Academic literature on the topic 'Пряма дія норм Конституції України'

Здійснення права на свободу мирних зібрань і його роль в утвердженні демократичних засад, здійснення народовладдя в Україні довели події 2004, 2013–2014 рр., а саме Помаранчева революція та Революція Гідності, які стали наслідком здійснення українцями гарантованого Конституцією України права на свободу мирних зібрань. Зазначені події засвідчили не лише роль права на свободу мирних зібрань у визначенні демократичного курсу розвитку державності та громадянського суспільства, а й продемонстрували вади конституційних норм, перш за все, пов’язані з обмеженнями здійснення права на свободу мирних зібрань і політичної волі владних еліт у застосуванні до суб’єктів здійснення цього права заходів юридичної відповідальності. Тож важливим для людини є не формальне закріплення права у конституційній нормі, а саме дієвість такої норми, спрямована на пряме врегулювання суспільних відносин щодо здійснення права на свободу мирних зібрань. Існування у нормах позитивного права різних формул, які виражають право на свободу мирних зібрань, тягне за собою відсутність чіткості та зрозумілості норм, які регулюють суспільні відносини зі здійснення права на свободу мирних зібрань, що негативно відображається як на самих суспільних відносинах, так і загалом на стані демократії у державі. Метою статті є дослідження права на свободу мирних зібрань як конституційного права та семантичної відповідності одиниць мови, що використовуються на його позначення, змістові цього права. У статті окреслено особливості інституціоналізації права на свободу мирних зібрань у нормах Конституції України, досліджено особливості правового регулювання суспільних відносин щодо здійснення права на свободу мирних зібрань за допомогою конституційних норм прямої дії, а також системність розуміння права на свободу мирних зібрань і регулювання його здійснення за допомогою норм галузі конституційного законодавства України. Конституційна норма, що міститься у ч. 1 ст. 39 Конституції України, потребує змін, які мають стосуватися: лексико-семантичної формули вираження досліджуваного права, а саме, має бути відтворено як “право на свободу мирних зібрань”; суб’єкт здійснення права на свободу мирних зібрань не повинен бути обмежений виключно наявністю у суб’єктів здійснення цього права правового зв’язку з Україною (громадянства), а належати всім без винятку людям, які на законних підставах перебувають в Україні; вказаний шлях розвитку права збиратися мирно має еволюціонувати у право на мирні зібрання, що є істотно ширшим і розлогішим за своєю суттю, а останнє у своїй гносеології має дістатися лексико-семантичної та юридичної формули саме як право на свободу мирних зібрань, яке визнане світовим співтовариством і відображатиме сутнісні властивості цього права.

Метою статті є виокремлення тих проблемних і дискусійних положень, які або не були остаточно вирішені під час ухвалення Основного Закону, або потребують змін з огляду на сучасний стан розвитку держави та суспільства. Наукова новизна полягає в аналізі конституційних норм і думок фахівців та виокремленні тих положень Конституції України, які потребують змін або уточнення в сучасних умовах трансформації політичної та правової системи України. Висновки. Більшість фахівців-конституціоналістів погоджується, що потенціал чинної Конституції України не вичерпано, вона продовжує успішно діяти й забезпечує основи державного правопорядку та гарантії захисту прав людини і громадянина. Окремі критичні зауваження на адресу Основного Закону пов’язані не стільки з його нормами, скільки з політичною кон’юнктурою. Крім того, не ухвалено ряд законів, прямо передбачених Конституцією України, багато законів не приведено у відповідність до її норм, що істотно впливає на якість сприйняття самого Основного Закону, як і неналежний рівень виконання його положень не лише громадянами, а й органами державної влади та місцевого самоврядування, низький рівень правосвідомості та правової культури. Всі ці фактори в цілому посилюють громадську думку про необхідність реформування конституційних норм і вирішення таким чином назрілих правових проблем. Особливістю внесених до Конституції змін є те, що вони фактично відображають політичні та суспільні настрої, однак належним чином не відпрацьовані фахівцями-правниками, що створює чергові приводи для невдоволення окремими змінами. Варто відзначити, що в Україні практично весь період незалежності діяли спеціальні комісії, створені для фахового опрацювання змін до Основного Закону. Проте ні Національна Конституційна Рада, ні Конституційна Асамблея, ні Конституційна комісія, ні, навіть, нинішня Комісія з питань правової реформи так і не затвердили остаточного варіанту напрацьованих ними змін. Окремі проблемні положення Конституції України, зокрема щодо статусу Криму, питань мови, державних символів, землі, були очевидними ще під час її ухвалення, однак прописані як компромісні. Крім того, за роки незалежності суспільний розвиток держави висунув на порядок денний ще ряд важливих аспектів, які можуть стати предметом внесення змін до Конституції. Серед таких реформ, здійснення яких потребує внесення змін до Основного Закону, передусім варто відзначити судову, децентралізацію, чіткий розподіл повноважень між гілками влади й забезпечення балансу стримувань і противаг, а також розширення конституційних прав і свобод людини та громадянина із забезпеченням чітких гарантій їх дотримання. Однак і цей перелік не є вичерпним, оскільки подальший суспільний розвиток виносить на порядок денний нові питання, які потребуватимуть правових гарантій і врегулювання, у тому числі й на рівні Конституції України.

