Journal articles on the topic 'Саморегуляція стану'

В статті проаналізовано особливості психологічного забезпечення соціальної підтримки розвитку професіоналізму фахівців в умовах харчової промисловості. Мета статті полягає у визначенні сутності психологічної регуляції функціональних станів фахівців й розкритті її особливості в умовах харчової промисловості. Методичний підхід грунтується на теоретико-методологічних положеннях про системну будову психічних явищ та концепцію розвитку соціотехнічних систем діяльності. Проаналізовано методи регуляції функціонального стану (аутотренінг, ідеомоторне тренування). Доведено, що психічна саморегуляція стану створює позитивний вплив на процеси відновлення працездатності, підвищення ефективності професійної діяльності. Корегуючий вплив методу на індивідуально-психологічні особливості особистості привернув увагу багатьох вчених для його використання здоровими людьми у різних галузях діяльності. Особливо широкого розповсюдження для регуляції функціональних станів організму за допомогою аутогенного тренування отримано у соціальній роботі. Найбільш широкого розповсюдження у її практиці отримало “психорегулююче тренування” під назвою “психом'язове тренування” та “емоційно-вольова підготовка” фахівців. Особливістю методики є те, що у обох випадках навчання проводиться у формі гетеротренінгу під керівництвом психолога, або лікаря чи тренера. В основі курсу лежать вправи тренованої м'язової релаксації, які викликають фазові стани у корі головного мозку. У подальшому засвоюються вправи, спрямовані на загальне заспокоєння; цілеспрямовано розвивається здібність до сенсорної репродукції; використовуються прийоми, спрямовані на підвищення здібностей до самонавіювання і активної реалізації формул самонаказів. Розглянувши основні шляхи та засоби оптимізації і профілактики несприятливих функціональних станів, здійснення психологічного аналізу діяльності фахівців харчової промисловості, вивчення досвіду застосування засобів оптимізації для усунення несприятливих функціональних станів в таких галузях науки як соціальна психологія, психологія соціальної роботи, соціальна медицина, психологія та психофізіологія праці стверджуємо, що реалізація корегуючих впливів на функціональні стани в умовах професійної діяльності може бути здійснена за допомогою методу довільної психічної регуляції стану, який на сьогодні є найбільш актуальним і перспективним психологічним засобом оптимізації функціональних станів та розвитку професіоналізму. Зазначений метод є достатньо ефективним для усунення несприятливих функціональних станів (перевтоми, нервово-психічної напруги, гіперкінезії, монотонії тощо). Його використання і складає перспективу подальших досліджень у контексті психологічного забезпечення соціальної підтримки розвитку професіоналізму фахівців харчової промисловості.

У статті висвітлено різні аспекти питання становлення емоційної сфери особистості, відображено ґенезу поняття «емоційна культура», проаналізовано дефініції «емоційний інтелект», «емоційна компетентність», «емоційна культура» тощо та їхнє активне введення до наукового обігу сучасних педагогічних досліджень. Автор простежує ґенезу поняття емоційної культури, яка вивчається сучасними зарубіжними та вітчизняними науковцями – психологами та педагогами. У статті визначення емоційної культури майбутнього вихователя розкривається через низку дотичних понять: культура почуттів, емоційний інтелект, емоційна компетентність. Дослідження дефініції емоційної культури особистості засвідчує приналежність цієї проблеми до широкого кола питань, у яких висвітлюються такі вимоги до емоційної сфери фахівця, як здатність усвідомлювати власні емоції та переживання та емоції оточуючих, самоуправління та саморегуляція емоційними станами та реакціями, корегування власної поведінки відповідно стану інших тощо. Визначено особливості емоційної сфери дітей дошкільного віку: зміна змісту та ролі емоцій в діяльності дитини, опанування формами вираження емоцій, ускладнення емоцій від базових до вищих тощо. Обґрунтовано емоційну культуру як основний елемент впливу на становлення особистості дошкільника та формування його емоційної сфери, відповідність цього особистісного утворення сучасним вимогам суспільства до фахівця дошкільної освіти. Пояснено, що емоційний стан вихователя передається вихованцям та викликає відповідні переживання, впливає на їхнє самопочуття та формування поведінкових стереотипів, оскільки в дошкільному віці яскраво проявляється «копіювання» почуттів та емоцій інших людей. Дані здійсненого аналізу дозволили сформулювати визначення емоційної культури фахівця дошкільної освіти та окреслити значення цього особистісного утворення в процесі виконання основних виховних завдань.

Види єдиноборств є специфічним засобом психофізичного тренування. Вироблення оптимальних алгоритмів функціонування психіки засобами фізичного впливу над тілом, мобілізація зусиль для подолання екстремальних факторів складної праці вимагають швидко й свідомо входити в специфічний психофізичний стан, в якому раціональна техніка визначає вимоги до розвитку рухових якостей, а рухові якості є основою для реалізації ефективних професійних рухових дій. Вимоги до особистості фахівця водного транспорту як спеціаліста екстремального профілю визначаються базовим комплексом професійно важливих психофізичних якостей, до яких належать: увага, мислення, оперативна пам’ять, емоційна стійкість, саморегуляція, соціально-комунікативні якості, достатній рівень здоров’я та професійна фізична підготовленість. Єдиноборствам притаманні такі особливості: оперативний характер діяльності, висока психічна напруженість, динамізм, нестандартні умови вирішення завдань, залежність результату від особливостей протидії супернику в часто мінливих стресових умовах явно вираженої конфліктної взаємодії. Запропонована методика застосування видів єдиноборств під час підготовки здобувачів вищої освіти до професійної діяльності містить такі стадії: 1) прийняття техніко-професійного рішення в екстремальній ситуації з двома фазами: формування рухової установки (вибір мети дії) і формування завдання в конкретних умовах; 2) вибір способів вирішення ухваленої техніко-професійної дії, тобто конкретної програми її реалізації; 3) реалізація прийнятого техніко-професійного рішення у порівняно простих умовах, без наявності суттєвих перешкод, і в більш складних, що вимагають оперативної реакції на конкретну ситуацію і відповідної корекції параметрів рухів або дій; 4) зміна самої рухової установки (зумовлена переважно тактично-професійним міркуванням). На факультативному занятті із самозахисту за темою «Поєдинок із рукопашного бою» зі здобувачами вищої освіти I та II курсів у кількості 30 осіб вимірювання психологічного напруження (за методом пульсового режиму) визначило перевагу студентів II курсу, в яких спостерігався оптимальний пульс під час виходу на татамі, впродовж поєдинку і після, що є показником стабільного рівня нервового стану й характеризує високі психофізичні якості. У здобувачів вищої освіти I курсу з досвідом та технікою, набутою впродовж I семестру навчання, різке коливання показників ЧСС до початку поєдинку (від 100–120 поштовхів у хвилину до 150–160 поштовхів у хвилину) супроводжувалося підвищеним передстартовим хвилюванням і вказувало на нестабільність нервово-психічного стану. Визначена нами в дослідженні динаміка змін ЧСС у здобувачів вищої освіти підтверджує вплив засобів єдиноборств (на прикладі рукопашних поєдинків) на рівень психофізичної підготовленості, який залежить від наявності оптимальної психічної напруги та від досвіду підготовки.

В статті проаналізовано соціально-психологічне забезпечення життєдіяльності жінок в умовах динамічних соціотехнічних систем управління. Мета статті полягала у виявленні зміни зростаючого стомлення при роботі досліджуваних в умовах динамічних соціотехнічних систем діяльності. Обстежено 500 досліджуваних (оператори, фахівці) у віці від 18 до 46 років (всі жінки) в динамічних автоматизованих системах управління. Як оптимізуючий метод використано довільну психічну саморегуляцію життєдіяльності. Виявлено та скореговано негативні функціональні стани жінок щляхом оволодіння ними навичками саморегуляції (аутотренінг, ідеомоторне тренування). Програма містила вправи розминки, тренінгові вправи, дискусії, міні-лекції, роботу в парах та малих групах. Опановувалися м’язова релаксація, самонавіювання, активація рефлексивної зони свідомості. Результати. Схарактеризовано соціально-психологічні особливості взаємодії і взаємовпливу компонентів динамічних соціотехнічних систем діяльності. Здійснено психологічний аналіз тенденцій розвитку таких систем. В емпіричному дослідженні визначено особливості забезпечення життєдіяльності жінок на робочих місцях. Розроблено та апробовано концепцію соціальної підтримки їх життєдіяльності. Спрогнозовано роботоздатність жінок і можливі зміни їх функціонального стану. Здійснено обгрунтування соціально-психологічного забезпечення розвитку соціотехнічних систем діяльності, яке допоможе подолати негативні наслідки функціонування таких систем та призведе до їх подальшого розвитку за нових (ринкових) умов. Перспектива продовження дослідження вбачається в розробці психологічної теорії оптимізації процесу діяльності жінок у динамічних соціотехнічних системах. Висновки. Проведена дослідницька робота щодо вивчення особливостей життєдіяльності та роботоздатності жінок у динамічних соціотехнічних системах, виявлення прояву їх функціонального стану. Розроблено та апробовано структурно-функціональну модель соціально-психологічного забезпечення життєдіяльності жінок відносно до існуючих стадій діяльності у динамічних соціотехнічних системах. Ключові слова: система, автоматизована діяльність, неперервна інформація, користувачі, психологічна готовність.

Purpose. Developing the evidence-based technique for studying person’s state of emotional self-regulation which determines the prospects for forming the constructive behavior (argumentation: the study of emotional self-regulation person’s behavior in emergencies; emotional self-regulation controls the energy balance of the body).Methods. The presented technique is the author’s copyright. This is a research result of the theoretical and empirical study of the problem in different regions of Ukraine. The necessary requirements (reliability, validity, etc.) were met for the development of the technique. With the help of the technique the information expressing the behavior peculiarities of the person in emergency situations was obtained. At present the technique is being improved, and therefore can be used only with the permission of the author.Results. The basic cognitive guideline was formulated: the author’s diagnostic toolkit is multifunctional (it provides stating the actual research results and the potential possibilities of their extrapolation). The technique is made up of structured thematic information: level 1 is field reactivity (search for positions of comfort and safety; identification with the nature; psychotechnical techniques; sense of satisfaction with the created things); level 2 is made up by stereotypes (sensitivity to the violation of needs; affective fixation; self-stimulation of positive emotions); level 3 is expansion (research behavior, the need to assess the own possibilities; affective feelings; the desire for change; affective need for danger); level 4 is the emotional control (dependence on the emotional assessment of the environment; ability for empathy; trust to the environment; willingness to receive help from others). The method is made up by 35 questions and variable answers (each answer has a fixed score). The interpretation of the received information was carried out (three behavioral levels and their characteristics were defined).Conclusions. The qualified individual psychological support involves first information and sense orienting the psychologist in the initial indicators of person’s emotional self-regulation, and then his/her examining with the help of appropriate techniques. The developed diagnostic psychological tools potentially require the next approbation.Key words: diagnostic tools, emotional control, expansion, constructive behavior, reactivity, stereotype. Мета статті полягає урозробленні доказової методики для вивчення в людини стану емоційної саморегуляції, який визначає перспективи формування конструктивної поведінки (аргументація: вивчення емоційної саморегуляції передбачає наукове рішення про з’ясування психологічного змісту конструктивної поведінки людини у надзвичайних ситуаціях; емоційна саморегуляція контролює енергетичний баланс організму).Методи. Презентованаметодика є авторською. Це дослідницький результат теоретико-емпіричного вивчення проблеми у різних регіонах України. Для розроблення методики дотримані необхідні вимоги (достовірність, валідність тощо). За допомогою методики отримана інформація, яка увиразнює поведінку людини у надзвичайних ситуаціях. Нині методика вдосконалюється, тому може бути використана лише з дозволу автора.Результати. Сформульовано таку базову пізнавальну настанову: авторський діагностичний інструментарій є поліфункціональним (передбачає констатацію фактичних дослідницьких результатів та потенційні можливості їхньої екстраполяції). Методика – це структурована тематична інформація, де перший рівень складає польова реактивність (пошук позицій комфорту і безпеки; ідентифікація з природою; психотехнічні прийоми; почуття задоволення від створеного); другий рівень становлять стереотипи(чутливість до порушення потреб; афективна фіксація; аутостимуляція позитивних емоцій); третій рівень формує експансія (дослідницька поведінка, потреба оцінити власні сили; афективні самовідчуття; прагнення до перетворень; афективна потреба в небезпеці); четверний рівень складаєемоційний контроль(залежність від емоційної оцінки оточення; емпатійність; довіра до оточення; готовність отримувати допомогу від інших). Методика складається з 35 питань та варіативних відповідей (кожна відповідь має свій фіксований бал). Здійснено

Мета. Оцінка взаємозв’язку нейродинамічних властивостей з рівнем ефективності психічної саморегуляції й адаптивності у спортсменів-велосипедистів. Методи. Діагностування нейродинамічних властивостей за допомогою комплексу «Діагност-1»; тестування оцінки психоемоційного стану, рівня стресу, ефективності психічної саморегуляції й адаптивності. Результати. Виявлено превалювання респондентів з високим і середнім рівнем саморегуляції і адаптивності, переважанням парасимпатотонії. Більшість обстежених спортсменів – стенічні, врівноважені, не мають ознак перевтоми, емоційної напруженості і внутрішньоособистісних конфліктів. У обстежених спортсменів більш виражене трофотропне домінування (переважання парасимпатичної регуляції) у функціонуванні вегетативної нервової системи. Висновки. Специфічними психофізіологічними маркерами психічної саморегуляції й адаптивності спортсменів-велосипедистів можна вважати показники функціональної рухливості нервових процесів у режимі зворотного зв’язку, а маркерами стресостійкості та емоційної стійкості – показник динамічності нервових процесів

Актуальність. Ефективним способом зміцнення здоров’я молоді є організація навчально-виховного процесу на основі компетентнісного підходу, який забезпечує фізичне й психічне благополуччя індивіда. Проте в науковій літературі недостатньо аргументовано відомості щодо складників та методики формування здоров’язберігальної компетенції студентів закладів вищої освіти. Мета дослідження – розробити методику формування здоров’язберігальної компетенції студентів закладів вищої освіти й перевірити її ефективність. Методи дослідження – аналіз психолого-педагогічної літератури, систематизація інформації, педагогічне тестування, анкетування, педагогічний експеримент, педагогічне спостереження, математична статистика. На різних етапах дослідження взяли участь 480 студентів. Результати. Здоров’язберігальна компетенція – це система цінностей, взаємозв’язаних і взаємозумовлених знань, умінь і навиків, рівня фізичного стану, які забезпечують високий рівень здоров’язберігальної діяльності. В основу здоров’язберігальної компетенції покладено ціннісний, когнітивний та діяльнісний компоненти. Ціннісний передбачає наявність у студентів стійкого інтересу й мотивації до здоров’язберігальної діяльності, активне ставлення до здорового способу життя, здатність до рефлексії та саморегуляції поведінки й емоційних станів. Когнітивний компонент сприяє сформованості в студентів системи знань, умінь і навичок, що забезпечують міцний стан здоров’я. Діяльнісний компонент характеризується систематичністю занять фізичними вправами; активністю в здоров’язберігальній діяльності; використанням сформованих знань, умінь, навичок у самостійній роботі студентів із фізичного виховання. Діяльнісний компонент забезпечує успішне виконання здоров’язберігальної діяльності й вирізняється належним рівнем фізичного стану та стану здоров’я. Висновки. Формування здоров’язберігальної компетенції − це цілеспрямований і структурований процес, який охоплює формування мотивації до здоров’язберігальної діяльності й систематичної рухової активності, засвоєння теоретичних знань і практичних умінь, підвищення фізичної підготовленості та функціональних можливостей.

