Journal articles on the topic 'Стимулювання розвитку економічного потенціалу'

У статті проаналізовано ситуацію у сфері селекційної діяльності в Україні та розглянута роль селекції в збільшенні виробничої продуктивності бджологосподарств. Розкриті досягнення, проблеми і завдання селекції на сучасному рівні розвитку сільськогосподарського виробництва. Доведено, що селекція найдешевший, найрезультативніший та екологічно чистий чинник зростання виробництва продукції тваринництва. Визначено пріоритети стратегій і планів дій щодо генетичних ресурсів для виробництва продовольства і ведення сільського господарства. Відмічено, що реальні можливості сільського господарства України, зокрема бджільництва, задля зростання економічної ефективності та конкурентоспроможності галузі повинні складатися із найважливіших чинників які необхідно реалізовувати за допомогою розроблення загальнодержавної стратегії ефективних програм селекції. Запропоновано напрями і заходи щодо стимулювання розвитку селекції в контексті підвищення економічної ефективності бджільництва

Сьогодні під природокористуванням розуміють різноманітні форми використання потенціалу природних ресурсів та заходів щодо їх охорони. До них належать: експлуатація та переробка природних ресурсів та їх відновлення, використання та охорона природних умов життя, збереження та відновлення, раціональні зміни екологічного балансу природних систем. Кожна країна визначає власні природні стандарти на своїй території. Проте останніми роками через посилення транскордонного переміщення різноманітних забруднювачів та національну діяльність, що загрожує всій планеті (вирубка лісів, випробування ядерної зброї, ядерна експансія тощо), все більше уваги приділяється підписанню міжнародних конвенцій про методи і норми природокористування. У нашій державі на тлі економічних проблем, певних проблем продовольчого й житлового забезпечення, дефіциту товарів проблема комплексного й кардинального екологічного оздоровлення постійно відкладається, не вирішується проблема раціонального природокористування, а кількість аварійних ситуацій збільшується. Досвід розвинених країн світу показав, що могутність держави визначається перш за все високим рівнем культури і технологій, в тому числі - культури природокористування. Цей же досвід, а також досвід вітчизняного господарювання переконують, що рухатися далі шляхом старого економічного розвитку неможливо, потрібна нова концепція природокористування. Подальший неконтрольований, некерований розвиток людської діяльності може мати катастрофічні наслідки для життя всієї планети. Тому основним завданням економіки природокористування є вивчення найкращих варіантів адаптації глобальної соціально-економічної системи до змін, що відбуваються в біосфері, визначення оптимальних антропогенних навантажень на природне середовище з використанням усіх можливих економічних стимулів. Ця наука має розробити основні принципи дії цих стимулів. Метою цієї статті є дослідження раціонального використання економічних важелів, формулювання основних засад екологічної безпеки та економічного розвитку країни, удосконалення механізму сплати екологічного податку. Під час написання статті використовувалися емпіричні, теоретичні методи дослідження, метод моделювання та синтезу. Результатом дослідження є висвітлення проблемних екологічних питань щодо справляння екологічного податку й формулювання пропозицій щодо удосконалення оподаткування для досягнення гармонійних відносин між суспільством і природою, збереження навколишнього природного середовища. Наукова новизна статті полягає в тому, що в ній аналізується вплив зниження факторів забруднення навколишнього середовища на здоров’я населення, що досягається шляхом удосконалення національної системи природокористування Практична значущість полягає в пропозиції удосконалення оподаткування для досягнення гармонійних відносин між суспільством і природою та збереженням навколишнього природного середовища.

Статтю присвячено методологічним аспектам оцінювання економічної доцільності інвестицій у соціально-економічний розвиток персоналу, яка визначається високим рівнем їх окупності і потребує оп-тимізації інвестиційних потоків підприємства. Визначено, що загальними цілями розвитку персоналу є ство-рення умов для стимулювання розкриття потенціалу працівників і забезпечення високої вмотивованості щодо досягнення поставлених завдань. Показано, що особливістю сучасних підходів до розвитку персоналу є завдан-ня творчої імплементації у реальну комерційну практику існуючих та безперервної генерації нових знань. Зміни в економічних системах постіндустріального етапу ставлять до персоналу вимоги знання інноваційних техно-логій, здатності розробляти та впроваджувати нові проекти. Водночас соціальна позиція визначає місце працівника в системі управлінських відносин, залежить від його функціональних обов’язків і професійно-кваліфікаційної характеристики. Ефективне інвестування у соціально-економічний розвиток передбачає вит-рати на навчання, охорону здоров’я, виховання і підвищення лояльності працівників до підприємства. Однак кадрова політика більшості підприємств націлена виключно на зменшення витрат, а система мотивації зво-диться до процедури оплати праці. Оцінювання потреби в розвитку персоналу є підґрунтям виявлення причин-но-наслідкового зв’язку між запланованими навчальними програмами і набутим у результаті їх реалізації соціально-економічним ефектом, що дозволяє включати планування розвитку персоналу в загальну стратегію розвитку підприємства. Запропонований поетапний алгоритм аналізу дозволяє як точно і неупереджено врахувати загальну ефективність інвестицій у соціально-економічний розвиток персоналу, так і об’єктивно оцінити кожну зі складових проекту на відповідність цілям розвитку підприємства і окремих працівників. По-дальші дослідження пропонується спрямувати на аналіз впливу окремих напрямків соціально-економічного розвитку на рівень забезпечення соціальної безпеки підприємства.

У статті окреслене коло завдань децентралізації щодо підвищення рівня фінансової спроможності громади. Зазначена необхідність участі територіальних громад в реформуванні вітчизняної системи місцевого самоврядування. Визначені головні причини проблем розвитку економічного потенціалу об’єднаних територіальних громад України: 1) корумпована централізована вертикаль державної влади, нераціональне використання нею фінансових і природних ресурсів; 2) відсутність ефективного та практичного механізму місцевого самоврядування, як демократичного механізму місцевого управління; 2) зростання рівня недовіри громадян до державної влади; 3) фінансово-економічна неспроможність переважної більшості громад; 4) недостатній рівень компетентності переважної кількості органів місцевої влади та громадського активу; 5) непорозуміння між місцевими державними установами, відсутність їх відповідальності перед громадою тощо. Запропоновані організаційно-економічні підходи для стимулювання підприємницької активності мешканців громади і активізації підприємницького середовища. Увага приділяється дослідженню професійного складу населення, визначенню джерел та розподілу доходів, ресурсів, наявних у ОТГ. Наведений перелік пріоритетних питань кандидатам до виконавчих органів та Рад ОТГ: 1) професійні якості і здатність бути віч-на-віч з громадою, що означає приведення системи місцевого самоврядування у відповідність з Конституцією України та готовність вирішувати проблеми громади; 2) вміння організувати комунікацію: громада – органи влади, створення Центру громадських комунікацій; 3) налагодження цивілізованих відносин з інвесторами та приватним бізнесом: громада – забудовники – промисловці – аграрії (будувати великі промислові, житлові, туристичні, розважальні, інфраструктурні об’єкти – тільки з дозволу громади); 4) приведення структури місцевого управління до оптимального варіанту, в першу чергу оптимізація комунальних підприємств; 5) сприяти розвитку сферам охорони здоров’я, освіти, дитячої та молодіжної творчості і спорту, культури, транспорту; 6) створення економної політики в сфері ЖКГ, захист інтересів ОСН; 7) створення та здійснення економічного та соціального плану розвитку ОТГ, який відповідає інтересам місцевої громади. За основу економічного та людського потенціалу ОТГ необхідно застосовувати два надважливих показника. Перший – індекс якості життя кожного представника територіальної громади (здоров’я та довголіття, доступність освіти і гідний рівень життя). Цей індекс допоможе втримати людей від міграції в інші регіони або за кордон і навпаки залучити додатковий людський ресурс. Конкурентоспроможність регіонів – це другий надважливий індекс, який визначає здатність регіонів створити привабливе середовище для розвитку бізнесу й інвестицій. З цією метою формується загальнонаціональний рейтинг з урахуванням показника про власні доходи на одного мешканця, рівня дотаційності бюджету, що не повинен перевищувати 30 % від суми місцевих доходів та капітальних видатків на одного мешканця без субвенцій з держбюджету та питомої ваги видатків на утримання керівного апарату. Моніторинг наявної ресурсної бази, разом із вивченням реальних потреб і можливостей територій громад необхідні для подальшого формування інвестиційної стратегії ОТГ. Кожний з регіонів України повинен мати інвестиційні паспорти ОТГ, які мають вміщати інформацію про економічний потенціал ОТГ, а ретельний аудит ресурсних баз ОТГ повинен стати основою для розробки стратегій економічного розвитку громад.

У статті показано, що реалізація в Україні нової регіональної політики, яка базується на парадигмі нового регіоналізму, натикається на значні труднощі, в подоланні яких значна роль належить науковим розробкам. З’ясовано, що у більшості з них недостатньо уваги приділяється оцінюванню передумов проведення нової регіональної політики в Україні та систематизації й аналізу її основних проблем, що потребують вирішення в сучасний період. Поставлено за мету проведення спеціального дослідження передумов та комплексних проблем нової регіональної політики в Україні.У дослідженні використано загальнонаукові (аналізу й синтезу, логічного узагальнення, порівняльний) та економіко-статистичні (абсолютних, відносних і середніх величин, індексний, рейтингових оцінок і групування) методи. Проаналізовано передумови проведення нової регіональної політики в Україні, пов’язані з російською агресією, активізацією процесів глобалізації та регіоналізації, загостренням протиріч між регіонами. У зв’язку з цим аргументовано необхідність виокремлення та вирішення таких комплексних проблем нової регіональної політики, як: політична та економічна дезінтеграція українських регіонів; поглиблення асиметрії в соціально-економічному розвитку регіонів; поляризація економічного простору; неготовність регіонів до викликів глобалізації; невисокий рівень регіональної конкурентоспроможності й, відповідно, регіонального людського розвитку.У статті запропоновано заходи вирішення цих проблем, що спираються не тільки на пряму допомогу центру регіонам, а й передбачають стимулювання ефективного використання їхнього ресурсного потенціалу, активізацію інноваційно-інвестиційної діяльності та підвищення міжнародної конкурентоспроможності регіонів в умовах глобалізації. Зроблено висновок, що реалізація цих заходів має забезпечити в усіх регіонах України високий рівень людського розвитку.

