Academic literature on the topic 'Режим окупованої території'

Стаття присвячена актуальним проблемам соціального захисту внутрішньо переміщених осіб при нарахуванні та виплаті пенсій, автором проаналізовано загальні підстави зупинення таких виплат та підстави їх поновлення, оскарження таких дій представників Пенсійного фонду України, а також досліджені найпоширеніші проблеми реалізації права внутрішньо переміщених осіб на отримання пенсії, як виплати, заслуженої попередньою працею, і яка є однією з форм соціального захисту. Відповідно до ч.4 ст.9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» встановлення зв’язків та взаємодія органів державної вла- ди України, їх посадових осіб, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб з незаконними органами (посадовими особами), створеними на тимчасово окупованій території, допускається виключно з метою забезпечення національних інтересів України, захисту прав і свобод громадян України, виконання міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, сприяння відновленню в межах тимчасово окупованої території конституційного ладу України. Отже, порядок обміну та підтвердження інформацією між державними органами з приводу встановлення зв’язків та взаємодії органів державної влади України, їх посадових осіб, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб з незаконними органами (посадовими особами), створеними на тимчасово окупованій території, допускається виключно з метою забезпечення національних інтересів України, захисту прав і свобод громадян України, виконання міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, сприяння відновленню в межах тимчасово окупованої території конституційного ладу України, і є обовязком безпосередньо таких державних органів. Проаналізована відповідна судова практика з даної проблематики та зроблені пропозиції щодо спрощення здійснення та захисту соціальних прав вимушених переселенців. Згідно ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. При цьому, згідно ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Отже, Пенсійний фонд України у своїй діяльності зобов’язаний діяти лише у встановлений законом спосіб, та суворо дотримуючись прав так законних інтересів внутрішньо переміщених осіб, зокрема.

Луцька Г. В. Деякі особливості вчинення нотарі­альних проваджень у сфері спадкування в разі, якщо спадщина знаходиться на тимчасово окупованих тери­торіях України. - Стаття. У статті описуються юридичні наслідки тимчасової окупації частини території України та створені пере­шкоди в охороні й захисті цивільних прав громадян на цих територіях. Обґрунтовується важливість но­таріальної форми охорони та захисту спадкових прав і труднощі в її використанні жителями тимчасово окупованих територій у зв’язку із припиненням діяль­ності органів влади України на зазначених територіях. Здійснюється науково-практичний аналіз норм Ци­вільного кодексу України, Закону України «Про нота­ріат», Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суве­ренітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», а також підза- конних нормативно-правових актів, які визначають особливості охорони та захисту спадкових прав грома­дян України, що проживають на тимчасово окупова­ній території України. Обґрунтовується висновок, що в нотаріальному провадженні у сфері спадкування, де спадкові відносини обтяжені дією правового режиму тимчасової окупації території України, нотаріальні процесуальні дії здійснюються на території України нотаріальними органами (державними чи приватними нотаріусами, посадовими особами органів місцевого самоврядування) на підставі загальних та спеціальних норм у сфері спадкування. Ведення спадкових справ, у яких суб’єктами є громадяни України, які прожива­ють на тимчасово окупованій території, відбувається з дотриманням принципів нотаріального процесу. Дове­дено, що після смерті громадянина України, який про­живав на тимчасово окупованих територіях України, відкривається спадщина не за «останнім місцем про­живання спадкодавця», а за місцем подання «першої заяви» в порядку, визначеному законом. Зазначаєть­ся, що встановлення в суді факту смерті спадкодавця на тимчасово окупованій території та ухвалення відпо­відного судового рішення іменем України не замінює свідоцтва про смерть, а є лише підставою для його от­римання в порядку, визначеному законодавчими акта­ми України. Пропонується під час вчинення нотаріаль­них процесуальних дій на практиці як рекомендаційне джерело використовувати інформаційні листи Мініс­терства юстиції України.

Урегулювання правового статусу тимчасово окупованих територій, визначення їхнього правового режиму є першочерговим завданням для країн, що зіштовхнулися з таким явищем. Із 2014 р. таке завдання стало пріоритетним і для України. У цій площині теоретичний та практичний інтерес становить досвід зарубіжних держав, які стикнулися з проблемою окупації частини власної території та змушені розбудовувати модель норма- тивно-правового регулювання взаємин контрольованої та тимчасово окупованої частин країни. У статті автор розглядає у порівняльно-правовому аспекті досвід Республіки Молдова. Констатовано відсут- ність правового визначення статусу тимчасово окупованих територій у рамках національного законодавства і, як наслідок, відсутність належного порядку перетинання ліній, що визначають межі тимчасово окупованих територій. Досвіду Республіки Молдова протиставляється українській підхід до визначення правового статусу тимчасово окупованих територій, меж таких територій, нормативного порядку їхнього перетинання. Проведене дослідження дає автору підстави зазначити, що саме український підхід до унормування правового статусу тимчасово окупованих територій являє собою модель, яка відповідає реаліям сьогоднення та дає змогу на належному рівні врахувати міжнародні стандарти.

