Academic literature on the topic 'Процесуальне рішення'

Стаття присвячена дослідженню наукових підходів до визначення сутності справедливості та її нормативного закріплення як категорії кримінального процесуального права. З'ясовано, що у філософських дослідженнях виділяють формальну, змістову й процедурну справедливість. У філософії права розрізняють справедливість як рівність можливостей, справедливість розподільчу та справедливість відплатну. У кримінальному процесі справедливість уживається в таких контекстних значення: як мета (завдання) кримінального провадження, як засада кримінального провадження, як суб'єктивне право на справедливий судовий розгляд, як вимога до судового рішення, як відповідність покарання, як вимога до характеристики присяжного. Обґрунтовано, що справедливість кримінального провадження є як його метою, так і завданням. Справедливість є тим орієнтиром, задля досягнення якого розпочинається кримінальне провадження, а завданням кримінального провадження є дотримання справедливої процедури. Визначено, що загальноправовий принцип справедливості поширюється на кримінальне процесуальне право, набуваючи своєї специфіки, зумовленої особливостями кримінальних процесуальних правовідносин. Справедливість є окремою та самодостатньою засадою кримінального провадження. Установлено, що предметом кримінального процесуального регулювання є справедливість кримінальної процесуальної форми, а не покарання. Обґрунтовано, що в кримінальному процесуальному законодавстві справедливість уживається в таких значеннях: як морально-етична вимога до характеристики особи, як вимога матеріального права (справедливість покарання, що призначається судом), як вимога до процесуальної форми (дотримання справедливої процедури проведення процесуальних дій і прийняття процесуальних рішень). Справедливість як вимога до процесуальної форми також є багатоаспектною: є метою (завданням) кримінального провадження, засадою кримінального провадження та процесуальним правом особи (право на справедливий судовий розгляд).

У статті досліджено питання застосування категорії часу як об’єктивної форми існування матерії, в аспекті того, яким чином відповідно до норм кримінального процесуального права та загальних засад кримінального провадження має обчислюватись строк досудового розслідування в разі, якщо після здійснення повідомлення про завершення досудового розслідування через деякий час прокурором винесена постанова про відновлення строку досудового розслідування, а ще через деякий час ухвалене нове рішення про завершення досудового розслідування. Визначено, що питання часу є ключовим у кримінальній процесуальній діяльності та знаходить своє процесуальне вираження у визначенні поняття «процесуальні строки». А така категорія, як «процесуальні строки», істотно впливає на кримінально-процесуальні правовідносини. Відповідно до норм кримінального процесуального права та загальних засад кримінального провадження в разі, якщо після первинного повідомлення про завершення досудового розслідування через деякий час прокурором винесена постанова про відновлення строку досудового розслідування, а ще через деякий час ухвалене нове рішення про завершення досудового розслідування, строк досудового розслідування має обчислюватись за загальними правилами. У цей строк не включається строк ознайомлення з матеріалами досудового розслідування сторонами кримінального провадження в порядку, передбаченому у статті 290 Кримінального процесуального кодексу України, що відбулось після остаточного (останнього) повідомлення прокурора про завершення досудового розслідування. Строк ознайомлення з матеріалами досудового розслідування сторонами кримінального провадження на підставі попередніх повідомлень прокурора про завершення досудового розслідування включається до строку досудового розслідування.

