Journal articles on the topic 'Професійні спілки'

У статті на підставі аналізу доктринальних джерел і положень правових актів розглянуто сутність публічної і корпоративної нормотворчості в трудовому праві Укра-їни. Автором з’ясовано, що проблема удосконалення на-ціонального трудового законодавства кілька десятиліть визначає спрямованість зусиль науковців і практиків. Багато правових норм, які регулюють трудові відносини, приймалися за умов, коли основним роботодавцем висту-пала держава, а правам і свободам учасників трудових відносин не приділялося достатньої уваги. Удосконалення правових актів, якими регулюються трудові відносини, потребує розмежування компетенції суб’єктів нормотвор-чості. Мета статті полягає у визначенні кола компетен-ції суб’єктів публічної і корпоративної нормотворчості і здійснення розмежування їх повноважень у досліджува-ній сфері. У статті розглянуто особливості нормотворчості Президента України, Верховної Ради України, Кабіне-ту Міністрів України, центральних органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, роботодавців та їх об’єднань, професійних спілок, трудових колекти-вів. Охарактеризовано властивості публічної та корпора-тивної нормотворчості з урахуванням відмінностей між ними. З’ясовано, що завдяки колективним договорам і угодам надається можливість членам громадянсько-го суспільства, роботодавцям і працівникам самостійно встановлювати права і обов’язки, обмежувати втручання держави у сферу, що становить приватний інтерес. Зро-блено висновок, що поряд із державною або централізо-ваною нормотворчістю суб’єктів трудового права існує й корпоративна нормотворчість, суб’єктами якої виступа-ють роботодавці та їх об’єднання, професійні спілки та їх об’єднання, трудові колективи. Автор констатує, що кор-поративні норми заповнюють прогалини в нормативній системі права і мають допоміжний характер. Предметом регулювання корпоративних норм є відносини усереди-ні колективу (встановлення умов праці, заохочення пра-цівників, порядок застосування заходів відповідальності тощо). Корпоративні норми права є результатом правової спеціалізації, встановлюються з метою конкретизації та деталізації, обліку своєрідності конкретних відносин.

Актуальність: у системі підготовки педагогів для професійної (професійно-технічної) освіти бракує взаємодії між суб’єктами цього процесу, стейкхолдерами та іншими зацікавленими сторонами, що зумовлює її невідповідність потребам ринку праці, знижує якість освіти. Разом з тим, сформованість професійних компетентностей викладачів визначає не лише якість підготовки здобувачів професійної (професійно-технічної) освіти, але й усієї системи, що спрямована на забезпечення економіки країни кваліфікованими робітничими кадрами. Механізми управління професійною підготовкою викладачів для закладів професійно-технічної освіти (ПТО) потребують перегляду та вдосконалення. Одним з інструментів розв’язання цієї проблеми є управління на основі партнерства та стандартизації. Тому дослідження сучасного стану партнерства у підготовці педагогів професійної освіти заради розроблення нових механізмів управління підготовкою є надзвичайно актуальним. Мета: аналіз сучасного стану партнерства у підготовці педагогів професійної освіти. Методи: аналіз наукової літератури, законодавчо-нормативних документів – для вивчення сучасних тенденцій в управлінні професійною підготовкою педагогів; метод опитування (анкетування з використанням веб-сервісу GoogleForms), метод експертного оцінювання, порівняльний аналіз – для з’ясування сучасного стану партнерства у підготовці педагогів професійної освіти. Результати: представлено результати опитування викладачів закладів вищої освіти, які здійснюють підготовку здобувачів за спеціальністю «Професійна освіта», здобувачів вищої освіти, педагогів та керівників закладів професійної освіти. Висновки: опитування засвідчило факт недосконалості існуючої системи підготовки педагогів професійного навчання, зокрема: несистемної співпраці усіх суб’єктів освітнього процесу та потенційних роботодавців, недостатньої практичної та професійної спрямованості навчання, невідповідності вимогам ринку праці, віддаленості від виробничих умов, затеоретизованості навчання, невикористання усіх потенційних можливостей співпраці з міжнародними організаціями, центрами зайнятості, професійними спілками. Для посилення якості підготовки необхідне впровадження нових механізмів управління цією підготовкою, вдосконалення методики навчання, організації практичного навчання здобувачів освіти та системи підвищення кваліфікації через налагодження тісної співпраці, розширення партнерських відносин між закладами професійної (професійно-технічної), вищої освіти та з іншими зацікавленими сторонами.

У статті визначено політико-економічні, соціокультурні й освітні чинники, які впливали на розвиток професійної освіти дорослих в означений час у країнах Центральної та Східної Європи. Проаналізовано напрями теоретичних розвідок у галузі професійної освіти дорослих: визначення філософських підходів у вивченні професійної освіти дорослих; розробка дидактичних і методологічних концепцій професійної освіти дорослих; соціально-діагностичні питання професійної освіти дорослих як складової системи національної професійної освіти; формулювання мети професійної освіти дорослих і визначення її завдань; визначення змісту професійної освіти дорослих, що відображав необхідність розвитку як професійних умінь і навичок, так інтелектуальної і емоційної сфер людини; політичне значення розвитку професійної освіти дорослих. Установлено, що у досліджуваний час визначились дві форми здобуття професійної освіти дорослих: формальна і неформальна. Узагальнено зміст, форми та методи навчання дорослих у відповідності до сформованих напрямів (буржуазно-ліберальний, конфесійний, професійно-технічний, педагогічний, підготовка керівних кадрів). З’ясовано, що професійна освіта дорослих включала як фахову (вивчення іноземних мов, психології, соціології, основ торгівлі, бухгалтерії, інженерії, технічних дисциплін, агрономії, природознавства, художньої та мистецької справи, чоботарської справи тощо), так і загальноосвітню складову (компенсаційне навчання, загальнокультурний і соціальний розвиток, трудове виховання, громадянська та політична освіта, здоров’язбережувальна освіта). Неформальна професійна освіта також здобула активного розвитку і реалізовувалась через засідання соціальних клубів, професійних спілок і товариств, діяльність молодіжних, жіночих, ремісничих та робітничих об’єднань і асоціацій. Визначено деякі недоліки розвитку професійної освіти дорослих: андрагогічні дослідження цього етапу носили суб’єктивний характер та базувались на особистому досвіді науковців; теоретичні знання були позбавлені узагальнень, визначень, оцінок і порівнянь, виконували описову функцію; політизованість та перенасиченість ідеологічною пропагандою; недосконала нормативно-законодавча база.