Проаналізовано особливості розвитку підприємництва в умовах завершення адміністративно-територіальної та земельної реформ. Продемонстровано, що підприємництво є необхідною умовою економічного розвитку територіальних громад, які утворилися в результаті проведення адміністративно-територіальної реформи в контексті ринкового реформування національної економіки, яке передбачає реалізацію державної політики, формуючи новий формат взаємовідносин між публічною владою і бізнесом, урегульовує економічні процеси у приватному секторі економіки, прискорює економічне зростання, підвищує якість надання державних послуг. Виявлено пріоритетні напрями вдосконалення цього процесу. Хоча адміністративно-територіальна реформа в Україні перебуває на завершальній стадії, зроблено висновок про її неефективність, що призводить до низької ефективності функціонування і розвитку бізнес-середовища та підприємництва малого і середнього бізнесу, які є основними джерелами наповнення місцевих бюджетів на основі чинної податкової системи. Було зазначено, що розвиток підприємництва в Україні повинен мати свою стратегію впровадження, яка може визначати головні аспекти, розкривати актуальну проблематику і надавати варіанти рішень цих гострих питань. Ключовими положеннями подібної стратегії стануть: інституціональне бізнес-середовище, покращення якості дорадництва, налагодження комунікаційних каналів та тісних взаємовідносин між місцевою владою і населенням, удосконалення механізмів розвитку кооперації та кластерів, розроблення рекомендаційних бізнес-пакетів для потенційних підприємців, проведення аналізу ресурсного потенціалу сільської території, розроблення інструментів державної підтримки малого і середнього бізнесу, формування доступних і відкритих геоінформаційних систем з розвитку підприємництва, удосконалення моделей державно-приватного партнерства для розвитку територій громад, організація дистанційного навчання зацікавлених жителів для ефективного ведення власної справи з урахуванням змін клімату, стимулювання місцевих органів влади до нарощування власного бюджетного потенціалу, прозорість і доступність до інформації з упровадження окремих видів підприємницької діяльності на території громади, розкриття ресурсного забезпечення та інвестиційної привабливості території

Вступ. Регіони мають потужний потенціал інноваційного розвитку. В умовах реформування місцевого самоврядування для України особливо актуальним є питання формування регіональної інноваційної політики, оскільки забезпечення інноваційної складової є необхідною передумовою економічної спроможності громад.Проблематика. Світовий досвід свідчить, що інноваційний розвиток регіонів потребує формування регіональних інноваційних систем та взаємозв’язків між усіма їх учасниками. В умовах реформи децентралізації в Україні співробітництво регіонів стає одним із інструментів їхнього соціально-економічного та інноваційного розвитку. Водночас цей інструмент недостатньо використовується в сфері інноваційної діяльності.Мета. Розробка методичних і прикладних засад впровадження механізмів інноваційного співробітництва на основі стимулювання попиту та пропозиції інновацій в регіонах України.Матеріали й методи. Інформаційною базою дослідження стали аналітичні матеріали ОЕСР, інноваційні брокерські платформи підприємств та регіонів країн світу, наукові праці провідних вітчизняних та зарубіжних вчених, даніДержавної служби статистики України, вивчені методами теоретичного узагальнення, аналізу та синтезу, системного та економіко-статистичного аналізу.Результати. Запропоновано концептуальні засади організації процесу взаємодії суб’єктів попиту та пропозиції інновацій, здійснено систематизацію відповідних механізмів, діагностику стану інноваційного співробітництва між суб’єктами попиту та пропозиції інновацій в регіонах України, класифіковано ключові характеристики механізмів регіонального брокериджу в сфері інновацій та їх варіації для об’єднаних територіальних громад, розроблено механізм регіонального брокериджу, орієнтований на стимулювання суб’єктів інноваційного попиту до співробітництва.Висновки. Механізми регіонального брокериджу сприяють посиленню інноваційної спроможності регіонів шляхом подолання фрагментарності їхніх інноваційних систем.

Анотація. Заощадження населення є вагомим внутрішнім джерелом інвестиційного потенціалу держави, завдяки якому формується національний добробут розвинутих країн. Інвестиційний потенціал домогосподарства запропоновано розглядати з позицій їхніх можливостей здійснювати заощадження, схильності до ощадливості та намірів трансформувати неспоживчі ресурси в інвестиційні. Проведений аналіз динаміки доходів і витрат, депозитів і внесків до недержавних пенсійних фондів населення України у 2010—2020 рр. дав змогу виявити обмеження у формуванні та ефективному використанні інвестиційного потенціалу домогосподарств: низький рівень оплати найманої праці та брак фінансових ресурсів у домогосподарств для формування їхнього інвестиційного потенціалу; збереження значних заощаджень домогосподарств поза межами фінансової системи; слабкий розвиток ринків цінних паперів і небанківських фінансових послуг, недостатній рівень охоплення ними населення; низький рівень довіри до фінансових інститутів; несформованість у населення ментальності інвестора вітчизняної економіки. Розроблено підхід до стимулювання участі населення в інвестиційному процесі, який передбачає акумулювання домогосподарствами власних заощаджень на спеціальних рахунках, відкритих у банках із подальшим спрямуванням цих коштів в інвестиційні та інноваційні проєкти, які реалізуються в тих галузях економіки, що мають стратегічне і пріоритетне значення для соціально-економічного розвитку національної економіки. Обґрунтовано механізм створення та функціонування Фонду компенсування інвестицій фізичних осіб, призначеного для відшкодування збитків, заподіяних професійними інвесторами. Для підвищення активності домогосподарств підтримувати соціальні проєкти запропоновано заходи з популяризації ідеї створення ендавмент-фондів серед вітчизняних некомерційних організації та підвищення їхньої привабливості перед потенційними інвесторами і партнерами. Сформульовано пріоритети державної політики активізації інвестиційного потенціалу домогосподарств в Україні: забезпечення умов для розширення інвестиційного потенціалу домогосподарств за рахунок зростання реальних доходів населення; розроблення комплексу заходів для забезпечення гарантій для участі домогосподарств в інвестиційних процесах; створення ефективної системи залучення заощаджень домогосподарств в інвестиційну діяльність за допомогою широкого спектра надійних і зрозумілих для пересічного громадянина фінансових механізмів; підвищення рівня фінансової грамотності українців у контексті активного їх залучення до інвестиційних процесів на фінансовому ринку; відновлення довіри населення до національної валюти і діяльності фінансових посередників. Ключові слова: домогосподарства, інвестиції, інвестиційний потенціал, заощадження, механізм трансформації заощаджень. Формул: 0; рис.: 1; табл.: 3; бібл.: 12.

Розглядаються основні проблеми економічного розвитку прикордонних сільських територій України в умовах активізації транскордонного співробітництва з Польщею. Доводиться, що конвергенція економіки сільських територій в українсько–польському транскордонному регіоні виступає важливим чинником поглиблення інтеграції між обома державами та індикатором успішності євроінтеграційного поступу України. Вона забезпечує інтенсифікацію руху товарів і фінансових ресурсів між сусідніми прикордонними територіями обох держав. Крім того, завдяки конвергенції відбувається зближення стандартів ведення аграрного бізнесу, що створює сприятливі передумови для реалізації спільних транскордонних інвестиційних проектів у межах сільських територій українсько–польського прикордоння. Особливу увагу акцентовано на необхідності удосконалення інфраструктурного забезпечення сільських територій в українсько–польському транскордонному регіоні. Обґрунтовано, що модернізація інфраструктури чинить суттєвий позитивний вплив на ефективність використання потенціалу сільських територій України в умовах транскордонного співробітництва із Польщею. Акцентовано увагу на актуальності інноваційного розвитку прикордонної, транспортно–логістичної, інформаційної та маркетингової інфраструктури, передусім з огляду на економічні виклики, породжені сучасним етапом європейської інтеграції. Доведено, що особливо важливого значення з погляду поширення конвергенції в українсько–польському транскордонному регіоні сьогодні набуває розвиток інституційної інфраструктури, яка забезпечує укорінення нових форм економічної інтеграції між суб’єктами аграрного ринку. Запропоновано заходи, орієнтовані на першочерговий розвиток інфраструктури сільських територій в українсько–польському транскордонному регіоні. Зокрема, з метою стимулювання конвергентних процесів між прикордонними сільськими територіями України та Польщі пропонується здійснити низку заходів, пов’язаних з модернізацією транспортних комунікацій, включаючи розбудову транспортно–логістичних центрів, покращити рівень інформаційного забезпечення сільських територій у прикордонних регіонах України, передусім на основі покращення доступу до Інтернету та мобільного зв’язку, а також стимулювати процеси сільськогосподарської кооперації та налагодження сучасних форм транскордонних економічних взаємодій між господарюючими суб’єктами аграрної економіки, локалізованими по різні боки кордону.

Розглянуто актуальність інформаційних технологій, як одного з найважливіших чинників стимулювання економічного зростання та розвитку громадянського суспільства, зайнятості населення, соціального та політичного розвитку нашої країни. Встановлено, що на сучасному етапі переходу світового співтовариства до інформаційного суспільства ступінь розвитку інформаційних технологій стає безпосереднім чинником становлення активного та свідомого громадянина, національної конкурентоспроможності. Проаналізовано динаміку внутрішнього ринку інформаційних технологій та розглянуто вплив IT-сектору на економіку України в питаннях зростання валютних надходжень, експорту ІТ-послуг, збільшення відрахувань у бюджет. З'ясовано, що саме рівень технологічного розвитку визначає не лише економічний потенціал країни та якість життя її громадян, а також роль і місце цієї країни в глобальному суспільстві, масштаби та перспективи її економічної та політичної інтеграції з усім світом. За результатами дослідження оцінено внутрішні перешкоди, з якими стикається український сектор інформаційних технологій, виявлено проблеми щодо попиту на ІТ серед населення України. Запропоновано напрями подолання цифрової нерівності способом впровадження міжнародних стандартів і кращих практик, зокрема з питань розроблення, впровадження та використання інформаційних технологій, продуктів і послуг, за умови належного наукового, технічного і правового забезпечення реформування галузі інформаційних технологій.

У статті визначено теоретико-генетичний розвиток інтеграційних процесів в сучасному регіональному менеджменті з урахуванням векторів суспільного прогресу, поєднання знань економіки, інноватики, соціології, теорії ринків та підприємництва. Наголошено, що інтеграційні процеси завжди мають загальну або локальну дію, формальні та неформальні прояви, позитивний або негативний вплив на явища та процеси людської діяльності, забезпечують позитивну або негативну динаміку окремих соціально-економічних явищ і процесів. Саме інтеграція як рушійна сила формує потенціал суспільства й економіки держави та її територій. Визначено ключові чинники суспільного прогресу, що обумовили дослідження процесу інтеграції в економіці та менеджменті: прискорене формування світового ринку та його впливовість на національні економіки, зміна границь регіонів; укрупнення, централізація та диверсифікація капіталів, прискорена диверсифікація виробництва та сфери послуг; масове виробництво та його залежність від науково-технічного прогресу, екологічних і соціальних стандартів; територіальний перерозподіл світу, зони економічного впливу та новітні формати регіоналізації. Зосереджено увагу на тому, що кластер, як прояв економічної інтеграції в сучасній діяльності, галузевої та регіональної влади, постає первинним в інструментарії стимулювання ринків, бізнесу, якісного та кількісного покращення ділового середовища, залучення інвестицій, інструментом балансу інтересів влади та бізнесу. Зазначено, що кластери постають центром промислової політики, балансують групи регіональних інтересів, стимулюють і корегують регіональний розвиток, прискорюють комерціалізацію національних наукових надбань. Визначено такі компоненти потенціалу кластероутворення регіонів, як: наука та освіта; ресурсна база; заощадження підприємств та населення; малий і середній бізнес та інфраструктура підтримки малого та середнього бізнесу. Реалізація потенціалу кластероутворення має ґрунтуватися на системі безпеки від наявних ризиків, побудова якої може максимально швидко сформувати платформу взаємних дій, колективного прийняття рішень, заходів організації та контролю. Обґрунтовано управлінське бачення формування стратегічної мети кластероутворення з урахуванням принципів консолідації та гармонізації ключових інтересів.

