Journal articles: 'Соціальні права суддів'

1

Іншин, М. І. "ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СОЦІАЛЬНИХ ПРАВ СУДДІВ ЯК ПЕРЕДУМОВА ЇХ СОЦІАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ." Juridical science, no. 2(104) (July 15, 2021): 535–43. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-104-2.60.

Full text

Abstract:

Актуальність статті полягає в тому, що правова держава створюється та існує за допомогою функціонування судової влади, через яку реалізовується принцип законності, верховенства права в державі, здійснюється захист прав та свобод громадян. Належна реалізація суддями своїх прав та обов’язків в рамках здійснення правосуддя є особливим показником, який дозволяє відносити державу до правової, цивілізованої, розвиненої. Разом із тим, в умовах, коли суддя піддається як прямому тиску, так і опосередкованому, неможливо говорити про соціальну безпеку суддів, а так само неможливо розраховувати на задоволення євроінтеграційних прагнень українського народу. В статті сформульовано актуальну наукову думку щодо впливу забезпечення соціальних прав суддів на рівень їх соціальної безпеки. Підкреслено, що соціальні права суддів окреслюють рівень цивілізованості суспільства; забезпечуються за рахунок Державного бюджету; рівень їх забезпечення відображає рівень гарантування самостійності суддів та їх незалежність; вони не можуть бути скасовані чи звужені без відповідної компенсації; регламентуються наддержавними організаціями на універсальному та регіональному міжнародному рівні та державою на національному рівні. У разі, якщо соціальні права недостатньо захищені та забезпечені в державі, робиться висновок, що така держава неспроможна: забезпечити та захистити гідний рівень соціальної безпеки суддів та інших громадян; задовольнити власні євроінтеграційні прагнення та паралельно збільшити рівень національної безпеки, який також є важливою обставиною забезпечення належної міри соціальної безпеки суддів та усіх інших громадян. Зроблено висновок, що забезпечення належного рівня незалежності суду та самостійності діяльності суддів у будь-якій державі є результатом низки соціально-правових, економічних, політичних і культурних чинників, особливе місце серед яких займає забезпечення державою високого рівня соціальної безпеки суддів. У свою чергу соціальна безпека також є результатом низки чинників, однак, вирішальне значення у формуванні належного рівня соціальної безпеки працівника має ефективне функціонування правового механізму забезпечення соціальних і трудових прав суддів. Ця позиція підтверджується концептуальною сутністю та юридичною природою цих прав, що вказують на те, що суддя не може характеризуватись в якості працівника, що існує в межах належного рівня соціальної безпеки, коли його трудові і соціальні права не будуть: 1) якісно регламентовані у чинному законодавстві; 2) забезпечені та захищені на міжнародному та національному рівні.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

2

Zhuravel, V. "ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІД ЩОДО ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ ПРАЦІВНИКІВ СУДОВОЇ СИСТЕМИ." Juridical science, no. 6(108) (April 4, 2020): 314–21. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-108-6-1.38.

Full text

Abstract:

Правовий статус працівників судової системи може встановлюватися лише національним законодавством, оскільки від цього залежить на скільки незалежною буде діяльність суддів, чи справлятиметься держава із визначеним економічним навантаженням. Водночас, стан соціального захисту населення безпосередньо впливає на реалізацію соціальних та інших природних прав людини й громадянина в державі, а тому становить й міжнародний інтерес та захищається міжнародними інструментами. Також, варто зауважити, що соціальний захист населення та зокрема працівників судової системи є нерозривним від фінансового забезпечення, адже для надання соціальної допомоги, пенсійних виплат, підтримання закладів охорони здоров’я чи проведення інших заходів із запобігання чи захисту від соціальних ризиків необхідні кошти, коли економічні можливості держав є різними. На відміну від інших природних прав людини, соціальні права неможливо втілити лише завдяки їх декларуванню чи встановленню заборон, як, наприклад, заборони на катування. Наголошено, що європейські норми права щодо соціального захисту та забезпечення націлені на встановлення спільного для всіх учасників ЄС чи країн, що підписали певний міжнародний акт рівня соціального захисту населення, а також вирішення ситуацій подвійного соціального забезпечення. Європейські норми права схожі з міжнародними рівнем своєї загальності, однак мають більш обов’язковий характер. Зроблено висновок, що основі проведеного дослідження, можливо дійти висновку, що механізм міжнародного соціального захисту працівників судової системи досі є недостатньо розробленим та потребує удосконалення. Як норми права, так й міжнародні органи влади переважно є загальними, тобто не спеціалізуються на соціальних правах та їх захисту в контексті функціонування судової системи. Проблемним аспектом є й взаємодія міжнародного та національних механізмів, адже рішення міжнародних органів переважно є не обов’язковими, а міжнародні норми права впроваджуються лише частково, що зменшує ефективність їх дії. Водночас, механізм міжнародного правового регулювання соціального захисту працівників судової системи є менш впорядкованим та системним в порівнянні з національним, а отже складним для опрацювання та визначення міжнародних стандартів в даній сфері.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

3

Асташева, Олександра Сергіївна. "ПСИХОЛОГІЯ УХВАЛЕНЬ СУДОВИХ РІШЕНЬ." Знання європейського права, no. 3 (February 7, 2020): 124–39. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i3.28.

Full text

Abstract:

У ст. 124 Конституції України зазначається, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами при ухваленні судових рішень. Вимоги досудових рішень, згідно з процесуальним правом, автори поділяють на зовнішні і внутрішні. Зовнішні – виключність, обов’язковість та законність, внутрішні – правосудимість. Основними елементами правосудності судового рішення є: 1) верховенство права, 2) обґрунтованість, 3) повнота, 4) ясність, 5) точність, 6) вмотивованість, 7) відповідність визначеній законом процесуальній формі. У статті досліджується соціальні і психологічні аспекти діяльності судді при постановці судового рішення, через призму правового і юридичного реалізму в законодавчій сфері та через призму психології та психоаналізу. Судова діяльність, нарівні з іншими видами юридичної діяльності, функціонує в умовах соціальної системи країни, що й обумовлює її соціальну та психологічну сутність. Вона виявляється у постійній правозастосовчій практиці суддів, котрі поряд з набором професійних якостей є носіями ще й звичаїв, традицій, неповторних характерів, звичок тощо, тісно взаємопов’язаних із практичною діяльністю. Крім того, на судову діяльність впливають правова культура, рівень знань, історичні етапи, рівень та якість розвитку інших державних інститутів, конкретна ситуація і таке інше. Вплив таких факторів не можна зневажати чи недооцінювати, проте він не повинен ставити під сумнів основоположні принципи, закріплені в Конституції та Законах України, в тому числі діючому процесуальному законодавстві. Судове рішення – це родове (універсальне) поняття, що означає акт -рішення суду, яким вирішується судова справа по суті, процесуальні питання, що стосуються руху справи, а також інші питання в межах юрисдикційних повноважень суду.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

4

СКОМОРОХА, ЛЮДМИЛА. "Про забезпечення формування ефективного, незалежного суддівського корпусу України. Моральний аспект професійної діяльності судді в Україні." Право України, no. 10/2018 (2018): 185. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-10-185.

Full text

Abstract:

У статті досліджуються питання забезпечення формування ефективного, незалежного суддівського корпусу України. Звернуто увагу на малодосліджене поняття судового стресу, необхідність підтримки моральних норм з боку права. Запропоновано законодавче закріплення в Україні конкретних, деталізованих вимог та критеріїв, які давали б можливість надати професійну оцінку спроможності судді виконувати професійні обов’язки ефективно з урахуванням його професійних, особистих здібностей протягом всього строку перебування на посаді, що спонукало б до підвищення довіри до судового корпусу. Мета статті полягає у висвітленні важливості та актуальності дослідження законодавчого закріплення морально-етичних засад професійної діяльності судді при забезпеченні формування ефективного, незалежного суддівського корпусу України. Професія судді є однією з багатоскладових і найбільш складних юридичних професій. У діяльності судді реалізується значна кількість спеціальних якостей, навичок та вмінь особи, які становлять відповідну систему і входять до структури особистості судді, що, зі свого боку, формує та визначає його творчий потенціал й індивідуальний стиль професійної діяльності. Учасники судового процесу, а також інші особи, присутні в залі судового засідання, безперечно, відчувають на собі відповідний емоційний вплив, проте необхідно наголосити, що такі учасники процесу, як суддя, прокурор, адвокат, відчувають на собі весь тягар як морального, так і професійного стресу. Нервові перевантаження часто поглиблюються порушеннями звичного режиму життєдіяльності, зменшенням часу, який людина витрачає на відпочинок, у сукупності це може призводити до розвитку емоційної нестійкості, що має прояв у зниженні комунікативної компетентності. Автор доходить висновку, що доцільно вести мову про комплексність проблеми ефективної “життєдіяльності” суддівського корпусу в Україні, з огляду на існуючі питання як серед самих суддів, так і їхнього оточення. Не треба забувати, що суддя – це передусім людина, яка перебуває у певному просторі і часі, на яку впливають, зокрема, і соціальні, і фінансові чинники. Тиск на суддю може проявитися у будь-якій формі, головне – спроможність протистояти, адекватно реагувати, мати реальний механізм захистити себе та членів своєї сім’ї. Таке питання не може ставитися, так би мовити, по факту, воно повинно мати попереджувальний характер. Спроможність особи протистояти професійним і життєвим напруженням необхідно з’ясовувати і під час прийняття рішення про призначення кандидата на посаду судді, і впродовж здійснення суддею своїх професійних повноважень. Ступінь довіри народу до влади визначає рівень демократизації суспільства, його ставлення до таких понять, як патріотизм, відданість, єдність навколо загальнодержавних ідей та цілей, прагнення до розбудови єдиної і неподільної держави, яка зможе гарантувати своїм громадянам добробут та процвітання.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

5

Бадида, Андріанна. "Соціальні права у практиці Європейського суду з прав людини." Право України, no. 2019/09 (2019): 141. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-09-141.

Full text

Abstract:

Соціальна держава стала однією з фундаментальних ідей сучасного світу, втілених у практику в другій половині ХХ ст. Зі свого боку її конституювання багато в чому здійснюється через механізми конституції. У сучасній юридичній науці відсутній єдиний підхід до оцінки самої ідеї конституційного закріплення соціальних прав. Історично соціальні права (права другого покоління) сформувалися у самостійну систему соціальних претензій і були визнані державами як реакція на недостатність прав першого покоління. Значною мірою західна доктрина традиційно протиставляє соціальні права так званим класичним – особистим і політичним. У сучасних умовах надмірне дистанціювання соціальних прав від інших блоків прав людини не підтверджується в юридичній практиці, зокрема, це випливає з позицій Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) та найбільш авторитетних національних судів. Зв’язок з іншими правами, їх нерозривність як єдиної системи, а також поширення на них судового захисту, ставить їх в один ряд із “класичними” правами людини. Метою статті є встановлення основних підходів ЄСПЛ щодо захисту соціальних прав людини на основі аналізу судової практики ЄСПЛ та з’ясування його позицій щодо місця соціальних прав серед традиційних груп прав людини. Адже дослідження цього питання вимірюється тим, що в Україні його вивченню було приділено недостатньо уваги, причому це стосується і правової доктрини, і судової практики. Авторкою широко використано порівняльно-правовий метод дослідження на рівні судової практики ЄСПЛ, що дав змогу отримати знання, які узагальнюють досвід держав – членів Ради Європи. Зроблено висновок, що первинний зміст Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (Конвенція) не містив положень щодо соціальних прав, що не могло не бути відображеним у практиці ЄСПЛ. Серед перших чотирнадцяти статей Конвенції соціальні права прямо не формулюються, однак уже Перший протокол (1952 р.) до Конвенції у ст. 2 закріпив “право на освіту”. Як показала практика, ЄСПЛ брався здійснювати захист соціальних прав, використовуючи декілька концептуальних підходів. Головним із них була концепція єдності та цілісності прав людини, які пов’язані між собою сутнісною природою. Відзначено, що соціальні права були піддані захисту через загальні захисні механізми Конвенції, передовсім – через право на справедливий суд (ст. 6) або заборону дискримінації (ст. 14).

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

6

КРЕСІНА, ІРИНА. "Виборність суддів як реалізація принципу народовладдя." Право України, no. 2019/10 (2019): 142. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-10-142.

Full text

Abstract:

В основі численних спроб реформувати судову систему в Україні лежать прагнення тих чи інших політичних сил, що приходили до влади, підпорядкувати своїм інтересам судову владу, зробити суддю залежним від волі не народу, а політичного класу, можновладців, зручним знаряддям у перерозподілі суспільного багатства. На зміну виборності приходить призначуваність суддів чимраз корумпованішими органами та посадовими особами, що легітимується відповідними змінами до Конституції України, прийняттям відповідного законодавства, євроінтеграційними вимогами і стандартами, конкурсами і “доброчесними” комісіями тощо. Мета статті – показати переваги виборності суддів порівняно з призначуваністю – для утвердження в Україні як демократичній, соціальній, правовій державі принципів народовладдя та верховенства права. Повернути довіру до влади і правосуддя можна шляхом переходу до виборності суддів. При цьому варто виходити із засадничої “презумпції” – права народу обирати владу, контролювати і змінювати її, якщо вона не виправдовує його довіри. У науковій літературі склалися дві діаметрально протилежні точки зору щодо виборності суддів – “за” і “проти”. Аргументи “проти” зводяться до: 1) нездатності громадян оцінити професійність суддів; 2) вибори передбачають проведення відповідної агітаційної кампанії, фінансування якої може викликати запитання. Переваги виборності полягають у такому: 1) реалізується принцип, що жодна гілка влади не може і не повинна призначати іншу; 2) зміцнюється незалежність судді; 3) суддя наближається до народу; 4) відбувається запобігання соціальній неспра ведливості, відірваності судді від громадян, замкненості, корпоративності, перетворенню суддів на касту недоторканних; 5) посилюється відповідальність і підзвітність суддів перед громадянами. До того ж інститут мирових суддів добре себе зарекомендував як ефективний інструмент позасудового вирішення спорів і розвантаження судів. Окрім того, призначення суддів у корумпованій судовій систе мі – це легалізація узурпації. Важливим контрольним механізмом є відкличний мандант. Отже, принцип виборності має бути застосований до суддів усіх юрисдикцій. У Виборчому кодексі мають бути визначені чіткі механізми і процедури виборів суддів, а також їх відкликання. Вибори – надійна запорука чесності й прозорості добору суддівського корпусу. Тим паче, що політичні партії будуть позбавлені права висувати своїх кандидатів у судді. Одночасно треба посилити кримінальну відповідальність за правопорушення у цій сфері, внести зміни до Кримінального кодексу України, унеможливлюючи будь-які спроби підкупів, тиску, фальсифікацій тощо, створюючи низку запобіжних механізмів.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

7

Галіцина, Н. В. "Адміністративні правовідносини у соціальній сфері." Актуальні проблеми держави і права, no. 86 (September 22, 2020): 27–37. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i86.2401.