Мета дослідження – на історичному тлі профспілкової діяльності у період 1953 – 1964 рр. (відомий як доба “відлиги”) виокремити та здійснити наукове простеження політичного компонента проблеми відновлення практики трудових спорів з визначенням причин та мотивів зростання до нього владних інтересів. Методологія дослідження спирається на загальноісторичні принципи, а також доповнюється та конкретизується елементами теорії соціально-трудових відносин, що в найбільш узагальненому вигляді охоплюють взаємовідносини між трьома суб’єктами: робочою силою, власником засобів виробництва та державою. Наукова новизна полягає у тому, що вперше в українській історіографії у контексті форм і методів, характерних для політичної історії, на основі використання законодавства про працю “епохи відлиги” як історичного джерела в комплексі з традиційними історичними джерелами здійснено аналіз процесу відновлення інституту трудових спорів. Визначено природу та причини латентності їх колективних й індивідуальних різновидів відповідно до політичних завдань «відлиги». Висновки. Відправною точкою для висновків виступають політичні компоненти державної форми власності та планового ведення господарства і командно-адміністративної системи управлінн, що її супроводять. Повоєнне відновлення інституту трудових спорів, що фактично почалося лише з середини 50-х рр., відбувалося під впливом двох протидіючих тенденцій: потреби зміни суб’єктно-об’єктних відносин і необхідності утримання в непорушності панівної форми власності та її політичних атрибутів. У результаті дії цих взаємовиключних чинників колективні спори фактично опинилися поза межами права і стали частиною великої політики. У зв’язку з цим професійні спілки, які опікувалися цими процесами, поглибили видозміну функції з соціального захисту трудівників на захист політичних інтересів держави. Ключові слова: виробничий конфлікт, “відлига”, політична історія, тоталітаризм, трудові спори, функції профспілок.

Актуальність статті полягає в тому, що аналіз механізму забезпечення соціальної безпеки державних службовців матиме не лише теоретичну цінність через встановлення єдиного розуміння правового явища, але й практичне значення у контексті з’ясування обсягу забезпечення, його співвідношення із механізмом реалізації та захисту, а також основних суб’єктів, мети та інструментів здійснення. Складові механізму забезпечення соціальної безпеки державних службовців, які відображають процес його впливу на суспільні відносини та вказують на реальну здатність гарантувати втілення того чи іншого соціального права державного службовця. З’ясовано, що управлінська діяльність щодо забезпечення соціальної безпеки державних службовців проводиться Кабміном та Мінсоцполітики стосовно визначення мінімального розміру заробітної плати, прожиткового мінімуму, соціальних стандартів, які поширюються на усіх осіб, що проживають у державі. Водночас органи місцевого самоврядування забезпечують комфортність умов проживання та рівень інфраструктурного розвитку, що надалі впливає на якість життя та можливість більше часу приділяти виконанню посадових обов’язків державним службовцем. Недержавні інституції, до яких слід віднести громадські організації та професійні спілки, забезпечують соціальну безпеку шляхом надання психологічної допомоги, проведення інформування та роз’яснення для державних службовців щодо їх соціальних прав та способів їх втілення. Визначено, що механізм забезпечення соціальної безпеки державних службовців тісно пов’язаний із реалізацію своїх трудових прав і обов’язків членами трудового колективу, оскільки це впливає на можливість виникнення соціального ризику під час втілення повноважень. Щодо наявності коштів, то це стосується не так наступних компенсацій чи оплати праці державного службовця, як необхідності функціонування державної служби загалом, а також інших органів, що підтримують правопорядок у суспільстві. Правова умова у значенні захищеності державного службовця має лише опосередкований вплив, адже може змінити якість виконання посадових обов’язків.

Мета: з’ясувати існуючі права медичних працівників, передбачені чинним законодавством, з огляду на реформування системи охорони здоров’я. Матеріали і методи. Методологічною основою дослідження виступає сукупність загальних та спеціальних наукових методів пізнання. Чинні нормативно-правові акти, що проаналізовано за допомогою комплексу методів: порівняльно-правового, структурно-логічного, системно-аналітичного, формально-логічного та методу теоретичного аналізу з дотриманням принципів біотичних норм і правил; формулювання і систематизація висновків. Результати. Аналіз чинних нормативно-правових актів дає підстави стверджувати, що права медичних працівників слід розмежувати на дві групи: загальні та спеціальні. До загальних прав медичних працівників належать ті, які гарантують певні умови їх професійної діяльності, охорону здоров’я, соціальний захист, зокрема право на: належні умови професійної діяльності; обов’язкове страхування; створення медичних наукових товариств чи професійних спілок; судовий захист; соціальну допомогу; скорочений робочий день і додаткову відпустку; пільгові умови пенсійного забезпечення та пільгове надання житла; першочергову медичну допомогу тощо. До спеціальних прав належать такі, які передбачені виключно для медичного працівника як спеціального суб’єкта. Серед таких прав необхідно виокремити: право про надання інформації про пацієнта без його згоди чи згоди його законного представника; право на відмову від подальшого ведення пацієнта; право здійснювати медичне втручання без згоди пацієнта або його законних представників. Чинне національне законодавство у галузі охорони здоров’я потребує вдосконалення. Одним із кроків на цьому шляху стала би імплементація передбаченого міжнародними нормативними актами права лікаря на заперечення під час виконання своїх професійних обов’язків. Висновки. Права лікаря при наданні медичної допомоги слід розділити на загальні та спеціальні. Передбачені чинним національним законодавством професійні права медичних працівників не завжди забезпечуються державними гарантіями і мають почасти декларативний характер. Це зумовлено відсутністю розроблених підзаконних актів, які повинні забезпечити механізм їх реалізації з урахуванням вимог сьогодення. Застосування зарубіжного досвіду, імплементація міжнародних стандартів у національне законодавство, зокрема щодо реалізації лікарем права на заперечення з міркувань совісті, забезпечить більш професійну захищеність лікаря та підвищить якість надання медичної допомоги.

У статті розглянуто зміст, поняття та суб'єктів громадського контролю за сектором безпеки в контексті розвитку науки адміністративного права, вказано на проблеми його реалізації. Розкрито та проаналізовано контрольні повноваження суб'єктів громадського контролю, які передбачені Законом України «Про національну безпеку України». Встановлено, що в наукових працях розрізнюють два підходи щодо його розуміння - вузьке та широке. Запропоновано авторське визначення правової конструкції «громадський контроль за сектором безпеки». Встановлено, що в законодавстві до складових інститутів громадянського суспільства зараховано громадські організації, професійні та творчі спілки, організації роботодавців, благодійні і релігійні організації, органи самоорганізації населення, недержавні засоби масової інформації та інші непідприємницькі товариства і установи, легалізовані відповідно до законодавства. Розкрито, що громадяни самостійно беруть участь у здійсненні громадського контролю над сектором безпеки в разі звернення: 1) до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та 2) його представника або 3) в інший державний орган сектора безпеки, відповідно до норм законодавства. З'ясовано, що в інших випадках громадяни беруть участь у здійсненні громадського контролю над сектором безпеки через громадські організації, членами яких вони є, через депутатів представницьких органів влади. Окреслено діяльність Громадських рад при державних органах сектора безпеки як суб'єктів громадського контролю. Аргументовано, що в реалізації заходів громадянського контролю розрізняють низку проблем, які і потребують вирішення, а це: (1) питання встановлення відповідальності суб'єктів сектора безпеки за наслідки ухвалених рішень у секторі безпеки в контексті неврахування пропозицій громадськості, (2) необхідність визначення чітких правил обов'язкової звітності (письмова форма, періодичність, відповідальність за їх невиконання) органів сектора безпеки в рамках реалізації контролю інститутами громадянського суспільства, (3) обов'язкове виконання законодавчих норм щодо створення Громадських рад при всіх суб'єктах сектора безпеки, (4) впровадження обов'язкового видання щорічно так званих «Білих книг» та/або аналітичних документів (оглядів, національних доповідей, статистичних даних) кожним із суб'єктів сектора безпеки України.

