Journal articles on the topic 'Право на справедливий судовий розгляд'
To see the other types of publications on this topic, follow the link: Право на справедливий судовий розгляд.
Create a spot-on reference in APA, MLA, Chicago, Harvard, and other styles
Consult the top 50 journal articles for your research on the topic 'Право на справедливий судовий розгляд.'
Next to every source in the list of references, there is an 'Add to bibliography' button. Press on it, and we will generate automatically the bibliographic reference to the chosen work in the citation style you need: APA, MLA, Harvard, Chicago, Vancouver, etc.
You can also download the full text of the academic publication as pdf and read online its abstract whenever available in the metadata.
Browse journal articles on a wide variety of disciplines and organise your bibliography correctly.
1
Шелевер, Н. "Конституційне право на справедливий суд у контексті статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року." Юридичний вісник, no. 5 (December 8, 2020): 72–78. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i5.2004.
Full textAbstract:
Справедливість - це одна з фундаментальних цінностей, яка захищає основні права і свободи людини і громадянина. Завданням судової гілки влади є утвердження принципу справедливості. Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод закріплює права і свободи людини. Вона ратифікована Україною та є складовою частиною національного законодавства. Конвенція гарантує право на справедливий суд. Конвенція та протоколи до неї стали складовою частиною національного законодавства. Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати і реалізувати передбачене Конвенцією право на справедливий суд, яке є основоположним правом людини. Практика Європейського суду з прав людини має пріоритет над нормами національного законодавства. Проте для вдосконалення механізму застосування Конвенції треба забезпечити юридичну експертизу законопроєктів.
Україна має прагнення стати повноцінним членом Європейського Союзу, тому повинна забезпечити і право на справедливий суд. Це ключовий елемент європейських стандартів правосуддя. Право на справедливий суд є комплексом конституційно закріплених процесуальних прав. Кожна людина прагне, щоб її справа розглядалася в суді справедливо.
Жоден документ не містить визначення поняття «справедливий судовий розгляд». Тому важливим питанням є встановлення сутності поняття «справедливий судовий розгляд» і аналіз рішень Європейського суду з прав людини, які його визначають.
Ключовими елементами права на справедливий суд є: право доступу до судової процедури; право на справедливий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом; право на публічний розгляд справи; право брати участь у судовому розгляді справи, маючи рівні можливості з іншою стороною тощо. Конвенція гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав і обов'язків цивільного характеру.
У рішеннях Європейського суду з прав людини принцип справедливості судового розгляду тлумачать як право на доступ до правосуддя, належне здійснення правосуддя, рівність сторін. На практиці дуже часто спостерігається ситуація, коли суди лише формально посилаються на принцип справедливості. Правосуддя є справедливим лише тоді, коли всі обставини справи ретельно досліджені, перевірені всі доводи обох сторін. Проблемним питанням в Україні є виконання судових рішень, оскільки навіть справедливі судові рішення на практиці часто-густо взагалі не виконуються. Під час здійснення правосуддя суддя має керуватися принципом справедливості, бути неупередженим, оскільки це є важливим критерієм справедливого судового розгляду.
2
В., Скупінський О. "ПРАВО НА СПРАВЕДЛИВИЙ СУД КРІЗЬ ПРИЗМУ РІШЕНЬ ЄСПЛ." Актуальні проблеми права: теорія і практика, no. 2 (38) (February 12, 2020): 170–80. http://dx.doi.org/10.33216/2218-5461-2019-38-2-170-180.
Full textAbstract:
У статті розглянуто практику Європейського суду з прав людини щодо права на справедливий суд. Дається характеристика суті права на справедливий суд в його конституційному розумінні. Автор розглядає зміст права на справедливий судовий розгляд з позицій правозастосовчої практики Європейсь-кого суду з прав людини. Проаналізовано поняття «незалежний суд» і «безсторонній суд». Незважаючи на те, що доволі часто ці два поняття розглядаються Європейським Судом як тісно взаємопов'язані, в практиці Суду сформульовані різні тести для оцінки кожного з них.
Ключові слова: право на справедливий суд, судовий розгляд, практика ЄСПЛ, публічність розгляду, незалежність та неупередженість суддів.
3
Адашис, Л., and А. Левдик. "Особливості застосування судами України практики ЄСПЛ в контексті захисту права на справедливий судовий розгляд та права на ефективний засіб юридичного захисту." Юридичний вісник, no. 4 (February 5, 2020): 149–54. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i4.983.
Full textAbstract:
Дослідження присвячено аналізу правової сутності права на справедливий судовий розгляд та права на ефективний засіб юридичного захисту як основних прав людини, пов’язаних зі здійсненням правосуддя. В статті досліджується сутність і зміст понять “право на справедливий судовий розгляд” та “право на ефективний засіб юридичного захисту”. Авторами також вивчається нормативне закріплення цих прав у міжнародному та національному законодавстві. Основна частина дослідження присвячена аналізу національної судової практики, пов’язаної із застосуванням рішень Європейського суду з прав людини щодо захисту вищеозначених прав. За результатами дослідження автори констатують, що національними судами у правозастосовній діяльності досить часто порушується право на справедливий суд. Автори роблять висновок, що під час здійснення судами правосуддя на національному рівні домінує формальний підхід судів до розгляду справ в контексті відсутності ефек-тивного засобу захисту порушеного права сторони судового розгляду. Також резюмується значна кіль-кість у національному правозастосуванні прямих та опосередкованих законодавчих обмежень та неформальних практик, що перешкоджають реалізації права громадян на справедливий судовий розгляд. Пропонується комплексний підхід до подолання зазначених проблем, який включав би в себе інституційну (оптимальна організація судової системи), нормативну (наявність якісно сформульованих на рівні юридичної техніки процесуальних норм) та правоосвітню (юридична обізнаність громадян щодо власних прав та механізмів їх захисту) складові.
4
Koldov, Yehor, and Oleh Koldov. "Право на справедливий судовий розгляд в міжнародному комерційному арбітражі." Journal of Scientific Papers "Social development and Security" 10, no. 3 (June 28, 2020): 64–74. http://dx.doi.org/10.33445/sds.2020.10.3.6.
Full textAbstract:
Право на справедливий судовий розгляд є актуальним і дискусійним, на сьогоднішній день є різноманітні погляди науковців в рамках правової доктрини і правові позиції Європейського суду з прав людини. Реалізація і застосування такого права є необхідною умовою для становлення демократичної держави. Виходячи із практики Європейського суду з прав людини щодо тлумачення елементів права на справедливий судовий розгляд, можна окреслити, що дане тлумачення здійснюється автономно, динамічно, Суд у певних випадках застосовує принцип пропорційності та розсуду держав. На сьогоднішній момент є різне розуміння співвідношення арбітражної процедури і права на справедливий судовий розгляд, закріплене в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Адже фактично Міжнародний комерційний арбітраж лише частково регулюється національним законодавством, а більше охоплюється або угодою сторін, або власними нормами. Міжнародний комерційний арбітраж є різновидом alternative dispute resolution (альтернативні способи вирішення спорів), що є актуальним з точки зору дослідження, оскільки підвищення ефективності альтернативних способів є можливістю розвантажити навантаження на національні суди, чим в свою чергу покращити процедуру розгляду, вирішення і виконання судових рішень. Арбітражна процедура відповідає вимогам п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположний свобод, що засвідчують відповідні правові позиції Європейського суду з прав людини. Тому, обираючи Міжнародний комерційний арбітраж сторони не обмежують себе в праві на справедливий судовий розгляд. Існують дискусійні точки зори з приводу деяких елементів права на справедливий судовий розгляд в рамках Міжнародного комерційного арбітражу. Як раз вимога публічності у науковців викликає різне ставлення, одні вважають, що через загальну вимогу конфіденційності це не відповідає вимогам п. 1 ст. 6 Конвенції, інші вважають, що така вимога реалізуються в рамках арбітражної процедури, хоча і не в класичному розумінні цього права.
5
Ковальська, Дарія Тарасівна. "ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВА ОСОБИ НА ПУБЛІЧНИЙ СУДОВИЙ РОЗГЛЯД У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ." New Ukrainian Law, no. 4 (October 1, 2021): 219–26. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2021.4.33.
Full textAbstract:
У статті подано короткий аналіз загальних рис декількох елементів права особи на публіч- ний судовий розгляд кримінального провадження. Доцільність такого аналізу пояснюється тим, що право особи на публічний судовий розгляд кримінального провадження як складова частина права на справедливий суд відіграє важливу роль у кримінальній процесуальній діяльності у зв’язку з побудовою України як правової держави й утвердженням позиції захи- щеності осіб, які потрапляють у сферу кримінального провадження. Досліджуваний комп- лекс прав особи також тісно пов’язаний із засадами кримінального провадження, що визна- чають його зміст і спрямованість. Характеристика таких елементів, як право на усність кримінального провадження та на особисту присутність під час судового розгляду, право на відкритість судового розгляду, публічне проголошення судових рішень і доступ громадськості до його рішень, право особи на публічний розгляд кримінального провадження, актуальна не лише для теорії криміналь- ного процесу, а й для практики провадження в кримінальних справах. Усність криміналь- ного провадження в статті схарактеризовано через призму інстанційності судів: присутність під час судового розгляду в суді першої інстанції та суді апеляційної інстанції. У контексті аналізу доступу громадськості до судових рішень подано пропозицію наукового визначення поняття «громадськість». Визначення поняття уможливить розуміння, хто ж має доступ до судових рішень. У статті наведено приклад рішень Європейського суду з прав людини з метою зазначення порушення / відсутності порушень права особи на публічний судовий розгляд кримінального провадження, взявши за основу конкретний, вищезазначений елемент такого права. Ознайомлення з кримінальним процесуальним законодавством європейської країни – Польщі в контексті права особи на публічний судовий розгляд кримінального провадження допомогло сформувати думки щодо доцільності / недоцільності імплементування відповідних норм у національне законодавство. Тематика, безумовно, актуальна, оскільки права особи в кримінальному провадженні формулюють і визначають основоположні ідеї всієї кримінальної процесуальної діяльності. Водночас право особи на публічний судовий розгляд кримінального провадження та його елементи не досить вивчене в науці вітчизняного кримінального процесуального права.