Проблема охорони культурної спадщини на окупованих територіях України виникла відразу після анексії Криму та початку збройного конфлікту на сході України. Зазначеної теми торкається вже перший, прийнятий ще у квітні 2014 р., Закон України “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України”, проте за весь цей період так і не було впроваджено системних підходів до відповідної роботи. Поточна ситуація із замороженням конфлікту може сприяти посиленню невоєнних форм протистояння з агресором, а захист культурної спадщини України, що потрапила під окупацію, поступово стає одним із основних фронтів гібридної війни. З огляду на це загострюється актуальність дослідження правових аспектів охорони культурної спадщини на окупованих територіях. Метою статті є її доведення до широкого загалу юристів, висвітлення авторського досвіду у відповідній сфері та надання пропозицій щодо удосконалення юридичних механізмів захисту національного надбання, що опинилося під тимчасовим контролем та у зоні інтересів російського агресора. Аналіз наявних даних свідчить про те, що Україна вживає певні заходи щодо обстоювання своєї позиції з питань охорони культурної спадщини на окупованих територіях і реагування на відповідні посягання з боку російських загарбників. Насам перед використовуються дипломатичні інструменти та санкції. Водночас навіть на сьомому році війни цим крокам досі бракує злагодженості та політичної координації. Важливим є створення правових передумов для усунення цих проблем. Потребує взаємного узгодження вже саме законодавче визначення Україною правового режиму тимчасової окупації територій Автономної Республіки Крим та окремих районів Донецької та Луганської областей (як і обов’язки окупанта з охорони культурної спадщини України). Поруч із посиленням роботи на міжнародному рівні із задіянням нових механізмів та належним використанням потенціалу ратифікованих документів, продовженням та удосконаленням санкційної політики, Україні потрібно передусім скоординувати роботу з відстеження стану об’єктів культурної спадщини на окупованих територіях, зокрема, за допомогою сучасних технологій супутникової зйомки. Це дасть змогу для радикального збільшення числа кримінальних проваджень щодо злочинів окупантів, що стане базисом для розвитку українського наступу на цьому фронті. Питання про врегулювання моніторингових функцій органів охорони культурної спадщини потребує вирішення на законодавчому рівні.

Проблема охорони культурної спадщини на окупованих територіях України виникла відразу після анексії Криму та початку збройного конфлікту на сході України. Зазначеної теми торкається вже перший, прийнятий ще у квітні 2014 р., Закон України “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України”, проте за весь цей період так і не було впроваджено системних підходів до відповідної роботи. Поточна ситуація із замороженням конфлікту може сприяти посиленню невоєнних форм протистояння з агресором, а захист культурної спадщини України, що потрапила під окупацію, поступово стає одним із основних фронтів гібридної війни. З огляду на це загострюється актуальність дослідження правових аспектів охорони культурної спадщини на окупованих територіях. Метою статті є її доведення до широкого загалу юристів, висвітлення авторського досвіду у відповідній сфері та надання пропозицій щодо удосконалення юридичних механізмів захисту національного надбання, що опинилося під тимчасовим контролем та у зоні інтересів російського агресора. Аналіз наявних даних свідчить про те, що Україна вживає певні заходи щодо обстоювання своєї позиції з питань охорони культурної спадщини на окупованих територіях і реагування на відповідні посягання з боку російських загарбників. Насам перед використовуються дипломатичні інструменти та санкції. Водночас навіть на сьомому році війни цим крокам досі бракує злагодженості та політичної координації. Важливим є створення правових передумов для усунення цих проблем. Потребує взаємного узгодження вже саме законодавче визначення Україною правового режиму тимчасової окупації територій Автономної Республіки Крим та окремих районів Донецької та Луганської областей (як і обов’язки окупанта з охорони культурної спадщини України). Поруч із посиленням роботи на міжнародному рівні із задіянням нових механізмів та належним використанням потенціалу ратифікованих документів, продовженням та удосконаленням санкційної політики, Україні потрібно передусім скоординувати роботу з відстеження стану об’єктів культурної спадщини на окупованих територіях, зокрема, за допомогою сучасних технологій супутникової зйомки. Це дасть змогу для радикального збільшення числа кримінальних проваджень щодо злочинів окупантів, що стане базисом для розвитку українського наступу на цьому фронті. Питання про врегулювання моніторингових функцій органів охорони культурної спадщини потребує вирішення на законодавчому рівні.

