Academic literature on the topic 'Стихійні бунти'

Стаття присвячена дослідженню історичних передумов формування поняття «особа з інвалідністю» та виокремленню етапів його розвитку. Акцентується увага на історичній зумовленості еволюційного шля-ху поглядів на питання інвалідності. З’ясовано, що із зародженням християнства, для якого серед основних були ідей любов до ближнього, підтримка нужденних, хворих, ставлення до людей з інвалідністю стало більш гуманним. Умови для життя таких людей були досить жорстокими. Так, панували різні забобони, релігійні упередження, наприклад, у періоди стихійних лих, епідемій, війн такі люди вважалися грішниками, при-чиною всіх бід. Інвалідність ототожнювалась із чимось надприроднім, такі люди переслідувались. Але все ж із того часу поступово починає створюватись та роз-ширюватись мережа прототипів закладів соціального захисту для людей з особливими потребами, заснову-ються притулки, шпиталі, богадільні, монастирі тощо. Наголошено, що інвалідність – це соціальне явище, а не захворювання чи вирок. Особи з інвалідністю не вимагають чогось специфічного, лише елементар-не – вони потребують бути забезпеченими можливістю жити серед людей, бути в суспільстві і відчувати себе людьми. Як доводить практика, люди з особливими по-требами можуть бути і стають повноцінними членами суспільства, які надихають своїм прикладом багатьох, зокрема й абсолютно здорових людей. Визначено, що в післявоєнний період другої половини XX ст. доміну-ючою стає ідея можливої інтеграції людей з інвалідні-стю у суспільство. Так, еволюція ставлення до людей з особливими потребами здобуває якісних змін, у мину-ле відходять глузування, ізоляція їх від суспільства та утримання у лікувальних закладах, насильницька сте-рилізація, знищення. Зроблено висновок, що до цьо-го моменту соціальний захист людей з інвалідністю є досить неоднозначним: двояким було ставлення до лю-дей із такими проблемами – від упередженого до пер-шого розуміння того, що вони потребують підтримки та можуть бути повноцінно соціалізованими в суспіль-ство, а інвалідність є соціальним ризиком, що в кон-тексті права соціального забезпечення означає стано-вище людини, на подолання або зниження негативного впливу якого направлений соціальний захист.

У статті розглянуто поняття і сутність санкційних і форс-мажорних застережень у договірних умовах. Історично під обставинами форс-мажору розумілися стихійні лиха та природні катаклізми, унаслідок яких утворювалася фактична неможливість виконання дого-вірних зобов’язань. У подальшому категорія обставин форс-мажору була розширена шляхом включення в неї односторонніх актів уповноважених органів державної влади, що також створюють неможливість виконання контрактних домовленостей. У міжнародно-правовій практиці складання приват-ноправових договорів міжнародного характеру закрі-пилося правило про внесення в текст застереження на випадок настання обставин форс-мажору, а також правило, що настання і продовження обставин непере-борної сили повинно бути підтверджено торгово-про-мисловою палатою або іншим компетентним органом. Залежно від права, яке підлягатиме застосуван-ню до такого договору, буде розглядатися і відповідна подія на предмет її кваліфікації як обставини непере-борної сили. Питання про кваліфікацію події як об-ставини непереборної сили є питанням матеріального права. Якщо відповідно до права держави, що розгля-дає спірні відносини за договором, неможливість виконання контрактних зобов’язань внаслідок вве-дення економічних санкцій Радою Безпеки Організа-ції Об’єднаних Націй буде кваліфікована як настання обставини форс-мажору, то сторона буде звільнена від несення відповідальності за невиконання або неналеж-не виконання. Уведення санкцій робить виконання договірних зобов’язань юридично неможливим. Неможливість виконання договору призводить до припинення дії або призупинення дії договору, у зв’язку із чим сторони відчувають значні негативні майнові труднощі, що ви-ражаються в несенні збитків за укладеними договора-ми, а також відповідальності у зв’язку з невиконанням договору. Розгляд атрибутів економічних санкцій, що вво-дяться рішеннями Ради Безпеки Організації Об’єдна-них Націй (відсутність вольового складника поведінки сторін; наявність у нормативному акті, що імплемен-тує резолюцію Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй про введення економічних санкцій, суворо ім-перативних приписів, від яких сторони не мають право відступити), дозволяє дійти висновку про те, що зазна-чена юридична неможливість виконання міжнародних комерційних зобов’язань може бути віднесена за пого-дженням сторін до форс-мажорних обставин, що звіль-няє несправну сторону від відповідальності.

