Journal articles on the topic 'Суб’єкт цивільного процесуального права'
To see the other types of publications on this topic, follow the link: Суб’єкт цивільного процесуального права.
Create a spot-on reference in APA, MLA, Chicago, Harvard, and other styles
Consult the top 50 journal articles for your research on the topic 'Суб’єкт цивільного процесуального права.'
Next to every source in the list of references, there is an 'Add to bibliography' button. Press on it, and we will generate automatically the bibliographic reference to the chosen work in the citation style you need: APA, MLA, Harvard, Chicago, Vancouver, etc.
You can also download the full text of the academic publication as pdf and read online its abstract whenever available in the metadata.
Browse journal articles on a wide variety of disciplines and organise your bibliography correctly.
1
Ткаченко, І. "Сучасні концепції потерпілого від кримінального правопорушення в теорії кримінального права." Вісник Пенітенціарної асоціації України, no. 4 (April 12, 2022): 73–85. http://dx.doi.org/10.34015/2523-4552.2021.4.06.
Full textAbstract:
У статті проаналізовано сучасні концепції потерпілого від кримінального правопорушення в теорії кримінального права: «потерпілий – фізична особа», «потерпілий – фізична та юридична особа», «потерпілий – будь-який соціальний суб’єкт». Визначено їх переваги та недоліки. Встановлено, що кардинальний вплив на поняття потерпілого в кримінальному праві відіграли положення КПК України 1960 та 2012 рр. Аргументовано, що нині у теорії кримінального права сформувалися передумови для закріплення в КК України визначення потерпілої особи, яке буде включати не лише фізичну, але й юридичну особу. Така концепція узгоджується з положенням кримінального, кримінального процесуального та цивільного законодавства, знайшла підтримку серед вчених, а також покладена в основу удосконалення відповідних положень закону про кримінальну відповідальність в проєкті нового КК України. Фізичні та юридичні особи є первинними ланками інших соціальних суб’єктів, зокрема держави та суспільства.
2
ТИМОШЕВСЬКА, ІРИНА. "Фізичні та юридичні особи, що звертаються до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб у цивільному процесі." Право України, no. 2021/05 (2021): 203. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-05-203.
Full textAbstract:
Стаття присвячена правовим підходам до визначення представництва у суді, вивченню формування правових передумов для відкриття провадження у справі за захистом прав, свобод та інтересів інших осіб через призму суб’єктного складу. Метою статті є аналіз положень чинного законодавства на предмет правової регла ментації права фізичних та юридичних осіб на звернення до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб у цивільному процесі задля формування відповідних пропозицій. Проаналізовано положення чинного цивільного процесуального законодавства з об’єктної та суб’єктної точок зору. У статті докладно розглянуто різні доктринальні підходи та наукові позиції вітчизняних і зарубіжних учених з приводу правового статусу, підстав для звернення, процесуальних прав та обов’язків фізичних і юридичних осіб, що звертаються до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб у цивільному процесі. Окрему увагу авторка приділила дослідженню вітчизняної судової практики, зокрема правовій позиції Великої Палати Верховного Суду з приводу питань правоздатності неурядових організацій, що не мають статусу юридичної особи та можуть мати визначені національним законом особливості, обмеження порівняно з неурядовими організаціями, які мають статус юридичної особи. Насамперед акцентовано увагу саме на процесуальній правоздатності громадських організацій. Крім того, здійснено огляд практики Європейського суду з прав людини, яка є частиною українського національного законодавства. Зокрема, детально розглянуто справи Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania, D.H. and Others v. the Czech Republic, Oršuš and Others v. Croatia, Aksu v. Turkey та зроблено відповідні висновки. На підставі проведеного дослідження авторка зробила ґрунтовні висновки. Зокрема, вчена встановила, що в сучасних умовах участь у цивільному процесі фізичних і юридичних осіб у порядку ст. 56 Цивільного процесуального кодексу України не відповідає меті участі у цивільному процесі органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, а тому вони повинні бути виключені із суб’єктів цієї статті Кодексу.
3
САКАРА, НАТАЛІЯ. "Право на доступ до правосуддя у цивільних справах: правові позиції Європейського суду з прав людини та національний контекст." Право України, no. 10/2018 (2018): 64. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-10-064.
Full textAbstract:
Проблема доступності правосуддя у цивільних справах після ратифікації Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція) та появи ідеї уніфікації цивільного процесуального права з суто національної поступово перетворилася в наднаціональну, пошуком шляхів подолання якої займаються різні суб’єкти як самостійно, так і об’єднуючись у межах спільних порівняльноправо вих проектів. При цьому в основу досліджень завжди покладаються вимоги п. 1 ст. 6 Конвенції, в якій проголошується право на справедливий судовий розгляд. Однак, як свідчить практика Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), незважаючи на фундаментальність зазначеного права і права на доступ до правосуддя, вони не завжди дотримуються національними судами, що, серед іншого, пояснюється їх неабсолютністю, тобто можливістю законодавчого регулювання та певною автономією держав – учасниць Конвенції у запровадженні обмежень, що можуть відображати національну специфіку тієї чи іншої правової системи. Водночас остаточна оцінка щодо додержання права на доступ до правосуддя здійснюється ЄСПЛ, що вимагає врахування його позиції при реформуванні процесуального законодавства. Метою статті є визначення змісту права на доступ до правосуддя з огляду на історичні витоки проблеми доступності правосуддя і практики ЄСПЛ, виявлення перешкод, що виникають під час його реалізації, а також потенційних шляхів позбавлення від них. При цьому, зважаючи на те, що в Україні упродовж 2016–2017 рр. від бувалася судова реформа, яка зачепила й сферу цивільного судочинства, необхідним є проведення аналізу окремих нововведень з метою оцінки їх доцільності з точки зору ЄСПЛ. У статті поняття “доступ до правосуддя” запропоновано розуміти в двох значеннях: по-перше, як право на доступ до правосуддя, яке випливає з п. 1 ст. 6 Конвенції та існує поряд з іншими правами, що безпосередньо закріплені у зазначеній вище нормі та сформульовані ЄСПЛ; по-друге, як доступність правосуддя, тобто певний міжнародний стандарт щодо справедливого та ефективного судового захисту, що охоплює вимоги, яким має відповідати не лише цивільне судочинство, а й уся юстиціарна сфера. Водночас з урахуванням позиції ЄСПЛ право на доступ до правосуддя визначається як позитивне право, яке включає можливість ініціювання розгляду справи в суді першої і, як правило, вищестоящих інстанцій, належне повідомлення про відкрите провадження у справі, учасником якого є особа, розгляд справи судом й адекватне інформування про повний текст ухваленого судового рішення. Автор констатує, що ані раніше чинне, ані нове цивільне процесуальне законодавство не містять єдиної норми, яка повністю відтворювала б зміст цього права в інтерпретації ЄСПЛ. Крім того, не всі його аспекти взагалі законодавчо врегульовані. Зважаючи на позицію ЄСПЛ, автор усі обмеження права на доступ до правосуддя поділяє на дві групи. До першої входять ті, які, за загальним правилом, не призводять до порушення права на доступ до правосуддя, а виступають лише “потенційними перешкодами”: юрисдикційні, суб’єктні, часові, процесуальні та фінансові обмеження, запровадження яких має за мету забезпечення належного здійснення правосуддя. Вони тією чи іншою мірою притаманні національному цивільному судочинству. На відміну від них практичні перешкоди другої групи, за загальним правилом, не передбачені законодавством, але існують у правозастосовній практиці: надмірний формалізм (правовий пуризм), конфлікт правозастосування та неможливість отримання безоплатної правової допомоги, що може призводити до порушення права на доступ до правосуддя, а тому потребує усунення.
4
ФУРСА, СВІТЛАНА. "Проблемні аспекти законодавчої регламентації учасників виконавчого провадження." Право України, no. 2021/03 (2021): 103. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-03-103.
Full textAbstract:
Виконання основного завдання, яке стоїть перед органами примусового виконання з повного, своєчасного, неупередженого виконання судових рішень та рішень органів (посадових осіб) неможливо здійснити без чіткої регламентації статусу суб’єктів виконавчого провадження, переліку та систематизації їхніх прав та обов’язків. Адже це може призвести до зловживання останніми своїми правами та неналежного здійснення обов’язків, що позбавить осіб можливості відновити свої, захищені судом, права. Мета статті полягає в аналізі теоретичних розробок учених, які досліджували питання суб’єктів виконавчого провадження, їх класифікації і норм Закону України “Про виконавче провадження” (Закон), які регламентують питання статусу учасників виконавчого провадження та осіб, які залучаються до його вчинення з метою сприяння виконавцеві у здійсненні виконавчих дій. Неправильне визначення статусу суб’єкта у юрисдикційному процесі має істотний вплив на формулювання його прав і обов’язків. Від їх реалізації залежить своєчасне, повне та неупереджене виконання судових рішень. Тому нині першочерговим завданням українських учених є подальше розроблення теорії виконавчого процесу, яка є базисом для усунення недоліків Закону, оскільки на практиці вони призводять до виникнення судових спорів. Одним із важливих питань, які автори розкривають у статті, є питання об’єднання суб’єктів виконавчого процесу у певні групи залежно від характеру інтересу і мети, яку кожен хоче досягти при примусовому виконанні рішення, процесуальної співучасті у виконавчому провадженні, яка має істотний вплив на належний порядок його здійснення і реалізації прав та обов’язків стягувачів і боржників, їхніх представників. У висновках сформульовано нову класифікацію суб’єктів виконавчого процесу з урахуванням їхнього статусу та інтересу у провадженні, які надають можливість об’єднати їх у відповідні групи та з урахуванням такої класифікації правильно сформулювати норми Закону, систематизувати права та обов’язки учасників виконавчого провадження й осіб, які залучаються до його вчинення. Розкрито питання процесуальної співучасті у виконавчому провадженні. Обґрунтована недоцільність виключення зі ст. 15 Закону положення про можливість участі у виконавчому провадженні кількох стягувачів чи боржників. Така думка ґрунтується на співучасті цих суб’єктів, яка випливає із норм матеріального права, зокрема їх солідарної відповідальності. Розкрито статус прокурора (залежно від форм його участі при розгляді цивільної справи судом) та його трансформації у виконавче провадження. Проаналізовані права та обов’язки прокурора залежно від того, чи він має статус представника стягувача чи самого стягувача (відповідно до положень ст. 56 Цивільного процесуального кодексу України). Запропоновано низку доповнень до норм Конституції України, Закону.
