Academic literature on the topic 'Судове примирення'

Формування нового правового поля задля удосконалення регулювання відносин у сфері неплатоспроможності та банкрутства зумовило необхідність переосмислити теоретичні та практичні підходи до розуміння і застосування правових норм, що регулюють судові процедури відносно боржників – юридичних осіб. У статті проводиться ґрунтовний правовий аналіз сутності та розуміння судових процедур як інституту загалом, так і передбачених згідно з Кодексом України з процедур банкрутства, а також судової практики зокрема. Він свідчить про наяв ність окремих правових прогалин і колізійність правових норм, недостатність їх повноти та визначеності. Це, безумовно, порушує принципи якості законодавства та перешкоджає забезпеченню належних умов для ефективної реалізації прав та обов’язків учасників відносин неплатоспроможності й банкрутства, і, як наслідок, негативно відображається на функціонуванні ринку й економічних відносинах. Мета статті полягає в окресленні сутності судових процедур у справах щодо неплатоспроможності та банкрутства з огляду на цілі кожної із передбачених законодавством процедур, що є квінтесенцією для належного врегулювання відносин неплатоспроможності та досягнення необхідних наслідків для всіх залучених учасників. За допомогою порівняльно-правової методології окреслено відмінності й особливості у правовому регулюванні інституту судової процедури із попереднім законодавством у сфері неплатоспроможності. Логіко-семантичний метод дав змогу виявити важливі елементи й ознаки у смисловій наповненості судової процедури. На підставі системного правового аналізу судової практики визначено певні недоліки та прогалини у праворозумінні й тлумаченні судових процедур, а також неналежне (необачливе) вживання і застосування такої категорії в окремих сферах правового регулювання, відмінного від сфери відносин неплатоспроможності, та яке непритаманне судовій юрисдикції, що не може бути прийнятним у площиніякісного правового регулювання, правової визначеності та верховенства права загалом. За допомогою методу аналогії виявлено неузгодженість судової практики та законодавства щодо розуміння встановлених у ньому правових понять, зокрема судових процедур. У науковій статті також були застосовані такі методи правового дослідження, як гіпотетичний, аксіоматичний, формально-юридичний, які суттєво сприяли розкриттю сутності судової процедури у справах щодо неплатоспроможності та банкрутства і формулюванню узгодженого її тлумачення. У процесі наукової розвідки сформульовано дефініцію правової категорії “судова процедура”, яку доцільно закріпити на законодавчому рівні та застосовувати у практичному значенні, зокрема під час обґрунтування судових рішень, що сприятиме узгодженості підходів у процесі прийняття таких рішень. Попри це, концепційне тлумачення судової процедури залишається залежним від ракурсу наукових поглядів та повноти їх відображення. У статті також визначено необхідність розмежування судових процедур на окремі категорії, що відповідатимуть меті та завданням кожної із них. Зокрема, пропонується диференціювати судові процедури, передбачені як згідно із чинним законодавством, так і у разі появи у законодавчих нормах нових видів процедур, на превентивні судові процедури, судові процедури відновлення платоспроможності боржника, судові процедури банкрутства та судові процедури примирення. Такий розподіл на окремі категорії сприятиме відповідному розумінню мети впровадження необхідних заходів під час кожної із судових процедур. Проведений правовий аналіз теоретичних напрацювань, судової практики та законодавчого регулювання у сфері судових процедур відносно юридичних осіб – боржників вкотре підтверджує необхідність як у вдосконаленні підходів до розуміння сутності судових процедур, їх мети та наслідків за допомогою правил правничої мови, так і у підвищенні якості правових норм, неухильному дотриманні принципів права та законотворення.

