To see the other types of publications on this topic, follow the link: Природа людини.
Journal articles on the topic 'Природа людини'
Create a spot-on reference in APA, MLA, Chicago, Harvard, and other styles
Consult the top 50 journal articles for your research on the topic 'Природа людини.'
Next to every source in the list of references, there is an 'Add to bibliography' button. Press on it, and we will generate automatically the bibliographic reference to the chosen work in the citation style you need: APA, MLA, Harvard, Chicago, Vancouver, etc.
You can also download the full text of the academic publication as pdf and read online its abstract whenever available in the metadata.
Browse journal articles on a wide variety of disciplines and organise your bibliography correctly.
1
Omelchenko, Yuriy. "Інженерія «розумних» речей." Multiversum. Philosophical almanac, no. 9-10 (May 18, 2018): 108–16. http://dx.doi.org/10.35423/2078-8142.2015.9-10.08.
Full textAbstract:
В статті експлікується концепт «інженерія», розглядається його фундаментальне тлумачення. Сучасні модуси поняття «інженерія» виходять за технічно-інструменталістське коло тлумачень. Інженерія – це когнітивно-перетворювальна практика. Дослідження ставить наголос на тому, що інженер ХХІ ст. змінює вектор своїх інтенцій з природи на саму людину. Інженерія «розумних» речей є частиною соціальної інженерії. Сучасні технології, які необхідно входять в інженерію «розумних речей, мають величезне соціально-антропологічне значення. Створена інженерією ХХІ ст. антропотехносфера є «розумним» середовищем. Ця природа-для-людини за багатьма напрямками детермінує поведінку людини. Людина зіштовхується з проблемою аутопоезису сучасної техніки, яка, в певних аспектах, може сама себе відтворювати і функціонувати поза втручанням людини. Частина, яку займає техніка в процесах трансформації природи людини, має тенденцію збільшуватися. Інженерія «розумних» речей розглядається як інженерія природи людини.
2
Журавська, О. В. "Онтологічний вимір антропо-соціальних джерел формування права." Актуальні проблеми держави і права, no. 89 (April 28, 2021): 15–21. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i89.3184.
Full textAbstract:
У статті досліджено онтологічний вимір антропо-соціальних джерел формування права. Доведено, що феномен права тісно пов'язаний із людиною, її сутністю, сенсом людського буття, а відповіді на всі філософські питання про виникнення права визначаються відповіддю на питання про сенс людського буття. Природа людини, що зумовлює формування права, характеризується єдністю біологічних, соціальних та духовних складових частин. Через призму антропологічного підходу людина і право є взаємозумовленими: природа людини обумовлює виникнення права, а право моделює виникнення і розвиток форм існування людини, які відповідають критеріям цивілізованості. Кожна людина здатна самостійно осягнути природний закон, який був би умовою існування серед інших людей, оскільки апріорно існує феномен свободи розумної і незалежної людини. Стародавні греки визначали розум як властивість, що підноситься над почуттями людини, завдяки якій можна виділити ідеальні елементи права. У Стародавньому Римі мислителями було виявлено таку властивість розуму, як загальність, що надає можливість виведення і пізнання загальних, універсальних принципів права. В епоху Середньовіччя філософи на основі розуму шукали першооснови права в вищих духовних позаправових реаліях. Філософія Нового часу показала, що розум, як здатність, необхідний для того, аби тлумачити і розглядати право з позицій природи самої людини. Апогеєм розвитку уявлень про роль розуму з'явилася класична німецька філософія, в рамках якої І. Кант виділив автономію людської особистості як першооснову права, а Г. Гегель вбачав у праві вираз людського розуму. Дослідження взаємозв’язків між поняттями права та розуму дає підстави констатувати, що поняття розумності постає як одна із засадничих категорій природно-правового мислення, яка у найабстрактнішій формі виражає сутнісне призначення та функцію права – впорядкування, оптимальну організацію взаємовідносин між людьми за посередництвом нормативного обмеження індивідуального свавілля. Образ людини як «першооснови» права необхідно характеризувати через такі її властивості, як розум і воля, що виступають антропо-соціальним джерелом формування права. Розумність права полягає в тому, що воно гарантує людську гідність та інші антропо-соціальні цінності, які є похідними від неї.
3
Черкашина, Тетяна Юріївна. "Репрезентація світу природи в «Souvenirs d’enfance» Марселя Паньоля." Літератури світу: поетика, ментальність і духовність 9 (June 30, 2017): 230–41. http://dx.doi.org/10.31812/world_lit.v9i0.1095.
Full textAbstract:
Статтю присвячено дослідженню репрезентації світу природи в автобіографії дитинства «Souvenirs d’enfance» Марселя Паньоля, члена Французької академії, відомого французького драматурга, театрального та кінорежисера, прозаїка, поета, есеїста ХХ століття. Простежено, що природа у спогадах Марселя Паньоля представлена класичними архетипами матері-божества, матері-годувальниці, мудрого наставника. Природа дає силу, вчить мудрості, розкриває внутрішні резерви людини. Природа для головного героя спогадів – це передусім свобода, гармонія із самим собою і навколишнім середовищем. Закцентовано увагу на тому, що в «Souvenirs d’enfance» природа представлена своїми основними складниками – вода, земля, тваринний і рослинний світ, атмосфера. Для їх опису широко застосовуються акустичні та зорові характеристики, подані через кінематографічні техніки письма. Природа в спогадовому творі Марселя Паньоля постає цілісною системою, що споконвіку живе за власними законами, у своєму узвичаєному, неспішному темпоритмові. Людина, відійшовши від природи, значно пришвидшує свій життєвий темпоритм, однак, на думку письменника, повністю відірватися від неї людина не може, бо вона є частиною живої природи, відтак їхній зв’язок є міцним і триває протягом усього людського життя.
4
ТРОФАЇЛА, Н. Д., and Т. В. ЖУРАВКО. "ЕМОЦІЙНЕ ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ ЗАСОБАМИ ПРИРОДОЗНАВСТВА." АКАДЕМІЧНІ СТУДІЇ. СЕРІЯ «ПЕДАГОГІКА» 2, no. 4 (April 19, 2022): 92–96. http://dx.doi.org/10.52726/as.pedagogy/2021.4.2.14.
Full textAbstract:
Головною метою освіти в Україні є виховання людини, для якої демократичне суспільство є тим середовищем, що забезпечує розкриття творчих можливостей, задоволення особистих і суспільних інтересів. Визначальною характеристикою такої людини має бути громадянськість ‒ інтегрована якість особистості, що уможливлює почуття моральної, соціальної та юридичної дієздатності й захищеності, передбачає усвідомлення власної ролі в житті суспільства, активне прагнення вдосконалення його згідно з моральними нормами та цінностями учнів початкової школи, ознайомлення учнів із природою та суспільством. Емоційне виховання особистості – складний процес, що має стати підґрунтям формування не лише світобачення людини, а й комплексу якостей і властивостей особистості. Виховання починається із «загальної емоційної спрямованості» людини та залежить від вихованості її потреб, здатності до вольової регуляції своєї поведінки, емоційних відносин та емоційних установок особистості. Однією з найактуальніших проблем емоційного виховання і навчання дітей є ознайомлення із природою. Процес пізнання навколишньої природи визначає сферу розумового розвитку дитини і сприяє формуванню гуманного ставлення до природи. Програма виховання і навчання визначає основні завдання, зміст і принципи організації роботи з ознайомлення дітей із природою у відповідності з їх віковими особливостями. У процесі ознайомлення розширюється орієнтування дітей у навколишньому середовищі, формуються пізнавальні здібності, виховується належне ставлення до природи. Природа активно впливає на почуття і розум дитини, розвиває її сприймання, емоційність. Недостатній розвиток цих якостей психіки дитини приводить до штучного обмеження її можливостей, до виховання людини, яка не відчуває, не розуміє, а сліпо слідує засвоєним правилам поведінки. У статті розглянуті праці відомих педагогів, які вважають проблему емоційного виховання актуальною. Аналіз стану проблеми емоційного виховання у психолого-педагогічній літературі продемонстрував, що значна кількість досліджень у дошкільній педагогіці присвячена систематизації знань про природу, але обмаль наукових праць, у яких розглядається саме виховання емоційного ставлення до природи у дітей.
5
Anatska, Nataliya. "Філософська ретроспектива становлення екологічної освіти." Multiversum. Philosophical almanac, no. 5-6 (May 18, 2018): 162–70. http://dx.doi.org/10.35423/2078-8142.2016.5-6.15.
Full textAbstract:
З огляду на проблеми сьогодення, коли в умовах глобалізації у взаєминах людини з природою відбуваються зміни негативного характеру, надзвичайно актуальними є питання, пов’язані з екологічною освітою. Показано, що першорядною є проблема екологічної відповідальності за соціальну, економічну, політичну, технічну, наукову, культурну та інші види людської діяльності. Актуальність також обумовлена і потребою у філософському осмисленні екологічних знань, які повинні нести у собі ставлення до природи як до найвищої цінності, що сприяє формуванню життєво-ціннісних орієнтацій сучасної людини.
В статті здійснюється філософське осмислення еволюції екологічної освіти, з’ясовуються закономірності, сутнісні і змістовні характеристики її становлення. Через узагальнену інформацію здійснюється спроба побудови розгорнутої картини її розвитку, а також підкреслюється провідне значення екологічної освіти у прогнозуванні майбутнього. Розкривається потреба реформування системи освіти відповідно до реалій і вимог сучасного життя. Перед освітою постає складне завдання: спрямувати людину і суспільство на те, щоб природа з об’єкта діяльності перетворилася на носія найвищої цінності – цінності життя. Отже, екологічна освіта повинна формувати відповідальність людини за природу, за її збереження та оновлення і реалізовувати її життєву цінність на практиці. Доведено, що лише взаємозв’язок технократичного, гуманітарного і екологічного мислення має забезпечити систему освіти, що діє на випередження, де екологічні питання будуть засадничими в навчальних програмах усіх без винятку спеціальних та професійно орієнтованих дисциплін.
