To see the other types of publications on this topic, follow the link: Службові повноваження.
Journal articles on the topic 'Службові повноваження'
Create a spot-on reference in APA, MLA, Chicago, Harvard, and other styles
Consult the top 50 journal articles for your research on the topic 'Службові повноваження.'
Next to every source in the list of references, there is an 'Add to bibliography' button. Press on it, and we will generate automatically the bibliographic reference to the chosen work in the citation style you need: APA, MLA, Harvard, Chicago, Vancouver, etc.
You can also download the full text of the academic publication as pdf and read online its abstract whenever available in the metadata.
Browse journal articles on a wide variety of disciplines and organise your bibliography correctly.
1
Єрмаков, Юрій. "ХАРАКТЕРИСТИКА СЛУЖБОВИХ КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ, ВЧИНЕНИХ У СФЕРІ ОХОРОНИ ТА ВИКОРИСТАННЯ НАДР." KELM (Knowledge, Education, Law, Management) 1, no. 8 (July 13, 2021): 209–13. http://dx.doi.org/10.51647/kelm.2020.8.1.31.
Full textAbstract:
У статті проведено аналіз службових кримінальних правопорушень, вчинених у сфері охорони та використання надр. Стверджується, що правопорушення у сфері надрокористування, зокрема такі як неза- конний видобуток бурштину, вугілля, піску, є прямими загрозами екології та природному середовищу загалом. Встановлено, що найпоширенішими службовими кримінальними правопорушеннями, вчиненими у сфері охо- рони та використання надр, є: зловживання владою або службовим становищем, прийняття пропозиції, обі- цянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою, службове підроблення, службова недбалість. З’ясовано, що службові кримінальні правопорушення, пов’язані із надрокористуванням, полягають у вчинен- ні службовою особою, яка має безпосереднє повноваження на надання дозволів на видобування надр, продовження таких дозволів чи припинення протиправних дій, направлених на порушення законодавства у цій сфері, прийняття рішення щодо видобутку надр, а також інші службові повноваження, пов’язані з охороною та використанням надр.
2
Панова, Н. С. "ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СЛУЖБОВОЇ ДИСЦИПЛІНИ В ДЕРЖАВНІЙ СЛУЖБІ." Прикарпатський юридичний вісник 2, no. 4(29) (April 21, 2020): 24–29. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v2i4(29).429.
Full textAbstract:
У статті проаналізовано основні чинники забезпе-чення службової дисципліни в державній службі: нор-мативно-правове забезпечення службової дисципліни, чинники формування архетипу дисциплінованої пове-дінки, зобов’язання державних службовців та керівни-ків державної служби щодо підтримки службової дис-ципліни.
Запропоновано тлумачити поняття «службова дис-ципліна у державній службі» з позиції вузького під-ходу, який кореспондує з нормативним закріпленням поняття, та широкого підходу, який пов’язаний з трак-туванням поняття через сукупність дій, які спрямовано на: порушення Присяги державного службовця, пору-шення правил етичної поведінки державних службов-ців, вияв неповаги до держави, державних символів України, Українського народу, невиконання або нена-лежне виконання посадових обов’язків, актів органів державної влади, наказів (розпоряджень) та доручень керівників, прийнятих у межах їхніх повноважень, недотримання правил внутрішнього службового роз-порядку, перевищення службових повноважень, якщо воно не містить складу злочину або адміністративного правопорушення, невиконання вимог щодо політичної неупередженості державного службовця тощо.
Визначено, що службова дисципліна у державній службі детермінується через основні критерії неухиль-ного додержання присяги державного службовця, сум-лінного виконання службових обов’язків, сумлінного дотримання правил внутрішнього службового розпо-рядку. До основних напрямів забезпечення службової дисципліни у державній службі віднесено: дотримання у службовій діяльності вимог законодавства про держав-ну службу, формування керівником державної служби у підпорядкованих державних службовців високих про-фесійних якостей, сумлінного ставлення до виконання своїх посадових обов’язків, поєднання керівниками усіх рівнів методів переконання, виховання і заохочення із заходами дисциплінарної відповідальності щодо підпо-рядкованих державних службовців, поєднання повсяк-денної вимогливості керівників до підпорядкованих державних службовців із постійною турботою про них, виявлення поваги до їхньої честі та гідності, забезпечен-ня гуманізму та справедливості.
3
Школа, С. М. "Суб'єкт привласнення, розтрати або заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем." Прикарпатський юридичний вісник, no. 4(33) (November 24, 2020): 94–98. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i4.630.
Full textAbstract:
У статті досліджуються ознаки суб'єкта привласнення, розтрати або заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем. Поняття службової особи, яке міститься в ч. 3 ст. 18 Кримінального Кодексу України, за своїми ознаками схоже з поняттям посадової особи, яке містилось у Кримінальному Кодексі України 1960 р. Закон України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 р. не дає поняття «службова особа», а використовує поняття «посадова особа». Паралельне закріплення в законодавстві двох понять без їхнього належного тлумачення та розмежування створює труднощі в правоза-стосовній практиці. Розмежування понять службової та посадової осіб слід шукати в розрізі предмета регулювання (охорони) тієї чи іншої галузі права. Це принципово різні поняття, оскільки їхнє призначення зумовлене предметом регулювання (охорони) тієї галузі права, до сфери якої вони належать. У ч. 2 ст. 191 Кримінального Кодексу України така додаткова ознака суб'єкта кримінального правопорушення, як «службова особа» пов'язана з можливістю такої особи використовувати службове становище в разі вчинення привласнення, розтрати або заволодіння чужим майном.
Для визнання власника приватного підприємства службовою особою обов'язковою ознакою є не наявність у нього підлеглих осіб і виконання організаційно-розпорядчих функцій щодо них, а можливість такого власника вчиняти дії, які визнаються юридичними фактами на підставі чинного законодавства та які за своєю компетенцією може вчинити лише службова особа.
Для вірного встановлення ознак службової особи необхідно чітко визначити правовий статус особи, яка притягується до відповідальності, коло її повноважень і характер покладених на неї обов'язків. Дотримання цієї умови можливе лише в разі встановлення нормативного акту, який визначає зазначені повноваження та обов'язки.
Визначення суб'єкта корупційного кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 191 Кримінального Кодексу України, не відповідає визначенню суб'єктів, на яких поширюється дія Закону України «Про запобігання корупції» від 14 жовтня 2014 р. № 1700-VII.
4
Кирбят’єв, О. О. "ПРОФЕСІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ ПРАЦІВНИКІВ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ ТА ПЕРЕВИЩЕННЯ НИМИ ВЛАДИ: КРИМІНОЛОГІЧНИЙ ВИМІР." Прикарпатський юридичний вісник 2, no. 3(28) (March 25, 2020): 147–51. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v2i3(28).377.
Full textAbstract:
У статті розглянуті види правоохоронних органів, працівники яких є суб’єктом перевищення влади або службових повноважень працівником правоохоронного органу. Визначені ознаки кримінологічної характеристики його особи. Серед цих ознак виділені найпоширеніші у цьому злочині ознаки особи злочинця.
Стаття 365 КК України передбачає кримінальну відповідальність за перевищення влади або службових повноважень працівником правоохоронного органу. Констатовано, що ознаки спеціального суб’єкта злочину, передбаченого ст. 365 КК України, визначені у диспозиції цієї статті словосполученням «працівник правоохоронного органу». Це визначення не містить усіх ознак суб’єкта аналізованого злочину. Для їх з’ясування необхідно звертатись до інших нормативно-правових актів. Тобто диспозиція ст. 365 КК України є бланкетною.
Вивчені статистичні дані щодо кримінальних проваджень, відкритих за ст. 365 КК України з 2014 р., свідчать про майже нульовий відсоток таких проваджень, направлених до суду з обвинувальним актом, після внесених у 2014 р. змін до КК України щодо по-нять істотної шкоди та тяжких наслідків, передбачених приміткою до ст. 364 КК України.
Для особи злочинця – працівника правоохоронного органу, який перевищує владу або службові повноваження, основною ознакою є приналежність до того чи іншого правоохоронного органу. Матеріали вивчених кримінальних справ та проваджень свідчать, що у 86% випадків перевищення влади або службових повноважень вчиняли працівники колишньої міліції або чинної Національної поліції.
Попередження та усунення професійної деформації як загального феномену передбачає зусилля на рівні держави, правоохоронних органів у цілому, їх служб та підрозділів, які за своїми функціями покликані здійснювати контроль за станом дисципліни та законності, психологічним станом працівників.
5
Федоренко, М. С. "Протидія з боку зацікавлених осіб та засоби її подолання при розслідуванні перевищення влади або службових повноважень співробітниками правоохоронних органів." Науково-теоретичний журнал «Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка» 1, no. 85 (March 29, 2019): 275–86. http://dx.doi.org/10.33766/2524-0323.85.275-286.
Full textAbstract:
У статті розглянуто концептуальні підходи до розуміння протидії розслідуванню з боку зацікавлених осіб; виокремлено форми, види, прийоми, коло суб’єктів, способи та засоби ефективного подолання цих протиправних дій. Запропоновано під протидією розслідуванню розуміти будь-які дії чи бездіяльність, спрямовані на перешкоджання досягненню завдань розслідування, приховання слідів злочинів, вплив на учасників кримінального провадження, створення перешкод при відшуканні криміналістично значущої інформації, формуванні системи доказів. Спираючись на результати емпіричного спостереження, виокремлено найбільш розповсюджені форми протидії розслідуванню з боку працівників правоохоронних органів, які перевищили владу або службові повноваження. Наголошено, що поряд з традиційними, усталеними суб’єктами, такими, як підозрювані (обвинувачені), їхні співучасники, родичі, близькі, знайомі та захисники, активну участь у протидії розслідуванню беруть корумповані службовці органів влади, суду, прокуратури, національної поліції, пенітенціарної служби, засобів масової інформації. Звернуто увагу на те, що ефективна система заходів подолання протидії розслідуванню має декілька рівнів, де особливого значення набувають рекомендації з необхідності проведення кримінологічної експертизи нормативно правових актів через призму чинного антикорупційного законодавства та активізації діяльності державного бюро розслідування, за умов належного його комплектування відповідними кадрами.
6
Легка, О. "Актуальні проблемні питання адміністративно-правового статусу окремих категорій державних службовців." Юридичний вісник, no. 1 (July 31, 2020): 117–24. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.1568.