Стаття є спробою розкрити використання герменевтичного методу із аналізом положень Кримінального процесуального кодексу України, у судових рішеннях у кримінальних провадженнях. Визначено, що акт правосуддя та акт судового контролю, які формально виражені у судових рішеннях у кримінальному провадженні, є одними з основних вітчизняних правозастосовних актів. У них відбувається поєднання теорії та практики, суджень щодо справедливості та формування ситуації визначеності у період конфлікту. У контексті дослідження проаналізовано рішення Європейського суду з прав людини у справі «Делькур проти Бельгії» (заява № 2689/65), положення ч. 4 ст. 17, ч. 6 ст. 368, ч. 1 ст. 370, ч. 1 ст. 380, п. 3 ч. 1 ст. 413, ч. 1 ст. 433, ч. 4 ст. 434-1 Кримінального процесуального кодексу України. Досліджуючи вказані нормативні джерела та на основі аналізу наукових праць (А.М. Бернюкова, О.М. Балинської, З.А. Загиней, О.О. Мережко, В.А. Трофименко та інших учених), встановлено, що внутрішнє переконання суду, яке ґрунтується не лише на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, але й на власному життєвому досвіді, компетентному погляді, який дозволяє зрозуміти сенс казуїстичної ситуації, здатні забезпечити правильне пізнання подій та явищ кримінального провадження і відобразити їх у судовому рішенні. Зміст судового рішення є квінтесенцією інформації та знань, що формально відображаються у ньому і вироблені на основі специфічних практичних навичок, а їх підґрунтям є норми кримінального процесуального законодавства. У досліджуваному аспекті кримінальне процесуальне законодавство встановлює межі застосування герменевтики судових рішень у кримінальному провадженні.

Актуальність статті полягає в тому, що питання співвідношення інституту контрольно-наглядової діяльності із процесуальною самостійністю слідчого на сьогодні є досить актуальними. Зумовлюється це, перш за все, потребами слідчої практики, вимогами підвищення ефективності та якості діяльності слідчих, тим паче у зв’язку з недостанім рівнем їх професіоналізму. Метою статті є дослідження аспектів співвідношення процесуальної самостійності слідчого та інституту контрольно-наглядової діяльності на досудовому розслідування із урахуванням наукових підходів, сучасного нормативного регулювання та правозастосування. Досліджено аспекти співвідношення процесуальної самостійності слідчого та інституту контрольно-наглядової діяльності на досудовому розслідування. Визначено елементи процесуальної самостійності слідчого. Обґрунтовано доцільність узгодження керівником органу досудового розслідування ключових рішень слідчого. З’ясовано, що слідчий повинен приймати лише такі рішення, в законності й обґрунтованості яких він повністю впевнений. Незважаючи на позицію керівника органу досудового розслідування, він повинен мати по кожному процесуальному питанню свою власну думку, яка не може “іти в розріз” його внутрішньому переконанню. Ця законодавча конструкція стане відправною точкою міркувань про процесуально-правові основи самостійності слідчого. Визначено, що подальше удосконалення кримінальної процесуальної діяльності можливе лише шляхом розробки ефективних механізмів організації діяльності слідчого та закріплення їх на законодавчому рівні. Це стане реальною гарантією законності і обґрунтованості рішень слідчого. Зроблено висновок, що інститут контрольно-наглядової діяльності не повинен позбавляти слідчого процесуальної самостійності, а, навпаки, має сприяти забезпеченню процесуальних гарантій учасників кримінального судочинства й укріпленню законності в слідчій діяльності. Лише належним чином регламентований механізм організації досудового розслідування при правильному його застосуванні не тільки не обмежуватиме, а, навпаки, істотно підвищить процесуальну самостійність слідчого й забезпечують високу всебічність, повноту і неупередженість дослідження обставин кримінального провадження.

