Journal articles on the topic 'Система поділу праці'

У статті досліджено новітні підходи до державної митної політики України. Зокрема, проаналізовано пропозицію запровадження публічно-сервісних відносин у сфері митної справи. Також детально вивчено концепцію створення «сервісної митниці» та проаналізовано наукові дослідження з цього питання. Визначено, що на законодавчому рівні відсутнє визначення поняття сервісних функцій митних органів. Метою наукової публікації є дослідження та співставлення понять «сервісні послуги» та «митні послуги». Також у статті здійснено аналіз функцій митних органів на предмет можливості віднесення їх до категорії сервісних. Проаналізовано праці науковців щодо визначення поняття «митна послуга». Встановлено, що здебільшого під митними послугами розуміється певний вид послуг у сфері зовнішньоекономічної діяльності. Іноді сюди відносять і деякі дії (функції), що здійснюють митні органи, і діяльність митних представників (посередників). З урахуванням того факту, що законодавство України не містить визначення митних послуг, у статті запропоновано власне бачення цього поняття. Протягом останніх років система митних органів України зазнала низки змін та реформ. В основу вказаних реформ митної системи було покладено в тому числі і спрямування до запровадження сервісних послуг митниці. Нині триває робота зі зміни підходів до роботи митних органів. Під час проведення дослідження відзначено необхідність максимальної автоматизації роботи митних органів, де це можливо, та мінімізації засобів людського впливу. У статті досліджено питання реформування митних органів та перетворення їх на сервісні органи. З цією метою проаналізовано функції митних органів у країнах Європейського Союзу. Вказаний аналіз свідчить про потребу запровадження на законодавчому рівні нових стандартів і підходів у роботі митних органів. Для цього необхідно чітко класифікувати функції, що здійснюють митні органи. Зокрема, їх можна класифікувати на управлінські та адміністративні митні послуги. У статті проведений аналіз функцій митних органів з урахуванням такого поділу. Наголошено, що послуги, що надаються митними органами, мають бути відповідним чином класифіковані із відповідним подальшим законодавчим визначенням та закріпленням. У статті запропоновано ідею, що у разі мінімізації контрольно-наглядового складника у митних правовідносинах слід звернути увагу на необхідність підвищення рівня правосвідомості споживачів відповідних публічно-сервісних послуг.

У статті аналізується процес саморозгортання явища управління в контексті життєвого циклу системи індустріальної освіти. Доводиться, що на етапі зростання відбувається пошук форм організації управління у відповідності до ментальності народу і практики національної держави; на етапі зрілості менеджмент освіти досягає своїх завдань завдяки стандартизації, спеціалізації, синхронізації, концентрації, максимізації і централізації управління освітою; занепад системи супроводжується надмірним і жорстким адмініструванням, що веде до консервації віджившої свій час системи індустріальної освіти. Організаційні проблеми в управлінні системою індустріальної освіти полягають у тому, що, по-перше, процес індустріальної освіти вичерпав себе остаточно, на його долю залишається лише фахова підготовка робочої сили для обслуговування наявних продуктивних сил, що були створені на попередніх етапах; по-друге, процес виокремлено від навчання і виховання молодого покоління населення планети, оскільки воно інтуїтивно бажає вчитись новому змісту освіти і жити в умовах інформаційної доби; по-третє, у арсеналі соціального управління сучасності немає навіть адекватного інструменту на випадок занепаду соціальних систем, що ґрунтуються на суспільному поділі індустріальної праці; по-четверте, зруйнована основа саморегуляційного контуру соціальних систем, оскільки мораль індустріальної доби себе вичерпала і тим самим зробила добру справу – звільнила аксіологічний сегмент простору освіти для формування паростків нової моралі. Доводиться, що система освіти, почала відставати від ритму природного саморуху цивілізації. Вона не змогла довго утримуватись у стані гомеостазу, оскільки в рух прийшла підстава і умови. На цій високій напруженості, що склалася у системі індустріальної освіти, з одного боку, а з іншого – між нею і іншими підсистемами планетарного соціального організму, вона потрапила у стан кризи.

Джон Адамс є одним із головних авторів структури уряду США. Він зосереджується на моделі республіки і, на відміну від інших філософів, акцентує увагу на деталях, відповідно до свого бачення. В основі Конституції Франції – те саме міркування. Оскільки вона спрямована на встановлення демократії в країні з монархічною традицією, то тут більше уваги приділяється створенню інститутів та механізмів стримувань і противаг, ніж у державах із демократичною традицією. Обидві роботи схожі в тому, чого вони планували досягти; тож Адамс може стати чудовим джерелом знань для системи державного управління Франції. У статті розглядаються основні ідеї Джона Адамса, пов’язані з поділом влади та системою стримувань і противаг, які автор дослідження порівнює з відповідними статтями в Конституції Франції для виявлення подібностей та відмінностей між моделями. У першій частині статті описано міркування Адамса, чому республіка є ідеальною формою правління та погляди щодо необхідності поділу влади. Згодом автор переходить до детального аналізу кожної гілки влади окремо та її зв’язків із іншими. Після огляду ідей Адамса щодо певного аспекту автор описує, як це питання відображене в Конституції Франції, та робить порівняння для кращої візуалізації обох моделей. Наприкінці автор визначає відмінності та пояснює, як можна уникнути потенційних проблем у системі публічної адміністрації. У статті розкрито, що між моделями є відмінності; проте не можна вважати це недоліком, оскільки вони розкривають альтернативні способи збереження рівноваги між гілками влади. З аналізу виходить,що Конституція Франції є більш детальною, ніж праці Джона Адамса. Отже, незважаючи на те, що всі аспекти бачення Адамсом механізму стримувань і противаг реалізовані у Франції, автор намагається зосередитися на тому, як вони будують єдину систему та які потенційні прогалини в ній наявні.

У статті проаналізовано передумови становлення і представлено основні етапи розвитку професійної освіти фахівців із медичної інформатики у канадській системі вищої освіти. Узагальнено особливості проникнення та використання комп’ютерних технологій у сфері охорони здоров’я Канади і вивчено їхній вплив на зародження професійної освіти фахівців із медичної інформатики як педагогічного явища у канадському освітньому середовищі. З’ясовано, що розпочата на початку 2000-х років загальнодержавна централізована політика інформатизації системи охорони здоров’я була одним із ключових чинників стрімкого розвитку системи професійної підготовки фахівців із медичної інформатики у Канаді. У ході дослідження серед передумов становлення та розвитку професійної освіти фахівців із медичної інформатики виокремлено також заснування професійних організацій із медичної інформатики, інтерес до медичної інформатики як наукової галузі знань, навчальної дисципліни для студентів-медиків та академічної спеціальності, співпрацю урядових, професійних й освітніх інституцій щодо пошуку шляхів популяризації і поширення освіти з медичної інформатики, фінансування освітніх проєктів тощо. На основі ретроспективного аналізу подій, пов’язаних із комп’ютеризацією системи охорони здоров’я та процесом інституалізації професійної освіти фахівців із медичної інформатики у Канаді, встановлено, що система професійної підготовки фахівців, компетентних у питаннях інформатизації сфери охорони здоров’я, пройшла такі етапи розвитку: 1) доінституційний етап формування поняття освіти з медичної інформатики; 2) етап зародження медичної інформатики як академічної спеціальності у системі вищої освіти; 3) етап формування загальнонаціональної концепції розвитку освіти з медичної інформатики; 4) сучасний етап розвитку, спрямований на напрацювання ефективних механізмів контролю якості над забезпеченням професійної підготовки фахівців із медичної інформатики у системі вищої освіти з урахуванням освітніх директивів, професійних стандартів й актуальних потреб світового і канадського ринків праці.

У статті здійснено аналіз окремих ієрогліф китайської мови, які означають обдарованість та талановитість: 才 – талант, 材 – якість, 有才华的–обдарованість. З’ясовано, що питанню формування інтелектуальної еліти в Китаї завжди надавалось особливе значення на рівні наукової і дослідницької діяльності, внутрішньої державної політики. Першим до проблеми виховання і навчання обдарованих дітей звернувся Конфуцій, який був переконаний у необхідності відбору до навчання саме обдарованих дітей. Погляди Конфуція цілковито відповідали тогочасним вимогам: розвиток здібностей людини нерозривно пов’язаний із практичною діяльністю та є запорукою існування системи державного устрою. Установлено, що Конфуцій «поділяв» суспільство на людей вищої і нижчої категорій виключно за рівнем розвитку інтелектуальних здібностей та рівнем здобутих знань. З часом переконання Конфуція стали основою державної політики, а його ідеї щодо обдарованості – головними в державотворчому процесі. Управлінський апарат формувався відповідно до рівня розвитку творчих, інтелектуальних здібностей претендентів на посади. Було розроблено систему триступеневих іспитів: іспит на рівні повіту, котрий давав право на отримання першого вченого ступеню «сюцай», іспит на рівні провінції – другий вчений ступінь «цзюйжень», столичний іспит, що давав змогу отримати третю вчену ступінь і дозвіл обіймати найвищі державні посади. Таким чином, майбутнє професійне зростання кожної китайської дитини залежало від рівня освіченості, творчої й інтелектуальної обдарованості. Об’єктивний науковий пошук дозволив визначити і недоліки роботи з обдарованими дітьми, зокрема китайський мислитель Мо-Цзи відзначав, що навчати потрібно усіх дітей, а не лише найбільш здібних. Зазначимо, що негативним аспектом теорії конфуціанства став поділ соціуму на дві складові – люди розумової та люди фізичної праці. Так, послідовник Конфуція Мен-Цзи робив акцент на тому, що «люди інтелектуальної праці» повинні керувати «людьми фізичної праці», що негативно позначилось на рівні толерантності в тогочасному китайському суспільстві і стало частиною китайської традиції аж до ХХ століття.

Статтю присвячено виявленню та узагальненню передумов інституційного регулювання роз-витку внутрішнього ринку України в умовах глобалізації. Проаналізовано соціально-економічні дисбаланси, що призвели до погіршення платоспроможного попиту, бюджетного дефіциту і банківської кризи в Україні. Встановлено, що процеси інтеграції та глобалізації видозмінюють характер економічних відносин, масшта-буючи основні ринкові механізми, базовані на поділі праці на площину світового ринку, в якому діють не тільки економічні, але й соціальні, політичні важелі, ще більше поглиблюючи процеси поділу праці в нових формах їх сучасного прояву, таких як спеціалізація, концентрація, кооперація. Виявлено, що інкорпорування фундамен-тальних правил СОТ дозволило розширити внутрішній ринок України. Недостатню ефективність інститу-ційних факторів впливу на якість функціонування внутрішнього ринку підтверджено слабкими позиціями України у міжнародних рейтингах. Проаналізовано трансформацію інституційних засад соціального забезпе-чення, спрямованих на подолання бідності і зростання рівня доходів населення, визначено їх позитивний вплив на покращення системи соціальної безпеки. Висвітлено інституційні програми реформування, розроблені за сприяння Світового банку і МВФ. Показано, що найбільший позитивний вплив на розвиток внутрішнього ринку здійснили: відмова від валютного регулювання, податкова консолідація, вдосконалення управління державними інвестиціями, персоналізація соціальної підтримки, спрощення умов ведення бізнесу, запровадження податко-вих методів антикризового регулювання. Зроблено висновок, що інституційні фактори впливу на ефективність функціонування внутрішнього ринку використовуються недостатньо ефективно. Подальші дослідження за-пропоновано скерувати на детальний аналіз інституційних інструментів активізації функціонування внутрішнього ринку України.

Мета роботи. Визначення місце фармацевтичного права в системі права України, аналіз його предмета, методу та системи на підставі загальнотеоретичних розробок про галузь права та законодавства. Матеріали і методи. Дослідження проведено на основі опрацювання наукової та навчальної літератури, нормативно-правових актів. Використано методи аналізу, синтезу, узагальнення, системно-структурний, формально-логічний, порівняно-правовий, тлумачення правової норми. Результати й обговорення. Встановлено, що у вітчизняній спеціальній літературі спостерігається недостатня кількість праць, присвячених вивченню юридичної природи фармацевтичного права. Обговорення цієї проблеми більш активно здійснюється зарубіжними науковцями, ніж українськими. Привертає увагу факт відсутності єдиного підхіду до розуміння предмета та методу фармацевтичного права. Ці питання іноді висвітлюються у загальнотеоретичних роботах у рамках наукової дискусії про можливість існування комплексних галузей права в системі права. Зроблено висновок, що вчені не досягли загальної точки зору щодо галузевої належності фармацевтичного права та законодавства. Частина дослідників вважають фармацевтичне право складовою частиною (підгалуззю) медичного або економічного (господарського) права, а інші визначають як самостійну комплексну галузь права або законодавства. Висновки. Обґрунтована наукова позиція про те, що в сучасних умовах склалися підстави вважати фармацевтичне право самостійною комплексною галуззю права, предметом якої виступають управлінські, майнові та немайнові відносини, що виникають під час здійснення фармацевтичної діяльності, для регулювання яких використовуються методи субординації (імперативний) та координації (диспозитивний). Запропоновано поділ системи фармацевтичного права на Загальну та Особливу частини, розкрито інститути кожної з них.