Full text

Abstract:

У статті визначено, що адміністративні правовідносини в соціальній сфері необхідно розуміти як владно-підпорядковуючі відносини, що мають примусовий і позапримусовий характер, виникають, змінюються та припиняються з метою захисту публічного інтересу під час здійснення соціального захисту з надання безповоротних виплат (субвенції, субсидії, дотації, пільги і компенсації) та відповідних соціальних послуг, а приватними є відносини з надання позик, кредитування й інвестування публічною адміністрацією чи іншими уповноваженими суб'єктами публічного чи приватного права. Встановлено специфічні риси адміністративних правовідносин у соціальній сфері: передусім мають правову форму; через матеріальні норми соціального права втілюється специфіка процедурно-охоронних відносин, які мають похідний характер щодо матеріальних відносин із соціального захисту та надання соціальних послуг та є відносно самостійними під час встановлення «негативних» юридичних фактів (відсутність підстав чи умов для надання конкретного виду соціального захисту); мають складний характер (на основі кількох процедурних правовідносин реалізується конкретне матеріальне право в соціальному праві); орієнтуються на задоволення втіленого в нормах матеріального права публічного соціального інтересу людини як споживача соціальних послуг; відзначаються стадійністю. З'ясовано, що через публічні (адміністративно-правові) відносини розширюється природне конституційне право на соціальний захист, але водночас до правового становища споживача соціальних послуг додаються ті соціальні блага, яких ця конкретна людина або не мала взагалі, або мала в обсязі, меншому за мінімальні соціальні стандарти, а приватні відносини дають змогу практично втілити природні права такої особи на отримання соціальної допомоги, яка відшкодовується потім державі. Орієнтиром водночас постає спрямованість людської волі (формальний вимір) на отримання блага, задоволення конкретного інтересу (матеріальний вимір). Для повноцінного розмежування публічних і приватних відносин у сфері соціального захисту запропоновано враховувати особливості елементів цих правовідносин, панівні форми захисту й інтерес, який діє в цій галузі. Водночас досліджено наявні теорії їх розмежування з урахуванням практики публічної адміністрації й адміністративних судів: теорію субординації (теорія влади - підпорядкування), яка застосовується для первинної детермінації статусу, особливостей реалізації компетенції публічної адміністрації, визначення правової природи спору / конфлікту між учасниками адміністративних правовідносин, насамперед конкретною особою та державою в особі її уповноважених органів; спеціально-правову теорію в частині того, що спочатку необхідно встановити, яка саме правова норма застосовується під час здійснення соціального захисту (це має бути чітко визначена конкретна правова норма), а потім перевірити, чи є вона публічно-правовою; багатоступеневу теорію для складних правовідносин, тобто таких, що обтяжені публічними і приватними елементами.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

8

Сімонова, І. "Проблеми ефективності судового захисту як засобу забезпечення соціальних прав." Юридичний вісник, no. 4 (November 3, 2020): 217–30. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i4.1992.

Full text

Abstract:

У статті досліджується проблема ефективності судового захисту як засобу забезпечення соціальних прав. Продемонстровано розвиток ідеї про роль судів як гарантів соціальних прав (вивчаються відповідні міжнародні договори і додаткові протоколи, міжнародні механізми захисту з їхніми позитивними і негативними сторонами). Встановлено, що, незважаючи на зростаючий інтерес і роль судів у захисті соціальних прав, натепер інституційне забезпечення цих прав все ще є недостатнім. Ця ситуація частково пояснюється правовою історією формування поняття та сутності другого покоління прав як явища. Були проаналізовані проблеми реалізації так званих «гучних» рішень (на основі відповідної практики латиноамериканських, північноамериканських і європейських судів). Розглянуто питання щодо прийняття судами відповідальності за захист соціальних прав і подальші складнощі імплементації прийнятих рішень у законодавство держав. Виявлено основні причини і передумови, відповідно до яких «гучні» судові рішення не зумовлюють належного впливу на механізми і системи гарантування соціальних прав. Опрацьовано ряд рішень українських судів щодо забезпечення соціальних прав, а також висвітлені внутрішньодержавні проблеми імплементації конституційних зобов'язань і виконання судових рішень. Встановлено, що, незважаючи на збільшення кількості практичних кейсів щодо захисту соціальних прав, судова система України все ще не готова повною мірою захищати ці права. Були зроблені висновки щодо актуальності проблеми ефективності судового захисту соціальних прав і гострої необхідності мобілізації додаткових засобів. Обґрунтовано тезу про те, що в ситуації відсутності кардинальних реформ у сфері захисту соціальних прав міжнародні судові механізми не зможуть заміняти внутрішньодержавні інститути, прямим обов'язком яких є гарантування відповідних приписів, закріплених у конституціях. Було відзначено, що в умовах неспроможності судової системи гарантувати соціальні права це завдання беруть на себе інші суб'єкти - правозахис-ні організації, міжнародні неурядові організації, бізнес тощо.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

9

Петрішак, І. В. "СУДОВІ ОРГАНИ ЯК СУБ’ЄКТИ ДЕРЖАВНОГО ЗАХИСТУ." Прикарпатський юридичний вісник, no. 6(35) (May 11, 2021): 139–43. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i6(35).706.

Full text

Abstract:

Петрішак І. В. Судові органи як суб’єкти державного захисту. - Стаття. Статтю присвячено висвітленню питань, пов’язаних зі встановленням сутнісних характеристик державного захисту працівників суду шляхом визначення адміністративно-правового механізму державного захисту. Здійснено аналіз нормативно-правових актів, якими врегульовано правовий статус судових органів як суб’єктів державного захисту. Визначено, що адміністративно-правовим механізмом державного захисту працівників правоохоронних органів та суду є спосіб погодженого впливу суб’єктів управління на суспільні відносини, пов’язані зі створенням надійних умов для функціонування суддів і правоохоронних органів та гарантування їх охорони від небезпеки. Встановлено, що в законодавстві немає єдиного підходу до визначення суб’єктів, які підлягають державному захисту. Виокремлено чотири групи суб’єктів, які мають право на забезпечення державного захисту. До першої групи суб’єктів, які мають право на забезпечення державного захисту, належать судді Конституційного Суду України, судді та працівники апаратів судів. До другої групи суб’єктів, які мають право на забезпечення державного захисту, запропоновано віднести працівників правоохоронних органів. Суб’єктів, які мають право на забезпечення державного захисту, віднесено до третьої групи. До четвертої групи належать суб’єкти, які мають право на забезпечення державного захисту щодо близьких родичів та осіб, які відповідають ознакам суб’єктів, яких віднесено до 1-3 групи. Визначено, що способами забезпечення незалежності судді є: 1) особливий порядок призначення, притягнення до відповідальності, звільнення та припинення повноважень; 2) недоторканність та імунітетом судді; 3) незмінюваність судді; 4) порядок здійснення правосуддя, визначеним процесуальним законом, таємниця ухвалення судового рішення; 5) заборона втручання у здійснення правосуддя; 6) відповідальність за неповагу до суду чи судді; 7) окремий порядок фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, установленим законом; 8) належне матеріальне та соціальне забезпечення судді; 9) функціонування органів суддівського врядування та самоврядування; 10) визначені законом засоби забезпечення особистої безпеки судді, членів його сім’ї, майна, а також інші засоби їх правового захисту; 11) право судді на відставку.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

10

Малетов, Д. В. "ЩОДО ПОНЯТТЯ «КОМПЕТЕНТНІСТЬ» СУДДІ ВИЩОГО АНТИКОРУПЦІЙНОГО СУДУ." Прикарпатський юридичний вісник, no. 6(35) (May 6, 2021): 3–7. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i6(35).675.

Full text

Abstract:

Малетов Д. В. Щодо поняття «компетентність» судді Вищого антикорупційного суду. - Стаття. У статті розглянуто зміст поняття «компетентність» в розрізі правової науки та теорії держави і права. Проаналізовано законодавство на наявність термінологічного визначення поняття «компетентність». Сформовано загальне уявлення щодо змісту поняття. При цьому наголошено, що поняття «компетентність» не може односторонньо застосовуватися в різних сферах суспільних правовідносин. Зазначено, що відповідно до чинного законодавства закріплений поділ «компетентності судді» на три складники: професійна, соціальна та особиста компетентності. Досліджено наукові праці щодо поняття «компетентність судді», визначення його змісту та основних його складників. Наведено пропозиції щодо вдосконалення поняття та його нормативного закріплення. Автором зосереджено увагу на тому, що для формування критеріїв оцінки кваліфікаційного іспиту для визначення компетентності судді Вищого антикорупційного суду ключовим є дотримання принципу спеціалізації. Досліджено аспекти оцінки компетентності суддів спеціалізованого антикорупційного суду. Відповідно до викладеного матеріалу особливість вимог до компетентності антикорупційного судді пов’язана з його спеціалізацією на здебільшого складних справах щодо розгляду кримінальних корупційних правопорушень і межуючих із ними злочинах. Однією з особливостей оцінювання компетентності кандидата на посаду судді до Вищого антикоруп- ційного суду України є те, що у процесі добору суддів бере участь Громадська рада міжнародних експертів. Зроблено висновок, що Громадська рада міжнародних експертів є допоміжним суб’єктом оцінки компетентності судді Вищого антикорупційного суду, яка є додатковою унікальною гарантією забезпечення якісної процедури оцінки критерію «компетентності» судді Вищого антикорупційного суду України. У статті автором сформульовано поняття «відповідності критерію професійної компетентності судді Вищого ан- тикорупційного суду». Наголошено, що це здатність здійснювати правосуддя в антикорупційному суді з відповідною спеціалізацією на кримінальних коруп- ційних правопорушеннях і правопорушеннях, пов’язаних із корупцією. Ключові слова: компетентність, компетентність судді, антикорупційний суд, спеціалізовані суди, Вищий антикорупційний суд України.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

11

Гламазда, П. "Історико-правові особливості впровадження та функціонування магдебурзького права у Луцьку." Історико-правовий часопис 15, no. 1 (February 18, 2021): 20–23. http://dx.doi.org/10.32782/2409-4544/2020-1/4.

Full text

Abstract:

Вивчення історико-правових особливостей імплементації та функціонування магдебурзького права в Луцьку актуальне, оскільки дозволяє досліджувати процеси формування і розвитку права на місцеве самоврядування в головному центрі Волині. На основі історико-правового аналізу пам'яток права, монографій і наукових праць в статті здійснена загальна характеристика соціальної природи і процесу реалізації магдебурзького права в місті Луцьку, який входив до складу Великого князівства. Литовського. Обґрунтовано, що магдебурзьке право Великого князівства Литовського відрізнялося від аналогічного (міського) права в Німеччини та Польщі. Було встановлено, що Луцьк як окремий регіональний центр отримав в 1432 році грамоту на магдебурзьке право від польського короля Владислава (Ягайла). Кожна наступна королівська грамота містила правові норми, встановлені попередньою, у дещо зміненій редакції. Встановлено, що норми магдебурзького права регулюють соціально-економічні та соціально-правові відносини, судоустрій і судові процеси, визначають міри кримінального покарання, регулюють внутрішню статутну діяльність торговельних корпорацій, ремісничих майстерень і купецтва. Таким чином, можна стверджувати, що магдебурзьке право сприяло формуванню громадянського суспільства, демократії і регулювало громадське життя в Луцьку на основі правових норм, а також створювало правову основу для належного функціонування міста. Аналіз змісту королівських грамот показує, що форма привілеїв від 1432 і 1497 років була стандартною і практично не змінювалася, оскільки, надаючи привілеї місту Луцьку, верховні правителі також реалізовували свої політичні цілі.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

12

ПРИЛУЦЬКИЙ, СЕРГІЙ. "Суд як першооснова предмета судового права України." Право України, no. 2018/03 (2018): 26. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-03-026.

Full text

Abstract:

Входження України до європейського правового простору вимагає від вітчизняних науковців і практиків переосмислити та по-новому поглянути на вже давно усталені правові інститути, одним із яких є суд. Головна проблема, що порушена у цьому дослідженні, пов’язана з назрілою філософсько-правовою суперечністю між положеннями Конституції України, які встановлюють, що правосуддя в державі здійснюється виключно судами, а делегування функцій судів або привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються, та положеннями ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на справедливий суд) і практикою Європейського суду з прав людини, у якій втілено цю норму. Суть означеної проблематики полягає у тому, що для вітчизняної правової думки досить сталим (непорушним) є сприйняття того, що суд – це державний орган, правове положення якого визначається межами судової системи, а більшість науковців обстоюють позицію, що суд – це орган державної влади; носієм судової влади як різновиду державної влади є тільки державні суди, визначені Конституцією та законами України, тому жодні інші органи не можуть наділятися функціями зі здійснення судової влади. Інакше розуміє суд західноєвропейська правова доктрин, яка вбачає, що цей правовий інститут може набувати різних організаційних форм, зокрема й позадержавних. Мета та завдання статті полягають у розкритті сутності соціально-правового феномена суду, виявленні його основних ознак та проявів на різних етапах розвитку людства, а також у проведенні всебічного наукового аналізу цього правового інституту. Для досягнення цієї мети необхідно: розкрити етимологію слова “суд” та здійснити філософський, антропологічний та історичний аналіз цього соціального явища; з’ясувати сучасні концепти взаємодії між державою та судом; встановити співвідношення, взаємовплив та залучення міжнародного суду до національної правової системи. У статті обґрунтовується, що суд – це явище, в основі якого лежить природна здатність людини до сприйняття, аналізу та критичної оцінки інформації через призму її соціального світосприйняття. Виникнення суду як окремої форми людських відносин пов’язано з ранніми стадіями не тільки людської цивілізації, а й самого розвитку людини як істоти соціальної. З’ясовано, що цей процес припав на період докласового, родоплемінного устрою, коли основні економічні інститути (власність та засоби виробництва) перебували у зародковому стані. Обґрунтовується, що феномен суду має соціокультурну основу, яка в умовах боротьби “кожного проти кожного” вплинула на консолідацію людей та формування тісних соціальних зв’язків, а з часом і тісних союзів публічної влади. Суд як інститут суспільної організації та взаємодії людей є докласовим, а право на судовий захист стало одним із первісних та природних прав людини “цивілізованої”. Пропонується розмежовувати “суд” як окремий соціальний інститут та “суд” як інститут публічної влади. Саме зі зміцненням держави на основі єдиновладдя державний суд почав перебирати, а згодом практично повністю привласнив функції та роль суду як соціального інституту. Проте в усі історичні епохи ці дві формації суду існували й існують паралельно, впливаючи одна на одну, а часто і зливаючись воєдино. Як унікальний соціальний феномен, суд існує й розвивається за правилами та законами соціального розвитку людей, іноді навіть незалежно та у розріз із позитивним правом держави. Нині суд зберігає та відіграє визначальну роль в існуванні окремих суспільств, держав, побудові новітнього глобального світопорядку. Водночас реалії вказують на те, що суспільства розпадаються, а держави руйнуються, якщо вони втратили чи не зуміли організувати соціально-правові основи справедливого суду. Саме суд, будучи унікальним соціально-правовим феноменом, є першоосновою предмета судового права як самостійної галузі права, що відроджується на тлі сучасних реформаційних перетворень правової системи України.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

13

Щербанюк, Оксана. "Індивідуальна конституційна скарга як засіб забезпечення конституційної демократії." Право України, no. 12/2018 (2018): 77. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-12-077.

