Academic literature on the topic 'Соціалістичний реалізм'

Є. Полонська в поемі «Портрет» створила образ Т. Шевченка, представила власну рецепцію долі й творчості поета. Зміст твору свідчить про глибоке знання російською поетесою не тільки долі Кобзаря, але й культури, історії України. Вона активно використовує українські слова та діалектизми. Образ Т. Шевченко репрезентує особисте, материнське ставлення Є. Полонської до українського поета. Незважаючи на соцреалізм твору, російській поетесі вдалося уникнути монументальності в зображенні Т. Шевченка, читач разом з автором співчуває головному герою поеми.

Мета роботи полягає у комплексному дослідженні суспільно-політичних та творчих стратегій львівських митців-скульпторів – майстра української медальєрної пластики Любомира Терлецького та творця монументальної і станкової скульптури Валентина Борисенка – у другій половині ХХ століття. Методологічну основу роботи склали напрацювання в галузях політичної історії, культурної антропології, соціальної історії, мистецтвознавства. Пропоноване дослідження ґрунтується на методологічному принципі «case study», який дозволив застосувати системно-структурний метод до розкриття багатовимірної історії повсякдення – творчого та кар’єрного шляхів львівських скульпторів радянського періоду. Наукова новизна праці полягає в успішному застосуванні мікроісторичного підходу для демонстрації тогочасних опозиційних моделей «творчість-диктатура» та «митець-авторитарна влада», а також способів їх вираження в умовах радянського політико-ідеологічного контролю. Доведено, що львівські митці-скульптори Л. Терлецький та В. Борисенко пройшли відмінний шлях професійного та творчого зростання, й відтак своєю діяльністю виражали різні політичні й культурні горизонти. Висновки. Мистецьке середовище післявоєнного Львова формувалося через активне підпорядкування художньої творчості цілям радянського державно-партійного апарату. Впровадження стилю соціалістичного реалізму вимагало від митців пристосування до примітивних форм вираження ідеологічних постулатів СРСР/УРСР. Залишаючись домінантним напрямом мистецтва, соціалістичний реалізм змушував львівських скульпторів вибудувати індивідуальні стратегії творчості, професійного зростання, взаємовідносин із владою. Любомир Терлецький (1922–1993), будучи замолоду репресованим за активну патріотичну позицію, пройшов випробування радянськими таборами та, після реабілітації, повернувся до творчого життя. Не маючи ілюзій щодо перспектив авторитарного радянського режиму він пізнавав та популяризував тисячолітню історію України. Не лише скульптурною творчістю, але й науковою роботою митець демонстрував незломний характер та переконання про неминучість державно-політичного і культурного відродження українського народу. Автор монументальних та станкових скульптур Валентин Борисенко (1929–1990) увійшов в історію як типовий представник радянської скульптурної школи, майстер, що добре вписувався в накинуту партією «згори» догму соціалістичного мистецтва. Водночас, будучи сформованим у львівській художній традиції (вчителями В. Борисенка були вихованці краківської, празької, римської творчих шкіл), він, через звернення до княжої доби чи народних месницьких характерів XVIII ст., частково відмежовувався від радянських ідеологічних нашарувань. Обравши партійну й адміністративну кар’єру В. Борисенко неодноразово виконував пропагандистські роботи на замовлення партійно-політичних структур.

У статті досліджено особливості художнього світу В. Сосюри 1920–1940-х років, головних їх ідейно-тематичних та художньо-естетичних здобутків,коли автор перебував у центрі літературного процесу в УРСР і на вістрі творення головних ідеологем, естетичних засад та стильових ознак соціалістичного реалізму. Простежено, як В. Сосюра, прагнучи вписатися в нову соціалістичну дійсність, сформувався як митець компромісного плану, і не відважувався шукати тверду літературну позицію, постійно маневрував між творчістю і системою ідеологічного тиску з боку тоталітарної влади. Проаналізовано знаковий твір 1920-х років В. Сосюри – вірш «Неокласикам», протлумачено суть ідеологічного доносу в ньому та загальну позицію поета, у якій він хотів підтвердити свою вірність лінії компартії.