Феномен лідерства вивчається протягом багатьох років великою кількістю вчених. Дослідження деяких з них, дотичних до теми статті аналізуються в ній. Враховуючи, що природа феномену лідерства надзвичайно складна, носить індивідуально-суспільний характер в статті визначається що лідерство – це унікальна синергія: природнього-генетичних (Богом даних) задатків; материнського (батьківського) виховання; сприятливого соціального середовища (оточення, у тому числі і освітнього, як ціннісно-формувального стрижня соціуму); власної функціональності особистості професіонала. Функціональність визначається набутим досвідом, свідомо чи несвідомо сформованими уміннями, навичками, якостями. В статті аналізуються деякі підходи до визначення феномена лідерства. Визначено, що найбільш усталеними теоріями вважаються харизматична та синтетична теорія, «теорія рис», а також ситуаційний та поведінковий підхід. Акцентується увага, що для державної служби цікавими є інструментальне й емоційне лідерство, два важливих нових концепти лідерства: «Т-модель» та «Лідер-каталізатор». Державна служба повинна бути спрямована на «суспільне благо, на інтереси й потреби інших людей та їх задоволення тільки за умови дотримання правових і моральних обмежень». В статті робиться висновок, що феномен Лідерства являє собою феномен, породжений системою неформальних, неофіційних відносин між людьми. Воно природним чином виникає в будь-якій групі на підґрунті впливу особистісного авторитету лідера на взаємини й поводження інших людей. Роль лідера виникає стихійно, штатним розкладом організації вона не передбачається. Лідерство – це надкомпетентність особистості, у тому числі і керівника, яку важко виміряти та важко відтворити. Подальшим науковим завданням визначається гіпотетичний пошук переліку особистісних та професійних якостей, які із простої людини роблять керівника-лідера державної служби. Ставиться питання:чи існує той геній – керівник (лідер), на основі вивчення діяльності якого можна встановити репертуар якостей, творіння яких у суспільстві допоможуть йому вийти із кризи і досягти «ери всезагального блага».

У статті проведено аналіз літератури з питань міграції в контексті проблеми її можливого використання як інструменту гібридного впливу. Здійснено класифікацію наукової літератури з теми, виділено шість основних груп наукових робіт, а саме: загальнотеоретичні дослідження міграції; роботи, у яких вивчаються причини, фактори й умови міграції; роботи, присвячені типології міграційних процесів; дослідження з питань міграційної політики; дослідження щодо наслідків міграції для країни походження і країни перебування; а також роботи, у яких досліджуються конкретні міграційні процеси. Окремі підгрупи літератури виділені серед праць, присвячених впливу міграції на різні аспекти життєдіяльності країн походження і країн спрямування мігрантів, що було пояснено як різноманітністю такого впливу, так і його неоднозначністю та дискусійним характером. Окрему увагу в рамках проблематики статті приділено роботам, автори яких вивчають питання зв'язку міграції і безпеки. Зазначено, що майже в усіх роботах міграція досліджується як стихійний процес, наведено лише окремі наукові роботи, де міграція постає як процес ініційований і керований зацікавленим суб'єктом зовнішньої політики, а також вказано на те, що питання керування міграційними процесами з метою досягнення суб'єктами зовнішньополітичних цілей поки залишається маловивченим. У зв'язку із важливістю врахування аспекту цілеспрямованого використання міграційних процесів під час розроблення і впровадженні політики у сфері безпеки обґрунтовано необхідність дослідження міграції з погляду цілеспрямованого і зазвичай прихованого впливу на неї з боку зацікавленого актора. У цьому контексті визначено напрями досліджень міграційних процесів, які натепер не привернули достатньої уваги з боку науковців, але набувають все більшої актуальності, зокрема: за яких умов вони можуть ставати об'єктом зовнішнього впливу; як саме може здійснюватись вплив на їхні особливості і перебіг; яким чином змінені внаслідок зовнішнього впливу міграційні процеси впливають на стан міжнародних відносин і міжнародну безпеку, яким чином такий вплив може бути виявлений.