Full textAbstract:
У статті окреслено проблемні питання щодо неоднозначності правового регулювання адміністративно-правового статусу окремих категорій державних службовців. З'ясовано, що посади державних службовців класифікуються з урахуванням організаційно-правового рівня органу, обсягу й характеру повноважень особи на певній посаді, ролі та місця посади у структурі державного органу. Суб'єктами правового регулювання статусу державного службовця є державні органи, які згідно з компетенцією реалізують свої повноваження з питань державної служби, зокрема щодо права на державну службу. На основі комплексного дослідження, аналізу доктри-нальних позицій правознавців, чинного законодавства України з'ясовано сутність та особливості понять «правовий статус державного службовця», «адміністративно-правовий статус». Визначено особливості законодавчого регулювання статусу державного службовця, критерії поділу та категорії державних службовців, загальні засади діяльності, обмеження загального та спеціального характеру. Розкрито сутність адміністративно-правового статусу державних службовців органів суду та місцевого самоврядування. Визначено їхні основні складники з урахуванням відмінностей цих категорій державних службовців. Теоретично обґрунтовано, що державна служба в судових органах є складним державно-правовим і соціальним інститутом, який встановлює і регулює відносини держави з працівниками суду. Статус державного службовця судового органу є родовим поняттям такої категорії, як правовий статус державного службовця органу публічної адміністрації. Проаналізовано правові колізії чинного законодавства у зв'язку із втратою помічниками суддів статусу державних службовців та окреслено шляхи врегулювання цього питання. Обґрунтовано думку щодо доцільності якнайшвидшого правового урегулювання у чинному Законі України «Про державну службу» неоднозначності щодо трактування окремих положень, що стосуються категорій і рангів державних службовців органів місцевого самоврядування, що, як наслідок, призводить до порушення одного з основних прав державного службовця - оплати праці залежно від займаної посади, результатів службової діяльності, стажу державної служби та рангу.
7
Надточиєва, А. П. "Проблеми кваліфікації незаконних дій народних депутатів за ст. 364 Кримінального кодексу України." Актуальні проблеми держави і права, no. 85 (August 14, 2020): 147–57. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i85.1861.
Full textAbstract:
Питання визначення суб'єктів корупційних кримінальних правопорушень має вирішальне значення для встановлення в певному діянні ознак складу злочину та належності цього злочину до ко-рупційних. Спеціальні суб'єкти корупційних правопорушень у публічному секторі управління, котрі є службовими особами й наділені публічними (державними) функціями, в яких реалізується державна чи муніципальна влада, викликають особливе зацікавлення для науковців та юристів-практиків, оскільки вчинені ними злочини становлять підвищену, порівняно з іншими службовими злочинами, суспільну небезпеку.
Незважаючи на прискіпливу увагу науковців, питання, пов'язані з визначенням змісту поняття «службова особа», залишаються дискусійними та викликають труднощі під час кримінально-правової кваліфікації злочинів, пов'язаних зі зловживанням службовим становищем або владою.
Метою статті є аналіз кола повноважень народних депутатів України як представників народу в парламенті - Верховній раді України, з огляду на наявність установлених законом підстав для віднесення їх до службових осіб, визначення яких надане в п.п. 1 і 2 прим. до ст. 364 КК, та притягнення їх до кримінальної відповідальності за зловживання владою або службовим становищем.
Системний аналіз чинного законодавства вказує на те, що окремий народний депутат України не має владних повноважень ані у Верховній Раді Україні, ані у відносинах з іншими суб'єктами, оскільки не наділений правом у межах своєї компетенції ставити вимоги, а також приймати будь-які рішення, обов'язкові для виконання юридичними чи фізичними особами.
Унаслідок дослідження автор дійшов висновку про неможливість визнання народного депутата службовою особою в розумінні прим. до ст. 364 КК, оскільки він не належить до суб'єктів владних повноважень, не наділений владними управлінськими функціями, а характер його взаємодії у процесі виконання повноважень представника народу України в парламенті та у відносинах з іншими суб'єктами не передбачає можливості впливу на інших осіб з огляду на відсутність відносин, які б характеризувались службовою залежністю від нього інших суб'єктів.
8
Halushko, V. "ДО ХАРАКТЕРИСТИКИ ПІДСТАВ ПРОВЕДЕННЯ СЛУЖБОВИХ РОЗСЛІДУВАНЬ В ОРГАНАХ ПРОКУРАТУРИ." Juridical science, no. 6(108) (April 4, 2020): 289–96. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-108-6-1.35.
Full textAbstract:
Актуальність статті полягає в тому, що один з ключових принципів проведення службового розслідування в органах прокуратури встановлює вимогу призначення та проведення цього складового етапу дисциплінарного провадження виключно з підстав, які чітко встановлені законодавством України. Даний момент говорить про те, що підстави – це невід’ємний юридичний фактор існування категорії службових розслідувань взагалі. Необхідно відмітити, що в існуючій нормативно-правовій базі, положення якої регулюють діяльність органів прокуратури України, підхід до визначення підстав проведення службових розслідувань є досить неоднозначний. У статті, спираючись на аналіз наукових поглядів вчених та норм чинного законодавства, розмежовано зміст підстав та приводів проведення службового розслідування в органах прокуратури України. Сформовано наукову позицію з приводу змісту та особливостей закріплених у законодавстві приводів проведення службових розслідувань щодо прокурорів. Акцентовано увагу на специфіці кожної підстави проведення службових розслідувань в прокуратурі. Окремі підстави призначення та проведення службових розслідувань прямо пов’язані із особою прокурора, зокрема: порушення незалежності прокурора при здійсненні ним покладених на нього функцій та повноважень; фізичної смерті, травмування прокурора, посягання на його життя у межах виконання ним покладених на нього повноважень; посягання на життя, здоров'я, житло та майно прокурора чи його близьких родичів, пов'язані зі службовою діяльністю прокурора; будь-які інші події за участі прокурора, які викликали суспільний резонанс. Зроблено висновок, що охарактеризовані як «підстави» у Наказі Офісу Генерального прокурора «Про затвердження Інструкції про порядок проведення службових розслідувань стосовно прокурорів» факти за яких проведення та призначення службових розслідувань в органах прокуратури можливе та законне є обставинами об’єктивної дійсності, що вже мають місце. На відміну від приводів, які лише містять в собі інформацію про можливе вчинення порушень службової дисципліни, підстави - це конкретні юридичні факти, які трапились з особою прокурора та вплинули на його службово-правовий статус, або вчинені ним особисто порушення.
9
Васильківська, В. В. "ОЦІНЮВАННЯ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ: ОСОБЛИВОСТІ ФАКТОРІВ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА РЕЗУЛЬТАТ." Прикарпатський юридичний вісник 2, no. 3(28) (March 23, 2020): 30–33. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v2i3(28).352.
Full textAbstract:
У статті досліджується питання особливостей оцінювання результатів службової діяльності в Україні. Звертається увага на порядок реалізації процедури оцінювання та визначаються фактори, що впливають на результат проведення процедури оцінювання. Наводиться приклад зарубіжного досвіду в частині проведення процедури оцінювання та аргументуються перспективи удосконалення подальшого законодавчого удосконалення оцінювання державних службовців в Україні.
Зазначається, що процедура оцінювання у державній службі є одним з дієвих способів управління сферою державної служби, який має суттєвий потенціал для впливу на ефективність та прозорість функціонування всього апарату державної служби, розстановку кадрів, сприяння прозорому добору на керівні посади державної служби виключно висококваліфікованих і професійних осіб, які у майбутньому будуть результативно, ефективно та якісно адмініструвати державну службу, а також виконувати покладені на них професійні завдання та посадові обов’язки.
Визначено складники, що виражають особливості оцінювання результатів службової діяльності. Перший складник – це нормативний складник, що передбачає законодавче визначення порядку та особливостей оцінювання державних службовців. Водночас другий складник – це соціальний складник, адже нині, як ніколи раніше, суспільство зацікавлене в наданні якісних державних послуг та очікує професійної, результативної діяльності державних службовців незалежно від політичних впливів чи міркувань. Констатовано, що оцінювання державних службовців має бути важливим інструментом забезпечення об’єктивного контролю за результатами професійної діяльності уповноважених осіб, що висуває конкретні вимоги до забезпечення чіткого зв’язку між плануванням професійного управління, функціонуванням органів влади та державних службовців.
Оцінювання діяльності державних службовців відіграє важливу роль у системі управління людськими ресурсами. Професійне оцінювання є ключовим інструментом для управлінців та керівників державних органів, що дає змогу інформувати та узгоджувати завдання та цілі державного органу з можливостями державних службовців, а також є інструментом перегляду та зміни напряму роботи окремих службовців та оптимізації їх праці.
Водночас для самих службовців процес оцінювання є важливим, оскільки зазвичай такий процес пов’яза-ний із системою заохочень, може визначати рішення щодо просування по службі державного службовця та його преміювання. Такі заохочення є певним мо-тиваційним поштовхом для серйозного підходу та підготовки до службового оцінювання. Оцінювання результатів службової діяльності є механізмом для підтримки особистого розвитку та вдосконалення діяльності для державного службовця, також слугує свого роду інструментом діагностування для визначення потреб у професійному навчанні та професійному розвитку у тій чи іншій сфері. Такий розвиток може стосуватися певних повноважень чи, навпаки, здобуття знань з метою їх втілення надалі у практичну діяльність. Важливо враховувати, що механізм оцінювання є передусім інструментом, що має використовуватися для пошуку шляхів удосконалення діяльності, а не посилювати функції контролю та покарання. Професійне оцінювання, безумовно, відкриває можливості відвертого діалогу між державним службовцем, що обіймає конкретну посаду, та безпосереднім керівником щодо якості діяльності, стимулювання праці та підтримки. Також у статті визначено сукупність факторів, що впливають на результат оцінювання державних службовців.
10
ГОНЧАРЕНКО, Олексій, and Олександр ПОТИЛЬЧАК. "ПРОБЛЕМА ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО УПРАВЛІННЯ РАЙХСКОМІСАРІАТУ “УКРАЇНА” (1941 – 1944) У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ." Східноєвропейський історичний вісник, no. 21 (December 24, 2021): 149–61. http://dx.doi.org/10.24919/2519-058x.21.246911.
Full textAbstract:
Метою статті є історіографічний аналіз досліджень вітчизняних вчених з проблематики діяльності установ місцевого управління цивільної адміністрації Райхскомісаріату “Україна” (далі – РКУ) у вертикалі органів нацистського окупаційного режиму, з’ясування головних напрямів цих студій, виявлення недостатньо вивчених питань та окреслення перспективних напрямів подальших досліджень цієї тематики. Методологія дослідження ґрунтується на наукових принципах історизму, об’єктивності, наступності, науковості та системності. Для студіювання історіографічного контексту проблеми автори застосовують методи історичної компаративістики, джерелознавчого, структурно-функціонального та ретроспективного аналізу. Наукова новизна дослідження полягає у системному аналізі основних здобутків і проблемних питань вітчизняної історіографії у сфері реконструкції однієї з маловідомих, назагал недостатньо вивчених і контроверсійних сторінок минулого України доби нацистської окупації 1941 – 1944 рр. Висновки. Проблематика особливостей функціонування органів місцевого управління, підпорядкованих німецькій цивільній адміністрації РКУ, в сучасній українській історіографії наразі розробляється доволі активно. У результаті цих досліджень з'ясовано основні напрями діяльності та повноваження районних, міських і сільських управ у соціально-економічній, культурно-освітній, комунальній та побутовій сферах. Об’єктивно сприяючи реалізації завдань окупаційної політики, ці низові управлінські структури паралельно працювали й на забезпечення в екстремальних умовах війни потреб місцевого соціуму. Достатньо вивченими виглядають регіональні аспекти функціонування органів місцевого управління РКУ. Авторами встановлено їх організаційну структуру, службові повноваження, з’ясовано взаємостосунки зі структурами німецької військової та цивільної окупаційної влади. Попри ці позитивні тенденції, напрацьований науковий наратив не позбавлений певної плутанини в понятійному апараті, особливо у сегменті ідентифікації цих органів як “самоврядних”, “українських” або ж “громадських”. Окремі дослідники гіперболізують участь осередків ОУН і національно орієнтованої української інтелігенції у створенні та діяльності інституцій місцевої влади, зокрема у період перебування окупованих українських земель під контролем тимчасової німецької військової адміністрації.
