Journal articles on the topic 'Підхід особистісний'

У статті аналізуються теоретико-методологічні засади формування професійної мобільності майбутніх тренерів-викладачів з виду спорту в закладах вищої освіти. Зазначено, що в умовах сучасного ринку праці професійна освіта сприятиме становленню конкурентоспроможної особистості тільки за умови формування в неї професійної мобільності, актуальність якої пов’язана з соціальним замовленням. Наукова категорія “професійна мобільність” розглядається як системне багаторівневе явище, яке потребує міждисциплінарного підходу дослідження. Мета статті – визначити наукові підходи до формування професійної мобільності майбутніх тренерів-викладачів у закладах вищої освіти. Автором визначено зовнішні та внутрішні чинники, які впливають на цей процес. У роботі проаналізовано наукові підходи до формування професійної мобільності фахівця сфери фізичної культури і спорту в умовах закладів вищої освіти. Автором визначено, що концептуальними підходами формування професійної мобільності майбутнього тренера-викладача в закладах вищої освіти є системний, діяльнісний, особистісний, компетентнісний, аксіологічний., синергетичний, праксеологічний. Упровадження отриманих результатів передбачає: вивчення професійної мобільності як цілісної системи, що об’єднує взаємопов’язані та взаємозумовлені компоненти (системний підхід); розвиток фахових компетентностей (переважно компетентнісний, діяльнісний підходи); спрямованість змісту фахової підготовки майбутніх тренерів-викладачів на пошук найбільш оптимальних шляхів досягнення мети в тренерській діяльності, орієнтацію таких методів роботи з майбутніми спортивними педагогами, які б забезпечили їхню підготовку не лише як висококваліфікованих фахівців, але й високоморальних громадян (аксіологічний підхід); формування професійно важливих якостей і практичних навичок як засобів саморозвитку, самоорганізаці, самоосвіти особистості, становлення її як суб’єкта професійної діяльності (особистісний, синергетичний підходи); вдосконалення процесу формування професійної мобільності майбутніх фахівців фізкультурно-спортивного профілю на забезпечення їхньої успішності в майбутній професійній діяльності, уміння результативно планувати й виконувати фахову діяльність в майбутньому (праксеологічний підхід). Ключові слова: професійна мобільність, формування професійної мобільності, тренер-викладач, наукові підходи.

У статті розглянуто теоретичні підходи до змісту та визначення категорій «інновація», «освітня інновація», «інноваційний метод навчання», «інноваційні методи навчання у сфері викладання правничих дисциплін». Про- аналізовано погляди різноманітних вчених до визначення цих категорій. Досліджено нормативно-правові акти, у яких можна віднайти вказані дефініції. Запропоновано авторське трактування окремих з них. Виходячи із найбільш розповсюджених тлумачень термінів «метод навчання», «інновація», «освітня інно- вація», запропоновано сформулювали таке визначення поняття «інноваційний метод навчання» – це сукупність способів і прийомів навчання певної дисципліни, що відповідають вимогам сьогодення, істотно підвищують якість, ефективність та результативність навчально-виховного процесу, сприяють інтенсифікації та модернізації навчального процесу, розвивають творчий підхід і особистісний потенціал його учасників. Враховуючи зміст Положення про порядок здійснення інноваційної освітньої діяльності, подано таке тлу- мачення терміну «інноваційний метод навчання» – це об’єкт інноваційної освітньої діяльності, новостворений (застосований) або вдосконалений метод у галузі освіти, що істотно підвищує якість, результативність та ефек- тивність освітньої діяльності педагогічних та науково-педагогічних працівників, навчальних закладів. Зроблено висновок, що інноваційні методи навчання у сфері викладання правничих дисциплін – це сукупність способів і прийомів навчання правничих дисциплін, що відповідають вимогам сьогодення, істотно підвищують якість, ефективність та результативність навчально-виховного процесу, сприяють інтенсифікації та модернізації навчального процесу, розвивають творчий підхід і особистісний потенціал його учасників, забезпечують набуття в процесі навчання студентами-правниками необхідних компетентностей.

Мета – оглянути провідні інструменти вимірювання самооцінки в дорослому віці та теоретичні концепції, на яких вони базуються. Методи. В статті представлені методи вивчення самооцінки у дорослому віці, що найчастіше використовуються у вітчизняній психології. Розкриваються базові теоретичні принципи кожного підходу, дається їх критичний аналіз. Результати. Пояснене співвідношення понять та критеріїв, використаних для опису самооцінки. Окреслені методологічні проблеми, що супроводжують емпіричне дослідження самооцінки та самоставлення. Констатовано, що самоставлення розглядається як прояв особистісного сенсу – відношення мети діяльності до її мотиву, представлене суб'єкту у формі емоцій. Власне «Я», презентоване людині у вигляді певних властивостей, рис, особливостей поведінки, також має особистісний сенс, що відображає, наскільки ті чи інші особливості дозволяють задовольнити її потреби. Висновки. Аналіз популярних методів діагностики самооцінки дозволив виділити основні теоретико-методологічні підходи: самооцінка як усвідомлене самоставлення, розуміння когнітивних та емоційних компонентів самосвідомості, уявлення особистості про себе; самооцінка як стійка особистісна риса, що зумовлює загальну активність та рівень домагань людини,самооцінка як динамічний стан, що виконує функцію регуляції поведінки, самооцінка як міра розходження між реальним та ідеальним «Я». Відзначено, що в рамках кожного підходу дослідники виділяють специфічні компоненти самооцінки і взаємозв'язки між ними. Різноманітність підходів впливає на різноманіття методик. Методи, засновані на вербальних самозвітах, забезпечують кількісний підхід, можливість порівняння та співставлення результатів, однак апелюють до усвідомлених аспектів самоставлення і обмежують респондента заданими рамками підібраних тверджень та варіантів відповідей. Проективні методики пов'язані з проблемою інтерпретації показників. Методи непрямих оцінок частково усувають ці недоліки.

У статті проаналізовано концептуальні засади культурно-психологічного підходу в сімейному вихованні. Виокремлено три основних підходи до визначення культури: ціннісний (аксіологічний), діяльнісний та особистісний. Визначено, що культурний розвиток досить часто розглядається з точки зору розвитку діяльності, що приводить до редукування цілісного становлення особистості дитини, до розвитку виключно інтелектуальних структур. Зауважено, що в поясненні місця людини в культурі як і раніше використовується об’єктний підхід, у відповідності з яким культура надбудовується над людиною, а не проявляється у її власному бутті та життєтворчості. Доведено, що культура – це середовище, яке вирощує і живить розвиток особистості, а культурно-психологічний підхід у сфері сімейного виховання передбачає розвиток дитини як особистості, індивідуальності й активного суб’єкта діяльності та може бути реалізований лише на основі побудови діалогічної стратегії діяльності дорослого. Обґрунтовано освітній діалог, як культурно доцільну форму навчання, спрямовану на перетворення внутрішнього, духовного досвіду батьків і майбутніх батьків та набуття нового в царині сімейного виховання, а також розвитку діалогу як необхідної умови розгортання особистісного потенціалу дитини у сім’ї. Розроблено освітню програму, в якій діалог виконує двоєдине завдання: 1) як умова становлення повноцінної особистості дитини в сім’ї; 2) як ефективна форма навчання батьків інноваційним підходам у сфері сімейного виховання. Визначено методичні особливості та структуру освітньої програми у формі освітнього діалогу. Наведено результати апробації цієї програми у просвітницькій роботі з батьками і майбутніми батьками, що переконливо засвідчують її ефективність.

Однією з важливих проблем виконавського мистецтва та професійної мистецької освіти є формування вико- навської майстерності майбутнього педагога-музиканта. Приділяється увага ретроспективному аналізу поглядів визначних фахівців щодо формування професійних якостей, умінь та навичок під час навчання на дисциплінах диригентсько-хорового циклу. Авторки статті на основі аналізу наукових досліджень і публікацій зробили спробу виокремити та охарактеризувати певні особливості музично-виконавської діяльності вчителя музичного мистецтва. Зазначено, що особливості професійної підготовки вчителя музичного мистецтва формуються з поліфункціональності та інтеграції видів професійної діяльності. Визначається змістова характеристика означеного поняття, аналізуються принципи навчання в хоровому класі під час підготовки здобувачів вищої освіти до майбутньої музично-професійної та виконавської діяльності. У статті зазначається про інтегрованість професійної підготовки вчителя музичного мистецтва. З огляду на складність і багатоаспектність поняття «виконавська майстерність» воно розглядається як системне явище, в якому поєднується педагогічний та виконавський складники. У статті розглядається виконавська майстерність із боку акмеологічного підходу. Наголошено, що концертно-виконавська діяльність стимулює пізнавальний інтерес до вивчення загального культурного рівня, професійного становлення майбутніх педагогів-музикантів. Універсальні підходи (системний, аксіологічний, компетентнісний) мають постійно поєднуватися з індивідуально-особистісним, що враховує особливості (фізіологічні, психічні, світоглядні тощо), характерні саме для цієї особи і які відрізняють її від усіх інших. Індивідуально-особистісний підхід постає перед майбутнім педагогом-музикантом як одне з найважливіших завдань вивчення процесу творчого становлення особистості. Розкрито зміст та особливе значення підвищення виконавської майстерності завдяки участі у всеукраїнських олімпіадах та міжнародних фестивалях-конкурсах, що сприяють оволодінню здобувачами вищої освіти вміннями знаходити оптимальні рішення, виходи зі складних ситуацій, оцінити власні можливості.

У статті визначено методологічні та теоретичні засади організації педагогічної освіти в Норвегії. Доведено, що в умовах активного реформування вищої педагогічної освіти в України доцільно ретельно вивчати та творчо застосувати на практиці педагогічні доробки зарубіжних фахівців з проблеми здійснення професійної підготовки майбутніх учителів. Мета статті полягає у визначенні методологічних й теоретичних засад організації вищої педагогічної освіти в Норвегії. На основі опрацювання широкого кола наукових джерел з’ясовано, що педагогічна освіта в Норвегії має високий ступінь доступності та гнучкості, а її розвиток є важливою складовою освітньої політики держави. З’ясовано, що стан сучасної педагогічної галузі норвезької освіти є результатом багаторічних реформаторських процесів. У публікації наведено перелік нормативних документів, що складають законодавчу базу та структуру вищої педагогічної освіти країни. Проаналізовано та узагальнено погляди сучасних науковців щодо визначення підходів і принципів реалізації норвезької системи педагогічної освіти. Доведено, що методологічну базу забезпечення професійної підготовки майбутніх вчителів у Норвегії займають такі підходи: діяльнісний підхід (передбачає занурення студентів в активну практичну діяльність); діалоговий підхід (спрямовує зусилля всіх учасників освітнього процесу на розбудову ефективних міжособистісних відносин); особистісний підхід (вимагає орієнтацію освітнього процесу на особистість студента як мету, суб'єкт, результат і головний критерій ефективності цього процесу). У статті також виявлено пріоритетні принципи норвезької педагогічної освіті, серед яких: повага до особистості, включення студента в особистісно значущу діяльність, віра в його позитивний потенціал, принцип співробітництва, принцип гуманізму тощо. Установлено, що важливими напрямами планування змісту програм педагогічної підготовки студентів у Норвегії є забезпечення оволодіння студентами механізмами самореалізації, саморегуляції, готовністю до адаптації й інтеграції в швидко змінюваному суспільстві. Наголошено на важливості педагогічної практики, якій у норвезькій системі педагогічної освіти приділяється багато уваги. У подальшому дослідженні передбачається виявити перспективні напрями використання теоретичних та практичних напрацювань з організації педагогічної освіти в Норвегії в системі вищої педагогічної освіти в Україні.

