Academic literature on the topic 'Публічні слухання'

Сучасна концепція публічного управління вимагає від посадових осіб органів публічної влади бути більш чутливими до запитів громадян, ширше залучати інститути громадянського суспільства до прийняття державно-управлінських рішень, здійснювати свою діяльність прозоро та відкрито. Інформування громадськості та комунікаційна взаємодія є основними інструментами забезпечення відкритості і прозорості діяльності суб’єктів владних відносин. Влада повинна бути зацікавленою у налагодженні комунікаційного зв’язку у різних формах , що сприятиме успішності реалізації задекларованих реформ та підвищення довіри громадян.Встановлено, що інформаційні відносини між суб’єктами публічного управління базуються на принципах відкритості, проступності, достовірності, повноти, правомірності одержання, використання та поширення інформації. В той же час для налагодження двостороннього зв’язку комунікаційна взаємодія у публічному управлінні між представниками влади та громадськості повинна відповідати принципам прозорості, відкритості, чесності, оперативності, адекватності, партнерства, достовірності та підзвітності. В умовах розвитку демократичного суспільства кожен громадянин має право на отримання повноцінної та достовірноїінформації про діяльність органів публічної влади, а останні зобов’язані вчасно й у повній мірі її висвітлювати, ширше залучати громадськість до формування та реалізації державної політики. На основі аналізу нормативно-правового забезпечення визначено, що інформаційно-комунікаційна діяльність регулюється окремими положеннями Конституції України, законів України, постанов Кабінету Міністрів України та інших нормативно-правових актів. Вони розкривають права та обов’язки органів публічної влади прозоро висвітлювати інформацію та звітуватися про свою діяльність, надавати відповіді на запити, публічно обговорювати проєкти нормативно-правових актів, проводити громадські слухання та враховувати думку громадськості. Встановлено, що кращими формами для комунікаційної взаємодії є: прийом громадян, зустрічі, консультації, круглі столи, семінари, конференції, засідання, зібрання, наради, збори, урочисті події, громадські слухання, публічні дебати, демонстрації, презентації, виставки, брифінги, прес-конференції, прес-тури, вхідна та вихідна кореспонденція, повідомлення у ЗМІ, соціальних мережах та на веб-сайтах. Зазначено, що залучення програм та проєктів міжнародної технічної допомоги сприяє налагодженню комунікаційної взаємодії між органами публічної влади та представниками інститутів громадянського суспільства, зокрема під час розроблення комунікаційної стратегії.

Парламентаризм іманентно пов’язаний з особливою роллю парламенту як провідного органу народного представництва в державі й за своєю природою є однією з головних форм та засобом реалізації народовладдя. Показовим проявом розвитку парламентаризму в Україні є використання різних форм діяльності Верховною Радою України. Серед них особливу роль відіграє інститут парламентських слухань. Метою статті є виявлення сутності й змісту інституту парламентських слухань як форми та засобу забезпечення народовладдя в Україні. Парламентські слухання є багатофункціональним засобом, у якому безпосередньо втілюється представницький характер і соціальне призначення Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади в країні. Розглянуто правову природу парламентських слухань. Акцентовано на її складному характері. Визначено сутнісні ознаки парламентських слухань, що зумовлені їх публічним характером і змістом. Такий характер визначається залученням широкої аудиторії учасників, а, головним чином, їх метою, що полягає у вивченні питань, які становлять публічний інтерес, формулювання суспільно-політичного пріоритету, що потребує законодавчого регулювання. Через парламентські слухання Верховна Рада України отримує своєрідний “зворотній зв’язок” – інформацію про харак тер впливу законодавчого регулювання на суспільні відносини і, таким чином, про якість законодавства, та дає змогу визначити перспективні напрями його удосконалення. Парламентські слухання сприяють реалізації провідної – законодавчої функції парламенту, таким чином, безпосередньо утверджується народовладдя як спосіб владарювання, що ґрунтується на принципі народного суверенітету. Приділено увагу суб’єктам парламентських слухань – ініціаторам і безпосереднім учасникам. Запропоновано надати право ініціювати парламентські слухання депутатським фракціям (групам), що створить додаткові можливості для опозиційних партій та сприятиме забезпеченню народовладдя. Акцентовано, що наділення громадян правом ініціювати парламентські слухання у Верховній Раді України є надзвичайно важливим кроком у зміцненні зв’язків Парламенту з народом, з інститутами громадянського суспільства. Таким чином, парламентські слухання все більше стають засобом та формою забезпечення народовладдя. Процедури парламентських слухань загалом достатньо врегульовані в законодавстві України. Для підвищення ефективності парламентських слухань необхідно уточнити їхню мету з акцентуванням на контрольній функції Парламенту, розширити коло ініціаторів, визначити в законодавстві форми контролю Парламенту і громадськості за виконанням рекомендацій парламентських слухань. Акцентовано на необхідності визначення в законодавстві видів правових актів, їх юридичної сили, ієрархії. Наголошено, що, враховуючи недостатній рівень правового регулювання форм народовладдя в Україні, передусім всеукраїнського і місцевих референдумів, народної законодавчої ініціативи, публічних слухань, публічного контролю тощо, парламентські слухання у Верховній Раді України ІХ скликання мають стати стартовим майданчиком для напрацювання концепції розвитку народовладдя в Україні.