6
Завальнюк, І. В. "ПРАВО НА СПРАВЕДЛИВИЙ СУД ТА ПРАВО НА СУДОВИЙ ЗАХИСТ: АСПЕКТИ СПІВВІДНОШЕННЯ." Kyiv Law Journal, no. 1 (May 11, 2022): 52–59. http://dx.doi.org/10.32782/klj/2022.1.8.
Full textAbstract:
Анотація. У статті досліджено теоретико-практичні аспекти співвідношення права на справедливий суд та права на судовий захист з конституційно-правових позицій. Визначено, що категорія справедливості в Конституції України розкривається через фундаментальне право на справедливий суд, яке онтологічним чином пов’язується з правом на судовий захист взагалі. Наголошено, що право на судовий захист знайшло своє відображення в різних актах міжнародного рівня, що підкреслює його як право основне і невідчужуване. Аргументовано, що конституційне право на судовий захист означає, що будь-яка особа має можливість реалізувати процесуальний механізм, якщо її право є порушеним, тобто заінтересована особа може отримати процес виходячи з будь-якого матеріально-правового спору без будь-яких законодавчих обмежень. Обґрунтовано, що право на судовий захист призначене для конкретної мети – захисту порушеного суб’єктивного матеріального права. Наголошено, що процес не може існувати заради процесу як такого, у нього повинна бути певна підсумкова точка, до якої він прагне, однак все одно не можна орієнтуватися тільки на підсумок процесу, тобто на захист спірного права, адже у такому разі втрачається сенс у судовому захисті як особливій конституційній гарантії, знецінюється її соціальне значення. Визначено, що під правом на судовий захист можна розуміти гарантовану конституцією можливість будь-якої особи за допомогою звернення до суду захищати свої порушені права і законні інтереси. Аргументовано, що з точки зору європейської правозастосовної практики конституційне право на справедливий суд є просторим, рухливим і неоднорідним за своїм змістом, однак розуміння права на справедливий суд у контексті національного процесу відрізняється від європейського погляду, це пов’язано з тим, що ст. 6 ЄКПЛ передбачає тільки процесуальну справедливість, тобто дотримання певних правил при розгляді справи судовим органом і винесенні рішення. Зроблено висновок щодо співвідношення конституційного права на судовий захист і конституційного права на справедливий суд. Визначено, що справедливість – це імунна властивість права взагалі і правосуддя зокрема. Обґрунтовано, що право на судовий захист знайшло своє відображення в міжнародно-правових актах про основні і невідчужувані права людини, є закріпленим на конституційному рівні і є гарантією здійснення інших прав, своїм існуванням право на судовий захист обумовлює можливість реалізації інших прав. Зазначено, що у свою чергу право на справедливий суд не можна визнати скільки-небудь відмінною від права на судовий захист категорією, разом з тим право на справедливий суд має дещо «прагматичний» характер, адже у цього права інша мета. Аргументовано, що якщо конституційне право на судовий захист – це можливість отримати належне правосуддя, то конституційне право на справедливий суд відповідає на питання про те, яким це правосуддя має бути.
7
Гуйван, П. Д. "КОНЦЕПЦІЯ СПРАВЕДЛИВОГО СУДОЧИНСТВА У СВІТЛІ РІШЕНЬ ЄСПЛ." Прикарпатський юридичний вісник, no. 2(27) (January 21, 2020): 52–56. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i2(27).187.
Full textAbstract:
Дана праця присвячена дослідженню правових пи-тань справедливості судових рішень. Право на чесний суд є загальновизнаною нормою права, яка пов’язана з міжнародним принципом верховенства права, а та-кож є імперативною нормою, якій має відповідати на-ціональне законодавство. Визначення права на спра-ведливий судовий розгляд закріплене у міжнародних актах, зокрема у Пакті про громадянські і політичні права. У ньому не лише проголошується право на спра-ведливий судовий розгляд, але і вказуються конкретні обов’язки держави щодо організації гарантій для забез-печення реалізації права на судовий захист. Зокрема, передбачається рівність усіх перед судами і трибуна-лами у можливості отримати процесуальні свободи при розгляді конкретної справи.У роботі аналізується зміст юридичного понят-тя права на справедливий судовий розгляд як одного з основних елементів механізму захисту прав і сво-бод людини. Встановлено, що воно є багатоманітним і комплексним. Вимога справедливості правосуддя визначається ступенем дотримання цілої системи га-рантій, до числа яких відносяться механізми як ма-теріально-правового, так і процесуального характеру. Одними з головних є публічність розгляду справ та рів-ність осіб перед законом і судом. Досліджено пробле-ми, пов’язані зі здійсненням правосуддя, коли судові рішення мають в достатній мірі надавати учасникам можливості аргументувати свою позицію, висвітлю-вати мотиви та підстави, на яких вона базується. При цьому враховується, що межі обов’язку однакового підходу до процесуального правового становища сто-рін можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися у контексті обставин кожної спра-ви. На підставі вивчення конкретних справ ЄСПЛ з’я-совано сутність правового принципу, за яким розгляд справи має відбуватися в таких умовах, які не ставлять учасника у істотно невигідне становище відносно дру-гої сторони. У даному сенсі досліджено правову приро-ду таких понять, як «рівність озброєння учасників про-цесу», «справедливий баланс між сторонами».Беручи до уваги практику Європейського суду, автор проаналізував процесуальні питання щодо рівно-сті сторін, які часто межують та навіть перетинаються з іншими правилами, що забезпечують справедливість судочинства, такими як публічність розгляду, відкри-тість процесу, диспозитивність тощо.
8
Бойко, О. "Справедливість як категорія кримінального процесуального права." Юридичний вісник, no. 1 (July 29, 2020): 31–37. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.1533.
Full textAbstract:
Стаття присвячена дослідженню наукових підходів до визначення сутності справедливості та її нормативного закріплення як категорії кримінального процесуального права.
З'ясовано, що у філософських дослідженнях виділяють формальну, змістову й процедурну справедливість. У філософії права розрізняють справедливість як рівність можливостей, справедливість розподільчу та справедливість відплатну. У кримінальному процесі справедливість уживається в таких контекстних значення: як мета (завдання) кримінального провадження, як засада кримінального провадження, як суб'єктивне право на справедливий судовий розгляд, як вимога до судового рішення, як відповідність покарання, як вимога до характеристики присяжного.
Обґрунтовано, що справедливість кримінального провадження є як його метою, так і завданням. Справедливість є тим орієнтиром, задля досягнення якого розпочинається кримінальне провадження, а завданням кримінального провадження є дотримання справедливої процедури.
Визначено, що загальноправовий принцип справедливості поширюється на кримінальне процесуальне право, набуваючи своєї специфіки, зумовленої особливостями кримінальних процесуальних правовідносин. Справедливість є окремою та самодостатньою засадою кримінального провадження.
Установлено, що предметом кримінального процесуального регулювання є справедливість кримінальної процесуальної форми, а не покарання.
Обґрунтовано, що в кримінальному процесуальному законодавстві справедливість уживається в таких значеннях: як морально-етична вимога до характеристики особи, як вимога матеріального права (справедливість покарання, що призначається судом), як вимога до процесуальної форми (дотримання справедливої процедури проведення процесуальних дій і прийняття процесуальних рішень). Справедливість як вимога до процесуальної форми також є багатоаспектною: є метою (завданням) кримінального провадження, засадою кримінального провадження та процесуальним правом особи (право на справедливий судовий розгляд).
9
Толочко, О. "Право на справедливий судовий розгляд кримінальних справ." Юридичний журнал, no. 1 (2006): 84–88.
Find full text
10
Шевченко, Т. "Презумпція невинуватості та право на справедливий судовий розгляд." Юридичний журнал, no. 10 (88) (2009): 26–29.
Find full text
11
Бойко, Олександр. "Зміст права на справедливий судовий розгляд." Entrepreneurship, Economy and Law, no. 5 (2020): 294–98. http://dx.doi.org/10.32849/2663-5313/2020.5.51.
Full text
12
Бондарева, А. В., and С. В. Дяченко. "ВИКОНАННЯ СУДОВИХ РІШЕНЬ ЯК ЗАКЛЮЧНА СТАДІЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУ." Прикарпатський юридичний вісник 1, no. 3(28) (March 16, 2020): 74–77. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v1i3(28).323.
