біорізноманіття, антропогенний вплив, функціональне призначення. Охарактеризовано поняття зеленої інфраструктурної мережі як сукупності різних видів рослинності і відкритих просторів, інтегрованих у здоров’я та якість життя людей, що підтримують і посилюють природні та екологічні процеси. Проаналізовано трансформацію класифікації зелених насаджень населених пунктів України та інших пострадянських країн. Виявлено принципові відмінності у переліку класифікаційних груп насаджень та проаналізована їхню доцільність. Виявлено недоліки класифікації зелених насаджень, використовуваної в Україні: суперечливий розподіл за групами насаджень, не чітко прописані переліки груп, наявність у двох категоріях незрозумілих «інших» насаджень. Встановлено, які саме теоретичні аспекти та деталі функціональної класифікації доцільно запозичити в інших пострадянських країнах. Розглянуто основні показники озеленення, коректність їх визначень, а також динаміка мінімальних розмірів зелених насаджень загального користування: парків, садів, скверів. Зазначено, що нормативне зниження у 5-7,5 раз мінімальної площі парків і у 25 разів – мінімальної площі скверів призводить до небажаної фрагментації зелених просторів. З’ясовано, що показники озеленення потребують чіткішого визначення та сучасної аргументації щодо їх нормативних кількісних значень. Підкреслено переваги класифікації зелених насаджень, використовуваної у Білорусії.

З’ясовано, що глобальна транспортна система, яка складаєтьсяз множини залізничних, судноплавних і автомобільних маршрутів, пов’язується в єдине ціле саме портовими комплексами. Саме в портах здійснюються найбільш складні операції по перевалці вантажів, порти є вузлами транспортної системи, у яких сходяться різнорідні, часом суперечливі інтереси всіх учасників транспортного процесу. Інтенсивний потік вантажів, необхідність їх безперебійної обробки, висока насиченість технологічним обладнанням, від стану й ефективності використання якого залежить виконання зобов'язань по перевезенню -ці фактори визначають необхідність системного підходу до організації експлуатації основних виробничих фондів порту, підвищення ефективності експлуатації, технічного обслуговування і ремонту, оптимізації витрат фінансових ресурсів на технічну експлуатацію та ремонт.Виконаний аналіз конструкцій технологічного обладнання портових перевантажувальних комплексів різних виробників показав, що конструкції сучасного перевантажувального обладнання мають цілий ряд істотних відмінностей (полегшені металоконструкції, компонування і кріплення приводу і т.д.) від вироблених і використаних у складі портових перевантажувальних комплексів минулого сторіччя. Аналіз проблем експлуатації технологічного обладнання портових перевантажувальних комплексів дозволяє зробити висновки про те, що прийнята на підприємстві система технічного обслуговування дозволяє оперативно виявляти та усувати фактичні відмовлення і несправності, так кількість регулювань приводних ременів і несущої стрічки в стрічкових конвеєрах за перші три роки експлуатації знизилося більш ніж у 2,5 рази, але при цьому не проводяться регулярні обстеження з метою виявлення і попередження потенційних відмов. Для попередження більшості з виявлених фактичних експлуатаційних відмов запропоновано застосувати методи неруйнівного контролю. Це дозволить відслідковувати швидкість розвитку відмов, знаходити потенційні и установити момент настання "граничного стану" і перевести розглянутий елемент на обслуговування за технічним станом.Ключові слова:діаграма Ісікави, надійність, неруйнівний контроль, портовий перевантажувальний комплекс, транспортний процес.

У статті подано аналіз законодавства, яке регулює основні аспекти публічного управління корпоративними правами. Наголошено на неоднорідності у розмежуванні адміністративно-правових та господарських відносин, оскільки відсутній єдиний науковий підхід до такого розмежування, а прогалини, які існують, варто усунути. Зазначено, що макрота мікроекономічні аспекти публічного управління зумовлюють існування правового режиму корпоративних прав, що належать державі у статутних капіталах господарських організацій. Для нівелювання суперечливих аспектів реалізації правового режиму корпоративних прав, які належать державі у статутних капіталах господарських організацій, варто орієнтуватися на показники ефективного управління публічним майном з огляду на обсяг безпосередньої участі держави в корпоративних відносинах. Розглянуто способи удосконалення корпоративного управління та адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави, проаналізована практика українських судів стосовно реалізації відповідальності суб’єктів публічної адміністрації у відносинах щодо публічного майна. В Україні потрібно сформувати адміністративно-правовий базис, який враховуватиме тенденції наднаціонального корпоративного права для успішного входження на світовий, європейський ринок як конкурентоспроможного учасника.

Стаття присвячена дослідженню наслідків для міжнародної та європейської безпеки після президентських виборів у Сполучених Штатах Америки. Визначено, що президентські вибори в Сполучених Штатах Америки 2016 р. стали одними із найбільш суперечливих і непередбачуваних за всю історію цієї країни. Вони змінили розстановку акцентів у внутрішній та зовнішній політиці, а також значною мірою вплинули на зміну підходів відносно міжнародної та європейської безпеки. Обґрунтовано тезу про те, що основна увага в безпековій сфері буде зосереджена на забезпеченні національної безпеки, а питання міжнародної та європейської безпеки повинні носити колективний характер. Доведено, що відсутність конкретних прямих заяв Д. Трампа відносно регіональної політики створює підґрунтя для утворення своєрідного «вакууму» безпеки у таких регіонах, як Азія, Європа, Близький Схід та Латинська Америка. Встановлено, що процес боротьби із тероризмом, представником якого виступає Ісламська держава, повинен здійснюватись на колективній основі. Визначено, що важливим питанням для системи європейської безпеки залишається новий формат відносин США із Російською Федерацією: актуальним є питання про те, наскільки загрозливим ці відносини можуть стати в перспективі для Європейського Союзу.

Проблема глибинно-корекційного пізнання в його пралогічності розглядається в контексті цілісного, холістичного підходу до розуміння психіки. Стаття вперше підіймає проблему ролі пралогічності мислення суб’єкта, що має вплив на організацію груп АСПП. Акцентується увага на засадничих принципах функціонування групи АСПП, які створюють передумови безконфліктності взаємин, що каталізує виявлення пралогічних параметрів психіки. Останньому сприяє як візуалізована самопрезентація учасників АСПП, так і діалогічна взаємодія психолога із респондентом. У роботі стверджується про можливість невидимого поєднання логічного мислення із пралогічним. У дослідженні представлено характеристики пралогічного мислення в їхній нейтральності до суперечностей, обґрунтовується пралогічна сутність імпліцитного порядку. Розкрито проблеми глибинного пізнання та шляхи їхнього подолання, зокрема ті, які пов’язані з пралогічним мисленням та архаїчною заданістю «імпліцитного порядку» психіки, які полягають у суперечливій сутності його складників, підвладних закону «співпричетності», відкритому Л. Леві-Брюлем. Стаття розкриває передумови результативності діагностико-корекційного процесу АСПП, який підпорядкований закону про «позитивну дезінтеграцію психіки та вторинну інтеграцію на більш високому рівні її розвитку». У роботі доведено, що основні проблеми глибинного пізнання психіки передбачають урахування мотиваційного потенціалу архаїзмів, зокрема позадосвідних утворень у їхній інтегрованості з індивідуалізованими характеристиками суб’єкта. Розкриваються особливості введення допоміжних (опредметнених) засобів у процес глибинного пізнання, що посилює його об’єктивність. Зміст статті торкається проблеми дуалізму психіки, який притаманний не лише функціонуванню сфер свідомого і несвідомого, але й відповідному латентному впорядкуванню візуалізованих виявів психіки, що відображає «Модель внутрішньої динаміки психіки», зокрема символ «Інь-Ян».

У статті розкрито специфіку навчання дорослої людини, яка ґрунтується передусім на психолого-фізіологічних особливостях літнього віку. Окремо схарактеризовано наукові розвідки щодо навчальних можливостей людей літнього віку, зокрема обґрунтовано соціальні, економічні, демографічні чинники, що зумовлюють необхідність освітньої діяльності у пізньому віці та доведено позитивну роль інтелектуального потенціалу усіх вікових груп на життєву позицію особистості: (Р. Дж. Хавігхурст (всебічне навчання, зосереджене на індивідуальних потребах і прагненнях), П. Ласлетт (потреба ціложиттєвого інтелектуального розвитку людини, що позитивно впливає і на якість життя); Г. Муді (спрямованість освіти на усунення «безсенсовості життя після виходу на пенсію).Виявлено два суперечливі погляди на особливості навчання людей похилого віку. Одна група вчених переконана, що розвивальні можливості загалом та освітні зокрема є обмеженими в часі і, досягнувши відповідного віку, людина не здатна навчатися. Інша група вчених наводить переконливі докази, що, незважаючи на певні психолого-фізіологічні зміни, які відбуваються з кожною людиною, вона здатна сприймати інформацію, інтеріоризувати її, навчатися впродовж усього життя. Іноді ці процеси у дорослих відбуваються навіть швидше, ніж у дитячо-юнацькому віці.Схарактеризовано сукупність підходів, що випливають із необхідності урахування психолого-фізіологічних особливостей літніх людей у навчанні та впливають на вибір стилів навчання. Найбільш вагомими з них є: формування конструктивної мотивації; вибір доцільного стилю навчання; активне залучення усіх суб’єктів навчання до співпраці; створення атмосфери комфорту й взаємоповаги; відповідність індивідуальним особливостям учасників; узгодженість із андрагогічними принципами навчання. Ключові слова: літній вік; психолого-фізіологічні особливості; безперервне навчання; психологічні теорії.

У VII–VI ст. до н.е. у Давньому Китаї та Стародавній Греції виникають перші філософські вчення про протилежності та їхню роль у суспільстві. Античні мислителі вивчали різні аспекти суперечливої взаємодії між людьми, соціальними групами, суспільствами і країнами, а також проблеми згоди і протиборства, війни і миру. Розроблене римськими юристами право стало потужним механізмом для врегулювання різного роду протистоянь. Якщо в античній філософії джерело різних протистоянь мислителі вбачали у природі та бутті, то в середньовічній філософії це було пов’язано з відсутністю або нестачею добра, Бога в душі людини. В епоху Відродження мислителі звертаються до класичної спадщини Давньої Греції та Риму, вони засуджують будь-які протиборства й соціальні зіткнення. В цю епоху були сформовані дві протилежні думки, які пояснювали причини протиборств у соціумі, адже одні автори бачили причину конфліктності у недосконалій системі соціальної взаємодії, а інші – у недосконалості людської особистості та її негативних рисах. Отже, наукове осмислення конфліктів починається в ранній період становлення філософської думки, а розробка фундаментальних конфліктологічних концепцій – у 1950–1970 роках. Концептуальним методологічним ядром нашого дослідження є інтегративний аналіз конфліктів як складно організованих явищ. У даній статті інтегративний підхід базується на взаємодії історії філософії, історії ідей та українознавства. Саме інтегративний підхід дозволяє випрацювати широку методологічну інтерпретацію конфлікту, яка допоможе: а) знайти відповідь на питання, яким чином можна найоптимальніше врегулювати конфлікти, котрі загрожують цілісності й стабільності суспільства і держави, б) зрозуміти конфлікти як необхідну умову для повноцінного розвитку соціуму (і будь-яких соціальних груп), намагаючись актуалізувати той потенціал оновлення, який характерний для конфліктної взаємодії. Інтегративний підхід дозволяє проаналізувати й систематизувати причини й чинники конфліктизації певного соціуму, які дають найбільш повну картину появи та ескалації будь-якого конфлікту. Інтегративний підхід дозволить подолати обмеженість існуючих методологічних концепцій і поєднати найбільш дієві засоби деконфліктизації та стабілізації соціуму.

Проводиться огляд та аналіз тенденцій розвитку і застосування новітніх технологій та засобів зв’язку в підрозділах тактичної ланки управління Збройних Сил України. Показано, що в державі ведеться робота щодо створення ефективної системи оперативного управління, зв’язку, розвідки та спостереження (C4ISR), яка б відповідала вимогам НАТО. Технологічно основою для реалізації даної системи повинна стати єдина автоматизована система Збройних Сил України. Зазначається, що проблемним питанням постає необхідність розробки нових технологічних рішень управління мережевими ресурсами із забезпеченням їх збалансованого завантаження та гарантованої якості обслуговування різнорідних трафіків у такій системі. Проводиться аналіз існуючих моделей вирішення основних мережевих задач. Показано, що тензорний підхід дозволяє вирішувати проблеми які з’являються під час урахування взаємопов’язаних і одночасно суперечливих вимог, які виникають під час управління різнорідним трафіком у військовій телекомунікаційній мережі. Розроблено модель та метод багатошляхової маршрутизації передачі команд управління між різними вузлами (елементами) інформаційно-телекомунікаційної мережі з урахуванням потокового характеру трафіка. Наведено результати розрахунків мережі за допомогою розроблених моделі та методу. Проведена порівняльна оцінка розробленої моделі з відомими.