Full text

Abstract:

Принциповим для кожної структури влади є повновладдя народу (ч. 2 ст. 5 Конституції України). З метою реалізації цього положення для забезпечення права на справедливий суд, конституційно-правовою реформою в частині правосуддя від 2 червня 2016 р. був запроваджений інститут конституційної скарги. Зокре ма, відповідно до ст. 1511 Конституції України громадяни та юридичні особи можуть звертатися до Конституційного Суду України (КСУ) з конституційними скаргами щодо конституційності законів України за умови, що автор клопотання вважає застосований в остаточному судовому рішенні закон таким, що суперечить Конституції України. Конституційна скарга може бути подана, якщо всі національні засоби правового захисту вичерпані. Для судової влади і судочинства зміни до ст. 55 Конституції України відкрили шлях формування нового конституційно-правового світогляду у відносинах вирішення принципово нових завдань суддів у застосуванні міри верховенства права особи в конфліктах із законами. У ситуаціях порушення законами прав і свобод людини критерієм загального блага є “конституційна скарга”. При цьому у пошуках права суд повинен ґрунтуватися на двох засадах – верховенстві права та справедливості. У таких умовах важливу роль відіграватиме суб’єктивний угляд судді, зумовлений різними підходами до пізнання принципів права, конституційних цінностей, які впливають на його світогляд у конкретній судовій справі. Тому концептуальними обмеженнями суддів у пошуку властивостей права при прийнятті рішень за конституційними скаргами мають бути справедливість та соціальна користь. Актуальність цієї статті та перспективи подальшого дослідження теми вбачаються у її своєчасності, адже саме конституційна скарга обумовлює справедливий судовий розгляд і дотримання права доступу до правосуддя згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Метою статті є аналіз сформованих у доктрині конституційного права (з урахуванням теоретичних і практичних аспектів) підходів до розуміння сутності консти туційної скарги, аналіз міжнародного європейського досвіду функціонування консти туційної скарги для вироблення цілісного уявлення про інститут індивідуальної конституційної скарги в системі гарантій прав та свобод людини, а також викладення власного бачення вдосконалення цього інституту. Встановлено, що конституційна судова практика щодо конституційних скарг повинна стати потужним інструментом формування права, розвитку його на засадах справедливості й загального блага для громадян та органів публічної влади. Це прояв нового феномена “живого права”. Визначено, що для функціонування теорії живої конституції потрібна низка передумов, зокрема: наявність суду, який здійснює конституційний контроль; існування ускладненої процедури внесення змін до консти туції, яка не дозволяє без ускладнень вносити в неї зміни та доповнення, що і ставить питання про необхідність оживлення такої конституції; наявність довіри населення до судової влади; заняття суддівських посад сильними, самостійними, активними суддями, які готові творчо розвивати конституційне право шляхом розширювального тлумачення конституції. Автор доходить висновку, що конституційна скарга громадян через реформу судової влади 2016 р. стала базовим елементом правового життя, підтвердженням пріоритету прав і свобод людини перед будь-яким законом, який їх обмежує, має примусити владу до самообмеження і врахування конституційних цінностей.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

14

Зуй, В. В. "Співвідношення понять «захист і охорона суб’єктивних публічних прав» та «відповідальність за порушення суб’єктивного публічного права»." Актуальні проблеми держави і права, no. 89 (April 28, 2021): 22–27. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i89.3185.

Full text

Abstract:

У статті досліджується співвідношення понять «захист суб’єктивних публічних прав» та відповідальність за порушення суб’єктивного публічного права. Автор розглядає ряд нормативно-правових актів, в яких закріплено нормативні основи регулювання захисту суб’єктивних публічних прав. Необхідний елемент цього механізму – адміністративний порядок оскарження та ефективна судова система, здатна задовольнити стандарти верховенства права у сфері захисту прав людини у публічних правовідносинах, що забезпечує можливість оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень. В адміністративному праві під захистом зазвичай розуміють адміністративно-процесуальну функцію як один із напрямків процесуальної діяльності, що складається із дій учасників адміністративного процесу. Звернено увагу на поняття «захист і охорона суб’єктивних публічних прав» та запропоновано класифікації суб’єктивних публічних прав. Варто зазначити, що суб’єктивні публічні права захищають не тільки сферу особистих інтересів, а й сферу публічних інтересів (наприклад, захист інтересів держави від незаконних дій платників податків). Варто зазначити, що суб’єктивні публічні права захищають не тільки сферу особистих інтересів, а й сферу публічних інтересів (наприклад, захист інтересів держави від незаконних дій платників податків). Таким чином, можна зробити висновок, що суб’єктивні публічні права спрямовані, з одного боку, на посилення соціальної ролі держави, а з іншого – обмежують публічну владу, забезпечуючи особисті інтереси громадян у публічній сфері. Здійснений аналіз дає підстави для висновку про те, що поняття «охорона» і «захист» і «відповідальність» перебувають в одній площині та мають єдиний критерій виміру – права та свободи людини і громадянина. Разом із тим їх не потрібно ототожнювати. Насамкінець, у випадках прийняття незаконних рішень, незаконних дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб кожній особі надається право на захист.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

15

Самілик, Людмила Олексіївна, and Софія Вікторівна Головченко. "СУДОВИЙ ЗАХИСТ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ У СОЦІАЛЬНІЙ ДЕРЖАВІ. СУДОВА ПРАКТИКА." Дніпровський науковий часопис публічного управління, психології, права, no. 5 (February 1, 2022): 97–102. http://dx.doi.org/10.51547/ppp.dp.ua/2021.5.15.

Full text

Abstract:

Охарактеризовано важливість права людини на судовий захист цивільних прав у соціальній державі, якою є Україна. Опрацьовано та проаналізовано нормативно-правову базу (Конституція України, Цивільний кодекс України) та фахову літературу з даного питання. Спираючись на чинне законодавство, описано способи захисту цивільних прав та інтересів, а також умови, за яких суд може відмовити в задоволенні позову щодо захисту цивільних прав, тобто межі здійснення цивільних прав. Проаналізовано рішення судів із зазначеної проблематики. У статті як приклади наводяться рішення судів різних інстанцій (як судів першої інстанції, апеляційних, так і рішення Верховного Суду). У характеристиці способів захисту цивільних прав особи як приклад наводяться справи про компенсування моральної шкоди, завданої грубим поводженням поліції під час проведення обшуку (Дніпровський апеляційний суд, справа № 199/6247/20 від 16 червня 2021 року), про припинення дії, яка порушувала права (Васильківський районний суд Дніпропетровської області, справа № 172/798/20 від 12 січня 2021 року), про визнання недійсним договору довічного утримання (Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду, справа № 520/9320/17 від 18 грудня 2020 року). Що ж до меж здійснення цивільних прав, визначених у статті 13 Цивільного кодексу України, то як приклад наводяться рішення у справах про поділ майна подружжя, направлене на недопущення звернення стягнення на майно боржника (Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду, справа № 723/826/19 від 11 серпня 2021 р.), та відчуження боржником свого будинку після пред’явлення до нього позову про стягнення боргу (Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду, справа № 747/306/19 від 16 червня 2021 року). Зроблено висновок про те, що судовий захист є одним із найважливіших захистів прав і свобод людини і громадянина, який гарантується Конституцією України й іншими нормативно-правовими актами.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

16

Волошкевич, Г. А. "КОНЦЕПЦІЯ НОВОГО СУДОУСТРОЮ В ПОГЛЯДАХ ПРЕДСТАВНИКІВ РОСІЙСЬКИХ ЛІВИХ ПОЛІТИЧНИХ СИЛ ПОЧАТКУ ХХ СТ." Знання європейського права, no. 5 (December 22, 2021): 3–7. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i5.269.

Full text

Abstract:

У статті аналізуються проблеми реформування судоустрою в поглядах представників російських лівих полі-тичних сил на початку ХХ століття.Проаналізовано передумови формування негативного ставлення лівих сил до старої моделі судоустрою та їхзагального критичного сприйняття суду як державної інституції. Робиться висновок, що основними недолікаминаявної на початку ХХ ст. судової системи з точки зору марксистів та їх послідовників була залежність суду відадміністративної влади та відсутність у суді широкого народного представництва.Критичне ставлення до державної машини, зокрема до судових органів, упевненість у зникненні держави таїї інститутів у постреволюційну добу не сприяло формуванню ґрунтовних теоретичних розробок концепції ново-го судоустрою. Більшість представників лівих політичних сил висловлювалися за можливість збереження судуна перехідному етапі до бездержавного суспільства та визначили основні завдання з його реформування.За основу нової моделі судоустрою взято модель «народного суду» часів Паризької Комуни. Основними прин-ципами нової моделі судоустрою, запропонованої марксистами, ставали: виборність суддів, надання права обира-ти та бути обраним на посаду судді представникам «трудових верств» населення, соціальна та юридична відпові-дальність суддів перед своїми виборцями.Зроблено висновок, що в політичних програмах та партійних документах російських лівих політичних партійпочатку ХХ ст. був відсутній чіткий план реформування судової системи та остаточно сформована модель участінароду в здійсненні правосуддя. Висловлювалися лише загальні гасла щодо необхідності руйнації старої судовоїсистеми, яка не зовсім спроможна захищати та реалізовувати інтереси пролетаріату, та заміни її на нову, що будеґрунтуватися на принципі виборності суддів та широкого залучення «трудових» верств населення до відправлен-ня судочинства.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

17

Кобута, Степан. "ПРОФЕСІЙНА РОБОТА ТА МАТЕРІАЛЬНІ УМОВИ ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНСЬКИХ ПОВІТОВИХ АДВОКАТІВ ГАЛИЧИНИ НА РУБЕЖІ ХІХ–ХХ СТОЛІТЬ." Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис "Галичина", no. 34 (December 10, 2021): 103–16. http://dx.doi.org/10.15330/gal.34.103-116.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена аналізу професійної діяльності українських галицьких повітових адвокатів на рубежі ХІХ–ХХ століть. Географічними рамками визначено територію сучасної Івано-Франківщини (Станиславівщини). Проаналізовано географію та розвиток адвокатського стану на повітовому рівні, специфіку професійної діяльності, суспільний статус та рівень матеріальних умов життя українських правозахисників. Українські адвокати свою професійну діяльність спрямовували на захист прав співвітчизників, провадили діловодство і правовий захист українською мовою, зрозумілою для їхніх клієнтів. Цей аспект був важливим для малограмотних українських селян, які вбачали у “своїх” адвокатах захисників не тільки майнових чи соціальних, але й національних прав. За спеціалізацією участі в судових процесах адвокати поділялися на карних оборонців і цивілістів. До визначних карних оборонців серед станиславівських адвокатів належали Л. Бачинський, В. Дудикевич, Т. Окуневський, К. Трильовський, А. Чайковський. Висококласними захисниками цивільного права вважалися І. Мандичевський, І. Макух, Ю. Олесницький, Й. Партицький, І. Ганкевич. Значний обсяг роботи припадав на адвокатів невеличких повітових містечок, які вели різноманітні справи на рівні повітових судів першої інстанції. Своєю професійною працею та громадською діяльністю українські адвокати формували новий соціальний тип українського галицького інтелігента – освіченого, заможного, успішного. Їх ділова респектабельність, матеріальний достаток ставали взірцем фаховості і статусності, прикладом для наслідування. Це був поступовий шлях модернізації української нації, де правнича адвокатська верства зайняла місце провідника у національному русі Галичини, продемонструвала приклад станової і соціальної самореалізації. Ключові слова: адвокати, Галичина, захисник у цивільних справах, канцелярія адвокатська, карний оборонець, правник

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

18

Капліна, Оксана, and Олена Котова. "Критерії правомірності обмеження права власності під час арешту майна у кримінальному провадженні в світлі практики Європейського суду з прав людини." Право України, no. 2019/09 (2019): 65. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-09-065.

Full text

Abstract:

У статті порушуються актуальні для сучасної правозастосовної практики питання, пов’язані з визначенням правомірності втручання держави в право на мирне володіння майном у кримінальному провадженні під час застосування такого заходу забезпечення кримінального провадження, як арешт майна. Відзначається важлива роль Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ЄКПЛ), ст. 1 Першого протоколу до ЄКПЛ, в яких розроблені критерії оцінки правомірності втручання у право власності. Детально аналізуються зазначені критерії – законність, легітимна мета, необхідність у демократичному суспільстві. Цей аналіз зроблений на підставі широкого використання прецедентної практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). Підкреслюється, що розробка критеріїв правомірності обмеження прав особи у кримінальному провадженні є актуальною у зв’язку з тим, що під час застосування арешту майна законодавець вимагає від слідчих суддів враховувати, серед іншого, розумність і співрозмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження, а також застосувати найменш обтяжливий спосіб арешту, який не призведе до зупинення або надмірного обмеження правомірної підприємницької діяльності особи, або інших наслідків, які суттєво позначаються на інтересах інших осіб. На підставі узагальнення практики винесення слідчими суддями ухвал про задоволення або відмову у задоволенні клопотання слідчого, прокурора про арешт майна, зроблено висновок, що національні суди поступово сприймають новели та вимоги законодавства й практики ЄСПЛ, проте найчастіше під час вирішення клопотання слідчого в мотивувальній частині ухвал застосовується стандартна аргументація загального характеру, наводиться зміст відповідних статей Кримінального процесуального кодексу України без спроби аналізу законності обмеження, мети такого обмеження, пропорційності втручання держави в права особи, що відповідає меті. Утім, важливою є саме належна системна, логічна, послідовна аргументація, якої, як правило, в ухвалах бракує. У статті розроблена та запропонована модель логічної аргументації, дотримуючись якої слідчі судді зможуть правильно сформулювати мотивувальну частину рішення про задоволення або відмову в задоволенні клопотання про арешт майна. Наголошується, що легітимність мети накладення арешту на майно встановлюється з огляду на вимоги законодавства. Розумним є такий захід, застосування якого є об’єктивно необхідним при наявності певних підстав та умов. Придатним є такий засіб, за допомогою якого може бути досягнута бажана мета. Засіб є необхідним, якщо відсутній будь-який інший, однаково придатний, але менш обтяжливий для особи, крім того, він потрібний для вирішення нагальної соціальної проблеми. Пропорційним можна вважати той засіб, при застосуванні якого обтяження, які будуть покладені на особу, враховуючи всі обставини та ризики, будуть співмірними меті, що повинна бути досягнута під час застосування цього обмеження. На завершальному етапі здійснюється оцінка того, чи є бажаний результат, з урахуванням усіх проаналізованих умов, співмірним обмеженню права особи на мирне володіння майном. Запропонована модель аргументації є універсальною, здатною під час прийняття рішення про арешт майна обмежити дискрецію правозастосовника, убезпечити особу від свавілля органів державної влади, а також стати методичним підґрунтям при ухваленні кримінального процесуального рішення.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

19

ГОРОДОВЕНКО, ВІКТОР. "Реалізація принципу верховенства права у цивільному судочинстві в умовах реформування правосуддя." Право України, no. 2018/03 (2018): 65. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-03-065.