6
Хилько, Микола Іванович. "Екологічна криза як криза існуючої системи цінностей." S.P.A.C.E. / Society, Politics, Administration in Central Europe, no. 10 (February 7, 2019): 3–13. http://dx.doi.org/10.32837/space.v0i10.129.
Full textAbstract:
З’ясовано, що сучасна екологічна криза має глибокі соціально-економічні корені але, головним чином це - криза духовності. Ідея всеосяжного контролю над природою є плодом зарозумілості і невиправданої засміченості свідомості хибними ідеями, що природа існує лише для комфорту людини.
Виявлено одну з найістотніших суперечностей, що значною мірою виражає сутність екологічної проблеми - суперечність між економічним поступом людства і можливостями біосфери до самовідновлення. Зазначається, що стратегія практичних орієнтацій призвела до споживацтва, виснаження природних ресурсів і деградації природи. Акцентується увага на особливій небезпеці явища споживацтва як: з економічної точки зору, оскільки природа не в змозі через обмеженість її ресурсів у кожний даний момент часу задовольнити нескінченні матеріальні потреби людини; з геополітичної - посилюється агресивність поведінки людей, народів і держав в умовах обмежених ресурсів; з молальної - оскільки націленість на споживацтво так званих модних, престижних речей будь за веде до втрати.людиною розуміння цінності і цілісності природи, і як наслідок викривлене сталення до самої себе як особистості. Для такої людини чистота повітря, води, грунтів і лісів перестає бути цінністю, оскільки головними стають - статок, престиж, гроші, інші подібні приваби. У цьому сенс примітивного споживацького підходу до життя і природи.
Робиться висновок, що обмеженість сучасного людства в ресурсах - це результат дії певних соціальних і культурних чинників, на які можна впливати через організацію суспільного життя. Вищі духовні цінності повинні якось регулювати побутові потреби та їх диференціацію. Потрібне нове переосмислення місця людини у світобудові: розглядати людину не як завойовника природи, а як органічну її складову частину, тобто докорінно змінити цінності, насамперед ті, які регулюють ставлення людини до природи. Важливо усвідомити, що саме по собі зростання добробуту, поліпшення умов існування ще не робить людей щасливими. Сучасній людині потрібно вгамувати свої традиційні раціонально-прагматичні пріоритети, суттєво підвищити рівень моральності й духовності, усвідомити, що в процессі природокористування здобувається не тільки «хліб насущий», а й «хліб духовний». Пропонуються основні напрями зміни вектору економічного розвитку, так звані стратегічні екологічні ініціативи людства, які водночас були б основою зміни моральної парадигми розвику в якій економічним вважалося б тільки те, що є екологічним.
7
Турбан, Вікторія. "Психологічна природа цінностей." Теоретичні і прикладні проблеми психології, no. 3(53)T2 (2020): 198–212. http://dx.doi.org/10.33216/2219-2654-2020-53-3-2-198-212.
Full textAbstract:
У статті аналізується психологічна природа цінностей особистості. Описані багатоманітні прояви соціальних цінностей та ціннісних орієнтацій особистості. Окреслено два відмінні теоретичні підходи: перший – виокремлення «абсолютних» цінностей і вибудова їхньої «об’єктивної» ієрархії; і другий – виявлення конвенціональних основ становлення та функціонування цінностей. Показано, що згідно з першим підходом, цінності – вічні й природні. Одні й ті самі цінності притаманні людям усіх епох. Згідно з другим, цінності – це домовленості, досягнуті в рамках певної культури, а отже, вони мають історичний характер. Ці два підходи доповнювались шляхом виокремлення низки «абсолютних» цінностей (приміром, життя людини, безпека, соціальна справедливість тощо) і низки «історичних» цінностей, що функціонують у суспільстві в певний час. Показано, що за такого розмежування, поняття «абсолютна цінність» корелює з поняттям «об’єктивна потреба» людини. А поняття «історична цінність» – з поняттями «соціальні норми» та «засоби діяльності». Аналізується цей дуалізм. В статті показано, що ціннісне відношення об’єктивно породжує етичний дискурс. Наголошено: відношення людини до природних цінностей і відношення до цінностей соціальних. Уточнено: природні цінності – це завше матеріальні блага: життя людини, її здоров’я, її безпека, природне середовище, хліб щоденний. А соціальні цінності мають суто комунікативний характер. Підкреслено, що у сучасному світі природні цінності в їхньому чистому вигляді зникають, вони трансформуються в соціальні. Але при цьому ставлення до цінностей як природних поширюється і на цінності соціальні.
8
Масенко, Л. "Шляхетна природа людини." Дивослово, no. 1 (670), січень (2013): 59–63.
Find full text
9
Gardashuk, Tetiana. "Дослідницьке поле екосеміотики." Multiversum. Philosophical almanac 1, no. 1 (March 31, 2020): 69–83. http://dx.doi.org/10.35423/2078-8142.2020.1.06.
Full textAbstract:
У статті досліджується екосеміотика (термін запропонований Вілфрідом Нотом) – міждисциплінарна галузь, що має на меті: 1) поглибити розуміння особливостей взаємодії між людиною і довкіллям, культурою і природою на основі застосування семіотичного підходу; 2) розширення пізнавальних можливостей людини у природнознавчій і культурознавчій сферах за допомогою семіотичного інструментарію. Відзначається, що екосеміотика безпосередньо пов’язана з біосеміотикою, семіотикою культури (культурною семіотикою), а також з екологічною (інвайронментальною) філософією. Вона спирається на принцип неперервності (спадкоємності) у розвитку природи та розуму (свідомості) (Ч. Пірс), уявлення про внутрішній зв'язок між живими (природними) та семіотичними процесами (Дж. Хофмейер), голістичний (системний) погляд на семіосферу (Ю. Лотман). Екосеміотика розглядає взаємодію культури і природи як двосторонній процес, в якому природа визначає культуру так само, як і культура у різний спосіб окреслює природу. Зауважується, що для екосеміотики як порівняно нового дослідницького напряму не вироблено єдиного методологічного базису та бачення досліджуваного ним кола проблем, що цілком релевантно ситуації в семіотиці загалом. Автор доходить висновку, що на тлі постійного зростання досліджень, які позиціонують себе як екосеміотичні, цей напрям потребує відповідних методологічних рефлексій і оцінок.
10
Коростильов, Г. Л. "ТРАНСФОРМАЦІЯ РОЗУМІННЯ ТЕХНІКИ В ДОСЛІДЖЕНННЯХ МАРТІНА ГАЙДЕҐҐЕРА." Актуальні проблеми філософії та соціології, no. 32 (February 3, 2022): 53–57. http://dx.doi.org/10.32837/apfs.v0i32.1025.
Full textAbstract:
Коростильов Г. Л. Трансформація розуміннятехніки в дослідженнях Мартіна Гайдеґґера. – Стаття.У статті розглядається питання про трансформацію розуміння Техніки з боку М. Гайдеґґера. Питання складне і не може бути обмеженим тільки однією або двома роботами. Розгляд пропонується робити на основі історико-філософського аналізу його відомих праць. Підкреслено, що нормативність існування Техніки і технічного прив’язано до таких категорій, як Істина,Природа, Dasein, людина та її екзистенція. У статті доведено, що шлях розуміння Техніки розглядається ні-мецьким мислителем у контекстах його основних тем іорганічно вписується в його екзистенційні та феноменологічні уподобання.Розуміння Техніки і технічного йде від інструментального характеру, потім думки розгортаютьсянавколо антропологічного з виходом на її онтологіч-ний вимір. У пізніх працях М. Гайдеґґер проводитьпаралель між зв’язком людини із природою і зв’яз-ком Техніки із природою, що дає йому можливість окреслити екзистенційний спосіб існування і людини,і Техніки. Сутнісною ознакою Техніки і технічного стає процедура виведення «Потаємного» у «Непри-ховане» завдяки їхньому співіснуванню із природою.Саме така логічна лінія розуміння Техніки дає йомуможливість перейти від інструментального її сприйняття до онтологічного. Досліджуючи онтологічнуприроду Техніки, М. Гайдеґґер здійснив рефлексію«виводу» Техніки з категорії «суб’єктивної інтерпре-тації», що притаманно інструментальним і антропологічним підходам, і надав вагу «об’єктивній інтерпретації», зробивши питання про Техніку, її сутністьта зв’язок із людиною та її Буттям первинним філо-софським питанням.Також автор статті підкреслює тезу М. Гайдеґґерапро те, що розуміння техніки та технічного тісно пов’я-зане з історичною епохою та розвитком науки. Це даєзмогу зробити висновки, по-перше, про постійну трансформацію розуміння Техніки та технічного. По-друге,наслідком такого зв’язку є особливе ставлення людинидо Природи, а зосередженість на проблемі Буття з урахуванням сучасного розвитку Техніки та технічногостає особливою філософською рефлексією.
11
ГАВРИЛЮК, РУСЛАНА. "Правова природа медіації як вислід буттєвих властивостей людини." Право України, no. 2018/03 (2018): 128. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-03-128.
