Academic literature on the topic 'Спрощені судові провадження та процедури'

Серед численних новел нового Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК України), які є доволі складними у правозастосуванні, привертає увагу так званий інститут “малозначних справ”, який ніколи не був характерний для судової практики. Проте важливість його правильного розуміння пов’язана передусім із тим, що він підлягає застосуванню судами всіх інстанцій і на всіх стадіях цивільного процесу (причому незалежно один від одного), зокрема й судом касаційної інстанції, яким є Верховний Суд. Як відомо, одним із пріоритетних напрямів реформування процесуального законодавства було розумне спрощення, ефективність і диференціація процесу, зокрема й касаційного провадження. Не секрет, що проблемою касаційного перегляду, а саме надзвичайної перевантаженості раніше Верховного Суду України, а потім і судів касаційної інстанції була так звана всеосяжність касаційного оскарження, поза межами виваженої необхідності для виконання судом касаційної інстанції завдання щодо забезпечення правильного й однакового застосування судами норм матеріального і процесуального права, відсутність будь-яких фільтрів касаційного перегляду. При цьому попередній порядок (процедура) касаційного провадження не відповідав призначенню вищого судового органу держави як органу, який мав забезпечити правильне й однакове застосування судами норм матеріального та процесуального права, оскільки його фактично урівняно у повноваженнях із місцевим та апеляційним судами, тому що касація вимушена була вирішувати не лише будь-яку справу по суті, а й процесуальні питання, безпосередньо не пов’язані із суттю спору. Саме через це процедури касаційного оскарження судових рішень, що набрали законної сили, потребували оптимізації через введення системи “фільтрів” та процедури допуску касаційної скарги до розгляду судом касаційної інстанції, а також приведення до розумних обсягів повноважень суду касаційної інстанції. Метою статті є аналіз дієвості застосування на стадії касаційного перегляду такої новели цивільного процесуального права, як відмова у відкритті касаційного провадження у зв’язку з поданням касаційної скарги на судові рішення у малозначних справах, виявлення проблемних питань правозастосування та шляхів їх вирішення.

У статті досліджено спрощене провадження як процесуальну форму розгляду малозначних справ. Встановлено, що сучасна тенденція диференціації цивільного судочинства, безпосереднім результатом здійснення якої є формування спрощених форм відправлення правосуддя у цивільних справах, сприяє реалізації тих завдань, які були позначені Комітетом міністрів Ради Європи в його Рекомендаціях державам-членам. Гнучкість та індивідуалізм підходів до вирішення поставлених завдань є запорукою перманентного зростання рівня ефективності та оперативності судового захисту. Здійснено уніфікацію доктри-нальних підходів до розуміння змісту і правової природи спрощених форм відправлення правосуддя, а також визначено характер їх співвідношення із суміжними категоріями - «скороченими» та «прискореними» провадженнями. Автором виокремлюються класична, рестрикційна і експансіональна концепції розуміння правової природи спрощених проваджень у контексті сучасної доктрини цивільного процесуального права. Зроблено висновок, що саме в рамках останньої можливе формування органічного симбіозу наукових ідей, поглядів і підходів, який, враховуючи сучасні глобалізаційні тенденції, здатний повністю продемонструвати специфічність, трансцендентність і багатогранність правової природи «спрощення» в цивільному процесі. Обґрунтовується думка, що становлення і подальший розвиток спрощених форм відправлення правосуддя слід пов'язувати із диференціацією цивільної процесуальної форми як базової конструкції цивільного процесу, яка має забезпечити ефективність правосуддя та його основну цінність - право на справедливий судовий розгляд. На думку автора, поява спрощених проваджень є головним фактором модифікації та осучаснен-ня цивільної процесуальної форми, що знаходить своє відображення в диференціації, уніфікації та зміні сутнісних характеристик усталених судових процедур. Наголошується, що питання диференціації та спрощення нерозривно пов'язані з проблемою забезпечення ефективності судової форми захисту, рівень якої залежить від ступеня впровадження нових, організаційно й темпорально оптимізованих форм відправлення правосуддя.