У статті висвітлено результати дослідження особливостей саморегуляції поведінки та діяльності особистості в умовах карантину. Описано важливість наукових досліджень щодо впливу карантину на психічний стан людини. Проаналізовано існуючі дослідження щодо особливостей взаємодії сімей в умовах карантину, впливу негативних емоційних переживань на психічне здоров’я особистості. Показано, що зниження соціальної активності людей, постійне хвилювання та тривога, обмеження спілкування, виступають стресогенними чинниками в умовах карантину. Наголошено, що важливим є вміння управляти власним психічним станом задля ефективного планування та організації власної діяльності. Підкреслено, що особи, які внаслідок посилення карантинних заходів втратили роботу, або тимчасово не мали змоги працювати характеризуються нижчою здатністю до планування поведінки та діяльності, мають недостатньо чітке уявлення щодо власного майбутнього, в них порушений процес постановки цілей, мають нижчий рівень потреби усвідомленому плануванні та програмуванні своєї поведінки, в даний момент життя є більш залежними від ситуації та думки інших людей. Стверджується, що в осіб, які внаслідок карантину втратили роботу, спостерігається нижчий рівень самоприйняття, що вказує на деяку незадоволеність собою, розчарування у власних силах та стурбованість щодо власних можливостей.

Метою статті є теоретичне обґрунтування та емпіричне виявлення особливостей рефлексії майбутніх психологів у контексті професійного мислення та саморегуляції. Надано опис методики емпіричного дослідження особливостей рефлексії майбутніх психологів. Наведено дані щодо закладу вищої освіти та кількості магістрантів-психологів, які взяли участь у дослідженні. Охарактеризовано психодіагностичні методики, використані для вивчення особливостей рефлексії, професійного мислення та саморегуляції майбутніх психологів. У статті обґрунтовано значущість рефлексії як професійно важливої властивості майбутніх психологів, необхідної для ефективного здійснення фахової діяльності. Стисло розкриті наукові підходи до визначення характеристик рефлексії, зокрема її поняття та сутності як механізму, стану, процесу та властивості. Зазначено основні напрямки сучасних досліджень рефлексії. Розведено та охарактеризовано особистісну рефлексію та рефлексію професійної діяльності, розкрито їх специфіку у контексті видів та проблематики діяльності психолога. Проаналізовано значення рефлексії як чинника професійного мислення та здатності до саморегуляції майбутніх психологів. В результаті діагностичної роботи встановлено, що у групі опитаних майбутніх психологів найкраще розвинена здатність до регуляції, на середньому рівні – рефлексивність, недостатньо розвинене професійне мислення, зокрема – здатність до прогнозування. Виявлено характер взаємозв’язку зазначених показників шляхом застосування критерію лінійної кореляції К. Пірсона. Встановлено існування статистично достовірних взаємозв’язків між загальним рівнем рефлективності, здатністю до прогнозування та програмуванням, що підтвердило значущість рефлексії для становлення професійного мислення та здатності до саморегуляції майбутніх психологів. На підставі отриманих даних зроблено висновок про необхідність цілеспрямованого формування рефлексії майбутніх психологів з метою стимулювання їх професійного мислення.

У статті розкрито особливості саморегуляції психічної стійкості військових керівників на етапі їх адаптації. Автор зазначає, що для підвищення ефективності саморегуляції психічної стійкості керівників на етапі їхньої професійної адаптації важливо індивідуальне становлення керівника підкріплювати різними методами сприяння у подоланні адаптаційних утруднень.До концептуальної структури повинні ввійти: обмеження поняття, наявність особливої форми реакції як пошуку оптимального реагування і необхідність виявлення мети і структури адаптаційного процесу. Адаптація як процес має на увазі динаміку перетворення зв’язків. Коли адаптація розглядається як стан, то йдеться про проміжний або кінцевий результат такого перетворення та його відповідність завданням, наявність яких вимагає відповідних перебудов. Як позитивні передумови в адаптантів виявлено такі привабливі ознаки, як упорядкованість, методичність і самостійність дій, а також потреба у співчутті та розумінні, самоповазі і повазі з боку значущих оточуючих. Ефективними засобами групової роботи зарекомендували себе соціально-психологічні тренінги.

У статті проаналізовано дослідження феномену невизначеності в сучасній психології та надано її характеристики. Розглянута сутність та особливості проявів страху особистості. Визначені поняття «копінг-стратегій» та механізмів психологічного захисту особистості в структурі саморегуляції, особливості формування психологічних меж особистості. Проаналізовано основні копінг-механізми, способи подолання труднощів у різних сферах психічної діяльності. Визначено особливості впливу ситуаційного страху на емоційний стан людини в ситуації невизначеності. Експериментально доведено, що причиною виникнення ситуаційного страху в умовах невизначеності можуть бути порушені особистісні межі.

Стаття присвячена вивченню проблеми ургентної адикції у осіб юнацького віку. Вона висвітлює загострену проблему адиктивної поведінки, яка є однією з форм поведінки, що виражається у відході від реальності. Зазначаються особливості розвитку ургентної залежності та її впливу на психофізичний стан особистості. Обґрунтовується необхідність вивчення означеного феномену саме у юнацькому віці. Розкривається сутність ургентної адикції, як залежності від стану постійної нестачі часу, відчуття постійного страху «не встигнути». Виділено шість основних характеристик, які притаманні особистості з ургентною адикцією: гіперконтроль над часом; відмова від особистого часу; постійне прийняття всіх вимог, що стосуються роботи; хронічна фрустрація базових потреб; втрата здатності радіти життю в теперішньому часі; тривога за майбутнє, постійний страх не встигнути. Подано характеристики ургентного адикта як протилежні до характеристик особистості, що не відчуває тиск часу: квапливість; неспроможність жити теперішнім; низька самооцінка; неефективність у розпорядженні часом; недовіра до запланованого майбутнього; нездатність отримання користі зі свого минулого; використання часу в незначущих відносинах. Розглядаються типи ургентої адикції у відповідності з особливостями саморегуляції та особливостями її прояву: ургентна адикція за типом планування; ургентна адикція за типом відмови від моделювання; негнучка ургентна адикція. Представлено результати емпіричного дослідження, які доводять, що особи юнацького віку схильні до виникнення залежностей, серед яких найбільш вираженою є любовна. Підтверджено результатами двох методик, що ургентна залежність характерна для більшості осіб юнацького віку, але проявляється вона на середньому рівні. З’ясовано, що трудова адикція (як складова ургентної залежності) має середній рівень вияву. Констатовано, що у осіб юнацького віку переважає орієнтація на майбутнє: будуючи свої плани, вони враховують особливості сьогодення. Підтверджено результатами математичної статистики наявність оберненого взаємозв’язку рівня ургентної залежності та орієнтації часу.

Стаття присвячена з’ясуванню негативного впливу соматичної патології на психоемоційний стан юнаків і підлітків, пріоритетним напрямкам психологічної корекції. Дане дослідження направлене на вивчення впливу хронічних захворювань на психологічний стан і загальний розвиток особистості юнаків і підлітків, зміну поведінки та сприйняття, з’ясування домінуючих соматичних та психологічних наслідків в процесі навчання. Були визначені основні завдання та напрямки психокорекційної роботи з юнаками та підлітками при хронічних соматичних захворюваннях. Підтверджена необхідність поглиблення пізнавальних процесів підлітків, корекції поведінки та психоемоційного розвитку; вдосконалення навичок емоційно-особистісної саморегуляції, профорієнтаційної спрямованості, навичок спілкування і комунікативної компетентності, світоглядних установок. На основі емпіричного дослідження виділено пріоритетні напрямки психокорекційної роботи, розроблені пропозиції щодо зменшення негативного впливу соматичної патології на їх психоемоційний стан юнаків та підлітків. Особливе значення в соціальній реадаптації юнаків і підлітків, відновленні фізичної активності та навчальних здібностей приділяється психокорекції, консультуванню, досягненню певного рівня емпатії, психоемоційній підтримці, супроводу та динамічному моніторингу симптомів після загострень хронічних соматичних захворювань.

Метою статті є з’ясування особливостей соціально-психологічного забезпечення життєдіяльності жінок в умовах динамічних соціотехнічних систем управління. Методи. За допомогою методів анкетування та структурного моделювання, оцінювання напру-женості психологічних функцій (тест М. Люшера, cоціометрія, увага, мислення, частота серцевих скорочень, тремор, динамометрія) виявлено зміну стомлення, що зростає, під час роботи досліджуваних в умовах динамічних соціотехнічних систем діяльності. Обстежено 500 досліджуваних (оператори, фахівці) у віці від 18 до 46 років (усі жінки) у динамічних автоматизованих системах управління. Як оптимізуючий метод використано довільну психічну саморегуляцію життєдіяльності. Виявлено та скореговано негативні функціональні стани жінок шляхом оволодіння ними навичками саморегуляції (аутотренінг, ідеомоторне тренування). Програма містила вправи-розминки, тренінгові вправи, дискусії, міні-лекції, роботу в парах і малих групах. Опановувалися м’язова релаксація, самонавіювання, активація рефлексивної зони свідомості. Результати. Схарактеризовано соціально-психологічні особливості взаємодії та взаємовпливу компонентів динамічних соціотехнічних систем діяльності. Здійснено психологічний аналіз тен-денцій розвитку таких систем. В емпіричному дослідженні визначено особливості забезпечення життєдіяльності жінок на робочих місцях. Розроблено й апробовано концепцію соціальної підтримки їхньої життєдіяльності. Спрогнозовано роботоздатність жінок і можливі зміни їхнього функціонального стану. Здійснено обґрунтування соціально-психологічного забезпечення розвитку соціотехнічних систем діяльності, яке допоможе подолати негативні наслідки функціонування таких систем і зумовить їх подальший розвиток за нових (ринкових) умов. Перспектива продовження дослідження вбачається в розробленні психологічної теорії оптимізації процесу діяльності жінок у динамічних соціотехнічних системах. Висновки. Проведена дослідницька робота щодо вивчення особливостей життєдіяльності й роботоздатності жінок у динамічних соціотехнічних системах, виявлення прояву їхнього функ-ціонального стану. Розроблено та апробовано структурно-функціональну модель соціально-психо-логічного забезпечення життєдіяльності жінок стосовно наявних стадій діяльності в динамічних соціотехнічних системах. Ключові слова: система, автоматизована діяльність, неперервна інформація, користувачі, психологічна готовність. The purpose of the article is to clarify the features of socio-psychological support of women's lives in a dynamic socio-technical management systems.Methods. Using methods of questionnaires and structural modeling, assessment of psychological and functional stress (M. Luscher test, sociometry, attention, thinking, heart rate, tremor, dynamometry) revealed a change in increasing fatigue in the study of dynamic sociotechnical systems. 500 subjects (operators, specialists) aged 18 to 46 years (all women) in dynamic automated control systems were examined. Arbitrary mental self-regulation of vital activity is used as an optimizing method. Negative functional states of women, tasks by mastering their skills of self-regulation (autotraining, ideomotor training) are revealed and corrected. The program included warm-up exercises, training exercises, discussions, mini-lectures, work in pairs and small groups. Muscle relaxation, self-suggestion, activation of the reflex zone of consciousness were mastered.Results. Socio-psychological features of interaction and mutual influence of components of dynamic sociotechnical systems of activity are characterized. The psychological analysis of tendencies of development of such systems is carried out. The empirical study identified the features of women's livelihoods in the workplace. The concept of social support of their vital activity is developed and tested. The working capacity of women is predicted, and changes in their functional state are possible. The substantiation of social and psychological support of development of sociotechnical systems of activity which will help to overcome negative consequences of functioning of such systems and will lead to their further development under new (market) conditions is carried out.The prospect of continuing the study is seen in the development of psychological theory for optimizing the process of women's activities in dynamic socio-technical systems.Conclusions. Research work has been carried out to study the peculiarities of life and work capacity of women in dynamic socio-technical systems, to identify the manifestation of their functional state. A structural and functional model of social and psychological support of women's life in relation to the existing stages of activity in dynamic socio-technical systems has been developed and tested.Key words: system, automated activity, continuous information, users, psychological readiness

Стаття присвячена теоретичному аналізу проблеми і сутності феномена психічного пересичення, його проявів і механізмів та ролі в життєдіяльності людини і суспільства. Аналізується рівень розробки та спектр застосування відповідної категорії в психологічних дослідженнях з моменту її входження у науковий обіг (починаючи з робіт учениці К.Левіна А.Карстен) до цього часу. Вводиться поняття «дефіциту смислу» («знесмислення»), обгрунтовується його роль у виникненні (зародженні) і розвитку стану психічного пересичення та досліджується його вияв у деструкції діяльності. Розглянуто ці прояви в різних видах діяльності, проаналізовано характер взаємодії афективних, когнітивних і конативних процесів у розгортанні стану психічного пересичення. Показано, що, згідно нових даних, процеси пересичення мають суттєвий вплив не лише на діяльність, а й на людські стосунки, інші суспільні процеси і явища, а також на мікропроцеси когнітивної сфери – що відкриває нові горизонти в розумінні закономірностей функціонування людської психіки та у вирішенні ширшого кола проблемних питань життєдіяльності людини. Встановлено, що цей вплив має неоднозначний смисловий характер (як несприятливий і шкідливий, так і, за певних умов, корисний, конструктивний), на підставі чого зроблена спроба складнішого трактування функції психічного пересичення в життєдіяльності людини і суспільства. Зокрема, висловлено припущення щодо можливості виконання психічним пересиченням як ролі захисного механізму психіки з функцією руйнування необгрунтованих – неосмислених або неактуальних процесів, дій, відносин, так і деструктивної тенденції до руйнування важливих складових людського функціонування внаслідок їх недостатнього осмислення – через недостатнє усвідомлення їх значущості на тлі їхньої реальної складності чи через недостатній рівень розвитку саморегуляції.