У статті автор досліджує механізми взаємодії влади і громадянського суспільства на сучасному етапі розвитку України. Від ефективної взаємодії залежить якість державної політики, відсутність дієвої комунікації влади і суспільства призводить до ухвалення неефективних рішень в управлінні, розчарувань, зростання протестів у суспільстві у самих різноманітних формах. Тому аналіз практичності сучасних механізмів взаємодії потрібен протягом усього перехідного періоду від однієї моделі управління до іншої з метою їх корегування, модернізації та удосконалення. Метою дослідження є аналіз сучасних вертикальних і горизонтальних механізмів взаємодії влади і громадянського суспільства, а також з’ясування загальних негативних тенденцій, що впливають на стан та якість цієї взаємодії. Такий аналіз допомагає процесам реформ, сприяє модернізації системи публічного управління і розвиткові громадянського суспільства в країні. Наукова новизна статті полягає в сучасному переосмисленні функціональності діючих механізмів співпраці органів влади з інститутами громадянського суспільства, зокрема таких, як: механізм реалізації виборів; створення та діяльність консультативно-дорадчих органів при органах виконавчої влади та органах місцевого самоврядування; громадські слухання, публічні обговорення, конференції, семінари, «круглі столи»; підписання угод та договорів про співпрацю на міжрегіональному рівні; механізм фінансової підтримки проектів, програм, заходів об’єднань і організацій громадян; моніторинг громадської думки та проведення різноманітних соціологічних досліджень; просвітницький механізм формування громадянських компетентностей; механізм обміну інформацією тощо. Такий аналіз дозволяє виділити як позитивні зміни у динаміці їх розвитку і удосконалення, так і проблемні аспекти. Висновок. Співпраця органів влади з організаціями громадянського суспільства стала більш активною: від використання експертного потенціалу ОГС для вирішення проблемних питань – до залучення їх органами влади до розробки нормативно-правових актів. На сьогодні ця співпраця набула такого рівня, щоб ставити питання підвищення її результативності. Проблемними залишаються такі аспекти взаємодії, як: недостатні відкритість та політична незалежність; узгодженість інтересів; взаємна відповідальність щодо вирішення суспільно значущих питань; низький вплив громадських консультативно-дорадчих органів на ухвалення рішень; формальний підхід органів влади до співпраці; недостатній рівень комунікативних, професійних, фахових навичок у представників обох сторін тощо. Отже, у перехідний період від застарілої моделі управління до більш ефективної необхідно приділяти увагу питанням функціональності діючих вертикальних і горизонтальних механізмів взаємодії влади і громадянського суспільства з метою їх корегування та удосконалення.