Соловйов О. Л. Особливості розгляду справи у спро­щеному позовному провадженні в господарському су­дочинстві. - Стаття. У статті досліджено порядок розгляду справи у спрощеному позовному провадженні в господарсько­му судочинстві. Визначено, що існування інституту спрощеного позовного провадження пов’язане з необ­хідністю оптимізації судочинства з метою розгляду де­яких категорій господарських спорів без обтяжливих процедур. Обґрунтовано, що саме прискорений розгляд є основною особливістю спрощеного позовного прова­дження. Виявлено інші особливості інституту спроще­ного позовного провадження, а саме: особлива процесу­альна форма, яка ґрунтується прискореному розгляді справи; розгляд справ залежить від якості та повноти наданих позивачем документів, в тому числі доказів; добровільність застосування зацікавленими особами; визначення передумов розгляду в спрощеному позов­ному провадженні у процесуальному законодавстві України; особливий порядок застосування доказів; скорочення кількості процесуальних дій або системна зміна способу їх вчинення; звуження процесуальних можливостей суду й учасників процесу; обмеженість застосування щодо визначеного кола справ; заверше­ність процесуального циклу в межах певної судової ін­станції; особливий порядок перегляду судових рішень, ухвалених за результатами розгляду справи. Наголошено, що спрощене позовне проваджен­ня характеризується вилученням деяких стандарт­них складників, які властиві загальному позовному провадженню (підготовче засідання, судові дебати), але воно все одно відповідає меті судочинства та здійс­нюється відповідно до встановленої процесуальної форми. Визначено, що подальше удосконалення інсти­туту спрощеного позовного провадження спрямовано на зменшення можливостей для зловживання процесу­альними правами сторонами по справі та затягування процесу вирішення справи по суті. Доведено, що удосконалення інституту спрощеного провадження відповідно до визначених європейських стандартів і принципів сприятиме не тільки ефективному та справедливому розгляду справи, а й підви­щенню правової культури, відповідальності та сум­лінності учасників справи. На законодавчому рівні повинна бути визначена можливість розширення пере­ліку справ, які суд може розглянути в порядку спроще­ного позовного провадження.

Кожна судова справа має свої особливості, і вирішувати всі справи за однаковою процедурою – неефективно та нераціонально. Це зумовлює необхідність диференціації процесуальної форми. У господарському судочинстві одним із проявів такої диференціації є наказне провадження. Запроваджуючи у господарське судочинство наказне провадження, законодавець мав на меті зробити вирішення господарських спорів більш зручним і доступним. Однак понад дворічна практика застосування наказного провадження господарськими судами виявила низку проблемних питань, що не дають змогу зазначеному інституту ефективно оптимізувати витрати часу та коштів суб’єктів господарювання на захист їхніх прав та інтересів. Метою статті є теоретичне осмислення наказного провадження у господарському судочинстві, системний аналіз практики застосування процесуальних норм, що регулюють наказне провадження у господарському судочинстві, та вироблення пропозицій щодо удосконалення вітчизняного законодавства у цій частині. Наголошено, що наказне провадження є одним із проявів спрощення господарської процесуальної форми. Досліджено критерії, яких можна дотримуватися при спрощенні провадження, а саме: майновий критерій і безспірність вимог. Зроблено висновок, що безспірність грошової вимоги у наказному провадженні презюмується, але не є обов’язковою умовою видачі судового наказу, оскільки господарський суд, вирішуючи питання про видачу судового наказу, має у своєму розпорядженні лише докази, надані заявником. Встановлено умови видачі судового наказу, до яких авторка відносить: 1) із заявою про видачу судового наказу може звернутися особа, якій належить право вимоги; 2) заява про видачу судового наказу подається до суду першої інстанції за загальними правилами підсудності; 3) заборгованість повинна мати грошовий характер за договором; 4) сума вимоги не перевищує 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 5) презюмування безспірності грошової заборгованості; 6) заявником і боржником у наказному провадженні можуть бути виключно юридичні особи та фізичні особи – підприємці; 7) штрафні санкції не можуть бути предметом судового наказу. Сьогодні доводиться констатувати альтернативність застосування наказного і спрощеного позовного провадження, яке може пізніше трансформуватися ще й у загальне позовне провадження. Наявність такої альтернативи у заявника затягує процес і перевантажує суддів, оскільки завдяки цьому одна й та сама справа може двічі розглядатися судом – спочатку за правилами наказного, а потім – за правилами спрощеного позовного провадження. У зв’язку з цим обґрунтовано необхідність посилити у законодавстві імперативні засади розмежування наказного, спрощеного позовного і загального позовного провадження.

