Journal articles on the topic 'Судові палати'
To see the other types of publications on this topic, follow the link: Судові палати.
Create a spot-on reference in APA, MLA, Chicago, Harvard, and other styles
Consult the top 43 journal articles for your research on the topic 'Судові палати.'
Next to every source in the list of references, there is an 'Add to bibliography' button. Press on it, and we will generate automatically the bibliographic reference to the chosen work in the citation style you need: APA, MLA, Harvard, Chicago, Vancouver, etc.
You can also download the full text of the academic publication as pdf and read online its abstract whenever available in the metadata.
Browse journal articles on a wide variety of disciplines and organise your bibliography correctly.
1
ЛУСПЕНИК, ДМИТРО. "Верховний Суд: повноваження Великої Палати та Касаційного цивільного суду щодо забезпечення єдності судової практики." Право України, no. 10/2018 (2018): 86. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-10-086.
Full textAbstract:
Процедура, за допомогою якої забезпечується єдність судової практики, а саме розгляд справ у складі палати, об’єднаної палати касаційного суду або Великої Палати Верховного Суду, займає важливе місце серед численних новел Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК України). Переважно за нею відбувається розгляд справ, які надійшли до касаційних судів у складі Верховного Суду та формують судову практику. Водночас зі створенням нового Верховного Суду судова практика напрацьовується не на порожньому місці, а отже, судді не можуть оминати тих правових позиції, які були висловлені Верховним Судом України (ВСУ), оскільки відповідно до ст. 3607 ЦПК України 2004 р. висновки постанов ВСУ щодо застосування норм права мають враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при використанні таких норм права. У зв’язку з цим у п. 7 Перехідних положень нового ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об’єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об’єднана палата) вважає за необхідне відхилитися від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні ВСУ. Надання законодавцем такого права лише суду касаційної інстанції не є недосконалістю процесуальних норм, а виступає тим механізмом, який покликаний забезпечити єдність судової практики, аби позиції суду стали її надійними “стовпами” і джерелами, сприяли прогнозованості вирішення окремих категорій справ. Вказане є лише однією із форм забезпечення єдності судової практики і виконанням процесуальних повноважень Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду і Великою Палатою Верховного Суду. Незважаючи на те, що Велика Палата Верховного Суду і Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду – це складові Верховного Суду, Велика Палата не наділена повноваженнями щодо перегляду чи будь-якого іншого втручання в діяльність касаційних судів, які входять до складу Верховного Суду. Крім того, норми ЦПК України передбачають й інші механізми обов’язкової процесуальної взаємодії цих судових органів у складі Верховного Суду з метою забезпечення єдності судової практики. Метою статті є аналіз процесуальних повноважень Великої Палати Верховного Суду і Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, призначення яких полягає в забезпеченні єдності судової практики, а також висвітлення проблемних питань і шляхів їх вирішення.
2
Нор, Василь, and Назар Бобечко. "Мотивованість судових рішень з питань передачі кримінального провадження на розгляд об’єднаної та Великої палат Верховного Суду та за наслідками касаційного розгляду." Право України, no. 2019/09 (2019): 117. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-09-117.
Full textAbstract:
Одним зі способів забезпечення єдності та сталості судової практики у кримінальному провадженні є передача справи на розгляд об’єднаної та Великої палат Верховного Суду. У цьому контексті потребує ґрунтовного наукового дослідження та осмислення практика Верховного Суду з моменту останньої новелізації глави 34 Кримінального процесуального кодексу України (КПК України). Метою статті є дослідження мотивованості ухвал колегій судових палат Касаційного кримінального суду з питань передачі кримінального провадження на розгляд об’єднаної палати Касаційного кримінального суду та Великої Палати Верховного Суду, а також судових рішень об’єднаної та Великої палат Верховного Суду за наслідками касаційного розгляду. Верховний Суд не роз’яснив суть категорій “подібні правовідносини” та “виключна правова проблема”, що значно ускладнює виконання ним завдання щодо забезпечення єдності та сталості судової практики. Більшість ухвал про передачу кримінального провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду та постанов Великої Палати Верховного Суду за наслідками касаційного розгляду містять часткову мотивацію. Часткова мотивованість ухвал колегій судів судових палат Касаційного кримінального суду про передачу кримінального провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду проявляється у тому, що у них не завжди наведено достатньо переконливих аргументів для обґрунтування наявності підстави для прийняття цього рішення. Часткова релевантність аргументів в ухвалах колегій судових палат Касаційного кримінального суду про передачу кримінального провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду полягає у тому, що в мотивувальній частині деяких із цих судових рішень поряд із належними засобами аргументації використовуються тези, що не стосуються правової ситуації, яка розглядається судом касаційної інстанції. Часткова мотивованість постанов Великої Палати Верховного Суду виражається у тому, що, визнаючи сам факт існування складних теоретико-прикладних питань, які потребують вирішення на рівні об’єднаної та Великої палат Верховного Суду, у судовому рішенні за наслідками касаційного розгляду формулюється правова позиція щодо розв’язання лише одного з них. Натомість інше питання не вирішується. Загалом рівень мотивованості рішень Верховного Суду з підстав передачі кримінального провадження на розгляд об’єднаної та Великої палат є достатньо високим, однак в окремих аспектах його доцільно удосконалити. Великій Палаті Верховного Суду належить роз’яснити суть категорій “подібні правовідносини” та “виключна правова проблема”. В ухвалах колегій суддів судових палат Касаційного кримінального суду про передачу кримінального провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду варто наводити переконливіші аргументи для обґрунтування наявності підстави для прийняття цього рішення, а у їх мотивувальній частині використовувати тільки релевантні засоби аргументації. Колегіям суддів судових палат Касаційного кримінального суду перед прийняттям рішення про передачу кримінального провадження на розгляд об’єднаної палати цього суду слід перевіряти наявність уже сформульованого висновку Великої Палати Верховного Суду з подібної правової ситуації. Великій Палаті Верховного Суду у постановах за наслідками касаційного розгляду доцільно формулювати правову позицію з усіх складних теоретико-прикладних питань, що потребують вирішення на рівні об’єднаної та Великої палат Верховного Суду, використовуючи власні доводи на її підтвердження.
3
КРАВЧУК, ВОЛОДИМИР. "Проблеми визначення складу суду касаційної інстанції." Право України, no. 2018/02 (2018): 136. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-02-136.
Full textAbstract:
Судом касаційної інстанції є Верховний Суд. Проте Верховний Суд діє у різних складах. Кожен із них має визначену законом компетенцію з перегляду справ як суд касаційної інстанції. Водночас для забезпечення єдності та сталості судової практики законом запроваджено новий алгоритм визначення складу касаційного суду шляхом “уступки” юрисдикції від колегії і аж до Великої Палати. Метою статті є аналіз окремих проблем, пов’язаних із визначенням повноважного складу суду касаційної інстанції та забезпеченням права особи на “суд, встановлений законом” (в аспекті ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), а також розробка пропозицій щодо шляхів їх розв’язання. Виявлено основні практичні проблеми застосування “принципу ієрархії” щодо: механізму передачі справи на розгляд палати, об’єднаної палати чи Великої Палати; незгоди з декількома правовими висновками; послідовності уступки юрисдикції; прийняття і відмови у прийнятті переданої справи до провадження; поняття “висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах”; зловживання з передачею справи на розгляд Великої Палати; поняття “необхідність відступити” від висновку; розголошення думки суддів по суті справи до її вирішення. Механізм уступки юрисдикції загалом відповідає завданню Верховного Суду щодо забезпечення єдності та послідовності судової практики. Водночас процесуальне законодавство містить положення, які на практиці можуть бути витлумачені неоднозначно і призвести до процесуальних ускладнень. Запропоновано викладені нижче шляхи їх запобіганню. У разі необхідності відступити від двох чи більше висновків колегії, палати або об’єднаної палати, передати справу на розгляд до Великої Палати Верховного Суду. Запровадити послідовний механізм уступки юрисдикції: колегія – палаті; палата – об’єднаній палаті; об’єднана палата (по суті, вищий орган відповідного касаційного суду) – Великій Палаті. Право передавати справу з мотивів виключної правової проблеми має бути компетенцією об’єднаної палати. У такий спосіб усувається ризик зловживань із передачею справ, а основним органом забезпечення єдності практики стають касаційні суди. Велика Палата не повинна відмовляти у прийнятті справи до розгляду, якщо вона передана об’єднаною палатою відповідного касаційного суду. Перевіряти обґрунтованість скарги в частині доводів про порушення юрисдикції та якщо Велика Палата вже висловлювала правовий висновок, колегія має діяти з урахуванням цього висновку, якщо ні – передавати до Великої Палати. Визначитися з критеріями “відступлення” і загалом концепцією взаємодії між суддями з метою забезпечення єдності судової практики.
4
Драган, О. В. "ПРОЦЕДУРА ВИКОНАННЯ СУДОВИХ РІШЕНЬ ТА ФРАУДАТОРНІ ПРАВОЧИНИ." Ірпінський юридичний часопис, no. 3 (February 25, 2021): 44–48. http://dx.doi.org/10.33244/2617-4154.3.2020.44-48.
Full textAbstract:
У статті аналізується чинне законодавство України щодо процедури виконання судових рішень. Окреслено існуючі проблемні питання та зазначається такий проблемний момент, як фраудаторні правочини. Вказані правочини укладаються боржником з метою запобігання зверненню стягнення на майно. Це призводить до того, що боржниками майно реалізується поза межами виконавчого провадження і, як наслідок, судові рішення залишаються невиконаними. В українському законодавстві регулюються тільки в певних сферах та автором вказуються закони, якими безпосередньо їх регламентовано. У статті наводяться правові висновки Великої Палати Верховного Суду з цього питання. Запропоновано у разі виявлення випадків відчуження відповідачами майна для уникнення виконання судових рішень вжиття додаткових заходів шляхом звернення до суду з позовними заявами про визнання відповідних правочинів недійсними.