Full textAbstract:
Статтю присвячено головним аспектам виконання судових рішень як заключної стадії цивільного процесу. Проаналізовано значення останньої стадії цивільного процесу та з’ясовано її місце серед інших процесуальних дій. Визначено причини фактичного невиконання судових рішень, що пов’язані з порушенням системності організації їх виконання як процесуально, так й організаційно. Проаналізовано наукові погляди вчених щодо цього питання. З’ясовано їхню позицію щодо необхідності реформування законодавства України для створення дієвого механізму виконання судових рішень. Визначено нормативно-правові акти на міжнародному та національному рівнях, що регламентують питання виконання судових рішень. Зазначено переваги дієвої системи захисту прав особи на міжнародному рівні. З’ясовано складники комплексного права на справедливий судовий розгляд. Виокремлено нормативно-правові акти на національному рівні, які гарантують кожній особі право на судовий захист та обов’язковість виконання судових рішень. Підкреслено головне завдання цивільного судочинства, яке спрямовано на захист прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Досліджено компетенцію суб’єктів, які здійснюють виконавче провадження. З’ясовано, на підставі яких документів здійснюється виконання судових рішень. Установлено низку суттєвих проблем, що перешкоджають оптимальному виконанню судових рішень у цивільному процесі, серед яких варто виокремити низький правовий і соціальний статус державних виконавців; відсутність у виконавців доступу до державних реєстрів; існування мораторіїв, які прямо забороняють здійснювати стягнення на певні види майна. Наведено власний погляд щодо формування дієвого механізму вирішення зазначених проблем. Запропоновано перспективи подальшого реформування системи органів виконавчої служби.
13
Сакара, Н. "Право на справедливий судовий розгляд та національна практика цивільного судочинства." Право України, no. 10 (2011): 63–76.
Find full text
14
Берназюк, Я. О. "Принцип змагальності судового процесу як складова права на справедливий судовий розгляд." Науково-теоретичний журнал «Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка» 3, no. 87 (September 27, 2019): 14–25. http://dx.doi.org/10.33766/2524-0323.87.14-25.
Full textAbstract:
Статтю присвячено розкриттю правової природи принципу змагальності судового процесу. Обґрунтовано, що принцип змагальності є невід’ємною складовою права на справедливий судовий розгляд. Досліджено практику застосування принципу змагальності в рішеннях Європейського суду з прав людини та національних судах України. Зроблено висновок, що принцип змагальності прийнято розглядати як основоположний компонент концепції «справедливого судового розгляду» в розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції, що також містить споріднені принципи рівності сторін у процесі та принцип ефективної участі.
15
Цувіна, Т. А. "Виконання судових рішень у контексті права на справедливий судовий розгляд." Проблеми законності, Вип. 141 (2018): 80–93.
Find full text
16
Сакара, Н. Ю. "Вплив фундаменталізації прав людини на становлення права на справедливий судовий розгляд." Проблеми законності, Вип. 138 (2017): 43–54.
Find full text
17
Паліюк, В. "Забезпечення судами України права на справедливий судовий розгляд." Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі, no. 3 (2002): 209–15.
Find full text
18
Паліюк, В. "Забезпечення судами України права на справедливий судовий розгляд." Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі, no. 3 (2002): 209–15.
Find full text
19
Паліюк, В. "Забезпечення судами України права на справедливий судовий розгляд." Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі, no. 3 (2002): 209–15.
Find full text
20
Кравцов, Сергій Олександрович. "ТЕОРЕТИКО-ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ ВЗАЄМОДІЇ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КОНВЕНЦІЇ З ПРАВ ЛЮДИНИ І ОСНОВОПОЛОЖНИХ СВОБОД І МІЖНАРОДНОГО КОМЕРЦІЙНОГО АРБІТРАЖУ." Часопис цивілістики, no. 44 (March 27, 2022): 51–59. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i44.456.
Full textAbstract:
Арбітраж, можливо, стає найпопулярнішим методом вирішення спорів у бізнес-спільноті. Однією з переваг арбітражу є конфіденційність, високий рівень свободи для сторін ведення справ за своїм бажанням щодо вибору складу арбітрів, норм матеріального права і відповідно вибору виду міжнародного комерційного арбітражу, до якого вони можуть звернутися для врегулювання спору, однак автономія сторін не є абсолютною і може бути обмежена нормами національного або міжнародного законодавства. Належний розгляд справи у міжнародному комерційному арбітражі є запорукою підвищення його ефективності. Ця теза має на меті довести, що ст. 6 (1) Європейської конвенції з прав людини повинна мати місце під час розгляду спорів в міжнародному комерційному арбітражі. Крім того, кінцевою метою є показати, що процесуальні вимоги за ст. 6 (1) ЄКПЛ застосовуються безпосередньо перед арбітрами чи арбітражними судами на основі горизонтального ефекту прав людини. На підтвердження цього у статті проаналізовані численні теоретичні погляди як вітчизняних, так і зарубіжних науковців, а на прикладі рішень Європейської Комісії з прав людини такі Європейського Суду з прав людини проілюстровано еволюцію застосування ЄКПЛ під час розгляду спорів в арбітражі та національних судах. Саме дотримання таких міжнародних стандартів судочинства, як право на справедливий судовий розгляд неупередженим складом суду, право бути заслуханим у суді стане беззаперечною підставою для підвищення довіри сторін зовнішньоекономічних договорів для обрання саме міжнародного комерційного арбітражу як єдиного органу щодо врегулювання спорів. Крім того, у статті розкривається питання прямого та непрямого застосування ЄКПЛ до арбітражу і відповідальність держав-учасниць за порушення як своїх негативних, так і позитивних зобов’язань. Розкриті питання мають фундаментальне значення не лише для доктрини міжнародного комерційного арбітражу, але й для практичного застосування національними судами у своїй правозастовчій діяльності.
21
Москвич, Л. М. "Реалізація права на справедливий судовий розгляд в українському судочинстві." Проблеми законності, Вип. 99 (2008): 187–95.
Find full text
22
Ткачук, О. С. "Розумні строки у контексті права на справедливий судовий розгляд." Вісник Національної академії правових наук України, no. 2 (85) (2016): 82–90.
Find full text
23
АРАКЕЛЯН, МІНАС. "Адвокатура у механізмі надання професійної правничої допомоги (до питання про скасування адвокатської монополії)." Право України, no. 2019/12 (2019): 113. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-12-113.
Full textAbstract:
Найважливішим чинником оптимізації адвокатської діяльності є формування нормативної бази, яка визначає стратегію розвитку правової системи і спрямована на зміцнення правозахисної діяльності сучасної української держави. Сучасний етап правота державотворення в Україні потребує нового правового обґрунтування діяльності адвокатури. Метою статті є розгляд права людини на правничу допомогу та визначення місця адвокатури у механізмі його реалізації у контексті дискусії щодо скасування адво катської монополії. Право на правничу допомогу є фундаментальним правом, яке забезпечує право на правосуддя і, відповідно, на справедливий судовий розгляд. Джерела закріплення міжнародно-правових стандартів доступу до правосуддя можна класифікувати за двома критеріями: а) ступенем обов’язковості – імперативні (норми міжнародних договорів, рішення Європейського суду з прав людини) і диспозитивні, тобто рекомендаційні (акти орга нів міжнародних організацій – резолюції Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй, рекомендації Комітету Міністрів Ради Євро пи); б) ступенем поширеності – універсальні, прийняті на рівні міжнародного співтовариства, і регіональні. У цих джерелах передбачається обов’язкова участь захисника (адвоката) як представника лише у межах кримінального судочинства, щодо представництва адво катів в інших юрисдикціях такої імперативної норми не міститься. Внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) у 2016 р. запровадило в Україні адвокатську монополію, що спричинило неоднозначну оцінку доцільності цього кроку. Найбільш важливими аргументами на користь її скасування є: звужування реалізації права доступу до суду; відсутність необхідної кількості адвокатів; бюрократизація процесу набуття статусу адвоката, що призвело до збільшення вартості їхніх послуг; суперечність нормам міжнародного права, які передбачають право особисто або через вільно обраного на власний розсуд захисника з числа юрис-тів, які можуть надати ефективний правовий захист, реалізовувати право доступу до правосуддя. З метою оптимізації механізму отримання професійної правничої допомоги нещодавно запропоновано зміни до законодавства України щодо скасування адвокатської монополії, що є позитивним кроком, спрямованим на розширення доступу до правосуддя широких верств населення для захисту своїх прав і свобод. Виключне право адвоката здійснювати захист залишено лише у кримінальному судочинстві, що є виправданим, оскільки адвокатська діяльність у цій сфері є вельми специфічною, відмінною від захисту прав особи у некримінальних сферах судо чинства. Як правило, адвокати у кримінальних справах спеціалізуються лише на цьому напрямі, що сприяє формуванню професійних практичних навичок, а це, зі свого боку, забезпечує більш ефективний правовий захист свого клієнта. При цьому слід наголосити, що у разі участі у кримінальному провадженні кількох захисників, один із них має бути адвокатом обов’язково, а інші – лише юристами.
24
Байрачна, Лариса, and Катерина Тільна. "ПРОЦЕДУРА HABEAS CORPUS ACT В ІСТОРИЧНІЙ РЕТРОСПЕКТИВІ: ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІД." Молодий вчений, no. 3 (91) (March 31, 2021): 254–58. http://dx.doi.org/10.32839/2304-5809/2021-3-91-53.