Актуальність статті полягає в тому, що попередній судовий кон- троль здійснює превентивний, попереджувальний, запобіжний вплив неза- цікавленого в результатах досудового розслідування, а отже, неупередже- ного уповноваженого спеціального суб’єкта ‒ слідчого судді на процесуальні відносини, дії, рішення, пов’язані із можливим обмеженням прав осіб на до- судовому розслідуванні. До них, насамперед, належать застосування заходів забезпечення кримінального провадження, проведення слідчих (розшукових) дій. Вирішення слідчим суддею клопотань про надання дозволу на проведен- ня позапланових перевірок у кримінальному провадженні не охоплюється його повноваженнями, визначеними КПК України, які мають реалізовувати- ся у передбачений процесуальним законом спосіб, адже не відносяться ні до заходів забезпечення кримінального провадження, ні до слідчих дій, ні до не- гласних слідчих дій. Це суперечить самій суті судового контролю над діями і рішеннями державних органів з метою захисту прав, свобод та інтересів осіб. Це також суперечить завданню суду як інституції в демократичному суспільстві. З’ясовано, що в ухвалі Київського апеляційного суду зазначено, що розглядаючи клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для прийняття законного і обґрунтованого рішен- ня, суд, відповідно національного та міжнародного законодавства повинен врахувати тяжкість кримінального правопорушення, у вчиненні якого підо- зрюється особа та особисті обставини життя особи, які можуть свідчити на користь збільшення (зменшення) ризику переховування від правосуддя чи інших способів неналежної процесуальної поведінки. Зроблено висновок, що попередній судовий контроль являє сукупність пов’язаних дій щодо перевір- ки законності рішень і дій органу досудового розслідування (відповідність дій і рішень вимогам законодавства, що регулює діяльність органу досудо- вого розслідування та у межах визначених повноважень), обґрунтованості таких дій і рішень, а також підтвердження або спростування юридичного значення дій і рішень уповноважених органів, що у комплексі забезпечує, крім законності, стабільність, передбачуваність досудового розслідування у ча- стині дій та застосування заходів, що обмежують права осіб. Ухвала слід- чого судді як акт правозастосування відображає права і обов’язки суб’єктів, яких вона стосується, її постановлення впливає на відповідні процесуальні відносини. При цьому попередній судовий контроль забезпечує законність рішень та дій слідчого, дізнавача, прокурора, а не обмежує їх процесуальну самостійність не є втручанням в неї.

У статті порушуються актуальні для сучасної правозастосовної практики питання, пов’язані з визначенням компетенції щодо складання обвинувального акта прокурором та слідчим. Автором підкреслюється, що ця проблема частково викликана невизначеністю чинного кримінального процесуального законодавства, яке не дає можливості зробити однозначний висновок про момент складання обвинувального акта та суб’єкта його складання, а частково – відсутністю сталих підходів у науці кримінального процесу до питання співвідношення повноважень прокурора – процесуального керівника та слідчого. Відсутність правової визначеності в законодавстві призвела до того, що в правозастосовній практиці непоодинокими є випадки, коли слідчі відмовляються складати обвинувальний акт після відкриття матеріалів кримінального провадження, у випадках, коли вони не погоджуються з позицією прокурора – процесуального керівника та наполягають, що прокурор має право самостійно скласти обвинувальний акт, а потім підтримувати його в суді. Наго лошується на тому, що слідчий та прокурор належать до сторони обвинувачення, повинні спільно спрямовувати свою діяльність на досягнення цілей кримінального провадження та між ними не може бути конфронтації, що шкодить авторитету органів, які зобов’язані неухильно дотримуватися вимог чинного кримінального процесуального законодавства, спільними зусиллями здійснювати боротьбу зі злочинністю та сприяти досягненню цілей кримінального провадження. У статті зазначається, що наукові підходи щодо взаємовідносин слідчого та прокурора, які були розроблені ще за радянських часів та сприймалися вітчизняними вченими як сталі, зараз не можуть бути використані, оскільки концептуально змінилося уявлення про функцію обвинувачення у кримінальному процесі та чинне кримінальне процесуальне законодавство. Діяльність слідчого у кримінальному провадженні за своїм характером і спрямованістю залишається поліаспектною, що й породжує діаметрально протилежні підходи до розуміння її функціонального спрямування. Не вдаючись глибоко до вирішення проблеми функціональної спрямованості діяльності слідчого у кримінальному провадженні, автор звертається до тих взаємовідносин, які виникають між прокурором – процесуальним керівником та слідчим, що тих проблем, що виникають на практиці. Метою статті є звернення уваги на проблеми, що виникають між прокурором – процесуальним керівником та слідчим, який проводить досудове розслідування, на етапі закінчення досудового розслідування, здійснення їх аналізу крізь призму системного тлумачення норм чинного кримінального процесуального законодавства та формулювання рекомендацій практичного характеру, спрямованих на подолання проблем, що виникають. За підсумками проведеного дослідження та тлумачення деяких норм чинного кримінального процесуального законодавства щодо взаємовідносин слідчого та прокурора на етапі закінчення досудового розслідування в статті зроблено низку висновків: в кримінальній процесуальній науці бракує комплексних досліджень, спрямованих на розробку доктринальних уявлень щодо функціональної спрямованості кримінальної процесуальної діяльності слідчого та її кореляції з функцією прокурора; визнавши зібрані під час досудового розслідування докази достатніми для складання обвинувального акта, прокурор, або слідчий за його дорученням, зобов’язаний повідомити підозрюваному, його захиснику про закінчення досудового розслідування та надання доступу до матеріалів досудового розслідування; після відкриття матеріалів іншій стороні слідчий зобов’язаний скласти обвинувальний акт; складання обвинувального акта прокурором є його дискреційним правом і можливе, наприклад, у разі, якщо він не погодився з обвинувальним актом слідчого; прокурор уповноважений доручати слідчому проведення у встановлений ним строк слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій, інших процесуальних дій або давати вказівки щодо їх проведення чи брати участь у них, а у разі потреби – особисто проводити слідчі (розшукові) та процесуальні дії в порядку, визначеному Кримінальним процесуальним кодексом України; кримінальним процесуальним законодавством не передбачено право прокурора надавати слідчому вказівки щодо прийняття процесуального рішення, в тому числі – обвинувального акта.