11
Черняхович, І. Е. "СТОРОНИ ПУБЛІЧНО-ПРАВОВОГО СПОРУ У СФЕРІ ДЕРЖАВНО-СЛУЖБОВИХ ВІДНОСИН І ЇХ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРОЦЕСУАЛЬНА ПРАВОСУБ’ЄКТНІСТЬ." Прикарпатський юридичний вісник, no. 1(26) (November 28, 2019): 186–91. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1(26).36.
Full textAbstract:
Стаття присвячена характеристиці адміністративно-процесуальної правосуб’єктності сторін публічно-правового спору у сфері державно-службових відносин, формулюванню пропозицій щодо вдосконалення чинного процесуального законодавства.
Виділено загальну адміністративну процесуальну правосуб’єктність сторони та спеціальну. Загальна складається із загальної адміністративної правоздатності та дієздатності. Спеціальна складається зі спеціальної адміністративної процесуальної правоздатності та дієздатності. Умовою наявності у суб’єкта владних повноважень адміністративної процесуальної правоздатності є організаційний характер виконуваних ним повноважень, що можуть носити характер; безпосередньої організації певної підсистеми в системі державної служби; підтримання зазначеної підсистеми в актуальному стані. Виділення спеціальної адміністративної правоздатності зумовлюється адміністративним матеріальним статусом особи як державного службовця конкретного виду державної служби, зокрема висуванням до неї додаткових вимог, зумовлених характером конкретного виду державної служби.
Виявлено, що з метою забезпечення правового регулювання вирішення судом звернень позивачів – центрів зайнятості населення до органів державної влади зі зворотною вимогою про відшкодування сум виплаченої допомоги по безробіттю в разі поновлення на службі державного службовця, доцільно: внести зміни до назви ст. 283 Кодексу адміністративного судочинства України, виклавши її в наступній редакції: «Особливості провадження у справах за зверненням органів доходів і зборів, центрів зайнятості населення»; внести відповідні зміни до тексту зазначеної статті.
Перспективним напрямом подальших наукових досліджень є організаційний характер діяльності суб’єкта владних повноважень як критерій віднесення публічно-правового спору у сфері державно-службових відносин до юрисдикції адміністративного суду.
12
Мельниченко, В. С. "Фізична особа – підприємець як суб’єкт вчинення «Зловживання повноваженнями службовою особою юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми»." Актуальні проблеми держави і права, no. 89 (April 29, 2021): 49–54. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i89.3189.
Full textAbstract:
У статті досліджується досить дискусійне питання на предмет того, чи можна вважати фізичну особу – підприємця службовою особою загалом і зокрема службовою особою юридичної особи приватного права. Саме це і є метою статті. Встановлюється поняття суб’єкта, а також те, що суб’єкт кримінального правопорушення, передбаченого статтею 364-1 Кримінального кодексу України, є спеціальним – службова особа юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми. Наводиться визначення службової особи, яке передбачено частиною 3 статті 18 Кримінального кодексу України, відповідно до якої основними ознаками службової особи є наявність в неї організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій, про які більш детально зазначається у Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про хабарництво». У статті наголошується на тому, що фізичну особу – підприємця слід визнавати службовою особою юридичної особи приватного права, якщо він здійснює організаційно-розпорядчі або адміністративно-господарські функції. На підтвердження даної позиції наводяться приклади судової практики. Щодо визнання фізичної особи – підприємця безпосередньо суб’єктом кримінального правопорушення, передбаченого ст. 364-1 Кримінального кодексу України, то вказане питання розкривається через аналіз цивільного законодавства та відповідної судової практики. Розглядаються організаційно-правові форми юридичних осіб приватного права, а також зазначається те, що до фізичних осіб – підприємців застосовуються ті ж самі нормативно-правові акти, що регулюють діяльність юридичних осіб. Наголошується на тому, що фізична особа – підприємець у господарських відносинах бере участь не як фізична особа, а як суб’єкт підприємницької діяльності, що робить його подібним до юридичних осіб. Робиться висновок, що фізичну особу – підприємця за певних умов слід визнавати суб’єктом кримінального правопорушення, передбаченого статтею 364-1 Кримінального кодексу України.
13
Гончаренко, Олексій. "ОРГАНІЗАЦІЯ УПРАВЛІНСЬКОЇ КОМУНІКАЦІЇ ОКУПАЦІЙНИХ ОРГАНІВ ВЛАДИ ТИМЧАСОВОЇ ВІЙСЬКОВОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ ТА РАЙХСКОМІСАРІАТУ «УКРАЇНА» (1941–1944 РР.)." Society Document Communication, no. 14 (May 5, 2022): 12–48. http://dx.doi.org/10.31470/2518-7600-2022-14-12-48.
Full textAbstract:
У статті аналізуються основні напрями організації управлінської комунікації між німецькими та місцевими владними структурами зони відповідальності Тимчасової військової адміністрації (далі – ТВА) та Райхскомісаріату «Україна» (далі – РКУ) в 1941–1944 рр. Ці управлінські структури уповноважувалися на безпосереднє здійснення мети і завдань гітлерівської окупаційної політики, але оскільки вони були порівняно малочисельними, то у цих окупаційних зонах України були створені ще й органи місцевого управління, які репрезентувалися обласними, міськими, районними та сільськими управами.
Основні процеси управлінської комунікації у зонах відповідальності ТВА та РКУ передбачали організацію внутрішньої службової взаємодії вертикального та горизонтального рівнів між суто німецькими владними структурами та зовнішнього – між німецькими та місцевими органами влади. Владна вертикаль німецьких окупаційних адміністрацій рівня мала максимально закритий і обмежений для місцевих допоміжних органів влади характер. Місцева влада обмежувалась у праві отримання усієї повноти системної інформації щодо реалізації стратегічних завдань окупаційної політики, а ті документи, які отримувало їх керівництво – мали цілком конкретизований суто виконавський характер.
Владна вертикаль місцевих органів влади здійснювалася на рівні район (місто) – село. Лише нетривалий термін часу, в окремих регіонах країни, які перебували в юрисдикції ТВА до цього управлінського рівня, додавалась область. Проте після передачі цих територій у відання адміністрації РКУ, нова влада визнала за непотрібне залишати обласні управи у статусі допоміжних органів управління.
Усі службові повідомлення німецьких органів влади мали наказовий та безапеляційний характер, а їх одержувачі в особі керівництва органів місцевого управління повинні були їх лише виконувати. Вертикаль німецького управління передбачала порядок повної підвладності органів регіональної та місцевої німецької влади вищому за статусом керівництву. Основними каналами службової комунікації ставали оголошення у пресі, збори службовців органів місцевого управління, телефонограми, накази та розпорядження. Для німецьких органів влади видавалися спеціальні кодифіковані збірники документів, користуватися якими місцевій владі було заборонено.
Родовою ознакою німецького військово-окупаційного управління стали паралелізм та дублювання службових повноважень, відсутність реального правонаступництва між адміністраціями ТВА та РКУ, що в умовах глобального воєнного протистояння ставало причиною незадовільного стану ефективності здавалось раціональної та оптимально оформленої адміністративної системи.
14
Рибицька, О. "ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ СТАТУС СЛУЖБОВИХ ОСІБ, УПОВНОВАЖЕНИХ НА ВЧИНЕННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ДІЙ В ЕКСТЕРИТОРІАЛЬНОМУ ПРОСТОРІ УКРАЇНИ." Юридичний вісник, no. 6 (February 16, 2022): 242–49. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i6.2289.
Full textAbstract:
У статті автор вказує на колізійність норм Кримінального процесуального кодексу України щодо вичерпності переліку службових осіб уповноважених на вчинення процесуальних дій під час кримінального провадження на території дипломатичного представництва чи консульської установи України за кордоном, на повітряному, морському чи річковому судні, що перебуває за межами України під прапором або з розпізнавальним знаком України, якщо це судно приписано до порту, розташованого в Україні. Аналізуючи національне кримінальне процесуальне законодавство та міжнародні договори, ратифіковані Верховною Радою України, вказується на прогалини в кримінальному процесуальному законодавстві щодо визначення службових осіб на інших елементах екстериторіального простору, окрім вищезазначених. Автор також досліджує коло процесуальних повноважень, якими наділені, відповідно до КПК України, службові особи, уповноважені на їх вчинення під час кримінального провадження в екстериторіальному просторі України з метою визначення їхнього процесуального статусу. Також розглядається доцільність наділення кримінальними процесуальними повноваженнями керівників дипломатичних представництв та консульських установ України за кордоном, капітана повітряного, морського чи річкового судна в силу їх знань та практичних навичок. Досліджується момент та законодавча проблематика початку кримінального провадження на території дипломатичного представництва чи консульської установи України за кордоном, на повітряному, морському чи річковому судні, що перебуває за межами України під прапором або з розпізнавальним знаком України, якщо це судно приписано до порту, розташованого в Україні. У висновках автор наводить власні міркування щодо необхідності внесення змін до норм КПК України з питань процесуального статусу службових осіб, з метою врегулювання колізій та прогалин кримінального процесуального закону та вказує на перспективи подальших досліджень.
15
Кривий, Ігор. "ВИЗНАЧЕННЯ ПІДХОДІВ ЩОДО ЗДІЙСНЕННЯ КЕРІВНИЦТВА ПІДРОЗДІЛОМ ОХОРОНИ ДЕРЖАВНОГО КОРДОНУ В УМОВАХ НАДЗВИЧАЙНИХ СИТУАЦІЙ." Збірник наукових праць Національної академії Державної прикордонної служби України. Серія: військові та технічні науки 79, no. 1 (February 21, 2020): 59–75. http://dx.doi.org/10.32453/3.v79i1.97.
