Journal articles: 'Процесуальне рішення'

1

Бойко, О. "Справедливість як категорія кримінального процесуального права." Юридичний вісник, no. 1 (July 29, 2020): 31–37. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.1533.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена дослідженню наукових підходів до визначення сутності справедливості та її нормативного закріплення як категорії кримінального процесуального права. З'ясовано, що у філософських дослідженнях виділяють формальну, змістову й процедурну справедливість. У філософії права розрізняють справедливість як рівність можливостей, справедливість розподільчу та справедливість відплатну. У кримінальному процесі справедливість уживається в таких контекстних значення: як мета (завдання) кримінального провадження, як засада кримінального провадження, як суб'єктивне право на справедливий судовий розгляд, як вимога до судового рішення, як відповідність покарання, як вимога до характеристики присяжного. Обґрунтовано, що справедливість кримінального провадження є як його метою, так і завданням. Справедливість є тим орієнтиром, задля досягнення якого розпочинається кримінальне провадження, а завданням кримінального провадження є дотримання справедливої процедури. Визначено, що загальноправовий принцип справедливості поширюється на кримінальне процесуальне право, набуваючи своєї специфіки, зумовленої особливостями кримінальних процесуальних правовідносин. Справедливість є окремою та самодостатньою засадою кримінального провадження. Установлено, що предметом кримінального процесуального регулювання є справедливість кримінальної процесуальної форми, а не покарання. Обґрунтовано, що в кримінальному процесуальному законодавстві справедливість уживається в таких значеннях: як морально-етична вимога до характеристики особи, як вимога матеріального права (справедливість покарання, що призначається судом), як вимога до процесуальної форми (дотримання справедливої процедури проведення процесуальних дій і прийняття процесуальних рішень). Справедливість як вимога до процесуальної форми також є багатоаспектною: є метою (завданням) кримінального провадження, засадою кримінального провадження та процесуальним правом особи (право на справедливий судовий розгляд).

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

2

Циганюк, Юлія Володимирівна. "ЗАСТОСУВАННЯ КАТЕГОРІЇ ЧАСУ ЯК ОБ’ЄКТИВНОЇ ФОРМИ ІСНУВАННЯ МАТЕРІЇ В ОБЧИСЛЕННІ СТРОКУ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ В РАЗІ, ЯКЩО ПІСЛЯ ЗДІЙСНЕННЯ ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО ЗАВЕРШЕННЯ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ ПРОКУРОРОМ ВИНЕСЕНА ПОСТАНОВА ПРО ВІДНОВЛЕННЯ СТРОКУ ДОСУДОВ." New Ukrainian Law, no. 6 (December 27, 2021): 201–6. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2021.6.30.

Full text

Abstract:

У статті досліджено питання застосування категорії часу як об’єктивної форми існування матерії, в аспекті того, яким чином відповідно до норм кримінального процесуального права та загальних засад кримінального провадження має обчислюватись строк досудового розслідування в разі, якщо після здійснення повідомлення про завершення досудового розслідування через деякий час прокурором винесена постанова про відновлення строку досудового розслідування, а ще через деякий час ухвалене нове рішення про завершення досудового розслідування. Визначено, що питання часу є ключовим у кримінальній процесуальній діяльності та знаходить своє процесуальне вираження у визначенні поняття «процесуальні строки». А така категорія, як «процесуальні строки», істотно впливає на кримінально-процесуальні правовідносини. Відповідно до норм кримінального процесуального права та загальних засад кримінального провадження в разі, якщо після первинного повідомлення про завершення досудового розслідування через деякий час прокурором винесена постанова про відновлення строку досудового розслідування, а ще через деякий час ухвалене нове рішення про завершення досудового розслідування, строк досудового розслідування має обчислюватись за загальними правилами. У цей строк не включається строк ознайомлення з матеріалами досудового розслідування сторонами кримінального провадження в порядку, передбаченому у статті 290 Кримінального процесуального кодексу України, що відбулось після остаточного (останнього) повідомлення прокурора про завершення досудового розслідування. Строк ознайомлення з матеріалами досудового розслідування сторонами кримінального провадження на підставі попередніх повідомлень прокурора про завершення досудового розслідування включається до строку досудового розслідування.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

3

Стельмащук, О. В. "Відкриття кримінального провадження як процесуальне рішення." Вісник Академії адвокатури України 14, no. 1 (38) (2017): 112–19.

Find full text

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

4

Стельмащук, О. В. "Відкриття кримінального провадження як процесуальне рішення." Бюлетень Міністерства юстиції України, no. 7, липень (2017): 47–52.

Find full text

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

5

Циганюк, Юлія Володимирівна. "ГЕРМЕНЕВТИКА СУДОВИХ РІШЕННЬ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ." Дніпровський науковий часопис публічного управління, психології, права, no. 4 (December 9, 2021): 36–39. http://dx.doi.org/10.51547/ppp.dp.ua/2021.4.7.

Full text

Abstract:

Стаття є спробою розкрити використання герменевтичного методу із аналізом положень Кримінального процесуального кодексу України, у судових рішеннях у кримінальних провадженнях. Визначено, що акт правосуддя та акт судового контролю, які формально виражені у судових рішеннях у кримінальному провадженні, є одними з основних вітчизняних правозастосовних актів. У них відбувається поєднання теорії та практики, суджень щодо справедливості та формування ситуації визначеності у період конфлікту. У контексті дослідження проаналізовано рішення Європейського суду з прав людини у справі «Делькур проти Бельгії» (заява № 2689/65), положення ч. 4 ст. 17, ч. 6 ст. 368, ч. 1 ст. 370, ч. 1 ст. 380, п. 3 ч. 1 ст. 413, ч. 1 ст. 433, ч. 4 ст. 434-1 Кримінального процесуального кодексу України. Досліджуючи вказані нормативні джерела та на основі аналізу наукових праць (А.М. Бернюкова, О.М. Балинської, З.А. Загиней, О.О. Мережко, В.А. Трофименко та інших учених), встановлено, що внутрішнє переконання суду, яке ґрунтується не лише на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, але й на власному життєвому досвіді, компетентному погляді, який дозволяє зрозуміти сенс казуїстичної ситуації, здатні забезпечити правильне пізнання подій та явищ кримінального провадження і відобразити їх у судовому рішенні. Зміст судового рішення є квінтесенцією інформації та знань, що формально відображаються у ньому і вироблені на основі специфічних практичних навичок, а їх підґрунтям є норми кримінального процесуального законодавства. У досліджуваному аспекті кримінальне процесуальне законодавство встановлює межі застосування герменевтики судових рішень у кримінальному провадженні.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

6

Mirkovets, D. "ІНСТИТУТ КОНТРОЛЬНО-НАГЛЯДОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА ПРОЦЕСУАЛЬНА САМОСТІЙНІСТЬ СЛІДЧОГО: АСПЕКТИ СПІВВІДНОШЕННЯ." Juridical science, no. 6(108) (April 4, 2020): 228–39. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-108-6-1.28.

Full text

Abstract:

Актуальність статті полягає в тому, що питання співвідношення інституту контрольно-наглядової діяльності із процесуальною самостійністю слідчого на сьогодні є досить актуальними. Зумовлюється це, перш за все, потребами слідчої практики, вимогами підвищення ефективності та якості діяльності слідчих, тим паче у зв’язку з недостанім рівнем їх професіоналізму. Метою статті є дослідження аспектів співвідношення процесуальної самостійності слідчого та інституту контрольно-наглядової діяльності на досудовому розслідування із урахуванням наукових підходів, сучасного нормативного регулювання та правозастосування. Досліджено аспекти співвідношення процесуальної самостійності слідчого та інституту контрольно-наглядової діяльності на досудовому розслідування. Визначено елементи процесуальної самостійності слідчого. Обґрунтовано доцільність узгодження керівником органу досудового розслідування ключових рішень слідчого. З’ясовано, що слідчий повинен приймати лише такі рішення, в законності й обґрунтованості яких він повністю впевнений. Незважаючи на позицію керівника органу досудового розслідування, він повинен мати по кожному процесуальному питанню свою власну думку, яка не може “іти в розріз” його внутрішньому переконанню. Ця законодавча конструкція стане відправною точкою міркувань про процесуально-правові основи самостійності слідчого. Визначено, що подальше удосконалення кримінальної процесуальної діяльності можливе лише шляхом розробки ефективних механізмів організації діяльності слідчого та закріплення їх на законодавчому рівні. Це стане реальною гарантією законності і обґрунтованості рішень слідчого. Зроблено висновок, що інститут контрольно-наглядової діяльності не повинен позбавляти слідчого процесуальної самостійності, а, навпаки, має сприяти забезпеченню процесуальних гарантій учасників кримінального судочинства й укріпленню законності в слідчій діяльності. Лише належним чином регламентований механізм організації досудового розслідування при правильному його застосуванні не тільки не обмежуватиме, а, навпаки, істотно підвищить процесуальну самостійність слідчого й забезпечують високу всебічність, повноту і неупередженість дослідження обставин кримінального провадження.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

7

Мірковець, Д. М. "ПОПЕРЕДНІЙ СУДОВИЙ КОНТРОЛЬ ЯК ГАРАНТІЯ ЗАКОННОСТІ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ ТА ЗАСІБ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ОСІБ." Juridical science, no. 2(104) (July 15, 2021): 392–402. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-104-2.44.

Full text

Abstract:

Актуальність статті полягає в тому, що попередній судовий кон- троль здійснює превентивний, попереджувальний, запобіжний вплив неза- цікавленого в результатах досудового розслідування, а отже, неупередже- ного уповноваженого спеціального суб’єкта ‒ слідчого судді на процесуальні відносини, дії, рішення, пов’язані із можливим обмеженням прав осіб на до- судовому розслідуванні. До них, насамперед, належать застосування заходів забезпечення кримінального провадження, проведення слідчих (розшукових) дій. Вирішення слідчим суддею клопотань про надання дозволу на проведен- ня позапланових перевірок у кримінальному провадженні не охоплюється його повноваженнями, визначеними КПК України, які мають реалізовувати- ся у передбачений процесуальним законом спосіб, адже не відносяться ні до заходів забезпечення кримінального провадження, ні до слідчих дій, ні до не- гласних слідчих дій. Це суперечить самій суті судового контролю над діями і рішеннями державних органів з метою захисту прав, свобод та інтересів осіб. Це також суперечить завданню суду як інституції в демократичному суспільстві. З’ясовано, що в ухвалі Київського апеляційного суду зазначено, що розглядаючи клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для прийняття законного і обґрунтованого рішен- ня, суд, відповідно національного та міжнародного законодавства повинен врахувати тяжкість кримінального правопорушення, у вчиненні якого підо- зрюється особа та особисті обставини життя особи, які можуть свідчити на користь збільшення (зменшення) ризику переховування від правосуддя чи інших способів неналежної процесуальної поведінки. Зроблено висновок, що попередній судовий контроль являє сукупність пов’язаних дій щодо перевір- ки законності рішень і дій органу досудового розслідування (відповідність дій і рішень вимогам законодавства, що регулює діяльність органу досудо- вого розслідування та у межах визначених повноважень), обґрунтованості таких дій і рішень, а також підтвердження або спростування юридичного значення дій і рішень уповноважених органів, що у комплексі забезпечує, крім законності, стабільність, передбачуваність досудового розслідування у ча- стині дій та застосування заходів, що обмежують права осіб. Ухвала слід- чого судді як акт правозастосування відображає права і обов’язки суб’єктів, яких вона стосується, її постановлення впливає на відповідні процесуальні відносини. При цьому попередній судовий контроль забезпечує законність рішень та дій слідчого, дізнавача, прокурора, а не обмежує їх процесуальну самостійність не є втручанням в неї.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

8

КАПЛІНА, ОКСАНА. "Проблеми визначення компетенції слідчого та прокурора на етапі закінчення досудового розслідування." Право України, no. 2018/08 (2018): 72. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-08-072.

Full text

Abstract:

У статті порушуються актуальні для сучасної правозастосовної практики питання, пов’язані з визначенням компетенції щодо складання обвинувального акта прокурором та слідчим. Автором підкреслюється, що ця проблема частково викликана невизначеністю чинного кримінального процесуального законодавства, яке не дає можливості зробити однозначний висновок про момент складання обвинувального акта та суб’єкта його складання, а частково – відсутністю сталих підходів у науці кримінального процесу до питання співвідношення повноважень прокурора – процесуального керівника та слідчого. Відсутність правової визначеності в законодавстві призвела до того, що в правозастосовній практиці непоодинокими є випадки, коли слідчі відмовляються складати обвинувальний акт після відкриття матеріалів кримінального провадження, у випадках, коли вони не погоджуються з позицією прокурора – процесуального керівника та наполягають, що прокурор має право самостійно скласти обвинувальний акт, а потім підтримувати його в суді. Наго лошується на тому, що слідчий та прокурор належать до сторони обвинувачення, повинні спільно спрямовувати свою діяльність на досягнення цілей кримінального провадження та між ними не може бути конфронтації, що шкодить авторитету органів, які зобов’язані неухильно дотримуватися вимог чинного кримінального процесуального законодавства, спільними зусиллями здійснювати боротьбу зі злочинністю та сприяти досягненню цілей кримінального провадження. У статті зазначається, що наукові підходи щодо взаємовідносин слідчого та прокурора, які були розроблені ще за радянських часів та сприймалися вітчизняними вченими як сталі, зараз не можуть бути використані, оскільки концептуально змінилося уявлення про функцію обвинувачення у кримінальному процесі та чинне кримінальне процесуальне законодавство. Діяльність слідчого у кримінальному провадженні за своїм характером і спрямованістю залишається поліаспектною, що й породжує діаметрально протилежні підходи до розуміння її функціонального спрямування. Не вдаючись глибоко до вирішення проблеми функціональної спрямованості діяльності слідчого у кримінальному провадженні, автор звертається до тих взаємовідносин, які виникають між прокурором – процесуальним керівником та слідчим, що тих проблем, що виникають на практиці. Метою статті є звернення уваги на проблеми, що виникають між прокурором – процесуальним керівником та слідчим, який проводить досудове розслідування, на етапі закінчення досудового розслідування, здійснення їх аналізу крізь призму системного тлумачення норм чинного кримінального процесуального законодавства та формулювання рекомендацій практичного характеру, спрямованих на подолання проблем, що виникають. За підсумками проведеного дослідження та тлумачення деяких норм чинного кримінального процесуального законодавства щодо взаємовідносин слідчого та прокурора на етапі закінчення досудового розслідування в статті зроблено низку висновків: в кримінальній процесуальній науці бракує комплексних досліджень, спрямованих на розробку доктринальних уявлень щодо функціональної спрямованості кримінальної процесуальної діяльності слідчого та її кореляції з функцією прокурора; визнавши зібрані під час досудового розслідування докази достатніми для складання обвинувального акта, прокурор, або слідчий за його дорученням, зобов’язаний повідомити підозрюваному, його захиснику про закінчення досудового розслідування та надання доступу до матеріалів досудового розслідування; після відкриття матеріалів іншій стороні слідчий зобов’язаний скласти обвинувальний акт; складання обвинувального акта прокурором є його дискреційним правом і можливе, наприклад, у разі, якщо він не погодився з обвинувальним актом слідчого; прокурор уповноважений доручати слідчому проведення у встановлений ним строк слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій, інших процесуальних дій або давати вказівки щодо їх проведення чи брати участь у них, а у разі потреби – особисто проводити слідчі (розшукові) та процесуальні дії в порядку, визначеному Кримінальним процесуальним кодексом України; кримінальним процесуальним законодавством не передбачено право прокурора надавати слідчому вказівки щодо прийняття процесуального рішення, в тому числі – обвинувального акта.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

9

Іліопол, Інна Михайлівна. "ПОВНОВАЖЕННЯ СУДУ АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ЗА ЦИВІЛЬНИМ ПРОЦЕСУАЛЬНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ." Знання європейського права, no. 3 (February 7, 2020): 109–23. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i3.27.