На підставі порівняльно-правового аналізу попередньої редакції ЦПК України та діючої, була встановлена основна ідея оновлення повноважень суду апеляційної інстанції – посилити позицію апеляційного суду з метою запобігання зловживанню процесуальними правами. Встановлено, що діюче процесуальне законодавство замінило термін «ухвали та рішення апеляційного суду» на термін «постанови суду апеляційної інстанції». Сьогодні термін «рішення суду» залишився тільки в суді першої інстанції. Доведено, що судові рішення ухвалюються судами першої інстанції у зв’язку із розглядом справи по суті, а в апеляційній інстанції приймаються постанови, оскільки суд апеляційної інстанції здійснює перевірку законності та (або) обґрунтованості судового рішення першої інстанції, а також, що постанова як термін має більш остаточний характер, ніж судове рішення. Сформульовано науково обґрунтовані пропозиції щодо вдосконалення цивільного процесуального законодавства України, що регулює апеляційне провадження. Оновлення повноважень суду апеляційної інстанції має своєю метою посилити позицію апеляційного суду в конкретних повноваженнях з метою запобігання зловживанню процесуальними правами відповідно до принципу правової визначеності та остаточності судового рішення. За правилами ЦПК України зміна рішення можлива не тільки при допущенні помилки у застосуванні норм матеріального, а й процесу­ального права. Зміна рішення при порушенні норм процесуального права відбувається, наприклад, при зміні розміру судових витрат, вста­новлених судом першої інстанції. Також слід зазначити, що ЦПК України виключив можливість оскаржити в апеляційному порядку судовий наказ, що здається позитивною зміною в апеляційному провадженні у зв’язку з тим, що метою наказного провадження є спрощений порядок розгляду таких справ та швидке їх виконання. А можливість апеляційного оскарження судових наказів ускладнює досягнення такої мети.

Відповідно до чинного Кримінального процесуального кодексу України (КПК України) реалізація завдань кримінального провадження можлива лише через активну поведінку учасників кримінального провадження. Передусім така активна поведінка вимагається від уповноважених учасників кримінальних про цесуальних відносин, зокрема й від прокурора. Однак прокурор із метою реалізації власних повноважень може робити тільки те, що прямо передбачено кримінальним процесуальним законом. Таким чином, на законодавця покладається важливий обов’язок чітко прописати всі можливі процедури протягом усього кримінального процесу. Однак, як свідчить практика, деякі положення КПК України не мають єдиного тлумачення серед науковців і практиків, що ускладнює правозастовний процес. І не в останню чергу така неоднорідність застосування норм КПК України пов’язана з процесом закінчення досудового розслідування. Метою статті є визначення правового положення прокурора під час закінчення досудового розслідування з виділенням недоліків чинного кримінального процесуаль ного законодавства та пропозицією змін до відповідних положень КПК України. У результаті проведеного дослідження ст. 291 КПК України в частині надання доручення на складання обвинувального акта було встановлено, що законодавець надає можливість уповноваженим особам самостійно обирати власну поведінку в частині складання обвинувального акта: він може бути складений або слідчим, або прокурором. При цьому слово “зокрема” вказує лише на приклад ситуації, за якої прокурор може самостійно скласти обвинувальний акт. Тобто КПК України не містить вичерпного переліку випадків, за яких обвинувальний акт може бути складений не слідчим, а прокурором. Було встановлено, що обвинувальний акт є процесуальним рішенням, тому процес прийняття обвинувального акта (процес складання і затвердження) може відбуватися лише через реалізацію відповідної процесуальної дії. Водночас, формулюючи повноваження прокурора, законодавець розмежовує “процесуальні дії” та “прийняття процесуальних рішень”. Здійснюючи тлумачення положень пунктів 4, 5, 9 ст. 36 КПК України у системному зв’язку зі ст. 19 Конституції України, відповідно до якої органи державної влади й органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, було зроблено висновок, що ст. 36 КПК України прямо не наділяє прокурора повноваженнями давати вказівки щодо прийняття процесуальних рішень.