5
БЕРЕСТОВА, ІРИНА. "Висновок суду про суперечність закону Конституції України: ризики у процедурі звернення до Верховного Суду." Право України, no. 10/2018 (2018): 198. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-10-198.
Full textAbstract:
Головним моментом другого етапу судово-конституційної реформи в Україні можна вважати прийняття довгоочікуваних змін до процесуального законодавства (зокрема до Цивільного процесуального кодексу України, Господарського процесуального кодексу України, а також Кодексу адміністративного судочинства України), які набрали чинності 15 грудня 2017 р. із початку роботи Верховного Суду. Внесені зміни торкнулися також процедури звернення судів системи судоустрою до Верховного Суду у разі висновку перших щодо неконституційності законів, які мають бути застосовані до спірних відносин. У статті досліджується можливість особи (за допомогою міждисциплінарного, системного методів і методу моделювання) захистити порушене конституційне право у зв’язку із наявністю окремих положень законів, зміст яких не відповідає Конституції України, на її погляд, ще під час судового захисту у порядку цивільної юрисдикції. Мета статті полягає у тому, щоб дослідити переваги і ризики процедури звернення суду системи судоустрою до Верховного Суду у зв’язку із висновком суду, який розглядає справу, про неконституційність закону, що має застосовуватися до спірних відносин. Обґрунтовується фактичне введення презумпції неправового закону, підкреслюється ризик ослаблення прямої дії норм Конституції України, нівелювання конституційного принципу верховенства права й обов’язковості прийнятого судового рішення до виконання, а також порушення балансу поділу влади. Сформовано висновок, що нормативне закріплення подальших прямих процесуальних дій суду зі звернення до Пленуму Верховного Суду для вирішення питання про внесення у Конституційний Суд України (КСУ) подання про неконституційність закону, що відноситься до юрисдикції КСУ, за своєю суттю є неприйнятними і такими, що підривають незалежність ухваленого судом рішення і в подальшому призведуть до переоцінки цього рішення по суті у позапроцесуальному (квазіпроцесуальному) порядку. Такий висновок ґрунтується на тому, що Пленум Верховного Суду не є судовим органом, який переглядає справу по суті у процесуальному порядку. Констатується, що суд системи судоустрою нижчого рівня виступає неналежним суб’єктом для формування висновку про неконституційність закону, а не сумніву у цьому, про що вказує в конкретному рішенні суду по суті цивільного спору до відкриття конституційного провадження у цій справі
6
Васильєв, Сергій. "Компроміс у цивільному судочинстві." Право України, no. 12/2018 (2018): 237. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-12-237.
Full textAbstract:
Процес конвергенції приватного і публічного права, який притаманний і цивільному судочинству, характеризується використанням договірних засобів та індивідуально-вольових засад між суб’єктами процесуальних відносин, що за своїми властивостями та змістом є формами компромісу. Водночас практична реалізація компромісних процедур ускладнюється відсутністю єдиного підходу до розуміння їх сутності та місця в цивільному судочинстві, що свідчить про наявність цілого комплексу нерозв’язаних проблем теоретико-методологічного і нормативно-прикладного характеру Мета статті полягає в аналізі основних теоретичних і практичних проблем використання компромісу в цивільному судочинстві, характеристиці окремих форм компромісу. Основні результати проведеної роботи пов’язані з дослідженням структури, етапності, класифікації та форм компромісу у цивільному судочинстві. Визначені об’єктивні та суб’єктивні вимоги, що дають змогу використати правовий компроміс. Зазначається, що у цивільному судочинстві правовий компроміс існує у формі угоди та згоди; у цих формах він є результатом досягнутої згоди, однак може слугувати юридичною процедурою, до яких можна віднести претензію, медіацію (посередництво), розгляд справ третейським судом. Компроміс у цивільному судочинстві може виступати як: 1) добровільна угода між учасниками справи, яка дозволяється або не суперечить чинному законодавству, з метою досягнення ефективної та максимальної результативності щодо захисту їх порушених прав та обов’язків; 2) додатковий спосіб вирішення у цивільному судочинстві окремого процесуального питання або приватноправового конфлікту загалом; 3) модель поведінки учасників справи, яка балансує між їх суперництвом і співпрацею, та передбачає взаємні або однобічні поступки; 4) відносно самостійні правовідносини, що виникають при певних умовах у межах реалізації принципу диспозитивності цивільного судочинства. Враховуючи внутрішню схожість окремих форм компромісу в різних галузях процесуального права (суб’єкти, підстави, мета, сфера застосування), є підстави розглядати компроміс як міжгалузевий інститут.
7
ЩЕРБИНА, ВАЛЕНТИН. "Галузева належність корпоративних відносин і проблеми їх законодавчого регулювання." Право України, no. 2021/06 (2021): 14. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-06-014.
Full textAbstract:
У статті проаналізовано визначення понять “корпоративні права” та “корпоративні відносини”. Звертається увага на недоліки існуючих законодавчих визначень цих понять і вносяться пропозиції щодо їх зміни. Зазначено, що законодавче визначення поняття корпоративних прав є надто широким, оскільки воно може стосуватися будь-якої господарської організації, включаючи унітарне підприємство (державне, комунальне чи приватне). Тому автор вважає, що корпоративні права можуть належати лише учаснику (засновнику, акціонеру) корпоративного підприємства (крім повних і командитних товариств) та кооперативу. Наводяться аргументи щодо невиправданого віднесення Цивільним кодексом України кооперативів до господарських товариств. Зроблено висновок, що корпоративні відносини за своєю юридичною природою є господарськими (із майново-господарськими й організаційно-господарськими елементами), а не цивільно-правовими відносинами. На підтвердження цього наводяться такі аргументи: конкретний суб’єктний склад корпоративних відносин (наявність серед суб’єктів корпоративних відносин органів господарської організації корпоративного типу); відсутність юридичної рівності суб’єктів корпоративних відносин; головним чином, організаційний характер відносин корпоративного управління; відносний характер майнової незалежності суб’єктів корпоративних відносин. Таким чином, корпоративні відносини можна кваліфікувати як внутрішньогосподарські відносини, правове регулювання яких повинно здійснюватися нормами господарського (економічного) законодавства (насамперед Економічного кодексу України та законами про певні види товариств і кооперативів), підгалуззю якого є корпоративне законодавство, а також локальними нормативними актами. Однак не виключено, що з часом корпоративне законодавство може бути кодифіковане в Корпоративному кодексі України. Така кодифікація дасть змогу уникнути невиправданого дублювання норм для певних видів товариств, призведе до значного зменшення кількості правил щодо них та їх уніфікації, а також посилить принципи корпоративного управління (не лише для акціонерних, а й для інших видів товариств і кооперативів) на рівні закону. Стверджується, що визнання корпоративних відносин категорією цивільного права може призвести до того, що справи у спорах, що виникають із корпоративних відносин, і охоплюються поняттям “справи у спорах, що виникають у зв’язку зі здійсненням господарської діяльності”, які нині розглядаються господарськими судами України (п. 3 ч. 1 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України), будуть визнані цивільними справами, а отже, передані до цивільної юрисдикції загальних судів.
8
Шумило, Микола, and Олександр Андрушко. "Цивільно-правова відповідальність за правопорушення у кримінальному процесі: система нормативних лабіринтів та пошук концепції." Право України, no. 2019/09 (2019): 99. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-09-099.
Full textAbstract:
Актуальність теми зумовлюється соціальною цінністю цивільно-правової відповідальності в кримінальному процесі, зростанням чисельності порушень майнових і немайнових прав людини та невирішеними системними проблемами теоретичного, законодавчого та практичного характеру. Метою статті є вивчення окреслених проблем і визначення шляхів їх вирішення для удосконалення чинного законодавства та практики. Основним методом дослідження є метод міжгалузевого аналізу системних проблем цього інституту. Критично проаналізовано чинне законодавство з питань відповідальності держави за шкоду, спричинену суб’єктами судочинства. Виявлено специфіку структурних елементів цієї відповідальності: підстави, суб’єкти, механізм тощо. Виокремлено позитивні та негативні аспекти реалізації відшкодування цієї шкоди; висловлені авторські позиції щодо них, а також сумніви щодо ефективності регресу. Висновки відображають основні результати дослідження. Так, пропонується визначитися з цілісною концепцією цивільно-правової відповідальності в кримінальному процесі, основними компонентами якої є: чітка її диференціація на інститути: 1) відшкодування шкоди, завданої незаконними актами (рішеннями, діями та бездіяльністю) владних суб’єктів кримінального процесу (інших видів провадження); 2) реабілітації; 3) відшкодування шкоди фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення; 4) цивільного позову в кримінальному процесі; законодавче визначення термінології, засад, підстав, суб’єктів та механізму функціонування цих інститутів в окремих главах Кримінального процесуального кодексу України чи окремих законах; реалізація принципу відповідальності держави перед людиною за свою діяльність, діяльність державних органів та їх посадових осіб на засадах повного та безумовного відшкодування шкоди. Доцільна єдина законодавча галузева “загальна формула” цього конституційного обов’язку з допуском підстав виключення відшкодування; уніфікація процедур про відшкодування шкоди, запровадження виключно її судового порядку. Виключення адміністративного елементу в її процедурах; обов’язок ініціювання відшкодування шкоди покласти на владних суб’єктів судочинства. Постраждалим визначити право звертатися з позовом про відшкодування у кожному випадку виявлення факту спричинення їм шкоди. Також чітко визначити права, обов’язки та відповідальність потерпілих від правопорушень у кримінальному процесі, визнати обов’язковим проведення судової експертизи для вирішення питань про вид, характер і розмір шкоди, участь адвоката визнати обов’язковою.