Дослідження спрямоване на аналіз суперечливої природи поняття «автономія вчителя», розгляд сучасних підходів до інтерпретації його сутності, типів, а також реалізації деяких цифрових дидактичних прийомів у процесі викладання англійської мови як іноземної. З точки зору психології автономія пов’язана з самовизначенням, заснованим на внутрішній мотивації. Під автономією вчителя розуміється ступінь самостійності особистості приймати рішення з будь-яких питань своєї професійної діяльності. Цей термін має різні прояви в різних культурах і детально описується за допомогою синергетичного та компетентнісного підходів. Мета статті – систематизувати сучасні дослідження в галузі автономії вчителя, а також продемонструвати на практиці те, як можна поєднувати сучасні вимоги до вчителя з опорою на нові освітні ресурси. Розрізняють три складові частини автономії вчителя: його здатність реалізовувати автономну діяльність, мотивацію до творчості та професійну незалежність. Інформаційна компетентність – невід’ємна частина професійної компетентності вчителя іноземної мови. Сучасні мультимедіа як форма комунікації об’єднують такі форми контенту: текст, аудіо, зображення, анімацію, відеоматеріали. Інтернет-сервіс LearningApps.org є додатком Web 2.0. З його допомогою можна успішно розробляти, зберігати інтерактивні завдання з різних предметних дисциплін. Учні можуть перевірити та закріпити свої знання в ігровій формі, що сприяє формуванню їхнього пізнавального інтересу, розвитку критичного та творчого мислення, учнівської автономії. Ця платформа також успішно використовується під час навчання іноземних мов, оскільки вона дозволяє використовувати або створювати різні вправи для відпрацювання всього спектра мовних навичок (читання, аудіювання, говоріння та письмо). Для ілюстрації переваг цього інтернет-сервісу ми розробили низку різнопланових вправ за темою «Індустрія моди» для студентів спеціалізованих вищих навчальних закладів та охоче ділимося своїм педагогічним досвідом у статті.

У статті аналізується мовознавча спадщина славетної постаті, яка має причетність до становлення й розвою україністики, В. Сімовича. Попри час і суперечливі наукові констатації, вагомість його наукових суджень залишається актуальною до сьогодні і потребує подальших фахових досліджень. Зокрема, недостатньо висвітленими в науковій літературі є питання застосування надбань чеського структуралізму в українському мовознавчому контексті, окремі питання історичної фонетики та морфології, аспекти методики навчання рідної мови, зокрема її комунікативна спрямованість, які є на часі й нині. Мета статті – висвітлити місце і роль філологічних надбань В. Сімовича в поступальному русі українського мовознавства й лінгводидактики. Лінгвістичну діяльність непересічного вченого можна інтерпретувати у двох наукових площинах: історії української мови (історичної фонетики, історичної морфології, історії літературної мови) та сучасної української мови (лексикології, стилістики, культури мови, правопису тощо). Надважливою є наукова позиція вченого щодо диференціації понять фонетики й фонології, де він чітко розрізняє суть і функції одиниць цих рівнів. Нереалізованою залишилася ідея В. Сімовича про паралельне функціонування в українській мові двох правописів: традиційного кириличного та нового, створеного на основі латиниці. Коло наукових інтересів В. Сімовича охоплювало такі сфери: фонетику, орфографію, культуру мови, морфологію, історичну лексикологію та історію української мови. Заслуговує на увагу фахівців і створена вченим періодизація українського правопису. В. Сімович відстоював системність у мові, акцентуючи на тому, що всі мовні факти є наслідками історичних процесів, які діють як певні закономірності. Він аналізує фонетику з огляду на дію мовних законів, морфологічні факти розглядає як явище системне. Звідси – потрактування ним історичних процесів, що було дійсно новітнім підходом у мовознавчій науці. У науковій творчості В. Сімовича особливо плідним був чехословацький період, під час якого вчений проявив себе не лише як патріот України, а і як потужний мовознавець. Він засуджував мовне москвофільство, під яким розумів запозичення з інших мов не безпосередньо, а через російську, спотворюючи цим фонетичну, правописну і граматичну форми слова. Заслуговують на увагу наукові розвідки вченого з історичної морфології української мови, зокрема аспекти становлення й розвитку іменників і прикметників. Стосовно прикметникової історії він зауважує, що м’який різновид розвинувся пізніше від твердого. Одним з аспектів наукових досліджень В. Сімовича була й лінгводидактика. Учений є автором навчальних посібників: «Поука для коректорів» (1916), «Коротенька українська правопись» (1917), «Як стати по українському грамотним» (1919), – розрахованих на широкий загал. У них висвітлювалися питання практичної фонетики, правопису, граматики. Дослідник мав оригінальний підхід до вивчення граматики української мови в школі: він наголошував на тому, що не варто бездумно зазубрювати граматичні правила, а слід формувати навички свідомого опанування практичного матеріалу. Ця теза суголосна із сучасним комунікативним підходом до вивчення мов. Невід’ємною частиною інтелектуального доробку вченого є праці, присвячені аналізу українського красного письменства. Слушними є відгуки науковця про мовно-літературну ідіоспецифіку авторів, творча спадщина яких засвідчує рівень мовного розвитку суспільства першої половини ХХ ст. Глибоко поціновуючи лінгвістичну діяльність видатного вченого, слід зауважити, що його праці є потужним поштовхом для розвитку української мовознавчої науки, оскільки В. Сімович приділяв належну увагу як ретроспективному, так і перспективному її аспектам. У фокусі його дослідницької уваги перебували питання фонетики, орфографії, лексикології, культури мови, морфології, історичної лексикології та історії української мови.

Мета роботи є систематизація наукових підходів до проблеми забезпечення прав та свобод людини в системі публічного управління в умовах пандемії COVID-19. У статті проаналізовані основні нормативно-правові документи, спрямовані на встановлення обмежувальних заходів, пов’язаних з розповсюдженням пандемії COVID-19, які обмежують права та свободи людини. Виконавча влада, на наш погляд, має право планувати та організовувати санітарно-протиепідеміологічні, профілактичні і навіть обмежувальні заходи, але обмежувати конституційні права та свободи громадян, минаючи волю органів народного представництва, у суспільстві не має право. У виключних випадках, коли обставини вимагають негайного вирішення, це можливо лише на дуже нетривалий час, який необхідний представницькому органу для повноцінного обговорення та прийняття рішення. Методологія: системний аналіз, узагальнення, синтез, аналіз, моделювання. Наукова новизна. Вжиті державою заходи, як було зазначено, впливають на реалізацію низки прав та свобод людини. Зокрема, у житловій, трудовій сферах, у сфері соціального забезпечення та соціального захисту громадян. Крім того, зростає екзистенціальна незахищеність у поєднанні з відсутністю ефективної освіти у галузі прав людини. Потрібно зберегти і покращити якість освіти у зв’язки із переходом на дистанційне навчання. Так, під час онлайн навчання виявилися найбільш значущими ризиками, які пов’язані з дегуманізацією, розривом соціальних зв’язків. Процес цифровізації всіх сфер життя суспільства та пов’язана з ним зміна форматів освіти у закладах вищої освіти – це прогресивний, неминучий, а й суперечливий феномен. Деякі претензії щодо зниження оплати за навчання у зв’язку з цим не враховують, що навантаження на викладачів та навчальні заклади також збільшились. Трудове законодавство України передбачає можливість дистанційної роботи. Окремо стоїть питання навантаження на працівника, іноді працівник виконує більше завдань, ніж передбачено його трудовим договором. Висновки. Держава та суспільство усвідомлюють небезпеку пандемії для здоров’я нації та свідомо вживають адекватних заходів щодо протидії їй. За 2019–2021 роки світова спільнота отримала певний досвід протидії COVID-19, однак не завжди цей досвід був вдалий. Так, виникли протести населення проти обов’язкової вакцинації, або обмеження права осіб пересування в межах певних територій тощо. Часто держави вдавалися до локдаунів, вимог самоізоляції, закриття виробництв, обов’язкової вакцинації, обов’язкове застосування засобів індивідуального захисту тощо. Тому до впровадження обмежувальних заходів, пов’язаних з пандемією COVID-19, потрібно підходити виважено з урахуванням громадської думки та можливостей соціально-економічного становища країни та добробуту громадян.

Одним із основних напрямів новітньої земельної реформи в Україні є кардинальне оновлення системи публічного управління у сфері використання та охорони земель. Однак загальна непослідовність і суперечливість перетворень у поземельній сфері суттєво гальмує вирішення цього завдання. Ця негативна тенден ція накладається на незавершеність адміністративної реформи у державі й відсутність чіткої стратегії розбудови системи центральних органів виконавчої влади зокрема та системи органів публічної адміністрації загалом. Метою статті є аналіз актуальних проблем правового та інституційного забезпечення публічного управління у сфері використання й охорони земель в Україні, а також формулювання на цій основі пропозицій щодо їх розв’язання. Проаналізовано кореляцію понять “державне управління” і “публічне управління” у досліджуваній площині та зроблено висновок про доцільність віддавати перевагу останньому з огляду, по-перше, на спорідненість правовідносин державного та самоврядного управління у сфері використання й охорони земель, по-друге, необхідності відмови від “державоцентристських” підходів на користь конструктивного впровадження кращих європейських практик у царині публічного адміністрування. Визначено методологічну значущість державної земельної та екологічної політики для розбудови системи публічного управління у земельній сфері. Встановлено, що Стратегії державної екологічної політики України, як чинна, так і попередня, цілком слушно закріплюючи необхідність глибокої модернізації вказаної системи, особливо у контексті євроінтеграційних процесів, у цій площині є здебільшого декла ративними. Увага акцентована на проблемі співвідношення та взаємодії різних рівнів правового забезпечення земельно-управлінських відносин, яка сьогодні суттєво актуалі зувалася, по-перше, незавершеністю конституційного забезпечення реформи адміністративно-територіального устрою держави та децентралізації,по-друге, необхід ністю визначення чіткої кореляції між нормами адміністративного та земель ного права в окресленій сфері. Обстоюється висновок про необхідність вироблення консолідованими зусиллями всіх земельно-правових наукових шкіл держави максимально узгоджених підходів щодо системи функцій публічного управління у поземельній сфері з подальшим втіленням отриманих теоретичних результатів у нормотворчих пропозиціях. Це вбачається важливим і з огляду на необхідність модернізації та осучаснення традиційних функцій та появу нових. Вказується на необхідність подолання інституційної нестабільності як однієї з основних вад системи публічного управління щодо земель, зокрема й у контрольно-наглядовій сфері, оскільки перманентні та досить суперечливі реформаційні процеси у конфігурації органів виконавчої влади держави не дають змоги досягти в організаційно-правовому механізмі публічного управління земельними ресурсами інтегрованої єдності нормативної, інституційної та функціональної підсистем.

Мета статті полягає у дослідженні фешн-дизайну як носія гомеостатичного потенціалу культури у період трансформацій після постмодернізму. Методи дослідження. Для висвітлення впливу стабілізувальної ролі фешн-дизайну на розвиток культури у стані трансформацій застосований міждисциплінарний системний підхід з комбінуванням результатів предметного, історіографічного й морфологічного аналізів. Аналіз гомеостатичного потенціалу фешн-дизайну в результаті декомпозиції представлений послідовністю більш простих питань, розв’язання яких конкретизувало механізми реалізації цього потенціалу. Новизна результатів. Уперше механізм стабілізувального впливу фешн-дизайну на культуру охарактеризований у термінах «коливань вибору» метамодернізму. Тенденції метамодерну обмежують свободу вибору ідеї й теми колекції врахуванням естетичних орієнтирів сприйняття костюма цільовою групою користувачів, але підтримують динамічний баланс суперечностей традицій і новацій паралельним висвітленням у моделях костюма елементів культурної спадщини і елементів-носіїв тенденцій моди. Висновки. З позицій метамодернізму гомеостатичний вплив дизайн-творчості на розвиток культури інтерпретується у формі динамічної рівноваги суперечливих елементів культурної спадщини й елементів-носіїв тенденцій моди без впливу метанаративів модернізму, але з можливістю прояву наративів із загальнолюдськими гуманістичними устремліннями. Вибір фешн-дизайну для підтвердження його гомеостатичних властивостей в умовах культурних трансформацій надає дослідженню додаткової актуальності, адже, крім вкладу в теорію управління сталого розвитку фешн-дизайну, результати дослідження можуть бути використані в практиці проєктування для підвищення ефективності формування художнього образу особистості засобами костюма.

