Academic literature on the topic 'Релігійне коріння'

У статті розкривається поняття «релігійний світогляд», визначається специфіка релігійного світогляду козаків у художніх творах української літератури першої половини ХІХ ст. Тема козацтва в українській літературі широко використовується у творах письменників-романтиків, серед яких Т. Шевченко, П. Куліш, М. Гоголь, Є. Гребінка, М. Старицький. Аналіз здійснюється на основі роману «Чорна рада» П. Куліша та ранніх творів Т. Шевченка, зокрема «Гамалія», «Гайдамаки», «Іван Підкова», «Тарасова ніч»; розповідається також про козацькі літописи, з яких черпали інформацію автори історичних художніх творів; розкриваються такі явища як освячення зброї, традиція побратимства, яка має давнє коріння, ставлення козаків до духовенства та релігійних споруд.

У статті розглядаються особливості української регіональної ідентичності. Регіональна ідентичність має коріння в процесах взаємодії, взаємовпливу та часом конфлікту регіональних ідентичностей, котрі утворилися на історичному етапі розвитку, під дією деяких як соціальних, так і економічних, політичних ситуацій, а також були передумовами незвичних геополітичних особливостей України, що і мало вплив на різницю в національному розумінні себе жителями Сходу, Півдня, Центру і Заходу України. Дане розділення сталося через те, що територія України є границею західноєвропейського, східноєвропейського та середземноморського просторів. Регіональний вимір національної ідентичності тісно пов’язаний з особливостями формування регіонального національного складу населення. Однією з регіональних ідентичностей між Заходом та Сходом виступає мова. Вагомим історичним впливом на регіональні відмінності між Західною та Східною Україною характеризується період СРСР, що вплинув на русифікацію та зміну релігійної ідентичності. Відмінністю Західної від Східної Україна виступає вплив східної і західної культури на формування регіонального менталітету. Регіональні відмінності між західними і східними українцями сформувалися на різній основі, а саме йдеться про індивідуалістичний та колективістській світогляд. Сьогодні для західних українців ідентичність характеризується орієнтацією на державу та служіння її інтересам. У свою чергу, східні українці характеризується критичним ставленням до влади, що нерідко межує з анархізмом, орієнтацією на самоорганізацію в рамках громади. Однією з відмінностей у регіональній ідентичності Заходу та Сходу є різні релігійні конфесії. На релігійний світогляд вплинули історичні фактори, для Західної України більше притаманний католицизм, у свою чергу, Східна Україна – більш православна. Відмінністю регіональною ідентичністю між Заходом та Сходом виступає мова. На Західній Україні переважає українська мова. Але на Східній Україні переважно прослідковується російська мова, яка є виявленням таких історичних чинників: русифікації українців, імперської політики царської Росії та політики влади радянського періоду.

У сучасних міжнародних відносинах одним із найгостріших і найтриваліших конфліктів є Палестинська проблема, витоки якої вбачаємо глибоко в історії. Отже, після посилення сіоністського руху в першій половині ХХ ст. почалась активна імміграція євреїв, що викликало невдоволення в арабів. Декларація Бальфура, яка фактично проголосила підтримку Англії, створення єврейського національного осередку в Палестині ще більше загострили мусульман і підштовхнули їх до військових дій. Результатом такої політики були криваві бунти 1920-х рр., події 1930-х. Після проголошення незалежності Ізраїлю (14 травня 1948 р.) конфронтація отримала нові, більш політизовані ознаки. Незважаючи на численні мирні угоди, укладені за участю впливових міжнародних суб’єктів, до кінця ХХ ст. палестинське питання залишалося невирішеним. Отже, на початку XXI ст. палестинсько-ізраїльська опозиція, що має давнє історичне походження, і досі залишається ефективною. Незважаючи на територіальну обмеженість ведення дій, палестинське питання привертає увагу всієї світової спільноти, зокрема, тим, що має також глибоке етнічнорелігійне коріння. Ураховуючи гостроту етнічних і релігійних протистоянь у сучасному світі, їх наслідки не лише для ворогуючих сторін, а й для інших міжнародних акторів, вивчення питання формування та розвитку Палестинської проблеми є надзвичайно актуальним. У статті описано процеси та події, які зумовили формування Палестинської проблеми, цілі учасників конфлікту, основні події. Здійснено комплексний аналіз процесу формування й розвитку палестинської проблеми в середині – другій половині ХХ ст. Визначено суть міжнародних відносин і міжнародних конфліктів у трактуванні сучасною наукою.