9
ДЗЕРА, ОЛЕКСАНДР. "Принципи інституту права власності вимагають додаткових законодавчих гарантій." Право України, no. 1/2019 (2019): 75. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-01-075.
Full textAbstract:
У статті висвітлюються визначальні правові засади, що забезпечують ефективну реалізацію норм інституту права власності, принципи непорушності, зокрема принципи непорушності права власності, презумпції правомірності набуття права власності, встановлення правового режиму власності виключно законом, рівність захисту прав усіх суб’єктів права власності та ін. Стверджується, що загалом норми інституту права власності забезпечують реалізацію власниками прав володіння, користування належним їм майном, за кріплених у Конституції та інших законах України. Аналіз українського законодавства про власність дає підстави для висновку про те, що воно відповідає положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Аналізуються також проблеми, які виникають у зв’язку з застосуванням на практиці чинного законодавства, наявність у ньому певних прогалин і суперечностей, особлива увага надається конфіскаційній правовій політиці. Зазначається, що ст. 354 Цивільного кодексу України (ЦК України), яка передбачає позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкцію за вчинення правопорушення (конфіскація), позбавлена реального змісту та дії, оскільки в ній не визначаються конкретні підстави для застосування “цивільно-правової конфіскації” майна. Звертається увага на відсутність у ст. 59 Кримінального кодексу України (КК України), яка передбачає конфіскацію майна як міру покарання, визначеності щодо конкретних обсягів конфіскації майна, що дозволяє конфісковувати майно. Позитивно в статті оцінюється норма ст. 962 КК України про те, що спеціальна конфіскація не поширюється на предмети злочину та знаряддя вчинення злочину, які мають бути повернуті добросовісним власникам (законним володільцям), водночас піддається критиці ст. 100 Кримінального процесуального кодексу України, яка передбачає конфіскацію майна засудженого за вчинення корупційного злочину, якщо в суді не підтверджено законність підстав набуття прав на таке майно, оскільки це суперечить ст. 328 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомір-ності набуття особою права власності. Піддається сумніву норма ст. 465 Митного кодексу України, яка передбачає конфіскацію товарів, транспортних засобів за порушення митних правил незалежно від того, що вони є власністю особи, яка не вчиняла правопорушення. Робиться висновок про те, що антикорупційне законодавство не містить достатніх гарантій належного захисту прав власників. У статті 387 ЦК України пропонується передбачити застереження про те, що власник має право на витребування майна, що було знаряддям злочину, предметом контрабанди, якщо воно було використано поза його волею. Обґрунтовується наявність істотних вад редакційного та змістовного характеру в оновленій ст. 228 ЦК України, яка передбачає цивільно-правову конфіскацію майна в разі вчинення антипублічного правочину, відзначається необхідність її радикального реформування. Доводиться невідповідність вимогам Конституції України, ЦК України норм ст. 17 Закону України “Про Національне антикорупційне бюро України”, якою надається право на звернення до суду з позовом про визнання угод недійсними як самому Національному антикорупційному бюро, так і будь-якому його працівникові, що працює за трудовим договором.
10
ЧЕРНЯК, ЮЛІЯ. "Визнання та виконання іноземних судових рішень із міжнародних сімейних спорів: світовий досвід уніфікації норм права та деякі питання судової практики." Право України, no. 2020/06 (2020): 188. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-06-188.
Full textAbstract:
Практична складність питання визнання та виконання іноземного судо вого рішення полягає у тому, що судове рішення як акт публічної влади однієї держави, прийнятий у межах її юрисдикції, має бути визнано й виконано на території іншої держави, на яку ця публічна влада не поширюється. Сучасні міжнародні правові договори, які уніфікують норми міжнародного цивільного процесу при вирішенні сімейних спорів, втілюють такі два положення: з одного боку, держава бере на себе обов’язок визнавати та виконувати іноземні судові рішення, керуючись при цьому такими мотивами, як необхідність розвитку міжнародних зв’язків та забезпечення прав особи; з другого боку, кожна держава встановлює певні межі такого визнання і виконання, визначаючи перелік можливих підстав для відмови у визнанні і виконанні іноземного судового рішення. Метою статті є визначення сучасного стану уніфікації норм інституту визнання та виконання іноземних судових рішень із міжнародних сімейних спорів, окреслення кола принципів, які становлять основу цього інституту права. Окрему увагу сконцентровано на тлумаченні та застосуванні принципу взаємності та застереження про публічний порядок на основі аналізу доктрини та судової практики. Визначено, що на рівні Гаазьких дитячих конвенцій, регламентів Європейського Союзу, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, уніфіковано такі принципи сучасного інституту визнання і виконання іноземних судових рішень із сімейно-правових спорів: остаточність судового рішення (res judicata) і неможливість перегляду його по суті на стадії визнання і виконання у запитуваній державі; взаємність; неможливість перегляду судом запитуваної держави фактичних обставин, якими суд держави походження рішення обґрунтовував свою юрисдикцію; застосування lex fori до процедури визнання і виконання іноземного судового рішення; можливість часткового визнання і виконання іноземного судового рішення; необхідність застосовувати просту і швидку процедуру визнання та ефективні заходи виконання судового рішення; розширене визначення категорії“рішення суду”, що передбачає поширення цієї категорії “рішення суду” також на затверджені судом мирові угоди і договори, укладені сторонами аліментного зобов’язання. Позитивний ефект положень статей 462 і 471 Цивільного процесуального кодексу України 2017 р. розглянуто з двох позицій: 1) із позиції держави і розвитку міжнародного правового співробітництва, – це відхід від політики ізольованості і намір сприйняти міжнародні та, зокрема, європейські стандарти у сфері забезпечення прав людини; 2) із позиції пересічних громадян України – суб’єктів цивільних, зокре ма й сімейних, відносин, – це розширення можливості визнання в Україні рішень, ухвалених іноземними судами, та можливості ставити питання про визнання і виконання за кордоном рішень українських судів на умовах взаємності.
11
Равлєн, Марко. "Ухилення від виконання закону в теорії і практиці права Німеччини." Право України, no. 2018/02 (2018): 199. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-02-199.
Full textAbstract:
За останні два десятиліття законодавцями європейських країн (особливо Німеччини) виявлена проблема ухилення від виконання законодавства. З огляду на це було розширено сферу дії законів, спрямованих на недопущення такого ухилення, у багатьох галузях права, зокрема трудового, спадкового, господарського, антимонопольного, податкового, корпоративного та банківського. Однак окреслену проблему так і не вирішено у більшості країн Південної та Східної Європи, а отже, зазначене питання є актуальним і потребує подальшого дослідження. Так, можна навести ситуацію, за якої конкретна поведінка сторін певної угоди розглядається як правомірна (законна), і при цьому має місце незаконне (необґрунтоване, неналежне) уникнення (тобто ухилення) від виконання положень законодавства у вказаних галузях. Як наслідок, боротьба з протиправною практикою не здійснюється із використанням положень Кримінального кодексу (оскільки в такому випадку не йдеться про незаконні дії), а ведеться із використанням положень, спрямованих на боротьбу з ухиленням від виконання закону (зі зловживанням законом), які здатні запобігти правовим наслідкам так званих удаваних угод (Umgehungsgeschäfte). Ухилення від виконання закону (зловживання законом) (fraus legis) визначається як поведінка, не спрямована проти формального змісту закону (букви закону), але порушує його зміст. Fraus legis стосується угод, здійснених реально, але у спосіб, що суперечить духу закону. У практичному вимірі зростає кількість справ, у яких суб’єкти, переходячи межі (розмиті) правомірної поведінки, вдаються до використання угод (що мають змінені форми і є такими, які вводять в оману) задля досягнення економічної вигоди для однієї чи обох сторін такої угоди, які спричиняють шкоду іншій стороні або третій особі. Не можна недооцінювати значення проблеми ухилення від виконання закону (а також фіктивних угод) у цивільному (і податковому) праві, що є одним із основних питань права та проявляється у руйнуванні суті угоди (наприклад, помилки в заповіті) й несанкціонованому порушенні принципу автономії сторін та обов’язкових правових норм. Мета статті – проаналізувати та систематизувати визначення поняття ухилення від виконання закону (fraus legis), особливо щодо випадків фіктивних дій, задля розроблення цілісного уявлення про те, як розуміти і класифікувати це поняття. Пропонується також авторський погляд на оптимальні методологічні основи для визначення цивільно-правової концепції ухилення від виконання закону. За такою теоретичною точкою відліку – подальший практичний розгляд випадків ухилення від виконання закону в різних галузях права. Автор прагне підвищити рівень поінформованості про існування проблеми ухилення від виконання закону, щодо якої відповідальні органи державної влади (державна адміністрація, управління, поліція) та судові органи (прокуратура і суд) зобов’язані вживати заходів у разі наявності порушень в окремих правових сферах. Достатньо часто компетентні органи вдаються до поверхневого тлумачення і не вчиняють жодних дій, тому що нібито законом чітко не передбачено відповідного заходу чи санкції. Варто наголосити, що немає потреби у суворому формалізмі й буквальному тлумаченні положень закону (тобто тільки за буквою закону), натомість треба враховувати основний зміст конкретного закону і намір законодавця, згідно з яким такий закон було написано. Хоча існує імовірність нечіткого з лінгвістичної точки зору формулювання певного закону законодавцем, сторони угоди не мають сприймати це як “зелене світло” для використання недоліків формулювання закону з метою уникнення тієї заборони, яку законодавець мав намір ним упровадити. Усвідомлення зазначеної проблеми – уже частина її розв’язання. Fraus legis – це поняття римського права, що формувалося протягом століть. У часи раннього Середньовіччя концепція ухилення від виконання закону втратила актуальність. Тільки в останні 100–150 років fraus legis знову впроваджено спочатку в цивільно-правових кодифікаціях, а згодом – в окремих галузях права. Це свідчить про те, що історія рухається по колу, і певні питання свого часу вже було вирішено. Оптимальною методологічною основою для визначення поняття “ухилення від виконання закону” буде відповідна інтегративна правова модель, яка ґрунтується на захисті прав та інтересів держави (законодавця), у випадках, коли сторони угоди демонструють інший спосіб дій залежно від обставин (що особливо характерно для галузей податкового, трудового й антимонопольного права). “Ухилення від виконання закону” як поняття цивільного права означає, що сторони угоди порушують дух матеріального та процесуального права, хоча при цьому може здаватися (принаймні сторони угоди це стверджують), що закон не був порушений із точки зору букви закону. Доцільно враховувати матеріальні та процесуальні аспекти окремого закону при визначенні, чи має місце обхід (уникнення) сторонами угоди змісту закону (sententia) і наміру законодавця (voluntas). Потрібно наголосити, що для вирішення проблеми ухилення від виконання закону існує потреба не тільки у подальшому розвитку законодавства, а й у відкритому способі мислення, зокрема, у так званій “професійній мужності” уповноважених посадовців органів державного управління та судових органів.