У статті досліджено потенціал екологічного туризму в регіонах України на основі тестування екологічних кривих Кузнеця (ЕКК), побудованих через співвідношення викидів в атмосферне повітря на кв. км регіону та валового регіонального продукту на душу населення. Показником туристичного потенціалу регіону вибрано валову додану вартість за такими видами економічної діяльності, як мистецтво, спорт, розваги та відпочинок і тимчасове розміщення та організація харчування (за період 2005–2018 рр. у приведених цінах). За наведеним показником вибрано Дніпропетровську, Львівську, Одеську області, як такі, що мають найвищу частку ВДВ за зазначеними видами економічної діяльності, а також побудовано ЕКК за даними в середньому по Україні. Більш ранній період проходження поворотної точки ЕКК в регіоні дає змогу зробити висновок про стійкість тенденції до екологічної переорієнтації населення. Доведено, що екотуризм має перспективи розвитку лише після досягнення певного рівня валового регіонального продукту і, відповідно, отримання населенням певного рівня прибутку, який і дає змогу поширитися стійким «зеленим» тенденціям у сфері організації відпочинку. За результатами дослідження зроблено висновок, що Дніпропетровська та Львівська області, а також Україна загалом пройшли поворотну точку на початку другої половини досліджуваного періоду (2012–2015 рр.), і лише Одеська область характеризується найбільш стійкими тенденціями до екологізації туризму у зв’язку з проходженням поворотної точки ЕКК у 2009 р. Тенденції ЕКК для Львівської області збігаються із середніми по Україні. Особливості ЕКК Дніпропетровської області зумовлені вищим рівнем ВРП на душу населення, який відображає проходження поворотної точки ЕКК (44 650 грн на душу населення проти середнього показника по Україні 32 002 грн на душу населення). Відповідно, доведено наявність соціальних та ринкових передумов для активного розвитку екологічного туризму в Україні та найбільших її туристичних регіонах. Перспективи подальших досліджень полягають у підвищенні специфікації ЕКК через розширення переліку викидів шкідливих речовин, а також конкретизації напрямів регіональної екологічної політики у сфері стимулювання та поширення екотуризму.

Розглянуто особливості виникнення та формування екологічного туризму. Поява екологічного туризму пов’язана з пошуком належних підходів щодо охорони навколишнього природного середовища та створення умов для реалізації концепції сталого розвитку. Розглянуто важливість розвитку екологічного туризму на прикордонних територіях України та держав-сусідів ЄС. Акцентовано увагу на потенціалі розвитку екологічного туризму в прикордонних регіонах України та ЄС з урахуванням чинника децентралізації управління та самостійності територіальних громад. Обґрунтовано, що транскордонне співробітництво України з державами ЄС у галузі екологічного туризму спрямоване на: підвищення іміджу прикордонних регіонів України і ЄС; поглиблення партнерських відносин між туристичними підприємствами та організаціями не тільки на рівні прикордонних регіонів, але й на рівні України та держав-сусідів загалом; вивчення та впровадження досвіду сусідніх держав для регіонального економіко-правового регулювання та стимулювання екологічного туризму; налагодження контактів з іноземними представництвами, громадськими організаціями тощо. Розроблено пропозиції щодо належного співробітництва на транскордонному рівні між Україною та країнами ЄС у сфері екологічного туризму. Наголошено, що екологічний туризм відіграє важливу роль для соціально-економічного розвитку і підвищення рівня добробуту населення в прикордонних регіонах України та сусідніх держав ЄС. Запропоновано розробити нормативно-правові акти, які би повністю регулювали економіко-правові аспекти розвитку екологічного туризму.

Наука й освіта є провідними чинниками підвищення рівня соціально-економічного розвитку. Значні переваги у створенні умов для зростання якості життя, конкурентоспроможності національної економіки та соціально-економічного розвитку суспільства мають країни, що дбають про розвиток науки й освіти. Найбільш динамічна група економік країн Східної Азії демонструє найбільшу динаміку витрат на НДДКР. США, намагаючись не втратити провідні позиції наукового та інноваційного центру, за останні роки також збільшили вкладення у НДДКР. Водночас країни – лідери технологічного розвитку не лише нарощують чисельність своїх працівників у сфері НДДКР, а й концентрують їх на тих напрямах, які розвиватимуться найбільш динамічно в перспективі. У розвинутих країнах світу за останні роки відбувалися значні структурні зміни в системі випуску фахівців із вищою освітою, зокрема: зростає роль природничих наук, математики та статистики; спостерігається уповільнення підготовки фахівців за програмами з інформаційно-комунікаційних технологій; провідне місце у структурі підготовки фахівців посідають спеціальності, пов’язані з медициною та соціальними програмами. Україна у питаннях слідування прогресивним світовим тенденціям структурних зрушень у науці й освіті відіграє переважно пасивну роль. Структура випуску фахівців із вищою освітою в Україні переважно не відповідає загальносвітовим трендам, відбувається значне зменшення чисельності кваліфікованих наукових кадрів, скорочення обсягу фінансування НДДКР та нівелювання пріоритету науки й освіти. Поряд зі скороченням чисельності наукових працівників в Україні спостерігається позитивна тенденція до поліпшення якості структури зайнятості за науковими напрямами, які є зараз найпрогресивнішими у світі щодо розроблення нових технологій, що забезпечують конкурентні переваги на глобальному рівні. В останні роки збільшилася чисельність працівників таких відділень Національної академії наук України, як фізико-технічні проблеми енергетики, загальна біологія, фізико-технічні проблеми матеріалознавства, біохімія, фізіологія і молекулярна біологія. Таким чином, Україна поступово починає відновлювати свій науковий та інтелектуальний потенціал у критично важливих сферах досліджень. Підвищення рівня конкурентоспроможності національної економіки потребує кардинальної зміни державницького підходу до розв’язання проблем кадрового та фінансового забезпечення науки й освіти, стимулювання інноваційного розвитку вітчизняної економіки. Необхідно активізувати розвиток інноваційно орієнтованих галузей економіки, простимулювати попит на наукові розробки з боку реального виробничого сектору, забезпечити гармонійну взаємодію освіти, науки та виробництва.

Окреслено пріоритетні напрями розвитку сільських територій у руслі політки європейської інтеграції України. Доведено необхідність впровадження сучасних управлінських технологій у практику діяльності органів місцевого самоврядування сільських територіальних громад України. Першочерговий акцент зроблено на сільських територіях прикордонних регіонів України, які найбільш відчутно стикаються із сучасними викликами європейської інтеграції нашої держави. Відзначено необхідність забезпечувати першочерговий розвиток маркетингу сільських територій у прикордонних регіонах України в таких ключових напрямах: інституційно–економічному, інформаційно–управлінському, соціально–культуральному. На цій основі здійснено систематизації основних завдань розвитку маркетингу сільських територій прикордонних регіонів України у кожній із трьох окреслених площин, відповідно до основних викликів сучасного етапу європейської інтеграції України. Розроблено пропозиції для органів державної влади та місцевого самоврядування України, в яких першочергове значення відведене начально–освітній та інформаційно–консалтинговій компонентам з метою підвищення якості управлінської підготовки працівників органів місцевого самоврядування сільських територіальних громад у прикордонних регіонах України. Показано, що більшості європейських урядів довелося відмовитися від надміру витратної системи прямої бюджетної підтримки сільсько­господарських товаровиробників. Замість цього було впроваджено механізм фінансових субсидій, спрямований, насамперед, на стимулювання інновацій в аграрному секторі економіки, а також на ведення екологічно безпечного сільського господарства. Крім того, суттєво зросла частка витрат на розвиток інфраструктури сільських територій та фінансування програм соціально–культурного розвитку села. Аналізуючи особливості функціонування інституційно–правового механізму реалізації спільної аграрної політики ЄС, відзначено, що в ЄС дедалі частіше організаційною платформою для здійснення заходів з розвитку сільськогосподарського виробництва стають не стільки фермерські господарства чи агрокорпорації, скільки сільські території та сільські громади загалом. Перспективою подальших наукових досліджень у руслі окресленої проблематики є виявлення резервів нарощування людського потенціалу сільських територій в умовах поглиблення європейської інтеграції України

Проблеми реформування вітчизняної галузі охорони здоров’я як бази формування людського потенціалу зумовили пошуки ефективного інструментарію для розбудови удосконаленої системи охорони здоров’я. Констатація незадоволеності населення поточною медичною реформою, а також визначення у роботі переваг і недоліків трансформаційної системи охорони здоров’я становлять підґрунтя аналізу сучасного стану медичної галузі, якій притаманні загальні негативні процеси. Проведений компаративний аналіз функціональних особливостей державного і приватного секторів медицини дав змогу виявити кадрову проблему в цілому по галузі, диспропорції у галузевій структурі та наявність стримуючих чинників розвитку в обох секторах. Визначено, що проблеми у державному секторі стимулюють розвиток приватної медицини, однак поруч із конкуренцією в межах приватного сектору, а також між приватною і державною медициною частково вирішення проблем оновленої системи передбачається за рахунок компенсаторних функцій приватного сектору медицини. У цих умовах значущості набуває стимулювання розвитку приватної медицини поруч із формуванням механізмів ефективної взаємодії державних, комунальних і приватних установ. У зв’язку із цим наголошується на важливості механізмів ефективної взаємодії державних, комунальних і приватних установ, в основу функціонування яких має бути покладений відповідний економічний інструментарій, який би враховував особливості розвитку кожного сектору та інтереси сторін, а також функціональні взаємозв’язки у структурах механізмів. Розглянуто загальновизнані методи та інструменти державного регулювання послуг сфери охорони здоров’я, у результаті чого з урахуванням проблем галузі, а також функціональних особливостей її секторів удосконалено організаційний інструментарій системи охорони здоров’я. Запропонований комплекс інструментів систематизовано за групами і підгрупами на основі виконуваних ними функцій і вирішуваних завдань. Базовий організаційний інструментарій застосовується в межах загальноприйнятих методів державного регулювання, складається з п’яти основних груп, які можуть розширюватися і доповнюватися.

