Journal articles: 'Правовий статус юридичної служби'

1

Шевченко, А. В. "ПРАВОВИЙ СТАТУС ПРАЦІВНИКІВ АПАРАТУ СУДУ." Прикарпатський юридичний вісник 2, no. 4(29) (April 22, 2020): 198–202. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v2i4(29).463.

Full text

Abstract:

У науковій статті аналізуються положення чин-ного законодавства в частині реалізації закріплених Конституцією України та Законом України «Про дер-жавну службу» положень, що стосуються визначен-ня статусу працівників апарату суду. Розглядаються положення нового та перспективного законодавства про державну службу, положення Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у контексті урегульо-ваності та визначеності статусу працівників апарату суду. Досліджено особливості організації роботи, під-порядкування та фінансової забезпеченості працівни-ків апарату суду. Адміністративно-правовий статус керівника апа-рату суду – це сукупність його повноважень, зобов’я-зань, прав та обов’язків щодо організації забезпечення суддям умов для здійснення судочинства, організації матеріальних, технічних, охоронних та інших забезпе-чувальних функцій у суді. Адміністративно-правовий статус помічника судді – це сукупність його повнова-жень, завдань, зобов’язань і прав щодо допомоги судді в підготовці судових справ до розгляду, виконання ін-ших законних доручень судді і керівника апарату суду в поєднанні з професійними обмеженнями та спеціаль-ною дисциплінарною відповідальністю. Правовий статус державного службовця в судовій системі розглядається як сукупність встановлених законодавчими нормами функцій, повноважень, прав і обов’язків, правових обмежень, етичних стандартів в сукупності з підставами, порядком виникнення їх-ньої службової правосуб’єктності та юридичної відпові-дальності в аналізованій сфері. Важливість зазначеної проблеми зумовлена тим, що на державних службовців судової системи покладено низку зобов’язань у сфері державної політики, основна мета яких – забезпечен-ня справедливості, а саме правового захисту прав, сво-бод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, адже боротьба за справедливість нині відбувається майже в усіх основоположних сферах життєдіяльнос-ті суспільства. Запобігання порушенням і припинення порушень прав і свобод громадян, а також їх відновлен-ня є важливим актуальним чинником, який допоможе у формуванні правової свідомості громадян.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

2

Гаруст, Ю. В., and В. С. Степановський. "АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС СЛУЖБИ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ ЯК СУБ’ЄКТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ДЕРЖАВИ." Прикарпатський юридичний вісник, no. 1(26) (November 28, 2019): 123–27. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1(26).24.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена дослідженню особливостей адміністративно-правового статусу Служби безпеки України як суб’єкта забезпечення фінансово-економічної безпеки держави. З’ясовано сутність фінансово-економічної безпеки держави. Встановлено, що пріоритетним натепер є постійне відстеження та усунення факторів, які викликають загрози фінансово-економічній безпеці України, є напрямом діяльності держави та завданням правоохоронних органів. На підставі аналізу нормативно-правової бази визначено, що органи безпеки законодавець відносить до правоохоронних органів, а Служба безпеки України є правоохоронним органом спеціального призначення, який здійснює не лише правоохоронні, але й управлінські функції. Розглянуто підходи до розуміння змісту адміністративно-правового статусу Служби безпеки України. Наголошено на відсутності єдності науковців у визначенні структури адміністративно-правового статусу Служби безпеки України. Запропоновано до елементів адміністративно-правового статусу Служби безпеки України відносити мету, завдання, функції, організаційну структуру, компетенцію і юридичну відповідальність. Розкрито специфіку кожного із вищезазначених елементів. Встановлено, що законодавець не визначає функцій спецслужби у Законі Україні «Про Службу безпеки України». Зазначено, що в структурі Служби безпеки України діє Головне управління контррозвідувального захисту економічних інтересів держави, а здійснення контррозвідки є одним із пріоритетних повноважень Служби безпеки України. Виділено повноваження спецслужби зі здійснення інформаційно-аналітичної роботи, оперативно-розшукових заходів, досудового слідства, збереження державної таємниці, взаємодії з іншими суб’єктами, у тому числі правоохоронними органами. Акцентовано увагу на тому, що Служба безпеки України за рахунок державного бюджету відшкодовує шкоду, завдану незаконними діями, рішеннями та бездіяльністю її співробітників, та може бути суб’єктом адміністративної відповідальності у разі оскарження рішень, дій чи бездіяльності її співробітників у порядку адміністративного судочинства.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

3

Боброва, Ю. Ю., Ю. О. Бобров, and Д. Д. Іл’юк. "ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ЮРИДИЧНОЇ СЛУЖБИ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ МІЖНАРОДНОГО ДОСВІДУ ОРГАНІЗАЦІЇ ДІЯЛЬНОСТІ ВІЙСЬКОВО-ЮРИДИЧНИХ СЛУЖБ АРМІЙ КРАЇН-ЧЛЕНІВ НАТО." Прикарпатський юридичний вісник, no. 6(41) (April 11, 2022): 3–8. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i6(41).955.

Full text

Abstract:

Боброва Ю. Ю., Бобров Ю. О., Іл’юк Д. Д. Перспективи розвитку юридичної служби Збройних Сил України в контексті міжнародного досвіду організації діяльності військово-юридичних служб армій країн-членів НАТО – Стаття. Діяльність будь-якого органу державної влади, у тому числі воєнної організації держави, їх посадових (службових) осіб тісно пов’язана з ухваленням організаційно-розпорядчих рішень та прийняття нормативно-правових (нормативних) актів. Обов’язок щодо здійснення перевірки відповідності вимогам законодавства рішень, котрі ухвалюються (приймаються) в органах державної влади покладено на відповідні юридичні служби. Пропозиції юридичної служби щодо приведення нормативно-правових актів та інших документів (актів) органу виконавчої влади є обов’язковими лише для розгляду відповідним керівником державного органу під час прийняття ним рішення. У разі неврахування пропозицій юридичної служби або часткового їх врахування, служба подає керівникові органу влади, установи (підприємства, організації) письмовий висновок до проєкту акта. Наведене вище передбачено Загальним положенням про юридичну службу міністерства, іншого органу виконавчої влади, державного підприємства, установи та організації, яке затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2008 року № 1040. Воно є основним нормативним актом, котрим врегульована діяльність юридичних служб державних органів, які визначені в пункті 1 цього Загального положення. До цих державних органів віднесено юридичні служби міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів, місцевих державних адміністрацій, а також державних підприємств, установ та організацій. У статті проведено порівняльний аналіз завдань, функцій юридичної служби Збройних Сил України та військово-юридичної служби Військово-морських сил збройних сил Сполучених Штатів Америки, а також запропоновано можливі напрямки розвитку юридичної служби Збройних Сил України.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

4

Кривенко, Ю. В. "ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЕЦЬ ТА ДОБРОВОЛЕЦЬ: ПРАВОВИЙ І СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ." Прикарпатський юридичний вісник 1, no. 3(28) (March 16, 2020): 166–70. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v1i3(28).342.

Full text

Abstract:

Правовий та соціальний захист населення – це базова функція правової і соціальної держави. Однак механізми такого захисту не можуть бути тотожними для всіх груп населення. Це визначається специфікою взаємозв’язку особистих, групових і громадських інтересів в кожному конкретному випадку. Серед соціальних груп суспільства особливе місце посідають військовослужбовці, а у нас до них додаються ще й добровольці, статус яких не визначено у законодавстві. Їхнє специфічне призначення – це служба інтересам всього суспільства і держави. Ця служба накладає низку істотних обмежень на їхній правовий статус і правове становище в суспільстві, що особливо важливо відзначити з урахуванням ведення військових дій на території нашої держави. Водночас законодавець не поширює цей статус на працівників підприємств, установ, організацій, які залучалися та брали безпосередню участь у забезпеченні проведення антитерористичної операції, а також на осіб, які добровільно забезпечували (або добровільно залучалися до забезпечення) проведення антитерористичної операції (зокрема, здійснювали волонтерську діяльність). Проблема правових гарантій реалізації прав і обов’язків військовослужбовців та осіб, які були у складі добровольчих формувань, була і залишається однією з найбільш важливих з огляду на ведення бойових дій на території нашої держави. Автор вважає за необхідне впорядкувати законодавство без повторення відповідних норм у правових актах різної юридичної сили та узгодити загальнотеоретичні поняття. Це дозволить уникнути багатьох проблем на практиці. Існує окрема проблема із визнанням добровольців особами, що були у складі добровольчих військових формувань і брали участь у бойових діях. Така тенденція є негативною як в соціальному, так і правовому контексті.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

5

Бабенко, Д. В. "РОЛЬ СУБ’ЄКТІВ ВЛАДНИХ ПОВНОВАЖЕНЬ У ВІДНОСИНАХ ІЗ ГОСПОДАРСЬКИМИ ТОВАРИСТВАМИ." Знання європейського права, no. 1 (March 27, 2022): 53–57. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i1.315.

Full text

Abstract:

У статті присвячено увагу дослідженню категорії «суб’єкт владних повноважень», висвітлено роль та значення таких суб’єктів у відносинах із господарськими товариствами. Встановлено, що найбільш розповсюджена форма здійснення комерційної діяльності – господарські товариства, нерозривно пов’язана із необхідністю взаємодії з суб’єктами владних повноважень. Аналізується понятійно-категоріальний апарат теорії адміністративного права, який більш розповсюджено оперує терміном «публічна адміністрація» та наводиться співвідношення останнього із законодавчо-уставленими категоріями – «суб’єкт владних повноважень» чи «адміністративний орган». Констатовано, що не завжди правовідносини підприємств приватної форми власності із суб’єктами владнихповноважень є саме адміністративно-правовими. Автором у статті пропонується власно розроблений алгоритм розмежування адміністративно-правових із цивільними та або господарськими відносинами, в яких з одного боку виступає орган публічної влади. Зосереджено увагу на тому, що окремі представники публічної влади можуть мати різний правовий статус – бути юридичною особою публічного права (міністерства, державні служби, інспекції тощо), утворенням без статусу юридичної особи (територіальні органи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну митну та податкову політику чи індивідуальним суб’єктом (приватні виконавці тощо). З’ясовано, що система публічної влади та управління в Україні складається також із органів державної влади, які не належать до органів виконавчої влади, не підпорядковані та не залежать від останніх, проте, здійснюють публічні функції (адміністрування). У статті звертається увага, що Конституція України, проголошуючи у статті 8 принцип верховенства права та закріплюючи у статтях 6 та 19 похідний від зазначеного принцип законності, суттєво обмежила поведінку суб’єктів владних повноважень, встановлюючи певний запобіжник від свавілля і вседозволеності держави та її апарату.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

6

КОЛПАКОВ, ВАЛЕРІЙ, and ТЕТЯНА КОЛОМОЄЦЬ. "Правова природа патронатної служби." Право України, no. 2019/05 (2019): 80. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-05-080.