Досліджується проблема визначення поняття проступку як виду правопорушення, відмінного від злочину, та адміністративного правопорушення у контексті Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення досудового розслідування окремих категорій кримінальних правопорушень”. Мета статті – з урахуванням досвіду держав, які йдуть паралельними шляхами, знайти оптимальні моделі проступку, правових наслідків його вчинення, пов’язаного з цим порядку його досудового розслідування і судового розгляду. У статті здійснюється порівняльний аналіз підходів до визначення проступку, які були застосовані на зламі ХХ ст. у пострадянських державах Балтії, пізніше – в окремих пострадянських середньоазійських державах, а також тих, що були засто совані як у чинному кримінальному процесуальному законодавстві України, так і в проєктах законів щодо його зміни. Визначено, що підставою для виділення проступків як окремого виду правопорушення є тільки його відмінна від злочину й адмі ністративного правопорушення правова природа: це діяння, яке, з одного боку, не спричинює значної чи тяжкої шкоди в розумінні Кримінального кодексу України і не створює загрози спричинення тяжкої шкоди, а з другого – не є управлінським за своєю суттю. Оскільки проступки є окремим видом правопорушення, то відповідальність за них має бути передбачена окремим законом. Можливість спрощення відповідної процедури залежить від певних факторів, зокрема: вчинення діяння в умовах очевидності, коли факт вчинення діяння та особа, яка його вчинила, є явними; за вчинення діяння призначається судове стягнення (покарання), яке особа може відбути без розірвання соціальних зв’язків і без надзвичайних обтяжень для неї; заперечення особою очевидності правопорушення і відмова від виконання стягнення (пока-рання) створює для неї серйозний ризик бути засудженою у загальному порядку до більш серйозного стягнення (покарання); потерпілий готовий до примирення, адже завдана йому майнова і моральна шкода відшкодована повністю чи частково, – вони схиляють особу до визнання вини, незаперечення доказів, відшкодування шкоди потерпілому і примирення з ним. У законодавстві України може бути передбачено принаймні три окремих порядки розслідування і судового розгляду проступків.

Метою статті є розкриття питань співвідношення приватних і публічних засад у цивільному процесі. Пошук оптимального співвідношення приватних та публічних засад у цивільному процесі є основою для утворення адекватної суспільним потребам системи врегулювання спорів. Важливим при цьому є обґрунтування правильного розуміння цивільного процесу як форми не лише здійснення судочинства, а й інструменту захисту прав та інтересів юридичних і фізичних осіб, певної узгодженості їх волевиявлення на врегулювання цивільно-правового спору, що в результаті забезпечуватиме їх можливості та право мірність поведінки. Сучасна філософія приватноправового регулювання у цивільному процесі пов’язана передусім із максимальною реалізацією принципів диспозитивності та рівності учасників справи, що зумовлює їхню активність, розширення можливостей впливу на динаміку цивільного процесу. Нове розуміння ролі приватноправового регулювання у цивільному процесі пов’язане з більшою реалізацією принципів диспозитивності, змагальності, відмови від активної участі суду в процесі доказування, збільшення ролі нотаріату, альтернативних способів вирішення спорів, удосконалення системи приватноправової юрисдикції, що в комплексі сприяє підвищенню ефективності вітчизняної системи цивільної юрисдикції. Змістом публічно-правових елементів у цивільному процесі є: забезпечення розгляду юридичної справи судом і врегулювання спірних матеріально-правових правовідносин шляхом ухвалення правозастосовного акта індивідуального характеру; гарантування дотримання та забезпечення обов’язкових стандартів справедливого судового розгляду, зокрема, права на доступ до суду, верховенства права, принципів правової визначеності та пропорційності. Автори доходять висновку, що поєднання публічних і приватних засад є однією із головних тенденцій розвитку сучасного цивільного процесу, яка характеризує його як саморегульовану систему та визначає напрями оптимізації механізму забезпечення захисту прав (інтересів) громадян і юридичних осіб у порядку цивільного судочинства. Формами реалізації приватних засад у цивільному процесі є: прояв диспозитивності як принципу та методу цивільного процесу; реалізація приватних засад через розширення системи досудових, судових (судове примирення), позасудових і приватних альтернативних форм та методів врегулювання приватноправових спорів вирішення і врегулювання юридичних конфліктів та спорів; застосування процесуальних договірних конструкцій у цивільному процесі; існування різних механізмів вирішення спорів, юрисдикція яких розмежовується за допомогою засто сування приватних засад; запровадження інституту судового контролю за компетенцією недержавних юрисдикційних органів.

В статье анализируется концептуальное соотношение таких примирительных процедур как медиация и судебное примирение. Отдельное внимание уделяется сущности судебного примирения как нового альтернативного способа мирного урегулирования гражданско-правового спора, раскрываются достоинства и недостатки медиации и судебного примирения с целью решения давно назревшей проблемы загруженности российских судов.