Full textAbstract:
Робота спрямована на дослідження в історичній ретроспективі європейського досвіду втілення процедури Habeas corpus act на прикладі деяких європейських держав. Для досягнення мети було проаналізовано розвиток законодавчо закріплених конституційних гарантій та прав затриманого та ув’язненого в країнах Європи від прийняття англійським парламентом Нabeas Сorpus Аct у XVII ст. до ратифікації міжнародно-правових документів у XX-XXI ст. Прийняття законодавчого акту Нabeas Сorpus Аct у 1679 р., що вперше визначав правила арешту та притягнення до суду звинуваченого у злочині, надавав право суду контролювати законність затримання та арешту громадян, а громадянам – вимагати настання такої процедури, поклав кінець довільних затримань та заклав початок практики закріплення гарантій прав людини у законодавчих актах різних країн. На прикладі таких країн як Німеччина, Франція та Польща, було показано зміни у законодавстві цих країн, у тому числі в царині, що належить до прав людини. На прикладі судових рішень по справі Дрейфуса у Франції, Коницькій справі в Німеччині та Берестейському процесі у Польщі, ми можемо довести систематичне порушення процедури Habeas Corpus, недотримання закріплених прав затриманого та ув’язненого, відсутність реалізації законодавчо установлених принципів справедливого та неупередженого судочинства. Прийняття та подальша ратифікація міжнародно-правових нормативних актів досліджуваними країнами, закріплюючих права та свободи людини і громадянина, призвели до змін в національному законодавстві цих держав. Проте і нині трапляються порушення прав та свобод, наприклад, у таких справах як «Амуюр проти Франції», «Триппель проти Німеччини», «Барановський проти Польщі» були захищені порушені положення Європейської конвенції з прав людини про право на свободу та особисту недоторканність, право на те, щоб законність затримання було встановлено без зволікань та право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку. Проведений аналіз Нabeas corpus дозволяє прийти до висновку, що дані приписи є особливими правами обвинуваченого. Вони дозволяють реалізовувати право на розгляд справи судом у встановлені терміни і без затримки (принцип справедливого судочинства, максимального обмеження суддівського свавілля), право користуватися послугами адвоката, бути проінформованим про хід слідства, вимагати присутність адвоката на допитах та інше. Процес реалізації Habeas Corpus має тривалу і складну історію. Стислий ретроспективний огляд втілення зазначеного принципу в європейській судовій практиці показав складність і неоднозначність його застосування в різних країнах.
25
Рогатинська, Ніна Зіновіївна, and Юлія Віталіївна Цибульська. "НЕДОТРИМАННЯ ЗАСАД КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ ЯК ПІДСТАВА ВИЗНАННЯ ДОКАЗІВ НЕДОПУСТИМИМИ." New Ukrainian Law, no. 1 (March 31, 2022): 146–51. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2022.1.22.
Full textAbstract:
У статті розглянуто питання визначення змісту засад кримінального провадження. Окрему увагу приділено питанню недопустимості доказів внаслідок недотримання засад кримінального провадження. Обгрунтовано, що засади кримінального процесу є найбільш загальними, правовими положеннями, які визначають форму та зміст кримінально-процесуального доказування та мають фундаментальне значення для реалізації стадій кримінального провадження. Недопустимість доказів зумовлюється порушенням таких принципів, як законності, верховенства права, повага до людської гідності, забезпечення права на захист, недоторканості права власності та ін. Істотність порушення є оціночною категорією, яка визначається у кожному конкретному випадку окремо. Саме така невизначеність призводить до великої кількості зловживань як зі сторони обвинувачення, так і зі сторони суду. Питання допустимості доказів досить тісно пов’язане як із правом на справедливий судовий розгляд, так і з презумпцією невинуватості. Загальне правило полягає у тому, що докази, отримані неналежним або незаконним чином, не можуть братися до уваги під час розгляду справи у суді. Потрібно виходити з того, що оцінка конкретного доказу з погляду допустимості чи недопустимості вирішується у кожному випадку окремо. Варто зазначити, що оцінка допустимості доказів у судовому провадженні відіграє головну роль у вирішенні кримінального провадження по суті та є передумовою винесення законного, обґрунтованого та вмотивованого судового рішення. Зроблено висновок, що єдиним суб’єктом, до компетенції якого належить вирішення питання визнання таких фактичних даних недопустимими, повинен бути суд, який здійснює судовий розгляд кримінального провадження.
26
Берназюк, Я. О. "Принцип змагальності судового процесу як складова права на справедливий судовий розгляд." Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка, Вип. 3 (87) (2019): 14–25.
Find full text
27
Білоус, К. "Спрощене провадження як процесуальна форма розгляду малозначних справ." Юридичний вісник, no. 3 (October 8, 2020): 293–303. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i3.1954.
Full textAbstract:
У статті досліджено спрощене провадження як процесуальну форму розгляду малозначних справ. Встановлено, що сучасна тенденція диференціації цивільного судочинства, безпосереднім результатом здійснення якої є формування спрощених форм відправлення правосуддя у цивільних справах, сприяє реалізації тих завдань, які були позначені Комітетом міністрів Ради Європи в його Рекомендаціях державам-членам. Гнучкість та індивідуалізм підходів до вирішення поставлених завдань є запорукою перманентного зростання рівня ефективності та оперативності судового захисту.
Здійснено уніфікацію доктри-нальних підходів до розуміння змісту і правової природи спрощених форм відправлення правосуддя, а також визначено характер їх співвідношення із суміжними категоріями - «скороченими» та «прискореними» провадженнями. Автором виокремлюються класична, рестрикційна і експансіональна концепції розуміння правової природи спрощених проваджень у контексті сучасної доктрини цивільного процесуального права.
Зроблено висновок, що саме в рамках останньої можливе формування органічного симбіозу наукових ідей, поглядів і підходів, який, враховуючи сучасні глобалізаційні тенденції, здатний повністю продемонструвати специфічність, трансцендентність і багатогранність правової природи «спрощення» в цивільному процесі.
Обґрунтовується думка, що становлення і подальший розвиток спрощених форм відправлення правосуддя слід пов'язувати із диференціацією цивільної процесуальної форми як базової конструкції цивільного процесу, яка має забезпечити ефективність правосуддя та його основну цінність - право на справедливий судовий розгляд.
На думку автора, поява спрощених проваджень є головним фактором модифікації та осучаснен-ня цивільної процесуальної форми, що знаходить своє відображення в диференціації, уніфікації та зміні сутнісних характеристик усталених судових процедур. Наголошується, що питання диференціації та спрощення нерозривно пов'язані з проблемою забезпечення ефективності судової форми захисту, рівень якої залежить від ступеня впровадження нових, організаційно й темпорально оптимізованих форм відправлення правосуддя.
28
Івчук, Ю. Ю. "ОСНОВНІ ПІДХОДИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ ДО РОЗУМІННЯ ПРЕЗУМПЦІЇ НЕВИНУВАТОСТІ ЯК СКЛАДОВОЇ ПРАВА НА СПРАВЕДЛИВИЙ СУД." Актуальні проблеми права: теорія і практика, no. 2 (42) (January 27, 2022): 11–19. http://dx.doi.org/10.33216/2218-5461-2021-42-2-11-19.
Full textAbstract:
Статтю присвячено питанню розуміння змісту та реалізації презумпції невинуватості у прак-тиці Європейського суду з прав людини.Актуальність питань, що розглядаються в статті, обумовлена тим, що презумпція невинувато-сті є однією із важливих юридичних гарантій, що дозволяють забезпечити реалізацію права на справед-ливий судовий розгляд. Україна є учасницею Європейської конвенції про захист прав людини та основнихсвобод (1950 р.), тому для створення дійсно ефективного механізму захисту прав людини, виконання тавтілення у повному обсязі у своїй правовій системі міжнародних зобов'язань, встановлених Конвенцією,необхідно враховувати правові позиції Європейського Суду з прав людини, в яких отримують конкрети-зацію з урахуванням фактичних відносин, що склалися, приписи Конвенції.На підставі аналізу наукових праць та рішень ЄСПЛ висвітлено підходи до розуміння сутностіпрезумпції невинуватості. Досліджено теоретичні питання та актуальні проблеми правозастосуванняпрезумпції невинності у практиці Європейського Суду з прав людини. На прикладі низки рішеньвисвітлено правові позиції Суду щодо дотримання судовими та правоохоронними органами європейськихкраїн та України основних положень презумпції невинуватості.Висвітлено широке розуміння Європейським судом з прав людини презумпції невинуватості,відповідно до якого гарантування презумпції невинуватості має бути забезпечено на всіх стадіях кри-мінального провадження, що передують визнанню особи винною, а також за певних обставин навітьпісля закриття кримінального провадження.Розглянуто зв'язок між положенням п.2 ст.6 (презумпція невинуватості) та ст. 10 Конвенції, щопередбачає свободу вираження поглядів. Зроблено висновок про потенційні ризики негативного впливуінформаційних кампаній у ЗМІ на неупередженість суду відповідно до пункту 1 статті 6, а також напрезумпцію невинуватості, закріплену у п. 2 ст. 6 Конвенції. Окремо розглянуто питання дотриманняпрезумпції невинуватості після завершення кримінального провадження. За результатами дослідженнярішень ЄСПЛ встановлено, що поширення захисту п. 2 ст. 6 Конвенції на подальші некримінальні про-вадження є важливою гарантією встановленої невинуватості особи щодо будь-якого обвинувачення, щоне було доведено.Ключові слова: презумпція невинуватості, право на справедливий суд практика Європейського суду з прав людини, принцип, кримінальне провадження.