Сьогодні є багато суперечливих поглядів на можливості оцінювання взаємозв’язку показників рівня воєнної безпеки держави та показників його ресурсної забезпеченості, які характеризують стан розвитку національної економіки держави, але чіткого послідовного підходу до вирішення такого завдання до теперішнього часу не має. Тому запропонована авторами у статті методика являє собою послідовність дій, яка повинна дозволяти проводити оцінювання рівня воєнної безпеки держави на визначений плановий час або період її формування на основі оцінок стану або рівня забезпеченості різними видами ресурсів та їх складовими, які характеризують розвиток національної економіки держави. На основі результатів отриманих практичних розрахунків формуються практичні рекомендації та пропозиції, які будуть враховані на наступний плановий період формування показника необхідного рівня воєнної безпеки держави із урахуванням оцінок здатності національної економіки забезпечити цей рівень. Методика передбачається для використання спеціалістами оборонного планування стратегічного рівня під час проведення середньострокового та довгострокового оборонного планування, а також спеціалістами економічної сфери, які залучаються до вирішення завдань визначення та прогнозування рівня воєнної та економічної безпеки держави. За результатами використання методики планується обґрунтовано визначати або уточнювати показники необхідного рівня розвитку національної економіки держави за напрямом ресурсного забезпечення воєнної безпеки держави на плановий момент (період) оцінювання під час середньострокового та довгострокового оборонного планування; проводити оцінку рівнів забезпеченості ресурсними можливостями національної економіки на визначений момент оцінювання та період планування; обґрунтовано, ефективно коригувати показники рівня воєнної безпеки держави та ресурсної забезпеченості за складовими національної економіки на визначений час (період); визначати чутливість отриманих оцінок до можливих змін вхідних даних та характеризувати стабільність прийнятих рішень на основі отриманих оцінок.

У статті представлено результати експериментальної перевірки ефективності навчання майбутніх офіцерів-прикордонників правильного оформлення бойових графічних документів за стандартами НАТО. З’ясовано, що труднощі, на які натрапляють науково-педагогічні працівники вищих військових навчальних закладів під час викладання навчального матеріалу, пов’язані з низьким рівнем володіння іноземною мовою як викладачів, так і курсантів, нормативною невизначеністю (недосконалістю) методичних підходів до використання графічних умовних знаків для відображення відповідної інформації в різних документах і програмних продуктах, а звідси й суперечливим трактуванням вимог до бойових графічних документів на кафедрах і факультетах.Експериментально встановлено, що рівень ефективності навчання майбутніх офіцерів-прикордонників правильного оформлення бойових графічних документів за стандартами НАТО значно підвищується за умов проведення тематичних тренінгів (взаємного відвідування занять викладачами зацікавлених кафедр) зі спеціального перекладу, на які залучається науково-педагогічний склад і курсанти, напередодні практичних занять за визначеною тематикою; постійного обговорення під час методичних заходів (конференцій, спільних нарад, комплексних інструкторсько-методичних занять тощо) результатів порівняльної характеристики нормативних документів, що регламентують порядок використання бойових графічних документів силовими відомствами країн НАТО та України; регулярної участі у міжнародних навчаннях й інших релевантних заходах науково-педагогічного складу з подальшою підготовкою звітних матеріалів (бюлетенів передового досвіду) з метою опрацювання чітких вимог до оформлення та використання бойових графічних документів за стандартами НАТО під час проведення всіх видів занять з майбутніми офіцерами-прикордонниками.

Мета. Мета статті полягає у висвітленні результатів дослідження з визначення характеристик, факторів і форм реалізації економічних інтересів суб’єктів (учасників) ринку продукції тваринництва з одночасним розширенням інструментарію вимірювання рівня узгодженості цих інтересів. Методологія / методика / підхід. Теоретико-методичною основою дослідження стали діалектичний метод пізнання економічних процесів, фундаментальні положення сучасної економічної теорії, наукові праці вітчизняних і зарубіжних учених щодо дослідження сутності й змісту економічних інтересів учасників агропродовольчого ринку. Для досягнення поставленої мети використано системний підхід, методи інституціональної політичної економії, узагальнення, індукції, дедукції, аналізу, синтезу та порівняння. Результати. Досліджено характерні ознаки сучасних економічних інтересів; визначено основні фактори, які призводять до розбалансованості інтересів учасників агропродовольчого ринку; з’ясовано оптимальні форми реалізації суперечливих інтересів представників ринку продукції тваринництва; доведено доцільність розширення інструментів вимірювання рівня задоволеності (узгодженості) економічних інтересів; обґрунтовано важливість формування механізмів взаємодії (співіснування) інтересів і способів оптимального (злагодженого, гармонійного) їх поєднання; запропоновано блок-схему агропродовольчого ланцюга поставок тваринницької продукції; розраховано розмір отриманої доданої вартості, понесених витрат на персонал та отриманого прибутку (збитку) з розрахунку на одного зайнятого в розрізі видів економічної діяльності таких суб’єктів ринку продукції тваринництва в Україні: виробники сільськогосподарської продукції тваринництва, представники оптової торгівлі сільськогосподарською сировиною та живими тваринами, підприємства переробної харчової промисловості (м’ясного та молочного напрямів), учасники оптової та роздрібної торгівлі продуктами харчування. Оригінальність / наукова новизна. Уперше запропоновано як інструмент кількісного визначення рівня узгодженості економічних інтересів між учасниками ринку продукції тваринництва розраховувати розміри отриманої доданої вартості, понесених витрат на персонал та отриманого прибутку (збитку) на одного зайнятого в розрізі видів економічної діяльності. Практична цінність / значущість. Розширення інструментарію визначення рівня узгодженості (задоволеності) економічних інтересів учасників ринку продукції тваринництва може слугувати прийомом кількісного вираження рівня узгодженості економічних інтересів пов’язаних організаційно-технологічним процесом суб’єктів будь-якого ринку.

Запровадивши судовий контроль за продовженням строку досудового розслідування як посилену гарантію дотримання прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, законодавець залишив невирішеними низку питань правового регулювання прийняття відповідного процесуального рішення, що призводить до суперечностей у правозастосовній діяльності. Метою статті є розроблення пропозицій вдосконалення процедури продовження строку досудового розслідування слідчим суддею через призму забезпечення балансу публічних і приватних інтересів. Встановлено, що внаслідок нормативної невизначеності склалась суперечлива судова практика щодо повноважень слідчого судді розглядати клопотання про продовження строку досудового розслідування без попереднього продовження строку прокурором. Обґрунтовується потреба уточнення в ст. 294 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України) випадків звернення сторони обвинувачення до слідчого судді з клопотанням про продовження строку досудового розслідування в контексті права слідчого, прокурора подавати слідчому судді відповідне клопотання без попереднього продовження строку в порядку, передбаченому п. 1 ч. 3 ст. 294 КПК України. З’ясовано, що спірним у правозастосовній діяльності є питання щодо можливості слідчого судді продовжувати строк досудового розслідування до трьох місяців, у разі недоведеності стороною обвинувачення потреби більш тривалого строку. Відзначено доцільність конкретизувати в ст. 294 КПК України повноваження слідчого судді за результатами розгляду клопотання про продовження строку досудового розслідування з урахуванням положень ст. 114 КПК України. Відмічено потребу визначення в ст. 2951 КПК України порядок повідомлення підозрюваного, захисника про подання стороною обвинувачення клопотання про продовження строку досудового розслідування слідчому судді. Встановлено, що слідчими суддями по-різному вирішується питання щодо можливості розгляду клопотання про продовження строку досудового розслідування у разі неявки сторін кримінального провадження. Обґрунтовано доцільність диференційованого підходу до наслідків неприбуття сторін кримінального проваджен ня для участі в розгляді клопотання про продовження строку досудового розслідування. За результатами дослідження запропоновано внести зміни та доповнення до ст. 294 та ст. 2951 КПК України, що сприятимуть реалізації засад кримінального провадження при вирішенні питання про тривалість досудового розслідування.

Нелінійний розвиток українського суспільства знову і знову привертає увагу до базових цінностей демократичної держави, ядро яких становить людина, її права та свободи, а також правових інститутів, спроможних їх забезпечити та захистити. Традиційно ідею правозахисту в державі уособлює інститут адвокатури, що розвивається під впливом факторів різного порядку та характеру. Так, попит на адвокатську професію, складний характер суспільних правовідносин і суперечливий, стихійний підхід до їх правового регулювання актуалізували питання спеціалізації в адвокатурі, яка для вітчизняного наукового дискурсу є доволі новим предметом дослідження та сприймається вітчизняними науковцями як суто позитивне явище, спроможне забезпечити високу якість адвокатських послуг. Водночас негативні наслід ки, що спричиняє спеціалізація, належної уваги не отримали. Метою статті є системний аналіз перспективи розвитку спеціалізації в адвокатурі України з урахуванням вітчизняної специфіки її проявів, а також переваг і недо ліків, які вона спричиняє в адвокатській діяльності. Зважаючи на множинність існуючих підходів до тлумачення терміна “спеціалізація”, акцентовано увагу на таких ключових аспектах спеціалізації в адвокатурі: 1) спеціалізація передбачає сегментацію, нехай і умовну, сфер адвокатської діяльності; 2) спеціалізація передбачає наявність і концентрацію певних поглиблених (експертних) знань і навичок в адвоката у відповідній, відмінній від інших, сфері адвокатської діяльності; 3) обрана як спеціалізована сфера адвокатської діяльності є постійною та пріоритетною для адвоката; 4) спеціалізація позиціонує, персо ніфікує та вирізняє адвоката серед його колег. Особливістю спеціалізації в адвокатурі є те, що вона притаманна як сфері адвокатського самоврядування (корпоративний рівень), визначаючи специфіку його організації та реалізацію функцій, так і адвокатській діяльності, зумовлюючи особ ливості функціонування її різноманітних організаційних форм (професійний рівень). В обох цих сферах спеціалізація справляє вплив у двох напрямах: а) організаційному та б) функціональному. Відзначено, що переважно підставою для спеціалізації науковці розглядають галузеву диференціацію права. Водночас сфера адвокатської практики визначається також типом клієнта (юридична чи фізична особа), на якого орієнтується адвокат або фірма. Наголошено, що попит на спеціалізацію, на “профільних” адвокатів значною мірою визначається та коригується особливостями ринку та економічного розвитку конкретної держави. У цьому контексті надано характеристику поняттю “адвокатський бутик”, поява якого є прикладом того, як спеціалізація визначає тренди у розвитку організації та функціонування окремих форм здійснення адвокатської діяльності. Підкреслено, що в Україні спеціалізація адвокатської діяльності має неформальний характер, розвиваючись поза сферою правового регулювання, а отже, є неконтрольованою. Крім того, акцентовано увагу на негативних наслідках впливу спеціалізації адвокатської діяльності, якими слід вважати професійну містифікацію та рутинізацію діяльності. У підсумку зроблено висновок про необхідність нормативної регламентації спеціалізації адвокатської діяльності, що сприятиме забезпеченню якості адвокатських послуг.

Необхідність систематизації різних уявлень про обставини непереборної сили диктується тим, що сучасний період є досить суперечливим і багато у чому кризовим, особливого значення набувають загрози виникнення природно-кліматичних, техногенних катастроф, епідемій та ін. Усі ці фактори наповнюють новим змістом явище непереборної сили та диктують необхідність осмислення та адекватної правової оцінки її обставин у сучасному праві. Попри достатню кількість праць, присвячених дослідженню інституту непереборної сили, необхідно констатувати, що у юридичній літературі так і не сформовано усталеної й повноцінної дефініції цього поняття. Метою представленої роботи є співвідношення реалізованих у далекосхідній правовій сім’ї підходів до розуміння категорії «непереборна сила» для визначення оптимальної правової моделі такого роду обставин у праві України. У процесі дослідження встановлено, що нормативне визначення непереборної сили, яке наведе у Цивільному кодексі України, значною мірою суперечить положенням UNIDROIT і Віденської конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р. Поза увагою залишається вимога щодо інформаційного діалогу між сторонами за наявності відомостей, які припускають виникнення у майбутньому або реальне існування різного роду перешкод, які можуть стати підставою невиконання умов договору. Дані доповнення могли б допомогти врятувати сторони від потенційних збитків. Для можливого запозичення позитивного світового досвіду щодо врегулювання інституту невинуватого діяння в Україні слід прийняти до уваги норми Договірного права Китаю, які передбачають спеціальні гарантії постійного дотримання сторонами умов, які виникають на основі та відповідно до принципу добросовісності й допомагають забезпечити реальну безпеку кредитора.