Full text

Abstract:

Верховенство права є фундаментальним принципом, на якому будується демократична правова держава і функціонування судової влади в ній. Верховенство права як соціально-природний феномен, як основоположний принцип правової і політичної систем України, як основоположний принцип судової влади, як правова категорія активно привертає до себе увагу правників. Проте внесення останнім часом змін до процесуального законодавства України, початок роботи нового Верховного Суду й формування новітньої правозастосовної практики істотно змінює й підходи до тлумачення принципу верховенства права та особливостей його застосування, зокрема в цивільному судочинстві. Мета статті полягає у визначенні особливостей реалізації принципу верховенства права в цивільному судочинстві в умовах реформування правосуддя. З’ясовано, що утвердження верховенства права і функціонування правової держави можливі за умов, коли в суспільстві послідовно і неухильно втілюються в життя такі вимоги, як повага до прав і свобод людини, верховенство Конституції, принцип поділу влади, законність, обмеження дискреційних повноважень, принцип правової визначеності, незалежність суду і суддів. Встановлено, що верховенство права є основною засадою (принципом) цивільного судочинства, застосовуючи яку суд забезпечує справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відсутнє універсальне визначення принципу верховенства права, його тлумачення здійснено Конституційним Судом України, Європейським судом з прав людини. Доведено, що загальновизнаним є те, що основними елементами верховенства права є: 1) законність; 2) правова визначеність; 3) заборона свавілля; 4) доступ до правосуддя перед незалежними та неупередженими судами; 5) повага до прав людини; 6) недискримінація та рівність перед законом. Саме зазначені властивості верховенства права й повинні бути враховані судом при здійсненні правосуддя у цивільному судочинстві.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

20

Ювчиця, О. В. "АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ УКРІПЛЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ТА БЕЗСТОРОННОСТІ СУДУ В ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ." Знання європейського права, no. 1 (September 18, 2020): 47–50. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i1.46.

Full text

Abstract:

У статті розглянуто сутність принципів незалежності та безсторонності суддів як основних засад цивільного судочинства. Динаміка реформування української судової системи в цілому, так і цивільного судочинства періодично змінюється, однак необхідно констатувати недостатнє дотримання принципів незалежності і безсторонності суду під час судового захисту прав людини і громадянина в Україні. Метою цієї статті є дослідження сутності принципів незалежності та безсторонності суддів крізь призму цивільного судочинства, а також аналіз відповідності цих засад європейській системі цінностей та стандартів захисту прав людини. Ставиться завдання проаналізувати практику Європейського суду з прав людини в цивільних справах, дослідити стан забезпечення незалежності суддів, з'ясувати актуальні проблеми дотримання цих принципів в цивільному судочинстві, а також визначити напрями удосконалення цих основоположних засад. Сьогодні в Україні простежується тенденція збільшення кількості фактів неправомірного втручання у діяльність суддів щодо здійснення правосуддя. Ці та інші факти неправомірного втручання створюють ризики для незалежності судді під час здійснення розгляду та вирішення цивільних справ. Крім того, завдяки комплексному підходу до вивчення зазначеної проблеми доведено, що цивільне процесуальне законодавство не містить єдиної норми, яка повністю відтворювала б зміст принципів незалежності та безсторонності суддів в інтерпретації ЄСПЛ, а тому законодавче врегулювання даного питання сприятиме правильному тлумаченню цих основоположних засад та їх дотриманню у цивільному судочинстві України. Зроблено висновок, що цивільне судочинство як певним чином організована сукупність цивільних процесуальних правовідносин має будуватися на засадах незалежності та безсторонності суду, оскільки ці принципи є невід'ємними атрибутами правосуддя. Здійснення правосуддя має відображати соціальне призначення судової системи, тобто забезпечувати справедливий, неупереджений і своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ із метою ефективного захисту порушених прав, свобод чи інтересів фізичних осіб та юридичних осіб, інтересів держави.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

21

Шелевер, Н. В. "Принцип справедливості та його реалізація Конституційним Судом України під час здійснення правосуддя." Актуальні проблеми держави і права, no. 86 (September 23, 2020): 259–63. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i86.2453.

Full text

Abstract:

В умовах пандемії коронавірусу С0УГО-19, війни на Сході України, економічної кризи актуальним питанням сьогодення є дослідження справедливості як загального конституційного принципу. Забезпечувати його реалізацію на практиці повинен Конституційний Суд України як орган конституційної юрисдикції. Автор у своїй статті проаналізував практику застосування принципу справедливості Конституційним Судом України, бо саме у його рішеннях і розкривається зміст цього принципу. Метою правосуддя є забезпечення справедливості. Адже саме в судах і шукають справедливість. Принцип справедливості відіграє важливу роль у тому разі, коли судді треба застосувати не аналогію закону, а аналогію права. Як застосовує цей принцип на практиці суддя, залежить від його моральних якостей, правової культури і правосвідомості. Хоча у Конституції України принцип справедливості не закріплений у прямій формі, проте уся правова система ґрунтується на ідеї справедливості. Про це свідчить практика Конституційного Суду України. У своїх рішеннях Конституційний Суд України розкриває суть принципу справедливості. Справедливість є конституційною засадою судочинства. Проте проблемою в Україні є те, що судовий процес не завжди справедливий, і це зумовлює звернення до Європейського суду з прав людини. Конституційний Суд України звертає увагу і на те, що діяльність правотворчих і правозастосовних органів повинна здійснюватися за принципом справедливості. Єдиний орган конституційної юрисдикції досліджував і можливість обмеження конституційних прав і свобод. На його думку, таке обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не може бути свавільним і несправедливим. Конституційний Суд України розкриває сутність справедливості через принцип розмірності, або пропорційності. У своїх рішеннях Конституційний Суд України вказує і на порушення принципу справедливості. Справедливість є складником принципу верховенства права. Оскільки права, свободи та інтереси людини є найвищою соціальною цінністю, то саме справедливий суд повинен їх захищати. Конституційний Суд України застосовує принцип справедливості під час здійснення правосуддя і він стає нормою прямої дії.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

22

Рибалкін, Андрій, and Юлія Сєдих. "СИСТЕМА СУДОВОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ ТА ЇЇ РОЛЬ У РОЗБУДОВІ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ." Молодий вчений, no. 5 (93) (May 31, 2021): 334–37. http://dx.doi.org/10.32839/2304-5809/2021-5-93-64.

Full text

Abstract:

У статті здійснено теоретико-правовий аналіз діяльності органів судової влади у процесі реформації. Визначено конституційно-правові особливості роботи органів судової влади у сучасних умовах. Досліджено зміни, внесені до організації роботи судів внаслідок реформування інституту. Визначено місце судів загальної юрисдикції у системі охорони і захисту прав та свобод людини і громадянинав Україні. Наголошено, що суди мають фундаментальне значення для формування та розвитку демократичної, правової та соціальної держави. Актуалізовано, що реформаційні процеси у сфері судоустрою повинні бути спрямовані на підвищення ролі громадянського суспільства, що забезпечить підвищення довіри до органів судової влади та державних органів в цілому. Визначено, що судові органи сприяють вирішенню найбільш важливих завдань, що виникають перед правовою державою, таких, як захист прав і свобод людини, підтримання режиму правової законності у сфері управління і стабілізації державної влади. У своїй діяльності судові органи знаходяться в постійній взаємодії з законодавчими та виконавчими органами, і у зв'язку з цим потрібно наукове осмислення і законодавче закріплення способів і меж відповідної взаємодії.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

23

Шаптала, Наталя. "Проблеми подальшого законодавчого врегулювання діяльності Конституційного Суду України." Право України, no. 12/2018 (2018): 220. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-12-220.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена вивченню проблем законодавчого врегулювання як загальних питань, пов’язаних із діяльністю вітчизняного органу конституційної юрисдикції, так і визначення правил доказування у конституційному судовому процесі. Актуальність теми дослідження полягає у тому, що, незважаючи на значну кількість публікацій та наукових праць, окремі актуальні питання, які стосуються філософсько-методологічного обґрунтування та законодавчого врегулювання процесу й правил реалізації Конституційним Судом України (КСУ) функції забезпечення верховенства Конституції на всій території Української держави, все ще лишаються малодослідженими. Мета статті полягає у тому, щоб вивчити проблеми законодавчого врегулювання як загальних питань, пов’язаних із діяльністю вітчизняного органу конституційної юрисдикції, так і визначення правил доказування у конституційному судовому процесі; окреслити шляхи та засоби подолання проблем законодавчого врегулювання діяльності КСУ, зокрема й тих, що пов’язані з доказуванням у конституційному судовому процесі. Автор звертає увагу на певний юридичний казус, який має місце у чинній Конституції України. Йдеться про те, що, з одного боку, згідно з ч. 1 ст. 8 Конституції України діяльність КСУ повинна бути зорієнтована на дотримання принципу верховенства права, а з другого – на гарантування верховенства Конституції України (ч. 2 ст. 8). Однак, як наголошує автор, принцип верховенства права та верховенства конституції не є тотожними, як не є тотожними право та конституція. Окрема частина статті присвячена de facto виключенню юридичних осіб публічного права, до яких, зокрема, належать місцеві ради, які утворені територіальними громадами, та певні інститути громадянського суспільства, з кола суб’єктів звернення до КСУ. Пропонується внести зміни до статей 147 та 150 Конституції України, додавши до повноважень КСУ тлумачення законів України конституційними поданнями органів місцевого самоврядування та громадських організацій, які є юридичними особами публічного права. Автор вважає необхідним також здійснити низку заходів щодо створення сучасної системи нормативно-правого забезпечення реалізації КСУ своїх функцій у галузі гарантування верховенства конституційних засад, принципів та загальнолюдських цінностей, проголошених Основним Законом України як демократичної, правової та соціальної держави. Зокрема, пропонується за аналогією із законодавством, яким врегульовано діяльність судів загальної юрисдикції, а також за прикладом Республіки Грузія, роз робити та прийняти окремі закони з питань: по-перше, статусу конституційної юрисдикції та суддів КСУ; по-друге, повноважень КСУ та порядку звернення до нього; по-третє, конституційного судового процесу. Порушується питання, пов’язане з поновленням справедливості щодо осіб, чиї права або свободи, гарантовані Конституції України, було порушено унаслідок застосування актів або дій із боку органів державної влади, що є вкрай актуальним у зв’язку з запровадженням інституту конституційної скарги. Констатується, що Конституція України не відносить до повноважень КСУ оцінку рівня впливу положень закону, визнаного неконституційним, на рішення суду загальної юрисдикції та не передбачає автоматичного його скасування.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

24

Matvieieva, A. V., and L. V. Yerofyeyenko. "THE ROLE AND IMPORTANCE OF THE FUNCTIONS OF ECONOMIC PROCEDURAL LAW." Актуальні проблеми держави і права, no. 93 (April 20, 2022): 30–36. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i93.3311.

Full text

Abstract:

Матвєєва А. В., Єрофєєнко Л. В. Роль та значення функцій господарського процесуальногоправа. – Стаття.Стаття присвячена основним проблемам правового визначення місця та ролі функції в системі господарського процесуального права. Авторами проаналізовано історико-правові підвалини розвитку процесуального права, а також розуміння сутності функцій господарського процесу та їх видів. Надано пропозиції щодо тлумачення та класифікації функцій господарського процесуального права. Сьогодні надзвичайно актуальним є визначення та класифікація функцій господарського процесуального права з метою визначення їх місця та ролі в розрізі аналізу сучасного процесуального права.Природа галузі господарського процесуального права виявляється як соціально-нормативного регулятора. Виходячи з цього, його функції мають велике значення для ефективності захисту прав і законних інтересів підприємств, установ, організацій, інших юридичних осіб, громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи та набули в установленому порядкустатусу суб’єкта господарювання. суб’єкт господарювання, державні та інші органи, фізичні особи,які не є суб’єктами господарювання. Проте зараз проблема полягає в тому, що результати інтелектуальної праці, виражені в інтелектуальній власності, хоч і повинні приносити відчутний дохід, але незавжди на практиці. Необхідною передумовою отримання прибутку є використання майна, введення його в господарський обіг.Важливим для розуміння сутності функцій господарського процесу є періодизація етапів становлення процесуального права на українських землях: 1) перший період – це часи Київської Русі(давньоруського), коли суд був підпорядковувався адміністрації, тобто був її невід’ємною частиною;2) II період – XIV–XIX ст. (дореволюційний). Створення державних інституцій для вирішення справ, закріплення українського звичаєвого права в нормативно-правових актах та адміністративно-судовій практиці (друга половина XVII ст.), формування т.зв. писаного права; 3) III період – 1917–1991 рр. (радянський). Запровадження нових методів організації економіки та централізованого планування призвело до створення системи державних судів, для яких характерне використання їх як засобу непрямого впливу на суспільні відносини з боку органів державної влади; 4) IV період – з 1991 р. по теперішній час (пострадянський), пов’язаний із здобуттям незалежності України та створенням.Функції держави класифікують за їх соціальною значущістю, тривалістю дії, сферою діяльності, формою консолідації тощо. Переважно всі ці критерії можна застосувати до класифікації функцій економічного процесу з урахуванням його особливостей. Наприклад, за критерієм тривалості функції господарський процес можна поділити на постійні та тимчасові. До постійних належать регуляторна, охоронна, економічна, політична, інформаційна функції, а до тимчасових – моніторингова та інтеграційна. За критерієм меж права функції поділяються на зовнішні та внутрішні. До зовнішніх функцій економічного процесу відносять економічну, політичну, а внутрішню – регулятивну, охоронну, компенсаційну та оздоровчу.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

25

Харченко, С. В., and А. С. Симчук. "Залучення законного представника у кримінальних провадженнях за участю неповнолітніх осіб." Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 28 (July 26, 2021): 137–44. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v28i0.707.