Сучасне культурно-масове життя західноукраїнського селянства є унікальним симбіозом звичаїв, що своїм корінням сягають часів Австро-Угорщини, із вкрапленнями польської міщанської та радянської пролетарської культур. Дослідження явищ і процесів, що істотно впливають на культурне життя сільських мешканців, як однієї із найконсервативніших частин суспільного організму може дати сучасникам розуміння, в якому спектрі буде розвиватися сучасне культурне життя села. В цьому вбачаємо актуальність нашого дослідження. Використання попередніх напрацювань українських істориків, із залученням нового джерельно-документального комплексу, дозволило по-новому проаналізувати культурно-масове життя селянства досліджуваного періоду. Методологічні підходи написання дослідження ґрунтуються на аналізі різноманітних моделей культурно-масового життя селянства, у конкретно-історичних обставинах, в умовах радянського тоталітарного режиму. Матеріал публікації структурований за проблемно-хронологічним принципом. Теоретичні узагальнення здійснено з використанням методів індукції та дедукції. У процесі аналізу культурного життя західноукраїнського села встановлено, що запропоновані радянської владою перетворення в культурній сфері носили характер національний за формою та соціалістичний за змістом. Увесь комплекс культурних заходів радянської влади мав долучити західноукраїнських селян до надбань радянської культури та виробити в них відчуття радянської людини. Зауважимо, що характерною рисою регіону є тотальна набожність та стійке дотримання релігійно-обрядового календаря у повсякденних практиках населення. Зазвичай, західноукраїнське селянство сприймає будь-які новації з точки зору порушують чи не порушують вони усталеного способу життя. Відзначимо, що більшість громадян регіону, на початку з цікавістю поставилися до запроваджуваних новацій і навіть стала приймати активну участь у їх поширенні. Потрібно наголосити, що доволі впливова у Західній Україні греко-католицька церква, поставилася до запроваджуваних культурних новацій із певними засторогами і закликала своїх прихожан не долучатися до заходів, що суперечать усталеній моральній традиції. Власне, здійснювана новою владою політика ревізії фонді сільських бібліотек, надмірна політизація культурного дозвілля, поруч із активною антирелігійною кампанією, привели до різкого неприйняття місцевими культурних новацій нової влади. Відвертий «культурний» конфлікт місцевих із радянською владою зупинив початок німецько-радянської війни у червні 1941 року.

Анотація. Мета дослідження. Показано, що діяльність українських кіностудій у період процесу Перебудови 1985 – 1991 рр. є важливою сторінкою історії культурного життя та суспільно-політичного процесу України. Аналізується процес оновлення репертуару українських кіностудій в умовах Перебудови. Важливим в цьому контексті стало дослідження чинників, що сприяли тематичному оновленню кінострічок. Методологія дослідження. В основі методології дослідження лежать принципи історизму, об'єктивності та наукової спроможності. У статті проаналізовано стан наукової розробленості проблеми у вітчизняній історіографії. Визначено основні концептуальні підходи до вивчення проблеми. Наукова новизна полягає у розкритті тематичних особливостей репертуару українських кінострічок в період системних змін 1985 – 1991 рр. за архівними матеріалами. Представлена наукова робота має наукову новизну в контексті української історіографії. Висновки. З’ясовано чинники оновлення репертуарного портфелю: по-перше, нова тематики була визначена новими тематичними планами т. зв. державного замовлення, які зазнали корінних змін в результаті реформаторського курсу влади. По-друге, вивільнення від цензури зумовлювало еволюцію суспільного погляду стосовно минулого; підштовхувало митців до перетворення власних творів на інструмент політичного протистояння народної опозиції владі. Заради підтримки курсу влади з’явилися кінотвори антиалкогольної тематики. Тематичними планами державного замовлення передбачалося створення фільмів на тему, що націлювала митців на актуалізацію українських національних мотивів. Ця робота йшла паралельна зі заохоченням митців до запровадження української мови до творів вербальних видів мистецтва. Завдяки цьому підвищився інтерес митців державних кіностудій ігрового кіно до української літератури й драматургічної класики. Це розмаїтило вітчизняний доробок кінематографічних творів історичного жанру. Тема історичного минулого українського народу посіла провідне місце в репертуарі українських кіностудій. Після чорнобильської аварії екологічна тема однією з перших отримала незаангажоване художнє висвітлення. До тем, що не могли повноцінно втілитися в доперебудовний час, належали фільми з релігійної тематики.