У науковій публікації досліджується адміністративно-правове регулювання митних режимів в Японській Державі та Китайській Народній Республіці задля запозичення найкращого позитивного досвіду організації митної справи та визначення можливості його впровадження в національне законодавство та юридичну практику. Актуальність статті обґрунтовується тим, що, як показують дослідження, значна кількість суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності в Україні не задоволена якістю митних послуг та професіоналізмом осіб, з якими вони взаємодіють на митниці (представники компаній вказують на нестачу злагодженої взаємодії між контролюючими органами та низьку активність митниці щодо координації такої взаємодії). Методологія публікації ґрунтується на комплексному поєднанні філософських (законів діалектики та метафізики), загальнонауко-вих (прийомів логічного методу, системного та структурно-функціонального методів) та спеціально-юридичних методів дослідження (методології порівняльного правознавства, методу юридичного моделювання тощо), принципів об'єктивності та історизму. Формується висновок про те, що Японія як розвинута держава зі стабільною ринковою економікою та високим показником валового внутрішнього продукту застосовує систему преференцій, створену для сприяння економічному зростанню в країнах, що розвиваються. Для України такий досвід є позитивним для застосування у перспективі. Для розвитку національної митної справи більш корисним є досвід правового регулювання митних режимів у Китайській Народній Республіці. Зокрема, позитивним є досвід стимулювання експорту та гнучкої тарифної політики в Китайській Народній Республіці. Ключовою в цьому досвіді є політика захисту національного виробника та стимулювання національної промисловості завдяки системі заходів тарифного та нетарифного регулювання в процесі функціонування митних режимів. Зокрема, митний режим експорту має бути максимально спрощеним у поєднанні з ефективним контролем з боку публічної адміністрації задля недопущення фактів фіктивного відшкодування податку на додану вартість та інших зловживань. В рамках митного режиму імпорту необхідно застосовувати гнучку систему заходів тарифного та нетарифного регулювання задля стимулювання імпорту товарів, які не виробляються в Україні, та обмеження імпорту товарів, які достатньою мірою випускаються національними підприємствами. Розвитку потребує митний режим переробки на митній території (який активно використовується в КНР) завдяки достатньо невисокій вартості праці в Україні та потенціалу розвитку національної економіки. Перспективність подальшого дослідження з цієї тематики обґрунтовується необхідністю удосконалення теоретико-методологічних та правових засад митних режимів в Україні, приведення їх у відповідність до міжнародних стандартів з урахуванням актуального та найкращого позитивного досвіду зарубіжних країн.

У роботі представлено результати аналітичних досліджень щодо стану та перспектив розвитку сонячної теплової енергетики у світі та в Україні. Завдяки екологічним перевагам сонячних теплових технологій їх широке застосування є одним із перспективних напрямів декарбонізації світової енергетики. Розвитку сонячної теплоенергетики у світовій енергетиці приділяється серйозна увага і підтримка. Детальний огляд загальних світових тенденцій із документуванням сонячної теплової потужності, визначенням внеску сонячних теплових систем у постачання енергії та обсягів зменшення викидів вуглекислого газу за рахунок їх застосування показує постійно зростаючий попит на такі системи. У країнах з високим рівнем впровадження сонячного теплового обладнання створено повний комплекс нормативно-правового забезпечення даного процесу, на основі нормативно-методичного забезпечення і пакету засобів економічної підтримки діють ефективні державні програми. Завдяки наявності значного енергетичного потенціалу сонячного випромінювання широке впровадження теплоенергетичного обладнання в Україні є ефективним практично на всій території. Сонячне теплове обладнання має широкий діапазон використання в різних галузях господарювання України, його встановлення не потребує спеціальних дозволів, що значно скорочує терміни впровадження. Теплові процеси, які використовують енергію сонячного випромінювання, досліджені та опрацьовані майже для всіх напрямів теплових технологій, на ринку сонячного енергетичного обладнання є широка гама необхідних пристроїв та обладнання, однак в Україні практично відсутні моніторинг та заходи стимулювання їх впровадження. Для забезпечення масштабного впровадження сонячних теплових технологій в Україні необхідно створити комплекс нормативно-правового забезпечення даного процесу і розробити заходи щодо економічної підтримки як виробників енергетичного обладнання, так і споживачів теплової енергії. Відповідним державним органам необхідно підвищити рівень моніторингу даних щодо ефективності їх встановлення та експлуатації на території України. Важливим напрямом роботи є створення розгалуженої інфраструктури теплової сонячної енергетики з підрозділами на рівні місцевих територіальних громад. Бібл. 7, рис. 1.

У статті розкрито інституційні та технологічні основи політики забезпечення кадрової безпеки органів публічного управління у нинішній Україні. Забезпечення кадрової безпеки є не лише одним із основних напрямків діяльності будь-якої сучасної організації, а й найголовнішою функцією управління. Аргументовано вплив факторів кадрової безпеки на публічну кадрову політику. Виявлено основні недоліки українських кадрових практик, які стримують інституціоналізації кадрової політики у системі управління. Узагальнено заходи збільшення ефективності забезпечення кадрової безпеки в умовах модернізації публічного управління через застосування інноваційних кадрових технологій Визначено, що підвищення рівня забезпечення кадрової безпеки сучасної України безпосередньо залежить від моральності управлінського корпусу, його активної громадянської позиції та стратегічних орієнтирів. Мета роботи. Метою статті є комплексне обґрунтування забезпечення кадрової безпеки в системі публічного управління та окреслені напрямки і пріоритети підвищення її ефективності та дієвості. Методологія. З метою створення ефективного забезпечення кадрової безпеки в системі публічного управління, необхідно розробити цілісну систему організаційних заходів, а саме: створення умов для самостійного професійного розвитку публічних службовців; формування нових механізмів мотивації службовців до безперервного професійного розвитку; розробка заходів щодо удосконалення системи матеріального стимулювання службовців, і навіть структури їхнього грошового утримання; підвищення ефективності антикорупційних механізмів у діяльності публічних органів; впровадження нової методики оцінки та системи моніторингу ефективності діяльності підрозділів цих органів із профілактики корупційних та інших правопорушень. Наукова новизна. Виділено важливі напрямки кадрової політики у системі публічної служби, а саме реалізація дійового механізму підбору кадрового складу публічних службовців та роботи з ним; збільшення престижу публічної служби та авторитету публічних службовців; поліпшення програм підготовки та фахового розвитку публічних службовців. Підкреслено, що однією з головних умов забезпечення кадрової безпеки сучасної України є саме моральність управлінського корпусу, його активна громадянська позиція, патріотизм, що має першорядне значення в умовах нинішнього економічного та геополітичного протистояння. Висновки. Наголошено на тому, що формування управлінського кадрового потенціалу публічного апарату різних рівнів – процес тривалий і тому не може розвиватися автоматично. Доведено, що він може бути продуктивним, якщо здійснюватиметься на базі науково обґрунтованої стратегії держави, розрахованої на тривалу перспективу. Підкреслено, що серед необхідних факторів, які знижують кадрові загрози та запобігають «кадровому голоду» в нашій країні, слід особливо виділити оперативність, компетентність, надійність та професіоналізм функціонування публічного апарату. Зазначено, що від спрямованості та адаптованості публічної кадрової політики до потреб українського суспільства залежать не тільки розвиток держави та покращення життя українських громадян, а й імідж всієї країни.

У статті досліджено теоретичні основи формування доходів місцевих бюджетів та визначено їх роль у процесі фінансового забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування. З`ясовано, що в процесі реформування системи місцевого самоврядування значну частку в доходах місцевих бюджетів займають міжбюджетні трансферти, що сприяє розвитку споживацьких тенденцій. Запропоновано формування бюджетної політики держави в напрямку забезпечення рівня самостійності місцевих бюджетів, зменшення обсягів міжбюджетних трансфертів та зміцнення їх фінансової спроможності за рахунок неподаткових джерел. Метою статті є дослідження теоретичних основ та практики формування доходів місцевих бюджетів в Україні, з`ясування проблемних аспектів міжбюджетного їх розподілу та розробка практичних рекомендацій щодо їх удосконалення в контексті реформування та бюджетної децентралізації. Наукова новизна полягає у дослідженні теоретичних основ формування місцевих бюджетів, зокрема їх важливої складової – дохідної частини. Розглянуто структуру доходів місцевих бюджетів, значна увага приділена дослідженню стану неподаткових надходжень та трансфертних платежів. За результатами дослідження запропоновано напрямки підвищення рівня самостійності місцевих бюджетів шляхом їх стимулювання, зменшення обсягів та видів міжбюджетних трансфертів та зміцнення фінансової їх спроможності частково за рахунок розвитку фіскальної політики в напрямку мобілізації неподаткових надходжень. Висновки. Важливим інструментом регулювання суспільно-економічних процесів, розмежування фінансових ресурсів між групами населення, галузями і територіями є доходи бюджету. Виконання функцій органами місцевого самоврядування потребує належної економічної основи (матеріальних і фінансових ресурсів). Міжбюджетні трансферти, що є кладовою доходів місцевих бюджетів, займають значну частку, що породжує утриманські тенденції та дестимулює місцеву владу до нарощення податкового потенціалу. Розширення географії дотаційних бюджетів перетворило трансферти із засобу фінансової допомоги на інструмент для здійснення перерозподільчих процесів, що знижує ефективність використання бюджетних коштів. Неподаткові надходження займають незначну частку в структурі доходів місцевих бюджетів, проте виконують важливу роль щодо їх збалансування. Тож перспективними напрямками їх зростання має бути проведення місцевої економічної політики щодо підвищення прибутковості суб’єктів господарювання з частково державною формою власності; розширення географії місцевих платних послуг; об’єктів щодо сплати державного мита; удосконалення організації процесу рейтингування та пропонування об’єктів оренди державної й комунальної форм власності; забезпечення дієвих стимулів в організації бюджетного процесу на місцевому локальному рівні щодо створення резервів власних надходжень. Підсумовуючи дослідження, констатуємо, що бюджетна політика держави має бути націлена на підвищення рівня самостійності місцевих бюджетів шляхом їх стимулювання, зменшення обсягів та видів міжбюджетних трансфертів та зміцнення фінансової їх спроможності частково за рахунок розвитку фіскальної політики в напрямку мобілізації неподаткових надходжень.

У статті проаналізовано міжнародний та вітчизняний досвід комплексного механізму управління територіальними громадами як системи економічних, фінансових, соціальних, правових та політичних інструментів реалізації основних завдань місцевого самоврядування. Охарактеризовано кожну складову частину такого механізму та наведено приклади їх впливу на підвищення ефективності управління громадами. Доведено, що комплексний механізм управління громадами за функціональною характеристикою містить такі складові частини, як фінансово-економічну, нормативно-правову та кадрову, які, об’єднуючись в систему засобів управління адміністративно-територіальними утвореннями економічного, фінансового, соціального, правового та політичного напрямку, використовуються комплексно. Зауважено, що для ефективної реалізації владних повноважень щодо управління громадами в умовах конкуренції неабиякого значення набуває проблема приведення у відповідність до сучасних умов нормативно-правової функціонування усіх учасників процесу управління. Доведено, що найбільш конкурентоздатними та спроможними є ті громади, які при формуванні своїх бюджетів виваженого підходять до їх збалансування і акцентують увагу на окремих показниках, таких як: доходи загального фонду на одного мешканця громади, видатки загального фонду на одного мешканця громади, капітальні видатки на одного мешканця громади, питома вага місцевих податків і зборів у доходах загального фонду та інші. Обґрунтовано, що запровадження механізмів стимулювання кадрового потенціалу громади, в тому числі підвищення значущості професійної діяльності, кваліфікаційних характеристик людського ресурсу неодмінно внесе якісні зміни у соціальну складову частину комплексного механізму управління і, як результат, підвищить конкурентоздатність громади. Акцентовано, що одним із основних векторів інституціональних перетворень у системі публічного управління громадами в сучасних реаліях є впровадження нової моделі комплексного механізму управління, заснованої на принципах децентралізації та нових умовах адміністративно-територіального устрою з урахуванням передового досвіду зарубіжних країн. У процесі аналізу та дослідження було обґрунтовано основні концептуальні положення до моделювання умов підвищення ефективності управління громадами за умов наявності конкурентного середовища. Визначено, що таке моделювання основується на стратегічних змінах в процесі публічного управління розвитком громад через підвищення ефективності прийняття управлінських рішень та врахування всіх можливих проблемних варіантів розвитку подій. Доведено необхідність розробки та запровадження комплексного механізму управління розвитком територіальних громад в умовах конкуренції, сформульовано зміст його складових, обґрунтовано, що дія визначених механізмів управління розвитком територіальних громад лише в комплексному застосуванні може призвести до підвищення їх конкурентоздатності.