Стаття присвячена дослідженню поняття алієнації в єдиному романі Сильвії Плат «Під скляним ковпаком», а також порівнянню оригіналу з його українським перекладом. Стаття містить узагальнену інформацію про автора, дослідження терміна «алієнація», її складових частин, окрему увагу звернено на психологічний аспект цього поняття та погляди на відчуження з різних галузей наукової діяльності. Стаття прагне надати тлумачення контексту та обставин конкретного твору, загальну схему аналізу оригіналу та перекладу текстів. Мета і предмет статті полягають у дослідженні алієнації із психологічного погляду, з’ясуванні найбільш критичних симптомів відчуження, виявленні цих станів в оригінальному тексті, з’ясуванні симптомів та станів, виражених в обох порівнюваних версіях роману. Поняття алієнації є досить розмитим, що залишає багатьох науковців і психологів без задовільного визначення. Зазвичай поняття алієнації стосується суб’єкта й об’єкта, які природно співіснують. Окрім самоалієнації, феномен алієнації передбачає стосунки між суб’єктом і окремим аспектом контексту або оточення і, навіть у разі самоалієнації (інтроспективна алієнація), можна простежити відношення між суб’єктом і, наприклад, його недосяжним «Я». Загалом алієнація поділяється на такі п’ять стадій, або складових частин: спустошення, злість, ненависть до інших, самовідмова, страх самотності. Вибрані цитати проаналізовано за критерієм наявності характерних ознак алієнації і за достовірним переданням цих ознак у перекладеному тексті. Особлива увага приділяється відмінностям між двома текстами та тому, як переклад твору відрізняється від оригіналу за тоном і окремими фразами, метафорами, іншими особливостями мови перекладу. Результати статті спрямовані на те, щоб побачити, як в оригіналі та перекладі твору передані стани, пов’язані з алієнацією, та які зміни й лінгвістичні трансформації здійснено в українському варіанті тексту, який знайомить українську аудиторію з такою письменницею, як Сильвія Плат, і, безумовно, оживляє цей твір в українському книжковому просторі.

У статті здійснено спробу щодо розкриття проблеми методологічного обґрунтування професійної підготовки майбутніх кваліфікованих робітників у закладах професійної (професійно-технічної) освіти. Розглянуто методологічні підходи до професійної підготовки майбутніх кваліфікованих робітників. Встановлено, що компетентнісний, особистісний, діяльнісний, системний, аксіологічний та акмеологічний підходи є універсальними, прогресивними та перспективними методологічними орієнтирами, які забезпечують ефективну підготовку майбутніх кваліфікованих робітників до результативної професійної діяльності в умовах високотехнологічного інформаційного суспільства. На основі аналізу наукової літератури авторами визначено переваги виділених підходів та їхні основні характеристики. Зокрема встановлено, що компетентнісний підхід є не лише засобом оновлення змісту освіти, але й механізмом узгодження його з вимогами сучасності; особистісний ‒ сприяє становленню та вдосконаленню особистості майбутніх кваліфікованих робітників, яка самостійно формує власний досвід, прагне активно реалізувати свої можливості, здатна до усвідомленого та обґрунтованого вибору рішень у різних професійних ситуаціях; діяльнісний ‒ забезпечує організацію освітнього процесу на основі включення учнів до різних видів діяльності, які є значущими для майбутньої професії; системний ‒ розглядає професійну підготовку майбутніх кваліфікованих робітників як відкриту, самостійну, своєрідну структуровану підсистему професійної освіти, яка має власну мету, завдання, принципи, функції, зміст, форми, засоби, технології та методи навчання; аксіологічний ‒ дає змогу перенести акцент на формування системи загальнолюдських та професійних цінностей майбутніх кваліфікованих робітників; акмеологічний ‒ передбачає актуалізацію творчого потенціалу учнів, підвищення їхньої професійної мотивації та мотивації досягнення успіху в будь-якій діяльності.

Анотація. В статті актуалізовано проблему виховання дітей-сиріт, які перебувають в державних закладах опіки. Наголошується, що в сучасних українських реаліях сьогодні особливо гостро підсилюється актуальність забезпечення особистісного зростання дітей-сиріт в умовах трансформаційних змін. Обґрунтовано теоретико-методологічні основи виховання дітей-сиріт в контексті особистісної парадигми. Проаналізовано особистісний, особистісно-діяльнісний, гуманістичний, суб’єктний, синергетичний методологічні підходи до організації виховання дітей-сиріт в контексті особистісної парадигми. Особистісна парадигма виховання дітей-сиріт не просто декларує, а утверджує дитину як найвищу цінність життя, передбачає визнання її індивідуальності, самобутності, самоцінності. Вихованець розглядається як особистість, яка сама може вибирати такий шлях освіти, який допоможе їй досягнути найкращих результатів. Особистісна парадигма виховання дітей-сиріт передбачає суб’єкт-суб’єктні відносини дитини та педагога. Сутнісною основою виховання, виступають особистість дитини, визнання її найвищою цінністю, орієнтація педагога на гуманні, демократичні принципи спільної з дитиною життєдіяльності, розуміння дитини як суб’єкта і мети виховання, усвідомлення виховання як соціально-особистісного феномена. Гуманістична стратегія виховання дітей-сиріт в контексті особистісної парадигми визначає і гуманістичне навантаження технологічних засобів її реалізації, характерними ознаками яких є педагогічна допомога і підтримка; емпатійне ставлення до дитини; діалогічність, творчо-пошуковий характер, поєднання традиційності й інноваційності, гнучкий контроль і самоконтроль.

У статті розглянуто проблему формування психологічної готовності учнів закладів професійної (професійно-технічної) освіти до вибору й реалізації професійної кар’єри. Охарактеризовано суть понять «психологічна готовність» та «психологічна готовність учнів закладів професійної (професійно-технічної) освіти до вибору й реалізації професійної кар’єри. Представлено два основні підходи до визначення змісту й структури психологічної готовності – функціональний і особистісний. Відповідно до функціонального підходу, психологічна готовність розглядається як певний стан психічних функцій. Цей стан учені наближають до феномену, який називають «оперативним спокоєм», «передстартовим станом», «мобілізаційною готовністю», «оптимальним робочим станом і станом спокою» тощо. Особистісний підхід передбачає розгляд психологічної готовності як результату підготовленості до певної дiяльностi. Розкрито структуру психологічної готовності майбутніх кваліфікованих робітників до вибору й реалізації професійної кар’єри, визначено критерії та рівні сформованості. Виділено структурні компоненти психологічної готовності учнів закладів професійної (професійно-технічної) освіти до вибору й реалізації професійної кар’єри: оцінювально-орієнтаційний, емоційно-вольовий та мотиваційно-ціннісний.За результатами педагогічного експерименту виявлено особливості сформованості компонентів психологічної готовності до вибору й реалізації професійної кар’єри учнів закладів професійної (професійно-технічної) освіти впродовж навчання. Визначено психолого-педагогічні умови формування психологічної готовності учнів закладів професійної (професійно-технічного) освіти до вибору й реалізації професійної кар’єри у професійній підготовці, а саме: професійна орієнтація, психолого-педагогічний супровід системи консультування з професійної кар’єри учнів закладів професійної (професійно-технічної) освіти, створення освітнього простору для самовизначення учня, робота Центрів розвитку професійної кар’єри при закладах професійної (професійно-технічної) освіти, підтримка батьків, підвищення кваліфікації і професійна перепідготовка педагогів. Висвітлено результати дослідження стану сформованості психологічної готовності в учнів закладів професійної (професійно-технічного) освіти до вибору й реалізації професійної кар’єри.

У статті проведено теоретичну розвідку щодо визначення критеріїв, показників та рівнів сформованості лідерського потенціалу дітей старшого дошкільного віку. Доведено відсутність єдності думок науковців щодо формування набору критеріїв для оцінки сформованості лідерського потенціалу. Навпаки, арсенал критеріїв та показників досить різноманітний (когнітивний, діяльнісний, комунікативний, рефлексивний, емоційно-ціннісний тощо). У більшості праць досліджується лідерський потенціал керівників установ, лідерів місцевого самоврядування, лідерів студентського активу, державних службовців та військових. Практично відсутні дослідження критеріїв та показників сформованості лідерського потенціалу дітей старшого дошкільного віку. Визначено критерії та показники сформованості лідерського потенціалу дітей старшого дошкільного віку: особистісний (широкий світогляд, базові особистісні якості, здатність особистості до аналізу результатів діяльності та подальшого формулювання перспектив), креативно-діяльнісний (прагнення лідерської позиції у дитячій спільноті, відчуття новизни та креативний підхід до діяльності, лідерська поведінка), комунікативний (здатність до налагодження комунікації, чутливість до емоцій своїх власних та оточення), соціальний (здатність до партнерської взаємодії та досягнення взаєморозуміння, адаптивність поведінки). Визначено рівні розвитку лідерського потенціалу дітей старшого дошкільного віку: творчий, адаптивний, елементарний. На основі виокремлених критеріїв і показників надано змістовні характеристики рівнів.

З’ясовано специфіку впливу архетипу на професіоналізм у сфері державного управління. Досліджено основні аспекти професійного і особистісного розвитку державних службовців України в контексті сталого суспільного розвитку відповідно до їх архетипів. На сьогодні вітчизняни- ми науковцями досить часто досліджується архетипіка політичних лідерів. Застосування архетипової методології у дослідженні, що презентується, да- ло можливість визначити, що авторитет державного службовця як персо- ніфікованого суб’єкта постмодерного суспільства є ціннісним комплексом системи домінуючих соцієтальних властивостей, які конкретизує архетип, відповідно до чого встановлюються пріоритети у виборі імперативів, прин- ципів досягнення легітимності та методів управління, що використовують- ся для досягнення поставлених управлінських цілей. Запропоновано су- часні архетипи різних груп службовців органів публічної влади в Україні та виокремлено їх основні архетипові характеристики як основні складові їх іміджу. Відповідно до характерних ознак кожного з архетипів державно- го службовця виокремлено основні проблеми їхнього професійного і осо- бистісного розвитку. Обґрунтовано необхідність урахування архетипного підходу при реалізації основних сучасних механізмів розвитку державних службовців, що сприяють підвищенню їх професіоналізму. Створення ефективної системи державної служби вимагає вдоскона- лення підходів до формування нового типу державного службовця, який керується такими цінностями, як самореалізація, підвищення кваліфікації, професійний розвиток, моральність, творчість, відстоювання власної думки, самоповага тощо. Саме завдяки цьому підвищується рівень професійної ді- яльності, досягається бажаний статус, що передбачає успішно побудовану кар’єру. Надано рекомендації щодо їх пристосування у розрізі окремих ас- пектів, таких як професіоналізм, навчання та мотивація.

Стаття є частиною дослідження, присвяченого актуальній проблемі формування психологічної компетентності майбутніх викладачів української мови та літератури. Обґрунтовано необхідність цілеспрямованого формування означеної компетентності у майбутніх учителів-філологів у процесі підготовки в закладах вищої освіти. Проаналізовано різні підходи науковців до поняття «психологічна компетентність фахівців», а також запропоновано авторський підхід до сутності психологічної компетентності майбутніх викладачів української мови та літератури. Узагальнено наукові підходи до проблеми оцінювання сформованості різних аспектів компетентності майбутніх фахівців-філологів. Ґрунтуючись на результатах власних попередніх досліджень стосовно визначення змісту і структури психологічної компетентності, сформульовано пропозиції щодо розроблення критеріального апарату оцінювання її сформованості. Відповідно до структурних компонентів психологічної компетентності майбутніх викладачів української мови та літератури запропоновано використовувати такі критерії, як мотиваційно-особистісний, когнітивний, практичний та аутопсихологічний. Докладно схарактеризовано показники досліджуваної компетентності, наявність яких свідчить про сформованість її компонентів у майбутніх учителів. Зважаючи на розроблені критерії та показники виокремлено й обґрунтовано високий, середній та низький рівні психологічної компетентності майбутніх викладачів української мови та літератури.