Переорієнтація сучасної української школи із знаннєвої на компетентнісну має на меті формування в учнів життєвого досвіду, необхідних знань, умінь та цінностей, важливих для успішної реалізації в швидкозмінюваному суспільстві.Концепція Нової української школи проголошує особистісно зорієнтоване навчання, тобто орієнтоване не на звичайне засвоєння знань, а на формування особистості самої дитини, її характеру, ставлення до світу. Мета модернізації системи освіти – переведення вектора пізнання із зовнішнього світу дитини, створеного природою та людиною, на засвоєння процесів взаємодії з цим світом, розуміння смислів власної діяльності.Відтак особливої актуальності набуває наукове обґрунтування процесу підготовки вчителів до реалізації завдань Нової української школи, зокрема в аспекті розвитку такої особистісної якості учнів, як емоційний інтелект. У статті розкрито сутність емоційного інтелекту як психолого-педагогічного феномену, вимоги до емоційного інтелекту вчителів початкової школи та особливості його розвитку в сучасних учителів. Висвітлено різні дефініції поняття «емоційний інтелект» та узагальнено його сутність і структуру відповідно до професійної діяльності вчителя молодших класів, визначено емоційніскладові професійних компетентностей учителя початкової школи. Висвітлено результати аналізу професійного стандарту «Учитель початкових класів закладу загальної середньої освіти» та Типової освітньої програми для підвищення кваліфікації педагогічних працівників щодо самоосвіти вчителів з розвитку емоційного інтелекту самих педагогів. Дійшли висновку, що обов’язковою трудовою функцією вчителя є необхідність самооцінювання й визначення сильних і слабких сторін власноїпедагогічної діяльності, у тому числі її емоційної складової. Зважаючи на такий висновок, звернулися до праць психологів, в яких висвітлено особливості емоційного інтелекту сучасних учителів початкової школи. Було встановлено, що більшість учителів не розуміють емоцій інших людей за зовнішніми проявами та відчувають значні труднощі в керуванні власними емоціями, дуже песимістично оцінюють власні можливості впливати на емоційні стани учнів та їх змінювати. Найбільшпроблемними компонентами власного емоційного інтелекту вчителі визнали здатність, а точніше нездатність, керувати власними емоціями, невміння здійснювати емоційну саморегуляцію. Проаналізовано та узагальнено думки психологів щодо моделі емоційного інтелекту педагога, на основі чого дійшли висновку, що незважаючи на розбіжності в трактуванні змісту та компонентів емоційного інтелекту вчителів, науковці спільні в думці про те, що це інтегроване динамічне утворення, структуру якого складають емоційний, когнітивний та діяльнісний компоненти, які в єдності забезпечують вимоги педагогічної професії, її гуманістичної сутності. Відтак, встановили значущість для педагогічної діяльності вчителів початкової школи таких особистісних якостей і складових емоційного інтелекту, як емпатія, здатність до саморегуляції, комунікативність.

У статті показано, що конфліктологічна компетентність фахівця медичної галузі є особливим видом компетентності, яка забезпечує розпізнавання, ефективну поведінку і оптимальне розвʼязання професійних конфліктів в медичній сфері. Конфліктологічна компетентність фахівця медичної галузі істотно відрізняється від конфліктної компетентності, сформованої на основі загального досвіду соціального життя. Конфліктологічна компетентність фахівця медичної галузі характеризується освоєнням і доступністю просоціальних стратегій поведінки, які спрямовані на оптимальне розвʼязання професійного конфлікту. Конфліктологічна компетентність фахівця медичної галузі є складним психічним утворенням, яке включає риси особистості, процеси метакогнітівного контролю, регулювання та моніторингу когнітивної діяльності, а також рефлексію, спрямовану на надситуативний аналіз проблемних ситуацій професійної діяльності і довільну саморегуляцію психоемоційного стану. Ці компоненти разом забезпечують вибір і реалізацію у поведінці оптимальних для досягнення цілей професійної діяльності копінг-стратегій і типів реагування у конфлікті. Конфліктологічна компетентність фахівця медичної галузі успішно формується в процесі практико-орієнтованого активного соціально-психологічного навчання і складається з сукупності навчально-тренінгових заходів, змістовна сторона яких відображає професійну медичну діяльність. Ключові слова: конфлікт, конфліктна компетентність, фахівці медичної галузі.

Розроблені розрахункові моделі визначення допустимих рівнів відбору води з річок дають змогу визначити мінімальні витрати води, які необхідно залишити в річці в кожну фазу гідрологічного режиму з метою збереження безпечного і стійкого стану водної екосистеми. Сформульовані основні вимоги до вибору об'єктів дослідження, визначення розрахункових ділянок і формування блоків вихідних даних забезпечують єдиний підхід до організації програми досліджень і підготовки бази вихідної інформації. Відповідно до методики об'єм екологічного стоку, який необхідно залишити в річці для збереження сталого функціонування річкової екосистеми, становить 40% норми стоку. Методологія забезпечує врахування у розрахунках значного числа вагомих гідрологічних та гідробіологічних чинників, аналіз численних варіантів природних і антропогенних впливів на річкові екосистеми та отримання обґрунтованої оцінки екологічно допустимих мінімальних витрат води, які необхідно резервувати в річці в різні фази водного режиму для збереження сталого функціонування річкової екосистеми. Впровадження результатів досліджень у практику природоохоронної і водогосподарської діяльності дозволить науково обґрунтувати рівень водокористування при якому, не підриватиметься здатність природних комплексів до саморегуляції, самоочищення і самовідновленн

У статті виокремлено основні підходи до вивчення проблеми суїцидонебезпечних станів особистості: психоаналітичний, згідно з яким причини такої поведінки вбачаються у негативному ставленні особистості до зовнішнього світу, недоліки якого викликають агресивні дії і надалі змінюють свій напрям із зовнішнього на внутрішній; анатомо-морфологічний, за яким конституція тіла визначає риси характеру людини, а найбільш схильними до аутоагресії та суїциду є мезоморфи; гуманістично-феноменологічний, з методом психологічної автопсії, за яким таку поведінку розглядають з точки зору і в контексті феноменології; когнітивний, за яким в основі суїцидонебезпечних станів особистості знаходяться когнітивні спотворення, як-то дихотомічне мислення, схильність до глобалізації, наявність ригідних когнітивних схем та соціально-психологічний, згідно з яким суїцидонебезпечний стан є складним особистісним комплексом, що функціонує на різних рівнях, а структуру суїцидонебезпечного патерну особистості складають характерологічний, самооціночний, інтерактивний та соціально-перцептивний субблоки. Розроблено й апробовано диференційовану соціально-психологічну програму корекції суїцидонебезпечних станів особистості та її саморегуляції у міжособистісних конфліктаї в умовах сучасного соціуму, побудовану на принципах еквівалентності, системності, перспективності, диференційованого прогнозування, динамічності та на засадах екзистенційно-гуманістичного, особистісно-орієнтованого, когнітивно-поведінкового, ресурсного і рефлексивного підходів. Ефективність розробленої програми доведена підвищенням здатності до регуляції емоційних проявів, зниженням показників соціальної інтроверсії, тривожності, депресивності, внутрішньої конфліктності; зростанням самоповаги та самоцінності; розвитком навичок саморефлексії та самопізнання, підсиленням життєвої активності та самореалізації; збільшенням інтернальності; зміною життєвих планів та перспектив у бік особистісного зростання, саморозвитку та прийняття відповідальності за своє життя; підвищенням спроможності протистояти обставинам та керувати своїм життям з використанням ефективних механізмів психологічного захисту та конструктивних стратегій копінг-поведінки.

У статті теоретично обґрунтовано суть поняття «валеологічна компетентність». Виявлено, що майбутні медики дуже добре обізнані із шляхами саморегуляції власного здоров’я та утвердження здорового способу життя, чітко усвідомлюють необхідність фізичного самовдосконалення та ведення здорового способу життя; розуміють потребу дотримуватись режиму роботи й відпочинку та їх вплив на працездатність людини. Доведено, що майбутні лікарі ознайомлені з основними факторами впливу навколишнього середовища на здоров’я людини. Однак, з-поміж майбутніх фахівців виявлено таких, котрі частково обізнані з проектуванням сукупності заходів з утвердження здорового способу життя в сім’ї та різних соціальних закладах, і їм не вистачає знань щодо прогнозування стану індивідуального та суспільного здоров’я. Ми впевнились, що домінуючими для майбутніх лікарів є змістовне життя, повноцінне харчування, заняття спортом та саморозвиток і самовдосконалення. Пріоритетними для більшої частини опитаних залишаються здоров’я, сім’я, кар’єра, кохання і освіта. Надзвичайно важливим молодь вважає збереження здоров’я і чітко усвідомлює, що цьому, беззаперечно, сприятиме її спосіб життя. Майбутні лікарі проявили зацікавленість до формування вмінь щодо використання прийомів контролю за власним здоров’ям та методики прогнозування здоров’я, тривалості життя, що сприятиме підвищенню рівня здоров’я, корекції власного способу життя та життєвих цінностей майбутніх пацієнтів. Респонденти вважають, що для пропаганди валеологічної освіти доцільно використовувати лекції, тренінги, індивідуальні бесіди з пацієнтами, що стануть ефективним засобом для формування валеологічної обізнаності, а також науково-практичні конференції та круглі столи.

Мета. Стаття присвячена теоретико-емпіричному обґрунтуванню толерантної компетентності педагога. Метою презентованого матеріалу є теоретичне обґрунтування та емпірична верифікація толерантності педагога засобом операціоналізації мотиваційно-смислових індикаторів толерантної компетентності та механізмів її функціонування залежно від стажу його професійної діяльності. Методи. Основними методами є теоретичні (аналіз, синтез, порівняння, абстрагування, узагальнення, систематизація), емпіричні (бесіда; спостереження; тестування) та методи математичної статистики (дискримінантний аналіз, критерій Краскела-Уолеса, факторний аналіз, множинний регресійний аналіз). Результати. В ходу теоретичного узагальнення основних тенденцій і концепцій вивчення професійної толерантності, запропоновано теоретичну модель структурної організації професійної толерантності педагога, у якій виокремлено когнітивно-інформативний, емоційно-регуляційний, особистісно-комунікативний і поведінково-нормативний компоненти та зазначено операційно-смисловий, рефлексивно-смисловий, мотиваційно-регуляційний та мотиваційно-контролюючий модуси їх продуктивного функціонування. Емпірично експліковано зміст прояву професійної толерантності засобом операціоналізації мотиваційно-смислових індикаторів толерантної компетентності у емоційно-раціональній, автономно-безкорисливій, статусно-нормативній та інтелектуально-продуктивній формах та механізми їх функціонування (адаптаційно-ідентифікаційний, ідентифікаційно-моральний, морально-продуктивний, продуктивно-адаптаційний) залежно від стажу професійної діяльності педагогів. Висновки. У висновках зазначено, що зосередження уваги на виокремлених механізмах функціонування толерантної компетентності педагога дасть змогу визначити адекватний вплив мотиваційно-смислової детермінації на систему професійної саморегуляції фахівця.

У статті розкрито психологічний зміст феномену копінг стратегій поведінки, зокрема його представлено як механізм подолання складних життєвих ситуацій, загальний динамічний процес психіки, який функціонує задля оптимізації емоційного стану особистості. Наголошено на тому, що ці стратегії можуть бути адаптивними (позитивними), ефективними та дезадаптивними (негативними), дисфункціальними. Визначено, що найбільш сприятливим та сензитивним періодом розвитку життєстійкості є підлітковий вік. Підкреслено нагальну необхідність у розвитку життєстійкості особистості підлітка задля ефективного вміння не лише долати труднощі, а і можливості перспективно реалізовувати власний потенціал, здобуття автономності у власній життєдіяльності. Метою статті є психологічний аналіз ролі життєстійкості у розвитку адаптивних копінг стратегій, а саме виявлення взаємозв’язку між рівнем життєстійкості та проявом копінг стратегій. Висновки. У статті представлено результати проведеного емпіричного дослідження, яке надало можливість виявити психологічні особливості прояву копінг стратегій поведінки підлітків, а саме визначити залежність їх прояву від рівня життєстійкості. Зокрема, підтверджено, що високий рівень життєстійкості сприяє розвитку адаптивних копінг стратегій поведінки, уміння знаходити сприятливі шляхи вирішення ситуації, спроможності здійснювати ефективну саморегуляцію. В той час як низький рівень життєстійкості перешкоджає його розвитку, формує дезадаптивні копіг стратегії, обумовлюючи відчуття пригніченості та безнадійності.

«Цвітіння» води через забруднення біогенними речовинами посилює процес евтрофікації водойм, унаслідок якого порушуються процеси саморегуляції, самоочищення, погіршується стан всієї екосистеми. Шкідливе цвітіння вод найчастіше спричиняють три типи водоростей: ціанобактерії, діатомові водорості, динофлагеляти. Ціанобактерії активно розмножуються в озерах, річках або лиманах. Діатомові водорості і динофлагеляти зазвичай викликають «червоні припливи» на узбережжі заток, морів, океанів. Вони виробляють токсини, що здатні нагромаджуватися в молюсках, безхребетних, морських їжаках, рибі і спричиняти отруєння птахів, ссавців, людей, які їх споживають. Бурхливе цвітіння водоростей спровоковане техногенним забрудненням, розораністю водозабірних ландшафтів, масовим використанням фосфатовмісних мийних засобів. Крім заходів на державному рівні, спрямованих на очищення вод, зміну їх гідрологічних параметрів, проведення інформаційних кампаній щодо питання цвітіння води та його шкідливого впливу на довкілля і здоров’я людини, потрібна усвідомлена відмова кожного від фосфатовмісних мийних засобів у побутовому використанні.