Відсутність правового механізму реалізації референдуму в Україні унеможливлює, незважаючи на пряму дію норм Конституції України, практичну реалізацію низки положень Основного Закону в аспекті народного волевиявлення. Законодавець, працюючи над проєктом “референдного” закону, зобо в’язаний враховувати юридичні позиції Конституційного Суду України (КСУ), щоб попередити можливість його визнання таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) за своїм змістом. Аналіз останніх досліджень і публікацій пока зав, що попри доктринально обґрунтовану необхідність унормування відносин в аспекті організації та проведення всеукраїнського і місцевого референдумів, у системі національного законодавства і донині немає профільного закону про референдум. Воля народу в державі повинна бути основою влади уряду, тому здійснення народного волевиявлення через ухвалення ним обов’язкових рішень є формою реалізації його суверенітету. Саме такі юридичні міркування лягли в основу низки юридичних позицій, сформованих органом конституційної юрисдикції в аспекті народного волевиявлення. Мета статті полягає у предметному аналізі юридичних позицій КСУ, сформованих ним у контексті тлумачення норм Конституції України, щодо референдуму як форми прямої демократії, а також в аспекті врахування законодавцем його юридичних позицій при розробленні проєкту Закону про народовладдя через всеукраїнський референдум № 3612. Результати дослідження свідчать, що процесуально-правова незабезпеченість реалізації інституту референдуму нівелює авторитет Конституції України як Основного Закону держави та унеможливлює здійснення Українським народом як “єдиним джерелом влади в Україні” і “носієм суверенітету” безпосередньої влади у державі на всеукраїнському та місцевому рівнях, що є неприпустимим у правовій державі. Уперше на основі узагальнення юридичних позицій КСУ сформовано правовий підхід, відповідно до якого унеможливлення практичної реалізації Українським народом його конституційно визначеного владного права вирішувати питання на референдумі є проявом відчуження “народного суверенітету” від його конституційного носія, оскільки референдум є формою реалізації дискреційних повноважень. У контексті викладу підсумкових узагальнень автори публікації: а) запропонували авторське визначення поняття “юридична позиція” як стійке смислове юридичне твердження КСУ стосовно змісту норм права, сформоване ним у результаті предметно-системного оцінення і роз’яснення їх смислового значення, завдяки чому усувається предметно-правова невизначеність у теорії та практиці національного правотворення і державотворення, або ж виявляється така предметно-правова невизначеність, усунення якої покладається на нормотворчі органи; б) визначили ключові юридичні позиції КСУ в аспекті референдного народовладдя; в) проаналізували сув’язну відповідність змісту норм проєкту Закону № 3612 юридичним позиціям органу конституційної юрисдикції, завдяки чому зробили узагальнення про необхідність предметного його доопрацювання.

Відповідно до чинного Кримінального процесуального кодексу України (КПК України) реалізація завдань кримінального провадження можлива лише через активну поведінку учасників кримінального провадження. Передусім така активна поведінка вимагається від уповноважених учасників кримінальних про цесуальних відносин, зокрема й від прокурора. Однак прокурор із метою реалізації власних повноважень може робити тільки те, що прямо передбачено кримінальним процесуальним законом. Таким чином, на законодавця покладається важливий обов’язок чітко прописати всі можливі процедури протягом усього кримінального процесу. Однак, як свідчить практика, деякі положення КПК України не мають єдиного тлумачення серед науковців і практиків, що ускладнює правозастовний процес. І не в останню чергу така неоднорідність застосування норм КПК України пов’язана з процесом закінчення досудового розслідування. Метою статті є визначення правового положення прокурора під час закінчення досудового розслідування з виділенням недоліків чинного кримінального процесуаль ного законодавства та пропозицією змін до відповідних положень КПК України. У результаті проведеного дослідження ст. 291 КПК України в частині надання доручення на складання обвинувального акта було встановлено, що законодавець надає можливість уповноваженим особам самостійно обирати власну поведінку в частині складання обвинувального акта: він може бути складений або слідчим, або прокурором. При цьому слово “зокрема” вказує лише на приклад ситуації, за якої прокурор може самостійно скласти обвинувальний акт. Тобто КПК України не містить вичерпного переліку випадків, за яких обвинувальний акт може бути складений не слідчим, а прокурором. Було встановлено, що обвинувальний акт є процесуальним рішенням, тому процес прийняття обвинувального акта (процес складання і затвердження) може відбуватися лише через реалізацію відповідної процесуальної дії. Водночас, формулюючи повноваження прокурора, законодавець розмежовує “процесуальні дії” та “прийняття процесуальних рішень”. Здійснюючи тлумачення положень пунктів 4, 5, 9 ст. 36 КПК України у системному зв’язку зі ст. 19 Конституції України, відповідно до якої органи державної влади й органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, було зроблено висновок, що ст. 36 КПК України прямо не наділяє прокурора повноваженнями давати вказівки щодо прийняття процесуальних рішень.