Full text

Abstract:

На підставі порівняльно-правового аналізу попередньої редакції ЦПК України та діючої, була встановлена основна ідея оновлення повноважень суду апеляційної інстанції – посилити позицію апеляційного суду з метою запобігання зловживанню процесуальними правами. Встановлено, що діюче процесуальне законодавство замінило термін «ухвали та рішення апеляційного суду» на термін «постанови суду апеляційної інстанції». Сьогодні термін «рішення суду» залишився тільки в суді першої інстанції. Доведено, що судові рішення ухвалюються судами першої інстанції у зв’язку із розглядом справи по суті, а в апеляційній інстанції приймаються постанови, оскільки суд апеляційної інстанції здійснює перевірку законності та (або) обґрунтованості судового рішення першої інстанції, а також, що постанова як термін має більш остаточний характер, ніж судове рішення. Сформульовано науково обґрунтовані пропозиції щодо вдосконалення цивільного процесуального законодавства України, що регулює апеляційне провадження. Оновлення повноважень суду апеляційної інстанції має своєю метою посилити позицію апеляційного суду в конкретних повноваженнях з метою запобігання зловживанню процесуальними правами відповідно до принципу правової визначеності та остаточності судового рішення. За правилами ЦПК України зміна рішення можлива не тільки при допущенні помилки у застосуванні норм матеріального, а й процесуального права. Зміна рішення при порушенні норм процесуального права відбувається, наприклад, при зміні розміру судових витрат, встановлених судом першої інстанції. Також слід зазначити, що ЦПК України виключив можливість оскаржити в апеляційному порядку судовий наказ, що здається позитивною зміною в апеляційному провадженні у зв’язку з тим, що метою наказного провадження є спрощений порядок розгляду таких справ та швидке їх виконання. А можливість апеляційного оскарження судових наказів ускладнює досягнення такої мети.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

10

ГЛОВЮК, ІРИНА, and ОЛЕКСАНДР ТОРБАС. "Прокурор у системі суб’єктів, уповноважених на закінчення досудового розслідування." Право України, no. 2020/03 (2020): 270. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-03-270.

Full text

Abstract:

Відповідно до чинного Кримінального процесуального кодексу України (КПК України) реалізація завдань кримінального провадження можлива лише через активну поведінку учасників кримінального провадження. Передусім така активна поведінка вимагається від уповноважених учасників кримінальних про цесуальних відносин, зокрема й від прокурора. Однак прокурор із метою реалізації власних повноважень може робити тільки те, що прямо передбачено кримінальним процесуальним законом. Таким чином, на законодавця покладається важливий обов’язок чітко прописати всі можливі процедури протягом усього кримінального процесу. Однак, як свідчить практика, деякі положення КПК України не мають єдиного тлумачення серед науковців і практиків, що ускладнює правозастовний процес. І не в останню чергу така неоднорідність застосування норм КПК України пов’язана з процесом закінчення досудового розслідування. Метою статті є визначення правового положення прокурора під час закінчення досудового розслідування з виділенням недоліків чинного кримінального процесуаль ного законодавства та пропозицією змін до відповідних положень КПК України. У результаті проведеного дослідження ст. 291 КПК України в частині надання доручення на складання обвинувального акта було встановлено, що законодавець надає можливість уповноваженим особам самостійно обирати власну поведінку в частині складання обвинувального акта: він може бути складений або слідчим, або прокурором. При цьому слово “зокрема” вказує лише на приклад ситуації, за якої прокурор може самостійно скласти обвинувальний акт. Тобто КПК України не містить вичерпного переліку випадків, за яких обвинувальний акт може бути складений не слідчим, а прокурором. Було встановлено, що обвинувальний акт є процесуальним рішенням, тому процес прийняття обвинувального акта (процес складання і затвердження) може відбуватися лише через реалізацію відповідної процесуальної дії. Водночас, формулюючи повноваження прокурора, законодавець розмежовує “процесуальні дії” та “прийняття процесуальних рішень”. Здійснюючи тлумачення положень пунктів 4, 5, 9 ст. 36 КПК України у системному зв’язку зі ст. 19 Конституції України, відповідно до якої органи державної влади й органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, було зроблено висновок, що ст. 36 КПК України прямо не наділяє прокурора повноваженнями давати вказівки щодо прийняття процесуальних рішень.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

11

БЕВЗЕНКО, ВОЛОДИМИР. "Зміст і види процесуального розсуду Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду." Право України, no. 2019/04 (2019): 114. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-04-114.

Full text

Abstract:

З метою забезпечення виконання завдання адміністративного судочинства, його “гнучкості”, якнайповнішого захисту та відновлення прав, свобод, інте ресів фізичних (юридичних) осіб, ефективного здійснення процесуальних функцій адміністративні суди, так само як і Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду (КАС ВС) наділені процесуальними повноваженнями, що їх вони реалізують на власний розсуд. Водночас процесуальний розсуд КАС ВС не може бути безмежним, свавільним. Означений розсуд (свобода дій) зумовлюється фактичними обставинами, приписами законодавства, судовою практикою, практикою Європейського суду з прав людини. Слід відзначити, що необхідність обґрунтованого вибору об’єктивно притаманна всьому процесу розгляду і вирішення адміністративної справи або процесуальним діям, пов’язаним із нею. Мета статті полягає у розкритті сутності й особливостей процесуального розсуду КАС ВС, критеріїв такого розсуду; ось ті принципові теоретико-прикладні положення, яким варто приділити достатню увагу. Поява процесуального розсуду адміністративних судів взагалі й процесуального розсуду адміністративного суду касаційної інстанції зокрема пов’язується із прийняттям у 2005 р. Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України). Вчинення кожної процесуальної дії, зокрема відкриття касаційного провадження, передбачає не лише перевірку відповідності фактичних обставин адміністративної справи нормам КАС України, а й ретельну оцінку кваліфікуючих ознак адмі ністративної справи (фактичних спірних правовідносин, предмета доказування, учасників спірних правовідносин, суб’єкта владних повноважень та інших суб’єктів, норм права), фактичних чи процесуальних обставин (“справа незначної складності”, “питання права, що має фундаментальне значення”, “значний суспільний інтерес або виняткове значення справи”, “помилкове віднесення судом першої інстан ції справи до категорії справ незначної складності” тощо). Як наслідок такої оцінки КАС ВС обирає певний вид процесуального рішення з тих, що передбачені КАС України. Кожна процесуальна дія (їх сукупність), кожна стадія адміністративного процесу охоплюються чималою кількістю оціночних понять, що пояснює значну широту процесуального розсуду КАС ВС. Відповідно, кожному виду процесуальної активності КАС ВС притаманний відповідний “свій” вид процесуального розсуду, який потребує ґрунтовного наукового дослідження і розкриття. Свобода здійснення КАС ВС своїх повноважень є доволі значною, натомість поняття, зміст та особливості процесуального розсуду ще не набули належного обґрунтування сучасною адміністративною процесуальною наукою, так само як і не були перевірені практикою адміністративного судочинства. Однак уже зараз видається очевидним, що свобода здійснення повноважень КАС ВС (його процесуальний розсуд) має різні види, межі, зміст свого прояву. Кожному виду процесуального розсуду КАС ВС відповідає “власний” перелік критеріїв. Опрацьовуючи фактичні обставини, витлумачуючи їх і відповідні їм норми матеріального права, роблячи висновки щодо відповідності фактичних обста вин нормам права, Суд перевіряє їх на відповідність критеріям із переліку для певного виду процесуального розсуду. Певна річ, вичерпно перерахувати й описати критерії процесуального розсуду КАС ВС у певній адміністративній справі непросто, оскільки доволі часто фактичні обставини справи не є однозначними, їх досить складно оцінити, витлумачити й порівняти з нормами матеріального права.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

12

НОР, ВАСИЛЬ, and АЛЬОНА ВОЙНАРОВИЧ. "Процесуальні можливості захисника під час застосування застави у кримінальному провадженні." Право України, no. 2019/12 (2019): 167. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-12-167.

Full text

Abstract:

Для того щоб виконати свій обов’язок у кримінальному провадженні, який полягає переважно у захисті прав і законних інтересів, у покращенні становища клієнта, адвокатові недостатньо лише прав, він повинен побачити та використати шанс для реалізації цих прав, виявити ситуацію, в якій ними найкраще скористатися. Ефективна діяльність захисника прямо залежить від його процесуальних можливостей як сукупності прав та умов (ситуації) їх реалізації. Для адвоката важливий не сам факт обізнаності щодо процесуальної форми запо біжних заходів і прав підозрюваного під час їхнього застосування, а те, як і коли використати ці права для забезпечення ефективного захисту. Питання процесуальних можливостей захисника у контексті забезпечення прав та інтересів клієнта (підозрю ваного й обвинуваченого) у разі застосування застави досі залишалися поза увагою вітчизняних науковців. Мета статті – аналіз норм Кримінального процесуального кодексу України (КПК України) та правозастосовної практики, що склалася в державі стосовно використання застави у кримінальному провадженні, зокрема, вирішення проблем, які виникають під час здійснення захисту в разі застосування цього процесуального заходу. Процесуальні можливості захисника у кримінальному провадженні – це сукупність передбачених законом його прав та наявність допустимої ситуації їх вмілого використання. Тому в разі застосування запобіжного заходу йдеться не тільки про наявність у захисника процесуальних прав під час вибору, зміни чи скасування цього заходу, а й про уміння, умови та навички їх правильного використання за необхідності в певній ситуації, а також про перспективу й можливість застосування. Застава – це безстроковий запобіжний захід, пов’язаний із покладеними на підозрюваного та обвинуваченого обов’язками. Після закінчення строку, на який для них визначено обов’язки, дія ухвали про застосування застави припиняється. Процесуальні можливості захисника у такій ситуації полягають у тому, щоб за допомогою наявних у нього процесуальних прав домогтися повернення застави заставодавцеві. Закінчення строку дії обов’язку чи обов’язків, визначених ухвалою слідчого судді чи суду про застосування запобіжного заходу – застави, без належного продовження цих обов’язків однозначно свідчить про припинення дії застави як запобіжного заходу, оскільки втрачається у протилежному випадку сутність і значення самого цього заходу. У такому випадку захисник має змогу реально скористатися своїм правом звертатися до слідчого судді з клопотанням про повернення застави, що й створює йому процесуальну можливість захищати інтерес клієнта. Хоча застава як запобіжний захід невіддільна від обов’язків, для забезпечення яких її вибрано, проте коли постає питання про закінчення строку обов’язку, слід продовжувати обов’язок, який забезпечується заставою, а не сам запобіжний захід – заставу. Така ухвала слідчого судді не передбачена нормами КПК України. Тож захисник має процесуальну можливість, використовуючи своє право на подання апеляційних скарг на рішення слідчого судді та керуючись висновком Великої Палати Верховного Суду, оскаржувати вказане рішення в апеляційному порядку. Процесуальні можливості захисника у кримінальному провадженні як сукупність його прав і наявність ситуації, за якої він їх може використати, є реальним механізмом забезпечення прав підозрюваного, зокрема й у разі застосування застави у кримінальному провадженні.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

13

Асташева, Олександра Сергіївна. "ПСИХОЛОГІЯ УХВАЛЕНЬ СУДОВИХ РІШЕНЬ." Знання європейського права, no. 3 (February 7, 2020): 124–39. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i3.28.