Full text

Abstract:

Серед інституціональних складових службового права (державна служба, служба в органах місцевого самоврядування, дисциплінарна відповідальність, заохочення по службі тощо) важливе місце посідає інститут патронатної служби. Він є системною складовою публічної служби відповідної галузі законодавства. Метою статті є встановлення і висвітлення правової природи відносин патронатної служби як базового підґрунтя для уточнення їх місця в предметі адміністративного і службового права, співвідношення з державною службою і службою в органах місцевого самоврядування, критеріїв визначення переліку посад працівників, які виконують функції з обслуговування, перспектив адаптації до європейських стандартів і принципів. Для її досягнення у статті досліджені погляди вчених-адміністративістів на правову природу, поняття, принципи, сучасний стан і перспективи розвитку патронатної служби, представлені у публікаціях, які умовно можна поділяти, по-перше, на такі, де патронатна служба розглядається у контексті дослідження інших інституцій службового права; по-друге, спеціально присвячені питанням патронатної служби. Проаналізовані положення основних нормативних документів, які здійснювали регулюючий вплив на становлення і розвиток патронатної служби в Україні. У результаті здійсненого дослідження автори вважають, що є підстави: а) визнати патронатну службу необхідним ресурсом забезпечення ефективності функціонування відповідних категорій публічних службовців; б) правовим засобом гарантування еволюційного розвитку правових та організаційних засад службових відносин; в) належним інструментом становлення політично неупередженої, професійної, ефективної, орієнтованої на громадян публічної служби, яка функціонувала б в інтересах держави і суспільства; г) відносини патронатної служби регулюються нормами службового права, яке, зі свого боку, є підгалуззю права адмі ністративного. Звідси випливає, що патронатна служба має адміністративно-правову природу. Вона являє собою законодавчо виокремлену систему юридичних норм, якими забезпечується цілісне регулювання окремого різновиду службових відносин, тобто має свій предмет регулювання. Це свідчення того, що патронатна служба є інститутом службового права.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

7

Лемеха, Р. І. "Принципи правового регулювання митних режимів в Україні." Прикарпатський юридичний вісник, no. 4(33) (November 18, 2020): 62–68. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i4.624.

Full text

Abstract:

У науковій публікації досліджуються принципи правового регулювання митних режимів в Україні як міжгалузевого інституту митного права. Зазначається, що митний режим є комплексом взаємопов'язаних правових норм, що відповідно до заявленої мети переміщення товарів через митний кордон України визначають митну процедуру щодо цих товарів, їхній правовий статус, умови оподаткування і зумовлюють їх використання після митного оформлення. Формулюється висновок про те, що роль принципів права в регулюванні митних режимів є визначальною, враховуючи євроінтеграційні прагнення України та зумовлену ними необхідність дотримання принципів верховенства права, правової визначеності та належного урядування органами публічної адміністрації. До принципів правового регулювання митних режимів слід віднести загально-правові (верховенства права, законності, правової визначеності, рівності всіх перед законом, гласності тощо), а також спеціальні принципи, серед яких: принцип сприяння розвитку міжнародної торгівлі; принцип захисту національних інтересів та безпеки у сфері зовнішньоекономічної діяльності; принцип диспозитивності вибору митного режиму суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності, принцип доступності адміністративних послуг, які надаються органами публічної адміністрації (реалізація принципу «єдиного вікна» в роботі органів та посадових осіб Державної митної служби України) тощо. Зазначається, що зважаючи на мету національної держави набути повноправного членства в Європейському Союзі, наближення національних митних правил та процедур до стандартів та принципів ЄС є ключовим завданням публічної адміністрації в Україні. Формулюється висновок про те, що дослідження принципів правового регулювання митних режимів в Україні є основою для подальшого вдосконалення чинного національного законодавства та юридичної практики, розроблення перспективного законодавства у сфері правового регулювання митних режимів.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

8

Havrylenko, O. A. "Перше узагальнююче історико-правове дослідження діяльності радянських органів державної безпеки в Україні доби тоталітаризму." Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, no. 1 (February 14, 2020): 154–55. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.01.16.

Full text

Abstract:

Упродовж останніх трьох десятиліть проблеми масових політичних репресій, державного терору, інших злочинів радянського тоталітарного режиму продовжують бути предметом досліджень багатьох вітчизняних і зарубіжних істориків. Написано тисячі книг, десятки тисяч статей, оприлюднено величезні масиви архівних документів. Здавалося б, цю тему можна вважати вичерпаною раз і назавжди. Однак, якщо уважніше придивитися до змісту вказаних праць, можна побачити, що серед них відсутні узагальнюючі комплексні роботи, які б висвітлювали не тільки окремі події, трагічні факти, людські долі, а й розкривали в усіх деталях державно-правовий механізм сталінської диктатури, зокрема його серцевину – органи державної безпеки. Тому, коли наприкінці 2019 року побачила світ монографія Окіпнюка В. Т. «Радянські органи державної безпеки в Україні в період панування тоталітарного режиму (1929–1953 рр.)», присвячена історико-правовому аналізу юридичного статусу, організаційної структури та правозастосовної діяльності в Україні органів ДПУ–НКВС–НКДБ–МДБ, вона відразу привернула увагу фахівців і широкого читацького загалу. Робота має безперечну наукову новизну. Це перше в Україні комплексне історико-правове дослідження, в якому на основі вивчення архівних документів, праць науковців, довідкової літератури, публікацій у періодичних виданнях та інших джерел висвітлена наукова проблема, що полягає у розкритті юридичних засад функціонування радянських органів державної безпеки в Україні в період панування тоталітарного режиму (1929–1953 рр.). Дослідження репресивної спрямованості діяльності радянських органів державної безпеки в Україні, як приклад негативної історичної спадщини, повинно сприяти виробленню запобіжного механізму від повторення таких подій в сучасній Україні. Вивчення цього історичного досвіду може стати також додатковим матеріалом, який можна використати в процесі розробки законодавчих засад реформування сучасних спецслужб нашої держави. Ретельно продумана та логічна структура монографії складається із п’яти розділів, в яких аналізуються теоретико-методологічні засади, історіографія та джерельна база дослідження, розкриваються правовий статус, організаційна структура та діяльність органів державної безпеки, особливості юридичного статусу місцевих територіальних і спеціалізованих органів та військових формувань, кадровий склад органів державної безпеки, висвітлюється місце органів державної безпеки в системі тоталітарного владарювання. Робота ґрунтується на широкій історіографічній та джерельній базі: автором використано 480 нормативних, наукових та архівних джерел, з яких більше 250 архівних справ чотирьох центральних державних і галузевих архівів – Центрального державного архіву громадських об’єднань України, Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України, Галузевого державного архіву Служби безпеки України, Галузевого державного архіву Міністерства внутрішніх справ України. Велику кількість документів вперше введено у науковий обіг. У монографії характеризується вся сукупність елементів механізму державного терору – політико-ідеологічні (настанови та політичні рішення партійних органів), юридичні (норми, які регулювали застосування державного примусу) та інституційні (система організаційних структур, що забезпечували застосування цих настанов і норм), які були цілеспрямовано вибудовані тоталітарною владою як інструмент для тотального контролю над суспільством. У роботі також комплексно розглянуто різноманітні аспекти еволюції юридичного статусу місцевих територіальних і спеціалізованих органів державної безпеки, підпорядкованих їм військових формувань, специфіка кадрового забезпечення радянських спецслужб в Україні, особливості здійснення контролю та нагляду за їх діяльністю. Автором зокрема доведено, що карально-репресивна спрямованість діяльності ДПУ–НКВС–НКДБ–МДБ УРСР зазнавала еволюційних змін відповідно до трансформації політичної системи радянської держави, що відображалося у законодавчих змінах повноважень та структури названих органів. Отже, рецензована монографія є комплексною, завершеною науковою працею, в якій вперше в історії вітчизняної історико-правової науки досліджено юридичні засади функціонування радянських органів державної безпеки в Україні в період панування тоталітарного режиму (1929–1953 рр.), а висновки, сформульовані автором, мають документально підтверджений, достовірний характер. Наукова праця має багато позитивних якостей і, безперечно, стане настільною книгою для фахових дослідників, а також усіх, хто цікавиться історією органів державної безпеки тоталітарних держав. Її можна вважати прикладом класичних наукових досліджень. Звичайно, не всі думки вченого є незаперечними, деякі з них є дискусійними. Однак наукові підходи, рівень аргументації, методологія вирішення наукових завдань, форма викладу матеріалу відповідають кращим зразкам сучасного рівня розвитку української юридичної науки. Тому ми переконані, що монографія В. Т. Окіпнюка «Радянські органи державної безпеки в Україні в період панування тоталітарного режиму (1929–1953 рр.)» становитиме значний науково-теоретичний і практичний інтерес для наукової спільноти, працівників правоохоронних органів, а також громадськості та зробить суттєвий внесок у розвиток вітчизняної юридичної науки.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

9

Мота, Андрій. "Адміністративно-правовий механізм ідентифікації нелегальних мігрантів, які виявляються органами Державної прикордонної служби України." Право України, no. 2018/01 (2018): 184. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-01-184.

Full text

Abstract:

Значна кількість мігрантів затримуються органами охорони державного кордону України без будь-яких документів, що посвідчують особу і дають змогу їх ідентифікувати. Способи встановлення персональної інформації про таких осіб є обмеженими та потребують додаткової регламентації. Відповідна правоохоронна діяльність виявилася недостатньо дослідженою, що важливо для забезпечення національної безпеки в умовах існування міграційних загроз. Мета статті полягає у встановленні призначення, юридичної природи та особливостей правової регламентації ідентифікації нелегальних мігрантів, які виявляються органами Державної прикордонної служби України, а також визначення їх повноважень у процесі охорони державного кордону і контролю в’їзду в Україну, виїзду з України іноземців та осіб без громадянства. У статті використано результати опитування анкетованих у 2017 р. військовослужбовців і працівників Державної прикордонної служби України щодо способів, які слід застосовувати для ідентифікації іноземців та осіб без громадянства. Залежно від завдань, які виконують підрозділи охорони державного кордону, аналізуються види ідентифікаційних процедур. Розрізняється ідентифікація під час прикордонного контролю та для забезпечення примусового видворення (реадмісії) за межі України. Встановлено, що в законодавстві зазначаються такі ідентифікаційні способи, як перевірка документів та запити до дипломатичних представництв або консульських установ. Персонал органів та підрозділів охорони державного кордону розглядає нерегламентовані засоби ідентифікації (моніторинг інтернет-ресурсів, психологічне спостереження, робота з діаспорами на території країни, соціокультурне порівняння) як додаткову можливість з’ясувати окремі відомості про нелегального мігранта. Запропоновано характеризувати ідентифікацію нелегальних мігрантів як адміністративно-правовий механізм, що дає можливість комплексно врахувати всі аспекти такої правоохоронної діяльності. Удосконалення цього механізму передбачається через збільшення засобів ідентифікації та регламентацію повноважень щодо її здійснення. Перспективи застосування ідентифікаційних методів пов’язані з необхідністю попередити в’їзд на територію України небажаних осіб. Набуватиме поширення біометрична фіксація та її використання в поєднанні з традиційними способами прикордонного контролю.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

10

Чеченко, К. О. "ПРИНЦИП ДОБРОЧЕСНОСТІ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ: ЕТИМОЛОГІЯ ТА ГЕНЕЗА МОРАЛЬНО-ЕТИЧНОЇ НОРМИ." Kyiv Law Journal, no. 1 (May 11, 2022): 143–51. http://dx.doi.org/10.32782/klj/2022.1.22.

Full text

Abstract:

Анотація. Концепції впровадження принципу доброчесності у систему цінностей інституту державної служби України залишаються дискусійним питанням, які вимагають постійної уваги з боку наукової спільноти, юристів-практиків та представників влади, що обумовлено пошуками нових реформаційних ідей та їх подальшою реалізацією, зокрема, з питань що стосуються підвищення ефективності системи державного управління, забезпечення рівного доступу до державної служби, відібрання державних службовців з високими особистими морально-етичними якостями та професійними компетентностями. Принцип доброчесності державної служби охоплює різноманітні моральні чесноти, які перетинаються із засадами функціонування державних інституцій, саме тому поєднання адміністративно-правових норми із етичними нормами і цінностями виявляє науковий інтерес для комплексного вивчення принципу. Метою статті є аналіз теоретико-правових засад процесу формування принципу доброчесності державної служби України як морально-етичної та адміністративно-правової норми, дослідження етимології, ґенези, тлумачення термінопоняття «доброчесність». Об’єктом роботи є суспільні відносини, які виникають у зв’язку із вступом на державну службу, її проходженням з дотримання визначеного законом принципу доброчесності. Предметом є історико-правові та теоретико-правові аспекти принципу державної служби України – доброчесність. У статті використані такі методи дослідження: загальнонаукові та спеціальні методи наукового пізнання, а саме: ретроспективний аналіз, порівняльно-правовий, історико-правовий, діалектичний аналіз, системний, синтез. У процесі дослідження було визначено, що юридизація принципу доброчесності сформувала юридичний обов’язок державного службовця у своїй професійній діяльності неухильно дотримуватися чітко закріплених законом правил поведінки, за порушення яких застосовуються певні заходи впливу. Принцип доброчесності державної служби розглядається як наявність у особи високих моральних чеснот, добрих помислів, чесних намірів, глибоких переконань важливості дотримання законодавства, неможливості та прямої заборони використовувати владні повноваження в особистих цілях. Беззаперечною умовою діяльності державної служби є прояв байдужості державного службовця щодо одержання неправомірної вигоди, позаяк обов’язок дотримання принципів державної служби та правил етичної поведінки є одним із інтересів держави і суспільства.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

11

Бондарева, А. В., and С. В. Дяченко. "ВИКОНАННЯ СУДОВИХ РІШЕНЬ ЯК ЗАКЛЮЧНА СТАДІЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУ." Прикарпатський юридичний вісник 1, no. 3(28) (March 16, 2020): 74–77. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v1i3(28).323.