Метою дослідження є проведення структурно-функціонального аналізу соціально-психологічного супроводу військовослужбовців в сучасних умовах соціуму. У дослідженні наведено теоретичне узагальнення та нове розв’язання проблеми соціально-психологічного супроводу військовослужбовців в умовах трансформаційних змін соціуму. У дослідження було використані ряд методів. Теоретико-методологічні засади вивчення проблеми соціально-психологічного супроводу військовослужбовців, як сукупність заходів, спрямованих на підтримку їх психологічної готовності до професійної діяльності та стійкості до впливу стрес-факторів службово-бойової обстановки. Констатовано, що вирішення проблеми соціально-психологічного супроводу військовослужбовців зростає з кожним роком, що зумовлено загальними потребами сучасності у створенні армії нового типу – оптимальної за чисельністю та професійно підготовленої, яка буде забезпечена, поряд із високоякісними зразками зброї та обладнання, і спеціально навченими та адаптованими до діяльності в екстремальних умовах військовослужбовцями, здатними протистояти негативному впливу стресових факторів служби, виникненню нервово-психічних розладів. У результатах представлено принципи побудови системи психокорекційної інтервенції для військовослужбовців з невротичними та психосоматичними розладами на госпітальному етапі в умовах мирного часу: застосування психотерапевтичних методів, які спрямовані на відновлення психічних ресурсів, стабілізацію психоемоційного стану та оволодіння навичками саморегуляції фізичного стану; опрацювання конструктивних моделей поведінки в стресових обставинах;психокорекційнаінтревенція особистісно-орієнтована, що у цілому дозволяє пацієнту мати конструктивну внутрішню картину хвороби для збереження психічного здоров’я. Розкрито методологічні та змістовно-процесуальні засади багаторівневої системи соціально-психологічного супроводу військовослужбовців, побудованої за етапним принципом з урахуванням маркерів інформативності та стратифікованої за психокорекційним блоком («стабілізація», «отримання навичок самоорганізації», «психоосвітні заходи»), реконструктивно-відновлювальним та реабілітаційно-профілактичним блоками. У висновках необхідно відмітити, що система соціально-психологічного супроводу військовослужбовців під час виконання службових обов’язків складалася з наступних етапів: психологічної підготовки військовослужбовців до участі у військових конфліктах; адаптації після повернення з бойових дій; реадаптації та реабілітації до умов мирного життя шляхом досягнення конструктивного застосування набутих навичок та адаптивного розуміння травмуючої події і своєї реакції завдяки реконструкції травмуючого досвіду.

У статтi проаналiзовано змiстовi та структурнi особливостi дискурсу розвитку самоефективностi студентiв та окреслено його ресурсний потенцiал у цiннiсно-мотивацiйнiй саморегуляцiї процесу професiоналiзацiї. У дослiдженнi використано методику «Шкала самоефективностi» (Schwarzer & Jerusalem, 1995; адаптацiя — Галецька, 2003) та авторський опитувальник «Профiль самоефективностi студентiв» (Музика, 2018). На основi дискурс-аналiзу висловлювань студентiв виокремлено п’ять тем розвитку самоефективностi: цiлi та мотиви, здiбностi, рефлексiя, стiйкiсть до невдач, саморозвиток. Встановлено, що iснує пряма залежнiсть мiж показниками самоефективностi i досвiдом досягнень. Факторно-семантичний аналiз результатiв опитування пiдтвердив iснування структурних i змiстових вiдмiнностей у семантичному просторi самоефективностi студентiв, якi мають значущi досягнення на етапi пiдготовки до майбутньої професiйної дiяльностi, i тих, якi не мають. Для перших характерна бiльш виражена диференцiацiя факторної структури, що є показником семантичної гнучкостi i вищого ресурсного потенцiалу розвитку самоефективностi. У семантицi навчальнопрофесiйної дiяльностi студентiв без досягнень переважно вiдображено їхню орiєнтацiю на основнi вимоги освiтнього середовища за мiнiмуму власної активностi. Результати факторно-семантичного аналiзу опитування студентiв iз досвiдом досягнень були використанi для уточнення назв шкал i змiсту тверджень, що їх наповнюють, та дозволили виокремити ще одну наскрiзну шкалу. Таким чином, розроблений нами опитувальник «Профiль професiйної самоефективностi студентiв» складається з таких шкал: «лiдерство, цiлi та мотиви професiйної дiяльностi», «здiбностi й упевненiсть», «рефлексiя й особистi стандарти», «стiйкiсть до невдач, долання i воля», «самоосвiта i саморозвиток» та «цiннiсний досвiд». Результати дослiдження можуть використовуватися викладачами i психологами з метою дiагностування iндивiдуальної структури самоефективностi студентiв i розроблення, на цiй основi, програм iндивiдуальних консультацiй та групових тренiнгiв для її розвитку.

На основі теоретичних та емпіричних методів дослідження було визначено особливості функціонування мотиваційного, операційного та когнітивного компонентів комунікативної діяльності. Мотиваційний компонент дає змогу виявити особистісні та соціальні потреби, які визначають комунікативну активність особистості, операційний — комунікативну поведінку, яка відповідає нормам поведінки у суспільстві і здійснюється за допомогою саморегуляції; когнітивний — комунікативну компетентність та культуру, які визначаються комунікативними якостями, знаннями, вміннями, навичками, здібностями. Результати дослідження дають підстави стверджувати, що в учнів із ЗПР комунікативна діяльність сформована недостатньо, а саме: переважання домінантних форм поведінки з негативним ставленням до однолітка зі спільної діяльності, що характеризується низькою потребою в спілкуванні, афективними проявами поведінки, конфліктністю, обмеженістю комунікативних можливостей; високим рівнем конфліктності, підвищеним рівнем агресивності, що виражається в афективних, розгальмованих формах відхилень в емоційно-вольовій сфері; низьким рівнем взаємодій з оточуючими, низьким рівнем розвитку потреби в спілкуванні з навколишніми людьми, недосконалістю комунікативних засобів здійснення контактів. Низький стан сформованості компонентів комунікативної діяльності призводить до значних труднощів, що виникають під час взаємодії один з одним, а це впливає на подальшу соціалізацію та інтеграцію у соціум.

На сьогоднішній день питання пацієнторієнтованного надання медичних послуг стоїть особливо гостро. Та мова йде не просто про хороші манери лікарів: ввічлива посмішка, привітання, звертання до пацієнта з повагою, скільки про медичні результати завдяки вираженим професійним компетенціям. Якість комунікації в медичній сфері відіграє величезну роль в наданні кваліфікованної медичної допомоги, за рахунок того, що сприяє: більш ефективному інтерв'ю або збору інформації (точність, продуктивність, підтримка для пацієнта); підвищенню задоволеності і пацієнта, і фахівця; поліпшенню стану здоров'я пацієнта, прихильності до призначеної терапії (комплаєнс). Таким чином, для того щоб біомедичні технології були безпечними та результативними, їх варто застосовувати на базі ефективної комунікації та відношення. Одним із ефективних методів взаємодії лікар-пацієнт є метод спільного прийняття рішення (СПР). Це процес, в якому пацієнти заохочуються брати участь у виборі відповідних методів лікування або варіантів самоуправління своїм станом. Модель має три етапи: впровадження вибору; опису варіантів; надання допомоги пацієнтам у вивченні переваг та прийнятті рішень. Спільне прийняття рішень є доцільним, коли існує більше одного можливого курсу дій, і жоден варіант очевидно не найкращий для всіх. У цих випадках доведено, що формування відношення пацієнта до можливих переваг та ризиків лікування хвороби має бути ключовим фактором у прийнятті рішення. Коли існує спільна думка, лікарі можуть краще використовувати мотиваційні підходи для сприяння зміни поведінки, подолання клінічної інерції та сприяння саморегуляції та селф-менеджменту (самоуправління) пацієнтами всього процесу лікування та реабілітації.

У статті на основі проаналізованого досвіду провідних фахівців визначено підходи до моделювання процесу формування акмеологічної компетенції майбутніх судноводіїв у процесі їх професійної підготовки. З’ясовано підходи до моделювання різних педагогічних систем професійної освіти майбутніх судноводіїв. Визначено основні складові акмеологічної компетенції та процесу формування компетенцій курсантів ВМНЗ, розкрито їх зміст і взаємозв’язок. Показано, що формування акмеологічної компетенції майбутніх судноводіїв є динамічним процесом, який детермінується зовнішніми і внутрішніми чинниками. Акмеологічні компетенції майбутніх судноводіїв репрезентовані як письмовий опис названого процесу, представлений за допомогою схематичного зображення розподілу змістовно-структурних його складових із відображенням ієрархічних (горизонтально-вертикального упорядкування) зв’язків між елементами. Виходячи з цього, формування акмеологічної компетенції майбутніх судноводіїв у процесі їх професійної підготовки визначено як формування актуального «акме» – тобто, такого індивідуально-соматичного, психофізіологічного і соціально-професійного стану особистості, який дозволяє досягати курсантам ВМНЗ найбільш високих показників у предметно-пізнавальній діяльності. Відповідно до цього буде формуватись «акмеологічна компетенція майбутніх судноводіїв», де основними завданнями виступатимуть: у когнітивній сфері – набуття акме-знань і акме-вмінь; в особистісній сфері – розвиток акме-якостей і акме-здібностей, формування акме-здатностей і акме-цінностей; у професійно орієнтованій сфері – вироблення саморегуляції емоцій та поведінки, саморефлексії, формування мотивації до неперервного самовдосконалення. А впровадження акмеологічного підходу в навчальний процес дозволить зорієнтувати професійну підготовку майбутніх судноводіїв на розвиток необхідних особистісних якостей; реалізувати контекстне навчання, сутність якого полягає у відтворенні за допомогою усієї системи дидактичних форм, методів і засобів предметного контексту майбутньої професійної діяльності.

У статті розкрито деякі теоретичні аспекти підготовки майбутніх фахівців дошкільної освіти до ефективної соціалізації дітей раннього віку. Проаналізовано соціалізаційний процес дітей раннього віку, виголошено особливості соціального розвитку малят. Грунтовно розкрито фази соціального становлення особистості. Визначено соціалізованість як результат соціального розвитку дітей раннього віку в закладах дошкільної освіти. Приділено увагу характеристиці сучасної дитини раннього віку, виокремлено зміни, які відбулись в особистості сучасної дитини. Акцентовано увагу на ролі освітнього закладу дітей раннього віку. Зосереджено увагу на системній фаховій підготовці вихователів дітей раннього віку. Виокремлено передумови ефективної реалізації професійних функцій вихователя дошкільного закладу, серед яких виокремлюють: гностично-дослідницьку, виховну, конструкторсько-організаційну, координуючу. Наголошено окремо на діагностичній функції вихователя, що дозволяє визначати стан виховуваних і педагогічного процесу; конструктивно-організаторську, спрямовану на організацію педагогічного процесу; комунікативну. Особливої уваги приділено емоційній сфері вихователя, яка допоможе педагогу вибудовувати свою взаємодію з дітьми раннього віку на підставі емоційної саморегуляції та самоконтролю. До того ж, наголошено, що вихователь у групах раннього віку має усвідомлювати власну відповідальність за створення емоційно комфортного середовища, яке забезпечить гармонійну узгодженість в процесі спілкування та ефективної життєдіяльності малюків.

У даній статті проведено теоретичний аналіз стану проблеми емоційного вигорання на сучасному етапі. Виявлено основні стадії формування, характерні для них симптоми. З’ясовано, що синдром емоційного вигорання розвивається поетапно, для кожної стадії характерні своєрідні ознаки, і він не обмежується професійною сферою. Виділено головні компоненти емоційного вигорання: емоційне виснаження, яке виявляється у відчуттях емоційного перенапруження і в почутті спустошеності, вичерпаності своїх емоційних ресурсів; деперсоналізація, пов’язана з виникненням байдужого і негативного ставлення до людей; негативні установки, які виявляються у внутрішньому стримуванні роздратування; знижена продуктивність праці. Окреслено зовнішні організаційні фактори, до яких включаються умови матеріального середовища, зміст роботи і соціально-психологічні умови діяльності, є домінуючими у формуванні «вигорання». До внутрішніх факторів, які зумовлюють емоційне вигорання, відносяться: схильність до емоційної ригідності, інтенсивна інтеріоризація обставин професійної діяльності, слабка мотивація емоційної віддачі в професійній діяльності, етичні дефекти і дезорієнтація особистості. Серед основних чинників емоційного вигорання виділено соціальну незахищеність, відсутність соціальної підтримки, незадоволеність навчанням. Запропоновано можливі шляхи профілактики емоційного вигорання у майбутніх психологів на таких етапах професійної підготовки, як: обґрунтований вибір абітурієнтів, з’ясування причин вибору абітурієнтами цієї професії та бажання працювати з людьми, обізнаності у сферах майбутнього працевлаштування, причин готовності до здійснення різних видів діяльності психолога. Дієвими засобами профілактики емоційного вигорання студентів-психологів є використання технік саморегуляції поведінки у процесі навчання, зокрема тренінгів особистісного зростання, професійної ідентичності, розвитку готовності до професійної діяльності, які забезпечують узгодження життєвих і професійно орієнтованих цінностей, гармонізацію академічної та професійної самооцінки, рівня домагань, правильну організація відпочинку та дозвілля.

Стаття носить аналітичний характер. Метою дослідження є теоретичний аналіз психолого-педагогічного та соціального супроводу пізнавально-оздоровчої діяльності учнів закладів загальної середньої освіти. Зазначається, що соціальний, психолого-педагогічний супровід пізнавально-оздоровчої діяльності учнів представляє собою систему загальної практики педагогів. Вона впливає на створення оптимальних соціальних, психоемоційних, духовно-соматичних умов допомоги учням у вирішенні їх особистісних проблем, пов’язаних з індивідуальним соціальним розвитком, психічним, соматичним і духовним здоров’ям, успішною пізнавально-оздоровчою діяльністю, ефективною діловою та міжособистісною комунікацією, з соціально-життєвим самовизначенням, особистісною ідентифікацією учня, як здоров’ятворчої особистості. Звертається увага на ефективне використання сучасних інноваційних технологій, активних методів пізнавальної, виховної, оздоровчої, здоров’ятворчої діяльності учнів, а саме: на теоретико-пізнавальну, дослідницьку діяльність; дискусії; персоніфіковану рефлек- сивну діяльність; інтерактивні форми діяльності. Структура психолого-педагогічного та соціального супроводу пізнавально-оздоровчої діяльності учнів в умовах освітньо-виховного процесу забезпечила визначення професійних функцій педагога (діагностична, прогностична, проєктивна, організаційно-інформаційна, контрольно-оцінна та корекційно-мотиваційна функції). Позитивний результат означений супровід учнів мав за рахунок його властивостей (інформативність, операційність, дозованість впливу педагогічних чинників) та через оперативний зворотній зв’язок в системах «учень – педагог», «учень – учень», «учень – колектив класу», «педагог – колектив класу», на основі яких вчитель вдосконалює та оптимізує супровід діяльності учнів. Автори зазначають, що реалізація вчителем своїх професійних функцій в процесі супроводу освітньо-виховної, фізкультурно-оздоровчої діяльності учнів забезпечує формування у них впевненості у собі та адекватної самооцінки; створення комфортного психоемоційного стану та психоемоційної саморегуляції; задоволення від спілкування та суспільної діяльності; усвідомленої мотивації досягнення позитивної «Я» – концепції як ціннісного аспекту здоров’я кожного учня.