12
Басалаєва, А. В. "МІСЦЕВІ СУДИ ЯК СУБ’ЄКТИ МЕХАНІЗМУ ЗАХИСТУ ВИБОРЧИХ ПРАВ." Прикарпатський юридичний вісник 2, no. 3(28) (March 23, 2020): 20–24. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v2i3(28).350.
Full textAbstract:
У статті автором визначено роль та значення міс-цевих судів у системі врегулювання виборчих спорів в Україні. Автором визначено, що попри переслідування «благих» цілей, які вирішуються через надання окремих повноважень місцевим загальним судам із розгляду та вирішення окремих різновидів виборчих спорів, очевидними негативними наслідками такого законодавчого врегулювання цієї групи правовідносин є нівелювання унікальної природи адміністративної юстиції як спеціалізованої системи судів, діяльність яких є важелем системи «стримувань та противаг» у механізмі публічного управління. До проблем функціонування загальних місцевих судів у системі розгляду та вирішення виборчих спорів віднесено необхідність застосування чотирьох процедурних форм врегулювання правових спорів, що на них покладаються. Автором зазначено, що судді загальних місцевих судів «змушені» розглядати справи у порядку цивільного, кримінально-процесуального судочинства, вирішувати окремі категорії публічно-правових спорів у порядку адміністративного судочинства та розглядати справи про застосування заходів адміністративної відповідальності, що створює надзвичайно складні умови для реалізації принципу спеціалізації у їх професійній діяльності, а отже, негативно впливає на рівні ефективності та якості їх правозахисної діяльності. Автором підкреслено, що віднесення до предметної юрисдикції загальних місцевих судів окремих категорій виборчих спорів має бути визнано вимушеним заходом, застосування якого в сучасних реаліях сприяє вирішенню проблеми доступу до правосуддя на засадах оперативності та рівності. Автором зроблено висновок, що надалі необхідно відмовитися від такого «вимушеного» заходу шляхом поступового запровадження системи електронного голосування та доступу до електронного реєстру виборців України. Автором підкреслено, що запровадження та ефективне використання електронного реєстру виборців (Державного реєстру виборців України) сприяє не лише вирішенню проблеми збереження унікальної предметної спеціалізації адміністративних судів, а і вирішіть проблему голосування «мертвих душ», що врештірешт є базисом для створення дієвої системи публічного управління, що формується на засадах прозорості, відкритості та всебічного громадського контролю. Автором зроблено висновок, що ефективність здійснення судового контролю загальними місцевими судами залежить від розуміння необхідності відповідності їх рішень вимогам верховенства права та недоцільності надмірного формалізованого підходу до розгляду та вирішення виборчих спорів, що вимагає врахування їх специфіки.
13
БИЧКОВА, СВІТЛАНА. "Правовий статус учасників цивільної справи (у контексті новел процесуального законодавства України)." Право України, no. 2018/10 (2018): 114. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-10-114.
Full textAbstract:
Із набранням чинності 15 грудня 2017 р. Законом України “Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів” було суттєво реформовано цивільне процесуальне законо давство України, зокрема, змінено процесуальну термінологію, запроваджено новий підхід до визначення суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин, уточнено обсяг процесуальних прав та обов’язків учасників справи тощо. Зважаючи на це, виникла нагальна потреба провести аналіз оновленого законодавства для вироблення єдиних підходів до тлумачення його змісту і подальшого застосування нормативних приписів. Метою статті є визначення законодавчих змін щодо правового статусу учасників цивільної справи, з’ясування питання про обсяг і зміст їх процесуальних прав, обов’язків та інтересів, виявлення прогалин і колізій у правовому регулюванні, що стосується окремих учасників справи, а також розроблення пропозицій щодо удосконалення цивільного процесуального законодавства. Учасники справи – це учасники судового процесу, які звертаються до суду за захистом своїх порушених, невизнаних, оспорюваних прав, свобод чи інтересів або у встановлених законом випадках прав, свобод чи інтересів інших осіб (крім представників), для підтвердження наявності або відсутності визначених законом юридичних фактів, а також інші заінтересовані особи, які залучаються до участі у судовому процесі або вступають у цивільну справу за власною ініціативою. Зважаючи на характер належних учасникам справи процесуальних прав, обов’язків та інтересів, а також мету участі кожного з них у цивільному процесі, їх правовий статус може бути загальним (ним наділені всі без винятку учасники справи) та спеціальним (ним наділяється окремо кожний учасник справи). За результатами проведеного дослідження аргументовано необхідність внесення змін до статей 49, 56, 294 Цивільного процесуального кодексу України.
14
БУЯДЖИ, ГАННА. "Особливості управління майном Національним агентством України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів." Право України, no. 2018/02 (2018): 185. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-02-185.
Full textAbstract:
Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів (далі – Національне агентство та (або) АРМА) є новоствореним органом зі спеціальним статусом, до повноважень якого належить виявлення та розшук активів, на які може бути накладено арешт у кримінальному провадженні, а також управління цими активами. При реалізації повноважень з управління активами виникають два абсолютно різні види правовідносин, кожен із яких має свою специфіку. Зазначені відносини вимагають комплексного дослідження, оскільки становлять предмет вивчення цивільного права, адміністративного права та кримінального процесуального права. Крім того, це питання ще не досліджувалося у вітчизняній правничій науці, а отже, його актуальність не викликає сумнівів. Метою статті є проведення порівняльно-правового аналізу відносин, які виникають під час управління арештованими активами, що здійснюється Національним агентством, та при їх передачі в управління за договором управління майном. За результатами аналізу особливостей відносин, що виникають при управлінні арештованими активами безпосередньо Національним агентством, а також відносин, що виникають при передачі арештованих активів до управителя на підставі договору управління майном виявлено, що ці відносини хоча й мають спільні риси, однак різняться за правовою природою (перші є публічно-правовими відносинами, другі – приватноправовими з елементами публічно-правових). В обох видах відносин Національне агентство виступає у ролі квазівласника арештованого майна. Крім того, приділена значна увага розробці конкретних пропозицій щодо удосконалення чинного законодавства України у сфері управління арештованими активами. Відносини управління, суб’єктом яких є Національне агентство, існують у двох різних формах, виникають почергово та з різних підстав – на підставі ухвали суду та на підставі відповідного договору управління. Хоча вони і мають спільні риси, проте відрізняються за своєю правовою природою, підставами виникнення та припинення, колом суб’єктів, а також титулом і змістом повноважень щодо переданого майна. Після винесення ухвали слідчим суддею (судом) та передачі майна Національне агентство стає управителем. У подальшому воно може або безпосередньо управляти переданим майном, або укласти договір управління, у якому АРМА діє як установник. В обох видах відносин зазначений орган виступає у ролі квазівласника арештованого майна. Управління активами, що здійснюється Національним агентством, – це професійна строкова діяльність із володіння, користування та (або) розпорядження активами, арештованими у кримінальному провадженні, яка здійснюється на підставі відповідної ухвали слідчого судді або суду, з метою збереження або збільшення їх економічної вартості та подальшої реалізації на користь держави, або повернення власникові.
15
Бондарева, А. В., and С. В. Дяченко. "ВИКОНАННЯ СУДОВИХ РІШЕНЬ ЯК ЗАКЛЮЧНА СТАДІЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУ." Прикарпатський юридичний вісник 1, no. 3(28) (March 16, 2020): 74–77. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v1i3(28).323.
Full textAbstract:
Статтю присвячено головним аспектам виконання судових рішень як заключної стадії цивільного процесу. Проаналізовано значення останньої стадії цивільного процесу та з’ясовано її місце серед інших процесуальних дій. Визначено причини фактичного невиконання судових рішень, що пов’язані з порушенням системності організації їх виконання як процесуально, так й організаційно. Проаналізовано наукові погляди вчених щодо цього питання. З’ясовано їхню позицію щодо необхідності реформування законодавства України для створення дієвого механізму виконання судових рішень. Визначено нормативно-правові акти на міжнародному та національному рівнях, що регламентують питання виконання судових рішень. Зазначено переваги дієвої системи захисту прав особи на міжнародному рівні. З’ясовано складники комплексного права на справедливий судовий розгляд. Виокремлено нормативно-правові акти на національному рівні, які гарантують кожній особі право на судовий захист та обов’язковість виконання судових рішень. Підкреслено головне завдання цивільного судочинства, яке спрямовано на захист прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Досліджено компетенцію суб’єктів, які здійснюють виконавче провадження. З’ясовано, на підставі яких документів здійснюється виконання судових рішень. Установлено низку суттєвих проблем, що перешкоджають оптимальному виконанню судових рішень у цивільному процесі, серед яких варто виокремити низький правовий і соціальний статус державних виконавців; відсутність у виконавців доступу до державних реєстрів; існування мораторіїв, які прямо забороняють здійснювати стягнення на певні види майна. Наведено власний погляд щодо формування дієвого механізму вирішення зазначених проблем. Запропоновано перспективи подальшого реформування системи органів виконавчої служби.