Full text

Abstract:

Становлення України як демократичної правової держави, проголошення людини найвищою соціальною цінністю вимагає вжиття відповідних суспільно-політичних і правових заходів щодо забезпечення прав і свобод людини. Такі заходи особливо важливі для забезпечення прав і свобод такої категорії населення, які в силу свої вікових особливостей, психофізіологічної незрілості й соціально-психологічної адаптованості неспроможні самостійно захистити свої порушені чи спірні права або реалізувати процесуальні повноваження. Серед таких осіб найбільш незахищеною категорією суспільства є саме неповнолітні. Тому їхні права та інтереси перебувають під постійною пильною увагою як законодавців, так і правоохоронних органів, прокуратури, суду. Досудове провадження у кримінальних справах щодо неповнолітніх, які вчинили правопорушення, а також неповнолітніх, котрі є потерпілими від правопорушення, здійснюється в Україні в межах повноважень єдиної системи процесуальної діяльності органів досудо-вого слідства й прокуратури. Воно спрямоване на досягнення єдиних цілей кримінального процесу і грунтується на загальних принципах кримінального судочинства, однак має й певні особливості. Неповнолітні особи, які потрапили у сферу кримінального процесу, у силу своїх вікових особливостей потребують посилення своєї правової захищеності, застосування до них особливих правил під час провадження й створення для них додаткових процесуальних гарантій. Однією з форм правого захисту є подвійне представництві інтересів неповнолітнього в суді - його законним представником і захисником (адвокатом). На відміну від захисника, законні представники захищають інтереси неповнолітнього не через призму виконання професійної діяльності, а насамперед через загально-правову відповідальність за своїх неповнолітніх дітей з урахуванням морально-етичних аспектів виховання. У статті висвітлено нормативно-правове регулювання проведення слідчих (розшуко-вих) дій за участю неповнолітніх учасників у кримінальному процесуальному законодавстві України, зокрема обов'язкового залучення законного представника. Підкреслюється значення дотримання процесуальної форми за умов проведення слідчих (розшукових) дій за участю неповнолітніх учасників кримінального провадження.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

26

КОМАРОВ, ВЯЧЕСЛАВ. "Основоположні принципи цивільного судочинства." Право України, no. 10/2018 (2018): 14. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-10-014.

Full text

Abstract:

Принципи цивільного судочинства є найбільш узагальненою й фундаментальною категорією науки цивільного процесуального права разом із такими, як мета і завдання цивільного процесу, предмет і метод цивільного процесуального права, цивільні процесуальні правовідносини тощо. Симптоматично, що інтенсивні дослідження принципів припадали на періоди, пов’язані з кодифікаціями процесуального законодавства, і посткодифікаційні. Так було і в 60-х роках минулого століття, і у 2000-х роках. Достатньо велика кількість спеціальної літератури з цієї проблеми дає змогу уявити сучасний стан теорії принципів цивільного судочинства, її прикладне значення. У зв’язку із цим слід звернути увагу те, що теоретичні концепти, покладені в основу теорії принципів цивільного процесуального права у 60-х роках минулого століття, залишилися майже незмінними. Водночас конституційна реформа у сфері правосуддя і суміжних інститутів заклала підвалини для модернізації цивільного процесуального законодавства, наслідком чого стало прийняття нової редакції Цивільного процесуального кодексу України, що ґрунтується на загальноєвропейських тенденціях у сфері цивільного судочинства й ідеї забезпечення кожному права на справедливий судовий розгляд і доступності правосуддя. Одним із найбільш визначальних наслідків конституційної реформи і змін цивільного процесуального законодавства слід визнати створення нового Верховного Суду як суду касаційної інстанції, на який, серед іншого, покладено функцію забезпечення єдності судової практики, а отже, високих стандартів правосуддя. З огляду на це стає зрозуміло, що сучасне цивільне судочинство і судове правозастосування мають відповідати Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (ЄКПЛ) і забезпечувати доступ до правосуддя, а інститути правосуддя і судочинства треба вдосконалювати, виходячи з викликів сучасного суспільства, а також із такого очевидного цивілізаційного факту, як фундаменталізація прав людини й ефективності правосуддя. При цьому можна помітити, що поза увагою доктрини цивільного процесуального права залишаються принципи цивільного судочинства, які є основоположними і визначають певний дискурс наукових досліджень та виміри сучасного цивільного судочинства в умовах демократичних суспільств, виступають, так би мовити, мірилом верховенство права. Вони мають специфічну правову природу і вважаються певною експлікацією загальновизнаних норм і принципів міжнародного права, тобто імперативних норм міжнародного права, що приймаються та визнаються міжнародним співтовариством держав загалом і відхилення від яких неприпустиме. Для них характерні наднаціональний характер і закріплення у міжнародно-правових актах, таких як Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, ЄКПЛ. Важливо також, що ці принципи застосовуються у практиці Європейського суду з прав людини. Отже, подальший розвиток теорії принципів цивільного процесуального права має бути скеровано на дослідження глибоких закономірностей, тенденцій змін якісних характеристик правового регулювання цивільного судочинства, які історично лежать у надрах різних систем праворозуміння і зумовлюють формування нового світогляду, тобто бачення правосуддя, функцій судів як органів судової влади, які в умовах демократичних суспільств мають забезпечити пріоритет прав людини, верховенство права, новий рівень юридичної практики загалом. Подальша їх наукова розробка і впровадження у практику судового правозастосування сприятимуть соціалізації цивільного процесу, визначенню з точки зору нових соціально-правових реалій функціонування судочинства, детермінованих необхідністю утвердження прав людини і верховенства права. У статті досліджуються правова природа і каталог основоположних принципів цивільного судочинства, виходячи із субсидіарного значення в судовому правозастосуванні, та дається їх феноменологічна інтерпретація.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

27

Забродіна, О. "Актуальні питання зупинення виплати пенсій внутрішньо переміщеним особам." Юридичний вісник, no. 4 (February 5, 2020): 155–60. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i4.984.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена актуальним проблемам соціального захисту внутрішньо переміщених осіб при нарахуванні та виплаті пенсій, автором проаналізовано загальні підстави зупинення таких виплат та підстави їх поновлення, оскарження таких дій представників Пенсійного фонду України, а також досліджені найпоширеніші проблеми реалізації права внутрішньо переміщених осіб на отримання пенсії, як виплати, заслуженої попередньою працею, і яка є однією з форм соціального захисту. Відповідно до ч.4 ст.9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» встановлення зв’язків та взаємодія органів державної вла- ди України, їх посадових осіб, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб з незаконними органами (посадовими особами), створеними на тимчасово окупованій території, допускається виключно з метою забезпечення національних інтересів України, захисту прав і свобод громадян України, виконання міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, сприяння відновленню в межах тимчасово окупованої території конституційного ладу України. Отже, порядок обміну та підтвердження інформацією між державними органами з приводу встановлення зв’язків та взаємодії органів державної влади України, їх посадових осіб, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб з незаконними органами (посадовими особами), створеними на тимчасово окупованій території, допускається виключно з метою забезпечення національних інтересів України, захисту прав і свобод громадян України, виконання міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, сприяння відновленню в межах тимчасово окупованої території конституційного ладу України, і є обовязком безпосередньо таких державних органів. Проаналізована відповідна судова практика з даної проблематики та зроблені пропозиції щодо спрощення здійснення та захисту соціальних прав вимушених переселенців. Згідно ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. При цьому, згідно ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Отже, Пенсійний фонд України у своїй діяльності зобов’язаний діяти лише у встановлений законом спосіб, та суворо дотримуючись прав так законних інтересів внутрішньо переміщених осіб, зокрема.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

28

СЕРДЮК, ВАЛЕНТИН. "Проблеми створення Вищого антикорупційного суду: первинний аналіз." Право України, no. 2018/03 (2018): 52. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-03-052.

Full text

Abstract:

Запобігання і протидія корупції в Україні визнані одним із пріоритетних напрямів діяльності держави на сучасному етапі. Проведені за останні роки наукові дослідження з питань запобігання та протидії корупції свідчать, що корупція вразила все суспільство. Мається на увазі не толерантне ставлення суспільства до корупції, а використання корупції як універсального інструмента для отримання позитивних результатів врегулювання практично всього спектру соціальних відносин. Саме таке ставлення суспільства до корупції призводить до її поширення в державі. Наслідки однобічного підходу у подоланні цього явища – лише шляхом застосування репресивного антикорупційного законодавства, спрямованого на покарання публічних службовців, без усунення факторів, що породжують корупцію, – не принесло відчутних результатів щодо зниження її рівня. Нині в державі створені умови для викорінення корупції і реально проявлено політичну волю щодо проведення повного реформування не лише антикорупційного законодавства, а й усієї державної антикорупційної політики. Першим кроком на цьому шляху стало створення Національного антикорупційного бюро України (далі – НАБУ), результатом діяльності якого й активної позиції законотворців стало прийняття Закону України “Про запобігання корупції” та початок функціонування Національного агентства з питань запобігання корупції. Закінченням прагнень суспільства і держави в цій сфері є необхідність прийняття та імплементація Закону України “Про Вищий антикорупційний суд”. Метою статті є первинний аналіз окремих проблемних питань законопроекту № 7440, внесеного Президентом України до Верховної Ради України і прийнятого у першому читанні, та обґрунтування їх вирішення шляхом проходження зазначеного законопроекту у другому читанні і прийняття в цілому як закону. Досліджено основні проблеми, які викликають суспільний і політико-правовий резонанс при прийнятті законопроекту № 7440. Зокрема, висвітлено питання утворення Вищого антикорупційного суду, особливості його юрисдикції та інстанційності розгляду справ про кримінальні корупційні правопорушення, оцінено вимоги до кандидатів на посади суддів цього суду, аспекти діяльності Громадської ради міжнародних експертів (далі – Рада) та її впливу на конкурсну процедуру призначення суддів Вищого антикорупційного суду. Зауважено, що утворення Вищого антикорупційного суду має позитивно вплинути на ситуацію у запобіганні корупції. Платформою для цього повинно стати застосування комплексного підходу до реформування як системи правоохоронної превенції, так і судової системи з метою повноцінного захисту прав і свобод людини, керуючись верховенством права. Міжнародний досвід діяльності антикорупційних судових органів є неоднозначним і деякою мірою ґрунтується на національних традиціях судової організації. Однак підлягає вирішенню низка проблем, які полягають у такому. По-перше, незначними з точки зору ефективності діяльності є напрацювання НАБУ і Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (далі – САП) щодо розслідування справ, пов’язаних із корупцією. По-друге, процедури добору працівників НАБУ і САП суттєво різняться із порядком призначення суддів Вищого антикорупційного суду на посади. По-третє, важливим є досягнення належного рівня незалежності суддів Вищого антикорупційного суду, оскільки для цього необхідно комплексно реалізувати низку заходів: проведення відкритого і прозорого конкурсу на зайняття кандидатами посад суддів, забезпечення інституціональної і функціональної компонент їхньої незалежності, гідний розмір суддівської винагороди, високий рівень довіри суспільства, сприйняття і реалізація суддею своєї місії як незалежного арбітра. По-четверте, значущість громадського контролю в діяльності Ради та її рішень у процедурі конкурсу на зайняття посад суддів Вищого антикорупційного суду. По-п’яте, розуміння сутності і різниці у поняттях “crucial rule” та “binding rule”, позаяк неузгодженості перекладу можуть мати вирішальне значення для визначення ролі Ради у процедурі конкурсу.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

29

Косяченко, Ксенія. "АДВОКАТУРА ЇЇ ПРИЗНАЧЕННЯ ТА МІСЦЕ В ІНСТИТУТІ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА." Молодий вчений, no. 3 (91) (March 31, 2021): 278–81. http://dx.doi.org/10.32839/2304-5809/2021-3-91-58.

Full text

Abstract:

Особливим інститутом громадянського суспільства в Україні є інститут адвокатури. Про це свідчить імператив професійного захисту прав та законних інтересів осіб у суді, публічно-правовий статус досліджуваного інституту, надання державою права на отримання юридичної допомоги абсолютно всім фізичним і юридичним особам, також у даній статті розглядається питання призначення, ролі та місця адвокатури в інституті громадянського суспільства. Досліджується та висвітлюється місце інституту адвокатури, фундаментальним та головним призначенням якого – є захист прав людини. Паралельно наголошуються питання діяльності органів адвокатури, а також важливі проблеми їх реформування. На сьогоднішній день розвиток цього інституту відбувається в рамках процесу модернізації правової системи – комплексу соціальних, економічних, правових, політичних, культурних та інтелектуальних трансформацій. Для інституту адвокатури України цей процес є дуже складним і суперечливим, оскільки в державі ще не сформувалися надійні механізми практичної реалізації громадянських прав і свобод.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

30

Лещинський, В. П. "Система гарантій законності дозвільної діяльності: засади та перспективи розвитку." Прикарпатський юридичний вісник, no. 1 (July 2, 2021): 75–79. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1.736.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена визначенню актуальних засад системи гарантій законності дозвільної діяльності з урахуванням специфіки сфери містобудування, визначенню на цій основі перспектив подальшого розвитку цієї системи. Доведено, що систему гарантій законності дозвільної діяльності становлять: загальносоціальні гарантії; юридичні гарантії. Особливою групою, що частково вбирає в себе загальносоціальні, а частково – юридичні гарантії, визначено міжнародні гарантії законності у сфері дозвільної діяльності. Загальносо-ціальними гарантіями законності у сфері дозвільної діяльності є: політичні, економічні, соціальні та ідеологічні гарантії. Юридичними гарантіями законності визначено юридичні умови, правові способи та організаційно-правові засоби. Міжнародні гарантії охарактеризовано як діяльність суб’єктів міжнародного права, спрямовану на охорону прав і свобод людини у сфері дозвільної діяльності. Окреслені гарантії мають охоронний характер, тобто спрямовані насамперед на запобігання протиправній діяльності у цій сфері. Окремою групою гарантій забезпечення законності у сфері дозвільної діяльності визначено захисні гарантії забезпечення законності у сфері дозвільної діяльності, що застосовуються у разі вчинення правопорушення. Доведено, що вони передбачені нормами як адміністративного матеріального права (адміністративна відповідальність), так і адміністративного процесуального права (адміністративні юрисдикційні провадження: судові та позасудові). Такі гарантії виділено у контексті насамперед дозвільної правозастосовної діяльності. Доведено, що позитивістські засади дозвільної діяльності зумовлюють особливе значення окремих юридичних гарантій законності у сфері дозвільної діяльності – юридичних умов (якісне законодавство) та правових засобів (контроль, в тому числі міжвідомчий, та нагляд у досліджуваній сфері). Уточнення місця та значення вказаних гарантій у виділеній системі визначено як перспективний напрям подальших наукових досліджень.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

31

КІНДЮК, БОРИС. "Компаративний аналіз проектів Конституції Кость Левицького та Станіслава Дністрянського." Право України, no. 2018/07 (2018): 232. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-07-232.