У статті теоретично розглянуто проблему самоефективності особистості, яка являє собою не стільки здатність людей до усвідомлення своїх здібностей та їх найефективнішого застосування, скільки переконання особистості в спро­можності й успіху в застосуванні компетенцій і набутого досвіду в певному виді діяльності. Виокремлено види самоефективності: діяльнісну, комуніка­тивну та особистісну. У старшому шкільному віці самоефективність пов’язана з усвідомленням сенсу й мотивів навчання, автономністю, професійним само­визначенням, позитивним самоставленням, самоповагою, самокерівницт­вом і спроможністю до самоорганізації загалом. Емпірично визначено такі особливості вияву емоційно-вольового компо­нента самоефективності в старшому шкільному віці: в осіб із самоефективністю нижчою від середнього рівня – це потреба відповідати ідеальному образу «Я» та бажання змін, незадоволеність, тривожність, сором’язливість і сумніви у своїх можливостях та здібностях, неспроможність контролювати власні емо­ційні стани й реакції; в учнів із середнім рівнем самоефективності – високий рівень самоприйняття, внутрішня конфліктність та самозвинувачення, рефлек­сія з приводу власних недоліків і невдач, переживання почуття провини, проте прагнення доводити розпочату справу до кінця й мобілізація в подоланні перешкод, самоконтроль емоційних станів та реакцій; у діагностованих із самоефективністю вищою від середнього рівня – самовпевненість, усвідом­лення власної цінності, самокерівництво, уявлення про себе як про вольову, енергійну й самостійну особистість, очікування визнання своєї цінності та унікальності зі сторони інших людей, високий рівень саморегуляції й напо­легливості. Перспективу подальших розвідок у цьому напрямі вбачаємо у вивченні когнітивного та поведінкового компонентів самоефективності з урахуванням гендерного аспекту.

Вивчено методологію публічно-управлінського контенту формування громадянського суспільства в Україні. З’ясовано, що реальна свобода особи уможливлюється в суспільстві правдивої демократії, де не держава, а політична влада панує над суспільством та його членами, а суспільство має безумовну першість (примат) стосовно держави. Перехід до такого суспільства – історично тривалий процес, пов’язаний із формуванням громадянського суспільства. Якими ж є внутрішні механізми громадянського суспільства, що дають змогу розвиватися економічним, соціально-культурним, політичним відносинам у режимі демократії, поваги до людської особи, гарантування її прав і свобод? Аби відповісти на це питання, найперше в методологічному аспекті, слід звернути увагу на те, що між поняттям «громадянське суспільство» й однопорядковим йому поняттям «суспільство» є не лише очевидний взаємозв’язок, але і доволі суттєві розбіжності. Обґрунтовано, що суспільство як громада, сукупність людей стає громадянським тоді, коли поміж людських відносин виникають принципово нові якісні стани, засновані на розвинених формах його самоорганізації і саморегуляції, на оптимальному співвідношенні публічних (державно-суспільних) і приватних (індивідуально-суспільних) інтересів за визначального значення останніх і безумовного визнання як вищої цінності такого суспільства, такої суспільної організації. Тому громадянському суспільству протистоїть не просто так зване «негромадянське» суспільство, тобто суспільство, що не володіє якостями громадянського, а суспільство насилля, утисків особи, державного тотального контролю за соціально значущою та приватною життєдіяльністю учасників громади.

У статті автором проаналізовано сучасні вітчизняні і зарубіжні підходи до визначення поняття «про-фесійно-ціннісні орієнтації». Зроблено висновок, що у контексті теми дослідження зарубіжні науковці переважно вивчають вплив певних соціально-психологічних факторів на ціннісну сферу працівників. Натомість вітчизняні науковці більше зосереджуються на психолого-педагогічному аналізі механізмів формування ціннісних орієнтацій і їх впливі на розвиток особистості. Визначено, що професійно-цінніс-ні орієнтації виступають змістовим складником професійного самовизначення учнів і є провідною регу-лювальною функцією самопізнання, самоставлення, саморегуляції. Відповідно, виконуючи мотиваційну, спонукальну роль, професійно-ціннісні орієнтації спрямовують людину на самозміни та саморух.З метою висвітлення методики вивчення стану сформованості професійно-ціннісних орієнтацій у учнів у статті надано авторське визначення поняття «професійно-ціннісні орієнтації у учнів до тру-дової діяльності», визначено (на основі компонентно-процесуальної моделі свідомого привласнення зростаючою особистістю духовних цінностей (І. Бех)) його компонентна структура (пізнавальний, емоційно-мотиваційний, довільного імпульсу, практично-дієвий та самоціннісний компоненти і від-повідні до них показники) та охарактеризовано рівні їх сформованості (високий, середній, низький). Надано перелік методик для діагностики рівнів сформованості професійно-ціннісних орієнтацій у учнів, які широко використовуються в психолого-педагогічній практиці, що свідчить про їх надій-ність та відповідність віковому виміру психологічної структури особистості підлітка і старшоклас-ника. Зроблено висновок, що описана методика дасть змогу повною мірою дослідити особливості професійно-ціннісних орієнтацій сучасних учнів старшого підліткового та юнацького віку до трудо-вої діяльності. In the article the author analyzes modern domestic and foreign approaches to the definition of professional and value orientations. It is concluded that in the context of the research topic, foreign scholars mainly study the influence of certain socio-psychological factors on the value sphere of employees. Instead, domestic scholars focus more on psychological and pedagogical analysis of the mechanisms of formation of value orientations and their impact on personality development. It is determined that professional and value orientations are a semantic component of professional self-determination of students and are the leading regulatory function of self-knowledge, self-attitude, self-regulation. Accordingly, performing a motivational, motivating role, professional and value orientations direct a person to self-change and self-movement.In order to highlight the methodology of studying the state of formation of professional and value orientations in students, the article provides the author’s definition of “professional value orientations in students to work”, defined (based on component-procedural model of conscious appropriation of spiritual values by a growing person (I. Bekh)) its component structure (cognitive, emotional-motivational, arbitrary impulse, practical-effective and self-valuable components and corresponding indicators) and the levels of their formation (high, medium, low) are characterized. A list of methods for diagnosing the levels of formation of professional and value orientations in students, which are widely used in psychological and pedagogical practice, indicates their reliability and compliance with the age dimension of the psychological structure of the personality of adolescents and high school students. It is concluded that the described method will allow to fully explore the features of professional and value orientations of modern students of older adolescence and adolescence to work.

PECULIARITIES OF MEDICAL AND PSYCHOLOGICAL REHABILITATION OF PARTICIPANTS OF MILITARY ACTIONS WITH POSTCONCUSSIONAL SYNDROME. Pronoza-Steblyuk K. Subjects and metods. 48 families of veterans who had post-concussion syndrome, were directed for medical and psychological rehabilitation. At the beginning of the rehabilitation course, personal psychological problems (by anonymous survey and testing) were recognized from 42 veterans and 44 veterans' wives. In 39 families were identified problems related to family relationships. The weekly courses included: the physical component of rehabilitation, psychological (psychotherapeutic) rehabilitation component and measures that are conditionally related to micro-social rehabilitation.Results. The applied of psychological assistance methods in combination with the physical and social components of the program led to an improvement in the personal psycho-emotional state of 96% of participants. Improvement of family understanding and psychological microclimate was noted by 100% of families. 60% of families expressed a desire to continue working with a psychologist. Based on the experience gained, recommendations have been made to improve mutual understanding in families. Conclusions. The use of these methods of intra-family psychological self-regulation will contribute to the normalization of relations, reduction of the clinical physical and mental effects of contusion, and improvement of the resocialization of veterans. Keywords: post-concussion syndrome, medical and psychological rehabilitation, family psychotherapy. Резюме ОСОБЛИВОСТІ МЕДИКО-ПСИХОЛОГІЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ УЧАСНИКІВ БОЙОВИХ ДІЙ З ПОСТКОНТУЗІЙНИМ СИНДРОМОМ Проноза-Стеблюк К.В. Материал и методы. 48 родин ветеранів, що мали постконтузійний синдром, були спрямовані на медико-психологічну реабілітацію. На початку курсу реабілітації особисті психологічні проблеми виявили (за анонімним опитуванням і тестуванням) 42 ветерани і 44 дружини-ветерани. У 39 сім'ях були виявлені проблеми, пов'язані з сім'єю. Тижневі курси включали: фізичний компонент реабілітації, психологічний (психотерапевтичний) компонент реабілітації та заходи, що умовно відносяться до мікросоціальної. Результати. Застосовані методи психологічної допомоги у поєднанні з фізичними та соціальними складовими програми призвели до поліпшення особистого психоемоційного стану у 96% учасників програми. Поліпшення внутрішньосімейного взаєморозуміння і психологічного мікроклімату відзначено 100% сімей. Продовжити роботу з психологом показало бажання 60% сімей. На підставі отриманого досвіду вироблено рекомендації, спрямовані на покращення взаєморозуміння в родинах. Висновки. Використання зазначених методів, способів внутрішньосімейної психологічної саморегуляції буде сприяти нормалізації відносин, зменшенню клінічних фізичних та ментальних наслідків контузії, поліпшенню процесів ресоціалізації ветеранів. Ключові слова: постконтузійний синдром, медико-психологічна реабілітація, родинна психотерапія. Резюме. ОСОБЕННОСТИ МЕДИКО-ПСИХОЛОГИЧЕСКОЙ РЕАБИЛИТАЦИИ УЧАСТНИКОВ БОЕВЫХ ДЕЙСТВИЙ С ПОСТКОНТУЗИЙНИМ СИНДРОМОМ. Проноза-Стеблюк К.В. Материал и методы. 48 семей ветеранов, имевших постконтузийний синдром, были направлены на медико-психологическую реабилитацию. В начале курса реабилитации личные психологические проблемы обнаружили (по анонимному опросу и тестированием) 42 ветерана и 44 жены ветеранов. В 39 семьях были выявлены проблемы, связанные с семейніми взаимоотношениями. Недельные курсы включали: физический компонент реабилитации, психологический (психотерапевтический) компонент реабилитации и меры, которые условно относятся к микросоциальной реадаптации. Результаты. Примененные методы психологической помощи в сочетании с физическими и социальными составляющими программы привели к улучшению личного психоэмоционального состояния у 96% участников программы. Улучшение внутрисемейного взаимопонимания и психологического микроклимата отмечено 100% семей. Продолжить работу с психологом высказали желание 60% семей. На основании полученного опыта выработаны рекомендации, направленные на улучшение взаимопонимания в семьях. Выводы. Использование указанных методов, способов внутрисемейной психологической саморегуляции будет способствовать нормализации отношений, уменьшению клинических физических и ментальных последствий контузии, улучшению процессов ресоциализации ветеранов. Ключевые слова: постконтузийний синдром, медико-психологическая реабилитация, семейная психотерапия.

У статті обґрунтовано методичні рекомендації щодо формування готовності молодших інспекторів прикордонної служби до професійної діяльності у пунктах пропуску для міжнародного сполучення, а саме: активний розвиток мотивації молодших інспекторів прикордонної служби щодо формування власної готовності відповідно до реальних вимог майбутньої професійної діяльності у пунктах пропуску для міжнародного сполучення; утворення соціально-психологічного середовища, яке сприятиме формуванню готовності молодших інспекторів прикордонної служби до професійної діяльності; реалізацію різних форм та методів психологічної підготовки шляхом поєднання у ході фахової підготовки процесів формування необхідних професійних компетенцій, психологічних та психофізичних якостей; урахування індивідуально-психологічних особливостей молодших інспекторів прикордонної до професійної діяльності у пунктах пропуску для міжнародного сполучення; формування професійних компетенцій шляхом оптимізації змісту навчального процесу; застосування інтерактивних методів навчання; використання спеціальної методики формування готовності молодших інспекторів прикордонної служби до професійної діяльності у пунктах пропуску для міжнародного сполучення; розвиток адаптивного та поетапного управління навчальною діяльністю молодших інспекторів прикордонної служби в ході фахової підготовки; дотримання загальних принципів фізичної підготовки; упровадження різних форм і методів психологічного впливу (вивчення тактики дій порушників законодавства з прикордонних питань, навчання методів їх виявлення за ознаками поведінки та емоційного стану, здійснення психологічного впливу на них; формування стійких навичок володіння прийомами самозахисту, накопичення досвіду емоційно-вольової поведінки, моделювання ризикованих ситуацій та тренування у способах їх вирішення; набуття фахівцями досвіду виконання службових завдань в умовах дефіциту часу на прийняття рішення, неповних даних про обстановку, невизначеності ситуації, перешкод у здійсненні службової діяльності за необхідності суворого дотримання чинного законодавства, вимог керівних документів; формування та удосконалення навичок оптимальних дій та прийомів під час виконання завдань з охорони державного кордону; формування та розвиток у фахівців ініціативи і самостійності під час виконання службово-навчальних завдань, здатності до активних службових дій в умовах відсутності вказівок старших начальників; навчання прийомів і методів психічної саморегуляції під час несення служби; підвищення психологічної сумісності й ефективності спільних дій складу прикордонних нарядів) та впровадження правової підготовки (вивчення законодавчих актів, які є правовою основою для застосування заходів фізичного впливу).