У статті висвітлено значення й роль правових пози-цій Верховного Суду для здійснення податкового пла-нування. Незважаючи на те що деякі науковці схильні визнавати правові позиції Верховного Суду як джерело права, у нормах Конституції та законів України такий статус за ними не закріплено, як і не закріплено нор-мотворчої функції за органами правосуддя. Автор на-голошує на принциповій відмінності з рішеннями ЄСПЛ, статус яких як джерела права прямо закріпле-ний у законі. У свою чергу, визначена законом обов’яз-ковість урахування правової позиції Верховного Суду в діяльності суб’єктів владних повноважень стосуєть-ся правозастосування, а не правотворення. Зроблено висновок, що в разі наявності правової прогалини й ко-лізії в деяких випадках правовий висновок Верховного Суду може визначати правила поведінки для суб’єктів податкових правовідносин. Указано, що за наявності таких прогалин правило поведінки має встановлювати-ся з урахуванням принципу презумпції правомірності рішень платників податків. Наголошено на важливо-сті застосування вказаного принципу всіма суб’єктами податкових правовідносин, а також судом. Відзначено, що податкові органи вказаного принципу часто не до-тримуються. Краща ситуація із застосуванням презумп-ції правомірності рішень платників податків судами. Однак навіть суди під час вирішення спорів іноді від-ступають від указаного принципу, намагаючись здійс-нювати лінгвістичне тлумачення правової норми чи використовуючи аналогію права без урахування мети законодавчого врегулювання відповідних правовід-носин. Відзначено дискусійність питання можливості застосування аналогії закону чи аналогії права в подат-кових правовідносинах. Застосування аналогій судами можна визнати допустимим, якщо воно здійснюється з урахуванням презумпції правомірності рішень платни-ків податків. Водночас застосування аналогії закону чи аналогії права податковими органами не можна визна-ти обґрунтованим, оскільки вони як суб’єкти владних повноважень зобов’язані діяти виключно в порядку та спосіб, що визначені Конституцією й законами України.

У статті розглянуто питання дискримінації. Під дискримінацією в трудовому праві розуміють незаконний навмисний акт або бездіяльність, виражений через будь-яку пряму або непряму відмінність, виняток або привілей на підставі, не пов’язаній з вимогами роботи, коли він спрямований на обмеження визнання, здійснення або використання особами їхніх трудових прав та обов’язків чи запобігання ним, крім того, створення більш сприятливих можливостей для певних груп осіб, що тягне юридичну відповідальність. Диференціація – це бажання забезпечити «реальну рівність» порівняно з тією, яка встановлена у законодавстві щодо трудового законодавства, а також делімітацію правових норм на основі юридично значущих чинників, щоб визначити загальні положення трудового законодавства для певних категорій працівників. Трудове право унікальне у своїх принципах, оскільки воно має єдність сутності, єдність мети правової політики, єдність охорони праці, права працівників, єдність джерел права тощо. Єдність правового регулювання фактично передбачає диференціацію, а не заперечує. У статті розглянуто питання гендерної рівності, яка все ще залишається актуальною, з точки зору диференціації. Відповідно до Конституції України, де статтею 24 визначено, що рівність прав жінки та чоловіка забезпечується наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, здобутті освіти та професійній підготовці, праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці та здоров’я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною та моральною підтримкою материнства й дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям. Концепція позитивної дискримінації не закріплена законом. Однак закон про забезпечення рівних прав та можливостей для жінок та чоловіків визначає позитивні дії у спеціальних тимчасових заходах, які мають законну та об’єктивно виправдану мету, спрямовані на усунення правової чи фактичної нерівності у здатності жінок та чоловіків до виконання прав та свободи, що створені Конституцією та законами України.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук 12.00.02 – конституційне право, муніципальне право. – Інститут законодавства Верховної Ради України, Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, Харків, 2019. Дисертація містить аналіз стану досліджень механізмів реалізації та захисту прав людини, прямої дії норм Конституції України. На основі змісту вказаних понять виокремлено структурні елементи таких механізмів. Запропоновано визначення поняття «пряма дія норм Конституції» та доведено, що усі норми Основного Закону наділені такою юридичною властивістю. Встановлено співвідношення понять «аналогія закону», «аналогія права» та «пряма дія норм Конституції». Проведено аналіз практики Конституційного Суду України у частині тлумачення прямої дії норм Конституції України та їх безпосереднього застосування. На основі змісту рішень національних судів зроблено висновок про те, що норми Основного Закону здебільшого застосовуються при вирішенні процесуальних питань. Внаслідок аналізу рішень Європейського суду з прав людини встановлено, що розширювальне тлумачення правових норм надає можливість застосовувати єдиний нормативно-правовий акт для ефективного захисту прав людини. Встановлено, що аналогічна структура, подібні юридичні властивості норм Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод дають підстави для їх типового застосування. З огляду на положення законодавства України доведено, що права людини реалізуються і захищаються безпосередньо на підставі норм Основного Закону.