Анотація. Успішний вихід національного підприємства на світовий ринок, зайняття ним місця у світовій системі поділу праці, міжнародного бізнесу з великою ймовірністю гарантує підприємству, а під час масштабної тенденції, у рамках національної економіки й всієї цієї економіки в цілому — стійкий, стабільний розвиток. Це підтверджується досвідом низки країн як незаперечних історичних лідерів: США, ЄС, Японія, так і нових економічних лідерів: Китай, Південна Корея, Сінгапур, Тайвань. Цей досвід, на наш погляд, може бути корисний і Україні. На основі обробки й аналізу статистичного матеріалу, наукових джерел були досліджені питання розвитку світового ринку, перш за все ринку машинобудівної продукції, деякі тенденції, що превалюють на цих ринках, позначені основні ризики, пов’язані з виходом і функціонуванням на цих ринках, деякі можливі напрями їхнього розвитку, а також підприємств, суб’єктів господарювання, що функціонують на них. Визначено деякі вимоги до підприємств, що функціонують у досліджуваному середовищі, насамперед у питаннях: продуктивності праці; завантаження потужностей; технічного рівня, якості, собівартості продукції, яку випускає; рівня, якості, змісту та обсягів науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт; усього комплексу питань, пов’язаних із розробленням, виробництвом і просуванням продукції на національному і світовому ринках. Визначено деякі пріоритетні напрями, сегменти, у яких машинобудівні підприємства України можуть досягти успіхів на світовому ринку. Досліджено роль і місце бухгалтерського обліку, внутрішнього контролю, внутрішнього аудиту в системі управління підприємством, їхній вплив на результати фінансово-господарської діяльності суб’єктів господарювання і успішність оперування на світовому ринку в системі міжнародного бізнесу. Досліджено деякі найбільш істотні, на нашу думку, реалії, в яких доведеться функціонувати підприємствам України, їхнім менеджменту, системам управління в сучасних умовах. На наш погляд, результати дослідження за певної адаптації можуть бути поширені й на підприємства інших галузей економіки. Ключові слова: міжнародний бізнес, управління підприємством, внутрішній контроль, внутрішній аудит, машинобудування, продуктивність праці, інновації, міжнародна торгівля. Формул: 0; рис.: 1; табл.: 1; бібл.: 17.

В статті розглядається глобалізація в сфері вищої освіти. Навколо вищої освіти групується багато ключових питань глобалізації: стратегія інтернаціоналізації; транснаціональна освіта; забезпечення міжнародної якості; підприємницькі підходи до функціонування освіти; регіональна і міжрегіональна співпраця; інформаційна і комунікаційна технології та віртуальні навчальні заклади; поява нових освітніх посередників – провайдерів освіти, проблеми рівноправності та доступності освіти і таке інше. Більш детально серед глобалізаційних процесів виділяють нові відносини обміну, інтернаціоналізацію торгівлі, реструктурування міжнародного ринку праці, зменшення конфліктів на рівні трудових капіталів, міжнародний поділ праці, розвиток нових сил виробництва і технологій, капіталомістке виробництво, збільшення кількості зайнятих жінок у виробничо­економічних процесах, збільшення розміру і значення сфери послуг. При цьому необхідно зазначити, що система вищої освіти здатна впливати на глобалізацію, формуючи лінію майбутньої політики держави і регіону. Зазначається, що лідерами процесу глобалізації в цілому і зокрема інтеграційних процесів і процесів формування ринку освітніх послуг на міжнародному рівні є провідні країни світу, які вступили на шлях перетворення своїх освітніх систем і розглядають активну участь у формуванні світового освітнього простору як один з чинників вирішення існуючих проблем на національному та міжнародному рівнях. Такими країнами є США, Канада, країни Західної Європи, Австралія.

У статті здійснено обґрунтування методу реконструкції як одного з особливо важливих в історико-педагогічній науці. З’ясовано, що це метод цілісного бачення досліджуваного історико-педагогічного явища, що служить для відновлення подій і процесів досліджуваного минулого за їхніми наслідками: від уже відомого після закінчення історичного часу до невідомого. Здійснений аналіз дає змогу стверджувати, що методологічні основи реконструкції педагогічної системи Василя Сухомлинського в освітньому просторі Нової української школи базуються на принципі взаємодії теперішнього і минулого, сучасного дослідника і автора педагогічної системи, а важливою особливістю методу є його комплексний характер. Реконструкція як метод передбачає низку обов’язкових етапів проведення власне процедури, яку можна представити у вигляді алгоритму дій: визначення напряму реконструкції, мети і завдань, обґрунтування її хронологічних меж, врахування особливостей історичного часу буття досліджуваного феномену; обґрунтування теоретичної моделі дослідження і формулювання гіпотези; виокремлення джерел (власне відбір документів і їх джерелознавчий аналіз); аналіз текстів як основних джерел інформації, процедура інтерпретації текстів (творчого доробку В. Сухомлинського, як-то: педагогічні твори, статті та уривки з творів у періодичних виданнях та збірниках, художні твори (вірші, казки, оповідання), епістолярії та ін.); оцінка значущості досліджуваних ідей для сучасної педагогічної науки і практики; співставлення отриманих результатів з метою і завданнями дослідження; результат реконструкції, який відтворює реальний перебіг фактів, формулювання цілісної теорії (концепції, бачення) з певного питання; виявлення творчого потенціалу досліджуваного педагогічного феномену. Доведено, що методологічно правильно організована процедура реконструкції повинна бути представлена як цілісна система, що включає сукупність елементів: дослідник як репрезентант сучасної культури і наукового знання – джерело (у нашому випадку праці В. Сухомлинського) як об’єкт історико-педагогічного вивчення – суб’єкт, творець тексту, який втілює культуру минулого. Результатом реконструкції є формування нового освітнього простору, який виникає у процесі взаємодії педагогічних праць В. Сухомлинського і дослідника.

УДК 339.187; JEL Classification: М29 Мета – визначення та обґрунтування шляхів удосконалення і застосування нових методів, технічних засобів та організаційних заходів в системі збуту, а також оцінювання збутового потенціалу торговельного підприємства. Методика дослідження. Теоретичною і методологічною основою є праці провідних вітчизняних і зарубіжних учених-економістів, в яких розглядаються питання управління збутом, збутовою діяльністю підприємств та оцінкою потенціалу в умовах мінливого зовнішнього середовища. Використано методи узагальнення та абстрагування; метод аналізу і синтезу. Результати. Дана стаття присвячена вирішенню актуальної економічної проблеми, а саме удосконаленню ефективності збутової системи торговельних підприємств на засадах оцінки збутового потенціалу з метою набуття довгострокових переваг та забезпечення сталого розвитку. Збутовий потенціал торговельного підприємства – це внутрішні ресурсні можливості торговельного підприємства реалізувати товари за рахунок наявних кадрових компетенцій в сфері формування асортименту, технологічної та передпродажної підготовки, мерчандайзингу та сервісної підтримки. З метою забезпечення своєчасного виявлення невикористаних резервів та збутових можливостей, а також уникнення ризикових подій торговельним підприємствам доцільно проводити діагностику збутового потенціалу, що уможливить ефективне управління збутовою діяльністю та активізує збутовий процес як такий. Завдяки правильно обраній збутовій політиці та оптимізованим збутовим процесам підприємство може боротися за збільшення частки ринку і набуття нових конкурентних переваг. Наукова новизна. В роботі теоретично обґрунтовано доцільність проведення діагностики та оцінювання збутового потенціалу торговельного підприємства, як інструмента ефективної системи управління збутом для набуття підприємством нових конкурентних переваг. Практична значущість. Практичне використання, а саме виявлення резервів та розвиток збутового потенціалу торговельного підприємства, які ґрунтуються на результатах його діагностичної оцінки, дозволять надалі розробити систему заходів і розрахунку показників конкурентної стійкості, що можуть бути використані в подальшому для забезпечення стійкого функціонування та підвищення рівня його конкурентоспроможності.

У статті досліджено основи формування літературознавчої категорії «подія» та «подієвий ряд». Окрім цього, з’ясовано сутність, типи, особливості та функції «події» на основі аналізу праць вчених різних часів. Авторка статті стверджує, що на сьогодні особливо актуалізуються літературознавчі дослідження категорії «подія».

У терміні фундаментальні дисципліни (ФД), характерному для вищої технічної школи, закладені зміст та вимоги до таких дисциплін, як вища математика, загальна та теоретична фізика, хімія та інформатика. Вони повинні створювати базу знань, яка є підгрунтям ефективного засвоєння студентами матеріалу, професійно-орієнтованих дисциплін (ПОД). Саме тому викладанню ФД останнім часом приділяють особливу увагу.З метою підвищення ефективності навчального процесу останнім часом інтенсивно запроваджують педагогічні технології (ПТ). Серед них відомі інформаційні технології, інноваційні (пов’язані із застосуванням активних методів навчання: методу проектів, кейс-методик тощо) [1]. У більшості ж з вузів намагаються запровадити ПТ, сутність яких полягає у розробці такої організаційної структури навчання, що допомогла б діагностувати якість знань студентів на проміжних етапах навчання. Це означає планування та організацію навчального процесу на основі системи чітко визначених цілей та проміжних і кінцевих результатів навчального процесу, створення системи методів та засобів контролю, яка дозволяє досягти встановлених результатів і має прозору систему управління навчальним процесом з можливістю корекції його етапів. Зробити це дозволяє модульно-рейтингова система (МРС) організації навчання. Зараз її лише певною мірою можна розцінювати як ПТ. В той же час на її основі можна розробити достатньо гнучку технологічну схему для ФД. Поділ змісту навчального курсу на окремі модулі дозволяє визначити проміжні цілі навчання, створити необхідну систему контролю. Введення рейтингового контролю одночасно є і стимулюючим чинником, оскільки вимагає систематичної наполегливої навчальної праці [2, 144].МРС розглядалась як базова при дослідженні проблеми моделювання ПТ у вищій технічній школі. Вивчення досвіду її впровадження у практику роботи ВНЗ виявило труднощі як організаційного, так і методичного порядку, але викладачами пріоритет надається саме організаційним аспектам впровадження МРС. Методичні проблеми усвідомлюються ними не повною мірою, іноді на інтуїтивному рівні. В першу чергу це пов’язано із недостатністю психолого-педагогічних знань.Дослідження показало, що МРС не усвідомлюється викладачами як цілісна технологія, вони згодні використовувати у навчальному процесі і окремі її елементи. Так, 47% викладачів вважають, що модуль може бути не пов’язаний із рейтингом. 19% викладачів вважають, що поділ навчального курсу на модулі штучний і ускладнює процес навчання. Фактично ця частина викладачів виступає проти побудови ПТ із діагностикою проміжних результатів навчання. Розробка окремих модулів у змісті навчального курсу, як показало опитування, не є проблемою. Більшість викладачів орієнтується на логіку навчальної дисципліни, а саме – на окремі теми курсу. Найбільші складності при застосуванні МРС пов’язані із розробкою системи рейтингового контролю. 54% викладачів вважає, що для впровадження рейтингу достатньо визначити кількість балів за кожен модуль навчального курсу і ввести необхідну градацію (на “3”, на “4”, на “5”). Анкетування засвідчило, що викладачі, які будували таким чином власну технологію навчального процесу, отримали поразку. Характерно, що більшість з них, а саме 33%, вважають, що дана технологія неефективна.Вивчення досвіду впровадження МРС показало, що усі недоліки тісно пов’язані саме із початковим етапом побудови ПТ: проектуванням технології, розробкою моделі. Етап моделювання повинен закладати систему роботи викладача (організаційні і методичні аспекти) і студента (пізнавальна діяльність) над теоретичними знаннями та практичними уміннями, а також передбачити трьохрівневу структуру навчального курсу за рівнем складності запропонованих студентам завдань. На етапі моделювання МРС як ПТ перед викладачем стоять декілька завдань: 1) визначення навчальних модулів з курсу; 2) визначення мінімального обсягу теоретичних знань, необхідних для підготовки фахівця, цей обсяг буде у визначати рівень “3”; 3) розробка системи тестового контролю для вимірювання знань студентів; 4) визначення необхідного обсягу практичних умінь, якими повинен оволодіти студент; 5) розробка необхідної системи завдань практичного змісту, якими повинен оволодіти студент як майбутній фахівець. Цей рівень також у подальшому визначить рівень лише “3”; 6) розробка системи диференційованих практичних завдань різного рівня складності (передбачено два рівні, що визначать “4” та “5”); 7) визначення кількості балів на кожен навчальний модуль відповідно рівням складності; 8) при викладанні ФД створення моделі ускладнюється необхідністю розробки тісних міжпредметних зв’язків з ПОД. Дослідження показало, що більшість викладачів у моделі МРС випускає частину необхідних етапів. Не розроблено систему диференційованих практичних завдань для студентів, що є суттєвим недоліком сучасних розробок МРС як технології. Останній недолік не дає змоги побудувати гнучку ПТ, яка б відповідала завданню створення відкритих систем у освіті.Важливим компонентом ПТ є часові параметри. Дослідження виявило, що розподіл навчальних годин (лекційні та практичні) не завжди узгоджується із реальним співвідношенням між теоретичними знаннями та практичними уміннями, формування яких передбачається навчальною програмою. Формування практичних умінь – процес більш тривалий, ніж формування теоретичних знань (співвідношення у часі приблизно 3:1, зараз воно вкладає 1:1). Самостійне опрацювання практичних завдань не завжди доречне, оскільки у студентів ще не повною мірою сформована орієнтовна модель уміння. Тому вважаємо, що розробка ефективної ПТ вимагає узгодження розподілу навчальних годин з співвідношенням теоретичних знань та практичних умінь, передбачуваних навчальною програмою.Попередні дослідження [3, 57] виявили зниження рівня мотивації студентів до вивчення ФД. Це можна подолати, ввівши до моделі ПТ компоненти, засновані на міжпредметних зв’язках ФД і ПОД. Система міжпредметних зв’язків наведена у навчальних програмах переважно як посилання на навчальну дисципліну без реального відображення зв’язків у ПТ. Між тим саме їх аналіз впливає на оптимальний розподіл годин при розробці моделі ПТ для ФД. Вважаємо, що зміст ФД потрібно вивчати у контексті їх зв’язку з ПОД. Чітко визначені міжпредметні зв’язки і впроваджені на їх основі до курсів ФД корективи (розробка змісту лабораторних робіт з урахуванням змісту ПОД, впровадження у вищу математику задач, пов’язаних з змістом ПОД) дають змогу викладачу ФД познайомитись з конкретними спеціальними задачами, елементи яких можна використати при викладанні і стимулювати мотиви пізнавальної діяльності студентів. Врахування цих вимог дає змогу змінити існуюче зараз у вищій технічній школі ставлення певної частини студентів до ФД.Таким чином, дослідження виявило певні специфічні риси, що необхідно враховувати при розробці моделі ПТ, застосовуваної при вивченні ФД у вищій технічній школі.