У статті порушено актуальну проблему метакогнітивних явищ. Подано результати теоретичного аналізу метакогнітивної активності як складного інтегративного утворення, основне функціональне призначення якого полягає в управлінні процесами сприйняття, збереження, обробки та відтворення інформації. На основі розгляду наявних концепцій, у яких метакогнітивні процеси усвідомлюють і як складник саморегульованого навчання, і як процесуальний компонент метапізнання, і як особливий вид саморегуляції, виявлено та описано такі їх основні ознаки, як усвідомленість, довільність, цілеспрямованість. Обґрунтовано, що метакогнітивна активність є не простою сукупністю регулятивних процесів, а складним утворенням, яке містить такі компоненти: мотиваційно-емоційний, рефлексивно-оцінний, вольовий, операційний та інформаційний. Мотиваційно-емоційний компонент представлений комплексом потреб, інтересів, бажань, що відіграють важливу роль в ініціюванні метакогнітивної активності, до яких входять мотиви як пізнавальної діяльності загалом, так і вживання заходів із контролю над своїми когнітивними процесами. Вольовий компонент, який можна вважати ядром метакогнітивної активності, оскільки на нього припадає реалізація її основної функції, репрезентований процесами постановки мети, планування пізнавальної діяльної та контролю над її перебігом. Вони здійснюються у формі окремих операцій, серед яких можна виділити такі: розподіл часу, вибір певних когнітивних стратегій або мнемічних технік, пошук та виправлення помилок. Рефлексивні процеси, призначення яких полягає у спостереженні за перебігом пізнання і винесенні певних оцінок, тобто суджень, які відображають його стан, забезпечують суб’єкта поточною інформацією, на основі якої здійснюються регулятивні дії. До інформаційного компонента також входять знання індивіда про особливості своєї когнітивної сфери загалом, а також про когнітивні стратегії, які можна використовувати в процесі пізнавальної діяльності.

Мета. Мета статті полягає у встановленні деструктивного впливу бойового стресу на емоційну сферу військового. Методи. Відповідно до мети дослідження використаний контент-аналіз бесіди, методика на визначення рівня стресу Л. Рідера, PHQ-9 шкала самооцінки депресії, шкала тривожності Тейлор, методи математичної статистики. Результати. В статті розглянуто проблему впливу бойового стресу на емоційну сферу військових. Зазначено, що основною реакцією військовослужбовця на бойові події є бойовий стрес, відмінною особливістю якого є наявність стрес-факторів бойової обстановки. Уточнено, що бойовий стрес розуміється як багаторівневий процес адаптаційної активності людського організму в умовах бойової обстановки, що супроводжується актуалізацією механізмів реактивної саморегуляції і закріпленням специфічних пристосувальних психофізіологічних змін. Результати дослідження вказують на те, що негативні психічні стани, які виникають у військовослужбовців у період виконання небезпечних для здоров’я і життя завдань, після повернення з зони бойових дій проявляються у загостренні почуття честі, гідності та справедливості, зростанні реакцій некерованої агресивності, тривоги, конфліктності, що різко ускладнюють процес реадаптації демобілізованих військових та безумовно вимагають проведення психологічної корекції. Отримані результати дослідження свідчать про те, що тривалі психотравмуючі фактори бойової обстановки деструктивно впливають на емоційну сферу військових, а в силу особистісних особливостей, у багатьох демобілізованих порушується регуляція поведінки, а також морально-етична та когнітивна сфери. Висновки. Встановлено, що у формуванні деструктивних наслідків вагому роль відіграють конфліктні переживання в системі цінностей та смислів професійної діяльності військовослужбовця, які актуалізуються в ситуації загрози життю та здоров’ю особистості. За допомогою точної оцінки та прогнозу впливу бойового стресу на особистість військового з’являється можливість командирам частин та підрозділів спрогнозувати виникнення деструктивних психічних станів, а також динаміки поведінки особового складу в екстремальних умовах та адекватно реагувати на зміни в обстановці.

Метою представленого дослідження є спроба осмислення екодеструктивної діяльності людини крізь призму досягнень психологічної науки. Зокрема, витоки людської екодеструктивності запропоновано шукати у потязі до руйнування, що визначено як мортідо. Методами дослідження є аналіз, узагальнення та систематизація теоретичних джерел вітчизняних і зарубіжних учених з питань психологічних витоків деструктивності та агресії, в т.ч. у ставленні до навколишнього середовища. Результати. На основі екстраполяції даних щодо причин міжособистісної агресивної поведінки, сформовано висновки, що деструктивність у ставленні до навколишнього середовища може виявлятися більш наявно, коли вона є прихованою за ширмою інституцій, тобто реалізуватися деперсоніфіковано, за умови, що довкілля посідає роль «об’єкта». Визначено, що об’єктивізація довкілля, деперсоніфікація в питаннях управління довкіллям, а також завуалювання загрозливих наслідків екодеструктивних проявів постають основними психологічними чинниками, що становлять підґрунтя метафізики антропогенної діяльності. Деструктивність розглянуто через руйнування, як глибоко екзестенційний процес, що характеризує й супроводжує буття людини, а також через категорію свободи. Визначено, що свобода детермінувала дебіологізацію людини та створила певний емоційний вакуум, відчуття порожнечі та втраченого минулого, і цей травматичний досвід в еволюційному вимірі призвів до формування не тільки аутодеструктивності, але й потягу до руйнування середовища свого існування. Запропоновані інструменти скорочення екодеструктивних впливів, зокрема самокорекція й самоусвідомлення в процесі реалізації управлінських рішень, як атрибут персоніфікації в питаннях управління якістю довкілля. Висновки. Виявлено, що антропогенний вплив є деструктивним в тому випадку, коли ця діяльність невиправдана або ж нелімітована, тобто порушує природний фон чи усталені механізми саморегуляції і підтримки гомеостазу в екосистемах, саме тому важливою є демаркація предметного поля й окреслення перспектив мінімізації екодеструктивних проявів виключно через усвідомлення психологічних механізмів, що лежать в основі невиправданого руйнування людиною себе та середовища свого існування, а не будь-якої діяльності, що може мати певний вплив на стан довкілля.

Тренувальна діяльність спортсменів з художньої гімнастики передбачає, окрім фізичної, технічної, тактичної та психологічної підготовки, розвиток психологічної готовності та формування психологічних компетентностей і навичок долати психологічні бар’єри у тренувальній та змагальній діяльності. У статті проаналізовано вирішення проблеми психологічних бар’єрів у зв’язку з актуальністю пошуків шляхів підвищення ефективності спортивної тренувальної діяльності особистості. У контексті проблеми дослідження визначено, що питання психологічних бар’єрів охоплює такі наукові проблеми, як: теоретико-історична ситуація вивчення психологічних бар’єрів у науковій літературі; суб’єктивне сприйняття психологічних бар’єрів; психологічні бар’єри як ресурс мотивації особистісного розвитку. Функціями психологічних бар’єрів визначено: 1) адаптивну; 2) регулятивну, що слугують мотиваторами активності особистості. У психології спорту бар’єри (труднощі, перешкоди) характеризуються через дію зовнішніх факторів – предметних (біг з перешкодами), кліматичних (зустрічний вітер, вологість повітря); та впливу соціально-психологічних чинників – мотивація психомоторної активності в тренувальній діяльності, особистісна психологічна готовність до тренування та участі у змаганнях, володіння прийомами самоорганізації/самомобілізації та стратегіями психоемоційної саморегуляції та ін. Мета статті полягає у теоретичному вивченні психологічних бар’єрів, труднощів у тренувальній та змагальній діяльності спортсменів із художньої гімнастики, аналізі чинників і механізмів їх виникнення. Висновки. Визначено, що поняття «психологічний бар’єр» трактується як психічний стан особистості, що перешкоджає виконанню тих чи інших дій та виявляється в пасивності, апатії, опорі суб’єкта. З’ясовано, що виникнення психологічних бар’єрів у спортсменів зумовлюється: а) дією об’єктивних та суб’єктивних факторів; б) ступенем психологічної готовності до тренувальної та змагальної діяльності; в) особистісними якостями. Психологічні бар’єри у тренувальній та змагальній діяльності спортсменів з художньої гімнастики виникають і формуються як внутрішній опір чи захисні реакції, в основі яких лежить механізм виникнення та утворення умовно-рефлекторних зв’язків психоемоційних реакцій у передбаченні дії суб’єктивних чи об’єктивних подразників (страх втримати предмет, оцінка суддів, реакція тренера, думка глядачів та ін.), які є значущими для гімнастки.

У статті визначено методологічні та теоретичні засади організації педагогічної освіти в Норвегії. Доведено, що в умовах активного реформування вищої педагогічної освіти в України доцільно ретельно вивчати та творчо застосувати на практиці педагогічні доробки зарубіжних фахівців з проблеми здійснення професійної підготовки майбутніх учителів. Мета статті полягає у визначенні методологічних й теоретичних засад організації вищої педагогічної освіти в Норвегії. На основі опрацювання широкого кола наукових джерел з’ясовано, що педагогічна освіта в Норвегії має високий ступінь доступності та гнучкості, а її розвиток є важливою складовою освітньої політики держави. З’ясовано, що стан сучасної педагогічної галузі норвезької освіти є результатом багаторічних реформаторських процесів. У публікації наведено перелік нормативних документів, що складають законодавчу базу та структуру вищої педагогічної освіти країни. Проаналізовано та узагальнено погляди сучасних науковців щодо визначення підходів і принципів реалізації норвезької системи педагогічної освіти. Доведено, що методологічну базу забезпечення професійної підготовки майбутніх вчителів у Норвегії займають такі підходи: діяльнісний підхід (передбачає занурення студентів в активну практичну діяльність); діалоговий підхід (спрямовує зусилля всіх учасників освітнього процесу на розбудову ефективних міжособистісних відносин); особистісний підхід (вимагає орієнтацію освітнього процесу на особистість студента як мету, суб'єкт, результат і головний критерій ефективності цього процесу). У статті також виявлено пріоритетні принципи норвезької педагогічної освіті, серед яких: повага до особистості, включення студента в особистісно значущу діяльність, віра в його позитивний потенціал, принцип співробітництва, принцип гуманізму тощо. Установлено, що важливими напрямами планування змісту програм педагогічної підготовки студентів у Норвегії є забезпечення оволодіння студентами механізмами самореалізації, саморегуляції, готовністю до адаптації й інтеграції в швидко змінюваному суспільстві. Наголошено на важливості педагогічної практики, якій у норвезькій системі педагогічної освіти приділяється багато уваги. У подальшому дослідженні передбачається виявити перспективні напрями використання теоретичних та практичних напрацювань з організації педагогічної освіти в Норвегії в системі вищої педагогічної освіти в Україні.

У статті описано поняття бойового стресу як багаторівневого процесу адаптаційної активності людського організму в умовах бойової обстановки, що супроводжується напругою механізмів реактивної саморегуляції і закріпленням специфічних пристосувальних психофізіологічних змін. Вказано, що інтенсивність переживання військовослужбовцями бойового стресу залежить від взаємодії двох основних чинників: сили і тривалості впливу на психіку військовослужбовця бойових стресорів; особливостей реагування військовослужбовця на їх вплив. Виділено, що військовослужбовці характеризуються таким психологічним чинником переживання стресу, як «адаптованість» – проявляють достатній і високий рівні особистісного адаптаційного потенціалу, військово-професійної орієнтації, відсутність схильності до девіантної та суїцидальної поведінки; мають переважаючі мотиваційні установки на дружню підтримку, комунікабельність, товариськість, комфортний стан і «нормальну» адаптацію. Виділено ще один чинник - «відносна адаптованість» – проявляють задовільний, достатній і високий рівні особистісного адаптаційного потенціалу, військово-професійної орієнтації, низьку схильність до девіантної та суїцидальної поведінки; мають переважаючі мотиваційні установки на подолання перешкод, збереження стійкості положення і досягнення успіху без докладання значних зусиль або на занурення у себе як спосіб відмежування від складних зовнішніх обставин. Визначено, що наступним чинником переживання стресу є «дезадаптованість» – проявляють низький і задовільний рівні особистісного адаптаційного потенціалу, військово-професійної орієнтації, окремі ознаки девіантної поведінки та суїцидального ризику; мають переважаючі мотиваційні установки або на лідерство при завищеній самооцінці, або на відстороненість, замкнутість, тривожність, астенізацію і сором’язливість, або мотивацію до розваг. Досліджено, що загальний рівень адаптації до бойового стресу достовірно вищий у розлучених військовослужбовців, однак це ще не означає, що так само він буде проявлятися й у мирному житті. Військово-професійна спрямованість розлучених також значно вища, ніж у їхніх неодружених та одружених побратимів. Встановлено, що, достовірно найвищі рівні проявляються у сержантів та старших сержантів (у порівнянні з лейтенантами й солдатами), а найнижчий рівень адаптаційного потенціалу, зокрема комунікативного потенціалу спостерігається у бійців із середньою освітою у порівнянні з тими, хто має середню спеціальну та вищу освіту. Виявлено, що з віком у військовослужбовців спостерігається зниження схильності до девіантної поведінки.