Full textAbstract:
У періоди глибоких якісних трансформацій – а саме такий етап розвитку переживає нині Україна – особливо зростає запит суспільства на традиційні та нові інструменти врегулювання життєвих конфліктів і замирення соціального середовища. Одним із таких найефективніших інструментів у розвинутих державах світу, передусім у країнах Європейського Союзу, Сполучених Штатах Америки та Канаді, є медіація. З метою імплементації досвіду вказаних держав у вітчизняну практику в 2017 р. було внесено необхідні зміни у процесуальне законодавство України, в результаті чого значну частину прогресивних світових практик медіації визнано обов’язковою й для відповідних вітчизняних суб’єктів. Це одразу ж породило низку світоглядних і теоретико-методологічних проблем для професіоналів і широкого загалу українців. Однією з них постала необхідність з’ясування правової природи медіації, без чого неможливо адекватно визначитись із суб’єктами, спроможними здійснювати її ефективно, й оптимальними процедурами медіації. Метою статті є обґрунтування найфундаментальніших – іманентних людині правових детермінант медіації, що конкретизується у таких її завданнях: переосмислити з цієї точки зору основні буттєві властивості людини і їх функціональну роль у людському бутті, розкрити відмінність спонтанного (безумовного) й умовного обмінів між людьми благами та показати, як останній призводить до необхідності медіації. Предмет, мета і завдання дослідження визначили методологію статті, а саме: практичну філософію та матеріальну феноменологію, які є найефективнішими інструментами пізнання такого “незримого”, за свідченням М. Анрі, “як сфера інтер суб’єктивності”. Доповнено загальноприйнятий перелік буттєвих властивостей людини положенням про атрибутивну приналежність до них людських потреб у благах. Доведено, що безумовний обмін між людьми благами з неминучістю трансформує надлишок людської автономії із потенційного у реальний стан. Ця нова якість надлишку людської автономії, реалізуючись у комунікативній солідарності людей, породжує внутрішньоособистісні та міжособистісні суперечності й конфлікти. Умовний обмін між людьми благами, зі свого боку, робить такі конфлікти тотальними та вкрай небезпечними для буття індивідів. Обґрунтовано висновок, що саме останні й являють собою найголовнішу – атрибутивну людині групу детермінант, які зумовлюють необхідність медіації як одного з ефективних засобів вирішення життєвих конфліктів зусиллями самих же індивідів. Доведено, що медіація має подвійну правову природу, оскільки вона, по-перше, є породженням основоположного (потребового) способу співбуття індивідів у соціумі, а по-друге, – системою взаємопов’язаних правових зобов’язань між ними, за допомогою яких утворюється замирене суспільне середовище. Медіацію можна визначити як взаємний правовий самозахист індивідів.
12
Фуркало, В. "Проблема ненасилля і природа людини." Схід, no. 5 (119) (2012): 146–49.
Find full text
13
Skzydlewski, Pavel. "РОЗВИТОК ЛЮДИНИ В ЇЇ СОЦІАЛЬНОМУ ЖИТТІ." Mountain School of Ukrainian Carpaty, no. 23 (November 24, 2020): 45–49. http://dx.doi.org/10.15330/msuc.2020.23.45-49.
Full textAbstract:
Автор розглядає питання буття людини в соціальному житті. Важливим питанням є розвиток самої людини, це залежить від правової політики держави, розвитку економіки, освіти, від того, який політичний напрям веде держава тощо. Усе це створює певну систему соціальних відносин. Поняття людської природи є основою формування суспільного життя, його структури та діяльності людей у соціумі.Порушену проблему розглядають такі науки, як педагогіка, психологія, соціологія, історія, антропологія та інші. Найглибше це питання розглядає філософія, яка має на меті пізнати людину в її соціальному житті, пізнати відносин, які пов’язують природу людини із соціальним життям.Автор розглядає філософські знання, набуті західною культурою, а саме: «персональне бачення людини», в основі якого людина постає як щось найдосконаліше в усій природі, самоіснуючий суб’єкт, який керується своїм розумом та волею. Людина, яка живе в суспільстві, є вільною, має честь та гідність, які повинні постійно стверджуватись в її благо у сфері соціального життя.Ця теорія, за думкою автора, стверджує, що кожна людина, яка живе у світі товарів (матеріального), повинна прагнути до мети свого життя, що є Нескінченним і Нематеріальним Благом. Цим добром є Бог, який постає не лише причиною та джерелом усього того, що існує, але й кінцевою метою і кінцем людського життя, до якого людина схильна за своєю природою. Бог є також безпосередньою причиною існування людської душі, тобто принципом життя, ідентичності та існування людської особистості. Отже, на основі персоналізму кожна людина сприймається як прямий«плід» втручання Абсолюта у світ, це визнається як особливий доказ Його творчої сили та любові. Автор розглядає ідеї та концепції провідних філософів минулого та сучасності. У цьому контексті істотне завдання реалістичної філософії представлено не лише як засіб подолання ідеологізації та утопізації суспільного життя, але передовсім як тип пізнання, що розкриває правду про людину, необхідну для створення та функціонування соціального життя відповідно до природи людини та її долі.
14
КОНИК, Мар’яна. "«СМЕРТЬ ЛЮДИНИ»: ТЕОРЕТИЧНИЙ АНТИГУМАНІЗМ ЧИ ДЕГУМАНІЗАЦІЯ?" Human Studies a collection of scientific articles Series of «Philosophy», no. 43 (November 29, 2021): 58–65. http://dx.doi.org/10.24919/2522-4700.43.8.
Full textAbstract:
Мета роботи. У статті проведена аналітика філософеми «смерть людини», теоретико- культурологічний смисл якої найчастіше розкривається як теоретичний антигуманізм, але показано, що трактування цього феномена виявляють різноманітні до протилежності змісти. Методологічні заса- ди. Основний шлях думки – понятійна робота, виявлення антропологічних вимірів гносеологічних засад понять на прикладі культурологічної аналітики філософеми «смерть людини». Наукова новизна. Пока- зано, що в доповнення розробки поняття «теоретичний антигуманізм» за виразної нейтралізації мож- ливих етичних конотацій його для початку ХХІ ст. характерне загострення уваги на етичних наслідках, позначених уживанням терміна «дегуманізація», яке співвіднесене з поняттям іконоборництва, узятим не в контексті історії єресей, а за експлікації антропологічного аспекту людина не просто усувається із центру Всесвіту, що характерне для ренесансного гуманізму, і критика просвітництва в цьому аспекті є виправданою, але вона позбавляється своїх власне людських рис і прирівнюється до механіко- геометричних форм, розкладається на трикутники, плями, лінії, зрощується з рослинно-тваринним і неорганічним світом. Таким чином, виявляється другий смисл префікса «де» – рух донизу, знижен- ня, тобто нове мистецтво робить видимим приховане від «фізичного» ока переродження людини в напрямі руху її від образу й подоби Богу (вищій реальності) до прирівнювання її до інших нижчих форм, аж до атомарного розпаду в абстракціонізмі. Зусилля переображення людської природи пере- кладаються на техніку як засіб гарантовано дієвого отримання результату, домінантними цілями стають цілі споживацтва, творча природа конститування людського в людині осмислюється як ефе- мерна релігійна «вигадка» і тверезе око, озброєне науковим знаряддям, за образом людини прозріває безособові структури. Людина елімінує власну присутність у світі, передаючи важкі функції машині й знищуючи те, що спричиняє біль. Найочевидніше світ без загострено болючого Я засвідчений у сучас- ному мистецтві, причому прикметник «сучасне» відсилає до певних якісних, а не часових ознак, оскільки в сучасності як часі представлені дуже різноманітні художні практики. Висновки. Поняття «теоре- тичний антигуманізм» розгортає свій смисл у просторі гносеологічно-орієнтованої думки, що маскує етичний зміст, явно присутній у тезі «смерть людини», але цей смисл виразно виявляється понят- тям «дегуманізація», яке не так часто пов’язується з гносеологічними установками, тоді як етико- антропологічні виміри його виразно засвідчуються в сучасних художніх практиках.
15
Скиртач, В. "Природа людини у горизонті сучасних дискусій." Вісник Донбаського державного педагогічного університету. Соціально-філософські проблеми розвитку людини і суспільства, вип. 1 (2013): 105–12.
Find full text
16
Барабаш, О. О. "Природа інституціоналізації прав людини: загальнотеоретичний аналіз." Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична, вип. 4 (2018): 3–10.
Find full text
17
Руснак, Л. М. "ПРАВОВА ПРИРОДА ПОНЯТТЯ «ОХОРОНА ЗДОРОВ’Я»." Прикарпатський юридичний вісник, no. 1(26) (November 28, 2019): 109–12. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1(26).21.
Full textAbstract:
Стаття присвячена дослідженню поняття «охорона здоров’я» та історії формування системи охорони здоров’я в Україні. Однією з проблем, яка постає в контексті цього завдання, є проведення загальнотеоретичного аналізу наукової літератури на предмет визначення поняття природного права людини на охорону здоров’я, а також процесу становлення і розвитку системи охорони здоров’я в її історичному аспекті, що сьогодні потребує на законодавчому рівні відповідного вдосконалення та розширення. З’ясовано, що охорона здоров’я повинна розглядатися як суспільне благо, коли надання медичної допомоги кожній людині має важливе значення для суспільства загалом. У свою чергу, така позиція в більшості європейських країн стала частиною традиційного консенсусу відносно важливості дотримання принципу солідарності та всеохоплюючого доступу населення до ресурсів охорони здоров’я. З іншого боку, ринкові важелі за своєю природою засновані на припущенні, що кожна медична послуга є товаром, який можна продати на відкритому ринку. Наголошено, що законодавче визначення поняття «здоров’я» можна розглядати як абсолютне здоров’я, яке дехто з дослідників, розглядає як ідеальне здоров’я, якого не існує в реальних умовах стану організму, а виступає як стандарт, до якого ми повинні прагнути. Визначено, що здоров’я є важливим соціальним та економічним чинником, від рівня якого значно залежать економічні ресурси, фізичний, духовний і моральний потенціал суспільства. Велике значення здоров’я як вищого і природного блага зумовлює необхідність його охорони і захисту, у т. ч. і міжнародно-правового. Зроблено висновок, що охорона здоров’я – система способів, засобів і методів, здійснюваних органами державної влади, органами місцевого самоврядування, а також кожною фізичною особою окремо, реалізація яких покликана зміцнювати (якщо це не є можливим, – зберігати на такому ж рівні), розвивати та відновлювати рівень фізичного і психічного стану організму людини.