У статті розглядаються питання соціальної роботи у пенітенціарних закладах, визначається її мета, аналі- зуються основні технології соціальної роботи у цій системі. Метою дослідження є аналіз професійної діяльності соціальних працівників у пенітенціарних закладах. Методами дослідження є: аналіз, порівняння й узагальнення джерел із досліджуваної проблеми. Соціальна робота із засудженими є одним із видів пенітенціарної роботи, яку можна визначити як специфіч- ний вид професійної діяльності, що включає в себе: соціальну допомогу, підтримку, захист засуджених, допомогу у трудовому та побутовому влаштуванні осіб, які звільнилися із місць позбавлення волі, а також їх адаптацію у суспільстві після звільнення. Науковою новизною дослідження є те, що охарактеризовано особливості соціальної роботи в закладах пені- тенціарної системи (поширеність тюремної, кримінальної субкультури; криміногенне міжособистісне спілку- вання, а також обмеженість нормального спілкування; поширеність кримінальних способів вирішення супер- ечностей; наявність різних форм насильства; несприятливий соціально-психологічний клімат; підвищений ризик зазнати насильства, образи, утиску людської гідності). Особлива увага приділяється специфіці діяльності соціальних працівників у пенітенціарних закладах, освоєн- ню нових професійних компетентностей, оновленню теоретичних і практичних знань фахівців у зв’язку із вимо- гами до рівня кваліфікації та необхідністю освоєння сучасних методів вирішення професійних завдань. Уточнено принципи роботи соціального працівника у пенітенціарних закладах, а саме: універсальності, охорони соціальних прав, профілактики, соціального реагування, клієнтоцентризму, конфіденційності, толерантності, опори на власні сили та принцип максимізації соціальних ресурсів. Результати дослідження показали, що важливими видами діяльності, які здійснює фахівець із соціальної роботи із засудженими, є стратегічне планування; оцінка потреб засудженого; робота із сім’ями засуджених тощо. Оха- рактеризовано складники професійної культури соціального працівника: особистість самого соціального працівника пенітенціарної установи, його теоретичний і практичний професійний досвід, розвинені особистісні якості.

У статті розглянуто особливості інтеграційних процесів європейської вищої освіти та їх вплив на професійну підготовку бакалаврів міжнародних відносин у Великій Британії. Наукова рефлексія документальних і літературних джерел, результатів практичного досвіду професійної підготовки бакалаврів міжнародних відносин у ЗВО України дозволили виокремити суперечності їх підготовки. У контексті нашого дослідження заслуговує на увагу освітня модель професійної підготовки фахівців-міжнародників бакалаврського рівня, яка існує у Великій Британії. Відповідно до особливостей інтеграційних процесів, визначеної мети і завдань європейської вищої освіти, сформульовано ключові питання підготовки майбутніх бакалаврів-міжнародників у Великій Британії. Проаналізовано основні нормативно-правові документи, що регулюють діяльність університетів, які здійснюють підготовку майбутніх бакалаврів-міжнародників у Великій Британії. Зафіксовано зміни в соціальній характеристиці студентства; орієнтації діяльності університетів Великої Британії на потреби та інтереси споживачів освітніх послуг; посиленні професіоналізації підготовки бакалаврів міжнародних відносин на основі трансформації змісту та залучення до його розроблення фахівців-професіоналів; активному впровадженні наукового доробку та педагогічних інновацій у навчальний процес; реалізації елементів європейської моделі підготовки міжнародників; сприянні розвиткові досліджень у галузі політики і міжнародних відносин; розробленні уніфікованих професійних стандартів діяльності міжнародників; посиленні активної співпраці з європейськими асоціаціями і спілками; організації перекладацької практики за кордоном та укладанні договорів про працевлаштування; підвищенні мобільності студентів; проведенні наукових конференцій і семінарів. Висвітлено основні напрями освітньої політики та нормативно інтеграційні документи вищої освіти Великої Британії.

Кризовий стан суспільства можна виміряти цілою системою взаємозв’язаних показників - економічних, технологічних, політичних, культурологічних, національно-етнічних, демографічних та ін. Однак не буде перебільшенням стверджувати, що всі вони своєрідно фокусуються у соціальні сфери життя людей, зумовлюють інтегральну кризу життя людини у час суспільних трансформацій. Не існує універсаль­ної моделі соціального діалогу, він є засобом підвищення продуктивності праці та конкурентоздатності. Соціальний діалог - не лише форма управління кризою, іноді уряди звертаються до соціальних партне­рів лише у випадку економічної кризи, шукаючи їх підтримки у вжитті непопулярних заходів. Такий підхід докорінно помилковий, оскільки діалог повинен ґрунтуватися на взаємній довірі та впевненості, що досягаються роками співробітництва. Тобто соціальний діалог повинен використовуватися не лише за несприятливих, але й за сприятливих соціально-економічних обставин. Протистояння, опозиція, конкуренція, конфлікт, альтернативність, інакомислення є не тільки не­минучими характеристиками складного світу життя людей, а й необхідними факторами, що відвертають застій, стагнацію суспільства, умови його постійного оновлення і розвитку. З’ясування природи і суті соціального конфлікту, як специфічного прояву суперечності суспільних відносин вимагає врахування цілої низки взаємопов’язаних факторів. Насамперед слід взяти до уваги ту обставину, що сучасне сус­пільство самим ходом змін, що відбуваються у науковому мисленні, соціальній структурі суспільства, втягується в якісно новий стан, адаптація до якого супроводжується суспільними трансформаціями. От чому названа проблема вимагає аналізу умов її появи, розробки методів і засобів попередження і прогно­зування відхилень від соціальних норм. Соціальний процес включає способи взаємодії держави і суспільства, інститутів і груп, політичної системи і соціального середовища, уряду і громадянина. Соціальний діалог є одним із способів взаємо­дії держави і суспільства, його інтереси представляють, у тому числі, професійні спілки та організації. Під соціальним діалогом слід розуміти процес, що включає всі типи переговорів, консультацій та обміну інформацією, спрямований на успішне вирішення питань соціально-економічної політики. Вся історія становлення суспільно-політичної, етичної думки є спробою знайти оптимальні шляхи розвитку сус­пільства, тобто звільнитися від неприємних порушень, які нерідко є небезпекою для життя і благополуч­чя людей, відхиленнями від загальноприйнятих цінностей і стандартів. Вся соціальна історія людства уособлює безупинний процес самовиховання і самоорганізації індивіда і суспільства, розвитку і зміни різних типів і форм регулювання взаємин, їх упорядкування, дисциплінованості та нормування. Сус­пільство за допомогою соціальних чинників регулює норми, створює інститути соціального контролю за поводженням людей з метою гарантування суспільного порядку і спокою; вони включають величезну кількість методів і засобів впливу: звички, моральні принципи, традиції, звичаї, загальноприйняті пра­вила, розпорядження, норми та моменти примусу. Узагальнюючим же поняттям є соціальна норма, як один з важливих засобів орієнтації індивіда чи соціальної групи в досить складних особистісних, групових, соціальних зв’язках і відносинах у період суспільних трансформацій.

