Academic literature on the topic 'Семіотична категорія'

У статті розглядаються семіотичні категорії Ч. С. Пірса: Firstness, Secondness, Thirdness. Їх розробка привела Пірса до критики модерної теорії дуального знаку і побудови логіки зв’язків у структурі знаку, заснованої на тріаді знака, об’єкта та інтерпретанти. Модерний дуалізм знаку, в якому пов’язувалися два компоненти, означник і означене, замінюється у Пірса тріадною моделлю, завдяки введенню ним у структуру знаку інтерпретанти. Пірс спирався на методологічні наслідки чотирьох нездатностей, а саме – жодної інтроспекції, ніякої інтуїції у значенні неінференційного пізнання, жодної думки без знаків, і жодної концепції абсолютно непізнаваного – для критики картезіанства. Це дало можливість Пірсу переосмислити класичну атомістичну концепцію мови і довести, що знак не існує ізольовано у вигляді окремої ідеї чи символу, але завжди вплетений у сітку інших знаків. Таким чином, підхід Пірса демонструє голістський підхід до мови та дійсності як системи знаків. Для Пірса концепція семіозису була центральним поняттям його семіотичної теорії. На думку Пірса, жоден предмет не функціонує як знак, доки не буде сприйнятий як такий. Кожен знак здатний генерувати інтерпретанту, і цей процес практично нескінченний. Ідея семіозису виражає саму суть відносин між знаком і зовнішнім світом: об'єкт репрезентації існує, але він недоступний, немов «захований» у низці семіотичного опосередкування. Однак пізнання цього об’єкта можливе лише шляхом вивчення породжених ним знаків. Щоб знати, що означає даний знак, розуму необхідний певний досвід об'єкта цього знака, досвід за межами цього знака або знакової системи, але пов'язаний з ним.

Статтю присвячено маловідомій шевченкознавчій проблематиці письменницького доробку Ю. Лавріненка, у якому категорію любові й кордоцентризм трактується як творчий, морально-етичний, структурно-семіотичний центр поезії й цілого життя Т.Шевченка.

У статті представлені загальні властивості моделі лексичного значення слова як несеміотичної категорії. У лінгвістиці склалися два основні підходи до визначення лексичного значення: відбивний і релятивний. Прибічники першого підходу визначають лексичне значення слова як відображення у свідомості людини істотних ознак певного класу явищ дійсності. Прихильники релятивного підходу (С. Ульман, Л. Вітгенштейн, Ч. Морріс і ін.) розглядали лексичне значення як зв'язки, переходи, відносини. Вчені, які представляли обидва підходи, засновували свої теорії на семіотичних уявленнях про сутність мови. Антропоцентричні принципи вивчення мовних явищ мають на увазі вихід у суміжні сфери знань про людину, в т.ч. і в галузь філософії. М.М. Правдін справедливо вважав, що з позицій діалектичного матеріалізму відношення між дійсністю, мисленням і мовою не зводяться до стосунків знакової репрезентації, оскільки кожен з цих трьох світів є діалектичною єдністю конкретного і абстрактного. Абстрактна сторона дійсності – сфера законів, зв’язків, стосунків між явищами не піддається безпосередньому відображенню в мисленні у вигляді зв'язків між образами відповідних явищ, тобто суть і поняття не пов'язані стосунками знаку і означаемого. Зв’язки між іменами в мовній системі не є знаком стосунків між “предметними” образами. Це дозволяє дійти висновку про те, що стосунки між “предметними” образами і стосунки між іменами усередині мови – дві різні, але тісно пов’язані в комунікативному акті системи. У розвиток цієї теорії лексичне значення визначається в статті як система неграматичних правил оперування словом усередині мовної системи. Таке визначення дозволяє інакше розглядати системну організацію лексики в мові.