18
Гарєєв, Олексій. "ЗАПАЛЬНА ПРИРОДА АЛЕРГІЇ." Immunology and Allergy: Science and Practice, no. 3-4 (December 24, 2020): 50–64. http://dx.doi.org/10.37321/immunology.2020.3-4-06.
Full textAbstract:
Вступ. Огляд присвячений оцінці алергічної реакції як одного із захисних механізмів.Наведено аргументи на користь запальної природи алергії, де флогогеном виступає білкова конструкція, яка зберегла частину імуногенних епітопівв процесі деструкції при проникненні через захисні бар’єри слизових і шкіри у внутрішнє середовище макроорганізму. Дано аналіз еволюційного розвитку захисних механізмів, які передбачають єдність запальних та імунних реакцій при впливі на організм людини структур з антигенними властивостями. Філогенія реактивності спрямована на спеціалізацію елементів захисної системи, що виражається в призначенні IgE опосередкованої реакції взаємодіяти з білковими антигенними структурами, які проникли у внутрішнє середовище макроорганізму. Описано механізм резорбції білків через слизові оболонки і шкіру, при цьому підкреслено неминучість деструкції молекул білка. Визначено важливість оцінки ступеня дисоціації, денатурації білків. Підкреслено ключову роль мікробіома в процесі деструкції білків-алергенів, який виступає додатковим химерним органомщодо макроорганізму.Висновок. Робиться висновок, що в організмі здорової людини розщеплення білків зовнішнього середовища проходить до амінокислот, у хворогоалергологічним захворюванням виникає недостатність в деструктивному процесі, що визначає проникнення у внутрішнє середовище пептидних за-лишків. Висловлюється припущення розвитку алергології як самостійної дисципліни від екстрактної через молекулярну, до епітопної. Робиться пропозиція розширити перелік усталених лабораторних тестів додатковими, де маркерами повинні виступати синтетичні пептиди, що повторюють амінокислотні послідовності епітопів білків-алергенів. Визнана найбільш ефективною, алерген-специфічна імунотерапія може бути застосована виключно в паліативних цілях. Залишається відкритим питання виникнення відстрочених ускладнень у хворих, які пройшли курс імунотерапії.
19
Яценко, О. Д. "Феноменологія та метафізика культури М. Гайдеггера." Актуальні проблеми філософії та соціології, no. 27 (April 6, 2021): 58–64. http://dx.doi.org/10.32837/apfs.v0i27.922.
Full textAbstract:
У статті обґрунтовано визнання феноменологічного методу як ефективного та доцільного в аналітиці персонального екзистенційного досвіду та його культуротворчих передумов. Показано, що сама людина є сутністю, яка інтерпретує буття, дозволяє речі здійснити своє значення або призначення; а проблема пошуку себе через інтерпретацію світу у філософії Гайдеггера є центральною. Доведено, що природа людини – це культура, а культура – сенс та квінтесенція природи, її динаміка і логіка, причина та мета. Важливим є той факт, що наявність свободи не означає волюнтаризму, анархії або хаосу в системі фундаментальної онтології. Йдеться про горизонт людської життєдіяльності, в якому справжні смисли та цінності можливо замінити їх штучною імітацією. Проте такі довільні акти самоідентифікації людини трансформують виключно соціально-громадський вимір буттєвості, але не фундаментальний. Звідси слідує висновок, що час як горизонт становлення форм об’єктивації суб’єктивності або культури демонструє можливості існування не-онтологічних, не-світорозмірних сутностей та феноменів. Для розв’язання цієї проблеми Гайдеггер пропонує іншу стратагему людського існування, яка поєднує голос означення і тишу сприйняття, схематизм соціальності та унікальність суб’єктивності. Такий плюралізм світоглядних орієнтацій та способів самовизначення пояснюється принциповою диференціацією мотивацій та прагнень людини: природний погляд, що прагне до зручності; науковий підхід об’єктивації світу та філософський, або фундаментальний, що має за мету розкрити ессенціальну конструкцію феномену. Відповідно з переконанням М. Гайдеггера, культура є динамікою людського життя в горизонті вічності, незмінних онтологічних смислів та цінностей, Буття іншими словами. Відповідно, створюючи, або проживаючи життя в культурі, людина не змінює детермінанти визначення простору і часу, а підтримує автентичність смислової конструкції онтології.
20
САБАДАШ, Катерина. "«ВРОДЖЕНІ ІДЕЇ» ЯК ПОТЕНЦІЙНИЙ ПРОЯВ СВІДОМОСТІ." Human Studies a collection of scientific articles Series of «Philosophy», no. 42 (June 4, 2021): 214–29. http://dx.doi.org/10.24919/2522-4700.42.14.
Full textAbstract:
Метою статті є аргументація потенційності свідомості як явища з огляду на філософські пошуки «апріорного знання». Дослідження проводиться для виконан- ня таких завдань, як пошук умовного початку філософського мислення стосовно до-набутого знання; формування розуміння аргументів та контраргументів щодо «вроджених ідей»; осмислення свідомості в її потенційному прояві через «апріорне знання». У дослідженні застосовуються методи історичного та компаративного аналізу, метод мисленнєвого моделювання та трансцендентально-феноменологічний метод. Наукова новизна. У статті досліджено погляди філософів стосовно до-набутого знання. Звернення до метафізичних пошуків Платона формує розуміння умовного початку мислен- ня стосовно до-набутого знання. Через «сумнів» Рене Декарта, критику «вроджених ідей» Джоном Локком та «нові досліди» Готфліха Лейбніца розглядаються аргументи та контраргу- менти щодо вродженого знання. Завдяки “а priori” Іммануїла Канта прослідковується розуміння свідомості як метаоб’єкта. Незважаючи на критику «вроджених ідей» Джоном Локком, актуальність свідомості протиставляється потенційності її прояву. Вбачається, що свідомість як метафізична структура являє себе фізичному світу через до-набуте знання. Висновки. Гносеологія Платона освітлює позицію щодо «згадування». Втілившись, душа має знання зі «світу Ідей», але тіло затуманює сприйняття. Діалектичне пізнання дає змогу відновити чіткість у розумінні сутностей. У XVII столітті Рене Декарт відроджує запитування про «вроджені ідеї», базуючи дослідження на «сумніві» щодо знань минулих епох. Французький філософ шляхом недовіри доходить висновку, що так чи інакше існує безсумнівне знання. На противагу Р. Декарту, Джон Локк стверджує, що через відсутність загальної згоди між людьми існування деяких «вроджених істин» неможливе. Хоча на шляху того самого дослідження Дж. Локк приходить до розуміння потенційності в набутті емпіричного знання, філософ відкидає можливість потенційності відкриття істин душі. Пізніше Іммануїл Кант зазначає, що є істини, на яких базується сприйняття речей. Поняття “a priori” зв’язують пізнання з реальністю та дають змогу встановлювати закономірності за спроби зрозуміти природу. Принципи, за якими, на думку людини, діє природа, пізнаються разом з пізнанням самої природи. Однак є істини, що пізнаються шляхом рефлексії. Такими істинами філософ називає «трансцендентальні ідеї», які приводять людину до пізнання «волі». На думку І. Канта, осмислення «трансцендентальних ідей» здатне вплинути на розуміння фундаментальних моральних законів. Тим самим осмислення можливе завдяки розуму, який дає людині також можливість вибору. Отже, людина, навіть осмислюючи метафізичне, має актом волі регулювати фізичне з огляду на моральне. Пізнання «вроджених ідей» має потенційний характер. Саме через всезагальні закони, що відкривають себе завдяки інтенційності мислення до трансцендентного, свідомість здатна проявити себе у фізичному світі.
21
H.M., Semashkina. "ECOLOGICAL EDUCATION OF JUNIOR SCHOOLCHILDREN DURING ACQUAINTANCE WITH THE FLORA." Collection of Research Papers Pedagogical sciences, no. 94 (May 6, 2021): 45–50. http://dx.doi.org/10.32999/ksu2413-1865/2021-94-6.