У статті розкриваються особливості становлення та розвитку соціокультурного простору освітніх закладів гірських районів Карпат з позицій синергетичного підходу. Автор подає трактування характеристик регіону як складових соціокультурного простору, що детермінує науково-філософські знання та сучасну інтерпретацію цього багатоаспектного явища. Окреслюється сутність наукового дискурсу щодо формування соціокультурного простору гірської школи регіону Українських Карпат, вказується на необхідність за умов розвитку інтеграційних процесів та глобалізації в усьому світі зберегти самобутність, інтелектуальний, морально-етичний та етнокультурний потенціал, який властивий цьому освітньому закладу. Акцентується увага на тому, що соціокультурний простір – це складна динамічна система взаємопов’язаних педагогічних подій, освітньої та культурної діяльності, яка становить основу розвитку та життєдіяльності гірської школи регіону Українських Карпат. Відповідно, складовими соціокультурного освітнього простору гірської школи за умови реалізації синергетичного підходу повинні стати такі змістові елементи: особистісний простір учня; навчальний простір; самоосвітній простір; трудовий простір; соціальний простір; культурний простір; вітальний простір; ігровий простір; виховний простір.

У статті визначено зміст особистісно-рефлексивного компонента активної професійної позиції фахівця сфери послуг. Зауважено, що формування активної професійної позиції майбутніх фахівців сфери послуг характеризується певним особливостями, пов’язаними із сформованістю особистісних якостей, які можна вважати професійно необхідними для фахівців зазначеного професійного спрямування. Розглянуто підходи науковців щодо розуміння активності в професійній поведінці фахівця сфери послуг. Відзначено вплив стрімкого розвитку малого бізнесу, підприємницької діяльності, комерціалізації сфери послуг на особистість сучасного фахівця сфери послуг. Виокремлено особистісні якості фахівця сфери послуг, які віднесено до особистісного та рефлексивного компонентів активної професійної позиції. Встановлено, що особистісний компонент у структурі професійно активної поведінки фахівця сфери послуг пов’язано із філософією змісту зазначеної сфери діяльності, яка вимагає від фахівця сформованості професійних якостей, які виявляються в уміннях самостійно знаходити рішення в нестандартних ситуаціях, виявляти ініціативу, спілкуватись з клієнтами тощо. Акцентовано увагу на єдності змісту особистісного компонента із рефлексивними якостями. Представлено власне розуміння особистісних якостей, які можна віднести до особистісного компонента професійно активної поведінки фахівця сфери послуг: самостійність; ініціативність; самоорганізованість; гнучкість; мобільність; здатність до самовдосконалення; творчість; енергійність; організаційні здібності. Зауважено, що рефлексивний компонент є обов’язковим елементом структури професійно активної поведінки майбутнього фахівця сфери послуг. Представлено власне розуміння особистісних якостей, які можна віднести до рефлексивного компонента професійно активної поведінки фахівця сфери послуг: адекватність самооцінки особистості фахівця на всіх рівнях (фізичному, психічному, професійному); переосмислення власного досвіду; спостережливість у комунікації з клієнтом; визначення можливостей самоактуалізації у професії. Ключові слова: сфера послуг, фахівець сфери послуг, активна професійна позиція, особистісний компонент, рефлексія, рефлексивний компонент.

У статті проаналізовано теоретичний і практичний підхід до проблеми становлення гендерної ідентичності в підлітковому віці крізь призму різних соціальних умов ідентифікації та результатів власного емпіричного дослідження специфіки гендерної ідентифікації. Задекларована тема актуальна в аспекті соціальних умов розвитку дітей-сиріт: емоційної, соціальної, психічної депривації. У таких несприйнятливих умовах особливого значення набуває проблема становлення соціальної та особистісної ідентичності. Специфічні особливості гендерної ідентичності і процесу її формування залишаються майже поза увагою, хоч діти, які мають статус сироти та яких виховують поза сім’єю, належать до групи ризику, оскільки в них формується переважно недиференційований тип гендерної ідентичності, що негативно позначається на подальшій соціалізації та адаптації в суспільстві. У статті емпірично досліджуємо припущення, що структура гендерної ідентичності, яка включає в себе емоційно-оцінний, поведінковий, когнітивний та особистісний компоненти, має змістовні, кількісні та якісні відмінності у груп підлітків, які проживають у різних соціальних умовах. Недостатня вивченість та дослідженість цієї проблеми в поєднанні з високою значущістю визначає її актуальність, оскільки корекція негативних характеристик особистості можлива лише за умови комплексного психолого-педагогічного супроводу розвитку гендерної ідентичності підлітків і буде сприяти зниженню емоційної нестабільності особистості та подоланню основних блоків набуття соціально-прийнятних гендерних патернів.

У статті розглянуто сутність праксеологічного підходу у професійній підготовці державних службовців в Україні із урахуванням досвіду окремих європейських країн. Визначено особливості праксеологічного підходу при застосуванні такого виду професійної освіти, як підвищення кваліфікації. Зазначається, що у системі професійної підготовки державних службовців можна виокремити три складники – змістовий, технологічний і особистісний, у контексті дослідження яких необхідно акцентувати увагу на технологічному складнику як такому, що забезпечує реалізацію праксеологічного підходу. Саме праксеологічний підхід у контексті підготовки державного службовця являє собою найважливішу змістову характеристику професійної спрямованості особистості майбутнього професіонала. Акцентовано, що головним завданням праксеологічного підходу у процесі підготовки державних службовців є вивчення й упровадження необхідних знань для здійснення ефективної діяльності. Зауважено, що саме ефективність виступає як показник якості професійної підготовки, а також як якісна категорія, що сприяє розвитку та вдосконаленню професійної діяльності державного службовця. Використання праксеології у сфері професійної підготовки державних службовців є основою для розуміння та дослідження професійної службової діяльності з позиції практичних цінностей, зокрема ефективності та результативності. Це важливо у процесі оцінювання результатів службової діяльності. Визначено, що ефективність діяльності системи професійного навчання державних службовців може бути досягнута за умови відповідності професійної підготовки та післядипломної освіти вимогам освіти для суспільства, побудованого на знаннях і інформації. Цими вимогами є такі: освіта протягом усього життя; освіта без кордонів, що ґрунтується на інформаційно-комп’ютерних технологіях і доповнює традиційні методи і технології новими можливостями; освіта за креативними моделями навчання та індивідуальними освітніми траєкторіями; освіта, що розвивається на основі фундаментальних знань. Одним із таких видів професійного навчання, що покликаний забезпечити високу освіченість та професійну компетентність державних службовців, є саме підвищення кваліфікації. Варто пам’ятати, що проблему підвищення кваліфікації державних службовців можна розглядати й у межах безперервної освіти. Праксеологічний підхід таке дозволяє. Так, більшість розвинених держав здійснює політику безперервного продовження освіти й підготовки кадрів. Специфіка функціонування системи підвищення кваліфікації державних службовців у контексті праксеологічного підходу полягає в тому, що вона є підсистемою державної служби, обслуговує її, готуючи високопрофесійні кадри. Це відбувається через вирішення низки таких завдань: приведення рівня професійних знань, умінь і навичок державних службовців у відповідність до вимог теорії та практики публічного управління; вивчення й застосування на практиці передового світового досвіду й досягнень науки державного будівництва та науки управління; формулювання установок на оволодіння предметом діяльності у сфері державної служби; формування професійних здібностей державних службовців.

Актуалізовано проблеми педагогічної сфери, що виникають в умовах підготовки майбутніх фахівців, у розрізі відносин «вчитель – студент», «учитель – група». Мета статті полягає у розробленні методичних рекомендацій з упровадження коучингу в освіті. Проаналізовано сутність застосування ролей вчителя у виховному процесі, таких як: коучер, наставник, ментор, фасилітатор, тьютор. Визначені особливості застосування методу коучингу на уроках у порівнянні зі звичайними методами навчання, наприклад лекціями. Обґрунтовано необхідність упровадження методу коучингу як інструменту розвитку студентів та саморозвитку вчителів. Коучинг передбачає залучення студента до діалогу, стимулює прояви активності, креативності, творчості, самовираження. Протилежною стороною підходу виступає лекція (пасивне сприйняття інформації). Наведено особливості застосування коучингу в освіті. Обґрунтовано ефективність використання методу коучингу в освітньому процесі, який сприяє самореалізації учнів та саморозвитку вчителя. Наведені переваги використання цього методу, який зарекомендував себе у сфері бізнес-консультування і зараз отримав свій розвиток у педагогічній практиці. Розглянуто процеси трансформації учня та вчителя у процесі навчання за методом коучингу порівняно із традиційним методом. Проаналізовано сучасні підходи, що представлені у науковій літературі, щодо реалізації коучингу у педагогічній діяльності. Узагальнено різні способи реалізації коучингу на уроках, серед яких методи коучингу як впровадження окремих вправ, як розроблених автором, так і вже наявних у літературі SMART, SMAC, GROW. Запропоновано авторський підхід до впровадження коучингу в освіті, який побудовано на послідовному проходженні 4 етапів у форматі «запитання – відповіді». Новизна підходу полягає у комплексності та формалізації питань, які підійдуть для уроку майже з будь-якої спеціалізації. Застосування методичних рекомендацій щодо впроваджень технологій коучингу в освіті забезпечить якість та результативність процесу навчання, активізацію наукового пізнання й досліджень учнів, їх особистісний інтелектуальний розвиток та набуття досвіду практичної наукової діяльності.

Анотація. У статті представлено новий погляд на проблему вивчення психологічних основ розвитку фахової інноваційної культури, висвітлено теоретико-методологічне та емпіричне узагальнення результатів дослідження: визначення психологічної структури, психологічних чинників, механізмів, закономірностей та можливих шляхів розвитку фахової інноваційної культури у педагогічних працівників закладів загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної вищої і післядипломної освіти. Метою статті стало визначення специфіки психологічної структури фахової інноваційної культури, встановлення ступеню і характеру взаємозв’язків між її компонентами та особистісними параметрами, виявлення чинників, особливостей актуалізації і функціонування психологічних механізмів та закономірних явищ її розвитку. На основі виявлених відмінностей в структурі та рівнях розвитку фахової інноваційної культури, зокрема у комунікативних властивостях, особливостях міжособистісної взаємодії, емоційно-вольових особливостях, інтелектуальних властивостях визначено психологічні типи (оптиміст, песиміст, реаліст, мрійник, критик, педант). Представлені у статті технології розвитку інноваційної сприйнятливості, особистісної готовності до інноваційної педагогічної діяльності, інноваційної спрямованості забезпечують формування фахової інноваційної культури у працівників закладів освіти. Ключові слова: фахова інноваційна культура педагогічних працівників; особистісно-професіологічний підхід; інноваційна сприйнятливість, особистісна готовність до інноваційної педагогічної діяльності, інноваційна спрямованість.