Стаття присвячена аналізу неологізмів, які виникли під час пандемії коронавірусу COVID-19 та вербалізують події та реалії життя у світі. Об’єктом вивчення даного дослідження стали лексичні інновації, що з’явилися в англійській мові протягом 2020-2021 рр. Подано короткий огляд теоретичних підходів до проблеми вивчення неологізмів. Наголошено на проблемі тривалості неологізмів певного історичного періоду в мові, їх фіксації в словниках. Проаналізовано зміни у житті суспільства під час пандемії, поведінку і прагнення людини в умовах ізоляції, і, відповідно зміни в лексичному складі мови у зв’язку з необхідністю нової номінації. У дослідженні запропоновано назву “коронанеологізми” для позначення лексичних інновацій, які утворилися внаслідок епідемії коронавірусу. В результаті розподілу вибраних лексичних інновацій виокремлено шість тематичних груп, розділених на підгрупи: інформація, ізоляція, людина, економіка, хвороба і симптоми, вакцинація. Тематична група неологізмів, що описує ізоляцію в умовах пандемії, охоплює декілька підгруп, які характеризують: суворий карантин і його послаблення, соціальне дистанціювання, проведення часу на карантині та наслідки ізоляції. Тематичну групу, що охоплює неологізми, які утворилися для позначення поведінки людини під час пандемії, розподілено на лексичні інновації, які характеризують суперечливе ставлення до обмежень, стан людини в нових умовах, вікові категорії даного періоду. Подано приклади найцікавіших нових слів та їх тлумачення. У статті визначено моделі утворення лексичних інновацій сучасної англійської мови, що виникли під час пандемії COVID-19, проаналізовано їхню структуру, семантику та походження. Виділено такі найпродуктивніші способи утворення вибраних неологізмів, як словоскладання і телескопія. Визначено головні функції нових слів. Встановлено основні причини появи нових лексем: необхідність номінації, гра слів, мовна економія. У роботі обґрунтовано необхідність і перспективи подальшого вивчення нової лексики, пов’язаною з глобальними катастрофами у світі та різкими змінами у житті суспільства.

Метою статті є проаналізувати основні питання біоетики, які торкаються важливих аспектів існування людини в сучасному світі. Серед основних виділяють поняття евтаназії, аборту, використання стовбурових клітин, штучне запліднення, клонування. Розкрито сутність основних аспектів поняття евта- назії та аборту, показано негативний прояв цих питань. Біоетика показала, наскільки суперечливим і неоднозначним є позиція людей і підхід до вирішення цих проблем. Біоетика наголошує на важли- вості й цінності людського існування та намагається використо- вувати всі засоби для збереження земного життя. Зокрема, у кон- тексті цього питання християнські церкви також виступають проти впровадження вказаних способів і закликають шукати інші варіанти вирішення цих украй важливих проблем. Однією із запропонованих альтернатив, наприклад, є паліативне лікування, що дасть хворому змогу почуватися безпечно в останні миті сво- го життя. З’ясовано позицію окремих християнських церков на певні визначені питання. Позиція різних церков, наприклад, право- славної та католицької, є однозначно негативною. Християнські церкви дотримуються традиційного загальнохристиянського погляду, який уважає подібні дії неприйнятними. Їх представники вважають неприпустимими ці речі й виступають проти абор- тів, евтаназї, штучного запліднення та, зокрема, клонування. Таке ставлення відображено в різних церковних документах. Вони висловлюють твердження, що людина призначена для жит- тя. Будь-яке заперечення цього вважається неприпустимим і засуджується християнськими церквами. Висновки. Висловлені твердження свідчать про те, що означені питання є непростими й потребують ретельного обговорення та пояснення. Розвиток біології та медицини в поєднанні із секуляризацією суспільства вимагає осмисленої позиції у вирішенні проблем біоетики. Біоети- ка підкреслює морально-етичний аспект розгляду цих проблем.

У статті з погляду лінгво-когнітивних міждисциплінарних наукових пошуків на основі класичних надбань психології запропоновано новий підхід до розв’язання проблеми обґрунтування раціональних меж підліткового віку людини, що має забезпечити адекватне використання результатів лінгвістичних досліджень у суміжних із нею галузях знання. На підставі аналізу суперечливої взаємодії наслідків, що характеризують особливості онтогенезу та філогенезу підлітка як об’єкта лінгво-когнітивного розгляду сформульовано визначення особливостей його психологічного навантаження у взаємодії з макро- та мікросоціальним оточенням. Окреслено одночасну супервентну дію багатьох причин формування загальної поведінки підлітка на результати його комунікативної соціалізації та показано, що чинники, комплекси яких визначають характер саморозвитку його комунікативної практики, мають різну природу й вирізняються інтенсивністю їх дії на специфіку мовленнєвої поведінки. Шляхом системного зіставного аналізу змістового насичення концептуальних основ наукових праць Р. А. Абдурахманова, Б. Г. Ананьєва, Л. І. Божович, Л. Вовканич, С Крася, В. В. Давидової, І. В. Дубровіної, Е. Ериксона, І. С. Кона, В. Ф. Моргуна, Д. П. Сидоренка, М. М. Смирнягіної, Н. Ю. Ткачової й інших щодо питань установлення причин і меж підліткового віку людини, з’ясовано ступінь варіювання цих меж у психології. На цій підставі сформовано графічний образ площини альтернатив визначень меж підліткового віку людини в наукових працях із психології, за допомогою якого встановлено, що, по-перше, у лінгво-когнітивних дослідженнях доцільно визначати підлітковий вік людини межами від 8-ми років до 19 включно з подальшим його диференціюванням на початковий період (8–9–10–11 років), середній (12–13–14–15 років) і завершальний (16–17–18–19 років).

У статті реконструйована дискусія про категорію «матерія» в російській соціал-демократії початку ХХ ст., головними учасниками якої виступили Г.В. Плеханов, О.О. Богданов і В.І. Ленін. Ідейним тлом для виникнення дискусії були процеси в європейському соціал-демократичному русі. Її чільні представники в Німеччині висловлювалися на користь того, що марксизм є соціальне вчення, сумісним з різними філософськими поглядами. Цей ідейний контекст склався в процесі перетворення німецької соціал-демократії на частину істеблішменту. Відкриття в науці цього часу (в першу чергу, пов’язані з подільністю атому) стимулювали їх філософське осмислення. В цей процес включилися неокантіанці і позитивісти (махісти і емпіріокритики). Лівих інтелектуалів в працях останніх приваблювало врахування головної ролі практики в пізнанні. Легітимізувала філософські пошуки настанова Ф. Енгельса, згідно з якою матеріалізм мусить змінювати свою форму з кожним великим відкриттям в природознавстві. Серед російських соціал-демократів найбільш яскравим філософським талантом був О. Богданов, який обґрунтовував позицію емпіріомонізму. Виникла ситуація, коли на порядок денний міг стати фундаментальний перегляд усього марксистського вчення. Це вчення на той момент було не лише інтелектуальним фактором, але і способом легітимації партійної влади. В керівних колах російської демократії виник спротив цій загрозі, який очолив на перших порах Плеханов. В дискусіях на перший план висунулася філософська категорія «матерія». Показано, що «гносеологічний підхід» до визначення матерії у Плеханова і Леніна суперечливо поєднувався з неявними онтологічними передумовами. Свідомість у цьому випадку натуралізувалася і індивідуалізувалася. Богданов виходив з соціальних передумов філософських категорій, вважаючи практичним корелятом категорії матерії всезагальну працю. Але він одночасно розглядав цю категорію як фетиш індивідуальної свідомості в капіталістичному суспільстві. В радянський час ця дискусія була фальсифікована з метою підтримання громадянського культу Леніна. Зараз вона набула нового значення у зв’язку з актуалізацією у світовій філософії онтологічної проблематики. Показано антиномічність теорії матерії, якої неможливо уникнути, але яка, незважаючи на це, виконує незамінні евристичні функції в сучасній культурі.

Метою статті є дослідження актуальних питань із забезпечення основоположних прав людини, зокрема права на свободу слова, у процесі налагодження ефективних комунікацій органів влади та громади в умовах розвитку інформаційного суспільства. Наукова новизна полягає в тому, що вперше на основі історико-компаративного аналізу досліджується еволюційний розвиток права громадян на свободу слова на європейському континенті у період формування комунікаційних відносин органів влади та громади. Особлива увага у цьому процесі приділяється інституту засобів масової комунікації, які постають інструментарієм формування громадської думки. В умовах стрімкого розвитку інформаційного суспільства принципи забезпечення свободи слова потребують постійного правового «віддзеркалювання» у законодавчій базі держави. Висновки. По-перше. У владно-громадській комунікації процес безпосередньої взаємодії виступає механізмом, який повинен збалансувати різні за суттю владні та громадські інтереси, засобом пошуку ефективних інструментів побудови інформаційного суспільства в Україні. Водночас у соціальному організмі суспільства і влади поєднані два складних та суперечливих інститути, які на конкурентній основі змагаються за первинне право на врегулювання соціально-правових проблем, що становлять основу необхідної взаємодії, а саме: принципи свободи слова та засади здійснення державної інформаційної політики. По-друге. Прагнення до комунікаційного балансу, взаємної відповідальності та рівноправності виступає методологічною основою в оцінці механізмів взаємодії влади і громади, що впливає на перспективне розв’язання невідкладних завдань забезпечення в Україні розвитку інформаційного суспільства, метою яких є гарантоване державою забезпечення прав і свобод громадян, і, у першу чергу, – права на свободу слова. По-трете. Новітнє методологіювання проростає на ґрунті права як комунікації та інформаційно­правової сфери комунікації, покладеної в основу суб’єкт­об’єктної взаємодії влади і громади. Комунікаційна практика та застосовувані нею різновиди інструментарію формуються крізь призму дії філософських законів: єдності і боротьби протилежностей; переходу кількісних змін у якісні; заперечення, які і віддзеркалюють рівень правового забезпечення взаємодії влади та громади на засадах гуманізації, рівності, справедливості і свободи слова. Це, власне, і забезпечує системність, єдиноспрямованість й уніфікованість підходів до вибору механізмів взаємодії влади та громади.

Суперечливий характер сучасних даних щодо динаміки порушень добових ритмів гормональної активності статевих залоз, а також пошук засобів відновлення їх нормального функціонування за допомогою засобів фармакологічної корекції є на сьогодні своєчасним та актуальним. Проведене дослідження мало за мету встановити наслідки деструктивного впливу довготривалих змін режиму освітлення на репродуктивну систему самців щурів та пошук комплексних підходів до її фармакологічної корекції. У ході дослідження виявлено, що в умовах тривалого освітлення, на тлі послабленого добового ритму, у щурів спостерігається розвиток вираженої мелатонінової недостатності. У самців щурів на фоні світлового навантаження розвиваються глибокі морфофункціональні зміни системи репродукції, які прогресують та поглиблюються із зростанням часу освітлення. Показано, що 12-годинне освітлення призводить до зниження рівня фруктози у сім’яних пухирцях на 24 % (р ≤ 0,05). Цілодобове освітлення викликає ще більш значні відхилення цього показника від контрольних величин — на 49 % (р ≤ 0,05). Кількість та рухливість сперміїв у даних групах теж знижується порівняно з контролем. Встановлено, що тяжкі наслідки тривалого дефіциту мелатоніну в організмі для функціонування статевих залоз не є незворотними. Отримано експериментальні докази доцільності та високої ефективності застосування препаратів мелатоніну для профілактики гіпогонадизму, в патогенезі якого є тривала мелатонінова недостатність. Так, після самостійного введення мелатоніну в обох групах щурів, що перебували в умовах штучного освітлення, відбувається нормалізація кількісних показників статевих клітин, вірогідно збільшується й відсоток рухливих сперміїв, але, за виключенням їх кількості в гр. 12/12+М, вони не досягають показників контролю. При цьому, вміст фруктози у сім’яних пухирцях зростає, відповідно, на 26 % та 36 % в гр. 12/12 + М та 24/00 + М (р ≤ 0,05). Показана більш висока ефективність використаної схеми курсового застосування мелатоніну у комплексі із спіруліною для превентивного зниження ризику репродуктивних розладів. Особливо виразна позитивна дія такого комплексу спостерігається у групі цілодобового штучного освітлення.