Full textAbstract:
The article considers the problem of ecological education of junior schoolchildren during acquaintance with the plant world.The most actual problems of the present, which affect every inhabitant of the planet and on which the future of mankind depends, include environmental problems.The analysis of the ecological situation on our planet shows that the current crisis has covered the spheres of human thinking, its ecological consciousness and practical activities. The global destruction of nature is only a by-product of the destructive activities of society. The essence of the modern ecological crisis is not only the separation of human from nature, but also the stubborn reluctance to realize that humanity can survive only by realizing itself as an integral part of nature. Environmental education, which should be directed to the future, based on the idea of harmony of nature and human will help us to understood the problems of the environment requires. An experienced person is able to understand and assess the consequences of activities in nature, to choose ways out of an unpleasant situation.As the population increases, the growth of anthropogenic impact on the nature of cities increases.It is known that one of the main sources of environmental pollution is vehicles. The exhaust gases of cars include: carbon monoxide, heavy metal compounds and other toxic substances for living beings. Plants play a significant role in capturing harmful substances. The first plants that are a barrier to harmful pollutants in vehicles are roadside plants. They help clean the air, protect the city’s atmosphere from toxic substances and traffic noise, trap dust and prevent it from spreading.In order to draw the attention of younger students to the problem of human impact on the ecological condition of roadside areas with their plant community, it is necessary to form a system of natural science knowledge that will promote respect for nature, including flora as an integral component of nature.Mastering specific knowledge will help to attract younger students to the best possible environmental work and to educate an environmentally conscious person.Key words: environmental education, live nature, flora, roadside plants, environmental activities, natural environment, natural science knowledge. У статті розглядається проблема екологічного виховання молодших школярів під час ознайомлення з рослинним світом.До найактуальніших проблем сьогодення, що торкаються кожного жителя планети й від яких залежить майбутнє людства, слід віднести проблеми екологічні.Аналіз екологічної ситуації на нашій планеті свідчить про те, що нинішня криза охопила сфери мислення людини, її екологічну свідомість і практичну діяльність. Глобальне знищення природи – це лише побічний результат згубної діяльності суспільства. Сутність сучасної екологічної кризи полягає не лише у відокремленні людини від природи, але й в упертому небажанні осягнути, що людство може вижити, лише усвідомлюючи себе невід’ємною часткою природи. Щоб зрозуміти проблеми довкілля, необхідна екологічна освіта, що має бути спрямована в майбутнє, спиратися на ідеї гармонії природи та людини. Досвідчена особистість здатна зрозуміти та оцінити наслідки своєї діяльності в природі, вибрати варіанти виходу з несприятливої ситуації.Зі збільшенням чисельності населення зростає ріст антропогенного впливу на природу міст.Відомо, що одним із основних джерел забруднення навколишнього середовище є автотранспорт. До складу вихлопних газів машин входять: чадний газ, сполуки важких металів та інші отруйні для живих істот речовини. Значна роль в уловлюванні шкідливих речовин належить рослинам. Перші рослини, що є бар’єром від шкідливих забруднюючих речовин автотранспорту, – це придорожні рослини. Вони сприяють очищенню повітря, захищають атмосферу міста від токсичних речовин і шуму транспорту, затримують пил і перешкоджають його розповсюдженню.Щоб привернути увагу молодших школярів до проблеми впливу людини на екологічний стан при-дорожніх територій (з їх рослинним угрупованням), необхідно формувати в них систему природничих знань, що буде сприяти вихованню бережливого ставлення до природи, в тому числі до рослинного світу як невід’ємного компоненту природи.Оволодіння конкретними знаннями допоможе залучити молодших школярів до посильної природо-охоронної роботи та виховувати екологічно освічену людину.Ключові слова: екологічне виховання, жива природа, рослинний світ, придорожні рослини, природоохоронна діяльність, природне середовище, природничі знання.
22
Климишин, Ольга. "АКСІОЛОГІЧНИЙ ВИМІР АВТЕНТИЧНОЇ ПРИРОДИ ЛЮДИНИ З ПОЗИЦІЇ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ПСИХОЛОГІЇ." Psychology of Personality 10, no. 1 (February 20, 2020): 54–62. http://dx.doi.org/10.15330/ps.10.1.54-62.
Full textAbstract:
У статті представлено християнсько-орієнтовану парадигму аксіологічного виміру автентичної природи людини. В християнській психології людина постає як цілісна комплементарна єдність тіла-душі-духа. Суть автентичної природи людини визначає сакраментальність. Остання постає як аксіологічна характеристика та трансцендентальне джерело розвитку особистості – передумова її самопізнання, самовизначення та самовдосконалення. Сакраментальність як аксіологічну характеристику людини розкриває положення, за яким людина є носієм незнищенного трансцендентного Божого образу. Усвідомлення цієї даності ініціює в людини прагнення своїми думками, вчинками, діями відповідати образу Бога, бути гідним Його. Дві закономірності характеризують реалізацію сакраментальності як трансцендентального джерела розвитку особистості: онтологічний синергізм та онтологічний динамізм. Онтологічний синергізм полягає у співдії божественного з людським, яку визначають три важливі моменти. По-перше, божественне і людське в людині становлять єдину природу, а не дві. По-друге, божественне є завжди відкритим до впливу та діючим. По-третє, співдія людського з божественним є виявом онтологічної свободи волі та свободи вибору. Онтологічний динамізм як закономірність визначається тим, що людина містить у собі образ Божий, що є мотиватором внутрішньої духовної динаміки – прагнення до вершин досконалості у гідних вчинках. Сакраментальність наділяє людину спроможністю та перспективою осягнення трансцендентної сакральної реальності. Це пізнання відбувається через власний життєвий досвід людини, що ознаменований прагненням помножувати добро та любов. Це прагнення є свідомою відповіддю на онтологічний заклик. Бог як любов в онтологічному дарі свободи об’являє Себе людині, даючи їй можливість все більше уподібнюватися до Себе. Свобода дає їй потенційну можливість відповідати образу Бога в собі, а з іншого боку, свобода зобов’язує людину в дієвий спосіб стверджувати цю відповідність. На сакраментальності вибудовується самодостатність людини, оскільки вона є відкритою до співпраці з Творцем, а її життя є неперервним онтологічним і якісним зростанням особистості, не лише щодо її Альфа (початку), але й щодо її Омеги (призначення), до якого вона динамічно прямує
23
Блажівська, Н. Є. "ПІЛОТНІ РІШЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ: ПОНЯТТЯ ТА ПРОЦЕДУРА ПРИЙНЯТТЯ." Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 21 (November 8, 2019): 20–26. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v21i0.576.
Full textAbstract:
Стаття присвячена розкриттю суті пілотних рішень Європейського суду з прав людини. Досліджуються природа пілотних рішень, причини і правові підстави їх винесення, а також процедура винесення пілотних рішень. Окрема увага приділяється висвітленню одних з перших пілотних рішень, прийнятих Європейським судом з прав людини.
24
Пилипишин, П. Б. "Обґрунтування ідей індивідуалізму в німецькій класичній філософії права." Актуальні проблеми держави і права, no. 89 (April 29, 2021): 75–81. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i89.3194.
Full textAbstract:
У статті робиться спроба пошуку індивідуалістичних ідей у німецькій класичній філософії, яка є своєрідним підсумком філософсько-правової думки Нового часу та являє собою велику і найбільш впливову західноєвропейську течію. Найбільш відомими представниками цієї течії вважаються: І. Кант, Г. Гегель, І. Фіхте, Л. Фейєрбах, Ф. Шеллінг. Ці мислителі по-новому репрезентували багато світових, філософсько-правових проблем, у тому числі індивідуалістичних, адже відбулася переорієнтація з аналізу природу до дослідження людини. До цього часу індивідуалістичні проблеми не змогли вирішити ні емпіризм, ні раціоналізм, ні просвітництво, а тому саме з історії німецької класичної філософії починається вивчення людини, коли представники цієї філософії вперше усвідомили, що людина живе не у світі природи, а у світі культури. Встановлено, що німецька класична філософія до аналізу взаємозв’язку людини і світу підходить якісно по-новому, розглядаючи людину, перш за все, як внутрішньо активну істоту, що впливає на світ і конструює його. Людина здатна до раціонального пізнання, а отже, вище світу природи і всього буття – така установка визначала духовну ментальність німецької класичної філософії. Виявлено риси, які були притаманні німецькій класичній філософії та які мали вплив на формування індивідуалізму, зокрема основні з них такі: зміщення акцентів з аналізу природи на дослідження людини, якій притаманні такі якості, як: вільнодумство, знання і вміння діяти зі «знанням справи»; твердження, що людина живе не у світі природи, а у світі культури; дослідження людської сутності, духовного життя людини, а не тільки людської історії; гуманність, гуманізм представляються як природна мета розвитку суспільства; людина здатна до раціонального пізнання, а тому вище світу природи і всього буття; розгляд індивіда як мети, а не як засобу; підкреслення важливості прагнення людини до власної духовної сутності та вивчення проблеми високої моральності індивіда; акцент на почутті власної гідності особистості; розкриття антропологічної, онтологічної і соціальної складової частини свободи; людина розглядається як внутрішньо активна істота, що впливає на світ і навіть конструює його; введення у філософію поняття об’єкта і суб’єкта пізнання, підкресливши при цьому активність суб’єкта, що пізнає тощо.
25
Чанишева, Г. І., І. В. Лагутіна, Є. В. Краснов, О. А. Трюхан, М. В. Сорочишин, Б. А. Римар, О. С. Кайтанський, and А. О. Медвідь. "МІСЦЕ ТРУДОВИХ ТА СОЦІАЛЬНО-ЗАБЕЗПЕЧУВАЛЬНИХ ПРАВ У СИСТЕМІ ПРАВ ЛЮДИНИ." Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 17 (November 1, 2019): 201–31. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v17i0.453.
Full textAbstract:
У статті досліджується місце трудових та соціально-забезпечувальних прав у системі прав людини. Аналізуються юридична природа та своєрідність трудових і соціально-забезпечувальних прав. Визначаються поняття, юридична природа та структура колективних трудових прав, особистих немайнових трудових прав, а також окремих індивідуальних, колективних трудових прав, соціально-забезпечувальних прав.
Вносяться пропозиції щодо удосконалення чинного трудового і соціально-забезпечувального законодавства, проекту Трудового кодексу України у сфері нормативного закріплення та реалізації окремих трудових і соціально-забезпечувальних прав.