Постійне розширення модельних рядів провідними автомобільними фірмами, створення нових типів легковиків вимагають встановлення кваліфікаційних ознак з метою поділу їх на класи. Відсутність єдиної уніфікованої класифікації дорожніх легкових автомобілів породжує труднощі під час підготовки нормативних документів, написання наукових праць, довідкової і навчальної літератури.Дана робота присвячена розробці системи класифікації дорожніх легкових автомобілів та створенню відповідного програмного забезпечення для ідентифікації сучасних марок моделей автомобілів. На підставі сформованих у роботі сегментів були встановлені класифікаційні ознаки легкових автомобілів. Окрім числових параметрів і позначень були також запропоновані позначення і назви класів. Результати ро-боти можуть бути використані для візуалізації, інтелектуального розпізнавання, організації та регулювання дорожнього руху, а також дадуть можливість полегшити ідентифікацію транспортних засобів на дорогах Європейського Союзу.Запропонована система класифікації може стати основою для створення відповідно-го стандарту за участю міжнародної організації із стандартизації ISO.Результати проведених досліджень можуть бути ефективно використані під час проектування, будівництва об’єктів інфраструктури автомобільного транспорту, виробництва і реалізації транспортних засобів. Вони можуть стати нормативною ос-новою під час здійснення фінансових операцій, пов’язаних із експлуатацією автомобілів, зокрема: розрахунків за паркування, визначення вартості послуг із миття, оформлення податкові платежів тощо.Ключові слова: класифікація автомобілів, габаритні розміри, база автомобіля, тип кузова.

Сучасне світовий економічний простір являє глобальну систему економічних взаємозв'язків і взаємозалежностей, який охоплює всі локальні та національні економічні системи, що пов'язані один з одним міжнародним поділом праці і різними формами інтеграції на рівні ресурсів, продуктивних сил та політично – правових відносин.Глобалізація зумовлює участь як окремих компанії так і суспільства вцілому до глобальної конкуренції: ринки, організації, мови, культури більше не мають чітких територіальних кордонів, межам, бар'єрів. Глобалізація робить доступним всі світові ресурси: природні, технологічні, інформаційні, інтелектуальні. Це значно прискорює розвиток і збільшує можливості для компаній будь-якого ринку та рівня організації .Міжнародний маркетинг – це комплекс заходів фірми по здійсненню зовнішньоекономічної діяльності за межами своєї країни з метою досягнення нових комерційних цілей.Міжнародний маркетинг виступає як відповідна реакція бізнесового світу на такі процеси як: розширення партнерських взаємин на світовому ринку, зростання виробничих можливостей, швидке оновлення товарного асортименту, часті зміни характеру і структури ринкового попиту, його кон'юнктурні коливання, спільні та відмінні риси окремих культур інформаційне забезпечення тощо.

Актуальність теми дослідження полягає у декількох моментах: по-перше, права людини на початку ХХІ ст. розуміються по-новому: це не просто суб’єктивні права, йдеться про правові гарантії захисту людини від посягань з боку як органів влади, так і інших осіб; по-друге, переосмисленню підлягає теза, що соціальні права є “другорядними” на тлі так званих класичних (особистих і політичних) прав, оскільки потребують активної поведінки з боку держави та складності їх судового захисту. Мета статті – дослідити специфіку соціальних прав людини через ознаки, що випливають зі змісту Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., та обґрунтувати їх важливість у системі прав людини. Вони повинні розумітися у контексті передовсім міжнародного права у цій сфері. Ба більше, Євро пейський суд з прав людини у своїх рішеннях прямо зазначає, що поділ прав на особисті, політичні, соціальні чи економічні є умовним. Насправді права людини є єдиною системою. Під час дослідження було зроблено висновки щодо сутності соціальних прав людини. Поширена позиція, за якою громадянські і політичні права потребують “негативних” зобов’язань держави, а соціально-економічні –“позитивних” вимагає корегування. У сучасних умовах такий підхід переосмислюється у багатьох аспектах. По-перше, низка соціальних прав (наприклад, свобода праці, вибір професії, заборона примусової праці, право на професійні об’єднання тощо), по суті, є органічними сегментами таких фундаментальних цінностей, як свобода та рівність, які лежать в основі всієї системи прав людини. По-друге, соціальні права, як і інші блоки прав людини, потребують здійснення позитивних обов’язків держави, які ґрунтуються на ресурсах, доступних для держави. По-третє, лише кілька держав (наприклад, Угорщина) на рівні конституційного принципу істотно обмежили можливість судового захисту соціальних прав.

У статті проаналізовано специфіку забезпечення права жінок на соціальний захист. Виведено перелік гарантій соціального захисту жінок. Досліджено зміст і значення кожної із гарантій. Охарактеризовано взаємозв’язок зазначених гарантій між собою у спільній системі.Автор зазначає, що система гарантій соціального захисту жінок не стала предметом наукового інтересу широкого кола науковців, проте наводить позиції деяких з них. Одні вчені визначають гарантії як сукупність (систему) умов або засобів, що сприяють реалізації кожною людиною і громадянином прав, свобод, охоронюваних законом інтересів та обов’язків. Інші, – розглядаючи систему гарантій прав, свобод і обов'язків людини і громадянина у демократичній державі, вважає, що соціальний правовий механізм забезпечення (реалізації, охорони і захисту) прав і свобод людини – це система засобів і чинників, що забезпечують необхідні умови поваги до всіх основних прав і свобод людини, які є похідними від її гідності. П.Є. Недбайло відзначає, що юридичні гарантії є передбачені законом засоби, що безпосередньо забезпечують правомірність поведінки суб'єктів суспільних відносин.Зазначається, що система юридичних гарантій трудових прав працівника має бути ефективною як з кількісного, так і з якісного боку. Число правових гарантій має бути достатнім, оптимальним, а самим засобам, способам і умовам необхідно додати реального характеру. Досить глибоке дослідження видів гарантій автор віднаходить в праці П.М. Рабиновича, який поділив їх за чотирма основними критеріями.В.Ф. Погорілко виділяє дві категорії гарантій: загальні та спеціальні. Аналогічної класифікації притримується і професор О.Ф. Фрицький, який також розглядає загальні та спеціальні (юридичні) гарантії реалізації прав і свобод людини і громадянина. С.М. Приходько, досліджуючи види гарантій насамперед зауважує, що значення юридичних гарантій за трудовим правом полягає в тому, що вони спрямовані на забезпечення неухильного виконання учасниками трудових правовідносин правових норм, дотримання ними правопорядку та принципу законності. Так, наприклад, вчений В.В. Лаврухін відзначає, що в структурі соціального захисту виділяють чотири рівні: перший: гарантії базові; другий: гарантії додаткові (або факультативні за бажанням) або обов’язкові; третій: прості доповнення (передбачені оподаткуванням); четвертий: захист, що забезпечується персонально за рахунок доходу. Ключові слова: гарантія, соціальний захист, права жінок, соціальне законодавство, гендерна рівність.

У статті здійснено ґрунтовне комплексне загальнотеоретичне вивчення статутних джерел у правових системах Великобританії та США, які із судовими прецедентами становлять основу англо-американської правової сім`ї. В англійському праві традиційним є вузький підхід до розуміння статутів і статутного права як сукупності парламентських актів. Во-дночас статутне законодавство, згідно із широким підходом, поділяється на первинні (акти парламенту Великобританії, парламенту Шотландії, парламенту Уельсу та Асамблеї Північної Ірландії, законодавчі акти про церкву тощо) та вторинні акти (статутні інструменти, статутні правила, церковні інструменти тощо). Для США характерна тенденція збільшення масиву та ролі статутного законодавства, існує писана федеральна Конституція; ієрархія нормативних актів, яка засновується на найвищому авторитеті Основного закону; систематизація законодавства, яка полягає в значній кількості кодифікованих актів; поділ права на матеріальне та процесуальне, публічне та приватне; перевага федеральних статутних актів над судовими прецедентами та конституційний судовий контроль статутів.

УДК 339.187; JEL Classification: М29 Мета. Визначення підходів, принципів і етапів реалізації державного стратегічного управління інноваційним розвитком транспортної інфраструктури; розроблення типізації інноваційних стратегій на основі встановлення ознак і сутності інноваційної стратегії як ключового елемента в системі стратегічного управління. Методика дослідження. Теоретичною і методологічною основою є праці провідних вітчизняних і зарубіжних учених-економістів, в яких розглядаються питання стратегічного державного управління та напрями інноваційного розвитку транспортної інфраструктури. В роботі використано методи узагальнення та абстрагування; метод аналізу і синтезу. Результати. В умовах ринкової економіки, що характеризується зростаючою невизначеністю розвитку зовнішнього середовища, неповнотою і асиметрією інформації, періодами підйому і спаду економічного розвитку, особлива увага приділяється формуванню системи державного стратегічного управління інноваційним розвитком транспортної інфраструктури. Державне стратегічне управління інноваційним розвитком транспортної інфраструктури – це науково обґрунтований вплив керівників держави, апарату державного управління, політичних і громадських організацій на соціально-економічне середовище транспортного комплексу та інноваційної системи країни, що забезпечує якість і конкурентоспроможність транспортних послуг та сталий розвиток транспортного сектора економіки. В ході дослідження систематизовано основні концептуальні підходи теорії управління, напрямки державного стратегічного управління, принципи стратегічного управління інноваційним розвитком транспортної інфраструктури. У роботі визначено основні елементи ефективної системи стратегічного державного управління, запропоновано етапи і складові стратегічного управління інноваційним розвитком. На основі накопиченого досвіду у науковій літературі авторами представлено класифікацію інноваційних стратегій. Беручи до уваги накопичений досвід у статті розроблено класифікацію стратегій інноваційного розвитку транспортної інфраструктури, що враховує комплекс пріоритетних критеріїв (направленість результату, тип інновацій, характер дій). Наукова новизна. Удосконалено теоретичні основи стратегічного державного управління інноваційним розвитком транспортної інфраструктури, які, на відміну від відомих, включають типізацію інноваційних стратегій за комплексом ознак (корисність результату, тип інновацій, характер дій), що передбачає їх поділ на деструктивні (псевдо- і квазіінноваційні) і конструктивні (адаптивні, оптимізаційні, прогресивні) стратегії. Практична значущість. Запропоновані в статті теоретичні висновки, підходи і рекомендації можуть бути використані для розроблення стратегії інноваційного розвитку транспортної інфраструктури України і дозволять сформувати ефективний інструментарій державного регулювання інноваційних проєктів розвитку інфраструктури транспорту.