Full text

Abstract:

У ст. 124 Конституції України зазначається, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами при ухваленні судових рішень. Вимоги досудових рішень, згідно з процесуальним правом, автори поділяють на зовнішні і внутрішні. Зовнішні – виключність, обов’язковість та законність, внутрішні – правосудимість. Основними елементами правосудності судового рішення є: 1) верховенство права, 2) обґрунтованість, 3) повнота, 4) ясність, 5) точність, 6) вмотивованість, 7) відповідність визначеній законом процесуальній формі. У статті досліджується соціальні і психологічні аспекти діяльності судді при постановці судового рішення, через призму правового і юридичного реалізму в законодавчій сфері та через призму психології та психоаналізу. Судова діяльність, нарівні з іншими видами юридичної діяльності, функціонує в умовах соціальної системи країни, що й обумовлює її соціальну та психологічну сутність. Вона виявляється у постійній правозастосовчій практиці суддів, котрі поряд з набором професійних якостей є носіями ще й звичаїв, традицій, неповторних характерів, звичок тощо, тісно взаємопов’язаних із практичною діяльністю. Крім того, на судову діяльність впливають правова культура, рівень знань, історичні етапи, рівень та якість розвитку інших державних інститутів, конкретна ситуація і таке інше. Вплив таких факторів не можна зневажати чи недооцінювати, проте він не повинен ставити під сумнів основоположні принципи, закріплені в Конституції та Законах України, в тому числі діючому процесуальному законодавстві. Судове рішення – це родове (універсальне) поняття, що означає акт -рішення суду, яким вирішується судова справа по суті, процесуальні питання, що стосуються руху справи, а також інші питання в межах юрисдикційних повноважень суду.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

14

Мирошниченко, Ю. М. "ФАКТИЧНІ ПІДСТАВИ НЕГЛАСНИХ СЛІДЧИХ (РОЗШУКОВИХ) ДІЙ: ПРОБЛЕМА ДОСТАТНОСТІ." Прикарпатський юридичний вісник, no. 1(26) (November 28, 2019): 217–20. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1(26).42.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена з’ясуванню сутності поняття, позначеного терміном «достатні підстави», як стандарту доказування у разі ухвалення процесуального рішення щодо проведення негласних слідчих (розшукових) дій. З огляду на характер розв’язуваних при цьому завдань, достовірність висновків щодо обставин, якими обґрунтовуються такі рішення, навряд чи може бути забезпечена наявними на цьому етапі кримінального провадження доказами, особливо коли йдеться про можливі варіанти розвитку будь-якого процесу, стовідсотковий прогноз результатів якого неможливий у принципі. Тому ступінь пізнання кола таких обставин має забезпечувати обґрунтоване припущення про наявність підстав для вчинення відповідної дії. Питання достатності цих підстав у кожному конкретному випадку вирішується слідчим, прокурором, слідчим суддею за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на сукупності фактичних даних, які з високим ступенем імовірності свідчать про скоєння злочину певної тяжкості, а також про наявність інших, підтверджених відповідними доказами, обставин, що підлягають доказуванню під час розгляду слідчим суддею клопотання слідчого (прокурора) про надання дозволу на проведення НСРД. Процесуальне рішення щодо проведення НСРД буде обґрунтованим за умови, що в матеріалах кримінального провадження маються достатні з точки зору розсудливого та неупередженого спостерігача докази, сукупність яких з великою долею вірогідності підтверджує: 1) факт скоєння злочину відповідної тяжкості; 2) обставини, що дають підстави підозрювати особу у скоєнні злочину, якщо слідча дія проводиться щодо конкретної особи; 3) неможливість отримання відомостей про злочин та особу, яка його вчинила, в інший спосіб; 4) можливість досягнення мети НСРД – отримання доказів, які самостійно або в сукупності з іншими доказами можуть мати суттєве значення для з’ясування обставин злочину або встановлення осіб, які його скоїли.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

15

Вдовіченко, Оксана. "КОНЦЕПТУАЛЬНІ ОСНОВИ РИЗИКУ ОСОБИС-ТОСТІ: ЦИКЛІЧНА СТРУКТУРНО-ПРОЦЕСУАЛЬНА МОДЕЛЬ." Вісник ХНПУ імені Г. С. Сковороди "Психология", no. 62 (February 2020): 18–36. http://dx.doi.org/10.34142/23129387.2020.62.01.

Full text

Abstract:

Мета дослідження: концептуалізувати феномен «ризику особистості» та побудувати його теоретичну модель. Результати. У поданому дослідженні показано циклічну структурно-процесуальну модель ризику особистості, яка описує реальний цикл її перебування в ситуації ризику, що дає змогу розглядати особливості активності людини як прояв її суб’єктності в реакціях (діях) на ці ситуації. Процесуальність активності в ситуації ризику репрезентується через суб’єктивну оцінку ситуації, прийняття рішення, вибір моделі поведінки, реалізацію рішення, рефлексію результатів та визначається характером суб’єктивної оцінки ситуацій небезпеки і невизначеності в подальшому житті. Психологічну основу ризику особистості визначають такі його складові, як суб’єктивна оцінка ситуації небезпечної/невизначеної, схильність та готовність до ризику, так і системна взаємодія когнітивних, мотиваційно-регулятивних, конативних, афективних чинників. Висновки. Циклічна структурно-процесуальна модель ризику особистості відображує реальний цикл існування особистості в ситуації ризику, який дає можливість продемонструвати міру активності особистості як суб’єкта поведінки в ситуаціях ризику. Процес проходження особистості через етапи розгортання ситуації ризику структурований із урахуванням надбань психології прийняття рішень, психології вчинку, психології рефлексії та психології особистості. Виділені в моделі психологічні основи ризику особистості, а саме його ядро (схильність та готовність до ризику, суб’єктивна оцінка ситуації як небезпечної/невизначеної) й психологічні чинники визначають не тільки дослідницький, але і розвивальний потенціал запропонованої циклічної структурно-процесуальної моделі ризику особистості.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

16

Верба-Сидор, О. Б. "СПІВВІДНОШЕННЯ СУДОВОГО ТА ВІДОМЧОГО КОНТРОЛІВ ЗА ДІЯЛЬНІСТЮ ПРИВАТНИХ ВИКОНАВЦІВ У МЕХАНІЗМІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ОСОБИ." Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка 2, no. 94 (June 30, 2021): 84–98. http://dx.doi.org/10.33766/2524-0323.94.84-98.

Full text

Abstract:

У статті автором розглянуто і досліджено правову природу та предмет, відповідно до судового та відомчого контролів, за діяннями приватних виконавців. Доведено, що процесуальні діяння приватного виконавця, вчинені в ході примусового виконання рішення як завершальної стадії юридичного процесу, відповідно до Закону України «Про виконавче провадження», є предметом виключно судового контролю. Автором акцентовано увагу, що предметом відомчого контролю Міністерства юстиції України є сфера організації діяльності приватних виконавців – обов’язки, передбачені Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», а не їхні процесуальні діяння в ході виконавчого провадження. Зроблено висновок, що виключно суд наділений повноваженнями щодо перевірки законності процесуальних діянь ПВ лише за умови надходження від сторін (учасників) виконавчого провадження скарг.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

17

Борщевська, О. М. "ЮРИДИЧНІ ФІКЦІЇ В ТЕМПОРАЛЬНОМУ ДОСЛІДЖЕННІ РИМСЬКОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА ТА СУЧАСНИХ ГАЛУЗЕЙ ЦИВІЛЬНОГО ТА ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ." Знання європейського права, no. 1 (March 27, 2022): 32–37. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i1.311.

Full text

Abstract:

Наукова стаття присвячена аналізу юридичних фікцій в темпоральному дослідженні через призму приватного права Стародавнього Риму з рецепцією у сучасне українське цивільне право та цивільне процесуальне право. В статті надається аналіз юридичної фікції в Стародавньому Римі як своєрідної юридичної техніки, яка надавала змогу дійти справедливого судового рішення в умовах вікових незмінних джерел римського приватного права. Також досліджуються питання рецепції юридичної фікції в сучасні галузі українського права, зокрема цивільне право та цивільне процесуальне право. Надається порівняльний аналіз юридичної фікції з такими поняттями як аналогія права та аналогія закону, правова аксіома, презумпція, преюдиція, оціночні судження. Акцент робиться на відмінність сприйняття юридичної фікції в римському приватному праві та сучасному українському цивільному та цивільному процесуальному праві. У статті авторка зазначає, що юридична фікція, як в римському приватному праві так і в сучасному цивільному і цивільному процесуальному праві є досить дієвим інструментом, який дозволяє досягти справедливості у справі та подолати абстракцію закону, індивідуалізуючи кожну конкретну справу. Звертається увага на те, що питання застосування юридичної фікції хоч і досліджувалися раніше, але не визначали таке коло понять для порівняльного аналізу, яким би охоплювався майже весь спектр правових інструментів для подолання абстракційного сприйняття норм законодавства задля індивідуалізації їх для кожної конкретної справи. Таким чином, слід зазначити, що юридична фікція пройшовши шлях рецепції з римського приватного права до сучасного українського цивільного права та цивільного процесу трансформувалася в своєму правовому застосуванні, але не змінила своєї сутності, оскільки дозволяє при абстракції закону індивідуалізувати конкретний правовий казус та вирішити його згідно з принципами справедливості, які були актуальними як в римському приватному праві так і є актуальними в сучасному українському цивільному праві та цивільному процесуальному праві.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

18

Селіванов, Максим. "Електронний суд: ІТ-технології в судовому процесі як спосіб покращення прогнозованості судових рішень." Право України, no. 2018/01 (2018): 114. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-01-114.

Full text

Abstract:

Як убачається з практики правозастосування (навіть із використанням електронного документообігу), рішення судових органів, зокрема й вищих судових інстанцій, у подібних ситуаціях різняться. Один із варіантів розв’язання окресленої проблеми – заміна висновків суддів висновками статистичних, евристичних алгоритмів. Метою статті є виявлення та обґрунтування напрямів і підходів до введення у судові процедури машинних (обчислювальних) алгоритмів, висвітлення можливостей IT-технологій у судовому процесі як способу покращення прогнозованості судових рішень, а також наведення окремих випадків із практики застосування IT-технологій у судовому процесі. На прикладі процесуальної дії – порушення провадження в справі, встановлено, що у сучасний період застосування IT-системи дає змогу скоротити кількість процесуальних помилок, пов’язаних із неуважністю, та зводить нанівець такий спосіб зловживання процесуальним правом, як віяльне подання позовів із метою обрати “потрібного” суддю. Обґрунтовано необхідність зміни підходів до вирішення справи судом. Згідно з принципами змагальності та диспозитивності суд має розглядати справу в межах заявлених сторонами вимог, обраної ними норми права та на підставі наданих сторонами доказів. Це надасть можливість суттєво спростити алгоритмізацію, адже визначеності набудуть не тільки фактичні обставини (менша посилка), а й норма права (більша посилка). Таким чином, за допомогою сучасних IT-технологій суттєво можна покращити прогнозованість судових рішень, що вплине на їх надійність, допомогти судді в судовому процесі, зменшити навантаження на окремого суддю та знизити рівень ризиків суддівських помилок.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

19

Svitaylo, P. Yu. "Проблемні аспекти притягнення суддів до кримінальної відповідальності." Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, no. 6 (December 6, 2020): 51–59. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.06.06.

Full text

Abstract:

Метою статті є дослідження проблемних питань притягнення суддів до кримінальної відповідальності, зокрема щодо проведення обшуку в зазначеній категорії кримінальних проваджень, повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення та щодо співвідношення притягнення судді до кримінальної відповідальності за винесення завідомо неправосудного рішення з гарантіями його незалежності. На виконання визначеної мети вивчено міжнародні документи, положення національного законодавства щодо гарантій незалежності та недоторканості суддів, визначено доцільність застосування до суддів норми Кримінального кодексу України, яка встановлює кримінальну відповідальність за постановлення завідомо неправосудного рішення. На підставі судової практики окреслено процесуальні особливості проведення обшуку в кримінальних провадженнях щодо суддів та досліджено процесуальний порядок повідомлення про підозру судді у вчиненні кримінального правопорушення. Наукова новизна статті полягає у пропозиціях прийняття нової редакції статті 375 Кримінального кодексу України та вдосконалення чинного кримінального процесуального законодавства. Висновки. На основі визначених проблемних аспектів зроблено ряд висновків, зокрема щодо необхідності зазначення в клопотанні та ухвалі про проведення обшуку точної адреси приміщення, відсутність якої є наслідком визнання зазначеної слідчої дії незаконною, а отриманих в її результаті доказів недопустимими; необхідність включення Генерального прокурора або його заступника до складу групи прокурорів у кримінальному провадженні у випадку їх ознайомлення з матеріалами кримінального провадження та прийняття процесуальних рішень. Дотримання процесуального порядку притягнення суддів до кримінальної відповідальності сприяє додержанню гарантій їх недоторканості та незалежності, відіграє важливу роль у вирішенні кримінального провадження по суті та є передумовою дотримання загальних засад кримінального провадження та винесення законного, обґрунтованого та вмотивованого судового рішення. Розв’язання окреслених у статті проблемних питань сприятиме додержанню міжнародних норм та положень внутрішнього законодавства в зазначеній сфері.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

20

Торбас, О. "Застосування розсуду прокурором у процесі надання доручень та вказівок щодо проведення слідчих дій." Юридичний вісник, no. 2 (August 25, 2020): 88–92. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i2.1708.