26
Сердюк, Д. "Природа поведінки людини: чому ми чинимо саме так?" Країна знань, no. 6 (131) (2018): 37–40.
Find full text
27
Басовська, К. О. "Право людини на життя: юридична природа та зміст." Держава і право, Вип. 60 (2013): 564–71.
Find full text
28
Дешко, Л. Боднар. "Правова природа рішень Європейського суду з прав людини." Правничий часопис Донецького університету, no. 2 (20) (2008): 76–80.
Find full text
29
Мороз, О. "Правова природа рішень Європейського суду з прав людини." Українське право, no. 1 (2006): 349–57.
Find full text
30
Гаврилюк, Р. "Правова природа медіації як вислід буттєвих властивостей людини." Право України, no. 3 (2018): 128–43.
Find full text
31
Сабадаш, Катерина. "Як проявляється свідомість. Здатність людини до побудови гіпотези." Idei, no. 1(17)-2(18 (November 30, 2021): 39–46. http://dx.doi.org/10.34017/1313-9703-2021-1(17)-2(18)-39-46.
Full textAbstract:
У дослідженні розглядається природа свідомості з огляду на її прояви на трьох рівнях пізнання. Аналізується епістемологічний досвід досліджень мислення Платона і І. Канта. Через ієрархію пізнаваних сутностей, описану Платоном, визначається відмінність рівнів пізнання. Каузальність фізичного світу як пізнавана структура емпіричної складової реальності не тільки піддається вивченню, але й виявляється підвладною внесенню змін з боку людини. Розгляд причинно-наслідкової структури завдяки раціональному рівню пізнання надає можливість визначити існуючий зв'язок через здатність вийти за межі каузальності. Основним питанням виступає можливість народження гіпотези як особистісної здатності свідомої істоти. Інтеллігибельне пізнання, що надає можливість інтуїтивного передпокладання, властиво тільки свідомості у її прояві (людині). Антиномії, описані І. Кантом, не є знанням, вони об'єднують їх (знання) в єдине розуміння. Гіпотеза є можливою тільки завдяки свідомості, яка здатна, втілюючись, надавати людині розуміння єдиного першопринципу і пізнання емпіричної каузальності.
32
Комар, Таїсія, and Олексій Лунков. "Проблема життєвого самоздійснення особистості у світлі наукових рефлексій." Теоретичні і прикладні проблеми психології, no. 3(53)T3 (2020): 117–28. http://dx.doi.org/10.33216/2219-2654-2020-53-3-3-117-128.
Full textAbstract:
Наукове дослідження проблеми життєдіяльності людини пов’язане із загостренням проблеми збереження і сталого розвитку світу. До кола актуальних і недостатньо осмислених понять, перспективних для сучасного етапу розвитку психологічної науки, зокрема, галузей психології особистості та вікової й педагогічної психології входить і поняття самоздійснення. Метою статті єнауково-теоретична рефлексія міждисциплінарних підходів до дослідження процесу самоздійснення особистості. Встановлено, що у зарубіжних психологічних і філософських словниках термін «самоздійснення» (self-fulfillment) найчастіше трактується як завершений, кінцевий результат самореалізації, повне звершення можливостей особистості. У статті відзначено, що з проблемою самоздійснення семантично пов'язана низка інших понять: всебічний розвиток особистості, самоствердження, самоактуалізація, сенс життя, життєва стратегія, доля. Змістовно близькими і активно науково досліджуваними процесами, особистості є самореалізація та самоактуалізація. У наукових працях класиків марксизму представлена концепція тотальної людини, яка самореалізується в творчій, активній праці, в суспільному житті, культурі, пізнавальної діяльності. Самоздійснення, у значенні самореалізація особистості, ґрунтоване на вільному розвитку і прояві «людської природи». Виявлено, що наукові розробки кола проблем розвитку та вдосконалення людини у вітчизняній психології радянського періоду визначалися діяльнісним підходом. Ідея самореалізації особистості як максимально повного розкриття її творчого потенціалу розкривають в дослідженнях А. Маслоу і К. Роджерса. Вищим рівнем потреб щодо здійснення своїх ідентифікацій: таланту, творчих потенцій, цінностей, смислів, орієнтації А. Маслоу розглядає самоактуалізацію. Відзначене переконання К. Роджерса, що людська природа завжди прагне до безперервного розвитку, до реалізації можливостей людини, до реалізації своїх здібностей. Виявлено, що у наукових дослідженнях реалізацію або втілення, здійснення людини пов’язують із реалізацією «індивідуальних сутнісних сил», або «людської природи». Дослідники в досить різних контекстах намагалися вичленувати специфічний зміст природи особистості. Змістовно забезпечує ідею розвитку і реалізації особистості у динамічному світі поняття особистісного потенціалу. Перспективи подальших наукових розвідок вбачаємо в дослідженні змістовних характеристик та визначенні функційного навантаження особистісного потенціалу у процесі самоздійснення. Ключові слова: самоздійснення, самореалізація, самоактуалізація, особистість, особистісний потенціал, самість, діяльність, стратегії самореалізації, творчий потенціал.
33
Чумак, Тетяна. "ДУХОВНІСТЬ ТА ЕКЗИСТЕНЦІЙНИЙ ВИБІР У ТВОРЧОСТІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ." ГРААЛЬ НАУКИ, no. 2-3 (April 9, 2021): 356–61. http://dx.doi.org/10.36074/grail-of-science.02.04.2021.073.
Full textAbstract:
Леся Українка – письменниця широкого творчого діапазону. За своє коротке життя залишила нащадкам великий літературний доробок – полум'яну поезію, філософську драматургію, талановиту прозу, оригінальні публіцистичні та критичні статті, переклади. Вона бачила світ у образному сприйнятті: воно було у Лесі настільки всеосяжне, що виявлялося не лише в художньому слові, а й у роботі пензлем, у майстерній грі на фортепіано. На літературну арену Леся Українка вийшла спочатку як поет та перекладач, потім закріпила за собою славу талановитого драматурга і водночас досягла значних успіхів як прозаїк, розкривши таким чином свій багатогранний талант. У несприятливій для повнокровного розвитку України суспільній атмосфері межі ХІХ–ХХ століть родина Косачів вирізнялася своїми демократичними поглядами, плеканням національних традицій, всебічною освіченістю. Виховуючись у такому середовищі, Леся не могла не зазнати його впливу на формування власних поглядів, уподобань, життєвих настанов. Її громадянська свідомість, національна гідність, демократичні позиції були закладені саме в родинному колі. А ще, напевно, вродженою особливістю натури пояснюється отой постійний дух непокори, волелюбства, ота зневага до труднощів і втоми, оте гордовите бажання ніколи не бути слабкою, розбитою, зневіреною. Українська літературознавча думка XX ст. неодноразово зверталася до осмислення творчого доробку Лесі Українки в найрізноманітніших аспектах: проблематики, поетики (передусім жанру й образності), типології тощо, але досі практично не існує окремих наукових шкіл у лесезнавстві, немає глобального прочитання художньої спадщини одного з найбільших геніїв національної літератури. Леся Українка розробила власну, самобутню й цілісну філософську систему, яку можна охарактеризувати як гуманістичний індивідуалізм. Поетеса впевнена в тому, що тільки духовність спроможна врятувати людство від занепаду. Враховуючи роль і значення слова в житті людини, упевнено можна стверджувати, що саме слово формує людину, а не людина – слово. Очевидно, що Леся Українка вбачає сенс людського буття, а також виділяє гуманістичний ідеал через людину, яка є духовно багатою особистістю і здатна боротися за волю свого народу, національні інтереси, національну гідність. Ідеалом особистості для поетеси також є людина праці, оскільки внутрішній світ людини вона аналізує в таких поділах: людина і суспільство; людина і природа; самоусвідомлення власної суті. У наш час духовність можна назвати нагальним велінням часу, без якого неможливо побудувати незалежну самостійну державу. Для Лесі Українки проблема екзистенційного вибору виступає сутнісною характеристикою людини (світогляду, розуму, почуття, переконання, волі та ідеалу), яка прагне знайти сенс свого існування. Окреме місце займають погляди Лесі Українки, які збагатили свідомість народу ідеями незалежності і свободи, гуманізму та демократії. Її свідомість знаменувала собою вершину філософського осмислення світу людини. Проблема духовності та екзистенційного вибору в творчій спадщині Лесі Українки набуває все більшої універсальності та, на жаль, вона є недостатньо дослідженою. Суттєве місце в її творчості посідає проблема духовної сутності людини.
34
Чепель, Ольга. "Правова природа консультативного висновку Європейського суду з прав людини." Entrepreneurship, Economy and Law, no. 5 (2020): 357–61. http://dx.doi.org/10.32849/2663-5313/2020.5.62.
Full text
35
Гаврилюк, Р. "Дійсність права людини на податки, його поняття та природа." Право України, no. 11 (2014): 178–89.
Find full text
36
Гаврилюк, Р. "Дійсність права людини на податки, його поняття та природа." Право України, no. 11 (2014): 178–89.
Find full text
37
Козюбра, М. "Природа соціальних прав людини та особливості механізмів їх реалізації." Вісник Конституційного Суду України, no. 5 (2002): 57–62.
Find full text
38
Мицик, В. В. "Поняття, природа та сутність прав людини для міжнародного права." Актуальні проблеми міжнародних відносин, Вип. 68, ч. 1 (2007): 146–54.
Find full text
39
Matiyashuk, Olena Volodimirivna, and Galina Revmirivna Ashmarina. "ПРОЕКТИРОВАНИЕ ГОСТИНИЦ С УЧЕТОМ ВЛИЯНИЯ ГЕОПАТОГЕННЫХ ЗОН." Научный взгляд в будущее, no. 09-02 (April 30, 2018): 56–60. http://dx.doi.org/10.30888/2415-7538.2018-09-02-038.