Буряк, О. В. Дотримання процесуальної форми доказування, як гарантія забезпечення прав та законних інтересів учасників кримінального провадження : магістерська робота : 081 «Право» / О. В. Буряк ; керівник роботи Сенченко Н. М.; Національний університет «Чернігівська політехніка», кафедра кримінального права та правосуддя. – Чернігів, 2020. – 96 с.
Процесуальна форма належить до фундаментальних понять кримінальної процесуальної науки і є важливим критерієм допустимості доказів, що забезпечує виконання основного завдання кримінального провадження – охорону прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження. В першому розділі досліджується поняття процесуальної форми, розкривається її зміст та значення, а також проаналізована еволюція в частині норм кримінального процесуального законодавства. В другому розділі досліджується поняття суб’єктів доказування та вибудовується їх класифікація. Обґрунтовується дотримання способів та умов одержання доказів під час кримінального провадження відповідними суб’єктами. Третій розділ присвячений наслідкам порушення процесуальної форми суб’єктами доказування у кримінальному провадженні, а також приділена увага міжнародно-правовим стандартам в даній сфері діяльності щодо дотримаяння прав та законних інтересів осіб, які залучаються до сфери кримінального процесу. Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в роботі обґрунтовано положення, які складають критерії визначення доказів недопустимими, оскільки у відповідних нормах КПК вживаються оцінні поняття, застосування яких обумовлено конкретною доказовою ситуацією. Пропонуються зміни щодо доповнення КПК України відповідною нормою, яка визначатиме поняття суб’єктів доказування в кримінальному провадженні та їх поділ на відповідні групи. Робота виконана з використанням сучасних програмних засобів і компʼютерних технологій обробки інформації, а саме: оформлення текстової частини роботи виконано у текстовому редакторі MS Word; необхідні науково-теоретичні, статистичні та аналітичні матеріали частково отримані з мережі Internet. Основні положення і висновки роботи обговорювалися на міжкафедральному науково-практичному семінарі «Правнича наука: традиції та вектори розвитку» 23 квітня 2020 року. Основні результати проведеного дослідження викладені у одній науковій праці
A judicial form belongs to the fundamental concepts of criminal judicial science and is the important criterion of admission of proofs, that provides the basic job of criminal realization processing - guard of rights, freedoms and legal interests of participants of criminal realization. Аny violation of judicial form the subjects of finishing telling is founding for confession of proofs impermissible, and that is why by the inalienable criterion of admission of proofs. The concept of judicial form is investigated in the first division, her maintenance opens up and paid attention to the social value of judicial form, her connection with formalism in criminal realization and the analysed evolution in part of norms of criminal judicial legislation. In the second division the concept of subjects of finishing telling is investigated and their classification lines up. The observance of methods and terms of receipt of proofs is grounded during criminal realization by corresponding subjects. The third division is sanctified to the consequences of violation of judicial form by the subjects of finishing telling in criminal realization. Theoretical conceptions are examined in relation to confession of proofs impermissible, and also paid attention to the міжнародно-правовим standards in this sphere of activity. The scientific novelty of the results obtained is that the work substantiates the provisions that constitute the criteria for determining the evidence to be inadmissible, since the relevant norms of the CPC use appraisal concepts whose application is conditioned by a concrete evidence-based situation. It is proposed to amend the CPC of Ukraine by the relevant norm, which will define the concept of subjects of evidence in criminal proceedings and their division into relevant groups. Work carried out by using modern software technologies and computer information hrocessing, namely processing of textual works made in the text editor MS Word; necessary scientific and thejretical, statistican and analytical materialas are obtained from the Internet. The main provisions and conclusions of the work were discussed at the inter-departmental scientific-practical seminar "Legal Science: Traditions and Vectors of Development" on April 23, 2020. The main results of the study are outlined in one scientific paper

У новому ГПК України запропоновано чітко передбачити процедуру оскарження рішень, які оформлюються окремим процесуальним документом, та окремою нормою передбачити чіткий перелік ухвал і рішень, що можуть бути предметом розгляду в суді вищої інстанції за умови їх апеляційного або касаційного оскарження.