Проаналізовано основні підходи до оцінювання економічного добробуту населення. Обґрунтовано необхідність під час вимірювання економічного добробуту суспільства враховувати такий його компонент, як вільний час. Охарактеризовано напрями використання вільного часу у суспільстві. Виконано структурний поділ вільного часу на дві частини, а саме дозвілля та «більш піднесену діяльність». Виконано порівняльний аналіз оплачуваної роботи, неоплачуваної роботи та вільного часу у різних країнах. Встановлено, що в Україні величина показника «частка відпрацьованого часу особи для добового фонду часу» є набагато меншою від значення цього показника для інших країн. Відмінність величини розглянутого показника для України та інших країн пояснюється великими обсягами тіньової економіки і тіньової зайнятості в нашій країні. Розраховано середній час за добу, який витрачається на оплачувану працю однією особою у віці 15–70 років та працездатному віці в Україні у 2010–2017 рр. без урахування і з урахуванням тіньової зайнятості.

Електротравми на виробництві відрізняються високою летальністю, що потребує ретельного виконання правил і норм електробезпеки, застосування захисних засобів. Будь-яке металургійне підприємство має розгалужені електричні мережі та значну кількість електроспоживачів. Окрім того сюди додаються несприятливі умови праці і наявність факторів підвищеної та особливої небезпеки ураження струмом. Все перелічене пред’являє підвищені вимоги до електробезпеки. Велике значення для профілактики електротравматизму має вивчення статистичних даних, виявлення безпосередніх причин ураження струмом і низки подій, що найчастіше ведуть до нещасного випадку. Одним з методів оцінювання ризику є метод побудови дерева відмов. Дерево відмов являє собою графічну модель різних паралельних і послідовних сполучень відмов, що призводять до реалізації заздалегідь визначеної небажаної події. Відмовами – базисними подіями можуть бути події, пов’язані з виходом з ладу елементів системи, помилками персоналу, неготовністю обладнання. Було побудовано дерево відмов, де верхньою, небажаною подією є поразка людини електричним струмом на виробництві протягом року. За базисні події були прийняті різні неполадки обладнання, відсутність або несправність засобів захисту, порушення правил безпеки персоналом тощо. На основі побудованого дерева відмов виконано розрахунок ймовірності ураження струмом, визначені найнебезпечніші низки подій, що ведуть до нещасного випадку. Аналіз результатів розрахунків показав, що для зниження небезпеки поразки струмом потрібно, в першу чергу, унеможливити помилкове подання напруги, або звести цю можливість до мінімуму. Як технічний захід слід запропонувати блокування апаратів вмикання струму під час виконання ремонтних робіт. Важливо забезпечити надійність спрацьовування захисного заземлення чи занулення. Практика показує, що надійність захисту від ураження струмом значно підвищується, якщо паралельно до заземлення (занулення) підключають устрій захисного відключення.

Серед категорій конституційного права, зміст яких досі є предметом гострих дискусій, категорія “конституційний лад” виділяється не тільки своєю неоднозначністю, а й актуальністю для конституційного правозастосування. Неоднозначність пов’язана переважно з намаганням змістовно “прив’язати” цю категорію до існуючого в радянській теорії історичного поділу на відповідні типи державного та суспільного ладу як систему інститутів і відносин. Не допомогли вирішити цю дилему і десятки монографічних (дисертаційних) досліджень, що стосувалися теоретичного обґрунтування цього інституту, гарантій ладу та системи його захисту. Нагальність детальної інтерпретації пов’язана з її використанням для визначення змісту та обсягу правосуб’єктності Українського народу: виключно народ має право на визначення та зміну конституційного ладу (ч. 3 ст. 5 Конституції України). Намагання органу конституційної юрисдикції надати остаточну інтерпретацію вказаної формули обмежилися окресленням розділів Основного Закону, де містяться засади конституційного ладу. Гострота питання була відчутна і під час розгляду Конституційним Судом України (КСУ) справи про закон про всеукраїнський референдум (рішення від 26 квітня 2018 р.). Метою статті є визначення змісту категорії “конституційний лад” у контексті виключності права Українського народу на його визначення та зміну. Реалізації поставленого завдання сприяло застосування історико-політичного (детальний аналіз юридичних документів “радянської” доби, актів, що передували ухваленню Основного Закону 1996 р., а також розвиток теорії державного (конституційного) ладу в радянському державознавстві), компаритивіського (наукова розвідка функціонування подібних інститутів у теорії та практиці зарубіжних країн), системного та формальнологічного (з’ясування системних зв’язків з іншими нормами Конституції) методів. Продемонстровано, яким чином категорія “конституційний лад” з’явилася у радянській теорії державознавства, яким чином трансформувалася у подальшому та які конотації отримала у вітчизняному праві. Значний обсяг матеріалу стосується аналізу близьких за змістом інститутів “конституційного порядку” (Німеччина), “конституційної системи” (США), “республіканських принципів” (Франція), “республіканської форми” (Греція) та “базової структури конституції” (Індія). З урахуванням аналізу юридичних позицій КСУ та встановлення системних зв’язків між конституційними нормами робиться висновок про необхідність розгляду формули ч. 3 ст. 5 Конституції України як гарантії недопущення у подальшому обмеження конституційної правосуб’єктності Українського народу.

Стаття присвячена дослідженню місця міста як населеного пункту в системі адміністративно- територіального устрою держави, доля якої значною мірою визначається розвитком її міст. Обґрун- товано авторську позицію про значення та особливий вплив території держави та її територіальних одиниць на розвиток і функціонування держави. Сьогодні майже всі держави поділяють свою тери- торію на певні одиниці, в межах яких реалізується державна та місцева влада. У кожній державі існує свій адміністративно-територіальний устрій. Проведено аналіз праць щодо визначення понять «дер- жавний устрій», «територіальний устрій», «адміністративно-територіальний устрій», «адміністратив- но-територіальний поділ». Розглянуто відмінності цих понять. Наведено та проаналізовано норми Конституції України, які визначають конституційні основи територіального устрою, адміністративно- територіального устрою та статусу міст України. Автор зазначає, що сьогодні місто – це основна адмі- ністративно-територіальна одиниця, яка є елементом структури великих і середніх регіонів України. Наведено позицію щодо ролі міст у державі.

Ця робота - фрагменти одного з розділів монографії «Про все потроху. Косий погляд на право », написання якої сподіваюся завершити в цьому році, якщо доживу. Попередня публікація її частини обумовлена ​​винесенням на обговорення підготовленого проекту Загальної частини Кримінального кодексу України. У складі розробників зірки вітчизняної науки кримінального права, однак спірні позиції є. Вважаю своїм обов'язком своєчасно довести їх до відома колег. Тривожить головне. Кримінальне право покликане забезпечувати безпеку кожної людини в усіх його відносинах. Але регулюються вони цілим комплексом галузей права. У кожній з них свої протиріччя. Наприклад, в екологічному праві головна проблема - глобальне потепління. Воно загрожує підйомом рівня води в океанах. Однак висох Арал, очікується зниження рівня води в Каспійському морі Не виключена загроза настання льодовикового періоду. Створене водосховище в .Китаї зрушив земну вісь. Набирає чинності впевненість в тому, що Земля саморегулююча система і контролює навантаження, керуючи чисельністю населення періодичними епідеміями. Досліджують все це самостійні групи екологів. Медики знають, що деякі ліки одних лікують, інших калічать, однак коня і трепетну лань в праві запрягають в одну упряж. Подібне відбувається в усіх галузях, але вузька група фахівців кримінального права вважає, що їм під силу самотужки створити єдину систему забезпечення безпеки суспільства. Кримінальний кодекс, щоб бути робочим інструментом, а не науковим твором, в значній частині повинен бути підсумком спільного дослідження представників багатьох галузей наукових знань з припинення загроз громадській безпеці, запобігти які з використанням імітаційних та інших прогресивних технологій в рамках вузької професійної спеціалізації не представилося можливим. У стратегічній перспективі рішення бачиться в розробці методики корекції соціальної орієнтації людини шляхом вдосконалення його генома. Фахівці кримінального права повинні виступати в цьому в якості експертів. Я вдячний керівництву Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, яке з урахуванням завершення найближчим часом роботи по створенню Особливої ​​частини КК України надало можливість довести розробникам настільки великий аналіз недоліків відправних позицій загальної конструкції, опублікувавши таку розлогу статтю на сторінках видання «Актуальні проблеми ПРАВА: ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА. Збірник наукових праць». Висловлюю глибоку подяку професору А. А. .Дулорову і доценту р. н. Шеховцову, який знайшов час ознайомитися зі справжньою роботою і висловив критичні зауваження. Я звертався до професора Н.І. Хавронюк з проханням надати інформацію про основні положення готується Проекту КК України, але отримав відповідь, що автори не вважають за можливе розголошувати її до завершення дослідження. Тому справжня робота через дефіцит часу носить ескізний характер, і я буду надзвичайно радий отримати критику читачів, якщо такі, на щастя, виявляться. Для зв'язку: rozovskiy@rambler.ru телефон: + 38 095 697 36 81 Ключові слова: закон, право, кримінальне право, злочин, покарання, відповідальність держави за необгрунтоване засудження людини.

Стаття торкається актуальних для українського суспільства питань: реформи, сучасні світові тенденції політики та економіки. У статті розглянуто проблему забезпечення якості професійної підготовки майбутніх офіцерів-прикордонників, зокрема підготовки цих фахівців до здійснення професійної взаємодії. З метою отримання якісних результатів наукового пошуку автор подав перелік науковців, чиї праці були цінними для вивчення представленої проблеми. Розкрито особливості і значення експерименту у педагогічній науці. Подано характеристику дослідно-експериментальної роботи щодо ефективності системи підготовки до професійної взаємодії майбутніх офіцерів Державної прикордонної служби України. Представлено принцип поділу курсантів академії прикордонної служби на контрольні та експериментальні групи. Наведено результати експериментального дослідження у контрольних та експериментальних групах, подано порівняльну характеристику цих результатів. Описано особливості та хронологію проведення дослідно-експериментальної роботи із запропонованої проблеми. Згадано основні педагогічні умови формування здатності майбутніх офіцерів-прикордонників до професійної взаємодії: забезпечення діалогічності в освітньому середовищі для майбутніх офіцерів-прикордонників; наявність високого рівня професійної компетентності представників науково-педагогічного складу; високий рівень забезпечення міждисциплінарної інтеграції; інтеракція як провідний метод, засіб та форма в освітньому процесі. Зазначено основний математичний критерій, що підтвердив результати експерименту. Сформульовано висновки дослідження. Ключові слова: майбутні офіцери-прикордонники, професійна взаємодія, професійна підготовка фахівців, експеримент, контрольні групи, експериментальні групи.