У статті окреслено сучасні підходи до громадянсько-патріотичної підготовки майбутніх офіцерів та проаналізувати їх сутність. Запропоновано комплекс підходів: середовищний, інтегративний, аксіологічний, особистісно орієнтований, діяльнісний, культурологічний. Критеріями патріотизму визначено любов, вірність і служіння Батьківщині, турбота про забезпечення цілісності і суверенітету України, піклування про її постійний розвиток на шляху демократичного національного відродження, сприяння гармонізації державних, суспільних та особистісних інтересів у повсякденному житті. Освітнє середовище вищого військового навчального закладу має сприяти формуванню цих характеристик через використання різноманітних форм і методів. У громадянсько-патріотичній підготовці майбутніх офіцерів провідну роль відіграє інтегративний підхід, який органічно поєднує дві провідні функції закладу вищої освіти: навчальну, виховну, розвивальну. Цей підхід забезпечує як взаємне потенціювання (когеренцію, підсилення) особистісних і професійних аспектів та вихід на на вищий рівень професійних якостей майбутнього офіцера. Саме інтегративний підхід забезпечує результативність громадянсько-патріотичної підготовки майбутніх офіцерів. Особливу значущість для патріотичного виховання курсантів має аксіологічний підхід. Ціннісні орієнтації як механізм соціальної регуляції поведінки особистості досліджуються соціальними психологами; ціннісні орієнтації з точки зору формування досліджуються психологами та педагогами; залежність між ціннісними орієнтаціями та інтересами особистості – філософами, соціологами, психологами, педагогами. Особистісно орієнтований підхід стає одним з основних у вищій освіті. Особистісно орієнтований підхід розглядається з позицій ставлення до вихованця як до особистості, самосвідомого відповідального суб’єкта власного розвитку і як до суб’єкта виховної взаємодії. Особистісно-орієнтований підхід покликаний забезпечити здатність окремого індивіда найбільш повно розкрити свій природний потенціал. Зазначено, що громадянсько-патріотична підготовка впливає на емоційну, інтелектуальну та діяльнісну сфери майбутніх офіцерів, результатом якого є комплекс громадянських знань, почуття любові до Батьківщини та активну діяльність, спрямовану на її процвітання.

The article analyzes the main aspects of personal and professional development of educators in the modernization of preschool education. The concept of “modernization of preschool education” is defined as a process, the course of which over time requires improvement taking into account the requirements and needs of society, requires guidance, provides for variation of a number of measures characterized by certain processes taking into account continuity.It is established that additional challenges create conditions for the competence approach with interdisciplinary educational integration, which exclude the strategy of mechanical knowledge transfer with the consistent formation of competencies of a specialist in the field of preschool education.The purpose of the article provides a scientific substantiation of personal and professional development of educators in the modernization of preschool education in Ukraine.The personal and professional development of teachers is defined as a combination of personal and professional, characterized by stages, accompanied by significant personal changes that ensure the formation of personality in the profession and the ability to solve professional psychological problems.The conditions of personal and professional development of teachers are revealed, which are determined by a set of interdependent factors (acmeological approach, psychological readiness for professional activity in new conditions and creative potential of a teacher).The study found that the tendency to professional self-realization is observed in only 17.1% of educators, ie their characteristic feature is the willingness to implement innovations in the activity, ie they are aimed at the development of professionalism.It is proved that specialists in the field of preschool education (regardless of qualification) in the new conditions of professional activity return to the stage of adaptation, continue to implement professional activity in new conditions with understanding of its new paradigm and values, improve skills and overcome professional difficulties without negative emotional experiences.Key words: teacher of preschool education, modernization of preschool education, personal and professional development, professional competencies, personal potential, acmeological approach, psychological readiness, creative potential. У статті проаналізовано основні аспекти особистісно-професійний розвиток педагогів в умовах модернізації дошкільної освіти. Визначено поняття «модернізацію дошкільної освіти» як процесу, перебіг якого в часі вимагає удосконалення з урахуванням вимог і потреб суспільства, потребує керівництва, передбачає варіювання низки заходів, які характеризується певними процесами з урахуванням наступності. Встановлено, що додаткові виклики створюють умови щодо компетентнісного підходу з міжпредметної освітньої інтеграцією, які виключають стратегію механічної передачі знань з послі-довним формуванням компетентностей фахівця в галузі дошкільної освіти .Мета статті передбачає наукове обґрунтування особистісно-професійного розвитку педагогів в умовах модернізації дошкільної освіти України.Визначено особистісно-професійний розвиток педагогів (вихователів, вчителів-логопедів, корекцій-них педагогів) як об’єднання особистісного і професійного, що характеризується етапністю, супрово-джуваними значущими особистісними змінами, які забезпечують становленню особистості в професії та здатність до вирішення професійно зумовлених психологічних проблем.Розкрито умови особистісно-професійного розвитку фахівців в галузі дошкільної освіти, які визначаються комплексом взаємозалежних чинників (акмеологічний підход, психологічна готовність до професійної діяльності в нових умовах та творчий потенціал педагога).У процесі дослідження з’ясовано, що схильність до професійної самореалізації помічається лише у 17,1% педагогів тобто їх характерною особливістю є готовність до реалізації нововведень у діяльності, тобто вони спрямовані на розвитку професіоналізму.Доведено, що фахівці в галузі дошкільної освіти (не залежно від кваліфікації) в нових умовах професійної діяльності повертаються на етап адаптації, продовжують реалізовувати професійну діяльність в нових умовах з розумінням її нової парадигми і цінностей, вдосконалюють вміння і долають професійні труднощі, без негативних емоційних переживань.Ключові слова:педагог закладу дошкільної освіти, модернізація дошкільної освіти,особистісно-професійний розвиток, професійні компетентності, особистісний потенціал, акмеологічний підхід, психологічна готовність, творчий потенціал.

АНОТАЦІЯ Стаття присвячена розгляду основних проблем і перспектив розвитку концепції синтезу мистецтв у контексті мистецької освіти майбутнього вчителя початкової школи. Відображено, що впровадження концепції синтезу мистецтв у мистецьку освіту вчителя початкової школи трактується як феномен, зумовлений процесами глобалізації, що охоплює всі сфери сучасного суспільства. Визначено, що глобальне мислення вимагає нових способів інтегрування та сучасної подачі інформації, що, у свою чергу, зумовлює новий зміст, форми та методи мистецької освіти. У статті зосереджено увагу на тому, що синтез мистецтв має загальні риси еволюційного процесу у творчості та освіті, який сприяє комплексному опануванню майбутніми вчителями початкової школи різноманітних аспектів навколишньої дійсності засобами духовної та культурної спадщини. Зроблено висновок, що вдосконалення та оновлення методологічного підґрунтя в контексті синтезу мистецтв буде сприяти оптимізації мистецької підготовки майбутнього фахівця початкової освіти та ефективному формуванню його загальнокультурної компетентності. Зосереджено увагу на необхідності застосування системи підходів до впровадження концепції синтезу мистецтв у художньо-естетичній підготовці здобувача вищої освіти зі спеціальності 013 Початкова освіта. Зроблено висновок, що оптимальною структурою системи методологічних підходів до впровадження концепції синтезу мистецтв у художньо-естетичній підготовці майбутнього вчителя початкової школи буде така, що органічно поєднує інтегративний, креативний, культурологічний, діяльнісний, особистісний, аксіологічний підходи. Аргументовано, що домінантним елементом ув структурі цієї системи є інтегративний підхід, який визначає вектори інших методологічних підходів та є вихідним чинником для визначення педагогічних ознак і якісних характеристик комплексного освітнього простору в цілому. На підставі теоретико-емпіричного дослідження проаналізовано спільні функції, які виконує в освітньому процесі педагогічного закладу вищої освіти система вищезазначених підходів. У результаті дослідження було зроблено висновок, що стратегія синтезу мистецтв у мистецькій освіті дозволяє предметно реалізовувати сучасні соціокультурні цінності в процесі художньо-естетичної діяльності майбутнього вчителя початкової школи. Ключові слова: синтез мистецтв, інтеграція мистецтв в освітньому просторі педагогічного закладу вищої освіти, мистецька освіта вчителя початкової школи, загальнокультурна компетентність учителя початкової школи, методологічні підходи в мистецькій освіті, інтегративний підхід.

Стаття розкриває значення пізнання особистісної проблеми для розвитку рефлексивного мислення особи на засадах самоорганізації. Дослідження розвитку рефлексивного мислення особи, презентоване у цій статті, спирається на основні положення психодинамічного підходу, який розвивається у дослідженнях академіка НАПН України Т.С. Яценко та її послідовників. Проаналізовано категорії «інтелектуальна проблема» та «особистісна проблема». Особистісна проблема становить окремий клас проблем в психології мислення. Феномен «особистісна проблема» в науковій літературі конкретизується як «внутрішній конфлікт», «особистісна амбівалентність», «життєва проблема» та ін. Встановлено, що особистісна проблема характеризується наявністю внутрішньо-психічного протиріччя між різноспрямованими тенденціями, мотивами, бажаннями людини. Із позицій психодинамічного підходу особистісна проблема розглядається як стабілізована внутрішня суперечність психіки, що детермінована глибинно-психологічними тенденціями. Психодинамічний підхід акцентує увагу на механізмах, які унеможливлюють самостійне усвідомлення особистісної проблеми – психологічних захистах. Дослідження розвитку рефлексивного мислення особи здійснювалось у процесі глибинної психокорекції за методом активного соціально-психологічного пізнання (АСПП). У дослідженні розвитку рефлексивного мислення враховано положення сигергетики про процеси самоорганізації в складних нелінійних системах. Згідно із синергетикою початок самоорганізації пов’язаний із втратою системою стійкості. Показано, що в процесі глибинно-психологічного пізнання особистісної проблеми задаються умови для розвитку рефлексивного мислення на засадах самоорганізації. Це пов’язано з ослабленням інтегративної дії психологічних захистів, що призводить до порушення стану внутрішньо-психічної рівноваги, дезінтеграції психіки. Сутнісною особливістю дезінтеграції у психокорекційному процесі є її позитивний характер, що сприяє підтриманню емоційного оптимуму його учасників та визначає нові можливості розвитку рефлексивного мислення на засадах самоорганізації.

Досліджено мотиваційні процеси підприємств в умовах інноваційного розвитку, які полягають у стимулюванні творчої активності, креативності працівників та переважанні нематеріальних методів стимулювання над матеріальними; окреслено вплив персоналізованих методів навчання та розвитку персоналу на інноваційну діяльність підприємств. Досліджено методи стимулювання працівників через їх навчання та професійний та особистісний розвиток: коучінг, менторинг, баддинг, супервізію, едвайзинг тощо. Враховуючи переваги та недоліки досліджених методів, у практику мотиваційної діяльності рекомендовано впровадження менторингу як наставницької діяльності, під час якого досвідченіший працівник ділиться знаннями зі своїми колегами протягом певного часу. Особливості менторингової діяльності на підприємствах в умовах інноваційного розвитку поділено на три групи: процесійні особливості, які характеризують процес менторингової діяльності (довготривалість, наявність порядку менторингової діяльності, гнучкість та необхідність усунення бюрократичних процедур, системність), особливості результатів менторингової діяльності (прикладний характер, генерування міжособистісних взаємозв'язків, формування системи матеріальних та нематеріальних стимулів), методологічні особливості (мотивування усіх учасників менторингу, індивідуальний підхід, обмеження та труднощі у визначенні ментора).

У статті розглядаються актуальні питання комунікаційної культури майбутніх лікарів. Автори аналізують різні підходи до визначення категорії дітей з особливими потребами, які потребують уніфікації. Виокремлено коло завдань, пов’язаних із педагогічною підготовкою майбутніх лікарів до надання медичних послуг дітям з особливими потребами: удосконалення методики викладання навчальних дисциплін етичного спрямування, доповнення змісту навчально-виховної роботи в закладах вищої медичної освіти інформаційними матеріалами про специфіку комунікації фахівців сфери охорони здоров’я з дітьми з особливими потребами, формування професійної готовності майбутніх лікарів до просвітницької роботи з батьками «особливих дітей». Визначено базові цінності в контексті культури спілкування майбутніх лікарів з дітьми з особливими потребами, такі, як: пацієнтоцентричність, особистісний підхід, повага людської гідності осіб з особливими потребами, реалізація їх прав та інтере­сів, створення усіх відповідних умов для ефективної діагностики, лікування й консультації дітей з особливими потребами, співпраця з фахівцями інших сфер та громадськістю щодо всебічної підтримки дітей даної категорії і їх родин. Виокремлено психологічні, педагогічні та філологічні аспекти об’єктивної самооцінки майбутніх лікарів як необхідної умови формування їх комунікаційної культури. Підкреслено важливість емпатії, врахування специфіки майбутньої професійної діяльності, особ­ли­вості спілкування з дітьми-сиротами, дітьми з інвалідністю. Доведено ефективність нових методів організації навчального процесу, таких, як: взаємне рецензування, самооцінка, експертна оцінка, підготовка опорних схем (mind map). Визначено перспек­тивні напрями дослідження, що пов’язані з упровадженням інклюзивних цінностей у навчально-виховний процес вищої медичної школи.