29
САКАРА, НАТАЛІЯ. "Право на доступ до правосуддя у цивільних справах: правові позиції Європейського суду з прав людини та національний контекст." Право України, no. 10/2018 (2018): 64. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-10-064.
Full textAbstract:
Проблема доступності правосуддя у цивільних справах після ратифікації Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція) та появи ідеї уніфікації цивільного процесуального права з суто національної поступово перетворилася в наднаціональну, пошуком шляхів подолання якої займаються різні суб’єкти як самостійно, так і об’єднуючись у межах спільних порівняльноправо вих проектів. При цьому в основу досліджень завжди покладаються вимоги п. 1 ст. 6 Конвенції, в якій проголошується право на справедливий судовий розгляд. Однак, як свідчить практика Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), незважаючи на фундаментальність зазначеного права і права на доступ до правосуддя, вони не завжди дотримуються національними судами, що, серед іншого, пояснюється їх неабсолютністю, тобто можливістю законодавчого регулювання та певною автономією держав – учасниць Конвенції у запровадженні обмежень, що можуть відображати національну специфіку тієї чи іншої правової системи. Водночас остаточна оцінка щодо додержання права на доступ до правосуддя здійснюється ЄСПЛ, що вимагає врахування його позиції при реформуванні процесуального законодавства. Метою статті є визначення змісту права на доступ до правосуддя з огляду на історичні витоки проблеми доступності правосуддя і практики ЄСПЛ, виявлення перешкод, що виникають під час його реалізації, а також потенційних шляхів позбавлення від них. При цьому, зважаючи на те, що в Україні упродовж 2016–2017 рр. від бувалася судова реформа, яка зачепила й сферу цивільного судочинства, необхідним є проведення аналізу окремих нововведень з метою оцінки їх доцільності з точки зору ЄСПЛ. У статті поняття “доступ до правосуддя” запропоновано розуміти в двох значеннях: по-перше, як право на доступ до правосуддя, яке випливає з п. 1 ст. 6 Конвенції та існує поряд з іншими правами, що безпосередньо закріплені у зазначеній вище нормі та сформульовані ЄСПЛ; по-друге, як доступність правосуддя, тобто певний міжнародний стандарт щодо справедливого та ефективного судового захисту, що охоплює вимоги, яким має відповідати не лише цивільне судочинство, а й уся юстиціарна сфера. Водночас з урахуванням позиції ЄСПЛ право на доступ до правосуддя визначається як позитивне право, яке включає можливість ініціювання розгляду справи в суді першої і, як правило, вищестоящих інстанцій, належне повідомлення про відкрите провадження у справі, учасником якого є особа, розгляд справи судом й адекватне інформування про повний текст ухваленого судового рішення. Автор констатує, що ані раніше чинне, ані нове цивільне процесуальне законодавство не містять єдиної норми, яка повністю відтворювала б зміст цього права в інтерпретації ЄСПЛ. Крім того, не всі його аспекти взагалі законодавчо врегульовані. Зважаючи на позицію ЄСПЛ, автор усі обмеження права на доступ до правосуддя поділяє на дві групи. До першої входять ті, які, за загальним правилом, не призводять до порушення права на доступ до правосуддя, а виступають лише “потенційними перешкодами”: юрисдикційні, суб’єктні, часові, процесуальні та фінансові обмеження, запровадження яких має за мету забезпечення належного здійснення правосуддя. Вони тією чи іншою мірою притаманні національному цивільному судочинству. На відміну від них практичні перешкоди другої групи, за загальним правилом, не передбачені законодавством, але існують у правозастосовній практиці: надмірний формалізм (правовий пуризм), конфлікт правозастосування та неможливість отримання безоплатної правової допомоги, що може призводити до порушення права на доступ до правосуддя, а тому потребує усунення.
30
Цувіна, Т. "Виконання судових рішень у контексті права на справедливий судовий розгляд та права на ефективні засоби правового захисту." Національна безпека і оборона, no. 3/4 (179/180) (2019): 55–64.
Find full text
31
Щербанюк, Оксана. "Індивідуальна конституційна скарга як засіб забезпечення конституційної демократії." Право України, no. 12/2018 (2018): 77. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-12-077.
Full textAbstract:
Принциповим для кожної структури влади є повновладдя народу (ч. 2 ст. 5 Конституції України). З метою реалізації цього положення для забезпечення права на справедливий суд, конституційно-правовою реформою в частині правосуддя від 2 червня 2016 р. був запроваджений інститут конституційної скарги. Зокре ма, відповідно до ст. 1511 Конституції України громадяни та юридичні особи можуть звертатися до Конституційного Суду України (КСУ) з конституційними скаргами щодо конституційності законів України за умови, що автор клопотання вважає застосований в остаточному судовому рішенні закон таким, що суперечить Конституції України. Конституційна скарга може бути подана, якщо всі національні засоби правового захисту вичерпані. Для судової влади і судочинства зміни до ст. 55 Конституції України відкрили шлях формування нового конституційно-правового світогляду у відносинах вирішення принципово нових завдань суддів у застосуванні міри верховенства права особи в конфліктах із законами. У ситуаціях порушення законами прав і свобод людини критерієм загального блага є “конституційна скарга”. При цьому у пошуках права суд повинен ґрунтуватися на двох засадах – верховенстві права та справедливості. У таких умовах важливу роль відіграватиме суб’єктивний угляд судді, зумовлений різними підходами до пізнання принципів права, конституційних цінностей, які впливають на його світогляд у конкретній судовій справі. Тому концептуальними обмеженнями суддів у пошуку властивостей права при прийнятті рішень за конституційними скаргами мають бути справедливість та соціальна користь. Актуальність цієї статті та перспективи подальшого дослідження теми вбачаються у її своєчасності, адже саме конституційна скарга обумовлює справедливий судовий розгляд і дотримання права доступу до правосуддя згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Метою статті є аналіз сформованих у доктрині конституційного права (з урахуванням теоретичних і практичних аспектів) підходів до розуміння сутності консти туційної скарги, аналіз міжнародного європейського досвіду функціонування консти туційної скарги для вироблення цілісного уявлення про інститут індивідуальної конституційної скарги в системі гарантій прав та свобод людини, а також викладення власного бачення вдосконалення цього інституту. Встановлено, що конституційна судова практика щодо конституційних скарг повинна стати потужним інструментом формування права, розвитку його на засадах справедливості й загального блага для громадян та органів публічної влади. Це прояв нового феномена “живого права”. Визначено, що для функціонування теорії живої конституції потрібна низка передумов, зокрема: наявність суду, який здійснює конституційний контроль; існування ускладненої процедури внесення змін до консти туції, яка не дозволяє без ускладнень вносити в неї зміни та доповнення, що і ставить питання про необхідність оживлення такої конституції; наявність довіри населення до судової влади; заняття суддівських посад сильними, самостійними, активними суддями, які готові творчо розвивати конституційне право шляхом розширювального тлумачення конституції. Автор доходить висновку, що конституційна скарга громадян через реформу судової влади 2016 р. стала базовим елементом правового життя, підтвердженням пріоритету прав і свобод людини перед будь-яким законом, який їх обмежує, має примусити владу до самообмеження і врахування конституційних цінностей.
32
ШАБАЛІНА, КАТЕРИНА. "Дотримання вимоги розумності строку судового розгляду в умовах реформування цивільного процесуального законодавства України." Право України, no. 2018/04 (2018): 261. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-04-261.
Full textAbstract:
Невід’ємним елементом права на справедливий судовий розгляд, який безпосередньо закріплений у п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є розумний строк судового розгляду. Чинний Цивільний процесуальний кодекс України (далі – ЦПК України) містить багато новел, які так чи інакше стосуються питання дотримання розумних строків розгляду справ. Ідеться передусім про закріплення у цивільному процесуальному законодавстві поняття “розумний строк” та розумності строків як одного з основних принципів цивільного судочинства, реформування підготовчого провадження, введення процедури спрощеного провадження та інституту врегулювання спору за участю судді, регламентацію положень щодо неприпустимості зловживання процесуальними правами з метою затягування розгляду справи та відповідальності за вчинення зазначених дій. На сьогодні ці питання є малодослідженими, а тому важливим є їхній аналіз у контексті реформи цивільного процесуального законодавства. Метою статті є аналіз основних змін у цивільному процесуальному законодавстві, зумовлених прийняттям ЦПК України у редакції 2017 р., які стосуються тривалості розгляду судових справ, нових для цивільного процесуального законодавства інститутів, спрямованих на процесуальну економію та зменшення навантаження на суди, а також оцінка відповідності положень чинного ЦПК України міжнародним стандартам справедливого судочинства. У статті зазначаються критерії, які враховуються при оцінці строку як розумного, а також момент початку та закінчення цього строку. Вказується на наявність в Україні проблеми невиконання судових рішень упродовж розумного строку. Порівнюється природа розумного строку за ЦПК України в редакції 2004 р. та чинним ЦПК України. Розглянуто особливості нових для цивільного процесуального законодавства інститутів: спрощеного провадження, підготовчого провадження, врегулювання спору за участю судді, зловживання процесуальними правами. Наголошується на необхідності впровадження механізму захисту від дій судді, які призводять до затримок у розгляді справи, зокрема, обмеження дискреційних повноважень, встановлення відповідальності суддів за затягування справи та надання особам можливості оскарження неправомірних дій або бездіяльності суддів, що призводять до надмірної тривалості розгляду справ.