In the new Commercial Procedure Code of Ukraine proposed to provide a clear procedure to appeal decisions issued a separate procedural document and a norm to provide a clear list of resolutions and decisions, which may be the subject of a higher court subject to the appellate or cassation.

У новому ГПК України запропоновано чітко передбачити процедуру оскарження рішень, які оформлюються окремим процесуальним документом, та окремою нормою передбачити чіткий перелік ухвал і рішень, що можуть бути предметом розгляду в суді вищої інстанції за умови їх апеляційного або касаційного оскарження.
В новом ХПК Украины предложено четко предусмотреть процедуру обжалования решений, которые оформляются отдельным процессуальным документом, и отдельной нормой предусмотреть четкий перечень определений и решений, которые могут быть предметом рассмотрения в суде высшей инстанции при условии их апелляционного или кассационного обжалования.
In the new Commercial Procedure Code of Ukraine proposed to provide a clear procedure to appeal decisions issued a separate procedural document and a norm to provide a clear list of resolutions and decisions, which may be the subject of a higher court subject to the appellate or cassation.

Дільна З.Ф. Виконання судових рішень у кримінальному провадженні: теоретичний та прикладний аспекти: дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.09 - кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність / Дільна Зоряна Федорівна
Комплексне дослідження теоретичних та практичних питань, які стосуються виконання судових рішень у кримінальному провадженні, в якій досліджено правову природу цієї стадії провадження, її генезис, структуру та місце у системі стадій кримінального провадження, проаналізовано характер та зміст діяльності суду в стадії виконання судових рішень, особливості реалізації окремих засад кримінального провадження та особливості процесуального статусу учасників у цій стадії, а також приділено велику увагу питанню звернення до виконання різних видів судових рішень та процесуальним особливостям порядку вирішення судом питань, пов’язаних із їх виконанням. На основі аналізу нормативно-правових актів та правозастосовної практики з даного питання, запропоновано зміни та доповнення до окремих норм чинного законодавства, що регламентує діяльність в цій стадії провадження. Сформульовані висновки і пропозиції можуть бути використані для подальших наукових досліджень стадії виконання судових рішень у кримінальному провадженні, вдосконалення положень чинного КПК України, а також інших нормативно-правових актів в частині правового регулювання діяльності суду та інших учасників у стадії виконання судових рішень. Dissertation is devoted to complex research of theoretical and practical questions concerning implementation of court decisions in criminal procedure of Ukraine. Scientific positions of researchers are analysed and the pre-revolution period, soviet and modern period, current legislation that regulates the stage of execution of court decisions in criminal procedure are investigated, including legislation of foreign countries. Legal nature of institute of execution of court decisions in criminal procedure of Ukraine and its genesis are investigated. Maintenance of judicial activity is found out at this stage, its structure and place in the system of the stages of criminal procedure. The judicial features of the stage of execution of court decisions are defined, in particular features of realization of some principles of criminal procedure, feature of judicial status of participants of criminal procedure, that participate at the stage of execution of court decisions. Questions that are subject to the decision during the address of court decision to implementation are investigated, during its actual implementation and after implementation of court decision, and also the judicial features of order of decision of cramps of these questions are found out. Certain suggestions are made dealing with the improvement of current legislation that regulates realization on implementation of court decisions and practice of its application, taking into account the necessity of protection of human rights, including to the protection of rights for the participants of criminal procedure in the process of implementation of punishment in accordance with the requirements of Constitution of Ukraine, international acts in the sphere of human rights and rule-making.