Досліджено особливості формування організаційної культури. Обґрунтовано вплив організаційної культури на систему управління підприємством. З'ясовано, що організаційна культура перебуває у нерозривному зв'язку з основними елементами менеджменту та здійснює вплив на них. Визначено сутність організаційної культури як рівня організаційної структури управління підприємством. Розглянуто наукові підходи до формування організаційної культури підприємства. Проаналізовано наукові дослідження і публікації щодо ефективності розвитку організаційної культури підприємства. Визначено основні чинники, що впливають на формування організаційної культури підприємства. Запропоновано шляхи удосконалення формування організаційної культури підприємства. Досліджено внутрішні чинники, що впливають на формування організаційної культури. Обґрунтовано поділ чинників на групи за характером впливу на організаційну культуру. Виокремлено зовнішні та внутрішні фактори впливу на організаційну культуру підприємства. Доведено, що формування організаційної культури залежить від середовища, в якому працює підприємство. Розглянуто кодекс корпоративної поведінки. З'ясовано, що під час формування організаційної культури одночасно з цінностями підприємства потрібно враховувати і цінності працівників. Розглянуто роль керівника у процесі формування організаційної культури підприємства. Доведено, що на рівень організаційної культури впливають умови праці. Виокремлено основні фактори забезпечення прояву організаційної культури у зовнішньому середовищі.

Протягом останніх десятиліть було поставлене питання щодо узагальнення й осмислення елементів спеціальнонаукової картини світу, притаманної порівняльно-правовим дослідженм і дисциплінам. Проблемою в цьому контексті стало уявне відокремлення філософських засад порівняльно-правових досліджень та сформованої на їхній основі класифікації правопорядків. Метою статті є реконструкція зв’язку між філософськими вченнями, розвитком філософії та теорії різних наук і становленням учення про особливе в праві в контексті становлення теоретичних засад порівняльно-правових досліджень, зокрема, генезою порівняльно-правової наукової картини світу. У статті доводиться, що поява ідеї соціального особливого в праві була закономірною, такою, що випливала із суперечності між апріорним проголошенням всесвітньої стадіальності правового розвитку і вивченням конкретних механізмів взаємодії правових систем. Багато в чому ця ідея була побічним продуктом, по-перше, усвідомлення неуніверсальності значення і реального поширення релігійних учень та римського права, по-друге, регіональності, культурної та іншої обумовленості ідей природного права, по-третє, намагання визначити межі етнокультурних традицій народів, що не збігаються із кордонами держав, по-четверте, виявлення нерівноцінних зв’язків між різними національними правопорядками. У другій половині XVIII – першій третині ХІХ ст. було розвинуто теорію сім’ї правових систем як середньої і максимальної об’єктивної одиниці між національним правопорядком та загальнолюдським правовим розвитком, що є внутрішньо пов’язаним феноменом, існування якого матеріалізується у вигляді особливих іманент них елементів у складі національного права. Це особливе в праві, згідно з поглядами тогочасних учених, можна визначити як суму суттєвих елементів і взаємодій, що склалися історично і є загальними для певної групи правопорядків. Це найвища одиниця правового розвитку і найширший об’єкт юридичної науки; узагальнення ж більш високого рівня є суб’єктивними і входять до предмета філософії. Проблематика правових сімей та їх класифікації у досліджуваний період низкою вчених уже була виокремлена як сфера наукових знань. Найбільш розробленим критерієм виокремлення особливого в праві був мовнокультурний. Окрім нього в основу визначення окремого в праві деякими вченими були покладені: фізико-географічний детермінізм, ареали поширення релігій, належність до римської правової традиції, поділ на західне і східне право. Доводиться, що ці теорії виявили свою непослідовність, а також субсидіарність щодо теорії правових сімей.

На сучасному етапі розвитку світової економіки, поглиблення міжнародного поділу праці, економічної глобалізації, транснаціоналізації виробництва, об'єктивного посилення інтеграційних процесів визначають потребу в стрімкому підвищенні конкурентоспроможності міжнародних аеропортів, здатних повністю забезпечити гармонійну взаємодію економічних суб’єктів на міжнародному рівні, необхідно створити умови для розвитку перспективних міждержавних і суспільних відносин. В умовах глобальної конкуренції розвинена інфраструктура міжнародних аеропортів перетворюється на конкурентну перевагу країни на світовому ринку. Однак зі зростанням динаміки світової економіки, розширенням обсягу повітряного руху питання про недосконалу інфраструктуру аеропортових служб є необхіднім для збалансованого розвитку всіх ланок в умовах дефіциту інвестицій. Прогнозоване збільшення обсягу міжнародних повітряних перевезень на рік за умови одночасного обмеження державних джерел фінансування вимагає чітко структурованої та гнучкої стратегії планування конкурентоспроможності міжнародних аеропортів. Порівняльний аналіз широкого кола сучасних методологічних підходів, оцінка конкурентоспроможності міжнародних аеропортів указують на відсутність загальновизнаної методології, актуалізують проблему виявлення та впорядкування критеріїв оцінки, відбору з урахуванням впливу різних елементів системи детермінант на конкурентоспроможність аеропорту. Управління міжнародною конкурентоспроможністю інфраструктури аеропортів повинно забезпечувати взаємодію економічних агентів на міжнародному рівні та створювати необхідні умови для розвитку міждержавних відносин. У зв’язку з розширенням ринку авіаперевезень з’являються нові потреби в удосконаленні інфраструктури міжнародних аеропортів, рівномірному розвитку всіх її ланок, незважаючи на дефіцит інвестицій. Проблеми трансформації, збільшення обсягів та модернізація аеропортової інфраструктури також стосуються України та вимагають оновлення у зв'язку з адаптацією до стандартів та практики найбільш конкурентоспроможних міжнародних аеропортів з урахуванням пріоритетних векторів інтеграції та ключових напрямів лібералізації авіаційного простору.

У статті аналізуються теоретико­методологічні засади дослідження проблеми кризи культурної ідентичності в Україні та визначається ступінь наукової розробленості даної проблеми в сучасній українській філософії. Праці сучасних українських науковців, присвячені проблемі кризи ідентичності, передусім спрямовані на висвітлення національно­етнічного аспекту. Набагато менше уваги дослідники приділяють власне культурному виміру проблеми ідентичності в Україні. Можна сказати, що проблема кризи культурної ідентичності в сучасній Україні у царині філософської думки належного осмислення ще не одержала. Хоча загострення такої кризи в сучасному українському бутті спостерігається з часів отримання нею статусу незалежної країни і набуває свого піку на тлі останніх політичних подій. Майже кожен український дослідник сьогодення закликає розглядати феномен ідентичності в особливій системі координат, яка створена процесами глобалізації. Але, слід розуміти, що, вписуючи феномен ідентичності в конкретні історичні рамки, вчені обмежують його розуміння конкретними соціокультурними подіями. Саме тому, на нашу думку, необхідним є визначення ступеня усвідомлення проблеми кризи культурної ідентичності у дослідженнях сучасних українських науковців.

Упродовж останніх трьох десятиліть проблеми масових політичних репресій, державного терору, інших злочинів радянського тоталітарного режиму продовжують бути предметом досліджень багатьох вітчизняних і зарубіжних істориків. Написано тисячі книг, десятки тисяч статей, оприлюднено величезні масиви архівних документів. Здавалося б, цю тему можна вважати вичерпаною раз і назавжди. Однак, якщо уважніше придивитися до змісту вказаних праць, можна побачити, що серед них відсутні узагальнюючі комплексні роботи, які б висвітлювали не тільки окремі події, трагічні факти, людські долі, а й розкривали в усіх деталях державно-правовий механізм сталінської диктатури, зокрема його серцевину – органи державної безпеки. Тому, коли наприкінці 2019 року побачила світ монографія Окіпнюка В. Т. «Радянські органи державної безпеки в Україні в період панування тоталітарного режиму (1929–1953 рр.)», присвячена історико-правовому аналізу юридичного статусу, організаційної структури та правозастосовної діяльності в Україні органів ДПУ–НКВС–НКДБ–МДБ, вона відразу привернула увагу фахівців і широкого читацького загалу. Робота має безперечну наукову новизну. Це перше в Україні комплексне історико-правове дослідження, в якому на основі вивчення архівних документів, праць науковців, довідкової літератури, публікацій у періодичних виданнях та інших джерел висвітлена наукова проблема, що полягає у розкритті юридичних засад функціонування радянських органів державної безпеки в Україні в період панування тоталітарного режиму (1929–1953 рр.). Дослідження репресивної спрямованості діяльності радянських органів державної безпеки в Україні, як приклад негативної історичної спадщини, повинно сприяти виробленню запобіжного механізму від повторення таких подій в сучасній Україні. Вивчення цього історичного досвіду може стати також додатковим матеріалом, який можна використати в процесі розробки законодавчих засад реформування сучасних спецслужб нашої держави. Ретельно продумана та логічна структура монографії складається із п’яти розділів, в яких аналізуються теоретико-методологічні засади, історіографія та джерельна база дослідження, розкриваються правовий статус, організаційна структура та діяльність органів державної безпеки, особливості юридичного статусу місцевих територіальних і спеціалізованих органів та військових формувань, кадровий склад органів державної безпеки, висвітлюється місце органів державної безпеки в системі тоталітарного владарювання. Робота ґрунтується на широкій історіографічній та джерельній базі: автором використано 480 нормативних, наукових та архівних джерел, з яких більше 250 архівних справ чотирьох центральних державних і галузевих архівів – Центрального державного архіву громадських об’єднань України, Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України, Галузевого державного архіву Служби безпеки України, Галузевого державного архіву Міністерства внутрішніх справ України. Велику кількість документів вперше введено у науковий обіг. У монографії характеризується вся сукупність елементів механізму державного терору – політико-ідеологічні (настанови та політичні рішення партійних органів), юридичні (норми, які регулювали застосування державного примусу) та інституційні (система організаційних структур, що забезпечували застосування цих настанов і норм), які були цілеспрямовано вибудовані тоталітарною владою як інструмент для тотального контролю над суспільством. У роботі також комплексно розглянуто різноманітні аспекти еволюції юридичного статусу місцевих територіальних і спеціалізованих органів державної безпеки, підпорядкованих їм військових формувань, специфіка кадрового забезпечення радянських спецслужб в Україні, особливості здійснення контролю та нагляду за їх діяльністю. Автором зокрема доведено, що карально-репресивна спрямованість діяльності ДПУ–НКВС–НКДБ–МДБ УРСР зазнавала еволюційних змін відповідно до трансформації політичної системи радянської держави, що відображалося у законодавчих змінах повноважень та структури названих органів. Отже, рецензована монографія є комплексною, завершеною науковою працею, в якій вперше в історії вітчизняної історико-правової науки досліджено юридичні засади функціонування радянських органів державної безпеки в Україні в період панування тоталітарного режиму (1929–1953 рр.), а висновки, сформульовані автором, мають документально підтверджений, достовірний характер. Наукова праця має багато позитивних якостей і, безперечно, стане настільною книгою для фахових дослідників, а також усіх, хто цікавиться історією органів державної безпеки тоталітарних держав. Її можна вважати прикладом класичних наукових досліджень. Звичайно, не всі думки вченого є незаперечними, деякі з них є дискусійними. Однак наукові підходи, рівень аргументації, методологія вирішення наукових завдань, форма викладу матеріалу відповідають кращим зразкам сучасного рівня розвитку української юридичної науки. Тому ми переконані, що монографія В. Т. Окіпнюка «Радянські органи державної безпеки в Україні в період панування тоталітарного режиму (1929–1953 рр.)» становитиме значний науково-теоретичний і практичний інтерес для наукової спільноти, працівників правоохоронних органів, а також громадськості та зробить суттєвий внесок у розвиток вітчизняної юридичної науки.

У статті здійснено аналіз історіографії щодо вагомої ролі М.Г. Рєпніна (Волконського) у підготовці, написанні та оприлюднені першої синтетичної праці «Истории Малой Росии» Д.М. Бантиш-Каменським. Встановлено, що дослідники в ХІХ – на початку ХХІ ст. розглядали внесок М.Г. Рєпніна в справу підготовки та написання історії України з різних наукових позицій. Д.І. Дорошенко вважав, що написання історії України є справою політичною. Показано, що на сучасному етапі українські науковці віддаючи належне постаті М.Г. Рєпніна та його активній участі в суспільно-політичному житті Малоросії того часу, вважають, що ніякого політичного підтексту у справі підготовки історії України, і її змісті не було, за задумом князя, підготовка праці такого спрямування мала на меті довести, що малоросійська шляхта мала такі ж права на дворянство, а звідси і на чини, як і великоросійське дворянство. Акцентовано увагу на позиції, що М.Г. Рєпнін не лише здійснив намір багатьох культурних діячів того часу, замовивши написання систематичної праці з історії України, але згуртував їх навколо себе, створивши таким чином своєрідний літературно-просвітницький гурток, характер якого визначали, перш за все, ті події і ті настрої, що відбувалися в культурно-громадському житті країни і панували серед українського панства, часом він набував політичного спрямування. Доведено, що хоча літературно-просвітницький салон М.Г. Рєпніна й існував, але ніколи не мав політичного спрямування. А головною заслугою у справі підготовки української історії як М.Г. Рєпніна, так і Д.М. Бантиш-Каменського полягає в тому, що вони здійснили задум багатьох своїх попередників, звівши виклад історичного матеріалу від найдавніших часів до 60-х рр. ХVІІІ ст. в певну систему комплексної історії України. А також цей проект показав, що М.Г. Рєпнін фактично дав свою відповідь на «історіографічний виклик» імперського Петербурга. Адже при всійсвоїй «вписаності» в загальноросійську схему історичних подій «Історія Малої Росії» показувала особливості українських земель, передусім Гетьманщини.