33
Зайцев, Ю. Є. "Забезпечення права на справедливий судовий розгляд у світлі вимог Європейської конвенції з прав людини." Бюлетень Міністерства юстиції України, no. 11/12 (85/86) (2008): 242–43.
Find full text
34
Зайцев, Ю. Є. "Забезпечення права на справедливий судовий розгляд у світлі вимог Європейської конвенції з прав людини." Бюлетень Міністерства юстиції України, no. 11/12 (85/86) (2008): 242–43.
Find full text
35
Зайцев, Ю. Є. "Забезпечення права на справедливий судовий розгляд у світлі вимог Європейської конвенції з прав людини." Бюлетень Міністерства юстиції України, no. 11/12 (85/86) (2008): 242–43.
Find full text
36
Коруц, У. З. "Проблемні аспекти узгодження міжнародного та національного регулювання права на справедливий судовий розгляд." Судова апеляція, no. 3 (36) (2014): 119–25.
Find full text
37
Беспалько, Інна, and Ярина Верещака. "ДОКТРИНА «ПЛОДІВ ОТРУЄНОГО ДЕРЕВА» ЯК ГАРАНТІЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА НА СПРАВЕДЛИВИЙ СУДОВИЙ РОЗГЛЯД." Молодий вчений, no. 12 (100) (December 30, 2021): 230–34. http://dx.doi.org/10.32839/2304-5809/2021-12-100-47.
Full textAbstract:
У правовій доктрині дослідження недопустимості доказів у кримінальному провадженні одне із головних місць посідає доктрина «плодів отруєного дерева», тому у статті зосереджена увага на дослідженні особливостей застосування доктрини «плодів отруєного дерева» та її нормативного закріплення у чинному законодавстві. Судова практика України рясніє прикладами порушень норм кримінального процесуального законодавства за правилом «плодів отруєного дерева», тому авторами проведено аналіз національної практики застосування доктрини «плодів отруєного дерева» у кримінальних справах Верховним Судом. Також охарактеризовано особливості використання доктрини «плодів отруєного дерева» Європейським судом з прав людини та Верховним судом США у справах про визнання здобутих доказів та похідних від них недопустимими. Авторами визначено, що дана доктрина має неоднозначне значення та оцінку серед юристів романо-германської правової сім’ї. На основі проведеного дослідження авторами виокремлено переваги та недоліки застосування доктрини «плодів отруєного дерева».
38
Лавров, Вячеслав. "Перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами у контексті права на справедливий судовий розгляд цивільних справ." Entrepreneurship, Economy and Law, no. 6 (2020): 39–43. http://dx.doi.org/10.32849/2663-5313/2020.6.08.
Full text
39
Лавров, В. "Перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами у контексті права на справедливий судовий розгляд цивільних справ." Підприємництво, господарство і право, no. 6 (292) (2020): 39–43.
Find full text
40
Козаченко, Ю. A., and О. С. Кальян. "ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ БЕЗСТОРОННОСТІ СУДДІ ЯК ПРИНЦИПУ СУДОЧИНСТВА." Знання європейського права, no. 5 (December 22, 2021): 12–16. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i5.271.
Full textAbstract:
У статті розглянуто питання, які стосуються теоретико-правового визначення принципу безсторонності суддів розрізі правової науки, та охарактеризовано співвідношення цього принципу з іншими концептуальними заса-дами здійснення судочинства з урахуванням темпоральних змін сучасної практики правозастосування в демокра-тичній та правовій державі.Нормативне закріплення на національному та міжнародному рівні принципу безсторонності судді є результа-том демократизації правового регулювання суспільних відносин, що сприяє підвищенню рівня довіри суспільствадо суду як інституції та є одним із засобів подолання негативних тенденцій, які виникають у суспільній свідомо-сті, зважаючи на наявність таких чинників, як корумпованість, політизованість органів державної влади тощо.Крім того, проаналізовано умови нормативної регламентації права на незалежний і неупереджений суд у кон-тексті забезпечення реалізації права на справедливий судовий розгляд. Доведено, що принцип безсторонностісуду не тільки має вагоме значення для забезпечення функціонування судової системи України, а і є суттєвоюправовою фундацією для суспільства і держави загалом, оскільки є невід’ємним елементом гарантованості реалі-зації прав і свобод людини і громадянина та «лакмусовим папірцем», що характеризує рівень розвитку державизагалом. У правовій державі цей принцип є основоположним у системі юрисдикційного захисту прав особи, адженайбільш ефективною його формою є саме судовий захист порушених, невизнаних чи оспорених прав.Визначено, що дослідження принципу безсторонності судді є теоретично і практично значущим, оскількина цьому етапі суспільно-правового розвитку його основні параметри і критерії не тільки сформовані на законо-давчому рівні, а й невід’ємно пов’язані з результатами процесуальної діяльності такої інституції, як Європей-ський суд із прав людини.
41
Овсяннікова, О. О. "БЕЗСТОРОННІСТЬ СУДУ ЯК ЕЛЕМЕНТ СПРАВЕДЛИВОСТІ СУДОВОЇ ВЛАДИ." Знання європейського права, no. 2 (October 27, 2020): 90–96. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i2.81.
Full textAbstract:
У статті розглядається безсторонність (неупередженість) суду як невід'ємний елемент та міра реалізації завдань справедливого суду. Зауважується, що одним із чинників, що позитивно впливає на формування громадської думки щодо судової влади та суддів безумовно, є безсторонність (неупередженість) суддів. Адже безсторонній розгляд і вирішення судових справ - один із головних обов'язків кожного судді, а також складова частина присяги судді, порушенням якої визнається, зокрема, вчинення суддею дій, що можуть викликати сумнів у його неупередженості та підірвати довіру до судової влади в цілому з боку громадськості. Статтю присвячено дослідженню сутності безсторонності суддів та визначенню її основних критеріїв з огляду на міжнародні норми, норми національного законодавства, а також практику Європейського Суду з прав людини. Зазначається, що в Європейському Суді з прав людини напрацьована багаторічна практика щодо з'ясування того, чи був національний суд, розглядаючи конкретну справу, безсторонннім у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Так, п. 1 ст. 6 Конвенції вимагає, щоб «суд», що підпадає під його дію, був неупередженим. Як правило, неупередженість означає відсутність упереджень або упередженості, при цьому її наявність або відсутність можуть бути перевірені різними способами. Отже, сенс і прояви безсторонності прийнято виводити з оцінок правового поняття «упередженість», яке має окремі усталені практикою Європейського Суду критерії, пов'язані з наданням переваг одній зі сторін спору. Саме на констатації фактів упередженості і на цій основі визнання порушень правил Конвенції про справедливий суд побудована прецедентна практика Європейського Суду. Крім того, відповідно до усталеної практики Європейського Суду з прав людини наявність безсторонності відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод повинна визначатися за об'єктивним та суб'єктивним критеріями. Європейський Суд у своїх рішеннях проводить відмінність між об'єктивним підходом, тобто визначенням, чи були судді надані достатні гарантії, щоб виключити будь обґрунтовані сумніви в цьому відношенні, та суб'єктивним підходом, тобто прагненням переконатися в суб'єктивному обвинуваченні або інтересі певного судді у конкретній справі. У статті також проаналізовані приклади випадків, у яких може постати питання щодо недостатньої безсторонності суду: перший, функціонального характеру, стосується, наприклад, виконання однією особою різних функцій в межах судового провадження, або ієрархічні чи інші зв'язки між цією та іншою особою в межах того ж провадження; другий має особистий характер і є наслідком поведінки судді у даній справі. На підставі проведеного аналізу зроблено висновок, що безсторонність є ключовою характеристикою судді, головною ознакою судової влади та основою судового процесу і вважається очевидним фактом. Безсторонність суду має означати його діяльність виключно на основі чинного законодавства, враховуючи принцип верховенства права, на підставі професійних знань і власної правосвідомості, виключаючи будь-який сторонній вплив і підконтрольність. Власне безсторонність як ознака справедливого судового розгляду означає рівне ставлення суду до учасників, вирішення спору як нейтральним і безстороннім фахівцем без надання комусь переваг. Саме такий стан речей зможе реально забезпечити право кожної особи на справедливий судовий процес та слугувати стандартом організації судочинства у правовій демократичній державі.
42
Квасневська, Н. "Право на справедливий судовий розгляд як об"єкт постановлення завідомо неправосудного-вироку, рішення, ухвали або постанови." Право України, no. 6 (2009): 139–46.
Find full text
43
ТИМОШЕВСЬКА, ІРИНА. "Участь у судовому процесі органів та осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, у структурі доступності правосуддя." Право України, no. 2020/08 (2020): 248. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-08-248.