Процесуальні закони, на підставі яких здійснюються усі види судочинства, повинні відповідати низці вимог, однією з яких є відсутність смислових колізій у змісті таких законів. Натомість здійснена законодавцем спроба уніфікації процесуальних засад адміністративного, цивільного та господарського судочинства призвела до виникнення численних колізій у новій редакції Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України). Це пов’язано, певною мірою, зі специфікою завдань адміністративного судочинства, особливостями предмета публічно-правових спорів, а також правовим статусом учасників відповідних справ. Метою статті є виявлення смислових колізій у змісті нової редакції КАС України та аналіз їх можливого впливу на процес здійснення правосуддя в адміністративних справах. Виявлено колізії, пов’язані з визначенням завдань адміністративного судочинства, які полягають у тому, що мета адміністративного судочинства в деяких видах адміністративних справ за своїм змістом суперечить таким завданням. Такими, зокрема, можна вважати справи за зверненнями суб’єктів владних повноважень. На прикладі аналізу змісту термінів “судове рішення” та “рішення суду” встановлено колізії термінологічного типу. Колізії, пов’язані з проблемами застосування в адміністративному судочинстві аналогії закону та аналогії права, розглянуто з погляду виникнення ризику подвійного тлумачення відповідних норм КАС України. Описано приховану колізію, яка стосується способів виконання судових рішень органами місцевого самоврядування. Виявлено смислові колізії, що мають місце стосовно представництва у суді окремих видів суб’єктів владних повноважень, зокрема органів місцевого самоврядування, а також можливості вирішення публічно-правових спорів шляхом примирення. На підставі аналізу змісту існуючих смислових колізій поставлено під сумнів необхідність деяких аспектів уніфікації різних за своєю природою видів судочинства. На підставі дослідження виявлених колізій зроблено висновок про те, що частина з них, зокрема ті, які стосуються завдань адміністративного судочинства та застосування аналогії закону й аналогії права, можуть ускладнити процес здійснення адміністративного судочинства, а отже, мають бути подолані шляхом внесення відповідних змін та доповнень до чинного КАС України, що сприятиме підвищенню якості здійснення цього виду правосуддя.

У статті розглянуто деякі особливості правого регулювання прийняття на роботу працівників в період xix ст. початку xx. Приділено увагу значення і ролі Селянської реформи 1861 р, аналіз норм Закону від 3 червня 1886 року "Про затвердження проекту правил про нагляд за закладами фабричної промисловості, про взаємні відносини фабрикантів і робітників і про збільшення числа чинів фабричної інспекції», оскільки з прийняттям цього закону у трудового права з'явилися самостійний предмет і метод правового регулювання. Висвітлено Судову реформи 1864 року. Проаналізовано, що до Селянської реформи 1861 р суспільне виробництво ґрунтувалося головним чином на примусовій праці кріпаків. На відміну від дореформеного періоду (до реформи 1861 р), коли законодавство, регламентувало взаємини фабрикантів і вільних працівників, обмежувалося двома основними актами чинності майже повної відсутності вільного ринку праці, в період після реформи 1861 р аж до Жовтневої революції 1917 р трудове законодавство (представлене в основному так званим фабричним законодавством) активно розвивалося. У період військового комунізму (1918-1921 рр.) судовий захист при виникненні колізій в сфері трудових відносин практично був відсутній, і трудові суперечки вирішувалися переважно в адміністративному порядку. Світові суди були створені в результаті Судової реформи 1864 року для вирішення дрібних цивільний і кримінальних справ. Світові судді повинні були «постановити рішення» на основі закону тільки в тому випадку, якщо попередні спроби до примирення виявляться безуспішними. Уже в 30-40-х рр. XIX ст. частиною промисловців зізнавалася недостатність тільки каральних заходів, і серед них набуває популярності ідея примирення розгляду з робітниками. Після революції 1905 р. новостворене Міністерство торгівлі і промисловості розробило законопроект про промислових судах і представило його на розгляд особливої наради з робочого питання. Слід зазначити, що в кінці XIX-початку XX століття певну роль у вирішенні трудових спорів грала Фабрична інспекція, спочатку створена в 1882 році для здійснення нагляду за виконанням закону про охорону праці малолітніх, а потім значно розширила свої функції і повноваження. Ключові слова: праця, трудові відносини, прийом на роботу, трудові відносини.