У статті аргументується засаднича теза екзистенційно-феноменологічної концепції Сарт­­ра про первинну нерозчленовану єдність людини та її свідомості і світу, до якої вона, як су­б’єкт, залучена завдяки притаманній їй інтенціональності – спрямованості на зовнішні пред­ме­ти. Нерефлексивна свідомість функціонує на спонтанному чуттєвому рівні пізнання і не ске­ро­вується свідомим себе «Я». Цим самим нерефлексивна (емоційна) свідомість людини репрезентує екзистенційний модус буття у світі як творчого переживання і нетривіального бачення об’єктів пізнання в щоразу нових зв’язках і відношеннях. При цьому емоція постає специфічним способом пізнання суб’єктом «об’єктивної» дійсності, що відрізняє її від деяких інших психічних процесів своєю непозиційністю, тобто стихійною безпосередністю й органічним зв’язком із оточенням. Застосування феноменологічного методу в психології особистості, що базується на пред­ста­в­леному уявленні, дасть змогу реалізувати цілісний аксіологічний підхід до вивчення психічних явищ, який враховує актуальний життєвий контекст буття людини, її потреби, мотиви, інт­ереси, переконання і цінності. Так трактований феномен нерефлексивної (емоційної) свідомості Сартра протистоїть як редук­ціонізму позитивістської (біхевіоральної) психології, так і психоаналізу Фройда, але вод­но­час може бути стимулом для розгортання досліджень у царині сучасної когнітивної психології, зокрема психології емоційного інтелекту The article argues the fundamental thesis of Sartre’s existential and phenomenological concept of initial undivided unity of a person with its consciousness and the world which it belongs to as the subject due to its characteristic intentionality – focus on external objects. Non-reflexive consciousness functions on the spontaneous sensual level of cognition and is not directed by the conscious of the self "I". Thus, the non-reflexive (emotional) human consciousness represents the existential modus of being in the world as a creative experience and non-trivial vision of objects of cognition in every time new connections and relations. Herewith, emotion acts as a specific way of experiencing "objective" reality by the subject which differs it from some other mental processes by its non-positionality, that is, by accidental spontaneity and organic bond with the environment. The application of the phenomenological method in the personality psychology based on the presented ideas makes it possible to realize the integral axiological approach to the study of mental phenomena considering human actual vital context of being, its needs, motives, interests, beliefs and values. The interpreted in such a way Sartre’s phenomenon of non-reflexive (emotional) consciousness opposes to both reductionism of positivist (behavioral) psychology and Freud’s psychoanalysis but at the same time it could be an incentive for the deployment of study in the field of modern cognitive psychology, psychology of emotional intelligence in particular