У публікації висвітлено сучасний стан розвиненості творчого потенціалу майбутніх художників декоративно-прикладного мистецтва в процесі вивчення фахових дисциплін у закладах вищої освіти. На основі використання методів анкетування, узагальнення, систематизації, зіставлення, аналізу виконаних навчальних та навчально-творчих робіт студентів І курсу, висвітлено результати дослідження сучасного стану розвиненості творчого потенціалу майбутніх художників декоративно-прикладного мистецтва у Київській державній академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука. З метою отримання об’єктивних відомостей анкетування, нами враховувалась і порівнювалась думка майбутніх художників декоративно-прикладного мистецтва з думкою експертів. В якості експертів було залучено 17 викладачів фахових дисциплін, що є професійними художниками, членами Національної спілки художників України, що мають почесні звання заслужених і народних художників, діячів мистецтв України. Порівняння отриманих даних уможливлює висновок про те, що думка майбутніх художників декоративно-прикладного мистецтва щодо їхнього рівня розвиненості творчого потенціалу дещо завищена. Експерти наголошують, що студенти не володіють необхідними професійними професійно-художніми знаннями, вміннями і навичками, не мають достатньої художньо-творчої мотивації та творчої активності. Проведене дослідження щодо аналізу сучасного стану розвиненості творчого потенціалу майбутніх художників декоративно-прикладного мистецтва свідчить про його низький рівень, що негативно впливає на якість професійної навчально-творчої діяльності в закладі вищої освіти. Ключові слова: творчий потенціал, творча діяльність, майбутні художники декоративно-прикладного мистецтва.

Стаття присвячена порівняльному дослідженню участі професійних спілок у законотворчому про-цесі в Україні та окремих країнах Європейського Союзу. Окреслюються основні аспекти конституцій-но-правового регулювання участі професійних спілок у законотворчому процесі в Україні, Польщі та Латвії. Аналізується вплив відсутності у профспілок права законодавчої ініціативи на ефективність реалізації ними своїх завдань в Україні, Польщі та Латвії.

Досліджено теоретичні та практичні проблеми законодавчого регулювання захисту трудових прав профспілковими організаціями в Україні. З часу набуття незалежності в українському суспільстві напрацьовано значний масив нормативно-правових актів у сфері захисту трудових прав профспілко- вими інституціями. У будь-якій країні нормальне функціонування професійних спілок у сфері захис- ту трудових прав неможливе без підведення під нього належних правових підстав. Проаналізував- ши чинне законодавство, теоретичні та практичні напрацювання, вдалося сформулювати концепцію правових засад у сфері захисту трудових прав профспілковими організаціями, що включає в себе: конституційно-правові, законодавчі, підзаконні нормативно-правові акти, міжнародно-правові акти і локальні нормативно-правові акти. Норми Основного Закону є нормами прямої дії, і тому займа- ють особливе місце в системі права.

Сучасні інноваційні тенденції в освіті передбачають активне залучення ресурсів Інтернету до процесу навчання технічни спеціальностя . При виконанні складних креслень, розрахунків, спільної роботи над проекта и пропонується використовуватико плексний х арний сервіс.Програ не забезпечення САПР Autodeskнадає ожливість по ново у організувати навчання студентів інженерній графіці в ежах однієї платфор и.В статті обґрунтовано необхідність проведення з ін в організації навчання з дисципліни «Нарисна гео етрія та інженерна графіка» при підготовці спеціалістів водного транспорту з урахування ви ог одернізації освітнього процесу.На основі ожливостей AutoCAD-17 щодо трьохви ірного оделювання розглядаються алгорит и фор ування просторових оделей гео етричних об’єктів з різних поверхонь видавлювання і за допо огою логічних операцій: об’єднання, відні ання і перетину. Обговорюються ожливості створення і організації роботи зі спільни креслення , особливості пара етричного проектування, використання х арних технологій в процесі створення, зберігання і одифікації креслень.Ключові слова: одернізація освіти, інженерна графіка, ІТ -ко петентність, САПР AutoCAD, х арні технології, професійно-орієнтована підготовка.

Мета статті – розглянути питання професіоналізму педагогічної діяльності вихователя ЗДО в аксіологічному аспекті, на основі узагальнення наукових позицій різних авторів уточнити суть поняття «професіоналізм» у співвід- ношенні з поняттями «педагогічна діяльність», «педагогічна майстерність», «особистісно-професійний розвиток». Методологія. Зроблено узагальнення, що професіоналізм педагогічної діяльності треба розглядати з двох боків – особистісного та діяльнісного. Акцентовано, що ціннісне ставлення – це вищий рівень ставлення суб’єкта до професіоналізму педагогічної діяльності. З’ясовано, що пріоритетними цінностями для педагога можуть бути професіоналізм діяльності, шляхи і засоби його досягнення. Наукова новизна. Виділено провідні принципи та умови досягнення професіоналізму, зокрема професіоналізму спілкування вихователя ЗДО із дітьми, батьками, колегами. Акцентовано на важливості виділення в структурі професіоналізму педагогічної діяльності трьох таких компонентів: професіоналізму знань, професіоналізму спілку- вання, професіоналізму самовдосконалення. Це забезпечить динамічність, розвиток цілісної системи, а також про- фесіоналізм діяльності педагога шляхом справедливої самооцінки й оперативного подолання недоліків та прогалин. Висновки. Найважливішим для сучасного педагога у процесі професійного зростання і становлення є визна- чення та встановлення для себе пріоритетності існування абсолютних цінностей. Ми виявили, що поняття «професіоналізм педагогічної діяльності вихователя ЗДО» – це складне, багатоструктурне, динамічне понят- тя. Основними складниками професіоналізму діяльності вихователя ЗДО є професіоналізм знань, професіоналізм спілкування і професіоналізм праці. Істотними характеристиками ціннісного ставлення до професіоналізму вихователя є його опора на принципи гуманної педагогіки, дотримання норм педагогічної етики, високий рівень педагогічної майстерності.

У статті досліджується зміст і специфіка прояву принципів кадрового забезпечення прокуратури. Зважаючи на відсутність виокремлення відповідних принципів у спеціальному щодо суб’єкта (прокуратура) законодавстві, за основу автором узято принципи кадрового забезпечення державної служби загалом. Характеризуючи принцип демократичного добору в органи прокуратури, автор зазначає про умовну можливість його застосування щодо кадрового забезпечення органів прокуратури та доволі суттєву специфіку прояву, яка полягає в наданні можливості зайняття посади прокурора будь-кому, хто відповідає певним вимогам, серед яких, зокрема, належність до громадянства України й фахова освіта, «якість» якої перевіряється результатами кваліфікаційного іспиту. Специфіка прояву принципу просування по службі в органах прокуратури за діловими якостями полягає в нормативному означенні в низці норм як законодавчих, так і підзаконних спеціальних (щодо суб’єкта регулювання) актів відповідної вимоги до кандидатів на посади в органи прокуратури, а можливість «просування кар’єрою» забезпечується строковістю перебування на адміністративних посадах і неможливістю їх обіймати більше ніж два строки поспіль. Можливість просування кар’єрою прокурорів забезпечується наявністю певної «ієрархії» в системі прокуратури. Принцип постійного навчання прокурорів і заохочення їх до службової кар’єри відображено в законодавчому встановленні такої категорії, як «професійний рівень», закріплено в Законі України «Про прокуратуру» обов’язок прокурорів постійно його вдосконалювати шляхом підвищення кваліфікації, забезпечення виконання якого має досягатися, зокрема, й закріпленням у посадових функціях керівників відповідних прокуратур такої, як забезпечення виконання законодавчих вимог щодо підвищення кваліфікації прокурорами, що знаходяться в їхньому підпорядкуванні. Крім підвищення кваліфікації вдосконаленням професійного рівня, законодавство визнає членство в професійних спілках та утворення громадських організацій або участь у них. Зазначається на доцільність унесення змін у Закон України «Про прокуратуру» в частині розширення тлумачення мети й завдань міжнародного співробітництва не лише щодо реалізації функції прокуратури, а й щодо вдосконалення професійного рівня. Специфіка змісту принципу систематичного оновлення кадрів органів прокуратури пов’язана з формуванням резерву на заміщення вакантних посад прокурорів, адже лише ті особи, які вже зараховані в цей резерв, можуть брати участь у конкурсах на відповідні посади (як посади прокурорів, так й адміністративні посади в органах прокуратури). Указується на такі недоліки законодавчого врегулювання принципів кадрового забезпечення органів прокуратури, як відсутність формулювання відповідних принципів у спеціалізованому щодо суб’єкта законодавстві, що означає й відсутність нормативного тлумачення цих принципів для забезпечення їх уніфікованого розуміння; відсутність тлумачення засад діяльності прокуратурі, що лише перелічені в ст. 3 Закону «Про прокуратуру», натомість зміст яких не розкрито.