Full textAbstract:
В роботі розглянуто вплив геопатогенних зон на здоров’є людини, природа їх виникнення та фактори, що свідчать про їх існування. Розглянуто основні критерії, які необхідно враховувати при виборі місця під будівництво готелів з метою зниження ризику погірше
40
Чорна, Наталія. "Психологічна природа духовності та національний фалькльор: особливості музично-педагогічної діяльності." Теоретичні і прикладні проблеми психології, no. 3(50)T2 (2019): 209–20. http://dx.doi.org/10.33216/2219-2654-2019-50-3-2-209-220.
Full textAbstract:
У статті досліджується взаємозв’язок між природою духовності людини та специфікою національного фольклору, який відображається у процесі професійного становлення майбутніх учителів музики. У статті зроблено спробу розкрити природу духовності, котра показана як одна із форм суспільної й особистісної свідомості. Розкрито функціональний аналіз духовності, де основною вважається її регулятивна функція. Виокремлено специфічні особливості духовної регуляції поведінки людини. Проаналізовано вияв у духовності свободи й універсальності світосприйняття, її поширеність на всі сфери життя людини, базованість на протиставленні належного (ідеального) та наявного (екзистенціального). Показано, що фактор духовності впливає на процес цілезумовлення – постановку максимальних вимог у процесі життєдіяльності. Духовність проявляється й у рефлексії – зіставленні громадської думки та переконань особистості. Розкрито провідні особливості трактувань національного фольклору в культурі, що позначається на його рецепції особистістю: 1) в основі розвитку поняття «національний фольклор» лежить філософська концепція про апріорність ідеалу без досвіду його втілення у життєдіяльність; 2) національний фольклор є чинником регулювання поведінки та точкою відліку в процесі оцінювання досвіду сприймання, відтворення та викладання того чи іншого твору майбутнім вчителем музики; 3) національний фольклор у музично-педагогічної діяльності виконує наступні функції: регулятивно-етичну або оціночну; нормативну – функцію зразка у формуванні етичних надбудов у мистецькому ідеалі; 4) функції національного фольклору можуть бути як позитивними, так і негативними; 5) розуміння національного фольклору формується під впливом наступних чинників: сукупність соціальної, спеціальної та персональної компетентності; 6) національний фольклор входить до духовного конструкту світогляду особистості.
41
Serednya, V. G. "Постнекласичне розуміння духовності у філософії освіти." Grani 19, no. 4 (March 11, 2016): 34–38. http://dx.doi.org/10.15421/1716075.
Full textAbstract:
Постнекласична методологія виступає як форма подолання духовної кризи класичних та некласичних підходів до пізнання та розвитку. Концепція постнекласичної наукової раціональності характеризується співвіднесеністю з ціннісно-смисловими настановами дослідника. У межах постнекласичних підходів важлива не просто діяльнісна природа людини, а суб’єктна центрованість діяльності, розуміння соціокультурних механізмів інтегрування людини у власну діяльність як детермінант її суб’єктивності. Духовність звичайно розглядається як поняття, що відображає цінності і смисли людського буття. Вплив освітньої діяльності як чинника формування духовності людини носить проектно-моделюючий характер, оскільки через цінності майбутнього соціокультурного середовища, яким підпорядковується буття особистості, формуються реальні соціальні відносини постмодерного зразка. У цьому сенсі проблематика духовності в освіті принципово впливає на процес її цілепокладання, оскільки забезпечує когерентність завдань розвитку постмодерного суспільства та людини.
42
Anatska, Natalia. "Актуальність екологічного фактору в соціальній роботі." Multiversum. Philosophical almanac, no. 1-2 (May 18, 2018): 46–56. http://dx.doi.org/10.35423/2078-8142.2018.1-2.04.
Full textAbstract:
Шлях розвитку сучасного суспільства зорієнтований на постійне збільшення виробництва і споживання природних ресурсів, що спричиняє глобальну екологічну кризу, яка може бути одним із джерел стресу сучасної людини. Показано, що формування нового способу взаємин людини, техніки й природи є одним із завдань сучасної соціальної роботи. Актуальність теми зумовлена глобальністю екологічної проблеми й розширенням сфери екологічного знання на сучасну соціальну роботу, а також потребою формування життєво-ціннісних орієнтацій, зокрема відповідальному й гуманному ставленню як до природи, так і до людини. Доводиться, що саме звернення соціальних працівників до екологічної теорії було зумовлено життєвою необхідністю, коли увага зосереджувалася на проблемі взаємодії людини з навколишнім природним середовищем. Більшість соціальних теорій орієнтувались на особистість, вважаючи природу лише середовищем життєдіяльності людини, проте екологічна теорія наголошує і на цінності природного середовища, і на його взаємозв'язках з людиною, при цьому людина своєю практичною діяльністю змінює природне середовище, а довкілля, своєю чергою, позитивно впливає на людей. Зважаючи на це, доведено необхідність принципово нових підходів, зокрема екологічного, до соціальної роботи. Розглянуто соціально-філософську ретроспективу екологічного фактору в соціальній роботі. Вона не просто має інформувати про стан речей, а навчати соціальних працівників дієвим засобам протидії екологічно-кризовим явищам. Ці питання підпорядковані тому, щоб соціальна робота набувала соціально-гуманістичного спрямування і саме через екологічні знання, які в процесі соціальної роботи орієнтувалися б на абсолютну цінність природи. Відповідно соціальна робота прогресуватиме, коли вона розвиватиметься на засадах філософії освіти і враховуватиме інтереси особистості як природної істоти.
43
Slyusarevskyy, Mykola. "Психологічна безпека людини в онтологічному та гносеологічному вимірах. Післямова до роботи, відзначеної Державною премією України в галузі науки і техніки." Scientific Studios on Social and Political Psychology, no. 45(48) (July 3, 2020): 7–26. http://dx.doi.org/10.33120/ssj.vi45(48).138.
Full textAbstract:
Аналізується стан проблеми психологічної безпеки людини, яка в останні десятиріччя активно розробляється на пострадянських теренах.
На основі проведеного аналізу констатується, що розроблення цієї проблеми, аналітичну рамку якого задають публікації психологів Російської Федерації, здійснюється в спірних теоретико-методологічних координатах.
У тлумаченнях психологічної безпеки виразно простежуються тенденції абсолютизації її індивідуально-психологічних аспектів та десоціалізації, що спотворює зміст даного поняття (фактично відбувається його підміна: індивідуально-психологічні ресурси і чинники безпеки розглядаються як сама безпека).
На думку автора, конструктивну альтернативу згаданим тенденціям становить концепт психологічної безпеки, покладений в основу роботи «Життєвий світ і психологічна безпека людини в умовах суспільних змін», за яку групі вчених Інституту соціальної та політичної психології НАПН України присвоєно Державну премію України в галузі науки і техніки за 2019 рік.
Згідно із цим концептом, психологічна безпека людини є інтегративною характеристикою системи взаємодії «суб’єкт – середовище», у процесі якої складається певна ситуація, котру людина суб’єктивно означує маркерами «безпечна – небезпечна».
Обґрунтовується ситуаційна, а також динамічна, континуальна природа психологічної безпеки.
Наголошується, що, так само як і ситуація, психологічна безпека водночас залежить і не залежить від людини, тому вирішення проблеми психологічної безпеки передбачає як актуалізацію особистісних ресурсів захищеності психіки, так і підвищення рівня безпечності переважно незалежних від людини чинників.
Підкреслюється відносний характер будь-якої психологічної убезпеченості, разом з тим висунуто тезу про можливість і потребу досягнення в кожному конкретному випадку такого її рівня, який є необхідним і достатнім для збереження особистісної автентичності і життєтворчого потенціалу людини.
Особливу увагу приділено розкриттю соціальної сутності та діалектики активності людини як суб’єкта безпеки. Обстоюється думка про те, що проблематика психологічної безпеки людини належить до сфери компетенції передусім соціальної психології. Інші психологічні дисципліни можуть розробляти її окремі аспекти.
44
Турянський, Ю. "Генезис прав людини у період античності." Історико-правовий часопис 14, no. 2 (February 18, 2021): 41–46. http://dx.doi.org/10.32782/2409-4544/2019-2/7.
Full textAbstract:
У статті розглядається історична парадигма зародження основ сучасного розуміння прав людини уперіод античності. Досліджено історичне становлення прав людини в стародавній Греції. Зокрема проаналізовано основні світоглядні ідеї Демокрита, Протагора, Сократа і Аристотеля. Первинне формування основних засад поняття прав людини сягає античних часів. Це поняття було тісно пов'язане з громадянством в містах Стародавній Греції і проявлялося в процесі становлення рівності жителів поліса і в можливості користуватися політичними правами. Софісти одні із перших давньо-грецьких філософів та мислителів розглядають не природу та космос як основу основ, а саме людину, яку наділяли особливим та вищим значенням у світобудові. Природне право софісти трактували досить по-різному, розділившись на дві основні течії. Спільним міркуванням було саме визнання людської природи як джерела прав. Представники егалітаристської течії притримувались думки, що всі люди є рівними, незважаючи на місце народження, сім’ю чи майнові статки. На основі філософської думки Платона відбувся перший етап розвитку ідеї гендерної рівності. За філософією Платона в державі повинна панувати справедливість, враховуючи природні відмінності та нерівності людей. Мислитель розділяв людей за їхніми особливостями, та вважав, що у державі кожен повинен займати своє місце. Аристотель своїм вченням почав становлення принципу верховенства права і наділяв державу особливим регулятором, який здатний забезпечити права людей. Тому античність оцінюється як перший етап зародження прав людини. Видатні особистості того періоду через філософське тлумачення заклали наріжні камені в історичному розвитку даного поняття. Основні трактати Аристотеля стали розвивати поняття громадянства та політичної участі людини у веденні громадських справ, що з еволюційними процесами стали основою першого покоління прав людини.