Full text

Abstract:

Актуальність теми статті пов’язана з процесом проведення конституційної реформи, яка відбувається на тлі кризи, що охопила політичну, економічну, соціальну сфери в Україні. У вирішенні цього завдання може суттєво допомогти історичний досвід конституціоналізму, накопичений у різні історичні часи, а особливо у період відновлення Української незалежної держави 1917–1921 рр. Метою статті є компаративний аналіз за допомогою системи кількісних показників проектів конституції, що їх запропонували відомі українські правники, доктори права Кость Левицький і Станіслав Дністрянський. Досліджено причини прийняття цих проектів, до числа яких відносилися вирішення завдання з підготовки акта найвищої юридичної сили, який мав забезпечити легітимне відновлення та функціонування демократичної і незалежної української держави. Обидва проекти ґрунтувалися на демократичних засадах, які включають право на свободу та особисту недоторканність, право на повагу до приватного та сімейного життя, свободу думки, совісті, релігії, свободу вираження поглядів, свободу зібрань та об’єднань. Показано, що проект С. Дністрянського мав у 2,3 рази більший обсяг матеріалу, кількість пунктів порівняно з проектом К. Левицького. Статистичні розрахунки засвідчили значну нерівномірність розподілення матеріалу всередині проектів та його зосередження у початковій частині актів. Спільними рисами змістовних характеристик проектів була наявність інституту президентства, закріплення за парламентом значного обсягу повноважень та можливість приєднання до Західноукраїнської Народної Республіки інших регіонів України. Розгляд інститутів цих проектів показує, що в проекті К. Левицького основна кількість матеріалу припадала на інститут президентства, а у С. Дністрянського – на інститут парламентаризму. Проект С. Дністрянського передбачав створення Державного Судового Трибуналу, який складається із шести членів та шести суддів або юристів, які призначаються згідно з пропозицією Голови Державної Юстиції чи Президента Республіки, а в проекті К. Левицького був відсутній вищий суд та інститут місцевого самоврядування. Проект С. Дністрянського, на відміну від запропонованого акта К. Левицького, передбачав широку участь громадян у здійсненні правосуддя, що забезпечувалося участю народних засідателів, присяжних і мирових суддів. Проведення цього дослідження дало змогу визначити правовий досвід стосовно закріплення в новому проекті Конституції України положення про збереження селянами своїх паїв, використання української мови як офіційної та державної підтримки її збереження і розвитку, а також передачу більш значного обсягу повноважень органам місцевої влади.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

32

БОБКОВА, АНТОНІНА, and ВАЛЕРІЯ НОВОШИЦЬКА. "Правова основа розгляду господарським судом спорів за участю іноземних осіб." Право України, no. 2020/07 (2020): 131. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-07-131.

Full text

Abstract:

Для нашої країни одним із актуальних і практичних завдань сьогодення є залучення до вирішення соціально-економічних питань іноземних інвесторів, для яких важливим фактором, на думку експертів, є захищеність їхніх прав та інтересів, що, зі свого боку, залежить від стану правової основи розгляду господарських спорів за їхньою участю. Іноземні особи мають право звертатися за захистом порушених прав та інтересів у господарський суд, виступати відповідачем або іншим учасником судового процесу. При цьому судове провадження за участю іноземної особи в господарських судах має певні особливості, які закріплені в різних нормативно-правових актах, міжнародних договорах, угодах сторін, а судова практика свідчить про складність і неоднозначність застосування норм відповідного законодавства, що подекуди унеможливлює ефективний захист і швидке вирішення спору. У науці питання правової основи розгляду спорів з іноземним елементом господарськими судами розглядалося опосередковано і не було предметом окремого дослідження. Метою статті є узагальнення правової основи розгляду господарськими судами спорів за участю іноземних осіб та обґрунтування напрямів розвитку й удосконалення відповідного законодавства України для підвищення рівня привабливості гос подарського провадження для звернень іноземних інвесторів щодо захисту прав і законних інтересів. У результаті дослідження одержано такі результати: 1) узагальнено правову основу розгляду господарськими судами спорів за участю іноземних осіб, яку становлять норми Господарського процесуального кодексу України ( ГПК України), інших законів і підзаконних нормативно-правових актів, норми міжнародних договорів, що стали частиною національного законодавства, господарські договори (контракти); 2) обґрунтовано напрями розвитку й удосконалення відповідного законо давства України: на рівні ГПК України щодо підсудності спорів за участю іноземної особи; розширення компетенції господарських судів через віднесення до їхньої підвідомчості справ у спорах, що виникають у зв’язку зі здійсненням господарської діяльності про оспорювання рішень міжнародного комерційного арбітражу, а також про визнання та надання дозволу на виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу, іноземного суду; доповнення підставами визнання арбітражних угод недійсними та такими, що не можуть бути виконані; на рівні міжнародних договорів – ратифікація Конвенції про угоди про вибір суду; на рівні підзаконних нормативно-правових актів – конкретизація Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів) у частині рекомендацій щодо формулювання розділу зовнішньоекономічного договору щодо урегулювання спорів у судовому порядку з огляду на неможливість вибору сторонами норм процесуального права при розгляді справи у господарських судах. Запропоновано внесення змін до ГПК України, Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів).

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

33

Макаренков, О. Л. "ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЕЛІМІНАЦІЇ КОРУПЦІЙНИХ РИЗИКІВ ІЗ ВИКОНАВЧО-РОЗПОРЯДЧОЇ РОБОТИ ПУБЛІЧНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ В УМОВАХ ТРАНСФОРМАЦІЇ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ ВІДКРИТОГО СУСПІЛЬСТВА." Прикарпатський юридичний вісник, no. 2(27) (January 21, 2020): 26–31. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i2(27).182.

Full text

Abstract:

У статті досліджено правові засади елімінації ко-рупційних ризиків із виконавчо-розпорядчої роботи публічної адміністрації в умовах трансформації правової системи відкритого суспільства. Встановлено, що доброчесне виконання публічною адміністрацією функцій у відкритому суспільстві передбачає її від-повідність природно-правовій вимірності управління й правотворення, контролю і примусу, зумовленість роботи потребами людини і соціального прогресу, збалансованість владою парламенту і судів, незалежність внутрішніх структур одна від одної у питаннях змістовного наповнення своєї діяльності, відповідно до законодавчо визначеної компетенції, єдність систе-ми органів, антикорупційну стресостійкість, універ-сальність вирішення усіх підвідомчих питань у рамках країни та поза нею щодо власних громадян та інших цінностей, професійну та добропорядну ефективність. Підкреслено, що сама наявність знань і високоякісно-го законодавства, яке відповідає правовим стандартам відкритих суспільств, має обов’язково супроводжуватись реалізацією цих знань і норм у діях всіх органів виконавчої гілки влади держави, інакше нація буде не-минуче слабшати до тих пір, поки не зникне як єдине ціле соціальне утворення. Підсумовано, що уникненню корупційних ризиків та зменшенню їхнього потенціа-лу сприяє використання тих конституційних моделей публічного адміністрування, що найбільш ефективні для конкретного історичного моменту часу та засновані на ідеї верховенства права, зокрема й незмінності фун-даментальних положень, які стосуються прав людини і загальноправових питань устрою публічної влади.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

34

Брага, Д. "Скасування «адвокатської монополії» на представництво особи в суді: до актуальності питання." Юридичний вісник, no. 2 (September 1, 2020): 306–14. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i2.1737.

Full text

Abstract:

У статті розкривається питання доцільності скасування так званої «адвокатської монополії» на представництво особи у суді. Сьогодні участь адвоката як захисника у кримінальному процесі не викликає жодних заперечень, проте виключне право представництва особи у судах цивільної, господарської, адміністративної юрисдикції адвокатом спонукає до жвавих дискусій серед науковців-про-цесуалістів та юристів-практиків. Дане питання досліджується через призму аналізу судової практики КСУ, чинного законодавства, наукових позицій «за» та «проти» скасування «адвокатської монополії», а також думок практикуючих правни-ків. У статті також розглядається зарубіжний досвід регулювання представництва осіб у судах. Зроблено спробу навести переконливі аргументи недоцільності скасування «адвокатської монополії» в Україні. Автором доводиться думка про правову та соціально-економічну недоцільність конституційних змін у частині адвокатської монополії, оскільки відсутній баланс між зацікавленими цілями та наслідками такої монополії. На думку автора, інститут адвокатури є єдиним професійним інститутом, який може запровадити реалізацію ефективного механізму захисту прав та інтересів у суді. Держава гарантує надання професійної правничої допомоги громадянам через високі вимоги до кандидатури адвоката. Разом із тим, як зазначає автор, ліквідація монополізації адвокатури відкриває доступ на ринок правничих послуг юристів без відповідного свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю, що, безумовно, вплине на якість правничих послуг громадянам. У статті зазначено, що скасування «адвокатської монополії» - це поворот назад від проєвропейського вектору нашої держави, оскільки, як показує практика передових країн Євросоюзу, зокрема Німеччини, Італії, Бельгії, Норвегії, Нідерландів, монополія адвокатури на представництво у суді позитивно сприяє професійному правничому захисту клієнтів та їхніх інтересів, а високий рівень захищеності прав і свобод громадян репрезентує належний рівень розвитку громадянського демократичного суспільства, до якого тяжіє Україна.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

35

Алєксєєва, А. О. "Щодо стандартів участі народу у здійсненні судочинства в Японії." Актуальні проблеми держави і права, no. 87 (November 4, 2020): 3–10. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i87.2792.

Full text

Abstract:

Проблема участі народу у здійсненні судочинства є перманентною для української судової системи із часів незалежності. Неодноразово були здійснені спроби реформування інституту народних засідателів та присяжних, які фактично не мали необхідного результату, що підтверджується опитуваннями щодо рівня довіри народу до судової гілки влади та практичними проблемами залучення присяжних до участі в судових засіданнях. Звичайно, проблема реформування і розвитку судової системи не може бути вирішена у відриві від міжнародного досвіду, особливо країн зі схожим історичним досвідом і тих, які тривалий час присвятили пошуку оптимальної моделі залучення народного елемента та вирішенню питань, найбільш гострих для нашої судової влади. У даному контексті автор вирішила проаналізувати японську систему залучення народного елемента до здійснення судочинства в контексті останньої судово-правової реформи 2009 року в Японії - країни, яка відмовилась від англо-американської моделі присяжних та створила власну, змішану систему, вдало поєднала основи англо-американської та континентальної моделей. На основі ключових елементів змішаної системи японського судочинства було сформульовано перелік пропозицій для вдосконалення наявної системи залучення народу до здійснення судочинства в Україні, зокрема: забезпечити необхідну кількість присяжних, встановити розумні строки судового розгляду справи із граничними термінами, забезпечити зрозумілість кримінального процесу для присяжних та запровадити у кримінальному процесі обов'язкове проведення «попереднього засідання». Десятирічний успішний досвід роботи японської системи саібан-ін дозволяє стверджувати, що вказані пропозиції можуть привести до реального залучення народу України до участі в судочинстві та спрощенні кримінального процесу як передумови ефективної роботи змішаної колегії суддів та представників народу. У процесі реформуванням інституту участі народу у здійсненні правосуддя необхідно пам'ятати, що правосуддя, що відправляється «судом рівних», у демократичному суспільстві розцінюється як життєво необхідна соціально-політична підсистема, за допомогою якої реалізуються основні права й обов'язки громадян країни, довіра до судів та віра в торжество справедливості.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

36

Гудзь, А. О., and К. В. Бориченко. "ОКРЕМІ АСПЕКТИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА ОСІБ, ЗВІЛЬНЕНИХ ІЗ ВІЙСЬКОВОЇ СЛУЖБИ, НА ПЕРЕРАХУНОК ПЕНСІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З ПІДВИЩЕННЯМ ГРОШОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ." Знання європейського права, no. 4 (February 11, 2021): 71–74. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i4.131.

Full text

Abstract:

У статті досліджуються окремі аспекти забезпечення права осіб, звільнених з військової служби, на перераху- нок пенсії за вислугу років у зв’язку з підвищенням грошового забезпечення відповідних категорій діючих військо- вослужбовців. Встановлено, що, проводячи відповідний перерахунок пенсій, територіальні підрозділи Пенсійногофонду України разом із підвищеними розмірами складників грошового забезпечення відповідних категорій військо- вослужбовців застосовують нині чинну редакцію частини другої ст. 13 Закону України «Про пенсійне забезпеченняосіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», таким чином протиправно зменшуючи максимальнийрозмір пенсії за вислугу років військовослужбовця у відставці, який припинив службу в період до 1 квітня 2014 року,до 70% відповідних сум грошового забезпечення, тим самим обмежуючи його право на соціальний захист.Ситуація у сфері проведення перерахунку пенсій за вислугу років осіб, звільнених з військової служби, скла- лася у зв’язку з неузгодженістю положень законодавства в цій сфері, безсистемністю змін, що вносяться до нього,відсутністю однозначного тлумачення змісту відповідних нормативно-правових актів, що впливає на практикуправозастосування.Лише здійснення гарантованого Конституцією України права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльно- сті органів державної влади, їх посадових і службових осіб забезпечує відновлення права осіб, звільнених з вій- ськової служби у період до 1 квітня 2014 року, на гідне пенсійне забезпечення.В Україні, на щастя, склалася усталена судова практика у сфері захисту права громадян з числа осіб, які пере- бували на військовій службі в період до 1 квітня 2014 року, на проведення перерахунку пенсії за вислугу роківзі збереженням її розміру, визначеного на момент призначення, ключове значення у формуванні якої має судоверішення, прийняте Верховним Судом 16 жовтня 2019 року в зразковій справі № 240/5401/18.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

37

Легка, О. "Актуальні проблемні питання адміністративно-правового статусу окремих категорій державних службовців." Юридичний вісник, no. 1 (July 31, 2020): 117–24. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.1568.