16
АНТОНЮК, ОЛЕНА. "Юрисдикційний елемент права на доступ до суду у справах щодо захисту права власності." Право України, no. 2018/07 (2018): 177. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-07-177.
Full textAbstract:
Юрисдикційна складова права на доступ до суду має одне з вирішальних значень з огляду на те, що правова невизначеність критеріїв розмежування компетенції різних видів судів робить ілюзорним конвенційне право на справедливий суд, обумовлюючи ситуацію, за якої одна й та сама справа може бути прийнята до розгляду різними судами, або ж особі може бути відмовлено у відкритті провадження судами різних юрисдикцій з огляду на різні підходи до розуміння судової юрисдикції. Аналіз судової практики свідчить про найбільшу кількість “конфліктів” у визначенні юрисдикції справ щодо захисту права власності, зокрема, в яких беруть участь суб’єкти владних повноважень. Оновлення процесуального законодавства позитивно вплинуло на деталізацію відповідних критеріїв, сприяло конкретизації юрисдикції справ, у яких захищається право власності. Метою статті є розкриття критеріїв визначення належного суду як передумови права на доступ до суду у справах щодо захисту права власності. Звернення на захист приватного права, навіть за умови участі у справі суб’єкта владних повноважень, не підпадає під адміністративну юрисдикцію і залежно від суб’єктного складу має вирішуватися у межах цивільної або господарської юрисдикції. Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб’єктний склад, характер спірних правовідносин і мета звернення до суду. У визначенні предметної юрисдикції господарського суду використано два різних підходи – віднесення до неї всіх спорів, що виникають у зв’язку зі здійсненням господарської діяльності, а інших справ – лише якщо це передбачено у законі. Важливе значення під час розмежування господарської та адміністративної юрисдикції має предметна характеристика справи, тобто характер спірних правовідносин. Необхідною умовою адміністративної юрисдикції є спір із суб’єктом владних повноважень, що здійснює владні управлінські функції у таких спірних правовідносинах. Акти органів держави або місцевого самоврядування, якими реалізовуються волевиявлення держави або територіальної громади як учасника цивільно-правових відносин і з яких виникають, змінюються, припиняються цивільні права й обов’язки, не належать до правових актів управління, а спори щодо їхнього оскарження мають приватноправовий характер. Такий підхід сприяє правильному визначенню належних відповідачів і дотриманню правил суб’єктної юрисдикції. Нормативне врегулювання меж господарської юрисдикції досліджуваних справ забезпечує правову визначеність у питаннях реалізації права на доступ до суду.
17
ВАСИЛЬЄВ, СЕРГІЙ. "Експертний висновок у галузі права: новація національного судочинства." Право України, no. 2018/11 (2018): 189. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-11-189.
Full textAbstract:
Реформування цивільного, господарського та адміністративного судочинства сприяло виникненню нових процесуальних інститутів та процедур, одним із таких нововведень стала експертиза у галузі права і поява нового учасника судового процесу – експерта з питань права. Аналіз наукових публікацій свідчить, що питання експертного висновку у галузі права ще не стали предметом глибоких досліджень науковців. Як правило, автори звертають увагу більше на організаційні проблеми здійснення вказаної експертизи та на визначення статусу експерта з питань права, тоді як питання становлення висновку експерта в галузі права як у судочинстві зарубіжних країн, так і у національному процесуальному праві, його статус та змістова характеристика залишаються поза увагою. Мета статті – встановлення форм застосування інституту судової експертизи у галузі права в судочинстві, виявлення недоліків правового регулювання цього інсти туту та спроба визначення правового статусу експертизи у галузі права в національній моделі судочинства. Основні результати дослідження пов’язані з аналізом зарубіжного та національного законодавства щодо появи у судочинстві спеціального суб’єкта, який незалежно від правової позиції учасників спору, враховуючи його високий рівень науково-професійної підготовки, і на підставі матеріалів справи та чинного законодавства, має право зробити експертний висновок щодо застосування аналогії закону (аналогії права) чи змісту норм іноземного права. Розглянуто різноманіття форм участі у судовому процесі експертів з питань права, організаційну та змістову природу висновку експерта у галузі права. У процесі дослідження були зроблені такі висновки: закріплення експертного висновку у галузі права в національному судочинстві слід вважати природним результатом його історичного розвитку; мета участі у судовому процесі експерта з питань права – донести до суду особисту думку визнаного фахівця у галузі права, що може сприяти більш якісному захисту відповідних суспільних відносин та ефективному здійсненню правосуддя загалом; основним критерієм для експерта з питань права має бути його статус визнаного фахівця, крім того, є перспективною думка про можливість залучення у ролі такого експерта не тільки фізичної, а й юридичної особи; висновок експерта у галузі права має всі ознаки акта неофіційного доктринального тлумачення; використання у судовій практиці висновку експерта у галузі права сприяє розширенню або зміні нормативної моделі поведінки судді у цивільному, господарському та адміністративному судочинстві.
18
РОССИЛЬНА, ОЛЬГА. "Самопредставництво в господарському процесі України." Право України, no. 2018/07 (2018): 95. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-07-095.
Full textAbstract:
Зі встановленням монополії адвокатури на представництво інтересів учасників справи в судових органах України все більшого значення та актуальності набуває можливість юридичних і фізичних осіб особисто захищати свої права та інтереси, зокрема, при вирішенні господарського спору. Метою статті є дослідження та аналіз змін, які відбулися у нормативно-правовому регулюванні інституту представництва з прийняттям нової редакції Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України), судової практики, сформованої новоствореним Верховним Судом, а також теоретико-практичних можливостей здійснення представництва інтересів юридичних та фізичних осіб у господарському процесі. Встановлено, що сутність категорії “самопредставництво” не є новою для науки господарського процесу, однак відповідні зміни до господарсько-процесуального законодавства дадуть змогу поставити крапку у дискусії про правову природу органу юридичної особи, а також правовий механізм реалізації процесуальної дієздатності юридичної особи. У господарсько-процесуальному законодавстві категорія “самопредставництво” є новелою, проте це зовсім не означає, що такого правового явища не існувало до прийняття відповідних змін. По суті, самопредставництво – це особиста участь суб’єктів права як учасників справи у процесі вирішення господарського спору судом. Так, згідно з ч. 3 ст. 56 ГПК України участь юридичних осіб у справі можлива через керівника або члена виконавчого органу, уповноваженого діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення. Автор доходить висновку, що повнолітня фізична особа за наявності бажання та достатніх знань цілком може самостійно представляти свої інтереси в господарському процесі. Крім того, в окремих передбачених законодавством випадках відповідні функції може реалізовувати також неповнолітня особа, що закономірно пов’язано з наділенням повною цивільною дієздатністю та (або) випливає з особливостей господарських відносин, учасником яких є відповідна фізична особа.
19
КОМАРОВ, ВЯЧЕСЛАВ. "Основоположні принципи цивільного судочинства." Право України, no. 10/2018 (2018): 14. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-10-014.
Full textAbstract:
Принципи цивільного судочинства є найбільш узагальненою й фундаментальною категорією науки цивільного процесуального права разом із такими, як мета і завдання цивільного процесу, предмет і метод цивільного процесуального права, цивільні процесуальні правовідносини тощо. Симптоматично, що інтенсивні дослідження принципів припадали на періоди, пов’язані з кодифікаціями процесуального законодавства, і посткодифікаційні. Так було і в 60-х роках минулого століття, і у 2000-х роках. Достатньо велика кількість спеціальної літератури з цієї проблеми дає змогу уявити сучасний стан теорії принципів цивільного судочинства, її прикладне значення. У зв’язку із цим слід звернути увагу те, що теоретичні концепти, покладені в основу теорії принципів цивільного процесуального права у 60-х роках минулого століття, залишилися майже незмінними. Водночас конституційна реформа у сфері правосуддя і суміжних інститутів заклала підвалини для модернізації цивільного процесуального законодавства, наслідком чого стало прийняття нової редакції Цивільного процесуального кодексу України, що ґрунтується на загальноєвропейських тенденціях у сфері цивільного судочинства й ідеї забезпечення кожному права на справедливий судовий розгляд і доступності правосуддя. Одним із найбільш визначальних наслідків конституційної реформи і змін цивільного процесуального законодавства слід визнати створення нового Верховного Суду як суду касаційної інстанції, на який, серед іншого, покладено функцію забезпечення єдності судової практики, а отже, високих стандартів правосуддя. З огляду на це стає зрозуміло, що сучасне цивільне судочинство і судове правозастосування мають відповідати Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (ЄКПЛ) і забезпечувати доступ до правосуддя, а інститути правосуддя і судочинства треба вдосконалювати, виходячи з викликів сучасного суспільства, а також із такого очевидного цивілізаційного факту, як фундаменталізація прав людини й ефективності правосуддя. При цьому можна помітити, що поза увагою доктрини цивільного процесуального права залишаються принципи цивільного судочинства, які є основоположними і визначають певний дискурс наукових досліджень та виміри сучасного цивільного судочинства в умовах демократичних суспільств, виступають, так би мовити, мірилом верховенство права. Вони мають специфічну правову природу і вважаються певною експлікацією загальновизнаних норм і принципів міжнародного права, тобто імперативних норм міжнародного права, що приймаються та визнаються міжнародним співтовариством держав загалом і відхилення від яких неприпустиме. Для них характерні наднаціональний характер і закріплення у міжнародно-правових актах, таких як Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, ЄКПЛ. Важливо також, що ці принципи застосовуються у практиці Європейського суду з прав людини. Отже, подальший розвиток теорії принципів цивільного процесуального права має бути скеровано на дослідження глибоких закономірностей, тенденцій змін якісних характеристик правового регулювання цивільного судочинства, які історично лежать у надрах різних систем праворозуміння і зумовлюють формування нового світогляду, тобто бачення правосуддя, функцій судів як органів судової влади, які в умовах демократичних суспільств мають забезпечити пріоритет прав людини, верховенство права, новий рівень юридичної практики загалом. Подальша їх наукова розробка і впровадження у практику судового правозастосування сприятимуть соціалізації цивільного процесу, визначенню з точки зору нових соціально-правових реалій функціонування судочинства, детермінованих необхідністю утвердження прав людини і верховенства права. У статті досліджуються правова природа і каталог основоположних принципів цивільного судочинства, виходячи із субсидіарного значення в судовому правозастосуванні, та дається їх феноменологічна інтерпретація.