Українська Держава гетьмана П. Скоропадського стала своєрідною віхою українського державотворення. Її виникнення не випливало із попереднього розвитку і не створювало умов для подальшого процесу державотворення. Тому її оцінка в науковій літературі доволі суперечлива. З метою визначення витоків Української Держави гетьмана П. Скоропадського слід брати до уваги геополітичну ситуацію того часу, насамперед хід і підсумки Першої світової війни, складну та неоднозначну соціальну та економічну політику Української Центральної Ради (УЦР), яка призвела до кризи в Україні, що сталася на початку 1918 р. Ставши до влади, гетьман П. Скоропадський мав чітку програму дій. Свою державну діяльність він розпочав із рішучої відмови від соціальної політики УЦР та обіцяв повернути життя в нормальне русло. Усе це в концентрованому вигляді містилося в оголошених 29 квітня 1918 р. “Грамоті до всього українського народу” та “Законах про тимчасовий державний устрій України”. Проте заходів для її реалі зації у гетьмана було недостатньо. Присутність в Україні значного військового контингенту Німеччини та Австро-Угорщини стримувала розвиток більшовизму всередині держави і захищала від його проникнення іззовні, що давало змогу гетьманському уряду сконцентруватися на вирішенні нагальних проблем державотворення. Однак надмірні апетити Німеччини та Австро-Угорщини, бажання вирішити за рахунок України свої економічні та продовольчі проблеми обмежували сферу діяльності гетьманського уряду саме цими межами, не дозволяючи йому займатися такими важливими питаннями розбудови держави, як створення власної армії, нала годження роботи апарату управління на місцях тощо. Стосовно форми Української Держави гетьмана П. Скоропадського зроблено висновок, що це було повернення до історичних традицій козаччини-гетьманату, але за змістом не мало характеру стихійного прориву соціальної енергії. Це був типовий шлях німецького командування, а гетьман послужив ширмою для недопусти мої зогляду на умови Брестського договору німецької окупації України. Форма Української Держави була складна й суперечлива. Це була авторитарна, хоча і досить ліберальна форма правління, обмежена як законом, так і часом – до скли-кання установчого Українського Сейму. Республіканські інституції перемежовувалися з ознаками монархічної форми правління. Основні висновки полягають у тому, що, незважаючи на значну залежність від німців, Українська Держава гетьмана П. Скоропадського мала свої цілі й соціальну базу. Її утворення являло собою спробу консервативних політичних сил загасити полум’я революції, збити хвилю радикальних соціалістичних настроїв, силою державної влади та поміркованих реформ ввести соціальне життя у межі правових норм, відстояти право приватної власності.

У статті охарактеризовано ставлення українських лівих партій до церкви та релігії наприкінці ХІХ ст. – першої третини ХХ ст. Українська лівиця в Галичині – це особливий феномен українського руху в зазначений період. Вона істотно відрізнялася від подібного політичного табору на Наддніпрянщині. Передусім, вона швидше оформилася організаційно, ґрунтовніше використовувала у політичній практиці європейські традиції лівого руху, виразно визначала соборницькі прагнення українців. Водночас лівим Галичини і Наддніпрянщини були притаманні виступи за збільшення рівня соціальної справедливості, політичного, релігійного, національного рівноправ’я, демократизацію виборчого права тощо. Наприкінці ХІХ століття партії лівого спектра пережили період ідеологічного становлення, пошуку базових векторів діяльності. Вони різнилися чисельністю, ідеологією, національним складом, територією, на яку поширювали діяльність. Саме у цей період українська лівиця Галичини виробила власні погляди щодо релігії та церкви, що відображено у партійних програмах, теоретичній спадщині визначних представників соціалістичних та комуністичних партій. У міжвоєнний період ХХ ст. представники лівих політичних партій Західної України надалі критично і негативно ставилися до інституту церкви і релігії, проте, зважаючи на високу релігійність місцевого населення, були змушені адаптувати програмні принципи до реалій часу. У цей період існували також суттєві відмінності між соціалістами і комуністами. Перші критикували релігійні догми виходячи з національних принципів (критика «польського костелу», угодовства окремих греко­католицьких єпископів тощо), другі керувалися працями класиків марксизму­ленінізму, які взагалі заперечували необхідність релігійності суспільства. У статті відзначено, що найнепримиреннішу позицію до церкви та релігії займали представники комуністичних сил, які, здебільшого, сповідували атеїстичні переконання, боролися за поглиблення марксистського світогляду серед населення регіону. Незважаючи на те, що декларативно комуністи проголошували релігію приватною справою, наголошували, що кожен повинен бути цілком вільний у тому, щоб сповідувати яку завгодно релігію або не визнавати ніякої релігії, на практиці члени КПСГ, КПЗУ боролися за поширення атеїстичного світогляду. Висока релігійність населення Західної України, незначні впливи комуністичних сил на суспільно­політичні процеси не дозволили КПЗУ, Сель­Робу реалізувати програмні положення у церковно­релігійній сфері. До того ж, церква також поборювала поширення комуністичних ідей у Галичині. Розглянуто ставлення соціалістів до церкви та релігії. Зауважено, що загалом, незважаючи на своє попівське походження, представники радикалів та соціал­демократів ставилися до духовенства доволі критично. Останні, зокрема, вважали церкву «найбільшим, натуральним ворогом всякої вільної думки, поступу». Соціал­демократи звинувачували церкву у «придушенні національних почуттів» не лише галицького люду загалом, а й молодого патріотичного духовенства. У міжвоєнний період ХХ ст. соціал­демократи підпали під вплив комуністичних ідей, що вплинуло на зміну ідеологічної платформи партії у церковно­релігійному питанні. Радикали у своїй практичній діяльності використовували теоретичні напрацювання І. Франка, який гостро критикував галицьке духовенство. Проте УРП дистанціонувалася від церковної проблематики, наголошуючи, що її електорат сам вибиратиме як ставитися до церковних інституцій та загалом релігії. Соціалістично­радикальна партія продовжила лінію УРП, проте трансформувала національно­культурну програму до вимог часу. Перебуваючи в умовах політичної системи Другої Речі Посполитої, УСРП розглядала церкву як один із засобів національного усвідомлення населення, виступала проти ліквідації православних храмів, збільшення церковного землеволодіння, наголошувала на необхідності відокремлення церкви від держави. Попри, інколи, відверто помилкові судження, теоретична спадщина і практична діяльність української лівиці Галичини від кінця XIX i в першій третині ХХ століття у церковно­релігійній сфері залишаються актуальними і повчальними.