5
Смичок, Є. "Класифікація судової доктрини в доктрині податкового права." Юридичний вісник, no. 6 (February 16, 2021): 100–106. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i6.2035.
Full textAbstract:
У статті автором здійснено спробу класифікації судової доктрини в доктрині податкового права. Критеріями, що взяті за основу цієї класифікації, є: суб'єкт творення, орієнтаційно-цільове призначення, процес формування, елементи правового механізму податку. Мобільність і зміна податкового законодавства впливають на судову практику, а отже, і на судову доктрину в доктрині податкового права, тому це може сприяти доповненню критеріїв класифікації. Акцентовано увагу на деяких проблемних питаннях у межах деліктних податкових відносин, що є нині в практиці. Зокрема, в контексті критерію класифікації, що стосується процесу формування судової доктрини в доктрині податного права розглянуто тенденцію до перетягування юрисдикцій, коли податкові спори вирішуються господарськими судами. Тобто реалізацію господарської компетенції плутають із реалізацією владних управлінських функцій. Визначено, що концептуальне значення у формуванні податково-правової доктрини, що склалася в судовій практиці, мають судді Великої Палати Верховного Суду, Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду (незалежно від того, яким складом Верховного Суду рішення ухвалені, вони мають однакову юридичну силу) та Конституційного Суду України. Саме правові позиції, в яких здійснено об'єктивізацію волі суддів названих судів, являють собою підґрунтя (базис) для виникнення і формування судової доктрини в доктрині податкового права. Досліджувана судова доктрина відіграє не останню роль в удосконаленні податкового законодавства, бо її застосування і використання дають змогу заповнювати прогалини в чинному податковому законодавстві шляхом застосування аналогії закону або аналогії права, усувати суперечності між правовими нормами, здійснювати тлумачення податкових норм та сформувати єдині (концептуальні) підходи до розгляду податкових спорів, що забезпечує сталість та єдність судової практики в податковому праві. Зазначається, що анатомія податку складається з обов'язкових і факультативних елементів. Обов'язкові елементи характеризуються імперативністю, бо за відсутності хоча б одного із них податок буде вважатися не встановленим. Наукова новизна статті полягає в тому, що вперше успішно згруповано види судової доктрини в доктрині податкового права в найбільш загальні категорії за класифікаційними ознаками. Запропонована класифікація дасть поштовх подальшому науковому обговоренню цього питання і пропонуванню нових критеріїв класифікації.
6
О. В. Сплавська, В. М. Панькевич,. "ПРАВОВА РЕГЛАМЕНТАЦІЯ ПРОФЕСІЙНОЇ ЕТИКИ СУДОВОГО ЕКСПЕРТА." Криміналістичний вісник 30, no. 2 (December 27, 2018): 7–14. http://dx.doi.org/10.37025/1992-4437/2018-30-2-7.
Full textAbstract:
З’ясовано правову природу професійної етики судового експерта, яка окреслюється поняттям професійного обов’язку, що має ґрунтуватися на моральних нормах поведінки під час виконання службових обов’язків та професійній честі, відбиваючи моральні норми, спрямовані на реалізацію загальних засад судово-експертної діяльності. Окреслено нормативно-правову регламентацію професійної етики судового експерта. Доведено необхідність ухвалення нормативного акта, що регулює питання дотримання професійної етики в судовій експертизі та механізм застосування юридичної відповідальності за її порушення. Внесено пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства України у сфері судової експертизи, що передбачають започаткування Етичного кодексу судового експерта, а також створення Палати (Асоціації) судових експертів, компетенцію якої становитимуть питання ефективного та оперативного реагування на порушення норм професійної етики суб’єктів проведення експертизи.
Ключові слова: етика; етичний кодекс; судовий експерт; юридична відповідальність.
7
Коротун, В. "ВИРІШЕННЯ ПРАВОВИХ СПОРІВ ІЗ ПІДСТАВ ПОРУШЕННЯ ПРАВИЛ ПРЕДМЕТНОЇ ЧИ СУБ’ЄКТНОЇ ЮРИСДИКЦІЇ." Юридичний вісник, no. 2 (July 5, 2021): 85–91. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i2.2146.
Full textAbstract:
У статті аналізуються витоки проблеми розмежування судової юрисдикції на сучасному етапі правозастосовної діяльності Верховного Суду. Обґрунтовується теза, що у сучасних умовах проблема розмежування судової юрисдикції об'єктивно виникає у разі функціонування, щонайменше, двох підсистем судів певної юрисдикції. Робиться порівняльний аналіз окремих аспектів нормативного регулювання розгляду справ про судову юрисдикцію Великою Палатою Верховного Суду і Судом зі спорів про юрисдикцію (Tribunal des conflits) у Франції. Зазначається, що головна відмінність вирішення спорів про судову юрисдикцію у Франції полягає в економії часу і ресурсів учасників судового процесу, судової системи держави. Так, Суд зі спорів про юрисдикцію у Франції розглядає повторно справу (а не відсилає її до суду першої інстанції) лише у разі, коли адміністративний суд і суд загальної юрисдикції остаточно (рішення не підлягають оскарженню) прийняли рішення, які суперечать один одному, між тими самими сторонами, щодо одного й того самого предмета спору. На думку автора, у разі виникнення спору про судову юрисдикцію, коли суди різних юрисдикцій остаточно прийняли рішення, які суперечать один одному, між тими самими сторонами, щодо одного й того самого предмета спору, розгляд справи по суті спору мав би значно кращі наслідки для формування єдиної правозастосовної практики у судах України.
Наведений у ЦПК, ГПК, КАС України перелік випадків, коли справа не підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції, скоріше засвідчує про спробу законодавця запобігти фор
муванню негативної практики зловживання процесуальними правами учасниками судового процесу. З іншого боку, цей перелік спірний, оскільки учасник судового процесу, який не заявляв, не обґрунтував порушення судом правил предметної чи суб'єктної юрисдикції, міг помилятись і така помилка не має бути на заваді вирішення правового спору про судову юрисдикцію.
8
РУДИК, ПЕТРО. "Реформування конституційно-правових засад системи судоустрою України в контексті конституційної реформи 2016 року і міжнародних та європейських вимог." Право України, no. 2019/11 (2019): 293. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-11-293.
Full textAbstract:
Нормативно-правовою підставою функціонування системи судоустрою України є нова редакція Конституції України, інші оновлені та новоприйняті закони, пов’язані з конституційною реформою 2016 р. у частині правосуддя. Основні проблеми судової реформи в Україні вже стали предметом вивчення вчених-науковців. Метою статті є комплексний аналіз основних оновлених положень Конституції і законів України щодо нової системи судоустрою, видів судів загальної юрисдикції, складу судів нових рівнів, їхніх інстанційних повноважень у контексті сучасних конституційної реформи в Україні та міжнародних стандартів. Міжнародні вимоги щодо системи судоустрою викладені в низці міжнародних і європейських документів. Відповідно до них внесено зміни до Конституції і Закону України “Про судоустрій і статус суддів”, прийнято нові закони. Система судоустрою країни зазнала суттєвих змін як за змістом, так і за формою. Її зміст наповнився положеннями, що переважно відповідають міжнародним стандартам, про що зазначила Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). Розширено принципи, за якими будується судоустрій. За багаторазовим наполяганням Європейської Комісії “За демок ратію через право” (Венеційська Комісія) відбувся перехід від чотирирівневої системи судоустрою (місцеві, апеляційні, вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд України) до трирівневої (місцеві суди, апеляційні суди, Верховний Суд). Законом України “Про судоустрій і статус суддів” у новій редакції ліквідовані вищі спеціалізовані суди й розширено структуру Верховного Суду, у складі якого діють касаційні суди з розгляду категорій справ, що раніше належали до відання вищих спеціалізованих судів, які існували у галузі цивільного, кримінального, адміністративного та господарського права. Таку позицію Парламенту України схвалила й ОБСЄ. Для розгляду окремих категорій справ у системі судоустрою на конкурсній основі створено і діє Вищий антикорупційний суд, триває конкурс до Вищого суду з питань інтелектуальної власності та його Апеляційної палати. Вони мають розглядати справи, що віднесені до їхньої юрисдикції процесуальним законом. Розкривається процедура їхнього створення як судів першої та апеляційної інстанцій з розгляду окремих категорій справ, структура та особливості формування. Акцентується увага на важливості створення Вищого антикорупційного суду, особливій ролі у його формуванні Громадської ради міжнародних експертів. Одним із найважливіших елементів судової реформи є ліквідація Верховного Суду України і створення нового Верховного Суду. Внесені зміни до Конституції України вдосконалили його структуру та оновили зміст роботи. Верховний Суд став єдиним судом касаційної інстанції. Він залишається найвищим судом у системі судоустрою України, котрий забезпечує сталість та єдність судової практики, що схвально сприйняла ОБСЄ. Розширено повноваження Верховного Суду, кількісно та якісно сформовано новий склад, який згідно з внесеними змінами від 16 жовтня 2019 р. передбачено знову оновити, докорінно змінилася структура, підвищилася роль його Пленуму тощо. З метою деполітизації та ліквідації тиску на судову владу й відповідно до рекомендацій Венеційської Комісії змінено суб’єкт утворення і ліквідації судів (нині ним є Верховна Рада України, а не Президент України). Схваливши позитивні елементи реформування системи судоустрою, ОБСЄ у своєму висновку від 30 червня 2017 р. зазначила, що деякі положення закону про судоустрій і статус суддів потребують перегляду або подальшого удосконалення. Вона наголосила на необхідності створення детального процесуального законодавства, яке регулювало б функціонування нової системи судоустрою. Зауважено, що при проведенні судової реформи виникло чимало проблем: кваліфікаційне оцінювання кандидатів на посаду суді здійснюється повільно та не завжди прозоро, у новостворених місцевих судах й апеляційних судах гостро не вистачає суддівських кадрів, зростає на них навантаження справами, що погіршує оперативність та якість розгляду справ, шкодить реалізації принципу доступу громадян до суду. Автор вважає, що на поліпшення складу Верховного Суду й суддівського врядування спрямовані внесені зміни до законів України про судоустрій і статус суддів та Вищу раду правосуддя від 16 жовтня 2019 р. тощо.