20
Підлубна, О. "Реалізація норм цивільного процесуального права." Юридична Україна, no. 7 (2007): 78–82.
Find full text
21
Гетманцев, О. В. "Методологія науки цивільного процесуального права." Науковий вісник Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича. Правознавство, Вип. 578 (2011): 76–79.
Find full text
22
Гуйван, П. Д. "ЗАКОННІСТЬ ПРАВОЗАСТОСОВНИХ ВЕРДИКТІВЯК ОСНОВОПОЛОЖНИЙ ПРИНЦИП СПРАВЕДЛИВОГО СУДОЧИНСТВА." Прикарпатський юридичний вісник 2, no. 4(29) (April 21, 2020): 49–52. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v2i4(29).433.
Full textAbstract:
Стаття присвячена науковому дослідженню питання законності рішень національних судів України як право-вої передумови справедливості судівництва. Проаналізо-вано визначеність такого правового явища, як законність, у національній і зарубіжній доктринальній літературі. Установлено, що більшість учених визначають його зміст як неухильне дотримання судом під час розгляду та ви-рішення цивільної справи чинних норм матеріального й процесуального права. Саме із цим ототожнюється якість судового рішення, яка характеризується правильним застосуванням судом норм матеріального права, дотри-манням норм процесуального права й судочинства. Тобто фактично відбувається ототожнення змісту та якості пра-вової норми, яка підлягає застосуванню. На переконання автора, то далеко не так. Законність і справедливість – да-леко не тотожні явища, аспекти справедливості судового процесу й правильності та законності рішення не завжди збігаються. З’ясовано окремі актуальні питання щодо досягнення максимальної справедливості судового вер-дикту з урахуванням його обґрунтованості, мотивовано-сті, а отже, законності. Вивчено сутність і призначення належного та необхідного мотивування й обґрунтування правозастосовних актів усіх суб’єктів владних повнова-жень як запоруки їх справедливості. Наводиться, коменту-ється та аналізується правова позиція Європейського суду з прав людини стосовно визначення поняття законності як сукупність доступних і передбачуваних норм, що дають людині змогу отримати адекватну інформацію про обста-вин застосування правових норм у конкретному випадку. «Закон» повинен бути сформульований із достатньою чіт-кістю, щоб громадянин міг регулювати свою поведінку. Одним із важливих чинників, що зумовлюють подібну потребу в якісному законі, є вимога, щоб він відповідав критеріям гарантування засобу юридичного захисту від свавільного втручання органів державної влади у права, гарантовані міжнародним і національним правом. Тож, попри об’єктивно необхідний розсуд правозастосовного ор-гану під час здійснення судочинства, кожне рішення має бути належно обґрунтоване й умотивоване.
23
Полюк, Юлія Іванівна. "ВПЛИВ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ЮРИСДИКЦІЇ (ПІДСУДНОСТІ) ПРИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА НА ЗВЕРНЕННЯ ДО СУДУ ЗА ЗАХИСТОМ У ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ." Часопис цивілістики, no. 34 (February 4, 2020): 57–61. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i34.173.
Full textAbstract:
Статтю присвячено дослідженню основних доктринальних підходів до визначення сутності поняття підсудність, визначено динамічнийаспект підсудності, щорозкривається при реалізації права на звернення до суду зазахистом. Дотримання правил підсудності розглянуто в якості умови реалізації права на звернення до суду зазахистом, надано її оцінку відповідно до існуючих європейських стандартів судочинства. Встановлено, що у разіпорушення правил підсудності при реалізації права на звернення до суду за захистом для особи, яка їх порушила, жодних наслідків процесуально-правового характеру не настає. Вимога щодо дотримання правил підсудності розуміється законодавцем як невід’ємна ознака добросовісної поведінки суб’єкта звернення. Обґрунтованадоцільність визначення в якості умови реалізації права на звернення до суду за захистом дотримання правилпідсудності з урахуванням обов’язку суб’єкта звернення не порушувати встановлені законом правила підсудностіта пильнувати за тим, чи правильно встановить підсудність суд у разі допущення помилки, а також процесуально-правових наслідків, які можуть настати після розгляду справи судом першої інстанції у разі ігнорування та нехтування цим обов’язком.Доведено, що вимогу про дотримання правил підсудності слід включити до складу умовреалізації права на звернення до суду за захистом.
24
Гетманцев, О. В. "Поняття та предмет цивільного процесуального права." Науковий вісник Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича. Правознавство, Вип. 435 (2008): 33–39.
Find full text
25
Підлубна, О. В. "Особливості реалізації норм цивільного процесуального права." Науковий вісник Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича. Правознавство, Вип. 478 (2008): 64–70.
Find full text
26
Комаров, В. "Вчення про предмет цивільного процесуального права." Право України, no. 5 (2017): 102–11.
Find full text
27
Ясинок, М. М. "Поняття науки цивільного процесуального права та місце в ній окремого провадження як підгалузі цивільного процесуального права." Бюлетень Міністерства юстиції України, no. 3 (березень) (2011): 48–54.
Find full text
28
РУДИК, ПЕТРО. "Реформування конституційно-правових засад системи судоустрою України в контексті конституційної реформи 2016 року і міжнародних та європейських вимог." Право України, no. 2019/11 (2019): 293. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-11-293.
Full textAbstract:
Нормативно-правовою підставою функціонування системи судоустрою України є нова редакція Конституції України, інші оновлені та новоприйняті закони, пов’язані з конституційною реформою 2016 р. у частині правосуддя. Основні проблеми судової реформи в Україні вже стали предметом вивчення вчених-науковців. Метою статті є комплексний аналіз основних оновлених положень Конституції і законів України щодо нової системи судоустрою, видів судів загальної юрисдикції, складу судів нових рівнів, їхніх інстанційних повноважень у контексті сучасних конституційної реформи в Україні та міжнародних стандартів. Міжнародні вимоги щодо системи судоустрою викладені в низці міжнародних і європейських документів. Відповідно до них внесено зміни до Конституції і Закону України “Про судоустрій і статус суддів”, прийнято нові закони. Система судоустрою країни зазнала суттєвих змін як за змістом, так і за формою. Її зміст наповнився положеннями, що переважно відповідають міжнародним стандартам, про що зазначила Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). Розширено принципи, за якими будується судоустрій. За багаторазовим наполяганням Європейської Комісії “За демок ратію через право” (Венеційська Комісія) відбувся перехід від чотирирівневої системи судоустрою (місцеві, апеляційні, вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд України) до трирівневої (місцеві суди, апеляційні суди, Верховний Суд). Законом України “Про судоустрій і статус суддів” у новій редакції ліквідовані вищі спеціалізовані суди й розширено структуру Верховного Суду, у складі якого діють касаційні суди з розгляду категорій справ, що раніше належали до відання вищих спеціалізованих судів, які існували у галузі цивільного, кримінального, адміністративного та господарського права. Таку позицію Парламенту України схвалила й ОБСЄ. Для розгляду окремих категорій справ у системі судоустрою на конкурсній основі створено і діє Вищий антикорупційний суд, триває конкурс до Вищого суду з питань інтелектуальної власності та його Апеляційної палати. Вони мають розглядати справи, що віднесені до їхньої юрисдикції процесуальним законом. Розкривається процедура їхнього створення як судів першої та апеляційної інстанцій з розгляду окремих категорій справ, структура та особливості формування. Акцентується увага на важливості створення Вищого антикорупційного суду, особливій ролі у його формуванні Громадської ради міжнародних експертів. Одним із найважливіших елементів судової реформи є ліквідація Верховного Суду України і створення нового Верховного Суду. Внесені зміни до Конституції України вдосконалили його структуру та оновили зміст роботи. Верховний Суд став єдиним судом касаційної інстанції. Він залишається найвищим судом у системі судоустрою України, котрий забезпечує сталість та єдність судової практики, що схвально сприйняла ОБСЄ. Розширено повноваження Верховного Суду, кількісно та якісно сформовано новий склад, який згідно з внесеними змінами від 16 жовтня 2019 р. передбачено знову оновити, докорінно змінилася структура, підвищилася роль його Пленуму тощо. З метою деполітизації та ліквідації тиску на судову владу й відповідно до рекомендацій Венеційської Комісії змінено суб’єкт утворення і ліквідації судів (нині ним є Верховна Рада України, а не Президент України). Схваливши позитивні елементи реформування системи судоустрою, ОБСЄ у своєму висновку від 30 червня 2017 р. зазначила, що деякі положення закону про судоустрій і статус суддів потребують перегляду або подальшого удосконалення. Вона наголосила на необхідності створення детального процесуального законодавства, яке регулювало б функціонування нової системи судоустрою. Зауважено, що при проведенні судової реформи виникло чимало проблем: кваліфікаційне оцінювання кандидатів на посаду суді здійснюється повільно та не завжди прозоро, у новостворених місцевих судах й апеляційних судах гостро не вистачає суддівських кадрів, зростає на них навантаження справами, що погіршує оперативність та якість розгляду справ, шкодить реалізації принципу доступу громадян до суду. Автор вважає, що на поліпшення складу Верховного Суду й суддівського врядування спрямовані внесені зміни до законів України про судоустрій і статус суддів та Вищу раду правосуддя від 16 жовтня 2019 р. тощо.
29
Гетманцев, О. В. "Співвідношення понять "суб"єкт цивільного процесуального права" і "суб"єкт цивільного процесуального правовідношення"." Науковий вісник Чернівецького університету ім. Ю. Федьковича. Правознавство, Вип. 103 (2001): 41–45.