У запропонованій статті читацька увага зосереджується на окремих аспектах здійснення політичного впливу у жіночому та молодіжному середовищах першою партією в Україні – Русько-українською радикальною партією (РУРП), а також її правонаступницями: Українською радикальною партією (УРП) й Українською соціалістично-радикальною партією з 1890 до 1939 років.Наголошується, що вже перша програма РУРП виокремлює у важливий чинник партійної роботи встановлення гендерної рівності, яку сповідували засновник партії Іван Франко та Михайло Павлик, виборювали визначні радикалки Наталя Кобринська й Анна Павлик. Постійна підтримка та сприяння радикалів розвою жіночого руху увінчалися створенням Союзу українських працюючих жінок «Жіноча громада» у 1933 році.Досліджено, що з другої половини двадцятих років ХХ ст. радикали, об’єднані з соціалістами, активізували діяльність на створення професійних селянських та робітничих спілок, культурно-освітніх і кооперативних товариств, молодіжних організацій, підпорядкованих своєму впливові.До слова, такі тенденції були притаманні тодішньому лівому руху на всіх частинах українських земель незалежно від їхнього окупаційного підпорядкування. На теренах Галичини й Волині, окупованих Другою Річчю Посполитою, УСРП сформувала Союз української поступової молоді імені М.Драгоманова «Каменярі», який разом з «Жіночою громадою» став основним джерелом кадрового поповнення рядів соціалістів-радикалів.

У статті аналізуються підходи до визначення та суті поняття «публічна політика» в роботах закордонних і вітчизняних вчених. Досліджуються складові елементи публічної політики, її актори та їхня взаємодія. Велика увага приділяється ролі комунікації в публічній політиці, адже саме вона робить будь-яку політику публічною, прозорою, відкритою, виносячи суспільно значущі проблеми на порядок денний обговорення органів державної влади та місцевого самоврядування, громадських організацій та активістів, професійних спілок, бізнесу, політичних рухів та партій тощо.Метою статті є аналіз основних підходів до визначення поняття «публічна політика» у вітчизняній та закордонній науковій думці, формулювання визначення даного поняття з точки зору вагомості комунікативних процесів для публічної політики загалом.Наукова новизна полягає в обґрунтуванні вагомості комунікації для процесів публічної політики..Висновки. Поняття публічної політики не є тотожним поняттю політики державної. Її можна визначити як діяльність органів публічного врядування, спрямовану на вирішення суспільних проблем. Вона є горизонтальною формою політичного процесу, що впливає на формування та ухвалення політичних рішень за рахунок забезпечення зв’язку між владними структурами та суспільством (економічними акторами, громадськістю, експертним середовищем, політичними партіями тощо). Саме цей зв’язок робить державну політику публічною.Публічна політика має бути максимально прозорою, логічно вплітатися в систему суспільного буття та стати складовою загального плану розвитку держави. Вона має бути безперервною та здатною для трасформації на будь-якій стадії з метою корегування допущених помилок та оптимізації ходу досягнення цілей.

У статті йдеться про один із суттєвих ресурсів збагачення та розвитку будь-якої мови – запозичення з інших мов, розглядаються й аналізуються запозичення із французької в турецькій мові, наводяться численні приклади, аналізуються про- цеси адаптації французьких запозичень у турецькій мові. У всі часи люди спіл- кувалися і взаємодіяли один з одним, відбувалися обмін та взаємне збагачення досвідом, культурою, традиціями, зокрема й елементами мови. Наявність запо- зичень пояснюється багатьма чинниками, але найважливіші – це зв’язок історії мови з історією народу і країни взагалі, а також технічний прогрес. Виникнення перших французьких запозичень у турецькій мові спостерігається в ХVІ столітті, а наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття, у період активної індустріалізації країни і модернізації суспільства, це явище набуває інтенсивності. Більшість запозичень із французької знаходимо в галузях науки, техніки, транспорту, професій, кулінарії, одягу, індустрії краси та серед абстрактних понять. Адаптація запозичених слів відбувається декількома способами: фонетичним, графічним, морфологічним або лексико- семантичним. Отуречення французьких лексем проходило здебільшого шляхом графічної адаптації. Фонетична та семантична адаптація були незначними. Як ми переконалися на прикладах, турецька мова запозичувала французькі слова, трансформувала їх відповідно до правил турецької орфографії, надавала граматичної тюркомовної інтерпретації з максимальним збереженням французької вимови. Іноді заради фонетичної гармонії спостерігаються явища соноризації або оглушення приголосних, додавання голосного або приголосного звука тощо. Семантична адаптація теж відбулася досить вдало, тому що лише деякі лексеми, за рідким винятком, змінили своє значення у процесі переходу до турецької мови. Багато французьких запозичень мають синоніми в турецькій і гармонічно співіснують у сучасній мові.