9
Єрмолаєва, Т. В. "Проблеми розгляду судами екологічних спорів." Прикарпатський юридичний вісник, no. 2(31) (September 3, 2020): 73–76. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i2(31).569.
Full textAbstract:
У статті нами було досліджено питання ефективності правосуддя в екологічних справах. Аналіз судової практики та наукових джерел свідчить про відсутність єдиного бачення меж дискреційного повноваження та меж судового контролю у спорах із суб'єктами владних повноважень, що має наслідком прийняття судом рішень, які не досягають тієї мети, задля якої такі спори були ініційовані. У роботі окреслено основні проблеми забезпечення права на екологічну безпеку в національних судах України. До таких слід віднести: Велику Палату Верховного Суду, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду.
Серед таких проблем необхідно виділити відсутність узагальнення судової практики з розгляду екологічних спорів, розгляд екологічного спору із застосуванням принципу підсудності, перезавантаженість судів іншими категоріями справ, відсутність професійної кваліфікації суддів у розгляді екологічних спорів, недостатню активність громадськості у питаннях захисту порушених екологічних прав, обов'язковість різних експертиз, що підтверджують причинно-наслідковий зв'язок, відсутність спеціального Екологічного суду.
Досліджено судову практику Європейського суду з прав людини, досліджено різноманіття видів судової практики. Зроблено акцент на важливості забезпечення звернення до суду правозахисних громадських організацій. Зокрема, згадано такі організації, як «Екопра-во-Київ», «Екоправо-Харків», «Екоправо-Львів» (з 2005 р. ЕПЛ - «Екологія - Право -Людина»), Харківська правозахисна група тощо. Наголошено на важливості розв'язання проблем захисту природного довкілля й екологічних прав.
10
Яцишин, Михайло Михайлович. "НОТАРІАТ У КИЇВСЬКІЙ СУДОВІЙ ПАЛАТІ (1881–1918 РР.)." Історико-правовий часопис 17, no. 2 (March 30, 2022): 42–50. http://dx.doi.org/10.32782/2409-4544/2021-2/6.
Full textAbstract:
У статті розглянуто особливості створення та функціонування органів нотаріату у судовій системі у Російській імперії у середині ХІХ – на початку ХХ століття. Зокрема, охарактеризовано історіографічну базу проблеми, сформульовано особливості розвитку інституту нотаріату в контексті європейської історії держави і права, розглянуто правові особливості організації та функціонування судових установ на території округу Київської судової палати, проаналізовано законодавчу та нормативну базу, що забезпечувала роботу нотаріату в ході судової реформи 1864 р., зокрема розкрито основні статті Положення про нотаріальну частину, які докорінно змінили нотаріальну частину дореформеного періоду і утворили окремий правовий інститут, у результаті чого встановлено, що Положення не лише регулювало порядок призначення на посаду нотаріуса, його компетенцію, повноваження і відповідальність, але й визначало порядок учинення окремих нотаріальних дій, зокрема, встановлювало чіткі форми і правила складання всіх нотаріальних актів. Здійснено комплексний історико-правовий аналіз функціонування органів нотаріату в загальноімперському державному механізмі, розкрито повноваження органів нотаріату та принципи їх взаємодії з іншими суб’єктами судової влади у Російській імперії у середині ХІХ – на початку ХХ століття. Розглянуто та проаналізовано кадрові вимоги, що висувалися до кандидатів на посади нотаріату. Зроблено узагальнюючий висновок, що розвиток нотаріальної справи на території українських земель, які перебували у юрисдикції Київської судової палати, був нерозривно поєднаний із загальноросійськими правовими традиціями, а поступовий розвиток нотаріальної діяльності в регіоні зумовлювався зростанням економічного потенціалу, а тому і цивільного обігу, розширенням кола об’єктів та суб’єктів приватної власності.
11
Bazov, V. P. "Міжнародно-правова доктрина та судова практика формування податкового кредиту за операціями з контрагентом, що має ознаки фіктивності." Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, no. 5 (September 27, 2020): 6–21. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.05.01.
Full textAbstract:
Метою статті є висвітлення основних засад міжнародно-правової доктрини формування податкового кредиту за операціями з контрагентом, що має ознаки фіктивності, та особливостей судової практики зі спорів у цій сфері правовідносин.
Наукова новизна визначається дослідженням міжнародно-правової доктрини формування податкового кредиту за операціями з контрагентом, що має ознаки фіктивності, та стану законодавчого забезпечення відповідальності за вчинення господарських операцій з ознаками фіктивності в окремих державах, зокрема й Україні. Вперше проаналізовано судову практику Верховного Суду щодо захисту прав платників податків та інтересів держави у зазначеній сфері податкових правовідносин. Надано пропозиції щодо вдосконалення законодавчого забезпечення та судової практики у сфері формування податкового кредиту за операціями з контрагентом, що має ознаки фіктивності. Звертається увага на те, що в Україні фіктивне підприємництво у 2019 році було декриміналізовано, оскільки з КК України було виключено відповідну статтю 205.
Висновки. 1. Сформульовані Верховним Судом України правові позиції у сфері формування податкового кредиту за операціями з контрагентом, який має ознаки фіктивності, які сприймаються більшістю платників податків як спірні, і досі залишаються усталеними в правозастосовчій діяльності національних судів. 2. Новий Верховний Суд зробив важливий крок відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах у сфері формування податкового кредиту за операціями з контрагентом, який має ознаки фіктивності, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. З метою забезпечення сталості та єдності судової практики у сфері формування податкового кредиту за операціями з контрагентом, який має ознаки фіктивності, у тому разі, якщо необхідно відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України, а також рішенні Верховного Суду, суд, який розглядає відповідну справу в касаційному порядку, керуючись положеннями частини третьої статті 346, статтею 347 та абз. 8 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення», передає відповідну справу на розгляд Великої Палати. 3. Велика Палата Верховного Суду, у разі, якщо відповідно до положень частини шостої статті 347 КАС України дійшла висновку про відсутність підстав для передачі справи на її розгляд, та зазнаючи, що у цій справі не вбачається виключної правової проблеми, на наш погляд, повинна обгрунтувати такий висновок. Лише констатація того, що «у кожній конкретній справі суд має надавати правову оцінку встановленим фактичним обставинам справи», на наше переконання, не є достатньою підставою для висновку, що «у цій справі не вбачається виключної правової проблеми». Дослідження поняття «виключна правова проблема» може у разі de lege ferende стати певним «фільтром» допуску відповідної судової справи до касаційного перегляду.
12
ХАНОВА, РАЇСА. "Новели судової практики Верховного Суду у сфері оподаткування та митної справи." Право України, no. 2020/09 (2020): 231. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-09-231.
Full textAbstract:
Актуальність обраної теми обумовлюється динамічністю відносин у сферах податкового та митного права. Норми чинного як податкового, так і митного законодавства не позбавлені недоліків, оскільки надто швидко і часто змінюються, є заплутаними, містять чимало декларативних норм, чим створюють безліч перешкод для ефективного функціонування сфер оподаткування та митної справи. Тому слід спостерігати за винесенням нових правових позицій Верховного Суду, які у своїй судовій практиці сприяють подоланню латентних недоліків у нормах чинного законодавства. Метою статті є огляд та вивчення сформованої нової судової практики у правових позиціях щодо здійснення розрахунків та оподаткування, використання об’єктів за функціональним призначенням, у сфері митної справи, у сфері контрольнонаглядової діяльності та деліктології, а також судової практики з процесуальних питань у сфері оподаткування та митної справи. Встановлено, що релевантна судова практика Великої Палати Верховного Суду у сфері оподаткування та митної справи зорієнтована на встановлення юрисдикційності відповідних спорів, а також на вирішення актуальних проблем щодо застосування норм матеріального чи процесуального права. При вирішенні матеріальноправових спорів за 2020 р. Великою Палатою Верховного Суду були сформовані такі підходи. По-перше, до належного способу захисту є звернення контролюючого органу до суду щодо стягнення коштів платника податків, який має податковий борг, із рахунків у банках, які обслуговують такого платника податків, на суму податкового боргу або його частини. По-друге, статус фізичної особи – підприємця є формою реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність. Автоматичне перенесення набутих ознак до змін 2004 р. суб’єкта господарювання виключається, оскільки особа не може бути примушена до реалізації наданого їй права в цих умовах, а користується ним на власний розсуд. По-третє, у разі несвоєчасного або перерахування не в повному обсязі суми податкового зобов’язання з вини бан-ку платника такий платник звільняється від фінансової відповідальності у вигляді штрафу та (або) пені, але не звільняється від обов’язку сплатити в повному обсязі податкове зобов’язання.
13
Левчук, Ю. "Київська судова палата: місце в судовій системі Російської імперії." Юридична Україна, no. 10/12 (154/156) (2015): 35–39.
Find full text
14
Острогляд, О. В., and О. В. Острогляд. "ДОКАЗУВАННЯ В АПЕЛЯЦІЙНОМУ СУДІ (ІСТОРИЧНИЙ ЕКСКУРС)." Прикарпатський юридичний вісник 1, no. 4(29) (April 10, 2020): 38–42. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v1i4(29).391.