Будь-яка, навіть найефективніша, логічно обґрунтована і корисна інновація (чи то теорія геліоцентризму Коперника або «походження видів» Дарвіна), якщо вона суперечить існуючій на даний момент догмі, приречена на ірраціональний скепсис, тривале і навмисне замовчування, обумовлене специфікою суспільних процесів і включеність людської психіки в ці процеси.Томас Семюел Кун Існуюча система освіти перестала влаштовувати практично всі держави світу і піддається активному реформуванню в наші дні. Перспективним напрямом використання в навчальному процесі є нова інформаційна технологія, яка дістала назву хмарні обчислення (Cloud computing). Концепція хмарних обчислень стала результатом еволюційного розвитку інформаційних технологій за останні десятиліття.Без сумніву, результати досліджень російських вчених: А. П. Єршова, В. П. Зінченка, М. М. Моісєєва, В. М. Монахова, В. С. Лєдньова, М. П. Лапчика та ін.; українських вчених В. Ю. Бикова, В. М. Глушкова, М. І. Жалдака, В. С. Михалевича, Ю. І. Машбиця та ін.; учених Білорусії Ю. О. Бикадорова, А. Т. Кузнєцова, І. О. Новик, А. І. Павловського та ін.; учених інших країн суттєво вплинули на становлення та розвиток сучасних інформаційних технологій навчання [1], [2], але в організації освітнього процесу виникають нові парадигми, наприклад, хмарні обчислення. За оцінками аналітиків Гартнер груп (Gartner Group) хмарні обчислення вважаються найбільш перспективною стратегічною технологією майбутнього, прогнозується міграція більшої частини інформаційних технологій в хмари на протязі найближчих 5–7 років [17].Згідно з офіційним визначенням Національного інституту стандартів і технологій США (NIST), хмарні обчислення – це система надання користувачеві повсюдного і зручного мережевого доступу до загального пулу інформаційних ресурсів (мереж, серверів, систем зберігання даних, додатків і сервісів), які можуть бути швидко надані та гнучко налаштовані на його потреби з мінімальними управлінськими зусиллями і необхідністю взаємодії з провайдером послуг (сервіс-провайдером) [18].У США в університетах функціонують віртуальні обчислювальні лабораторії (VCL, virtual computing lab), які створюються в хмарах для обслуговування навчального та дослідницьких процесів. В Південній Кореї запущена програма заміни паперових підручників для середньої школи на електронні, які зберігаються в хмарі і доступні з будь-якого пристрою, який може бути під’єднаний до Інтернету. В Росії з 2008 року при Російській академії наук функціонує програма «Університетський кластер», в якій задіяно 70 університетів та дослідних інститутів [3], в якій передбачається використання хмарних технологій та створення web-орієнтованих лабораторій (хабів) в конкретних предметних галузях для надання принципово нових можливостей передавання різноманітних інформаційних матеріалів: лекцій, семінарів, лабораторних робіт і т. п. Є досвід певних російських вузів з використання цих технологій, зокрема в Московському економіко-статистичному інституті вся інфраструктура переводиться на хмарні технології, а в навчальних програмах включені дисципліни з навчання технологій.На сьогодні в Україні теж почалося створення національної освітньої інформаційної мережі на основі концепції хмарних обчислень в рамках національного проекту «Відкритий світ», який планується здійснити протягом 2010-2014 рр. Відповідно до наказу Міністерства освіти та науки України від 23.02.2010 р. №139 «Про дистанційне моніторингове дослідження рівня сформованості у випускників загальноосвітніх навчальних закладів навичок використання інформаційно-комунікаційних технологій у практичній діяльності» у 2010 році було вперше проведено дистанційне моніторингове дослідження з метою отримання об’єктивних відомостей про стан інформатичної освіти та розроблення стратегії її подальшого розвитку. Для цих цілей було обрано портал (приклад гібридної хмари), створений на основі платформи Microsoft Azure [4].Як показує зарубіжний досвід [8], [11], [12], [14], [15], вирішити названі проблеми можна шляхом впровадження в навчальний процес хмарних обчислень. У вищих навчальних закладах України розроблена «Програма інформатизації і комп’ютеризації навчального процесу» [1, 166]. Але, проаналізувавши стан впровадження у ВНЗ хмарних технологій, можна зробити однозначний висновок про недостатню висвітленість цього питання в літературних та Інтернет-джерелах [1], [7].Переважна більшість навчальних закладів лише починає впроваджувати хмарні технології в навчальний процес та включати відповідні дисципліни для їх вивчення. Аналіз педагогічних праць виявив недостатнє дослідження питання використання хмарних обчислень у навчальному процесі. Цілком очевидно, що інтеграція хмарних сервісів в освіту сьогодні є актуальним предметом для досліджень.Для навчальних закладів все більшого значення набуває інформаційне наповнення та функціональність систем управління віртуальним навчальним середовищем (VLE, virtual learning environment). Не існує чіткого визначення VLE-систем, та й в самих системах в міру їх заглиблення в Інтернет постійно удосконалюються наявні і з’являються нові інструменти (блоги, wiki-ресурси). VLE-системи критикують в основному за слабкі можливості генерації та зберігання створюваного користувачами контенту і низький рівень інтеграції з соціальними мережами.Існує кілька полярних підходів до способів надання освіти за допомогою сучасних інформаційно-комунікаційних технологій та інформаційних ресурсів. З одного боку – навчальні заклади з віртуальним навчальним середовищем VLE, а з іншого – персональне навчальне середовище, створене з Web 2.0 сайтів та кероване учнями. Але варто звернути увагу на нову модель, що може зруйнувати обидва наявні підходи. Сервіси «Google Apps для навчальних закладів» та «Microsoft Live@edu» включають в себе широкий набір інструментів, які можна налаштувати згідно потреб користувача. Описувані системи розміщуються в так званій «обчислювальній хмарі» або просто «хмарі».Хмара – це не просто новий модний термін, що застосовується для опису Інтернет-технологій віддаленого зберігання даних. Обчислювальна хмара – це мережа, що складається з численної кількості серверів, розподілених в дата-центрах усього світу, де зберігаються безліч копій. За допомогою такої масштабної розподіленої системи здійснюється швидке опрацювання пошукових запитів, а система є надзвичайно відмовостійка. Система побудована так, що після закінчення тривалого періоду при потребі можна провести заміну окремих серверів без зниження загальної продуктивності системи. Google, Microsoft, Amazon, IBM, HP і NEC та інші, мають високошвидкісні розподілені комп’ютерні мережі та забезпечують загальнодоступність інформаційних ресурсів.Хмара може означати як програмне забезпечення, так і інфраструктуру. Незалежно від того, є сервіс програмним чи апаратним, необхідно мати критерій, для допомоги визначення, чи є даний сервіс хмарним. Його можна сформулювати так: «Якщо для доступу до інформаційних матеріалів за допомогою даного сервісу можна зайти в будь-яку бібліотеку чи Інтернет-клуб, скористатися будь-яким комп’ютером, при цьому не ставлячи ніяких особливих вимог до операційної системи та браузера, тоді даний сервіс є хмарним».Виділимо три умови, за якими визначатимемо, чи є сервіс хмарним.Сервіс доступний через Web-браузер або за допомогою спеціального інтерфейсу прикладної програми для доступу до Web-сервісів;Для користування сервісом не потрібно жодних матеріальних затрат;В разі використання додаткового програмного забезпечення оплачується тільки той час, протягом якого використовувалось програмне забезпечення.Отже, хмара – це великий пул легко використовуваних і доступних віртуалізованих інформаційних ресурсів (обладнання, платформи розробки та/або сервіси). Ці ресурси можуть бути динамічно реконфігуровані для обслуговування мінливого навантаження (масштабованості), що дозволяє також оптимізувати використання ресурсів. Такий пул експлуатується на основі принципу «плати лише за те, чим користуєшся». При цьому гарантії надаються постачальником послуг і визначаються в кожному конкретному випадку угодами про рівень обслуговування.Існує три основних категорії сервісів хмарних обчислень [10]:1. Комп’ютерні ресурси на зразок Amazon Elastic Compute Cloud, використання яких надає організаціям можливість запускати власні Linux-сервери на віртуальних комп’ютерах і масштабувати навантаження гранично швидко.2. Створені розробниками програми для пропрієтарних архітектур. Прикладом таких засобів розробки є мова програмування Python для Google Apps Engine. Він безкоштовний для використання, однак існують обмеження за обсягом даних, що зберігаються.3. Сервіси хмарних обчислень – це різноманітні прикладні програмні засоби, розміщені в хмарі і доступні через Web-браузер. Зберігання в хмарі не тільки даних, але і програм, змінює обчислювальну парадигму в бік традиційної клієнт-серверної моделі, адже на стороні користувача зберігається мінімальна функціональність. Таким чином, оновлення програмного забезпечення, перевірка на віруси та інше обслуговування покладається на провайдера хмарного сервісу. А загальний доступ, управління версіями, спільне редагування стають набагато простішими, ніж у разі розміщення програм і даних на комп’ютерах користувачів. Це дозволяє розробникам постачати програмні засоби на зручних для них платформах, хоча необхідно переконатися, що програмні засоби придатні до використання при роботі з різними браузерами.З точки зору досконалості технології, програмне забезпечення в хмарах розвинуте значно краще, ніж апаратна складова.Особливу увагу звернемо на програмне забезпечення як послугу (SaaS, Software as a Servise), що позначає програмну складову у хмарі. Більшість систем SaaS є хмарними системами. Для користувачів системи SaaS не важливо, де встановлене програмне забезпечення, яка операційна система при цьому використовується та якою мовою воно описане. Головне – відсутня необхідність встановлювати додаткове програмне забезпечення.Наприклад, Gmail представляє собою програму електронної пошти, яка доступна через браузер. Її використання забезпечує ті ж функціональні можливості, що Outlook, Apple Mail, але для користування нею необхідно «thick client» («товстий клієнт»), або «rich client» («багатий клієнт»). В архітектурі «клієнт – сервер» це програми з розширеними функціональними характеристиками, незалежно від центрального сервера. При такому підході сервер використовується як сховище даних, а вся робота з опрацювання і подання даних переноситься на клієнтський комп’ютер.Системи SaaS наділені деякими визначальними характеристиками:– Доступність через Web-браузер. Програмне забезпечення типу SaaS не потребує встановлення жодних додаткових програм на комп’ютер користувача. Доступ до систем SaaS здійснюється через Web-браузер з використанням відкритих стандартів або універсальний плагін браузера. Хмарні обчислення та програмне забезпечення, яке є власністю певної компанії, не поєднуються між собою.– Доступність за вимогою. За наявності облікового запису можна отримувати доступ до програмного забезпечення в будь-який момент та з будь-якої географічної точки земної кулі.– Мінімальні вимоги до інфраструктури ІТ. Для конфігурування систем SaaS потрібен мінімальний рівень технічних знань (наприклад, для управління DNS в Google Apps), що не виходить за рамки, характерні для звичайного користувача. Висококваліфікований IT-адміністратор для цього не потрібний.Переваги хмарної інфраструктури. Наявність апаратних засобів у власності потребує їх обслуговування. Планування необхідної потужності та забезпечення ресурсами завжди актуальні. Хмарні обчислення спрощують вирішення двох проблем: необхідність оцінювання характеристик обладнання та відсутність коштів для придбання нового потужного обладнання. При використанні хмарної інфраструктури необхідні потужності додаються за лічені хвилини.Зазвичай на кожному сервері передбачено резерв, що забезпечує вирішення типових апаратних проблем. Наприклад, резервний жорсткий диск, призначений для заміни диска, що вийшов з ладу, в складі масиву RAID. Необхідно скористатися послугами для встановлення нового диску на сервер. Для цього потрібен час та висока кваліфікація спеціаліста, щоб роботу виконати швидко з метою уникнення повного виходу сервера з ладу. Якщо сервер остаточно вийшов з ладу, використовується якісна, актуальна резервна копія та досконалий план аварійного відновлення. Тільки тоді є можливість провести відновлення системи в короткий термін, причому завжди в ручному режимі.При використанні хмар немає потреби перейматись проблемами стосовно апаратних засобів, що використовуються. Користувач може і не дізнатися про те, що фізичний сервер вийшов з ладу. Якщо правильно дібрано інструментарій, можливе автоматично відновлення даних після надскладної аварійної ситуації. При використанні хмарної інфраструктури у такому випадку можна відмовитись від віртуального сервера і отримати інший. Немає потреби думати про утилізацію та перейматися про нанесену шкоду навколишньому середовищу.Хмарне сховище. Абстрагування від апаратних засобів в хмарі здійснюється не тільки завдяки заміні фізичних серверів віртуальними. Віртуалізації підлягають і системи фізичного зберігання даних.При використанні хмарного сховища можна переносити дані в хмару, не переймаючись, яким чином вони зберігаються та не турбуючись про їх резервне копіювання. Як тільки дані, переміщені в хмару, будуть потрібні, достатньо буде просто звернутись в хмару і отримати їх. Існує кілька підходів до хмарного сховища. Йдеться про поділ даних на невеликі порції та зберігання їх на багатьох серверах. Порції даних наділяються індивідуально обчисленими контрольними сумами, щоб дані можна було швидко відновити в критичних ситуаціях.Часто користувачі працюють з хмарним сховищем так, ніби мають справу з мережевим накопичувачем. Щодо принципу функціонування хмарне сховище принципово відрізняється від традиційних накопичувачів, оскільки у нього принципово інше призначення. Обмін даними при використанні хмарного сховища повільніший, воно більш структуроване, внаслідок чого його використання як оперативного сховища даних непрактичне. Зазначимо, що використання хмарного сховища недоцільне для транзакцій в хмарних прикладних програмах. Хмарне сховище сприймається, як аналог резервної копії на стрічковому носієві, хоча на відміну від системи резервного копіювання зі стрічковим приводом в хмарі не потрібні ні привід, ні стрічки.Grid Computing (англ. grid – решітка, грати) – узгоджене, відкрите та стандартизоване комп’ютерне середовище, що забезпечує гнучкий, безпечний, скоординований розподіл обчислювальних ресурсів і ресурсів збереження інформації, які є частиною даного середовища, в рамках однієї віртуальної організації [http://gridclub.ru/news/news_item.2010-08-31.0036731305]. Концепція Grid Computing представляє собою архітектуру множини прикладних програмних засобів – найпростіший метод переходу до хмарної архітектури. Програмні засоби, де використовуються grid-технології, є програмним забезпеченням, при функціонуванні якого інтенсивно використовуються ресурси процесора. В grid-програмах розподіляються операції опрацювання даних на невеликі набори елементарних операцій, що виконуються ізольовано.Використання хмарної інфраструктури суттєво спрощує та здешевлює створення grid-програм. Якщо потрібно опрацювати якісь дані, використовують сервер для опрацювання даних. Після завершення опрацювання даних сервер можна призупинити, або задати для опрацювання новий набір даних.На рисунку 1 подано схему функціонування grid-програми. На сервер, або кластер серверів, поступає набір даних, які потрібно опрацювати. На першому етапі дані передаються в чергу повідомлень (1). На інших вузлах аналізується чергою повідомлень (2) про нові набори даних. Коли набір даних з’являється в черзі повідомлень, він аналізується на першому комп’ютері, де його виявлено, а результати надсилаються назад в чергу повідомлень (3), звідки вони зчитуються сервером або кластером серверів (4). Обидва компоненти можуть функціонувати незалежно один від одного, а кожен з них може функціонувати навіть в тому випадку, якщо другий компонент не задіяний на жодному комп’ютері. Рис. 1. Архітектура grid-програм У такій ситуації використовуються хмарні обчислення, оскільки при цьому не потрібні власні сервери, а за відсутності даних для опрацювання не потрібні сервери взагалі. Таким чином можна масштабувати потужності, що використовуються. Інакше кажучи, щоб комп’ютер не використовувався «вхолосту», важливо опрацьовувати дані за мірою їх надходження. Сервери включаються, коли потік даних інтенсивний, а виключаються в міру ослаблення інтенсивності потоку. Grid-програми мають дещо обмежену область застосування (опрацювання великих об’ємів наукових і фінансових даних). В переважній частині таких програм використовуються транзакційні обчислення.Транзакційна система – це система, де один і більше вхідних наборів даних опрацьовуються одночасно в рамках однієї транзакції та в