Full text

Abstract:

Статтю присвячено головним аспектам виконання судових рішень як заключної стадії цивільного процесу. Проаналізовано значення останньої стадії цивільного процесу та з’ясовано її місце серед інших процесуальних дій. Визначено причини фактичного невиконання судових рішень, що пов’язані з порушенням системності організації їх виконання як процесуально, так й організаційно. Проаналізовано наукові погляди вчених щодо цього питання. З’ясовано їхню позицію щодо необхідності реформування законодавства України для створення дієвого механізму виконання судових рішень. Визначено нормативно-правові акти на міжнародному та національному рівнях, що регламентують питання виконання судових рішень. Зазначено переваги дієвої системи захисту прав особи на міжнародному рівні. З’ясовано складники комплексного права на справедливий судовий розгляд. Виокремлено нормативно-правові акти на національному рівні, які гарантують кожній особі право на судовий захист та обов’язковість виконання судових рішень. Підкреслено головне завдання цивільного судочинства, яке спрямовано на захист прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Досліджено компетенцію суб’єктів, які здійснюють виконавче провадження. З’ясовано, на підставі яких документів здійснюється виконання судових рішень. Установлено низку суттєвих проблем, що перешкоджають оптимальному виконанню судових рішень у цивільному процесі, серед яких варто виокремити низький правовий і соціальний статус державних виконавців; відсутність у виконавців доступу до державних реєстрів; існування мораторіїв, які прямо забороняють здійснювати стягнення на певні види майна. Наведено власний погляд щодо формування дієвого механізму вирішення зазначених проблем. Запропоновано перспективи подальшого реформування системи органів виконавчої служби.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

12

ТЕЛЕНИК, СЕРГІЙ. "Служба безпеки України як суб’єкт державної системи захисту критичної інфраструктури." Право України, no. 2019/03 (2019): 260. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-03-260.

Full text

Abstract:

Важливим елементом державної політики національної безпеки є захист критичної інфраструктури. У переважній більшості наукових публікацій цей напрям фахівцями віднесено до напрямів безпекової політики. Служба безпеки України (СБУ), виступаючи суб’єктом забезпечення національної безпеки, також є одним із головних суб’єктів системи органів держави, що реалізують державну політику у сфері захисту критичної інфраструктури. Однак низка теоретичних і практичних проблем залишаються поза увагою науковців, зокрема: адміністративно-правовий статус СБУ як суб’єкта державної системи захисту критичної інфра структури. Метою статті є наукове обґрунтування адміністративно-правового статусу СБУ як суб’єкта державної системи захисту критичної інфраструктури, формулювання концептуальних блоків щодо визначення місця та ролі в становленні й ефективному управлінні системою захисту критичної інфраструктури в умовах середовища, що динамічно змінюється, а також в умовах становлення нових суспільних відносин у сфері інфраструктури. Здійснено догматико-юридичний, формально-юридичний та логіко-семантичний аналіз чинного законодавства, що регулює суспільні відносини у сфері захисту критичної інфраструктури за участю СБУ. Встановлено особливості організаційної моделі системи захисту критичної інфра структури, які визначаються характером, різноманіттям, складністю процесів управління, які відбуваються зсередини цієї системи, ступенем спеціалізації та нормативного закріплення адміністративно-правової компетенції суб’єктів системи захисту критичної інфраструктури в системі нормативно-правових актів, масштабами та характером діяльності із захисту критичної інфраструктури, її специфікою, налагодженням ефективних механізмів координації та взаємодії, державно-приватного партнерства і міжнародного співробітництва відповідно до законодавства. Обґрунтовано правовий статус СБУ як суб’єкта захисту критичної інфраструктури через визначення її місця та ролі в цій системі. Автор доходить висновку щодо видової належності державної політики захисту критичної інфраструктури до державної політики національної безпеки. Розроблено пропозиції з удосконалення чинного законодавства щодо реалізації СБУ своїх повноважень у сфері захисту критичної інфраструктури.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

13

Gavrilyuk, V. "МЕХАНІЗМ РЕАЛІЗАЦІЇ СОЦІАЛЬНИХ ПРАВ ПРАЦІВНИКІВ ПУБЛІЧНОЇ СЛУЖБИ." Juridical science 1, no. 5(107) (April 3, 2020): 219–30. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-107-5-1.27.

Full text

Abstract:

Актуальність статті полягає в тому, що обсяг та зміст соціальних прав у населення та працівників публічної служби зокрема вказує на те, що їх правове регулювання та наступне застосування норм права є тривалим та складним процесом із великою кількістю етапів та елементів. Тому, для кращого розуміння змісту норм права та їх втілення доречним буде виділення окремих механізмів щодо реалізації, забезпечення та захисту соціальних прав працівників публічної служби. Дослідження механізму реалізації надасть можливість зрозуміти які саме соціальні права закріплені за працівниками публічної служби, які шляхи та способи їх реалізації визнані в законодавстві, які правомірні та дозволені. Не менш важливим є висвітлення складових елементів такого механізму, що демонструватиме яким чином відбувається втілення соціальних прав, роль та значення кожного і з них. Проблемним аспектом є те, що питання розмежування та сутності механізму реалізації від інших механізмів достатньо не розкрите, що спричиняє плутанину у термінології та навіть практиці застосування й поєднання норм права. Тому, проведене дослідження надасть можливість виділити характерні риси кожного окремого елементу механізму реалізації соціальних прав працівників публічної служби, а отже й встановити його відмінності від інших та самостійність дії. Зроблено висновок, що санкція норми права, що встановлює юридичну відповідальність за порушення порядку реалізації соціальних прав працівників публічної служби розірвана від диспозиції та гіпотези або ж взагалі відсутня. Така ситуація обумовлена недостатнім правовим регулюванням питання юридичної відповідальності, унаслідок чого відсутні вказівки на юридичну відповідальність за нецільове використання отриманих коштів соціальної допомоги чи підробку даних. Найбільш частим є випадок використання формулювання притягується до юридичної відповідальності «відповідно до закону», коли ж спеціальні законодавчі акти щодо адміністративної чи дисциплінарної відповідальності не узгоджені з новими нормами права, а отже фактично заходи юридичної відповідальності залишаються не встановленими.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

14

Костюк, Ю. Б. "СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ДЕРЖАВНОЇ ВЕТЕРИНАРНОЇ СЛУЖБИ В УКРАЇНІ." Прикарпатський юридичний вісник, no. 1(26) (November 28, 2019): 149–54. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1(26).29.

Full text

Abstract:

Державна служба ветеринарної медицини є важливим складником виконавчої гілки державної влади, оскільки саме ця служба здійснює контроль та нагляд у сфері тваринництва, виробництва та реалізації харчової продукції, імпорту та експорту продукції та сировини тваринного походження тощо. Від злагодженої роботи ветеринарної служби залежить епізоотичне благополуччя та продовольча безпека держави. Юридичний аналіз становлення державної ветеринарної служби в Україні дає змогу простежити основні позитивні та негативні моменти її формування, а також визначити перспективи подальшого розвитку. Не зважаючи на те, що державний контроль у галузі ветеринарної медицини поширюється на широке коло фізичних та юридичних осіб, робота державної служби ветеринарної медицини та зокрема її становлення та розвиток є темою не досить вивченою науковцями. Серед учених, які займались вивченням цього питання, можна виділити В.Б. Авер’янова, П.І. Вербицького, П.П. Достоєвського, С.К. Рудика, Н.М. Мельникова, Д.О. Мельничука. Метою дослідження є аналіз становлення державної ветеринарної служби, враховуючи хронологію виникнення центральних органів виконавчої влади, уповноважених на виконання відповідних функцій. Такий аналіз проведено для виявлення як позитивних, так і негативних факторів роботи державної ветеринарної служби в Україні, а також для прогнозування подальшої роботи ветеринарної служби в рамках виконання положень Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони. У статті здійснено аналіз основних етапів становлення та розвитку державної ветеринарної служби в Україні. Проведено аналіз основних нормативно-правових актів, які стосуються діяльності державної ветеринарної служби, в контексті наближення українського законодавства у сфері ветеринарної медицини до законодавства Європейського Союзу. Розглянуто шлях розвитку державної ветеринарної служби за період від проголошення Акта незалежності України 24 серпня 1991 року і дотепер.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

15

Якимчук, Н. Я. "ФІНАНСОВО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ПЕНСІЙНОГО ФОНДУ УКРАЇНИ НАПЕРЕДОДНІ ЙОГО ПЕРЕТВОРЕННЯ." Знання європейського права, no. 1 (March 27, 2022): 88–94. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i1.327.

Full text

Abstract:

У статті проаналізовано фінансово-правовий статус Пенсійного фонду України напередодні його перетворення у некомерційну самоврядну організацію. Зазначено, що Пенсійний фонд України одночасно є одним із найважливіших публічних фондів та юридичною особою публічного права, яка у фінансово-правових відносинах виступає суб’єктом публічної (державної) фінансової діяльності реалізуючи покладені на неї владні повноваження з управління солідарною системою загальнообов’язкового пенсійного страхування. З’ясовано, що Пенсійний фонд України на сьогодні, напередодні його перетворення, характеризується як: 1) орган соціального страхування; 2) організація, що функціонує як центральний орган виконавчої влади; 3) організація, що відповідно до закону наділенавладними повноваженнями з управління коштами власне Пенсійного фонду України як цільового позабюджетного фонду. Стверджується, що досі є потреба належного врегулювання саме на рівні Закону обсягу владних повноважень Пенсійного фонду України з управління коштами солідарної системи загальнообов'язкового пенсійного страхування та з адміністрування в перспективі Накопичувального пенсійного фонду. Зазначено про необхідність закріплення на рівні Закону передусім положень: 1) щодо здійснення бюджетного прогнозування функціонування Пенсійного фонду України та Накопичувального пенсійного фонду на середньостроковий період; 2) щодо проходження стадій процесу складання, розгляду та затвердження бюджетів вказаних фондів, реєстрації зобов’язань Пенсійного фонду (Накопичувального пенсійного фонду) в Державній казначейській службі України, їх виконання; 3) встановлення граничного обсягу коштів, що спрямовуватимуться на адміністративно-управлінські витрати; 4) граничні межі фіскального ризику операцій. Відсутність таких правових меж призведе до виникнення правових прогалин, що формує певні ризики щодо реалізації державною ролі гаранта соціального захисту, належного виконання соціальної функції держави.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

16

Горбонос, В. В. "КЛАСИФІКАЦІЯ НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ АКТІВ, ЯКІ РЕГУЛЮЮТЬ ДІЯЛЬНІСТЬ ЕКСПЕРТНОЇ СЛУЖБИ МВС УКРАЇНИ." Знання європейського права, no. 3 (February 3, 2021): 73–78. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i3.102.