У статті, відповідно до законодавчої бази, виокремлено стратегічні дії Міністерства охорони здоров’я України щодо запровадження системи інноваційних заходів у сфері медичної освіти та розвитку кадрового потенціалу. На основі змісту кваліфікаційних характеристик до посади генерального директора (директора) / начальника (завідувача) закладу охорони здоров’я, заступника генерального директора (директора) / начальника (завідувача) закладу охорони здоров’я, медичного директора окреслено компетенції, що мають формуватись у процесі магістерської підготовки керівних кадрів у закладах вищої освіти. В контексті повноважень генерального директора (директора) / начальника (завідувача) закладу охорони здоров’я схарактеризовано економічну, правову, технічну, організаційну, загальногалузеву, продуктивну, комунікативну, навчальну, інформаційну, діагностичну, здоров’язбережувальну компетенції; заступника генерального директора (директора) / начальника (завідувача) закладу охорони здоров’я – економічну, правову, технічну, організаційну, комунікативну, навчальну, діагностичну, здоров’язбережувальну компетенції; медичного директора – організаційну, загальногалузеву, комунікативну, навчальну компетенції. Автором запропоновано підходи закладам вищої освіти, що здійснюють підготовку керівних кадрів системи охорони здоров’я за напрямами «Управління та адміністрування», «Публічне управління та адміністрування», «Право», «Соціальні та поведінкові науки» до структурування змісту підготовки магістрантів із врахуванням специфіки функціонування медичних закладів. Проаналізовано принципи менеджменту (соціальної детермінації; гуманізації; науковості та компетентності; інформаційної достатності; аналітичного прогнозування; оперативного регулювання; зворотного зв’язку; наступності і перспективності; демократії та централізму; стимулювання; законності; ділової активності та фінансово-економічної раціональності), що мають враховуватись науково-педагогічними працівниками у побудові змісту дисциплін навчального плану.

З’ясовано сутність потенціалу економічного розвитку підприємств. Здійснено групування факторів, які беруть участь у формуванні цього потенціалу. Виділено основні носії потенціалу економічного розвитку суб’єктів господарювання. Встановлено ієрархічний характер взаємозв’язку між цими носіями. Отримані результати дадуть змогу підвищити ступінь розуміння складних закономірностей, які лежать в основі утворення потенціалу економічного розвитку підприємств.

Стаття є цікавою для фахівців в економічній сфері, які займаються дослідженням проблем розвитку економічного та воєнно-економічного потенціалу держави. Метою статті є розвиток існуючих підходів щодо дослідження та формування складових воєнно-економічного потенціалу держави. Поставлене наукове завдання вирішувалося шляхом аналізу існуючих підходів щодо дослідження та оцінювання воєнно-економічного потенціалу, підходів щодо оцінювання людського капіталу та технологічного розвитку економіки держави, як ключових складових воєнно-економічного потенціалу, їхнього розвитку та розробкою методології оцінювання технологічного розвитку економіки держави. В процесі досягнення мети дослідження використані наступні методи наукового пізнання: історичної аналогії, аналізу, синтезу, індукції, дедукції, системного підходу. В ході проведеного дослідження здійснено: удосконалено комплексну методику дослідження воєнно-економічного потенціалу держави; удосконалено методику розрахунку індексу людського капіталу держави; розроблено методологію оцінювання технологічного розвитку економіки держави з урахуванням технологічного розвитку оборонно-промислового комплексу.

У статті обґрунтовано значення та перспективи розвитку інституту інтелектуальної власності в Україні. Аргументовано доцільність формування організаційного механізму аналізу ефективності економічного стимулювання інтелектуальної діяльності як каталізатора побудови дієвої системи управління інтелектуальною власністю. Визначено, що цільова функція механізму управління об’єктами інтелектуальної власності орієнтована на експоненціальне зростання інновацій у питомій вазі нематеріальних активів держави. Запропоновано методологічний підхід до формування організаційного механізму економічного стимулювання ефективності розвитку інтелектуальної власності. Сформовано комплексну систему оцінки ефективності системи економічного стимулювання інтелектуальної діяльності на основі діаграми Ісікави. Розроблено науково-методичний підхід до функціонального оцінювання ефективності управління об’єктами інтелектуальної власності на державному рівні.

Стаття є цікавою для фахівців в економічній сфері, які займаються дослідженням проблем розвитку економічного та воєнно-економічного потенціалу держави. Метою статті є аналіз існуючих підходів щодо оцінювання воєнно-економічного потенціалу держави, національної могутності та могутності держави. Поставлене наукове завдання вирішувалося шляхом аналізу існуючих підходів щодо дослідження та оцінювання воєнно-економічного потенціалу, могутності держави та національної могутності, які є результатом досліджень світової наукової спільноти та використовуються урядами іноземних держав. В процесі досягнення мети дослідження використані наступні методи наукового пізнання: аналізу, синтезу, індукції, дедукції, системного підходу. В ході проведеного дослідження здійснено: аналіз існуючих підходів щодо дослідження та оцінювання воєнно-економічного потенціалу, могутності держави та національної могутності; виявлено недоліки та переваги існуючих підходів; сформовано пропозиції щодо удосконалення існуючих підходів та можливих шляхів розвитку подальших досліджень в даному напрямку.

У статті розкрито актуальність забезпечення конкурентоспроможності підприємства в умовах невизначеності на основі формування і розвитку його економічного потенціалу при ефективній реалізації підприємницького потенціалу підприємства. Виявлена економічна сутність категорії «підприємницький потенціал»; досліджена роль і характер впливу підприємницького потенціалу на формування потужності структурних елементів конкурентного потенціалу і в цілому економічного потенціалу підприємства.

Статтю присвячено дослідженню напрямів державного регулювання вітчизняних агропродовольчих підприємств; аналізу наданої державної підтримки агропродовольчій сфері з 2012 до 2017 року; ідентифікації причин необхідності удосконалення інструментів державного регулювання агропродовольчих підприємств; розгляду стратегічно важливих завдань механізму державного регулювання агропродовольчих підприємств у контексті нарощення їх економічного потенціалу. Метою статті є виділення напрямів державного регулювання та підтримки вітчизняних агропродовольчих підприємств; ідентифікація причин необхідності удосконалення інструментів державного регулювання агропродовольчих підприємств; розгляд стратегічно важливих завдань механізму державного регулювання агропродовольчих підприємств у контексті нарощення їх економічного потенціалу. Наукова новизна. Запропоновано підхід державного регулювання розвитку агропродовольчих підприємств, який дозволяє охопити різноманітні вектори державного захисту виробника та споживача агропродовольчої продукції, що сприятиме збільшенню масштабів агропродовольчого виробництва та нарощенню економічного потенціалу агропродовольчих підприємств. Досліджено основні напрями державного регулювання агропродовольчої сфери. Проведено аналіз державної підтримки агропродовольчої сфери, на основі чого ідентифіковані причини, що зумовлюють необхідність удосконалення інструментів державного регулювання вітчизняних агропродовольчих підприємств. Розглянуто стратегічно важливі завдання механізму державного регулювання агропродовольчих підприємств у контексті нарощення їх економічного потенціалу. Висновки. Запропонований підхід державного регулювання розвитку агропродовольчих підприємств, який відповідає європейським вимогам соціально-економічного розвитку, а тому характеризується спрямуванням дій у напрямку підтримки як економічних, так і соціальних проблем розвитку агропродовольчої сфери. Комплексний та системний характер реалізації державних інструментів регулювання дозволяє охопити різноманітні вектори державного захисту виробника та споживача агропродовольчої продукції, сприятиме збільшенню масштабів агропродовольчого виробництва та нарощенню економічного потенціалу агропродовольчих підприємств.

У статті розкрито сутність економічного потенціалу підприємства, надано його характеристики як системи, визначено ключові властивості з позиції ресурсної, функціональної та pесуpснo-цiльoвої концепцій. Ідентифіковано основні компоненти економічного потенціалу та розкрито їх роль у розвитку суб’єктів аграрного бізнесу в сучасних економічних умовах. Обгрунтовано доцільність використання функцioнaльних та екoнoмiкo-мaтемaтичних моделей для дoслiдження екoнoмiчнoгo пoтенцiaлу підприємств. Окреслено основні підходи до формування економічного потенціалу, які враховують opгaнiзaцiю систем викopистaння ресурсів та направлені на досягнення стратегічних цілей підприємства.Наведено основні характеристики та структурні особливості економічного потенціалу підприємства.

У статті розглянуто фактори, які безпосередньо визначають обсяги фінансового потенціалу, утвореного на рівні регіонів. Досліджено умови оптимального формування та використання фінансового потенціалу регіону. Запропоновано шляхи стимулювання фінансової стабілізації розвитку регіонів