Full textAbstract:
Метою статті є історичний аналіз існування апеляційного перегляду рішень суду першої інстанції на території України в різні історичні періоди в аспекті доказування та побудова на підставі цього можливостей удосконалення цього інституту в сучасних умовах. Дослідження присвячено аналізу в історичному ракурсі інституту апеляційного перегляду рішень суду першої інстанції. Викладаються основні положення розвитку апеляції на території України. Зазначається, що інститут апеляційного перегляду був притаманний українським землям здавна, а інститут касації як друга інстанція був тимчасовим явищем. Аналізуються особливості доказування, що зумовлені саме цією стадією судочинства. З’ясовано, що справедливість судового рішення неможлива без реалізації права зацікавленої особи на його перевірку іншим складом суду. Причому таким складом суду, який є колегіальним, незалежним від суду, що постановляв оскаржуване рішення, та який без відправлення справи в той самий суд може сам скасувати попереднє рішення і, дослідивши необхідні обставини справи, постановити своє, остаточне. Такий порядок перевірки судових рішень прийнято називати апеляційним. Через свою надійність він притаманний більшості країн світу і служить додатковою гарантією дотримання прав людини та уникнення судової помилки. Наголошено, що подання апеляційної скарги чи протесту призупиняло виконання вироку, але тільки в тій його частині, яка була оскаржена. Проти скарги, поданої однією стороною, інша сторона могла подати свої заперечення чи пояснення обов’язковому члену мирового з’їзду (якщо справа розглядалася мировим суддею) і в судову палату (при оскарженні рішень загальних судових ухвал), куди передавалась і сама справа для апеляційного розгляду. Зроблено висновок, що загальним для процесу доказування в апеляційному порядку є те, що положення, які не досліджувалися в суді першої інстанції, не переглядаються, за винятком тих, де учасники заявляли про це клопотання під час попереднього розгляду місцевим судом, або вони стали відомі після ухвалення судового рішення, а також процес доказування обмежується апеляційни-ми вимогами (хоча історично були і моменти повного перегляду).
15
Bazov , O. V. "Розвиток правових та інституційних засад діяльності Спеціалізованих судових палат і Спеціалізованої прокуратури по Косово." Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, no. 5 (October 2, 2021): 6–13. http://dx.doi.org/10.32886/10.32886/instzak.2021.05.01.
Full textAbstract:
Метою статті є дослідження розвитку правових та інституційних засад утворення та діяльності Спеціалізованих судових палат і Спеціалізованої прокуратури по Косово (Спеціалізованого суду по Косово) щодо розслідування воєнних злочинів, злочинів проти людяності та інших міжнародних злочинів, що були вчинені на території Косова, а також Албанії, який займає особливе місце в системі міжнародного кримінального правосуддя з огляду на специфічні особливості його утворення та діяльності, формування його міжнародного і національного компонентів.
Наукова новизна полягає у проведенні комплексного дослідження розвитку правових та інституційних засад діяльності Спеціалізованого суду по Косово, утвореного Європейським Союзом з метою притягнення до відповідальності «переможців» – колишніх керівників так званої «Армії визволення Косово» («UÇK»), яких так і не було засуджено під час діяльності Міжнародного кримінального трибуналу по колишньої Югославії (МКТЮ) за вчинення воєнних злочинів, злочинів проти людяності та інших міжнародних злочинів в Косово.
Висновки. Спеціалізований суд по Косово з місцезнаходженням за межами Косова у Гаазі (Нідерланди) та з ексклюзивною участю міжнародних суддів та прокурорів є важливою формою міжнародного кримінального правосуддя. Оскільки правові основи діяльності вказаного Спеціалізованого суду повною мірою відповідають нормам міжнародного права, зазначений Суд є міжнародним кримінальним судовим органом, хоча формально і входить до судової системи Республіки Косово, міжнародно-правовий статус якої потребує свого вирішення.
Зазначений Суд, у формуванні правових та інституційних засад якого брали участь ООН, Рада Європи, НАТО, Європейський Союз та окремі держави, а також Республіка Косово, є не просто інтернаціоналізованим кримінальним судом зі складним правовим ландшафтом, а й уособлює в собі одну з необхідних можливостей добитися справедливості в Косово.
Оскільки Міжнародний кримінальний трибунал по колишній Югославії завершив свою юрисдикційну діяльність, а Спеціалізований суд по Косово з певними труднощами її здійснює, історія притягнення до відповідальності осіб за вчинені міжнародні злочини на території Косова та Албанії, незалежно від посадового становища злочинців, ще далека від свого завершення. Представляється, що оцінка діяльності Спеціалізованого суду по Косово залежить від його здатності притягнути до відповідальності та покарати усіх осіб, які вчинили міжнародні злочини на території Косова та Албанії, що надасть відчуття справедливості, перш за все для потерпілих, та відчуття ефективної дії верховенства права.
16
Санжаров, В. А. "ІНСТИТУЦІЙНЕ ОФОРМЛЕННЯ ПАПСЬКОГО ПРАВОСУДДЯ З ПОВНОПРАВНОЮ ЮРИСДИКЦІЄЮ У XIV СТОЛІТТІ." Актуальні проблеми держави і права, no. 93 (April 20, 2022): 37–43. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i93.3312.
Full textAbstract:
Санжаров В. А. Інституційне оформлення папського правосуддя з повноправною юрисдикцією у XIV ст.: Римська Рота. – Стаття. Стаття присвячена дослідженню історії судової системи католицької церкви і проблеми розвитку папського трибуналу, Римської Роти, як інституту; правил звичайної, кримінальної та скороченої процедури розгляду справ; етапів процесу і судової практики розвинутого Середньовіччя. Автором констатовано, що у авіньйонський період організаційна структура папського правосуддя набула закінченого вигляду. Нагальною необхідністю стали спеціалізація та поділ судової влади. До цього повноваження та функції суддів були делегованими (папою) та обмеженими: вони лише проводили розслідування та слухання справи. Вироки за нечастими винятками виносив сам понтифік. Стаття доводить, що за понтифікатів Клемента V та Іоанна XXII папське правосуддя, навпаки, отримало організаційне оформлення з повноправною юрисдикцією. Стверджується, що аудітори апостольського палацу, як і інші куріалісти, утворили колегію, об’єднану не лише завдяки дотриманню загальної дисципліни та літургічним практикам, а й завдяки характеру та методам роботи. Компетенція аудіторів Роти охоплює всі сфери церковного життя, а прийняті ними рішення стають правовими прецедентами. Висловлено думку, що правознавці займають чільне місце при папському дворі як через їх особисті якості, так і через значущість їх функції – стежити за дотриманням закону. Просопографічний та біографічний аналіз колегії аудіторів папського трибуналу демонструє, що завершенням кар’єри багатьох середньовічних церковних суддів були єпископські сани або інші прелатури. Істотною ознакою діяльності Римської Роти є розробка процесуальних норм ordo iudiciarius або римсько-канонічного процесуального права. Збірки рішень суддів папського трибунала отримали офіційний або напівофіційний характер і незабаром набули широкого визнання в Європі. Автор доходить висновку, що організація, процедури судочинства та фіксація прийнятих рішень Римської Роти стали прикладом для наслідування для тогочасних світських судових установ.
17
КОСОВИЧ, ВІТАЛІЙ. "Виключна правова проблема та необхідність розвитку права: загальнотеоретичний аналіз." Право України, no. 2020/03 (2020): 218. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-03-218.
Full textAbstract:
В останні роки новелізація вітчизняних процесуальних кодексів у призмі верховенства права проявляється й у нормативному закріпленні нових юридичних конструкцій, покликаних створити передумови для максимального забезпечення прав та інтересів суб’єкта права у конкретних правовідносинах. Такі конструкції, як “виключна правова проблема” та “необхідність розвитку права”, встановлюють можливість перегляду Великою Палатою Верховного Суду справ, розглянутих касаційними судами у складі Верховного Суду. Незважаючи на явну позитивну значущість для судового правозахисту, ці законодавчі формулювання створюють передумови для широкого судового угляду, що становить загрозу надмірного суб’єктивізму. Тому для досягнення єдності та сталості судової практики застосування зазначених нормативних правоположень актуальною стає їхня загальнотеоретична характеристика. Метою статті є з’ясування змісту понять “виключна правова проблема” та “необхідність розвитку права”, аналіз практики їх застосування, визначення виключної правової проблеми та необхідності розвитку права, виокремлення ознак, встановлення зв’язку між цими конструкціями, напрацювання пропозицій щодо меж судового угляду при їх застосуванні. За результатами дослідження встановлено, що виключна правова проблема – це зумовлена недоліками юридичних норм, їхнім абстрактним та оціночним характером, відсутністю нормативно визначених форм і способів подолання можливість неуніфікованого судового застосування однакових юридичних норм до тотожних суспільних відносин. Наявність виключної правової проблеми у процесі правозастосування слугує об’єктивним підґрунтям для констатації “необхідності розвитку права”. Однак розвиток права не може бути процесом створення нової норми, це лише діяльність, спрямована на її конкретизацію та певне уточнення. Розвиток права як форма судової правотворчості (у континентальній правовій системі, до слова, це не є функцією судової гілки влади) може проявлятися радше як спосіб подолання недоліків чинного законодавства та його неформалізованості через судове правозастосування. Ще одна перспективна форма судового розвитку права – це його тлумачення. Задля досягнення уніфікованості судової практики при застосуванні юридичних конструкцій “виключна правова проблема” та “необхідність розвитку права” запропоновано виробити низку рекомендацій стосовно їх розуміння та правил використання. Також важливо, щоб судові інстанції у своїх ухвалах мотивували (аргументували) першопричини та форми прояву виключної правової проблеми й необхідності розвитку права.
18
Дроздов, Олександр. "Кримінальне провадження за новоявленими або виключними обставинами: нові виміри за європейськими стандартами." Право України, no. 2018/01 (2018): 196. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-01-196.