Full text

Abstract:

Актуальність статті полягає в тому, що за допомогою норм права забезпечується правопорядок на території країни та належне функціонування державних і громадських інституцій. На противагу зникнення норм права із суспільного життя призведе до хаосу, який за наслідками буде ідентичний таким явищам, як державний переворот або війна. Тому цілком обґрунтованим убачається те, що міжнародна спільнота та окремі держави приділяють велику увагу якості правових норм, постійно працюючи в напрямі вдосконалення їх змісту. Не виключенням є і Україна, перед якою сьогодні постає складне завдання - формування європейської держави, що буквально вимагає підвищення ефективності функціонування органів державної влади, орієнтованого на актуальні потреби населення. Важлива роль у виконанні такого завдання відводиться нормам права, як основному засобу врегулювання суспільно-політичного життя країни та роботи окремих інституцій. Мета статті зумовлюється необхідністю систематизації множинності нормативно-правових актів, що регламентують діяльність Експертної служби МВС України, а також здійснення їх класифікації. У статті автором, на підставі систематизації нормативно-правових актів, які регулюють діяльність Експертної служби Міністерства внутрішніх справ України, запропоновано їх класифікацію за юридичною силою, суб'єктом нормотворчості, рівнем регулювання, галузевою належністю, сферою дії та напрямом регулювання, зокрема в межах останнього критерію, що найповніше відображає сутність такого регулювання, виокремлено правові акти, що визначають: підстави проведення судової експертизи та експертних досліджень; організаційно-функціональні аспекти діяльності; процедуру проведення судової експертизи та експертних досліджень; окремі питання професійної діяльності працівників Експертної служби МВС України, в тому числі матеріальні умови праці, також засади міжнародного співробітництва. Визначено, що нормативно-правові акти організаційного характеру визначають місце установ даної служби в системі Міністерства внутрішніх справ України та повноваження міністерства щодо функціонування експертної служби.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

17

Savytska, N. I., and O. M. Mochulska. "ФОРМУВАННЯ ПРАВОВОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ КЕРІВНИКІВ МЕДСЕСТРИНСТВА НА ЕТАПІ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ." Медична освіта, no. 2 (May 31, 2019): 107–13. http://dx.doi.org/10.11603/me.2414-5998.2019.2.9872.

Full text

Abstract:

У статті розглянуто і досліджено сучасні тенденції розвитку правової освіти громадян, становлення правових інституцій, утвердження верховенства права в усіх сферах буття і функціонування суспільства. Виокремлено актуальні питання юридичного забезпечення прав громадян у галузі охорони здоров’я і питання якості юридичної бази організації та здійснення медичної діяльності в Україні. Проаналізовано особистий досвід та представлено результати впровадження у навчальному комунальному закладі «Криворізьке училище підвищення кваліфікації та перепідготовки молодших медичних і фармацевтичних спеціалістів» ДОР у 2016–2017 та 2017–2018 навчальних роках короткотермінового циклу тематичного удосконалення (ТУ) «Медичне право» для керівників медсестринських служб закладів охорони здоров’я Дніпропетровської області. Проведено оцінку рівня правових знань керівників медсестринства. Наведено результати комп’ютерного вхідного (базового) тестового контролю та підсумкового тестування, які свідчать, що рівень отриманих слухачами знань під час навчання значно перевищує рівень їх базових знань. Представлені нами матеріали показали, що проведення циклу тематичного удосконалення з медичного права, як сучасної навчальної дисципліни, є особливо актуальним та необхідним, сприяє розвитку професійних компетенцій слухачів на етапі післядипломного навчання керівників медсестринства. Навчання на циклі тематичного удосконалення (ТУ) «Медичне право» дозволяє слухачам набути необхідного обсягу правових знань та сформувати навички і вміння вирішення складних управлінських задач щодо правовідносин між медичними працівниками і пацієнтами.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

18

Буланова, Ю. "Напрями забезпечення правової ефективності етичних кодексів у регулюванні службових відносин." Юридичний вісник, no. 2 (September 1, 2020): 315–20. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i2.1738.

Full text

Abstract:

Статтю присвячено визначенню напрямів забезпечення правової ефективності етичних кодексів у регулюванні службових відносин. Автором визначено необхідність здійснення трансформаційних змін структури адміністративного права, що обґрунтовується необхідністю вирішення стратегічних завдань, що стоять перед сучасною державою, що полягає в оптимізації здійснення публічно-управлінської діяльності із забезпечення прав та свобод людини, що визначається як складова частина предмету науки адміністративного права. Метою наукової статті є визначення напрямів забезпечення правової ефективності етичних кодексів у регулюванні службових відносин. Автором підкреслено, що реалізація позитивного підходу дає змогу визначити юридичну відповідальність як здатність, свідоме розуміння суб'єкта на виконання певних дій та реалізацію завдань, що висуваються перед ними, тобто свідоме неухильне дотримання особою покладених на неї обов'язків. У межах даного дослідження категорію «юридична відповідальність» визначено із застосуванням позитивного підходу, що дало змогу врахувати не лише об'єктивний чинник впливу на особу правопорушника, а й суб'єктивний підхід до усвідомлення негативних наслідків учиненого діяння. У статті підкреслено, що вирішення завдання досягнення належного рівня правової ефективності застосування заходів дисциплінарної відповідальності та засобів заохочення є складником механізму забезпечення належного рівня правової реалізації етичних норм у регулювання відносин публічної служби. Як висновок обґрунтовано необхідність визначення на законодавчому рівні системи заохочення як складової частини правового регулювання проходження публічної служби, так само як і системи заходів дисциплінарної відповідальності службовців.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

19

ЯРOЦЬКИЙ, ВІТАЛІЙ, and ОЛЕКСАНДР ДЗЬOБАНЬ. "Догматичний напрям методології формування сучасної національної доктрини приватного права." Право України, no. 1/2019 (2019): 42. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-01-042.

Full text

Abstract:

Юридична методологія відіграє важливу роль у забезпеченні комплексного дослідження цивільно-правової матерії, адже застосування усього доступного арсеналу апробованих у юриспруденції методів забезпечує найбільш якісне вивчення кожного окремого напряму цивілістичної проблематики. Зі свого боку врахування на законодавчому рівні обґрунтованих цивілістикою висновків та рекомендацій уможливлює подальше вдосконалення відповідних сегментів вітчизняного механізму цивільно-правового регулювання. Незважаючи на достатньо повно рoзрoблeну мeтoдику тлумачeння нoрмативнo-правoвих актiв на рiвнi iнструмeнтальнoї тeoрiї права i наявнiсть наукoвих праць, присвячeних спoсoбам тлумачeння дoгoвoрiв, мeханiзм виявлeння глибинної сутності більшості інших актів саморегулювання як рiзнoвидiв приватнoправoвих тeкстiв дoстатньою мірою у цивілістиці нe рoзрoблeний. Залишається також малoдoслiджeним питання щoдo мoжливoстi застoсування єдинoї стандартнoї сукупнoстi мeтoдiв пiзнання явищ цивiльнo-правoвoї рeальнoстi нeзалeжнo вiд спeцифiки oб’єкта дoслiджeння. Метою статті є спроба обґрунтування методологічної доцільності застосування герменевтики як одного з основних методів догматичного напряму наукових досліджень у цивілістичній науці. Показано, що в ідеалі сучасні дослідження у цивілістиці повинні ґрунтуватися на трьох можливих рівнях наукового пізнання: дoгматичнoму, сoцioлoгiчнoму та аксioлoгiчнoму. Продемонстровано, що догматичний рівень полягає у дослідженні норм позитивного права, що містяться в актах цивільного законодавства України, приписів, які становлять зміст правових звичаїв й інших джерел цивільного права, а також положень договорів, статутів, регламентів та інших внутрішніх документів юридичних осіб. Їх всебічне вивчення здійснюється за допомогою методів правової герменевтики з урахуванням актуальних потреб у регулюванні та волі, вираженої у правовій нормі. Обґрунтовується, що застосування герменевтичного підходу до дослідження цивільно-правової реальності дає змогу виявити системні проблеми в організації правової роботи окремих суб’єктів цивільних правовідносин, опрацювати пропозиції щодо її вдосконалення та окреслити шляхи досягнення поставлених завдань більш ефективними прийомами. Продемонстровано, що евристичний потенціал цього методу для здійснення досліджень у цивілістиці полягає в отриманні відомостей про смисл тексту, закладений у нього автором, і про те, для чого цей текст може бути використаний. У науковому дослідженні такий результат повинен бути проміжним, давати підставу для роздумів вченого про правові явища і служити приводом для виявлення проб лем в адекватності викладу фактичних обставин.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

20

Воронятніков, О. О. "Правовий статус Державної міграційної служби України." Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ, no. 6 (79) (2011): 31–37.

Find full text

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

21

Грідін, О. В. "Адміністративно-правовий статус Служби безпеки України." Держава і право, Вип. 48 (2010): 298–302.

Find full text

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

22

Хромов, А. В. "ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПОПОВНЕННЯ ДЕРЖАВНИХ АРХІВНИХ КОЛЕКЦІЙ ЧЕРЕЗ МЕРЕЖУ ІНТЕРНЕТ: ПРАКТИКА ТА ПРОБЛЕМИ ЗАСТОСУВАННЯ." Herald of Lviv University of Trade and Economics Law sciences, no. 9 (August 9, 2021): 30–35. http://dx.doi.org/10.36477/2616-7611-2021-09-04.

Full text

Abstract:

Одним із ключових завдань роботи Державної архівної служби України та державних архівних установ є збереження та поповнення архівної спадщини українського народу. У сучасному світі набули поширення інтернет-майданчики продажу антикварних предметів, зокрема історичних документів, які до недавнього часу майже не помічались державою як потенційне джерело поповне- ння архівних фондів державних архівів. Мета дослідження – надати характеристику та провести аналіз наявного механізму контролю за продажами архівних документів онлайн та поповнення дер- жавних архівних колекцій. Методами дослідження є: системний метод (для з’ясування правових меха- нізмів купівлі державою архівних документів в системі архівного законодавства України); загально- науковий порівняльний та спеціальні порівняльно-правовий та порівняльно-історичний методи (для співставлення практики реалізації цього напряму діяльності державних архівів в Україні); формально- юридичний метод (для здійснення комплексної характеристики основних правових категорій архівного законодавства України); метод наукового тлумачення права (для обґрунтування змісту відповідних правових норм). Результат дослідження полягає в підготовці пропозиції щодо внесення змін до окре- мих статей галузевого архівного закону та підзаконних актів, та/або врахування виявлених проблем під час підготовки нового архівного закону. Встановлено, що сучасне українське архівне законодав- ство лише декларує першочергове право держави на викуп документів Національного архівного фонду, однак на практиці це не завжди відповідає дійсності. До недавнього часу Державна архівна служба України та державні архівні установи майже не вживали адміністративних чи організаційних захо- дів щодо забезпечення суспільного інтересу під час продажу історичних документів на інтернет- аукціонах. Внесено пропозиції щодо вдосконалення профільного архівного законодавства та організа- ції роботи державних архівів в цьому напрямку.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

23

Сокол, М. В. "Правовий статус національної служби посередництва і примирення." Держава і право, Вип. 46 (2009): 382–88.

Find full text

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

24

Крупнова, Л. В. "Правовий статус державного виконавця державної виконавчої служби України." Держава і право, Вип. 30 (2005): 337–45.