У статі досліджується прак-тика розгляду судами цивіль-них справ за участю присяжних. Окрім функції відправлення пра-восуддя, можна виділити такі функції інституту присяжних, як: 1) політична, 2) правотворча; 3) сприяння примиренню сторін; 4) підвищення довіри до судів; 5) забезпечення незалежності суду; 6) виховна функція та підвищення правосвідомості громадян; 7) легі-тимація судових рішень. Політична функція інституту присяжних в Україні спрямована, в тому числі, на формальне вико-нання вимог Конституції України щодо забезпеченні участі народу у здійсненні судочинства. Пра-вотворча функція та сприяння примиренню сторін, характерні для класичного інституту при-сяжних на підставі аналізу ста-тистики винесених вердиктів, доз-воляють державі вдосконалювати законодавче регулювання певних відносин, а сторонам – визначати перспективи судового розгляду. Стверджується, що функція підвищення довіри до судів та забезпечення незалежності суду за вітчизняного законодавчого регулювання у повному обсязі забезпечені інститутом присяж-них не можуть бути, оскільки вну-трішня незалежність присяжних як осіб, що наділені усіма правами судді, так само може бути пору-шена професійним суддею. Ствер-джується, що «домінування» професійного судді призводить до того, що присяжні не схильні уважно стежити за процесом, вони задають мало запитань і, як правило, погоджуються з профе-сійними суддями, саме тому біль-шість рішень є одностайними, а в разі розходження думок найчас-тіше позицію змінюють не судді, а присяжні. Виховна функція та підви-щення правосвідомості громадян реалізується за рахунок озна-йомлення присяжних із судовою процедурою та законодавством, усвідомлення ними своїх прав та обов’язків як громадянина, однак незначна кількість справ, що роз-глядаються присяжними, не доз-воляє стверджувати про підви-щення правосвідомості в цілому. Легітимація судових рішень про-являється в тому, що колективна справедливість є важливішою за юридичну правильність кваліфі-кації. Отже, ті функції, які виконує класичний суд присяжних, у пере-важній більшості в Україні не можуть бути реалізовані, однак існують й інші суто процесуальні недоліки, які перешкоджають ефективності такого інституту: неможливість своєчасного виклику і заміни присяжних, що перешкод-жає своєчасному розгляду деяких категорій справ окремого провадження. Із наведеного зроблено висновок щодо доцільності виклю-чення участі присяжних у цивіль-них справах і в Україні.

У статті проаналізовано проблемні питання звільнення від відбування покарання з випро- буванням за вчинення корупційних кримінальних правопорушень і кримінальних правопо- рушень, пов’язаних із корупцією, на підставі угоди про примирення чи про визнання вину- ватості. Виявлено колізії деяких положень Кримінального кодексу України та Кримінального про- цесуального кодексу України щодо звільнення від відбування покарання з випробуванням за вчинення корупційних кримінальних правопорушень і кримінальних правопорушень, пов’язаних із корупцією, на підставі угод. Вивчено судову практику Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, а також Вищого антикорупційного суду з окресленого питання, на підставі чого аргументовано, що судові органи розробили правову позицію, згідно з якою під час звільнення від відбування покарання з випробуванням на підставі укладеної угоди про примирення чи про визнання винуватості не варто враховувати положення частини 1 статті 75 Кримінального кодексу України, а тому в разі затвердження зазначеної вище угоди можна звільнити особу від відбування покарання із встановленням випробувального строку, зокрема в разі засудження її за корупційне кримінальне правопорушення або кримінальне правопорушення, пов’язане з корупцією. За результатами аналізу законопроєкту від 23 лютого 2021 року № 5137 «Про внесення змін до Кримінального кодексу України та Кримінального процесуального кодексу України з метою невідворотності покарання за корупційні кримінальні правопорушення» обґрунто- вано, що запропоновані законодавцем зміни до Кримінального кодексу України та Кримі- нального процесуального кодексу України вже є застарілими, не цілком відповідають потре- бам правозастосування у сфері протидії корупції. З огляду на спрямованість антикорупційної політики держави, запропоновано зміни до Кримінального кодексу України та Кримінального процесуального кодексу України з метою вирішення питання щодо однозначного тлумачення статті 75 Кримінального кодексу Укра- їни, а також правильного застосування положень кримінального і кримінального процесу- ального законодавства України з метою протидії корупційним виявам шляхом установлення абсолютної заборони на звільнення особи, яка вчинила корупційне кримінальне правопо- рушення чи кримінальне правопорушення, пов’язане з корупцією, від кримінальної відпо- відальності, покарання чи його відбування.