В Меморандумі неперервної освіти Європейського союзу зафіксовано, що «Європа вже вступила в «епоху знань»…». Тому сьогодні безперечною є теза про успішність переходу до економіки і суспільства, основаних на знаннях, за умов супроводу його процесом неперервної освіти – учіння довжиною в життя (lifelong learning) [7]. Відтак, концепція освіти впродовж всього життя у ХХІ столітті набула ключового значення.Очевидно, що необхідність у неперервній освіті, професійній підготовці виникає щоразу, коли людина зустрічається з чимсь новим, що з’являється в його професійному й особистому житті. Тому ця необхідність нині набуває все більшої актуальності. За результатами дослідження проблеми неперервності освіти в глобалізованому світі М. Вартанян дійшов висновку, що неперервна освіта має репрезентувати «не тільки освітній шлях людини довжиною в життя з широким спектром можливостей доступу до освіти, але й трьохмірний освітній простір, в якому кожна людина може і зобов’язана знайти свою освітню траєкторію, що відповідає її індивідуальним запитам і потребам суспільства, рівень глибини якої залежить лише від його здібностей» [1, 21]. Ця позиція науковця близька нам за суттю, оскільки відповідає потребам керівників професійно-технічних навчальних закладів (ПТНЗ) з огляду на специфіку їх управлінської діяльності і може бути основою для побудови такої освітньої траєкторії кожного з них. Вона цілком органічно вбудовується в цілісну систему неперервної професійної освіти як її складова, забезпечуючи підвищення професіоналізму керівників ПТНЗ, їх потребу в постійному професійному вдосконаленні.Проблема неперервної професійної освіти знаходиться в центрі уваги відомих вітчизняних і зарубіжних учених, серед яких О. Гагаріна, Т. Десятов, С. Коваленко, Л. Кравченко, Л. Лукьянова, Н. Ничкало, В. Олійник, Л. Сігаєва тощо. Безумовно, що основною сферою реалізації неперервності підвищення професійного рівня управлінця (менеджера) є післядипломна освіта, додаткова освіта та самоосвіта. На переконання В. Олійника, самоосвіта керівного персоналу ПТНЗ (як окремий елемент системи післядипломної педагогічної освіти) має бути керованою в міжкурсовий період за акумулятивним принципом і становити фундамент для здобуття вищих освітньо-кваліфікаційних рівнів [1111, 252].Досліджуючи наукові основи підготовки менеджерів освіти у системі неперервної педагогічної освіти, Л. Кравченко модифікувала поняття «педагогічна професійна підготовка менеджера освіти» як «поетапний концентричний індивідуалізований процес цілеспрямованого формування особистісно і соціально значущих професійно-педагогічних компетентностей фахівця та його самоздійснення у системі освіти впродовж життя» [5]. Ідеї, сформульовані Л. Кравченко в концепції професійної підготовки менеджера освіти, можна вважати основоположними для розвитку інформаційно-аналітичної компетентності (ІАК) керівників ПТНЗ, оскільки вони відображають поступальне вдосконалення професіоналізму як індивідуального процесу довжиною в усе життя, висвітлюють наукові засади до організації керованої самоосвіти в міжкурсовий період.Відомо, що будь-який підхід визначається певною ідеєю, концепцією, принципом і базується на основних категоріях. Ідеї неперервності освіти людини в усі періоди її життєдіяльності, розвинуті до теоретичних положень, створили передумови для розробки і розвитку акмеології (акме в перекладі з давньогрецької – вища точка, розквіт, зрілість, найкраща пора) як нової міждисциплінарної галузі наукового знання, що межує з усіма науками, які вивчають людину і які вивчає сама людина в процесі професійного становлення. Акмеологія цілеспрямовано виокремлює професіоналізм і чинники впливу на нього [6, 7]. Завданням акмеології є побудова, розроблення і вдосконалення систем професійної майстерності, для яких ключовими є поняття продуктивності і рівня професіоналізму [3].Здійснення науковцями досліджень в галузі акмеології стосуються вивчення і використання резервних можливостей педагога щодо стану професійного і особистісного зростання – акме. Однак, досягнення суб’єктом навчання вершини професійної майстерності було «природнім в умовах орієнтації освіти на підготовку необхідних для держави спеціалістів і при розгляді професійної освіти як головної цінності…» [16, 45]. Водночас, при такому підході ця парадигма також орієнтується на соціальні норми і фактично дублює андрогогічну. Тому, на думку Ю. Фокіна, цей напрям можна назвати професійною акмеологією. Очевидно, в реаліях сьогодення, коли здійснюється переорієнтація на особистість, її індивідуальні потреби, виникла необхідність змінити орієнтири. Вчений вважає, що при акмеологічному підході до процесів навчання було б більш природним орієнтуватись на потенціал суб’єкта учіння, на його індивідуальність (людина як унікальна самобутня особистість, яка реалізує себе в творчий діяльності). Тоді орієнтація на соціальні норми стає нераціональною і керуватись слід нормами, що залежать від індивідуальності суб’єкта навчання. У такому разі змінюються орієнтири акмеологічної парадигми – викладання має бути спрямоване на допомогу суб’єкту навчання в досягненні вершини його можливостей, в найбільш повній реалізації ним потенціалу своєї особистості. Тобто, той потенціал, яким володіє суб’єкт навчання, може бути розвинутим до таких висот специфічної діяльності, про існування яких інші люди й не здогадувались, а соціальні норми відсутні. В той час як суспільно визнану вершину професійної майстерності індивід досягти нездатний. Такий підхід зараз використовується в дефектології, але «для забезпечення досягнення вершини реалізації індивідуального потенціалу такого підходу потребує кожний, навіть із здібностями і можливостями для одержання установленої суспільством вищої освіти» [16, 46].Такий погляд близький нам за своєю сутністю, оскільки він відповідає особливостям управлінської діяльності керівного персоналу ПТНЗ. Адже в Україні функціонують різнотипні ПТНЗ різних форм власності та підпорядкування, які відрізняються за рівнем атестації, профілем підготовки кваліфікованих робітників для різних галузей виробництва, умовами соціально-економічного регіонального розвитку тощо.Для подальшого дослідження заявленої проблеми необхідно визначити сутність поняття «керівник ПТНЗ». Семантичний аналіз поняття «керівник» показав що це «той, хто керує ким-, чим-небудь, очолює когось, щось» [9, 827]. Це також менеджер – найманий робітник, зайнятий професійною організаторською діяльністю в органах керування підприємства, фірми, установи, наділений суб’єктом власності визначеними повноваженнями. До числа керівників відносять лінійних і функціональних керівників організації та її структурних підрозділів [2]. В сучасну професійну педагогіку вводяться нові поняття і категорії, що вказує на її постійний розвиток і конвергенцію з іншими науками, зокрема менеджментом. Так, в науковому дослідженні Л. Кравченко на основі авторського компетентнісно-концентричного наукового підходу репрезентовано поняття «менеджер освіти». Нею визначено, що це професіонал високого рівня, освітній лідер, організатор педагогічної взаємодії, що «має спеціальну професійну підготовку, конвергентний світогляд, наділений владними повноваженнями з боку держави чи власника закладу, професійно керує педагогічним колективом відповідно до мети, місії й освітніх стандартів та соціально значущих педагогічних вимог, забезпечує рентабельність і конкурентоздатність освіти, здійснює моніторинг внутрішнього і зовнішнього педагогічного середовища, проводить маркетинг освітніх послуг, налагоджує ефективні зв’язки з громадськістю, як креативна особистість займається оперативним упровадженням інновацій у практику діяльності закладу» [5]. Отже, на основі смислового визначення цього поняття керівниками є директор і його заступники, директор (завідувач) філіалу, завідувач відділення, старший майстер, тобто ті особи, які працюють на керівних посадах, визначених Типовими штатними нормативами ПТНЗ. Вони мають затверджені функціональні обов’язки, що корелюють із змістом наукової категорії «менеджер освіти», і виходять за межі педагогічної діяльності, чим і зумовлюється необхідність визначення індивідуальної траєкторії їх самоосвіти. Керівництво нею в міжкурсовий період сьогодні здійснюється обласними навчально-(науково-)методичними центрами професійно-технічної освіти, які, зазвичай, і визначають зміст самоосвітньої діяльності керівного персоналу ПТНЗ, виходячи з потреб регіону (планують семінари, круглі столи, педагогічні читання, надання методичної допомоги тощо). Однак, останнім часом спостерігається тенденція зростання потреби керівників ПТНЗ у дослідженні окремих проблем розвитку педагогічних процесів, що виражається в координації тем дисертацій, створенні експериментальних майданчиків, підписанні договорів з науковими установами про співпрацю, участь у міжнародних і всеукраїнських виставках, публікації статей у фахових виданнях, виступах на всеукраїнських науково-практичних та науково-методичних семінарах тощо. Реалізація цієї потреби і визначає індивідуальну траєкторію руху особистості керівника до тієї вершини професіоналізму (акме), яку сьогодні він визначає самостійно і здебільшого інтуїтивно. Водночас саме поняття «керована» (самоосвіта) передбачає визначення цілей, планування, організацію, координацію, контроль, при необхідності корегування, аналізу і обов’язково рефлексії.Стратегія управління сучасним ПТНЗ потребує від керівників знань, умінь, навичок і здатності приймати неординарні рішення, організовувати інноваційні, творчі процеси в умовах певної невизначеності, високої конкуренції на ринку освітніх послуг і ринку праці, що зумовлює необхідність постійного суб’єктивного розвитку та опанування різними компетентностями, зокрема інформаційно-аналітичною, яка науковцями визнана невід’ємною складовою управлінської діяльності. Педагогічна практика свідчить, що формування і розвиток інформаційно-аналітичної компетентності (ІАК) не носить цілеспрямованого і обґрунтованого характеру в системі підвищення кваліфікації керівників ПТНЗ. Прояв цієї компетентності здебільшого залежить від ситуативних чинників, а тому в практиці управління не корелює з професіоналізмом управлінця. Однак, нерідко її недостатній розвиток стає причиною невдач в управлінській діяльності [14, 449].Аналіз останніх досліджень і публікацій з філософії, соціології, менеджменту, педагогіки і психології засвідчує зростання інтересу вчених до інформаційного аспекту дійсності та діяльності, що виникає на її основі, та висвітлений в наукових працях Ю. Абрамова, Д. Блюменау, Н. Ващекіна, В. Глушкова, О. Єлчанінової, С. Злочевського, Л. Кедровської, О. Кузя, А. Урсула та інших. Значна увага приділяється вивченню проблеми інформаційного забезпечення управління організаціями (В. Афанасьєв, Г. Воробйов, В. Волович, Н. Дніпренко, Л. Козачкова, В. Тарасенко, С. Шапіро тощо). В. Биков, Г. Бордовський, І. Гришанов, Ю. Дорошенко, М. Жалдак, Л. Калініна, Т. Коваль, В. Лапінський, А. Олійник, Н. Островерхова, Т. Поясок, С. Сисоєва, Л. Сущенко, Н. Тверезовська, І. Утюж та інші розглядають інформаційно-аналітичну діяльність у контексті управління навчальними закладами та організації навчально-виховним процесом.Вивчення результатів науково-дослідної роботи вказує на те, що кожний окремо взятий процес управління в ПТНЗ здійснюється за допомогою інформації – її вивчення, аналізу і синтезу, якісно-смислової переробки, в результаті чого виникає нова інформація та нові знання. З кожним днем у практичних працівників зростає об’єм інформації, що потребує обробки, вивчення, осмислення та прикладного застосування. Тобто, постійний розвиток ІАК суб’єктів управління ПТНЗ є очевидною необхідністю. На це вказують і результати вивчення нами ступеня готовності керівного складу ПТНЗ до реалізації ІАК в практичній діяльності. Саме труднощі, що виникають у роботі з різною інформацією, брак часу, відсутність необхідних «знань, умінь і навичок» як фундаменту інформаційно-аналітичної діяльності (ІАД), часто демотивують керівників до вивчення наукових підходів здійснення управління педагогічним і учнівським колективами, вивчення сучасних тенденцій розвитку професійної освіти і навчання, досвіду роботи своїх колег як за кордоном, так і на теренах країни, тощо.Повертаючись до проблеми нашого дослідження, зазначимо, що ІАК керівників ПТНЗ за визначенням учених (О. Гайдамак, Н. Гайсинк, Т. Єлканова, Н. Зинчук, О. Назначило, В. Омельченко, Н. Рижова, І. Савченко, О. Філімонова, В. Фомін, Н. Фролова, В. Ягупов) є складним, інтегрованим, особистісним та індивідуальним утворенням, до складу якого обов’язково входять когнітивний і функціональний (діяльнісний, процесуальний) компоненти. Для їх розвитку в системі неперервної освіти, а також самоосвіти необхідно передбачити певний зміст – програму як інформаційну технологію розвитку ІАК керівного складу ПТНЗ. Саме її розроблення забезпечить керовану самоосвіту управлінців, а використання різних форм контролю і самоконтролю, самооцінки (рефлексії) – стимулювання до опанування наукових підходів у роботі з інформацією. Таким чином, окреслиться роль обласних навчально-(науково-)методичних центрів професійно-технічної освіти в реалізації акмеологічної парадигми щодо розвитку менеджерів освіти.Існують різні підходи до розроблення навчальних програм. У науковій літературі, що висвітлює результати дослідження проблеми розвитку ІАК, представлені програми формування і розвитку цього утворення у студентів і курсантів. У нашому дослідженні ми маємо справу з дорослими людьми з багатим досвід педагогічної роботи і управлінської діяльності, амбітними у визначенні життєвих і професійних цілей, що необхідно враховувати як при конструюванні змістової складової інформаційної технології розвитку в них ІАК, так і процесуальної. Тому вважаємо, що розроблення програми має здійснюватись на основі діагностики (для визначення рівня сформованої ІАК, потенціалу особистості керівника та його потреб). Адже в «самому загальному вигляді компетентність фахівця – це актуальна особиста якість людини, заснована на знаннях, інтелектуально і особисто зумовлених його соціально-професійними інтересами» [15, 14–15]. Вибір форм навчання також бажано узгоджувати. При цьому необхідно запропонувати декілька, щоб була альтернатива вибору. Не менш важливим є з’ясування очікувань учасників процесу розвитку ІАК щодо обраних ними інформаційних ролей (приймальник, розповсюджувач, оратор) [13]. Одним із методів з’ясування очікувань є робота з «листами очікувань», в яких пропонується закінчити одну із фраз (наприклад: «я сподіваюсь, що виконання цієї програми буде …», «я бажав би (бажала) унести з собою …», «я очікую, що …», «я буду розчарований (розчарована), якщо …» і т. ін.). Вони мають певне значення: для організаторів процесу навчання – дають інформацію про те, на що сподіваються учасники процесу, для самих керівників – це деякою мірою стимул для цілеспрямованої роботи.Ефективний розвиток ІАК керівників ПТНЗ у процесі неперервної професійної освіти, зокрема в міжкурсовий період, як зазначалось вище, передбачає визначення мети і завдань. Метою нашої програми є розвиток ІАК керівників ПТНЗ, а завдання полягають у: вивченні теоретичної основи ІАД (систему теоретичних і технологічних знань); розвинути в керівників інформаційно-аналітичні уміння, рефлексивні здібності, що допомагають усвідомлювати і оцінювати ІАД. Отже, реалізація програми розвитку ІАК дасть змогу її учасникам опанувати системою інформаційно-аналітичних знань (базовими поняттями, технологіями – способами і методами – здійснення ІАД; реалізувати їх на практиці (опанувати інформаційно-аналітичними уміннями); оцінювати і корегувати ІАД, визначати перспективи розвитку ІАК у межах власного потенціалу.При розробленні програми можливе використання блочно-модульного структурування навчального матеріалу з урахуванням рівня сформованості ІАК керівника. Ґрунтуючись на результатах попереднього опитування керівного персоналу ПТНЗ, зазначимо, що зміст програми може містити, наприклад, такі теми: основні теоретичні положення розвитку ІАК, організація ІАД, засоби забезпечення ІАД, інформаційний пошук, обробка і фіксація інформації, аналіз і синтез отриманої інформації, практичне використання інформації в управлінській діяльності, самодіагностика рівня ІАК.Для визначення блочно-модульного розподілу навчального матеріалу, орієнтуючись на загальну структуру діяльності і логіку управлінської діяльності керівників ПТНЗ, ми визначили структуру їх ІАД і виокремили інформаційно-аналітичні уміння, які необхідні в роботі з інформацією. Одержані результати показані на рис. 1, який ілюструє, що на першому етапі ІАД – мотиваційно-цільовому – керівник використовує управлінські уміння (коректне формулювання своїх інформаційних запитів; визначення потреби певного інформаційного ресурсу в межах оперативного і стратегічного управління ПТНЗ; сприйняття і активний пошук усіх різновидів і типів інформації; уміння, що запезпечують планування, організацію і регулювання інформаційно-аналітичної дільності; створення і забезпечення розвитку інформаційної системи ПТНЗ); на другому етапі – організаційно-виконавчому – затребувані