Проект основоположного акта адміністративного законодавства – закону про адміністративну процедуру (первинно – Адміністративно-процедурного кодексу) вкотре доопрацьовується перед поданням на розгляд Верховної Ради України. Пострадянська відсутність в Україні традиції законодавчого регулювання порядку прийняття рішень і вчинення дій органами виконавчої влади та місцевого самоврядування зумовлює неналежне сприйняття чималою частиною політиків, публічних службовців, юристів-практиків та науковців самої ідеї загального закону (кодексу) про адміністративну процедуру. Крім того, основоположні аспекти концепції законопроекту було обговорено лише на кількох наукових заходах і вони не стали предметом ширшої дискусії. Метою статті є висвітлення концептуальних аспектів майбутнього загального закону (кодексу) про адміністративну процедуру та залучення ширшого кола науков ців, політиків, публічних службовців і юристів-практиків до обговорення його дискусійних моментів. Переваги ухвалення в Україні загального закону (кодексу) про адміністративну процедуру загалом перевищують можливі недоліки. Подібність багатьох його норм до судових процесуальних кодексів зумовлена віднесенням до предмета правового регулювання також і спірних (конфліктних) проваджень. У більшості адміністративних проваджень до певного моменту не виникає правового спору та доцільності застосування усього арсеналу юридичних засобів процесуального характеру. У цьому контексті законопроект повинен чіткіше розмежувати спрощене адміністративне провадження для вирішення нескладних і неспірних справ та повне провадження, що дійсно нагадуватиме судовий процес. Майбутній закон (кодекс) про адміністративну процедуру має бути дійсно загальним, тобто поширювати свою дію практично на всі сфери публічного адміністрування. Кожен виняток із цього правила (за наявності таких) та відповідне регулювання адміністративної процедури у спеціальному законодавчому акті повинно бути детально обґрунтовано, проте відмінності відповідних норм не мають бути надмірними. Термінологію законопроекту варто ще раз переглянути. Передусім це стосується основного поняття “адміністративний акт”, який пропонується використовувати у ширшому доктринальному значенні, а не лише як індивідуальне рішення відповідного суб’єкта публічного адміністрування.