Full text

Abstract:

У статті окреслено проблемні питання щодо неоднозначності правового регулювання адміністративно-правового статусу окремих категорій державних службовців. З'ясовано, що посади державних службовців класифікуються з урахуванням організаційно-правового рівня органу, обсягу й характеру повноважень особи на певній посаді, ролі та місця посади у структурі державного органу. Суб'єктами правового регулювання статусу державного службовця є державні органи, які згідно з компетенцією реалізують свої повноваження з питань державної служби, зокрема щодо права на державну службу. На основі комплексного дослідження, аналізу доктри-нальних позицій правознавців, чинного законодавства України з'ясовано сутність та особливості понять «правовий статус державного службовця», «адміністративно-правовий статус». Визначено особливості законодавчого регулювання статусу державного службовця, критерії поділу та категорії державних службовців, загальні засади діяльності, обмеження загального та спеціального характеру. Розкрито сутність адміністративно-правового статусу державних службовців органів суду та місцевого самоврядування. Визначено їхні основні складники з урахуванням відмінностей цих категорій державних службовців. Теоретично обґрунтовано, що державна служба в судових органах є складним державно-правовим і соціальним інститутом, який встановлює і регулює відносини держави з працівниками суду. Статус державного службовця судового органу є родовим поняттям такої категорії, як правовий статус державного службовця органу публічної адміністрації. Проаналізовано правові колізії чинного законодавства у зв'язку із втратою помічниками суддів статусу державних службовців та окреслено шляхи врегулювання цього питання. Обґрунтовано думку щодо доцільності якнайшвидшого правового урегулювання у чинному Законі України «Про державну службу» неоднозначності щодо трактування окремих положень, що стосуються категорій і рангів державних службовців органів місцевого самоврядування, що, як наслідок, призводить до порушення одного з основних прав державного службовця - оплати праці залежно від займаної посади, результатів службової діяльності, стажу державної служби та рангу.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

38

Харитонов, Євген Олегович, and Олена Іванівна Харитонова. "НЕДОГОВІРНІ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ, ЩО ВИНИКАЮТЬ ІЗ ДІЙ, ВЧИНЕНИХ ДЛЯ ЗАПОБІГАННЯ ШКОДІ В УМОВАХ КОВІД-19." Часопис цивілістики, no. 39 (January 19, 2021): 5–10. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i39.373.

Full text

Abstract:

Непопулярність у суспільстві рішень влади та колізія приватного і публічного інтересів, що у зв'язку із цим виникає, потребують пошуку не лише засобів юридичного примусу, які були б ефективними і водночас виправданими, аби не створювати зайву соціальну напругу, але також і засобів захисту інтересів осіб, які вчиняють без відповідних повноважень дії, спрямовані на запобігання загрози виникнення шкоди іншим людям в умовах пандемії. У вирішення проблем, що виникають у зв'язку зі згаданою соціальною напругою, а також необхідністю заохочення дій, спрямованих на відвернення загрози виникнення шкоди, важливе значення відводиться правовим засобам, зокрема, цивільно-правовими. У статті досліджуються проблеми теорії та практики застосування норм цивільних недоговірних зобов'язань в умовах пандемії КОВІД-19. Зазначається, що у зв'язку зі зростанням кількості захворювань, неготовністю державної системи охорони здоров'я до боротьби з епідемією такого масштабу виникає проблема заохочення альтруїстичних дій в інтересах осіб, які самі не можуть захистити власні інтересні. Зростає також кількість випадків вчинення дій без спеціального на те повноваження з метою запобігання шкоді життю та здоров'ю людей, зумовлених необхідністю втручання у сферу майнових та немайнових інтересів іншої особи. Багато ситуацій, що при цьому виникають, знаходяться у цивільно-правовому полі, однак відповідна практика поки що не сформувалася. На підставі аналізу ситуації, що склалася, робиться висновок про виправданість виокремлення категорії «недоговірні зобов'язання, що виникають із дій, вчинених для запобігання шкоді», а також про необхідність формування відповідної доктрини та рекомендацій щодо створення та застосування норм цивільного права, які стимулюватимуть діяльність із запобігання виникненню шкоди в умовах пандемії. Практично виправданим є також формування правових позицій вищих судів із відповідних питань, що дасть змогу ефективно використовувати потенціал недоговірних зобов'язань цивільного законодавства.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

39

Ільїна, О. В. "До питання про ефективність кримінально-правової протидії булінгу в чинному кримінальному законодавстві." Прикарпатський юридичний вісник, no. 1 (July 2, 2021): 90–93. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1.739.

Full text

Abstract:

У статті досліджено соціальну та кримінально-правову характеристику такого явища, як «булінг». У результаті ускладнення ситуації в соціально-політичній, економічній, освітній та інших сферах суспільного життя рівень насильства в суспільстві нині збільшився в декілька разів. Підлітки є найбільш вразливою категорією суспільства. Оскілки саме в так званому перехідному віці активно формуються власна система сприйняття світу, система цінностей та пріоритетів, то діти переймають різні моделі поведінки дорослих, і, на жаль, насильство стає однією з таких моделей. Однією з найпоширеніших проблем у дитячому середовищі сьогодні є булінг, який прийнято розглядати як небажану агресивну поведінку дітей шкільного віку, що призводить до цькування дитини іншою дитиною або групою дітей з метою приниження, залякування та демонстрації сили. Проведене дослідження свідчить, що булінг – це явище, яке вже давно перестало бути суто адміністративно-правовим, і нині воно підпадає під кримінально-правові характеристики через те, що його наслідками часто стають тілесні ушкодження, моральні страждання, тобто наслідки, які містяться у складах кримінальних правопорушень. На жаль, «деякі жерти знущань настільки страждають, що закінчують або намагаються покінчити з життям самогубством. Буліцид – поняття, яке означає вчинення самогубства жертвами знущань у школі з метою припинення страждань. Детальний аналіз норм Кримінального кодексу України дає можливість зробити висновок, що окремі прояви булінгу знайшли своє відображення у таких складах кримінальних правопорушень, як катування, доведення до самогубства, хуліганство. Приклади правозастосовної практики свідчать про те, що судді все частіше визнають булінг кримінальним правопорушенням, упереджуючи в цьому законодавця. З урахуванням наведеного пропонується закріпити в Кримінальному кодексі України склад кримінального правопорушення «булінг». Така пропозиція відповідає вимогам часу та сприятиме захисту прав потерпілих від шкільного цькування.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

40

Shapovalov (Jr.), V. V., V. A. Shapovalova, and V. V. Shapovalov. "Розвиток судово-фармацевтичних досліджень у межах організації фармацевтичної справи, технології ліків та фармацевтичного права в Україні, що стосуються обігу контрольованих лікарських засобів і речовин." Health of Society 10, no. 3 (December 16, 2021): 98–106. http://dx.doi.org/10.22141/2306-2436.10.3.2021.246351.

Full text

Abstract:

Актуальність. В останні роки пандемія COVID-19 захопила та розвивається у всіх без винятку країнах світу, що зачіпає не тільки медико-фармацевтичні, а й соціально-економічні, токсикологічні та кримінально-правові аспекти. У таких умовах велике значення у сфері охорони здоров’я та фармацевтичній галузі України має удосконалення системи правовідносини «лікар-пацієнт-провізор», що базуються виключно на принципах фармацевтичного і медичного права. Серед складових медичного та фармацевтичного права виступає судова фармація, що вивчає причини вчинення правопорушень у сфері охорони здоров’я. Мета дослідження: аналіз історії становлення та розвитку в Україні судово-фармацевтичних досліджень у межах організації фармацевтичної справи, технології ліків та фармацевтичного права. Матеріали та методи. При проведенні дослідження використовували законодавчі, нормативно-правові документи; наукові публікації за напрямком «судова фармація»; Інтернет-ресурси. Застосовували нормативно-правовий, документальний, історичний, бібліографічний, судово-фармацевтичний, порівняльний та графічний методи аналізу. Результати. Судова фармація у світі як науковий напрямок відома та розвивається з 1946 р. Стаття охоплює період 1990-2004 рр. У становленні судової фармації велике значення мали видатні вчені України. Становлення судової фармації почалося з узагальнення судово-фармацевтичної практики в історичній ретроспективі «від поліцейської хімії до судової хіміко-фармацевтичної експертизи – від судової фармації до фармацевтичного права і медичного права» завдяки підтримці проф. Черних В. П. У період 1997-2003 рр. розвиток судової фармації відбувався шляхом удосконалення нормативно-правового забезпечення контрольно-дозвільної системи обігу лікарських засобів. Установлено тенденції поширеності захворювань, які полягають у безконтрольному та нераціональному вживанні і зловживанні психоактивними речовинами (ПАР). Досліджено причинно-слідчі зв’язки наркоманії, токсикоманії і злочинності. Удосконалено тлумачення «сильнодіюча», «отруйна» речовина у нормативно-правових актах України. Обґрунтовано, що основним показником віднесення лікарських засобів (ЛЗ) до категорії «сильнодіюча» та «отруйна» речовина є судово-медичний критерій, який кваліфікує наслідки нераціонального вживання ЛЗ по тяжкості тілесних ушкоджень: від легких, середньої тяжкості до тяжких тілесних ушкоджень або таких, що спричинили смертельні наслідки. На наступному етапі (2003-2004 рр.) досліджувалося науково-теоретичне узагальнення і новий підхід до вирішення проблеми, яка пов’язана з розробкою науково-обґрунтованих принципів оптимізації системи державного контролю за обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів. Вивчено можливість участі спеціаліста фармації (провізора-криміналіста) на стадіях: дослідчої перевірки, досудового слідства при проведенні судових хіміко-фармацевтичних досліджень речових доказів та участі в якості судового-експерта при розгляді кримінальної справи в суді. Висновки. Обґрунтовано, що становлення судово-фармацевтичних досліджень у межах організації фармацевтичної справи, технології ліків та фармацевтичного права в Україні відбулося. Необхідні подальші судово-фармацевтичні дослідження щодо гармонізації вітчизняного законодавства, міжнародно-правових стандартів захисту прав людини у сфері охорони здоров’я, правового регулювання фармацевтичного ринку та ринку медичних послуг.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

41

Комісаренко, В. Д. "захист особистих немайнових прав батьків та дітей: досвід Польщі." Ірпінський юридичний часопис, no. 2(4) (April 6, 2021): 261–69. http://dx.doi.org/10.33244/2617-4154.2(4).2020.261-269.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена питанням дослідження законодавчого регулювання та практики здійснення і захисту особистих немайнових прав батьків та дітей у Польщі. Питання взаємних прав та обов’язків батьків та дітей у сучасній Польщі врегульовані положеннями Кодексу сім’ї та опіки (Kodeks rodzinny i opiekuńcz). Наголошено, що збереження тривалих та міцних сімейних відносин сприяє передачі національної свідомості від покоління до покоління, та впливають на завершення формування політичної нації, збереження сім’ї як соціального інституту, зміцнення взаємної поваги між поколіннями. Здійснення немайнових прав батьків і дітей у частині взаємного спілкування, виховного впливу батьків та державних інституцій гарантує збереження самобутності та національної ідентичності шляхом передачі відповідних цінностей та звичаїв. Питання особистих немайнових прав батьків та дітей визначаються у Польщі на рівні норм, що детермінують зміст «батьківської влади». Із позицій правової ідеології польське законодавство демонструє органічний взаємозв’язок сучасного правового регулювання з традиційним підходом до побудови взаємних відносин у родині. Держава бере активну участь у здійсненні та захисті особистих немайнових прав батьків і дітей через різноманітні допоміжні інституції, такі як судовий куратор, сімейний асистент, установи соціально-психологічної допомоги. Також вартий уваги у сенсі перейняття польський досвід діяльності опікунського суду, функцію якого виконує суддя загального суду (районної ланки). Згадані інституції та діяльність суду створюють ефективний механізм правового впливу на процес здійснення та захисту особистих немайнових прав батьків та дітей, на якому варто акцентувати увагу.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

42

Підпала, І. В. "СТРУКТУРНІ ЕЛЕМЕНТИ СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРАЦІ МОРЯКІВ." Juridical science, no. 2(104) (July 15, 2021): 544–56. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-104-2.61.

Full text

Abstract:

Соціальний захист є невід’ємною складовою прав людини, що вимагає приділяти особливу увагу формуванню соціальних стандартів на націо- нальному та міжнародному морському ринку праці. На сьогодні радикаль- ні економічні перетворення в Україні, гостро виділили проблему зайня- тості працівників морського торгівельного флоту. Істотне скорочення національного флоту, фінансова ситуація, що склалася, в галузі постави- ли перед моряками України проблему пошуку роботи на світовому ринку. Працевлаштовуючись до іноземного судновласника-роботодавця, моряк «випадає» з правового поля нашої держави і стає абсолютно беззахисним, як з боку нашої держави так і з боку судновласника. Однозначних статис- тичних даних по кількісному складу морської трудової міграції немає, кіль- кість українських моряків, що працюють за кордоном, оцінюється майже в 60-100 тисяч чоловік. Відсутність можливостей для застосування своїх професійних навиків в Україні є не єдиною насущною проблемою для моря- ка. Істотним є питання про соціальний захист моряків, що працюють за кордоном, як з боку судновласника-працедавця, так і держави прапора, дер- жави юрисдикції і держави громадянства. З’ясовано, що судновласники при працевлаштуванні моряків поза межами їхньої держави повинні сприяти у збереженні їх грошових заощаджень та допомагати перераховувати заро- бітну плату їхнім сім’ям, організувавши просту, швидку і надійну систему, яка діяла б за сприяння з боку консулів або інших компетентних органів, капітанів суден, представників судновласників або надійних фінансових установ і давала б змогу морякам, зокрема тим із них, котрі перебувають у іншій країні або служать на судні, зареєстрованому в іншій країні, депо- нувати чи переказувати свою заробітну плату повністю або частково. Ви- значено, що на сьогодні національне законодавство України є застарілим. Це полягає насамперед у медичному законодавстві, яке знаходиться у по- страдянській системі з недіючими механізмами безкоштовного медичного обслуговування та відсутністю законодавства у сфері обов’язкового ме- дичного страхування. Медичне законодавство України не передбачає спе- ціальних процедур медичного обслуговування моряків, а наявні механізми є неефективними.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

43

Байрачна, Л. К., and Д. С. Волкова. "ЧЕТВЕРТЕ ПОКОЛІННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ В ПРОСТОРІ СУДОВОЇ ПОЛЕМІКИ (НА ПРИКЛАДІ РІШЕНЬ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ)." Прикарпатський юридичний вісник 1, no. 3(28) (March 16, 2020): 44–49. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v1i3(28).317.