I. A. Kolomiiets Alexander Kopylenko’s creative work and the socialist realism paradigm of 1920–1950’s. The thesis for the degree of Candidate of Philological Studies, speciality 10.01.01 – Ukrainian literature. – V. N. Karazin Kharkiv National University, Ministry of Education and Science of Ukraine, Kharkiv, 2016. The thesis deals with complex analysis of the ideological and aesthetic features of A. Kopylenko’s prose according to the dynamics of his creations in the frames of socialist realism paradigm of 1920–1950’s, taking into account their relationship with main social, political and art processes of the first part of 20th century. In order to analyze the specific of socialist realism paradigm of 1920–1950’s and uniqueness of Ukrainian socialist realism version there was A. Kopylenko’s problem-thematic and stylistic aspects of creativity as the ostensive exemplification of artist’s creative life in the Soviet totalitarian circs investigated. A. Kopylenko started his literary activity in 1920s. The writer was appeared as observant beholder sharp social contradictions of surround. Based upon the analysis of 1920s creations were found a partial link of writer’s early prose with Ukrainian modernism (impressionistic, urban trends) and neorealism. A. Kopylenko’s early writings have features of socialist realism paradigm notwithstanding socialist realism was adopted as the main official literary method only in 1934 («the aesthetic of a labor» category). In 1930’s A. Kopylenko had to choose ideologically «correct» way. Creative style of the artist has undergone transformations: fact is that this change was gradually and bound – evidence of this was his tendency to later redaction of own writings. In the novel «The City is Rising» A. Kopylenko concerned the topic of labor, industry and role of man in the manufacturing process of the 1930s on the material his own observations of the construction Kharkov tractor plant during the «first five-year plan». An attempt to compare the plot-composite foundation of text with a standard scheme for soviet «manufacture» novel was made. A. Kopylenko elucidated not just the manufacturing process but also its background – human characters and relationships. The writer pays special attention to the problems of emancipation, «new morality», obtaining success in life and so on. Work in the genre of «manufacture» novel became a peculiar of creative salvation for A. Kopylenko during the emergence and mass implementation of the socialist realism’ mechanisms in the artistic process, and while it was a writer's experiment on the background of the rejection from neorealism’ trends. The dilogy «Very good» and «Tenth» is an example of Bildungsroman. This genre was actual in soviet society because the state power through the means of art needed to create a heroic image of the «builder of new life». There is a tendency for separation characters on «positive» and «negative». The problem of the transition to a new educational system A. Kopylenko embodies in the relationship between pioneer’s asset and children who do not accept the new system. The motif of «remaking» was the central feature in Bildungsroman. In the novels «Very good» and «Tenth» negative characters of teachers gradually dismissed, they do not even get the possibility of «remaking». Collective thinking of the characters dominates over the private sphere: Soviet heroes associated to the «daughters» and «sons» of the state leaders with images of «fathers». In the first version of the dilogy personal problems such as emancipation, parental divorce, the relationship between man and woman were more profoundly comprehended. The writer depicted the features of Ukrainian educational process in 1930’s taking account the pedology phenomenon. In 1930–1950s in subject and poetics system of A. Kopylenko’s prose became dominant ideological component of socialist realism. In the novel «Lieutenants» author’s attention shifts to realities of postwar Ukrainian village. Central conflict based on the opposition of «positive» and «negative» characters. The image of Danylo constructed according to propaganda clichés of the Soviet soldier-winner who sincerely believes that the victory over Nazism gained exclusively through the Communist Party and Stalin. This is an aspect of totalitarian mythology – the substitution of powerful image of God for image «fair» father of nations’ leader. Nevertheless writer revealed the specter of private problems of choice, self-fulfillment, rehabilitation of war victims, love, faith, friendship and favor. In the novel «Earth is large» A. Kopylenko concerned the theme of the Soviet school and life of village intellectuals and the theme of professional formation of person. A structure of novel based on socialist realism mythology and correlated with the model of fairy tale: there were utopianism of plot, indoctrination characters, difficult challenges and heroic achievement of valorous character due to her communist «trustiness» comprehended. In the novels «Earth is large» and «Lieutenants» the chronotope of path and meeting are noticed: panoramic depiction permitted modeling the consistent image of idealized felicitous «kolgosp» life. So, the investigation of A. Kopylenko’s prose allows to determined that the key tendencies of socialist realism in conjunction with neorealism features remain in his writings. Ukrainian literature within socialist realism paradigm of 1920–1950’s is characterized by two main specialties: the spread of «kolgosp» prose, movement to rustics or anti-urbanism and the leveling of mode of life details – a rejection from the detailed images of the everyday things. Keywords: socialist realism, neorealism, «manufacture» novel, Bildungsroman, mythologization, artistic time, artistic space.
Коломієць І. А. Творчість О. Копиленка і соцреалістична парадигма 1920–1950 х років. – На правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 – українська література. – Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України, Харків, 2016. У дисертації здійснено комплексний аналіз проблемно-тематичної та естетико стильової своєрідності прози О. Копиленка, визначено її зв’язок із суспільно-політичними та мистецькими процесами першої половини XX століття. З’ясовано сутність поняття «соцреалістична парадигма» та особливості її виявлення в українському літературному процесі 1920–1950-х років на матеріалі творчості письменника, а зокрема, виявлено характерні риси українського соцреалізму: антиурбанізм та нівеляція побутових деталей. Проаналізовано проблемно-тематичну структуру, комплекс провідних образів та систему персонажів оповідань і романів О. Копиленка, охарактеризовано стрижневі риси часопросторової організації його творів, що дозволило розкрити специфіку творчої динаміки автора. Висвітлено жанрові особливості прози письменника, пов’язані з художньою реалізацією виробничого роману та роману виховання, на ґрунті чого окреслено питання про «саморедагування» автора. Визначено місце творчості О. Копиленка в українському літературному процесі 1920–1950-х років.