Find full text

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

25

Терехова, О. Ю. "ПОНЯТТЯ Й ЕЛЕМЕНТИ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО СТАТУСУ ОКРУЖНИХ АДМІНІСТРАТИВНИХ СУДІВ В УКРАЇНІ." Прикарпатський юридичний вісник, no. 1(26) (November 28, 2019): 181–85. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1(26).35.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена дослідженню поняття й елементів адміністративно-правового статусу окружних адміністративних судів в Україні. Розглянуто поняття «правовий статус», зокрема як багатоаспектну категорію, яка дозволяє розкрити особливості суб’єкта правовідносин, а порівняно з правовим статусом інших учасників відносин – виявити наявні недоліки та сформулювати напрямки їх усунення. Розкрито доктринальні підходи до розуміння правового статусу суду. Наголошено на доцільності виділяти базовий, спеціальний і конкретний правовий статус окружних адміністративних судів. Наведено виділені у науковій доктрині ознаки правового статусу адміністративних судів. З метою визначення змісту адміністративно-правового статусу окружних адміністративних судів в Україні розглянуто зміст понять «адміністративно-правовий статус суб’єкта адміністративного права», «адміністративно-правовий статус державних і муніципальних органів», «адміністративно-правовий статус органів судової влади», «адміністративно-правовий статус адміністративних судів» і відповідно існуючі підходи до розуміння їх структурних елементів. Виділено класифікацію елементів адміністративно-правового статусу на цільовий, організаційно-структурний, компетенційний блоки, а також на основні та додаткові тощо. З’ясовано відсутність єдності серед науковців у підходах до визначення змісту адміністративно-правового статусу. Розкрито сутність компетенції як прояву адміністративної правосуб’єктності органу влади, організаційної структури – обов’язкової ознаки органу державної влади, юридичної відповідальності та юридичних гарантій віднесення яких до елементів адміністративно-правового статусу є дискусійним. Встановлено, що мета, завдання, функції, компетенція, організаційна структура, юридичні гарантії і юридична відповідальність окружного адміністративного суду в Україні є складниками його адміністративно-правового статусу, що закріплені на законодавчому рівні та в сукупності визначають правове становище зазначеного суду серед суб’єктів адміністративних правовідносин.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

26

Панова, Н. С. "ПРАВОВИЙ СТАТУС КОМІСІЇ З ПИТАНЬ ВИЩОГО КОРПУСУ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ." South Ukrainian Law Journal 1, no. 4 (2019): 50–54. http://dx.doi.org/10.32850/sulj.2019.4.1.11.

Full text

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

27

Мулявка, Д. Г. "ГАРАНТІЇ ЗДІЙСНЕННЯ НЕДЕРЖАВНОЇ ОХОРОННОЇТА ПРИВАТНОЇ ДЕТЕКТИВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ: АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ." Прикарпатський юридичний вісник 2, no. 4(29) (April 22, 2020): 141–43. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v2i4(29).451.

Full text

Abstract:

У статті розглянуто сутність і структуру гарантій законності недержавної охоронної та приватної де-тективної діяльності в адміністративно-правовому аспекті. Гарантії функціонування суб’єктів недержав-ної охоронної та приватної детективної (розшукової) діяльності поділено на три групи: гарантії законно-сті недержавної охоронної та приватної детективної (розшукової) діяльності; гарантії безпеки здійснення недержавної охоронної та приватної детективної (роз-шукової) діяльності; гарантії поєднання приватних і публічних інтересів під час здійснення недержав-ної охоронної та приватної детективної (розшукової) діяльності. Гарантії законності представлені як сукупність інституційних, політичних і правових умов, за яких забезпечується додержання вимог законів і підзакон-них правових актів, якими регламентується недер-жавна охоронна та приватна детективна (розшуко-ва) діяльність. Автор відносить до правових гарантій законності діяльності суб’єктів приватної детективної (розшукової) та недержавної охоронної діяльності такі: 1) матеріальні гарантії, до яких належать: а) принци-пи верховенства права, законності, диспозитивності, об’єктивності та неупередженості, дотримання прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, поваги до людської гідності; б) заборони, відпо-відно до яких представник недержавної служби охо-рони або приватний детектив не може бути службо-вою чи посадовою особою органів державної влади, органів місцевого самоврядування, правоохоронних чи судових органів влади; в) ведення Національною поліцією України Єдиного реєстру суб’єктів приватної детективної (розшукової) діяльності з метою збирання, зберігання, обліку та надання достовірної інформації про чисельність і їх персональний склад. Автор визначає гарантії безпеки здійснення недер-жавної охоронної та приватної детективної діяльності як систему прийомів і способів, використання яких дає змогу знизити ризики спричинення шкоди життю, здоров’ю, фінансовим та іншим охоронюваним правам інтересів приватних детективів і їх об’єднань, а також фізичних і юридичних осіб, що користуються їхніми послугами. У статті визначено особливості гарантій по-єднання приватних і публічних інтересів під час здійс-нення недержавної охоронної та приватної детективної діяльності.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

28

Легка, О. "Актуальні проблемні питання адміністративно-правового статусу окремих категорій державних службовців." Юридичний вісник, no. 1 (July 31, 2020): 117–24. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.1568.

Full text

Abstract:

У статті окреслено проблемні питання щодо неоднозначності правового регулювання адміністративно-правового статусу окремих категорій державних службовців. З'ясовано, що посади державних службовців класифікуються з урахуванням організаційно-правового рівня органу, обсягу й характеру повноважень особи на певній посаді, ролі та місця посади у структурі державного органу. Суб'єктами правового регулювання статусу державного службовця є державні органи, які згідно з компетенцією реалізують свої повноваження з питань державної служби, зокрема щодо права на державну службу. На основі комплексного дослідження, аналізу доктри-нальних позицій правознавців, чинного законодавства України з'ясовано сутність та особливості понять «правовий статус державного службовця», «адміністративно-правовий статус». Визначено особливості законодавчого регулювання статусу державного службовця, критерії поділу та категорії державних службовців, загальні засади діяльності, обмеження загального та спеціального характеру. Розкрито сутність адміністративно-правового статусу державних службовців органів суду та місцевого самоврядування. Визначено їхні основні складники з урахуванням відмінностей цих категорій державних службовців. Теоретично обґрунтовано, що державна служба в судових органах є складним державно-правовим і соціальним інститутом, який встановлює і регулює відносини держави з працівниками суду. Статус державного службовця судового органу є родовим поняттям такої категорії, як правовий статус державного службовця органу публічної адміністрації. Проаналізовано правові колізії чинного законодавства у зв'язку із втратою помічниками суддів статусу державних службовців та окреслено шляхи врегулювання цього питання. Обґрунтовано думку щодо доцільності якнайшвидшого правового урегулювання у чинному Законі України «Про державну службу» неоднозначності щодо трактування окремих положень, що стосуються категорій і рангів державних службовців органів місцевого самоврядування, що, як наслідок, призводить до порушення одного з основних прав державного службовця - оплати праці залежно від займаної посади, результатів службової діяльності, стажу державної служби та рангу.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

29

СТРЕЛЬБИЦЬКА, Лілія, and Володимир СТОЛБОВИЙ. "ПОТОЧНИЙ СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ ФУНКЦІОНУВАННЯ ОРГАНІВ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ В СИСТЕМІ СЛУЖБИ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ." Наукові праці Міжрегіональної Академії управління персоналом. Юридичні науки 59, no. 1 (February 23, 2022): 32–39. http://dx.doi.org/10.32689/2522-4603.2020.1.5.

Full text

Abstract:

Діяльність Служби безпеки України відбувається на конституційних принципах верховенства права та поваги до людської гідності, законності, неупередженості, рівності всіх перед законом, поваги, дотримання та захисту прав, свобод та інтересів людини й громадянина. Служба безпеки України є головним органом із забезпечення державної безпеки України. Досудове розслідування є важливою функцією Служби безпеки України, яка забезпечує ефективне розслідування кримінальних проваджень. Реформування правоохоронних органів, яке відбувається в останній час в Україні, стосується, також, і органів досудового розслідування та вимагає вирішення питання щодо шляхів їх подальшого розвитку. В Україні існує значна кількість правоохоронних органів до функцій яких входить досудове розслідування, в тому числі новостворених. Але, на сьогодні, єдиної концепції щодо діяльності та розвитку органів досудового розслідування державою не вироблено, що негативно впливає на ефективність роботи останніх. Не виключенням є і органи досудового розслідування Служби безпеки України. Метою статті є аналіз поточної діяльності органів досудового розслідування Служби безпеки України, а також розгляд пропозицій щодо удосконалення діяльності в контексті проведення реформи Служби безпеки України. Наукова новизна. У статті визначені проблемні аспекти функціонування підрозділів досудового розслідування Служби безпеки України, правовий статус слідчих та сформульовані практичні пропозиції щодо місця і ролі слідчих в системі Служби безпеки України та перспективи реформування. У висновках статті наголошується, що правовий статус слідчого Служби безпеки України має свої особливості та поділяється на декілька складових: слідчий, як посадова особа СБ України; слідчий, як процесуальна особа, з повноваженнями передбаченими КПК України; слідчий, як військовослужбовець з розподілом обов’язків відповідно до дисциплінарних статутів ЗС України. Досудове розслідування, яке проводять слідчі підрозділи Служби безпеки України характеризується вузькою спрямованістю, специфікою, якою володіють тільки слідчі спецслужби, тому вважаємо недоцільним, в подальшому, під час проведення реформування, ліквідацію слідства в системі СБ України, яка призведе до втрати свого кадрового потенціалу, а також може спричинити негативні наслідки в роботі щодо забезпечення національної безпеки України.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

30

Соф’їн, М. І. "НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ У СФЕРІ РЕАЛІЗАЦІЇ ФІСКАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ." Прикарпатський юридичний вісник, no. 2(27) (January 27, 2020): 152–56. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i2(27).207.

Full text

Abstract:

У статті на основі аналізу норм чинного законо-давства України визначено та охарактеризовано ключові напрями вдосконалення діяльності держав-них органів у сфері реалізації фіскальної політики в Україні. Метою статті є визначення ключових на-прямів вдосконалення діяльності державних орга-нів у сфері реалізації фіскальної політики в Україні. Визначено, що кроки, спрямовані на реорганізацію Державної фіскальної служби України шляхом її поділу на наведені вище центральні органи виконав-чої влади, в цілому слід розцінювати як позитивні, оскільки одне відомство не може в ефективний спосіб виконувати таку значну кількість завдань і функ-цій у сфері реалізації фіскальної політики в Украї-ні. Проте, на нашу думку, правові засади діяльності Державної податкової служби України та Державної митної служби України повинні бути закріпленими не на підзаконному нормативно-правовому рівні, а на рівні окремих законів України, як це здійснено щодо цілого ряду центральних органів виконавчої влади. З’ясовано, що правовий статус центрального органу виконавчої влади, відповідального за забезпечення формування та реалізацію діяльності в сфері здійс-нення фінансового контролю, на нормативно-право-вому рівні врегульовано із значними недоліками. Такі недоліки знаходять свій прояв як у значній кількості нормативно-правових актів, на рівні яких закріплено правовий статус даного органу державної влади, так і в назві самого органу, що не відповідає ані його функ-ціональному призначенню, ані змісту його діяльності. Зроблено висновок, що першорядними проблемами функціонування органів державної влади в сфері реа-лізації фіскальної політики в Україні, які потребують свого негайного вирішення, є необхідність врегулю-вання правого статусу таких органів. Сьогодні сво-го перегляду потребують нормативно-правові акти, на рівні яких закріплено правовий статус основних центральних органів виконавчої влади, які реалізу-ють фіскальну політику за відповідними напрямами. Йдеться, зокрема, про Міністерство фінансів України, Міністерство економічного розвитку і торгівлі Украї-ни, Державну аудиторську службу України, Держав-ну податкову службу України та Державну митну службу України. Свого реформування потребує й сек-тор правоохоронного забезпечення реалізації фіскаль-ної політики в Україні.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

31

Мельник, В. "Юридическая правосубъектность Тюркского Каганата (552-568 гг.): Ирано-Византийский аспект." Юридичний вісник, no. 4 (October 30, 2020): 139–55. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i4.1983.