Онтокінезіологічний підхід до фізичного виховання ґрунтується на усвідомленні складнощів рухової діяльності, оволодіння основами системного підходу до аналізу складних явищ м’язових рухів у всіх проявах. Мета дослідження полягала в теоретико-методологічному обґрунтуванні застосування онтокінезіологічного підходу до фізичного виховання студентів. Матеріал та методи. У ході наукової роботи проводили аналіз і синтез філософської, психологічної, педагогічної, загальнонаукової літератури, абстрагування й конкретизацію. Результати. Установлено, що такий підхід, розглянуто як метапредметний як базис спортивної науки, може використовуватися для побудови систему фізичного виховання студентів, що враховує інтеграцію інтелекту- альних і рухових здібностей у процесі фізичного виховання. Охарактеризовано поняття «кінезіологічний потенціал» та кінезіологічні компетентності. Розглянуто теоретико-методичниі підходи до розуміння кінезіологічних компетентностей, а саме антропологічний, культурологічний, особистісно-діяльнісний і компетент- нісний. Означено, що кожен підхід як підсистема включає обов’язкові елементи: поняття, принципи, форми й методи. Визначено основні педагогічні принципи фізичного виховання студентів. Висновки. Отже, педагогічна система фізичного виховання студентів, заснована на онтокінезіологічному підході, являє собою інтегративну єдність антропологічного, культурологічного, особистісно-діяльнісного й компетентнісного підходів, що сприяють досягненню поставленої освітньої мети. Системоутворювальним фактором побудови цієї системи є мета її функціонування – формування кінезіологічних компетентності студентів, що розглядається як здатність і готовність особистості до саморозвитку та самовдосконалення свого кінезіологічного потенціалу, що більшою мірою відповідає сучасним вимогам процесу фізичного виховання у вищій школі.

У статті представлено теоретичний огляд можливостей компетентнісного підходу в процесі неперервного професійного розвитку лікарів. Реалізація компетентнісного підходу в професійній підготовці фахівців у сучасних вищих медичних навчальних закладах розглядається як орієнтація на високий рівень сформованості в студентів і слухачів актуального набору компетентностей, необхідних для якісного виконання професійної діяльності. Представлено зміст етапів професіоналізації лікарів: професійне самовизначення майбутнього лікаря, урахування його професійних інтересів, нахилів; професійна підготовка студента-медика, оволодіння професійними знаннями; початок практичної діяльності, у тому числі професійне навчання в інтернатурі; виконання професійних обов’язків. Компетентність майбутнього лікаря розглядається як результат особистісної та професійної, теоретичної й практичної підготовки, володіння певним набором професійних компетенцій. Наукова новизна дослідження полягає в уточненні переліку компетенцій, які необхідні сучасному лікарю та мають знаходитися у фокусі розвитку в рамках неперервної освіти. Представлено зміст авторського курсу «Психологічна компетентність як складова професійної діяльності», який успішно впроваджується в програму неперервного професійного розвитку лікарів у Національному медичному університеті імені О.О. Богомольця. У програмі циклу висвітлено сучасний підхід до особистісно-професійного становлення фахівця медичної галузі з метою актуалізації професійних та особистісних ресурсів, формування систематизованих уявлень про психологічні особливості професіогенезу лікаря й сприяння розвитку його професійних компетенцій. Визначено актуальні завдання післядипломної медичної освіти.

У статті розкриваються філософсько-методологічні підходи доформування лінгводидактичної компетентності майбутніх учителів початкових класів у процесі їхньої лінгвометодичної підготовки. На основі методології педагогіки і з урахуванням специфіки фахової лінгвометодичної освіти вчителя початкової школи автор виокремлює основні методологічні засади та описує технологію їх реалізації в навчально-виховному процесі сучасного ВНЗ. До таких засад віднесено компетентнісний, особистісно-діяльнісний, системно-синергетичний, соціокультурний, ресурсний та технологічний підходи. У межах особистісно-діяльнісного підходу розглядаються герменевтичний, прагматичний та акмеологічний компоненти, а соціокультурний підхід включає аксіологічний складник.

У статті, на основі узагальнення існуючих напрацювань, визначено домінуючі підходи дотрактування сутності розвитку персоналу, а саме: цільовий, освітньо-орієнтований, професійно-орієнтований,особистісно-орієнтований, процесний, результативний. Уперше застосовано триєдиний підхід до визначеннясутності розвитку персоналу організації як явища, процесу, виду діяльності. Як явище, розвиток персоналуорганізації трактується як динамічна відкрита система, у межах якої відбувається зміна (удосконалення)особистісних (інтелектуальних, емоційних, духовних, моральних, соматичних), ділових і професійних якостейпрацівників та їх матеріального, статусного стану під впливом чинників внутрішнього та зовнішньогооточення організації. Ознака динамічності обумовлює розгляд сутності розвитку персоналу організації якпроцесу, тобто сукупності етапів і стадій, що забезпечують отримання необхідних особистісних, ділових іпрофесійних якостей персоналу, які з одного боку, дозволять якісно виконувати обов’язки, завдання тафункції, реалізувати цілі розвитку організації, з другого, забезпечать інтереси працівників.

У статті визначено роль науково-дослідної діяльності студентів у закладах вищої освіти як однієї з важливих умов становлення особистості та формування високопрофесійного фахівця підприємств туризму та готельно-ресторанного бізнесу; розглядаються завдання, принципи та деякі аспекти її організації. Цей вид робіт сприяє розвитку людини як особистості та професіонала, поєднує в собі навчання, пізнання, спілкування; дозволяє розширити знання, заглибитись в ті питання, які цікаві саме студенту. Уточнено поняття «професійний та особистісний розвиток студента» як цілеспрямований, свідомий процес виявлення та вдосконалення власного рівня професійної компетентності (знань, умінь, особистих якостей), що сприяє успіху особистості як у житті, так і, зокрема, в професійній діяльності. З'ясовано основні організаційно-педагогічні умови, дотримання яких сприятиме формуванню особистості студента, орієнтованого на безперервний саморозвиток, серед них: створення освітнього середовища з ціннісним ставленням усіх його учасників до самоосвіти та самовдосконалення; особистий приклад, активність, креативність науково-педагогічних працівників; створення атмосфери захопленості спеціальністю. Наукова діяльність має бути гармонійним продовженням та поглибленням освітнього процесу. З метою залучення студентства до науково-дослідноїдіяльності, її планування та організації, акцентується увага на важливості дотримання принципів студоцентризму (орієнтації на інтереси та мотивацію тих, хто навчається), диференціації, систематичності, індивідуальної орієнтації, поступовості процесу залучення студентів до цього складного творчого виду діяльності. Запропонований диференційований підхід до науково-дослідної діяльності здобувачів вищої освіти передбачав: вивчення якостей особистості кожного з них, інтереси, нахили, рівень самосвідомості, соціальну зрілість, мотивацію, рівень знань, вмінь, низки психологічних особливостей тощо. Досліджено досвід організації науково-дослідної роботи у закладах вищої освіти, запропоновано деякі інноваційні методи залучення до неї студентства. Ключові слова: саморозвиток, самовдосконалення, науково-дослідна діяльність, мотивація, диференційований підхід.