У статті обґрунтовано трансформацію державної політики щодо внутрішньо переміщених осіб у напряму публічної політики. Доведено, що діяльність неурядових організацій як нових акторів публічної політики щодо ВПО впливала на розширення предметного поля державної політики у зазначеній сфері. З’ясовано, що з лютого 2016 р. активно запроваджувалися інструменти публічної політики щодо ВПО: парламентські слухання, петиції, громадська експертиза, експертно-аналітичні структури, громадська експертиза, громадський контроль за діяльністю влади, громадський бюджет. Виявлено, що з вересня 2019 р., за відсутності комплексності, координації дій держави у виробленні та впровадженні політики щодо ВПО, ініціативу в сфері захисту прав і свобод вимушених переселенців перебрали на себе інститути громадянського суспільства. Визначено три періоди у трансформації державної політики щодо ВПО у напряму публічної політики: 1) жовтень 2014 р. – лютий 2016 р. – початок трансформації державної політики щодо ВПО у напряму публічної політики; 2) лютий 2016 р. – серпень 2019 р. – інституціоналізація публічної політики щодо ВПО; 3) вересень 2019 р. – дотепер – подальший розвиток публічної політики щодо ВПО.

У статті проаналізовано публічно-правові методи судового захисту, а саме намагання забезпечення концентрації цивільного процесу, а також розкрито наукове та правове визначення даного принципу. Встановлено, що згідно з Рекомендаціями Комітету міністрів Ради Європи судове засідання має складатися не більше ніж з двох судових засідань. Це попереднє слухання підготовчого характеру та дослідження доказів, заслуховування аргументів сторін і приймання рішення. Визначено, що під концентрацією процесу розуміють концентрацію доказового матеріалу, тобто надання суду першої інстанції доказів в обсязі, необхідному для правильного і своєчасного розгляду і вирішення справи у визначений законом строк. Також проаналізовано, що принцип концентрації процесу у Цивільному процесуальному кодексі не закріплений у вигляді окремої норми права. Проте чинний ЦПК закріплює його похідні принципи. Це принципи змагальності, безпосередності тощо. Визначено, що концентрація доказового матеріалу дозволить сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, належним чином підготуватися до змагального процесу і виключити несподіванки при розгляді і вирішенні справи судом. Можна зазначити, що законодавець узяв до уваги Рекомендації КМРЄ про вирішення справи по суті в другому судовому засіданні, коли першим є попереднє судове засідання. Також у даній статті доводиться, що принцип концентрації зумовлює наявність принципів розумності строків і доступної професійної правничої допомоги. Це зумовлено тим, що законодавство не встановлює граничних розмірів компенсації витрат на правову допомогу, оптимальних ставок судового збору тощо. Проаналізовано, що кожна країна надає різне визначення даному положенню. Основною метою його є своєчасний та справедливий розгляд цивільних справ. Крім того, важливим аспектом є мета даного принципу, що полягає в уникненні затримок у провадженні у справі й забезпеченні ефективного судового захисту прав та інтересів сторін. Розглянуто нормативне закріплення даного принципу у зарубіжних країнах. Проаналізовано судову практику ЄСПЛ у справах, у яких порушено принцип своєчасності розгляду справ. Обґрунтовано думку про необхідність законодавчого закріплення принципу концентрації у цивільному судочинстві України.