Full textAbstract:
Кримінальне провадження за нововиявленими або виключними обставинами повинно здійснюватися відповідно до таких принципів, як res judicata, non bis in idem, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини та рішень Конституційного Суду України та Верховного Суду. Постійне оновлення кримінального процесуального законодавства в частині представленого екстраординарного виду судових проваджень із перегляду судових рішень обумовлює необхідність його теоретичного осмислення. Метою статті є надання загальнотеоретичної характеристики правової природи провадження за нововиявленими або виключними обставинами у кримінальному судочинстві крізь призму європейських стандартів у галузі прав людини. Стаття є одним із перших загальнотеоретичних досліджень оновленого кримінального процесуального законодавства України, що регулює провадження за нововиявленими або виключними обставинами, в якому з використанням сучасних методів пізнання, урахуванням новітніх досягнень науки кримінального процесу, крізь призму європейських стандартів надано характеристику окремих сутнісних рис означеного провадження. Провадження за нововиявленими або виключними обставинами відносять до екстраординарних через те, що перегляд судових рішень вимагає дотримання принципу res judicata. Із метою дотримання принципу res judicata правом подати заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами судового рішення суду будь-якої інстанції, яке набрало законної сили, вбачається за доцільне наділити лише сторін кримінального провадження, а також потерпілого, його представника та законного представника і представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження. Цивільний позивач, його представник і законний представник, цивільний відповідач та його представник мають бути наділені правом подати зазначену заяву лише у частині, що стосується вирішення цивільного позову. Наголошується, що належна правова процедура повинна бути встановлена кримінальним процесуальним законом. Про неї можна вести мову за наявності належної якості законів та судової практики (міжнародна й національна) або ж недоліки неналежного рівня якості законів, так би мовити, виправляються якісною судовою практикою. І навпаки, про відсутність належної правової процедури свідчить відсутність належної якості законів та судової практики або коли положення якісних законів не забезпечено єдністю та послідовністю судової практики. У Кримінальному процесуальному кодексі України для Великої Палати Верховного Суду як органу, який покликаний забезпечувати однакове застосування судами норм права, необхідно встановити належну правову процедуру перегляду за нововиявленими та виключними обставинами остаточних судових рішень, що ухвалені під час досудового розслідування та які набрали законної сили в порядку провадження. Задля запобігання ризику порушення принципу non bis in idem, законодавець має включити до цієї процедури низку обмежень не лише за колом обставин, а й за колом вимоги до заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами тощо.
19
РЄЗНІКОВА, ВІКТОРІЯ, and ВАЛЕНТИН ЩЕРБИНА. "Єдність судової практики в сучасних реаліях: загрози на шляху модернізації механізмів її забезпечення." Право України, no. 2019/10 (2019): 229. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-10-229.
Full textAbstract:
У статті висвітлюються деякі проблеми забезпечення Верховним Судом єдності судової практики в сучасних реаліях. Метою дослідження є: виявлення загроз на шляху модернізації механізмів забезпечення єдності судової практики; напрацювання пропозицій щодо їхнього удосконалення та розширення; визначення поняття та видів механізмів забезпечення єдності судової практики загалом. Обґрунтовується важливість забезпечення єдності судової практики з позиції Європейського суду з прав людини. Піддаються критичному аналізу нові підходи, напрацьовані Великою Палатою Верховного Суду, що спрямовані на забезпечення єдності судової практики, обґрунтовується їхня недостатність і низька ефективність в умовах змінюваності (наявності численних відступів Верховного Суду від власних правових позицій) та зростаючої множинності правових позицій Верховного Суду. Аргументується висновок щодо необхідності модернізації (удосконалення) існуючих механізмів забезпечення єдності судової практики з метою підвищення їхньої ефективності. Критикується поступальна тенденція до надання на законодавчому рівні (шляхом внесення відповідних змін до процесуальних кодексів) обов’язкової сили (значення судового прецеденту) правовим позиціям Верховного Суду, прогнозуються можливі ймовірні загрози, негативні наслідки такого нововведення. Особливу увагу приділено поняттю та ознакам судового прецеденту, його приро ді. Зауважено, що сутність судового прецеденту передусім залежить від тієї правової системи, в межах якої він виник і розвивається. Відзначено тенденцію до посилення ролі закону. Запропоновано альтернативні шляхи забезпечення єдності судової практики в господарському судочинстві. Визначено поняття та види механізмів забезпечення єдності судової практики в господарському судочинстві. Класифіковано їх за змістом та спрямованістю.
20
АТАМАНОВА, ЮЛІЯ. "Щодо ефективних способів захисту прав міноритарних акціонерів, порушених проведенням процедури squeeze-out." Право України, no. 2021/06 (2021): 128. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-06-128.
Full textAbstract:
У статті досліджено питання належних та ефективних способів захисту прав міноритарних акціонерів, права яких було порушено у зв’язку з примусовим викупом акцій у процедурі squeeze-out (сквіз-аут). Понад три роки з дати ухвалення Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення рівня корпоративного управління в акціонерних товариствах”, яким було введено процедуру примусового викупу акцій на вимогу домінуючого акціонера, у наукових колах та під час вирішення судових спорів точаться дискусії щодо способів захисту міноритаріями своїх прав у зв’язку із позбавленням їх права власності на акції. Якщо перші два роки ситуація для міноритарних акціонерів здавалася безнадійною: суди не задовольнили жодного позову у спорі щодо примусового викупу акцій у процедурі сквіз-ауту, то після ухвалення Великою Палати Верховного Суду рішення у справі № 908/137/18 вона може істотно змінитися. Цим рішенням міноритарії визнані слабкою стороною, та підтверджено можливість маніпулювання ціною викупу акцій домінуючим акціонером, що може призвести до непропорційного втручання у право власності. Однак, даючи відповіді на одні запитання, Верховний Суд не визначив підходи до вирішення інших, зокрема: щодо належних способів захисту прав міноритарних акціонерів, порушення яких відбулося під час проведення процедури сквіз-ауту. Метою статті є дослідження питання належних та ефективних способів захисту прав міноритарних акціонерів у спорах, пов’язаних із примусовим викупом акцій у процедурі сквіз-ауту, досвіду їх застосування у судовій практиці, а також розроблення відповідних пропозицій для подальшого правозастосування. У дослідженні визначені основні групи порушень, які відбуваються під час проведення примусового викупу акцій на підставі ст. 652 Закону України “Про акціонерні товариства”: 1) відсутність у домінанта на момент направлення публічної безвідкличної вимоги пакету акцій у розмірі, що дорівнює або перевищує 95 % акцій товариства; 2) процедурні порушення при проведенні примусового викупу акцій; 3) порушення при визначенні та/або затвердженні ціни викупу акцій. Незважаючи на різні види порушень, які можуть бути під час проведення процедури примусового викупу акцій, належними способами захисту інтересів мінори-тарних акціонерів слід визнати тільки два: 1) визнання недійсним одностороннього правочину – публічної безвідкличної вимоги; 2) стягнення різниці між вартістю акцій, визначеною під час примусового викупу, та справедливою вартістю акцій. Водночас ефективність останнього способу захисту, метою якого є отримання міноритарними акціонерами справедливої компенсації за викуплені акції, залежить від того, як він буде визначений подальшою судовою практикою: різновидом збитків чи спеціальним способом захисту прав міноритарних акціонерів.
21
Лемеха, Р. І. "Правові засади митних режимів в Україні: сучасний стан і напрями вдосконалення." Прикарпатський юридичний вісник, no. 3(32) (October 16, 2020): 43–48. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i3(32).601.
Full textAbstract:
У науковій публікації досліджуються сучасний стан і напрями удосконалення правових засад митних режимів в Україні з урахуванням актуальної судової практики. Зазначається, що в умовах жорсткої конкуренції у сфері міжнародної торгівлі важливим є створення сприятливих умов для суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, збільшення обсягів транзиту, експорту та імпорту товарів через митний кордон України, що забезпечить збільшення надходжень до Державного бюджету України, створення нових робочих місць на митній території України та сприятиме зростанню економіки України.
Дослідження правових засад митних режимів в Україні дозволяє сформулювати висновок про те, що основою правового регулювання митних режимів є Конституція України, міжнародні нормативно-правові акти, ратифіковані Верховною Радою України, Митний кодекс України та закони України у сфері правового регулювання митних відносин, укази Президента України та постанови Кабінету Міністрів України, накази міністерств і Державної митної служби України.
Важливу роль у правовому регулюванні митних відносин відіграють постанови Верховного Суду, в яких містяться правові позиції щодо правильного застосування норм матеріального та процесуального права. Актуальним напрямом удосконалення правових засад митних режимів в Україні є завершення процесу приведення національного законодавства та юридичної практики у сфері правового регулювання митних режимів у відповідність до міжнародних стандартів, враховуючи перспективи набуття Україною повноправного членства у Європейському Союзі.
Зазначається, що удосконалення потребує Митний кодекс України, про недоліки якого свідчить неоднозначна адміністративна та судова практика. Не менш важливим є формування усталеної судової практики розгляду справ, пов'язаних із митними режимами, на рівні постанов Великої Палати Верховного Суду з метою забезпечення однакового застосування норм матеріального та процесуального права національними судами.
Формулюється висновок про перспективність подальшого доктринального дослідження цієї тематики з урахуванням постійних змін до національного законодавства у сфері правового регулювання митних режимів, які вимагають наукового узагальнення, а також необхідність розробки Концепції державної митної політики та розвитку Державної митної служби України.
22
Бояринцева, М. А. "ОСОБЛИВОСТІ РОЗГЛЯДУ АДМІНІСТРАТИВНИХ СПРАВ У КАСАЦІЙНІЙ ІНСТАНЦІЇ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ." Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 22 (November 8, 2019): 22–28. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v22i0.596.