Високий рівень та якість здійснення правосуддя у країнах із розвиненою правовою системою демонструє не тільки існуюча узгоджена судова система, а й система примирливих процедур. До таких процедур можна віднести інститут врегулювання спору за участю судді, який забезпечує справедливе, законне вирішення спору та є гарантією і можливістю реалізації основної мети господарського судочинства. Дослідження інституту врегулювання спору за участю судді обумовлене також тим, що примирливі процедури є альтернативою звичній судовій. Однак порівняно з останньою дають змогу сторонам самостійно визначити шляхи взаєморозуміння та знайти найбільш взаємовигідне вирішення спору. Метою статті є визначення особливостей врегулювання спору за участю судді з урахуванням змін у законодавстві та процесів реформування судочинства України, встановлення шляхів удосконалення правових норм щодо врегулювання спору за участю судді, що є важливим як із погляду теорії процесуального права, так і з погляду судової практики. Визначено, що врегулювання спору за участю судді слід розглядати як інститут господарського процесуального права, який включає систему норм, що спрямовані на мирне врегулювання відносин між сторонами спору за участю судді, з метою вирішення по суті спору, на підставі конфіденційності, добровільності та взаємопорозуміння. Запропоновано удосконалення порядку врегулювання спору за участю судді, а саме: обов’язків судді; форми проведення; строку врегулювання спору тощо. За результатом дослідження запропоновано відповідні зміни та доповнення до Господарського процесуального кодексу України щодо удосконалення врегулювання спорів за участю судді з метою найбільш ефективного застосування. Автори доходять висновку щодо необхідності подальшого розвитку інституту врегулювання спору за участю судді. Наголошено, що розвиток цього інституту розвантажить суддів, прискорить вирішення спорів та, як наслідок, зменшить кількість апеляційних і касаційних скарг. У деяких випадках цей інститут може бути використаний як засіб для затягування розгляду справи, зміни судді, тобто зловживання процесуальними правами. Але його треба розглядати, насамперед як засіб правового виховання та впровадження правової культури не тільки учасників справи, а й зміни суспільної свідомості та переорієнтації її на вирішення спорів на засадах примирення.