Full text

Abstract:

У статті аналізується розсуд прокурора у процесі надання доручень та вказівок щодо проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій. Автор зазначає, що законодавець не уточнює, що саме розуміється під указівками та дорученням та як саме вони відрізняються між собою, адже у КПК використовуються обидва ці формулювання. Автор досліджує погляди різних науковців із вказаного питання та доходить висновку, що доручення надається слідчому прокурором у тому разі, коли прокурор на власний розсуд уважає за потрібне отримати в конкретному кримінальному проваджені докази. Тобто прокурор перед тим, як надати доручення слідчому, повинен: 1) проаналізувати матеріали кримінального провадження та оцінити вже зібрані докази; 2) встановити, які докази мають бути отримані задля встановлення обставин кримінального провадження, що підлягають доказуванню; 3) встановити, які слідчі чи інші процесуальні дії можуть бути проведені для отримання таких доказів; 4) сформувати відповідне доручення та ознайомити з ним слідчого. Указівки ж доцільно розглядати як реакцію прокурора на результати вже проведених процесуальних дій або на хід досудового розслідування загалом. Указівки надаються слідчому в тому разі, якщо, наприклад, були допущені помилки під час проведення однієї процесуальної дії та її необхідно провести повторно. Таким чином, автор робить висновок, що задля вибору між дорученням та вказівкою прокурор найперше повинен оцінити стан досудового розслідування та якої форми впливу потребує таке провадження - встановлення процесуальних дій, які ще не були проведені та у процесі проведення яких можуть бути отримані докази, котрі мають значення для кримінального провадження, або усунення недоліків попередніх процесуальних дій та негайний вплив на хід досудового розслідування зі сторони процесуального керівника. У статті узагальнюється, що під час прийняття відповідних рішень прокурор найперше у своєму розсуді має опиратись на стан кожного конкретного кримінального провадження та завдання, котрі мають бути виконані на відповідному етапі досу-дового розслідування, адже кримінальне процесуальне законодавство не містить конкретних правил, за яких прокурор зобов'язаний надавати слідчому вказівки або доручення.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

21

ПИСАРЕНКО, НАДІЯ. "Розмежування судових юрисдикцій крізь призму розуміння принципів судочинства (на прикладі податкових спорів)." Право України, no. 2020/04 (2020): 127. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-04-127.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена вивченню питання розмежування судових юрисдикцій. Як свідчить практика, суб’єктний склад спірних відносин, а також характер суспільних зв’язків, із яких конфлікт виник, не можна вважати вичерпними критеріями для визначення суду, повноважного його (конфлікт) вирішувати. Метою статті є пошук додаткових критеріїв, зважаючи на які можна встановити процесуальну форму, що є найбільш придатною для розв’язання правового спору з характерними ознаками. У статті зауважено, що утворення судів різних юрисдикцій обумовлено тим, що їхні судді мають спеціалізуватися на вирішенні конфліктів, які виникають із правових відносин різної галузевої приналежності й підлягають регламентації за допомогою матеріальних норм різних галузей права. Таким чином, судді, що спеціалізуються, спроможні продемонструвати найвищий рівень розуміння галузевих матеріальних норм, засвідчити свою здатність фахово тлумачити такі норми, а отже, бути взірцем у питаннях їх застосування. Водночас наголошено на тому, що суди у своїй діяльності дотримуються різних процесуальних законів, які акумулюють норми, що відзначаються особливостями; “спеціалізований” суд діє за правилами, що сприяють створенню пристойних умов для реалізації сторонами конфлікту наданих їм процесуальних прав. Це озна чає, що правильне визначення юрисдикції гарантує не тільки високий ступінь суддівської компетентності у застосуванні матеріальних норм, а й не менш цінний “процесуальний комфорт”, що мають відчувати всі учасники судового процесу. Запропоновано наблизитися до вирішення проблеми розмежування судових юрисдикцій не через виокремлення ознак спорів, формування їхніх переліків, а за допомогою пошуку відповіді на запитання: чи потребує їх (спорів) розв’язання застосування спеціальних процесуальних правил? Констатовано, що первісно зміст спеціальних процесуальних правил відбивається у нормах про принципи судочинства; свій розвиток такі правила отри мують у подальших процесуальних приписах. Кодекс адміністративного судочинства України (КАС України) пристосований для розв’язання конфліктів за участю суб’єктів влади. Отже, всі його правила, засновані на виписаних на початку КАС України принципах, спрямовано на створення умов, за яких нерівні у матеріальних відносинах суб’єкти права, які є сторонами спору, досягають рівності у судовому процесі. Зроблено деякі узагальнення, за допомогою яких проілюстровано, як діють спеціальні положення КАС України для гарантування рівності сторін в адміністративному судочинстві. Такі узагальнення супроводжуються прикладами судових рішень у справах із розгляду податкових спорів, що вкотре дало змогу впевнитися у правильності обрання для їх розв’язання саме адміністративної процесуальної форми.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

22

Кравченко, Станіслав. "Загальна характеристика злочинів, що посягають на процесуальні права та інтереси підозрюваного, обвинуваченого." Право України, no. 12/2018 (2018): 249. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-12-249.

Full text

Abstract:

У статті досліджується зміст загальних об’єктивних і суб’єктивних ознак злочинів, що посягають на процесуальні права та інтереси підозрюваного, обвинуваченого. Метою статті є здійснення загальної характеристики злочинів, передбачених статтями 371–375 Кримінального кодексу України (КК України), а також виявлення тих ознак, які дають змогу виокремити відповідні посягання серед інших злочинів проти правосуддя та об’єднати їх в одну групу. Встановлено, що склади злочинів, передбачених ч. 2 ст. 371, статтями 372, 374 КК України, побудовані законодавцем із використанням типової юридичної конструкції, яка включає: а) об’єкт злочину – процесуальні права та інтереси підозрюваного, обвинуваченого; б) об’єктивну сторону – порушення (недотримання) закріплених у законодавстві процесуальних прав та інтересів підозрюваного, обвинуваченого; в) суб’єкт – службові особи органів, які здійснюють досудове розслідування, оперативно-розшукову діяльність, або судді; г) суб’єктивна сторона – вина у формі прямого умислу. При цьому окремі ознаки юридичних складів злочинів за ч. 1 ст. 371, ст. 374 КК України повною мірою не відповідають визначеній конструкції, оскільки передбачені процесуальним законом права та інтереси підозрюваного, обвинуваченого для складів відповідних злочинів відіграють роль факультативного об’єкта кримінально-правової охорони. Визнається, що специфічні ознаки злочину відповідно до ст. 375 КК України очевидно виходять за межі наведеної юридичної конструкції: постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови можливе не лише у кримінальному, а й у всіх інших різновидах судового провадження, і, відповідно, заподіює або може заподіяти шкоду процесуальним правам та інтересам не тільки підозрюваного, обвинуваченого, а й інших учасників судово-го провадження. Водночас злочин за ст. 375 КК України, у разі його вчинення у межах кримінального провадження, може посягати на процесуальні права та інтереси підозрюваного, обвинуваченого, з урахуванням чого відповідні цінності повинні визнаватися для цього злочину факультативним об’єктом кримінально-правової охорони. Отже, у наукових цілях дослідження злочину згідно зі ст. 375 КК України доцільно не відокремлювати від аналізу ознак інших посягань на процесуальні права та інтереси підозрюваного, обвинуваченого.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

23

Кузьмич, В. "ПРОЦЕСУАЛЬНІ АСПЕКТИ ВИКОНАННЯ УХВАЛИ СУДУ ПРО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПОЗОВУ ШЛЯХОМ ЗУПИНЕННЯ ДІЇ ІНДИВІДУАЛЬНОГО АКТА." Юридичний вісник, no. 6 (February 16, 2022): 250–56. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i6.2290.

Full text

Abstract:

У статті доведено, що забезпечення позову є окремим інститутом адміністративного судочинства, який покликаний забезпечувати реалізацію завдання адміністративного судочинства через оперативний та дієвий захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень. Обґрунтовано, що важливою передумовою для реалізації вищеназваного завдання є не лише належний розгляд питання щодо забезпечення позову, за наслідком якого постановляється законне та обґрунтоване судове рішення, але й реальне та своєчасне виконання цього судового акта. Виокремлено проблеми правового регулювання питання виконання ухвали суду про забезпечення позову шляхом зупинення дії індивідуального акта. Серед основних проблем зазначеної категорії виділено, зокрема такі: невідповідність нормативних положень Кодексу адміністративного судочинства України, які регламентують питання виконання ухвали суду про забезпечення позову фундаментальному принципу правової визначеності; неврахування правовими положеннями адміністративного процесуального закону, які регулюють питання виконання ухвали суду про забезпечення позову, особливостей адміністративного судочинства, де суд на виконання вимог принципу офіційного з’ясування всіх обставин у справі має займати активну позицію в процесі вирішення публічно-правого спору. З метою вирішення вищенаведених проблем запропоновано внесення комплексних змін до статті 156 Кодексу адміністративного судочинства України. Обґрунтовано, що внесення відповідних змін до статті 156 Кодексу адміністративного судочинства України дозволить вдосконалити адміністративне процесуальне законодавство в частині виконання ухвали суду про забезпечення позову шляхом зупинення дії індивідуального акта та створить сприятливі умови для захисту прав, свобод та інтересів особи від порушень з боку суб’єктів владних управлінський функцій.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

24

Завальнюк, І. В. "ПРОЦЕДУРНО-ПРАВОВА СПЕЦИФІКА ДОГМАТИЧНОЇ ТА ЕМПІРИЧНОЇ СПРАВЕДЛИВОСТІ СУДУ." Знання європейського права, no. 6 (February 6, 2022): 20–26. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i6.292.

Full text

Abstract:

У статті досліджено процедурно-правову специфіку догматичної та емпіричної справедливості суду в конституційному розумінні. Зазначено, що Конституція України закріплює принцип рівності кожного не тільки перед законом, а й перед судом. Наголошено, що принцип процесуальної рівноcті сторін являє собою таке правило, відповідно до якого відповідним (процесуальним законодавством забезпечується рівність осіб, що беруть участь у справі, при зверненні до суду, в наданні рівних можливостей використання процесуальних природних засобів захисту своїх інтересів у суді. Обґрунтовано, що подібний підхід був вироблений і в рамках «Концепції справедливого суду» в основоположних актах міжнародного права. Визначено, що розуміння справедливості судового розгляду з позицій ЄКПЛ та прецедентного тлумачення її положень ЄСПЛ пов’язане з процедурним аспектом правосуддя. Зазначено, що детальну розробку європейський стандарт справедливого правосуддя отримав у прецедентних тлумаченнях ЄКПЛ Європейським Судом з прав людини. Констатовано, що справедливість судового розгляду по суті своїй є інструментальною і покликана забезпечити справедливість судового рішення. В умовахфактичної нерівності сторін ця мета стає ефемерною, адже дійсна змагальність процесу можлива лише в умовах юридичної та фактичної рівності сторін. Доведено, що, відмовляючи в перегляді конкретного судового рішення у справі заявника, Конституційний Суд може оцінювати загальну правозастосовну практику тієї чи іншої норми,виявляти конституційний зміст відповідних положень, тим самим впливаючи на прийняття судовими і правозастосовними органами рішень по суті справи. Дане Судом конституційно-правове тлумачення правових норм є підставою для перегляду справи по суті відповідними судовими органами. Визначено, що саме дане повноваженнядозволяє Конституційному Суду змістовно коригувати справедливість судового рішення. Зроблено висновок, що конституційне право на судовий захист як основне, невідчужуване право людини, яке виступає гарантією реалізації всіх інших прав і свобод, – це не тільки право на звернення до суду, а й право на ефективне відновлення порушених прав і свобод за допомогою правосуддя, що відповідає вимогам справедливості.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

25

Шум, С. С. "УДОСКОНАЛЕННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО СТАТУСУ ПОТЕРПІЛОГО ВІД НАСИЛЬНИЦЬКИХ ЗЛОЧИНІВ." Знання європейського права, no. 3 (September 7, 2021): 128–32. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i3.245.

Full text

Abstract:

У дослідженні розглянуто процесуальний статус потерпілого від насильницького злочину. Автор робить висновок про те, що правовий статус та процесуальний статус потерпілого від насильницького злочину - це тотожні поняття. Під процесуальним статусом потерпілого від насильницьких злочинів пропонується розуміти юридично закріплене становище особи, якій шляхом застосування фізичного чи психологічного насильства заподіяно смерть, тілесні ушкодження чи психічна шкода, що виражається через сукупність прав та обов’язків, які визначені та гарантовані Конституцією України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, кримінальним процесуальним законодавством та іншими нормативно-правовими актами. У статті зазначено, що процесуальний статус потерпілого від насильницького злочину, окрім Кримінального процесуального кодексу України, врегульовано низкою інших нормативно-правових актів, а саме Цивільним кодексом України, Законом України «Про боротьбу з тероризмом», Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», Законом України «Про протидію торгівлі людьми» тощо. З метою вдосконалення процесуального статусу потерпілого від насильницького злочину пропонується закріпити положення про те, що потерпілому за поданим належним чином обґрунтованим клопотанням суд виносить ухвалу про надання тимчасового доступу до речей і документів. Це положення дасть змогу потерпілому (чи його представнику) здійснювати низку процесуальних дій, звертатись до суду з відповідними клопотаннями та ефективно здійснювати захист своїх прав та законних інтересів. Окрім цього, надається пропозиція визначити можливість набуття правового статусу потерпілого близькими родичами та членами сім’ї постраждалої особи, а також надання статусу потерпілого особі за рішенням суду навіть за відсутності згоди такої особи на отримання статусу. З метою удосконалення процедури інформування потерпілого від насильницького злочину про його права та обов’язки пропонується запровадити процедуру первинного інформування про права під час першого контакту особи з поліцейським. Реалізація зазначених пропозицій дасть змогу захистити права потерпілих від насильницьких злочинів та удосконалити їх процесуальний статус.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

26

Гриненко, К. В. "Допустимість доказів, отриманих під час пред'явлення особи для впізнання." Прикарпатський юридичний вісник, no. 4(33) (November 25, 2020): 104–9. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i4.632.

Full text

Abstract:

Наукова стаття присвячена висвітленню деяких аспектів процедури проведення слідчої (розшукової) дії, а саме пред'явлення особи для впізнання. Метою статті є аналіз вивчення одного з важливих критеріїв допустимості доказів у кримінальному судочинстві - процесуальної форми. Досліджено різні погляди науковців щодо понять допустимості доказів та процесуальної форми, адже сьогодні термін «процесуальна форма» не визначений жодним нормативним документом. Розглянуто організаційні й тактичні особливості пред'явлення особи для впізнання та проаналізовано процедуру проведення цієї слідчої (розшукової) дії у зарубіжних країнах, зокрема у Сполучених Штатах Америки. У статті наведено приклади судових рішень, у яких докази визнано недопустимими з огляду на порушення процесуальної форми. Зокрема, акцентується увага на проблематиці дотримання належної процедури одержання доказів та фіксуванні результатів дії. Зазначено причини порушення умов допустимості доказів під час досудового розслідування та можливості їх усунення. У статті наголошено, що відповідно до чинного законодавства та судової практики будь-яке недотримання процесуальної форми є підставою до визнання доказів недопустимими, що призводить до недоведеності вини підозрюваної особи. Проаналізовано думки деяких науковців, які вважають, що несуттєві порушення кримінального процесуального закону можуть вважатися допустимими у разі законодавчого визначення, які саме процесуальні порушення є суттєвими. Зроблено висновок, що сторона обвинувачення під час збирання та фіксації доказів має докласти максимальних зусиль для дотримання всіх вимог проведення процесуальної дії відповідно до кримінального процесуального закону, адже це є обов'язковою умовою отримання допустимих доказів у кримінальному провадженні. Для того щоб докази були достатньою підставою для висновку суду про винуватість особи, процедура та протокол пред'явлення для впізнання мають бути належними.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

27

Смирнов, В. А. "ПРАВОВІ НАСЛІДКИ ВИЗНАННЯ ДОКАЗІВ НЕДОПУСТИМИМИ: ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ." Juridical science, no. 2(104) (July 15, 2021): 446–53. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-104-2.50.