Духовні цінності відіграють роль соціокультурних векторів і становлять духовно-етичне ядро нації. Кодування сакральної сфери належить до еталонних виявів світоглядної системи. Духовний код є аксіологізованим кодом, що відображає комплекс моральних цінностей, ідеалів, категорій та еталонів. Лінгвальне вираження духовного коду українства репрезентовано паремійним простором мови. Паремійні кліше як семіотичні знаки транслюють соціокультурні вектори, де сконцентровано прагматичні установки щодо активного світобуття і втілено морально-етичні пріоритети національного світогляду. Пареміологія побудована на бінарних опозиціях задля номінування категорійних протиставлень.

Яценко О. Д. Суб’єктивність та соціальність у мета­фізиці волі середньовічної культури. - Стаття. В статті обґрунтовано, що середньовічна культура втілює дві протилежні тенденції: з одного боку, акцен­тується локальний рівень її формування та розвитку, а з іншого - християнська релігія та інститут церкви сприяє уніфікації та інтеграції національних культур в європейську культурну традицію. Вплив христи­янства на західну культуру виявляється у зростанні внутрішньої організації суб’єктивності, що в контек­сті морально-емотивних аспектів життєдіяльності реалізується у вигляді процедури «знаходження себе в світі». Тому автор стверджує, що антична метафізи­ка споглядання в цей історичний період поступається метафізиці волі, згідно з якою екзистенційні детер­мінанти важливіші за суто онтологічні, а визначення екзистенції передбачає апеляцію до атрибутів транс­цендентного ґатунку. Аргументовано, що свобода волі є найвищою цінністю людської суб’єктивності і водно­час причиною принципової невизначеності інтелекту­альних пошуків. Для подолання цієї невизначеності необхідне спільне зусилля, або експлікація соціально­сті, що у середньовічній культурі іменовано соборні­стю - єднанням суб’єктивностей для подолання страху смерті та здобуття сенсу життя. Відповідно, автор ін­терпретує інститут церкви як містичне соціальне тіло, початок, що поєднує розрізнену дифузну масу індиві­дів у над-персональну єдність культури. Доведено, що сакралізація семіотичних та герменевтичних процедур пізнання є наслідком середньовічної метафізики волі, що обґрунтовує порядок екзистенційного пориву суб’єктивності до трансценденції. Автор доводить, що згідно з таким форматом світоглядних пошуків, знач­ної трансформації зазнають просторово-темпоральні орієнтири людського буття. Так, простір визначають через категорію світла як божественної іпостасі, а час отримує психологічні координати дефініції. Доведено, що розуміння часу як одиниці праці, вимір не пережи­того, а заробленого суттєво змінює світоглядні орієн­тири наступних епох.

Стаття присвячена взаємовпливам і взаємодії художнього слова з несловесними видами мистецтва, зокрема музикою, на матеріалі поетичного циклу Лесі Українки «Сім струн, написаного 1890 року 19-річною авторкою. Провідною методологією цього дослідження стала семіотика – наука, що вивчає міжмистецькі взаємовпливи і зв’язки, функціонування знаків та інформаційних знакових систем. Розглядаючи поетичний цикл Лесі Українки «Сім струн» як систему мовних, поетичних, жанрових і музичних знаків, і детерміновуючи його як комунікативну систему, спробували через мову як метасистему встановити відповідну систему музичної знакової ієрархії, і дослідити цикл у категоріях міжмистецьких – інтерсеміотичних зв’язків. З’ясовано, що кожен із семи віршів циклу написаний у відповідності до нот тональності до-мажор: ДО, РЕ, МІ, ФА, СОЛЬ, ЛЯ, СІ, та жанрово-строфічної організації вірша: ГІМНУ, ПІСНІ, КОЛИСКОВОЇ, СОНЕТА, РОНДО, НОКТЮРНУ, СЕТТІНИ. Досліджуваний матеріал дав можливість подивитися на поетичні твори циклу водночас і як на музичні, зі специфічною композицією та наскрізною ідеєю та образами. Різні за мотивами, інтонаційно-ритмічною структурою, строфічною будовою, жанрами, твори циклу «Сім струн» Лесі Українки завдяки композиційній єдності набувають додаткової естетичної вартості, сприймаються як новий твір. Кожен твір зберігає відносну автономію, але між ними існує відцентрово-доцентровий зв'язок. Залучений для дослідження словесний і музичний матеріал поетичного циклу Лесі Українки підтверджує думку про те, що базові міжмистецькі одиниці (попри значні відмінності в знакових системах різних видів мистецтва) спільні для них, мають механізми взаємопереходу художніх образів у слово, слова в простір, простір у звук, художнє слово тяжіє до візуальної та аудіальної комунікації, прояву явища синестезії. У статті подані оригінальні партитури, написані Ігорем Дорошенком до віршів «До» (гімн), «Ре» (пісня) та «Сі» (сеттіна).