Full textAbstract:
Особливість оперативно-службової діяльності підрозділів охорони державного кордону полягає у виконанні покладених завдань на різних територіальних зонах України: суші, морі, річках, озерах та інших водоймах. Отже, в разі ускладнення природно-техногенної обстановки їх персонал поряд із виконанням безпосередніх завдань буде вимушений самостійно забезпечувати безпеку життєдіяльності та брати активну участь у ліквідації наслідків надзвичайної ситуації.Забезпечення прикордонної безпеки у поєднанні із захистом життя і здоров’я прикордонників є комплексною функцією щодо розвитку їх професійних якостей та системної роботи відповідних органів управління, направленої на своєчасне проходження інформації, завчасну підготовку до дій, швидке прийняття адекватних рішень, уточнення завдань виконавцям та всебічне забезпечення реагування на надзвичайні ситуації. Немаловажну роль у цьому відіграє старший зміни прикордонних нарядів підрозділу охорони державного кордону. Виконуючи завдання керівника центру управління службою, йому в межах своїх повноважень надано право приймати ви-ключно окремі рішення без зміни загального порядку оперативно-службової діяльності. В умовах суттєвого загострення обстановки це певною мірою обмежує його дії і повноваження. Отже для забезпечення швидкої адаптації сил і засобів до виконання нових складних завдань постає необхідність орієнтувати зміст його роботи відповідно наявним та потенційним небезпекам. Запропонований для висвітлення матеріал передбачає оптимізацію змісту роботи старшого зміни прикордонних нарядів щодо керівництва підпорядкованим особовим складом в умовах раптового виникнення надзвичайних ситуацій і стрімкого розповсюдження небезпечних чинників.
16
КОЛОМОЄЦЬ, ТЕТЯНА. "Стимули для державних службовців: чи задовільною є модель їх закріплення." Право України, no. 2018/11 (2018): 85. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-11-085.
Full textAbstract:
Результативність, ефективність та якість державної служби загалом залежить від діяльності кожного державного службовця, його вмотивованого прагнення до нової ініціативної правомірної поведінки, прояву додаткових зусиль задля досягнення найкращих результатів у професійній діяльності. Чим краще державний службовець працює – тим вищими є показники його службової діяльності за підсумками оцінювання, тим співрозмірнішою має бути реакція з боку держави у вигляді додаткових благ для цієї особи, роль яких відіграють різноманітні стимули. Ефективність використання ресурсу як оцінювання результатів службової діяльності державних службовців, так і стимулів за його підсумками залежить від закріплення їх правових засад, досконалості змісту та відповідності, з урахуванням новаційності для вітчизняної правничої науки, законодавства та правозастосування, зарубіжним аналогам, що істотно актуалізується в умовах докорінного оновлення законодавства України про державну службу та його наукового базису. Метою статті є аналіз результатів закріплення засад оцінювання результатів службової діяльності державних службовців та застосування стимулів за його підсумками у вітчизняному законодавстві з одночасним їх порівнянням із зарубіжними аналогами задля з’ясування ступеня відповідності обраної моделі вирішення цього питання реальним потребам і викликам сьогодення, формулювання авторських пропозицій коригуючого характеру. Доводиться, що в Україні впроваджено модель “оцінювання якостей державних службовців”, яка поширена у країнах континентальної правової сім’ї, щоправда, підхід законодавця до закріплення її засад, зокрема і в аспекті запозичення зарубіжного досвіду, є доволі спрощеним та вибірковим як щодо визначення базових понять, принципів, стадій, інструментарію процедури оцінювання, кількості та розмаїття стимулів за її підсумками, так і формулювання самих нормативних положень (переважно узагальнений, суперечливий зміст, перенасичення оціночними поняттями тощо), що зумовлює проблеми для правозастосування. У підсумку робиться висновок про те, що вітчизняна модель нормативної регла ментації засад оцінювання та стимулів за його підсумками у повному обсязі не відповідає потребам і викликам сьогодення. Для удосконалення пропонується посилення засад її прозорості, публічності, гласності, об’єктивності, визначеності, розмежування повноважень між суб’єктами встановлення завдань і головних показників службової діяльності та незалежного суб’єкта оцінювання їх виконання з використанням “каталогів критеріїв оцінювання”, залучення громадськості, розмежування правових наслідків негативного, позитивного та відмінного оцінювання, збільшення кількості та видового розмаїття стимулів як підсумків відмінної оцінки завдяки статусним, майновим, моральним та змішаним різновидам стимулів і можливості одночасного застосування кількох із них. Таким чином, це дасть змогу наблизити вітчизняне законодавство до європейських аналогів, створить підґрунтя для істотного підвищення результативності, ефективності та якості державної служби в Україні загалом.
17
Кізюн, О. П. "ЮРИДИЧНИЙ АНАЛІЗ СКЛАДУ ПЕРЕВИЩЕННЯ ВІЙСЬКОВОЮ СЛУЖБОВОЮ ОСОБОЮ ВЛАДИ ЧИ СЛУЖБОВИХ ПОВНОВАЖЕНЬ." South Ukrainian Law Journal, no. 3 (2020): 64–68. http://dx.doi.org/10.32850/sulj.2020.3.12.
Full text
18
Paschuk, A. I. "Object of the crime "Abuse of a military office of power or formal authorities"." Herald of Lviv University of Trade and Economics. Law sciences, no. 7 (2018): 192–99. http://dx.doi.org/10.36477/2616-7611-2018-07-21.
Full text
19
Завгородній, В. А. "Інституційна підсистема механізму імплементації рішень Європейського cуду з прав людини в Україні." Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка 4, no. 96 (December 23, 2021): 45–56. http://dx.doi.org/10.33766/2524-0323.96.45-56.
Full textAbstract:
Стаття присвячена визначенню системи інституцій, які долучаються до імплементації рішень Європейського суду з прав людини в національний правопорядок України, з'ясуванню їх завдань, функцій та повноважень, а також здійсненню класифікації таких суб'єктів. Встановлено, що до системи суб’єктів імплементації рішень Страсбурзького суду належать як органи державної влади, їх службові та посадові особи, так й інші суб’єкти, серед яких виокремлено правозахисні громадські організації, заклади вищої освіти, адвокатські об'єднання. Суб'єкти імплементації рішень Суду Ради Європи класифіковано за такими критеріями: а) за місцем в механізмі імплементації; б) за характером компетенції суб'єктів, наділених державно владними повноваженнями: в) за функціональною належністю суб'єктів; г) залежно від долучення суб’єктів до заходів, що вживаються задля імплементації рішень Страсбурзького суду.
20
Sokolov, V. "ХАРАКТЕРИСТИКА ЕЛЕМЕНТІВ МЕХАНІЗМУ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ." Juridical science, no. 6(108) (April 4, 2020): 350–59. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-108-6-1.42.
Full textAbstract:
Актуальність статті полягає в тому, що аналіз механізму забезпечення соціальної безпеки державних службовців матиме не лише теоретичну цінність через встановлення єдиного розуміння правового явища, але й практичне значення у контексті з’ясування обсягу забезпечення, його співвідношення із механізмом реалізації та захисту, а також основних суб’єктів, мети та інструментів здійснення. Складові механізму забезпечення соціальної безпеки державних службовців, які відображають процес його впливу на суспільні відносини та вказують на реальну здатність гарантувати втілення того чи іншого соціального права державного службовця. З’ясовано, що управлінська діяльність щодо забезпечення соціальної безпеки державних службовців проводиться Кабміном та Мінсоцполітики стосовно визначення мінімального розміру заробітної плати, прожиткового мінімуму, соціальних стандартів, які поширюються на усіх осіб, що проживають у державі. Водночас органи місцевого самоврядування забезпечують комфортність умов проживання та рівень інфраструктурного розвитку, що надалі впливає на якість життя та можливість більше часу приділяти виконанню посадових обов’язків державним службовцем. Недержавні інституції, до яких слід віднести громадські організації та професійні спілки, забезпечують соціальну безпеку шляхом надання психологічної допомоги, проведення інформування та роз’яснення для державних службовців щодо їх соціальних прав та способів їх втілення. Визначено, що механізм забезпечення соціальної безпеки державних службовців тісно пов’язаний із реалізацію своїх трудових прав і обов’язків членами трудового колективу, оскільки це впливає на можливість виникнення соціального ризику під час втілення повноважень. Щодо наявності коштів, то це стосується не так наступних компенсацій чи оплати праці державного службовця, як необхідності функціонування державної служби загалом, а також інших органів, що підтримують правопорядок у суспільстві. Правова умова у значенні захищеності державного службовця має лише опосередкований вплив, адже може змінити якість виконання посадових обов’язків.
21
Заболотна, Л. В. "Повноваження державних службовців дипломатичної служби." Держава та регіони. Серія: Право, no. 2 (52) (2016): 23–29.
Find full text
22
Легеза, Є. О. "Щодо розуміння основних термінів Закону України «Про запобігання корупції»." Bulletin of Alfred Nobel University Series "Law" 1, no. 1 (2020): 103–9. http://dx.doi.org/10.32342/2709-6408-2020-1-1-14.
Full textAbstract:
Висвітлено розуміння основних термінів Закону України «Про запобігання корупції». Дано тлу- мачення таким правовим категоріям, як «пряме підпорядкування», «безпосереднє підпорядкуван- ня», «відносно постійне підпорядкування», «непряма правова залежність», «спільне проживання». Визначення змісту поняття «пряме підпорядкування» має значення для правильного застосування ст. 27 Закону щодо обмеження спільної роботи близьких осіб. Це поняття слід відрізняти від суміж- них понять. У деяких законах визначено правила: начальником (керівником) є особа, яка має всю по- вноту розпорядчої влади стосовно підлеглих, повноваження втручатися в законну діяльність підле- глих, одноособово приймати рішення, віддавати (видавати) накази та розпорядження, забезпечу- вати їх виконання та скасовувати їх, застосовувати заохочення і накладати дисциплінарні стягнення або порушувати клопотання про це перед старшим прямим начальником (керівником), усувати під- леглого від виконання службових обов’язків у разі вчинення грубого порушення ним службової дис- ципліни, контролювати стан службової дисципліни серед підлеглих та вживати заходів із запобіган- ня вчиненню дисциплінарних правопорушень.
23
Halushko, V. "СПІВВІДНОШЕННЯ НОРМ ТРУДОВОГО ТА АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА ПРИ РЕГУЛЮВАННІ СЛУЖБОВИХ РОЗСЛІДУВАНЬ В ОРГАНАХ ПРОКУРАТУРИ." Juridical science 1, no. 5(107) (April 3, 2020): 231–38. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-107-5-1.28.