Full text

Abstract:

Метою статті є визначення поняття «правові наслідки визнання доказів недопустимими», формулювання їх системи та особливостей застосування. В статті розглянуто проблемні аспекти визначення недопустимості доказів. Доведено, що визнання доказів недопустимими є юридичним фактом та наведено аргументи на підтвердження цього. Встановлено, що поняття правових наслідків визнання доказів недопустимими є не зовсім висвітленим в юридичній доктрині, а вченими-процесуалістами висловлюються різні бачення щодо категорії досліджуваного поняття. Законодавець у положеннях КПК України також прямо не визначає правові наслідки визнання доказів недопустимими. Автором підтримано наукову позицію, що в будь-якому випадку виключення недопустимого доказу встановлює певні правові наслідки для доказової бази, суб’єктів кримінального процесу, визначає напрямки і межі обвинувачення, кримінального переслідування, застосування заходів процесуального примусу, впливає на процесуальний статус підозрюваного, обвинуваченого, а також на постановлення вироку та прийняття рішень в апеляційному та касаційному порядках. На підставі вивчення доктринальних та законодавчих положень визначено, що систему правових наслідків визнання доказів недопустимими складають основні та додаткові наслідки. До основних належать: 1) втрата ним юридичної сили, неможливість його врахування при прийнятті процесуальних рішень і при доведенні обставин, які входять до предмету доказування; 2) преюдиційність рішення суду щодо визнання недопустимим доказу; 3) виключення посилання на такий доказ у мотивувальній частині вироку суду першої інстанції; 4) необхідність вжиття заходів з перевірки законності дій сторони обвинувачення під час досудового розслідування. Додатковими наслідками є винесення судом виправдувального вироку, скасування або зміна судом апеляційної інстан- ції вироку на підставі невідповідності висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження, а також закриття провадження.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

28

ПІЛЬКОВ, КОСТЯНТИН. "Питання факту та права: фундаментальне і прикладне розмежування обставин справи, їх юридичної кваліфікації і застосування права." Право України, no. 2020/08 (2020): 144. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-08-144.

Full text

Abstract:

Категорії питання права і питання факту, які з доктрини правових систем загального права увійшли у процесуальне законодавство України та закріплюються у теорії правозастосування поряд із традиційно вживаними поняттями фактичних обставин, юридичної кваліфікації та застосування норми права. Водночас критерії розмежування цих питань, яке має фундаментальне значення для теорії правозастосування і судової практики, залишаються нечіткими. Так само й природа окремих питань, які суди вирішують, розглядаючи справи, зокрема природа судового розсуду, застосування оціночних категорій у юридичній кваліфікації, встановлення змісту норми іноземного права тощо, не є чітко окресленою в контексті віднесення їх до питань права чи факту, а отже, й невизначеними залишаються межі втручання у вирішення цих питань судів, які переглядають судові рішення. Метою статті є аналіз підходів до розмежування питань права і факту у судовому правозастосуванні та висунення за результатами цього аналізу задовільних критеріїв розмежування, а також спроба віднесення за допомогою цих критеріїв до питань права чи факту тих питань у правозастосуванні, природа яких досі визнавалася змішаною. У статті досліджено витоки поділу питань правозастосування на питання факту та права у традиції загального права і деякі підходи, властиві для континентальних систем. Окреслено функціональний підхід до їх розмежування за критерієм того, який суб’єкт – суддя чи присяжні – вирішує те чи інше питання, а також який стандарт перегляду рішення у цих питаннях застосовують вищі суди. Вказано на незадовільність цих критеріїв як таких, що мають скоріше похідний, а то й логічно замкнений на самих собі характер. Запропоновано підходити до розмежування за формально-логічним критерієм, за яким відповіді на питання права становить знання про історичні факти, яке має імовірний характер і приймається як істинне внаслідок прийняття індуктивного умовиводу, одержаного з імовірністю, яка задовольняє прийнятий судом стандарт доведення, а відповіді на питання права формулюються на основі знання судом права, яке неспростовно презюмується, не має імовірнісного характеру і виступає у категоріях формальної логіки більшим засновком у дедуктивному умовиводі, де іншим засновком є відповідь на питання факту, якщо йдеться про застосування права у вузькому сенсі, або відповідь на питання права, якщо йдеться про тлумачення норми права. У статті розкрито, як зовні одне й те саме питання може бути питанням факту або питанням права, залежно від того, чи має місце у відповіді на нього врахування норми права. Обґрунтовано концепцію стадійності у судовому правозастосуванні: від твердження про факти, через встановлення правової природи стверджуваних відносин й окреслення належних доказів існування обставин справи, до встановлення цих обставин за допомогою доказів, кінцевої юридичної кваліфікації встановлених обставин і застосування наслідків, передбачених нормами права, які підлягають застосуванню. Викладено підхід до формулювання правового висновку у судовому рішенні. Також у статті зроблено спробу кваліфікувати так звані змішані питання судового розсуду, застосування оціночних категорій, встановлення змісту норми іноземного права та тлумачення договору у категоріях питань права і факту.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

29

УСТИМЕНКО, ВОЛОДИМИР, and СЕМЕН ЯЦЕНКО. "Процесуальні права та обов’язки судді-доповідача у Касаційному господарському суді." Право України, no. 2018/07 (2018): 103. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-07-103.

Full text

Abstract:

Чинна редакція Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) є по суті абсолютно новим нормативно-правовим актом, хоча технічно й був прийнятий шляхом доповнення та внесення змін. У зв’язку з цим теоретичні дослідження правового забезпечення організації перегляду справ касаційним судом є актуальними саме в аспекті дослідження статусу судді-доповідача, адже його роль завжди була важливою, і його важливість зросла внаслідок очікувань позитивних змін, обумовлених судовою реформою. Метою статті є дослідження статусу судді-доповідача у сучасних умовах становлення судової системи України, а завданням – аналіз окремих норм ГПК України, зокрема й на предмет відповідності конституційним нормам, та знаходження шляхів його вдосконалення. За колегіального розгляду справи першочерговою є роль судді-доповідача, саме тому у цій статті досліджуються його функції, права та обов’язків в умовах функціонування нового процесуального законодавства, у якому відсутнє визначення поняття “суддя-доповідач”, що є вельми важливим. Запропоновано власне визначення цього поняття: “Суддя-доповідач – це призначений Єдиною судовою інформаційно-телекомунікаційною системою член постійно-діючої колегії, який забезпечує реалізацію принципу колегіальності судового розгляду”. Як самостійний суб’єкт суддя-доповідач має такі процесуальні обов’язки: слідувати результатам автоматичного розподілу, отримати від служби діловодства матеріали касаційної скарги, передати питання про поновлення строку на касаційне оскарження на розгляд колегії, викласти окрему думку у тому разі, якщо не він готує текст постанови (ухвали), готувати доповідь не довше, ніж десять днів. Як самостійний суб’єкт суддя-доповідач має процесуальне право самостійно визначати обсяг доповіді, випадки, коли він звертається до членів Науково-консультативної ради при Верховному Суді, вимагати від всіх осіб, які присутні під час розгляду справи, дотримання вимог процесуального законодавства. Варто звернути увагу на те, що положення ч. 3 ст. 288 та ч. 4 ст. 293 ГПК України по суті мають протиріччя, адже одна встановлює випадки з обов’язкового поновлення строку, тоді як друга – визначає випадки, коли строк не поновлюється, і містять посилання одна на одну як на рівнозначні. У статті обґрунтовується твердження, що норма про невиконання ухвали суду, яка міститься у ГПК України, щодо повернення касаційної скарги порушує не суддя, а працівник апарату, який одержує цю ухвалу для виконання. Зроблено висновок, що не направлення касаційної скарги одночасно з постановленням ухвали про її повернення містить ознаки невиконання рішення суду.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

30

Сергієнко, Н. А. "НАПРЯМИ ВЗАЄМОДІЇ ВИКОНАВЦЯ З БАНКАМИ У ВИКОНАВЧОМУ ПРОЦЕСІ." Знання європейського права, no. 3 (September 7, 2021): 105–7. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i3.240.

Full text

Abstract:

У статті проаналізовано основні напрями взаємодії виконавця з банками у процесі примусового виконання рішень. Артикульовано існування договірного напряму взаємодії виконавця з банками у процесі примусового виконання рішень. Цей напрям взаємодії лежить у матеріальній площині. Прикладом цього напряму взаємодії є здійснення банками зберігання виявлених під час опису цінних паперів, ювелірних та інших побутових виробів із золота, срібла, платини і металів платинової групи, дорогоцінного каміння і перлів, а також лому й окремих частин таких виробів, на які накладено арешт. Наступний напрям взаємодії, про який йдеться у науковій статті, між виконавцем та банками під час виконавчого процесу - це інформаційна взаємодія. Цей напрям взаємодії лежить у процесуальній площині, і полягає він в отриманні виконавцем інформації, необхідної йому для примусового виконання рішення, яка може згідно із законом бути надана виконавцю банком. У статті узагальнено, що такі напрями взаємодії виконавця з банками, як виконання постанов виконавця про арешт коштів, що зберігаються на рахунках клієнта, та банківських металів, а також виконання банками платіжних вимог, оформлених та поданих у банки виконавцем, можна визначити як виконавчу взаємодію, що лежить у процесуальній площині. Таким чином, зі сторони банку безпосередньо виконується владне розпорядження виконавця щодо зупинення вільного обороту коштів на рахунках клієнта банку, банківських металів, що належать клієнту банку, чи щодо списання без акцепту клієнта банку коштів із рахунків клієнта банку. У статті резюмовано, що площина взаємодії «виконавець - банки»: 1) процесуальна (інформаційна та виконавча взаємодія), 2) матеріальна (договірна взаємодія); для неї характерні відносини «по горизонталі», оскільки відсутнє підпорядкування вказаних суб’єктів, а основний об’єкт таких відносин - примусове виконання рішення, чому і сприяє банк, надаючи виконавцю інформацію чи виконуючи його постанову. Ця стаття буде становити інтерес як для юристів-науковців, так і для юристів-практиків.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

31

Medvid , A. B. "Загальна характеристика конвенційної та вітчизняної регламентації правомірного затримання особи без рішення суду: адміністративно-процесуальний аспект." Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, no. 1 (February 24, 2021): 58–66. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2021.01.06.

Full text

Abstract:

Метою статті є здійснення компаративістського дослідження загальних вимог щодо правомірного застосування затримання особи без рішення суду як адміністративно-процесуального заходу, які встановлені у положеннях пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та у частині 3 статті 29 Конституції України, а також у чинному законодавстві України. Наукова новизна статті полягає у детальному порівняльному дослідженні положень підпунктів «b)» та «c)» пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, включно з практикою їх тлумачення і застосування у відповідних рішеннях Європейського суду з прав людини, положень другого речення частині 3 статті 29 Конституції України, відповідних рішень Конституційного Суду України, а також окремих норм Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо змісту, загальних вимог та переліку правомірних підстав затримання особи без рішення суду як адміністративно-процесуального заходу. Висновки. Застосування адміністративного затримання особи без рішення суду як примусового заходу позбавлення свободи людини на підставі чинних норм Кодексу України про адміністративні правопорушення та припису частини 3 статті 29 Конституції України загалом відповідає положенням підпунктів «b)» та «с)» пункту 1 статті 5 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Водночас, встановлення правомірності застосування адміністративного затримання особи без рішення суду в кожному конкретному випадку повинно здійснюватися з обов’язковим урахуванням принципу пропорційності між необхідністю забезпечити виконання встановлених законом адміністративних зобов’язань та важливістю дотримання права на свободу людини в демократичному суспільстві. У цьому контексті істотними варто визначити наступні аспекти: характер зобов’язання, яке випливає з відповідної норми адміністративного законодавства, включаючи його мету і основне призначення, особу затриманого і конкретні обставини, що призвели до затримання, а також тривалість адміністративного затримання.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

32

Грицишина, Л. В. "ПРИПИНЕННЯ ШЛЮБУ ШЛЯХОМ РОЗІРВАННЯ В СІМЕЙНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ." Прикарпатський юридичний вісник, no. 6(35) (May 7, 2021): 34–37. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i6(35).681.