Review to the monograph by Tatiana Shabatura «Complementarity of mechanisms for realizing the economic potential of agri-food enterprises» Запровадження в Україні карантинних заходів, пов’язаних із коронавірусом COVID-19, порушило або кардинально змінило логістичні шляхи поставок агропродовольчих товарів, що суттєво впливатиме на розвиток агропродовольчого сектору навіть після пом’якшення та повного скасування карантину. Багато вітчизняних агропродовольчих підприємств внаслідок дії надзвичайної ситуації потрапили в зону ризику і ще довго не зможуть оговтатися від її деструктивних наслідків. За таких обставин прийняття управлінських рішень керівниками підприємств вже не може обмежуватися вузькими рамками поточних виробничих проблем, а тому вимагає внесення змін до існуючої практики їх економічного розвитку на основі забезпечення комплементарності механізмів реалізації їх економічного потенціалу. У зв’язку з цим, монографія Т.С. Шабатури «Комплементарність механізмів реалізації економічного потенціалу агропродовольчих підприємств» є своєчасною та обумовлена нагальними потребами підприємницької практики щодо осмислення теоретичних і практичних аспектів удосконалення механізмів реалізації економічного потенціалу агропродовольчих підприємств. Монографія має логічну послідовність викладення результатів дослідження, а поставлені завдання є достатньо розглянутими та завершені конкретними висновками і пропозиціями. Вона є завершеним самостійним науковим дослідженням, яке досить повно охоплює тему. Отримані результати мають наукове та практичне значення. Наукові положення, висновки та рекомендації мають достатнє емпіричне та теоретичне обґрунтування, що обумовлено використанням значної кількості наукової літератури, правових та нормативних документів Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, офіційних матеріалів Державної служби статистики України, Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, Міністерства аграрної політики та продовольства України, публікацій зарубіжних і вітчизняних учених за темою наукового дослідження (близько 400 джерел), що дало можливість автору системно підійти до розробки механізмів реалізації економічного потенціалу агропродовольчих підприємств і розкрити комплементарність їх взаємодії. У межах першого розділу автором здійснено теоретико-методологічний аналіз дефініції «економічний потенціал підприємства», відповідно до чого сформульовано основні положення, що розкривають зміст реалізації поставленої дослідницької мети. Заслуговує на увагу проведення теоретичної ідентифікації дефініції «економічний потенціал підприємства», що дозволило систематизувати основні концепції та підходи до визначення її змісту та розкрити взаємозв’язок впливу системно-структурних детермінант на процес його формування і реалізації на основі поєднання ресурсно-потокового підходу та підходу «динамічних здатностей». Це розкриває здатності адаптації агропродовольчого підприємства до викликів зовнішнього бізнес-оточення, що є особливо актуальним в умовах безпрецедентної дії надзвичайної ситуації. У другому розділі автором обґрунтовані методологічні підходи до розв’язання проблем оцінки економічного потенціалу агропродовольчого підприємства. Особливої уваги заслуговує розроблена автором система аналітичного інструментарію оцінки економічного потенціалу агропродовольчих підприємств з використанням методів ресурсно-потокового і вартісного підходів, що включає методику оцінки виробничих, інвестиційних та інноваційних здатностей підприємства. На відміну від існуючих методик, ця методика обґрунтовує необхідність і доцільність забезпечення симетрії ресурсної конфігурації підприємства та гармонізацію пріоритетів учасників інвестиційно-інноваційних бізнес-процесів. У третьому розділі Тетяною Сергіївною здійснено ґрунтовну оцінку стану розвитку агропродовольчих підприємств країни, ідентифіковано ключові деструктивні чинники реалізації їх економічного потенціалу, а також визначено напрями інноваційного розвитку агропродовольчих підприємств на основі інтегрування цифрових інновацій. Заслуговує на особливу увагу обґрунтований автором методологічний підхід до запровадження адаптивного механізму в концепції реалізації економічного потенціалу агропродовольчих підприємств до викликів сучасного бізнес-оточення через застосування структурної композиції організаційно-економічних форм, заходів та аспектів адаптивного управління агропродовольчим підприємством, інтегрованих загальною метою, що координують економічний розвиток підприємства та забезпечують його здатність до реалізації пріоритетних цілей економічного потенціалу. У четвертому, заключному розділі досліджено особливості імплементації зарубіжного досвіду у сфері соціально-економічного розвитку вітчизняних агропродовольчих підприємств. На перший план виходить запропонована автором система аксіологічних домінант модернізації економічного потенціалу агропродовольчих підприємств шляхом інтегрування соціально-відповідальних цінностей в інструменти управління реалізацією економічного потенціалу. Це, в першу чергу, сприятиме успішній інтеграції бізнесу в соціальну-економічну площину, гармонізації інтересів приватного капіталу та громадськості, а також підвищенню дієвості комунікаційних супроводів. Наукова значимість монографії Шабатури Т. С. «Комплементарність механізмів реалізації економічного потенціалу агропродовольчих підприємств» полягає в розкритті особливостей процесу формування механізмів економічного потенціалу агропродовольчих підприємств і, на основі цього, у визначенні практичних рекомендацій щодо їх реалізації на засадах комплементарності, що забезпечить максимальне досягнення пріоритетних цілей економічного розвитку підприємства за рахунок збереження довгострокових конкурентних переваг.

Стаття є цікавою для фахівців в економічній сфері, які займаються дослідженням проблем розвитку економічного потенціалу країни. Метою статті є дослідження закономірностей у розвитку економічного потенціалу країни та його залежність від ступеню розвитку освіти, науки та права в державі. Поставлене наукове завдання вирішувалося шляхом порівняння економічного розвитку деяких країн світу та розвитку їхньої системи освіти та права. В процесі досягнення мети дослідження використані наступні методи наукового пізнання: історичної аналогії, аналізу, синтезу, індукції, дедукції, системного підходу. Проведений аналіз джерел свідчить, що питанням впливу освіти та права на розвиток економіки країн приділяється надзвичайно велика увага всесвітньо відомих вчених економістів ще з початку XVII ст. і закінчуючи теперішнім часом. В даній науковій праці показано, що саме розвиток освіти та її масове розповсюдження є передумовою розвитку науки та лібералізації права, а в сукупності і передумовою економічного розвитку країни. На прикладі таких розвинутих світових країн, як США, Великобританія, Франція, Німеччина, та ін. виявлені певні фактори, які сприяли розвитку способів передачі і розвитку знань в цих країнах. Проведено аналіз рейтингу університетів світу, світового індексу правосуддя та економічного благополуччя деяких країн світу.