Поява пропонованої широкому загалу статті спричинена багатолітнім протистоянням між прихильниками надання українській мові статусу державної і їхніми політичними опонентами. На підставі оприлюдненого тексту конституційного подання до Конституційного Суду України 51 народного депутата України від 23 квітня 2019 р., що поставили під сумнів конституційність окремих положень Зако ну України “Про забезпечення функціонування української мови як державної” (Закон № 2704-VIII), здійснено конституційно-правовий аналіз спірних положень цього Закону у зіставленні з нормами Конституції України. Мета статті полягає у правовому обґрунтуванні позиції щодо відповідності окремих положень Закону № 2704-VIII, яким здійснено законодавче забезпечення функціонування української мови як державної, приписам Конституції України. Приводом для конституційного подання слугували окремі норми Закону № 2704-VIII, які, на думку суб’єкта конституційного подання, дискримінують російськомовних громадян за мовною ознакою. Крім того, автори вважають, що права російської мови істотно порушуються в тій частині, що на підставі документа надана перевага кримськотатарській мові як мові корінного народу, англійській мові та іншим мовам Європейського Союзу, незважаючи на те, що в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської мови та інших мов національних меншин. Аргументовано, що законодавець, ухвалюючи Закон № 2704-VIII, не порушив основні приписи конституції в частині забезпечення прав корінних народів, націо-нальних меншин України, зокрема й російськомовної частини населення. Визнані маніпулятивними, надані суб’єктом конституційного подання статистичні відомості, про факти, пов’язані з кількістю носіїв російської мови, кількісним складом націй і національностей, що проживають на території України, та чисельністю представників найбільшої етнічної меншини. Зазначено, що прямий зв’язок між національною належністю і мовою користування відсутній. Зроблено висновок, що в ухваленому Законі № 2704-VIII відсутня дискримінація як за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, так і за мовними чи іншими ознаками.

Епоха Просвітництва та довготривала боротьба євреїв за зрівняння у громадянських правах дали очікуваний результат. Єврейські громади Європи проявили особливу активність не лише під час революції 1848 р. Боротьба за законодавче закріплення принципу рівності почала втілюватися в реальність ще задовго до революції, яскравим прикладом чого було неодноразове публічне обговорення питання правового статусу єврейства такими відомими європейськими діячами, як Г. Є. Лессінг, М. Мендельсон, А.-Б. Грегуар, які виступали борцями за емансипацію євреїв. Очевидно, розвиток правової думки XVIII ст. вимагав змін тогочасного правового порядку Європи. Поступово з євреїв були зняті обмеження з приводу місця проживання, набуття права власності на нерухоме майно та низка інших абсурдних обмежень (заборона брати християнські імена, дозвіл на одруження тощо), було надано свободу віросповідання, активне та пасивне виборче право. Набувши таких широких громадянських і політичних прав, євреї мали змогу брати активну участь у сфері публічно-правових відносин, свідченням чого є обрання в австрійський рейхстаг, який почав працювати з 1848 р., п’ятьох євреїв. І це було непоодиноким випадком. У міру того, як скасовувалися дискримінаційні обмеження, розпочинався процес асиміляції. Євреї активно почали обіймати посади в органах державної влади і місцевого самоврядування у таких європейських держав, як Англія, Швеція, Данія, Угорщина, Норвегія. Метою статті є висвітлення правових способів впровадження ідей емансипації в європейських державах у XVIII–XIX ст. через закріплення в нормативно-правових актах принципу рівності та свободи віросповідання. На основі аналізу законодавства, яким євреї зрівнювалися у правах із корінним населенням Європи, досліджено основні групи законодавчих актів, що проголошували емансипацію та формальний аспект імплементації принципу рівності єврейських громад Європи. Крім того, проаналізовано види спеціальних нормативно-правових актів, які врегульовували питання правового облаштування єврейських громад: загальні нормативні акти, які визначали правовий статус євреїв, та окремі нормативні акти, які декларували принцип рівності євреїв у громадянських правах, надавали їм політичні права на рівні з християнами, визначали межі релігійно-правової автономії тощо. Авторка доходить висновку, що процес емансипації в Європі відзначався нестійким і непослідовним характером. Країни одна за одною приймали законодавчі акти, якими євреї зрівнювалися у правах, проте така тенденція часто чергувалася з регресом і скасуванням прийнятих актів. Водночас, попри нестабільний характер та внут рішні суперечності, процес емансипації євреїв в Європі у XVIII–XIX ст. був таким, що характеризувався прогресом у відображенні демократичних цінностей правової свідомості європейського суспільства.