Узагальнено, що Закон Укра-їни від 14 липня 2021 року «Провнесення змін до деяких законо-давчих актів України щодо роз-витку інституту старост» слідвизнати вагомим кроком у напряміуспішного завершення одразу двохреформ: муніципальної реформи,що триває майже з дня проголо-шення незалежності України, тареформи децентралізації публіч-ної влади, яка проводиться з 2014року. Цей новий інститут кон-ституційного права розвиваєтьсядинамічно, більшу частину новихположень щодо старост у частиніїхньої інноваційності та обґрун-тованості слід підтримати. Але,навряд чи можна погодитися зтим, що оптимальними є поло-ження цього Закону про порядокпроведення громадського обгово-рення (громадських слухань, зборівгромадян, інших форм консульта-цій із громадськістю) кандидатуристарости та затвердження сіль-ською, селищною, міською радою.Адже відсутність такого порядкучи низька юридична якість доку-менту, в якому його передбачено,може нівелювати позитивні напра-цювання щодо інституту старо-сти в Україні для членів окремоїоб’єднаної територіальної громадиабо територіальної громади.Аргументовано, що заміна однієїпроцедури двома ускладнює процесзаміщення посади старости. Зазна-чено, що у цьому випадку основноюперевагою є те, що процес виборівє надзвичайно тривалим, ресурсоєм-ним стосовно не лише часу, але йматеріальних витрат порівняно здвома іншими процесами, які впро-ваджено нині. До того ж в умовахпандемії COVID‑19 масові заходи,до яких слід віднести і проведенняголосування на виборах, часто про-водяться зі значними обмеженнями.Основним недоліком є те, що попривищезазначені недоліки процедуравиборів є чітко регламентованою,але навряд чи можна стверджуватице стосовно громадського обгово-рення. Інформаційні агенції узагаль-нили, що це є значною перевагою.Підкреслено, що нормативна від-силка до «інших форм консультаційіз громадськістю» не є інформа-тивною. Рекомендовано у статтіЗакону «Про місцеве самовряду-вання в Україні» надати вичерпнийперелік тих форм консультацій ізгромадськістю, за допомогою якихкандидатура старости може пого-джуватися з жителями відповід-ного старостинського округу.

В Україні комунікації органів публічної влади з громадськістю все ще знаходяться на етапі розбудови. В законодавстві неточно прописані механізми проведення комунікацій органів публічної влади та громадськості: консультацій, громадських експертиз та слухань, діяльності громадських рад при органах влади тощо. Також існують питання при їх втіленні в процесі реалізації вітчизняної публічної політики. Сама цим двом питанням буде присвячена дана стаття.

У статті здійснено ретроспективний аналіз державної політики у сфері реформування місцевого самоврядування на предмет її дієвості, використовуючи зарубіжний досвід аналізу публічної політики. Формування системи місцевого самоврядування виявилося одним із найбільш складних та суперечливих завдань становлення сучасної української державності. Процес його становлення триває та характеризується високим рівнем суперечливості з точки зору сутності та формалізації відносин. Політичні діячі, науковці, практики, муніципальна громадськість у переважній більшості (це показали дискусії на всеукраїнських муніципальних слуханнях та різноманітні аналітичні доповіді) оцінюють сучасний стан розвитку місцевого самоврядування в Україні як такий, що не відповідає демократичним принципам організації влади і стримує соціально-економічний розвиток територіальних громад, становлення місцевої демократії. І хоча з самого початку в українському політикумі та науковому середовищі було досягнуто консенсусу у питанні необхідності реформування місцевого самоврядування, але й досі не розроблено концептуальних засад державної політики в цій сфері, а всі напрацювання носять фрагментарний, безсистемний характер і спрямовані на вирішення тактичних проблем. У цій ситуації першочерговим завданням є проведення ретроспективного аналізу державної політики з метою формування адекватної стратегії розвитку місцевого самоврядування на майбутнє.

Дисертацію присвячено вивченню контролю як гарантії законності діяльності публічної адміністрації з позицій адміністративно-правової науки. Сформульовано визначення та сутність категорії «методологія дослідження контролю», визначено її рівні. Проаналізовано наукові погляди щодо сутності і змісту контролю та суміжних категорій. Через застосування онтологічного та гносеологічного підходу з’ясовано сутність і зміст державного та громадського контролю; виділено наукові підходи щодо вивчення державного та громадського контролю в їх взаємодії та взаємозв’язку на сучасному етапі. Досліджено етимологію, генезис, зміст контролю діяльності публічної адміністрації як об’єкту наукового аналізу. Розкрито поняття принципів контролю діяльності публічної адміністрації, їх генезис, специфіку та різновиди. Запропоновано визначення поняття суб’єктів контролю діяльності публічної адміністрації, їх ознаки та класифікаційні критерії. Обґрунтовано уніфікацію процедур контролю діяльності публічної адміністрації. Визначено поняття державної та громадської експертизи як форми контролю діяльності публічної адміністрації, їх принципи, процедури проведення, спільні та відмінні риси. Розкрито поняття публічних та громадських слухань як форм контролю діяльності публічної адміністрації, їх принципи, особливості та стадії.