Full text

Abstract:

Грицишина Л. В. Припинення шлюбу шляхом розірвання в сімейному праві України. - Стаття. Статтю присвячено питанням припинення шлюбу шляхом розірвання в сімейному праві України. Наголошено, що принципом правового регулювання розірвання шлюбу повинна бути нейтральність закону щодо юридичних доказових причин розлучення: право не має впливати на рішення подружжя про розірвання шлюбу (ні сприяти розлученню, ні перешкоджати йому), оскільки розлучення - справа в найвищому рівні приватна. Аналіз судових рішень, винесених у справах за позовами про розірвання шлюбу, доводить їх типовість та поширення таких «шаблонних» формулювань, як «шлюбні відносини між сторонами фактично припинилися через різні погляди на життя» або «судом установлено, що наразі подружні відносини між сторонами припинені, подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечить їхнім інтересам, сторони не бажають зберегти шлюб, позивач на розірванні шлюбу наполягає, відповідач проти розірвання шлюбу не заперечує». Підкреслено, що це дозволяє порушувати питання щодо того, чи взагалі необхідно зазначати причини, які підштовхнули сторін до подання звернення про припинення шлюбу (хоча процесуальне законодавство вимагає у разі спору про право наводити докази, на які посилається сторона). Зазначено, що розповсюдженою формальною причиною розірвання шлюбу є посилання колишнього подружжя на факти «подружньої зради», що охоплене правовою категорією «негідна поведінка у шлюбі». На жаль, визначення негідної поведінки не міститься у сучасному законодавстві. Критерії негідності поведінки подружжя сьогодні оцінює суд із позицій моральності, але факти, які доводять непривабливість учинків когось із подружжя в шлюбі, має доводити в суді сторона подружжя-позивач. Пропонуємо тлумачити «негідну поведінку» через факти ігнорування сімейних обов’язків; перебування працездатної особи на утриманні без достатніх на те причин; зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами; насильницькі дії (примушування, побиття), особливо щодо дітей; навмисні дії одного з подружжя, що перешкоджають іншому здійснювати своє право на духовний та фізичний розвиток, на здобуття освіти, вияв своїх здібностей, на створення умов для праці та відпочинку. З огляду на наше дослідження, наголосимо, що з’ясування причин розірвання шлюбу може мати місце у суді в обов’язковому порядку під час поширення на шлюбний договір можливостей регулювання окремих особистих немайнових прав поряд із майновими.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

33

Лученко, Дмитро. "Правова природа позову в адміністративному судочинстві." Право України, no. 2019/04 (2019): 148. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-04-148.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена дослідженню правової природи позову в адміністративному судочинстві. Автор, констатуючи безсумнівну важливість позовної процесуальної форми в адміністративному судочинстві, яка забезпечує ефективний захист порушених прав і свобод приватних осіб у спорах із суб’єктами владних повноважень, звертає увагу на ту обставину, що доктринальне розуміння правової природи цього інституту є недостатньо розробленим, а більшість учених не можуть дійти консенсусу з приводу характеристики його субстантивних ознак. З огляду на вказане, у статті наголошується на тому, що дослідження правової природи адміністративного позову є актуальним питанням сучасної науки адміністративного права. Метою статті є визначення правової природи адміністративного позову як процесуальної підстави оскарження та засобу захисту прав фізичних і юридичних осіб у спорах із носіями публічної влади – суб’єктами владних повноважень у розумінні Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України). Автор розглядає наукові підходи до розуміння правової природи адміністративного позову. Так, у межах цього аналізу досліджуються напрацювання вчених, які відстоюють, по-перше, суто процесуальне бачення адміністративного позову і зосереджують увагу лише на дослідженні його структури; по-друге, які намагаються надати характеристику адміністративному позову крізь призму адміністративно-правового спору, тобто аналізуючи його матеріально-правову природу; по-третє, які відстоюють синтетичну природу адміністративного позову. Відповідно до цього підходу характеристика адміністративного позову випливає із його дуалістичного розуміння, що означає поєднання матеріально-правових та процесуальних ознак при його визначенні. Матеріально-правовий аспект адміністративного позову охоплює вимогу позивача до відповідача, яка виникає у зв’язку з матеріально-правовими відносинами між позивачем – фізичною чи юридичною особою і суб’єктом публічно-владних повноважень із приводу здійснення останнім публічного управління. Процесуальний аспект адміністративного позову, зі свого боку, стосується виняткової вимоги, що подається позивачем до адміністративного суду. У зв’язку з цим автор здійснює спробу виокремити найбільш характерні ознаки адміністративного позову, до яких відносить: 1) спрямованість на вирішення адміністративно-правового спору; 2) наявність відповідача – суб’єкта публічно-владних повноважень; 3) наявність вимоги, яка заснована на способі захисту порушеного права або законного інтересу, передбаченому законом; 4) наявність порушень прав чи свобод приватних осіб, які вчинені внаслідок рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта публічно-владних повноважень; 5) адміністративний позов є вимогою особи про захист її прав, скерованою до суду; 6) структуру позову утворюють зміст, предмет і підстави позову.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

34

Назаров, В. В., and Т. В. Смалюк. "Особливості нормативного регулювання процесуального статусу третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт." Прикарпатський юридичний вісник, no. 1 (July 2, 2021): 112–16. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1.744.

Full text

Abstract:

У статті на основі аналізу кримінального процесуального законодавства України та практики його застосування, наукових праць вітчизняних учених, узагальнення емпіричних даних комплексно досліджено процесуальний статус третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт, її роль у кримінальному провадженні, процесуальна регламентація арешту майна такої особи та забезпечення її прав і законних інтересів. Проаналізовано такі елементи процесуального статусу третьої особи, як: права, обов’язки і процесуальна відповідальність. Доведено, що третя особа, щодо майна якої вирішується питання про арешт, має свій майновий інтерес у кримінальному провадженні, а тому вона не може належати до категорії «інші учасники кримінального провадження». У зв’язку з цим запропоновано класифікувати третю особу як сторону захисту. Установлено, що можливість накладення арешту на майно третьої особи зумовлена необхідністю реалізації публічно-правової мети кримінального провадження, а саме спеціальної конфіскації. Доведено, що під час реалізації цього заходу третя особа обмежується у праві власності на своє майно, але не втрачає права на нього до винесення остаточного рішення судом, який і визначає кінцеву долю арештованого майна. Прийняття слідчим, прокурором, слідчим суддею, судом рішення про арешт майна третіх осіб має підкріплюватися даними, що вказують на важливість його застосування через наявність високого ступеня ймовірності приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження відповідного майна. Обґрунтовано позицію щодо вдосконалення положень чинного кримінального процесуального законодавства України, які регламентують процесуальний статус третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт, порядок залучення її до участі в судовому провадженні, її відповідальності за невиконання передбачених законом обов’язків.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

35

Грудницький, В. "Процесуальні питання розгляду справ про зловживання монопольним (домінуючим) становищем." Юридичний вісник, no. 1 (July 31, 2020): 188–93. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.1578.

Full text

Abstract:

У статті досліджуються деякі процесуальні питання, які пов'язані з діяльністю органів АМКУ під час розгляду справ про захист економічної конкуренції. На прикладі одного з найбільш поширених видів порушення законодавства про захист економічної конкуренції, а саме зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку, розглянуто порядок дій органів АМКУ під час розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції. Установлено, що, згідно із Законом України «Про захист економічної конкуренції», розгляд справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції починається з прийняття розпорядження про початок розгляду справи. Але, як свідчить практика, прийняттю розпорядження про початок розгляду справи передує така процесуальна дія, як розгляд заяви. На цьому етапі визначається обґрунтованість претензій заявника щодо порушення його інтересів, розглядаються матеріали, наявні в заявника, якими він підтверджує свої вимоги, вирішується питання наступних дій - залишення заяви без руху чи прийняття рішення про розгляд справи. У статті наведено приклади відмови в порушенні відкриття справи, як правило, через відсутність достатньої доказової бази з боку заявника. Установлено, що навіть за умови відмови в прийнятті заяви органи АМКУ можуть за власною ініціативою перевірити наявність правопорушень у діях суб'єкта господарювання. Наступним етапом є рішення адміністративної колегії АМКУ про порушення справи, проводиться збирання й аналіз доказів у справі, за результатом чого складається подання з попередніми висновками. За результатами розгляду справи у разі доведення вчинення правопорушення приймається рішення по суті, яке може бути оскаржено відповідно до законодавства. Важливим етапом є забезпечення виконання рішення АМКУ, оскільки за умови неможливості виконувати рішення Комітету сам процес розгляду справи втрачає будь-яку доцільність. З'ясовано, що однією з гарантій захисту прав від можливого свавілля діяльності органів АМКУ є можливість перевірки рішень у справах. Завершується процес розгляду справи направленням матеріалів до архіву.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

36

Завальнюк, І. В. "ЗАКОННІСТЬ ТА ОБҐРУНТОВАНІСТЬ СУДОВОГО РІШЕННЯ ЯК ГАРАНТІЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ЗАСАД СПРАВЕДЛИВОСТІ СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ." Herald of Lviv University of Trade and Economics Law sciences, no. 10 (November 18, 2021): 62–71. http://dx.doi.org/10.36477/2616-7611-2021-10-09.

Full text

Abstract:

У статті досліджено конституційно-правові категорії законності та обґрунтова- ності судового рішення як гарантії реалізації засад справедливості судового розгляду в Україні. Наго- лошено, що вимоги, які пред’являються до судового рішення, служать конституційною гарантією вирішення проблеми в рамках закону, захисту прав і законних інтересів людини і громадянина, від- новлення порушеного права і законності, гарантією здійснення правосуддя, тобто однією з найваж- ливіших гарантій становлення правової держави. Зазначено, що тільки за умови дотримання судом усіх вимог, встановлених в законі щодо правомірності винесеного судового рішення, можна гово- рити про виконання конституційно закріплених завдань судочинства і правосуддя. Констатовано, що вимоги, які пред’являються до судового рішення, якщо зважати на їхню конституційно-правову суть призначення, визначаються рядом положень: система етичних, моральних засад, що характери- зують правосуб’єктність і судові рішення як її акти; цілі й завдання судочинства; функції, які вико- нують судові рішення. Визначено, що законність і обґрунтованість – це не тільки вимоги до судового рішення, а й основні його властивості. Зроблено висновок, що виконання судами всіх вимог закону, що пред’являються до судових рішень, є неодмінною умовою їх ефективності в справі захисту прав і охо- ронюваних законом інтересів громадян, інших суб’єктів, попередження правопорушень. Обґрунтовано, що під час здійснення правосуддя зазначені вимоги не можуть існувати окремо одне від одного. Зако- нодавець пов’язує ці поняття воєдино, а їх роздільне застосування є необхідним виключно в інтересах практики. Винесене судове рішення повинно відповідати нормам процесуального права, при наявності необхідних реквізитів, закріплених законодавством України. Визначено, що завданнями судочинства є правильний і своєчасний розгляд та вирішення справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод і законних інтересів громадян, прав та інтересів України. Наголошено, що судове рішення можна вважати тим ідеалом, за допомогою якого здійснюється захист і відновлення порушених або оспорюваних прав вищевказаних суб’єктів. Наголошено, що сьогодні якість складених і оформлених судових рішень знаходиться на досить низькому рівні, оскільки у багатьох перевірених рішеннях суду знайдено орфографічні, пунктуаційні, граматичні, лексичні та стилістичні помилки. Доведено, що якість судового рішення визначається сукупністю істотних властивостей, що дозволяє говорити про рішення суду як про вольовий, індивідуально визначений процесуальний акт, прийнятий судом, що носить державний владний характер і виноситься в письмовій формі. Зроблено висновок, що в ідеалі справедливість і об’єктивність як вимоги до судового рішення повинні збігатися у своєму прояві, адже будь-яка об’єктивність має бути справедливою.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

37

НОР, ВАСИЛЬ, and НАЗАР БОБЕЧКО. "Порядок провадження за нововиявленими або виключними обставинами у кримінальному судочинстві України: проблеми правового регулювання і правозастосування." Право України, no. 2018/08 (2018): 150. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-08-150.

Full text

Abstract:

Невід’ємним елементом системи проваджень з оскарження й перевірки судових рішень у кримінальному процесі України є провадження за нововиявленими або виключними обставинами. Остання новелізація глави 34 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України) потребує ґрунтовного наукового дослідження та осмислення. Метою статті є дослідження порядку провадження за нововиявленими або виключними обставинами у кримінальному судочинстві України. Суб’єктами права на подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами є учасники судового провадження, які оскаржують основне судове рішення, а також ухвали, у яких вирішуються питання під час фактичного виконання рішення суду, за умови набрання ними законної сили. Система судів, уповноважених здійснювати кримінальне провадження за нововиявленими обставинами, побудована без урахування вимоги інстанційності, згідно з якою справа рухається від суду нижчого рівня до суду вищого рівня. КПК України не передбачає будь-якої досудової перевірки чи розслідування нововиявлених або виключних обставин. Провадження за нововиявленими або виключними обставинами виключно судове. Якщо заява про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами не оформлена згідно з вимогами, передбаченими кримінально-процесуальним законодавством, то суддя або колегія суддів виносить ухвалу про повернення її заявнику. Регламентація такої правової ситуації є надто суворою та не відповідає її правовому регулюванню в стадіях апеляційного та касаційного провадження. У разі недотримання вимог щодо змісту заяви доцільніше спочатку залишити її без руху, вказавши на виявлені недоліки та встановивши строк для їх усунення. Законодавець не уповноважив суддю або колегію суддів за результатом перевірки заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами приймати рішення про відмову у відкритті відповідного провадження. Однак випадки, що слугують підставами для відмови у відкритті провадження за нововиявленими або виключними обставинами, цілком реальні. Крім того, у КПК України залишився не врегульованим порядок підготовки до перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Повноваження суду щодо ухвалення рішень за результатами провадження за нововиявленими або виключними обставинами невиправдано обмежені. Так, відповідний суд, навіть за наявності для цього підстав, позбавлений можливості скасувати вирок або ухвалу (зокрема й у певній частині) і закрити кримінальне провадження, внести до вироку або ухвали зміни. Проведений аналіз порядку провадження за нововиявленими або виключними обставинами надає можливість констатувати, що норми кримінально-процесуального законодавства, які його регулюють, не є оптимальними, а тому потребують удосконалення. Насамперед такий порядок, на наше переконання, має здійснюватися за правилами апеляційного провадження. Варто конкретизувати й коло судових рішень, що можуть бути переглянуті за нововиявленими або виключними обставинами. Доцільно змінити підхід до визначення суду, що розглядатиме кримінальне провадження за нововиявленими або виключними обставинами. Потрібно уніфікувати з положеннями глав 31, 32 КПК України процесуальні дії та рішення судді (колегії суддів) за наслідками перевірки заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, а також установити порядок підготовки до розгляду кримінального провадження за нововиявленими або виключними обставинами. Не за вадить розширити і повноваження суду, що переглядатиме судове рішення за нововиявленими або виключними обставинами, надавши йому можливість вносити до нього зміни та скасовувати це рішення і закривати кримінальне провадження.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

38

Торбас, О. "Сутність і суб’єкти суддівського розсуду в кримінальному процесі України." Юридичний вісник, no. 1 (July 31, 2020): 65–69. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.1561.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена аналізу сутності суддівського розсуду в кримінальному процесі України. В статті автор вказує, що на сьогодні в правовій доктрині немає єдиного підходу щодо використання термінології в оцінці такого розсуду, хоча більшість науковців використовує поняття «суддівський розсуд». Також автор звертає увагу на той факт, що в правовій доктрині суддівському розсуду було приділено значно більше уваги, ніж розсуду інших уповноважених суб'єктів кримінального процесу. Дійсно, саме на суд покладається обов'язок вирішення провадження по суті, і виключно суд може остаточно встановити винуватість чи невинуватість особи. Проте в цьому випадку необхідно зробити застереження щодо неправильності ототожнення остаточно характеру суддівського розсуду з розумінням того, що такий розсуд є головним у кримінальному процесі. Суб'єкти, уповноважені на застосування розсуду для прийняття юридично значущих рішень, застосовують його для виконання покладених на них завдань у тому обсязі, у якому це дозволено кримінальним процесуальним законодавством. Аналізуючи суб'єктивний склад суддівського розсуду, автор доходить висновку, що такий розсуд у кримінальному процесі України застосовують слідчий суддя та суд, адже саме вони приймають юридично значущі рішення або в процесі здійснення судового контролю на стадії досудового розслідування, або під час реалізації функції правосуддя й перегляду судових рішень на судовихстадіях. Очевидно, що слідчий суддя, реалізуючи функцію судового контролю, приймає юридично значущі рішення, які майже постійно вимагають застосування розсуду. Крім того, слідчий суддя відповідно до ст. 94 КПК України є суб'єктом оцінки доказів, що підкреслює значення його процесуальних рішень навіть на етапі дослідження доказів. Відповідно, другим суб'єктом суддівського розсуду є суд. Ознакою, за якою відбувся такий поділ, має бути стадійність, де відбувається відповідний розсуд. Слідчий суддя застосовує розсуд під час здійснення судового контролю на стадії досудового розслідування. Суд своєю чергою реалізовує його на судових стадіях.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

39

Колосов, Р. "Перегляд заочного рішення (процесуальні аспекти)." Підприємництво, господарство і право, no. 1 (157) (2009): 25–27.