У статті обґрунтовано, що дослідження сутності економічного потенціалу підприємства як основи його економічного розвитку, структурування його функціональних елементів й проведення на цій основі комплексного аналізу рівня економічного потенціалу підприємства дають змогу сформулювати принципи активізації економічної політики суб’єкта господарювання щодо інтенсифікації основних економічних процесів. Досліджено основні підходи до оцінки економічного потенціалу підприємства: підхід із погляду акумуляції активів (майновий), порівняльний (ринковий) підхід, доходний підхід, експрес та фундаментальний наліз економічного потенціалу підприємства. На підставі проведеного аналізу встановлено, що оцінку економічного потенціалу підприємства доцільно проводити, використовуючи комплексний підхід на основі формування динамічної методики його оцінювання за виокремленими в статті функціональними складовими (фінансова, торговельно-технологічна, ринкова, інвестиційно-інноваційна, організаційна, кадрова складові). Спираючись на те, що для більш коректного визначення та аналізу показників визначених функціональних складових економічного потенціалу конкретного підприємства потрібно звертати увагу на його галузеву приналежність, мету проведення дослідження, основні бізнес-процеси, які протікають всередині підприємства, сформовано перелік показників оцінки кожної функціональної складової економічного потенціалу підприємства торгівлі. Проведене дослідження дозволило уточнити методику оцінки економічного потенціалу підприємств торгівлі. Так, запропоновано проводити оцінку економічного потенціалу підприємства за комплексним підходом на основі аналізу його основних функціональних складових, з використанням «показників-стимуляторів», тобто тільки тих показників, зростання яких позитивно впливає на підприємство. Таким чином, середньозважена оцінка рівня економічного потенціалу, яка є більше одиниці, вважається позитивною та свідчить про зміцнення економічного потенціалу підприємства та більш ефективне використання наявних ресурсів (те саме стосовно оцінки окремих функціональних складових економічного потенціалу).

Розглянуто визначення категорій «потенціал», «економічний потенціал» у фаховій та науковій літературі. Наведено підходи щодо трактування сутності поняття «потенціал», що мають місце в роботах як вітчизняних, так і закордонних науковців та фахівців, а також виокремлено основні серед них. Зазначено доцільність використання комплексного підходу щодо визначення потенціалу підприємства. Наведено визначення потенціалу та економічного потенціалу. Зауважено, що проблема управління потенціалом є актуальною як для вітчизняних теоретиків та практиків, так і закордонних. Акцентовано увагу на тому, що потенціал підприємства є головним елементом системи управління його розвитком. Визначено 30 класифікаційних ознак потенціалу підприємства, за якими сформовано класифікацію. Визначено, що потенціал підприємства є підґрунтям для забезпечення його ділової активності, економічної безпеки, фінансової стійкості, конкурентоспроможності, розвитку, економічного зростання тощо.

Розкрито сутнісну складову парадигми сталого розвитку, яка заснована на об’єднанні трьох складових (економічної, соціальної та екологічної). Це передбачає збалансування соціальної, економічної та екологічної складових розвитку шляхом подолання їх еволюційної неорганізованості. Відповідно критерієм такого розвитку стає зростання інтегрованого соціально-економічно-екологічного потенціалу в умовах збереження та покращення за можливістю якісних показників навколишнього природного середовища, людського та економічного потенціалу.

Розглядається динамічна економіко-математична модель транспортної системи доставки вантажів через морські порти для оцінки економічного потенціалу портів в нинішньому та перспективному стані в умовах їх розвитку з вибором структури інвестиційних витрат на

Актуальність: стаття присвячена посиленню заходів стимулювання безперервного професійного навчання працівників на виробництві з боку соціальних партнерів як дієвого заходу подолання економічної кризи для забезпечення зростання економіки. Мета: обґрунтування заходів щодо розроблення ефективного організаційно-економічного механізму стимулювання навчання персоналу в умовах стагнаційної та кризової економіки і створення на цій основі передумов для економічного росту. Методи: загальнофілософські, загальнонаукові та спеціальні методи дослідження, які включають методи порівняльного аналізу, дедукції, конкретизації та постановки актуальних питань, принципи розвитку та історизму. Результати: аналіз витрат на робочу силу за підприємствами України у 1999-2018 рр. визначив причини, що стримують професійне навчання персоналу. Визначена роль соціальних партнерів у процесі соціального діалогу в здійсненні безперервного навчання працівників для впровадження інновацій та високих технологій. Сформульовані заходи щодо розробки дієвого організаційно-економічного механізму стимулювання роботодавців і працівників для посилення їхньої зацікавленості в навчанні. Обґрунтована роль держави та інших соціальних партнерів з удосконалення нормативно правового забезпечення розвитку персоналу. Запропоновано надання більших податкових пільг, дотацій і субсидій організаціям, що відчувають потребу в навчанні працівників. Висновки: доведено, що економічне зростання можливе завдяки впровадженню новітніх високих технологій, роботизації, цифровізації та запровадженню безперервного навчання працівників. Однак наявний організаційно-економічний механізм не відповідає цим вимогам. Запропонований механізм має надати більші податкові пільги, дотації та субсидії суб’єктам господарювання для здійснення навчання персоналу.

Досліджено умови формування інноваційної моделі економічного розвитку економіки України. Визначені напрямки державної політики, спрямованої на прискорення інноваційних процесів. На основі розрахунків доведено, що зростання державних витрат на фінансування технічних наук може бути здійснене на основі перерозподілу фінансових ресурсів. Рівень інноваційної активності промислових підприємств України суттєво поступається розвинених країнам ЄС. Особливо критичним є відставання від розвинених країн у реалізації інноваційних товарів, робіт та послуг, які були новими для ринку. Одним із факторів, який би сприяв посиленню комерціалізації науки, повинно стати використання досвіду зарубіжних країн щодо податкового стимулювання впровадження інновацій. Відновлення економічного зростання не супроводжувалося стійкою тенденцією до підвищення ефективності технологічних інновацій. Побудова інноваційної моделі економічного розвитку країни потребує мобілізації фінансових, матеріальних та трудових ресурсів держави. В умовах обмеженості фінансових ресурсів вагомим джерелом збільшення витрат на технічні науки може слугувати їх перерозподіл. З метою активізації інноваційної діяльності необхідне впровадження податкове стимулювання зростання інноваційних витрат. Серед провідних напрямків – впровадження прискорених норм амортизації для інноваційного обладнання.

Пошук шляхів вдосконалення господарської діяльності підприємств повинен базуватися на оцінювання потенціалу їх економічного розвитку. Устатті обґрунтовано доцільність застосування з метою такого оцінювання показника ринкової вартості підприємств. Встановлено ієрархічний характерформування цієї вартості. Представлено загальний підхід до використання показника ринкової вартості підприємств при оцінюванні потенціалу їхекономічного розвитку.

Реалізація інноваційної моделі розвитку вітчизняної економіки потребує створення відповідних умов прогресивної системи стимулювання трудової діяльності населення. Створення ефективного та конкурентоспроможного на світовому ринку підприємства, здатного забезпечити високий рівень активності на фінансовому ринку, є необхідною умовою для сталого розвитку економіки України та її подальшої інтеграції у світове економічне господарство. Ключову роль у виконанні поставленої задачі відіграє економічне стимулювання персоналу, а саме менеджерів стратегічного рівня управління підприємства. Успіх підприємства безпосередньо залежить від якості роботи менеджера вищої ланки. Саме топ-менеджер є однією з рушійних сил, що сприяє підвищенню конкурентоспроможності, продуктивності і, в кінцевому результаті, прибутковості підприємства. Тому, кожен власник підприємства зацікавлений, щоб його ключові співробітники працювали з найбільш високою ефективність і самовіддачею. Необхідною умовою та об'єктивною потребою таких перетворень є система економічного стимулювання топ-менеджерів, що безпосередньо впливають на ефективність діяльності підприємства.

У статті розглядаються напрямки управління ефективністю розвитку туристично-рекреаційної галузі в умовах нестабільності ринку України. Відзначається актуальність туристично-рекреаційної галузі, яку вважають одним із перспективних напрямів соціально-економічного розвитку країни. Визначені загальноєвропейські принципи з розвинутою індустрією туризму, яка дозволяє надавати державну підтримку розвитку, зокрема у сфері інформаційно-рекламної діяльності. Зазначені загальнодержавні та регіональні чинники впливу на розвиток туристично-рекреаційних ресурсів. Об’єктом дослідження туристично-рекреаційної галузі є туристично-рекреаційні ресурси. З метою вдосконалення управління розмежовано вивчення питання розвитку туристично-рекреаційної галузі з точки зору соціального статусу регіону та його географічного розміщення, оскільки вплив цих чинників на галузь різний та неоднозначний. Запропоновано вирішення локальних проблем розвитку земельно-ресурсного потенціалу туристично-рекреаційної галузі та формування рекреаційно-туристичної інфраструктури на регіональному рівні через розробку стратегій з обґрунтуванням пріоритетних напрямів розвитку кожної окремої області західного регіону; розробку системи бюджетів для розвитку земельно-ресурсного потенціалу туристично-рекреаційної галузі в розрізі окремих сфер її діяльності; вдосконалення існуючих та створення нових маршрутів регіональних спеціалізованих туристичних напрямів; розробку планів залучення інвестиційних ресурсів для розвитку земельно-ресурсного потенціалу регіону тощо. Визначено можливі шляхи вдосконалення організаційно-економічного механізму туристично-рекреаційної діяльності.

Визначено роль транспортної галузі в розвитку національноїекономіки. Досліджено особливості розвитку транспортної галузіУкраїни та виокремлено проблеми в цій сфері. Сформовано основніперспективні напрями державної політики, спрямовані на розвитоктранспортної галузі та повноцінне використання її потенціалу длясоціально-економічного розвитку країни

Вітроенергетичні технології відіграють одну з ключових ролей в глобальному «зеленому» енергетичному переході й боротьбі зі змінами клімату, а віднедавна, ще й виступають дієвим інструментом подолання економічних наслідків пандемії COVID-19. Виконання взятих на себе міжнародних зобов’язань і досягнення національних цілей з розвитку відновлюваних джерел енергії неможливе без структурованої державницької позиції та ефективних механізмів стимулювання проєктів ВДЕ. Сучасними світовими політичними інструментами підтримки відновлюваних джерел енергії загалом та вітрової енергетики зокрема є регуляторна політика, податкові стимули та державна підтримка. Всі ці інструменти на практиці реалізуються у вигляді окремих механізмів підтримки, які використовуються країнами відповідно до їх енергетичної спроможності, політичної зрілості та економічної розвиненості. Згідно з чинним законодавством України нові вітроенергетичні проєкти, введені в експлуатацію після 2022 року, не зможуть отримати «зелений» тариф. Саме тому перехід від «зеленого» тарифу до альтернативних механізмів підтримки є логічним наступним кроком у розвитку національного вітроенергетичного сектора та розбудови безвуглецевої економіки України. Враховуючи український контекст, розглядається потенціал запровадження одного або комплексу таких альтернативних систем підтримки сектору ВДЕ як, зокрема, «зелені» сертифікати, «зелені» надбавки (англ. Feed-in premiums), контракти на різницю (англ. Contract for difference), аукціони, прямі договори купівлі-продажу електроенергії (англ. Corporate PPAs) та гарантії походження електроенергії. Так, першим кроком до оновлення системи підтримки ВДЕ в Україні стало представлення Міністерством енергетики України в серпні 2021 року законопроекту «Про внесення змін до деяких законів України щодо стимулювання виробництва електричної енергії з альтернативних джерел енергії на ринкових засадах , який пропонує новий механізм підтримки виробників електроенергії з відновлюваних джерел енергії за моделлю Feed-in-Premium (або контракт на різницю). Окрім альтернативних систем підтримки, гравці ринку також досліджують потенціал розвитку офшорної вітроенергетики та виробництва “зеленого” водню, які стануть невід’ємною частиною не лише розвитку ринку ВДЕ на ринкових механізмах, але й створення нових робочих місць, розвитку національного виробництва та розвитку “зеленої” економіки. Бібл. 3, табл. 2.