Full textAbstract:
Актуальність статті полягає в тому, що правове регулювання службових розслідувань в органах прокуратури України здійснюється відповідно до встановленої в національній системі права структури нормативно-правових актів, які включають в себе безліч різногалузевих норм. На перший погляд, враховуючи трудоправову природу дисциплінарного провадження та його складового етапу, службового розслідування, основою їх регламенту є норми трудового права. Цей висновок є найбільші логічним та обґрунтованим так як дисциплінарна відповідальність – це формула взаємовідносин «роботодавець – працівник». Проте, специфіка механізму правового регулювання службових розслідувань щодо працівників органів прокуратури говорить нам про відповідну роль норм адміністративного права в контексті регламенту досліджуваного інституту. Через це важливо зрозуміти, як саме норми адміністративного та трудового права співвідносяться між собою в питанні встановлення та забезпечення функціонування службових розслідувань в межах роботи прокурорських органів. У статті акцентовано увагу на змісті та значенні норм права в механізмі правового регулювання в цілому та правового регулювання службових розслідувань в органах прокуратури, зокрема. Досліджено зміст та відмінності норм трудового та адміністративного права. Встановлено приклади регламентації нормами адміністративного та трудового права регулювання службових розслідувань, а також оцінено ступень їх співвідношення. Зроблено висновок, що правове регулювання службових розслідувань в органах прокуратури України органічно поєднує в собі норми як трудового, так і адміністративного права, які мають власне призначення та роль. Так, норми трудового права упорядковують сам процес трудової діяльності органів прокуратури, а також встановлюють засади дисципліни праці (службової дисципліни), порушення яких веде до притягнення працівника прокуратури до дисциплінарної відповідальності та у подальшому проведення службового розслідування. Водночас, внутрішньо-організаційні аспекти проведення останнього, повноваження суб’єктів його проведення та рамки службового розслідування регламентуються нормами адміністративного права, які в цілому мають відношення до державно-службової діяльності працівників органів прокуратури. Фактично, дані норми також певним чином регламентують трудовий процес працівників прокуратури, але лише в тій частині, де вони займаються виконанням функцій держави.
24
Довбань, І. "Спеціально-кримінологічні заходи запобігання злочинам, що вчиняються державними службовцями." Юридичний вісник, no. 6 (February 17, 2021): 226–33. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i6.2050.
Full textAbstract:
У статті визначено спеціально-кримінологічні заходи запобігання злочинам, що вчиняються державними службовцями. На спеціально-кримінологічному рівні запропоновано доповнити наявні сьогодні заходи запобігання злочинам, що вчиняються державними службовцями, такими, як покладення на детективів Національного антико-рупційного бюро України обов'язку заводити оперативно-розшукові справи (на зміну права, визначеного п. 1 ч. 1 ст. 17 Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України»), що приведе статусне законодавство у відповідність до оперативно-розшукового (ч. 1 ст. 9 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»); конкретизація порядку реєстрації, обліку та розгляду заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення, віднесені законом до підслідності Національного антикорупційного бюро України, або про необґрунто-вані активи шляхом передбачення особливих процедур для Національного антикорупційного бюро України в Положенні про Єдиний реєстр досудових розслідувань, порядок його формування та ведення; проведення аналізу діяльності окремих державних органів, підрозділів і служб, службових повноважень державних службовців задля виявлення потенційних можливостей для зловживання; запровадження сучасних психотехнологій для проведення професійно-психологічного добору кадрів з урахуванням специфіки служби задля запобігання прийняттю на службу в органи влади осіб, які пов'язані з антигромадськими елементами, кримінальними структурами; визначення переліку посад працівників управлінських ланок, кандидати на заміщення яких підлягають обов'язковій спеціальній перевірці; запровадження на постійній основі профілактичної ротації керівного складу через кожні п'ять років; розроблення спеціальних програм навчання та підвищення кваліфікації працівників з питань запобігання корупції у професійній та службовій діяльності; запровадження практики оперативного інформування кадрів щодо усіх виявлених фактів корупції серед їх працівників; оприлюднення через засоби масової інформації та прес-службу матеріалів, що пов'язані з корупційними діями працівників, запровадження постійної практики радіо- та телевізійних виступів (звітів) перед населенням керівників територіальних органів з висвітленням як позитивних, так і негативних фактів їх роботи на місцях; вирішення проблеми про підвищення рівня матеріального забезпечення державних службовців із низькими окладами і встановлення доплат до їх заробітної плати залежно від кількості та якості роботи, зокрема запровадження грошової та іншої компенсації за роботу в позаробочий час.
25
Якимчук, Н. Я. "ФІНАНСОВО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ПЕНСІЙНОГО ФОНДУ УКРАЇНИ НАПЕРЕДОДНІ ЙОГО ПЕРЕТВОРЕННЯ." Знання європейського права, no. 1 (March 27, 2022): 88–94. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i1.327.
Full textAbstract:
У статті проаналізовано фінансово-правовий статус Пенсійного фонду України напередодні його перетворення у некомерційну самоврядну організацію. Зазначено, що Пенсійний фонд України одночасно є одним із найважливіших публічних фондів та юридичною особою публічного права, яка у фінансово-правових відносинах виступає суб’єктом публічної (державної) фінансової діяльності реалізуючи покладені на неї владні повноваження з управління солідарною системою загальнообов’язкового пенсійного страхування. З’ясовано, що Пенсійний фонд України на сьогодні, напередодні його перетворення, характеризується як: 1) орган соціального страхування; 2) організація, що функціонує як центральний орган виконавчої влади; 3) організація, що відповідно до закону наділенавладними повноваженнями з управління коштами власне Пенсійного фонду України як цільового позабюджетного фонду. Стверджується, що досі є потреба належного врегулювання саме на рівні Закону обсягу владних повноважень Пенсійного фонду України з управління коштами солідарної системи загальнообов'язкового пенсійного страхування та з адміністрування в перспективі Накопичувального пенсійного фонду. Зазначено про необхідність закріплення на рівні Закону передусім положень: 1) щодо здійснення бюджетного прогнозування функціонування Пенсійного фонду України та Накопичувального пенсійного фонду на середньостроковий період; 2) щодо проходження стадій процесу складання, розгляду та затвердження бюджетів вказаних фондів, реєстрації зобов’язань Пенсійного фонду (Накопичувального пенсійного фонду) в Державній казначейській службі України, їх виконання; 3) встановлення граничного обсягу коштів, що спрямовуватимуться на адміністративно-управлінські витрати; 4) граничні межі фіскального ризику операцій. Відсутність таких правових меж призведе до виникнення правових прогалин, що формує певні ризики щодо реалізації державною ролі гаранта соціального захисту, належного виконання соціальної функції держави.
26
Шевченко, А. В. "ПРАВОВИЙ СТАТУС ПРАЦІВНИКІВ АПАРАТУ СУДУ." Прикарпатський юридичний вісник 2, no. 4(29) (April 22, 2020): 198–202. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v2i4(29).463.
Full textAbstract:
У науковій статті аналізуються положення чин-ного законодавства в частині реалізації закріплених Конституцією України та Законом України «Про дер-жавну службу» положень, що стосуються визначен-ня статусу працівників апарату суду. Розглядаються положення нового та перспективного законодавства про державну службу, положення Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у контексті урегульо-ваності та визначеності статусу працівників апарату суду. Досліджено особливості організації роботи, під-порядкування та фінансової забезпеченості працівни-ків апарату суду.
Адміністративно-правовий статус керівника апа-рату суду – це сукупність його повноважень, зобов’я-зань, прав та обов’язків щодо організації забезпечення суддям умов для здійснення судочинства, організації матеріальних, технічних, охоронних та інших забезпе-чувальних функцій у суді. Адміністративно-правовий статус помічника судді – це сукупність його повнова-жень, завдань, зобов’язань і прав щодо допомоги судді в підготовці судових справ до розгляду, виконання ін-ших законних доручень судді і керівника апарату суду в поєднанні з професійними обмеженнями та спеціаль-ною дисциплінарною відповідальністю.
Правовий статус державного службовця в судовій системі розглядається як сукупність встановлених законодавчими нормами функцій, повноважень, прав і обов’язків, правових обмежень, етичних стандартів в сукупності з підставами, порядком виникнення їх-ньої службової правосуб’єктності та юридичної відпові-дальності в аналізованій сфері. Важливість зазначеної проблеми зумовлена тим, що на державних службовців судової системи покладено низку зобов’язань у сфері державної політики, основна мета яких – забезпечен-ня справедливості, а саме правового захисту прав, сво-бод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, адже боротьба за справедливість нині відбувається майже в усіх основоположних сферах життєдіяльнос-ті суспільства. Запобігання порушенням і припинення порушень прав і свобод громадян, а також їх відновлен-ня є важливим актуальним чинником, який допоможе у формуванні правової свідомості громадян.
27
Apanaskovych, L. "ШЛЯХИ ПОКРАЩЕННЯ СПЕЦІАЛЬНОГО ТРУДОВОГО ЗАКОНОДАВСТВА, В ЯКОМУ ЗАКРІПЛЮЮТЬСЯ ФОРМИ ЗАХИСТУ ТРУДОВИХ ПРАВ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ." Juridical science, no. 6(108) (April 4, 2020): 256–62. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-108-6-1.31.
Full textAbstract:
Актуальність статті полягає в тому, що державні службовці являють собою особливу категорію працівників, яка наділена сукупністю владних повноважень, що дають їм змогу діяти від імені держави та реалізовувати її найбільш важливі функції. З огляду на специфіку їх трудової діяльності, законодавець повинен використовувати особливий підхід до регулювання їх праці, зокрема в частині захисту гарантованих їм Конституцією та іншими законодавчими актами, трудових прав, свобод та інтересів. Втім, у сфері захисту трудових прав державних службовців існує ряд проблем, вирішення яких є фактично неможливим без покращення норм спеціального трудового законодавства, в якому закріплюються форми захисту трудових прав державних службовців. У статті, спираючись на аналіз наукових поглядів вчених, а також ряду державних концепцій та програм, обґрунтовано, що на сьогоднішній день, і вчені, і законодавець, досить непослідовно підходять до вирішення проблем захисту трудових прав державних службовців. Запропоновано авторське бачення щодо напрямків покращення спеціального трудового законодавства, в якому закріплюються форми захисту трудових прав державних службовців. Зроблено висновок, що вдосконалення спеціального трудового законодавства, в якому закріплюються форми захисту трудових прав державних службовців найбільш доцільно вдосконалювати у наступних ключових напрямках: 1) нормативно-правовий напрямок. В рамках представленого вектору вбачається необхідним: а) розширити перелік законодавчо закріплених трудо-правових гарантій діяльності державних службовців; б) закріпити на нормативно-правовому рівні форми захисту трудових прав державних службовців, а також інструменти, способи та засоби їх реалізації; 2) процедурний напрямок, який повинен передбачити розробку процедурних механізмів, реалізації таких форм захисту трудових прав, як: самозахист та медіація. Окремого вирішення потребує проблема колективного захисту своїх трудових прав державними службовцями; 3) напрямок матеріально-технічного та фінансового забезпечення праці державних службовців; 4) вдосконалення соціального захисту державних службовців, який повинен включати: розширення переліку соціальних гарантій, які надаються як самим державним службовцям, так і членам їх сімей.
28
Юсова, К. М., and О. В. Акімова. "КОРУПЦІЙНІ ПРОЯВИ У СИСТЕМІ ПУБЛІЧНИХ ЗАКУПІВЕЛЬ ТА ЇХ КЛАСИФІКАЦІЯ." Підприємництво та інновації, no. 11-1 (May 29, 2020): 37–42. http://dx.doi.org/10.37320/2415-3583/11.6.