Find full text

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

40

Смирнов, М. І. "Використання відеоконференції у кримінальному провадженні України та сфері міжнародного співробітництва держав у кримінальному судочинстві." Актуальні проблеми держави і права, no. 89 (April 29, 2021): 96–103. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i89.3197.

Full text

Abstract:

У статті розглядаються окремі дискусійні питання, пов’язані з особливостями використання відеоконференції у кримінальному провадженні в цілому та на окремих його стадіях, а також обґрунтовуються власні висновки та пропозиції, спрямовані на подальше вдосконалення кримінального процесуального законодавства України в частині розглянутих питань. Досліджено сутність, значення, переваги, сучасний стан та перспективи використання відеоконференції у кримінальному провадженні України та сфері міжнародного співробітництва держав у кримінальному судочинстві. Проаналізовано стан правового регулювання використання відеоконференції у кримінальному провадженні. Кримінальний процесуальний кодекс України передбачає використання відеоконференції, як у кримінальному провадженні України, так і у кримінальних провадженнях ускладнених іноземним елементом. Проаналізовано підстави, процесуальний порядок та сформульовано особливості використання відеоконференції у кримінальному провадженні України та сфері міжнародного співробітництва держав у кримінальному судочинстві. Відеоконференція може застосовуватися за рішенням слідчого, прокурора, слідчого судді або суду у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин кримінального провадження та наявності підстав передбачених Кримінальним процесуальним кодексом України. Перед початком проведення слідчої (розшукової) дії або судового засідання за допомогою відеоконференції необхідно переконатися, що ніщо не перешкоджає особі вільно давати показання, заявляти клопотання, надавати докази тощо. Ця обставина має суттєве значення для допустимого використання в кримінальному провадженні доказів, отриманих за допомогою відеоконференції. Проведення запитуваних процесуальних дій шляхом відеоконференції забезпечує обвинувачуваному, потерпілому та іншим учасникам можливість під час досудового розслідування або судового розгляду за умови дотримання змагальності висловлюватися з розглянутих питань наводити доводи для спростування висновків протилежної сторони, надавати докази та заявляти клопотання. Сформульовано особливості проведення допиту за допомогою відеоконференції у сфері міжнародної правової допомоги, а також переваги одержання показань від осіб, які тримаються під вартою або відбувають покарання в іноземній державі за допомогою відеоконференції в порівнянні з традиційними способами їх одержання. Розглянуто питання про співвідношення відеоконференції із засадами кримінального провадження та доведено, що застосування відеоконференції цілком узгоджується із засадами кримінального провадження. Відеоконференція є однією із процесуальних форм використання інформаційних технологій у кримінальному провадженні та використовується для позначення заходу, учасники якого територіально віддалені один від одного, а тому спілкування між ними відбувається з використанням технічних засобів зв’язку, що забезпечують передачу зображення і звуку в режимі реального часу.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

41

Устінова-Бойченко, Г., Т. Черниш, and Ю. Чабаненко. "Місце преюдиціальних фактів у процесі кримінально-процесуального доказування." Юридичний вісник, no. 4 (February 5, 2020): 178–83. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i4.988.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена дослідженню важливого елементу кримінально-процесуального доказування – преюдиціальним фактам. Термін «преюдиція» у процесуальній науці означає «вирішення питання наперед; заздалегідь прийняте рішення; обставини, що дозволяють робити висновки про наслідки». Преюдиція, як правове явище, закріпилось завдяки римським юристам, які певними правовими діями створювали судові рішення з метою застосування їх у певній майбутній справі. Остаточно преюдиція оформилась у праві Франції та Німеччині, що у подальшому зробило можливим імплементацію преюдиції у законодавчу практику европейських держав. Значення преюдиції багатогранне, вона може розглядатися як правоза- стосовний факт; як факт, встанов- лений судом; як висновок, зроблений одним судом і який є обов’язковим для іншого суду; як інтелектуально-вольова діяльність з доказування; як властивість окремих правових явищ; як прийом юридичної техніки. Преюдиція має багато спільного з такою правовою категорією, як прецедент, але головною відмінністю її є те, що прецедент стосується у цілому юридичного процесу, а преюдиція реалізується лише у сфері доказування. Також в статті було дослідежно місце преюдиції у предметі доказування. На відміну від доказів, які входять у предмет доказування, преюдиціальні факти вже проходили процесуальний порядок доказування: збирання, перевірку й оцінку, а також зроблені відповідні висновки, які знайшли своє відбиття у судовому рішенні. При застосуванні преюдиціальних фактів у процесі доказування ці факти також будуть проходити етапи збору, дослідження та оцінки, але с певними відмінностями від доказів. Преюдиція – категорія міжгалузева. В нормах цивільного, господарського та адміністративного процесах також містяться правила застосування преюдиціальних фактів, які мають певні відмінності від норм кримінального процесу. Норми цивільного процесуального, господарського процесуального та адміністративного судочинства звільняють сторони від обов’язку доказування преюдиціальних фактів, а норми кримінального процесуального законодавства встановлюють, що преюдиціальне значення для суду, який вирішує питання про допустимість доказів має рішення національного суду або міжнародної судової установи. Також в статті були окреслені характерні риси преюдиції.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

42

НІКОЛЕНКО, ЛЮДМИЛА. "Поняття та ознаки перегляду судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами у господарському судочинстві." Право України, no. 2018/07 (2018): 115. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-07-115.

Full text

Abstract:

Показником високого рівня та якості здійснення правосуддя у країнах із розвиненою правовою системою є не тільки система розгляду справ у першій судовій інстанції, а й ефективна система перегляду судових рішень. Інститут перегляду судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами у господарському судочинстві забезпечує ухвалення справедливого та законного судового рішення і є додатковою гарантією та можливістю реалізації основної мети господарського судочинства – ефективного захисту порушених прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб і держави. Нова редакція Господарського процесуального кодексу України, з одного боку, удосконалила інститут перегляду судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами, а з другого – поставила нові питання теоретичного та практичного характеру, які потребують додаткового роз’яснення. Метою статті є визначення поняття та ознак перегляду судових рішень за новоявленими та виключними обставинами, з урахуванням змін у законодавстві та процесів реформування судочинства України, що представляється важливим як із точки зору теорії права, так і з точки зору судової практики, а також викладення власного бачення щодо виокремлення особливостей перегляду судових рішень за нововиявленими та виключними обставинами. Встановлено, що перегляд судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами пов’язаний не з судовою помилкою, а з об’єктивною помилкою, якою є юридичний факт процесуального характеру. Визначено ознаки перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Обґрунтовано поняття “перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами”, “нововиявлені обставини”, “виключні обставини”, “провадження з перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами”. Розглянуто підстави для перегляду судових рішень у зв’язку з нововиявленими або виключними обставинами. Автор доходить висновку, що основним завданнями перегляду судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами є визначення їх законності та обґрунтованості з метою ефективного поновлення порушених прав осіб. Провадження з перегляду за нововиявленими або виключними обставинами можливо визначити як встановлений нормами господарського процесуального права порядок перегляду судових рішень з метою виявлення та усунення об’єктивної судової помилки шляхом здійснення юридичної оцінки нововиявлених або виключних обставин та їх впливу на законність й обґрунтованість судового рішення. Процесуальним законом не передбачено здійснення перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами у повному обсязі. Отже, господарський суд переглядає судове рішення за нововиявленими обставинами лише в тих межах, у яких ці обставини впливають на суть рішення.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

43

Karabaza , N. F. "Оцінка наукової розробленості понятійно-категоріального апарату судового провадження щодо податкових кримінальних правопорушень в Україні." Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, no. 6 (December 29, 2021): 62–71. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2021.06.07.

Full text

Abstract:

Понятійно-категоріальному апарату кримінального процесуального права, кримінального провадження і, зокрема, судового провадження приділяється фрагментарна увага. Остання монографічна праця у цій царині представлена ще до ухвалення Кримінального процесуального кодексу України 2012 року. Питання понятійно-категоріального апарату саме судового провадження щодо податкових кримінальних правопорушень не досліджувалось у вітчизняній процесуальній науці. Це видається прогалиною з огляду на розповсюдженість податкових кримінальних правопорушень та необхідність володіння суддею спеціальними знаннями у сфері оподаткування. Метою статті є оцінка ступеню наукової розробленості категорій і понять, пов’язаних із судовим провадженням щодо податкових кримінальних правопорушень та визначення дослідницьких векторів аналізу цього питання. Наукова новизна зумовлена відсутністю наукових розробок понятійно-категоріального апарату судового провадження щодо податкових кримінальних правопорушень. Разом із тим, у кримінальному провадженні, в процесі ухвалення судових рішень, супутньої діяльності судді першочергову роль відіграє розуміння понятійно-категоріального апарату у певній сфері, вміння оперувати ним і застосовувати щодо конкретних ситуацій. Відповідні спеціальні знання судді є підґрунтям для визначення методики судового провадження, його процедури, передумовою ухвалення справедливого судового рішення і, як наслідок, виконання завдання кримінального провадження, вирішення суспільно-правового конфлікту, зумовленого податковим кримінальним правопорушенням, реалізації функцій держави у податковій сфері. Проведений моніторинг наукового інтересу до таких категорій як «судове провадження» (в кримінальному процесі), «понятійний апарат» (кримінального процесуального права), «податкові кримінальні правопорушення» (у контексті кримінальної процесуальної сфери) дозволив визначити стан їх дослідження, основні проблемні питання та сформувати напрями вивчення обраного предмета наукового пошуку. Висновки. Підсумовано, що в науці кримінального процесуального права слова «поняття», «понятійний апарат» вживаються, в основному, як сталі аксіоматичні означення окремих термінів чи інститутів. У дослідженнях здебільшого увага акцентується на юридичній техніці побудови норми, тексту кримінального процесуального закону. Це, безумовно, має важливе, але не єдине значення для розуміння понятійно-категоріального апарату кримінального процесуального права і кримінального провадження, які, своєю чергою, відрізняються, на думку авторки, саме у контексті використання понять, категорій, термінів (понятійно-категоріальний апарат кримінального провадження, а особливо судового провадження видається з ширшим змістовним наповненням). Підтвердженням цієї позиції стане інституційний підхід до вивчення такого системного утворення (понятійно-категоріального апарату) у міжгалузевому взаємозв’язку кримінальних процесуальних і податкових правовідносин.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

44

Ковальська, Дарія Тарасівна. "ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВА ОСОБИ НА ПУБЛІЧНИЙ СУДОВИЙ РОЗГЛЯД У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ." New Ukrainian Law, no. 4 (October 1, 2021): 219–26. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2021.4.33.

Full text

Abstract:

У статті подано короткий аналіз загальних рис декількох елементів права особи на публіч- ний судовий розгляд кримінального провадження. Доцільність такого аналізу пояснюється тим, що право особи на публічний судовий розгляд кримінального провадження як складова частина права на справедливий суд відіграє важливу роль у кримінальній процесуальній діяльності у зв’язку з побудовою України як правової держави й утвердженням позиції захи- щеності осіб, які потрапляють у сферу кримінального провадження. Досліджуваний комп- лекс прав особи також тісно пов’язаний із засадами кримінального провадження, що визна- чають його зміст і спрямованість. Характеристика таких елементів, як право на усність кримінального провадження та на особисту присутність під час судового розгляду, право на відкритість судового розгляду, публічне проголошення судових рішень і доступ громадськості до його рішень, право особи на публічний розгляд кримінального провадження, актуальна не лише для теорії криміналь- ного процесу, а й для практики провадження в кримінальних справах. Усність криміналь- ного провадження в статті схарактеризовано через призму інстанційності судів: присутність під час судового розгляду в суді першої інстанції та суді апеляційної інстанції. У контексті аналізу доступу громадськості до судових рішень подано пропозицію наукового визначення поняття «громадськість». Визначення поняття уможливить розуміння, хто ж має доступ до судових рішень. У статті наведено приклад рішень Європейського суду з прав людини з метою зазначення порушення / відсутності порушень права особи на публічний судовий розгляд кримінального провадження, взявши за основу конкретний, вищезазначений елемент такого права. Ознайомлення з кримінальним процесуальним законодавством європейської країни – Польщі в контексті права особи на публічний судовий розгляд кримінального провадження допомогло сформувати думки щодо доцільності / недоцільності імплементування відповідних норм у національне законодавство. Тематика, безумовно, актуальна, оскільки права особи в кримінальному провадженні формулюють і визначають основоположні ідеї всієї кримінальної процесуальної діяльності. Водночас право особи на публічний судовий розгляд кримінального провадження та його елементи не досить вивчене в науці вітчизняного кримінального процесуального права.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

45

Ткачук, Н. В. "Фільтри касаційної скарги в дії." Актуальні проблеми держави і права, no. 89 (April 29, 2021): 104–12. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i89.3198.