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.09 – кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність. – Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, Міністерство освіти і науки України. – Харків, 2018. Дисертаційне дослідження розкриває та надає теоретичне обґрунтування окремих правових положень процедури та механізму проведення слідчих (розшукових) дій. Теоретично обґрунтовується розподіл стадії кримінального провадження на окремі етапи. Запропоновано теоретичну модель правових відносин між учасниками кримінального провадження. Розкрито процесуальний статус учасників кримінального провадження, що беруть участь у їх проведенні. Вказано на теоретичні прогалини та практичні недоліки під час встановлення процесуальних та процедурних елементів, що пов’язані з прийняттям процесуального рішення проведення слідчих (розшукових) дій. Доводиться, що слідчі (розшукові) дії повинні бути зафіксовані за процесуальною формою, а саме у протоколі, на носії інформації, на якому за допомогою технічних засобів зафіксовано процесуальні дії; у журналі судового засідання. Розкрито вимоги проведення слідчих (розшукових) дій у кримінальному процесі. Доводиться, що завдання проведення слідчих розшукових дій полягають у встановленні події кримінального правопорушення. Слідчий, прокурор повинні встановити склад кримінального злочину за чинним КК України та визначити форму вини, мотив, мету вчинення кримінального правопорушення. Надаються основні аспекти розвитку оперативно-розшукової діяльності у кримінальному провадженні. Визначено положення процесуальної діяльності слідчого судді на стадії досудового провадження у випадку розгляду клопотання слідчого, прокурора про проведення слідчих (розшукових) дій, які тимчасово обмежують процесуальні права та свободи учасників кримінального процесу. Визначено, що перший елемент прокурорського нагляду передбачаються у формі процесуального керівництва під час проведення слідчих (розшукових) дій. Другий – процесуальні права та обов’язки прокурора – під час контролю за виконанням процесуальних рішень слідчого.

Васіна К. М. Значення судових рішень для захисту прав людини : кваліфіаційна робота магістра спеціальності 081 "Право" / наук. керівник І. В. Болокан. Запоріжжя : ЗНУ, 2020. 103 с.
UA : Кваліфікаційна робота складається зі 103 сторінок, містить 71 джерела використаної інформації. Суд є органом державної влади («судова гілка влади»), відповідно і волевиявлення суду з тих чи інших питань мають владний характер. Втілюються вони у відповідну процесуальну форму – у форму судових рішень. Рішення суду – це головний процесуальний документ, яким вирішується справа по суті, тобто вирішується основна правова вимога у справі, а вирок, визнається засудженим як правова оцінка державою його діяння. Суди ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення судового розгляду. Бланк, на якому виготовлено судове рішення, обов’язково має містити державну символіку України, тобто герб, і напис «Іменем України». Як показує зарубіжний досвід, важливість цього інституту в механізмі забезпечення прав людини є незаперечною, і саме це зумовлює актуальність обраної теми та необхідність проведення детального аналізу змісту інституту судових рішень як в нашій державі, так і в зарубіжних країнах, вироблення на підставі проведеного аналізу рекомендацій та пропозицій щодо вдосконалення відповідного законодавства. Метою кваліфікаційної роботи є концептуальний аналіз значення судових рішень для захисту прав людини, розробка рекомендацій та пропозицій до чинного законодавства з питань своєчасного забезпечення захисту та охорони прав і свобод людини і громадянина, доступності правосуддя для кожної особи, яке забезпечується відповідно до Конституції України та в порядку, встановленому законами України, визначення конкретних шляхів удосконалення вітчизняного законодавства з питань прийняття та виконання рішень суду з урахуванням практики Європейського суду з прав людини. Об’єктом дослідження кваліфікаційної роботи є суспільні відносини у сфері захисту прав людини шляхом винесення та виконання рішень суду як актів правосуддя. Предметом дослідження є значення судових рішень для захисту прав людини. Методологічну основу роботи складають сукупність філософсько-світоглядних, загальнонаукових принципів і підходів та спеціально-наукових методів пізнання правових явищ, використання яких дало змогу отримати науково-обґрунтовані результати. Для проведення дослідження будуть застосовані такі загальнонаукові методи як: аналіз і синтез. Теоретико-методологічною основою дослідження в роботі є історичний та діалектичний методи, застосування яких дозволило розглянути всі процеси ухвалення судового рішення як процесуального документу та як компоненту судової процедури, не виокремлено, а в тісному зв’язку і взаємозалежності з міжнародними стандартами, що мають вплив на формування інституту судової влади України.