Актуальність статті полягає в тому, що Конституція України в ст. 3 проголосила людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю. На виконання такого положення в КК України передбачено кримінальну відповідальність за діяння, пов’язані з примушуванням. Примушування – кримінальне правопорушення, що вчиняється в різних сферах та посягає на різні суспільні відносини, а особливо на свободу і особисту недоторканність особи. Свобода діяти на власний розсуд, за своїм бажанням, обирати вид діяльності становить саме основне благо особи, яке повинне охоронятися державою на основі закону, але сьогодні в Україні значна кількість насильницьких кримінальних правопорушень вчинюються шляхом примушування. У статті досліджується існуючі способи та види примусу згідно з КК України. Встановлено, що у кримінальному законі (стаття 40 КК України) є дві підстави класифікації примушування (примусу): за способом – фізичний та психічний; за характером – непереборний та переборний. Законодавець в кримінальному законі виділяє три різновиди примушування (примусу): непереборний фізичний примус (ч. 1 ст. 40 КК України), переборний фізичний примус і переборний психічний примус (ч. 2 ст. 40 КК України). Поділ примушування (примусу) на непереборний та переборний є дуже умовним. Непереборний примус означає відсутність вольового акту. Однак про примус можна вести мову лише там, де діяльність людини опосередкована його психікою. Аргументується, що основним і єдиним способом примушування (примусу) в кримінальному праві виступає фізичне або психічне насильство. Причому саме насильство може бути направлено не тільки проти особи, яку примушують, і близьких їй осіб, але і на інші зовнішні об’єкти. Разом з тим, не всі форми прояву насильства (фізичного, психічного) можна віднести до способів примушування. Насильство, як єдиний спосіб примушування, повинне відповідати трьом умовам: 1) воно не повинне бути елементом мотивації, самоціллю злочину; 2) насильство як спосіб примушування повинне бути очевидним для потерпілого і усвідомлюватися ним; 3) насильство повинне підкріплювати (супроводжувати) протиправну вимогу. Зроблено висновок, що на сьогодні в науковій літературі існує розробка окремих питань примушування як елементу системи обставин, що виключають кримінальну протиправність діяння, а також деякі роботи, присвячені кваліфікації фізичного і психічного насильства. Проте не дивлячись на наукову цінність цих робіт, в них переважає вузький дослідницький підхід до примушування, який, як правило, зводиться до розгляду основного способу фізичного примушування - фізичного насильства.

Досліджено складну проблематику впливу соціально-культурних чинників на виникнення історичної антропології як сучасної фiлософії icторії. Методологiя даної праці заснована на реалізації принципів комплементарностi, структурностi, дiалогiчностi. У студії зазначеної проблематики були залучені методи: філософської герменевтики, системно-структурний, мiждисциплiнарний. Виникнення і становлення історичної антропології як сучасної філософії історії втілилися у етапах ґенези і «тотальної історії», початкових у розвитку цієї науки. В їх межах сформувалися онтологічні, гносеологічні і аксіологічні засади, значущі для подальшого розвитку історично-антропологічних концепцій. Так, в онтологічній сфері було генеровано рефлексивне поле наукових пошуків: масова психологія суспільств Західної Європи доби Середньовіччя і Раннього Нового Часу, їх свідомі і підсвідомі уявлення про світ, установки суспільнозначущої поведінки, різноманітні форми життєдіяльності й повсякденного життя, релігійні і парарелігійні вірування. У гносеологічній сфері було утворено «методологічний інструментарій» історично-антропологічних студій, який засновувався на теоретичних підходах до подій і процесів минулого як до наукової проблеми і широкого міждисциплінарного діалогу; концепції довгого часу історії як такого, протягом якого змінюється ментальність суспільств. Аксіологічна сфера сформувалася у розумінні людини як головного об’єкта історично- антропологічних студій і важливого чинника історичної динаміки, який здійснює на останню вельми значний вплив. Формування зазначених змістовних площин історичної антропології відбулося під суттєвим впливом соціально-культурних процесів першої половини минулого століття. Серед них слід виокремити процеси «масовизації» суспільств; значну ідеологізацію суспільної свідомості багатьох країн світу, передусім європейських; широке розповсюдження ідеологічних систем як правого (нацизм, фашизм), так і лівого (комунізм, соціал-демократизм) спрямування, котре супроводжувалося всеохоплюючою вірою великих мас населення в істинність їх постулатів; поразка нацистських соціально- політичних моделі й ідеології у Другій світовій війні; початкова фаза утворення соціально- психологічних основ «суспільства споживання». Дані соціокультурні тренди стимулювали в історичній антропології орієнтацію на вивчення і осягнення масової психології суспільств минулого в її підсвідомому й свідомому елементах як сутнісно важливих чинників причинності й змісту їх історичної динаміки. Дослідження і аналіз ментально-культурного горизонту каузальності, особливостей і перспектив розвитку процесів минулого усіх рівнів виявилися основним завданням історично-антропологічних концепцій.

У статті з’ясовано, що в умовах сучасного світу найбільш впливовою рушійною силою розвитку економіки є різні форми міжнародної торгівлі, яка охоплює сферу міжнародних економічних відносин і представлена сукупністю зовнішнього обміну товарами, послугами, інтелектуальною власністю з іншими країнами. Для міжнародної торгівлі характерне існування світового ринку, який є сферою формування товарно-грошових відносин між низкою країн, що базується на засадах міжнародного поділу праці та низці інших виробничих чинників. Товар, який реалізується в межах світового ринку, є своєрідним інформаційним інструментом, оскільки несе в собі інформацію про величину сукупного попиту та пропозиції у світі. З огляду на це країни можуть здійснювати аналіз та оцінку параметрів виробленої продукції порівняно з міжнародними нормативами та стандартами якості. Кожна країна, беручи участь у процесі міжнародної торгівлі, набуває статусу продавця, тобто торгівля здійснюється між окремими країнами, які обмінюються зустрічними потоками товарів і послуг, а саме: вивезення (експорту) та ввезення (імпорту). Охарактеризовано особливості функціонування Європейської асоціації вільної торгівлі та виявлено, що вона об’єднує митні території Республіки Ісландія, Князівства Ліхтенштейн, Королівства Норвегії та Швейцарської Конфедерації. З’ясовано, що Угоду про вільну торгівлю між Україною і ЄАВТ було підписано 24 червня 2011 року й ратифіковано Законом України «Про ратифікацію Угоди про вільну торгівлю між Україною та державами Європейської асоціації вільної торгівлі». Визначено основні цілі створення Зони вільної торгівлі для України. Виокремлено можливі ризики для України у разі створення Зони вільної торгівлі з ЄС. До найбільш ефективних заходів, які варто передбачити в контексті реалізації стратегії та які здійснять позитивний влив на підвищення якісного розвитку зовнішньої торгівля з кранами Європейського Союзу, можна віднести: реалізувати план імплементації Угоди Світової організації торгівлі про спрощення торговельної діяльності (TFА); створити систему фінансування експортної діяльності, включаючи створення експортно-кредитного агентства (ЕКА); втілити Всеохоплюючу стратегію імплементації Глави IV Угоди про асоціацію з Європейським Союзом для того, щоб подолати технічні нетарифні бар’єри на шляху здійснення вітчизняної експортної діяльності.