Акцентовано увагу на питанні інформаційної безпеки Украї- ни, що ускладнене відсутністю відповідної стратегії. До важливих стратегічних документів у сфері інформаційної політики та державної безпеки належать “Стратегія розвитку інформаційного су- спільства в Україні” (2013), у якій визначено пріоритети діяльності в галу- зі забезпечення інформаційної безпеки, “Стратегія кібербезпеки України” (2016). Метою цієї стратегії є створення умов для безпечного функціону- вання кіберпростору, його використання в інтересах особи, суспільства і держави. Визначено загрози кібербезпеці, національну систему кібер- безпеки, основних суб’єктів забезпечення кібербезпеки, пріоритети та на- прями забезпечення кібербезпеки України тощо. Законодавчо-нормативні акти щодо державної безпеки в інформаційній сфері можна поділити на чотири блоки за рівнем узагальнення та конкретизації. 1-й блок складають концептуальні, доктринальні, стратегічні акти, які є основою забезпечен- ня інформаційної безпеки; 2-й блок — закони України, що безпосередньо або опосередковано стосуються безпеки в інформаційній сфері; 3-й блок — підзаконні нормативні акти Верховної Ради і Кабінету Міністрів Украї- ни і нормативні акти міністерств, інших органів виконавчої влади щодо безпеки в інформаційній сфері; виділено 4-й блок нормативних актів, які стосуються окупованих українських територій. Це, насамперед, стратегії щодо інформаційної реінтеграції окупованих територій — Донецької і Лу- ганської областей, Криму. Визначено необхідність формування окремої інформаційної політики для окупованих і прилеглих регіонів та для іншої території України. До інформаційної складової належить також нормативно-правові акти щодо забезпечення прав, свобод населення окупованих територій: Закон України “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України” (2014), постанова ВРУ “Про За- яву Верховної Ради України щодо гарантії прав кримськотатарського наро- ду у складі Української Держави” (2014), рішення РНБО “Про невідкладні заходи щодо захисту національних інтересів на Півдні та Сході України, у Чорному та Азовському морях і Керченській протоці” (2018). Порушено питання проблеми регулювання у сфері інформаційної безпе- ки України: декларативність багатьох норм, відсутність законодавчо нада- них повноважень відповідальних органів і механізмів координації діяльно- сті тощо.

Стаття присвячена аналізу міжнародно-правового виміру механізмів реінтеграції територій, відторгнутих від держав через їхню окупацію, спробу анексії або формування на цих територіях квазідержавних утворень чи частково визнаних держав. Особлива увага приділена правовим механізмам, які були застосовані Федеративною Республікою Німеччина стосовно возз’єднання зі Східною Німеччиною, та Хорватією щодо відновлення сталого розвитку й усунення наслідків конфлікту на деокупованих територіях. Висвітлено позиції пострадянських країн, а саме Азербайд жану, Грузії та Молдови, щодо перспектив реінтеграції окупованих територій, правової оцінки режиму таких територій, захисту населення та відновлення їхніх прав. Досліджено універсальні норми міжнародного права, застосовні до питань реінтеграції територій. Окреслено ситуацію, яка постала перед Україною щодо реінтеграції власних територій, зокрема у міжнародно-правовому вимірі, та вказано на її об’єктивні особливості. Порушені у статті питання ускладнюються їх істотним політико-правовим значенням, зокрема для науковців, залежно від країни їхнього походження, що зумовлює порівняно невелику кількість об’єктивних праць із окресленої проблематики. При цьому дослідження, здійснені неупередженими авторами третіх країн, як правило, не претендують на глибоке знання передумов конфліктів, національного законодавства залучених у ці конфлікти територій і тим паче на відображення практичної розбудови управління у квазідержавних утвореннях, які формуються на територіях, що підлягають реінтеграції. Крім того, в Україні зазначена проблематика не отримала належного рівня наукового аналізу до 2014 р. Метою статті є визначення міжнародно-правових викликів, пов’язаних із реінтегра цією державами непідконтрольних територій, зокрема на етапах підготовки реінтеграції та її здійснення, під час та після відновлення контролю над територією, а також зовнішнього реагування на наслідки реінтеграції. Основні результати дослідження полягають у характеристиці таких викликів і формуванні рекомендацій для реагування на них органами державної влади України. У висновках зазначається, що реінтеграція територій породжує низку міжнародно-правових викликів, які мають різну природу на етапах підготовки до реінтеграції, під час та після відновлення контролю над територією. Основним із них євідповідальність держави за відповідну територію та її населення до, під час та після процедури реінтеграції, а також питання правонаступництва та відповідальності. При цьому вказується, що переговорні процеси з питань припинення вогню та деескалації конфлікту не мають ознак заходів реінтеграції, а захист прав переміщених осіб не завжди є фактором реінтеграції територій.