Full text

Abstract:

Виконання державою обов’язку щодо гарантування остаточності, обов’язковості та стабільності судового рішення можливе шляхом встановлення в законодавстві виняткових підстав для касаційного оскарження. Гарантоване Конституцією України право на судовий захист передбачає створення державою необхідних умов для ефективного і справедливого розгляду справи саме в суді першої інстанції. Допущені судом першої інстанції помилки повинні усуватися судом другої (апеляційної) інстанції в процедурах, найбільш приближених до провадження в суді першої інстанції. Касаційний перегляд судових рішень, що набрали законної сили, як додатковий спосіб забезпечення правосудності судових рішень, має на увазі можливість його використання лише у випадку, коли заінтересованою особою були вичерпані всі звичайні (ординарні) способи оскарження судового рішення до набрання ним законної сили. Фільтри касаційного перегляду – це обов’язковий елемент самообмеження юрисдикції Верховного Суду, який дозволяє відмежувати суд касаційної інстанції як екстраординарну стадію процесу від ординарної (звичайної) процесуальної діяльності. Вбачаємо ускладнення в застосуванні норм про касаційні фільтри під час визначення підстав для касаційного оскарження, зокрема розглядаючи касаційну скаргу на предмет її допустимості, у судді відсутні матеріали справи, у зв’язку із чим можливість правильної оцінки викладених у скарзі доводів у судді може бути відсутня. Запроваджені касаційні фільтри передбачають постійну роботу із рішеннями Верховного Суду, їх систематичним дослідженням, виокремленням із них правових висновків і позицій, однак в Україні відсутня офіційна систематизація правових висновків Верховного Суду, у зв’язку з чим єдиним джерелом рішень суду касаційної інстанції є Єдиний державний реєстр судових рішень, параметри використання якого взагалі не адаптовані під потреби швидкого пошуку правових висновків. Іншою проблемою в процесі створення в Україні касаційного суду як суду права є нестабільність, часта змінюваність законодавства, що призводить до нестабільності судової практики та необхідності прийняття Верховним Судом рішень про відступлення від власних правових висновків. Отже, можемо дійти висновку, що запровадження нових касаційних фільтрів загалом є позитивним явищем та відповідає практиці зарубіжних країн, однак наявність у відповідних нормах, що визначають касаційні фільтри, оціночних понять, відсутність чітких формулювань, незмінність процедури розгляду справ судом першої та апеляційної інстанції може стати істотною перешкодою на шляху досягнення мети – побудови суду права на базі касаційної інстанції.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

46

САКАРА, НАТАЛІЯ. "Право на доступ до правосуддя у цивільних справах: правові позиції Європейського суду з прав людини та національний контекст." Право України, no. 10/2018 (2018): 64. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-10-064.

Full text

Abstract:

Проблема доступності правосуддя у цивільних справах після ратифікації Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція) та появи ідеї уніфікації цивільного процесуального права з суто національної поступово перетворилася в наднаціональну, пошуком шляхів подолання якої займаються різні суб’єкти як самостійно, так і об’єднуючись у межах спільних порівняльноправо вих проектів. При цьому в основу досліджень завжди покладаються вимоги п. 1 ст. 6 Конвенції, в якій проголошується право на справедливий судовий розгляд. Однак, як свідчить практика Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), незважаючи на фундаментальність зазначеного права і права на доступ до правосуддя, вони не завжди дотримуються національними судами, що, серед іншого, пояснюється їх неабсолютністю, тобто можливістю законодавчого регулювання та певною автономією держав – учасниць Конвенції у запровадженні обмежень, що можуть відображати національну специфіку тієї чи іншої правової системи. Водночас остаточна оцінка щодо додержання права на доступ до правосуддя здійснюється ЄСПЛ, що вимагає врахування його позиції при реформуванні процесуального законодавства. Метою статті є визначення змісту права на доступ до правосуддя з огляду на історичні витоки проблеми доступності правосуддя і практики ЄСПЛ, виявлення перешкод, що виникають під час його реалізації, а також потенційних шляхів позбавлення від них. При цьому, зважаючи на те, що в Україні упродовж 2016–2017 рр. від бувалася судова реформа, яка зачепила й сферу цивільного судочинства, необхідним є проведення аналізу окремих нововведень з метою оцінки їх доцільності з точки зору ЄСПЛ. У статті поняття “доступ до правосуддя” запропоновано розуміти в двох значеннях: по-перше, як право на доступ до правосуддя, яке випливає з п. 1 ст. 6 Конвенції та існує поряд з іншими правами, що безпосередньо закріплені у зазначеній вище нормі та сформульовані ЄСПЛ; по-друге, як доступність правосуддя, тобто певний міжнародний стандарт щодо справедливого та ефективного судового захисту, що охоплює вимоги, яким має відповідати не лише цивільне судочинство, а й уся юстиціарна сфера. Водночас з урахуванням позиції ЄСПЛ право на доступ до правосуддя визначається як позитивне право, яке включає можливість ініціювання розгляду справи в суді першої і, як правило, вищестоящих інстанцій, належне повідомлення про відкрите провадження у справі, учасником якого є особа, розгляд справи судом й адекватне інформування про повний текст ухваленого судового рішення. Автор констатує, що ані раніше чинне, ані нове цивільне процесуальне законодавство не містять єдиної норми, яка повністю відтворювала б зміст цього права в інтерпретації ЄСПЛ. Крім того, не всі його аспекти взагалі законодавчо врегульовані. Зважаючи на позицію ЄСПЛ, автор усі обмеження права на доступ до правосуддя поділяє на дві групи. До першої входять ті, які, за загальним правилом, не призводять до порушення права на доступ до правосуддя, а виступають лише “потенційними перешкодами”: юрисдикційні, суб’єктні, часові, процесуальні та фінансові обмеження, запровадження яких має за мету забезпечення належного здійснення правосуддя. Вони тією чи іншою мірою притаманні національному цивільному судочинству. На відміну від них практичні перешкоди другої групи, за загальним правилом, не передбачені законодавством, але існують у правозастосовній практиці: надмірний формалізм (правовий пуризм), конфлікт правозастосування та неможливість отримання безоплатної правової допомоги, що може призводити до порушення права на доступ до правосуддя, а тому потребує усунення.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

47

ЛУК’ЯНЕЦЬ, ДМИТРО. "Смислові колізії у новій редакції Кодексу адміністративного судочинства України." Право України, no. 2018/02 (2018): 71. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-02-071.

Full text

Abstract:

Процесуальні закони, на підставі яких здійснюються усі види судочинства, повинні відповідати низці вимог, однією з яких є відсутність смислових колізій у змісті таких законів. Натомість здійснена законодавцем спроба уніфікації процесуальних засад адміністративного, цивільного та господарського судочинства призвела до виникнення численних колізій у новій редакції Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України). Це пов’язано, певною мірою, зі специфікою завдань адміністративного судочинства, особливостями предмета публічно-правових спорів, а також правовим статусом учасників відповідних справ. Метою статті є виявлення смислових колізій у змісті нової редакції КАС України та аналіз їх можливого впливу на процес здійснення правосуддя в адміністративних справах. Виявлено колізії, пов’язані з визначенням завдань адміністративного судочинства, які полягають у тому, що мета адміністративного судочинства в деяких видах адміністративних справ за своїм змістом суперечить таким завданням. Такими, зокрема, можна вважати справи за зверненнями суб’єктів владних повноважень. На прикладі аналізу змісту термінів “судове рішення” та “рішення суду” встановлено колізії термінологічного типу. Колізії, пов’язані з проблемами застосування в адміністративному судочинстві аналогії закону та аналогії права, розглянуто з погляду виникнення ризику подвійного тлумачення відповідних норм КАС України. Описано приховану колізію, яка стосується способів виконання судових рішень органами місцевого самоврядування. Виявлено смислові колізії, що мають місце стосовно представництва у суді окремих видів суб’єктів владних повноважень, зокрема органів місцевого самоврядування, а також можливості вирішення публічно-правових спорів шляхом примирення. На підставі аналізу змісту існуючих смислових колізій поставлено під сумнів необхідність деяких аспектів уніфікації різних за своєю природою видів судочинства. На підставі дослідження виявлених колізій зроблено висновок про те, що частина з них, зокрема ті, які стосуються завдань адміністративного судочинства та застосування аналогії закону й аналогії права, можуть ускладнити процес здійснення адміністративного судочинства, а отже, мають бути подолані шляхом внесення відповідних змін та доповнень до чинного КАС України, що сприятиме підвищенню якості здійснення цього виду правосуддя.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

48

Булулуков, О. Ю. "ДО ПИТАННЯ ПРО ПРЕДМЕТ ТАКТИЧНОГО РІШЕННЯ ПІД ЧАС РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ." Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 19 (November 6, 2019): 62–69. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v19i0.533.

Full text

Abstract:

Розглянуто основні визначення тактичного рішення, що мають місце у криміналістичній та кримінальній процесуальній літературі, проаналізовано їхні недоліки. Надано авторське визначення тактичного рішення. Підкреслено, що предметом тактичного рішення є засоби і способи досягнення його мети.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

49

ТИМЧЕНКО, ЛЕОНІД, and ВАЛЕРІЙ КОНОНЕНКО. "Процесуальна реалізація гарантій безпеки України та захисту її інтересів." Право України, no. 2021/01 (2021): 229. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-01-229.

Full text

Abstract:

Звернення до мирних засобів вирішення міжнародного спору є єдино можливим і логічним способом врегулювання міжнародних суперечок. Мирне врегулювання – це основний компонент забезпечення безпеки, формування системи міжнародних відносин, заснованих на виключенні сили, взаєморозумінні, співпраці та довірі між суб’єктами міжнародного права. Метою статті є аналіз стану процесуальної реалізації гарантій безпеки України та захисту її інтересів, визначення шляхів мінімізації негативних наслідків неналежного представництва держави в міжнародних судових інстанціях. Міжнародний судовий розгляд у повному обсязі не гарантує захист інтересів держави та виконання відповідного рішення, ухваленого міжнародним судом на користь держави: на формування правової позиції міжнародних судів може впливати політична та економічна складові міжнародних відносин у світлі геополітичних інтересів як окремих держав, так і їхніх об’єднань, що позначається на характері ухвалених рішень. А виконання рішень міжнародних судів залежить від доброї волі держави, на яку покладені зобов’язання. Однак він є достатньоефективним механізмом юридичного врегулювання міжнародних суперечок мирними засобами. За умови застосування міжнародними судовими установами прецедентного права та системного використання договірних норм contra legem, при формуванні правової позиції необхідно враховувати практику міжнародних судів в аналогічних справах, не спираючись виключно на норми позитивного права. Для мінімізації негативних наслідків неналежного представництва держави в міжнародних судових інстанціях необхідно передбачити проведення обов’язкового правового та фінансового незалежного аудиту в усіх справах. Кожний законопроєкт щодо ратифікації міжнародних договорів, які містять арбітраж не застереження, або якими прямо передбачений судовий розгляд, необхідно направляти, окрім відповідного комітету щодо предмета відання, до комітетів із питань правової політики та з питань національної безпеки, оборони та розвідки для проведення експертизи.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

50

МОТА, АНДРІЙ. "Адміністративно-процесуальні повноваження органів Державної прикордонної служби України з примусового повернення і видворення нелегальних мігрантів." Право України, no. 2018/11 (2018): 151. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-11-151.

Full text

Abstract:

Серед широкого комплексу різноманітних способів впливу, спрямованих на протидію нелегальній міграції, особливе призначення належить заходам адміністративного примусу. Вони виявилися універсальним засобом реакції на цю проблему, яка набула масштабного розповсюдження. Процесуальний порядок засто сування і здійснення примусового відновлення органами охорони державного кордону порушеного нелегальною міграцією стану є маловивченим, зважаючи на його неоднозначну юридичну природу. Мета статті полягає у встановленні призначення та сучасного стану процесуальних правил у загальній системі норм, спрямованих на протидію нелегальній міграції, а також практику їх реалізації в охороні державного кордону. У статті використано дані Адміністрації Державної прикордонної служби України за період 2013–2017 рр. щодо кількості рішень про примусове повернення, прийнятих органами охорони державного кордону та рішень адміністративних судів за їх зверненнями про примусове видворення іноземців й апатридів, а також кількості осіб, які виїхали на виконання цих рішень. Проаналізовано національну судову практику в такій категорії справ щодо відмов у задоволенні позовів органів охорони державного кордону та окремі позиції Європейського суду з прав людини стосовно застосування примусових заходів до мігрантів. Встановлено, що в оперативно-службовій діяльності державних органів, завданням яких є охорона державного кордону України, рішення про примусове повернення приймається стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону, а також для забезпечення подання позову до адміністративного суду про їх примусове видворення з України. Відповідно, кількість таких рішень у середньому вдвічі перевищує кількість судових рішень про примусове видворення. Автор доходить висновку, що посадові особи органів охорони державного кордону повинні отримати повноваження вирішувати, чи застосовувати примусове повернення чи звертатися до адміністративного суду з позовною заявою про примусове видворення нелегального мігранта. Відповідним чином повинна скеровуватися діяльність адміністративних судів із прийняття рішень у такій категорії справ на основі оцінки правомірності перебування мігранта на території країни. Застосування органами охорони державного кордону примусового повернення або ініціювання видворення іноземців або осіб без громадянства в таких випадках є адміністративно-юрисдикційними повноваженнями дискреційного типу з окремими елементами контрольно-наглядової діяльності. На стадії виконання рішень про примусове видворення персонал Державної прикордонної служби України, поряд із загальними завданнями щодо супроводу нелегального мігранта, характерних і для інших уповноважених органів, вирішує специфічні завдання, спрямовані на забезпечення перетинання державного кордону іноземцем чи особою без громадянства.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

Journal articles on the topic 'Процесуальне рішення'

Create a spot-on reference in APA, MLA, Chicago, Harvard, and other styles