Шмігер Т. (2018). Перекладознавчий аналіз – теоретичні та прикладні аспекти: давня українська література сучасними українською та англійською мовами. Монографія. Львів: ЛНУ ім. Івана Франка. 510 с. Рецензована монографія увібрала в себе багаторічну й копітку працю Тараса Шмігера – непересічної особистості, глибокого аналітика, талановитого учня відомого українського перекладознавця Роксоляни Петрівни Зорівчак. Актуальність запропонованого дослідження зумовлює нагальна потреба впорядкування в перекладознавстві моделей аналітичного опрацьовування міжмовного та міжкультурного зіставлення текстів, що дасть змогу з’ясувати можливості й обмеження застосування цих моделей. Провідним підходом автор обрав лексикоцентричний, адже «через Слово людина спілкується з Богом, зберігає національну пам’ять, творить багатозначну художню форму, яка живе поза писаним текстом і взаємодіє з музичною культурою, риторичним мистецтвом та історичною наукою» (с. 19). За мету книга має визначити внутрішні та зовнішні чинники еволюції розгляду перекладеного тексту, схарактеризувати перекладознавчий аналіз із перспективи сьогоднішніх можливостей і потреб критиків перекладу, випрацювати й уточнити способи зіставлення давньоукраїнських оригіналів і їхніх перекладів сучасними українською та англійською мовами. Це й загалом визначає й аспекти новизни дослідження, позаяк здійснено спробу розширення розуміння перекладознавчого аналізу від одиночного методу до системи аналітичних засобів для вивчення розмаїття текстових компонентів, властивостей і функцій. Розділ 1 відкриває чітка дефініція терміна «перекладознавчий аналіз», що позначає сукупність критеріїв, які застосовують для визначення відповідності між зіставлюваними текстами. Перекладознавчий аналіз автор потрактовує як систему мово- і літературознавчих методів, які розкривають репрезентацію культурного буття нації у лексиконі її мови, смислову функційність комунікативних структур художнього тексту та інтерпретаційного потенціалу оригіналу з погляду їхнього відтворення засобами цільової мовокультури (с. 165). Вважаючи І. Я. Франка не лише основоположником українського перекладознавства, а й провідником перекладознавчого аналізу, автор фокусує далі увагу на постатях М. Зерова, О. Фінкеля, В. Державина, Г. Майфета, Є. Маланюка, завдяки яким метод розширив свої інструментальні рамки, досягши найбільшої популярності в Україні у другій половині ХХ ст. Сприяли цьому перекладачі, критики й теоретики перекладу – М. Рильський, Г. Кочур, В. Коптілов, Ю. Жлуктенко. Цікавим видається визначення й операціоналізація актуальних для перекладу термінів «точності» й «вірності», увагу яким приділяли багато вчених, серед яких були й Г. Кочур і В. Коптілов. Науковці виходили з того, що в центрі розгляду – «якість перекладів» (Кочур 2008:159:265), що дає підстави доречності послуговування терміном «вірності» перекладу. Потому Тарас Шмігер ставить слушне запитання: Чи може існувати «теорія критики» перекладу? Замість розлогих і складних теоретичних рефлексій автор уводить для розгляду опубліковані на стикові століть 12 монографічних досліджень із критики перекладу та дотичних до неї праць. Наслідком їхнього опрацювання є накреслення основоположних принципів критики перекладу, зокрема: робота з текстами, а не поняттями й явищами; метою є аналіз; периферійність теоретичних висновків; критика перекладу – не дидактика, тому не займається сертифікацією кваліфікації перекладача. Далі висновує, що в контексті прикладного застосування, найважливіші аспекти критичних студій спрямовуватимуться на стандартизацію перекладного процесу та оцінювання серйозності й складності помилок. Звідси випливає те, що серед головних завдань для розвитку критики перекладу постає вироблення