45
Матвієнко, І. С. "Природа людини та екзистенція у філософських роздумах С. К"єркегора." Гілея, Вип. 98 (№ 7) (2015): 172–74.
Find full text
46
Короход, Я. Д. "ВНЕСОК АРАБСЬКИХ ВЧЕНИХ У РОЗВИТОК ПСИХОЛОГІЧНИХ ЗНАНЬ У СЕРЕДНІ ВІКИ." Духовність особистості: методологія, теорія і практика 98, no. 5 (December 1, 2020): 115–25. http://dx.doi.org/10.33216/2220-6310-2020-98-5-115-125.
Full textAbstract:
У статті проаналізовані погляди окремих арабських лікарів та філософів та визначено їх внесок у розвиток психологічного знання. Визначено, що погляди та вчення арабських мислителів у розвиток психологічного знання є вагомим та ґрунтовним та були взяті за основу в подальшому, в наступних епохах, майже у всіх наукових сферах. Одним з перших, хто заклав своє бачення психофізіологічної сутності людини був Ібн-Сіна. Також він був одним з засновників вікової психології, говорячи, що дорослі, викликаючи у дитини ті чи інші стани, здатні формувати її риси характеру. Визначено, що ключовим у цьому він вбачав саме виховання, тому через нього реалізується вплив психічного на структуру організму. В його поглядах було сформовано дві точки зору щодо людської душі: перша – медична, де вважав, що для лікарів необов’язково бути в пошуках істини, та друга – філософська. Вивчаючи психологічні особливості людини та їх проблематику, Ібн-Сіна розробив концепцію «подвійної істини», тобто розмежування філософських ідей від природньо наукових. Охарактеризовано основні погляди окремих мислителів та відзначено, що погляди Ібн-Сіни схожі з поглядами Ібн-Рушда, який говорив про розум, даний божественним шляхом та приєднаний по смерті людини до універсального розуму як властивості всього людства.
Відзначено, що вони розвивали погляди, будучи під впливом давньогрецьких мислителів та філософів. Проте, аналізуючи, перекладаючи їх роботи, вони змогли розробити та представити світу своє власне бачення сутності людського буття, природи людського тіла, ролі душевних (психічних) процесів в житті людини та їх вплив на неї. Також не менш важлива увага приділялась ментальним здібностям людини, пояснювалась природа їхнього функціонування. Їхній вклад в науку є вагомим не лише в теоретичному плані, а й в практичному.
47
ГАНАБА, Світлана, and Олександр ЛУЦЬКИЙ. "ІДЕАЛ ОСВІЧЕНОЇ ЛЮДИНИ: ОКРЕСЛЕННЯ ПРОБЛЕМАТИКИ." Збірник наукових праць Національної академії Державної прикордонної служби України. Серія: педагогічні науки 23, no. 4 (March 26, 2021): 70–81. http://dx.doi.org/10.32453/pedzbirnyk.v23i4.613.
Full textAbstract:
Ідеали як взірці втілення найкращих якостей є орієнтиром подальшого розвитку освіти. Саме вони відіграють засадничу роль у визначенні мети та цілей, особливостей організації й реалізації освітньої діяльності. В ідеалах найбільш повно виявляється творча природа свідомості, яка здатна не лише відображати світ довкола, а й створювати його. Відображаючи дійсність ідеал, одночасно оцінює її з точки зору перспективи майбутнього та можливих тенденцій. Ефективність розробки та реалізації ідеалу у практиках освіти є можливою за умови розуміння потреб та викликів епохи, так би мовити «духу епохи». Це певна якість суспільного життя, яка концентрує у собі мову, виробництво, технічні новації, панівні цінності тощо. Очевидно, що «дух епохи» виявляє свою життєвість у певних формах культури й у такий спосіб складає унікальний портрет конкретної історичної епохи. Серед низки освітніх ідеалів, на які орієнтуються навчальні практики, засадничим є ідеал освіченої людини. Він є визначальним в освіті будь-якої історичної епохи, оскільки символізує здатність освіти відповідати «духу епохи» та творити його в подальшому. Освічена людина – це не лише та, яка знає про світ та себе, але й здатна використати знання на практиці. Власне, сама освіченість це певний набір смислів та міркувань, за допомогою яких людина сприймає себе та світ довкола.
48
Савчин, Михайло. "Доктринальні проблеми запровадження конституційної скарги в Україні." Право України, no. 12/2018 (2018): 39. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-12-039.
Full textAbstract:
У статті здійснюється верифікація практики Конституційного Суду України (КСУ), яка із запровадженням конституційних скарг означає втілення надмірних обмежень у доступі до конституційного правосуддя. З точки зору поваги до гідності людини як провідної конституційної цінності аналізується природа прав і свобод людини, на основі чого розглядаються основні критерії прийнятності конституційних скарг. Проблематика розгляду конституційних скарг аналізується у контексті негативних і позитивних обов’язків держави, залежно від чого вирішується питання про те, чи істотний характер має порушення права як основоположного. Метою статті є розкриття доктринальних проблем запровадження конституційної скарги у світлі конституційних цінностей і принципів. Ці проблеми розглядаються через засади цілісного, автономного, динамічного та міжнародно-конформного тлумачення конституції як “відкритої” правової матерії на засадах юридичного силогізму. Спростовано розуміння прав людини як замкнутої системи понять, концепту конституційної юстиції як “суду права” та сформульовано підхід щодо ціннісно-цілісного розуміння прав людини при вирішенні конституційних скарг. При юридичній аргументації рішень КСУ істотне значення має додержання правил юридичного силогізму, який з урахуванням природи конституційної юстиції має потрійний характер: 1) визначати фактичний склад справи, беручи до уваги вимоги встановлення конституційності процедури ухвалення правового акта; 2) наскільки істотним та значущим для національної правової системи є порушення суб’єктивного публічного права; 3) субсидіарність конституційної скарги у систематиці правового захисту. Для розуміння основоположного характеру права, щодо якого скаржник домагається захисту перед Судом, має важливе значення вертикальна і горизонтальна структури права: 1) вертикальна структура прав людини характеризує відносини між державою та індивідом, з огляду на які держава несе обов’язок захисту особи від порушень з боку інших органів влади чи третіх осіб, а також забезпечення доступу до певних матеріальних і духовних благ; 2) горизонтальна структура прав людини зумовлює розуміння конституції як правопорядку, що встановлює гарантії взаємовідносин між приватними особами на засадах еквівалентності та рівності. Це дасть змогу скаржникам доводити перед КСУ порушення їхнього суб’єктивного публічного права як основоположного і значущого для правової системи.
49
Харатян, Т. Н. "Природа та зміст конституційного права людини на життя: теоретико-правовий аспект." Часопис Київського університету права, no. 3 (2016): 117–20.
Find full text
50
Христокін, Геннадій Володимирович. "ТЕОЛОГІЯ ЯК СПЕЦИФІЧНИЙ ТИП СОЦІО-ГУМАНІТАРНОГО ЗНАННЯ." Актуальні проблеми філософії та соціології, no. 25 (November 26, 2019): 67–74. http://dx.doi.org/10.32837/apfs.v0i25.875.
Full textAbstract:
Статтю присвячено визначенню статусу теології в межах існуючих видів знання. Методологічно проблема розглядається в контексті філософії теології, як підрозділу філософії релігії та філософської теології.
Обгрунтована подібність теології та філософії, що передбачає віднайдення їх локації в більш широкому просторі гуманітарного знання. Автор прийшов до висновку, що, наслідуючи основні ознаки соціо-гуманітарного знання, теологія виробляє власний унікальний його різновид і посідає особливе місце в системі гуманітарного знання. Коли теологія осмислює духовну природу людини і суспільства, вона робить це в інший спосіб ніж соціо-гуманітарні науки. Обгрунтована недоцільність обмеження соціогуманітарного дискурсу суто науковим знанням.
У зв’язку з цим з’ясована специфіка теології як ненаукового різновиду соціо-гуманітарного знання. Теологія є комбінованим, синтетичним утворенням, внутрішньо нераціональним феноменом, що базується на вірі, релігійному досвіді, містичних інтуїціях та одкровеннях, на основі яких людина намагається розумно пояснити себе і світ через ідею Бога та практику поклоніння йому.
Теологія є дискурсом, що раціоналізує релігійний світогляд і може мати як наукову так і ненаукову форми. Показано, що релігія як культурно-історичний феномен є і соціальною практикою і відповідним соціо-гуманітарним знанням, що виникає на основі релігійного феномену.
Теологія є соціальним знанням, вона є знанням гуманітарним та ціннісно зумовленим, включеним, контекстним дискурсом, що визначається конфесійною позицією релігійного мислителя. Теологія є текстом і мовою про релігійний текст – Біблію та Традицію. Доведена комунікативна природа теологічного знання, яке виникає в результаті мовлення, обговорень, оцінювань, суджень та інтерпретацій релігійної спільноти. Теологія є комунікативною раціональністю інтерсуб’єктивної спільноти. Крім того, теологічний комунікативний дискурс є полісемантичним, плюралістичним та альтернативним прочитанням і тлумаченням релігійної реальності. Нарешті, теологія постає як комунікативна практика та прагматика спрямована на духовне перетворення людини в релігійній спільноті.