Соціальний міф у 30-х–40-х рр. ХХ століття став зручним засобом для формування й реалізації політичного курсу компартії в СРСР. Він виник на основі класичної міфології, по-іншому відображаючи її світоглядні принципи й дидактичний матеріал. Постійні фізичні переслідування й примусовий характер соцреалізму внеможливили повноцінний розвиток української літератури в СРСР. Відтак певна кількість українських письменників емігрувала та заснувала угруповання під назвою Мистецький український рух (МУР). Центральним орієнтиром для своїх художніх текстів мурівці обрали образ українського народу та Батьківщини. Однак спостерігати їх реальний стан вони не могли. Тому на сторінках своїх текстів митці охудожнювали віртуальний образ України й у такий спосіб творили національну міфологічну структуру. Одним із найвідоміших діячів МУРу по праву вважається І. Багряний. У п’єсі «Морітурі» він розвінчує радянський соціальний міф і формує художній «антиміф», відверто зображаючи реальні події репресій 1937–1939 р.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 – «Українська література» (Філологічні науки). – Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна, Міністерство освіти і науки України, Харків, 2018

У дисертації здійснено комплексний аналіз проблемно-тематичної та естетико стильової своєрідності прози О. Копиленка, визначено її зв’язок із суспільно-політичними та мистецькими процесами першої половини XX століття. З’ясовано сутність поняття «соцреалістична парадигма» та особливості її виявлення в українському літературному процесі 1920–1950-х років на матеріалі творчості письменника, а зокрема, виявлено характерні риси українського соцреалізму: антиурбанізм та нівеляція побутових деталей. Проаналізовано проблемно-тематичну структуру, комплекс провідних образів та систему персонажів оповідань і романів О. Копиленка, охарактеризовано стрижневі риси часопросторової організації його творів, що дозволило розкрити специфіку творчої динаміки автора. Висвітлено жанрові особливості прози письменника, пов’язані з художньою реалізацією виробничого роману та роману виховання, на ґрунті чого окреслено питання про «саморедагування» автора. Визначено місце творчості О. Копиленка в українському літературному процесі 1920–1950-х років.