Full textAbstract:
У статті автором характеризується така стадія адміністративного судочинства, як касаційний розгляд адміністративної позовної заяви. Увага автора зосереджена на характеристиці новел чинного законодавства у сфері адміністративного судочинства. Автором визначаються особливості функціонування Великої Палати як складника Верховного Суду, характеризується особливості розгляду адміністративних позовних заяв. Автором наголошується на тому, що предметом касаційного оскарження мають бути визнані не самі рішення адміністративних судів, а відображені в них, на думку заявника, порушення норм матеріального чи процесуального права.
23
Левчук, Ю. "Діяльність Київської судової палати з розгляду цивільних справ (1880-1917 рр.)." Підприємництво, господарство і право, no. 9 (247) (2016): 125–28.
Find full text
24
Левчук, Ю. "Організація адвокатури в окрузі Київської судової палати за судовими статутами 1864 року." Адвокатура України: забуте і невідоме. Серія "Нариси з історії адвокатури України", вип. 2 (2016): 95–102.
Find full text
25
Волинська, В. "Повноваження Дисциплінарної комісії Аудиторської палати України: "А судді хто? А судять як?"." Незалежний Аудитор, no. 9 жовтень (2012): 64–65.
Find full text
26
Зінченко, П. "Документи прокурора Київської судової палати 1917-1919 років як джерело з історії визвольних змагань." Часопис української історії, Вип. 31 (2015): 64–71.
Find full text
27
Луспеник, Д. "Верховний Суд: повноваження Великої Палати та Касаційного цивільного суду щодо забезпечення єдності судової практики." Право України, no. 10 (2018): 86–101.
Find full text
28
ДРОБОТОВА, ТЕТЯНА, ЛЮДМИЛА КАРПЕНКО, and МИРОСЛАВА РОМАНІВ. "Актуальні питання застосування Закону України “Про оренду землі”. Практика Верховного Суду." Право України, no. 2020/05 (2020): 171. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-05-171.
Full textAbstract:
Згідно зі ст. 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Нині оренда землі є важливим правовим інструментом забезпечення ринкового обігу земельних ділянок. При цьому сучасний етап земельної реформи в Україні характеризується прискореним розвитком земельно-орендних відносин,що зумовлено більшою доступністю оренди порівняно з можливістю набуття права власності. Аналіз правозастосовної практики свідчить, що сьогодні укладення договору найму (оренди) земельної ділянки є найпоширенішою підставою виникнення зобов’язання з передачі земельної ділянки у тимчасове користування, а також найбільш ефективною формою її використання в умовах розвитку економіки. Виняткове значення орендних відносин акцентовано і прийняттям спеціального Закону України “Про оренду землі”, що визначає особливості правового регулювання відносин, пов’язаних з орендою землі. У цьому контексті вкрай важливою є практика українських судів, зокрема Верхов ного Суду, із вирішення спорів, які виникають із орендних правовідносин, а також щодо правильного розуміння та застосування положень Закону України “Про оренду землі”. Мета статті – дослідити практику Верховного Суду, зокрема й Великої Палати, Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду та Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду щодо застосування положень Закону України “Про оренду землі” у контексті найактуальніших проблемних питань, які постають перед судом. Авторки проаналізували низку рішень Верховного Суду щодо застосування норм Закону України “Про оренду землі”, виокремили правові позиції, які нині є усталеними та не викликають сумнівів, а також висвітлили проблемні питання правового регулювання орендних відносин, які потребують невідкладного вирішення.
29
Ковальчук, С. О. "Механізм застосування тимчасового відсторонення судді від здійснення правосуддя у зв'язку з притягненням до кримінальної відповідальності." Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 28 (July 26, 2021): 51–60. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v28i0.696.
Full textAbstract:
Стаття присвячена розкриттю на основі норм КПК України, інших законів і підзаконних нормативно-правових актів механізму застосування тимчасового відсторонення судді від здійснення правосуддя у зв'язку з притягненням до кримінальної відповідальності. Визначено й охарактеризовано особливості механізму застосування зазначеного заходу забезпечення кримінального провадження, порівняно із загальним порядком відсторонення від посади, визначеним ст. 154 КПК України. Обгрунтовано, що механізм застосування тимчасового відсторонення судді від здійснення правосуддя у зв'язку з притягненням до кримінальної відповідальності характеризується притаманними йому: 1) початковим моментом, з настанням якого уможливлюється застосування цього заходу забезпечення кримінального провадження: він підлягає застосуванню після повідомлення судді про підозру в порядку, встановленому ст. 481 КПК України; 2) суб'єктом ухвалення рішення про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя, яким є Вища рада правосуддя; 3) підставою ухвалення рішення про застосування зазначеного заходу забезпечення кримінального провадження, яким є вмотивоване клопотання Генерального прокурора або його заступника, а стосовно судді Вищого антикорупційного суду - вмотивоване клопотання Генерального прокурора або виконувача обов'язків Генерального прокурора; 4) порядком застосування тимчасового відсторонення судді від здійснення правосуддя, який включає в себе: а) ініціювання вирішення питання про його застосування вказаними суб'єктами шляхом заявлення клопотання, що повинно відповідати вимогам до змісту клопотання про відсторонення від посади, визначеним ч. 2 ст. 155 КПК України, бути вмотивованим і містити додатки, передбачені зазначеною нормою; б) розгляд і вирішення клопотання Вищою радою правосуддя, що здійснюються невідкладно, але не пізніше семи днів з дня надходження клопотання; в) оскарження рішення Вищої ради правосуддя про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду та рішень останнього до Великої Палати Верховного Суду.
30
Ткачук, О. С. "Велика Палата Верховного Суду. Її роль у забезпеченні сталості та єдності судової практики." Юридична Україна, no. 12 (204) (2019): 59–61.
Find full text
31
Галущенко, Г. "Вибір іноземного права міжнародним комерційним арбітражним судом при Торгово-промисловій палаті України." Підприємництво, господарство і право, no. 11 (285) (2019): 373–76.
Find full text
32
ТИМОШЕВСЬКА, ІРИНА. "Фізичні та юридичні особи, що звертаються до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб у цивільному процесі." Право України, no. 2021/05 (2021): 203. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-05-203.
Full textAbstract:
Стаття присвячена правовим підходам до визначення представництва у суді, вивченню формування правових передумов для відкриття провадження у справі за захистом прав, свобод та інтересів інших осіб через призму суб’єктного складу. Метою статті є аналіз положень чинного законодавства на предмет правової регла ментації права фізичних та юридичних осіб на звернення до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб у цивільному процесі задля формування відповідних пропозицій. Проаналізовано положення чинного цивільного процесуального законодавства з об’єктної та суб’єктної точок зору. У статті докладно розглянуто різні доктринальні підходи та наукові позиції вітчизняних і зарубіжних учених з приводу правового статусу, підстав для звернення, процесуальних прав та обов’язків фізичних і юридичних осіб, що звертаються до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб у цивільному процесі. Окрему увагу авторка приділила дослідженню вітчизняної судової практики, зокрема правовій позиції Великої Палати Верховного Суду з приводу питань правоздатності неурядових організацій, що не мають статусу юридичної особи та можуть мати визначені національним законом особливості, обмеження порівняно з неурядовими організаціями, які мають статус юридичної особи. Насамперед акцентовано увагу саме на процесуальній правоздатності громадських організацій. Крім того, здійснено огляд практики Європейського суду з прав людини, яка є частиною українського національного законодавства. Зокрема, детально розглянуто справи Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania, D.H. and Others v. the Czech Republic, Oršuš and Others v. Croatia, Aksu v. Turkey та зроблено відповідні висновки. На підставі проведеного дослідження авторка зробила ґрунтовні висновки. Зокрема, вчена встановила, що в сучасних умовах участь у цивільному процесі фізичних і юридичних осіб у порядку ст. 56 Цивільного процесуального кодексу України не відповідає меті участі у цивільному процесі органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, а тому вони повинні бути виключені із суб’єктів цієї статті Кодексу.
33
Марченко, В. М. "Окремі питання впровадження в Україні системи Е-нотаріату." Прикарпатський юридичний вісник, no. 1(30) (July 13, 2020): 42–46. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1(30).513.
Full textAbstract:
У статті досліджуються питання впровадження в Україні системи Е-нотаріату. Застосування елек-тронних технологій набуває все більшого поширення в різних сферах суспільного життя. Вказані технології дозволяють спростити і зробити надійнішим і безпечні-шим товарообіг, надання послуг чи доступ до інформа-ції. Цей процес стосується і правової сфери. Зокрема, вказані технології активно застосовуються в банків-ській сфері, на фондовому ринку, в судовій системі. Нотаріат також активно використовує наявні елек-тронні бази даних, зокрема Єдині і Державні реєстри. Як свідчить іноземний досвід, саме запровадження Е-нотаріату зможе кардинально покращити ситуацію в цій сфері і стати необхідною передумовою стабільного розвитку системи нотаріату. У статті вказано на успіхи запровадження Е-нотаріату в багатьох країнах системи латинського нотаріату.Одним із важливих складників Е-нотаріату є запровадження електронного реєстру нотаріальних дій і нотаріального архіву. При цьому електронний ре-єстр має бути інтегрований з наявними базами даних (реєстрами), які використовуються в нотаріальному процесі. Електронний реєстр нотаріальних дій згідно з міжнародними стандартами та практикою країн ла-тинського нотаріату розробляє та впроваджує профе-сійна самоврядна організація, якою в України є Но-таріальна палата України. Вказані кроки дозволять вчиняти нотаріальні дії у спрощеному порядку. При цьому головною перевагою буде простіший пошук ві-домостей, необхідних для вчинення нотаріальної дії, більша достовірність отримуваної інформації та надій-ніший її захист. Іншим аспектом Е-нотаріату є закріплення мож-ливостей посвідчення нотаріусами електронних пра-вочинів, копій електронних документів тощо. Цей аспект діяльності давно затребуваний у сфері сучас-ного цивільного обороту. Нотаріальна палата України у співпраці з Міністерством юстиції України активно розробляє проєкти нормативних актів, спрямованих на реформування нотаріату, зокрема і запровадження Е-нотаріату. В разі успішного втілення відповідних законопроєктів у життя, система Е-нотаріату зможе за-працювати найближчим часом.