Full text

Abstract:

Робота спрямована на розгляд питання прав людини – прав «четвертого покоління», важливим є те, що правове регулювання сьогодні ще недостатньо сформовано, тому його дослідження є актуальним і своєчасним. Мета дослідження полягає в поглибленому вивченні кола питань, розумінні проблем осіб, які змінили свою стать, – трансгендерів. Для досягнення вказаної мети зроблена спроба дослідити захист прав осіб, які змінили стать (трансгендери), у просторі судової полеміки, зокрема в рішеннях ЄСПЛ і рішеннях національних судів. Доведено, що трансгендерність – збірний термін для позначення протилежних явищ – соціальної (гендер) і біологічної статі. Зазначимо, що під визначення «трансгендерності» потрапляють транссексуали, трансвестити, гендер-квіри, андроґіни, інтерсексуали (раніше застосовувався термін «гермафродити»), бігендери, аґендери. У контексті визначеного питання зроблена спроба охарактеризувати поняття «гендерна ідентичність». Вивчаючи практику ЄСПЛ, можемо стверджувати, що найчастішим щодо прав і свобод для трансгендерів є порушення статті 8 і статті 12 Конвенції захисту прав людини та основоположних свобод. Доведено, що, незважаючи на сучасну еволюцію сприйняття трансгендерів, взаємини в одностатевій парі охоплюються правом на повагу до приватного життя, але не визнаються сімейним життям (справа «X та Y проти Сполученого Королівства»). Наголошується, що є всі підстави очікувати від суспільства толерантного ставлення до певних незручностей і надання людям можливості жити з почуттям власної гідності й значущості відповідно до статевої ідентичності. Розглянута низка справ стосовно транс-жінок: «Ван Кюк проти Німеччини», «Грант проти Великобританії», «Шлюмпф проти Швейцарії», «Хамалайнен проти Фінляндії» тощо. Існує низка рішень стосовно транс-чоловіків: «Б проти Франції», «L проти Литви» тощо. Хочемо наголосити, що на сучасному етапі суспільство перебуває в процесі розвитку, відбувається прийняття нових законопроектів, уносяться зміни до чинних нормативно-правових актів.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

44

Грібов, М. Л., А. А. Венедіктов, and Ю. Є. Венедіктова. "КОНТРОЛЬ ЗА ВЧИНЕННЯМ КОРУПЦІЙНИХ ЗЛОЧИНІВ, ПОВ’ЯЗАНИХ ІЗ ПІДКУПОМ: ПИТАННЯ ЗАКОННОСТІ." Криміналістичний вісник 36, no. 2 (December 13, 2021): 7–30. http://dx.doi.org/10.37025/1992-4437/2021-36-2-7.

Full text

Abstract:

Мета статті – визначення критеріїв і засобів забезпечення законності дій сторони обвинувачення під час контролю за вчиненням корупційних злочинів, пов’язаних із підкупом. Методологія. Методологічний інструментарій обрано відповідно до поставленої мети, специфіки об’єкта і предмета дослідження. Його основу становить загальний діалектичний метод наукового пізнання реальних явищ, а також їхніх зв’язків із практичною діяльністю оперативних підрозділів та органів досудового розслідування. Як спеціальні застосовані метод системного аналізу; порівняльно-правовий; моделювання. Наукова новизна. Систематизовано теоретичні знання й узагальнено практику забезпечення законності контролю за вчиненням корупційних злочинів, пов’язаних із підкупом. Доведено, що, по-перше, будь-який контроль за вчиненням корупційного злочину, пов’язаного з підкупом, являє собою соціальний експеримент (дослід) над людиною, який обмежує її права, передбачені ст. 28 Конституції України, по-друге, у будь-якому разі під час проведення контролю за вчиненням корупційного злочину, пов’язаного з підкупом, відбувається втручання у приватне спілкування, а тому такий контроль може проводитися винятково на підставі ухвали слідчого судді. Висновки. Сформульовано поняття корупційних злочинів, пов’язаних із підкупом; розкрито зміст і практичні аспекти реалізації контролю за вчиненням корупційних злочинів, пов’язаних із підкупом; визначено критерії розмежування такого контролю і провокації злочину; висвітлено типові порушення кримінального процесуального закону, які допускає сторона обвинувачення під час зазначеного контролю, а також пов’язаних із ним інших негласних слідчих (розшукових) і слідчих (розшукових) дій.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

45

Козирєва, В. П. "ПРОБЛЕМАТИКА ЮРИСДИКЦІЇ В ГОСПОДАРСЬКОМУ СУДОЧИНСТВІ." Знання європейського права, no. 1 (April 27, 2021): 51–55. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i1.170.

Full text

Abstract:

У статті розглянуто поняття «підвідомчість», «підсудність», «компетенція» та «юрисдикція» та проаналізовано їх співвідношення у гоcподaрcькому процесі, адже досить часто ці поняття вважають рівноправними, що є не зовсім вірно. Доведено актуальність, новизну наукового дослідження та досягнуто його соціальну значущість. Узагальнено підходи до квaлiфiкaцiї видів підсудності, які існують у гоcподaрcькому процес. Також було доціджено тa проaнaлiзовaно деякі проблеми визначення підсудності в гоcподaрcькому cудочинcтвi тa їх вплив нa подaльший розгляд cпрaви. Адже під час розуміння та практичного застосування правил юрисдикції слід ще раз підкреслити, що господарські суди - це суди спеціальної компетенції. Господарські суди, як і Конституційний Суд України, має право розглядати тільки ті справи, які прямо віднесені до їх компетенції відповідно до законодавства. Оскільки юрисдикція в господарському судочинстві відіграє основоположну, базисну роль для всього господарського процесу, то проблема визначення юрисдикції господарських спорів вимагає уніфікації наукових підходів та судової практики (наприклад, види господарських спорів відповідно до Єдиного державного реєстру судових рішень). Вирішення зазначених питань дозволить удосконалити зміст ст. 20 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК) України, яка містить перелік справ, підвідомчих господарським судам, а також привести у відповідність ст. 20 ГПК України та Постанову Пленуму ВГСУ від 24 жовтня 2011 р. № 10 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» щодо переліку спорів, підвідомчих господарським судам. Окрім того, для поглибленого розуміння юрисдикції її необхідно більш детально розглянути в контексті загальної та спеціальної компетенції господарських судів як елементів судової гілки влади.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

46

Годуєва, К. "Захист права на соціальну допомогу : практичні аспекти представництва прокурором у суді дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, а також осіб з їх числа." Вісник прокуратури, no. 10 (172) (2015): 97–106.

Find full text

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

47

Годуєва, К. "Захист права на соціальну допомогу : практичні аспекти представництва прокурором у суді дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, а також осіб з їх числа." Вісник прокуратури, no. 10 (172) (2015): 97–106.

Find full text

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

48

Годуєва, К. "Захист права на соціальну допомогу : практичні аспекти представництва прокурором у суді дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, а також осіб з їх числа." Вісник прокуратури, no. 10 (172) (2015): 97–106.

Find full text

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

49

МОСКВИЧ, ЛІДІЯ. "Довіра до суду: стан та інструменти впливу." Право України, no. 2018/03 (2018): 9. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-03-009.

Full text

Abstract:

Сьогодні в Україні є очевидним існування системних проблем у відносинах державної влади і суспільства, які протягом останніх років призвели до надзвичайного зниження рівня довіри громадян до державних інституцій загалом та до суду зокрема. Утім, довіра громадян – це особливе джерело сили державної влади й одночасно показник її ефективності. Влада, яка не користується підтримкою населення, якій не довіряють люди, не є життєздатною. Збереження подібного становища при загальній психологічній кризі може викликати підвищення соціальної напруги в суспільстві. Ось чому серед найважливіших завдань, що стоять перед судовою владою в Україні, першочерговим є набуття довіри громадян, підвищення свого авторитету й соціального статусу у суспільстві. Наукове опрацювання проблеми довіри суспільства до суду як одного з критеріїв його ефективності дасть змогу окреслити напрями оптимізації діяльності судової системи, підвищити авторитет судової влади в суспільстві зокрема та громадську підтримку судової реформи загалом, налагодити їхнє взаєморозуміння і взаємодію з метою більш ефективного здійснення судової політики. Метою статті є визначення структурних елементів такого системного явища, як довіра до суду, їхній аналіз, з’ясування проблем, що негативно впливають на стан довіри до суду та внесення пропозицій щодо можливих шляхів їхнього вирішення. Фактично виникнення питання недовіри до однієї з гілок державної влади свідчить про кризу єдності державної влади. Питання довіри до суду є елементом системної довіри до державної влади, а отже, має вирішуватися системними заходами. Водночас певні передумови виникнення недовіри до судової влади закладені в нормативних актах, провокуються конкурентними діями гілок влади та окремими носіями державної влади. Виправити ситуацію може правозастосовна та правотлумачна практика, що заснована на принципі верховенства права, і розуміння легітимної мети, закладеної в праві. Оскільки судова влада є державною владою, то загальні засади формування суспільної довіри до державних інститутів повинні мати свою імплементацію і в механізмах формування довіри до суду. Водночас специфіка функцій, способи формування органів судової влади та її функціонування здійснює визначальний вплив на інструменти формування її позитивного іміджу в суспільній свідомості, надаючи їм специфічні характеристики. До змістовних елементів, які впливають на формування довіри до суду в учасників процесу, належать: а) незалежність та неупередженість суду при вирішенні конфлікту; б) об’єктивність і всебічність процесу пізнання, а також правильність його результату; в) справедливість судового рішення у матеріально-правовому сенсі; г) справедливість судового розгляду в процесуальному сенсі (як надання сторонам рівних можливостей для відстоювання в суді своїх інтересів); ґ) законність дій та рішень суду.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

50

Petryshyn, O. V. "Рецензія на колективну монографію «Народовладдя в Україні: глобалізаційні виклики»." Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, no. 6 (December 6, 2020): 125–26. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.06.15.

Full text

Abstract:

Сучасні умови ставлять перед Українською державою та народом нові виклики та завдання, розв’язання яких визначить напрям розвитку нашої держави на найближчі кілька десятиліть. З огляду на зазначене, особливої ваги набувають питання вивчення, дослідження й аналізу інститутів, які дають змогу забезпечити належний рівень сприйняття народом тих чи інших рішень, збалансовують владне волевиявлення з усвідомленням необхідності виконання цих рішень кожним громадянином, забезпечують високий рівень легітимації основоположних, доленосних рішень для суспільства. Одним із таких інститутів є інститут народовладдя як невід’ємний атрибут побудови правової, демократичної, соціальної держави, в якій народу відводиться провідне місце в ухваленні державно-владних рішень, визначенні напрямку розвитку країни. Розвиток цього інституту в Україні викликає особливий інтерес з огляду на формування в державі своїх, неповторних видів та форм, їх використання. Колективне монографічне дослідження присвячене становленню та розвитку народовладдя на українських землях, еволюції конституційно-правових засад народовладдя в Україні, впливу глобалізації на формування та розвиток цього інституту. У роботі також аналізуються концептуальні умови становлення народовладдя в умовах глобалізації тощо. Досліджуючи розвиток інституту народовладдя в сучасних умовах, авторський колектив виділяє національну безпеку як невід’ємний складник та атрибут сучасного глобалізаційного процесу, необхідність збалансованого підходу до забезпечення механізмів народовладдя та національної безпеки. Таким чином, уся робота, з одного боку, носить правовий характер та послідовно відображає становлення, сучасний стан та перспективи розвитку інституту народовладдя, з іншого боку, робота є міждисциплінарною, оскільки послуговується методологією й напрацюваннями суміжних наук – історії, державного управління, філософії, політології тощо. Заслугою авторів є не просто характеристика нормативно-правових актів із досліджуваної проблеми, а й ґрунтовний аналіз рішень Конституційного Суду із зазначеної проблематики, формування ними відповідних правових позицій, реалізація права вимоги референдумів у судових рішеннях конституційних судів європейських країн та практика Європейського суду з прав людини у справах, що стосуються різноманітних аспектів реалізації права на референдум, що, своєю чергою, свідчить про намагання за результатами проведеної роботи дослідити і визначити динаміку розвитку відповідних суспільних відносин не тільки в статиці, але й фактичному, реальному правозастосуванні. Досить ґрунтовно у монографії опрацьована література з досліджуваної проблематики. Зокрема, заслуговує на увагу величезний масив проаналізованих зарубіжних досліджень. При цьому дослідники здійснюють аналіз не тільки чинних актів, а й еволюцію інституту народовладдя в Україні у конституційно-правових актах, яка охоплює період від Конституції Пилипа Орлика 1710 року до чинного Основного Закону України. На окрему увагу заслуговує розділ, присвячений розгляду народовладдя як гарантії демократичності конституційного ладу. Тут народовладдя розглядається, серед іншого, як базова цінність демократії в нашій державі. Передусім розкрито ряд аспектів, які раніше не були предметом достатньої уваги вітчизняних вчених. Ідеться про конституційний лад як нормативне закріплення суспільного ідеалу українського народу, позиціонування народовладдя в теорії та практиці українського конституціоналізму, як гарантію стабільності конституційного ладу України. Автори досить уважно проаналізували демократичні засади народовладдя в умовах глобалізованих викликів і криз. Не вдаючись до притаманної багатьом нинішнім роботам загальної критичної риторики на адресу існуючої правової системи, дослідники вказують як на її переваги, так і певні напрями модернізації. Цікавим, на нашу думку, є висвітлення в монографії концептуальних аспектів становлення народовладдя в умовах глобалізації. Імпонує те, що автори не намагалися охопити весь спектр відповідної проблематики, а докладніше зупиняються лише на проблематиці народовладдя як індикатора перетворень в умовах глобалізації. При цьому акцентовано увагу на механізмах конституціоналізації інституту народовладдя, які можуть бути використані в нашій державі у процесі удосконалення правового й інституційного забезпечення відповідного інституту. Так само важливими є частини роботи, присвячені концептуально-філософським поглядам на народовладдя, трансформації установчих аспектів народовладдя. Правове й інституційне забезпечення інституту народовладдя на сучасному етапі в монографії розкривається через відображення тих основних проблем, які потребують врегулювання у процесі модернізації відповідної сфери суспільних правовідносин. У цілому колективне монографічне дослідження «Народовладдя в Україні: глобалізаційні виклики» буде корисним не лише тим, хто цікавиться проблематикою народовладдя, а широкому колу правників.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

Journal articles on the topic 'Соціальні права суддів'

Create a spot-on reference in APA, MLA, Chicago, Harvard, and other styles