Здійснено оцінку дієвості інституційно-організаційного забезпечення механізмів реалізації соціального партнерства в сучасних умовах державотворення. Проаналізовано рівні, на яких реалізується соціальне партнерство в Україні: національний рівень, галузевий рівень та локальний рівень. Досліджено роль Кабінету Міністрів України, котрий виступає в соціальному партнерстві як орган, що здійснює управління об’єктами державної власності. Наголошено на дієвості створення Національної тристоронньої соціально-економічної ради як консультативно-дорадчого органу при Президентові України з представників Кабінету Міністрів України, всеукраїнських професійних спілок та їх об’єднань, всеукраїнських об’єднань організацій роботодавців. Окреслено її основні завдання та запропоновано удосконалити її роботу шляхом надання Національній раді можливості забезпечення оптимального співвідношення між рівнем заробітної плати і цінами на товари та послуги в країні. У доповнення до функціонування комісії із законотворчої діяльності та мінімальних державних соціальних стандартів наголошено на доцільності створення комісії з цін та ціноутворення. Розглянуто законодавчі колізії функціонування Національної тристоронньої соціально-економічної ради, дотримання регламенту та положень його функціонування. Передбачено результативність створення в складі Національної тристоронньої соціально-економічної ради тристоронньої антикризової комісії за участі представників влади, роботодавців і профспілок, у якій сторони мають консолідувати зусилля для вдосконалення соціально-трудових відносин, недопущення зниження рівня соціальних ґарантій для працівників. З’ясовані основні перешкоди досягнення дієвого соціального партнерства в Україні. Мета статті. Метою статті є дослідження та аналіз дієвості інституційно-організаційного забезпечення механізмів реалізації соціального партнерства в сучасних умовах. Методологія. У вітчизняній та зарубіжній науковій літературі простежується значна увага з боку представників різних наук до проблем соціальної взаємодії. Так, проблемні питання соціального партнерства розглядали Н. Грошилін, К. Гутуряк, В. Давиденко, Н. Діденко, А. Колосок, А. Колот, С. Процюк, В. Скуратівський, В. Співак, В. Цвих тощо. Наукові здобутки зазначених дослідників слугують теоретичною та методологічною базою даного дослідження. Наукова новизна. Визначено особливості та підходи до діяльності головних інституцій соціального діалогу на національному рівні в Україні, участь в яких визначається на основі статусу «репрезентативності». Висновки. Для підвищення ефективності діяльності профспілок та досягнення поставлених перед ними цілей у формуванні, представленні та забезпеченні прав та інтересів у трудовій діяльності коло напрямів та адресатів повинно бути звужено. Концентрація зусиль на головних напрямах регулювання соціально-трудових відносин дозволить ефективно захищати інтереси осіб найманої праці, а в результаті – підвищити результативність профспілкової діяльності.