Статтю присвячено проблемі конституційного визначення системи публічної влади в Україні в контексті юридичної доктрини України. Метою статті є визначення поняття публічної влади та методологічних підходів до конституційного закріплення її системи в Україні. У статті підкреслено потребу в наукових дослідженнях конституційних засад організації та функціонування публічної влади в Україні, з’ясування сутності цієї влади та особливостей її виявлення в українському суспільстві, необхідність дослідження закономірностей функціонування публічної влади в системі конституційного ладу України та напрямів її реформування. Розглянуто поняття публічної влади у зв’язку з політичною владою та основні форми здійснення публічної влади в сучасних суспільствах, якими є державна влада та місцеве самоврядування. Відзначено негативну закономірність погіршення якості публічної влади через нерозвинену політичну систему, зумовлену недосконалістю визначення конституційного ладу України. Стверджується, що однією з таких обставин є та, що Конституція України ґрунтується на суперечливій, принципово хибній концепції конституційного процесу. Наголошено, що ключовою ланкою стратегії конституційного процесу, від якої залежить успішність політичної та правової реформ, а з ними – реформування економічної, соціальної, гуманітарної та інших сфер, стає ухвалення всеукраїнським референдумом Конституції України в новій редакції. Лише через конституційні зміни відкривається можливість системно, послідовно і виключно на правовій основі провести реформи публічної влади. Вказано на пріоритетний характер формулювання в юридичній доктрині України засадничих конституційних положень щодо організації політичної системи, а також розроблення на її основі загальної концепції політичної реформи. Визначено головні завдання реформи політичної системи України, якими є усунення або зменшення впливу відповідних суспільно-політичних факторів, що живлять неякісну владу, визначено концептуальні основи політичної реформи. Наголошено, що реформована таким чином політична система є необхідною умовою здійснення правової реформи як неодмінної передумови реформ в інших сферах. Визначено головну мету правової реформи та її концептуальні засади згідно з юридичною доктриною України. Охарактеризовано різні аспекти зазначених засад. Розгля нуто питання установчої влади, зокрема, доктринальне визначення взаємовідносин держави і народу в частині участі державної влади в реалізації установчої влади безпосередньо народом. Відзначено необхідність, відповідно до юридичної доктрини України, реального втілення в життя принципу конституційної законності, неухильного виконання Конституції України, імперативність застосування конституційних норм і необхідність забезпечити реальну охорону Конституції від протиправної зміни та інших порушень її вимог. У зв’язку з цим у новій редакції документа слід передбачити розділ “Охорона Конституції”, на основі якого має бути розроблений і запроваджений належний юридичний механізм, та надано характеристику останнього. Критично розглянуто поняття “конституційна реформа”, запропоновано визначення її об’єкта і предмета.

Сьогодні питання колабораціонізму, його поняття, ознаки та види, межі юридичної відповідальності колаборантів тощо набувають особливої значущості в Україні, враховуючи триваючу досі окупацію частини її суверенних територій, що відбулася з початком російської агресії, поєднаної з використанням гібрид них методів ведення війни. Водночас явище колабораціонізму, досить ретельно розглянуте у працях учених-істориків, у юридичній науці дотепер залишається недостатньо вивченим. Порушена проблема хоч стабільно і перебуває в центрі уваги українських фахівців і представників влади, проте навіть не наблизилася до належного розв’язання. Про це свідчить констатована відсутність чіткої та вивіреної позиції правників стосовно підходів до правового реагування на поведінку громадян України, які, проживаючи на окупованій території, співпрацюють із державою-окупанткою, необхідності їх зміни та визначення узгоджених засад правового впливу на таких осіб. Метою статті є оглядовий розгляд проблеми колабораціонізму як сучасного явища, що виникло та продовжує існувати у зв’язку з окупацією частини території України, у кримінально-правовому дискурсі. З’ясовано, що окремі українські правники, які розглядали у своїх працях той чи інший кримінально-правовий аспект колабораціонізму, дотепер не наблизилися до розв’язання ключових проблем, що виникають у зв’язку з необхідністю вдосконалення юридичного механізму протидії посяганням на державну та воєнну сфери безпеки. Підкреслюється, що брак одностайності та переконливості в обраних прийомах такого вдосконалення, а також відсутність побудованої на науково обґрунтованих висновках моделі нормативного врегулювання колабораціонізму здатні ускладнити перспективний процес деокупації території України. Кримінально-правова проблематика колабораціонізму має істотний потенціал для її подальшого більш глибокого наукового розроблення, що дасть змогу подолати прогалини науки кримінального права в цій сфері й отримати нові теоретичні та практичні здобутки. Насамперед відповідні напрацювання є важливими з позиції повноцінної реалізації прогностичної функції, яку виконує сучасна кримінально-правова наука (як показує досвід України, другорядне ставлення до цієї функції з виникненням явища колабораціонізму призвело до розгубленості та хаотичності наукових думок, нездатності сформулювати ефективні науково-практичні рекомендації). Завчасне прогнозування змін у кримінально-правовому регулюванні відповідної сфери відносин мало б сприяти мінімізації суперечливих знань і, як наслідок, швидкому та якісному розв’язанню комплексу досліджених проблем.

Рівень продовольчої безпеки України залежить від розвитку аграрного сектору, економічне зростання якого неможливе без надання відповідної державної підтримки, особливо в умовах панування сучасної економічної кризи, провокованої зростанням світової пандемії, а також ускладнення політичної ситуації через продовження збройного конфлікту. Саме тому актуальності набуває активізація механізмів публічної політики державного управління в контексті регуляції та підтримки розвитку аграрного виробництва в Україні. Метою статті є проведення аналізу сучасного стану, методів і способів підтримки аграрного виробництва з боку держави, виявлення основних проблем з її надання та обґрунтування пропозицій щодо її удосконалення. Наукова новизна полягає в наданні пропозицій щодо удосконалення публічної політики та державної підтримки аграрного виробництва з метою підвищення конкурентоспроможності аграрної галузі, зміцнення продовольчої безпеки та зростання економічного потенціалу України. Висновки. Незважаючи на диференційний підхід надання державної підтримки аграрному сектору України, вона є недосконалою, суперечливою та такою, що не дозволяє здійснювати перспективне бюджетне планування державної підтримки аграрного виробництва, не забезпечує повноцінний розвиток галузі на базі сучасних інноваційних технологій, а тому не створює умови для підвищення економічного потенціалу країни. Основними проблемними аспектами розробки та надання державної підтримки аграрному виробництву є: відсутність системного характеру та узгодженості програм із пріоритетами напрямками розвитку сільського господарства; несталість та короткотривала спрямованість державних програм; непрогнозованість і несвоєчасність виплат з боку держави, а також щорічне недовиконання програм; недосконалість та недостатня дієвість законодавчих актів, які регулюють питання надання державної підтримки сільськогосподарському товаровиробнику. Із метою створення ефективної системи державної підтримки аграрного виробництва необхідно: по-перше, удосконалити відповідні нормативно-правові документи, що регулюють питання державної підтримки галузі; по-друге, розробити та офіційно затвердити Стратегію розвитку сільського господарства та сільських територій, а також відповідні документи, що визначають пріоритети державної підтримки аграрного виробництва на середньо- та довгострокові періоди; по-третє, визначити пріоритетність розвитку малих форм господарювання й удосконалити інструменти їх підтримки та заохочення; по-четверте, визначити інструменти, джерела та обсяги формування фінансових ресурсів для надання державної підтримки, а також узгодити щорічні обсяги надання державної підтримки за її стратегічними напрямами; по-п’яте, здійснювати контроль за виконанням державних програм підтримки на основі використання якісних та кількісних показників.

У статті розглянуто низку сюжетів, пов’язаних із пам’яттю про Другу світову війну в УРСР та в суверенній Україні. Історична пам’ять у всіх своїх вимірах – колективному, корпоративному, індивідуальному – відіграє помітну роль у процесах націє- і державотворення. Офіційна модель пам’яті часто спирається на історичний міф. Простежуючи тривалий шлях еволюції комеморативних практик у радянську добу, можна зафіксувати заміну міфу «Великої жовтневої соціалістичної революції», що домінував у колективній/офіційній пам’яті до середини 1960‑х рр., але вичерпав свій мобілізаційний ресурс, на міф «Великої Вітчизняної війни». Саме останній став одним з ідеологічних стрижнів, дієвим засобом легітимізації комуністичного режиму та консолідаційного чинника в радянському суспільстві. Експлуатуючи глорифікаційно-віктимні компоненти цього міфу, промоутери мнемонічної політики досягли незаперечних успіхів. Свідченням цього є велика інерція міфу «Великої Вітчизняної війни» на пострадянському просторі, особливо в Російській Федерації, де він залишається головною «скрепою» влади і суспільства. Після розпаду Радянського Союзу розпочався тривалий і суперечливий процес подолання «радянської спадщини». Формування історичної колективної пам’яті української політичної нації, способи і форми «пригадування» історичних подій у незалежній Україні все більше дистанціюються від імперської моделі і наближаються до західних зразків, хоча й не позбавлені певних рудиментів. Про те, що на цьому шляху зустрічається чимало перепон, свідчать способи конкуренції різних моделей пам’яті. Аналіз підходів керівництва України, політикуму та окремих громадянських інституцій до формування сучасної історичної політики і мнемонічних процедур, успіхів і невдач на цьому шляху дає підстави констататувати, що головними деструктивними чинниками при цьому виступають: поперше, інтереси певних політичних груп; по-друге, специфіка суспільної свідомості значної частини українського соціуму; по-третє, помітні регіональні відмінності у світосприйнятті; по-четверте, брак наукового моделювання політичних рішень у меморіальній сфері. Особливо складним виявився процес декомунізації, що безпосередньо стосується пам’яттєвого простору. Частина громадян неоднозначно сприйняла деякі кроки УІНП в цьому напрямі. У матеріалі висвітлюються засоби і механізми втручання зовнішніх сил, передусім Російської Федерації, у пам’яттєве поле України через інструменталізацію історичного знання й відповідних мобілізаційно-електоральних технологій. У широкому контексті гібридної війни проти України вони покликані дестабілізувати політичну ситуацію в нашій державі, налаштувати різні політичні та регіональні групи одну проти одної, поставити під сумнів історичну перспективу української політичної нації. Ключові слова: Україна, Друга світова війна, історична пам’ять, міфи, історична політика, комеморативні практики, мнемонічні процедури, маніпулятивні технології.

Разом із проголошенням незалежності в нашій державі розпочався процес відродження національного та релігійного життя. На сьогодні церква продовжує посилювати свою роль як повноцінної інституції громадянського суспільства. Будучи за Конституцією відокремленою від держави, вона не відокремлюється від людської спільноти, а навпаки, тісно взаємодіє з нею, бажаючи надати їй духовну підтримку, покращити моральний стан, провадить активну благодійницьку, культурно-просвітницьку та соціальну роботу. Яскравим прикладом цих відносин є партнерство та конструктивна співпраця в інтересах розвитку українського суспільства. Така ситуація зумовлена не лише утвердженням демократичних засад у житті Української держави, а й поверненням нашого народу до традиційних духовних цінностей, глибокими історичними традиціями, які сьогодні намагаються відродити громада, держава і церква. Зважаючи на активну інтеграцію України у європейське співтовариство важливого значення набувають наукові дослідження, які висвітлюють історичний контекст участі греко-католицького духовенства у державотворчих процесах. У даному контексті мова йде про політичну площину україно-польських взаємин другої половини ХІХ- початку ХХ ст., та участі у них галицького греко-католицького духовенства. Ретроспектива україно-польських стосунків та участь у цих процесах греко-католицької церкви сьогодні посідає важливе місце в історичні науці, адже Україна та Польща впродовж свого існування завжди були поруч не тільки як сусіди, але й як країни, які мають спільне минуле та перебувають, хоча й на різних фазах, у стадії розбудови національних держав. До того ж на сучасному етапі Польща активно та всебічно допомагає Україні боронити її територіальну цілісність. Не зважаючи на те, в історії україно-польських стосунків присутня чимала кількість драматичних епізодів та суперечливих моментів, потреба всебічно досліджувати ці питання, за допомогою залучення нових джерел та підходів залишається актуальною. Про подібні моменти наголосив і Президент України Володимир Зеленський під час прес-конференції у Варшаві у серпні 2019 р. «Радий, що у наших відносинах немає жодних питань, які ми не змогли б вирішити шляхом діалогу та порозуміння. Чудово усвідомлюємо, що напружені відносини України та Польщі стали б для наших недругів прекрасним подарунком, а отже – ми не повинні цього робити. Ми домовились оновити й перезавантажити двосторонню робочу групу, що працюватиме під патронатом обох президентів для того, щоб усі темні плями минулого не завадили нашими народам будувати спільне світле майбутнє», – сказав Володимир Зеленський.