Find full text
30
Ханик-Посполітак, Р. Ю. "Уніфікація цивільного процесуального права в Європейському Союзі." Наукові записки Національного університету "Києво-Могилянська Академія" 38 (2005): 70–72.
Find full text
31
Попов, О. "Судова практика як джерело цивільного процесуального права." Студентський юридичний журнал, no. 1 (2011): 104–9.
Find full text
32
Ханик-Посполітак, Р. Ю. "Уніфікація цивільного процесуального права в Європейському Союзі." Наукові записки Національного університету "Києво-Могилянська Академія" 38 (2005): 70–72.
Find full text
33
Андрушко, А. В. "Зміст принципу диспозитивності цивільного процесуального права України." Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки, Вип. 43 (2001): 51–58.
Find full text
34
Грабовська, О. О. "Місце доказування у системі цивільного процесуального права." Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки, Вип. 89 (2011): 13–15.
Find full text
35
Коссак, С. М. "Правотворчість суду як джерело цивільного процесуального права." Науковий вісник Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича. Правознавство, Вип. 348 (2006): 41–44.
Find full text
36
Дуурсма-Кепплінгер, Г. К. "Деякі аспекти австрійського цивільного процесуального права як імовірна модель для нового українського цивільного процесуального законодавства." Право України, no. 8 (2017): 160–65.
Find full text
37
ЦУВІНА, ТЕТЯНА. "Принцип пропорційності у цивільному судочинстві." Право України, no. 10/2018 (2018): 50. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-10-050.
Full textAbstract:
Сучасний стан національних систем цивільного судочинства в зарубіжних державах свідчить про те, що сьогодні все більш помітними стають впливи на цю сферу правового регулювання процесів інтернаціоналізації, що безпосередньо пов’язане із питаннями гармонізації національних процесуальних систем і необхідністю приведення національного законодавства у відповідність до міжнародних стандартів справедливого судочинства. Конституційна реформа у сфері правосуддя заклала фундамент для реформування цивільного процесуального законодавства, в основу якого було покладено досвід кращих європейських демократій з їх орієнтацією на загальновизнаний принцип верховенства права і пріоритетність прав людини. Ключовим у зазначеному контексті з точки зору підвищення якості правозастосування й ефективності цивільного судочинства наразі залишається питання оновлення каталогу принципів цивільного судочинства і необхідність їх сучасної інтерпретації у контексті природно-правового дискурсу. Зважаючи на зазначене, особлива увага має бути приділена дослідженню загальновизнаного принципу пропорційності як невід’ємної вимоги верховенства права в демократичному суспільстві та однієї з головних засад (принципів) цивільного судочинства, що відтепер безпосередньо закріплена у нормах Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК України) (п. 6 ч. 3 ст. 2, статті 10–11), та, на наше переконання, має тлумачитися з урахуванням європейського досвіду. Варто зазначити, що проблемам принципу пропорційності приділялося найбільше уваги у межах теорії держави і права, конституційного права та права Європейського Союзу, прикладом чого можуть слугувати праці таких учених, як Р. Ван Реє, Н. Варламова, Г. Гаджиєв, Ю. Євтошук, М. Коен-Елія, Т. Комарова, С. Погребняк, І. Порат, П. Рабінович, Б. Тоцький, Т. Фуфалько, С. Шевчук та ін. Водночас нині великої актуальності набувають дослідження реалізації загальновизнаних принципів права в окремих галузях права. Спроби проаналізувати принцип пропорційності у вітчизняному цивільному судочинстві мали місце у працях І. Ізарової, І. Ярошенко, О. Свіріна, О. Ткачука, О. Штефан та ін. Проте праці цих авторів мають фрагментарний характер і не розкривають особливостей механізму дії принципу пропорційності у цивільному судочинстві. Метою статті є вивчення загальновизнаного принципу пропорційності як однієї із засад цивільного судочинства, що покликана забезпечити розумний баланс приватних і публічних інтересів під час здійснення правосуддя у цивільних справах. Сучасний стан національних систем цивільного судочинства в зарубіжних державах свідчить про те, що сьогодні все більш помітними стають впливи на цю сферу правового регулювання процесів інтернаціоналізації, що безпосередньо пов’язане із питаннями гармонізації національних процесуальних систем і необхідністю приведення національного законодавства у відповідність до міжнародних стандартів справедливого судочинства. Конституційна реформа у сфері правосуддя заклала фундамент для реформування цивільного процесуального законодавства, в основу якого було покладено досвід кращих європейських демократій з їх орієнтацією на загальновизнаний принцип верховенства права і пріоритетність прав людини. Ключовим у зазначеному контексті з точки зору підвищення якості правозастосування й ефективності цивільного судочинства наразі залишається питання оновлення каталогу принципів цивільного судочинства і необхідність їх сучасної інтерпретації у контексті природно-правового дискурсу. Зважаючи на зазначене, особлива увага має бути приділена дослідженню загальновизнаного принципу пропорційності як невід’ємної вимоги верховенства права в демократичному суспільстві та однієї з головних засад (принципів) цивільного судочинства, що відтепер безпосередньо закріплена у нормах Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК України) (п. 6 ч. 3 ст. 2, статті 10–11), та, на наше переконання, має тлумачитися з урахуванням європейського досвіду. Варто зазначити, що проблемам принципу пропорційності приділялося найбільше уваги у межах теорії держави і права, конституційного права та права Європейського Союзу, прикладом чого можуть слугувати праці таких учених, як Р. Ван Реє, Н. Варламова, Г. Гаджиєв, Ю. Євтошук, М. Коен-Елія, Т. Комарова, С. Погребняк, І. Порат, П. Рабінович, Б. Тоцький, Т. Фуфалько, С. Шевчук та ін. Водночас нині великої актуальності набувають дослідження реалізації загальновизнаних принципів права в окремих галузях права. Спроби проаналізувати принцип пропорційності у вітчизняному цивільному судочинстві мали місце у працях І. Ізарової, І. Ярошенко, О. Свіріна, О. Ткачука, О. Штефан та ін. Проте праці цих авторів мають фрагментарний характер і не розкривають особливостей механізму дії принципу пропорційності у цивільному судочинстві. Метою статті є вивчення загальновизнаного принципу пропорційності як однієї із засад цивільного судочинства, що покликана забезпечити розумний баланс приватних і публічних інтересів під час здійснення правосуддя у цивільних справах.
38
Соп’яненко, О. Ю. "Верховенство права в цивільному процесуальному законодавстві України: проблеми імплементації ідеї і сприйняття доктрини." Вісник Пенітенціарної асоціації України, no. 3 (February 20, 2022): 167–78. http://dx.doi.org/10.34015/2523-4552.2021.3.14.
Full textAbstract:
У статті розглянуто ідею верховенства права та основні доктринальні підходи до досліджуваного поняття. Зокрема, верховенство право проаналізовано в аспекті принципів цивільного процесуального права України. Досліджено ознаки принципу верховенства права з теоретичної точки зору та з огляду на цивільне процесуальне законодавство, окреслено його елементи.
39
Єфімов, О. "Новітні підходи до викладання курсу цивільного процесуального права." Юридичний журнал, no. 3 (129) (2013): 30–34.
Find full text
40
Котюк, О., and Ю. Середа. "Спірні аспекти традиційних підходів до визначення предмета правового регулювання." Вісник Пенітенціарної асоціації України, no. 4 (March 27, 2021): 65–74. http://dx.doi.org/10.34015/2523-4552.2020.4.06.
Full textAbstract:
У статті на основі положень загальної теорії права уточнюються поняття правового регулювання, його предмета та видів. Обґрунтовується, що предмет правового регулювання є основною підставою не тільки поділу правових норм на галузі права, а й визначення їхніх назв. Привертається увага до того, що правильний з методологічного погляду поділ правових норм на норми матеріального і норми процесуального права у правовій науці помилково використовується й як критерій поділу галузей права на галузі матеріального та процесуального права, що й зумовило появу таких галузей як цивільно-процесуальне, кримінально-процесуальне та господарсько-процесуальне право, які супроводжуються відповідними кодексами. Автори доводять, що оскільки змістом предмета правового регулювання вказаних галузей права фактично є правовідносини, які складаються в ході судочинства, що випливає з відповідних матеріально-правових відносин, то саме тому вказані кодекси мали б іменуватися кодексами судочинства, що у повній мірі стосується й цивільного процесуального права та відповідного кодексу.
41
КУРИЛО, МИКОЛА, and ДМИТРО ЯСИНОК. "Категорії “судова практика” та “судова правотворчість” у сучасній доктрині цивільного процесуального права України." Право України, no. 2000/11 (2020): 142. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-11-142.
Full textAbstract:
Останніми роками в наукових колах учених-процесуалістів України точиться жвава наукова дискусія щодо питання: чи є судова практика взагалі та висновки Верховного Суду зокрема джерелом права? Якщо така практика та висновки Верховного Суду як результат судової правотворчості не є джерелом права, то в чому їхня суть із правової точки зору? 15 січня 2020 р. законодавець вніс зміни до Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК України), де питання судової практики на тлі обов’язковості постанов Верховного Суду стає критично актуальним, оскільки тепер нам необхідно визначатися, чи ми залишаємося в зоні дії континентального права, де правозастосування здійснюється згідно зі змістом норм права, чи все ж правосуддя у нашій державі прямує до сфери прецедентної англосаксонської сім’ї права, де лише Верховний Суд має можливість виходити за межі горизонту безпосереднього змісту норми права і його висновки (правові позиції) по суті є обов’язковими для нижчестоящих судів. Оскільки судова практика і висновки (правові позиції) Верховного Суду сьогодні значно посилили свій вплив на доказову складову правосуддя, то є необхідність у більш глибокому науковому дослідженні цих концептуальних понять як із доктри нальної, так і процесуально-правової точок зору з метою подальшого розвитку цивільного процесуального права в нашій державі. Метою статті є дослідження теоретико-прикладних аспектів, якими є судова практика та висновки Верховного Суду з точки зору можливостей визнання їх джерелами права та формування на їх основі прецедентного права в Україні. Насамперед ми повинні сказати, що поняття “судова практика” є поняттям загальним, а то і багатопредметним, що зумовило застосування методів системного аналізу та системного підходу до його дослідження як в історичному минулому, так і сьогоденні. Поняття “судова правотворчість” є комплексним поняттям із точки зору нашого дослідження, оскільки воно є одночасно і судовою практикою, і індивідуалізованою правовою позицією Верховного Суду, яка наділена законодавцем імперативністю. Таким чином, ми маємо як загальне, так і конкретне уявлення та розуміння сьогоднішніх тенденцій розвитку цивільного процесуального права.