<p>В статье рассматриваются различные типы свободы в профессиональной деятельности спортсмена. Показано, что возможны два типа самореализации персональной автономии в спортивной деятельности. Первый тип автономии связан с биомедицинскими ограничениями (выраженными в антидопинговом регулировании), гарантирующими защиту от рисков и идеализированную естественность спортсмена в проявлении его свободы при достижении высоких спортивных результатов. Второй тип персональной автономии в спорте, напротив, выражен в развитии конструктивистского и экстремального представления о теле спортсмена, безграничных возможностях его модификации и совершенствования доступными биомедицинскими средствами. Граница между первым и вторым типом спортивной автономии формируется не только под регулятивным воздействием института спорта, но и, что не менее важно, зависит от личностной саморегуляции спортсменов, принимающих на себя самые разнообразные риски (недостижения спортивного результата, угрозы здоровью, ограничения личностного потенциала).</p><p>Важно отметить, что рекорды, полученные в рамках второго типа реализации автономии спортсмена, расширяют представления о естественных физических способностях и зачастую рассматриваются как проявление морфологической свободы человека, направленной на управление и инструментализацию собственного тела. Однако официально, при доказательстве использования допинга, такие рекорды не только не получают признание, но и негативно влияют на имидж спортсмена и его профессиональную карьеру.</p><p>В статье на примере исследования возможностей разграничения терапии и улучшения в таких сферах жизни, как спорт и образование, поставлена проблема значения персональной автономии для определения антропологической нормы в профессиональной деятельности. Сделан вывод о том, что возрастающие требования к достижению спортивных результатов при неизменном запасе прочности человеческой природы стимулируют запрос на расширение персональной автономии. Современный спортсмен вынужден не только играть за себя, команду или страну естественными усилиями, но и участвовать в фармакологических и генетических играх. В то время как общество очерчивает объективные границы свободы в спорте, а спортивная этика разрабатывает жесткие правила поведения спортсмена, сами спортсмены также формируют и реализуют свое личное представление о физических возможностях собственного тела через признание персонального горизонта риска.</p>

У статті висвітлені неефективні психосоматичні і фахові стереотипи поведінки викладача вищої школи, причини їх виникнення, визначені шляхи їх запобігання і корекції у процесі розвитку емоційного інтелекту у майбутніх педагогів вищої школи.Показано, що такі стереотипи гальмують модернізацію процесів професійної підготовки майбутніх педагогів вищої школи. Пропонується вирішення даної проблеми на засадах різноманітних підходів до професійної підготовки фахівців: андрагогічного, системного, діяльнісного, аксіологічного, компетентністного, синергетичного.Спираючись на дослідження попередників визначено емоційний інтелект як здатність ідентифікувати, використовувати, розуміти емоції і керувати ними; здатність, яка дозволяє знизити стрес, навчитися ефективному спілкуванню, подоланню перешкод і вирішенню конфліктів.Студентам пропонується вільний вибір різноманітних видів діяльності як на рівні вибору навчальних дисциплін, так і в рамках професійно орієнтованих дисциплін, що сприяє більш позитивній мотивації до навчання та більш високій продуктивності такої навчальної діяльності. Студенти беруть безпосередню участь у визначенні мети своєї навчальної діяльності, у виборі форм, методів і засобів навчання, тобто є суб’єктами навчального процесу. На основі акмеологічного методу порівняльного вивчення різних за ефективністю індивідуальних систем діяльностей викладачів та колег-магістрантів пропонується така система заходів, в якій студент поступово відбирає, на його погляд, найбільш ефективні форми, методи, засоби і технології навчання. Застосування цих елементів авторської системи, їх апробацію студент здійснює на семінарських заняттях, тренінгах, на яких він виконує і роль студента, і роль викладача, а потім застосовує у процесі асистентської педагогічної практики. Вищим рівнем вияву такої саморегуляції, самоорганізації власної навчальної діяльності є втілення елементів авторської системи діяльності у кваліфікаційній роботі.Виконання цієї організаційно-педагогічної умови дозволяє сформувати здатність входити у стан інших, ставити себе на місце іншого (долати комунікативний та моральний егоцентризм), запобігати або поступово змінювати психосоматичні і фахові стереотипи, що стає важливою основою для забезпечення ефективної комунікації майбутнього педагога вищої школи зі студентами.Продовження дослідження ми вбачаємо у конкретизації напрямів розвитку емоційного інтелекту шляхом формування у майбутніх педагогів вищої школи емоційної компетентності та виділення відповідних результатів навчання. Для цього необхідно здійснити експериментальну перевірку моделі розвитку емоційного інтелекту майбутніх педагогів вищої школи, ядром якої є організаційно педагогічні умови такого формування.

Анотація. Стаття присвячена аналізу особливостей формування соціальної компетентності дітей дошкільного віку. Проблема соціальної компетентності дошкільнят – одна з найактуальніших. Розв’язання її, з одного боку, допоможе здійснити системний, цілісний підхід до розвитку дитини, з другого – співвіднести цей розвиток з життям. Сучасна система освіти та виховання намагається втілити гуманістичні ідеали виховання досконалої людини, вільної особистості, здатної жити і творчо діяти в умовах змінного соціуму. Виховання такої людини виступає на перший план. Загальні підходи до формування соціальної компетентності дитини визначаються принципами гуманізації виховання – олюдненні виховних стосунків, визнанні цінності дитини як особистості, її значущості в суспільстві, заснованої на усвідомленні своїх зв’язків з оточуючими людьми і в цілому – місця у людстві. Такий підхід відповідає загальній меті виховання – формуванню цілісної, гуманної особистості, орієнтованої на відтворення цінностей національної та загальнолюдської культури у творчій життєдіяльності, саморозвиток і моральну саморегуляцію поведінки. З огляду на це особливої значущості набуває проблема становлення соціальної компетентності старших дошкільників. Оскільки на сучасному етапі розвитку освіти мають місце суперечності між процесом формування соціально-активної особистості та умовами її соціалізації, то перш за все доцільно посилити увагу до підготовки майбутніх вихователів. Зосереджена увага автора на необхідності підготовки майбутніх вихователів до успішної реалізації процесу соціалізації особистості дошкільного віку. Розкрито компоненти готовності майбутніх вихователів до формування соціальної компетентності старших дошкільників, виокремлено педагогічні умови для покращення стану готовності майбутніх вихователів до формування соціальної компетентності старших дошкільників. Abstract. The article is devoted to the analysis of features social competence formation of the preschool age children. The problem of social competence of preschool children is one of the most topical. On the one hand, the solving of it will help to implement a systematic, holistic approach to child development, on the other - will help to correlate this development with life. The modern system of education and upbringing tries to embody the humanistic ideals of the education of a perfect person, a free personality, to be able to live and act creatively in a changing society. The upbringing of such a person is the main task. General approaches to the formation of social competence of the child are determined by the principles of humanization education - the humanization in education relations, the recognizing the value of the child as a person, its importance in society, based on awareness of their relationships with the other people and in general - its place in humanity. This approach corresponds to the general purpose of the education - the formation of a holistic, humane personality, who is focused on the reproduction of the values of the national and universal culture in the creative life, self-development and moral self-regulation of behavior. In this case, the problem of the social competence formation of the older preschoolers becomes especially important. As at the present stage of the development of the education there are the contradictions between the process of the formation of the socially active personality and the conditions of its socialization, so, first of all, it is necessary to pay more attention to the training of the future educators. The author payed more attention to the necessarity to prepare future educators for their successful implementation to the process of the preschool personality's socialization. The components of readiness of future educators for the formation of social competence of senior preschoolers are revealed, pedagogical conditions for improving the state of readiness of future educators for the formation of social competence of senior preschoolers are singled out. It was discloced the components of future educators readiness for the formation of the social competence in the senior preschoolers , it was separated the pedagogical conditions how to improve the readiness of future educators for the formation of social competence in senior preschoolers.

Пріоритетним напрямком розвитку вітчизняної школи на сучасному етапі є формування особистісно-орієнтованої системи шкільної освіти. Розвиток логічного мислення учнів у процесі опанування програмового матеріалу посідає чільне місце серед цілей і завдань вивчення окремих предметів шкільного курсу. Загальновизнано, що шкільний предмет математика створює чи не найсприятливіші умови для реалізації цього завдання. Високий рівень сформованості логічного мислення учнів виступає і як мета математичної освіти, і як основа, на якій опанування ними математичних знань проходить значно ефективніше. Проте, для найбільш ефективного розв’язання вказаної проблеми необхідно розробити, конкретизувати по класах і відпрацювати відповідні навчальні технології, які б враховували об’єктивні складності у процесі розвитку логічного мислення учнів.Необхідним, на нашу думку, є новий підхід до створення методики розвитку логічного мислення учнів у процесі опанування окремого навчального предмета. Важливо при цьому враховувати прояви і вплив несвідомих аспектів психіки. Така постановка питання диктується, з одного боку, їх роллю у протіканні процесу мислення, а з іншого боку, тими труднощами, які проявляються при намаганні управляти ними.Несвідоме не відділено від свідомого деякою непроникною стіною. Процеси, які починаються у несвідомому часто мають своє продовження у сфері свідомого, і, навпаки, багато усвідомлених фактів витісняється у сферу несвідомого. Існує постійний, живий, динамічний зв’язок між обома рівнями психічного відображення дійсності.. У ході навчання учитель повинен враховувати цей неявний зміст процесу логічного мислення учнів і глибинну взаємодію свідомих і несвідомих процесів психіки.Ще у XIX столітті У. Гамільтон дійшов висновку, що мислення людини ширше за обсягом, ніж словесна мова. Оскільки мова відображає лише миттєвий стан свідомості, а не багатство неявного несвідомого змісту цілісного мислення. “Предметом логіки являються закони, за якими у мисленні відбуваються переходи від одного миттєвого стану свідомості до другого його стану, що реалізується у мові переходом від одного речення мови до іншого. Виявляється, що під час цих переходів … активно приймають участь не тільки миттєві стани свідомості, але в той же час знання, що неявно мислимі” [3, с. 119]. У міркуваннях думки, звичайно, не повністю вербалізуються, багато засновків мислиться неявно.Зупинимося детальніше на співвідношенні свідомого і несвідомого в логічному мисленні. Нашою метою буде виявити співвідношення свідомого і мови (як експліцитного в логіці) із несвідомою імпліцитною стороною логічного мислення.Факти невідповідності мови і мислення були виявлені ще в логіці Жергона, який стверджував, що людина мислить в умі п’ять видів відношень обсягів двох понять, а в мові існує всього чотири види категоричних суджень. Відношення між обсягами термінів у судженні по Жергону, а відповідно, і види суджень наступні: виключення термінів (обсяги не перетинаються), схрещування термінів (обсяги перетинаються), співпадання термінів (обсяги співпадають), включення термінів (обсяг суб’єкта включається в обсяг предиката), підпорядкування термінів (обсяг суб’єкта включає в себе, тобто підпорядковує обсяг предиката).По суті останні два відношення є відношенням підпорядкування. Однак, терміни суб’єкт і предикат не можна ототожнювати. У випадку, коли обсяг суб’єкта включається в обсяг предиката, тоді має місце загально-ствердне судження: “Всі цілі числа – дійсні числа”. У випадку, коли обсяг предиката включається в обсяг суб’єкта, тоді має місце частково-ствердне судження: “Деякі дійсні числа є цілими”.Фактично відношення підпорядкування між обсягами термінів судження виражається різними формами суджень. Таким чином, у силогізмі по Жергону неявно мислиться відношення обсягів термінів, а по У. Гамільтону та ін. – кількісне розрізнення предиката. Свідоме не акцентує увагу на цьому, але несвідоме знання забезпечує правильний умовивід.Наведемо приклади. Візьмемо просте загально-стверджувальне судження: “Всі трикутники (A) – плоскі фігури (B)”. Обсяг поняття суб’єкта A (трикутники) входить в обсяг поняття предиката B (плоскі фігури), AB (співвідношення обсягів понять). Заштрихована частина показує те, на чому зосереджена увага свідомості, тобто те, що є предметом судження ( рис.1).Тепер візьмемо часткове судження: “Деякі трикутники (A) – тупокутні (B)”. В цьому випадку обсяг суб’єкта A (трикутники) включає в себе обсяг предиката B (тупокутні трикутники). Співвідношення обсягів: AB (рис. 2.).Інше судження: “Деякі трикутники (A) – рівносторонні фігури (B)”. Обсяг суб’єкта A (трикутники) перетинається з обсягом предиката B (рівносторонні фігури). Оскільки не всі трикутники – рівносторонні, а не всі рівносторонні фігури – трикутники. Співвідношення обсягів AB (рис. 3).І останній вид стверджувальних суджень: “Всі трикутники – тристоронні плоскі фігури”. Обсяг суб’єкта A (трикутники) співпадає з обсягом предиката B (тристоронні плоскі фігури). Співвідношення обсягів: A=B (рис. 4).Свідомість зосереджена на заштрихованій частині.Таким чином, утворюються наступні види стверджувальних суджень (таблиця 1).Таблиця 1.Види стверджувальних судженьСудженняСпіввідношення обсягівНа чому зосереджено свідомістьНазва судженняВсі A є (всі) BA=BЗагально-загальнеВсі A є (деякі) BABЗагально-частковеДеякі A є (всі) BABЧастково-загальнеДеякі A є (деякі) BABЧастково-частковеЗ наведених прикладів видно, що у стверджувальних судженнях кількісна характеристика предиката подвоюється. Вона може бути повною (всі) і неповною (деякі). Але значного розходження між логічним мисленням і словесною мовою не спостерігається, хоча ми рідко виражаємо в словесній формі неповний обсяг предиката. Він скоріше мається на увазі в думках, ніж виражається вербально. Значно простіше сказати: “Всі натуральні числа – цілі числа”, ніж “Всі натуральні числа є деякі цілі числа”.Ідею квантифікувати предикат у стверджувальних судженнях і створити “Нову Аналітику”, в якій предикат у засновках силогізму був би квантифікований, у ХІХ сторіччі сформулювали Дж. Бентам, У. Гамільтон, Томпсон, Де-Морган. Однак, вона не знайшла підтримки, наприклад, у Дж. Мілля з точки зору особливостей реального людського мислення. Хоча певні позитивні моменти і переваги, які вона дає для оцінки правильності умовиводу, були оцінені. Проте, явна квантифікація предиката у мовленні є штучною і не узгоджується із нормами людської мови.Інваріантом теорій квантифікації предиката і теорій, які відкидають цю ідею, був елементарний постулат логіки: “Явно (експліціте) висловлюється те, що мислиться неявно (імпліціте)”. Однак, людина неявно мислить кількісну характеристику предиката, хоч і не висловлює це у зовнішній мові. Певним чином проявляються невідповідності між експліцитним і імпліцитним у мисленні.Однак, важко погодитись з дещо категоричною думкою Ш.М. Адеішвілі про “вузькість, односторонність, обмеженість (метафізичність) людської свідомості і широту – багатогранність, безмежність (діалектичність) несвідомого (імпліцитного) мислення людини” [4, с. 135]. Таке протиставлення здається неконструктивним, бо процеси свідомого і несвідомого в мислення настільки взаємодоповнюють і взаємозбагачують один одного, що протиставлення їх не може бути доречним.Ми поділяємо думку тих психологів, які розглядають ці два процеси як взаємодіючі ланки певних блоків системи психологічної саморегуляції людини. Як доводить Ш.М. Чхартішвілі, свідомі і несвідомі психічні процеси створюють єдину цілісну структуру, в рамках якої протікає наше повсякденне духовне життя [1, c. 103]. Несвідоме і свідоме не протистоять одне одному, це – лише різні рівні психічного відображення [2, с. 69].Проте, за допомогою мови висловити думку щодо відношень взаємозаперечуючих або взаємодоповнюючих понять досить складно. Потрібно врахувати те, що несвідомо людина вільно оперує заперечувальними поняттями (непоет, нематематик, неспортсмен), перетинами їх обсягів в універсальному класі. Хоча існують специфічні труднощі виявлення різноманітності логічного змісту в основі заперечувального судження. Проблема квантифікації предиката у заперечувальному судженні є досить складною.Взагалі питання логічних операцій над заперечувальними судженнями привертає до себе увагу не тільки логіків (О.О. Івін, С.К. Кліні, А. Чьорч, А.А. Столяр та ін.), але і психологів (Л.С. Виготський, А.Н. Леонтьєв, Г.А. Брутян, А.Д. Гетьманова та ін.).По аналогії з представленою у таблиці 1 розширеною класифікацією стверджувальних суджень, можна скласти розширену класифікацію заперечувальних суджень (Дж. Бентам, У. Гамільтон).Таблиця 2.Види стверджувальних судженьСудженняНазва судженняЖоден A не є жоден BЗагально-загальнеЖоден A не є деякий BЗагально-частковеДеякі A не є всі BЧастково-загальнеДеякі A не є деякі BЧастково-частковеОднак, якщо розширена класифікація стверджувальних суджень має підтвердження в емпіричних фактах мови та мислення і її можна проілюструвати, навівши приклади, то розширену класифікацію заперечувальних суджень, зокрема загально-часткові і частково-часткові заперечувальні судження, важко проілюструвати прикладами природньої мови. Таким чином, прослідковується невідповідність кількісних характеристик предиката у стверджувальних і заперечувальних судженнях.Тепер для більшої наочності зобразимо за допомогою Ейлерових схем співвідношення обсягів двох термінів у стверджувальних і заперечувальних судженнях.Оскільки суб’єкт судження А є головним у взаємовідношеннях понять, то на Ейлерових схемах заштриховуємо те, на чому зосереджується наша свідомість. Також наведемо декілька відповідних прикладів (табл. 3).Таблиця 3.Форма судженняПрикладиСпіввідношення обсягівЕйлерова схемаВсі А є (всі) ВВсі прямокутні паралелепіпеди – прямі чотирикутні призми, в основі яких лежить прямокутник або квадратA=BВсі А є (деякі) В Всі тетраедри – трикутні пірамідиABДеякі А є (всі) ВДеякі трикутні піраміди – є тетраедрамиABДеякі А є (деякі) ВДеякі прямокутники – ромбиABДеякі А є (деякі) не ВДеякі трапеції не є чотирикутниками з рівними протилежними сторонамиДеякі А є (всі) не ВДеякі паралелограми не є прямокутниками Всі А є (деякі) не ВЖоден конус не є неплоскою геометричною фігуроюВсі А є (всі) не ВЖодна плоска геометрична фігура не є непросторовою геометричною фігуроюСкористаємось аналізом поняття заперечення, зробленого А.Д. Гетьмановою. “Заперечення у формальній логіці представляє собою логічну операцію, яка протиставляє істинному судженню неістинне, хибному судженню – нехибне; операцію, що вказує на невідповідність предиката суб’єкту або утворює доповнення до даного класу” [3, с. 3]. Автор дає чотири означення поняття заперечення:заперечення представляє собою логічну операцію, що протиставляє істинному судженню неістинне, хибному судженню – нехибне;заперечення вказує на невідповідність предиката суб’єкту;заперечення утворює доповнення до заданого класу;заперечення відносить формулу А до спростовних, якщо А веде до протиріччя.Різноманітність означень слідує з того, що протиставляються одне одному різні об’єкти:1) істина – неістина; 2) відповідність – невідповідність предиката суб’єкту; 3) поняття – його доповнення в універсальному класі; 4) спростовність – неспростовність формули.Нас цікавить третє із запропонованих означень і його взаємовідношення з першим. Якщо ми маємо судження A: “Квітка є червона”, тоді його заперечення : “Квітка не є червона”. За першим означенням це означає: “Ця дана квітка не є червоною”.Але це твердження несвідомо нами сприймається ще і так: “Квітка є нечервоною”. Тобто існує знання про те, що крім червоних квіток існують ще нечервоні квітки, тобто, якщо дана квітка не належить до класу червоних, то вона належить до класу нечервоних квіток.Таким чином, заперечення перетворилось у ствердження, бо суб’єкт судження (квітка) перемістився із однієї частини універсума в іншу (рис. 5). Тому заперечення в цьому смислі (за третім означенням) не є запереченням істинності, а є переходом до ствердження доповнення до універсального класу.Реальне мислення людини відбувається таким чином, що заперечення наявності предиката і ствердження його доповнення до універсума не суперечать одне одному, а мисляться одночасно, але в різних сферах.Свідомо людина мислить за законом несуперечності і виключення третього, бо свідомість зосереджена на відсутності співпадання суб’єкта і предиката. Однак у пам’яті і підсвідомості є знання про те, що існують також інші кольори.Якщо заперечувальне судження перетворити у стверджувальне, а потім виконувати квантифікацію не предиката, а його доповнення в універсальному класі, то можливо прослідкувати, що у заперечувальних судження також відбувається подвоєння по кількості, однак, не предиката а його доповнення в універсальному класі.Таким чином, стає співвідносним кількісне подвоєння предиката у стверджувальних і заперечувальних судженнях. Хоча у першому випадку подвоюється сам предикат, а у другому – його доповнення в універсальному класі.Наведемо приклади, з яких можна починати ознайомлення учнів з ідеєю квантифікації предиката у стверджувальному судженні або його доповнення – у заперечувальному судженні (табл. 4). Зауважимо, що змістове наповнення таких вправ доцільно брати з повсякденного життя учнів, орієнтуватися на їх життєвий досвід. У подальшому можливо залучати фактичний матеріал певного навчального предмету. Як показує практика, така робота повинна мати поступовий, систематичний характер, і починати її доцільно вже у 5-6 класі.Отже, факти неспівпадання мислення і мови, а також протилежності свідомого і несвідомого у логічному мисленні людини призводять до певного неспівпадання форми і змісту у мисленні учнів. Цими проявами обґрунтовується об’єктивна складність завдання розвитку логічного мислення школярів у процесі навчання.Таблиця 4.Форма судженняЗміст судженняСпіввідношення обсягівПрикладВсі А є ВВсі А є (всі) ВA=BВсі паралелограми – чотирикутники з попарно паралельними сторонамиВсі А є (деякі) ВABВсі паралелограми – чотирикутникиДеякі А є ВДеякі А є (всі) ВABДеякі паралелограми – ромбиДеякі А є (деякі) ВABДеякі ромби – правильні многокутникиДеякі А є не-ВДеякі А є (деякі) не-ВДеякі ромби – не є правильними многокутникамиДеякі А є (всі) не-ВДеякі чотирикутники не є паралелограмамиВсі А є не-ВВсі А є (деякі) не-ВЖоден квадрат не має нерівних діагоналейВсі А є (всі) не-ВЖоден паралелограм не є чотирикутником лише з двома попарно паралельними сторонамиРеальне розв’язання цієї проблеми, на нашу думку, є можливим шляхом по-перше, виділення тих конкретних логічних знань та умінь, які у неявному вигляді закладені у певному навчальному предметі а також необхідні для успішного його оволодіння, по-друге, організація систематичної роботи у процесі навчання по формуванню виділених логічних знань та умінь учнів на основі використання відповідно побудованої системи диференційованих вправ з логічним навантаженням, по-третє, включення у таку систему вправ групи завдань, які передбачають неусвідомлене застосування логічних знань та умінь учнів.