Результативність, ефективність та якість державної служби загалом залежить від діяльності кожного державного службовця, його вмотивованого прагнення до нової ініціативної правомірної поведінки, прояву додаткових зусиль задля досягнення найкращих результатів у професійній діяльності. Чим краще державний службовець працює – тим вищими є показники його службової діяльності за підсумками оцінювання, тим співрозмірнішою має бути реакція з боку держави у вигляді додаткових благ для цієї особи, роль яких відіграють різноманітні стимули. Ефективність використання ресурсу як оцінювання результатів службової діяльності державних службовців, так і стимулів за його підсумками залежить від закріплення їх правових засад, досконалості змісту та відповідності, з урахуванням новаційності для вітчизняної правничої науки, законодавства та правозастосування, зарубіжним аналогам, що істотно актуалізується в умовах докорінного оновлення законодавства України про державну службу та його наукового базису. Метою статті є аналіз результатів закріплення засад оцінювання результатів службової діяльності державних службовців та застосування стимулів за його підсумками у вітчизняному законодавстві з одночасним їх порівнянням із зарубіжними аналогами задля з’ясування ступеня відповідності обраної моделі вирішення цього питання реальним потребам і викликам сьогодення, формулювання авторських пропозицій коригуючого характеру. Доводиться, що в Україні впроваджено модель “оцінювання якостей державних службовців”, яка поширена у країнах континентальної правової сім’ї, щоправда, підхід законодавця до закріплення її засад, зокрема і в аспекті запозичення зарубіжного досвіду, є доволі спрощеним та вибірковим як щодо визначення базових понять, принципів, стадій, інструментарію процедури оцінювання, кількості та розмаїття стимулів за її підсумками, так і формулювання самих нормативних положень (переважно узагальнений, суперечливий зміст, перенасичення оціночними поняттями тощо), що зумовлює проблеми для правозастосування. У підсумку робиться висновок про те, що вітчизняна модель нормативної регла ментації засад оцінювання та стимулів за його підсумками у повному обсязі не відповідає потребам і викликам сьогодення. Для удосконалення пропонується посилення засад її прозорості, публічності, гласності, об’єктивності, визначеності, розмежування повноважень між суб’єктами встановлення завдань і головних показників службової діяльності та незалежного суб’єкта оцінювання їх виконання з використанням “каталогів критеріїв оцінювання”, залучення громадськості, розмежування правових наслідків негативного, позитивного та відмінного оцінювання, збільшення кількості та видового розмаїття стимулів як підсумків відмінної оцінки завдяки статусним, майновим, моральним та змішаним різновидам стимулів і можливості одночасного застосування кількох із них. Таким чином, це дасть змогу наблизити вітчизняне законодавство до європейських аналогів, створить підґрунтя для істотного підвищення результативності, ефективності та якості державної служби в Україні загалом.

The article considers the evolution of the formation of approaches to defining the essence of man in the economy. The theo­retical foundations of the concept of «economic man» are described and its correspondence to modern processes is shown. The perception of the «economic man» model in economic discourse is analyzed. A comparative analysis of the views of different economic schools on the place and role of man in the economy makes it possible to argue that the analysis of models of economic man has not yet stood out in an independent area of research in world economics. In the framework of rather infrequent attempts in the literature to comprehensively analyze the theoretical and methodological problems associated with the economic person, there is not yet a clear definite definition. Some identify the economic person as «a rational individual who has stable advantages and seeks to maximize their own benefits in terms of complete information, freedom of choice and quality evaluation of alternatives». Others believe that «economic man is a metaphorical or figurative concept that means a prerequisite for a hypothetical­deductive system of economic theory». There is also the opinion that the economic person is characterized by goals based on self­interest and rational choice of means, but the rationality of the economic person does not extend to the choice of goals themselves. It is purely in-strumental in nature and is associated exclusively with the choice of optimal means of self­interest, which is equivalent to maximizing the individual objective function. The models of the economic person formulated above have developed in the course of more than two centuries of evolution of economic science. During this time, some features of the economic man, previously considered basic, have disappeared as optional. These signs include the inevitable selfishness, completeness of information, instant reaction. Entre-preneurial abilities have been added to the main features, where an economic person can work to satisfy his own needs constantly, or become the driving force of this process and then simply control this process, thus satisfying all his needs.Keywords: man, economic man, model of «economic man», sociological man. У статті розглянуто еволюцію формування підходів до визначення сутності людини в економіці. Охарактеризовано теоретичні засади концепції «економічної людини» та показано її відповідність сучасним процесам. Проаналізовано сприйняття моделі «економічної людини» в економічному дискурсі. Порівняльне аналізування поглядів різних економічних шкіл на місце і роль людини в економіці дає можливість стверджувати те, що економічна людина розглядалася не як фактичний суб’єкт, який володіє волею, приймає конкретні господарські рішення, а як пасивний носій тієї чи іншої соціальної ролі. Лише в останні роки з’явилася низка праць економістів, соціологів, філософів, у яких людина економічна розглядається як сукупність економічних потреб, цілей індивіда та розкривається у суперечливій єдності людини, працівника як основ­ного елемента системи продуктивних сил та суб’єкта економічних відносин.Ключові слова: людина, економічна людина, модель «економічної людини», соціологічної людини.

The relevance of the study is determined by the need to rethink the experience of preparation and publication of textbooks of the second half of the nineteenth century. The article emphasizes that the study of positive experiences of the past will optimize the main function of the textbook – educational, raise the educational role of the textbook in society, strengthen its impact on the formation of civic values. Theoretical understanding of the process of publishing textbooks and manuals on literature is relevant due to the lack of domestic pedagogical literature generalizing research on this topic.The purpose of the article is to describe the textbooks on literature of the second half of the XIX century and the influences on their emergence of pedagogical ideas, which will further determine the trends of educational and methodological support for teaching literature in secondary and higher school. The methodological basis of the study are approaches: system-chronological, culturological, axiological, comparative, retrospective. These approaches are based on a set of methodological principles, including: dialectical, systematic, historicism, chronological, personalized. The set of research methods is used in the work: general scientific, historical-pedagogical and special-historical.The article states that the evolution of the textbook on literature is a complex and controversial process due to the progress of science itself, as well as the development of the education system. This process was also influenced by factors generated by the general progress of material and spiritual culture of the second half of the XIX century.Thus, in the second half of the XIX century there were processes in the field of educational and methodological support, textbooks on literature, characterized by a number of features.During this time, significant progress was made in the formation and development of the textbook: a massive stable textbook appeared; formed a readership of educational literature. New vectors of development of the textbook of literature for high school are consistently transformed into certain principles of structuring: obligatory consideration of the history of literature, in contrast to the textbooks of the XVIII century, where the theory of literature dominated; the presence of detailed psychological and pedagogical justifications of literature, presented in educational texts and gymnasium programs; analysis of literary texts based on modern literature.All three structural principles indicate a new level of development of textbooks of literature, which gave impetus to a qualitatively higher level of educational and methodological support for teaching literature in the early twentieth century.Key words: literature, textbooks and manuals on literature, textbook, psychological and pedagogical direction, theory of literature, history of literature. Актуальність дослідження визначається необхідністю переосмислення досвіду підготовки та видан-ня навчальних книг другої половини ХІХ століття. У статті акцентовано увагу на тому, що вивчення позитивного досвіду минулого дасть змогу оптимізувати основну функцію навчальної книги – навчаль-ну, підняти виховну й освітню роль навчальної книги в житті суспільства, посилити її вплив на процес формування громадянських цінностей особистості. Теоретичне осмислення процесу видання підруч-ників і посібників зі словесності є актуальним у зв’язку з відсутністю у вітчизняній педагогічній літе-ратурі узагальнюючого дослідження на цю тему.Мета статті – охарактеризувати навчальні книги зі словесності другої половини ХІХ століття та впливи на їх появу педагогічних ідей, які надалі визначатимуть тенденції навчально-методичного забезпечення викладання словесності у середній та вищій школі. Методологічну основу дослідження становлять підходи: системно-хронологічний, культурологічний, аксіологічний, порівняльний, ретро-спективний. Зазначені підходи ґрунтуються на сукупності методологічних принципів, з-поміж яких: діалектичний, системності, історизму, хронологічний, персоніфікований. У роботі використано комп-лекс методів дослідження: загальнонаукових, історико-педагогічних та спеціально-історичних.У статті констатовано, що еволюція навчальної книги зі словесності є складним і суперечливим процесом, зумовленим прогресом самої науки, а також розвитком системи освіти. На цей процес впливали також чин-ники, що породжені загальним прогресом матеріальної та духовної культури другої половини XIX століття.Отже, у другій половині ХІХ століття відбувались процеси в галузі навчально-методичного забезпе-чення, підручникотворення зі словесності, що характеризуються низкою особливостей.У цей час стався значний прогрес у становленні та розвитку навчальної книги: з’явився масовий ста-більний підручник; сформувалася читацька аудиторія навчальної літератури. Нові вектори розвитку під-ручника словесності для середньої школи послідовно трансформуються в певні принципи структуризації: обов’язковий розгляд історії літератури, на відміну від підручників XVIII століття, де домінувала теорія літератури; наявність розгорнутих психолого-педагогічних обґрунтувань словесності, поданих у навчаль-них текстах і гімназійних програмах; аналіз художніх текстів на основі сучасної літератури.Усі три структурні принципи свідчать про новий рівень розвитку підручників словесності, який дав поштовх до якісно вищого рівня навчально-методичного забезпечення викладання словесності на початку ХХстоліття.Ключові слова:словесність, підручники і посібники зі словесності, хрестоматія, психолого-педагогічне спрямування, теорія літератури, історія літератури.

Метою статті є розгляд теоретико-нормативних підходів до розуміння змістовно-просторового наповнення феноменології екологічних прав людини в контексті їх онтологічного й аксіологічного значення, об’єктивізації перспектви новелізації їх конституційного розуміння та модернізації, що детерміновані глобалізаційними факторами. Доводиться, що проблематика екологічних прав людини об’єктивується й активізується завдяки складним та суперечливим процесам протидії негативним тенденціям у зазначеній сфері, що можна визначити по відповідних напрямках, інтерпретуючи загрози, які виникли в охоронному та правоохоронному контекстах, а саме: а) завдання мінімізації, а за можливості нейтралізації негативного впливу на навколишнє природне середовище при здійсненні господарської діяльності, експлуатації природних ресурсів та їх вилучення для виробництва матеріальних благ; б) подолання відсутності або обмеженого використання ресурсозберігаючих технологій; в) посилення державного та міжнародного контролю (нагляду) ризиків можливих випадків екологічного лиха і катастроф техногенного характеру; г) підвищення ефективності економіко-соціальних механізмів запобігання та ліквідації надзвичайних екологічних ситуацій; ґ) формування на локальному, регіональному, державному та міжнародному рівнях системи екологічної безпеки як стану захищеності навколишнього середовища, населення, територій, господарських та інших об’єктів від різних загроз, які виникають внаслідок негативних змін компонентів навколишнього середовища в результаті антропогенного впливу, що повинно забезпечуватися комплексом правових, організаційних, фінансових, матеріальних та інформаційних заходів, призначених для прогнозування, запобігання, ліквідації реальних і потенційних загроз безпеки, мінімізації їх наслідків; д) розробка державою та послідовне здійснення екологічно орієнтованої стратегії суспільства, що диктується як національними, так і міжнародними реаліями, бо екологічна безпека може бути забезпечена тільки в результаті дій усього світового співтовариства; е) активізація процесів по формуванню екологічної свідомості, екологічної індивідуальної, групової, колективної психології, в основі якої лежить розуміння того, що забезпечення лише власного екологічного добробуту за рахунок перенесення із власної території екологічно шкідливих виробництв, захоронення відходів та ін. неможливо, оскільки транскордонне та транстериторіальне забруднення знижує загальний рівень екологічної безпеки, призводить до непоправного збитку для біосфери, є зростаючою загрозою політичному, економічному й соціальному добробуту, сталому розвитку суспільства; є) активізація та контекстуалізація заходів щодо подолання низької екологічної культури суспільства на різних рівнях його існування і функціонування, – починаючи від локального, тобто там, де існують і функціонують в умовах місцевого самоврядування в стані повсякденності територіальні громади, соціуму на рівні регіонів та всієї держави, географічних субрегіонів і регіонів, та закінчуючи світовим (глобальним) соціумом, що репрезентується міжнародним співтовариством держав. Наукова новизна дослідження полягає в критичному розгляді процесів виникнення, формування, доктриналізації, легалізації феноменології екологічних прав людини (громадянина) в Україні та зарубіжних державах, а також на рівні міжнародного співтовариства держав та у формулюванні пропозицій щодо нового бачення профільних прав та новелізації їх розуміння на конституційному рівні їх регламентації. Висновки. Зростання значення та ролі екологічних прав людини детермінується кризовим станом розвитку людської цивілізації в умовах глобалізації та змін, що нею викликані, зокрема змінами у сфері промислового виробництва на фоні становлення, формування та розвитку системи світового господарства. Системно аналізуючи та обов’язково враховуючи екзистенційні константи існування та функціонування людської цивілізації, можна стверджувати, що успіх завдань збереження та позитивного посилення екологічного стану природного середовища напряму залежить від формування, існування, легалізації, легітимації, розвитку, вдосконалення феноменології екологічних прав людини. Змістовне навантаження конституційних екологічних прав людини в умовах глобалізації екологічної кризи об’єктивно потребує новелізації свого конституційного розуміння та модернізації через кореляцію й інтерпретацію із відповідним конституційно-проєктним та конституційно-нормотворчим супроводженням і забезпеченням. В основу конституційної кореляції мають бути покладені такі позиції: а) на конституційному рівні треба регламентувати та регулювати не стільки екологічні права громадян, скільки екологічні права людини; б) під сумнів повинен ставитися розподіл екологічних прав людини на галузеві та міжгалузеві, бо саме конституційні екологічні права людини не можуть бути розподілені таким чином, адже це їх нівелює та дискредитує в контексті розуміння їх правової сили; в) із метою підсилення важливості й оптимізації формулювання екологічних прав людини вважаємо некоректним використання термінологічної зв’язки «людина/громадянин», – виступаючи на користь застосування терміну «людина». Важливим фактором, що підкреслює актуалізацію та контекстуалізацію наведених висновків, є феноменологія екологічного конституціоналізму, активні процеси формування та легалізації якого в доктринально-теоретичній та практично-функціональній площинах національного конституційного та загального міжнародного права спостерігаються у вигляді стійкої тенденції.