Система освіти, яка ґрунтується на наукових засадах її організації, характеризується зміщенням акцентів від отримання готового наукового знання до оволодіння методами його отримання як основи розвитку загальнонаукових компетенцій.Уже достатньо чітко визначена спрямованість нової освітньої парадигми, осмислені її детермінуючі особливості, визначено предмет постнекласичної педагогіки та її основоположні аксіоми. Вироблені пріоритети всієї постнекласичної дидактики, аж до розроблення її категоріального апарату. Проте, на фоні такої колосальної роботи педагогічної думки так і не сформульовано достатньо чітко концептуальні основи постнекласичної дидактики, яка перебуває в стані активного формування як загалом, так і по відношенню до її природничо-наукової компоненти.На сучасному етапі модернізації освіти головним завданням стає формування у студентів здатності навчатися, самостійно здобувати знання і творчо мислити, приймати нестандартні рішення, відповідати за свої дії і прогнозувати їх наслідки; за період навчання у них мають бути сформовані такі навики, які їм будуть потрібні упродовж всього життя, у якій би галузі вони не працювали: самостійність суджень, уміння концентруватися на основних проблемах, постійно поповнювати власний запас знань.Зараз вимоги до рівня підготовки випускника пред’являються у формі компетенцій. Обов’язковими компонентами будь-якої компетенції є відповідні знання і уміння, а також особистісні якості випускника. Синтез цих компонентів, який виражається в здатності застосовувати їх у професійній діяльності, становлять сутність компетенції. Отже, інтегральним показником досягнення якісно нового результату, який відповідає вимогам до сучасного вчителя, виступає компетентність випускника університету. Оволодіння сукупністю універсальних (завдяки інтегральному підходові до викладання) і професійних компетенцій дозволить випускнику виконувати професійні обов’язки на високому рівні. Необхідно шляхом інтеграції навчальних дисциплін, використовуючи активні методи та інноваційні технології, які привчають до самостійного набуття знань і їх застосування, допомагати як формуванню практичних навиків пошуку, аналізу і узагальнення любої потрібної інформації, так і набуттю досвіду саморозвитку і самоосвіти, самоорганізації і самореалізації, сприяти становленню і розвиткові відповідних компетенцій, актуальних для майбутньої професійної діяльності учителя.Стосовно обговорюваного питання, то в результаті вивчення циклу природничих дисциплін випускник повинен знати фундаментальні закони природи, неорганічної і органічної матерії, біосфери, ноосфери, розвитку людини; уміти оцінювати проблеми взаємозв’язку індивіда, людського суспільства і природи; володіти навиками формування загальних уявлень про матеріальну першооснову Всесвіту. Звичайно, що забезпечити такі компетенції будь-яка окремо взята природнича наука не в змозі. Шлях до вирішення цієї проблеми лежить через їх інтеграцію, тобто через оволодіння масивом сучасних природничо-наукових знань як цілісною системою і набуття відповідних професійних компетенцій на основі фундаментальної освіти [2].Когнітивною основою розвитку загальнонаукових компетенцій є наукові знання з тих розділів дисциплін природничо-наукового циклу ВНЗ, які перетинаються між собою. Тобто, успішність їх розвитку визначається рівнем міждисциплінарної інтеграції вказаних розділів. Загальновідомо, що найбільший інтеграційний потенціал має загальний курс фізики, оскільки основні поняття, теорії і закони фізики широко представлені і використовуються у більшості інших загальнонаукових і вузькоприкладних дисциплін, що створює необхідну базу для розвитку комплексу загальнонаукових компетентностей.У той же час визначальною особливістю структури наукової діяльності на сучасному етапі є розмежування науки на відносно відособлені один від одного напрями, що відображається у відокремлених навчальних дисциплінах, які складають змістове наповнення навчальних планів різних спеціальностей у ВНЗ. До деякої міри це має позитивний аспект, оскільки дає можливість більш детально вивчити окремі «фрагменти» реальності. З іншого боку, при цьому випадають з поля зору зв’язки між цими фрагментами, оскільки в природі все між собою взаємопов’язане і взаємозумовлене. Негативний вплив відокремленості наук вже в даний час особливо відчувається, коли виникає потреба комплексних інтегрованих досліджень оточуючого середовища. Природа єдина. Єдиною мала б бути і наука, яка вивчає всі явища природи.Наука не лише вивчає розвиток природи, але й сама є процесом, фактором і результатом еволюції, тому й вона має перебувати в гармонії з еволюцією природи. Збагачення різноманітності науки повинно супроводжуватися інтеграцією і зростанням упорядкованості, що відповідає переходу науки на рівень цілісної інтегративної гармонічної системи, в якій залишаються в силі основні вимоги до наукового дослідження – універсальність досліду і об’єктивний характер тлумачень його результатів.У даний час загальноприйнято ділити науки на природничі, гуманітарні, математичні та прикладні. До природничих наук відносять: фізику, хімію, біологію, астрономію, геологію, фізичну географію, фізіологію людини, антропологію. Між ними чимало «перехідних» або «стичних» наук: астрофізика, фізична хімія, хімічна фізика, геофізика, геохімія, біофізика, біомеханіка, біохімія, біогеохімія та ін., а також перехідні від них до гуманітарних і прикладних наук. Предмет природничих наук складають окремі ступені розвитку природи або її структурні рівні.Взаємозв’язок між фізикою, хімією і астрономією, а особливо аспектний характер фізичних знань стосовно до хімії і астрономії дають можливість стверджувати, що роль генералізаційного фактору при формуванні змісту природничо-наукової освіти можлива лише за умови функціонування системи астрофізичних знань. Генералізація фізичних й астрономічних знань, а також підвищення ролі наукових теорій не лише обумовили фундаментальні відкриття на стику цих наук, але й стали важливим засобом подальшого розвитку природничого наукового знання в цілому [4]. Що стосується змісту, то його, внаслідок бурхливого розвитку астрофізики в останні декілька десятків років потрібно зробити більш астрофізичним. Астрофізика як розділ астрономії вже давно стала найбільш вагомою її частиною, і роль її все більше зростає. Вона взагалі знаходиться в авангарді сучасної фізики, буквально переповнена фізичними ідеями й має величезний позитивний зворотній зв’язок з сучасною фізикою, стимулюючи багато досліджень, як теоретичних, так і експериментальних. Зумовлено це, в першу чергу, невпинним розвитком сучасних астрофізичних теорій, переоснащенням науково-технічної дослідницької бази, значним успіхом світової космонавтики [3].Разом з тим, сучасна астрономія – надзвичайно динамічна наука; відкриття в ній відбуваються в різних її галузях – у зоряній і позагалактичній астрономії, продовжуються відкриття екзопланет тощо. Так, нещодавно відкрито новий коричневий карлик, який через присутність у його атмосфері аміаку і тому, що його температура істотно нижча, ніж температура коричневих карликів класів L і T, може стати прототипом нового класу (його вчені вже позначили Y). Важливим є й те, що такий коричневий карлик – фактично «сполучна ланка» між зорями і планетами, а його відкриття також вплине на вивчення екзопланет.Сучасні астрофізичні космічні дослідження дозволяють отримати унікальні дані про дуже віддалені космічні об’єкти, про події, що відбулися в період зародження зір і галактик. Міжнародна астрономічна спілка (МАС) запровадила зміни в номенклатурі Сонячної системи, ввівши новий клас об’єктів – «карликові планети». До цього класу зараховано Плутон (раніше – дев’ята планета Сонячної системи), Цереру (до цього – найбільший об’єкт з поясу астероїдів, що міститься між Марсом і Юпітером) та Еріду (до цього часу – об’єкт 2003 UB313 з поясу Койпера). Водночас МАС ухвалила рішення щодо формулювання поняття «планета». Тому, планета – небесне тіло, що обертається навколо Сонця, має близьку до сферичної форму і поблизу якого немає інших, таких самих за розмірами небесних тіл. Існування в планетах твердої та рідкої фаз речовини в широкому діапазоні температур і тисків зумовлює не тільки величезну різноманітність фізичних явищ та процесів, а й перебіг різнобічних хімічних процесів, таких, наприклад як, утворення природних хімічних сполук – мінералів. На жодних космічних тілах немає такого розмаїття хімічних перетворень, як на планетах. Проте на них можуть відбуватися не тільки фізичні та хімічні процеси, а й, як свідчить приклад Землі, й біологічні та соціальні. Тобто планети відіграють особливу роль в еволюції матерії у Всесвіті. Саме завдяки існуванню планет у Всесвіті відбувається перехід від фізичної форми руху матерії до хімічної, біологічної, соціальної, цивілізаційної. Планети – це база для розвитку вищих форм руху матерії. Слід зазначити, що це визначення стосується лише тіл Сонячної системи, на екзопланети (планет поблизу інших зір) воно поки що не поширюється. Було також визначено поняття «карликова планета». Окрім цього, вилучено з астрономічної термінології термін «мала планета». Таким чином, сьогодні в Сонячній системі є планети (та їх супутники), карликові планети (та їх супутники), малі тіла (астероїди, комети, метеороїди).Використання даних сучасних астрономічних, зокрема астрофізичних уявлень переконливо свідчать про те, що дійсно всі випадки взаємодій тіл у природі (як в мікросвіті, так й у макросвіті і мегасвіті) можуть бути зведені до чотирьох видів взаємодій: гравітаційної, електромагнітної, ядерної і слабкої. В іншому плані, ілюстрація застосувань фундаментальних фізичних теорій, законів і основоположних фізичних понять для пояснення особливостей будови матерії та взаємодій її форм на прикладі всіх рівнів організації матерії (від елементарних частинок до мегаутворень Всесвіту) є переконливим свідченням матеріальної єдності світу та його пізнаваності.Наукова картина світу, виконуючи роль систематизації всіх знань, одночасно виконує функцію формування наукового світогляду, є одним із його елементів [1]. У свою чергу, з науковою картиною світу завжди корелює і певний стиль мислення. Тому формування в учнів сучасної наукової картини світу і одночасно уявлень про її еволюцію є необхідною умовою формування в учнів сучасного стилю мислення. Цілком очевидно, що для формування уявлень про таку картину світу і вироблення у них відповідного стилю мислення необхідний й відповідний навчальний матеріал. В даний час, коли астрофізика стала провідною складовою частиною астрономії, незабезпеченість її опори на традиційний курс фізики є цілком очевидною. Так, у шкільному курсі фізики не вивчаються такі надзвичайно важливі для осмисленого засвоєння програмного астрономічного матеріалу поняття як: ефект Доплера, принцип дії телескопа, світність, закони теплового випромінювання тощо.В умовах інтенсифікації наукової діяльності посилюється увага до проблем інтеграції науки, особливо до взаємодії природничих, технічних, гуманітарних («гуманітаризація освіти») та соціально-економічних наук. Розкриття матеріальної єдності світу вже не є привілеями лише фізики і філософії, та й взагалі природничих наук; у цей процес активно включилися соціально-економічні і технічні науки. Матеріальна єдність світу в тих галузях, де людина перетворює природу, не може бути розкритою лише природничими науками, тому що взаємодіюче з нею суспільство теж являє собою матерію, вищого ступеня розвитку. Технічні науки, які відображають закони руху матеріальних засобів людської діяльності і які є тією ланкою, що у взаємодії поєднує людину і природу, теж свідчать про матеріальність засобів людської діяльності, з допомогою яких пізнається і перетворюється природа. Тепер можна стверджувати, що доведення матеріальної єдності світу стало справою не лише філософії і природознавства, але й всієї науки в цілому, воно перетворилося у завдання загальнонаукового характеру, що й вимагає посилення взаємозв’язку та інтеграції перерахованих вище наук.Звичайно, що найбільший внесок у цю справу робить природознавство, яке відповідно до характеру свого предмета має подвійну мету: а) розкриття механізмів явищ природи і пізнання їх законів; б) вияснення і обґрунтування можливості екологічно безпечного використання на практиці пізнаних законів природи.Інтеграція природничо-наукової освіти передбачає застосування впродовж всього навчання загальнонаукових принципів і методів, які є стержневими. Для змісту інтегративних природничо-наукових дисциплін найбільш важливими є принцип доповнюваності, принцип відповідності, принцип симетрії, метод моделювання та математичні методи.Вважаємо за доцільне звернути особливу увагу на метод моделювання, широке застосування якого найбільш характерне для природничих наук і є необхідною умовою їх інтеграції. Необхідність застосування методу моделювання в освітній галузі «природознавство» очевидна у зв’язку зі складністю і комплексністю цієї предметної галузі. Без використання цього методу неможлива інтеграція природничо-наукових знань. У процесі моделювання об’єктів із області природознавства, що мають різну природу, якісно нового характеру набувають інтеграційні зв'язки, які об’єднують різні галузі природничо-наукових знань шляхом спільних законів, понять, методів дослідження тощо. Цей метод дозволяє, з одного боку, зрозуміти структуру різних об’єктів; навчитися прогнозувати наслідки впливу на об’єкти дослідження і керувати ними; встановлювати причинно-наслідкові зв’язки між явищами; з іншого боку – оптимізувати процес навчання, розвивати загальнонаукові компетенції.Фундаментальна підготовка студентів з природничо-наукових спеціальностей неможлива без послідовного і систематичного формування природничо-наукового світогляду у майбутніх фахівців.Науковий світогляд – це погляд на Всесвіт, на природу і суспільство, на все, що нас оточує і що відбувається у нас самих; він проникнутий методом наукового пізнання, який відображає речі і процеси такими, якими вони існують об’єктивно; він ґрунтується виключно на досягнутому рівні знань всіма науками. Така узагальнена система знань людини про природні явища і її відношення до основних принципів буття природи складає природничо-науковий аспект світогляду. Отже, світогляд – утворення інтегральне і ефективність його формування в основному залежить від ступеня інтеграції всіх навчальних дисциплін. Адже до складу світогляду входять і відіграють у ньому важливу роль такі узагальнені знання, як повсякденні (життєво-практичні), так і професійні та наукові.Вищим рівнем асоціативних зв’язків є міждисциплінарні зв’язки, які повинні мати місце не лише у змісті окремих навчальних курсів. Тому, сучасна тенденція інтеграції природничих наук і створення спільних теорій природознавства зобов’язує викладацький корпус активніше упроваджувати міждисциплінарні зв’язки природничо-наукових дисциплін у навчальний процес ВНЗ, що позитивно відобразиться на ефективності його організації та підвищенні якості навчальних досягнень студентів.Підсумовуючи вище викладене, можна зробити наступні висновки:Однією з особливостей компетентісного підходу, що відрізняє його від знанієво-центрованого, є зміна функцій підготовки вчителів з окремих дисциплін, які втрачають свою традиційну самодостатність і стають елементами, що інтегруються у систему цілісної психолого-педагогічної готовності випускника до роботи в умовах сучасного загальноосвітнього навчального закладу.Інтеграційні процеси, так характерні для сучасного етапу розвитку природознавства, обов’язково мають знаходити своє відображення в природничо-науковій освіті на рівні як загальноосвітньої, так і вищої школи. Майбутнім педагогам необхідно усвідомлювати взаємозв’язок і взаємозалежність наук, щоб вони могли підготувати своїх учнів до роботи в сучасних умовах інтеграції наук.Учителям біології, хімії, географії необхідно володіти методами дослідження об’єктів природи, переважна більшість яких базується на законах фізики і передбачає уміння працювати з фізичними приладами. Крім того, саме фізика створює основу для вивчення різноманітних явищ і закономірностей, які складають предмет інших природничих наук.Інтеграція природничо-наукових дисциплін дозволить розкрити у процесі навчання фундаментальну єдність «природа – людина – суспільство», значно посилить інтерес студентів до вивчення цього циклу дисциплін, дасть можливість інтенсифікувати навчальний процес і забезпечити високий рівень якості його результату.