Одним із основних завдань вищої школи, що знайшли відображення в Законах України «Про освіту», «Про вищу освіту», є формування особистості, здатної до самостійного вирішення проблем, самовизначення і творчого саморозвитку. Реалізація цього стратегічного завдання неможлива без модернізації навчального процесу з метою розвитку обдарувань, здібностей, індивідуальності студентів.Нові орієнтири розвитку вищої освіти – здійснення інноваційного підходу до освіти, оновлення її змісту, пошук нових методів підготовки, організації практики, засобів навчання тощо [1; 2].Сучасне суспільство, з одного боку, потребує дедалі глибшого особистісного розвитку людини, а з іншого – створює дедалі кращі передумови для цього. Процес глобалізації, який супроводжується розвитком сучасних інформаційних технологій, значно розширює комунікаційне середовище, в якому живе і функціонує людина, і разом з тим розширює можливості навчання.Особистісно-орієнтований підхід «передбачає нову педагогічну етику, визначальною рисою якої є взаєморозуміння, взаємоповага, співробітництво. Ця етика ... зумовлює моделювання життєвих ситуацій, включає спеціально сконструйовані ситуації вибору, авансування успіху, самоаналізу, самооцінки, самопізнання ... Основою всіх перетворень має бути реальне знання дитячих можливостей, прогнозування потреб найближчого розвитку особистості»[3].Особистісно-орієнтований підхід в навчанні, по-перше, сприяє формуванню особистості майбутнього фахівця; по-друге, є одним із факторів підвищення якості та ефективності навчання.При організації навчального процесу за особистісно-орієнтованими технологіями основними орієнтирами мають бути наступні:відмова від абсолютизації моделі навчання і реалізація її індивідуалізованого варіанту;планування цілей навчання має бути комплексним, орієнтованим на особистість кожного студента;урахування рівня складності матеріалу та реальних навчальних можливостей студента;розвиток внутрішньої мотивації;стимулювання особистісного сенсу засвоюваних знань та умінь;розвиток пізнавальної та творчої активності;залучення до діалогу, організації і планування власної навчальної діяльності;відбір таких способів навчально-пізнавальної діяльності студента, які стимулюють розвиток його творчих здібностей;збагачення змісту навчання супутніми знаннями про навколишній світ;організація процесу самостійного навчання та саморозвитку.Тільки комплексне застосування вищезазначених принципів в освітньому процесі забезпечує досить високу його ефективність та особистісний розвиток студента.В Національному університеті біоресурсів і природокористування України загальну та неорганічну хімію студенти вивчають на першому курсі, тому в першу чергу виникає необхідність забезпечення їх адаптації до навчального процесу. Студенти з різним рівнем шкільної підготовки, різними здібностями та здатністю до сприйняття навчального матеріалу. Щоб визначити рівень шкільної підготовки студентів з дисципліни, ми проводимо невелику за обсягом та часом контрольну роботу «Збереження знань». Її результати допомагають спланувати подальшу роботу зі студентами. На підставі цих результатів, застосовуючи індивідуально-диференційований підхід, можна проводити корекцію знань студентів.У навчальних програмах усіх дисциплін за вимогами Болонського процесу збільшується частка самостійної роботи студентів, яка в умовах особистісно-орієнтованої освіти виступає як спосіб формування самостійної особистості [3].Організація самостійної роботи починається з ґрунтовного інструктажу, при якому кожен студент отримує індивідуальне завдання, що враховує його схильності, рівень знань та загальну ерудицію і т.д. Виконання завдання передбачає особисту ініціативу і самостійність виконавця.Так, індивідуальні завдання для самостійної роботи з хімії різного рівня складності:Перший рівень оволодіння знаннями – рівень знайомства з предметом. Це запам’ятовування і розпізнавання інформації, розрізнення об’єктів та їх властивостей. Він розрахований на студентів з невисокою успішністю. Наприклад, тестові завдання з теми «Розчини. Електролітична дисоціація та гідроліз солей»:1. Запишіть формули та розташуйте в порядку зростання сили кислоти: карбонатна, сульфатна, фосфатна, хлорна.2. Які з наведених електролітів у водному розчині дисоціюють ступінчасто (записати формули): сульфітна кислота, хром (ІІІ) сульфат, кальцій гідроксид, калій дигідрогенфосфат?3. Які з наведених солей гідролізують: магній нітрат, манган (ІІ) нітрат, барій нітрат, ферум (ІІІ) нітрат?Другий рівень оволодіння знаннями - рівень умінь. Це здатність самостійно виконувати дії на деякій множині об’єктів. Він розрахований на основну масу студентів із середньою успішністю. Приклади тестових завдань:1. Які йони можуть одночасно міститися в розчині:а) Fe2+ i SO42-; б) Ca2+ i SO42-; в) Cu2+ i SO42- ; г) Pb2+ i SO42 ?2. Які реакції проходять до кінця:а) CaCl2 + (NH4)2SO4; б) Al(NO3)3 + K2SO4; в) (NH4)2SO4 + Na2CO3;г) Ba(CH3COO)2 + Na2CO3?3. Вкажіть продукти гідролізу солі калій фосфату за першим ступенем (записати формули та рівняння реакцій).Третій рівень оволодіння знаннями - рівень творчості. Це продуктивна діяльність на багатьох об’єктах на основі свідомо використаної інформації про ці об’єкти, тобто розуміння діяти творчо. Третій варіант завдань розрахований на успішних студентів. Приклади тестових завдань:1. Під час розчинення у воді не змінюють реакцію розчину солі (записати формули): кобальт (ІІ) сульфіт; кальцій нітрит; алюміній бромід; літій карбонат.2. Скорочене йонне рівняння Zn2+ + CO32- → ZnCO3 відповідає реакції між: а) цинк хлоридом і кальцій карбонатом; б) цинк нітратом і калій карбонатом; в) цинк сульфідом і калій гідрогенкарбонатом; г) цинк нітратом і карбонатною кислотою.3. Встановіть відповідність між значенням рН та водними розчинами солей: А.рН  71.Zn(NO3)2;4.(NH4)3PO4;Б.рН  72.FeCl3;5.KNO3;В.рН  73.Rb2SiO3;6.SnCO3Завдання повинні враховувати майбутню спеціалізацію студентів, тобто бути професійно орієнтованими, а також міжпредметні зв’язки хімії з іншими дисциплінами. Метою самостійної роботи є формування самостійної особистості. Продуктивна особистісно-орієнтована самостійна робота стимулює креативний потенціал студента. Вона сприяє не тільки якісному запам’ятовуванню і засвоєнню навчального матеріалу, а й спонукає студентів до пошуку наукової інформації, а деяких - до самостійної наукової діяльності.Студенти, що добре навчаються, за бажанням мають можливість відвідувати наукові студентські гуртки, що працюють на кафедрі за різними напрямами, зокрема гурток «Чиста вода». Під керівництвом викладача вони вчаться працювати з науковою літературою, готують виступи на цікаві теми, доповіді на студентські конференції, проводять експериментальну роботу. Щорічно проводиться конкурс «Хімічний кросворд», круглі столи та ін.Дистанційні технології навчання дають змогу забезпечити студентів електронними навчальними ресурсами для самостійного опрацювання, завданнями для самостійного виконання, реалізувати індивідуальний підхід до кожного студента тощо. Використання таких технологій у навчальному процесі вищого навчального закладу вносить зміни в елементи традиційної системи освіти. Перш за все – у методику викладання всіх дисциплін. Це пов’язано з тим, що викладач перестає бути для студента єдиним джерелом отримання знань. Багато інформації можна знайти в мережі Інтернет та за її допомогою. Посилюється роль методів активного пізнання та дистанційного навчання. Доступність інформації сприяє розвитку умінь співставлення, синтезу, аналізу та ін. Використання дистанційних технологій змінює методику проведення аудиторних занять та організації самостійної роботи студентів.Існуючий в даний час рівень розвитку інформаційно-телекомунікаційних систем дозволяє реалізувати на практиці всі вищезазначені принципи особистісно-орієнтованого підходу в дистанційному навчанні.Доступність дистанційного навчання визначає глибину проникнення особистісно-орієнтованого підходу в освітній процес. Вона забезпечується: можливістю реалізації освітнього процесу у зручний для студента час; навчання може виконуватися дистанційно в повному обсязі, незважаючи на територіальну віддаленість; контролем освітнього процесу в режимі реального часу; можливістю створити для кожного студента персональний інформаційний навчальний простір.Така програма навчання складається з урахуванням особистісної мотивації студента. Її позитивні сторони та переваги:навчальна інформація може подаватися в різній формі: мовній, письмовій, візуальній та ін.;з урахуванням індивідуальних особливостей сприйняття того, хто користується нею;є можливості достатньо об’єктивно оцінити результати навчання на всіх його етапах;можна коректувати програму індивідуально в ході навчання з метою підвищення ефективності освітнього процесу.Для реалізації особистісно-орієнтованого підходу в дистанційному навчанні необхідно:Адаптувати існуючі методики застосування особистісно-орієнтованого підходу до сучасних комп’ютерних технологій введення, обробки, аналізу та подання інформації.Розробити інтелектуальну систему формування персонального інформаційно-навчального простору.Розробити методи динамічної адаптації програми навчання, що засновані на аналізі результатів проміжного контролю знань.Забезпечити постійно захищений доступ до персонального інформаційно-навчального простору на базі існуючих комунікацій.Опрацювати правовий статус оцінки результатів навчання.Таким чином, для ефективного використання дистанційних технологій у навчальному процесі потрібен системний підхід, який забезпечує вирішення завдань із технічним, програмним, навчально-методичним, кадровим, нормативно-правовим забезпеченням, управлінням процесом дистанційного навчання та розвитком дистанційних технологій [4].Інформаційні технології розвиваються дуже динамічно, так само динамічно має розвиватися і методика їх використання в навчальному процесі.Автори [4 ] виділяють чотири моделі використання інформаційно-комунікаційних та дистанційних технологій у навчальному процесі вищого навчального закладу:Моделі, що передбачають інтеграцію денної форми, інформаційно-комунікаційних та дистанційних технологій навчання.Моделі, що передбачають інтеграцію заочної форми навчання, інформаційно-комунікаційних та дистанційних технологій навчання.Заняття в он-лайн режимі з використанням відеоконференцсистеми (центральний офіс-регіональний офіс).Електронне спілкування, електронні варіанти друкованих посібників, електронні підручники (посібники), комп’ютерні презентації, навчальні компакт-диски, комп’ютерні програми навчального призначення.Для забезпечення студентів денної форми навчання електронними навчальними матеріалами, організації та керування самостійною роботою студентів, автоматизованого тестування використовють модель інтеграції денної форми навчання з інформаційно-комунікаційними та дистанційними технологіями навчання. У Національному університеті біоресурсів і природокористування України створено навчально-інформаційний портал на базі платформи дистанційного навчання Moodle.Електронні навчальні курси, які розробляються на платформі дистанційного навчання Moodle, складаються з електронних ресурсів двох типів: а) ресурси, призначені для подання студентам змісту навчального матеріалу, наприклад, електронні конспекти лекцій, мультимедійні презентації лекцій, методичні рекомендації тощо; б) ресурси, що забезпечують закріплення вивченого матеріалу, формування вмінь та навичок, самооцінювання та оцінювання навчальних досягнень студентів, наприклад, завдання, тестування, анкетування.Особистісно-орієнтований підхід забезпечує індивідуальний розвиток кожного, сприяє успішному навчанню, максимальному розвитку здібностей та обдарувань. Він забезпечує більш високі загальні та індивідуальні результати пізнавальної діяльності; активно впливає на розвиток пізнавальних здібностей, створює умови для того, щоб кожен міг успішно виконувати вимоги навчальної програми, подолати наявні недоліки та розвинути індивідуальні інтереси; забезпечити максимально продуктивну роботу всіх студентів.Однак в реальному навчальному процесі обставини змушують працювати не строго індивідуально, а з групою подібних студентів. Застосування дистанційних технологій дає можливість більше уваги приділяти індивідуальним потребам кожного студента, але відсутність живого спілкування ускладнює завдання викладача, тому що йому важче визначити індивідуальні потреби кожного студента. Тому необхідно поєднувати особливості та переваги особистісно-орієнтованого навчання із комп’ютерними технологіями, що дасть змогу уникнути деяких недоліків.

У статті представлено результати емпіричного дослідження впливу самоефективності на психологічне здоров’я освітнього персоналу в умовах соціальної напруженості. Визначено самоефективність, як систему суб’єктивних уявлень про здатність успішно діяти в конкретних ситуаціях, яка має оцінюючий характер і забезпечує регуляцію дій, спрямованих на досягнення певних цілей, за рахунок формування суджень про свою здатність успішно вирішити поставлені завдання. Визначено недостатній рівень розвитку самоефективності у персоналу освітніх організацій. В основу дослідження психологічного здоров’я персоналу освітніх організацій покладено підхід, розроблений в лабораторії організаційної та соціальної психології Інституту психології імені Г.С. Костюка НАПН України. Згідно даного підходу структура психологічного здоров’я визначається, як система трьох компонентів: 1) когнітивно-емоційний компонент визначається за допомоги показника «ставлення до психологічного здоров’я»; 2) рефлексивно-особистісний, який досліджується через показник «позитивне психічне здоров’я»; 3) операційно-функціональний, який включає показники «локусу контролю здоров’я» («внутрішній контроль», «контроль «могутніми іншими», «контроль випадку»). Доведено, що психологічне здоров’я тісно пов’язано з самоефективністю персоналу освітніх організацій. Особливо це стосується рефлексивно-особистісного компоненту, за яким визначено прямий статистично значущий зв’язок зі всіма видами самоефективності. Встановлено, що локус контролю здоров’я за шкалою «контроль випадку» негативно пов’язаний з усіма видами самоефективності, тобто освітяни, які мають високий рівень розвитку самоефективності, не покладаються на зовнішні обставини у питаннях, пов’язаних із забезпеченням їх здоров’я. Зазначено, що чим вищий рівень переконаності освітян у своїх власних можливостях, у тому що вони можуть здійснювати ефективно свою роботу, тим вищий рівень вираженості позитивного психічного здоров’я та менший рівень переконаності в тому, що здоров’я залежить від випадку, везіння або долі.

Анотація. У статті розкрито категорію «готовність» в аспекті підготовки майбутнього вчителя-реабілітолога в умовах інклюзії. Встановлено, що готовність до педагогічної діяльності розуміється як складне поєднання психічних особливостей і моральних якостей особистості, що складають основу установки майбутнього педагога на усвідомлення функцій педагогічної праці, професійних позицій, оптимальних способів діяльності; співвіднесення своїх здібностей з подоланням труднощів, що виникають при вирішенні професійних завдань і досягненні запланованих результатів. Виділено два основні підходи до характеристики поняття «готовність до діяльності»: функціональний (прояв індивідуальних якостей особистості, що забезпечують ефективність і високу результативність професійної діяльності) і особистісний (певний психічний стан індивіда). Розкрито, що готовність педагогів до роботи в умовах інклюзивного навчання розглядається через такі основні види: науково-теоретичну, психологічну, практичну, що узгоджується із методологічними підходами до визначення готовності, які умовно поділено на функціональний (стан психіки (установка), в якому активізуються такі психічні функції, як уміння мобілізувати психічні і фізичні ресурси), особистісний (прояв індивідуально-особистісних якостей, що формуються в результаті підготовки до певного виду діяльності) та особистісно-діяльнісний (динаміка змін у мотиваційній сфері особистості, формування в ній професійно значущих установок, зміна ціннісно-смислової структури світосприйняття особистості).