Full text

Abstract:

Автор пропонує читачам комплексний аналіз юридичної історії Тюркського каганату (552-603 рр.), як за доби його становлення (545553 рр.), так і в часи правління видатного полководця Муган-ка-гана (553-572 рр.). Встановлення тісних політико-правових зв'язків між тюрками і Східною Римською імперією було наслідком укладення мирної угоди між візантійцями та персами (562 р.). У 562, 563, 565 і 566 роках Тюркський каганат надсилав своїх офіційних послів у Константинополь. На той момент тюрки володіли юридичним статусом васалів китайського династичного царства Західна Вей (згідно з привілеєм 545 р.). Перемога над Жужаньським каганатом у 552 р. дозволила тюркам взяти під контроль усі тюрко-монголь-ські й маньчжурські племена східної частини Євразійського степу. У 554 р. тюрки почали боротьбу проти інших спадкоємців племені хунну - «гуннів-ефталітів». Оскільки ефталіти вже тривалий час тероризували східні провінції Новоперсидського царства, то іранський шахіншах («цар царів») Хосров Ануширван (531-579) прийняв рішення запросити частину тюркської орди на військову службу. При цьому ми припускаємо, що Хосров Ануширван, маючи великий штат радників греко-римського походження, прагнув використати юридичну модель lex foedus, згідно з якою Римська імперія традиційно вербувала та приймала на імперську військову службу цілі народи «варварів» (як германців чи слов'ян-землеробів, так і кочівників іранського, арабського чи гуннського походження). Задум був успішним. Муган-каган передав загони свого дядька Істемі («західну орду») під командування Хосрова, а донька Істемі стала дружиною персидського «царя царів». У 555-557 рр. тюрки розгромили останні прожу-жаньські сили в Північному Китаї (племена аварів) та підпорядкували своїй владі Хорезм. Внаслідокпоразки частина аварів відступила аж у Волго-Донське міжріччя, де в 558 р. стала просити візантійського імператора Юстиніана Великого (527-565) надати їм статус федератів. Східна Римська імперія прийняла аварів у своє підданство і де-юре заснувала Аварський каганат (558-805 рр.). Оскільки володіння Тюркського каганату тепер сягнули Волги, тюрки і перси уклали Договір про поділ ефталітських володінь (566 р.), що охоплювали межі сучасних Афганістану та Пакистану. Ратифікація нової угоди створила важливий прецедент в історико-правовому житті Євразії. Тюркський каганат визнавав своїми сюзеренами як китайських імператорів із династії Західна Вей, так і шахіншаха Персії («прецедент полівасалітету»). При цьому тюрки надавали «сюзеренам» усі необхідні знаки уваги та визнання, вбачаючи в цьому простір для політичного маневрування, прагнучи повністю підпорядкувати своїй владі ключові відтинки Великого Шовкового Шляху. Прихід до влади у Візантії імператора Юстина ІІ (565-578) та подальша активізація торговельних контактів Константинополя з Тюркським каганатом привели до охолодження ірано-тюркських стосунків. У 567 р. Східна Римська імперія ініціювала переселення аварів у Паннонію та Дакію, тоді як Північне Причорномор'я передавалось західнотюркській орді Істемі на правах lex foedus. Отже, станом на 568 р. Тюркський каганат юридично визнавав себе залежним від влади Східної Римської імперії, Ірану та Західної Вей, що, безумовно, мало призвести до вибуху чергового міжнародного збройного конфлікту.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

32

Кінащук, Л. "Правовий статус державної контрольно-ревізійної служби України в системі фінансового контролю." Підприємництво, господарство і право, no. 3 (2006): 50–53.

Find full text

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

33

Кінащук, Л. "Правовий статус державної контрольно-ревізійної служби України в системі фінансового контролю." Підприємництво, господарство і право, no. 5 (2005): 93–95.

Find full text

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

34

Прокоф'єв, М. М. "РОЛЬ КАДРОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ У СИСТЕМІ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ В УМОВАХ РЕФОРМУВАННЯ ПРАВООХОРОННОЇ СФЕРИ." Прикарпатський юридичний вісник, no. 1(26) (November 28, 2019): 166–71. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1(26).32.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена дослідженню ролі та значення кадрового забезпечення в системі державної служби в умовах реформування правоохоронної діяльності як специфічного різновиду професійної діяльності, направленої на забезпечення публічної безпеки і громадського порядку, захисту прав і свобод людини та громадянина. Проаналізовано юридичну сутність значення кадрового забезпечення у правоохоронній сфері у контексті Стратегії реформування державного управління України на 2016-2020 рр., чинних нормативно-правових актів і стандартів правоохоронної діяльності у країнах – членах Європейського Союзу. Зазначено, що основними напрямами вдосконалення механізму кадрового забезпечення державних органів є: підвищення якості формування та процесу управління кадровим складом державної служби; вдосконалення системи професійного розвитку службовців. На підставі аналізу охарактеризовано загальні напрями удосконалення кадрового забезпечення в системі державної служби у правоохоронній сфері з метою підвищення рівня професіоналізму та компетентності; вдосконалення механізмів матеріального стимулювання та грошового утримання державних службовців; підвищення ефективності антикорупційних заходів у системі державної служби. Звернуто увагу на забезпечення правових гарантій професійної діяльності державних службовців. Нормативне закріплення теоретичної моделі правового інституту кадрового забезпечення в системі державної служби ускладнює на практиці здійснення правозахисних функцій у контексті особливостей діяльності у сфері правоохоронної діяльності. Висловлюються пропозиції, спрямовані на реалізацію Стратегії реформування державного управління України на 2016-2020 рр., визначаються основні напрями удосконалення адміністративно-правового регулювання кадрового забезпечення органів, що здійснюють правоохоронні функції.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

35

Агакарян, Р. С. "Поняття та зміст адміністративних правовідносин у сфері транспорту." Актуальні проблеми держави і права, no. 86 (September 22, 2020): 3–11. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i86.2398.

Full text

Abstract:

У статті проаналізовані адміністративні правовідносини у сфері транспорту, визначено їх поняття. Публічні відносини у сфері транспорту є відносинами, що являють собою частину предмета адміністративного права. Показана відмінність адміністрування від державного управління та муніципального управління, які є основою предмета адміністративно-правового регулювання як інституту транспортного права. З визначень, які даються вітчизняними та закордонними вченими, проглядається, що в основі як адміністрування, так і публічного управління - саме державне управління і самоврядне (муніципальне) управління. Відзначено, що публічне, або державне та муніципальне, управління у сфері транспорту актуальне дотепер. Дана характеристика особливостей адміністративно-правових відносин у сфері транспорту. Адміністративно-правові відносини репрезентують юридичну форму в основному управлінських відносин і мають організаційний характер, що зумовлено організаційною сутністю публічного управління. Суб'єктами адміністративно-правових відносин у сфері транспорту виступають органи виконавчої влади і місцевого самоврядування, Міністерство інфраструктури, державні служби й агентства, до повноважень яких віднесено здійснення функцій управління відповідним видом, чи об'єктами транспорту, їх працівники (посадові особи), громадські організації, які виконують завдання щодо транспорту, трудові колективи транспортних підприємств та організацій, власники транспортних підприємств, пасажири, інші фізичні особи, які через деякі обставини потрапляють у сферу взаємин з іншими суб'єктами транспортного права. Але безпосередньою умовою виникнення адміністративно-правових відносин є участь у них органів або інших суб'єктів, наділених владними повноваженнями. Адміністративно правові відносини у сфері транспорту виникають за ініціативою будь-кого з їх учасників, але дуже часто згода іншої сторони на виникнення таких відносин не є обов'язковою. У низці адміністративних правовідносин їх об'єкт складний, це організаційно-майнові відносини, що включають поведінку їх суб'єктів і майно. Є також особливості врегулювання спорів в адміністративних правовідносинах транспортної сфери (відомче їх вирішення, вирішення у спеціалізованому адміністративному суді). У сфері транспорту відносини державного управління превалюють. Загалом же адміністративно-правові відносини цієї сфери можна поділити на такі групи, як: управлінські адміністративно-правові відносини, правовідносини надання адміністративних послуг, відносини адміністративної відповідальності.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

36

ШЕЛЯЖЕНКО, ЮРІЙ. "Особиста автономія у праві інформаційних технологій." Право України, no. 2018/03 (2018): 183. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-03-183.

Full text

Abstract:

Реалізація автономії волі в правових відносинах завдяки інформаційним технологіям зумовлює появу нових форм індивідуальності та інтересів, зокрема штучних, за межами усталених підходів до правового регулювання. Сучасні інформаційні технології створюють нові можливості реалізації та захисту прав людини, криптографічного забезпечення безпеки приватного життя людини, однак стають також інструментами вчинення правопорушень. Автоматичне прийняття рішень спрощує юридичні процедури, але несправедливі алгоритми насаджують нерівність, відчуження та гноблення. Метою статті є з’ясування змісту поняття особистої автономії у сфері IT-права та прогнозування його перспектив, опис існуючих і необхідних правових гарантій індивідуального самоконтролю в цифрову епоху. Аналіз практики Верховного Суду США, Європейського суду з прав людини та Європейського Суду справедливості показує, що здійснення правосуддя в умовах експансії інформаційних технологій у правові відносини потребує збереження усталеної рівноваги прав та обов’язків, пристосування існуючих правових механізмів до нових реалій, застосування фундаментальних принципів права для розвитку правових механізмів тоді, коли старі правові технології вже не допомагають ефективно утверджувати верховенство права. Специфікою особистої автономії у праві інформаційних технологій є мінливість і безпрецедентність її проявів, що вимагає створення нових правових механізмів для утвердження верховенства права на основі субсидіарності правозастосування, довіри та невтручання в автономні суспільні відносини у сфері інформаційних технологій за винятком випадків правомірної необхідності, наприклад, у разі нездатності осіб уникати очевидних загроз, вирішувати проблеми і конфлікти. Враховуючи зростаюче значення роботів (тобто машин, які автоматично працюють в інтересах людей) у житті цивілізованого суспільства та успішні розробки штучного інтелекту, здатного приймати самостійні рішення у правових відносинах, слід розглянути можливість визнання конституційних прав роботів, зокрема, прав на існування, належне функціонування, захист законом, пов’язаних із обов’язками роботів служити людям. Необхідно не тільки подбати про відповідальність людей за своїх роботів та відповідальність роботів за протиправне функціонування, наприклад, у формі деактивації, а й включати у програмне забезпечення розумних машин технічні гарантії правомірного функціонування, етичні передумови на зразок трьох законів роботехніки А. Азімова, що мають бути невід’ємною частиною системи прийняття машиною самостійних рішень, штучної особистої автономії, тобто правової автономії штучного інтелекту. При цьому критерії правосуб’єктності штучного інтелекту можуть бути встановлені законодавством і застосовуватися судами та правоохоронними органами, за необхідності, із залученням фахівців зі штучного інтелекту для вирішення питання примусової деактивації робота, подібно до проведення судово-психіатричної експертизи для перевірки кримінальної деліктоздатності та цивільної дієздатності фізичної особи.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

37

Kovalko, N. M., and M. V. Glukh . "Об’єднана територіальна громада як суб’єкт фінансових правовідносин." Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, no. 6 (December 29, 2021): 72–80. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2021.06.08.