<p class="_7Osnovnoi-text">Некоторые закономерности и обусловленные ими тенденции окружающего нас мира зачастую проявляют себя, казалось бы, в далеких друг от друга сторонах действительности. К их числу со всей очевидностью можно отнести тот факт, что в период кризиса (болезни, катастрофического развития тех или иных процессов) происходит не только разрушение (отмирание) отдельных составляющих определенной системы (социальной, биологической, геологической и проч.), но и формирование (возникновение, становление, развитие) элементов и составляющих ее будущего облика.</p><p class="_7Osnovnoi-text">Современная ситуация в очередной раз предоставила нам убедительные свидетельства единства окружающей нас материи и взаимосвязи самых различных сторон ее проявления. Коронавирусная пандемия высветила проблемы и вопросы, связанные не только со знанием человечества о биохимических процессах, состоянием «медицины катастроф» и умением различных обществ и правительств действовать в чрезвычайных обстоятельствах, но и те, что находятся в области глобального сотрудничества и международного взаимодействия в политике, экономике, гуманитарной сфере и т.д., и те, что лежат в плоскости социально-экономического развития отдельных стран.</p><p class="_7Osnovnoi-text">Примечательно, что и в случае социально-экономических систем, и на примере отдельных человеческих организмов мы видим удивительную схожесть хода протекания болезненных процессов. Это, в частности, выражается в наибольшей подверженности деструктивным кризисным явлениям людей с хроническими заболеваниями и стран с устаревшей структурой экономики. И кризис, и пандемия обостряют застарелые проблемы и актуализируют необходимость экстренных мер и шагов, направленных не только на излечение недуга, но и на искоренение тех глубинных причин, которые лежат в основе тяжелой ситуации.</p><p class="_7Osnovnoi-text">Суть и проявления той болезни, которая поразила экономику нашей страны и пагубно отзывается на многих сторонах жизни российского общества, хорошо известны и детально представлены в работах многих коллег. Кратко ее можно определить как устаревшую структуру экономики и невысокий производственно-технологический уровень. Внешними симптомами являются низкая конкурентоспособность на фоне экономик передовых стран мира, слабая включенность в глобальные цепочки создания стоимости, подверженность конъюнктурным взлетам и падениям, невозможность создания и обеспечения достойных условий проживания как ныне живущим, так и будущим поколениям граждан страны.</p><p class="_7Osnovnoi-text">Относительно характеристики данной болезни наблюдается почти полное единодушие в профессиональной и политической среде. Расхождения начинаются, когда речь заходит о методах ее лечения.</p><p class="_7Osnovnoi-text">Позиция автора этих строк (а также авторов сегодняшней тематической подборки «ЭКО») состоит в том, что «состояние пациента» в значительной мере усугубляется вследствие поспешных, плохо скоординированных и никак не эшелонированных во времени и пространстве шагов по вхождению в глобальную экономику (включая вступление в ВТО), без всякой ориентации на долгосрочные результаты.</p><p class="_7Osnovnoi-text">Глобальный мир стремительно «меняет кожу» под влиянием научно-технологических изменений (от ракет Илона Маска до систем искусственного интеллекта в самых разных сферах деятельности). И в этом смысле пандемия коронавируса также играет роль триггера – ускорителя и нормализатора этих процессов, способствующего их скорейшему освоению и внедрению в повседневную жизнь и практику.</p><p class="_7Osnovnoi-text">Однако очень трудно согласиться с мнением о том, например, что стремительное снижение спроса на традиционные товары российского экспорта – нефть, природный газ, уголь (и далее по списку сырьевых продуктов и услуг) вызвано пандемией. Падение спроса и цен – во многом закономерный результат развития современных технологий и изменения процедур взаимодействия хозяйствующих субъектов в современной экономике знаний. В этом ключе весьма удачным представляется отнесение нашими авторами идей и умов России к ее «новым сырьевым товарам» (статья Д.А. Берсеневой и В.В. Шмата). «Мозгами» и идеями страна по-прежнему сказочно богата, однако от гениальных задумок до результатов их массового применения и реального воздействия на условия жизни населения «дистанция огромного размера».</p><p class="_7Osnovnoi-text">Экономика нашей страны с точки зрения ее места и роли в глобальной системе однозначно характеризуется как сырьевая. При этом, правда, имеет место и наличие ряда высокотехнологичных секторов экономики (связанных в основном с оборонным комплексом), что позволяет сравнивать ее с экономиками таких развитых сырьевых стран, как Австралия, Канада и Норвегия (статья А.Н. Лякина).</p><p class="_7Osnovnoi-text">Принципиальная особенность реализованного подхода включения России в глобальную экономику состоит в формировании у хозяйствующих субъектов стремления к возврату вложенных средств и получению финансовых результатов здесь и сейчас. Именно поэтому собственники активов в экспортоориентированных секторах стремятся к максимальной доходности внешнеторговых операций и всецело ориентированы на продажу сырья и слабообработанных сырьевых материалов. Вопросы повышения научно-технологического уровня, создания собственных уникальных и эффективных решений, как правило, имеют у них самый низкий приоритет. Противотоком экспорту сырья и материалов в страну направляется импорт машин, оборудования, химической продукции, разнообразной бытовой техники и товаров широкого потребления. «Увеличение доли углеводородов и другой первичной продукции в российском экспорте в условиях практически открытого внутреннего рынка привело к замещению отечественной продукции импортом» (статья М.С. Гусева).</p><p class="_7Osnovnoi-text">Среди основных причин сложившегося положения дел – низкая степень доверия бизнеса к власти и наоборот, что находит отражение, в частности, в негибкой и фискально-ориентированной системе налогообложения. Преодоление этого недоверия связано с реформированием системы институтов и норм, определяющих и регулирующих экономические процессы – их нормализацией, важнейшими особенностями которой должны быть конкретность, предметность и видение долгосрочных перспектив. Это касается и решения внутренних проблем развития страны, и вопросов ее встраивания в глобальные процессы.</p><p class="_7Osnovnoi-text">Формирование и реализация ясной, последовательной и непротиворечивой научно-технологической и промышленной политики должны быть в числе первоочередных и основных мер лечения болезни. Невозможно строить современную экономику, только опираясь на очередную девальвацию и сокращая расходы на труд (статья А.Н. Лякина). Такое решение навсегда оставляет нас наедине с «ловушкой низкого дохода» (по определению А.Р. Белоусова).</p><p class="_7Osnovnoi-text">В основе устойчивого и поступательного развития нашей экономики должны лежать инвестиции в обновление основного капитала и в развитие капитала человеческого. Только на этом базисе возможен отход от экономики спроса к экономике, основанной на предложении и растущей конкурентоспособности.</p><p class="_7Osnovnoi-text">Но если главные усилия и финансовые ресурсы направляются на «спасение» очередного престижного проекта «национального уровня», связанного с решением узкой изолированной задачи и к тому же с утратой внутреннего рынка в ущерб внешнему, высока вероятность «реализации сценариев “На периферии мира”, “Ресурсная держава” и “Лицом к Востоку”» (статья Д.А. Берсеневой и В.В. Шмата). Результаты развития событий по этому пути «в лучшем случае не ухудшают» положение страны в закономерно глобализирующемся мире.</p><p class="_7Osnovnoi-text">Кризис – время и переосмысления сделанного, и принятия тех шагов и мер, которые могут сформировать вектор устойчивого развития экономики страны на многие годы вперед. Важнейшее условие достижения успеха – стратегическое видение направлений развития, понимание настоящего и будущего места в изменившемся внешнем мире, отказ от догм и иллюзий развития исключительно на основе и за счет саморегуляции экономических процессов. И Россия в целом, и подавляющее большинство ее граждан заплатили за эти истины слишком высокую цену. Нам небезразлично, в чьих интересах и с какой отдачей будет реализована новая структурная политика. Результативность ответа на запросы по проблемам социально-экономического развития нашей страны зависит, как никогда ранее, от наличия и эффективности процедур достижения реального взаимопонимания и согласия власти, бизнеса и общества.</p>