У статті висвітлено характер радянської тоталітарної етнополітики та її вплив на зародження польського руху Опору в Західній Україні на початку Другої світової війни. З’ясовано основні чинники формування активних протестних настроїв частини польського населення на західноукраїнських територіях, що відійшли до СРСР внаслідок поділу Польщі в результаті реалізації пакту Молотова-Ріббентропа. Визначено категорії осіб польської національності, що були невдоволені репресивною сталінською політикою 1939-1941 рр. та стали тим соціальним середовищем, у якому остаточно сформувався рух опору тоталітарному і, зокрема, антинародному, по відношенню до польського етносу, режиму та з середовища якого згодом з’явилися активісти даного руху. Зроблено аналіз діяльності радянської влади на окупованих територіях колишніх «Всходніх Кресув» Другої Речі Посполитої та встановлено основні фактори, що призводили до невдоволення жорсткою політикою радянської влади по відношенню до колишніх державних службовців, військових осадників та служителів Римо-католицької церкви. Досліджено етапи та визначено особливості становлення польського руху Опору на колишніх територіях Східної Польщі, окупованих у 1939 р. СРСР та до окупації цих земель у 1941 р. фашистською Німеччиною. Описано зародження та діяльність перших польських підпільних збройних формувань на території Західної України.

У статті розглядається технологія військової агресії Росії проти України на прикладі Донеччини. Її динаміка й еволюція прослідковуються в суспільно-політичних і військових процесах, які відбувалися під час так званої російської весни 2014 р. Відзначено, що на початковому етапі була спроба сценарію «народного заколоту», втім через низку причин він не спрацював. Через те під керівництвом службових осіб ЗС РФ, ФСБ, представників російської політичної влади була утворена терористична організація «ДНР» з власними парамілітарними воєнізованими групами. Її мета полягала в провокуванні збройного конфлікту методом масового терору та провокацій. Ці дії супроводжували інші види інструментарію гібридної війни, серед яких важливе місце зайняла потужна інформаційна кампанія російських медіа ресурсів, контент якої еволюціонував в залежності від ситуації. З’ясовано, що успішне звільнення українськими військами тимчасово окупованих територій призвело до вторгнення регулярних російських військ, підписання Мінських домовленостей та переходу до збройного конфлікту в режим різного ступеня інтенсивності.

У статті розкриті ключові аспекти історико-правового підходу у методології дослідження діяльності спецвідділу «Вінета» міністерства просвіти і пропаганди Райху на окупованих українських терито- ріях. Визначено сутність, ознаки та структуру історико-правового підходу у дослідженні діяльності спецвідділу «Вінета». Даний підхід дає змогу виявити: а) причини, форми та наслідки деформації правової свідомості українців під впливом тотальної нацистської пропаганди; б) висвітлити соціально-політичний феномен колабораціонізму через призму конформізму як соціально-правової норми поведінки українців в умовах німецького окупаційного режиму; в) причини, форми та специфіку прояву протиправної поведінки українців в умовах панування злочинного нацистського режиму. У рамках дослідження, автором визначені основні принципи історико-правового підходу у методології дослідження проблеми пропагандистської діяльності спецвідділу «Вінета» такі, як принцип темпо- ральності, принцип відносної завершеності та структурності процесів розвитку об'єкту (предмету) пізнання, принцип аберації, принцип відповідності об’єкта дослідження соціально-культурному історичному контексту та інші.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право. – Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, Міністерство освіти і науки України, Харків, 2020. Дисертаційне дослідження спрямоване на створення авторського варіанту типології адміністративно-правових режимів. У межах дослідження створено алгоритм типології адміністративно-правових режимів. Визначено характерні ознаки правових режимів та запропоновано авторське визначення поняття «правовий режим». Вказано на характеристики адміністративно-правових режимів та запропоновано авторське визначення поняття «адміністративно-правовий режим». На підставі аналізу правової доктрини виділено основні та додаткові критерії типології адміністративно-правових режимів. Основними критеріями типології адміністративно-правових режимів є підстава введення в дію режиму, мета запровадження режиму, засоби забезпечення режиму, носії режиму та результат впливу режиму на обсяг прав людини. Виділено п’ять типів адміністративно-правових режимів: надзвичайні режими, установчі режими, предметні режими, контрольно-сервісні режими, пільгові режими. Надано характеристику виділених типів адміністративно-правових режимів. На підставі типологічних характеристик адміністративно-правових режимів сформульовано пропозиції щодо внесення змін до чинного законодавства.