Найважливішою метою будь-якої економічної політики, в тому числі державної політики модернізації є забезпечення економічної безпеки країни. Визначено та проаналізовано основні складові економічної безпеки держави в сучасних умовах: фінансова, зовнішньоекономічна, макроекономічна, інвестиційно-інноваційна, інформаційна, науково-технологічна, енергетична, соціальна, демографічна, продовольча, виробнича та екологічна безпеки. Фінансова складова включає комплекс заходів по захисту економічних інтересів держави на макрорівні, фінансової діяльності господарчих суб'єктів на мікрорівні. Зовнішньоекономічна складова обумовлює створення умов для оптимального вростання національної економіки в міжнародний поділ праці. Макроекономічна складова передбачає досягнення збалансованості макроекономічних відтворювальних пропозицій. Інвестиційна-інноваційна складова визначає можливість держави отримувати, розміщувати та використовувати вітчизняні та іноземні кредити й інвестиції. Інформаційна складова являє собою умови і правила користування інформацією, що забезпечують загальну і економічну безпеку держави. Науково-технологічна складова обумовлює стан науково-технічного потенціалу країни. Енергетична складова передбачає забезпечення стабільності фізичних постачань енергоносіїв для внутрішнього споживання. Соціальна складова передбачає формування умов, що забезпечують прогресивний розвиток особистості, суспільства і держави. Демографічна складова проявляється в стабілізації чисельності населення України й формуванні передумов до подальшого демографічного росту. Продовольча складова передбачає забезпеченість економіки країни продовольством у розмірах, необхідних для ефективного функціонування національного господарства. Виробнича складова забезпечує ефективне використання наявних виробничих потужностей у країні. Екологічна безпека спрямована на запобігання або своєчасне вирішення протиріччя між суспільством і середовищем існування. Всі складові економічної безпеки тісно взаємопов'язані й переплетені. Параметри кожної зі складових повинні забезпечити її збалансованість, а їхній рівень має бути достатнім для забезпечення належної стійкості системи до дії внутрішніх і зовнішніх загроз в поточному та довгостроковому періодах. Надійна економічна безпека держави можлива лише за комплексного і системного підходу до її організації.

Розглянуто вплив стану розвитку сфери водопостачання на рівень економічної безпеки України. Окреслено ряд проблем, які носять системний характер для сфери водопостачання та водовідведення, серед яких: високий рівень зносу комунальної інфраструктури, об’єктів водопо- стачання та водовідведення від 50 до 90 %; соціальна значущість сфери, об- меження зростання розміру тарифів; значні витрати на модернізацію, низька очікувана прибутковість проектів, низька інвестиційна привабливість для бізнесу; збільшення тарифу на електроенергію; тарифи, які затверджуються для підприємства, “упираються” в граничний індекс, що спричинює плано- во-збиткову діяльність на майбутній період; підвищена потужність вико- ристовуваного обладнання; значне зношення споруд та трубопровідної сис- теми; на розвиток галузі значно впливає заборгованість населення та бізнесу за житлово-комунальні послуги. Схарактеризовано внутрішні та зовнішні чинники, що впливають безпосередньо на економічну безпеку України з по- зицій стану розвитку сфери водопостачання. Спираючись на власні ресурси та сили, на ефект об’єднаної праці народу, Україна має реалізувати свій шанс стати великою конкурентоспроможною політичною нацією з європейським рівнем економіки і безпеки загалом. Згруповано найважливіші національні економічні інтереси (які виокрем- люють дослідники сьогодення), від реалізації яких залежить майбутнє України, добробут і процвітання нації, зокрема: створення самодостатньої, конкурентоспроможної, соціально спрямованої, потужної національної економіки; створення надійної системи економічної безпеки України, за- безпечення можливості самостійного, прогресивного національно-еконо- мічного розвитку; здійснення структурної перебудови економіки; забез- печення ефективного розвитку національної промисловості; здійснення державою протекціоністських заходів, спрямованих на підтримку національного товаровиробника; істотне зменшення енергомісткості і матері- аломісткості ВВП; здійснення кардинальної модернізації виробництва та розвиток його наукомістких галузей; створення замкнутих циклів ви- робництва стратегічно важливої продукції, зокрема військової техніки та озброєння; створення рівних соціальних та економічних можливостей для всіх громадян України; здобуття Україною належного місця у світовому поділі праці та міжнародній торгівлі, інтеграція у світове господарство; побудова економічних відносин з іншими країнами на засадах рівноправ- ності та взаємовигідності; забезпечення конкурентоспроможності вітчиз- няної продукції; удосконалення товарної структури експорту й імпорту; забезпечення географічної збалансованості експорту й імпорту; нарощу- вання експортного потенціалу, забезпечення позитивного сальдо зовніш- ньо торговельної діяльності; підтримка вітчизняних експортерів, сприяння виробникам імпорто-замінної продукції, особливо критичного імпорту; захист національного ринку від несприятливої дії світової кон’юнктури та іноземної конкуренції; ефективне використання Україною свого вигідного географічного положення для здійснення міжнародного транзиту. Визначено, що державні структури в Україні не досягли економічної рівноваги. Так, зокрема, постійно підтримуються на державному рівні по- ставки газу, замість того, щоб замінити його використанням електроенергії та іншими видами енергоносіїв. Це — принциповий структурний момент рівноваги, яку Україна прагне досягти.

У статті розглядаються основні тенденції сучасного праворозуміння на пострадянському просторі. Нині можна спостерігати поділ правознавців на тих, хто належить до так званого класичного праворозуміння і представників некласичної (“посткласичної”) правової думки, між якими точаться палкі дискусії щодо співвідношення “класики” і “некласики” в праві. Водночас некласична філософія права на пострадянському просторі не просто некритично запозичує ідеї і принципи, розроб лені західними правознавцями, але має свою специфіку, яка може бути найбільш точно виражена у вигляді терміна “динамічне праворозуміння” та не може бути зведена до відомих підходів, зокрема природного права. Термін “динамічне праворозуміння” є збірним найменуванням для низки тих концепцій, які були розроблені на пострадянському просторі наприкінці ХХ – на початку XXI ст. Це насамперед феноменолого-комунікативний (А. Поляков), діалогічний (І. Честнов), темпорально-онтологічний (А. Стовба) підходи, а також концепція правової реальності (С. Максимов) і деякі інші. Незважаючи на те що погляди всіх цих учених є самостійними й оригінальними, вони мають низку спільних рис, які дають змогу об’єднати їх під загальною назвою “динамічне праворозуміння”. Такими рисами є негативне ставлення до реіфікації права, до спроб мислити право виключно в системі логіко-понятійних координат (передусім суб’єкт-об’єктних відносин), а також до уявлення про право як про статичний, континуальний вимір Належного, який із безпечної трансцендентальної дистанції регулює сущу реальність. Натомість пропонується розуміння права як динамічного (дискретного і такого, що відтворюється) за своєю суттю феномена, який із самого початку має соціальний характер. При цьому, незважаючи на новизну й оригінальність цих побудов, динамічне праворозуміння може бути вписано як у вітчизняний, так і в світовий філософськоправничий дискурс. У результаті робиться висновок про те, що ідеї динамічного праворозуміння можуть послужити адекватним концептуальним підходом для цілісного осмислення сутності права.

Під час дослідження місцевого самоврядування в Україні неодмінно виникає питання його організаційно-правової форми. В юридичній літературі наявні різні підходи до того, що саме розуміти під організаційно-правовою формою. На нашу думку, організаційно-правова форма демонструє, по-перше, перелік органів місцевого самоврядування у конкретній адміністративно-територіальній одиниці, по-друге, взаємодію в межах їхньої системи. Найчастіше в контексті організаційно-правових форм аналізуються населені пункти, такі як села, селища, міста, тому важливими науковими завданнями є узагальнення наявних досліджень з цього питання та формулювання висновків і пропозицій для подальшого проведення розробок у цьому напрямі. Проблему організаційно-правових форм місцевого самоврядування аналізували дослідники як національного, так і зарубіжного муніципального досвіду. У нашій праці застосовуються розробки Ю.Ю. Бальція, А.Т. Назарка, Н.В. Мішиної, В.Д. Шаповала та інших учених. Водночас деякі з них є доволі давніми, тому на сучасному етапі потребують актуалізації. Метою статті є узагальнення напрацювань щодо організаційно-правової форми «рада – мер», наявні в українській юридичній літературі. Щодо організаційно-правової форми місцевого самоврядування, яку найбільш часто згадують учені у контексті дослідження України – організаційно-правової форми «рада – мер» – слід зазначити таке. З одного боку, у контексті України більш точним буде говорити про назву «рада –голова», адже в нормативно-правових актах така назва посади, як «мер», не застосовується. З іншого боку, в юридичній літературі набула популярності саме назва «рада – мер», тому задля дотримання доктринального тезаурусу у наукових дослідженнях слід використовувати саме її. Виявлено, що інколи автори говорять про моделі управління. Підкреслено, що під час аналізу міського самоврядування у містах з районним поділом краще було б говорити також про організаційні (організаційно-правові) форми. Це сприяло б доктринальній єдності напрацювань у цій сфері. Резюмовано, що вчені вкрай рідко досліджують організаційно-правову форму «рада – мер» загалом. Як правило, вони приділяють увагу її різновидам «рада – сильний мер» та «рада – слабкий мер» (найменування можуть бути різними).

Культурна спадщина є, без сумніву, однією із засад збереження культурного розмаїття цивілізації, а також потужним інструментом для діалогу культур. Тож науковці різних країн приділяли велику увагу вивченню теоретико-правових засад її охорони. Сучасні дослідження повинні характеризуватися серйозною роботою щодо вироблення теорії та методології правового регулювання охорони культурної спадщини в контексті осмислення зарубіжного досвіду. Метою статті є надання, на основі проведеного аналізу праць, змістовної характеристики тенденцій розвитку західної правової доктрини у сфері охорони культурної спадщини. Наукова новизна полягає у комплексному вивченні, систематизації та класифікації зарубіжних наукових розвідок щодо захисту, збереження та використання об’єктів культурної спадщини. Висновки. Проблеми у сфері охорони культурної спадщини існують у всіх країнах, але вони постійно знаходяться в полі зору не лише держави і суспільства, а й науковців, які, використовуючи міждисциплінарний комплексний підхід, пропонують концептуальні засади збереження культурного надбання. На основі проведеного аналізу запропоновано класифікацію наукових розвідок, яка відтворюється, частково або комплексно, у працях зарубіжних авторів і включає як загальнотеоретичні правові аспекти збереження культурного надбання, аналіз міжнародно-правової регламентації та її практичне застосування на фоні реальних подій сучасного світу, так і питання правового забезпечення різних аспектів охорони та використання культурної спадщини, державної політики зарубіжних країн у цій сфері. Констатується, що суспільство жорстко вимагає від держав вироблення ефективної системи заходів з охорони національного та світового культурного надбання, а науковці активно залучаються до цих процесів. Захист культурної спадщини є спільною проблемою людства, тому майбутнє розвитку цього напрямку суспільної діяльності значною мірою залежатиме від удосконалення профільних міжнародних норм та їх імплементації в національні законодавства.

Метою наукової статті є доктринальний аналіз можливості поповнення переліку прав людини правом на модернізацію тіла людини та здійснення теоретико-правового дослідження ризиків реалізації такого права. Методологія дослідження базується на використанні системного, діалектичного методів, методу екстраполяції, кібернетичного та синергетичного методів, формально-юридичного методу, а також методу правового моделювання. Охарактеризовано можливе місце права на модернізацію тіла людини в міжнародному праві (як елемент Конвенції про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини від 1997 р.) з урахуванням ризиків, які потрібно враховувати при подальшій легалізації такого права (у випадку, якщо міжнародною спільнотою буде визнана доцільність його правового закріплення). Досліджено Маніфест трансгуманістів як одне з першоджерел фактичного закріплення модерного права. Проаналізовано шляхи впливу права на модифікацію тіла на право свободи людини. Сформовано базові правила, яких варто дотримуватися, якщо ідеться про досягнення абсолютної свободи в контексті реалізації права на модернізацію тіла людини, аби уникнути/знизити рівень небезпеки, яку несе технологічний прогрес, пов’язаний зі штучним інтелектом, для прав людини. Це такі правила: 1) право на свободу є беззаперечним, але воно також має межі, якщо йдеться про свободу інших; 2) обсяг свободи дорівнює обсягу відповідальності; 3) право на свободу в аспекті права на модернізацію тіла може бути реалізованим за умови, що особа ознайомлена з можливими ризиками експериментів, з власної волі погоджується на них, усвідомлює наслідки для себе та інших; 4) має бути чіткий поділ відповідальності тих, хто здійснює експеримент, та тих, хто погоджується на цей експеримент, що можливий шляхом чіткої регламентації правил поведінки в процесі злиття людини та ШІ, а також у разі максимального забезпечення відсутності двоякого трактування цих норм. Виокремлено ризики реалізації права на модернізацію тіла (можливого виходу штучного інтелекту з-під контролю людини, втручання в медико-технологічні експерименти третіх осіб) та шляхи їх уникнення: 1) передбачити здатність вимкнути ШІ; 2) забезпечити створення резервних систем захисту; 3) створити механізми правового та технічного захисту від втручання сторонніх осіб в експеримент з модернізації тіла людини.