Розумна оптимізація (скорочення) процедур є одним з найважливіших завдань сучасного кримінального процесуального права, що забезпечить ефективне вирішення комплексу завдань кримінального провадження, зокрема швидкість та доступність правосуддя, його оперативність. Однією з форм оптимізації кримінальної процедури є письмова форма касаційного провадження. Незважаючи на явні переваги такої форми судового розгляду для касаційного провадження порівняно з традиційним судоговорінням, нормативна модель, закладена в Кримінальному процесуальному кодексі України (далі – КПК України), невиправдано звужує випадки його застосування, пов’язуючи це виключно з волевиявленням сторін. Втім такий підхід всупереч процесуальній економії призводить до почасти непотрібного запуску судової процедури з усіма її атрибутами, а отже спричиняє виникнення тяганини та даремних часових витрат. Мета статті полягає у з’ясуванні підстав застосування письмової форми касаційного провадження в кримінальному процесі, пошуку оптимального варіанта вирішення судом касаційної інстанції питання щодо проведення письмового або усного судочинства, розробленні науково обґрунтованих рекомендацій для вдосконалення чинного законодавства України. З огляду на аналіз сутності касаційного провадження та з урахуванням потреби забезпечення процесуальної економії, розумного спрощення процедури касаційного провадження в контексті відповідності ідеології “екстраординарності” цієї стадії обґрунтованою є доцільність запровадження до КПК України правила про віднесення виключно до дискреції суду касаційної інстанції вирішення питання про форму касаційного провадження. У КПК України доцільно запровадити правило, згідно з яким у разі відкриття касаційного провадження суд на власний розсуд, залежно від достатності матеріалів для розгляду касаційної скарги, які є у справі, має призначати касаційний розгляд у письмовому провадженні або в судовому засіданні. За наявності певних підстав, зокрема якщо для винесення законного та обґрунтованого рішення потрібно отримати від сторін та інших учасників судового провадження пояснення та додаткові документи, або якщо, на думку суду, рішення за результатами касаційного розгляду матиме істотне значення для застосування норм права та в інших випадках, суд касаційної інстанції призначає касаційний розгляд у судовому засіданні. Якщо ж суд, обравши письмову форму провадження, за результатами вивчення наданих матеріалів дійде висновку про їх недостатність для винесення законного й обґрунтованого рішення, він має винести ухвалу про розгляд справи у судовому засіданні.

Виникнення кримінального провадження на підставі угод є новелою як для кримінального процесуального закону України, так і для процесуальної діяльності органів досудового розслідування та судової системи. Це нововведення раніше невідоме українській правовій системі, оскільки запозичене з англо-американського досвіду з метою економії часу та вдосконалення кримінального судочинства. Здійснення кримінального провадження на підставі угод як особливого порядку кримінального провадження має на меті, насамперед, розв’язання наявного кримінально-правового конфлікту між його учасниками, спрощення та скорочення загальної процедури кримінального провадження, забезпечення процесуальної економії, зменшення навантаження на суди, надання самостійності сторонам угоди щодо вирішення питання про призначення узгодженого ними покарання звільнення від його відбування з випробуванням. Кримінальне провадження на підставі угод є проявом диференціації кримінальної процесуальної форми, яка ґрунтується на матеріально-правових критеріях, котрі передбачають встановлення змісту договірних правовідносин, та кримінально-процесуальних, що визначають форму і процедуру досягнення взаємних поступок між сторонами угод про примирення чи про визнання винуватості у кримінальному провадженні. Проте в науці кримінального процесуального права та у практичній діяльності залишається велика кількість суперечливих підходів, неузгодженість правових позиції та різне бачення деяких аспектів функціонування такого інституту. Зокрема, суперечності виникають під час визначення особливостей кримінального процесуального доказування під час провадження на підставі угод, що є предметом даного наукового дослідження. Основний підхід до розгдяду зазначеного питання в цій статті полягає у здійсненні критичного аналізу норм чинного законодавства, які регламентують особливості кримінального процесуального доказування під час провадження на підставі угод. В публікації здійснюється аналіз нормативної регламентації кримінального провадження на підставі угод, висловлені зауваження до низки норм КПК, які закріплюють особливості кримінального процесуального доказування під час провадження на підставі угод та запропоновані підходи до усунення їх недоліків. Матеріали статті представляють як теоретичну, так і практичну цінність. Вони можуть бути використані для подальшого наукового дослідження особливостей кримінального процесуального доказування під час провадження на підставі угод, а також для належного розуміння та здійснення правозастосовної кримінальної процесуальної діяльності.