Full text

Abstract:

У статті здійснено аналіз особливостей правового статусу об’єднаної територіальної громади (далі – ОТГ) як суб’єкта фінансових правовідносин. Окреслено основні підходи науковців до розуміння поняття «об’єднана територіальна громада». Проаналізовано позиції вчених щодо ознак ОТГ як суб’єкта фінансових правовідносин крізь призму категорії «правосуб’єктність». Наголошено на доцільності надання права ОТГ мати статус юридичної особи. Запропоновано доповнити Закон України «Про місцеве самоврядування» окремою статтею «Участь об’єднаної територіальної громади у фінансових правовідносинах». Метою статті є визначення правового статусу ОТГ як суб’єкта фінансових правовідносин, вироблення пропозицій щодо вдосконалення законодавства, яке регулює правовий статус ОТГ у сфері публічної фінансової діяльності. Наукова новизна зумовлена тим, що до цього часу в Україні не вироблено єдиного підходу до визначення поняття «об’єднана територіальна громада», її функцій і повноважень, особливостей ОТГ як суб’єкта фінансових правовідносин, що значно зменшує ефективність і можливість досягнення мети реформи децентралізації влади. Разом із тим одним з основних етапів децентралізації влади в Україні є створення ОТГ. Забезпечення належного рівня життя жителів сіл, селищ, міст можливе за умови ефективної фінансової діяльності ОТГ. З огляду на викладене, аналіз особливостей правового статусу ОТГ як суб’єктів фінансових правовідносин дозволив визначити актуальний стан дослідження вказаного поняття, основні проблемні питання та сформувати пропозиції щодо вдосконалення законодавства, яке регулює правовий статус ОТГ у сфері фінансової діяльності. Висновки. ОТГ є суб’єктами фінансових правовідносин, від імені та в інтересах яких діють відповідні сільські, селищні чи міські ради. Запропоновано визначати ОТГ як самостійний суб’єкт фінансових правовідносин, що характеризується наявністю особливих прав та обов’язків щодо формування, розподілу, використання й контролю фінансових ресурсів, які становлять основу її фінансової правосуб’єктності та закріпити за ОТГ право набувати статус юридичної особи. Також із метою ефективності проведення реформи децентралізації влади доцільно доповнити Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» окремою статтею «Участь об’єднаної територіальної громади у фінансових правовідносинах», яка б передбачила права та обов’язки ОТГ щодо нагляду та контролю за використанням коштів ОТГ.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

38

Куценко, К. Д. "ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ПОМІЧНИКА СУДДІ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ І ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ." Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка 3, no. 95 (September 30, 2021): 163–71. http://dx.doi.org/10.33766/2524-0323.95.163-171.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена особливостям правового статусу помічника судді в Україні. Проаналізовано норми законодавства, які встановлюють окремі аспекти правового статусу помічника судді, закріплені в законодавчих та підзаконних актах, процесуальних кодексах. Встановлено специфіку призначення та звільнення з посади помічника судді, його повноваження, вимоги до кандидатів на посаду помічника судді, особливості патронатної служби помічників суддів. З’ясовано специфіку взаємовідносин помічників суддів із працівниками апарату суду та громадянами. Запропоновано шляхи вдосконалення законодавства, яке регулює правовий статус помічника судді.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

39

Гурін, Дмитро. "Правовий статус Державної міграційної служби в забезпеченні реалізації державної політики у сфері міграції." Entrepreneurship, Economy and Law, no. 7 (2020): 144–48. http://dx.doi.org/10.32849/2663-5313/2020.7.24.

Full text

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

40

Гурін, Д. "Правовий статус Державної міграційної служби в забезпеченні реалізації державної політики у сфері міграції." Підприємництво, господарство і право, no. 7 (293) (2020): 144–48.

Find full text

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

41

Пшилепа-Левак, Агата, and Мажена Мислінська. "ПРАВОВИЙ СТАТУС МЕДІАТОРА В КОНТЕКСТІ ПРОФЕСІОНАЛІЗАЦІЇ ПРОФЕСІЇ МЕДІАТОРА В ПОЛЬЩІ." Історико-правовий часопис 17, no. 2 (March 30, 2022): 127–34. http://dx.doi.org/10.32782/2409-4544/2021-2/18.

Full text

Abstract:

Мета статті полягає в тому, щоб вказати на внутрішню диференціацію правового статусу ролі медіатора в польській правовій системі в контексті її неоднорідності та загального характеру, а також привернути увагу до діяльності, яка здійснюється у сфері професіоналізації медіатора з перспективою на майбутнє. Зазначимо, що останніми роками в Польщі зріс інтерес до професії медіатора. Цій тенденції сприяє досить ліберальне визначення законодавцем вимог до виконання цієї професійної функції. Автори статті аналізують чинне правове регулювання щодо вимог до кандидатів у медіатори в Польщі (зокрема, щодо так званих постійних медіаторів, за допомогою так званого догматико-правового методу),о бґрунтовують свою позицію шляхом аналізу судових рішень (вказують на їх неоднорідність)т а реалізовуваних дій законодавця в цій сфері. Особлива проблема полягає в досить ліберальному визначенні польським законодавцем вимог до виконання цієї професійної ролі. У поєднанні з відсутністю рішень щодо інших елементів правового статусу цієї професії (зокрема, юридичної відповідальності)ц е призводить до відсутності довіри до інституту медіації. Щоб цього не сталося, законодавець уживає заходів, спрямованих на розширення сфери використання медіації в судових спорах, одним із яких є дії щодо подальшої професіоналізації професії медіатора (зокрема, описані роботи щодо створення Національного реєстру медіаторів) .Ця діяльність зміцнить позиції медіатора як учасника системи правосуддя, а його професіоналізм сприятиме багатоплановому завершенню спорів у медіації, а отже, допоможе судовій системі розглянути величезну кількість справ, переданих до суду, адже значна частина спорів (за їхнім предметом)н е потребує тривалого та формалізованого судового розгляду (наприклад, у зв’язку з отриманням доказів).

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

42

Губанова, Т. О. "До питання про правовий статус коледжів в умовах реформування юридичної (правничої) освіти в Україні." Соціологія права, no. 3/4 (22/23) (2017): 29–35.

Find full text

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

43

Овечкіна, О. С. "Вирішення колізійних питань правового статусу юридичних осіб у законодавстві ФРН: сучасний стан та перспективи." Актуальні проблеми держави і права, no. 87 (November 5, 2020): 120–30. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i87.2808.

Full text

Abstract:

У статті досліджується питання вирішення правових колізій, що зумовлені відсутністю єдиного підходу до регулювання приватноправового статусу юридичних осіб законодавствами сучасних держав. Вирішення питання регулювання приватно-правого статусу юридичних осіб в науці міжнародного приватного права вже традиційно вважають одним із найскладніших, оскільки правові системи держав містять суттєві відмінності в обсязі правоздатності юридичних осіб, регламентації щодо порядку їх створення та функціонування, що призводить до правових колізій. Актуальність дослідження регулювання приватноправового статусу іноземних юридичних осіб у ФРН зумовлюється тим, що юридичні особи України вже традиційно співпрацюють з юридичними особами ФРН, яка є одним із найбільших торгових партнерів України. Встановлено, що Ввідний закон до Німецького цивільного уложення не містить колізійної норми, що визначає правовий статус юридичної особи. Німецькою доктриною та судовою практикою закріплено критерій фактичного (реального) місцезнаходження в разі встановлення особистого закону юридичної особи. Щодо іноземних юридичних осіб, котрі належать до держав, які не є державами-членами ЄС, німецькими судами застосовується, як правило, критерій фактичного місцезнаходження. Застосування критерію осілості в державах-членах ЄС фактично перешкоджає реалізації принципу свободи заснування, визначеному установчими договорами ЄС, що засвідчує прецедентна практика Суду ЄС. Прецедентне право Суду ЄС змінює принципи, за якими держави-члени мають вирішувати колізійні питання регулювання статусу юридичних осіб. У рамках ЄС з метою подолання проблем, що викликані розбіжностями колізійно-правового регулювання статусу юридичних осіб, здійснюються процеси гармонізації національних законодавств держав-членів з окремих питань правового статусу та діяльності юридичних осіб, а також створення нових організаційно-правових форм юридичних осіб, правовий статус та діяльність яких регулюється правом ЄС. Згідно з Директивою ЄС 2019/2121 має бути гармонізовано норми законодавств держав-членів ЄС щодо транскордонного перетворення, злиття та поділу товариств з обмеженою відповідальністю.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

44

Саінчин, О. С. "ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ КРИМІНАЛІСТИКИ ЗА КОРДОНОМ." Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 26 (July 22, 2020): 96–106. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v26i0.666.

Full text

Abstract:

В умовах формування і становлення нових соціально-економічних відносин, реформування державних структур законодавчої, виконавчої і судової влади виникають завдання створення правової основи зміцнення законності і вдосконалення правоохоронної діяльності. Юридичні науки повинні розробляти та формувати правові основи державності й законності правозастосовної діяльності, спрямованої на надійне забезпечення захисту конституційних прав і законних інтересів громадян, суспільних формувань і державних структур України. Криміналістика озброює співробітників правоохоронних органів ефективними методами й засобами розкриття та розслідування злочинів, що сприяє реалізації принципу невідворотності покарання, об'єктивному використанню кримінального закону та профілактичному впливу. Останнім часом в Україні приділяється особлива увага вдосконаленню діяльності правоохоронних органів і зміцненню науково-технічної бази протидії злочинності взагалі й організованій зокрема. Сучасний рівень науки криміналістики та науково-технічний потенціал природничих і технічних наук, даючи змогу органам прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки та суду запобігати, припиняти й розслідувати дуже складні злочини, відповідно, сприяють розв'язанню одного з головних завдань - зміцнення законності та правопорядку в Україні. Криміналістика - це юридична наука, яка виникла у надрах кримінального процесу у минулому столітті як сукупність технічних засобів і тактичних прийомів, а також способів їх використання для розкриття та розслідування. У статті продовжено дослідження проблем теорії та історії розвитку криміналістики в деяких країнах Європи, США, та Англії. Загалом, метою цього аналізу було дослідити, яким чином іде розвиток криміналістики за межами нашої держави, які в них виникають проблеми, а головне - дійти висновку про необхідність перебудови (або достатність) системи криміналістичних методів та експертних досліджень. Проведене дослідження стосується виключно теорії та історії розбудови наукових пізнань у криміналістиці за межами нашої держави, виокремлення позитивних рис її сучасного розвитку та екстраполяції на умови розвитку нашої науки, яка слугує певним інструментарієм у розслідуванні злочинів і встановленні осіб, які їх вчинили. У наступному дослідженні планується запропонувати дискусію в середовищі науковців і практичних працівників, задіяних у розслідуванні злочинів, про можливу імплементацію сучасних досягнень наших колег-криміналістів за кордоном.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

45

Попко, Ю. Я. "ПРАВОВИЙ СТАТУС СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ КООПЕРАТИВІВ ТА СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ КООПЕРАТИВНИХ ОБ’ЄДНАНЬ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ." Актуальні проблеми держави і права, no. 92 (January 24, 2022): 80–87. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i92.3265.

Full text

Abstract:

Попко Ю. Я. Правовий статус сільськогосподарських кооперативів та сільськогосподарських кооперативних об’єднань за законодавством України. – Стаття.Активний процес реформування приватних відносин в Україні відбувається на засадах гармонізації із принципами європейського приватного права. Окрім набрання чинності новим законодавством про сільськогосподарську кооперацію, відкриття ринку сільськогосподарських земель, актуалізаціїнеобхідності впорядкування відносин на ринку сільськогосподарського виробництва тощо, обговорюється проблематика удосконалення наявних організаційно-правових форм юридичних осіб та правових режимів майна, на яких вони діють.Cільськогосподарський кооператив – це юридична особа, утворена фізичними та/або юридичними особами, які є виробниками сільськогосподарської продукції і добровільно об’єдналися на основі членства та на засадах самоврядування для провадження спільної господарської та іншої діяльності з метоюзадоволення економічних, соціальних та інших потреб. Сільськогосподарський кооператив набуває статусу юридичної особи з моменту внесення відповідних відомостей до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань та здійснює свою діяльність до моменту припинення. Cільськогосподарське кооперативне об’єднання – це юридична особа, утворенасільськогосподарськими кооперативами, що добровільно об’єдналися на основі членства та на засадах самоврядування для провадження спільної господарської та іншої діяльності з метою задоволення економічних, соціальних та інших потреб.Законодавство України про сільськогосподарську кооперацію загалом належним чином урегульо-вує питання правового статусу сільськогосподарських кооперативів та сільськогосподарських кооперативних об’єднань. Незважаючи на це, досі залишається актуальною необхідність удосконалення приписів Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» у частині регулювання порядку та способів реорганізації сільськогосподарських кооперативів, правового режиму майна, на якому створюються та діють сільськогосподарські кооперативні об’єднання, а також правових наслідків ліквідації сільськогосподарських кооперативів, створених з метою одержання прибутку.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

46

Крук, Є. В. "ГАРАНТІЇ ПРИТЯГНЕННЯ СУБ’ЄКТІВ ВЧИНЕННЯ КОРУПЦІЙНОГО ТА ПОВ’ЯЗАНОГО З КОРУПЦІЄЮ ПРАВОПОРУШЕННЯ ДО ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ." Актуальні проблеми держави і права, no. 93 (April 20, 2022): 11–19. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i93.3309.