34
Мілова, Т. М. "Акти Конституційного Суду України: окремі аспекти." Bulletin of Alfred Nobel University Series "Law" 1, no. 1 (2020): 52–56. http://dx.doi.org/10.32342/2709-6408-2020-1-1-7.
Full textAbstract:
Розглянуто окремі аспекти реформування компетенції, внутрішньої організаційної структури Конституційного Суду України, що вплинуло на юридичну природу актів Конституційного Суду Укра- їни. Проаналізовано систему актів Конституційного Суду України, їх особливості, порядок та гаран- тії їх виконання. Згідно з чинним законодавством України актами Конституційного Суду України є рі- шення, висновки, ухвали, постанови та забезпечувальні накази. Акцентовано увагу на змінах чинно- го законодавства щодо розширення переліку питань, з яких Конституційний Суд України, а саме його Велика палата, надає висновки. Зокрема розглянуто норму, що закріплює за Конституційним Судом України вкрай важливе виключне право превентивного конституційного контролю щодо кола пи- тань, які пропонуються для винесення на всеукраїнський референдум за народною ініціативою. Ак- центовано на дискусійності питання щодо перевірки нормативно-правових актів Верховної Ради Ав- тономної Республіки Крим щодо відповідності не лише Конституції, але й законам України.
35
КОСТЕНКО, ОКСАНА, and АРТЕМ ЯРОШЕНКО. "Здійснення державного контролю у сфері публічних закупівель." Право України, no. 2020/10 (2020): 171. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-10-171.
Full textAbstract:
Нині у нашій державі продовжується формування та вдосконалення системи публічних закупівель. За останні п’ять років відбулися суттєві перетворення у законодавчому забезпеченні суспільних відносин, що пов’язані зі здійсненням закупівель товарів, робіт і послуг. Була підписана Угода про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, прийнятий Закон України “Про публічні закупівлі”, вагомі зміни до якого набули чинності 19 квітня 2020 р. Проте, незважаючи на зазначені вище законодавчі зміни, аналіз стану публіч них закупівель в Україні, проведений Рахунковою палатою за останні роки, засвідчив, що правовідносини у цій сфері не відповідали принципам конкурентності та прозорості. У звіті за 2018 р. зазначено, що у 2017 р. система закупівель харак теризувалась як непродуктивна та нерезультативна. У 2019 р. також були виявлені суттєві недоліки системи публічних закупівель, зокрема щодо функціонування електронної система закупівель “ПРОЗОРРО” та низка інших. Метою статті є вдосконалення положень щодо класифікації та визначення сутності державного контролю у сфері публічних закупівель. За результатами дослідження пропонується розглядати контроль у сфері публічних закупівель як сукупність способів і методів організації впливу органів державної влади та місцевого самоврядування, громадськості, банків, міжнародних організацій на правовідносини, які виникають між замовни ком та учасниками під час здійснення закупівлі товарів, робіт і послуг, що здійснюється з метою досягнення економії та ефективності витрачання коштів, а також запобігання вчиненню корупційних діянь і зловживань, за допомогою забезпечення дотримання законодавчих норм. У висновках наводиться класифікація контролю в сфері публічних закупівель залежно від ролі та повноважень суб’єкта контролю (контролюючого суб’єкта). Спеціальний контроль здійснюють органи, для яких цей вид діяльності є основним. До таких органів варто віднести – Державну аудиторську службу України, Антимонопольний комітет України, Рахункову палату, Державну казначейську службу України, Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України. Загальний контроль здійснюють суб’єкти, для яких сфера публічних закупівель не є основною, проте вони справляють суттєвий вплив на зазначені правовідносини. Суб’єктами є – Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Національний банк України, Державна служба фінансового моніторингу України, органи прокуратури та правоохоронні органи. Опосередкований контроль здійснюється судом, громадськістю та Радою асоціації. Також надано класифікацію контролюючих органів у публічно-закупівельній сфері залежно від стадії, на якій відбувається контроль.
36
Halushchenko, Herman. "Choice of foreign law by the International Commercial Arbitration Court at the Chamber of Commerce and Industry of Ukraine." Entrepreneurship, Economy and Law 11 (2019): 373–76. http://dx.doi.org/10.32849/2663-5313/2019.11.64.
Full text
37
Войтович, Є. М. "Насильницьке зникнення людини як об’єкт криміналістичного дослідження." Актуальні проблеми держави і права, no. 84 (February 6, 2020): 16–23. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i84.145.
Full textAbstract:
У статті розкрити генезис правового регулювання захисту людини від насильницьких зникнень. Надано характеристику головним нормативно-правовим прогалинам у захисту людини від насильницького зникнення, зокрема в змісті Міжнародної конвенції 2006 р., що є перешкодою ефективному захисту та запобіганню актів насильницького зникнення. Визначена необхідність закріплення насильницького зникнення не тільки у кримінальному національному законодавстві як окремого злочину, а й інших нормативно-правових актах щодо відшкодування шкоди завданої таким злочином. З’ясовано, що для досягнення цілей Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень уважається насильницьким зникненням: арешт, затримання, викрадення чи позбавлення волі в будь-якій іншій формі представниками держави чи особами або групами осіб, які діють з дозволу, за підтримки чи за згодою держави, при подальшій відмові визнати факт позбавлення волі або приховування даних про долю чи місцезнаходження зниклої особи, унаслідок чого цю особу залишено без захисту закону. Кожна держава-учасниця вживає відповідних заходів для розслідування дій, визначених у ст. 2, що скоюються особами чи групами осіб, які діють без дозволу, підтримки чи згоди держави, і для віддання правосуддю відповідальних за це осіб. Наголошено, що у період до створення особливих міжнародних механізмів, покликаних займатися проблемою насильницьких зникнень, судово-правова практика різних міжнародних органів, зокрема Комітету з прав людини Організації Об’єднаних Націй, Міжамериканського суду з прав людини, Європейського суду з прав людини і Палати з прав людини для Боснії і Герцеговини сприяли подальшому розвитку нормативних принципів, що стосуються насильницьких зникнень. Зроблено висновок, що стаття 4 Конвенції зобов’язує держав-учасниць вживати необхідних заходів для того, щоб насильницьке зникнення кваліфікувалося як правопорушення в її кримінальному праві. Однак до липня 2018 року вітчизняний законодавець не поспішав виокремлювати в КК самостійну норму про відповідальність за вказане діяння. У зв’язку з цим правозахисники нарікали на те, що інертність українського законодавця не дає можливості для адекватного застосування положень Конвенції на практиці.
38
Юрченко, В. "Використання прокурором спеціальних психологічних знань під час взаємодії з підозрюваним." Юридичний вісник, no. 5 (December 16, 2020): 195–202. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i5.2020.
Full textAbstract:
У статті розглянуто та проаналізовано актуальні питання використання спеціальних психологічних знань суб'єктами проведення досудового розслідування, а також процесуального керівництва ним, зокрема прокурором - процесуальним керівником, під час досудового розслідування кримінальних правопорушень. Визначено тактику та психологічні прийоми встановлення психологічного контакту у процесі спілкування з підозрюваним, проведення за його участю відповідних процесуальних дій. Проаналізовано кримінальне процесуальне законодавство та спеціалізовану літературу, що стосується особи підозрюваного та його психічних станів. Визначено та виокремлено основи взаємодії та її форми, зокрема коли вона яскраво виражається. Визначено поняття захисної домінанти, страху в підозрюваного. Також наголошено на важливості та значенні методу спостереження під час проведення слідчих (розшукових) дій за участю підозрюваного. У статті вказано на необхідність дотримуватися принципу презумпції невинуватості. Досліджено та звернуто увагу на постанову об'єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 14 вересня 2020 року. Крім того, у статті наявні рекомендації прокурору - процесуальному керівнику щодо необхідності самостійного проведення відповідних процесуальних дій із метою належного підтримання публічного обвинувачення в суді в подальшому. Також досліджуються психологічні основи взаємодії прокурора з підозрюваним під час ініціювання й укладення угоди про визнання винуватості, зокрема щодо необхідності володіння прокурором спеціальними психологічними знаннями з метою схиляння підозрюваного до визнання винуватості та співпраці для забезпечення швидкого досудового розслідування, викриття більшої кількості кримінальних правопорушень. Крім того, окреслено питання щодо наявності у прокурорів спеціальних та професійних знань.
39
НОР, ВАСИЛЬ, and АЛЬОНА ВОЙНАРОВИЧ. "Процесуальні можливості захисника під час застосування застави у кримінальному провадженні." Право України, no. 2019/12 (2019): 167. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-12-167.