семантично-текстових моделей аналізу. Також у цьому розділі згадано внутрішньомовний переклад – геть мало досліджену галузь теорії перекладу. Потреба в ньому зумовлює подальший аналіз релігійних текстів перекладу, ожилих для носіїв мови й культури сьогодення. Чи не вперше згадано в контексті внутрішньомовного перекладу властиве й для міжмовного перекладу явище множинності перекладів, що готує читача до появи в подальшому авторових семіотичних інсайтів. Розділ 2 скеровує читача до нових тенденцій, до яких має «дослухатися» сучасне перекладознавство. Когнітивне осмислення перекладу неможливе без учасника й посередника міжмовної комунікації – перекладача, його когнітивних і емоційних структур. Мета введення когнітивних методів аналізу показує, що в акті перекладу все-таки твориться нова дійсність, породжується «нова інформація» (Лотман, 2004:159), бо неперекладність існує, адже неможливо одну дійсність відобразити засобами іншої дійсності і вважати продукт автентичним. Однак неперекладність існує доти, доки дійсність вихідної мови не стає частиною власного досвіду цільової мови. Природно очікувати від сучасного автора, який має інтенцію достеменно збагнути сутність нового перекладознавчого аналізу, введення когнітивного аспекту в парі з комунікативним. Отож не менш інформаційно насиченим є Розділ 3, що встановлює комунікативні засади аналізу перекладу, докладно з’ясовуючи звучання усталених (із погляду лінгвістики тексту) категорій тексту, а саме інформативності, когерентності, з перспективи перекладознавства сьогодення. Це – функційність тексту, комунікативна ефективність, естетичність, інформативність, етнічність. Ними окреслено континуум сприйняття й інтерпретації давніх текстів, замість обмеження просторово-часовими межами їхнього виникнення. Простежено перехрещення когніції й комунікації, що засвідчує «бажання усвідомити авторові комунікативні цілі й інтенції». Сучасним дослідникам, на мій погляд, імпонуватиме закцентована Тарасом Шмігером головна ідея когнітивного підходу – подібності: ми так часто намагаємося розмежувати, відконтрастувати цільовий і вихідний тексти, що надто захоплюємося пошуком розбіжностей. Натомість, у першому розумінні, перекладознавчий аналіз, пропри його первинне призначення спиратися на відмінності, тяжіє до встановлення подібності функцій мовних знаків у зіставлюваних культурах, даючи простір для вибору перекладацьких рішень. Відтак, як пише автор, «еквівалентність на рівні текстових ознак можна розрахувати на основі культурної подібності, а не тотожності» (с. 304). Нарешті, останній розділ 4 присвячено перекладознавчому аналізу здебільшого релігійного дискурсу в розрізі культури й аксіології. Культурний підхід до перекладу ставить за завдання поєднати культуру, яка є абстракцією над часом і простором, та читача, який є конкретним реципієнтом у своїй системі координат. В оцінці якості перекладу автор апелює до його цінності у вимірі цільової культури, спрямовуючи таким чином розум читача до ідеї семіотичної інтеракції текстів джерела й перекладу. Приділивши питанню цінності й інтертекстуальності вагому частину аналізу релігійної комунікації, читач наприкінці розділу дає собі звіт, що несвідомо став частиною інтеракції Бога й людини, що має за мету їхнє примирення через текст. Відтак і цінність різнокодових текстів, за термінами Ю. Лотмана, можливо, й зумовлює смислопороджувальна структура у творчому акті інтерпретації: перекладач (читач) повторює, або реконструює процес авторового створення тексту у зворотному напрямі – від тексту – до задуму (Лотман, 2004:217). Усередині «думних світів» (Ibid) автора й читача культурна матриця володіє потенціалом визначення вартості чужоземного слова. І, як не парадоксально це звучить, ступінь