У статті проаналізовано джерела та історичні передумови розвитку національної народно-сценічної хореографії. Визначено етапи становлення й розвитку виконавської школи народно-сценічного танцю та балету в Україні, відповідно, проаналізовано зміст та форми народної хореографії, визначено місце і роль танцювального мистецтва у культурному надбанні українців.Визначено плеяду видатних балетмейстерів, які внесли значний вклад у розвиток та пропаганду хореографічного мистецтва. Зокрема, відзначається праця Б. Ніжинської «Рух і школа руху», в якій висвітлюються педагогічні й естетичні погляди авторки та її увага до використання характерного тан-цю у створених нею балетах «Дванадцята рапсодія» на музику Ф. Ліста та «Похоронний марш» на однойменну музику Ф. Шопена. Наголошено про збагачення танцю новими рухами та його поєднання з виразними засобами, якими є слово, музика, світло, танцювальні костюми, бутафорія тощо, за допо-могою яких більш виразно передаються складні почуття та певні життєві ситуації.Велику увагу приділено відстеженню джерел та шляхів становлення й розвитку системи підготов-ки танцюристів від танцювальних студій і шкіл до професійних навчальних закладів та їх засновни-ків: І. Іваницького, Д. Ширая, М. Піона, В. Верховинця, М. Мордкіна, Б. Ніжинської, О. Гаврилової, І. Чистякова.Акцентується увага на побудову та малюнок українських танців (під пісню, під музику, лінійні, геометричні, коло, вуж, ланцюг, лави тощо), їх тематичну направленість (сюжетні, побутові, релігійні, патріотичні, хороводні, національні тощо).Проаналізовано виділення театрального танцю з побутового та його перетворення на самостійний вид сценічного мистецтва – балет, а також подальший розвиток балету шляхом доповнення мораль-них проблем філософськими, казкових сюжетів реалістичними, наповнення національною тематикою балетних вистав.Підкреслено, що засади, на яких ґрунтувалася виконавська школа народно-сценічного танцю на початку ХХ ст., мали глибоке історичне коріння, зокрема, народна хореографія завжди була невід’єм-ною частиною культурного розвитку українського народу. The article аnalyzes the sources and historical prerequisites for the development of national folk-choreography. The stages of formation and development of the performing school of folk-dance and ballet in Ukraine are determined, the content and forms of folk choreography are analyzed accordingly, the place and role of dance art in the cultural heritage of Ukrainians are determined.A galaxy of outstanding balletmasters who have contributed significantly to the development and promotion of choreographic art has been identified. Particularly noteworthy is the work of B. Nijinsky’s Movement and the School of Movement, which highlights the pedagogical and aesthetic views of the author and her attention to the use of characteristic dance in her ballets. Emphasis is placed on enriching the dance with new movements and combining it with expressive means such as words, music, light, dance costumes, intercommunication, etc., which more clearly convey complex feelings and certain life situations.Much attention is paid to tracing the sources and ways of formation and development of the system of training dancers from dance studios and schools to vocational schools and their founders I. Ivanitsky, D. Shirai, M. Pion, V. Verhovynets, M. Mordkin, B. Nizhynsky, O. Gavrilova, I. Chistyakov.Attention is paid to the construction and drawing of Ukrainian dances, their thematic orientation (story, household, religious, patriotic, dance, national, etc.).The separation of theatrical dance from everyday life and its transformation into an independent form of the performing arts – ballet is analyzed, as well as the further development of ballet by supplementing moral problems with philosophical, fairy-tale subjects realistic, filling the national theme of the ballet performances of “Lily” by K. Dankevych. Svechnikov, “Sorochinsky Fair” by V. Gomolyak, “Shadows of Forgotten Ancestors” by V. Kireyko, “Dawn Lights” by L. Dychko, “Kamianar” by M. Skorik.It is emphasized that the foundations on which the performing school of folk-dance at the beginning of the twentieth century was based had deep historical roots, in particular folk choreography has always been an integral part of the cultural development of the Ukrainian people.

У статті розглядається історико-філософський аспект становлення та розвитку поняття «емоційний інтелект» за часів дохристиянської доби. Доведено, що витоки уявлень на проблему єдності емоційного та раціонального як сутнісних властивостей людини сягають своїм корінням стародавнього світу, коли зароджувалось первісне суспільство і коли міфологічне мислення первісної людини проявлялося в наочно-чуттєвих формах як синкретичне. Зі зміною суспільних відносин міфічно-язичницькому світосприйманню первісних людей, релігійним віруванням протиставлявся наївно-стихійний світогляд античних мислителів – представників натурфілософії, які у своїх філософських пошуках тяжіли як до раціонального пояснення проблем осягнення світу, так і до почуттєвого. Класичний період давньогрецької філософії поклав початок багатовікової західної традиції звеличування розуму над почуттями.