EN : Qualifying work consists of 103 pages, contains 71 sources of information used. The court is an organ of state power («the judicial branch of power»), respectively, and the will of the court on certain issues is of a power nature. They are embodied in the appropriate procedural form － in the form of court decisions. The decision of the court is the main procedural document that resolves the case in essence, that is, the main legal requirement in the case is resolved, and the sentence is recognized as a legal assessment by the state of its act. Courts decide in the name of Ukraine immediately after the end of the trial. The form on which the court decision is made must necessarily contain the state symbols of Ukraine, that is, the coat of arms, and the inscription «Name of Ukraine». As foreign experience shows, the importance of this institution in the mechanism for ensuring human rights is undeniable, and this is what determines the relevance of the chosen topic and the need to conduct a detailed analysis of the content of the institution of judicial decisions both in our State and in foreign countries, and to develop recommendations and proposals for improving relevant legislation based on the analysis. The purpose of qualification work is a conceptual analysis of the importance of court decisions for the protection of human rights, developing recommendations and proposals to the current legislation on the timely provision of protection and protection of human and civil rights and freedoms, access to justice for each person, which is ensured in accordance with the Constitution of Ukraine and in accordance with the procedure, The definition of specific ways to improve domestic legislation on the adoption and enforcement of court decisions, taking into account the jurisprudence of the European Court of Human Rights. The subject of the qualification study is public relations in the field of protection of human rights by making and executing court decisions as acts of justice. The subject of the study is the importance of judicial decisions for the protection of human rights. The methodological basis of the work is a set of philosophical and worldview, general scientific principles and approaches and specially scientific methods of knowing legal phenomena, the use of which made it possible to obtain scientifically based results. For the study, such general scientific methods as: analysis and synthesis will be used. The theoretical and methodological basis of the study in the work is historical and dialectical methods, the application of which made it possible to consider all processes of judicial decision-making as a procedural document and as a component of judicial procedure, not singled out, but in close connection and interdependence with international standards that have an influence on the formation of the institution of judicial power of Ukraine.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право. Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, Харків, 2021. Дисертація присвячена розгляду правовідносин, що виникають в процесі накладення арешту на морське судно на забезпечення морських вимог в порядку цивільного судочинства та звільнення його з-під арешту. Досліджено розвиток інституту арешту морського судна в історично-правовому аспекті від часів Давнього Риму до сучасності. Запропоновано класифікацію видів арешту морських суден в залежності від різних критеріїв. Проаналізовано та визначено місце інституту арешту морського судна на забезпечення морських вимог в системі права України. За результатами дослідження вказаних питань запропоновано власне визначення арешту судна як комплексного правового інституту. Проаналізовано норми чинного українського законодавства, що регулюють процесуальні аспекти накладення арешту на морське судно, надання зустрічного забезпечення за такою заявою, звільнення судна з-під арешту внаслідок надання іншого виду забезпечення або у разі припинення арешту з інших підстав. За результатами проведеного дослідження сформульовано пропозиції щодо удосконалення законодавчого регулювання інституту арешту судна в Україні шляхом внесення відповідних змін до КТМ та ЦПК України. Проведено дослідження правового регулювання питань арешту морського судна в різних країнах.