Мета роботи. Дослідження інституційних засад саморегулювання фармацевтичної практики (СР ФП) у міжнародному аспекті.Матеріали і методи. Наукові публікації, що стосуються саморегулювання, офіційні сайти міжнародних фармацевтичних асоціацій та методологія інституційного виміру. Результати й обговорення. За даними літературних джерел виявлено історичні передумови становлення СР ФП. Шляхом вивчення інституційних засад СР ФП у міжнародному аспекті встановлено, що майже третина країн, професійні організації яких є членами Міжнародної фармацевтичної федерації (МФФ), представляла Європу. Показано, що трохи більше половини членів ООН через професійні спілки є країнами-членами МФФ, при тому дві третіх європейських країн-членів ООН є членами МФФ. На підставі порівняльного дослідження структури членів МФФ, Фармацевтичної групи Європейського Союзу (ФГЄС) і Європейської асоціації лікарняних фармацевтів (ЄАЛФ) виявлено, що загалом у трьох досліджуваних асоціаціях присутні 94 фармацевтичні організації із 39 держав Європи. Поряд з цим у кожній фармацевтичній асоціації членами є фармацевтичні товариства двох третіх країн і лише чотири професійні організації є членами водночас трьох фармацевтичних асоціацій, а саме: Фармацевтична палата Македонії, Хорватське фармацевтичне товариство, Фармацевтичне товариство Федерації Боснії і Герцеговини та Турецька асоціація фармацевтів. Дані інституційного виміру показують суттєво низьку участь у діяльності міжнародних асоціацій українських фармацевтичних товариств. При цьому, за умови приведення статутних документів до вимог конкретної асоціації, відкрито їх доступ не лише до МФФ (Україна – член ООН і ВООЗ), а й до ФГЄС (наша держава – член Європейської асоціації вільної торгівлі) та ЄАЛФ (Україна – член Ради Європи).Висновки. Отримані результати показують різний рівень членства в трьох міжнародних фармацевтичних асоціаціях (МФФ, ФГЄС і ЄАЛФ) як держав, так й окремих фармацевтичних товариств, а також надзвичайно низьку участь українських фармацевтичних товариств у СР ФП у міжнародному аспекті.

У статті розкривається мотиваційний аспект оцінювання діяльності працівників профспілки підприємців. Оцінювання пов’язується з визначенням невикористаних резервів покращення діяльності профспілки. Наголошується, що ця діяльність здійснюється в період реформування соціально-економічної структури українського суспільства і розвитку ринкової економіки. Зазначається, що разом зі зміною структури суспільства змінюється психологія працівників. Це потребує цілеорієнтованого впливу на її розвиток у напрямі спрямованої самоорганізації, самооцінки і саморозвитку шляхом формування відповідних мотивів. У процесі самооцінювання працівник визначає напрями власної професійної діяльності, які знаходяться на недостатньому рівні і здійснює поточну саморегуляцію. При цьому включається спрямована самоорганізація, що полягає в коригувальних діях, які відбуваються на основі власного прийняття рішення, реалізація якого спрямована на досягнення соціально значущої мети і відповідає потребам працівника профспілки підприємців. Саме тому метою статті є розкриття механізмів розроблення кваліметричного інструментарію оцінювання діяльності профспілки підприємців для її розвитку на основі спрямованої самоорганізації. У статті йдеться про основні завдання профспілок підприємців, а саме: забезпечення повної зайнятості громадян; покращення їх умов праці; забезпечення стабільності та зростання заробітної плати тощо. Створення безпечних умов праці є одним з провідних завдань професійних спілок. З метою підвищення рівня професійної діяльності працівників пропонується розробити спеціальний кваліметричний інструментарій для її вимірювання і поточного коригування. Подається певний досвід профспілки підприємців м. Харкова щодо виокремлення чинників/умов, які впливають на підвищення рівня професійної діяльності, що умовно назвали факторами і критеріями. Користуючись визначеними чинниками, автором розроблена кваліметрична модель оцінювання рівня мотивації членів профспілки підприємців. За допомогою цієї моделі проведено два виміри до введення самооцінювання і саморегуляції і після регулярного їх застосування. Результати другого виміру підтвердили підвищення рівня мотивації членів профспілкової організації на 0,4 або 40%. У подальшому планується провести дослідження щодо взаємодії роботодавців і фахівців профспілки підприємців.