У статті розглянуто поняття та ознаки сучасної правової культури. Дослідження впливу правового виховання на формування правової культури дозволяє стверджувати, що воно може інтерпретуватися як складник процесу загальної соціалізації особистості, яка включає дію цілеспрямованих та стихійних чинників. Правова культура будь-якої держави містить як загальні, так і особливі ознаки. Правова культура окремо взятої людини відображає у собі частку правової культури класу, нації та суспільства. Вона залежить від життєвого досвіду людини, рівня її юридичної освіти, правових навичок, які впливають на юридично значущу поведінку. Визначено структуру правової культури та її роль у формуванні правопорядку сучас- ної української держави. За структурою правову культуру можна вважати формою соці- ально значущої діяльності людини у сфері державно-правових відносин, яка виявляється, по-перше, у правових нормах, інститутах, а по-друге, у здатності громадян оцінювати ці явища. Водночас правова культура обов’язково виражає державно-правовий досвід окремої особистості, на основі якого формується сукупний досвід соціальних спільнот і суспільств. Взагалі правова культура спонукає особистість діяти згідно із законом. Досліджено правосвідомість у складі правової культури суспільства та особи. Пpaвocвiдoмicть визнaчaють як фopму cуcпiльнoї cвiдoмocтi, якa вiдoбpaжaє cтaвлення cуб’єктiв пpaвoвiднocин дo чиннoгo пpaвa тa пoхiдних вiд ньoгo пpaвoвих явищ. Чеpез пpaвocвiдoмicть вiдбивaютьcя не тiльки cтaн пpaвoвих вiднocин, a й тенденцiї їх змiн. Виокремлено правову свідомість як один із чинників підвищення рівня правової культу- ри населення. У реальному житті окремий індивід, групи людей можуть сприймати або не сприймати право, бути солідарними з його вимогами або чинити всупереч їм. Таке ставлення до права у людей визначається їхньою правосвідомістю. За визначеннями авторів, правосві- домість – це специфічна форма суспільної свідомості, відбиття права у формі ідей, поглядів на законодавство, права та свободи людини, законність і правопорядок у суспільстві. Визначено вплив правової культури на формування стабільності та правопорядку. Пра- вова культура характеризується створенням, утвердженням, зберіганням і трансляцією правових цінностей. Фактично правова культура – це система всіх позитивних проявів функціонуючої правової дійсності, яка концентрує у собі досягнення юридичної науки і практики. Людству загалом і кожному народу зокрема потрібна морально ціннісна, пра- вова система координат. Здійснено аналіз специфічних особливостей професійної правової культури представни- ків правоохоронної системи. Аналіз регулювання як фактора формування професійної пра- восвідомості та правової культури дозволяє стверджувати, що знання нормативних доку- ментів обов’язково й неминуче впливає на професійну правосвідомість, професійну правову культуру працівника правоохоронних органів, тому що професійна правова культура перед- бачає міцні знання юридичних теорій, законодавства, наявність умінь і навичок її реалізації, а також повагу до закону і неухильне дотримання законодавства. Запропоновано шляхи зниження рівня правового нігілізму як прояву деформації право- свідомості. Пoвнicтю пoдoлaти пpaвoвий нiгiлiзм немoжливo, aле мoжнa мiнiмiзувaти йoгo piвень шляхoм вжиття низки кoмплекcних зaхoдiв, кoнcoлiдaцiї cуcпiльcтвa, зaбезпечення пpинципу веpхoвенcтвa пpaвa, здiйcнення пpaвoвoгo вихoвaння гpoмaдян у нaпpямi пaтpioтизму тa вiдпoвiдaльнocтi зa cвoю кpaїну.

У статті розкрито зміст поняття «насильство в сім’ї», схарактеризовано його види. Узагальнено ознаки насильства, які можуть бути різними, але кожна з них порушує психологічну атмосферу у сім’ї, злагоду, гармонію у стосунках між батьками і дітьми, спричинює злочинність у суспільстві. Фізичне насильство передбачає жорстоке поводження, навмисну поведінку, що створює ризик нанесення тілесних ушкоджень незалежно від того, відбулося воно чи ні. Психологічне насильство включає погрози та примус, залякування, емоційне насильство (звинувачення, приниження, маніпуляції почуттям провини). Це послаблює самооцінку та гідність дитини, і потерпіла сторона почувається більше травмованою, ніж якби з неї знущалися фізично. Дитина переживає патологічне середовище насильства, хронічні травми в сім'ї, де панує постійний терор і де глибоко порушені нормальні стосунки з батьками. У таких дітей слабим є стихійне бажання вчитися і творити, характерне для успішних людей. Проблема насильства у сім’ї є глобальною, торкається кожного суспільства, тому потребує вирішення не тільки на рівні сім’ї, а й держави. Це зумовлено тим, що від фізичного і духовного благополуччя родини залежить благополуччя і розвиток держави і суспільства. Переживання насильства дає простір відчувати багато важких для дитини емоцій і певним чином провокує розвиток багатьох деструктивних форм поведінки. Коли сім'я є місцем, де дитина вперше переживає насильство, вона узагальнює і проєктує модель своєї агресивної сім'ї на інші соціальні ситуації та інституції (школа, середовище однолітків). Наслідки насильства у вигляді низької самооцінки змушують дитину почуватися невпевнено і не вірити у свої здібності та можливості. Потрапивши у складну ситуацію, вона очікує на невдачі, а не на успіх. Наслідки переживання насильства у вигляді почуття провини, заниженої самооцінки, неадекватної самооцінки особливо значущі для подальшого функціонування дорослої особи.