Full textAbstract:
Стаття присвячена дослідженню поняття “доступність правосуддя” та інституту представництва як одному з основних елементів цього поняття. Метою статті є аналіз поняття “доступність правосуддя” і визначення змісту та місця інституту представництва в цивільному процесі. Розглянуто історичний шлях розвитку доступності правосуддя як фундаментальної суспільної та правової цінності, насамперед через призму доктринальних праць представників правових, економічних та історичних наук. На підставі аналізу напрацювань учених зроблено висновки щодо змісту цього поняття, його відмінності від принципів цивільного процесуального права. Окрему увагу приділено рішенням Європейського суду з прав людини, які містять тлумачення ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, в якій закріплено право кожного при вирішенні спору щодо його прав та обов’язків на справедливий і відкритий розгляд протягом розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону. У розрізі доступності правосуддя проведено ґрунтовне дослідження інституту представництва в цивільному процесі, зокрема виокремлено основні підходи до визначення поняття “представництво у цивільному процесі”, та підсумовано, що інститут представництва й інститут участі у цивільному процесі органів та осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, мають певні особливості, а тому вони є самостійними інститутами, покликаними реалізовувати право на правничу допомогу особам, які цього потребують. Зроблено ґрунтовні висновки про те, що правосуддя як форма здійснення прав і свобод людини та громадянина повинно здійснюватися через належні судові процедури, у зв’язку з чим абсолютного значення набувають гарантії прав осіб, які звертаються до суду за захистом своїх прав, свобод та інтересів. Однією з таких гарантій є, на думку авторки, інститут участі у цивільному процесі органів та осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. Як інститутпублічного спрямування його становлення і розвиток свідчить про те, що втручання державного механізму у вирішення приватноправових спорів не повинно суперечити диспозитивності та змагальності цивільного процесу, а також виходити за межі принципів правової держави і права сторін на розпорядження.
44
Кедик, Василь Петрович. "ГЕНЕЗИС ПОВЕРНЕННЯ ОБВИНУВАЛЬНОГО АКТУ ТА КЛОПОТАННЯ ПРО ЗАСТОСУВАННЯ ПРИМУСОВИХ ЗАХОДІВ МЕДИЧНОГО АБО ВИХОВНОГО ХАРАКТЕРУ ПРОКУРОРУ." Актуальні проблеми політики, no. 64 (January 23, 2020): 281–305. http://dx.doi.org/10.32837/app.v0i64.206.
Full textAbstract:
У статті розкрито генезис наукових досліджень щодо повернення обвинувального акту та клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру прокурору. Проаналізовано найбільш відомі праці щодо доказування в кримінальному провадженні та щодо повернення обвинувального акту та клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру прокурору. Виявлено особливості історичного генезису наукових напрацювань з цих питань.
Зроблено висновок про те, що генезис наукових досліджень інституту повернення обвинувального акту та клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру прокурору в системі діючих норм КПК України та загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, слід розглядати як один з важливих елементів механізму забезпечення права громадян на справедливий судовий розгляд.
45
Завальнюк, Ігор Вікторович. "РОЛЬ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КОНВЕНЦІЇ ПРО ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ І ОСНОВОПОЛОЖНИХ СВОБОД У СТАНОВЛЕННІ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА НА СПРАВЕДЛИВИЙ СУД: ПРОБЛЕМИ ІНКОРПОРАЦІЇ." New Ukrainian Law, no. 6 (December 27, 2021): 71–83. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2021.6.10.
Full textAbstract:
У статті досліджено проблеми інкорпорації Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та інших міжнародних документів у конституційні реалії становлення права на справедливий суд у державах Європи, зокрема в Україні. Зазначено, що проблема співвідношення національного і міжнародного права в регулюванні справедливості судового розгляду є лише частиною більш загальної проблеми співвідношення внутрішньодержавного і міжнародного права, тому її дослідження вимагає належного врахування наукових уявлень фундаментального характеру. З аналізу конституцій держав Європи зроблено висновок, що їхні положення не суперечать нормам про справедливий судовий розгляд, що містяться в ст. 14 Міжнародного пакту і ст. 5, 6 ЄКПЛ. Визначено, що міжнародне і конституційне внутрішньодержавне регулювання права на справедливий суд є фактом ратифікації цих документів державами, тобто очевидних суперечностей між конституціями держав і нормами зазначених договорів немає, у співвідношенні ж інших норм національного права і міжнародних договорів все не так ясно, бо більшість конституцій не займається договорами з точки зору визначення їх місця щодо внутрішніх норм. Наголошено: якщо в законодавстві немає спеціальних приписів щодо співвідношення міжнародного договору із законами, то в межах тлумачення визнається його пріоритет щодо останніх як «lex specialis», оскільки такий договір регулює ті чи інші відносини, в яких держави самим актом узгодження домовилися про спеціальне регулювання. Зазначено, що є два варіанти вирішення питання співвідношення норм договорів із нормами законів. Перший варіант представлений ситуаціями, коли міжнародний договір володіє більшою юридичною силою, ніж закон. За такого варіанта конституції закріплюють, що норми договорів не можуть бути змінені або скасовані законом. Другий варіант вирішення питання співвідношення договору і закону – наділення міжнародного договору силою, яка є рівною силі закону. Зазначено, що суперечності між міжнародними і конституційними документами бути не повинно, тим більше Конституція України розроблялася в кращих правових традиціях, що передбачає гнучкість її інтерпретації. До таких знань належать і міжнародні юридичні стандарти, які Україна визнала для себе обов’язковими. Обґрунтовано, що повністю виключити появу таких розбіжностей не можна, оскільки, як показує судова практика іноземних держав, суперечки про конституційність міжнародних угод виникають порівняно часто. Констатовано, що на відміну від конституцій європейських держав, зокрема Нідерландів, Конституція України, не містить процедури усунення розбалансованості міжнародного і національного законодавства. Таким чином, зроблено висновок, що в Україні жодне правило міжнародного договору не може бути реалізовано у внутрішньонаціональних відносинах, якщо воно не узгоджується з державними конституційними законами і, власне, з Конституцією України.
46
Сакара, Н. Ю. "Проблема юридичної заінтересованості та її значення в забезпеченні права на справедливий судовий розгляд у цивільному судочинстві." Проблеми законності, Вип. 99 (2008): 163–70.
Find full text
47
ЯНОВСЬКА, ОЛЕКСАНДРА. "Підтвердження повноважень адвоката: презумпція добросовісності." Право України, no. 2019/12 (2019): 204. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-12-204.
Full textAbstract:
Авторитет державних органів спирається на владні повноваження і підтримку всього державного апарату, натомість авторитет адвокатури має одну опору – суспільну довіру. Довіру, як відомо, досить важко здобути і легко втратити, особливо у такій конфліктній сфері, як робота адвоката в суді. Участь у вирішенні правових конфліктів вимагає від адвоката дотримання певних морально-етичних вимог, які він реалізує під час виконання своїх повноважень. Аналіз існуючого у сфері адвокатури наукового доробку свідчить про епізодичність вивчення проблематики підтвердження повноважень адвоката. Однак, як свідчить судова практика, вже на етапі підтвердження своїх повноважень як представника чи захисника в адвокатів виникають певні проблеми, які потребують не тільки нормативної визначеності, а й зміни сприйняття адвокатів як рівноправних учасників правовідносин у судах, які дотримуються комплексної системи етичних засад адвокатської діяльності, що передбачає добросовісне використання адвокатами своїх професійних прав. Метою статті є вирішення наукового завдання щодо аналізу та систематизації підходів у судовій практиці стосовно належного підтвердження повноважень адвоката у судовому процесі в Україні та обґрунтування доцільності запровадження презумпції добросовісності дій адвоката щодо підтвердження своїх повноважень. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги відповідно до ч. 1 ст. 26 Закону України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність”, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги. Водночас є певні відмінності щодо підтвердження повноважень адвоката в різних видах судочинства. Крім переліку документів, який має бути подано для підтвердження повноважень адвоката, також у судовій практиці існує певна неузгодженість щодо обов’язковості подання оригіналів документів, що посвідчують повноваження адвоката у суді. Також у судовій практиці щодо належного підтвердження повноважень адвоката у судовому процесі дискусійним залишається питання стосовно правильного заповнення обов’язкових реквізитів ордеру на надання правової допомоги. Крім того, слід пам’ятати, що відповідальність за достовірність вказаних в ордері даних несе безпосередньо адвокат. При цьому чинним законодавством України передбачено кримінальну та дисциплінарну відповідальність адвоката за надання недостовірних даних в орде рі. Зокрема, у ст. 4001 Кримінального кодексу України встановлено кримінальну відповідальність адвоката за завідомо неправдиве повідомлення суду про повноваження представляти іншу особу в суді, а також умисне невнесення адвокатом до ордера відомостей щодо обмежень повноважень, встановлених договором про надання правової допомоги. Дисциплінарна відповідальність адвоката за надання недостовірних даних в ордері настає в порядку розділу VI Закону України “Про адво катуру та адвокатську діяльність”. Очевидно, що застосування судом правових норм і вчинення дій, що мають юридичне значення, повинно відбуватися з урахуванням обставин конкретної справи та забезпеченням ефективного захисту прав, свобод та законних інтересів. Водночас формальний підхід суду до здійснення своїх повноважень вже на стадії звернення особи до суду може призвести до порушення права на справедливий судо вий розгляд. Варто зауважити, що багатьох проблем, які виникають під час підтвердження адвокатом своїх повноважень як представника чи захисника в різних видах судочинства можна було б уникнути, якби суди, оцінюючи правомочність адво ката на здійснення тих чи інших процесуальних дій, застосовували презумпцію добросовісності реалізації адвокатом своїх договірних зобов’язань щодо надання професійної правової допомоги. Загалом, адвокат, який у своїй діяльності дотримується не тільки норма права, а й етичних засад, має дотримуватися певних вимог, що свідчитимуть про чесність, сумлінність і відповідальність його як представника чи захисника прав та законних інтересів учасника судового провадження. Дотримуючись означених вимог, адвокат створюватиме об’єктивні умови для презюмування його добросовісності судом. Аналіз і систематизація підходів у судовій практиці щодо належного підтвердження повноважень адвоката у судовому процесі в Україні надали змогу зробити такі висновки: 1) підтвердження повноважень адвоката як представника чи захисника у судовому процесі є важливим етапом реалізації ним своїх професійних прав та обов’язків; 2) надмірний формалізм із боку суду при здійсненні перевірки правомоч ності адвоката в судовому процесі здатен призвести до порушення права на доступ до суду, що, зі свого боку, є складовим права на справедливий судовий розгляд; 3) сьогодні, на жаль, відсутня єдність судової практики в питаннях підтвердження повноважень адвокатом, що обумовлено недостатнім нормативним урегулюванням таких проблемних питань, як вичерпний перелік документів, що підтверджують повноваження адвоката, та чітка регламентація порядку оформлення ордеру як основного документа, що підтверджує повноваження адвоката; 4) з метою забезпечення права на доступ до суду та з урахуванням запровадження кримінальної відповідальності адвокатів за неправдиве повідомлення суду про свої повноваження, доцільним є запровадження презумпції добросовісності при здійснен ні судами перевірки повноважень адвоката як представника чи захисника в судо вому процесі.