його цінності зростає зі ступенем неперекладності тексту, що його включає. Ці ціннісні риси вдало втілив автор у монографії, яка, переконаний, стане в пригоді дослідникам у галузі перекладознавства, літературознавства, лінгвістики й поетики дискурсу, релігієзнавства. Висновки засвідчують реальність доволі складного завдання інтегрування трьох груп моделей семантичного аналізу у площині перекладу – когнітивної, комунікативної й культурної. Любов до рідного й чужоземного Слова, близькість до українського культурного контексту – семіотична риса Тараса Шмігера, яка приваблює й налаштовує читача на вкрай позитивне, хоча й подекуди критичне осмислення буденних перекладознавчих феноменів сьогодення. Література References Кочур Г. П. Література та переклад: Дослідження. Рецензії. Літ. портрети. Інтерв’ю. У 2-х т. Київ: Смолоскип, 2008. Лотман Ю. Семиосфера. СПб: Искусство-СПБ, 2004. Kochur, H. (2008). Literatura ta Pereklad: Doslidzhennia. Retsenzii. Lit. Portrety. Intervyu. [Literature and Translation. Research. Reviews. Literary Images. Interviews]. Kyiv: Smoloskyp. Lotman, Yu. (2004). Semiosfera [Semiosphere]. S.-Petersburg: Iskusstvo SPB.

The purpose of the article is to outline intertextual links in the English cinematic discourse by establishing the types of allusions functioning in the cinematic discourse of “The Matrix”.Methods. The research has been carried out by dint of descriptive method while surveying and outlining the scientific approaches to the category of intertextuality, the method of contextual analysis for singling out from the film text of the film discourse in question the relevant contexts with intertext, the method of intertextual analysis for determining types of allusions according to their relation with the source text.Results. It has been determined that a cinematic discourse as a semiotically complex dynamic process of interaction between a multiple addressor and a film recipient is characterized, alongside verbal-visual unity, coherence, completeness and contextual meaning, by intertextuality, the latter being revealed in the film text – an integral part of the cinematic discourse. It has been found out that the means of creating textual reminiscence which shapes the intertextuality of the film text of “The Matrix” is allusion. The philosophical meaning encased in the cinematic discourse of the film under analysis is connected with the ideas of the belief in being the chosen one, of one’s mission, the struggle of two worlds – the good and the evil, loyalty and betrayal. Those are ideas which permeate the Sacred Writ, so it is the Bible – the most recognizable and significant for the American culture precedent text – that serves as a source text providing ground for associative referential hints within the framework of the film in question. According to the form of presentation in the film text there have been picked semantic and structural allusions, according to the placing in the text relative allusions (allusions of local impact) have been identified. Semantic allusions preserve the initial semantic content of the source and impart occasional connotation to the objects of allusive evaluation. Structural allusions bring about associative links with certain qualities of allusive denotata. Relative allusions are realized in the film text through non-verbal indexical signs. The latter, in the vivid form of number plates, refer the viewer to definite Biblical lines, thus coming up with some additional characteristic of the objects of allusive reference.Conclusions. Textual Biblical allusions in the cinematic discourse of “The Matrix” semantically, structurally or as allusions of local impact create intertextual links, transferring