Проблема кар’єрного розвитку стає актуальною у сучасній педагогіці. У державних документах зазначається про необхідність створення інституту кар’єрного радника, який уможливить надання якісних послуг із планування кар’єри та працевлаштування, забезпечить індивідуальний підхід до цього процесу. Такі заходи підкреслюють необхідність організації підготовки дизайнерів до розвитку кар’єри на сучасних, принципово нових підходах. Концепція підготовки майбутніх дизайнерів до розвитку професійної кар’єри спрямована на розв’язання проблеми популяризації професійної кар’єри як процесу успішного становлення й розвитку професіоналізму фахівця. Така концепція обґрунтовує цілісну, динамічну, відкриту систему підготовки майбутніх дизайнерів до розвитку професійної кар’єри з адекватною структурою, метою, змістом, педагогічними умовами та відповідною методичною системою забезпечення такої підготовки. Реалізація концепції охоплює чотири взаємопов’язані концепти: методологічний, теоретичний, методичний і практичний. Методологічний концепт відображає сукупність підходів, що забезпечують об’єктивність та ефективність процесу підготовки майбутніх дизайнерів, зокрема: системний; аксіологічний, особистісний, компетентнісний, діяльнісний, акмеологічний, праксиологічний, середовищний, контекстний. Теоретичний концепт визначає підготовку майбутніх дизайнерів як послідовний процес, що здійснюється на мотиваційно- ціннісному, процесуальному та оцінно-діагностичному етапах реалізації методичної системи. Методичний концепт забезпечується упровадженням інноваційних методик підготовки, технології контекстного навчання, коучингових технологій, тренінг-технологій, залучення до самоосвітньої діяльності. Практичний концепт передбачає упровадження електронних засобів підготовки майбутніх дизайнерів до розвитку кар’єри.

Стаття націлена на визначення шляхів наближення до розуміння теїстичного базису особистісності, які були прокладені персоналістською філософією, заснованою у США наприкінці ХІХ — початку ХХ століть. Ставши ініціатором історико-філософської реконструкції генези американського персоналізму в Україні, автор актуалізує проблему сприйняття тексту Священного письма персоналістичною течією, що сформувалась у Північній Америці на грунті протестантизму. У cтатті реалізується підхід до осмислення цього процесу, заснований на метаонтології особистості, викладеній святоотецькою тріадологією на переході від античності до середніх віків і відкритій для раціональної свідомості сучасної доби модальністю персоналістичного мислення, зверненою до православного богослов’я. Спираючись на попередні результати власної розробки актуалізованої проблематики (представлені в публікаціях в україн- ських та зарубіжних періодичних наукових виданнях), автор зосереджується на теологічних підвалинах персоналістської філософії США, пов’язуючи їх хиткість із відходом протестантизму від християнської догматики, якою стверджуються особистісний принцип буття, Абсолютна Особистісність Бога і богоподібність людської особистості, відкрита Одкровенням. На основі співвіднесення горизонтів персоналістичного сприйняття Богодухновенної Книги із реконструкціями Біблійної топології особистісності, що були здійснені у перекладах Священного Писання, покликаних забезпечити персональний доступ до Слова Божого, аналізується трансмісія Біблійних концептів особистісного в англомовних версіях Священного письма, які з’явились у добу Єлизавети І (Женевська Біблія та Єпископська Біблія), були первинно сприйняті протестантськими деномінаціями Північної Америки і заклали Біблійне підгрунтя персоналістичного мислення в Новому Світі. Виявляються передумови зведення в доктрині класичного американського персоналізму духовного начала особистості до персоналізованого ratio, що уточнює перспективи подальшого вивчення персоналістської філософії США.

Мета роботи – аналіз теоретико-методичних основ формування професійної готовності майбутніх лікарів у контексті впровадження студентоцентрованого підходу в закладах вищої медичної освіти України. Реформування системи охорони здоров’я в сучасній Україні актуалізують необхідність інноваційних змін у професійній підготовці майбутніх лікарів, від фахової готовності яких безпосередньо залежить успішне функціонування медицини. Основна частина. Студентоцентроване навчання як основна вимога Європейського простору вищої освіти (ЄПВО) передбачає якісну трансформацію навчального середовища для студентів та інших осіб, які навчаються, з метою досягнення їх автономії та здатності до критичного мислення на основі результатного підходу, що має важливе значення у формуванні професійної готовності майбутніх фахівців. Завдяки тому, що студентоцентрований підхід передбачає статус студентів як важливих, активних учасників їхнього власного навчання, суттєво зростає значення їх внутрішньої мотивації до вдосконалення особистісних і професійних якостей. Внутрішня мотивація стає базисом для реалізації змiсту фахової підготовки майбутніх лікарів із метою корегування їх особистісно-ціннісних, професійно важливих якостей. Висновки. Студентоцентрований підхід детермінує усвідомлення студентами важливої ролі опанування навчальної програми. Cоціальна функція професійної обізнаності виступає основоположним чинником забезпечення ефективності навчально-пізнавальної діяльності майбутніх фахівців у галузі охорони здоров’я.

У статті здійснено спробу узагальнення існуючого вітчизняного та міжнародного теоретико-практичного досвіду розробки та впровадження психотехнологій корекції проявів емоційної нестабільності особистості. Маркерно окреслено зміст та результати відповідних наукових тематичних розвідок, що стали першоосновою обґрунтування доцільності розширення меж застосування психотехнологій корекції проявів емоційної нестабільності на різні категорії клієнтів. Актуалізовано питання потреби розробки психотехнології корекції проявів емоційної нестабільності у студентів-психологів як представників професій соціономічного типу, діяльність яких пов’язана з високою сьогоденною суспільною затребуваністю, що накладає ряд соціальних та особистісних вимог до фахівця-психолога, зокрема, наявності високого рівня особистісної і професійної зрілості (емоційної стабільності, навички саморегуляції, профкреативності та ін.). Висвітлено ідею щодо необхідності інтегрованості, комплексності та системності процесу розробки й впровадження психотехнології корекції проявів емоційної нестабільності у майбутніх психологів. Визначено, що методологічною базою-фундаментом розробки вищеокресленої психотехнології може виступати когнітивно-біхевіоральний підхід, сутність якого полягає в тому, що чинниками функціонування особистості виступає безперервний взаємозв’язок пізнавальної сфери, поведінки та оточення; аналітичний, особистісно-орієнтований та гуманістичний підходи, що є методологічними основами такого сучасного інноваційного методу, як арт-терапія, який постає як пріоритетний при формуванні набору інструментів психокорекційних програм реалізації психотехнології корекції проявів емоційної нестабільності у майбутніх спеціалістів психологічної галузі. Запропоновано до розгляду зміст візуальної моделі психотехнології корекції проявів емоційної нестабільності у майбутніх психологів засобами арт-терапії, що схематизує та висвітлює інструменти запропонованої авторської психологічної технології та акцентує увагу на комплексності сприйняття такого феномену, як емоційна нестабільність.

У статті здійснено структурно-системний аналіз методологічних підходів до дослідження професійної підготовки майбутніх фахівців сфери обслуговування. Аргументовано, що професійна підготовка майбутніх фахівців готельно-ресторанної справи передбачає врахування комплексу методологічних підходів до організації освітнього процесу в закладах вищої освіти, а саме: індивідуально-особистісного, діяльнісно-фахового, практико-орієнтованого, технологічного, культурологічного. З’ясовано, що індивідуально-особистісний підхід ураховує індивідуально-психологічні особливості особистості здобувача освіти, сприяє реалізації індивідуальної освітньої траєкторії за активної самостійної роботи, подальшого самовизначення в професії та самореалізації як особистості. Діяльнісно-фаховий ототожнюється з ефективністю освітнього процесу, включенням в активну, соціально значущу навчально-пізнавально-дослідницьку діяльність з освоєння знань, набуття умінь, навичок, формування компетенцій і компетентностей сфери обслуговування, здатністю та готовністю вирішувати спеціалізовані завдання, розв’язувати практичні проблеми. Практико-орієнтований забезпечує інтегрування теоретичного та практичного компонентів через поєднання навчання у закладі вищої освіти з практичною роботою в реальних виробничих умовах підприємств готельно-ресторанного бізнесу, отримання відповідних практичних та соціальних навичок, вирішення професійно значущих завдань. Технологічний пов’язаний зі здійсненням моделювання, проєктування і конструювання рішень ситуацій і задач в освітній та майбутній фаховій діяльності; прискоренням автоматизації та комп’ютеризації процесів виробництва й управління у сфері гостинності, застосуванням інформаційних технічних систем. Культурологічний полягає в організації освітнього процесу на засадах культуротворчості із використанням здобутків національної та світової культур, спрямованості на формування інтегральної компетентності здобувача освіти як суб’єкта культури, здатного до особистісного розвитку.

Мета дослідження – відкрити специфічні риси, головні показни- ки музичного (фортепіанного) виконавства як авторського феномена, обговорити особливості виконавського твору, тобто того художнього продукту, що постає й залишається внаслідок процесу виконавського самоздійснення, відкрити особистісний механізм музично-виконавської інтерпретації. Методологія роботи передбачає сумісне використання текстологічного та психологічного підходів, залучення певних поло- жень сучасної когнітивістики. Наукова новизна даної статті поля- гає в розкритті стильового значення музично-виконавської творчості, впровадженні поняття ідіостилю як найбільш відповідного до інтер- претативних завдань музично-виконавської діяльності, включаючи її пізнавальні та оцінні стратегії, способи комунікативної активації. Пропонується підхід до виконавського розуміння як до самобутнього авторського феномена, що передусім визначає змістовий обсяг музично- го діяння. Доводиться, що музично-виконавське авторство, знаряддям експлікації якого є інтерпретація або образно-звукова концептуаліза- ція, ініціюється саме даним «світоглядним смислом». Висновки свід- чать про необхідність включення феномена виконавського авторства в музиці, як індивідуально-особистісного прояву людської сутності, до кола музикознавчого авторологічного вивчення, що передбачає сумісний розвиток текстологічного та комунікативно-психологічного підходів. Специфічними показниками музично-виконавського мислення як автор- ського феномена постає цілісність та експлікативність, тобто спря- мованість до конкретного предметного результату. Тому виконавський ідіостиль розрахований на певний творчий результат, передбачає влас- ний виконавський твір, що є, з одного боку, завершеним компонентом художньої дійсності, художньої картини світу, з іншого – перебудовою власного психологічного тезаурусу та новим моделюванням індивідуаль- но-особистісного сутнісного «Я».

Стаття присвячена проблемі формування професійної компетентності у майбутніх юристів військових підрозділів. У статті конкретизовано сутність феномену «професійна компетентність майбутніх військових юристів» і визначено його як цілісне, складне особистісне утворення, інтегративну якість особистості, яка поєднує володіння майбутнім фахівцем системою знань, умінь та навичок військово-юридичного спрямування, сформованість професійно важливих якостей особистості юриста, що забезпечують ефективне виконання професійних функцій з метою дотримання й захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави в умовах мирного та воєнного часу. У структурі феномену виокремлено загально професійну, особистісну, комунікативну, фахову та військово-спеціальну складові даного феномену, надано їх характеристику. Визначено змістові компоненти професійної компетентності майбутнього військового юриста: знанієво-термінологічний (охоплює загально професійну складову компетентності); професійно-особистісний (поєднує особистісну, комунікативну складові, а також мотивацію до професійної діяльності); професійно-операційний (включає фахові та військово-спеціальні складові компетентності). У статті представлено алгоритм проведення різних типів занять, спрямований на відпрацювання практичних дій, умінь, навичок при вивченні дисциплін циклу професійної підготовки: сприйняття студентом нової інформації (зразків дій, прийомів); усвідомлення й фіксація нової інформації; ознайомлення зі сферою (ситуаціями) її застосування та прикладами використання; оволодіння практичними діями, прийомами самостійного застосування знань; самостійне застосування дій у різних ситуаціях (набуття досвіду практичної діяльності). Розкрито дидактичні можливості супроводження виробничої (юридичної) практики та військового стажування студентів задля набуття майбутніми військовими юристами досвіду практичної діяльності під час їх проходження.