Full textAbstract:
У статті сформовано характерні ознаки корупції у сфері публічних закупівель, такі як використання службових повноважень чи пов’язаних з ними можливостей державних службовців, які полягають у порушенні врегульованої законодавством процедури придбання на конкурентній основі замовником товарів, робіт і послуг за публічні кошти; реалізація неправомірної вигоди, тобто особистих інтересів як виконавців, так і замовників у сфері публічних закупівель у різних формах без законних на те підстав; зниження ефективності використання публічних коштів та їх надмірна витрата через відсутність відкритої конкуренції між постачальниками товарів/виконавцями робіт і послуг. Розвинена класифікація корупційних проявів у сфері публічних закупівель, на відміну від наявних, дає змогу найбільш системно дослідити властивості корупції у публічних закупівлях, встановити напрями їх аналізу, а також розробити методи запобігання корупційним проявам відповідно до найбільш властивих системі публічних закупівель корупційних проявів.
29
АФАНАСЬЄВ, Анатолій, Сергій СЕРХОВЕЦЬ, and Дмитро СОФІЯН. "РЕКОМЕНДАЦІЇ СТРУКТУРНИМ ПІДРОЗДІЛАМ УПРАВЛІННЯ ОРГАНУ ОХОРОНИ ДЕРЖАВНОГО КОРДОНУ ЩОДО ОРГАНІЗАЦІЇ КІНОЛОГІЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОПЕРАТИВНО-СЛУЖБОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ." Збірник наукових праць Національної академії Державної прикордонної служби України. Серія: військові та технічні науки 83, no. 2 (February 21, 2021): 5–25. http://dx.doi.org/10.32453/3.v83i2.555.
Full textAbstract:
У статті здійснено детальний аналіз вимог нормативно-правових документів щодо порядку організації кінологічного забезпечення оперативно-службової діяльності органів охорони державного кордону. Узагальнені результати зазначеного аналізу дозволили виокремити основні рекомендації структурним підрозділам управління органу охорони державного кордону щодо удосконалення системи кінологічного забезпечення оперативно-службової діяльності.
Організація кінологічного забезпечення оперативно-службової діяльності органу охорони державного кордону, в межах повноважень, здійснюється начальником органу, який у розпорядчих документах з організації охорони державного кордону визначає основні заходи з підготовки та використання інспекторів-кінологів зі службовими собаками в охороні державного кордону та під час здійснення прикордонного контролю.
Ефективність кінологічного забезпечення значною мірою залежить від якості організації та проведення штабом органу охорони державного кордону (спільно з іншими структурними підрозділами управління) комплексу відповідних заходів, визначених керівними документами з організації оперативно-службової діяльності органу охорони державного кордону та кінологічного забезпечення в Державній прикордонній службі України.
Заходи спрямовані на удосконалення системи кінологічного забезпечення повинні мати наскрізний зв’язок з плановими заходами діяльності структурними підрозділами управління органів охорони державного кордону (відображатися у планах роботи на рік, місяць).
Удосконалення системи кінологічного забезпечення оперативно-службової діяльності передбачає впровадження стандартів в кінології, які розроблені агентством FRONTEX спільно з країнами ЄС (з урахування вимог національного законодавства); якісну організацію та проведення спеціальної підготовки інспекторів-кінологів із залученням фахівців з практичним досвідом організації оперативно-службової діяльності органів охорони державного кордону; удосконалення навчально-матеріальної бази підрозділів охорони державного кордону, яка призначена для підготовки та використання зазначеної категорії фахівців та проведення низки інших організаційно-управлінських заходів.
30
Вавдіюк Н.С. "УДОСКОНАЛЕННЯ ВИБОРУ СТИЛІВ ЛІДЕРСТВА В СИТУАЦІЙНОМУ МЕНЕДЖМЕНТІ." Економічний форум 2, no. 2 (June 12, 2021): 62–74. http://dx.doi.org/10.36910/6775-2308-8559-2021-2-8.
Full textAbstract:
У статті розглянуто ситуаційні змінні вибору стилів лідерства за методом Ф.Е.Фідлера. За результатами опитування 28 керівників структурних підрозділів комерційної організації були визначені показники найменш сприятливого співробітника, встановлено взаємозв’язки «керівник-підлеглий», визначено структурованість чи неструктурованість завдання, достатність посадових повноважень. З часу проведення наукового спостереження керівники були згруповані в першу групу з хорошими стосунками «керівник-підлеглий», структурованими завданнями та достатніми посадовими повноваженнями – 6 осіб, що становить 21,4% від загальної кількості респондентів. Друга група при хороших відносинах «керівник-підлеглий», структурованих завданнях і недостатньо службових повноважень містить 2 особи (7,1%). Третя група з хорошими відносинами керівник-підлеглий», неструктурованими завданнями, але достатніми посадовими повноваженнями включає 5 осіб, або 17,9% від загальної кількості респондентів. Четверта група з добрими відносинами «керівник-підлеглий», структуровані завдання, але недостатніми посадовими повноваженнями включала 8 осіб, що становить 28,6% від загальної кількості респондентів. Оскільки керівники вважали, що вони мають сильний достатній авторитет, і поділ цих груп проводився на тих, хто має погані стосунки «керівник-підлеглий», включав модельні тести в групах ситуацій управління: п’ята – а це 4 особи (14,3%)); шоста – 2 особи (7,1%), сьома: 1 особа (3,6%). Менеджери, які отримали низькі оцінки НСП (1-3 бали) мотивовані завданням, суворо оцінюють своїх підлеглих і часто використовують суворий контроль: завдання виконуються, цілі досягаються, керівник, мотивований завданнями, задовольняється деталями та спостереженням за досягненням їх результатів. Менеджери, які отримали високі оцінки НСП (7-8 балів) є особами, мотивованими стосунками в колективі, зосереджені на соціальній взаємодії. Менеджери, які мають середні бали (4-6 балів), залежно від того, наскільки їх показник наближений до верхнього чи нижнього значення шкали, можуть бути як орієнтованими на завдання, так і на стосунки. За результатами опитування 28 керівників структурних підрозділів організації визначено показники дослідження, встановлено взаємовідносини «керівник-підлеглий», визначено структурованість завдань, достатність службових повноважень.
Встановлено гіпотези дослідження: зі зростанням орієнтації керівника на завдання зростатиме групова взаємодія підлеглих, зростатиме і результативність діяльності і навпаки. Якщо гіпотеза H0 – кореляційний зв’язок між якісними ознаками не значимий, то гіпотеза відхиляється; конкуруюча гіпотеза H1 – кореляційний зв’язок між якісними ознакам значимий, то гіпотеза приймається. Для підтвердження гіпотез розраховано коефіцієнти рангової кореляції Спірмена (rR=0,99; Tkp <p, 0,17 <2,571); Кендалла ( =0,9; τ>Tkp, а саме 0,9>0,62) та прийнято гіпотезу Н1 про те, що ранговий кореляційний зв’язок за оцінками двох тестів є значущим. Встановлено значний кореляційний зв’язок між аналізованими ознаками. Керівник, орієнтований на стосунки, є ефективним, коли ситуаційні фактори поєднуються і є сприятливими для керівника, який має помірний контроль над ситуацією. Якщо ситуаційні чинники створюють ситуацію, що є дуже сприятливою або дуже несприятливою для керівника, очікується, що керівники, орієнтовані на завдання, будуть ефективнішими. Керівник, який прийняв певний стиль управління, повинен відповідати управлінській ситуації, в якій цей стиль був би більш ефективним. Залежно від ситуаційних змінних управлінської ситуації сформовано рекомендації застосування стилів управління.
31
Войтюк, Л. М. "ІНФОРМАЦІЙНА БЕЗПЕКА ПРАЦІ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ: ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ." Знання європейського права, no. 2 (October 23, 2020): 31–35. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i2.70.
Full textAbstract:
Статтю присвячено дослідженню інформаційної безпеки праці державних службовців в Україні. Доведено актуальність, новизну наукового дослідження та досягнуто його соціальної значущості. Наведено вагомість законодавчого закріплення норм інформаційної безпеки праці цієї категорії працівників. Розглянуто проблему закріплення норм інформаційної безпеки праці державних службовців у сучасному законодавстві України. Висвітлено рівень захисту державних службовців в інформаційному просторі. Проаналізовано погляди та дослідження відомих науковців на поняття «інформаційна безпека». Узагальнено найкращий досвід, на базі якого запропоновано поняття та сутність «інформаційної безпеки праці державних службовців». Розглянуто види інформації, яку використовує ця категорія працівників під час здійснення своїх обов'язків і завдань. Наведено важливість забезпечення високого рівня інформаційної безпеки державних службовців під час здійснення ними своїх повноважень. Вказано ризики забезпечення інформаційної безпеки праці. Розглянуто вплив інформаційних небезпек на порушення безпечного функціонування державних службовців. Висунуто нормативно-правове закріплення інформаційної безпеки праці державних службовців. Запропоновано шляхи усунення ризиків інформаційної безпеки праці державних службовців, які сприятимуть розв'язанню конкретних проблем, усуненню наявних теоретичних суперечностей у полі інформаційної безпеки праці або в його окремих ділянках і забезпечать такій категорії працівників максимальну віддачу в здійсненні своїх повноважень і професійний ріст. Доведено необхідність подальшого наукового дослідження та нормативного закріплення інформаційної безпеки праці державних службовців, що максимально гарантуватимуть захист державних службовців в інформаційному просторі під час здійснення обов'язків та виконання завдань.
32
Слуцька, Т. І. ""Суспільна небезпечність перевищення влади або службових повноважень"." Юриспруденція: теорія і практика, no. 7 (57) (2009): 19–23.
Find full text
33
Мельниченко, В. С. "До проблеми кримінальної відповідальності за зловживання повноваженнями службовою особою юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми." Прикарпатський юридичний вісник, no. 3(32) (October 16, 2020): 81–87. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i3(32).609.