42
КУРИЛО, МИКОЛА, and ДМИТРО ЯСИНОК. "Категорії “судова практика” та “судова правотворчість” у сучасній доктрині цивільного процесуального права України." Право України, no. 2000/11 (2020): 142. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-11-142.
Full textAbstract:
Останніми роками в наукових колах учених-процесуалістів України точиться жвава наукова дискусія щодо питання: чи є судова практика взагалі та висновки Верховного Суду зокрема джерелом права? Якщо така практика та висновки Верховного Суду як результат судової правотворчості не є джерелом права, то в чому їхня суть із правової точки зору? 15 січня 2020 р. законодавець вніс зміни до Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК України), де питання судової практики на тлі обов’язковості постанов Верховного Суду стає критично актуальним, оскільки тепер нам необхідно визначатися, чи ми залишаємося в зоні дії континентального права, де правозастосування здійснюється згідно зі змістом норм права, чи все ж правосуддя у нашій державі прямує до сфери прецедентної англосаксонської сім’ї права, де лише Верховний Суд має можливість виходити за межі горизонту безпосереднього змісту норми права і його висновки (правові позиції) по суті є обов’язковими для нижчестоящих судів. Оскільки судова практика і висновки (правові позиції) Верховного Суду сьогодні значно посилили свій вплив на доказову складову правосуддя, то є необхідність у більш глибокому науковому дослідженні цих концептуальних понять як із доктри нальної, так і процесуально-правової точок зору з метою подальшого розвитку цивільного процесуального права в нашій державі. Метою статті є дослідження теоретико-прикладних аспектів, якими є судова практика та висновки Верховного Суду з точки зору можливостей визнання їх джерелами права та формування на їх основі прецедентного права в Україні. Насамперед ми повинні сказати, що поняття “судова практика” є поняттям загальним, а то і багатопредметним, що зумовило застосування методів системного аналізу та системного підходу до його дослідження як в історичному минулому, так і сьогоденні. Поняття “судова правотворчість” є комплексним поняттям із точки зору нашого дослідження, оскільки воно є одночасно і судовою практикою, і індивідуалізованою правовою позицією Верховного Суду, яка наділена законодавцем імперативністю. Таким чином, ми маємо як загальне, так і конкретне уявлення та розуміння сьогоднішніх тенденцій розвитку цивільного процесуального права.
43
Татулич, І. Ю. "ПРАВОВА ПРИРОДА ІНСТИТУТУ ГРУПОВОГО ПОЗОВУ В ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ." Актуальні проблеми держави і права, no. 82 (December 19, 2019): 236–47. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i82.9.
Full textAbstract:
У статті викладено наявні в теорії цивільного процесуального права погляди науковців та вче-них-процесуалістів як вітчизняних, так і зарубіжних на поняття інституту групового позову. З’ясо-вано сутність та значення групового позову для цивільного судочинства. Охарактеризовано ознаки групового позову та на підставі цього сформульовано авторське визначення такого інституту.
44
Спесівцев, Д. С. "Визнання права власності на нерухомість у контексті вимоги закону про його державну реєстрацію: еволюція правозастосов-ного підходу." Прикарпатський юридичний вісник, no. 3(32) (October 16, 2020): 26–30. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i3(32).598.
Full textAbstract:
Стаття містить результати наукового дослідження особливостей використання визнання права власності на нерухоме майно як способу захисту суб'єктивних цивільних прав в умовах вимоги закону про державну реєстрацію такого права.
Автор порушує актуальну практичну проблему можливості використання такого способу захисту права власності тоді, коли право особи на відповідне майно не зареєстроване, хоча законом встановлюється обов'язковість його державної реєстрації. Причиною такої проблеми є положення чинного цивільного законодавства України, зокрема Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», якими встановлюється, що речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до закону, виникають із моменту такої реєстрації. Із цього мало б випливати, що відсутність державної реєстрації права власності на нерухому річ означає і відсутність факту виникнення відповідного права, а тому і можливості його визнання в судовому порядку.
Звертаючись до сучасних цивілістичних розробок, а також окремих положень чинного цивільного законодавства України, автор обстоює позицію, що факти виникнення та переходу права власності на нерухоме майно мають місце до його державної реєстрації, у зв'язку із чим у разі порушення, невизнання або оспорювання такого права іншими особами до моменту його реєстрації наявні передумови для застосування такого способу захисту, як визнання права власності.
Окрема увага у статті приділена аналізу позицій вищих судових інстанцій щодо порушеної проблеми, а також їхньої еволюції у процесі формування судової практики.
Автор констатує, що визнання права власності на об'єкт нерухомого майна виступає чи не найефективнішим способом захисту такого права, що може бути використаний в умовах, коли державна реєстрація такого права не проведена. Його ефективність значною мірою підсилена внесенням змін до абзацу 12 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України, а також чинними положеннями частини 2 статті 5 Цивільного процесуального кодексу України, частини 2 статті 5 Господарського процесуального кодексу України.
45
Балюк, Тетяна. "ЕВОЛЮЦІЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЦИВІЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА У СПРАВАХ ПРО НАДАННЯ ПРАВА НА ШЛЮБ." KELM (Knowledge, Education, Law, Management) 1, no. 8 (July 13, 2021): 151–56. http://dx.doi.org/10.51647/kelm.2020.8.1.22.
Full textAbstract:
У науковій статті досліджено еволюцію правового регулювання цивільного судочинства у справах про надання права на шлюб. Обґрунтовано, що інститут цивільного судочинства у справах про надання права на шлюб у своїй еволюції пройшов декілька етапів, які співпадають із відповідними етапами кодифікації законодавства України, серед яких доцільно виокремити: 1) етап зародження правового регулювання інституту надання права на шлюб, під час якого відповідні суспільні відносини регулювалися нормами звичаєвого права (ХVІІ ст. – початок ХХ ст.); 2) етап правового регулювання інституту надання права на шлюб нормами сімейного законодавства УРСР, який характеризувався віднесенням компетенції щодо «зниження шлюбного віку» до юрисдикції органів місцевого самоврядування (початок ХХ ст. – 2002 р.); 3) етап комплексного правового регулювання інституту надання права на шлюб нормами сімейного та цивільного процесуального законодавства України, особливістю якого є перехід цивільної юрисдикції щодо розгляду справ про надання права на шлюб до суду, а також визначення цивільної процесуальної форми розгляду даної категорії сімейних справ (2002 р. – до сьогоднішнього часу).
46
ГУЛЬКО, БОРИС. "Про практику застосування Верховним Судом інституту малозначних справ на стадії касаційного перегляду." Право України, no. 10/2018 (2018): 102. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-10-102.
Full textAbstract:
Серед численних новел нового Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК України), які є доволі складними у правозастосуванні, привертає увагу так званий інститут “малозначних справ”, який ніколи не був характерний для судової практики. Проте важливість його правильного розуміння пов’язана передусім із тим, що він підлягає застосуванню судами всіх інстанцій і на всіх стадіях цивільного процесу (причому незалежно один від одного), зокрема й судом касаційної інстанції, яким є Верховний Суд. Як відомо, одним із пріоритетних напрямів реформування процесуального законодавства було розумне спрощення, ефективність і диференціація процесу, зокрема й касаційного провадження. Не секрет, що проблемою касаційного перегляду, а саме надзвичайної перевантаженості раніше Верховного Суду України, а потім і судів касаційної інстанції була так звана всеосяжність касаційного оскарження, поза межами виваженої необхідності для виконання судом касаційної інстанції завдання щодо забезпечення правильного й однакового застосування судами норм матеріального і процесуального права, відсутність будь-яких фільтрів касаційного перегляду. При цьому попередній порядок (процедура) касаційного провадження не відповідав призначенню вищого судового органу держави як органу, який мав забезпечити правильне й однакове застосування судами норм матеріального та процесуального права, оскільки його фактично урівняно у повноваженнях із місцевим та апеляційним судами, тому що касація вимушена була вирішувати не лише будь-яку справу по суті, а й процесуальні питання, безпосередньо не пов’язані із суттю спору. Саме через це процедури касаційного оскарження судових рішень, що набрали законної сили, потребували оптимізації через введення системи “фільтрів” та процедури допуску касаційної скарги до розгляду судом касаційної інстанції, а також приведення до розумних обсягів повноважень суду касаційної інстанції. Метою статті є аналіз дієвості застосування на стадії касаційного перегляду такої новели цивільного процесуального права, як відмова у відкритті касаційного провадження у зв’язку з поданням касаційної скарги на судові рішення у малозначних справах, виявлення проблемних питань правозастосування та шляхів їх вирішення.
47
Васильєв, С. В. "Законодавчі та доктринальні підходи до джерел цивільного процесуального права." Юриспруденція: теорія і практика, no. 7 (81) (2011): 8–21.
Find full text
48
Підлубна, О. В. "Дія норм цивільного процесуального права України за колом осіб." Науковий вісник Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича. Правознавство, Вип. 273 (2005): 59–63.
Find full text
49
Васильєв, С. В. "Законодавчі та доктринальні підходи до джерел цивільного процесуального права." Юриспруденція: теорія і практика, no. 7 (81) (2011): 8–21.
Find full text
50
Підлубна, О. В. "Дія норм цивільного процесуального права України за колом осіб." Науковий вісник Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича. Правознавство, Вип. 273 (2005): 59–63.
Find full text