Дисертація присвячена формулюванню теоретико-методологічних засад примирення сторін в адміністративному судочинстві та наданню пропозицій щодо вдосконалення адміністративного законодавства України в цій сфері в умовах євроінтеграції. В роботі визначено поняття та особливі ознаки примирення сторін в адміністративному судочинстві. Встановлено мету, завдання, функції, принципи досліджуваного примирення. Визначено суб’єктний склад процедури примирення, встановлено умови та підстави, порядок примирення сторін в адміністративному судочинстві. Враховано досвід окремих держав-членів ЄС (Іспанія, Нідерланди, Німеччина, Франція), а також положення ряду актів ЄС. Узагальнено основні актуальні проблеми в досліджуваній сферіта сформульовано комплекс конкретних пропозицій щодо вдосконалення адміністративно-правового регулювання примирення сторін в адміністративному судочинстві в умовах євроінтеграції України, враховуючи відсутність в ЄС універсальної моделі примирення сторін публічно-правового спору та фрагментарність регулювання примирення сторін в державах-членах ЄС. The dissertation is devoted to the formulation of theoretical and methodological principles of reconciliation of the parties in administrative proceedings and to provide proposals for improving the administrative legislation of Ukraine in this area in the context of European integration. The paper defines the concept and special features of conciliation of the parties in administrative proceedings. It is established that the purpose of conciliation of the parties, as a process, is manifested in the gradual achievement by the parties of a public law dispute of a real consensus on dispute resolution, and, as a result, in the effective resolution of substantive dispute by conciliation. In this sense, conciliation of the parties performs a set of tasks (creating conditions for dialogue between the parties to the dispute; formation in the negotiations of the parties a specific model of mutual concessions that they realize, want to perform such , stimulating, analytical, information and communication, control and supervision, educational and preventive). The system of principles of conciliation of the parties in administrative proceedings are: 1) common law principles; 2) special principles of resolving the case by conciliation (for example, transparency and informativeness of resolving the case by conciliation; dispositiveness, constructive adversarial nature of the parties to the dispute; mandatory entry into force of conciliation conditions after their approval by the court; reasonable terms of resolving the case, etc.); 3) special principles concerning: a) quality, features of dispute resolution through conciliation; principles of accessibility and efficiency; b) voluntary participation in dispute resolution; good faith of all participants in the dispute resolution procedure); characteristics of the qualities of the conciliator (in particular, the principles of competence; independence, impartiality of the conciliator; compliance with the requirements of confidentiality). It is established that the subjective composition of conciliation of the parties is manifested in three models: "simple" (parties to the dispute; the judge who supervises the conciliation, approves the terms of conciliation); "Relatively complicated" (parties to the dispute; a judge who persuades the parties to conciliation and / or fully performs the role of conciliator); 3) "complicated" (parties to the dispute; judge; conciliator). In modern Ukraine there is a "simple" model of the subjective composition of the reconciliation of the parties, which: is characterized by certain features of the "relatively complicated" model; but at the same time it has the potential to transform into a "complicated" model of the subjective composition of the parties. A set of grounds and conditions for resolving a dispute by conciliation in administrative proceedings has been determined. The system of such conditions consists of: 1) positive conditions (the existence of a public law dispute and filing a lawsuit to resolve it; the integrity of the voluntary intentions of the parties to the attempt to reconcile, the implementation of a specific model of conciliation during negotiations and at the time of conciliation; ; reality and rationality of the agreed conditions of conciliation; the presence of the subjects who apply for reconciliation, the appropriate degree of legal personality); 2) negative conditions (inconsistency with the tasks of administrative proceedings in the form of violation of the interests of third parties; the law). The system of grounds covers: normative (norms of the legislation on conciliation of the parties and on the status of the subjects who are parties to the dispute), factual (implementation by the parties of the public-legal dispute of actions on acquisition and realization of the right to conciliation) and procedural-procedural conciliation, court rulings that determine the emergence and exercise of the right to reconciliation). The stages of implementation of the conciliation procedure of the parties in administrative proceedings are: 1) informal and formal initiation and commencement of the conciliation procedure; 2) negotiations in which the parties make a joint statement of conciliation of the parties; 3) submission for approval and approval of the application for conciliation of the parties, in which the court: explains to the parties the consequences of the court decision in connection with the conciliation of the parties; checks the existence of all conditions and grounds for resolving the dispute by, approves the terms of conciliation closes the proceedings or refuses to approve the terms of conciliation and continues the trial. The main current problems in the research area are summarized and a set of specific proposals for improving the administrative and legal regulation of conciliation of the parties in administrative proceeding.

Дисертація присвячена системному дослідженню здійснення кримінального провадження на підставі угод у кримінальному процесі України. Визначено кримінальне процесуальне значення та основні ознаки особливих порядків кримінального провадження в Україні. Проаналізовано інститут угод як прояв диференціації кримінальної процесуальної форми. Узагальнено зарубіжний досвід здійснення кримінального провадження на підставі угод та визначено можливості його використання у вітчизняному кримінальному процесі. Розкрито сутність угоди про примирення між потерпілим і підозрюваним чи обвинуваченим. Охарактеризовано підстави, умови та особливості укладення угоди про примирення у кримінальному процесі України. Розроблено пропозиції з удосконалення порядку укладання угоди між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим про визнання винуватості у вітчизняному кримінальному провадженні. Окреслено основні недоліки застосування угоди між прокурором і підозрюваним чи обвинуваченим про визнання винуватості у правозастосовній практиці. Сформульовано авторські пропозиції щодо удосконалення порядку здійснення кримінального провадження на підставі угод в Україні.