Full textAbstract:
У статті досліджується проблема кримінальної відповідальності за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого статтею 364-1 Кримінального кодексу України (Зловживання повноваженнями службовою особою юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми). З'ясовано, що таке покарання, а також що воно має на меті, зокрема в розрізі філософії та соціології права. Питання кримінальної відповідальності за зловживання повноваженнями службовою особою юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми досліджувалось у двох площинах: 1) відповідність суворості санкцій суспільній небезпечності діяння та 2) співвідношення санкцій статей Кримінального кодексу, які передбачають однорідні кримінальні правопорушення. Зокрема, проведено порівняльний аналіз санкцій, передбачених за вчинення кримінального правопорушення статті 364-1 Кримінального кодексу України із санкціями, які передбачені за суміжне кримінальне правопорушення, що передбачене статтею 364 Кримінального кодексу України (Зловживання владою або службовим становищем). Аналіз цих двох статей показує, що законодавець вважає зловживання у приватному секторі менш небезпечним, ніж зловживання у сфері публічного права, оскількисанкціїзастаттею364-1більшм'які,ніжзастат-тею 364 Кримінального кодексу України. Для з'ясування відповідності суворості санкцій суспільній небезпечності діяння було проаналізовано всі покарання, які передбачені статтею 364-1 Кримінального кодексу України, міжнародне законодавство, судову статистику, думки вчених. Наголошено на тому, що передбачені чинною редакцією статті 364-1 Кримінального кодексу України санкції не відповідають меті покарання та є досить м'якими, а також не відповідають суспільній небезпечності цього діяння, оскільки воно є корисливим, вчиняється з прямим умислом, з метою отримання неправомірної вигоди, внаслідок якого заподіюється, щонайменше, істотна шкода суспільству та державі. Нами у статті запропоновано посилити кримінальну відповідальність за вказане кримінальне правопорушення, зокрема підвищити розміри штрафів, щоб вони були більшими за розмір заподіяної майнової шкоди. Також запропоновано передбачити штраф як обов'язкове додаткове покарання поруч з позбавленням права обіймати певні посади та займатися певною діяльністю до такого основного безальтернативного покарання, як позбавлення волі на певний строк. За ч. 2 ст. 364-1 Кримінального кодексу України пропонується застосовувати конфіскацію майна.
34
Чеченко, К. О. "ПРИНЦИП ДОБРОЧЕСНОСТІ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ: ЕТИМОЛОГІЯ ТА ГЕНЕЗА МОРАЛЬНО-ЕТИЧНОЇ НОРМИ." Kyiv Law Journal, no. 1 (May 11, 2022): 143–51. http://dx.doi.org/10.32782/klj/2022.1.22.
Full textAbstract:
Анотація. Концепції впровадження принципу доброчесності у систему цінностей інституту державної служби України залишаються дискусійним питанням, які вимагають постійної уваги з боку наукової спільноти, юристів-практиків та представників влади, що обумовлено пошуками нових реформаційних ідей та їх подальшою реалізацією, зокрема, з питань що стосуються підвищення ефективності системи державного управління, забезпечення рівного доступу до державної служби, відібрання державних службовців з високими особистими морально-етичними якостями та професійними компетентностями. Принцип доброчесності державної служби охоплює різноманітні моральні чесноти, які перетинаються із засадами функціонування державних інституцій, саме тому поєднання адміністративно-правових норми із етичними нормами і цінностями виявляє науковий інтерес для комплексного вивчення принципу. Метою статті є аналіз теоретико-правових засад процесу формування принципу доброчесності державної служби України як морально-етичної та адміністративно-правової норми, дослідження етимології, ґенези, тлумачення термінопоняття «доброчесність». Об’єктом роботи є суспільні відносини, які виникають у зв’язку із вступом на державну службу, її проходженням з дотримання визначеного законом принципу доброчесності. Предметом є історико-правові та теоретико-правові аспекти принципу державної служби України – доброчесність. У статті використані такі методи дослідження: загальнонаукові та спеціальні методи наукового пізнання, а саме: ретроспективний аналіз, порівняльно-правовий, історико-правовий, діалектичний аналіз, системний, синтез. У процесі дослідження було визначено, що юридизація принципу доброчесності сформувала юридичний обов’язок державного службовця у своїй професійній діяльності неухильно дотримуватися чітко закріплених законом правил поведінки, за порушення яких застосовуються певні заходи впливу. Принцип доброчесності державної служби розглядається як наявність у особи високих моральних чеснот, добрих помислів, чесних намірів, глибоких переконань важливості дотримання законодавства, неможливості та прямої заборони використовувати владні повноваження в особистих цілях. Беззаперечною умовою діяльності державної служби є прояв байдужості державного службовця щодо одержання неправомірної вигоди, позаяк обов’язок дотримання принципів державної служби та правил етичної поведінки є одним із інтересів держави і суспільства.
35
Makotchenko, Lyubov. "Makotchenko L.M. Determination of exceeding of authority or official powers by a law-enforcement officer." Naukovyy Visnyk Dnipropetrovs'kogo Derzhavnogo Universytetu Vnutrishnikh Sprav 2, no. 2 (October 31, 2019): 162–66. http://dx.doi.org/10.31733/2078-3566-2019-2-162-166.
Full text
36
Гончаренко, Г. А. "Компетенція Верховної Ради України в управлінні сектором безпеки: адміністративно-правові аспекти." Актуальні проблеми держави і права, no. 85 (August 12, 2020): 49–55. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i85.1824.
Full textAbstract:
У статті аналізуються адміністративно-правові аспекти реалізації компетенції Верховної Ради України в управлінні сектором безпеки. Встановлено, що компетенція Верховної Ради України в управлінні сектором безпеки, включає повноваження і предмети відання та просторові межі його діяльності. ЇЇ структурними елементами є повноваження, відповідальність, правові засоби, форми та методи реалізації прав і виконання обов'язків в управлінні сектором безпеки. Звернуто увагу на те, що компетенція Верховної Ради України встановлює обсяг і зміст її діяльності з одночасним розмежуванням її функцій і функцій інших суб'єктів як за вертикаллю, так і за горизонталлю управлінської системи сектору безпеки.
Визначено, що Верховна Рада України має повноваження щодо призначення на посади (або надання згоди) чи на звільнення з посад окремих службових осіб сектору безпеки (наприклад, Голови Служби безпеки України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини). Встановлено, що Верховна Рада України має повноваження стосовно прийняття законів, що регламентують діяльність органів сектору безпеки, було прийнято Закони: «Про національну безпеку України»; «Про Раду національної безпеки і оборони України»; «Про Службу безпеки України» та ін. Аргументовано, що Верховна Рада України має повноваження щодо затвердження загальної структури, чисельності, та визначення функцій Служби безпеки України, а також Міністерства внутрішніх справ України. Крім того, Верховна Рада України надає законом згоду на обов'язковість міжнародних договорів та денонсацію міжнародних договорів України; визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики; здійснює реалізацію стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в ЄС та в НАТО; здійснює контроль за сектором безпеки; затверджує Державний бюджет, в тому числі і виділення коштів на розвиток сектору безпеки. Зроблено висновок, що у деяких випадках повноваження Верховної Ради України в управлінні сектором безпеки досить докладно визначені в законодавстві, однак окремі з них фрагментарно, що вимагає вдосконалення його адміністративно-правового регулювання.
37
Yehorov, Serhii, Oleksandr Shtyrov, and Victoria Andriyash. "Реформування адміністративно-територіального устрою Миколаївщини як шлях до здійснення децентралізації." Public Administration and Regional Development, no. 6 (January 13, 2020): 753–76. http://dx.doi.org/10.34132/pard2019.06.03.
Full textAbstract:
В статті приділено увагу аналізу основних подій та процесів що відбулись протягом 2014-2019 років у царині децентралізації на Миколаївщині.
Зауважено що аналіз чинного законодавства та його застосування, а також дослідження зарубіжного досвіду інших держав засвідчує що є найважливіші «виклики» що висуває влада до суспільства можуть вирішувати лише структури де немає авторитарної монополії, а де є мультицентральний поділ повноважень.
Показано, що система місцевого самоврядування є одним з головних механізмів реалізації державної політики у житлово-комунальному господарстві, соціальній сфері, послугах міського транспорту, територіальному благоустрою тощо. Прийняття рішень органів місцевого самоврядування з більшості питань місцевого значення небайдуже для центральних та регіональних органів влади, оскільки економічне та політичне становище країни залежить від їх рішень.
У висновках наголошено що сама децентралізація не вирішить усіх наявних проблем, якщо національна реформа не принесе з собою критичну масу політичних лідерів особливо на регіональному рівні та державних службовців на рівні місцевого самоврядування, які отримують достатньо високу матеріальну винагороду та будуть практично обізнані у найкращих практиках прозорого та підзвітного надання державних та муніципальних послуг, щоб протистояти і протидіяти українським реаліям з їх високим рівнем корумпованості, та потягом до елітарності та влади. Тобто ключовим фактором у боротьбі з корупцією та інших проблем є не децентралізація, а професійні посадові особи; зокрема, люди з управлінським досвідом, які прагнуть внести прозорість до повсякденних функцій місцевого самоврядування - починаючи навіть з дрібних деталей, таких як компонування адміністративних будівель, де державні службовці помітніші та доступніші в офісах відкритого плану, замість того, щоб ховатися у теренах дверей та коридорів.
38
Makotchenko, L. M. "Means to prevent abuse of authority or official powers by a law enforcement officer." Naukovyy Visnyk Dnipropetrovs'kogo Derzhavnogo Universytetu Vnutrishnikh Sprav 1, no. 1 (April 26, 2019): 135–39. http://dx.doi.org/10.31733/2078-3566-2019-1-135-139.
Full text
39
Китайгородська, В. В. "Поняття «посадової особи» в трудовому праві." Прикарпатський юридичний вісник, no. 4(33) (November 18, 2020): 42–48. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i4.621.
Full textAbstract:
У даній статті досліджується питання стосовно проблеми визначення поняття «посадова особа». Розглядаються доктринальні дослідження вчених, а також аналізується наукова література і законодавство, чинне на території України, стосовно визначення поняття «посадової особи місцевого самоврядування» в сучасному законодавстві України, встановлення сутності поняття «посадової особи місцевого самоврядування» та формування пропозицій з удосконалення чинного законодавства. Так, аналізуючи примітку Кримінального кодексу України, автором зроблено висновок, що характеризувати поняття «посадова особа» можемо по їх повноваженням. Під час дослідження автором було зроблено розмежування понять «посадова особа» і «службова особа» через окреслення критеріїв розмежування, а окреслення критеріїв можливо з визначення змісту правового статусу посадових осіб місцевого самоврядування. У даній науковій статті автор підійшов до розгляду питань служби в органах місцевого самоврядування як до комплексного політико-правового явища. Відповідно до Конституції України місцеве самоврядування є самостійною основою конституційного ладу України, оскільки єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює свою владу безпосередньо через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.
Автором зроблено висновки та внесено конкретні пропозиції. Так, автор у досліджені даного питання дійшов висновку, що можна визначити органи місцевого самоврядування як представницькі органи публічної влади, які відповідно до закону представляють інтереси територіальних громад, під власну відповідальність здійснюють управління справами місцевого значення в межах Конституції України та законів України. Автор також робить висновок зі зроблених досліджень та наголошує на тому, що саме посада визначає наявність владних повноважень посадової особи, її роль і значення в управлінському процесі. Виконання організаційно-розпорядчої функції є характерною ознакою тільки для керівної посади. Пропонуються шляхи подолання проблеми визначення поняття, визначено його особливості.
40
Дихановский, В. М., and С. С. Миронюк. "Розширення закупівель озброєння за рахунок зниження корупційних ризиків." Озброєння та військова техніка 17, no. 1 (March 27, 2018): 13–17. http://dx.doi.org/10.34169/2414-0651.2018.1(17).13-17.