the attributes of Biblical characters and events to those highlighted in the cinematic discourse analyzed. Allusions, being references to the source text as to the index of the situation, come forth as a means of identification of certain characteristics of film personages, places, actions.Key words: film text, the category of intertextuality, textual reminiscence, precedent text, semantic content of the source. Метою статті є визначення інтертекстуальних зв’язків в англомовному кінематографічному дискурсі через з’ясування типів алюзій у кінодискурсі фільму «Матриця».Методи. Дослідження здійснено за допомогою описового методу для осмислення та опису наукових підходів до кате-горії інтертекстуальності, методу контекстуального аналізу у разі виокремлення з кінотексту досліджуваного кінодискурсу релевантних контекстів з інтертекстом, методу інтертекстуального аналізу для визначення типу алюзій за їх зв’язком з тек-стом-джерелом.Результати. Виявлено, що кінодискурс як семіотично складний динамічний процес взаємодії множинного адресанта та кінореципієнта поряд з вербально-візуальною єдністю, зв’язністю, завершеністю та контекстуальністю значення харак-теризується інтертекстуальністю, причому остання проявляється в кінотексті – невід’ємній частині кінодискурсу. З’ясовано, що прийомом створення текстової ремінісценції, через який реалізується інтертекстуальність кінотексту фільму «Матриця», є алюзія. Філософський смисл, закладений у кінодискурсі аналізованого фільму, пов’язаний з ідеями віри в обраність, місій-ності, боротьби двох світів – добра і зла, відданості та зради – ідеями, якими пронизане Святе Письмо, а отже, Біблія як найбільш впізнаваний та ціннісно значимий прецедентний текст для американської культури і слугує текстом-джерелом для асоціативних натяків-відсилок – алюзій у такому кінотексті. За формою представленості в кінотексті було виявлено семан-тичні та структурні алюзії, за положенням у тексті ідентифіковано алюзії релятивні (алюзії локальної дії). Семантичні алюзії зберігають вихідну семантичну наповненість джерела та надають об’єктам алюзивної оцінки оказіональної конотації. Струк-турні алюзії викликають асоціативні зв’язки з певними якостями алюзивних денотатів. Релятивні алюзії реалізуються через невербальні індексальні знаки – в кінотексті фільму написи на транспортних засобах наочно відсилають глядача до конкрет-них рядків у Біблії, щоб надати додаткову характеристику об’єктам алюзивної відсилки.Висновки. Текстові біблійні алюзії у кінодискурсі фільму «Матриця» семантично, структурно чи релятивно (як алюзії локальної дії) створюють міжтекстові зв’язки, переносячи ознаки біблійних персонажів та подій на ті, про які йдеться в ана-лізованому кінодискурсі. Алюзії, слугуючи відсилками до тексту-джерела як знаку ситуації, функціонують як засоби для ототожнення певних характеристик персонажів, місць, дій, які відбуваються у кінотворі.Ключові слова: кінотекст, категорія інтертекстуальності, текстова ремінісценція, прецедентний текст, семантична напо-вненість джерела.

У статті розглянуто структуру термінополя «дитячий фольклор». Виявлено, що структура поля «дитячий фольклор» складається з цілого ряду субполів, що обіймають лексику таких категорій як: «тексти створені дорослими для дітей», «твори, що перейшли у дитячий фольклор із загального фольклору», «твори самих дітей». Встановлено, що кожне поле має свою власну семіотичну архітектоніку, тобто виступає вже гіперонімом.

Дисертацію присвячено вивченню лінгвокогнітивних чинників наративної напруженості художнього тексту, повязаної зі способом його побудови, спрямованим на активацію в читача передбачуваного автором стану психологічного напруження, що підтримує інтерес читача до цього тексту