У статті аналізується чинне законодавство України щодо процедури виконання судових рішень. Окреслено існуючі проблемні питання та зазначається такий проблемний момент, як фраудаторні правочини. Вказані правочини укладаються боржником з метою запобігання зверненню стягнення на майно. Це призводить до того, що боржниками майно реалізується поза межами виконавчого провадження і, як наслідок, судові рішення залишаються невиконаними. В українському законодавстві регулюються тільки в певних сферах та автором вказуються закони, якими безпосередньо їх регламентовано. У статті наводяться правові висновки Великої Палати Верховного Суду з цього питання. Запропоновано у разі виявлення випадків відчуження відповідачами майна для уникнення виконання судових рішень вжиття додаткових заходів шляхом звернення до суду з позовними заявами про визнання відповідних правочинів недійсними.

Набрання 01 липня 2020 року чинності Законом України «Про внесення змін до дея- ких законодавчих актів України щодо спрощення досудового розслідування окремих категорій кримі- нальних правопорушень» зосередило увагу науковців та практиків на механізмі реалізації положень даного закону у практичній діяльності правоохоронних органів та викликало низку дискусійних питань із зазначеної тематики. Актуальність даної статті зумовлена початком функціонування інституту кримінальних проступків в Україні, у зв’язку з чим виникла необхідність дослідження історичних фак- тів його становлення на території сучасної України, вивчення чинників і передумов, що сприяли такому становленню. Метою статті є здійснення аналізу нормативних актів, якими визначалася процедура здійснення провадження щодо кримінальних проступків, порівняння практичних підходів до даного виду правопорушень у минулому та теперішньому. У статті висвітлено думки окремих вчених, що досліджували питання становлення інституту кримінальних проступків як в незалежній Україні, так і до набуття Україною незалежності. Досліджено розвиток тенденцій до класифікації кримінальних проступків у національному законодавстві. Відслідковано трансформацію певних складів криміналь- них правопорушень у категорію кримінальних проступків. Проаналізовано основні відмінності у підхо- дах до класифікації, кваліфікації та відповідальності за вчинення кримінальних проступків у минулому та у сучасності. Констатовано зв’язок сучасного інституту кримінальних проступків із радянською формою спрощеного провадження, відомого як протокольна форма досудової підготовки матеріалів. Звернуто увагу на спільні, схожі риси та однакові підходи до визначення та кваліфікації кримінальних проступків. Визначено основні шляхи та перспективи удосконалення інституту кримінальних про- ступків з метою його подальшого успішного функціонування, зменшення навантаження на слідчі та судові органи України. Наголошено на необхідності проведення подальших ґрунтовних досліджень осо- бливостей здійснення кримінального провадження щодо даної категорії кримінальних правопорушень.

Дисертація присвячена дослідженню структурно-функціонального аспекту феномену судової влади в цивільному судочинстві як правової реальності в контексті інституційного механізму функціонування та багатофакторного впливу ЄКПЛ і практики ЄСПЛ на національний правопорядок, а також теоретичного дискурсу забезпечення ефективності правосуддя, розширення юстиціарної сфери приватного права та інститутів альтернативного вирішення спорів (АВС), їх інституалізації та взаємодії. Цивільно-процесуальна система (цивільний процес) розглядається як єдиний структурно-функціональний комплекс, інституційна система органів та процедур, правосуддя та суміжних процесуальних інститутів, яка поєднує в собі правосуддя у цивільних справах та різні способи АВС (третейське судочинство, медіацію, колаборативні процедури тощо). Доведено певну єдність ознак та принципів окремих способів АВС. Наголошено на необхідності приведення національної практики у відповідність до міжнародних стандартів у сфері захисту прав людини і громадянина. Проаналізовано тенденції удосконалення цивільного судочинства (цивільного процесу) з метою імплементації європейських правових цінностей. Досліджено основні ресурси судової влади: цивільну юрисдикцію, належні судові процедури, судове рішення з такою його якісною властивістю, як легітимність, а також визначено основні системоутворюючі фактори модернізації цивільного судочинства (цивільного процесу).