Где лгут и себе и друг другу,и память не служит уму,история ходит по кругуиз крови – по грязи – во тьму.И. Губерман Людину з царини тварин виділила не праця, не розвиток мови і не інші дуже важливі, але все ж другорядні чинники. Головним чинником переможної еволюції людини є накопичення, зберігання і негенетичний спосіб передачі знань про себе і навколишнє середовище. Саме для цього необхідно було розвивати мову, об’єм черепу і прямоходіння, щоб використовувати накопичені знання, тобто працювати. Щоб зрозуміти, як інформаційні технології впливають на суспільний уклад, розглянемо три епохальні винаходи. Десь близько півтори тисяч років до нашої ери почали з’являтись фонетичні алфавіти, які значно спрощували складні писемні технології з використанням ієрогліфів. Все настільки спрощувалось, що засвоїти писемність отримала змогу навіть дитина. Наступний епохальний винахід відбувся приблизно п’ятисотого року вже нашої ери. Це був винахід позиційних систем числення. Наприклад, до цього часу в Європі панувала непозиційна римська система числення, для якої алгоритми арифметичних дій були дуже складні з великою кількістю виключень з правил, тому для того, щоб вміти виконувати арифметичні розрахунки, необхідно було закінчувати університет. І, нарешті, ще через півтори висячи років винайшли персональний комп’ютер. Звичайно обчислювальні пристрої існували і раніше, але з’явились кавоварки, які розмовляють, в’язальні машини і кухонні комбайни, які необхідно програмувати і таке інше. Тепер пересічний громадянин, хоче він того чи ні, повинен засвоювати новий для нього алгоритмічний спосіб мислення так само, як щойно описані винаходи не тільки надавали нові можливості, але й вимагали засвоєння нових вмінь читати, писати і рахувати. Вже давно неписьменна людина є не тільки не бажаною, але й несе в собі певну загрозу суспільству. На жаль, досі не всі зрозуміли, що персональні комп’ютери – це не чергова «друкарська машинка», що це значно серйозніше.Зовнішнє незалежне оцінювання (ЗНО) виникло під гаслами боротьби з корупцією. Корупція в черговий раз перемогла, але ЗНО все ж таки дало корисні результати. Вперше ми отримали більш-менш об’єктивну оцінку стану освіти. Не дивлячись на шалені спроби, не вдалося повністю приховати реальні результати. По-перше, зсув оцінки на 100 балів може справити враження лише на тих, хто геть не розуміє, що таке обчислення. Наприклад, якщо успішність 50%, то додавання 100 балів може перетворити ці бали на 150 і, враховуючи, що тепер максимальна сума балів дорівнює 200, ми отримаємо загальну оцінку 150/200=75%. Кому потрібні подібні числові кульбіти? По-друге, навіщо потрібно натягувати реально виміряний розподіл результатів на геть недоречний в цьому випадку нормальний розподіл. Зрозуміло, що нормальний розподіл виникає, коли середнє значення зумовлене однією причиною, а відхилення від нього випадкові й незалежні. Коли студент шукає відповідь на завдання, він використовує декілька механізмів: просто вгадування, банальну ерудицію (побутовий досвід), знання і навіть помилково сформовані поняття (на жаль, буває і таке). Можливі й композиції наведених механізмів пошуку відповідей. Наприклад, за допомогою власного досвіду відсікається частина запропонованих відповідей і тим самим збільшується ймовірність, а далі йде просте вгадування.Існують два типи тестів, які мають відношення до освіти. Це тести для визначення здібностей і тести на визначення досягнень у навчанні. Перші цікаві більше для наукової діяльності, а використання їх для практичної діяльності, м’яко кажучи, дискусійне. Але тести на досягнення в навчанні мають суто практичне значення. Однак ці типи тестів сильно відрізняються один від одного. По-перше, діапазоном вимірювання. Наприклад, як вказати межі геніальності? А діапазон вимірювання тестів на досягнення завжди обмежений об’ємом навчальної програми. По-друге, на форму закону розподілу результатів вимірювання здібностей повинен впливати лише об’єктивний стан речей, а на форму закону розподілу тестів на досягнення може впливати і завжди впливає технологія (методика) навчання, яка не є об’єктивною причиною. До речі, форма закону розподілу результатів тестування на здібності не зобов’язана бути симетричною, як то прийнято в багатьох досить поширених теоріях тестування. Так, наприклад, якщо можна допустити, що кількість народжуваних із задатками геніїв приблизно однаково з кількістю народжуваних з задатками суперйолопів, то при вимірюванні у зрілому віці цей баланс, напевно, не зберігається. Дійсно, не всі діти з задатками геніальності зможуть розвинути їх в повній мірі. На те є дуже багато причин, при цьому відсоток тих, кому вдалося досягти максимального результату, буде складати значно менше, ніж 50. Те ж саме можна сказати про тих, хто зумів вибратись із дуже неприємних задатків і стати нормальною людиною. Таким чином, врешті решт суперйолопів буде значно більше, ніж геніїв.Оцінка в навчанні грає роль оберненого зв’язку і тому ні в якому разі не можна її спотворювати різними заохочувальними й іншими виховними змістами. Необхідно повернутися до попередньої практики, коли використовувались дві окремі оцінки: оцінка за навчання і оцінка за старанність. На жаль, п’ятибальна система оцінки була спочатку спотворена, а потім взагалі відкинута. Оцінка «задовільно» означала, що учень відтворив 100% навчального матеріалу. Оцінка «добре» відповідала осмисленому використанню знань для практичних завдань. І, нарешті, оцінка «відмінно» виставлялась у разі використання знань у нестандартних (в тих, які не згадувались у процесі навчання) випадках. Оцінка «незадовільно» виставлялась у всіх інших випадках, окрім тих, коли учень не міг або був не здатним, або не хотів навчатись. Для такої ситуації використовували оцінку «дуже погано» з обов’язковим повторним навчанням. Сучасна дванадцятибальна шкільна і, певною мірою, семибальна система вищих навчальних закладів відповідають лише градації сірого, тобто інтервалу від «незадовільно» до «задовільно» п’ятибальної системи. Слід згадати ще одну ваду сучасної системи оцінювання. Це плутанина коду оцінки з кількісною характеристикою. Мова йде про так звану середню оцінку або показник якості навчання. Якщо ми закодуємо числом «1» яблуню, числом «2» – вишню і числом «3» сливу і якщо далі з’ясується, що половина дерев у саду це яблуні, а половина – сливи, ми ж не будемо стверджувати, що у нас гарний вишневий садок? І ще гірше, якщо ми станемо оцінювати якість художнього твору за середнім кодом літер, які використані для його написання.Однією з головних вад комп’ютерного тестування є практична неможливість використати в тесті завдання, що вимагають неформальної перевірки експертом-людиною. Щодо неможливості корегувати завдання під час опитування, то це скоріше є перевагою комп’ютерного тестування, ніж його недоліком. До переваг комп’ютерного тестування слід віднести формальність, тобто незалежність від людського фактору проведення і оцінювання.Зупинимося на труднощах складання завдань для тестування. Перша перепона при розробці завдання – це визначення складності завдання. Добре відомо, що використання часу, необхідного для виконання завдання, не може бути критерієм його складності. Однак і популярний спосіб визначення складності за допомогою пробного тестування теж не витримує критики. Дійсно, якщо студента ретельно тренували бачити повний диференціал, то для нього знаходження деяких інтегралів буде дуже легким завданням, у випадку ж якщо студенту лише повідомляли про повний диференціал, але не тренували його розпізнавати, подібне завдання буде значно складнішим. Можна продовжувати подібні приклади, але і так зрозуміло, що технологія навчання радикальним способом впливає на складність виконання тестових завдань. Оскільки результати тестування мають бути незалежними від методики навчання, то зрозуміло, що використання пробного тестування для оцінки складності завдань не слід використовувати. Комп’ютерний тест – це інструмент для вимірювання. Як і будь-який прилад, він має певний діапазон, у якому він працює достеменно. Це означає, що частину балів студент може набрати, не володіючи знаннями, а просто вгадуючи відповідь. Щоб корегувати оцінку тестування, слід визначити кількість балів, яку студент може набрати, просто вгадуючи, відняти її від отриманої оцінки завдання і при визначенні підсумкової оцінки за тест провести нормування того, що залишилось, на максимальний бал тесту. При складанні завдань належить всіляко зменшувати ймовірність вгадувань. Наприклад, якщо відповідь подається у вигляді числа, то не бажано формулювати завдання у вигляді запитання з переліком можливих варіантів відповіді, а пропонувати студенту ввести число з клавіатури. Бажано відходити від практики використання завдань тільки з однією вірною відповіддю. Студент повинен сам вирішувати, скільки запропонованих відповідей він повинен вибрати: одну, дві, декілька, всі або навіть жодної. При такому підході перевіряються не тільки знання, а й впевненість у них.Рівень освіти знижується. В цьому легко переконатися, запропонувавши студентам завдання, наприклад, з посібників 30-літьої давнини для підготовки абітурієнтів. З багатьох причин необхідно створювати загальний для країни банк тестових завдань. Щоб завдання не старіли, їх треба робити багатоваріантними, тобто варіантів завдання повинно бути так багато, що запам’ятовувати без розуміння кожний з них окремо було б недоцільно. До того ж кожний варіант повинен вирішувати одну й ту саму дидактичну задачу, тобто повинен перевіряти знання конкретного теоретичного положення навчальної програми. Такий банк можна було б використовувати як для підготовки, так і для безпосередньо тестування. При наявності такого банку тестових завдань стане можливим реальне порівняння результатів тестування за різні роки, тоді як зміна завдань кожного року несе велику загрозу зменшення рівня складності. Звісно, таку базу необхідно доповнювати і розширювати на предмет все більшого і якісного охоплення навчального матеріалу. Однак слід дуже ретельно пильнувати і не дозволяти спрощення вимог до складності завдань. Необхідно уніфікувати підсумковий контроль у процесі навчання, і комп’ютерне тестування для цього на часі.Треба щиро сказати, що занепад освіти зумовлений суб’єктивним фактором, а саме недолугим і недалекоглядним керівництвом. Підтвердимо цей висновок наступними тезисами.Перша системна помилка полягає в тому, що замовник, виконавець і приймальник ‑ це одна й та ж установа, а саме МОНмолодьспорту. Якщо виконавця відокремити від замовника, то можна було б конкретніше з’ясувати, яку якість навчання можна вимагати вид виконавця і за яке фінансування. Це дуже непросте з’ясування, бо з одного боку ‑ грошей завжди не вистачає, а з другого ‑ розвиток суспільства напряму залежить від якості освіти.Друга системна вада управління освітою зумовлена недосконалістю теоретичної педагогіки. Наприклад, розглянемо теорію tabula rasa щодо освіти. Офіціальна педагогіка дуже ретельно критикує першу тезу цієї теорії, стверджуючи що «чистих дошок» не існує, але геть не розглядає другу тезу, яка стверджує, що якщо на «дошці» є вільне місце, то там можна написати що завгодно. А чи це так? Ні в кого не виникає заперечень, що процес навчання ‑ це інформаційний процес. Якщо це так, то для інформаційного процесу необхідно мати три структурні одиниці: передавач, канал і приймач. При цьому передавачів і каналів може бути декілька, а приймач один – учень. Саме на ньому відображається результат навчання і саме він є ключовою структурною одиницею в навчанні. Запитайте студента: «Що важливіше: знання чи диплом?». Ви отримаєте цілком обґрунтовану відповідь: «Звичайно ‑ знання, маючи їх завжди можна скласти іспити і отримати диплом». Але ж чому, деякі студенти попри всяку гідність вимолюють неадекватно завищені оцінки? Справа в тому, що крім недосконалостей теорії, існує варварське невігластво керівної ланки. Наприклад, варварський вираз: «Ви не учню ставите негативну оцінку, ви її собі ставите!», або більш хитромудрий: «Якщо студента відраховано з третього курсу, то гроші, які витрачені на його навчання ‑ це нецільове використання коштів». Чому саме платять хабар за вступ до навчального закладу, якщо майбутній студент справжній телепень? Тоді ж треба буде платити за кожний залік, за кожний іспит і кожну контрольну або курсову роботу. А якщо зустрінеться викладач, який не бере хабарів? Дуже довгий і ризикований ланцюжок. Чи не простіше піти і одразу купити диплом? Відповідь на ці запитання проста. Управління освітою відбувається з використанням недолугих і до того ж суперечливих показників. Наприклад, показник успішності, так званий показник якості, геть технологічно необґрунтований показник відношення кількості викладачів до кількості студентів, штучне обмеження кількості стипендіатів, і таке інше. За кожним з цих показників стоїть певна проблема керівної установи. Наприклад, популістський закон підвищення розміру стипендії без підвищення стипендіального фонду. До чого призводить цей суперечливий клубок вимог до керівництва навчального закладу і врешті-решт до викладачів? Негативні оцінки стають винятковим явищем. Тоді, якщо студент веде себе тихо, ходить на заняття, але нічого не вчить, він має свою чергову задовільну оцінку і, «відмотавши» певний строк, отримує диплом. Якби ж можна було перенести хоча б трохи відповідальності за результат навчання на студента, як того вимагає інформаційний характер процесу навчання, і при цьому використати незалежне від людського фактора комп’ютерне тестування, то можливо було б подолати описане ганебне явище.Нарешті, третя системна біда – невтримна вакханалія оптимізації і новаторства. Справа в тому, що оптимізація може бути дуже шкідливою, коли система знаходиться у збудженому нестійкому стані [1] тим, що оптимізаційні дії посилюють нестійкий стан і приводять до катастрофи. Як це не дивно, але діяльність вчителів-«новаторів» може наносити більше шкоди, ніж користі. Інновації можуть бути дуже локально корисними і шкідливими у загальносистемному сенсі. Так, багато століть учнів не спонукали зазубрювати таблицю додавання на кшталт таблиці множення, а замість цього дуже старанно привчали до виконання алгоритму переходу через розряд. Така методика сприяла глибшому розумінню того, як працює позиційна система числення. В наш час все більше вчителів змушують школярів заучувати таблицю додавання, що дійсно прискорює навчання швидкому рахуванню, але повністю знищує розуміння будови позиційної системи числення. Наступний приклад стосується викладання мови. Тенденція полягає в тому, що збільшується навчальний час на написання творів за рахунок навчання робити перекази. В результаті такого підходу учні не вміють писати доповідні, вести лабораторні журнали і взагалі пояснювати щось письмово. Замість цього вони списують з книжок незрозумілий у їхньому віці опис глибинних страждань Лариси Косач.Розглянемо деякі проблеми оптимізації з використання діаграми потенціального рельєфу рівня навчання. На рис. 1 локально стійкі стани мають номери: 1, 3, 5 і 6. Зрозуміло, що освіта може бути ефективною лише в стійких станах. Для того, щоб поліпшити ситуацію, систему треба перевести зі стійкого стану 1 до стійкого стану 3. Будемо збуджувати систему у стані 1 доти, поки система стане здатна сама переходити від збудженого стану 1 до збудженого стану 3 і навпаки. Потім, коли система буде знаходитись у збудженому стані 3, різко увімкнемо гальма, тобто використаємо відповідні стандарти, щоб система «охолола» до стійкого стану 3.Гальма ‑ це незмінний на певний час рівень тестування набутих знань. Якщо потроху знижувати рівень тестів, скажімо для покращення деяких показників, то система сама собою опиниться знов у стані 1. Описаний революційний спосіб оптимізації системи самий простий, однак він не завжди доступний. Наприклад, для переходу від стану 3 достану 5 такий спосіб не підходить. Дійсно, якщо поступово збільшувати збудженість стану 3, ми не досягнемо потрібного рівня і ймовірніше за все опинимося в стані 1. Для того, щоб перевести систему зі стійкого стану 3 до стійкого стану 5, необхідно швидко, протягом однієї чверті періоду коливань системи, збудити систему до необхідного рівня і зробити реформу, тобто змінити «правила гри», і знову увімкнути гальма, але вже на іншому вищому рівні. На рисунку такий перехід позначений штриховою лінією. Тепер зрозуміло, чому так важливо мати дієвий інструмент стабілізації системи. Комп’ютерне тестування, взагалі кажучи, відповідає вимогам для такого інструмента.