Full text

Abstract:

Крук Є. В. Гарантії притягнення суб’єктів вчинення корупційного та пов’язаного з корупцією правопорушення до цивільно-правової відповідальності. – Стаття. У статті досліджено питання ефективності механізму відшкодування шкоди, спричиненої вчиненням корупційного та пов’язаного з корупцією правопорушення. Визначено, що його результативність залежить від багатьох факторів, а саме: вчинення корупційних правопорушень не обмежується якимось єдиним способом, досить часто воно пов’язано із вчиненням інших правопорушень, спрямованих на приховання наслідків корупційного діяння. Як правило, реалізувати такі дії у межах юрисдикції однієї країни неможливо, а тому і корупція і подолання її наслідків майже завжди виходить за межі однієї країни. Саме тому у статті зроблено висновок, що невідворотність цивільно-правової відповідальності за вчинення корупційного та пов’язаного з корупцією правопорушення забезпечується системою гарантій. У статті автором запропоновано визначення гарантій як передбачених нормами законодавства або існуючих в державному механізмі способів, засобів та методів забезпечення відшкодування шкоди та збитків особою, що вчинила корупційне або пов’язане з корупцією правопорушення, а також діяльності спеціальних суб’єктів – гарантів. Автором запропоновано класифікацію гарантій притягнення суб’єктів вчинення корупційного та пов’язаного з корупцією правопорушення до цивільно-правової відповідальності на юридичні гарантії, як в свою чергу поділяються на гарантії національного та міжнародного рівня, та неюридичні гарантій, які поділяються на політичні, економічні, соціальні. До гарантів притягнення суб’єктів вчинення корупційних та пов’язаних з корупцією правопорушень до цивільно-правової відповідальності, автор відносить органи антикорупційної інфраструктури, а саме – Національне антикорупційне бюро України, Спеціалізовану антикорупційну прокуратуру, Вищий антикорупційний суд, Національне агентство з питань запобігання корупції, Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, а також Верховну Раду України, Президента України, Кабінет Міністрів України, суди, прокуратуру, правоохоронні органи, державну виконавчу службу, засоби масової інформації. У статті виділено також особливу роль держави серед гарантів невідворотності цивільно-правової відповідальності.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

47

МИКІЄВИЧ, МИХАЙЛО, and РОДІОН ПОЛЯКОВ. "Порівняльно-правовий аналіз правового статусу кредиторів та їхніх органів самоуправління у процедурі банкрутства (неспроможності) за правом України та Німеччини." Право України, no. 2021/04 (2021): 57. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-04-057.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена порівняльно-правовому аналізу положень Кодексу України з процедур банкрутства (КУзПБ), а також Inzolvenzordnung (Статут процедури неспроможності в Німеччині), що регулюють правовий статус кредиторів та їхніх органів самоуправління. Мета статті полягає у комплексному порівняльно-правовому дослідженні теоретико-правових засад правового статусу кредиторів, а також створенні і функціонуванні органів самоврядування кредиторів за правом України та Німеччини. Аналізуються законодавчі визначення поняття “кредитор” і певних його різновидів у процедурі банкрутства в Україні та у процедурі неспроможності в Німеччині. Окрім законодавчо закріплених різновидів кредиторів, автори наводять їхнє доктринальне розмежування та обґрунтовують необхідність їхньої більш чіткої деталізації. Аналізуються положення про правовий статус зборів кредиторів і комітету кредиторів в Україні та зборів кредиторів, тимчасового комітету кредиторів і комітету кредиторів за правом Німеччини. У результаті дослідження висвітлюються проблемні питання у зазначених вище елементах конкурсного процесу, особливості юридичної природи їхніх рішень і компетенції представницьких органів кредиторів. Особлива увага присвячена мінімальній кількості голосів для прийняття рішень, а також аналізу інших проблем них елементів цієї тематики, що залишають можливість недоброчесним кредиторам для потенційного зловживання власними правами. Наводяться приклади із практики українських судів, які зіштовхнулися з подібними зловживаннями. Крім того, висвітлюються конкретні шляхи вирішення описаних проблем, а також надані пропозиції щодо покращення українським законодавцем положень чинного КУзПБ, що можливо завдяки здійсненню порівняльно-правового аналізу окремих елементів процедури банкрутства (неспроможності) в Україні та Німеччині.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

48

Журавель, Я. В. "Нормативно-правовий рівень оптимізації системи центральних органів виконавчої влади в Україні." Прикарпатський юридичний вісник, no. 1(30) (July 13, 2020): 72–76. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1(30).519.

Full text

Abstract:

У статті з’ясовано, що від структурно-системних складників нормативно-правового регулювання зале-жить не лише статус, порядок організації і функціо-нальні характеристики органів виконавчої влади, а й питання контролю щодо виконання покладених на них завдань, а також рівень юридичної техніки забезпечен-ня адміністративної діяльності та зручність користуван-ня необхідною нормативно-правовою документацією. Визначено, що нормативно-правовий рівень має ха-рактеризуватися такими ознаками: принципом верхо-венства права, принципом стабільності законодавства, принципом мобільності законодавства. Теоретично обґрунтовано, що однією з пріоритетних сфер адміні-стративної реформи в Україні є створення нової право-вої бази, яка регламентуватиме державне управління в Україні; структура функціонального субрівня вклю-чає два ступені нормативно-правового регулювання: регулювання законами та підзаконними норматив-но-правовими актами; у структурі нормативно-право-вого рівня оптимізації центральних органів виконавчої влади запропоновано виділяти концептуальний і функ-ціональний субрівні; у зв’язку з асиметрією норматив-но-правового рівня оптимізації центральних органів виконавчої влади на концептуальному субрівні необ-хідно змінювати структуру законодавства, тому органі-зація і діяльність центральних органів виконавчої вла-ди мають регулюватися положеннями, затвердженими Кабінетом Міністрів України, а не законами. Акцентовано увагу на тому, що важливим напря-мом діджиталізації нормативно-правового рівня опти-мізації системи центральних органів виконавчої влади є створення та широке впровадження у правотворчу практику комп’ютерних програм, які б перевіряли проєкти нормативно-правових актів, що регламенту-ють діяльність органів виконавчої влади, на відповід-ність Конституції України та іншим нормативно-пра-вовим актам вищої юридичної сили, відсутність або наявність різного роду неузгодженостей і дублювань з іншими документами, які регулюють подібні групи правовідносин.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

49

СЕНЮТА, ІРИНА. "Окремі питання, пов’язані з досудовим розслідуванням і судовим провадженням у медичних справах." Право України, no. 2020/03 (2020): 171. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-03-171.

Full text

Abstract:

Все ми можемо протиставити інтересам держави, але тільки верховенство моралі та права у будь-якому випадку заслуговує на захист, повагу й охорону. Саме це має проходити “червоною ниткою” через усю діяльність органів влади, аби створити надійну систему, зокрема нормативну, спрямовану на дотримання, охоро ну і захист прав людини. Сфера надання медичної допомоги є вразливою, що зумов лено як ризиками, які пов’язані з медичною практикою, складністю орга нізму людини, так і перманентними трансформаціями галузі охорони здоров’я, що по роджують все нові й нові виклики, колізії та прогалини: від правотворчості до правореалізації і правозастосування. Дослідження на зрізі сфери медичної допомоги дуже ілюстративне, підсилюється тяжкістю наслідків, чутливістю цінностей і складністю відновлення справедливості. Метою статті є викристалізація проблемних питань, пов’язаних із правореалізацією і правозастосуванням крізь призму правовідносин у сфері надання медичної допомоги та вироблення алгоритмів і практичних порад для їх вирішення з можливістю удосконалення чинного законодавства України щодо правових квестій. У науковій розвідці використані такі методи наукового пізнання правових явищ: формально-юридичний – для комплексної характеристики законодавства в аналізованій царині; тлумачення права – для з’ясування змісту відповідних правових норм і сутності оцінних понять; вивчення юридичної практики – для узагальнення правозастосовної практики. Досліджено окремі сегменти правового панно діяльності органів влади, пов’язаної з розслідуванням і судовим провадженням у медичних справах. Визначено необхідність нормативних удосконалень, із-поміж яких внесення змін до: ст. 70 Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК України), ст. 65 Кримінального процесуального кодексу України (КПК України), наказу Міністерства охорони здоров’я України “Про удосконалення дитячої патологоанатомічної служби”. З’ясовано, що всі питання виконання вироку у кримінальному провадженні в частині вирішення цивільного позову повинні розглядатися судом за правилами КПК України із застосуванням до вказаних правовідносин норм ЦПК України, за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства. Встановлено, що ненадання на стадії виконання ст. 290 КПК України доступу до документів, які вивчав експерт, зокрема й медичної документації, автоматично не ставить під сумнів допустимість висновку цього експерта. Дослідження проводилося “дифузно”, адже є чимало загальних питань, які проектувалися на медичні справи, та є чимало контроверзій, що породжені спеціальною площиною і проникають у всі інші види правовідносин. Взаємопроникнення дає можливість використати принцип Європейського суду з прав людини “щодо всіх”: вирішення питання в одній сфері повинно “віддзеркалюватися” на інші, що гарантуватиме ефективність захисту прав людини.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

50

Baranov Andriy. "Характеристика принципів публічного адміністрування в країнах-членах ЕС." Theory and Practice of Public Administration 3, no. 66 (September 24, 2019): 207–15. http://dx.doi.org/10.34213/tp.19.03.25.

Full text

Abstract:

У статті охарактеризовано основні принципи публічного управління та адміністрування в країнах-членах ЕС, основою яких є адміністративне право, спільне для західноєвропейських країн, і включає такі групи принципів, як надійність і передбачуваність (правова визначеність); відкритість і прозорість; підзвітність; ефективність і результативність. Визначено адміністративно-правовий механізм впровадження системи демократичних принципів публічного управління та адміністрування, які закріплені єдиним обов'язковим юридичним інструментом загального регулювання запобігання корупції серед державних службовців та публічних осіб країнах-членах ЄС, зокрема UNCAC (United Nations Convention against Corruption), описанням в Технічному довіднику UNCAC (який має консультативну функцію) і інструменти м'якої політики (прийняті у цій сфері ЄС, РЄ та ОЕСР), зокрема кодекси поведінки, принципи, рекомендації та керівні принципи, які викладені в Типовому кодексі поведінки державних службовців Ради Європи та в Принципах ОЕСР з управління етикою в державній службі. У статті зазначено, що для країн-членів ЄС не існує acquis communautaire, яка б встановила вимогу щодо об'єктивного, відповідального, чесного і прозорого державного сектору. Проте передумовою для прозорого та ефективного демократичного управління є зазначені вище принципи, які відіграють фундаментальну роль у процесі європейської інтеграції, надаючи можливість здійснювати найважливіші реформи та ефективний діалог з Європейським Союзом, а також є критеріями розширення ЄС з метою створення сильної національної системи публічного управління та адміністрування. При цьому увага уряду до конкретних принципів може відрізнятися в залежності від країни, залежно від структури управління в країні, адміністративної культури, попередніх реформ і ключових проблем конкретної країни; структура моніторингу встановлює узгоджений набір вимог для всіх країн, надаючи кожній країні певну гнучкість у визначенні своїх завдань.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

Journal articles on the topic 'Правовий статус юридичної служби'

Create a spot-on reference in APA, MLA, Chicago, Harvard, and other styles