Full textAbstract:
Для того щоб виконати свій обов’язок у кримінальному провадженні, який полягає переважно у захисті прав і законних інтересів, у покращенні становища клієнта, адвокатові недостатньо лише прав, він повинен побачити та використати шанс для реалізації цих прав, виявити ситуацію, в якій ними найкраще скористатися. Ефективна діяльність захисника прямо залежить від його процесуальних можливостей як сукупності прав та умов (ситуації) їх реалізації. Для адвоката важливий не сам факт обізнаності щодо процесуальної форми запо біжних заходів і прав підозрюваного під час їхнього застосування, а те, як і коли використати ці права для забезпечення ефективного захисту. Питання процесуальних можливостей захисника у контексті забезпечення прав та інтересів клієнта (підозрю ваного й обвинуваченого) у разі застосування застави досі залишалися поза увагою вітчизняних науковців. Мета статті – аналіз норм Кримінального процесуального кодексу України (КПК України) та правозастосовної практики, що склалася в державі стосовно використання застави у кримінальному провадженні, зокрема, вирішення проблем, які виникають під час здійснення захисту в разі застосування цього процесуального заходу. Процесуальні можливості захисника у кримінальному провадженні – це сукупність передбачених законом його прав та наявність допустимої ситуації їх вмілого використання. Тому в разі застосування запобіжного заходу йдеться не тільки про наявність у захисника процесуальних прав під час вибору, зміни чи скасування цього заходу, а й про уміння, умови та навички їх правильного використання за необхідності в певній ситуації, а також про перспективу й можливість застосування. Застава – це безстроковий запобіжний захід, пов’язаний із покладеними на підозрюваного та обвинуваченого обов’язками. Після закінчення строку, на який для них визначено обов’язки, дія ухвали про застосування застави припиняється. Процесуальні можливості захисника у такій ситуації полягають у тому, щоб за допомогою наявних у нього процесуальних прав домогтися повернення застави заставодавцеві. Закінчення строку дії обов’язку чи обов’язків, визначених ухвалою слідчого судді чи суду про застосування запобіжного заходу – застави, без належного продовження цих обов’язків однозначно свідчить про припинення дії застави як запобіжного заходу, оскільки втрачається у протилежному випадку сутність і значення самого цього заходу. У такому випадку захисник має змогу реально скористатися своїм правом звертатися до слідчого судді з клопотанням про повернення застави, що й створює йому процесуальну можливість захищати інтерес клієнта. Хоча застава як запобіжний захід невіддільна від обов’язків, для забезпечення яких її вибрано, проте коли постає питання про закінчення строку обов’язку, слід продовжувати обов’язок, який забезпечується заставою, а не сам запобіжний захід – заставу. Така ухвала слідчого судді не передбачена нормами КПК України. Тож захисник має процесуальну можливість, використовуючи своє право на подання апеляційних скарг на рішення слідчого судді та керуючись висновком Великої Палати Верховного Суду, оскаржувати вказане рішення в апеляційному порядку. Процесуальні можливості захисника у кримінальному провадженні як сукупність його прав і наявність ситуації, за якої він їх може використати, є реальним механізмом забезпечення прав підозрюваного, зокрема й у разі застосування застави у кримінальному провадженні.
40
Остенський, А. Й. "Організаційно- правові засади діяльності та перспективи розвитку судоої палати Вищого господарського суду України з розгляду справ, що виникають з податкових та інших відносин, пов"язаних з державним." Вісник господарського судочинства, no. 1 (2004): 311–16.
Find full text
41
Коннова, Майя. "ФОРМИ ТА ПРИНЦИПИ ОРГАНІЗАЦІЇ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ ЧАСІВ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ." Public management 24, no. 4 (March 20, 2020): 163–72. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2020-4(24)-163-172.
Full textAbstract:
Схарактеризовано механізми формування принципів та форм функціонування державної влади козацько-гетьманської України; вста- новлено особливості формування інституційних засад українського дер- жавотворення як складного та суперечливого процесу козацької доби; об- ґрунтовано, що упродовж усього періоду існування запорозької спільноти є природна система державного управління, яка сформувала форми підґрунтя політичного устрою та мотивувала його життєзабезпечення і сформувала основні принципи козацтва як тогочасної політичної еліти. Її принципами були: подільність (Січ поділялася на курені, максимально їх було 38), тери- торіальність — на паланки (п’ять–вісім), виборність (козаки куреня підля- гали владі виборного курінного отамана). Дослідження та аналіз наукових й історичних джерел засвідчило, що більшість науковців вважають, що в часи козацької держави можна дослідити вже структуру публічної влади, елементи якої ідентичні, якою мірою, до сучасних форм публічної влади; формою вищого органу самoуправління, яка розв’язувала найважливіші питання, була військова рада, яка ґрунтувалася на засадах щирого братерства, взає- модопомоги. Адже вся система органів державотворення забезпечувалась шляхом формування військово-адміністративної влади через виконання принципів внутрішніх і зовнішніх функцій, властивих державі. Основною формою публічної влади була зaгальна рада, окрім іншого, вона формува- ла різного рівня виконавчу, судову та військову владу Війська Запорозько- го, зокрема, обирали гетьмана, влада якого поширювалася на усіх козаків Війська Запорозького, в тому числі на тих, які мешкали на волості, тобто на заселених територіях України, насамперед у межах Київського та Брацлавського воєводств.
Встановлено, що форми та принципи організації козацького самоврядувaння Запорозької Січі забезпечували виконання функцій, властивих державі. Це дає підстави стверджувати, що тут відроджувалася українська державність.
42
Myshchak, I. M. "Удосконалення механізмів парламентського контролю за діяльністю спецслужб в Україні як складова демократизації та реформування владних інститутів." Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, no. 3 (May 29, 2020): 119–27. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.03.14.
Full textAbstract:
Метою статті є аналіз правових механізмів парламентського контролю за діяльністю спецслужб в Україні у контексті дискусії щодо доцільності створення спеціального контрольного комітету Верховної Ради України.
Наукова новизна у контексті дискусії про необхідність створення спеціального парламентського комітету, який і повинен здійснювати контроль за діяльністю спеціальних служб в Україні, полягає в обґрунтуванні невідповідності самого підходу щодо створення окремого парламентського контрольного комітету за діяльністю спецслужб Конституції й законам України.
Висновки. Чинне законодавство України передбачає механізми контролю держави та суспільства за діяльністю спецслужб і правоохоронних органів спеціального призначення, які реалізовані в повноваженнях Верховної Ради, її Уповноваженого з прав людини й Рахункової палати, а також діяльності судової гілки влади. Водночас в Україні, на відміну від США, Великої Британії чи сусідньої Польщі, Конституція й інші законодавчі акти визначають парламентський контроль у нерозривному зв’язку законодавчої та контрольної функцій Верховної Ради України, а контрольна функція парламентських комітетів не розглядається відокремлено від інших функцій. Такий підхід посилюється правовою позицією Конституційного Суду України, за якою комітети не є самостійними суб’єктами парламентського контролю. Як наслідок, не створено спеціальних парламентських комітетів із функціями контролю за діяльністю спеціальних органів і служб, як і не забезпечується належним чином інформування суспільства з боку Верховної Ради чи Президента про діяльність спецслужб щодо протидії загрозам національної безпеки. Такий підхід скоріше диктується не потребами забезпечення таємності, а усталеною ще з радянських часів практикою та нерозвиненістю інститутів громадського контролю в цілому. Разом із тим посилення громадського контролю за діяльністю спецслужб можливе і в рамках чинного законодавства. Видається за доцільне оприлюднювати щорічний звіт голови СБУ в частині, що не містить таємної інформації, а також законодавчі ініціативи та кроки парламенту, прийняті за результатами такого звіту. Подібне інформування й ознайомлення суспільства з результатами діяльності спеціальних органів і служб не лише сприятиме реалізації на практиці прав і свобод людини та громадянина, а й підвищенню рівня довіри громадян до них та владних інститутів загалом. Водночас створення комітету/комітетів Верховної Ради України з функціями виключно контролю за діяльністю спецслужб і спеціальних органів держави суперечить нормам Конституції України.
43
Соловьёв, А. А. "Некоторые особенности организации экономического правосудия во Французской Республике." Вестник Арбитражного суда Московского округа, no. 3() (September 27, 2020). http://dx.doi.org/10.46279/asmo.2020.47.34.006.
Full textAbstract:
АВТОР, ПРОДОЛЖАЯ ИЗУЧЕНИЕ ПРОБЛЕМ ФУНКЦИОНИРОВАНИЯ СУДЕБНЫХ СИСТЕМ РАЗЛИЧНЫХ ЗАРУБЕЖНЫХ ГОСУДАРСТВ, ОСТАНАВЛИВАЕТСЯ НА ОСОБЕННОСТЯХ ОРГАНИЗАЦИИ ЭКОНОМИЧЕСКОГО ПРАВОСУДИЯ ВО ФРАНЦУЗСКОЙ РЕСПУБЛИКЕ. В СТАТЬЕ РАССМАТРИВАЮТСЯ ВОПРОСЫ ОРГАНИЗАЦИИ РАБОТЫ В УКАЗАННОМ НАПРАВЛЕНИИ СУДОВ ПЕРВОЙ (СПЕЦИАЛИЗИРОВАННЫЕ ТОРГОВЫЕ (КОММЕРЧЕСКИЕ) СУДЫ, А ТАКЖЕ ОБЩИЕ СУДЫ ПЕРВОЙ ИНСТАНЦИИ), АПЕЛЛЯЦИОННОЙ (АПЕЛЛЯЦИОННЫЕ СУДЫ, В СОСТАВЕ КОТОРЫХ ДЕЙСТВУЮТ СПЕЦИАЛИЗИРОВАННЫЕ ТОРГОВЫЕ (КОММЕРЧЕСКИЕ) ПАЛАТЫ) И КАССАЦИОННОЙ (КАССАЦИОННЫЙ СУД В ЛИЦЕ ПАЛАТЫ ПО ТОРГОВЫМ, ЭКОНОМИЧЕСКИМ И ФИНАНСОВЫМ СПОРАМ) ИНСТАНЦИЙ. В ЗАКЛЮЧЕНИИ ДЕЛАЕТСЯ ВЫВОД О ТОМ, ЧТО ДЕЙСТВУЮЩИЙ ВО ФРАНЦИИ ПОРЯДОК РАССМОТРЕНИЯ СПОРОВ В СФЕРЕ ПРЕДПРИНИМАТЕЛЬСКОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ ПОЗВОЛЯЕТ УЧИТЫВАТЬ ОСОБЕННОСТИ ИХ МАТЕРИАЛЬНО И ПРОЦЕССУАЛЬНО-ПРАВОВОЙ СОСТАВЛЯЮЩЕЙ.