Ключові слова: Московська держава в XVII ст., династія Романових, самодержавство, абсолютизм, станово-представницька монархія. Анотація На основі новітніх історичних досліджень поданий неупереджений погляд на розвиток Московської держави в XVII ст. через призму соціокультурного, проблемного підходу до суперечливих в історіографії питань, що турбують сьогоднішніх істориків, політиків, звичайних людей України, Росії, інших країн світу і стають предметом численних спекуляцій та маніпуляцій. У результаті проведеного дослідження висвітлено основні риси суспільно-політичних трансформацій у Московській державі в XVII ст., акцентовано увагу на спростування радянських та сучасних російських міфів щодо розвитку централізованої самодержавної моделі Московії, визначаються можливості цивілізаційного вибору Московської держави XVII ст. між станово-представницькою та абсолютистською моделями розвитку. Посилання Andreev, 2003 – Andreev I.L. Aleksey Mihaylovich [Alexey Mikhailovich]. Moskva: Molodaya gvardiya, 2003. 638 s. [in Russian] Ahiezer, 2013 – Ahiezer A., Klyamkin I., Yakovenko I. Istoriya Rossii: konets ili novoe nachalo? [History of Russia: end or new beginning?] / 3-e izd., ispr. i dop. Moskva: Novoe izdatelstvo, 2013. 496 s. [in Russian] Bogdanov, 2009 – Bogdanov A.P. Nesostoyavshiysya imperator Fedor Alekseevich [Failed Emperor Fyodor Alekseevich]. Moskva: Veche, 2009. 320 s. [in Russian] Volodihin, 2013 – Volodihin D.M. Tsar Fedor Alekseevich, ili Bednyiy otrok [Tsar Fyodor Alekseevich, or Poor youth]. Moskva: Molodaya gvardiya, 2013. 267 s. [in Russian] Danilov, 2007 – Danilov A.G. Alternativyi v istorii Rossii: mif ili realnost (XIV–ХІХ vv.) [Alternatives in the history of Russia: myth or reality (XIV – XIX centuries)]. Rostov-na-Donu: Feniks, 2007. 303 s. [in Russian] Zarezin, 2018 – Zarezin M.I. V puchine Russkoy Smutyi. Nevyiuchennyiy uroki istorii [In the abyss of the Russian Troubles. Unlearned history lessons]. Moskva: Veche, 2018. 400 s. [in Russian] Istoriia Rosii, 2013 – Istoriia Rosii (z naidavnishykh chasiv do kintsia XVIII st.) [History of Russia (from ancient times to the end of the XVIII century)]: navch. posib. /avtor-uklad. V.M. Mordvintsev. Kyiv: Znannia, 2013. 346 s. [in Ukrainian] Kozlyakov, 2004 – Kozlyakov V.N. Mihail Fedorovich [Mikhail Fedorovich]. Moskva: Molodaya gvardiya, 2004. 352 s. [in Russian] Kozlyakov, 2017 – Kozlyakov V.N. Boris Godunov. Tragediya o dobrom tsare [Boris Godunov. The tragedy of the good king]. Moskva: Molodaya gvardiya, 2017. 330 s. [in Russian] Lobachev, 2003 – Lobachev S.V. Patriarh Nikon [Patriarch Nikon]. Sankt-Peterburg: Iskusstvo-SPb, 2003. 416 s. [in Russian] Lukin, 2000 – Lukin P.V. Narodnyie predstavleniya o gosudarstvennoy vlasti v Rossii XVII v. [Popular ideas about state power in Russia in the XVII century].Moskva: Nauka, 2000. 296 s. [in Russian] Marchenko, 2015 – Marchenko O.M. Istoriia slovianskykh narodiv. Chastyna persha. Istoriia Rusi, Moskovskoi derzhavy, Rosiiskoi imperii do kintsia XVIII st. Kurs lektsii dlia studentiv vyshchykh navchalnykh zakladiv: Navchalnyi posibnyk [History of Slavic peoples. Part one. History of Russia, the Moscow State, the Russian Empire until the end of the XVIII century. Course of lectures for students of higher educational institutions: Textbook]. Druhe vydannia, pereroblene y dopovnene. Kirovohrad, POLIMED-Servis, 2015. 385 s. [in Ukrainian] Narysy istorii, 2007 – Narysy istorii Rosii [Essays on the history of Russia]: per. z ros. /B.V. Ananich, I.L. Andreiev, Ye.V. Anisimov ta in.; Za zah. red. O.O. Chubariana. Kyiv: Nika-Tsentr, 2007. 800 s. [in Ukrainian] Nefedov, 2004 – Nefedov S.A. Pervyie shagi po puti modernizatsii Rossii: reformyi seredinyi XVII v. [First steps towards modernization of Russia: reforms of the middle of the XVII century] // Voprosyi istorii. 2004. №4. – S. 33–52. [in Russian] Payps, 2012 – Payps R.E. Rossiya pri starom rezhime [Russia under the old regime]. M.: Zakharov. 2012. 480 s. [in Russian] Pisarkova, 2007 – Pisarkova L.F. Gosudarstvennoe upravlenie Rossii s kontsa XVII do kontsa XVIII veka. Evolyutsiya byurokraticheskoy sistemyi [Russian government from the end of the XVII to the end of the XVIII century: the evolution of the bureaucratic system]. Moskva: ROSSPEN, 2007. 743 s. [in Russian] Svetova, 2013 – Svetova E.A. Dvor Alekseya Mihaylovicha v kontekste absolyutizatsii tsarskoy vlasti [The courtyard of Alexei Mikhailovich in the context of the absolutization of the tsarist power]. Moskva: MGU, 2013. 212 s. [in Russian] Sedov, 2006 – Sedov P.V. Zakat Moskovskogo tsarstva: Tsarskiy dvor kontsa XVII veka [The decline of the Moscow kingdom: the royal court at the end of the XVII century]. Sankt-Peterburg: Dmitriy Bulanin, 2006. 604 s. [in Russian] Skryinnikov, 1988 – Skryinnikov R.G. Rossiya v nachale XVII v. Smuta [Russia at the beginning of the XVII century. Troubles]. Moskva: Myisl, 1988. 283 s. [in Russian] Stanislavskiy, 1990 – Stanislavskiy A.L. Grazhdanskaya voyna v Rossii XVII v. [The Civil War in Russia in the XVII century]. Moskva: Myisl, 1990. 270 s. [in Russian] Talina, 1996 – Talina G.V. Tsar Aleksey Mihaylovich: lichnost, myislitel, gosudarstvennyiy deyatel [Tsar Alexei Mikhailovich: personality, thinker, statesman]. Moskva: Magistr, 1996. 144 s. [in Russian] Ulyanovskiy, 2006 – Ulyanovskiy V.I. Smutnoe vremya [Time of Troubles]. Moskva: Evropa, 2006. 448 s. [in Russian] Cherepnin, 1978 – Cherepnin L.V. Zemskie soboryi Russkogo gosudarstva v XVI – XVII vv. [Zemsky Cathedrals of the Russian State in the XVI – XVII centuries]. / Moskva: Nauka, 1978. 420 s. [in Russian] Shokarev, 2013 – Shokarev S.Yu. Smutnoe vremya v Moskve [Time of Troubles in Moscow]. Moskva: Veche, 2013. 320 s. [in Russian]