У матеріалах висвітлено концептуальний та технологічний підходи до проблеми формування особистісної компетентності майбутніх педагогів дошкільної освіти. Їх актуальність обумовлюється браком теоретичних та експериментальних досліджень означеного напряму, трансформацією морально-духовних цінностей сучасної молоді, затребуваністю закладами вищої освіти інформації щодо шляхів ефективного формування у майбутніх педагогічних кадрів особистісної компетентності як складного і вкрай важливого феномену. Під «особистісною компетентністю» розуміється інтегральна характеристика майбутнього фахівця, яка засвідчується його здатністю свідомо мотивувати, організовувати, регулювати, контролювати та адекватно оцінювати результативність своєї життєдіяльності й вкладених в неї особистісних зусиль, творчо й соціально прийнятно самовиражатися, уміло розв»язувати проблеми, реалізовувати свої потенційні можливості, орієнтуватися на духовні цінності, набувати індивідуального досвіду, домагатися життєвого успіху.. Критеріями оцінки типу сформованості особистісної компетентності слугували: міра реалізації майбутнім педагогом дошкільної освіти свого інтелектуального, емоційно-ціннісного, соціально-морального, вольового та рефлексивного потенціалів; прояви творчої активності, висока продуктивність навчальної та педагогічної діяльності, задоволеність життям. Схарактеризовано чотири типи особистісної компетентності: продуктивно-креативний, продуктивно-реконструктивний, продуктивно-відтворювальний та деструктивний. Умовами ефективного формування соціальної компетентності у закладі вищої освіти виступають: розвиток рефлексивних рис особистості, адекватного Я-образу; формування цілісної реалістичної картини світу, наукового світогляду та смислу життя; вправляння в умінні довіряти особистісному досвіду; виховання системи духовних цінностей; забезпечення балансу соціальних та індивідуальних потреб, професійних та особистих інтересів; прищеплення корисних звичок.

The article presents a theoretical analysis of the personal-motivational component in professional-pedagogical competency of lecturers from technical universities. It conducts a comprehensive review of scientific-pedagogical literature on structural components of the personal-motivational component in the context of a competency-based approach. It comparatively analyzes pedagogical skills and professional-personal qualities of modern lecturers from technical universities. Despite many scientific studies on the structurization of teachers’ professional-pedagogical competency, there is still no single understanding of this concept’s components. The article presents an author’s approach to structuring professional-pedagogical competency of lecturers from technical universities. This approach singles out cognitive-intellectual, personal-motivational, functional-technological, social-communicative and reflexive-regulatory components. Besides, the article clarifies the main scientific approaches to considering semantically similar formulations of the personal-motivational component in professional-pedagogical competency and discloses its structural elements (values, motivational resources, a system of personally and professionally important qualities, pedagogical skills of lecturers). It indicates that the nature of lecturers’ motivational urges (motives, goals, ideals, interests, needs) determines the effectiveness of individual projects for developing professional-pedagogical competency. It finds that the groups of professional-pedagogical values (values-goals; values-means; values-attitudes; values-knowledge; values-qualities) act as the elements of the personal-motivational component. Finally, the article concludes that every pedagogical skill is a complex synthetic quality. It combines certain professional-personal qualities which should be inherent in modern lecturers with a high level of professional-pedagogical competency working at technical universities. У статті здійснено теоретичний аналізособливостей особистісно-мотиваційного компонента про-фесійно-педагогічної компетентності викладача технічного закладу вищої освіти. Проаналізовано науково-педагогічну літературу, присвячену проблемі дослідження структурних складників особистіс-но-мотиваційного компонента в контексті компетентнісного підходу, здійснено порівняльний аналіз відповідності педагогічних здібностей і професійно-особистісних якостей сучасного викладача техніч-ного закладу вищої освіти. Зокрема, наголошено, що, незважаючи на науковий доробок, присвячений структуруванню професійно-педагогічної компетентності педагога, у сучасних науково-педагогічних дослідженнях спостерігається неоднозначність розуміння компонентів цього поняття. Представлено авторський підхід до структурування професійно-педагогічної компетентності викладача технічного закладу вищої освіти, який передбачає виділення пізнавально-інтелектуального, особистісно-моти-ваційного, функціонально-технологічного, соціально-комунікативного та рефлексивно-регулятивно-го компонентів. Визначено основні підходи науковців до розгляду семантично близьких за змістом формулювань особистісно-мотиваційного компонента досліджуваної компетентності та виокремлено його структурні елементи: ціннісно-смислові, мотиваційні ресурси, систему особистісно і професійно важливих якостей, педагогічних здібностей викладача. З’ясовано, що характер мотиваційних спону-кань викладача (мотиви, цілі, ідеали, інтереси, потреби та ін.) визначає ефективність індивідуальних проєктів розвитку професійно-педагогічної компетентності. Зауважено, що складниками особистісно-мотиваційного компонента постають групи професійно-педагогічних цінностей (цінності-цілі; цінно-сті-засоби; цінності-відношення; цінності-знання; цінності-якості). Підкреслено і представлено у вигляді таблиці відповідності, що кожна педагогічна здібність викладача становить складну синтетичну якість, в якій поєднуються окремі професійно-особистісні властивості, якими повинен володіти сучасний викла-дач технічного закладу вищої освіти з високим рівнем професійно-педагогічної компетентності.

У статті розкрито основні аспекти реалізації особистісно орієнтованого підходу у професійній підготовці майбутнього вчителя. На основі аналізу наукової та психолого-педагогічної літератури виокремлено науковців, які займалися дослідженням та впровадженням особистісно орієнтованого підходу в процесі підготовки майбутніх педагогів. Проаналізовано поняття особистісно орієнтованого підходу та близьких за змістом понять, зокрема: особистісно орієнтованого навчання, особистісно орієнтованої взаємодії, особистісно орієнтованої освіти. Розтлумачено особистісно орієнтований підхід, як найважливіший психолого-педагогічний принцип, що передбачає врахування своєрідності та індивідуальності особистості майбутнього вчителя; створення умов для самопізнання, самореалізації та саморозвитку особистості студента; систему відносин, за якою кожен студент відчуває себе особистістю і відчуває увагу педагога особисто до нього; спрямування навчально-виховного процесу на кожну окрему особистість з визнанням її унікальності. Сформульовано головну мету особистісно орієнтованого підходу, яка полягає в розвитку мислення майбутніх учителів, їх творчого потенціалу, гармонійному формуванні і всебічному розвитку їх особистості, розкритті неповторної індивідуальності. Визначено важливі ознаки особистісно орієнтованого підходу та педагогічні умови його здійснення.

У статті розглянуто проблему формування та діагностики соціальної компетентності молоді в діяльності громадських організацій. Проаналізовано наукові підходи до структурних компонентів та показників соціаль- ної компетентності й обґрунтовано показники сформованості соціальної компетентності молоді в діяльності громадських організацій. Розкрито критерії соціальної компетентності: мотиваційно-особистісний, когнітив- но-ціннісний, комунікативний, діяльнісний. Представлено соціальну компетентність, яка охоплює професійну, навчальну, громадську, особистісну сфери життєдіяльності людини. З’ясовано, що соціальна компетентність є найважливішою для встановлення соціальних контактів, розуміння суті міжособистісної взаємодії. Запро- поновано комплекс діагностичних методик для визначення рівня соціальної компетентності молоді в діяльнос- ті громадських організацій. Обґрунтовано доцільність представлених методик вивчення рівня сформованості соціальної компетентності. З’ясовано, що методики дозволять дослідити навички критичного мислення, кре- ативності, комунікативно-особистісний потенціал, рівень управління своїми емоціями, потребу в спілкуванні, самооцінку, емпатійні навички, мотив досягнення успіху, здатність до критичного аналізу інформації, технік переконання, відволікання уваги тощо. Представлено короткий опис методик, як-от «Вимірювання комуніка- тивної й соціальної компетентності» КОСКОМ В.М. Куніциної, «Адаптований тест критичного мислення» Л. Старкі, опитувальник Ю.М. Орлова «Потреба в спілкуванні», «Тест емоційного інтелекту EQ» Н. Холла, опитувальник М. Шерер та Дж. Маддукс «Шкала самоефективності», «Діагностика особистісної креативнос- ті» Є. Тунік, опитувальник А. Реана «Мотивація успіху та страх невдачі», «Діагностика оцінки самоконтролю в спілкуванні» М. Снайдера, «Діагностика рівня емпатії» І. Юсупова.

Актуальність: якість освітнього процесу значною мірою визначається рівнем сформованості педагогічної майстерності педагогів; формування педагогічної майстерності майбутніх педагогів у закладах вищої освіти залежить від групи чинників, врахування яких сприятиме підвищенню результативності цього процесу. Мета: з’ясування сутності поняття «педагогічна майстерність» та її структурних компонентів, визначення чинників, що впливають на результативність формування педагогічної майстерності майбутніх педагогів у закладах вищої освіти. Методи: теоретичні: аналіз психолого-педагогічних джерел, наукових праць присвячених проблемам формування педагогічної майстерності – для з’ясування сутності поняття «педагогічна майстерність» та її структурних компонентів; узагальнення та систематизація – для визначення чинників, що впливають на результативність формування педагогічної майстерності майбутніх педагогів у закладах вищої освіти. Результати: проаналізовано основні підходи до трактування поняття «педагогічна майстерність» та визначення її структурних компонентів. Схарактеризовано педагогічну майстерність як інтегративне особистісне утворення, яке поєднує у собі загальні й професійні компетентності, здібності до педагогічної діяльності, володіння педагогічною технікою (внутрішньою та зовнішньою), сформованість відповідних професійно особистісних якостей, здатність до творчості та педагогічної взаємодії з учасниками освітнього процесу на рефлексивній основі й неперервної освіти впродовж життя. Виокремлено та коротко схарактеризовано три групи чинників, що впливають на формування педагогічної майстерності майбутніх педагогів: соціально-економічні, особистісні та технологічні. Зазначено, що соціально-економічні чинники впливають на потреби учнівської молоді вступати на навчання за освітніми програмами, що здійснюють підготовку вчителів; особистісні й технологічні чинники є визначальними під час навчання у закладах вищої освіти. Висновки: підготовка майбутніх педагогів у закладах вищої освіти й формування педагогічної майстерності зокрема має здійснюватися з врахуванням таких груп чинників: соціально-економічних, особистісних та технологічних.

Представлено результати аналізу публікацій, предметом дослідження яких були питання, тією чи іншою мірою пов’язані з методологічними підходами до стандартизації змісту професійної освіти. Обґрунтована нами методологія стандартизації професійної освіти на компетентнісній основі сформована із врахуванням комплексу наукових підходів: системного, діяльнісного, особистісно-орієнтованого, компетентнісного технологічного, інформаційного та культурологічного. Системний підхід дає змогу аналізувати різноманітні чинники впливу на формування змісту стандартизації в їх діалектичному взаємозв’язку. Діяльнісний підхід передбачає спрямованість процесу стандартизації змісту освіти на розвиток ключових і професійних компетентностей майбутніх фахівців та їх практичне застосування для успішної соціальної та професійної самореалізації. Особистісно-орієнтований підхід передбачає врахування в процесі стандартизації змісту освіти потреб і цінностей особистості кожного учасника освітнього процесу. Технологічний підхід сприяє вдосконаленню технології стандартизації змісту професійної освіти з урахуванням компетентнісного підходу. Інформаційний підхід означає ефективне використання пізнавального потенціалу інформаційної діяльності, необхідної для формування змісту освітніх стандартів. Культурологічний підхід до стандартизації змісту професійної освіти має три взаємопов’язаних аспекти дії (аксіологічний (ціннісний), технологічний і особистісно-творчий) і дає змогу подолати суперечність між духовним і матеріальним, що існує в сучасному змісті професійної освіти. Компетентнісний підхід покликаний інтегрувати основні положення діяльнісного та особистісного підходів, оскільки полягає в посиленні особистісно-діяльнісного аспекту стандартизації змісту професійної освіти і навчання, передбачає врахування особистісного досвіду майбутніх фахівців, є більш ємним і варіативним, оскільки змістовно визначається ціннісними орієнтаціями особистості.