Full textAbstract:
Показано, що кількісні і якісні показники закупленого озброєння та військової техніки внаслідок корупції значно погіршуються. Пропонується активніше залучати антикорупційний потенціал громадянського суспільства, а саме, впливати на державних службовців, які не відповідають стандартам доброчесності. Громадські організації з подібними повноваженнями повинні формуватися опозиційними політичними силами і мають бути підзвітними лише відповідним органам Групи держав проти корупції (GRECO).
41
БОДНАР, В. Є. "ТИПОВІ СПОСОБИ ПЕРЕВИЩЕННЯ ВЛАДИ АБО СЛУЖБОВИХ ПОВНОВАЖЕНЬ ПРАЦІВНИКАМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ УКРАЇНИ." Scientific Journal of Public and Private Law 3, no. 2 (2019): 107–13. http://dx.doi.org/10.32844/2618-1258.2019.3-2.17.
Full text
42
Слуцька, Т. І. "Нормативно-правові фактори кримінальної відповідальності за перевищення влади або службових повноважень." Юриспруденція: теорія і практика, no. 4 (54) (2009): 38–45.
Find full text
43
Khar , I. O. "Суб’єкт кримінального правопорушення посягання на життя захисника чи представника особи у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги." Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, no. 5 (October 2, 2021): 89–98. http://dx.doi.org/10.32886/10.32886/instzak.2021.05.10.
Full textAbstract:
Питання, що стосуються суб’єкта кримінального правопорушення, передбаченого ст. 400 КК України (далі – ст. 400 КК), важливі як для теорії кримінального права, так і для існуючої практики. Проте, на фоні помітних успіхів у вивченні теоретичних і методологічних питань про кримінальне правопорушення, суб’єкт як елемент складу кримінального правопорушення посягання на життя захисника чи представника особи у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги, не отримав належного аналізу.
Метою статті є дослідження суб’єкта кримінального правопорушення посягання на життя захисника чи представника особи у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги, з урахуванням сучасних реалій істотних змін в законодавстві про кримінальну відповідальність.
Наукова новизна полягає у тому, що в сучасних умовах розвитку Української держави та вирішення завдання запобігання злочинності кримінально-правові проблеми, зокрема, що стосуються суб’єкта кримінального правопорушення посягання на життя захисника чи представника особи у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги, потребують нових теоретичних розробок і практичного застосування. На сьогоднішній день відсутній теоретико-методологічний і системний аналізи основних положень про суб’єкт кримінального правопорушення, передбаченого ст. 400 КК.
Висновки. Суб’єктом кримінального правопорушення посягання на життя захисника чи представника особи у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги, слід розуміти: 1) фізичну осудну, приватну, неслужбову особу (громадянина України, особу без громадянства, громадянина іноземної держави), яка до вчинення кримінального правопорушення досягла 14-річного віку; 2) якщо кримінальне правопорушення, передбачене ст. 400 КК, вчинила службова особа при перевищенні влади або службових повноважень, її діяння слід кваліфікувати за сукупністю кримінальних правопорушень – за ч. 3 ст. 365 та ст. 400 КК.
44
Kyrii S. . "ОСОБЛИВОСТІ СЛУЖБИ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ ЯК СУБ’ЄКТА КАДРОВОЇ ПОЛІТИКИ." Theory and Practice of Public Administration, no. 4 (67) (November 26, 2019): 170–78. http://dx.doi.org/10.34213/tp.19.04.22.
Full textAbstract:
Встановлено функціональні відмінності між службою управління персоналом органів публічного управління та кадровою службою органу державного управління, на основі чого визначено службу управління персоналом як структурну одиницю, що забезпечує реалізацію кадрової політики в організації з акцентом на соціальних та психологічних аспектах управління. Констатовано широке та вузьке тлумачення поняття “кадри” як характерної відмінності кадрових служб та служб управління персоналом. Проаналізовано нормативно-правові основи реалізації повноважень кадровими службами та службами управління персоналом як суб’єктів кадрової політики. Класифіковано види функцій служб управління персоналом залежно від їхніх основних завдань та методів впливу на персонал. Виявлено тенденції розвитку системи управління персоналом органу публічного управління.
45
Загоруй, Л. М. "ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ПРИВАТНОГО ВИКОНАВЦЯ." Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка 2, no. 94 (June 30, 2021): 211–21. http://dx.doi.org/10.33766/2524-0323.94.211-221.
Full textAbstract:
Статтю присвячено аналізу особливостей правового статусу приватного виконавця. Автором обґрунтовується теза про те, що приватний виконавець при здійсненні повноважень може застосовувати заходи державного примусового характеру, тобто має право діяти як службова особа, яка надає публічні послуги. Також приватний виконавець може здійснювати організаційно-розпорядчу діяльність, а по відношенню до помічника – виконує організаційно-розпорядчі обов’язки. Водночас, приватний виконавець ‒ це самофінансована особа, самостійно організовує свій офіс, наймає помічника і власним коштом оплачує його працю. Отже, припускається, що є підстави говорити про подвійний статус приватного виконавця. На основі такого підходу зроблені деякі пропозиції стосовно змін чинного законодавства.
46
Пінчук, Віталій. "РЕАЛЬНИЙ І ПОТЕНЦІЙНИЙ КОНФЛІКТ ІНТЕРЕСІВ: ВИНИКНЕННЯ ТА ШЛЯХИ ВРЕГУЛЮВАННЯ." Litopys Volyni, no. 23 (April 20, 2021): 149–52. http://dx.doi.org/10.32782/2305-9389/2020.23.26.
Full textAbstract:
У цій статті досліджено та проаналізовано явище конфлікту інтересів на державній службі та запропоновано можливі варіанти превентивних заходів та розробки механізмів щодо недопущення конфлікту інтересів. У процесі вдосконалення законодавства відбулося розмежування понять «потенційний конфлікт інтересів» і «реальний конфлікт інтересів» залежно від стадії впливу суперечності, що виникла у прийнятті рішень чи вчиненні дій поса- довцем. Таке розмежування в рамках загального поняття цілком узгоджується з підходом, що існує в міжнародній практиці. Очевидний (реальний) конфлікт інтересів стосується ситуацій, коли існує особистий інтерес, який може обґрунтовано вважатися таким, що впливає на виконання посадовцем своїх обов’язків, навіть якщо такий негатив- ний вплив фактично відсутній. Проте неврегульованість законодавства, відсутність цілісної стратегії та чіткого алгоритму дій щодо конфлікту інтересів, недостатність санкцій та непрагнення до діяльності контролюючих органів не дають змоги не тільки розв’язати наявні, але й попередити потенційні конфлікти інтересів. Природа представницької функції держаного службовця вже передбачає наявність певних конфліктів інтересів. У дослідженні детально розглянуто сутність конфлікту інтересів та сформульовано висновок, що майже всі корупційні злочи- ни відбуваються під дією конфлікту інтересів, тобто через владні повноваження задоволення особистих потреб, незаконного збагачення та отримання неправомірних благ. Для вчинення злочину, пов’язаного з корупцією, конфлікт інтересів і є передумовою. Найдієвішими нині методами недопущення надалі конфлікту інтересів у кримінальному діянні є саме превентивні методи. Попередження виникнення конфлікту інтересів та викладення в методичних рекомендаціях Національного агентства з питань запобігання корупції норм мають характер лише рекомендацій, а не наказів. Надзвичайно важливо вживати заходів попередження конфлікту інтересів, законодавчо чітко забез- печити невідворотність покарання за порушення реального конфлікту інтересів відповідно до чинних норм та роз- робити чітку стратегію стосовно роботи близьких осіб в одному органі.
47
Слуцька, Т. І. "Форми вини при перевищенні влади або службових повноважень (ст. 365 КК України)." Юриспруденція: теорія і практика, no. 9 (59) (2009): 2–8.
Find full text
48
Ярмиш, Н. "Перевищення влади або службових повноважень працівником правоохоронного органу: складнощі кримінально-правової кваліфікації." Право України, no. 2 (2017): 139–46.
Find full text
49
Слуцька, Т. І. "Об"єкт посягання перевищення влади або службових повноважень (ст.365 КК України)." Юриспруденція: теорія і практика, no. 8 (58) (2009): 28–36.
Find full text
50
Кирбят’єв, О. "Професійна деформація особистості працівника правоохоронного органу як причина неналежного виконання своїх обов’язків." Юридичний вісник, no. 4 (February 5, 2020): 204–10. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i4.992.
Full textAbstract:
Розглянута професійна деформація особистості працівника правоохоронного органу як одна з причин вчинення злочину, передбаченого ст. 365 КК України. Визначені чинники, які здатні призвести до професійної деформації. Запропоновані заходи профілактики професійної деформації працівників правоохоронних органів. Висунуто гіпотезу, що однією з об’єктивних причин, яка може призвести до вчинення перевищення влади або службових повноважень працівника правоохоронного органу, є професійна деформація особистості такого працівника. Діяльність є невід’ємною складовою способу життя людини, важливим засобом її формування та розвитку як члена суспільства і особистості. В процесі професійної діяльності людини формуються навички, вміння, відшліфовуються ціннісні орієнтації, рівень прагнень, самооцінка, відбувається особистісне зростання, з’являється професіоналізм. Але професійне виконання діяльності поряд з визначальним позитивним ефектом може призвести до побічних наслідків, одним з яких є професійна деформація. Об’єктивно вона являє собою не фатальний, але реально ймовірний негатив, так би мовити, тіньову сторону професії. Суб’єктивно – це данина, яку непомітно для себе сплачує людина за надмірну спеціалізацію, невгамовне захоплення діяльністю, максимальний рівень прагнень. Встановлено, що формування і розвиток людини неможливі без діяльності. Саме діяльність забезпечує входження у суспільство, засвоєння та подальше відтворення його матеріальних і духовних надбань. Ключовим напрямком розвитку людини є професійний розвиток. Визначальним його етапом є власне трудова стадія, що передбачає виконання певної діяльності як професії. Саме на цьому етапі може виникати професійна деформація. Вона найбільш поширена серед представників людинознавчих спеціальностей до яких відноситься і діяльність працівників правоохоронних органів. Це призводить до специфічних, у цілому негативних змін, що поступово охоплюють психічні процеси, стани, риси особистості. Небезпека профе- сійної деформації полягає в тому, що вона проявляється не тільки у службовій діяльності, а й у позаслужбовій поведінці, повсякденному спілкуванні з оточуючими. Деформований працівник правоохоронного органу, часто, не усвідомлюючи цього, перетворюється на заручника своєї професії. Попередження та усунення професійної деформації як загального феномена передбачає зусилля на рівні держави, правоохоронних органів у цілому, їх складових служб та підрозділів, які за своїми функціями покликані здійснювати контроль за станом дисципліни та законності, психологічним станом працівників.