48
КОМАРОВ, ВЯЧЕСЛАВ. "Основоположні принципи цивільного судочинства." Право України, no. 10/2018 (2018): 14. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-10-014.
Full textAbstract:
Принципи цивільного судочинства є найбільш узагальненою й фундаментальною категорією науки цивільного процесуального права разом із такими, як мета і завдання цивільного процесу, предмет і метод цивільного процесуального права, цивільні процесуальні правовідносини тощо. Симптоматично, що інтенсивні дослідження принципів припадали на періоди, пов’язані з кодифікаціями процесуального законодавства, і посткодифікаційні. Так було і в 60-х роках минулого століття, і у 2000-х роках. Достатньо велика кількість спеціальної літератури з цієї проблеми дає змогу уявити сучасний стан теорії принципів цивільного судочинства, її прикладне значення. У зв’язку із цим слід звернути увагу те, що теоретичні концепти, покладені в основу теорії принципів цивільного процесуального права у 60-х роках минулого століття, залишилися майже незмінними. Водночас конституційна реформа у сфері правосуддя і суміжних інститутів заклала підвалини для модернізації цивільного процесуального законодавства, наслідком чого стало прийняття нової редакції Цивільного процесуального кодексу України, що ґрунтується на загальноєвропейських тенденціях у сфері цивільного судочинства й ідеї забезпечення кожному права на справедливий судовий розгляд і доступності правосуддя. Одним із найбільш визначальних наслідків конституційної реформи і змін цивільного процесуального законодавства слід визнати створення нового Верховного Суду як суду касаційної інстанції, на який, серед іншого, покладено функцію забезпечення єдності судової практики, а отже, високих стандартів правосуддя. З огляду на це стає зрозуміло, що сучасне цивільне судочинство і судове правозастосування мають відповідати Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (ЄКПЛ) і забезпечувати доступ до правосуддя, а інститути правосуддя і судочинства треба вдосконалювати, виходячи з викликів сучасного суспільства, а також із такого очевидного цивілізаційного факту, як фундаменталізація прав людини й ефективності правосуддя. При цьому можна помітити, що поза увагою доктрини цивільного процесуального права залишаються принципи цивільного судочинства, які є основоположними і визначають певний дискурс наукових досліджень та виміри сучасного цивільного судочинства в умовах демократичних суспільств, виступають, так би мовити, мірилом верховенство права. Вони мають специфічну правову природу і вважаються певною експлікацією загальновизнаних норм і принципів міжнародного права, тобто імперативних норм міжнародного права, що приймаються та визнаються міжнародним співтовариством держав загалом і відхилення від яких неприпустиме. Для них характерні наднаціональний характер і закріплення у міжнародно-правових актах, таких як Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, ЄКПЛ. Важливо також, що ці принципи застосовуються у практиці Європейського суду з прав людини. Отже, подальший розвиток теорії принципів цивільного процесуального права має бути скеровано на дослідження глибоких закономірностей, тенденцій змін якісних характеристик правового регулювання цивільного судочинства, які історично лежать у надрах різних систем праворозуміння і зумовлюють формування нового світогляду, тобто бачення правосуддя, функцій судів як органів судової влади, які в умовах демократичних суспільств мають забезпечити пріоритет прав людини, верховенство права, новий рівень юридичної практики загалом. Подальша їх наукова розробка і впровадження у практику судового правозастосування сприятимуть соціалізації цивільного процесу, визначенню з точки зору нових соціально-правових реалій функціонування судочинства, детермінованих необхідністю утвердження прав людини і верховенства права. У статті досліджуються правова природа і каталог основоположних принципів цивільного судочинства, виходячи із субсидіарного значення в судовому правозастосуванні, та дається їх феноменологічна інтерпретація.
49
ЛІЩИНА, ІВАН. "Скасування остаточних судових рішень як порушення права власності у практиці Європейського суду з прав людини та сучасний стан проблеми в українському судочинстві." Право України, no. 2019/11 (2019): 256. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-11-256.
Full textAbstract:
Право власності, яке закріплене в ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція), у разі визнання Європейським судом з прав людини (ЄСПЛ) його порушення, призводить до призначення найбільш значних розмірів справедливої компенсації. При цьому така форма порушення цього права, як скасування остаточного судового рішення, є такою, що ЄСПЛ найчастіше встановлює у справах проти України. Стаття вивчає історичні та теоретичні засади виникнення і розвитку практики ЄСПЛ щодо скасування остаточного судового рішення як порушення права власності, випадки таких порушень щодо України, а також можливості встановлення нових порушень такої категорії у межах існуючого стану судової системи. Робиться висновок про те, що в українській судовій системі все ще існують процедури, які можуть призвести до скасування остаточних судових рішень та, відповідно, до порушення права власності. Такими процедурами є поновлення строку на апеляційне або касаційне оскарження рішень та перегляд за нововиявленими обставинами. Обидві процедури не являють собою автоматичного порушення принципу правової визначеності. Утім, зловживання ними, зокрема безпідставне поновлення строку на апеляційний перегляд рішення, задоволення заяви про перегляд справи за нововиявленими обставинами, яке є, по суті, “прихованою апеляцією”, або розгляд справи після поновлення, який виходить за межі встановлених нововиявлених обставин, може призвести до порушення права власності. Також зазначається, що національні суди мають бути надобережні при задоволенні заяв про поновлення строку на апеляційне/касаційне оскарження і при розгляді заяв про поновлення справ за нововиявленими обставинами та при розгляді справ після такого поновлення, для того, щоб їхні рішення не призвели до значних витрат із державного бюджету за рішеннями ЄСПЛ щодо порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції та скасування остаточних судових рішень на користь заявників.
50
Завальнюк, І. В. "Еволюція концепції «справедливий суд» у конституційно-правовій доктрині." Прикарпатський юридичний вісник, no. 4(33) (November 18, 2020): 3–5. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i4.613.
Full textAbstract:
Концепція справедливого суду почала використовуватись у праві відносно недавно. З початку її появи у XVIII столітті, зазнавши змістовної трансформації, концепція справедливого суду в сучасному розумінні почала втілювати в собі головну ідею - дотримання прав сторони в ході судового розгляду (в тому числі права на розумні строки розгляду, право на неупередже-ний суд, право на залучення і допит свідків тощо) лише у другій половині ХХ століття. Право на справедливий суд виступає необхідною передумовою забезпечення та належної реалізації всіх інших прав людини і громадянина. Аргументується, що витоки концепції справедливого суду слід шукати ще у праві Давнього Риму. Висувається теза, що власне поняття «справедливість» знаходиться в нерозривному діалектичному взаємозв'язку з поняттям «закон». Виявлено, що концепція справедливого суду («fair trial») походить з англосаксонського права і була вперше використана як характеристика судового процесу ще у XVIII ст. Однак на той час вона була в значному ступені суб'єктивною та характеризувалась фрагментарністю і малозастосованістю.
Відзначається, що вперше в міжнародних документах концепція справедливого суду знайшла своє втілення наприкінці 1940-х років, а першим таким документом стала Загальна декларація прав людини 1948 р., в наступні роки отримавши суттєве змістовне розширення і розвиток. Водночас активно почала застосовуватись формула Радбруха, що досить часто використовувалась у судовій практиці Федеральної Республіки Німеччина. Підсумовується, що, попри те, що концепція справедливого суду в умовах сучасної державно-правової дійсності вже давно є певним «золотим стандартом» правосуддя, вона є динамічною і постійно розвивається та змінюється, а сучасне розуміння права на справедливий суд не є остаточно визначеним ані в міжнародному, ані в національному законодавстві.